10 успішних українських брендів

Уже понад 20 років незмінна президентка Форуму видавців — Олександра Коваль. Вона ж і його засновниця. Та перш ніж започаткувати найбільшу книжкову подію України, Олександрі Коваль довелося займатися наукою при Львівському лісотехнічному інституті, долучитися до виробництва аеростатів у кооперативі «Аерос», очолити львівську обласну «Просвіту» та, звісно ж, податися у видавці. З 1990 по 1992 рік вона працювала заступницею головного редактора новоствореного львівського видавництва «Фенікс». Першою книжкою «Фенікса» була «Історія України для дітей» Антіна Лотоцького. Видання відразу стало бестселером, до показників продажу якого теперішній українській літературі далеко. Книжка витримала кілька перевидань накладами від 100 тисяч примірників, і кожне розходилося за лічені тижні.

Та від колосальних накладів до мізерних продажів книжок українські видавці перейшли досить швидко. Країна тонула в гіперінфляції. За короткий час багато наших співвітчизників утратили майже все. Люди зубожіли. Не мали за що вдягатися, їсти, платити комуналку, про літературу навіть не йшлося. З іншого боку, ціни на ресурси зростали настільки швидко, що 1994 року книжки виявилися в рази дешевшими, аніж папір, на якому їх друкували.

Із усіх гравців книжкової сфери в тій ситуації найбільше постраждали саме видавці. Поліграфічні підприємства піднімали ціну на свої послуги відповідно до курсу долара. Книготорговці часом забирали виторги і зникали, закривалися або ж розраховувалися з таким відтермінуванням, що ці гроші вже нічого не важили. А видавництва мусили платити поліграфістам за ціною, яка стрімко зростала, і марно чекати грошей від книгарень. Більшість із них просто закрилася.

Так описує тодішню ситуацію засновниця Олександра Коваль. Пояснює, що важливо було консолідуватися, шукати вихід разом із усіма колегами по цеху. «А оскільки це були темні часи без фейсбуку й інтернету, — згадує вона, — то знайти одне одного, хто вцілів на книжковому ринку, було не так просто. Єдина можливість — просто якось зібрати всіх разом».

Організувалися за допомогою паперових листів, телефонів. Таким чином, 1994 року до Львова з’їхалося 47 видавництв і книготорговельних організацій. Первинно це мала бути лише розмова про те, як вийти з кризи та розвивати ринок. Та видавці побачили можливість заодно й привезти до Львова книжки, щоб там їх продавати, тож перший форум став одночасно й ярмарком.

Проводили його в Національному музеї Андрея Шептицького, що біля оперного театру. «Чудове старовинне приміщення, — розповідає Олександра Коваль. — Мармурові підлоги. Халтурно зроблені стенди, полиці, що весь час падали, билися об підлогу, аж директор хапався за серце. А видавці були радісні, переповнені сподіваннями. Ми тоді знали, що все вдасться».

Запросили й закордонних партнерів із Польської книжкової палати (так називається польська асоціація видавців). Гості розповідали, як боролися за нульову ставку ПДВ у видавничій сфері. Пояснювали, які мають бути структурні зміни, щоби цей ринок почав розвиватися. Поляки на той час ще не далеко втекли від українських колег. З часу розпаду СССР і соцтабору відповідно минуло всього кілька років. Польський книжковий ринок не був ще міцний, але зміни вже відчувалися. Зокрема й завдяки згаданій нульовій ставці ПДВ, що дала вагомий поштовх. «Ми були переконані, що за два-три роки нас чекає те саме, що й Польщу, — каже Олександра Коваль. — Але не так сталося, як гадалося. Не лише книжкова сфера — вся країна пішла в інший бік. Корупція, імітація реформ...»

Львів’яни приходили на форум, але не так масово, як тепер. За три дні ярмарок відвідало близько півтори-дві тисячі людей. Квитків тоді ще ніхто не продавав, тому точну цифру з’ясувати неможливо. Зрештою, як працювати з рекламою, організатори і видавці теж тоді ще не знали. Поширювали інформацію через особисті контакти, надрукували кілька сотень афіш. Попросили міську раду їх розповсюдити, але потім виявилося, що їх просто викинули.

Перший Форум видавців відбувся завдяки ґранту фонду «Відродження» — $25 тис., щоправда, в українських карбованцях. Необхідною умовою отримання ґранту була закупівля трьох комп’ютерів «Apple». Один такий коштував $6 тис., тож це й відтягнуло на себе більшу частину бюджету. Решту витратили на обладнання, стенди, друк інформаційних матеріалів, проживання учасників.

З нагоди п’ятої річниці Незалежності 1996 року у Львові поряд із Палацом Потоцьких відкрили Палац мистецтв — найбільший за розмірами культурно-мистецький центр Західної України. Масштаби споруди здавалися вражаючими: 12 експозиційних залів площею понад 3,6 тис. м². Висота деяких залів — понад 8 м, а загальна площа Палацу мистецтв — 8,7 тис. м². З того часу й до сьогодні під його дахом проходить Книжковий ярмарок у рамках Форуму видавців. Щоправда, тепер, за словами Олександри Коваль, форум потребує більшого приміщення, і цілком можливо, що найближчим часом доведеться переїздити. Тільки невідомо куди.

Того ж року в програмі форуму з’явилися літературні заходи, які пізніше еволюціонують у Літературний фестиваль. А 97-го на форум приїхали перші в його історії іноземні видавці. Тоді ж уперше провели «Ніч поезії та музики» — подію, яка тепер стала візитівкою Літературного фестивалю.

Далі був період поступового зростання. 2001 року відвідувачів раптово стало стільки, що організатори мусили закривати вхід. «Усі нарешті розплющили очі й побачили, що у Львові виросла велика подія, — пояснює Олександра Коваль. — На той час у нас були стенди польських видавців, кілька років поспіль був і стенд Франкфуртського книжкового ярмарку. Та спершу на це ніхто не звертав особливої уваги. Ну, подумаєш, Франкфуртський ярмарок. Це вже потім, коли вони відмовилися приїжджати, усі сказали: «Франкфурт відмовився, що ж таке?!» А було все те ж саме, що завжди. Ринок не розвинутий і не готовий до міжнародної співпраці. До початку 2000-х світ був налаштований співпрацювати з нами, але з боку українських видавців контакту не було».

З 2002 року в програмі Форуму видавців уперше з’явилися дитячі заходи. А вже за п’ять років відбувся Дитячий міжнародний фестиваль у Львові — це і Книжковий ярмарок «Форум видавців — дітям», і фестиваль дитячого читання «Книгоманія», різноманітні майстер-класи, спортивні змагання та ігри.

2003-го поет Назар Гончар провів у рамках форуму перший міжнародний літературний фестиваль «Скрипти/Inscripti», який, за ідеєю Андрія Бондаря, 2006-го переріс у Львівський міжнародний літературний фестиваль.

З 2010 року до програми долучають низку фахових заходів для бібліотекарів, відтоді в рамках Форуму видавців щорічно проводять «Бібліофорум». Також протягом останніх років на Форумі видавців сформувалася практика тематичних майданчиків. Окремі локації мають чітко визначене спрямування, для прикладу, бізнес, мандри, освіта чи наука й технології. Відвідувачі, яких цікавить та чи інша тема, не змушені бігати від події до події по всьому місту.

Форум видавців розширюється щороку. Перелічені заходи й тематичні блоки — це лише частина з того, що він пропонує. Чи не найбільшим відкриттям Форуму видавців 2016-го став міжнародний фестиваль «Місто Лема». Олександра Коваль каже, що він перевищив усі сподівання й тепер уже є плани щодо проведення Всесвітнього конгресу наукової фантастики і футурології.

Друкована програма Форуму видавців — це давно вже не буклет і навіть не брошура. Заходів тут, справді, неймовірно багато. 2016 року їх було 1236, з них 703 — власне Форуму видавців, 491 — Літературного фестивалю, 24 — благодійної акції «Третій вік: задоволення від читання», 18 — Бібліотечного форуму. Дитячий форум («Форум видавців — дітям») 2016 року провели окремо, у травні.

Важко уявити, що форум має всього сім постійних працівників, а також від трьох до десяти людей, які працюють на окремих проектах. З іншого боку, нині чуємо багато критики з приводу перенасичення Форуму видавців і Літературного фестивалю. Книголюби скаржаться, що різні цікаві заходи накладаються і не завжди вдається потрапити всюди, куди хотілося б. Олександра Коваль дивиться на цю ситуацію оптимістично, а людям, які незадоволені насиченістю програми, радить ретельніше її вивчати, читати всі матеріали про авторів і заходи, які команда форуму публікує вже протягом літа. «Треба вчитися робити вибір, складати програму лише для себе. Оскільки зацікавлення і вподобання читачів стають все більше сегментованими, з’являється щораз більше нових тем, то я передбачаю, що кількість заходів неухильно зростатиме, — каже вона, — а кількість відвідувачів на кожному з них — зменшуватиметься. Яке щастя, що у Львові є так багато маленьких кав’ярень, щоби вмістити всіх! Мрію про час, коли заходи відбуватимуться не в 60 різних локаціях, а буквально скрізь. Ми збільшимо тривалість фестивалю — спочатку до одного тижня, потім до двох. Потім у нас з’являться тематичні фестивалі».

Як же організована робота форуму? У команді є люди, які займаються Книжковим ярмарком. Вони також організовують колективні стенди на міжнародних ярмарках. Останнім часом це були Краків, Вільнюс і Варшава. Інша група наповнює програму заходами та окремими проектами, як-от: «Найкраща книга Форуму», «Третій вік: задоволення від читання», тематичні майданчики чи «Бібліофорум». Є також прес-група, яка складається з двох-чотирьох осіб.

Із листопада 2015 року Літературний фестиваль двічі пережив зміну координатора. Попри те, 2016 року він відбувся на тому ж або й кращому рівні. Теперішня координаторка Софія Челяк має 20 років і величезний потенціал, а головне — завзяття робити фестиваль усе кращим і кращим. Варто відзначити й те, що Ніч поезії та музики в рамках Літературного фестивалю, за словами Коваль, нарешті набула «правильного формату». Можна було танцювати, а не дрімати. На захід продали майже 1000 квитків. Засновниця форуму каже, що наступного року шукатимуть для нього більше приміщення, бо відчувають, що є потенціал і на 3000 відвідувачів. Кращою стала й візуальна складова форуму, над якою попрацювала творча майстерня «Аґрафка». З’явився новий стиль оформлення конференц-залу, зони автограф-сесій, створили також кілька цікавих фотозон.

Звісно, усе це потребує немалих коштів, пошук яких лежить на плечах команди форуму. Фандрейзингом займаються всі, хто може, у вільний від іншої роботи час. Та, за словами пані Коваль, ця робота поставлена не дуже добре й ведеться несистематично. Не вдається знайти людину з відповідною кваліфікацією.

Потрібен також маркетолог, хороший піарник і SММ-ник. А ще людина, яка вміє працювати з волонтерами, або ж партнерська структура, що забезпечила би волонтерську підтримку. Зрештою, на думку засновниці форуму, якби була нормальна фінансова основа, на аутсорсинг можна було б віддати і піар, і проведення досліджень, і навіть сам ярмарок, залишивши за собою лише ідеологію та контент.

Джерела фінансування форуму незмінні впродовж багатьох років. Основна частина коштів надходить від проведення ярмарку, тобто від учасників, які оплачують місця для торгівлі. З цих коштів насамперед ярмарок і живе (оренда приміщень, охорона, друк, реклама, технічний супровід, транспортні та інші організаційні витрати, а також робота скороченого офісу впродовж року). Податки, які форум сплачує з надходжень від ярмарку, майже дорівнюють сумі отриманих із міського бюджету коштів. Разом з тим, форум орендує приміщення палацу на загальних підставах, сплачуючи за власне оренду, комунальні послуги, прибирання і вивезення сміття.

Вхід на Книжковий ярмарок у Палаці мистецтв — за квитками. Кошти від продажу квитків традиційно становили близько 10% надходжень від того, що сплачують видавці. Після підвищення вартості квитка 2015 року цей показник, за словами Олександри Коваль, зріс на 2-3%. 2016 року, знову ж таки, стало більше і видавництв, і відвідувачів ярмарку. «Та людей, які купують квитки, могло би бути й більше, — каже вона, — понад 60% наших відвідувачів проходять безкоштовно». Це особи літнього віку, дошкільнята, люди, що скористалися правом безкоштовного входу в першу й останню години роботи ярмарку, гості форуму та акредитовані журналісти. Загалом 2016 року на книжковому ярмарку побувала понад 41 тис. осіб, що на 15% більше, ніж минулого року. Хоча прибуток від нього й досі становить основну частину бюджету Форуму видавців, відсоток його з кожним роком зменшується. Це тому, що повністю витратний Літературний фестиваль та деякі спецпроекти постійно розширюються, а надходження від учасників зростають лише настільки, що заледве вдається перекрити інфляцію. Загалом усі надходження від комерційної частини події покривають близько 50-60% загального бюджету, без урахування витрат на розвиток.

Друга частина бюджету події — фінансування від міської та обласної рад. Найбільшим воно було у 2007-2009 роках, потім пішло на спад. «Влада пояснює це тим, що кошти на проведення заходів потрібно розподілити більш-менш порівну між усіма, хто їх проводить, — каже Олександра Коваль. — Це дивна позиція, але переконати депутатів наразі не вдається. Невелике зрушення сталося 2016 року після того, як Львів отримав статус «Міста літератури ЮНЕСКО». Нам виділили 200 тис. грн, що становить 10-12% від реальної потреби для проведення Літературного фестивалю й усіх супутніх заходів».

Третє джерело — це фінансування від іноземних посольств і культурних центрів для приїзду до Львова окремих авторів. Деколи такого ґранту вистачає лише на квитки і гонорар, тоді форум оплачує поселення. На одного гостя іноземні інституції витрачають від 400 до 1200 євро, а якщо гості зі США чи інших далеких країн, то в кілька разів більше.

Дуже важливі для проведення форуму й безкоштовні послуги від партнерів. Іноді вдається отримати приміщення, іноді — рекламні площини, харчування для учасників і волонтерів чи номери в готелях для особливо важливих гостей. Олександра Коваль переконана, що найбільше таких послуг — це інтелектуальний внесок членів правління, Програмної ради, перекладачів та модераторів. «Маємо наразі те щастя, що наші учасники не очікують гонорарів, — каже вона, — та це водночас засмучує, тому що хотілось би всім заплатити. Це дуже підняло би відповідальність і вивело би нас на якісно новий рівень. Але якби довелося за все це заплатити, то наш і без того немалий бюджет зріс би на 50-100%».

Через усе це команді форуму доводиться дуже заощаджувати. Немає грошей, щоби підвищити зарплати й залучити найкращих фахівців. Нема за що навчати і вдосконалювати навички тих, хто є. Те саме й із додатковим проектами. Конкурс і фестиваль дитячого читання «Книгоманія» чи Дитячий форум витягують із останніх сил. Пані Коваль припускає, що, якщо зовнішнє фінансування на ці проекти так і не знайдеться, їх доведеться закрити. Хоч одному вже 15 років, а другому 10.

Парадокс у тому, що «Форум видавців як ярмарок міг би бути й самоокупним, якби не розвивати активно ту його частину, яка й створила славу однієї з найяскравіших культурних подій в Україні, — пояснює Олександра Коваль. — Ідеться про Літературний фестиваль, дискусійні майданчики, усі ці виставки, кіно, концерти, театральні вистави й читання, конкурси, весь той шарм і флер, за яким з’їжджаються люди з усіх околиць. Бо Львів на один тиждень у вересні весь стає Форумом видавців і містом літератури».

Олександра Коваль: «Боротися треба з ворогами, а не зі своїми»

— Пані Олександро, які книжки Ви читали в дитинстві?

— Різні. Усі, які потрапляли під руку. Улюбленим було саме читання, а читала я все підряд.

— Чи уявляли тоді, що будете займатися книговиданням?

— Взагалі не пам’ятаю, щоб я думала, чим буду займатися. Не пригадую мрії стати пожежником, чи космонавтом, чи балериною. Моя бабця тоді казала, що якби існувала професія книжки читати, то я б у ній була найкраща. Не було тоді таких професій. А в західних видавництвах є. Так і називається — рідер. Людина читає рукописи і радить видавцеві: видавати чи не видавати.

— Ви заснували й надалі розвиваєте найбільшу в Україні книжкову подію. Чи відчуваєте відповідальність за подальшу долю Форуму видавців?

— Форум видавців був і залишається приватною ініціативою, яку робить невелика команда з досить великим колом долучених людей та інституцій, без яких ми б не могли зробити нічого путнього. Це наші партнерські організації, консультанти, перекладачі, видавці ближнього кола, письменники, з якими відчуваємо духовну спільність. Але чи відчуваю персональну відповідальність за його подальший розвиток? Абсолютно ні. По-перше, тому що форум має великий запас міцності, адже його робить досвідчена команда, яка чудово впорається без мене.

По-друге, я відчуваю, що мені час братися за реалізацію ще амбітнішого проекту: впровадження системних змін на державному рівні, щоб, замість боротися з системою, почати її змінювати. Форум видавців започаткований, щоби стимулювати і сприяти становленню в Україні цивілізованого книжкового ринку. Дещо покращилося, книжок стало більше, ніж у 90-х, і вони кращі. Створені нові видавництва, які демонструють сучасні стандарти. З’явилися й інші книжкові ярмарки та літературні фестивалі, як-от: «Книжковий Арсенал», «Meridian Czernowitz», Фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі, «Intermezzo» у Вінниці, Запорізька книжкова толока, фестивалі в Івано-Франківську, Тернополі, Рівному, Харкові, Одесі. Це заохочує все нових авторів і художників створювати прекрасні тексти й дизайн книжок. І я тішуся, що саме Форум видавців слугував поштовхом до розвитку, прикладом до наслідування.

Але власне ставлення до проблеми розвитку книговидання і читання в Україні за всі роки змінилося дуже мало. Мені здається: справжні зміни починаються саме зараз. Тому добре, що створюється Український інститут книжки, який розпочне свою діяльність 2017 року. Сподіваюся, він матиме програму і засоби до здійснення невідворотних змін. Етап боротьби закінчився, а починається робота. І мені це подобається. Не люблю боротися.

— Форум видавців — це спроба розвивати книжковий ринок системно, залучити всіх разом вирішувати проблему?

— Ми дуже хотіли консолідувати середовище. І не лише пов’язаних із книговиданням, як-от: бібліотекарів, письменників, перекладачів, друкарів, книготорговців, але і з ближніх сфер: науки, освіти, малярства, навіть музики. Нам здавалося, що все це має вирувати, перетікати одне в одне, що спілкування на форумі перетвориться у спільні проекти... Але життя все розставило на місця. Я не знаю, чи то у Львові специфічна ситуація, чи ідея була занадто нова для того часу. Чомусь музиканти з науковцями не знаходили спільних тем, навіть бібліотекарі з видавцями спілкувалися не надто охоче. Зовні все виглядало непогано, але наступних проривних проектів не було. Можливо, просто мав минути час, щоби виникло більш сприятливе для взаємодії середовище. Тепер маємо і літературно-музичні проекти, які збирають великі зали, і відеопоезію, й інтелектуальні дискусії між людьми з різних середовищ. Усе виглядає дуже органічно й створює нові сенси.

— Ви говорили, що в 90-х світ був дуже зацікавлений у співпраці з українськими видавцями, але ті не йшли назустріч. Що ж було не так ?

— Майже ніхто з українських видавців не був готовий до нормальної діяльності на міжнародному ринку. Наприкінці 80-х — на початку 90-х переклади в СРСР, який уже розпадався, видавалися здебільшого піратським способом. Україна, здобувши незалежність, отримала кредит довіри. Упродовж кількох років її розглядали як великий самостійний ринок, зі своєю мовою, з потужним потенціалом. Але дуже швидко ці сподівання розвіялися. Українських видавців почали вважати ненадійними і безініціативними, не схильними ризикувати та вкладати свої кошти навіть у видання світових бестселерів.

Іноземні видавці не припускали, що наш ринок є на 75% російськомовним, що тенденції до зміни незначні і видавці не розглядають перспективи видання книжок українською мовою, ну, майже не розглядають. Тому перевага все більше опинялася на стороні російських видавництв, конкурувати з якими в певний момент стало неможливо, адже вони почали великими тиражами видавати найвідоміші бестселери США, Великої Британії та інших країн. Завдяки отриманим раніше від нас пільгам ці книжки були набагато дешевшими за українські. Росіяни дуже швидко проникли на наш ринок і витіснити всі ті паростки українського, які тоді пробивалися. Треба питати в державних мужів, як і чому вони допустили таку ситуацію. Заплющили очі, вдали, що все так і має бути, наполягали, що ринок усе розставить по місцях. Звісно, але не у сфері культури, де потрібні державний протекціонізм і сприятливі умови для розвитку. Однією з цих передумов мав стати розвиток сфери вживання української мови. Ми намагалися боротися, та голос був занадто слабкий або ж чиїсь політичні чи бізнесові інтереси занадто сильні.

— Тепер доводиться чути й читати багато критики стосовно того, що ярмарок у рамках форуму (часто кажуть, що це базар) вже не зовсім відповідає сучасному літпроцесу. Можливо, має бути якось інакше?

— Закиди щодо «базару», до речі, не нові. Ми їх чуємо постійно, відтоді, як на Форум видавців пішло багато людей і почали добре продаватися книжки. Спочатку ми уявляли собі Форум видавців у Львові маленькою копією якщо не Франкфуртського ярмарку, де лише продаються ліцензії на переклади й ведуться професійні дискусії, а ярмарок відвідують практично тільки професіонали: автори, ілюстратори, видавці, книготорговці, бібліотекарі, дистриб’ютори, — то принаймні Варшавського, тобто повним новинок і цікавих західних письменників, українські переклади яких змітають із книжкових полиць десятками і сотнями тисяч, а покупці шикуються за автографами і ловлять кожне слово... Але життя внесло корективи, як завжди. Виявилося, що головним для колег-видавців є не укладання угод, не професійні дискусії, а саме банальний продаж книжок. Та й відвідувачі хочуть того самого: купити і, бажано, дешевше, ніж у книгарні.

Така ситуація була ще донедавна. Зараз, кажуть, усі книжки, можна купити якщо не у звичайній книгарні чи супермаркеті, то в інтернет-книгарні, врешті, просто скачати в інтернеті, як робить переважна більшість користувачів ґаджетів, підриваючи книжковий ринок. Втім, видавці все ще їдуть на форум, щоби продавати книжки. А люди йдуть, щоб купувати і брати автографи в улюблених авторів. Бачили чергу до Беґбедера? До речі, до Саакашвілі чи Забужко черга була не менша.

Знаєте, що цікаво? На ярмарках в інших країнах, де раніше торгівля на стендах була категорично заборонена, зараз також торгують! І у Варшаві, і в Парижі, і навіть у Франкфурті! Зрештою, ярмарок — це і є базар, і нікуди від цього не подінешся. А от вести перемовини й укладати угоди зараз справді набагато легше через скайп чи вайбер.

— Давайте поговоримо про обличчя форуму. Мені завжди було цікаво, чому на логотипі равлики?

— Ми хотіли промовисте лого, щоб відтворювало нашу ідею. Чому равлики? Бо їхні мушлі — це спіралі, символ із дуже багатьма значеннями: це безмежність, незнищенність, відтворюваність...

Крім того, равлики носять дім завжди із собою, а цим домом для нас є книжка. Равлики хоч на вигляд здаються такими м’якими, та завжди можуть заховатися і їх ніхто не дістане. Хоча вони рухаються повільно, але дуже наполегливо — спробуйте збити їх з обраного напрямку! Равлики або перечікують, або оминають перешкоду і рухаються вперед. Їх два, тому що гуртом легше жити, працювати і розважатися. Можливо, це родина і в них з’являться діти.

Розробив логотип один із засновників форуму, дизайнер, художник Михайло Москаль. Він також створив більшість плакатів Форуму видавців. Мені дуже подобаються його роботи і равлики зокрема.

— Чи Ви думали про форум як про бренд?

— Ми хотіли об’єднувати людей, працювати на розвиток України, щоб і на Сході, і на Заході люди читали ті самі книжки і спілкувалися між собою. Ми хотіли ділових контактів із іноземними видавцями й авторами, а про те, що ми створюємо бренд і нас чекає слава, — ні, не думали. У нашому середовищі і в той час поняття «бренд» не існувало. Ми думали про те, що треба зробити щось, аби всі могли комфортно жити й розвиватися в нормальній європейській країні. Щоб у нас було, як у Польщі — нормальний книжковий ринок, зрозумілі правила гри і рівні умови розвитку для всіх. Не тільки для бізнесу, а й для особистостей. А брендом Форум видавців став мимоволі, коли будь-який книжковий ярмарок в Україні, великий чи малий, журналісти почали називати «форумами видавців».

— Задоволені результатом?

— Міг би бути й кращий. Забагато сил витрачено на боротьбу зі власною державою. Я занадто пізно зрозуміла, що мене і багатьох інших людей, які хотіли й могли щось змінити, втягнули в неї, щоб нейтралізувати, переключити на боротьбу за виживання. Досі не розумію, чому я маю з державою боротися, а не вона мені допомагати. Боротися треба з ворогами, а не зі своїми.

Постійно питаю себе: «Держава була моєю чи ворожою? Чому вона намагалася мене побороти перші 15 років існування, а наступні 10 я намагалася побороти її'? А яка вона зараз, після Революції гідності? Уже можна довіряти і співпрацювати чи ми все ще в окопах?» Попередні 25 років можна було прожити краще, цікавіше, з більшою користю і насолодою для себе, своєї родини й оточення.

— Наприклад?

— Прибирати сміття, вирощувати хліб, вчити людей, торгувати нафтою, виїхати за кордон... Або продовжувати видавати гарні книжки.

— Чим для Вас є професійність? Хто такий професіонал?

— Фахівець — людина, яка оволоділа великим обсягом знань і навичок у сфері, якою займається. Це людина, яка заробляє своєю професією. В іншому випадку — це аматор.

— А хто Ви?

— Я вчилася на механіка деревообробної промисловості, а стала невідомо ким. Прийшла у книговидання дилетантом, покинула за кілька років. Прийшла дилетантом у громадську активність, там усі тоді такими були. Я ж не можу сказати, що я івент-менеджер, хоч і причетна до організації найбільшого фестивалю в Україні.

Сфера моєї роботи — громадська, тут зараз почуваюся впевнено. Багато закинутих мною ідей тепер усе активніше проговорюють і здійснюють інші люди. Можливо, я комунікатор — от хто я. Людина, яка має вплив на формування громадської думки і налагоджує зв’язки. А ще — я візіонерка Форуму видавців.

— Що Ви цінуєте в людях, а що — у собі?

— Ціную відповідальність, доброту, толерантність, впевненість у власних силах, готовність допомагати, вірність ідеалам. Відповідно й намагаюся розвивати це в собі, дещо вдається, дещо — ні. Найгірше з толерантністю.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушували й не порушуєте?

— Не красти, не давати хабарів, не обіцяти легких рішень.

— І ніколи не було з цим прецедентів, у жодні часи?

— Ніколи. Звичайно, в Радянському Союзі система була налаштована так, щоби тримати всіх на гачку. Низькі зарплати і можливість красти з робочого місця — один із таких гачків. Усі знали, що людям платять мало, але вони собі це компенсовують маслом, яке проносять із маслокомбінату, засунувши в труси. Усі з цим чудово мирилися.

Я не можу сказати, чи мої батьки не крали б або не брали б хабарі, якби працювали на таких місцях, де це практикувалося. Але мама була лікарем-анестезіологом, а тато — інженером у проектному бюро, тож навіть можливості такої в них не було. Або ж це через виховання, чи зі страху перед покаранням, чи через віру. Словом, нас із сестрою не навчили.

Хоча, озираючись назад, я розумію, що в якихось випадках ці дрібні крадіжки чи хабарництво можна було виправдати.

По-перше, виживанням, по-друге, тим, що це твій внутрішній спротив, а розкрадання ресурсів рано чи пізно призведе руйнування імперії. У нас навіть була група смішних людей, які боролися з Радянським Союзом тим, що ніколи й ніде не вимикали світло. Електроенергія коштувала копійки, і будь-яка людина з клепкою в голові розуміла, що держава до цього доплачує. Це означало: чим більше ми напалюємо світла, тим більші витрати держави. Було смішно, але ми були впевнені, що рано чи пізно такі дії призведуть до руйнації потужної, але ненависної держави. А тепер люди, крадучи свої тисячі, мільйони чи мільярди, руйнують власну державу. І знову ж таки постає запитання: чи вони справді вважають її своєю? Хто вони: вороги чи просто дуже обмежені, не здатні зрозуміти наслідків? Це вороги держави чи мої особисті вороги? Адже вони руйнують моє середовище, знищують те, що я будую. Я кладу один маленький камінчик, а вони виривають цілі блоки. Цей фундамент усе ніяк не збудується.

Я до кінця не хочу змиритися з тим, що мало хто вважає цю країну своєю, пов’язує з нею майбутнє своїх дітей. Хто краде сам у себе чи паскудить удома? Ніхто. Або якийсь ідіот чи наркоман. Люди, про яких я кажу, знають, що працюють на те, аби їхні діти звідси виїхали і, бажано, вивезли з України побільше статків. Або є такі, що й виїжджати не збираються. Збудують собі халабудку, обнесуть її триметровим парканом, посадять троянди, а довкола нехай усе в ями провалиться. Їх це не цікавить.

— Чи припускаєте Ви, що такі люди просто про це не думають?

— Тобто вони ідіоти?

— Просто вирішують свої проблеми й не замислюються про глобальні наслідки.

— Це підхід примітивних людей. Помах крила метелика може викликати тайфун у Тихому океані. Кожна наша дія спричиняє велику лавину наслідків.

От припустимо, є велика сім’я і один холодильник. Хтось один приходить і виїдає звідти половину всього, що є. Або й усе. Він же розуміє, що вранці сім’я прокинеться і нічого буде їсти?

— От є у сім’ї пияк. Він п’є. Він же розуміє, що шкодить рідним, але це його не спиняє...

— Я про те й кажу. Якщо людина нормальна — не нарко- чи алкозалежна, не психопат, то їй це зрозуміло. До цього розуміння можна дійти ще в молодших класах школи. А більшість населення країни поводяться, якщо не як психопати, наркомани, алкоголіки, то як діти дошкільного віку. Вважають, що прийде якийсь «папа» і все вирішить, або прийде Тося і зробить. Треба дорослішати. Почати з себе.

— Усіх героїв книжки я питаю, які в них були вчителі. Про кого розкажете Ви?

— Я від багатьох людей вчуся. Немає одного імені, одного гуру, який можу назвати. Це можуть бути навіть випадкові люди, навіть діти. Але найкращим моїм учителем була бабця, мамина мама, Пелагія Шумська. Вона пережила Першу світову, українсько-польську війну, Другу світову, перших і других совєтів, трьох чоловіків, померла у 85 років. Мала двох дітей: син, скрипаль, вчився в консерваторії, гастролював Україною з хором Котка, під час війни втік до Америки, де грав у симфонічному оркестрі і давав уроки, а вона понад 20 років нічого про нього не знала; донька стала лікарем і не одній людині врятувала життя. Це бабця читала мені перші книжки, втирала сльози і виносила на подвір’я, де ми гралися з сусідськими дітьми, канапки з цукром і зі смальцем та цілий банячок білої кави, щоб усім вистачило. І ці уроки безцінні.