Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Це Місто живе грошима…

— Місто Великих Вогнів?!

— Гроші — пальне його Реклами. Гроші скликають сюди Людей.

— Сім мільйонів, — згадаю я.

І Кіт кивне:

— Сім мільйонів. Але головні тут гроші, гроші і гроші. А всіма грошима тут керують Кити.

І я зрозумію.

Я скажу:

— Гаразд. Що ж мені пропонують Кити?

— Великі Кити, — скаже Кіт.

І я кивну:

— Великі Кити.

Розділ 1

Мене зустріли п’ять Великих Китів Міста. Кит Палацу Ігор, Товстий Усмішливий Кит Вантажних Перевезень, чиї люди до появи Псів збирали з Міста данину. Кит Сорока Фабрик та Кит, чиї люди займалися продажем порошків «ін». Сухий Сивочубий Кит — власник Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Усі в темних м’яких костюмах, усі з сигарами довкола великого столу в кабінеті Кита Палацу Ігор з його портретом, зі сталевими круглими дверима його персонального сейфа.

Два Особисті Гвардійці зустріли мене на порозі й намірилися обшукати.

— Ні, — сказала я і відступила.

— Нехай проходить, — сказав Товстий Кит.

— Здрастуй, дитинко.

— Вітаннячко.

— Ми раді бачити тебе.

— Каву?

— Дякую.

— Тоді до справи.

П'ять величезних Китів.

— Ваш вітчим, — сказали вони. — Ми знаємо, що ви не дружите з ним…

— Мій вітчим. Я знаю, він завдав вам чимало прикростей…

Негучне:

— Па, — губами, і кільце сигарного диму попливло до димових хмар над столом.

— Ваш вітчим…

— Мій Вітчим…

— Ми знаємо…

— Я знаю…

— І ви…

— І я…

Вони не керували Містом, але вони володіли ним. Уже багато років.

— Місто живе грошима, — сказав Кіт.

Кити теж були живі, поки мали гроші.

І справа не в маєтках на пагорбах за містом, не у Вежах і не в особистих «Цеппелінах» із пілотами, що завжди нудьгують на землі. П’ять хвилин довгелезного дня — зачинити кабінет, загасити світло та навпомацки повернути важелі на дверях власного сейфа. Відчинити й завмерти на порозі у фосфорному сяйві грошей.

Щоб зайти, погладити рукою. І покласти кілька нових пачок, кинути три жмені дріб’язку до фонтана в центрі багатокілометрового сейфа, що зникає у жовтому світлі монет.

Жити тільки цим: грошовий сад у сейфі Кита Палацу Ігор. Листи з портретами й палацами, перлини доріжок, рубіни квітів, птахи із золота, стовбури дерев із срібла, платинові водоспади.

Золотий храм у сейфі Усмішливого Кита. Тільки золото. Колони, стіни, вівтар. Золото ста шандалів. Світло золотих свічок. Золото вітражів і золото літер на золотих сторінках священних текстів.

Кит Сорока Фабрик. Його особистий, схожий на склад, сейф. Вісім залів паперових грошей. Але основні цінності там, за останніми дверима. П’ятсот статуй з білого каменя. Перші санчата з трояндою на спинці. І головне — Бойовий літак, гігантська летюча фортеця на десять пілотів та вісім кулеметних веж. Мрія дитинства. Мрія про дев’ятьох вірних друзів.

Піднятися в кабіну. Клацнути не працюючим тумблером і сказати:

— Полетіли, — ніби ти не один.

Сейф Кита, чиї люди займалися продажем порошку «ін». Посмішка людини, яка вже має все, що може мати людина. Ніяких полиць, ніяких каталогів крупних купюр «банкноти номіналом у п’ять мільйонів, випущені торік». Самі лише коробки з кольоровими гумками і купа грошей від стіни до стіни.

Узяти пачку, згорнути, обмотати гумкою та кинути до купи таких самих пачок. Дивитися, як вона впаде чи покотиться донизу, ледь чутно зашарудівши в обвалі.

Сухий Сивочубий Кит, власник Найбільших Крамниць і Найтовщої Газети. Його сейф — продовження кабінету. Увійти, ввімкнути лампу на старому столі — тому, найпершому з куплених ним столів. Відчинити шухляду — перша ручка, перший блокнот, перший коричневий дагеротип, пасмо русявого волосся та перший гаманець, тепер два пусті, зшиті докупи квадрати репаної шкіри.

Розгорнути перед собою зошит і, виклавши зароблені впродовж дня гроші, записати їх у графу «дебет».

«Число. Місяць. Рік.

Внесено в загальний рахунок сто дев’ятнадцять тисяч.

Купюри по триста — чотириста сімдесят штук.

Купюри по двісті — сімсот шістдесят.

Купюри по сто п’ятдесят…

Купюри по сто…

Купюри…

І вісім монет номіналом: п’ять, десять, десять, одна…»

Загальний рахунок складає: забракне чорнила малювати нулі. Стомиться рука.

А протягом решти часу Місто Великих вогнів і п’ять Китів, що сидять у п'яти його центрах.

Першим прокидається Кит Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Його газети будять жителів міста, бо падають на дно поштових скриньок або з шурхотом підлазять під двері.

— Що там у нас?

Ціни. Новий товар. Нова книга. Нагородження сінема-стрічок. Зірка кинула пити. Зіткнення потягів. Останнім часом — Дикі Пси. І доконче на останній сторінці оповідання в картинках та гороскоп:

«День буде вдалий. Вам, як завжди, пощастить».

Погортати газету, поснідати купленим у Найбільшій Крамниці — та з дому на міст метро, чи в автобус або у таксі.

Кожен шостий городянин на одну із Сорока Фабрик, на роботу до другого Кита.

А три інші Кити просинаються ввечері. Кит Палацу Ігор:

— Навіщо сидіти вдома?! Як удома зустрінеш долю?! Який талан знайде твої двері?! Чи пощастить твоєму килимкові перед дверима, щоб об нього витерли ноги? Йди до нас! До Палацу Ігор! Йди!

Кит, який торгує порошком «ін». Його торговці мовчазні. Вони впізнають покупців, угледівши в їхніх очах тугу. Взяти гроші, передати порошок, побажати:

— Казкових снів.

І Усмішливий Товстий Кит зі своїми людьми:

— Ті завинили Палацу Ігор, ті винні за товар з Фабрик, ті — продавцям «ін». Підіть розшукайте їх.

А заразом поїдьте до власників Маленьких Фабрик, Маленьких Газет, Маленьких Крамниць і Малюсіньких Палаців Ігор і зберіть з них по десять відсотків за право існувати, за можливість не бути розчавленими великими Китами.

І раптом з’явилися Пси.

І раптом — Вітчим, котрий вигодував Псів.

— Ми почали втрачати гроші, — сказав Усмішливий Товстий Кит.

— Гроші йдуть від нас, — сказав Кит Товстих Газет.

— Ми втрачаємо так багато, — сказав Кит Палацу Ігор, — що вечорами нема задля чого відчиняти сейф.

— Три білі монети. Ось що я зміг покласти вчора до сейфа.

Дикі Пси?

Вітчим?

— Підіть до Міста й візьміть там усе, що воно зможе нам дати.

І прийшли Пси.

Пси вбивають торговців «ін» і захищають торговців дешевою отрутою. Один раз вдихни — й отрута не покине тебе ніколи. А ти вже ніколи не зможеш без неї.

Пси підривають Палаци Ігор і захищають власників Жорстоких Ігор.

— Двобій до смерті одного з героїв!

Пси хлюпають кислотою в обличчя дорогих красунь, щоб заповнити темні вулиці дітьми в яскравих сукнях.

— Скільки тобі?

— Тринадцять.

— І скільки ти коштуєш?

— Усього п’ять монет.

Пси диктують репортерам, про що писати.

Пси захищають власників маленьких крамниць, дозволяючи їм продавати тільки дешевий товар.

Пси не дають боржникам шансу і вбивають усіх, хто може запитати:

— Який вітчим? Я працюю на Китів.

Пси з автоматами, пси, що влаштовують лотереї, пси поруч у довгих машинах, пси, пси, пси…

І вітчим у своїй Темній вежі.

— Ми привезли гроші.

— Чудово, — кивне Вітчим Псам. — Можете висипати їх туди.

Не рахуючи. У величезну купу. Заповнивши три поверхи.

І, як завжди, його гроші спливають кров’ю. Як завжди, кожна з купюр усмоктала в себе чийсь біль.

— Ви вкрали в нього гроші.

— Ви зробили його жебраком.

— Ось тепер вам Названий Тато повертає своє.

— І ви хочете… — сказала я.

— Щоб ви повернули йому все, що ви в нього взяли.

Мої смішні Кити, хіба гроші щось змінять? Хіба гроші врятують Місто Великих Вогнів від зграї жорстоких псів?

Якби все було так просто, Якби це могло врятувати, я б відразу повернула все.

Якби справа була тільки в грошах…

Я залишила б усе і перетворилася на Кита. Крихітка в темному м’якому костюмі, в тумані сигарних димів. Її бухгалтери в целулоїдних козирках і чорних нарукавниках, її армія друкарок, навіть її Гвардійці з рахунками і слухавками:

— Продаємо!

— Купуємо!

— Зменшуйте на один відсоток!

— Прийнято!

— Ми платимо втричі більше!

І щовечора кожен Кит отримуватиме вантажівку грошей. Яких завгодно, хоч міддю в мішечках, хоч у золотих зливках.

І ще чотири вантажівки Вітчимові.

Адже все так просто. Тільки навряд чи це щось змінить. Це взагалі нічого не змінить.

— Розумієте?

Неголосне:

— Па, — губами й сигарний дим до ламп.

— Розумієте? — спитала я.

— Розуміємо. — сказали Кити.

— Ми знали, що ви відмовите нам.

— І тому підготувалися до цього.

— Ви зібралися мене вбити?

— Ні. Нам доведеться вбити вітчима.

— Вітчима та його псів.

— Ні! — закричу я. — Ви не повинні робити цього!

— Це мої пси! — закричу я. — І тільки я…

— Це мій вітчим! — кричу я Китам, а вони, мов поглухли. — І тільки я маю право вбити його!

— Надто пізно, — скажуть Кити. — Наші гвардійці вже вирушили до нього.

Розділ 2

Двадцять чотири Особисті Гвардійці їхали до вежі вітчима.

Двадцять чотири Гвардійці мають умерти цієї ночі.

— Ви не розумієте, що робите!!!

Я мусила врятувати бодай когось!

Розділ З

Особиста Гвардія Китів, Гвардійці Міста Великих Вогнів. Вони їхали до вежі Вітчима, вони просто виконували наказ.

Двадцять чотири статні й гарні чоловіки мали померти.

— Ось вони, — прошипіла безлика тварина.

— Я бачу, — сказав Вітчим.

Він відступив од вікна.

— Почнемо.

— Почнемо.

Вони вийшли з машин перед Вежею з чорного скла, яке відображало в собі все місто.

Вулиця на схід: ряди ліхтарів, вогні на мостах метро, стіни-вікна-стіни безлічі веж, Вулиця на захід: міст через річку, вогні на ньому, вогні на темній воді. Вулиця до країни вічної криги: реклами, реклами, вогні, далекий міст, мов павутина в росі.

Гвардійці.

Двадцять чотири схожі долі.

Однаково обстрижене волосся. Однакові плащі, однакові надірвані зверху, ледь зім’яті пачки тих самих цигарок.

Однакові пістолети. По шістнадцять куль у кожнім.

Їхні двадцять чотири дівчини приміряють білі сукні.

Однаково байдужі, з однаковою думкою про те, що треба швидше кінчати і…

— Починаймо ж.

— Починаймо.

Я мчала, щоб урятувати їх. Я летіла крізь місто, і лампи реклам вибухали яскравим вогнем, коли моя тінь наражалася на них. Я проносилася над ніччю, і вітер підхоплював листя й газети. Я поспішала. Я хотіла встигнути. Відштовхуючись від гладких стін, я летіла крізь ніч.

Саме опівночі. Саме в нуль-нуль-нуль-нуль.

— Почнемо, — і Гвардійці зробили крок.

— Почнемо, — заплющив очі Вітчим.

— Північ!

Останній удар на старовинному годиннику Центральної Вежі.

— БОМ!!!

— Дванадцята!

На наручному годиннику чоловіка, що курив на рекламі цигарку «Кордон Пустелі».

— БОМ!!!

— Двадцять четверта нуль-нуль! — на круглому годиннику над вуличним переходом.

— БОМ-М-М!!!

— БОМ-М-М!!!

На величезному рекламному панно:

«До Нового Року залишилося рівно дев’яносто чотири дні!»

— БОМ!!!!!

Дванадцять страшних ударів!

— БОМ!!!!!!!

Останній удар:

— Бо-о-о-о-о-бом-м-м-м-м-м!!!!!!!!

Час зник. Він став нічим.

Нуль. Нуль. Нуль. Нуль.

Місто впало в Ніщо. Місто просто зникло. Тільки Чорна Вежа висить у темряві. З єдиним Палаючим вікном нагорі.

Я спізнилася. Я не застала їх. Тільки їхні спорожнілі машини біля Вежі, на безлюдній вулиці.

— Бом!

Вітчим уже забрав їх.

— Не бійся, Крихітко, — сказав Кіт. — Не бійся.

Я принюхалася до відлуння їхнього цигаркового диму, наче Вовк.

Я, наче Пес, заплющила очі й намагалась їх побачити.

Ніби Кіт, я була готова до стрибка.

Як Залізний Чоловік, я не повинна була нічого боятися.

— Не бійся, Крихітко.

— Я… не… боюся…

Розділ 4

— Бог є, — сказали їм. — І Бог є Любов. Чи ви приймаєте це і вірите в це, чи вам не варто вірити в будь-що, оскільки нічого іншого взагалі немає…

У ті далекі часи, коли Вітчима тільки готували стати Злом.

Саме тоді вони й познайомилися, Вітчим і Мачуха… Коли їх ще готували для боротьби…

Перша лекція почалася просто:

— Бог є. І Бог є Прощення і Любов. Чи ви приймаєте це і вірите в це, чи вам не варто вірити в будь що, оскільки нічого іншого взагалі немає.

Ви можете вигадувати собі Верховний Розум, циклічні програми, експерименти початку часів, Адепта Мавп і Адепта від Перетворення мурахи в колосок. Навіть пекло як єдиний розумний спосіб існування мислячих істот. Але все це не є Богом.

Бог єдиний. Єдиний його прояв — милість до них, грішних. Закони його непорушні, і в Бога немає двох облич — доброго та злого, котрі він обертає до вас залежно від того, чи склали ви поставлений перед вами іспит. Він тільки любить їх і прощає.

І якщо не приймають його любові та прощення, він терпляче чекає, не заважаючи бути ще більш грішними. Він любить, прощає і чекає, коли ви перестанете вбивати свою душу й почнете сприймати серйозно його любов і милість.

А як може бути інакше, якщо ви його діти?

Їх оселили у невеликому, зачиненому на зиму монастирі серед чорної діброви. Вранці сніданок.

Джерело з кавою на першому поверсі. Кришталеві згаслі екрани в безгомінних темних холах. Келії на одного, жодної охорони, малесеньке селище неподалік вимерло од віспи, й туди просто немає сенсу ходити. Десять годин лекцій щодня.

Лекція перша:

— Бог є, — сказали їм. — І Бог є Любов, — це все, що слід знати про Добро, аби знищити його.

Їх залишилося десятеро, і в п’ятиповерховій нежилій споруді монастиря вони могли не зустрічатись і не чути одне одного, бо оселились на різних поверхах.

І була вечірка, на якій зібралося шестеро з них. Вогонь з Острова Трьох Зрослих Листків у пластикових скляночках, нарізані бутерброди в трапезній, що годувала їх. Увечері, коли вони розповідали про себе, з чиєїсь подачі називаючи одне одного сестрами й братам. І волоока Мачуха сказала Вітчимові:

— Слухай, брате, перенеси свою подушку в мою келію.

Лекція номер два:

— Любов — є праця. Праця непосильна, щогодинна, вона потребує найжорстокішого контролю над собою, своїми емоціями, почуттями, розумом.

Полюбити легко, возлюбити ще легше. Далебі складніше прокидатися щоранку, знаючи, що на тебе нічого не чекає, що цей день буде ще гіршим, ніж попередній і все одно казати «я люблю тебе, і з любові до тебе я дозволяю тобі робити зі мною все, що завгодно».

Праця, помножена на терпіння, жертовність і цілковиту відмову від нагороди. Добро — нічого не вимагати, любити і стояти за правим плечем, люблячи й жертвуючи. Зло — бажати, хотіти, наповнюватися пристрастю та одержувати будь-яким шляхом, будь-яким чином.

Але в кого два правих плеча? Хто — ані пучки солі за спину? — все, що слід знати про Добро, аби вміти знищити його.

Древні знання стародавніх цивілізацій — магія та чаклунство.

П’ятеро їхніх учителів жили разом із ними, невидимі, нечутні, з’являлися тільки вранці, незадовго до лекцій і вечеряли у своїх кімнатах.

Вітчим жодного разу не зіштовхнувся з жодним із них. І він жодного разу не бачив світла на їхньому поверсі, коли бігав вечорами чорними стежками чорного монастирського парку до озера й назад. Щоб бути в формі, або просто задля розваги.

— Зло в ім’я зла. Ненависть як єдиний спосіб існування. Доконечне неприйняття Бога.

Любов і прощення — зло і ненависть. Світле, за подобою і зразком своїм, завжди однакове, а тому вічне — непроникно-чорне, геть далеке від світла, без форми, а тому мільйонолике, зі здатністю перетворитися на що завгодно, і, отже, не спроможне вмерти…

Мінус і плюс…

Любов і думка…

Вітчим повернувся з пробіжки. На перших двох поверхах було досить темно.

Він піднявся сходами на четвертий, пройшов повз свої двері і постукав до Мачухи.

— Я хочу спати, — сказала вона. — Не заважай мені.

Заплющивши очі, він побачив її в ліжку з книжкою в руках.

— Від тебе тхне потом, — обернувшись до нього, сказала Мачуха. — Ти підтягся понад сто разів і пробіг до біса кілометрів. Ти задоволений собою і почуваєшся самцем. Щоб спокійно заснути, тобі потрібна ще одна маленька перемога. То чому нею мушу бути я?

— Ти голила ноги й порізала литку, — сказав Вітчим. — Ти робила це, сподіваючись, що я прийду.

— То було півгодини тому, я кликала тебе.

— Я відчував, — сказав він. — Але був зайнятий.

— Робив із себе самця, — сказала мачуха. — Іди геть, я хочу спати.

Але минуло понад п’ять тисяч років, перш ніж їм захотілося мати дитину. І щоб було кому передати зібране зло, їм віддали мене.

— Діти. Ось хто поєднує в собі два начала, діючи то з примусу одного, то з доброї волі другого, просто через те, що обидва начала живуть у них.

Святі від народження, вони стають грішними, щойно їм доводиться обирати. Тільки-но вони починають обирати те, що більше їх влаштовує, вони обирають зло.

Дайте дитині все, чого вона прагне, любіть її повсякчас, наповніть її життя Світлом, зробіть усе, щоб вона прокидалась усміхненою, і дитина назавжди залишиться святою. Інфантильною, дегенеративною святою.

Дайте їй пістолет, і вона почне убивати. І тоді вона буде вашою.

Змусьте її зробити гріх хоч би раз, і вона сама повірить, що її гріхові немає прощення, і тоді прийде до вас.

— Ця, — сказав Вітчим тоді, в дитячому будинку.

— Але, хазяїне, — сказала Чорна Потвора. — Вона — янгол.

— По-перше, іще не янгол, — сказав він. — А по-друге, вона так схожа на тебе.

— Поки ще ні, — відповіла Мачуха. — Але ми навчимо її бути…

Вона посміхнулася.

— Зрозуміло, — він припинив дивитися на мене.

— Ця. Ми хочемо взяти її. Скільки з нас?

Розділ 5

— Бо-о-о-о-о-бом-м-м-м-м-м!!!!!!!!

Час зник. Він став нічим.

Нуль. Нуль. Нуль. Нуль.

Місто звалилось в ніщо. Місто просто зникло.

Тільки Чорна Вежа висить у темряві. З єдиним Сяючим вікном угорі.

Двадцять чотири гвардійці зупинилися край тротуару, що веде у прірву більшу, ніж сама нескінченність. Двадцять три з них ступили крок до дверей Чорної Вежі, що відчинилися назустріч.

Чоловіки. Навіть востаннє вони поводилися по-чоловічому.

Крім одного, що похлинувся від жаху:

— А-а-а-а! — відступив назад і впав униз.

Нескінченний політ у Ніщо. Вікно вежі вгорі повільно перетворилося на лілове око і глипнуло на нього. Голос пролунав зусібіч і оповив його:

— Що ж…

Вікно стислося до цятки і, спалахнувши, зникло.

Лише тьма. Тепер уже назавжди. Навіть після того, як позбавлене розуму тіло розсипається в тлін. Ніколи не повернутися.

Я побачу, як, поставши перед вежею, він упаде під колеса своєї машини з роззявленим ротом, очі дивляться в темряву, туди, де залишилася його душа. Жах у витріщених очах, гортанне:

— Хи-х-х-х-хи-хи-и-и-и… — єдине, що тепер почують лікарі, підтримуючи життя в цьому позбавленому душі й розуму тілі.

Душа без розуму — святість.

Бездушний розум — зло.

Те, що зробив з ним Вітчим, було гірше, ніж смерть. Гірше найстрашнішого пекла, створеного Злом.

Голос Кота:

— Поквапся.

Голос Вовка:

— Не бійся.

Голос Пса:

— Будь обережна…

Я заплющила очі й повисла над чорною прірвою, побачивши вже безлюдну смужку тротуару у вежі та Світло Одного Вікна.

— Здрастуй, Крихітко.

— Здрастуйте, татусю.

— Ти вирішила відвідати нас?

— Здрастуй, мала, — тихий голос Мачухи. — Як ти жила без нас?

— Погано, — сказала я. — Мені без вас завжди погано.

— Зайдеш? — спитав Вітчим.

— Авжеж, — сказала я.

— Зайдеш, щоб залишитися? — запитав він і простяг до мене руку.

— Я прийшла, щоб врятувати, — і відштовхнула її. Дотик моїх пальців умить взявся опіковим пухирцем на його шкірі. Збуривши у вітчимі лють:

— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! Ти!

— Так, — вимовила я і розтрощила кам’яні двері. Вони розвалилися з гуркотом. Але тут не було відлуння. Каміння посипалося вниз, та тут не було повітря. Пил упав на них, і не було вітру, щоб розвіяти його.

Була тільки темрява позаду і темрява попереду. Темрява Вежі Вітчима.

А в непроникній пітьмі дві чорні тварини чекають на мене.

На смарагдовій траві, під в’язом, що бачив юність світу. Пагорб, білі руїни біля тихої річки. Трава, небо й сонце.

— Колись, — казав Кіт, — ти зустрінеш безликих тварин.

— Облиш, — усміхалася я.

Він сидів, я лежала, закинувши руки за голову. Літній день. Диво сонцестояння.

— Ти маєш бути готова, — сказав Кіт.

— Я, — сказала я, — зроблю «пах», — і видобула пістолет так швидко, що Кіт усміхнувся лише після того, як побачив його.

— Чорні потвори… Колись…

Цей час настав.

Я сховала пістолет і ступила крок.

— То що, безликі, хто ви в нас?

Вони мовчали, вони чекали на мене.

Розкинути руки й зібрати в собі все, що тільки є.

Найменші відчуття. Відмовитися від думок, перетворитися на скло. Бачити тільки те, що всередині. Холод вежі. Я відчула його. Холод і зло.

Забути про нього.

Жодної думки. Тільки потвори і я.

— Крих-х-х-хітко…

Але в мене вийшло! Я разкинула руки й обсипала все навкруги іскрами світла.

І я побачила потвор. Чорних, завислих у стрибку. З двома величезними зубастими пащами, що стікали чорною слиною.

Хто може вбити янгола? Тільки чорна потвора.

Я припала до землі. Від землі тхнуло могилою. Потвора промахнулася.

Я підхопилася й стрибнула вбік, друга потвора розпорола іклами повітря.

Змах крильми — Крихітка злетіла догори. І жодна з них не дістала мене, приземлившись після стрибка та завмерши.

Але задні лапи однієї тремтіли. Їй не терпілося вчепитись у мене.

Змах крил, і я повернулася до другої.

Потвора загарчала, готуючись напасти.

Мені було страшно. Адже це були перші потвори, послані, щоб убити мене.

А провалля розчахутих дверей вабило і кликало.

— Іди, — нашіптував хор голосів, — повернися до Міста. Запали в ньому вогні.

— Нічого цього немає. Нічого цього не було.

— Повернись і забудь цей сон.

— Це тільки сон.

Голос Мачухи — з іншого боку:

— Йди до мене, Крихітко, я сховаю тебе. Йди. Я не дозволю їм…

— Песику! — покликала я.

Він не озвався.

— Вовче!

Замість виття — шепіт:

— Іди до нас, — голос Мачухи. — Іди.

— Котику-братику!!!

І луною лемент убитого в глибині вежі гвардійця:

— А-а-а-а-а-а…

Того, що я не врятувала.

І, склавши крила, я впала на потвору.

Три притиснутих до її крижаного чола пальці. Слова Прохання Любити. І її мозок рознесло спалахом вибуху.

Друга безлика потвора кинулась на мене, але я впала на спину й провела великим пальцем по її на мить завислому наді мною животі.

Вона розкрилася в стрибку, підтягла передні лапи, що потяглися лезами пазурів, і ощирилася:

— Щ-щ-щ-щ-ща-а-а!

На мить. Доки сяючий білим слід від магічних слів Любові:

— Іже єси, — не розпався глибокою раною.

Вона висипалася клаптями попелу через рану — потік мертвого зла.

Вона була, і ось її немає. Навіть попіл став частиною нічної пітьми.

— Браво, Крихітко, — сказав мені Вовк.

Пес мені сказав:

— Молодець.

— Адже це вперше? — запитав Кіт.

А я спитала:

— Тепер я вже янгол?

— Ще ні, — сказали мені.

— А-а-а-а-а-а!!! — лемент убитого біля вежі гвардійця.

Я помчала на лемент.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Спіраллю сходів, що йдуть крізь Вежу.

— А-а-а-а!!!

Коридорами, що прохромили світи.

— А-а-а!!!

Через замкнутий сам на собі лабіринт.

— А-а!!

Ковзаючи.

— А!

Підводячись.

— А…

Повз саму…

— Пізно, — сказав Вітчим. — Тепер він мій.

Розділ 6

Милий-милий Гвардійцю, пробач. Я не встигла врятувати тебе. Я була надто далеко, коли Вітчим вийшов із темряви, що в тебе за спиною, і покликав тебе голосом єдиної коханої жінки, яку ти зрадив.

— Милий-милий. Коханий мій.

Щоб ти сам усе пригадав, а біль гріха болем пальців, які стисли твоє серце.

— А-а-а-а-а-а!!!

— Ще один.

Милий-милий Гвардійцю, я прийду до тебе нишком і прошепочу голосом тієї, котру ти ніколи не зможеш забути. Голосом тієї, зраду якій ти вважаєш своїм найбільшим гріхом:

— Коханий, я не маю зла на тебе.

— Пробачаєш?

— Так.

— Ти більше не гніваєшся?

— Я люблю тебе, — скажу я і натисну на курок, аби ти вмер з посмішкою щастя.

Адже головне, як ти помреш: посміхаючись на дорозі до замків із хмар, лиючи сльози перед вогнем чистилища, де ти перебуватимеш доти, доки не забудеш усіх, кого так любив, і всіх, хто любив тебе, чи перед жахом вічної ночі.

Біля чорної, населеної демонами, порожнечі пекла…

Вітчим вийшов із темряви, отже Гвардієць загине.

Я обсиплю Гвардійця примарним сріблом, і він помре.

Вітчим застав його біля багаття зі старих фотокарток, обведених чорним. Він стояв і дивився на них. На все своє життя, що застигло на палаючому картоні.

Оце він народився. Оце руки матері, що тримають його. Оце його перший крок. Оце його перший друг. А ось перша вечірка, що дожила до ранку.

Усі двадцять дев'ять років.

Вітчим вдихнув його біль. Вітчим провів язиком по губах, насолоджуючись його болем. Болем, що ти вмреш, і вже ніхто не згадає тебе. Болем, що твоє життя було лише твоїм сном.

— Краххх! — вітчим усадить руку в його груди.

Але Гвардієць навіть не закричить.

Що таке біль від прохромленої плоті порівняно з болем від думки, що тебе вже немає?

Я поставлю на стіл келих вина, розкладу цигарки та підтягну крісло.

Гвардієць сяде, як стомлений подорожній наприкінці шляху та розгорне свій перший альбом.

Оце він народився. Оце він на руках матері. Оце його перший крок. Він посміхнеться.

— Це було. І це було зі мною.

Оце він у кольоровому ковпачку перед тортом із шістьма свічками. Оце він виходить зі школи. А ось та, що першою сказала:

— Люблю.

Він усміхнеться, випустивши дим, і зробить ковток вина.

— І все-таки це було чудово.

Усі тридцять два роки. Усе його життя — космос і нескінченність.

Він скаже:

— Дякую. Це було славне життя, — і тоді я вб’ю його.

Останній крик:

— А-а-а-а-а-а-а!!! — це вбив мій Вітчим.

Останнє тихе:

— Ох! — це вбила я.

Гвардієць відклеїв записку від люстри й сказав собі:

— Шкода.

«Я стомилася від невизначеності, — писала вона. — Мені набридло, що я не знаю, за кого себе вважати».

Але ж її цікавило зовсім не це. За кого вважаєш мене ти? Навіщо я потрібна тобі? Або ні. Жінка пише чоловікові, наперед знаючи відповідь на кожне запитання. І суть не в запитаннях і відповідях на них. Навіть передбачаючи його «ні», йдучи геть, вона залишає записку для того, щоб він міг зателефонувати їй і сказати «так».

«За кого мені вважати себе?»

— Якби я знав це, — сказав Гвардієць, складаючи записку навпіл і засовуючи її до тих, які залишили йому жінки, що встигли кинути його раніше. — Якби я знав…

Лише сльози та плач:

«Мені більше нічого не треба від тебе».

«Мені набридло боятися завагітніти від тебе».

«Я ненавиджу тебе!»

«Ти брудна цинічна тварюка!»

«Я проклинаю тебе!»

— Та ну тебе, — сказав він і рушив до пекла. Помер, убитий моїм Вітчимом.

Майже щоранку поповнювати цей маленький цвинтар з їхніх несправджених планів і його нездійснених сподівань — відклеїти записку та скласти її навпіл.

Хто б написав йому хоч раз:

«Я тебе не примушую приймати якісь рішення. Я тільки кажу, аби ти знав, що, не зважаючи ні на що, мені радісно думати про тебе».

Що відповів би він?

— Спогади, втіхо моя, спогади — все, що залишилося в мене і все, що в мене є. Я живу цим ось уже чотирнадцять років. Щоправда, колись у мене була надія, а тепер залишилось тільки минуле, якого я не можу знищити і яке затьмарює мою реальність.

Я шукав її все своє життя. Я так хотів побачити її в тобі. Але, не знайшовши, я знову втратив її, і в мене нічого не зосталося. Ніщо не може замінити того, чого не було, ніщо не може змусити мене розлюбити ту, що шепотіла:

— Я живу любов’ю.

Ця любов ніколи не буде моєю, але я не хочу, не можу, я неспроможний відмовитися від неї. Вона сниться мені щоночі.

Чарівне Місто за тихою рікою. Повернення не буде. Вона живе там, далеко. Минуло тисячу років зими, і ніби у Бертонівскому зоопарку, всередині в мене розрослися чорні дерева і ходять покинуті тварини, чия чорна шкіра стала сивою.

Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, з’явиться вона — моє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.

А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.

— Пах!

Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.

— Шість чоловіків за одну північ… Зовсім непогано…

Я не врятувала шістьох.

Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старість — хвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.

За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як пам’ять про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.

Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.

— Ні, — він захитав головою. — Краще вже вмерти.

— То вмри.

— А-а-а-а-а…

І луна по всій Чорній Вежі:

— А-а-а!

— А-а-а!

— А-а-а!

Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.

Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.

Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, в’юнкий виноград на ринві.

Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.

— Ну що ж ти не встаєш?

— Зараз, — сказав він. — Зараз, — упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому…

— Такою буде смерть?

— Тобі подобається?

— Так.

— Тоді «пах»?

Отже — всі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.

Крім останнього. За винятком одного.

Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.

Розділ 7

Палаюче сизим коло. Сині тіні на чорних стінах. Вітчим ліворуч. Крихітка — за правим плечем.

— Одинадцять, — сказав Вітчим.

— Одинадцять, — сказала я.

— Останній, — сказав Вітчим.

— Останній.

— Буде смішно, якщо ти переможеш.

— Не буде, — сказала я.

— Буде, — сказав мені Вітчим. — Смішно й нудно.

— Давай подивимося?

— Давай.

І його рот заюшив потоком слів Чорного Чаклунства.

— А-ля-ля-ля-я-я-я! — лемент з високого мінарету над західними дахами.

— А-я-я-я-я-я-я! — плач старих раввинів у білому одязі.

— М-м-м-м-м-м-м-м, — здуті жовна святого отця.

— Ось! — юрода-жебрак за тисячу кілометрів і за три тисячі років. — Ось! Тут було добро, а оце постало зло!

Чоловік відчув холод у тунелі нічної дороги:

— Бережи нас…

Прокинувшись у страшному сні.

— Щось наснилося?

— Не знаю.

Пам’ятаю тільки сизе світло.

Сизе світло ритуального кола.

Що може розвіяти ніч? Лише місячне світло. Вітчим у світінні Давньої Магії. Крихітка при світлі неповного місяця.

— Безліч років тому… — стиха проказав Вітчим.

— Безліч років тому… — стиха проказала я. Нерухомо стоїть Гвардієць. Що ім’я? Що форма пальців? Що колір його очей?

— Усе своє життя…

— Усі свої життя…

— Адже ти завжди знав…

— Ти завжди вірив і чекав…

— Хто ти?

— Ти є.

— Що ти?

— Ти був.

— Кому?

— Я знаю десяток імен.

— Навіщо?

— Щоб любити.

— Ти виросла, — скаже Вітчим.

— Я виросла, — кивну я.

Гвардієць стоїть у колі. Маленький воїн Крихітка. Великий переможець — її названий батько.

Вітчим був такий сильний. Одне його слово:

— Ти, — пророцтво снів, що назавжди залишилися, — ніколи, — відсутність світла в очах, — не будеш! — руки, мов розпростерті крила, що затуляють світ, — таким!!!

І Гвардієць став його.

Майже.

Адже Крихітка теж здійняла руки.

— І що?

— Тсссс, — попрохала вона.

— Ну-ну.

Але я не бачила його усмішки. Його тонких пергаментних губів.

Сліпий циган повільно повернувся до мене.

До багаття з усіх боків вийшли жінки в яскравих спідницях.

Хтось підняв бубон. Обережно струснув його. І удар голосів та струн:

— Е-е-ейх!

— Ейх!!! — і Крихітка кружляє в шаленому танку.

— Їй!!!

— Божевілля, — сказав Вітчим.

Але хто його почує?

— Ей-ей-ей-ей!!!

Хто допоможе Крихітці, як не втікачі з пекла? Цигани. Цього навчив мене Вовк.

Танцюй, Крихітко! Танцюй!

— Е-е-е-і!!!

— Ти був ніким!

— Гвардійцю, доля була прихильна до тебе!

— Згадай, про що ти мріяв!

— Згадай те, що вийшло!

— Твоє народження!

— Не твоя смерть!

— Тобі було дано так багато!

— Було сто доріг на твій вибір!

— Ти не зробив і сотої частки!

— Ти зробив більше — ти був!

— Цим життям ти знищив свій останній шанс!

— Порятунок є! Порятунок буде завжди!

Він стояв між нами. Він чув. І він міг обирати.

— Покарання неминуче! — Вітчим стиснув кулак.

— Тебе буде врятовано! Хочеш?!

— Помри!

— Хочеш?! — гукнула я.

— Я стану твоєю смертю!

— Хочеш?!! — кричала я.

— Я покажу тобі пекло! — голос Вітчима з гучним на весь всесвіт:

— Пе-екло! Пе-екло! Пе-екло!

— Ти ж хочеш!

— Здохни!!! Здохни!!! Помри!!!

— Хочеш!!!

— Що? — білі губи Гвардійця.

— Один поцілунок, — і Крихітка припала до цих губ, оживляючи надію. Оживляючи світло в ньому. Світло та бажання сподіватися далі.

І відразу, щоб вітчим не встиг змусити його сказати:

— Так. Дев’ять кіл зійшлися, — я вбила його.

Стріпнувши волоссям в останньому такті:

— Е!!! Е!!! Е!!!

— Гидота!!!

— Ой, я тільки названа ваша дочка.

Розділ 8

— Дочка, дочка, дочка, — повторила мачуха, що позад мене.

— Наша дочка, — кивнув вітчим. — Наша названа дочка.

— Наша дівчинка.

— Наш маленький янгол.

Очі матері скрижаніли. Очі вітчима палали люттю.

Вони повільно ходили довкола мене. Вітчим і мачуха.

Я озиралася на нього. Я озиралася на неї. Я не знала, хто нападе першим.

Мати хитнула головою, і коси розсипалися по плечах, сховавши її тіло аж до самої підлоги.

Вітчим рвучко напружив спинні м’язи і випустив десять довгих шпичаків.

Ожилі мерці позад мачухи. Чорні потвори за перетинчастими крильми батька, що прийняв мене.

Парує застигаючою смолою ритуальне коло.

Я дивилася то на Вітчима, то на Мачуху.

Гоп!

І величезний кат з’явився поруч зі мною. І плаха, чорна від крові чорнокнижників.

— Ні, — сказав Вітчим, і кат розсипався купою піску.

Гоп!

Чотири люті домініканці з тяжкими залізними розп’яттями. Святі отці інквізиції…

— Ні! — Мачуха перетворила їх на кригу.

Гоп!

І стомлений пілот «Цеппеліна» став поруч зі мною. Піднятий комір куртки. Цигарка в куточку рота.

— Ні! — Вітчим…

Він лише засичав, нічого не зумівши зробити.

— Йди, — сказав льотчик.

— А ти?

— Я? Я давно чекав цього дня.

— Давно, — повторила за ним Мачуха.

— Справді давно? — запитала вона.

— Давно, — кивнув Вітчим.

…падаючий «Цеппелін», вибух газу, кабіну розтрощило від удару об землю, палаюче обличчя, пілот намагається врятувати хоч когось, могила, заросла травою…

Тисячу років тому.

— Давно.

Він підніс руку, і в його пальцях спалахнуло світло.

— Де ти так навчився? — запитав Вітчим.

— Там, де провів останню тисячу років.

Він ударив темряву перед вітчимом, і вона розлетілася на друзки.

— Іди, — сказав він, не озираючись.

— Іди…

Але перш, ніж я зробила крок, Мачуха вбила його. В спину. Тією самою косою, з якою до неї приходила остання з убитих нею Смертей.

— Тисяча років… А ти нічого й не зрозумів, — сказав Вітчим.

І повернувшись до мене:

— А тепер ти.

Гоп!

— Досить.

Я навіть не зуміла примусити повітря клубочитися.

— Це вже занадто…

— Тату…

— Тільки не цього разу.

Я витягла пістолет, але бойок клацнув об порожній патронник.

— Усе це…

Я провела язиком по зубах.

— Ти ж бо знала…

Я знала. Я знала все. Я навіть знала, що вони мають зробити зі мною. Тепер, коли мене обступили тварини, мерці та вони — виродки — згустки зростаючого зла, коли мені нема куди подітися…

— Татусю…

— Ні.

— Матінко…

— Ні.

— Тоді я піду.

І я побігла. Навпростець до стіни. Пробила її та полетіла вниз. У чорну вежу Пекла.

Вони кинулися слідом за мною — Всесильною Гарпією і Всесильним Звіром.

Вони знали, що тепер ми падатимемо мільйони років…

Але я знала місто внизу. Місто Великих Вогнів. Кожну вулицю. Кожну площу. Кожного голуба і кожного кажана в ньому.

І мені було неважко оживити його. Змусити спалахнути всіма вогнями.

І, впавши з висоти двотисячного поверху, я приземлилася на ноги, підігнувши їх, щоб зустріти тих, що стрибнули з вежі слідом за мною.

— Х-х-х-х-х-х-х-х!!! — Вітчим хижим демоном став поруч зі мною, підминаючи асфальт.

— Х-х-х-х-х-х-х!!! — готовою вбивати демоницею Мачуха в ореолі волосся, що клубочеться розлюченими зміями.

— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! — визвірилась на них Крихітка.

— Що сталося? — лагідно спитав Вітчим, поправляючи манжет під рукавом піджака.

— Донечко, — Мачуха була засмучена. — Хіба чемні дівчатка говорять таке своїм батькам?

Вони були мов закохане подружжя. Люблячі й ладні терпіти що завгодно батьки. Перед своєю затишною, сповненою світла й тепла вежею.

— Хіба так можна? — запитала Мачуха.

— Можна, — сказав Вовк і підійшов до мене.

— Не зайдете до нас? — запитав Вітчим.

— Не сьогодні, — сказав Пес, котрий прямував до мене від своєї машини.

— Дуже шкода, — мовила Мачуха. — А може?

— Ні, — сказав Кіт. Він наближався з іншого боку.

Мої добрі Янголи! Вкотре вони врятували мене!

Янгол-хранитель Пес!

— Привіт, Крихітко.

Янгол розуму Кіт!

— Усе нормально?

І янгол смерті Вовк!

— Ти не нудьгувала без нас?

А янгол-спостерігач — Залізний Чоловік — стояв осторонь, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на нас.

— Привіт!

— Усе гаразд!

— Я нудьгувала без вас!

І помахати рукою Залізному Чоловікові, що посміхнувся у відповідь.

— Ти не зайдеш до нас? — запитав у мене Вітчим.

— Ні.

— Тоді до зустрічі.

Мачуха взяла його під руку, і вони рушили до дверей вежі, що відчинилися перед ними. До слуг, які схилялися уклінно. До вечері при свічках. До келихів із червоним вином.

— Список такий великий…

— Бідолашна дитина.