Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Треба врятувати Китів.

— У нас на це немає часу.

— Вітчим помститься їм.

— Їхній час ще не настав.

— Але ж ти знаєш, що він…

— Гаразд, — сказав Вовк, зупинив машину й підкликав дівчисько у величезному кашкеті, що торгувало газетами.

— Дякую, — сказала та, ховаючи монету до кишені. А я розгорнула газету:

— Дякую, — сказала я.

— Угу, — сказав Вовк. — То що тепер? Пси?

— Пси, — слухняно кивнула я.

Розділ 1

— Вони хочуть зустрітися з нами, — сказав Дикий Пес і відкинув прочитаного листа.

— Коли?

— Сьогодні о другій ночі.

Стрільці клану торговців «ко» кинули виклик, і вони не могли не відповісти на нього.

— Посланець ще тут?

— Так, його стережуть.

— То відішліть його назад із відповіддю.

І вже за годину клан торговців порошком «ко» отримав чотири картонних коробки, з яких юшила кров, і в яких Пси повернули їм розрубаного на шматки посланця.

— Переговорів не буде, — вирішив глава клану. — Вони самі обрали смерть.

Він направив до Псів вісім машин зі своїми людьми. Вісім машин Стрільців.

Дві машини з Псами чекали на них там, де було призначено зустріч.

Усього дві машини Диких-Предиких Псів.

— Добре, що їх багато, — сказав Дикий Пес.

— Так, — погодився інший і пересмикнув затвор автомата. — Буде чим побавитися.

Сліпуче світло фар восьми автомобілів зі Стрільцями.

Пси чекали, доки Стрільцям остогидне ховатись, і вони, нарешті, вийдуть.

І вони вийшли.

Точніше, один із них.

— Хто це? — мружачись і намагаючись роздивитися силует.

— Мабуть, хтось із білим прапором, — гидливо скривився Пес.

— Ні-і, — сказала я. — Це — Крихітка. Чекали? Здається, ні.

Пах! Пах!

Двоє Псів ішли за Редактором, але той їх не бачив. Руки в кишенях, капелюхи насунуті на очі.

Осінній дощ. Осіннє Ранкове місто. Машини. Люди. Листя на бруківці, принесене з далекого парку.

Вони не просто йшли, вони збиралися його вбити.

А він, стомлений зранку, ступав роздумуючи про щось таке ж тьмяне, як і ранок, що зайнявся. До роботи. До філіжанки кави. Поки з першим ковтком не почався стрімкий, заповнений дзвінками і поспіхом день.

Він повернув до метро й засунув пластик картки в щілину турнікету.

Пси кинули туди дріб’язок.

Чавунними сходинками на міст.

Люди. Люди. Люди. Люди чекають поїзда метро.

— У вагоні, — сказав один Пес.

— У вагоні, — кивнув другий.

Коли зупинився вагон, вони увійшли до нього й притислися до Редакторової спини. Затиснуті звідусіль тими, що їдуть працювати. Вдарити ножем, і Редактор ще довго стоятиме, так само затиснутий зусібіч.

Один із Псів витяг ніж і натиснув на кнопку, випускаючи тонке лезо. Але його пальці розпласталися, і ніж упав на підлогу. Очі Псові згасли, та він і далі стояв. Так само, як і його партнер, теж убитий і теж затиснутий з усіх боків похмурими у передчутті першого ковтка кави людьми.

Пах!

Тихо-тихо. Просто: «па-х-х-х-х».

Вони ще довго так їхатимуть — між вежами, мостами та гірками метро.

А Крихітка вийде на наступній станції, ховаючи під куртку пістолет із глушником, од якого ще куріє димок.

Довга яскрава вулиця. Море вогню. Майже потонули в ньому Крихітка та Дикий Пес.

Просто стоять одне навпроти одного. Просто — хто швидше натисне на курок пістолета у витягнутій руці.

Пах!

Чотири Пси вийшли з авто, озброєні бітами для гри в м’яч. У невеличку крамницю «Сигари, цигарки та мундштуки». Щоб убити господаря, щоб розламати полиці, щоб розбити вітрину, перетворивши її в:

…гар… ци…р… та…д…у…

Щоб кожний, хто довідається про це, сказав:

— Це зробили Пси.

— Боже, врятуй нас від Псів!

Вони відчинили двері. Двері з дзвіночком. Дві сходинки вниз.

Вони зайшли до крамниці, і двері за ними зачинилися.

— Та де ти там?

— Тут.

— Пах! Пах! Пах! Пах!

А з крамнички вийшла сама лише Крихітка.

— Таксі!

— Куди вам?

— Аж до тієї вежі, — сказала я.

До вежі з неоновим товстуном, що всміхається своєму щастю.

— Відпустіть мене, — просив він, чоловік без пальта й у роздертому піджаку.

— Зараз відпустимо, — безрадісно всміхнувся Дикий Пес зі шматком полірованого скла замість випаленого порохом ока. — Ходімо.

І він підштовхнув чоловіка до краю даху.

А навколо горіло місто. А на самій вежі товстун пив пиво. Довго. Уже другий рік поспіль.

І звідусіль було чутно звуки. Місто співало. Місто реготало. Місто кричало:

— Привіт! — і не відало, що діється там, у темряві його неба.

Дикий Пес підштовхнув людину до краю даху, а його приятель запалив, і червоне світло запальнички освітило його виголене, мов кам’яні брижі, лице.

Запалив і випустив дим:

— То як?

— Я можу підписати чек.

— Можеш, — сказав Дикий Пес. — А можеш і не підписувати.

І чоловіка підштовхнули ще на один крок. Прямо до Крихітки, що сиділа на зубці кутової башточки.

— Здоровенькі були, Песики.

Один вихопив пістолет і навіть не дав Крихітці поцікавитись:

— Політаємо?

— Пах! — лопнув пухирець жувальної гумки.

— Пах! — вистрелив її пістолет.

І так усю довгу ніч:

— Це мої Пси, й ніхто, крім мене, не має права вбивати їх!

Ну, хіба тільки Вовк…

Розділ 2

Таксі. Вони виросли разом із вежами Міста, тому не могли не бути жовтими з чорним чи срібними дахами. Іноді заповнювали цілу вулицю. Зграєю горбатих жуків завертаючи до того, хто здійняв руку…

Дикий Пес вийшов з вежі і підняв руку. Таксі зупинилося біля нього, і таксист опустив прапорець «зайнято».

— Додому, — сказав Дикий Пес.

— Важкий був день? — спитав таксист.

Дикий Пес відвернувся до вікна й не відповів.

— Тоді додому, — сказав таксист, а дзеркало заднього виду відобразило усміхненого Вовка…

Хазяїн генделика протирав рушником прилавок, коли в його безлюдний підвальчик зайшли двоє.

— Що вам? — запитав він.

— Я навіть не знаю, — сказав Вовк. — А що в тебе є?

На вулиці сутеніло. За вікном засвітився ліхтар. Ті, що ввійшли, вивчали меню, а Хазяїн Генделика дивився на них із-за рогу прилавка.

— На чому зупинилися?

— Дай нам щось із трьох перших сторінок.

— З цього поки що нічого немає.

— Справді? — здивувався Залізний Чоловік. — То навіщо ти про це пишеш?

— Наш кухар…

— Гаразд, — сказав Вовк. — Скажи краще, коли прийде Дикий Пес?

— Який дикий пес? — запитав Хазяїн.

— Той, що вечеряє в тебе, — сказав Залізний Чоловік.

— Я не знаю, можливо, він узагалі не прийде.

— Можливо, — кивнув Вовк. — Але ми почекаємо на нього. А ти замов для нас що-небудь. І порадь кухарю поводитися тихо, щоб нам не довелося йти до нього.

До закусочної зайшов ще один відвідувач.

— Мені… — почав він.

— У нас захворів кухар.

— Так, — кивком підтвердив Вовк.

І коли відвідувач вийшов, сказав Хазяїнові Генделика:

— А ти молодець. Знаєш, що казати.

За годину, коли Вовк і Залізний Чоловік пішли, Хазяїн Генделика сказав своєму офіціантові:

— Пішов би ти до Дикого Пса. Попередив би, що його шукають.

— Так, — сказав офіціант. — Треба йти.

Вовк і Залізний Чоловік бачили, як він вийшов із генделика, як перейшов дорогу та зайшов до вежі і як за десять хвилин по тому, повернувшись до Хазяїна, похитав головою.

— Ти сказав? — запитав той.

— Сказав.

— І що?

— Нічого. Він лежить і каже, що в нього немає сил ховатися.

— Так, — сказав Хазяїн.

— Час, — мовив Вовк і відчинив дверцята машини.

— Час, — погодився Залізний Чоловік.

А потім два Дикі Пси зчепилися в барі. П’яні, вони прагнули забути про смерть. У розстебнутих піджаках та зім’ятих краватках, вони задирали голови, вливали в себе нову порцію «подвійного», і знову билися, ламаючи високі стільці і перекидаючи столи.

Два люті Пси, що не знали поразки цієї ночі. Доти, доки не збили з ніг одного за одним трьох бійців, які намагалися перемогти їх, та не побачили Кота.

— Доброго вечора, — сказав Кіт і випустив сталеві пазури. — Почнемо?

— Почнемо, — зіщулився Дикий Пес.

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

Усю довгу ніч, доки розлючені Дикі Пси не поїхали вбивати мене.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали! — підганяв своїх Дикий Пес із накинутим на плече автоматом.

Сходами, у ліфтах, до машин біля тротуару.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали!

Люті. Люті. Люті. Розлючені Дикі Пси.

Три машини, повні озброєних Псів в останні секунди біля тротуарів.

Повернути один ключ. Другий. Третій. І гучний вибух.

Відразу три вогненних стовпи! Відразу три вибухи! Були Пси, і немає Псів. Тільки ковпак зі стукотом котиться бруківкою від машини та обплавлений ліхтарний стовп.

Кап, кап, кап. Розплавлений метал стовпа на розплавлений метал машини.

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

А ще:

— Б-Б-БА-А-А-А-А-АХ-Х!!!

Розділ З

Більшість Псів мовчала. Тільки двоє говорили з Вітчимом, що прийшов до них.

— Нас було сто. Нас зосталося тридцять.

— Настав час покінчити з цим.

— Ми стомилися.

— І ми хочемо піти.

— Це неможливо, — Вітчим хитав головою.

— Ми хочемо знову стати псами.

— Перекиньте нас на псів.

— Повернення не буде, — сказав Вітчим. — Вам доведеться залишитися тут.

— Ми просимо.

— На жаль.

— Ми поки тільки просимо.

Вітчим посміхнувся й пильно глянув йому у вічі. І не витримавши цього погляду, Дикий Пес кинувся на нього. З гарчанням, ощирившись та цілячись у горло.

Вітчим навіть не поворухнувся.

Навіщо?

Адже з-за його спини вискочили дві безликі тварини, перехопили Дикого Пса і миттю розірвали його навпіл.

Вітчим торкнувся до похилих плечей тварин і зупинив їх:

— Я гадаю, що…

Пси мовчали. Ніхто не дивився на нього.

— Я бачу, ви все зрозуміли правильно.

І Вітчим пішов до виходу, поманивши безликих тварин тільки після того, як зайшов у ліфт.

— Униз.

Водій відчинив дверцята, і він сів на заднє сидіння свого сорокаметрового авта.

— Їдьмо.

Машина рушила з місця. А за мить від протилежного тротуару слідом за нею рушила сорокаметрова машина Мачухи, з мерцем за кермом.

Розділ 4

— Ми помремо, — сказав Дикий Пес.

— Так, — сказали йому.

— І це скоро станеться?

— Схоже.

— То зробимо так, щоб вони назавжди запам’ятали нас.

— Зробимо.

Загасили цигарки й вимкнули світло. Адже ніхто з них більше не повернеться сюди.

Просто вежа. Вони їхали до неї, бо кілька сотень зірок вишикувалися у нічному небі символом долі, що лихом нависала над нею.

Не відчувши запаху лиха, Пси їхали туди. Вбиваючи назло Вітчиму, вони все одно вбивали згідно з його волею, і тільки тих, на кого чекало пекло.

Зірками. Снами. Приреченістю. Самою долею. Усім життям.

— Ти бачиш зірки? — запитав Кіт.

— Бачу, — сказала я. — Знак лиха.

— Знак неминучості.

— Фатум.

— Тож я їду туди сама?

— Так, — сказав Кіт.

Пси увірвалися до вежі, стріляючи в усіх, хто їм зустрівся. Опустивши сталеві жалюзі першого поверху, на вікнах кав’ярні, у крамниці глянсових книг, у магазині блискучих авто.

Спорудивши барикаду перед ліфтами.

Захопивши всі поверхи. Останнім горем приречених на це людей — мешканців вежі.

Від першого до останнього поверху.

— А тепер ми подивимося.

Почути шурхіт і вистрелити, перш ніж озирнутися на зірвану попередньою чергою зі стіни картину. У воду, що вихлюпнулася з неї, на раковини, що посипалися з полотна.

Дикі Пси теж розповідають казки своїм цуценятам:

— Жив собі пес. Він був звичайним псом — злим, диким і скаженим у літню спеку. Він жив, полював на тих, хто посмів прийти до його будинку, та зустрічав піснею появу місяця. А одного разу він пішов з іншими псами на велику війну. Війну заради слави, війну заради нових пісень. Він і ще дуже багато псів.

— І вони перемогли?

— Ніхто з них не повернувся. Бо вони зустріли чудовисько. Божевільну істоту у важких кутих черевиках.

Дикий-дикий Пес. Досить поцілити в тебе, і ти помираєш.

Я підійшла до вежі. Я стала перед нею і задивилася на яскраво осяяні вікна.

Чотири житлові поверхи, маленькі квартирки для маленьких людей. Чотири поверхи, наповнені малесенькими мерцями в їхніх малесеньких кімнатках з меблями, що їх потрощено пострілами.

Пси біля вікон. Пси дивляться вниз.

— Ось вона.

— Де?

Відштовхнувшись від стіни, я залетіла у вікно:

— Пах! Пах!

Два мертві Пси.

Я вже була у вежі. І я ненавиділа Псів.

Мені варто було підняти розчавлену іграшку та покласти її до колиски, щоб усі вони були приречені.

— Я — ваш суддя.

— Ми твоя смерть.

— Тепер уже ні.

Обходячи креслення, зметені з пересунутого до дверей столу і розбиті ударом окуляри.

Я стріляла впритул. Я вбивала їх.

З’явившись із-за спини і навіть не покликавши «Агов». Я була розлючена. Я ненавиділа їх.

Вони теж лютували. Вони гарчали, вловивши терпкі пахощі мого палаючого пороху. Вони ненавиділи мене. Але я була щоразу не там і виходила не звідти, звідки вони чекали.

На що перетворилися гори упаковок, які впали разом зі стелажами у магазині для мешканців шістнадцятого поверху!

Пес, що підхопив упаковку з соком і роздер її зубами. Помер, розбризкавши на всі боки сік.

На даху вежі в п’яти кварталах звідсіля, з важкою рушницею, припавши до м’якого краю окуляра.

Пес біля вікна, що впав на підлогу без голови та без капелюха. Але не випустив автомата.

Автомат, що впав на підлогу. Залитий кров’ю, зі слідами пальців, які востаннє затискали приклад.

— Хазяїн…

Упав і вмер.

Доки не з’явиться інший, хто підбере його і оживить своєю люттю.

— Хазяїн. Чий?

— Давай туди.

— Та-та-та-та!

Навіть вставленим у рот музиканта, що випалив свій мозок травами.

— Та-та-та-та!

Якби в мене був автомат, я робила б зарубки, наприклад, "," — для кожного з мертвих Псів.

На поверсі пральні їх було троє. На поверсі для сушіння білизни в лабіринті простирадел і мотузок я знайшла ще двох. Тож, вийшло б:

",,,"

Знаки смерті на небі. Знаки смерті на прикладі Крихітки.

Але я не маю автомата. У мене є тільки великий пістолет.

Поверх контор для тих, хто хотів вести свій маленький бізнес прямо у вежі, де жив.

Я ступила крок у коридор до скляних дверей із безліччю написів білою фарбою.

— Стій.

То не був голос Дикого Пса.

Та й спина моя відчула не автоматне дуло.

— Ти що тут робиш?

— На мене чекають, — сказала я.

— Ті, що чекали, мертві.

— Це зробив ти?

Неголений чоловік у піджаку, з-за дверей «рішення проблем і збирання інформації».

— Я, — сказав він.

Тут жили милі люди. Цілий поверх своєї вежі вони відвели для своїх маленьких свят. З обірваними гірляндами, з клаптями кульок та барханами конфетті, з величезною новорічною ялинкою в центрі. Я ввійшла туди.

«Це буде гарний рік», — прочитала на гірлянді. — «Для всіх нас».

І різко обернувшись, вистрелила в Дикого Пса. Він цілився в мене, але сам упав поряд із мертвою фігуркою в чорному камзолі з весільного торта.

Я розсунула двері ліфта, натягла рукавички й стрибнула, ухопившись за трос, щоб зіслизнути донизу.

— Бом, — сказав ліфт на першому поверсі. — Перший поверх.

Пси, що засіли за барикадою біля входу, озирнулись і побачили в ліфті Крихітку.

Вона навіть не посміхалася до них, закопиливши губки та набурмосившись.

Були Пси, і немає Псів.

Сходами на саму гору. На поверх із моторами ліфтів. До тих, хто пильнував, аби Крихітка не опинилася в шахті ліфта.

Були, і немає.

Навіть на незаселеному поверсі мене зустріли п’ятеро псів. Померлі серед порожніх кімнат, битого скла і сміття. Вони впали в купу пилу, що злетіла догори і за хвилину кружляння перетворила їх на сіре, поросле мертвим мохом каміння.

А на наступному поверсі мене зупинили два бойові роботи. Перші, створені в цьому світі, ще незграбні, ще не важчі за сто кілограмів, зі смішними кулеметами, замість рук. Вони стояли біля жовтих дверей поверху, над купою розстріляних ними Псів.

Попереджувальний брязкіт:

— Дозвіл!

— У мене його немає, — сказала я.

— Хто там ще? — через ледь прочинені двері й одразу ж:

— Дитина?

— Майже, — сказала я. — А ви?

— Я створив їх, — сказав сивий чоловік у білому халаті.

— Навіщо?

Я ступила в його лабораторію, завалену залізними тілами роботів-невдах, котрі вміли ходити, але не вміли стріляти, або вміли стріляти, але не вміли говорити.

— Ти запитала навіщо?

Я шукала свого друга.

— Тому, що люди не повинні гинути.

Я шукала його не для того, щоб просити допомоги. Мені просто хотілося сказати йому: «0! Привіт!»

— Але Бойовим Роботам теж не слід гинути.

— Дурниці, — сказав чоловік. — Як їм не гинути, якщо я створюю їх саме для війни?

Мого друга тут ще не було. Чоловік у білому халаті ще не створив його.

— Тобі подобається? — запитав він, зірвавши покривало з залізного павука з чорним кулеметом під низьким черевом. З ногами-лезами.

— Ні, — відказала я. — Мій друг Бойовий Робот зовсім інший.

Ще один Дикий Пес.

«Ви ще можете купити тут квартиру» — плакати на поверсі з забіленим в ремонті склом.

«І знайти тут ще трьох мертвих Псів», — дописала я, залишаючи його.

І ще один.

— Агов!!!!!

— Є хтось?! — гукнула я.

— Егей-ей-ей!!!

Він був останній.

— Усі? — запитав Пес, що стояв під вежею.

Мій милий любий Цуцик.

— Так, — усміхнулася я. — Ти мене похвалиш?

Він хитнув головою і подав знак своїм людям, що почали вилазити з машин та збирати залізні огорожки зі знаками «стоп», щоб до вежі могли під’їхати машини швидкої допомоги.

На нього чекала важка ніч. Ніч між убитими людьми, що їх убили Пси, та Псами, яких убила я.

— Я не зможу провести тебе, — сказав він.

— Я розумію, — відповіла я. — Бувай?

— Бувай, — сказав Пес.

А Залізний Чоловік підморгнув мені.

Розділ 5

Тільки Вовк поїхав проводжати мене. До вокзалу зі скляним дахом і скляним ковпаком над потягами та платформами.

— Зустрінемось, — сказав Вовк.

— Неодмінно, — мовила я.

Я чекала, а він усміхався.

— Що?

Але він похитав головою.

— Щасти.

І не отримавши поцілунку, я пішла до потягу, яким могла б виїхати з Міста Великих Вогнів.

Носії в білих куртках.

— Купіть щось почитати!

Крихітка простує пероном на високих тоненьких підборах. Повз білявку, що здригнулася в клубі пари. Повз двох безглуздо-манірних жінок, що йдуть за нею з контрабасним футляром.

— Мені холодно, — сказала одна.

— Потерпи, — сказала друга.

Повз дівчат із джаз-оркестру, що з’юрмились біля сходів вагона, я підійшла до провідника. Він взяв у мене квиток і запропонував:

— Допомогти?

Я ледь хитнула капелюшком і зробила крок.

Дзвінок, свисток, пара:

— Рушаємо!!!

Я пройшла по килиму вагона й відчинила двері свого купе.

— Здрастуйте, — сказала я.

Чоловік у моєму купе, останній з Диких Псів. Дикий Пес із родимцем на лиці потягнувся до пістолета під газетою на столику.

— Не треба, — сказала я.

І зачинила двері.

Потяг гойднувся. Потяг застукав буферами. Потяг на мить стиснув коридорчики між вагонами. І скляний дах вокзалу повільно поплив над ним.

А в синіх льодах моргу в одній із далеких веж на нескінченних столах лежали тіла Диких Псів, які більше вже ніколи не повернуться на його залиті вогнями вулиці.

Мертві чоловічі тіла.

Тіла розповзаються під пазурами магії, що виривається з них. З хрускотом затверділих м’язів, ребер і шкіри. Безформними чорними шматками. Переливаючись, падаючи на підлогу і залишаючи сліди чорного слизу, вони повзли одне до одного, злипаючись, з’єднуючись у три безликі потвори, яких розділив Вітчим, щоб створити з них душі для Диких Псів.

Вітчим відчинив двері і дозволив потворам потертися об його ноги гнучкими муркотливими кішками.

Потяг пішов. На його місце біля платформи з цифрою «12» повільно підійшов інший. І вже інша білявка здригнулася в клубах його пари, й інша Крихітка пройшла повз нього до свого вагона, залишаючи місто Великих Вогнів, що горітимуть ще безліч тисяч років.