10 успішних українських брендів

Заходимо на сайт «Української правди». Відразу під логотипом бачимо: «Заснована Георгієм Гонгадзе в 2000 році». Ім’я Гонгадзе асоціюється в українців із боротьбою за свободу слова та різкою критикою влади, а надто президента Кучми, за що журналіст поплатився життям. Та мало хто знає, як Георгій прийшов в УП.

Народився майбутній журналіст у Тбілісі. Служив у Афганістані. Восени 1989 року переїхав до Львова як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. Перевівся на факультет іноземних мов університету імені Івана Франка. Одночасно з навчанням працював у інформаційній службі Народного руху України, створив грузинський культурний центр «Багратіоні». 1991 року повернувся до Грузії, щоб долучитися до повстання проти Звіада Гамсахурдія. Пізніше побував у Сухумі, де знімав документальні фільми про війну. Один із них — «Тіні війни» — присвятив українцям, членам УНА-УНСО, які загинули в Абхазії. Отримав тяжке поранення і дивом залишився живий — лікарі нарахували в його тілі 26 осколків.

Згодом Георгій Гонгадзе знову повернувся в Україну, де продовжив займатися журналістикою. 1995 року разом із дружиною переїхав до Києва. Саме там 1999 року почалася історія «Української правди».

«Георгій тоді працював фрілансером і становище його було дуже важке. Якщо ти описуєш реальну ситуацію, то не можеш не критикувати Кучму. І ви не повірите: 2000 року не було де публікувати такі матеріали», — згадує колега Гонгадзе, співзасновниця і теперішня власниця «Української правди» Олена Притула. Вона тоді працювала в президентському пулі агенції «Інтерфакс-Україна». Однак прийшов час, коли Притула зрозуміла, що більше не може там залишатися. Переломним став момент, коли в листопаді 99-го Леоніда Кучму вдруге обрали Президентом України й журналістам на його прес-конференціях почали роздавати списки питань. Олена Притула звільнилася.

У грудні того ж року Гонгадзе та Притула організували поїздку до Сполучених Штатів Америки. «Відразу після виборів Кучма полетів до США, — пояснює Олена Притула. — Його поведінку дуже коригували західні колеги, і ми сприймали Штати як важіль впливу на Кучму, який би дозволив нормалізувати ситуацію зі свободою слова». А перед тим Гія, як називали його друзі, написав звернення про неможливість цензури й ходив із ним у парламент, збирав підписи. Цей документ журналісти передали в Держдепартамент США, однак реакції на звернення не було, та й жодних аудієнцій із офіційними особами високого рангу організувати не вдалося. Натомість домовилися про зустрічі з українською діаспорою у Вашингтоні та Філадельфії. Користі з цього, знову ж таки, було мало. Швидше навпаки. Не всі діаспорці поставилася до візитерів неприхильно. Деякі розкритикували їхні дії, мовляв, нащо виносите сміття з хати, спробуйте самі розібратися. Були навіть коментарі на кшталт: «Кучма вже українською почав говорити, а це щось-таки значить».

Хоча реального результату поїздка до США не дала, Кучма звернув на неї увагу й прецедент його розізлив. Олена Притула згадує, що після того до неї підходили охоронці Леоніда Даниловича. Вони добре знали її як журналістку й «по-дружньому» попереджували, аби була обережною.

Той візит спричинив ще один несподіваний наслідок. Поки журналісти перебували у Штатах, Кучма вже повернувся з Вашингтона й призначив прем’єр-міністром Віктора Ющенка. Той, відповідно, сформував новий уряд. Притула та Гонгадзе знали про це, але довго не могли довідатися, хто ж став членами кабміну. Це було фізично неможливо, позаяк інтернет-ЗМІ в Україні лише зароджувалися. Тоді їм прийшла в голову ідея створити «інтернет— сторінку, де будуть усі найважливіші події дня країни».

Георгій почав працювати над виданням, щойно повернувся в Україну. Знайшов людей, які розробили дизайн і запрограмували сайт. Довго радилися, як назвати. «Мені подобається надавати давнім назвам нового сенсу, — каже Олена Притула. — «Правда» — це затягане комуністами слово, яке поєднує стару Україну, що майже не змінилася, й нову форму інтернет-ЗМІ. Це спрацювало. Хоча потім упродовж десяти років ми отримували листи діаспорян, які питали, чи УП — це не комуністична газета».

Запуск видання запланували на 16 квітня 2000 року — день референдуму з приводу реформи державного управління. Але з технічних причин «Українська правда» дебютувала на день пізніше. Перші кілька публікацій присвятили результатам референдуму.

Грошей видання на той час не мало. Грантів теж. Аби якось проіснувати, доводилося шукати спонсорів, і займався цим Георгій Гонгадзе. «Була тоді домовленість із певним Петровичем, близьким до Євгена Марчука, — розповідає Притула. — На той час він справляв враження порядної людини. Політик, безумовно, але Георгій ніколи не домовлявся про піар в обмін на гроші. Щодо їхньої кількості, то це було $2 тис. на місяць — на зарплати, оренду приміщення, комп’ютери...»

Однак політика вилізла боком, і дуже скоро «Українській правді» не вистачало власного контенту, тому видання періодично публікувало матеріали газети «Грані». Серед них у травні 2000 року в УП вийшла стаття «Претенденты в президенты, расслабьтесь!», де журналістка Тетяна Коробова гостро критикувала Марчука. Фінансування обірвалося миттєво. Наступного дня «Українську правду» виселили з офісу й забрали комп’ютери. Редакція спершу переїхала в квартиру, яку знімала Олена Притула, а потім у приміщення дружнього радіо «Континент».

Якийсь час журналістам УП довелося працювати безкоштовно. «Бували часи, коли за день я могла з’їсти хіба грінки з кавою на сніданок, — згадує Притула. — Іноді було дуже тяжко. Не скажу, що недоїдали — були молоді та вдовольнялися тим, що є».

Майже одночасно з цими подіями Гонгадзе прийняв рішення працювати політтехнологом Володимира Ваховського, який балотувався на мера Вінниці. На щастя для «Української правди», кандидат Георгія переміг, і журналіст повернувся до Києва з грошима. Редакція купила нові комп’ютери й орендувала приміщення на вулиці

Льва Толстого. Це була трикімнатна квартира з невеликою кухнею. «Пам’ятаю, там постійно не вистачало світла, — розповідає співзасновниця УП. — Та ми купили штук п’ять комп’ютерів і не лише розрахувалися з боргами, але й відклали запас на місяць, щоби платити зарплату. А ще це та квартира, куди вперше прийшов Сергій Лещенко».

На початку 2000-х інтернет в Україні був погано розвинений, відповідно, й читачів «Українська правда» мала небагато. У всякому разі, не до порівняння з теперішніми показниками. Зате в редакції бачили, що їхні статті відгукуються в парламенті, адміністрації президента. Було й таке, що люди роздруковували матеріали сайту й читали їх у Верховній Раді, обговорювали, передавали ближнім.

Тоді Георгій помітив, що за ним стежать. «Я звертала увагу на те, що, коли ми виходимо з офісу, на протилежному боці дороги стоїть чоловік і фіксує нас, — розповідає Притула. — Дивиться інакше, аніж випадкові люди. І в блокнотику щось записує. Тепер кажуть, що за нами стежили найкращі фахівці «наружки». Чесно кажучи, дивуюся, бо я це все спиною чула. Бачила й машини, і людей, які за нами ходили».

Георгій почав привертати увагу до цього стеження. Написав відкритого листа Генпрокурору України Михайлові Потебеньку. Провів чат-конференції з Олександром Морозом, який був тоді впливовим політиком, із послом Сполучених Штатів Америки. Нічого не допомогло.

У четвер, 14 вересня, близький до Леоніда Кучми нардеп Олександр Волков провів прес-конференцію, на яку Георгія Гонгадзе не впустили. «Гія написав щось таке злісне про Волкова, знову розвинув історію про свободу слова, Кучму», — згадує Олена Притула. Через два дні Георгій зник.

Так про це розповідає співзасновниця «Української правди»:

«Гія увесь цей час не міг знайти додаткову роботу, а в нього було тяжке матеріальне становище, з’явилися діти. Треба було щось вирішувати, і Георгій почав відпрацьовувати: писав депутатам промови, статті. Словом, Гія отримав якийсь гонорар, і ми вирішили відсвяткувати. Пішли в наш улюблений індійський ресторан на вулиці Лабораторній. Як ми вже розуміємо зараз, увесь цей час за нами йшли люди, стежили. Гія провів мене додому, ми з’їли кавун (Чому це важливо? Бо потім за дрібними деталями ми пробували відтворити, як він рухався далі.). Поклав шкірки від кавуна в чорний мішок для сміття й пішов десь близько десятої. Був темний холодний вечір, накрапав дощ. Зазвичай я спостерігала із сьомого поверху, як він іде. Часом бачила, як виходить, а за ним слідують люди. Телефонувала й попереджувала: «Гія, за тобою двоє людей у малинових піджаках». Того вечора я його не побачила під будинком. Подумала, що, може, вийшла трохи запізно. Але Гія таки викинув кавун у смітник під балконом (пізніше ми це з’ясували). За ним пішли люди. Гія зупинив машину — першу, яка попалася. Ця перша машина, як ми тепер знаємо, була з товаришем Пукачем і компанією».

Керівництво «Українською правдою» Притула мусила повністю взяти на себе. Обов’язок рятував головну редакторку, бо ледь не цілодобова робота допомагала менше думати про трагедію.

Після вбивства Георгія на «Українську правду» вийшло американське посольство й запропонувало грант — $24 тис. на рік. Більшу частину суми витратили на обладнання. За умовами договору, лише невеликий відсоток цих грошей міг піти на зарплату. Це дало змогу виданню прожити ще рік. Далі УП фінансувалася за підтримки фонду «Відродження» та окремих американських грантів. Реклами на сайті в той період було дуже мало, і так тривало до 2004 року. Олена Притула згадує, що до Помаранчевої революції більшість рекламодавців боялися відкрито працювати з «Українською правдою».

Події 2004 року стали для УП переломними. До революції «був час, коли люди боялися мені руку потиснути, бо я очолювала таке видання, — розповідає співзасновниця УП. — Ігнорували, не запрошували на різні заходи, хоча й були моїми добрими знайомими. Після 2004 року все обернулося навпаки». Читачів, рекламодавців стало значно більше. І якщо до Помаранчевої революції «Українська правда» фінансувалася виключно коштами грантів, то пізніше — завдяки рекламі. Невеликі винятки — це окремі спецпроекти.

Після 2004 року «Українська правда» розширюється. У рамках видання починають працювати тематичні проекти «Українська правда — життя», «Економічна правда», «Історична правда», «Європейська правда» та інші.

Важко перебільшити роль, яку відіграла «Українська правда» в Революції гідності. Сайт був найпопулярнішим і, мабуть, найбільш оперативним в українському інтернеті джерелом інформації про Майдан. «За революції в нас відвідуваність була, як у «New Yorke Times, — каже співзасновниця видання. — На Заході ми вже були б мільйонерами. В Україні такий показник дає змогу заробляти на себе й розвиватися. Це вже великий плюс».

Невдовзі після Майдану, у вересні 2014 року, провідні журналісти видання Сергій Лещенко і Мустафа Найєм повідомили, що йдуть на вибори до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка «Солідарність». «Українська Правда» терміново потребувала підсилення.

У жовтні Олена Притула пішла з посади головного редактора видання, залишивши за собою стратегічне керівництво. Її місце зайняла молода журналістка, засновниця ресурсу hubs.ua Севгіль Мусаєва-Боровик. Перед новою головною редакторкою відразу з’явилося багато викликів: необхідно було втримати планку «Української правди» й продовжувати лінію журналістських розслідувань без Лещенка та Найєма. Постало питання пошуку нових імен. «Сергій та Мустафа зробили бренд УП таким, яким він є зараз, — розповідає Севгіль Мусаєва-Боровик. — Тож нам довелося шукати нових розслідувачів. Цим пошуком займаємося постійно. З іншого боку, за останні півтора року «Українська правда» опублікувала серію резонансних матеріалів. Найпомітніший із них — розслідування про корупційні схеми довкола уранового концентрату, внаслідок якого Микола Мартиненко склав депутатський мандат. Щодо інших, то, можливо, не було достатньої реакції з боку суспільства, але ми продовжуємо працювати і розвиватися».

Мусаєва-Боровик переконана, що «Українська правда» повинна вийти з дискурсу руйнування системи і стати більш конструктивною. Зараз, на її думку, встановлюється баланс між критикою влади та матеріалами, які мотивують або можуть чогось навчити. Потрібні також тексти, які дадуть змогу нашим співвітчизникам із різних регіонів порозумітися. «Хотілося б спецпроектів про життя українців на різних територіях, — каже головна редакторка УП. — Це те, що допоможе нам краще зрозуміти Україну й навіть ті процеси, які призвели до сепаратистських настроїв. Політики, на жаль, зробили багато, щоб розколоти країну, але й журналісти недостатньо приділяли цьому уваги».

Нові напрямки не означають відхід «Української правди» від свого звичного курсу. Видання, за словами Мусаєвої-Боровик, і надалі залишатиметься головним антикорупційним майданчиком країни. «Мене вражає спротив старої системи молодим здоровим клітинам, — каже Севгіль. — Але головна мета молодих — створити токсичну зону для корупції, щоб вона вмерла. Це робимо й ми: створюємо токсичне середовище для поганих бактерій, які мають загинути».

Однак токсичними бути смертельно важко. Завершуючи історію «Української правди», треба згадати про ще один удар, який мусило витримати інтернет-видання. У середу, 20 липня 2016 року, о 7:45 на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка в Києві вибухнуло авто, що належало Олені Притулі. За кермом був журналіст «Української правди» Павло Шеремет. Спрацювала вибухівка. Як повідомляла УП та інші українські медіа, правоохоронці розглядають кілька версій убивства, серед яких професійна діяльність Шеремета й замах на життя Притули. На час виходу книжки розслідування все ще триває.

Я дуже здивувався, коли зрозумів, що у штаті «Української правди» всього 36 журналістів та редакторів. А це й «УП — Життя», «Економічна правда», «Європейська правда», «ТаблоID» та інші проекти. Лише одна людина — кореспондент новин. Усі решта пишуть статті, розслідування й одночасно допомагають із матеріалами для новинної стрічки. Мусаєва-Боровик запевняє, що в УП найефективніша редакція, яку їй доводилось бачити. З іншого боку, це коштує журналістам величезних зусиль.

Шалений темп роботи має ще один бік медалі: у новинах трапляються помилки, неточності, одруки. На думку Олени Притули, уникнути цього неможливо. «Новини — це дуже важкий конвеєр, — пояснює співзасновниця видання. — Якщо ми впевнені в інформації на 100%, то дуже важливо вийти максимально швидко. Часто пишемо просто заголовок і лід, тоді люди вже знають, що інформація в роботі. Потім додаємо речення, потім ще речення. На цьому етапі й трапляються помилки. До того ж онлайн-новину найбільше читають саме в мить публікації, а потім її життя різко гасне. Тому я відстоюю позицію, що в інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено. На жаль, не існує зараз ідеальної для цього методики. Ми її шукаємо».

В інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено.

Щодо того, як організована робота найефективнішої редакції, Севгіль Мусаєва-Боровик запевняє, що в них немає начальника, заступника чи заступників заступника. Натомість є редакційне коло, у якому всі партнери. Рішення ухвалюють спільно з усіма редакторами напрямків.

«Ми дійсно редакційна родина, — пояснює Севгіль. — Немає чітких механізмів, але є чітка відповідальність».

Підтверджує цю тезу і власниця УП: «У нашому офісі свобода, ніхто не стежить, хто й коли приходить. Якщо людині треба піти, то вона каже про це не мені, а своїм колегам, котрим замість неї працювати. Наші журналісти й редактори самі регулюють час, коли починають і коли закінчують роботу, коли в них буде відпустка. Я не втручаюся, мені просто дають про це знати».

На запитання, у чому секрет успіху «Української правди», і колишня, й теперішня головна редакторка відповідають майже однаково. Кількома словами це можна пояснити так: «У людях, які мають пристрасть до журналістики».

Олена Притула: «Коли ти досконало освоїш ремесло, починається творчість»

— Олено, розкажіть, будь ласка, чим Ви займалися до «Української правди»?

— Я за освітою інженер. Закінчила Одеський політехнічний університет, факультет гідроакустики та ультразвуку. Пішла туди, бо в мене була дитяча й трохи романтична ідея вивчати мову дельфінів. Зробити так, щоб їхні ультразвуки стали зрозумілі простим людям, щоб можна було з дельфінами контактувати. Я впевнена, що в майбутньому хтось це зробить.

Ми з тепер уже колишнім чоловіком після навчання розподілилися в закритий Інститут суднобудування імені академіка Крилова в Севастополі. Там досліджували звукові коливання підводних човнів. Наприклад, як зробити так, щоби човен звучав для вуха акустика, як зграя великих риб. Це було дуже цікаво: купа завдань із інтегралами, математичними рядами, моделюванням. Але почалися гарячі часи розділення Чорноморського флоту, відбулися події в Форосі, де закрили Горбачова[10]. Ми почали цікавитися цими процесами, і середовище посприяло тому, що довелося займатися інформацією. Я працювала на УНІАР (українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»), яку очолював Сергій Набока. Потім працювала на «Reuters» і одночасно на «Інтерфакс-Україну» як кореспондентка в Криму.

Інженерну роботу довелося залишити. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що коли буду інженером, то все життя доведеться вставати, наприклад, о 7:30, приходити на 8:15, а йти з роботи о 17:27. Подумала, що колись від цього збожеволію. Регулярність у житті — те, що мене дуже лякало. А спонтанність журналістики приваблювала.

— Це, мабуть, навантажує куди більше, як з 9-ї до 18-ї?

— Це щось невіддільне від твого життя. Ти не можеш сказати: отут я живу, а отут працюю. Мені здається, успішними журналістами стають якраз ті, хто ці речі не розділяє.

— А як Ви потрапили до Києва?

— Сталося так, що з чоловіком довелось розлучитися. Трохи пізніше до мене зателефонував Олександр Мартиненко, президент «Інтерфакс-України», і запросив працювати до Києва. Мені не було чого втрачати, я зважилася. Щоправда, коли мій поїзд рушав із Сімферопольського перону, хотілося плакати, повернутися назад і не починати ніякого нового життя.

Як тільки приїхала, мене поставили в президентський пул від «Інтерфаксу». Це була дуже цікава робота. Я мала писати про всі події, пов’язані з президентом: його зустрічі, виступи, візити. Але настав момент, коли ця робота перестала мене задовольняти. Деякі питання стали небажані, м’яко кажучи. А декотрі відповіді президента під час його останньої виборчої кампанії нас просили взагалі не передавати. Кучма мав один меседж для публіки й зовсім інші слова для західних інвесторів. Президент обіцяв МВФ-у, що ціни на газ для населення будуть підвищені, та під час виборчої кампанії говорити про це було небезпечно. Тому й виходило, що Кучма одне казав людям, а зовсім інше — МВФ.

З одного боку, як людина, яка вболіває за свободу слова, я мала б повідомити про це. Але коли ти журналіст інформаційного агентства, то ти не Олена Притула, розумієте?

Ти ґвинтик у системі. Тому й пішла з «Інтерфаксу», а потім уже була «Українська правда».

— І зараз Ви керуєте найбільшим українським інтернет-виданням. Що при цьому відчуваєте?

— Коли бачиш, як росте відвідуваність твого сайту, з’являється гігантський тягар на плечах. Люди заходять на сторінку, щоб дізнатися новини, прочитати якусь цікаву статтю, а на тобі — відповідальність дати людям якісну інформацію. Це така цілодобова річ. Коли щось відбувається вночі, ти не можеш спати, бо люди мусять про це дізнатися. І перше джерело, де вони про це прочитають, — «Українська правда». Розгроми наметових містечок чи інші важливі події, які ставалися о четвертій ранку, з’являлися на УП за півгодини (треба ще прокинутися, зрозуміти, що й до чого, додзвонитися і поставити на сайт).

— Вас це не перевантажує?

— Мені стало набагато легше, відколи з нами Севгіль. Але бували різні часи. Звикаєш насправді. Я ж кажу, що для мене рутина — це найстрашніше, що може бути в житті. А постійна зміна подій — це сфера, у якій я можу жити, почуватися добре.

— Зараз головна редакторка — Севгіль-Мусаєва Боровик. Ви були на цій посаді понад півтора десятка років. Чому вирішили піти?

— По-перше, не зовсім природно, коли власник — одночасно й головний редактор. У всьому світі розділяють такі речі. А ще мене підштовхнула думка, що не можна постійно жити, як білка в колесі. Попри те, що мені добре в такому ритмі, треба ж хоч колись мати змогу розслабитися. Був час, коли я не могла залишити УП навіть на одну годину: переживала, чи не пропустили якусь інформацію, як подали ту чи іншу новину. Я вникала в усе. Потім це було три години, потім — день. Мабуть, так само привчається мама, коли потрохи відлучає дитину та робить її самостійною.

— Розкажіть про свої цінності. Що цінуєте в собі, а що в людях?

— Я бачу в собі багато недоліків. Та мені здається, що головна моя цінність, яка дозволила «Українській правді» вирости, — лібералізм. Я справді вважаю, що в газеті мають бути й такі пункти бачення, з якими я категорично не згодна. Тільки так можна наблизитися до істини.

Ще для нашого колективу дуже важлива свобода. Звучить банально, але саме це наша головна цінність, саме тому ми створили «Українську правду». У країні була цензура, і ми мусили зробити майданчик, де можна вільно висловлюватися.

Не можу пояснити, як людям достатньо, коли їм просто дозволяють заробляти, але обмежують їхні права. Ні, я краще не буду отримувати зарплату, але для мене важливе самовираження, можливість донести свою думку, спілкуватися. Це не просто слова. Я це переживала, не було за що їсти. Мені б хотілося, аби якомога більше людей поділяли таку позицію. Тоді свободи для кожної окремо взятої людини було б значно більше.

— А чим для Вас є професійність? Чи має вона критерії?

— Для журналіста — це вміння швидко розібратися в складній проблемі й просто, але максимально точно її викласти. Якщо людина не достатньо розумна, щоб розібратися, і не достатньо талановита, щоб розповісти про це простими словами, то журналіст навряд чи з неї вийде. Навіть аби ставити запитання, теж треба вміти розбиратися в ситуації.

— Ви за фахом фізик-акустик, а стали журналісткою. Чи складно було так різко змінити фах?

— Нескладно. У школі я не знала, куди піти вчитися, бо мені подобалося практично все: біологія, математика, англійська мова. Гуманітарні речі й математика чи фізика для мене однаково приємні, а формули — це й досі не проблема. Така універсальність зіграла на мою користь.

З іншого боку, талант — це одне, а професійні рамки — інше. І досі пам’ятаю першу новину, яку робила. У мене пішло на неї щонайменше півгодини. З них 15 хвилин я вибирала лід. А коли ти навчаєшся, усе стає дуже просто. Здатність вчитися — теж дуже важлива здатність для журналіста. Коли я побачила, як Саша Мартиненко передає новини, подумала, що й я мушу так навчитися. Він писав кілька цитат, підходив до телефону й починав читати новину «з голови». Зовсім готову, аж до ком. І я навчилася. Спочатку писала лід окремо, а потім увесь текст новини з цитатами. Потім почала й надиктовувати. Новини стали для мене простим горішком. Хоча навіть у звичайнісіньких новинах можна багато чого розказати. Дуже багато. Тільки тоді, коли ти досконало освоїш ремесло, починається творчість.

— Розкажіть більше про своїх учителів. Де, як, у кого вчилися?

— Саша Мартиненко, якого вже згадувала, був моїм учителем. А ще редактори в «Інтерфаксі» вчили мене. Я ж була кореспондентом у Криму, а це важливе місце. Раніше політики туди приїздили на відпочинок, перемовини. Кучма, Єльцин. Я потрапляла на дуже серйозні події, й важливо було не помилитися.

І життя завжди вчить. Бувають безболісні уроки, а буває і навпаки. Пригадую одне з перших моїх завдань у президентському пулі. Кучма мав зустрітися з Єльциним, і це стосувалося важливого договору між Україною та Росією. Мені треба було ставити запитання, про що вони збираються говорити. І от я, дрібна й недосвідчена, підхожу, запитую, а Кучма каже: «Ми поговорили телефоном і перенесли зустріч». Нормальний журналіст запитає: «Чому перенесли, коли зустріч таки відбудеться?» А я кажу: «І все ж таки, якби зустріч таки відбулася, про що б ви поговорили?» Це навіть соромно згадувати, але такі речі, думаю, траплялися в житті кожного журналіста.

2003 року мені пощастило виграти стипендію від Стенфордського університету. Дивовижна річ, яка стається раз у житті. Тобі дають на рік $60 тис. Їдеш в один із найкращих університетів світу. В Пало-Альто, де практично не буває дощів і морозів, де університет із шикарною бібліотекою, найкращими в країні викладачами та студентами. Тобі кажуть: «Олено, можеш вибирати які завгодно заняття. Просто ходи й розвивайся». Така-от стипендія. По-буржуйськи, я вважаю. І це був час, коли в Україні я могла збожеволіти від стресу після смерті Ґонґадзе та роботи в опозиційному виданні. 2003 рік відродив мене, дав сили, можливість озирнутися назад і зрозуміти, що відбулося з «Українською правдою» за ці три роки, дав час подумати, куди рухатися далі. У мене були плани щодо цього, але 2004 року, щойно я повернулася, відбулася Помаранчева революція, і ми знову працювали зранку до вечора і цілими ночами.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте?

— Намагаюся бути чесною і порядною людиною. Чесність — це для мене навіть фізіологічна річ. Як була молодою, доводилося брехати, навіть у несуттєвому. Це погано відбивалося на моєму організмі. Не могла ні спати, ні їсти. Це настільки протиприродно моїй фізіології, що я вирішила не брехати ніколи.

Та були, на жаль, у моєму житті рідкісні моменти, коли й не брехати не можна. Доводилося втішати маму Георгія і якось повертати її до життя. Якийсь час підтримувати в ній думку, що Гія може виявитися живий, що повернеться. Це була брехня, та інакше вона б перші місяці не витримала.

— А що в житті дає Вам найбільше задоволення?

— Прості людські речі. Я, на жаль, не дуже люблю спілкуватися. Я закрита людина й асоціальний тип, тому мені приємніше пересадити рослину, покопатися в землі. Приготувати смачну їжу — це теж дуже добре.

Не люблю ні виступати, ні говорити промов. Це не моє, не затишно мені так. Та коли ти спілкуєшся з молодим поколінням і починаєш розповідати їм, як треба писати, робити новини, розказуєш їм про свій досвід, то це приносить задоволення.

— Я б ніколи не подумав, що Ви не любите спілкуватися. Ми вже десь дві години говоримо.

— «Українська правда» — це єдина тема для мене. Як робити новини, сайт, як привернути читача — це єдине, про що я можу говорити вічно. Я не буду розмовляти на іншу тему. Дехто знає цей мій секрет. Для того, щоб їм поговорити зі мною, кажуть: «Нам треба знати, як просунути сайт». Легко! Про це я з великим задоволенням. І допоможу всім, бо люблю конкуренцію. Тільки чесну. Коли хтось робить те саме, що й ти, але краще, то в тебе з’являється драйв їх випередити.