Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Що це? — запитав Чоловік Любові.

— Мій пістолет.

— Ні, — сказав він. — Я про це.

Я прислухалася, знизу не долинало нічого. Після загибелі останнього з Мисливців Раз місто внизу було тихе. У ньому просто нічого не відбувалось.

Хоча ні. Я почула виття.

Це мчала з околиці Дика Зграя Псів.

— Дикі пси, — сказав Чоловік Любові. — Ти не впораєшся з ними.

— Я…

— Місто Терору, — нагадав він.

Так, цей світ був ніби навмисно створений для них.

— Вітер, — сказала я.

— Туман, — кивнув Чоловік Любові.

Туман до самого краю даху, до якого ми підійшли.

— Бачиш?

— А там?

— А там — іще!

Тисяча хмарочосів. Вони росли із землі. Довкола нас. До самого обрію.

— Ти думаєш сховатися в них?

— Я? — здивувалась я. — Навіщо ж? Нехай вони ховаються від мене.

І я вигукнула:

— Гей! — а відлуння відповіло мені:

— Гоп!

Саме «гоп», примружившись у яскравому світлі безлічі ламп. Вітрини, ліхтарі, жовті ковпаки таксі, вивіски казино, ресторанів та барів. Гущавина юрби, клаксони, газетярі та багато музики. З майданчиків вуличних ресторанів, з відчинених вікон машин. З яскравих, на всю стіну хмарочосу таблоїдів. Шипіння приймача, спів і сміх.

Це було Місто Великих Вогнів. Сліпуче. Манливе. Місто Великої Мрії. Прийди, і вона здійсниться.

Засліплені на мить пси кинулися до передмістя. Геть.

— Вони тікають, — сказав Чоловік Любові.

— Ще й день не скінчиться, як вони повернуться.

Я зійшла сходами, шофер біля автомобіля скинув кашкета й відчинив мені задні дверцята.

— Додому, — сказала я.

— Слухаюсь, — він підняв скло, що розділило нас.

Розділ 1

— Так, — сказав вітчим. — Непогано.

— Зовсім непогано, — сказала мачуха, чиє волосся стало коротшим і чия сукня струменіла на ній застиглою лавою.

Довгий мундштук, довгі нігті, підведені чорним очі. Жінка міста Яскравих Вогнів. Поважна, пересичена, вечірня.

І Дикі Пси, що чекають ночі. І гарчать до нових вогнів.

Тут були мільйони вогнів. А я запалила новий, із жовтим відблиском пісків:

І псам довелося відступити.

Ще на один метр до смітників.

Ще один крок назад.

Я сиділа на спині кам’яного птаха, він прикрашав один із будинків. Жінка-блазень позад мене була складена із ста тисяч ламп, а я немов малесенька цяточка в малюнку її вбрання. Брошка у вигляді кам'яного птаха, малюсінький чорний діамант — Крихітка на ньому.

До речі! Про діаманти!

Я запалила новий напис і цим змусила псів гарчати. Але я не могла без нього, адже Місто Великих Вогнів вводить нову моду — додавати волоссю блиску.

Чоловік у смішному костюмі пролетів повз мене, чіпляючись за стіни липкими руками. Пролетів, озирнувся, випустив нову порцію павутиння, тоді підстрибнув та завмер на самому краєчку кам’яного крила.

— Вітаю, — сказав він.

— Здоров, — сказала я.

— Потребуєш допомоги?

— Ні. Хочеш бутерброд?

Він похитав головою, зім'явши свою потішну маску в посмішці, й рванув донизу, випускаючи нове павутиння.

Я бачила фермера та робітника, вони обіймалися на розі вулиць. Я бачила велетня, котрий, пхнувши чиюсь зажирілу болонку, попростував далі разом зі своїм товаришем. Я милувалася молодою жінкою, яка розглядала вітрину з ланцюжками для годинників. Охоронця із зовнішністю царя Соломона. Двох чоловіків за столиком вуличної кав’ярні, заховану в жилетну кишеню половинку монетки.

Я сиділа й дивилася додолу.

Адже це не був пікнік на спині птаха на сорок восьмому поверсі — три тости й сріблястий кавник на невеликому вогні. Я прийшла подивитися на псів. Дикі Пси, чорні шкіри.

Що я знала про них?

Розділ 2

Крихітка на сорок восьмому поверсі, редакція на п’ятдесят третьому.

Похмурий редактор покличе репортера і скаже, кинувши на край столу пачку чужих газет:

— Усі пишуть про диких псів.

— Я читав.

— Нам теж слід написати.

— Ви хочете, щоб я…

— Хочу.

Він зійде вниз і свисне таксі. Репортер у старому плащі, у зсунутому на потилицю капелюхові.

— Куди? — спитає таксист.

— За місто.

Крізь тисячу пробок, при світлі сотень реклам у непроникну темряву.

Репортер вийде з машини й озирнеться довкола.

— І про що тут писати?

— Що не так? — спитає таксист.

— Нічого.

Адже він може поїхати і, просидівши ніч за друкарською машинкою, описати псів так, ніби бачив їх насправді:

«Дикі Пси. Що ми знаємо про них? Звідкіля вони прийшли? Чого потребують? Який зі ста тисяч вогнів заманив їх до Міста?

Я бачив їхню зграю. І я вцілів.

Їх багато. Вони величезні. У їхньому подиху клубочиться сніг.

Хто врятується від них? Ніхто. І ніхто не знайде того, хто не врятувався.

Вони приходять щоночі. Вони зникають за мить до світанку.

Де їхній дім? Де вони переховуються?

Ми знаємо лише одне: настане ніч, і вони знову повернуться».

— Непогано, — скаже таксист.

— Непогано, — кивне репортер, і тоді Дикі Пси розплющать очі.

Опусти повіки — і тебе немає. Ти став чорнотою. З’явитися, розплющивши очі. Виказати себе червоним світінням зіниць.

— Вони тут!

Вони будуть скрізь. Десятки десятків Псів.

Вони кинуться на репортера, вони зіб’ють його з ніг. Гоп — і його вже немає.

Таксист додасть газу, його машина зірветься з місця. Але кілька псів наздоженуть її та проб’ють головою скло.

Таксі поверне до тротуару і застигне на ньому, кілька разів погойдавшись.

Уранці знайдуть спорожніле таксі:

— Пси.

— Знову.

Одинадцять осіб загинуть від них цієї ночі.

Газети напишуть:

— Так, напиши мені, — скаже редактор.

— Гаразд, — кивне репортер.

П’ятдесят третій поверх. Він зійде на сорок восьмий. І ставши біля вікна над кам’яним птахом, запитає:

— Не проти?

— Авжеж, — відповім я.

Він сяде поруч зі мною.

— Я приніс тости.

Я наллю йому кави.

— Скоро?

— Зараз.

— Розкажи мені про псів.

А мені здалося, що він прийшов просто побути зі мною.

— Розказати тобі про собак?

— Про диких псів.

— Шкода, але я не можу.

Їх створило зло. Те саме Зло, яке створює все те, що не несе в собі світла. Злу це нескладно — адже навколо так багато зла. Доторкнувся до ненависті, і ось перед тобою стоїть величезний пес. Напій його брехнею, згодуй йому з рук свій власний страх. Вклади в нього бажання убивати, мститися та калічити, і його очі спалахнуть вогнем.

Я навчилася цього у Вітчима, адже саме він створив їх.

Але то був інший світ — світ, у якому дикі пси могли приходити до міста і намагатися вбити мене. А тепер усе не таке.

Тепер їхні шкіри димлять од світла. Рекламний вогонь обпалює їх. І тому вони не йдуть до Міста. Тому вони можуть лише чекати. А стомившись від чекання, вити:

— Іди до нас!

І знову заплющити очі, ніби їх немає.

Тепер усе стало іншим, і я прийду не сама, а з чотирма мисливцями на диких псів, і жоден із псів не зможе повернутися.

Розділ З

— То як, — скаже вітчим, — Пси? Вона найняла для вас чотирьох мисливців.

— Ми знищимо їх, — скажуть дикі пси.

Дикий пес здатний убити байка, перекусивши йому шию.

— Ви? — посміхнеться вітчим. — Навряд чи.

Мисливець на псів здатний убити дикого пса одним ударом руки.

— Дикого пса, — повторить вітчим. — Але не Дикого Пса.

Чорне чаклунство.

Це не я оживляю манекенів у крамниці чоловічих капелюхів та прошу продавців зодягти їх для мене.

Чорне чаклунство. Майже половина псів помре, не впоравшись із ним, проте інші стануть…

Я найняла чотирьох мисливців:

— По п’ять тисяч за труп.

— По п’ять.

Я готувала для них пачку грошей, яку важко навіть підняти.

Але після чорного чаклунства вони скажуть:

— На жаль, Крихітко, ми не полюємо на людей. Тільки на диких псів.

Адже дикі пси стануть Дикими Псами.

— Місто ваше, — скаже вітчим. — Ідіть та володійте ним.

І газети, забувши про все, щоранку писатимуть:

— Що ж, гаразд.

— Справді?

— Не віриш?!

— Так-так.

Розділ 4

Я проспала весь наступний день. Але ж я мала прокинутися ще того ранку.

Я проспала! Я спізнилася! Але ж я могла встигнути!

Як там каже мій Вітчим? Нечемні дівчатка мають бути покарані? Я вирішила покарати сама себе.

Я прокинулась у готельному номері без вікна. Ванна без рушників. Поламаний телефон і нема як замовити сніданок.

Але цього було замало.

Скинути із себе все-все-все і, зануривши обидві руки в рідкий діамант, перетворити волосся на зачесане назад скло.

Чоловічий костюм та погляд у дзеркало. Тепер я піду до Палацу Ігор не миленькою Крихіткою, а блідим від «ко», ще зовсім юним негідником, що вкрав у Батька золоту кредитку.

— Зможеш підробити підпис? — запитає у мене швейцар.

— Батьків? — перепитаю я. — Авжеж.

— Ми ради вітати вас у Нашому Палаці Ігор.

Три поверхи холу. Червоні канапи — золоті попільниці, сіра шкіра диванів — попільниці зі скла, чорне дерево та попільниці з бірюзи.

— Ліфт підіймається вгору.

— Четвертий поверх, — сказав ліфтер і зупинив ліфт. Я вийшла.

Поверх із фонтанами. Прозорі струмені води, Через чаші, кам’яні квіти й каскади. До водоспаду сходів.

— П’ятий поверх.

Зимовий сад. Нудно і занадто тепло. Вони висадили тут тропічний ліс, наповнивши його шелестом листя, лементом птахів і камінням індійських поховань. Але не було леопардів, леопардо-людей. А непогано було б відчувати їх там, за деревами.

І я простувала через ліс, нудьгуючи. Я пройшла повз молоденьку дівчину в білій суконці, й та посміхнулась до мене. До мого зачесаного назад волосся.

Це було б смішно: Крихітка, переодягнена юним негідником, та багатий спадкоємець Кита, що вкрав сестрину сукню.

Я перестала лічити поверхи, потрапивши до ресторану номер один.

Тут пахло простою їжею, і в тих, хто обідав тут, грошей вистачало тільки на цей обід, вони могли їсти м’ясо з хлібом, не турбуючись про те, що доведеться піднятися вище.

Поїсти. Дати офіціантові монетку на чай і запитати у своєї дами:

— Пройдемося?

— Пройдемося.

— Ліфт іде вниз.

Вони, звичайно, можуть піднятися на поверх вище, де на рипучому помості їх розважатимуть циркачі: жонглер, пожирач вогню, канатоходець і чорний чаклун, що спалює та розчленовує жінок.

Від тих, котрі стояли поряд зі мною, війнуло простою їжею.

— Браво, — вони були ситі й плескали та всміхалися.

— А ну ж бо! Ще раз!

— Будь ласка, — сказав чаклун. — Зручно? — він закрив шухляду, підняв пилку.

Або сінематограф. Я стала прямо у дверях. На квадратному екрані за цигарковим димом жінка заламає руки, а піаніст у кутку вдарить по клавішах сильніше.

— Ти обдурив мене!

А він, у невеличкій білій чалмі, відвернеться, відставить руку назад. Потім упаде на коліно, притисне долоні до грудей і скаже:

— Пробач!

А ось і знову ресторан. Але тут уже пахне грошима.

— Поїв би.

— Дякую.

Далі. Нагору.

Сніг, лід і сніг. Для того, хто взимку працює, а влітку раптом згадав, що не відсвяткував Різдво. Заледенілі вікна, сліди на снігу та хуртовина.

Можна взяти напрокат шубу і, загорнувшись, пити пекучий грог.

Театр. Я ввійшла до ложі.

— Так. Якби м’ясо згнило, — принц на сцені, як завжди, був сумний. — Зникло, розкладене смородом. Однак не судилося, шкода, адже суїцид не схвалений ні церквою, ані Богами. Але жити так нудно. Куди не глянь — усюди те саме. Все і всюди те саме…

Чоловік у ложі дрімав, а його дружина, відвернувшись від Принца, посміхнулась мені, стомленому від «ко» юнакові.

Я — молодий негідник — звів брови й показав:

— Ні, — з посмішкою, що змусила її повернутися до принца.

— Якщо я вас скривдив, не гнівайтесь, я смертельно хворий. Запитайте. Не соромтеся. «Принц хворий, — скажуть вам. — Наш принц хворий».

Двома поверхами вище я побачила камінний сад. Скульптури сумних дів і не вбитих народженням дітей-потвор.

Далі — цілий поверх картин.

І, нарешті, бар — замкнутий у безконечності шинквас навколо піраміди з пляшок та льоду.

— Настоянка з Альпійських Трав.

Бармен налив мені, і юнак випив. А два Дикі Пси, що сиділи на сусідніх з моїм стільцях, глянули на нього з презирством у холодних очах. І той, що сидів далі, зморщився, від чого довгий шрам його ще побілішав.

І ось почалося те, заради чого я прийшла сюди, — ринг посеред чорного несамовитого залу, перша з ігор Палацу Ігор.

Вони хиталися, обійнявшись, двоє чоловіків без носів і вже без очей. Кожен удар розсипався краплинами поту. З кожним ударом зал навколо них ставав темнішим і тихішим. Принаймні, для них.

Адже це була гра.

Я прийшла сюди заради Вовка. Я хотіла знайти його, бо він жив у грі та грою.

— Поверх тридцять шість, — сказав ліфтер. — Обмін жетонів та фішок.

Юний хлопець підробив батьків підпис та одержав натомість повний лоток чотириколірних фішок.

Поверх одноруких бандитів. Фішка. Важіль униз. І дзенькіт трьох сімок, що збіглися.

— Егей, щасливчику! Дай фішку на щастя!

— Можеш забрати всі.

Занадто складно для Вовка: кидати фішку, смикати важіль і виймати фішки з лотка знизу. Занадто багато роботи. Навіщо, коли можна кинути фішку на стіл і сказати:

— Сімдесят вісім, — а лопатка круп’є підсуне до тебе виграш.

Зал більярдних столів? Занадто багато цигаркового диму та гуркоту слонової кістки.

Я пройшла крізь поверх зі встромленими в сцену жердинами і поверх зі ста двадцятьма красунями у червоній білизні. Юнак надто пересичений. Крихітка надто юна, щоб не бентежитися від таких забав.

І нарешті казино — сім поверхів нагору.

Я йшла від столу до столу. Я дмухала на карти й кидала гральні кісточки об борт.

— Сім!

— Дванадцять!

— Двадцять один!

Куди більше. Навіть коли віддавала все на чай банкометам, а собі залишала одну круглу фішку, до наступного столу я знову переходила з повним лотком.

— Тридцять сім, тридцять сім, тридцять сім, — чотирнадцять разів поспіль.

Кулька зупинилася на тридцять сім чотирнадцять разів.

— Занадто довго таланить.

— А навіщо ж тоді грати?

Сім поверхів зелених-зелених столів. А я так і не зустріла Вовка.

І ось ресторан номер три. А за ним гострі шпилі даху й небо без веселок і зірок.

— Останній поверх. Ресторан номер три.

Тут уже запахло квітами, старим та густим вином.

Засунувши руку до кишені, я — юнак — витяг малюсіньку табакерку, ледь нахилився вперед і вдихнув порошок «ін».

Казковий «ін». Прекрасний Вовк сидів сам за столиком, обернувшись обличчям до сцени.

Я не могла допустити, щоб він побачив мене. Побачив мене таким.

І я зайшла до ліфту й сказала:

— Сорок шостий.

— Сорок шостий, — зіграв зі мною в луну ліфтер та опустив важіль керування донизу.

Сорок шостий поверх — магазин жіночого одягу.

Сорок сім — коштовності.

— Щось під колір очей.

Моя червона сукня. Чорне хутро на моїх плечах. Сліпучий блиск намиста на шиї. У ресторан номер три — тільки для тих, кому не бракує грошей піднятися так високо.

Два швейцари в білих рукавичках відчинили переді мною двері.

Жінки мого статусу не дякують. Вони всміхаються кутиком рота.

Я ступила крок і зі ста жінок, що були тут, залишилася одна.

Серед чоловіків, що принишкли, коли я з’явилася.

Не було жодного, ні за столом, ні біля столу, хто б не дивився на мене.

Усі вони були мої.

Тільки не Вовк, який так само сидів обличчям до сцени.

Що ж. Коли ти хочеш…

Я підійшла до краю сцени, я посміхнулася до величезного, квадратного мікрофона і, піднявши руку, клацнула пальцями.

— Чах, — відгукнувся барабанщик на цей щиглик.

— Ва-ва, — продовжили труби.

— Ту-т, — контрабас.

І, нарешті, піаніст.

— Ніч, дитинко, настала ніч. Довга, зоряна ніч. Спи, дитинко, спи. Спи на моєму плечі.

Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто? Спи.

Я хочу стати твоєю ніччю.

Я хочу бути у твоєму сні…

Світло згасло й лише Крихітка в білому промінні. У білому сяйві.

Але я бачила зелене світло його очей. Вовк дивився на мене.

Я завжди намагалася уявити, як би нам було з Вовком. Я народила б йому вовченят, і в нашому гнізді було б…

Сонячна людина. Людина, що живе під нічним сонцем.

Він покинув би мене відразу після того, як я пішла б від нього.

Занадто багато було в нас і з нами, щоб вечорами ми могли просто пити чай. Просто сидіти поруч, накрившись однією ковдрою.

А ще гірше — Вовк, що надів окуляри, аби почитати газету, і Крихітка з ватою між пальцями ніг.

Ні! Тільки не це!

Ще гірше, ніж Крихітка у гаптованій сукні, в сукні з лілей і троянд. І Вовк кучерявий, у білій сорочці з жабо. Біля ґратчастого вікна. Біля вітража з Пораненим Паладином. Під старим в’язом. Серед яскравих блискавок. У стіні дощу.

— 0, Вовче, я чекала на вас так довго. Без вас мені хотілося плакати. Ви краєте мені серце. Ви розлюбили мене.

— Люба Крихітко, справи Державні — понад усе. Мені гірко від думки, що я вам завдам нового болю.

— Не кажіть! Не кажіть мені!

— На жаль, прекрасна Крихітко, Король посилає мене за Великий Океан.

— Ні!!!

Яка гидота.

Вже краще:

— Привіт, Крихітко.

— Вітаннячко, Вовче.

Але спочатку:

— Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто. Спи.

— Це було непогано.

Вовків лужник уклонився, поставив між нами вино і вийшов, причинивши двері вітальні.

Коминок у величезній квартирі Вовка. Його картини. Його годинник. Різьблені панелі стін, весь поверх нагорі.

Я підійшла до скляної стіни. Місто палахкотіло внизу. Місто Великих Вогнів.

А в скляній стіні своєї вежі стояли Вітчим із Мачухою та дивилися на мене.

— Вона така передбачувана.

— Хай би вона щезла.

Це був тост, і келих торкнувся келиха. Келихи з гірким вином, що зафарбувало губи кров’ю.

Через усе місто. Через Море Рекламних Вогнів.

Розділ 5

Мешканці міста — сім мільйонів людей. Щоранку вони кидали будинки — хто вежі центра, хто шестиповерхівки околиць — і їхали, йшли, чекали автобусів, підіймалися до мостів метро, що обплутали все місто, сідали в таксі чи, коли не мали роботи, сиділи на лавочках безлічі парків або ще більшої кількості кав'ярень.

Вийти в гурті з ними, пройтися до найближчих сходів з чорної сталі до станції на мосту метро. Їхати й дивитись у вікно, милуючись вуличками, що стікаються до лабіринту веж, зненацька повертатися, ніби в кабінці атракціону. Дивитися на газету перед тобою і вийти, спустившись униз.

Час обіду. Усміхнені секретарки, нудьгуючий пілот «Цеппеліна» у розстебнутій льотній куртці та кинуті на стійку перед ним рукавички. Сигнали машин, юрба чекає, коли постовий підніме жезл і зупинить потік машин, автобусів та вантажівок.

Клерки жують та думають про своє. Чемні поклони. Чоловіки підводяться при появі дам. Новини. Чутки. І знову по вежах. Уже до кінця дня.

Сісти в таксі. Сказати:

— Їдемо, — і, притулившись до дверцят, дивитись у вікна.

Вікна так високо, що видно тільки тих, хто до них підходить.

Чоловік у чорному з пачкою паперу в руках. Ще один у смугастому жилеті. Хтось скине окуляри, на мить погляне вниз і знову почне диктувати. І стукіт друкарської машинки увіллється в діловий шум центру. У гімн телефонних дзвінків, арифмометрів та телеграфних апаратів.

На околиці гуркіт кранів, веселі докери, перекупки та нескінченні склади.

— Куди тепер? — спитає таксист.

— Повертаємося, — скаже Крихітка.

На даху автобуса, поки не піде дощ. Вечірній дощ, холодний і сірий. Гріти пальці в муфті і зійти сходинками, перебігти до тротуару та сховатися під дашком сінематографа.

— Що сьогодні?

— Не знаю.

Він посміхнеться до мене, але я відвернуся. Дощ, сірий вечір…

І раптом спалахне світло! Море світла! Море Вогню! Зі стін, з вікон, безліччю ліхтарів та реклам. Він заблищить дощем коштовного каміння, тисячею відбитків на мокрій чорній бруківці, у блискучих капотах машин.

Ось таке це Місто. Місто, яке я люблю.

Його мешканці працьовиті. Його жінки сором’язливо ховають обличчя. Воно нагодує, розважиться разом з тобою, запропонує прихисток і порадить:

— Не поспішай. Починай спочатку. Тут кожен четвертий митець, кожен п’ятий — майбутній мільйонер, кожен третій покине все, а потім знову повернеться, і кожен другий поет.

— Не може бути!

— Хочеш віршик?

Він жив сінема-новинами. Він розважав перехожих п’яницями, які вириваються з рук постових, щоб виконати ще кілька «па» танцю. Він дивував жителів пшеничних пагорбів Світлом, Шумом, Незмінною Посмішкою та появою Зірок.

— Дивіться!

— Оно!

— Не може бути!

— Можна автограф?

— Чи квітку на незабудь!

Його новини завжди були однакові: «ціни», «вгору», «вниз»; «новий товар»; «нова книга»; «нагородження сінема-стрічок»; «Зірка розлучилася», «Зірка занедужала», «Зірка припинила пити». Дуже рідко «падіння „Цеппеліна“». Ще рідше: «людина стрибнула зі сто двадцять п’ятого поверху».

І раптом з’явився страх:

І раптом сінема-стрічки стали значно страшнішими.

Танок «Дикі пси», зірки, що грають «Диких Псів» та їхніх творців — Хрещених. Маклер, який живе у барі між робочим столом і бридкою дружиною, прикривши капелюхом очі, просить бармена:

— Зроби мені «Дикого Пса», — так, ніби назвав своє ім’я.

А справжні Дикі Пси з’являлися лише поночі. Задля того, щоб убивати. Байдуже, кого — Водія, котрий програв і не віддав боргу, Репортера, який написав не «Дикі Пси знову вбили!», а «Убивство, скоєне Диким Псом з кам’яним підборіддям та Диким Псом з кістяним мундштуком», Суддю, що сказав: «Винен», Ту, яка торгує Поцілунками і вчасно не заплатила, Торговців «ко», покупців «ко», власників Палаців Ігор, що ховаються у підвалах і складах, ба навіть Великих Китів. З автоматами. У чорних довгих машинах. Що живуть без родин. Короткий кивок на постріл. Короткий кивок на тост. Кивок на подяку за гроші — платню за нічну стрілянину.

Навіщо розмовляти з тим, чия смерть стане тобі нудною?

Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?

Розділ 6

Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.

— До себе? — запитав він.

— До себе.

Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».

Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.

Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.

У квартирі було тепло й світло — на мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.

— Квартирко, — покликала я.

Я знала, що вона мене чує.

— Квартирко.

— Так.

— Ти що?

Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.

— Що сталося?

— Ти знаєш, — сказала вона. — Цей світ… Ти створила світ… тут…

— Ну ж бо.

— Ти можеш побачити мене.

— Квартирко! — Крихітка сплеснула руками.

Але моя квартирка соромилася.

— То мені вийти до тебе? — нарешті.

Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася…

— Квартирко!

Ми обійнялися.

— Ти найкраща!

У величезній мармуровій ванні. Відображення у ста дзеркалах. У халаті поверх піжами я завмерла біля дверей.

— Не бійся, — посміхалася квартирка, — адже це все твоє.

— Так багато всього.

Навіщо ж мені стільки кімнат? Вікна на всі сторони світу?

— Навіщо?

Ми вечеряли за столом, таким довгим, що коли пустити по ньому хлібну кульку, вона не докотиться до кінця, перетворившись по дорозі на пил.

Я лягла спати в ліжко, по один бік якого була осінь, а по другий — починалася весна. Золота сосна в останніх променях сонця — малюсінький вензель на ріжечку подушки.

Квартирка сиділа поряд зі мною, доки я не заснула. А потім вийшла, залишивши вогник нічника.

Я прокинулася від співу весняних пташок. А за вікном була осінь.

— Ти йдеш?

— Мені треба йти.

— Повертайся не дуже пізно.

Сорок костюмів на вибір. До кожного — по сорок капелюхів.

Я взяла куртку та джинси.

— У Місті Всіх Вогнів?!

Чоловіки у строгих костюмах. Жінки на високих підборах.

— Ти пілот «Цеппеліна»?

— Я — Крихітка.

— Але ти вдягнута…

— Я капітан підводного човна.

Жінки на високих підборах. Стримане, ніжне, невміле або таке, що знає про себе все, цок-цок-цок.

Я теж цокала черевиками. Щоправда кожен удар об асфальт викрешував безліч іскор.

Упіймавши чийсь погляд, я посміхалася:

— Я — Крихітка.

До мене посміхалися у відповідь.

Але тільки не Вовк.

— Крихітко, — вимовив він.

— Здрастуйте, пане Вовче, — сказала я, ховаючи рукавички в муфту. — Як ся маєте? Як вам погода? Як вам спалося?

Нічим не виказуючи того, що мені слід переколоти капелюшок.

До машини Вовка малюсінькими кроками на тоненьких підборах. Цок-цок-цок-цок.

Розділ 7

Вони пройшли під мостом метро. Двоє Диких Псів, що тримають руки в кишенях.

Мовчазні. У краплинах дощу. Зупинились край тротуару і перейшли вулицю. До будинку з вітриною «підстригання волосся».

Вони зайшли до перукарні на два крісла. Дзеркала, вішалка, плакати «бритви», «крем», «запах» і «полиск». Календар з обведеними кружком числами минулої зими.

І один покликав:

— Егей.

Той, що сидів у кріслі, озирнувся, а перукар устиг побачити Псів у скалках розбитого дзеркала.

Три кулі в того, що сидів у кріслі, дві — в перукаря. А потім ще одну в простирадло, що задимілося дірами і почало набиратися кров’ю. І одна випадкова куля в дзеркало.

Заховати пістолет і поправити рукавичку.

— Ходімо.

А другий навіть не вийняв руки з кишень.

— Егей. Егей. Егей, — чарівне слово всіх міст.

Слово, народжене, щоб кликати.

Я знаю безліч слів. Я навіть знаю слово «любов». Але слово «егей» найкраще.

Навіть:

— Як здоров'я, — навряд чи може зрівнятися з ним.

— Егей! — кричиш ти, і до тебе відгукується сонце, що викотилося з-під ковдри землі.

— Егей! — і ти розігнала всіх чорних птахів.

— Егей! — і людина, що озирнулася, дивиться очима Друга. Його очі добрі. Його очі стомлені. В них радість. В них бажання дивитися на тебе. Сказати тобі:

— Егей!

— Егей! — ніжний шепіт. Ти озираєшся, відірвавшись від книги, а в його пальцях квітка.

— Егей! — слово покори, долоні перед собою порожні.

Покликати:

— Егей! — щоб він устиг озирнутися та побачити паруюче дуло.

Я люблю слово «егей». Але я ще більше боюся почути його, ніж слово «любов».

У місті є порт. У Місті є Річка. Її береги — стіни мармуру, Її дахи — мости. Річка, що розділила Місто, але подарувала йому п’ять островів — п’ять пагонів головних вулиць, п’ять можливостей проплисти річкою, проїхати мостом понад нею.

Ранком із річки туман.

Три сірі Пси в тумані.

Три пси й одна людина.

Рукав піджака роздертий. Поріз на обличчі присох і взявся чорного плямою. Руки закладені за спину. Залита кров’ю краватка.

— Але я не маю грошей!

— Це вже нічого не важить.

— Дайте мені ще один день!

— Цей ранок буде останнім.

— Але в мене…

— У тебе вже немає нікого. І ні в кого немає тебе.

Підхопивши, вони скинуть його з мосту. Прямо в туман, що пригасив лемент, плескіт і більшу частину падіння.

— Туман, — скаже Дикий Пес.

І Дикий Пес підтвердить:

— Туман.

А від річки відходять канали.

Вузькою смужкою води. В арку підземного склепіння, під вежами, під бруківкою, щоб, зірвавшись у чорний розлам, падати до центру землі…

Одна з Ділових Веж. Власник невеликого бізнесу навіть не скинув пальта в спорожнілому за останні кілька днів офісі. Лист у друкарській машинці урвався на «можемо завірити ва…», не перегорнута табличка «зачинено», пуста шафа для плащів.

Відпустити телефонний диск і почути:

— Склад.

— Це я.

— Я вас упізнав.

— Ну що там?

Аркуш перекреслено по діагоналі. В одному куті Власник Справи в безлюдному офісі. Триденний пил. В іншому — Робітник зі Складу. Він працював у ньому майже двадцять років і звик до своєї роботи настільки, що навіть почувши:

— Банкрут, — не зміг покинути свого місця.

Безлюдний будинок. Стіна за вікном. Прокинувся. Сів. Поставив чайник на газ і вимкнув. Так просто.

Ні; він не зміг.

І тепер, сидячи в конторі при складі, відчував, що живе.

— Ну що там у вас?

— Тиша.

— Ти сам?

— Сам, — скаже Робітник зі Складу.

— І я теж сам-один.

— Не зовсім, — скаже великий Дикий Пес. — Прощайся, — і, скинувши з плеча автомат, додасть: — Давай-давай.

— Гаразд, — скаже Власник Справи. — Було приємно працювати з тобою.

Покладе слухавку та й помре.

— Та-та-та, — автомат Дикого Пса — єдиний, до кого Дикий Пес відчуває хоч щось. Щось схоже на любов.

Та як можна не любити автомат? Великий «С», важкий «Т», короткозорий «К»? Того, хто відображає тебе частіше, ніж лезо бритви? Хто скаже за тебе все? Хто прикриє, врятує? Хто допоможе тобі одному вбити всіх ворогів навкруги?

Дві довгі машини Псів, три машини з людьми, найнятими Великими Китами.

— Хто вони?

— Люди з Пістолетами.

— Нехай покажуть.

Дев’ять чоловіків, які не скинули капелюхів. Їх скликано за наказом Китів по чорних барах прикінцевих вулиць, на боксерських боях, у залах суду, купивши вирок:

«За відсутністю доказів».

— То нехай покажуть.

Кожен із них витягне пістолета. Важкого, блискучого, з гербом на руків’ї, з потертим за довгі роки курком. Єдиного супутника старості. Сидячи біля незаштореного вікна, взяти його в руку. Згадати, як ти був Богом для тридцяти убитих тобою людей. Уже несила його підняти. І, відчувши холод металу, сказати:

— Так. Це було непогано.

— І вони зможуть?

— Зможуть.

— Що ж.

Дві машини з Дикими Псами, зупинені трьома машинами Власників Пістолетів, найнятих за наказом Китів.

Нічне місто. Десь там угорі спалахи реклами та цілковита темрява тут, на вулиці затягнутих у ґрати магазинів. У чорних вітринах лише блиск кістяних очей манекенів.

Сліпучі фари і темні тіні за ним.

— Вам привіт від Китів.

— Угу.

— БАХ!!!

Пістолет у руці. Сніп вогню.

— ТРА-ТА-ТА!!!

Автомат із круглим диском.

— С-С-С-С!

Блискуча куля.

— БАХ!

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

— ДЗ-З-ЗЕНЬ!

Скло розлетілося.

— БАХ!

Упав на капот.

— Тра-та-та!

Пси не пригинаються.

— О-О-О!

Упав на спину і за мить злився з пітьмою.

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

Довга автоматна черга вдарила й відкинула, притиснувши до землі.

— ДЗ-З-З-З-ЗЕНЬК!!!

Куля пішла рикошетом.

— ТРА-ТА-ТА!

Черга збила дзеркало, перетявши груди.

— БАХ!

Дикий Пес зморщився від кулі в плечі й мимохіть похитнувся назад.

— ТРА-ТА-ТА!

— КЛАЦ! ЩЧЕК! ДЖАК!

Поміняти круглий диск і пересмикнути затвор.

— ДЗЕНЬК!

Упала пуста обойма.

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

Відразу трьох відкинуло назад. Падіння. Удар об асфальт.

— Тра-та-та-та!!!

Майже миттєва смерть.

А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.

І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчір’я.

Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.

Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.

Завернути до крамнички, купити щось — і додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.

Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.

І раптом звук:

— ДЖОНГ!

Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.

А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:

— З, з, з, с…

— Хто тут? — запитав він.

— А хто тут?

І знову свист.

Він упізнав — сінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.

— Хто тут?

— С-с-с, с-с, с-с.

Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. П’ять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І п’ять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:

П’ять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.

Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.

— Не треба!!!

— Підіймайся, — сказав Дикий Пес.

— Ви вб’єте мене!

— Підіймайся.

Хрускіт кроків по склу, пальці вп’ялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:

— Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, — маленька людина за п’ять хвилин перед смертю на великому Складі, у малюсінькій цяточці на карті Великого Міста.

Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.

Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав:

— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.

Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.

— Ось іще один, — сказав Вітчим.

Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:

— Ні. Можеш залишити його собі.

— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.

— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?

— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.

— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.

Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.

— Не треба.

І раптом нове:

— ЦОК-ЦОК-ЦОК.

Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.

Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.

— Цок-цок-цок.

— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:

— Я вам не заважаю?

— Хто ти? — запитав Дикий Пес.

— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.

Вони не встигли сказати:

— Так.

Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.

— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?

— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.

А Робітник запитав мене:

— Ви — мій янгол?

— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.

У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.

Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.

Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.

— Ти гарна, — казав він.

А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:

— Але мені вже двадцять чотири.

— Ти найкраща.

Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…

Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:

— Вона більше тут не живе.

— А ви знаєте, де вона? — запитав він.

— Її повіз срібний автомобіль.

Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.

Розділ 8

— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.

— Ніяк, — сказав він.

Йому знову було нудно.

І я сказала:

— Тільки не йди.

— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?

Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:

— Я знаю, де можна знайти одразу купу Диких Псів.

— І що?

— Дай мені монетку, зупинися біля телефонної будки, і вони будуть готові вбити тебе.

А в слухавку я сказала:

— Пси. Я знаю, хто дуже скоро прийде до вас.

Розділ 9

Колись список був такий великий… Але зараз у ньому лишився тільки один рядок — Дикі Пси.

Розділ 10

Я знала, куди їхати, і Вовк віз мене до них, до тих, котрі вже перезарядили автомати та сиділи обличчями до дверей.

Вежа з чорним склом. Під’їхати до отвору в стіні, кинути кілька монет у лоток і, коли ґрати піднімуться, заїхати до ліфта. Опустити бічне скло й натиснути кнопку кожного з поверхів гаража, облаштованого в цій вежі.

Але всі кнопки западають усередину. Крім однієї — кнопки на поверх із Дикими Псами.

Багато років тому це все було будинком для семи жінок, які продавали Любов. Одна з них померла, друга — вийшла заміж і про все забула, а п’ятеро постаріли, і їхні тіні для повік з кожним роком дедалі густішали, а перуки — дедалі тяжчали.

Їхні руки прикривали до плечей рукавички, а шиї — довгі, як нічна вулиця, намиста. Вони дивилися на всіх із посмішкою утаємничених:

— Ти стаєш старим і нікому не буде до тебе діла. Ти поки ще не знаєш про це, але неминуче стаєш старим, негарним, нікому не потрібним і дуже хворим.

У них був цілий поверх занедбаної вежі.

Вони жили там і надавали притулок усім, хто не хотів афішувати місце свого перебування.

Тепер тут жили Дикі Пси, зовсім не злі квартиранти. Прийти, перемінити сорочку, поспати. Зібратися в холі біля ліфта, випити в барі та мовчки вислухати розповідь однієї з п’яти стареньких, що наливають рідкий вогонь у твою чарку:

— Тоді був сонячний день. Ми поїхали з ним за місто. Грала музика. Діаманти в траві. Безліч метеликів. Я запам’ятала одного з багряними крильми. Я приготувала цілий кошик бутербродів, і ми їли їх. А потім, коли сонце сідало… Ой, який це був захід… Він тоді подарував мені цю обручку. І сказав… Адже він кохав мене. І якби не загинув тоді, в тих окопах, молодим офіцером, то взяв би мене за себе.

Усі герої їхніх оповідань загинули. А як же іще пояснити те, що вони, колись безперечно вродливі, змушені були залишитися тут?

Дикі Пси слухали їх. Слухали й кивали. Адже старенькі в яскравих сукнях та полинялих хутрах знали, що можуть говорити лише тоді, коли чарка слухача повна. Знали, а тому пильнували за тим.

А тепер, як за старих, Старих Славних Часів їхні чоловіки готувалися воювати.

— Як колись! — сказала одна Стара.

— Як колись! — так само захоплено кивнула друга, котра за стільки років стала їй сестрою.

Вони мовчки чекали неминучої стрілянини, вони осмикували пера боа, і їхні голоси тремтіли:

— Адже ви дасте їм жару.

І Похмурий Пес, потішаючись із їхньої нетерплячки, криво посміхався:

— Дамо. Звісно ж, дамо їм.

Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жааа наближалося. Ліфт підіймався вгору.

— Цить, — сказав Дикий Пес.

Одна бабуся навіть затулила рота долонею.

— Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жа-а-а… Грах!

Ліфт завмер, і його двері відчинилися.

— Давай!

— Тра-та-та-та-та-та-та-та! — відразу десяток автоматних стволів, перетворюючи машину в ліфті на уламки металу, гуми, скла. Із шипінням прострілених шин, з парою пробитого радіатора. З глухими ударами куль в уже мертву плоть.

— Усе!

— Ш — ш-ш-ш-ш-ш-ш…

Чекати, доки розвіється пара.

— Ви їх убили? — пошепки, дивлячись у вічі, запитала Стара.

— Авжеж, — одказав їй Дикий Пес із родимцем на обличчі.

— Можна мені подивитися?

— Так.

Стара пішла до машини, стала навшпиньки й заглянула в неї.

— Але тут нікого немає!

— Як це просто, — сказав Вовк, дивлячись на спини Псів.

Тоді я покликала:

— Агов! Ми прийшли.

— Бах! Бах! Бах! Бах!

Я теж вистрелила кілька разів:

— Пах! Пах!

Не даремно ж я прийшла сюди?

— Налий мені, — сказав Вовк до Старої, коли всі Дикі Пси були мертві.

— У нас тільки прозорий вогонь, — сказала баба, що встигла закохатися в нього.

Вони всі зібралися за прилавком, усі п’ять старих ловлять зелене світло його очей.

— І мені теж, — сказала я.

— А ви, юна пістолетнице, ще занадто молоді.

— Я зроблю ковток? — спитала я і взяла чарку Вовка.

— Так-так.

— Ви були прекрасні, — сказала Стара.

Вовк невдоволено кривився.

— Я знала одного чоловіка, він був такий, як оце ви. Бачите цю обручку? То він мені подарував її. Який він був пістолетник! Який стрілець! Він загинув, там, у перестрілці на даху вежі. А інакше…

— Тобі не сподобалося? — запитала я.

— Дикі Пси, — сказав Вовк. — Відчуття таке, наче вбиваєш безпритульних собак у клітці.

— І тобі це не подобається?

— Байдуже, — Вовк випив, кивнув на: «Налити вам?» — і спитав у мене: — Скільки там іще?

Я образилась. Адже я оберігала його, а він подумав, що я його обдурила. Він хотів убивати, а вийшло, що я змусила його стріляти у власну тінь.

— Налий мені, — цього разу Стара поставила переді мною чарку, я випила, вийшла в центр заваленого Дикими Псами холу та заплющила очі.

— У машині ані душі! — сказала Стара.

І перш ніж Вовк вистрелив, Дикий Пес із Золотими Зубами впав, прикриваючись столом.

Тепер йому було веселіше — десять живих псів, і він лежить серед них за канапою, що впала на прострелені ніжки.

Посіріло від диму.

Я вилізла на прилавок і сіла, закинувши ніжку на ніжку… Чи немає зморшок на панчохах?…витягла портсигар. Усі п’ять самотніх Старих стояли поряд зі мною і спостерігали за перестрілкою.

— Агов, — покликала я.

Але їм було не до мене. Я перехилилася за прилавок, узяла запальничку, прикурила і теж почала дивитися, як Вовк намагається вбити десятьох живих псів, готових його роздерти.

З чоловіками так завжди. Ти хочеш як краще, а вони вважають, що ти ображаєш їх.

Я загасила цигарку об прилавок і розбудила Дикого Пса — він спав в одній із кімнат вежі, переобладнаної з Будинку Любові на будинок Дешевого Сну.

Він прокинувся, понюхав повітря і підвівся, щоб узяти автомат та відчинити двері.

Без сорочки, він вийде з темного коридору позаду Вовка, кіпне його черевиком. І коли Вовк перекинеться на спину та спробує вбити його, ударить прикладом в обличчя.

Вовк прив’язаний до стільця. Кров юшить по його обличчю.

— Де вона? — запитає Дикий Пес і, кинувши піджак, знову вдарить його.

— Не знаю, — відповість Вовк.

— Ти все розкажеш.

Ще удар.

— Де вона?

— Вони уб’ють його, — зітхне одна Стара.

— А шкода, — скаже друга. — Адже він такий красень.

Я побачу шахту ліфта з тілами вбитих Псами на дні, уявлю, як вони потягнуть до неї Вовка і скинуть його вниз. Я хитну головою. Вовк скривдив мене, але не настільки, щоб загинути саме так.

— Бах! Бах! Бах! — поки ще в повітря.

— Іменем правосуддя! — накажуть кримінальні міліціонери, обступаючи Диких Псів, що не чекали на них. — Відпустіть його! Ви заарештовані!

Пес-Песище Зламаний Носище. Ну, який же він пес порівняно з Дикими Псами?

Цуцик. Ось ким він тепер буде.

Цуцик у розсупоненій краватці, з руками в кишенях пальта, пройде порожнім складом довкола п’яти вже обведених крейдою та сфотографованих Диких Псів.

— Як це було?

— Вони з’явилися, — сказав Робітник зі Складу. — Убили їх і врятували мене.

— А де поділися потім?

— Виїхали, я не знаю куди. Чоловік і дівчина… Він — мовчазний, вона — ніби…

— Янгол? — підкаже Залізний Чоловік.

— Так, — скаже він.

— Крихітка, — здогадається Пес Зламаний Ніс.

— І Вовк, — кивне Залізний Чоловік.

— Поїдемо?

— Поїдемо.

Аби встигнути вчасно та врятувати нас.

Я рада Цуцикові, я рада Залізному Чоловікові, і я ображена на Вовка, але ж не настільки, щоб так принижувати його.

— Усе могло бути й так, — скажу я йому.

А коли до нас увірвуться кримінальні міліціонери:

— Іменем правосуддя! — і все таке. — Бах! Бах!

Усі Дикі Пси будуть уже мертві.

Нехай усе ж таки Вовк уб’є їх.

— М-да, — побачивши їх, скаже Пес.

— І скільки тепер? — запитає Залізний Чоловік.

— Уже п’ятнадцять, — скажу я.

— Досить, як на один день.

Адже то була їхня робота: обводити тіла крейдою, допитувати Старих, обшукувати вежу і знаходити в ній забитих Дикими Псами людей. Багато людей.

Але казати мені:

— Їдь додому…

— …

— Як хочете.

Я ображуся на них на всіх і піду до ліфта, навіть не глянувши ані на Пса, ані на Вовка, ані на чоловіка із залізним серцем.

Я поїду додому, і Сім Диких Псів чекатимуть на мене там.

Нехай Вовкові, Псові та Залізній Залізяці буде гірше.

Троє Псів чекатимуть на мене під моєю вежею. А четверо — розчинивши двері, там, нагорі.

Тепер ми подивимося, що вони робитимуть.

«Досить, як на один день».

«їдь додому».

Я вийшла з таксі, підійшла до вежі й гукнула:

— Я тут.

І з трьох різних боків до мене рушили відразу три Дикі Пси.

— Бах! — одного уб'є Вовк, що поїхав слідом за мною.

— Пробач, — скаже він.

— Бах! — другого уб’є мій улюблений Цуцик.

— Крихітко, — він посміхнеться. — Адже я зовсім не мав на увазі…

— Ба-ба-бах! — і навіть Залізний Чоловік сяйне металом своєї посмішки.

— Тепер їх уже вісімнадцять. То як, ти пробачаєш нам?

— Звісно, — тішусь я. — Поїдемо до мене. Я почастую вас чимось дуже смачним.

А ще я скажу:

— Знайомтеся. Це — Чоловік в Окулярах.

І, впустивши свої креслення, він простягне їм руку та запитає:

— Як ви сказали? Вовк?

Я познайомлюся з ним, коли Вовк, Цуцик і його друг із заліза убиватимуть Диких Псів.

Я стоятиму, а Чоловік в Окулярах випадково мене штовхне й упустить усі свої креслення.

Ми поглянемо одне одному у вічі, і я побачу, який він милий. Милий, симпатичний і добрий.

Я побачу в них наше життя. Я побачу в них наш будинок і все, що нас чекатиме. Себе на його плечі. Себе з великим животом. Його розпатланого, після безсонної ночі за своїми паперами. Він прийде і скаже мені:

— Доброго ранку.

Мене, яка теж не спатиме, а разом із ним слухатиме його незрозумілі розміркування. Нас, які прожили разом сто вісімдесят дев’ять найщасливіших років.

І, подаючи йому згорнуті в трубку аркуші, я скажу:

— Здрастуй, мене звати Крихітка.

Він поправить окуляри і усміхнеться до мене:

— Здрастуй. То як справи?

І ми разом зайдемо в ліфт. Ліфтер підніме нас на мій поверх. І навіть чотири пси у моїй квартирі будуть мертві, вбиті Котом, що прийде трохи раніше за мене.

— Привіт, Котику. Знайомся.

І моя квартирка накриє для нас стіл. І ми питимемо вино та балакатимемо. Усі гуртом. Майже цілу ніч.

Пес балакає. Вовк балакає. Кіт балакає. Це так важко уявити. Хвилин п’ятнадцять. Не більше.

Я буду утримувати їх, навіть коли побачу, що все одно незабаром вони підуть.

А Чоловік в Окулярах піде мити руки. І даючи можливість Вовкові та Псові піти, я відшукаю його, щоб сказати:

— Я скучила.

Щоб дати йому привід пригорнути мене.

— Де він?

— У Максима.

— Максима? — не зможу згадати я.

— У молодика, що спить, — скаже Квартирка.

— А, Макс…

Я зайду до спальні Приспаного Мною Сонними Отрутами, та побачу там Чоловіка в Окулярах.

Макс спатиме в колбі з каламутною зеленою водою. У величезній колбі від підлоги до стелі.

— Як цікаво, — скаже мені Чоловік в Окулярах. — Хто він?

— Так. Просто друг.

— Я можу розбудити його.

— Можеш?

— Можу, але на це треба кілька днів.

Милий, він ладен був залишитися.

Але я вже зрозуміла, що він мені не потрібний. Я побачила аркуш на стіні позад нього:

«— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці».

Що він тут робитиме? Зі мною? Як йому пояснити те, що…

Адже він просто не виживе. Він буде чужим у цьому світі. Навіть кохаючи мене. Мій Чоловік в Окулярах.

— Йди, — скажу я.

— Але…

— Квартирка тебе проведе.

Він піде, і я залишуся сама.

Три цигарки поспіль, вдивляючись у пухирці в колбі.

Повернеться Квартирка і скаже…

— Ти провела його? — запитаю я.

— Так.

— Він щось казав?

— Ні.

— Гаразд. Так, мабуть, краще. Тепер я побуду сама.

Але вона скаже:

— Ваші друзі чекають на вас.

— Як?! Вони?! Не пішли?!

І привітною господаркою, прекрасною, щасливою, у вогняній сукні я повернуся до них, щоб запитати:

— Ви не сумували?

А побачивши, що ні, скажу:

— Я теж хочу грати.

Вони сидітимуть за столом — у руках повно карт. Без піджаків, мружачись від цигаркового диму, у світлі лампи, опущеної до сукна на столі.

— Я теж хочу грати, — скажу я.

— Ми граємо на кулі.

Кулі з Гербами Влади — Псові, Золочені — Вовкові. Кулі з насічками — влучити в тіло і маленький вибух — Котові.

— Чудово, — скажу я і розірву поділ довгої сукні, щоб дістати пістолет.

— Тр-р-р-р-р-р-р-р-р-р…

Вовк, Пес, Кіт і Залізний Чоловік поглянуть на мене і побачать мої черевики. А я думала, що під сукнею їх не видно.

— Гм.

Я знизую плечима, нічого не кажу, а просто розряджаю пістолета, висипаючи на стіл свої кулі. Я сама покривала їх перламутровим лаком, під колір нігтів.

— Скільки? — запитає, банкуючи, Вовк.

І я скажу:

— Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.

— Ставку прийнято, — скаже мені Вовк.

Розділ 11

Ми гратимемо до ранку, а тоді вони підуть спати. Вовк, Пес і Залізний Чоловік. Кіт скаже їм усім:

— Бувайте, — і повернеться до мене.

— Ну, Крихітко.

— Так, Котику.

— Є Вітчим. Є Місто. Є Дикі Пси. А ще є Кити.

— Кити? — запитаю я. — Що то за Кити?

— Вони допоможуть тобі. Звісно, якщо захочеш.