10 успішних українських брендів

Якось я повернувся зі Львова до Києва, де жив на той час, і кілька днів не давала мені спокою одна думка: як же так, що київські ресторани та кав’ярні дорожчі за львівські, хоча за шармом навряд чи до них дорівняються? Пізніше я зрозумів, звідки у Львові так багато атмосферних закладів. З’ясувалося, що більшість із них, як-от: «Криївка», «Мазох», «Гасова лямпа», «Дім легенд», «Під Золотою Розою» — це одне ціле, Холдинг емоцій «!FEST».

І хоча «!FEST» уже давно не тільки ресторанний бізнес, більшість знає холдинг саме завдяки закладам харчування. Однак секрет їхнього успіху в тому, що не зовсім вони й ресторани. Один із трьох співзасновників холдингу, Юрко Назарук, каже, що він не ресторатор і на форумах ресторанного бізнесу йому нецікаво. Мережа закладів «!FEST» — це дещо інше: на межі затишного простору, доброї кухні, театру й людських взаємин.

«Важливо, чим компанія буде відрізнятися від конкурентів, — завжди наголошує ще один співзасновник Андрій Худо. — Ми ж могли, як і всі, робити піцерії. Відкрити їх сто і заробляти на кожній по кілька тисяч доларів. Прекрасно! Але мені так не цікаво, бо це типовий бізнес. Це як заправки відкривати: вибираєш класні місця — і все. А в нас оригінальний концепт, ми створюємо щось нове».

Почався «!FEST» з ідеї Юрка Назарука, Андрія Худа і Дмитра Герасімова відкрити 15 ресторанів. Саме так, не один чи два, а 15. Ставки були великі від початку, і відіграло роль те, що хоча хлопці й були новачками в цьому бізнесі, але мали за плечима добрий досвід ведення справ.

Юрко Назарук із 1999 року працював у «Дзизі» арт-менеджером, організовував різні культурні зустрічі, концерти. Пізніше став керівником опозиційної «Львівської газети», серед засновників якої був і власник та ідеолог «Дзиґи» Маркіян Іващишин. У віці 21 року Назарук опинився на чолі колективу, де працювало близько 60 людей: журналісти, дизайнери, менеджери. Займався безпосередньо як справами з пресою, так і громадською діяльністю. Долучився до кампанії «Україна без Кучми», Помаранчевої революції.

Період «Львівської газети» та «Дзиґи» був для Назарука доброю школою управління, до того ж кинув його у вир ключових для країни подій.

«У 20 років, — згадує Юрко, — я їхав до Києва як представник опозиційної львівської тусівки зустрічатися з Луценком, Чемерисом, Кириленком. Це такий романтичний час. Привезли зі Львова генератори, поставили їх на Хрещатику. Купа міліції, а ми стояли колом із Луценком та ще кимось і не давали, аби Жадана скинули зі сцени, коли той вірші читав. Це була моя перша нормальна робота, і вона дала мені змогу знайти себе».

Андрій Худо та Дмитро Герасімов працювали тоді в компанії «Галнафтогаз». Перший був інвестиційним, другий — виконавчим директором. Свого часу Андрій Худо разом із командою залучив до «Галнафтогазу» понад півмільярда доларів. Перший його великий проект полягав у співпраці з банком «Аваль»: потрібно було взяти кредит на $1,2 млн для двох стартових заправок ОККО в Києві. Виникла потреба розвивати мережу заправок по Україні, й Андрій пішов далі — працював із провідними європейськими банками та залучав для розвитку бізнесу мільйони доларів. Дмитро Герасімов, своєю чергою, на посаді виконавчого директора займався операційним керівництвом. Вони розвивалися, заробляли гроші, але були, по суті, найманими працівниками й виношували мрію зробити власний бізнес. А Юрко Назарук носився з ідеєю заснувати «Криївку». Тож вирішили спробувати разом.

2007 рік. Уявіть таку картину: літо, Львів, дворик однієї з кам’яниць на площі Ринок. Час від часу пробігають здоровенні щурі. Під пластиковою парасолькою, де зазвичай морозиво продають, сидять троє хлопців і проводять співбесіди. Набирають людей у мережу із 15 ресторанів, хоч поки не мають ще жодного. «Вони дивилися на нас трохи як на придуркуватих, — згадує Юрко Назарук, — але так ми знайшли людей, з якими працювали. Намагалися шукати тих, які не мають досвіду в ресторанному бізнесі, бо хотіли бути інакшими. Деякі з них досі з нами».

Першою з 15 відкрили кав’ярню «Біля Діани» на площі Ринок. Другою стала «Криївка». У справу хлопці вклали власні гроші, однак попередні розрахунки виявились неточними, тому довелося брати кредит. «Я кредитувався безпосередньо під квартиру, де жив із сім’єю, — розповідає Андрій Худо. — Загалом ми взяли в банку «Львів» 2.7 млн[1] кредитних ресурсів». Попри великий фінансовий досвід точно розрахувати потрібні інвестиції не вдалося. «На початках ми в півтора раза помилилися з інвестиціями, — пояснює Андрій, — а у виручці, в торговому обороті, помилилися втричі, тільки в іншому напрямку. Прибуток виявився більший, ніж ми очікували. Воно одне одного перекрило й дало можливість розвиватися далі».

Хоча хлопці знали, що роблять, та вірили у свою ідею, бізнес — завжди ризик. Андрій Худо припускає, що «Криївка» могла й не вдатися: «Я працював би ще купу років і віддавав би кредити, які набрав під цей ресторан, — каже співзасновник. — Віриш у бізнес — вкладаєш, не віриш — не вкладаєш. Я вкладав і вірив, що воно вистрелить». На питання, коли стало зрозуміло, що бізнес вийшов на рівну дорогу й ризик позаду, Худо відповідає: «Це ризик завжди, просто ти маєш ним управляти. Я управляв цим ризиком і до сих пір управляю. Колись ми брали 2,7 млн, а зараз 27 млн. Цифри інші, але ризик той самий. Ти маєш обдумувати, куди інвестуєш, прораховувати, яка буде окупність, чим ти будеш перекриватися. Дивишся, де ти є. Якщо влазить, — ок, якщо ти не готовий купити 1000 м² під ресторан у Лондоні, то, може, ще зарано тобі йти в Лондон. Це завжди мікс. Власний ресурс є, але, щоби розвиватися швидко, ми ще й кредитуємось».

Причому гроші — це лише один бік медалі. На той час, щоби відкрити у Львові заклад громадського харчування, потрібно було зібрати 450 чиновницьких підписів. А це завдання, яке навіть за оптимістичних прогнозів ризикувало затягнутися на три роки. «Криївка» не могла стільки чекати. «Будь-яке чудо, яке сидить у кабінеті, вважало, що в нього є обід, лікарняний і до нього потрапити дуже складно, — згадує Юрко Назарук. — Тому ми поводилися агресивно і вважали, що робимо правильно. Знаходиш один папірець, розгортаєш його й отримуєш наступне завдання. Довго порпаєшся в цьому квесті, проходиш його і виграєш або програєш». Назарук відштовхувався від переконання, що спочатку треба забезпечити всі юридичні підстави, аби заробляти гроші й платити податки, до того ж ресторан має бути безпечний із пункту бачення пожежників і санепідемслужби. На практиці вийшло так, що ці питання вирішили, і «Криївка» почала працювати, а деякі бюрократичні проблеми залагоджували вже в ході справи. Фактично, відбивалися від усеможливих інспекцій і поступово закривали решту завдань «квесту».

Засновникам «Криївки» не звикати, що її постійно хтось намагається закрити. Як не дивно, комуністи, регіонали — це вже друга хвиля наїздів. Першими, кому не сподобалася «Криївка», були бійці УПА. За словами Юрка Назарука, ветерани стояли на тому, що в криївках вони багато пережили. Там гинули їхні побратими, а тепер із цього роблять бізнес. Щоби вирішити конфлікт, Юрко приходив на зібрання упівців і довго спілкувався з ними. Говорив, що «Криївка» — це можливість розповісти справжню історію українських повстанців тим, хто зле налаштований до УПА. «Усі люди, які погано ставляться до УПА, насправді просто нічого про це не знають, — пояснює Юрко. — Тому ми навіть зробили листівку «УПА для чайників», де написали, що це армія людей, які воювали за свою територію на своїй-таки території. Воювали з тими, хто прийшов їх загарбати, з москалями чи німцями. Що це армія, яка мала шість генералів, не мала військової форми (бо в підпільників не могло бути мундира, це все з’явилось пізніше), воювала зброєю ворога, щоб отримувати набої. У них не було танків. Був один літак, який захопили в німців, але не літали на ньому, бо не вміли.

Ми намагалися показати, що упівці не були міфічними персонажами, які прилітали, як бетмени, і вбивали всіх молодих чи новонароджених. Для цього відшукували справжні людські історії. У «Криївці» дуже багато такого: які весілля були, які художники, піарники та як виглядали їхні роботи. Чи фантастична історія про повстанське радіо «Афродіта». Я навіть знайшов у Брюгге могилу бельгійця Альберта Газенбрукса, який сидів колись у криївці й транслював радіо вільної України французькою та англійською мовами на всю Європу».

Юркові вдалося переконати ветеранів, що варто спробувати пояснити людям правду про УПА саме так. Провів для них екскурсію, показав, що це свого роду музей національно-визвольних змагань, який містить море інформації. Але для походу у звичайний музей ще потрібне бажання, і не завжди воно буде в тих, хто не любить УПА. «А до нас ходять, — каже Юрко Назарук. — Наше спільне завдання — пояснити правдиву історію та перегорнути сторінку».

Холдинг емоцій «!FEST» — компанія молода. Середній вік працівників, за словами Юрка Назарука, не перевищує 30 років. Керівники напрямків — це часто люди, які починали офіціантами. Тож і підходи до управління новаторські. Близько трьох десятків ключових менеджерів холдингу раз на місяць вибираються на стратегічну нараду. Та виглядає це зовсім не так, як люди зазвичай уявляють собі ділову зустріч. «От місячна нарада має бути в четвер і збір у такому-то місці, — розповідає Юрко Назарук. — Сідаємо в бус, і ніхто не знає, куди їде й на скільки часу. Що ми тільки не робили: лазили по дахах, сиділи в оркестровій ямі оперного театру. А одного разу всі зайшли в особливий вагон (командирський чи щось таке), причепили його до потяга й поїхали до Івано-Франківська. Чи, скажімо, обрали нового архієпископа Греко-Католицької Церкви — Шевчука. Ми домовилися з Церквою і через два дні провели нараду в тій залі, де його обирали. Це потрібно, аби люди відчували, що ми маємо вести ситуацію, а не ситуація нас».

Зараз Холдинг емоцій «!FEST» працює над тим, щоби стати світовою компанією. Андрій Худо бачить до цього два шляхи — через експорт концепцій та експорт продуктів. Продукти — це, для прикладу, крафтове пиво «Правда» чи одяг «AVIATSIYA HALYCHYNY». Приклад експорту концепції — Львівська майстерня шоколаду, яка зараз працює в Польщі, Чехії та Азербайджані.

В Україні Львівська майстерня шоколаду та «Львівські пляцки» продаються по франшизі. Вступний внесок для потенційних партнерів — $15 тис. і $10 тис. відповідно, що включає право на використання торгової марки, консультації, супровід запуску готового бізнесу та 30-відсоткову знижку на продукцію. Якщо людина купує таку франшизу, то отримує ім’я, але сама повинна орендувати приміщення, дістати необхідні дозволи, зробити ремонт. Словом, зробити все, що стосується операційного ведення бізнесу. Необхідно також перераховувати щомісячний платіж, який визначається умовами договору. Відсоток від прибутку, простіше кажучи. І така пропозиція популярна — нині в Україні Львівська майстерня шоколаду представлена 37 закладами. Якийсь час працювала навіть у Донецьку, коли там ішли бойові дії.

Нещодавно холдинг емоцій купив територію та приміщення колишнього львівського заводу «Галичскло» неподалік парку «Знесіння» (близько 20 хвилин пішки від центру міста). Тут створюють «!FESTrepublic» — творче містечко з офісами та виробничими потужностями компанії, коворкінгом, майстернями й місцями для відпочинку. «Містечко в місті має бути, — пояснює Андрій Худо. — Тут буде все: смаження кави, студія звукозапису, нічний клуб, концертний зал на чотири-п’ять тисяч людей. ВСЛ теж, мабуть, сюди переїде. Далі за видавництвом буде кав’ярня-пекарня, щоб можна було кави попити, поки діти займатимуться на гуртках. Ми інвестуємо сюди величезні гроші, але, коли вони повернуться, я сказати не можу. Ми навіть не прорахували. Робимо це насамперед для себе й команди, бо тут живемо й проводимо свій час, а по друге, — для міста».

Хобі Андрія Худо — діджейство. Раз на місяць він грає сети в клубі холдингу. Каже, нічні клуби — це логічне продовження бізнесу «!FEST». Бо ж для туриста чи гостя міста не закінчується все на каві та кнайпах: багатьох цікавить і нічне життя Львова. Так само, за словами Андрія, закономірне для холдингу розширення в бік готельного бізнесу. Хто зна, можливо, скоро у Львові з’являться «готелі емоцій».

Юрко Назарук: «Ти відповідальний за те, що після себе залишиш»

— Як Холдинг емоцій «!FEST» став таким, яким є?

— Нас є три засновники, і кожен пройшов свій шлях, щоб заснувати цю компанію. Вочевидь, якби хтось із нас чогось не зробив у житті, воно би зараз так не виглядало й ми не робили б те, що робимо. Це все сталося через купу випадковостей, які могли й не відбутися. Оскільки я релігійна людина, то впевнений, що це все Божий замисел.

Ми шукаємо людей, які думають так само, як ми. У нас компанія достатньо демократична, але й працювати складно. Три засновники, і вони всі по-різному щось вигадують. Та це таке кидання в море. Якщо ти вижив — о’кей, працюєш, ведеш свій напрям.

— Ти жорсткий керівник?

Не думаю, хоча я можу звільнити людину. Щоправда, раніше тяжко було.

— Людина має провинитися чи просто виявитись не найсильнішою?

— Вона має бути розумною. Якщо вона тупа, то є шанс, що звільнять. А ще тут важливі цінності. Хоча слово «цінності» дуже заїжджене зараз, але ми маємо розуміти, що «не вбий», «не вкради» — найперше. Є ще питання свободи слова, ставлення до старших людей, до молодших, до хорошої чи поганої музики. Якщо ці речі не сходяться, то мені все одно, який він професіонал, — я не буду з ним працювати. Я не буду спілкуватися з людьми, які «не вбий», «не вкради» і все решта бачать інакше. Воно, з одного боку, пафосно звучить, але насправді, крадіжка досить популярна в цьому бізнесі, тому я й говорю про такі речі.

— Які ще цінності, окрім тих, що Ти вже назвав?

— Свобода, впевненість. Свобода — це основна річ, яку нам Бог подарував. Коли ти маєш свою свободу, то будеш цінувати свободу інших. Це будує твою модель взаємостосунків. Як на мене, це чи не найголовніша цінність. Свобода слова, принципи демократії теж для мене дуже важливі.

Основне, на чому ми намагаємося побудувати стосунки між собою та з людьми ззовні, — це правда. Я навіть останній заклад назвав Театр пива «Правда». Це правдивий театр. Сталася лажа — вийди і скажи: «Лажа». Багато дивуються, що, коли минулого року в «Правді» було отруєння, ми не ховали голову в пісок. Сталася лажа — я вийшов і сказав: «Сталася лажа». Я не буду застосовувати якісь піар-технології чи щось вигадувати. Ми спілкуємося з людьми і маємо бути правдивими.

Нема чого вигадувати щось неймовірне. Хочеш зробити кусок м’яса — піди й засмаж добрий, правдивий кусок м’яса. Між правдою і брехнею брехня завжди вилізе.

Я часто кажу працівникам, коли вони приносять прес-релізи: «Ви пишете дебільною мовою. Ми що, якесь міністерство чи «Львівобленерго»? Пишіть нормально. Треба говорити тими словами, які розуміють люди».

— Чи є правила, які Ти ніколи не порушував і не порушиш?

— Ніколи не задумувався над тим. Думаю, вони є і базуються якраз на цінностях. Основне правило: я собі не зраджую.

— А що значить «зрадити собі»?

Ти собою керуєш і ведеш своє життя, будуєш стосунки з людьми. Ціле життя тратиш, щоби всі розуміли, яка ти людина. Можеш бути поганим чи добрим. Я розумію, що зрадити собі — це коли ти ціле життя здавався добрим, а насправді — ти погана людина. Я би не хотів, щоб зі мною відбулося таке пережиття. Я хотів би залишатися щирим і бути вірним тому, що є зараз, про що я тобі розповідаю. Але часом у житті складаються обставини, коли ти можеш цьому зрадити. Тоді ти як особистість втрачаєшся, зникаєш і лишається просто якась там людина. Яка є.

— Що ти відчуваєш як один із керівників масштабного холдингу?

— Основа всього, що ми маємо, — взаємостосунки між трьома людьми. Ми незалежні й зобов’язані водночас. Пояснити це дуже складно, бо це подібно до шлюбу. Пояснити стосунки між чоловіком і жінкою теж майже неможливо. Усі люди різні, а тут двоє сходяться і на все життя. Якось склеюються. Хімія. У нашому партнерстві теж хімія. Ми настільки різні, що, хто знає нас, не може уявити, як узагалі співіснуємо разом. Наші способи життя відрізняються, ми одягаємося інакше, ми слухаємо різну музику. Але в результаті цієї хімії народжується багато класних речей. Нам легко управляти, бо все дуже органічно. Багато людей, які приходять у «!FEST», якщо тут не органічні, то йдуть на другий день. Вони розуміють, що тут не можуть, що це не їхнє.

Це не так, як ти приходиш у якусь компанію й отримуєш перелік правил. Правила — це умовна штука. А в нас це трохи інакше. Наприклад, закон №1: «Про українську мову». Ми у своїх просторах користуємося лише українською.

Також я вважаю, що абсурдно писати в посадових обов’язках для кельнера, що треба вітатися з гостями. Якщо ти це пишеш людині в посадові обов’язки, то вважаєш її дебільною. Тому є правило: «Бути людьми». Воно навіть написане, і ми видаємо його працівникам. Коли до тебе приходять гості, ти мусиш привітатися, мусиш поводитися, як удома, як нормальна людина. Коли тебе про щось просять, мусиш звернути на це увагу. Ти ж не можеш відвернути очі від людини, яка прийшла. Люди приходять до людей — вони не приходять у простір.

Чи ще один простий закон: «Заборонений скотч».

— Скотч? А чому?

— От робиш ти заклад, тратиш декілька років свого життя, щоб його придумати, потім інвестуєш гроші, втілюєш інтер’єр. Я бігаю, підкручую, як десь лампочка не під тим кутом чи щось не так стирчить. Це моя філігранна робота. А потім людина, яка керує цим закладом, вирішує, що не можна заходити з собакою. Вона друкує на А4, що заборонено приходити з псом, і клеїть скотчем серед того всього інтер’єру! Таких оголошень — кожного дня. Важко пояснити з естетичної точки зору, чому цього не можна робити, тому легше просто заборонити скотч.

Ще скажу одну штуку. Скотч — це уособлення тимчасового вирішення проблеми. Коли я вчився літати, то переганяв літак із Києва. Дивлюся на крила, а вони так прикріплені, що видно шпари. Кажу про це представникові компанії, чий літак. Тоді він витягує скотч і починає приклеювати! Щось не так — скотчем примотали. І цей скотч буде, курва, висіти все життя.

— Що в житті дає Тобі найбільше задоволення?

— Гармонія. Бо гармонія — це коли тобі добре. У цій гармонії дуже багато відіграє моя сім’я. Коли я з ними, мені добре. Добре, коли я серед природи. Якщо людина гармонійно вписується в довкілля, де вона є, то буде щаслива.

— Яку роль відіграла освіта? Де, як, у кого ти вчився?

— В Україні з освітою, мабуть, найбільший клопіт, який є. Поступається хіба медицині. Я не скажу, що отримав блискучу освіту. Хоча, звісно, батьки зробили все, щоб я вчився найкраще, де можна в цьому місті.

Але я точно знаю, що мені пощастило спілкуватися з людьми, які на мене вплинули дуже сильно, і я їх усіх пам’ятаю. Це моя вчителька в гімназії — Катерина Сліпченко, яка потрапила в освіту абсолютно випадково. Сьогодні вона одна з найкращих спеціалістів України з кінематографу, щороку їздить на Каннський кінофестиваль, описує це все. Вона викладала в мене світове мистецтво, і це неймовірний кайф. Вона вплинула на моє подальше життя і мій світогляд. Ми й досі колєґуємо.

Наступна така людина — Маркіян Іващишин. Це вчитель. Він дав змогу мені повчитися на практиці, робити такі речі, які давали віру в себе.

В університеті в мене була вигадана спеціальність — «Країнознавство». Я досі не знаю, що це таке, і ті люди, які його викладають, теж не знають. Але мій університетський декан — Маркіян Мальський — дуже на мене вплинув. Те, як він будував свої стосунки з людьми і як пробував розвивати це все, — добрий приклад.

Найважливіший учитель — мій батько, який навчив бути доброю людиною. А ще він географ, і, напевно, через нього прийшла любов до довкілля та розуміння, де ти насправді. Може, я ще того не розумів, але він із перших років волочив мене всіма музеями і провулками Львова. У мене через те є любов і вміння бачити й цінувати те, чого не бачать інші.

Зараз найважливіші вчителі — це мої партнери. Вони дуже вплинули на мене, і, маю надію, я на них теж. У цій співпраці, у цій постійній інакшості ми багато чого вчимося. Бо людина — як гриб: вона швидко росте, швидко відходить, але вона — те, що вона пропускає через себе.

Найкращим учителем є моя жінка, яка робить моє життя фантастичним. Я в неї багато вчуся. Наші стосунки побудовані на довірі, і кожен довіряє найінтимніше. От така історія з учителями. Це моя освіта, яка триває досі.

— Чим для Тебе є професійність?

— Це тоді, коли ти робиш те, що ти говориш, і готовий за це відповідати.

— Ти відчуваєш тягар відповідальності? Через людей, які працюють у «!FESTі» через великі гроші, які крутяться в бізнесі?

— Звичайно, це відповідальність. Ти ж не можеш просто спати, коли робиться щось зле, не можеш бути спокійним, коли з близькою людиною щось сталося. Але я не вважаю, що люди, які прийшли до мене, — це «мої працівники» або, ще гірше, «підлеглі». Я використовую слово «партнерство». Людина прийшла до мене, ми домовилися робити якісь речі — вона їх робить. Звичайно, я відчуваю відповідальність за неї, коли щось буде не так. Бо коли ми залажали в якомусь ресторані, то це я залажав. Це я. І це моя відповідальність перед ними. Є ще відповідальність перед містом: ти ж у нього втручаєшся. Та найбільша відповідальність — перед дітьми. Ти відповідальний за те, що після себе залишиш.

— Давай поговоримо про бренд. Чому «!FEST»? Чому таке лого?

— У нас спочатку була компанія, яка називалася «Криївка». А потім прийняли рішення бути холдингом, тому й назвалися «Холдинг емоцій». А FEST — близько до фестивалів чи чогось такого. Чи кожна літера щось означає? Та ні! Усім більш-менш сподобалось, та й добре. Ще Андрій спеціально поставив знак оклику на початку, щоб, коли сортуватимуть за алфавітом, ми були першими.

Наше лого таке, бо ми просто червона пляма й такою завжди були. Ми любимо яскраві речі — логотип яскравий. А взагалі, я за своє життя зробив зо півтисячі логотипів різних проектів — від фестивалів до ресторанів. Найважливіше не те, що намальовано, а те, що ти туди вкладеш.

— Чи не думаєте робити ІРО, виходити на біржу?

— Є на це кілька поглядів. Існує думка, що ці речі ведуть до світової фінансової кризи. А є думка, яку проповідують засновники «Ашану». Вони кажуть, що вийти на ІРО — це наче ти виростив дочку, а в 18 років ставиш її на панель, аби продати й заробити на цьому гроші. Як я можу «Криївку» вивести на ІРО, дозволити якимось людям пробувати цим керувати і вносити якісь цінності?

У мене трошки інакші підходи до життя. Я п’ять років тому переїхав до села, тримаю вдома курей, гусей, у мене є осел Павел. Вважаю, що людина має жити в гармонії з природою. Так ти набагато більше побачиш, у тебе буде більше емоцій, аніж ти тут їздиш трамваями. Я люблю це місто, але я тут усього лише працюю.

— А що в Тебе на господарстві?

— Я виріс у місті. У мене все сільське господарство з ютубу. От роблю сир щотижня, але не було кому мені про це розповісти. Чи якась тварина прибігла, а я не знаю, що це за тварина. Заходжу в інтернет і шукаю. Качка відклала яйця — що я з ними маю робити? Як зробити інкубатор? Як побудувати курник? Мені це дуже подобається — це мій світ. От учора я був у Києві у свого друга, який працює в адміністрації президента. Я йому кажу: «Слухай, чувак, у мене питання. Маю п’ять гусей у Вишгороді. Я замовив і не знаю, як їх перевезти. Може, би ти з собою в багажник узяв?»

Я це до чого веду. А що зміниться, коли я продам компанію на біржі, зароблю якусь суму? Як воно впливає на мої яйця в інкубаторі?

— Скільки часу займає господарство?

— Кинув, погодував — та й усьо. А ще з нами живе бабця, яка помагає. Ну, і в мене нема коней чи свиней.

Через день бігаю сім кілометрів у лісі. Почав цінувати цей ліс. Почав кампанію, щоб його не вирубували. Мене ненавидять усі лісники, бо я з ними воюю, журналістів привожу. Вони не розуміють, що це за придурок, який у нього інтерес. А в мене інтереси у Львові, а тут я живу. Я боюся, що ми дітям не залишимо нічого. Цей ліс посаджений ще за Австрії, а ми нічого не посадили, ми лише ріжемо.

Я трошки інакший селянин. Коли переїхав у село, то побачив, що місцеві, які там народилися, ліс не цінують. Вони не ходять туди, їм не цікаво. Не розуміють, що я там роблю. А це ж такий кайф! Ти можеш бачити, коли горіх розквітне, коли з’явилися пуп’янки. Зимою я вистежив у лісі лисицю.

— Бачу під стіною дрова. Що вони роблять в офісі?

— Це капітал.

— Капітал?

— Дрова — це завжди капітал. Це ресурс. Я запланував собі тут поставити вогонь. Я дуже люблю вогонь, щодня розпалюю, на вогні їсти готую.

— На балконі можна палити?

— Так, треба поставити таку металеву чашу — і можна. А коли палиш вогонь, треба дров. Дрова ніколи не зашкодять. Я трохи пожив у селі й розумію, що дрова — це круто. А сухі дрова — ліпше, ніж мокрі, тому я запасся і тримаю їх тут, щоби були сухі.