Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Ніч. Знову ніч, знову я сама, і мене ніхто не кличе.

Ніч.

Згаяти її у якомусь Палаці Ігор, а тоді відіспатися в таксі? Та ну! Я не така. Я не можу так.

Мені потрібна м’яка постелька, потрібне ліжечко, під яким спатимуть мої черевики. Я потребую чийогось тепла. І я пішла в бар, щоб знайти там того, хто зможе зігріти мене.

Їх було так багато. Їх було стільки, що хтось навіть міг обрати мене.

— Каву, — сказала я.

— Кава, — сказав бармен.

Я випрямила папірець, поставивши на його ріжечки філіжанки з кавою та порожні келихи.

Мисливці раз, мисливці два, мисливці вісім, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці…

Як цікаво. Як багато всього.

Мисливці. Хоч бери та викреслюй їх одразу, тих нудних, що їздять на великих сафарі-автомобілях з повними багажниками капканів і сіток. Маленькі офіси, прикрашені головами вбитих ними страховиськ. Шрами і татуювання на їхніх тілах.

Раз, два і вісім. Зовсім однакові.

Занадто багато однакових облич, і я викреслила один рядок. Я залишила для війни із собою тільки двох із них — мисливців раз і мисливців вісім. Ось що вийшло:

«Список Ворогів Крихітки:

— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці».

Дикі пси плодяться на смітниках, а поночі приходять до міста. Величезні звірі на темних вулицях завмирають на межі світла від ліхтарів — єдиної перешкоди та єдиного порятунку від них.

— Не бійся. Ходімо.

Озирнутись і не побачити його. Тільки чути, як гарчать задоволені пси і тріщить роздираючись шкіра. А вранці відшукати залишки його закривавленої куртки й подумати:

— Чому вони не доїли?

— Привіт.

— Мене кличуть Крихіткою.

— Мене Карлом.

— Ти живеш сам?

— Ні, але ми можемо піти до мого товариша.

— Бувай.

Мешканці каналізацій, люди-пацюки, сичать і ховають хвости під полами довгих плащів. Вони будують свої храми під землею, під бруківкою міста.

Люди-пацюки, чия слина отруйна, а зуби жовті.

Вони мешкають під землею, де ніколи не минає ніч.

Тисячі кілометрів підземних нутрощів Міста. Метро, водостоки, лабіринти каналізацій, труб, дротів, бункери, печери зруйнованих та вцілілих монастирів, з’єднаних прорубаними в скелях ходами. Підземні церкви, озера та підземні цвинтарі. Тисячі кілометрів, у яких можна розмістити не одне пекло.

Сіра тінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до відчинених люків каналізаційних шахт. Малюсінькі диггери, які вважають пацюками все, що зашарудить позаду. Важкий видих розплавленого асфальту. Слиз на кістках. Завалений атріум. Перевернутий хрест серед трупів невдалої чорної меси. Сходи. Нори. Вівтар. Половину шляху — тільки на животі.

Сюди йдуть вони, ті, кого застає світанок. Щоб, перечекавши день, повернутися. Тут вони відпочивають упродовж дня, злипаються гронами, запорпуються у бруд, сплітають у хащах гнізда заіржавілих труб. Коли… Коли ще не час повертатися назад.

Вода. Розкладання і гниль.

Згори — анітелень. Ніби там усе вимерло. Тільки нескінченна ніч. Новий рівень.

Ожилі мерці. Хто їх краще знає, ніж моя мачуха?

— Здрастуй.

— Але ж ти жонатий…

Список був величезний. Кого тільки не було в ньому: мисливці, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці…

Їх було так багато. Тих, кому заплатив мій названий батько, коли писав ці платежі у розділ «витрати».

«Витрати на улюблену дочку:

Кат для катування вогнем — 2.000

Кат для катування водою — 2.000

Священик для екзорцизму — 4.000

Послуги гробаря — 1.000

Загальна сума: — 9.565»

Або трохи більше.

Розділ 1

— Мене звати Макс.

— І ти живеш сам?

— Так.

— Справді?

— Так.

Він прийшов до цього бару, щоб випити, потім знайти, познайомитися і піти вдвох, але навіть подумати не міг про те, що я вже ладна йти за ним, куди завгодно. І даючи йому відробити програму до самого кінця останньої операції, я кивнула у відповідь:

— Почастувати тебе чимось?

— Почастуй.

— А як тебе звати? — запитав він.

— Крихітка, — відрекомендувалась я. — Поїхали, ти покажеш мені свою квартиру.

І впіймавши розгубленість в його очах, я додала:

— По дорозі купимо вина.

Він був симпатичний. Квартира — велика.

— Хочеш прийняти душ? — запитав він.

— Хочу приготувати тобі вечерю, — відповіла я.

Але я була потрібна йому тільки на один вечір, і він відмовився, запитавши:

— Хочеш вина?

— Я принесу сама, — сказала я, коли мені не зосталося нічого іншого.

Але ж я могла бути для нього…

Він запалив свічки, я принесла вино. Він скинув светр, я відсунулася, сказавши:

— Не поспішай, — і піднесла йому до рота келих. — Випий.

Лише три жадібних ковтки, швидше, щоб уже ніщо не заважало.

Він увімкнув музику, я вимкнула світло. Він обійняв мене, а я сказала:

— Лягай.

— Потанцюй для мене.

— Залюбки.

Я стала посеред килима.

— Ти дивишся?

Але він мовчав. Він спав, приспаний моїм вином. Вісім таблеток тонули та спливали, розчинившись у сонну отруту.

— Шкода, — сказала я. — Я могла б танцювати для тебе цілу ніч.

І накривши його ковдрою, я погасила свічки та зачинила двері.

— Хто він? — спитав Вовк.

— Макс, — сказала я.

— Тоді нехай спить.

— Нехай.

Ця кімната буде моєю. Тепер моєю буде вся ця квартира.

— Здоров, Котику.

— Будь і ти здорова.

— Запиши мою адресу…

— Здрастуй, Маленька Медсестричко, ось мій новий телефон. Передай його Псові…

— Здоров, Вовче…

Я викликала майстрів, і вони замінили шпалери. Вони посадили за вікнами ліс і відрізали зайві шматки сусідніх квартир, перетворивши моє нове житло на маленький будиночок під червоним дахом. Я посадила кілька квіток, але була осінь і вони почали обсипатися. Я посумувала біля свого саду і повернулася до свого будинку.

Кількома дошками навхрест я забила двері до кімнати сонного Макса. Нехай спить, нехай ніщо не тривожить його.

А ще я поставила комп’ютер на своєму новому столі. У моєму будиночку всі меблі взагалі були новими. Я сама підбирала їх, і мені подобалися неосяжні кріселка, м’які килими і те, що пух від перин злітає до стелі, коли лягаєш у ліжечко, а потім повільно опускається додолу, ніби вкриває тебе снігом.

Усе було готове до війни, і, ввімкнувши свій новий комп’ютер, я написала:

«Мисливці».

Він запитав мене:

— «Раз» чи «вісім»?

Я відповіла:

— Раз.

— Про що ти хочеш дізнатися?

— Чи можу я їх знищити?

Він довго думав, пригадуючи все, що знає про Мисливців Раз, і, нарешті, написав:

— Тобі ніхто не заважає.

І він написав мені:

«Крихітці час на війну».

— А ти?

«Комп’ютер чекає на Крихітку».

— Не чекай, я прийду пізно.

«Гаразд, — написав він. — Поцілуєш мене?»

— Ні, — відказала я.

І вийшла, захопивши пістолет.