1794

1.

Січень, самісінький початок 1794 року. Уранці до моєї кімнати зайшли, сказали одягатись і йти надвір, бо прийшов новий рік і годі вже терпіти бруд і паразитів. Треба обкурити кімнати димом ялівцевих гілок, вимести сміття і попирскати оцтом підлогу. Незграбно натягнув штани, вступив у черевики, накинув куртку на плече. З’ясовується, я за цей час дуже схуд і одяг висить, як на палиці. Повільно зійшов сходами й уперше за хтозна-­скільки тижнів вийшов на світ Божий, який до цього бачив тільки крізь вузький проріз вікна.

Липи у дворі вже кілька місяців голі. Осінь забрала з них листя, зате зима щедро відплатила снігом. Біла ковдра вкрила гілля, спустилася на землю і пролягла вдалину, скільки погляд сягає. Сонце сяяло, його промені на білизні снігу виблискували з силою, якої не витримував жоден інший колір. Засліплено примружився і мусив затулити очі рукою. Інші пацієнти товклися на ґанку або несміливо брьохали по двору, лаючись на мокрі черевики й холодний сніг. Мені не хотілося їхнього товариства, і я пішов донизу, ближче до замерзлого озера. Засніженою кригою можна було пройти кількасот метрів аж до місця, де з-під льоду вибивалася вода. Недоторканий сніг обіцяв мені самоту. Мороз кусав, але сонце пригрівало, і, незважаючи на кепський настрій, я таки вийшов на крижане поле озера.

Удалині ліворуч від мене виднілися жовті зуби Корабельної набережної, за ними кілька шпилів церков, а ще далі темніли обриси палацу. Я відвернувся, ніби не бажаючи привертати до себе увагу сплячого хижака, і ­подивився назад, туди, звідки прийшов. Зі свого місця я чи не вперше побачив краєвид, зазвичай доступний лише рибалкам і морякам.

Місто повернулося спиною до Данвікена. Якщо чесно, здавалося, що навіть час тут зупинився або принаймні протікав з інакшою швидкістю: дні короткі, а ночі дов­гі. Схили двох пагорбів врізаються в наше небо з двох боків і скорочують шлях сонця в нас над головами. До лікарні потрапляють, лише не маючи іншого вибору. Багато з тих, хто лежить тут, не хворіють ні на що, крім старості. Сюди їх помістили сини й дочки, щоб забезпечити їм догляд в останні роки життя, але самі ніяк не можуть знайти час відвідати старих, що тут стають справді як малі.

Трохи далі вздовж озера розташувалася божевільня. Звідси, з криги, налічив я сім поверхів, збудованих у вигляді гігантських сходинок. Божевільня — нескінченне джерело чуток у лікарняних коридорах. Кажуть, душевнохворих там значно більше, ніж будівля може вмістити. Деякі вікна забиті дошками, на інших — ґрати. Якось я підійшов майже під саму тінь божевільні, і здалося мені, що чую якийсь глухий шум чи гул, що нагадав, як у дитинстві я гуляв біля вуликів і з цікавості засунув туди руку, на власному досвіді пов’язавши байдуже гудіння з різким болем від бджолиних жал. Мабуть, так гуділи й бідолашні психи у своїх тісних палатах. Час від часу каретами приїжджали якісь пани з міста, давали охоронцям по кілька монет, і ті пускали їх всередину — подивитися на чудасії і страхи, що коїлися за жовтими стінами божевільні. Персонал лікарні, який ще мав сили на такі розваги, уважно дивився на зблідлі обличчя поважних гостей на виході й зловісно посміювався.

Не знаю, чому саме, але пішов і я туди. Жовта, як гній у рані, божевільня височіла на пагорбі на місці колишньої солярні, що її навмисно збудували далі від ­міста через шкідливі випари, зараз ще більше відділена від нього — тепер уже через своїх пацієнтів. На вході зупинився перед табличкою з вирізьбленим віршем, з якого один рядок особливо запам’ятався: «Тут живуть жертви жадібності, честолюбства й нещасного кохання — читачу, упізнай себе!». Як може бути, щоб тут хтось викарбував слова саме про мене?

Ніхто мене не зупинив, двері були незамкнені. Щой­но я їх відчинив, до мене долинули стогони й крики, які раніше долинали як приглушене гудіння. Зараз я вже чув багато голосів замість одного. Коридор похмурий, напівтемний, і я не зразу побачив невеличкого чоловічка, який стояв неподалік від входу, ніби чекаючи на мене. Я нерішуче кивнув, а він кількома швидкими кроками підскочив до мене. З якоюсь допитливістю оглянув мене й несподівано м’яко мовив:

— Ласкаво просимо! Ви рівно в домовлений час! Маю висловити захоплення вашою точністю.

Я не міг зрозуміти, що він має на увазі. Напевно, мою розгубленість можна було причитати з виразу обличчя, але на чоловічка це ніяк не вплинуло. Він уклонився і показав мені на сходи:

— Прошу, ідіть за мною, я вам усе покажу.

Я не міг заперечити, що саме цікавість мене сюди й привела, тож вирішив, що не буде нічого поганого, якщо зроблю, як він каже, хай навіть мене з кимось тут і переплутали.

Вийшов за ним у внутрішній двір, оточений зусібіч стінами на чотири поверхи. Під стінами купами валялося сміття, очевидно, накидане з вікон верхніх поверхів — або розбитих, або затулених дошками. В однім кутку двору стояла купка хворих у брудних сорочках. Більшість із них хиталася з боку в бік, і слина стікала з губ. Проводир помітив мій погляд і махнув у їхній бік рукою:

— Не звертайте уваги! Ці схожі на тварин у людському тілі й не піднімають шуму, якщо їх не налякати. Я покажу вам значно цікавіші екземпляри! Ходіть за мною!

Ми перетнули двір, піднялися ще на кілька сходинок і зупинилися перед дверима, що вели до якогось іншого коридору. Мій провідник відкашлявся і почав свою невеличку промову:

— Спочатку ми тут мали двадцять сім камер, чи то пак палат, розрахованих на більш-менш комфортне перебування одного пацієнта в кожній. Не знаю, як дивитеся на світ ви, але мене особисто анітрохи не здивувало, що дуже скоро стало зрозуміло: місць у божевільні мало. Місто зводить людей з розуму, і саме з міста до нас надходять найбуйніші хворі. Зараз у кожну камеру мусимо селити щонайменше чотирьох. А якщо вони агресивні, доводиться їх заковувати та ще й зводити перегородки в камерах.

Відступив убік, відчинив двері й запросив зайти поперед нього. Я побачив коридор з важкими дверима обабіч, охоплений криками, стогонами й брязканням заліза.

— Надходить час годування. Навіть якщо вони збожеволіли, шлунки їхні цілком здорові. Голод — це те, за чим вони розрізняють час доби.

Чоловічок пішов далі коридором, час від часу зупиняючись, щоб розказати чи показати мені яку цікавинку:

— Як бачите, двері міцні, а в більшості камер подвійні. У багатьох пацієнтів стан такий тяжкий, що ми вже взагалі не випускаємо їх. Тому у дверях є ось такі віконця, через які можна забрати нічні горщики, не заходячи в камери. На жаль, не всі в змозі користуватися нічними горщиками так, як задумано, тому тут так смердить. І груби розпалюємо з коридору. Правда, топити груби можемо собі дозволити тільки в найхолодніші ночі. Тому в тісноті виявилася несподівана користь — вони принаймні не замерзають. Хочете глянути на них?

Приклав пальця до вуст і обережно відчинив оглядове віконце в одних дверях. Віконце було десь на висоті моїх очей, тож чоловічок мусив стати навшпиньки. Глянув у камеру, посміхнувся і махнув мені рукою. Знадобилася якась мить, щоб очі звикли до сутінків. Під ритмічне дзенькання ланцюга танцював напівголий чоловік, прикутий за ногу до стіни. На купі соломи під стіною сиділо ще троє. Придивившись, я побачив, що вони гуртом рукоблудять, і збриджено відвернувся.

Пішли далі. Мій провідник показав на камери в кінці коридору:

— А тут — темні камери. Зараз тут сидять пацієнти з такою запущеною формою французької хвороби, що їм уже ніщо на світі не допоможе. На жаль, не можу вам їх показати, бо в тих камерах немає у дверях віконець. Але там і дивитися нема на що. У них повідпадали носи й розповзається шкіра. Тож краще вам цього й не ­бачити.

Раптово на мене напала нудота. Захотілося стрімголов тікати з цього Богом забутого місця на благословенний засніжений берег озера. Тим часом мій провідник навіть не поворухнувся, просто стояв і дивився на мене, чекаю­чи наступного запитання.

— А як же цих нещасних лікують?

Чоловічок з готовністю кивнув, наче знав, що саме це я спитаю.

— Наука каже, що божевілля настає, коли людський розум під впливом зовнішніх чи внутрішніх умов втрачає рівновагу. Отже, і повернути його до здорового стану можливо, якщо людина переживе такої ж сили шок, як і той, що викликав хворобу. У нас тут є труби, через які ми можемо несподівано наповнювати камери крижаною водою. Раніше пацієнтів заражали коростою у надії, що свербіж заглушить божевілля, але зараз короста в’їлась у стіни камер, тож цей захід уже не потребує нашої участі. Заражаються тут й іншими хворобами, але про це поговоримо іншим разом.

Коридор, камери й чоловічок переді мною закру­тились у шаленому танці, і мені довелося спертися на стіну.

Чоловічок повернувся і вказав на вихід. Проходячи повз камеру, куди ми зазирали, він поклав руку мені на плече.

— Бачу, що забув зачинити вікно, але це й на краще, бо мушу вам показати ще дещо.

Потягнув мене до дверей камери, у якій досі нічого не змінилося.

— Бачите той найдальший куток? Там ще хтось із цих панів випорожнився, бо горщик був повний.— Чоловічок притулився губами до мого вуха й прошепотів: — Це місце ми тримаємо для вас. Скоро, скоро ви опинитеся тут, а ми вас зустрінемо як слід.

Я здригнувся і побачив, як його губи кривляться у глузливій посмішці, відкриваючи гострі зуби.

— Ви такий молодий, вродливий, такий тендітний. Шкіра біла, мов алебастр. Сусіди в камері дуже зрадіють вашій появі, повірте.

— Хто ви?

Чоловічок вишкірився:

— Хех, це щодня змінюється. Учора був королем Карлом ХІІ. Які ж солодкі спогади про похід на Полтаву! Веду свої полки в синіх мундирах через засніжені ліси Мазовії, задля розваги топчемо кованими чоботями немовлят перед очима їхніх батьків. Якби ви прийшли вчора, почули б, як дзеленькають свинцеві кулі, коли я хитаю головою. А сьогодні… Сьогодні я маю більше імен, ніж можна полічити. Мене звали бісом, чортом, дияволом, Люцифером і Гаспидом. Ви можете звати мене Сатаною. Ми вас чекаємо. Ви краще за інших знаєте, що ваше місце тут.

Не знаю, що я йому відповів би, якби в цей час у коридорі не пролунав гучний голос:

— Тумасе, що ти тут робиш? Ми тобі тисячу разів казали: ми тебе не замикаємо, але це не означає, ніби ти можеш робити що заманеться! Ану бігом до своєї палати!

У дверях на іншому краю коридору стояв дебелий чоловік у брудній куртці. Швидкими кроками він пішов до нас. Тумас на крок підступив до мене й хитро глянув в очі:

— Ось вам ще одна загадка на прощання. Часто кажуть, що я замкнений у своєму диявольському світі, у пеклі. А як же я тоді потрапив сюди, між людей? Мої сліди ви можете побачити будь-де. Пам’ятайте про все, що тут побачили, коли вийдете.

Працівник божевільні взяв Тумаса за руку й потягнув до виходу. Коли ж Тумас заходився впиратися, чоловік схопив його за комір і вліпив кілька сильних ляпасів, аж у бідолахи кров потекла з носа й змішалася зі сльозами. Дивний пацієнт заспокоївся і тільки тихо стогнав.

Чоловік присоромлено подивився на мене.

— Іноді ми залишаємо його палату незамкненою, тоді він може податися досліджувати лікарню чи взагалі виходить за ворота. Сьогодні нас на зміні лише двоє, і я був би дуже вдячний, якби ви нікому про цю пригоду не казали. Сподіваюся, Тумас вас не налякав. Часом він меле дурниці.

Хоч мені й полегшало, коли я дізнався, що мій поводир — лише божевільний, сказані ним слова глибоко засіли в думках. Я поспішив за двері, майже пробіг повз купку хворих у кутку внутрішнього двору. Зупинився і задумався про цю могилу живих, і на мить мені здалося, що світ почав мінятися відповідно до мого самопочуття. Здалося, що світло денне гасне, хоча на небі не було жодної хмарки. Я примружився, підняв голову вище, і те, що побачив, сповнило мене жахом: у небі мовби якась невідома істота відгризла шматок сонця, залишивши на ньому відбитки зубів, які я залишаю на шматку хліба. Нажахано закричав я і впав на коліна. Довго тремтів я на снігу, не наважуючись розплющити очі, охоплений смертним страхом. Нарешті наважився. Виявилося, що світло повернулося. Це було просто сонячне затемнення, саме таке, як мені колись розповідав учитель: Місяць опиняється між Сонцем і Землею і частково затуляє від нас Сонце. І тривало це все кілька хвилин, не більше.

Хитаючись, пішов я назад. Опинившись у своїй кімнаті, заповз на ліжко, укрився і натягнув ковдру на голову. Не варто було виходити з кімнати, і більше цієї помилки я не повторю, хай мене хоч викурюють ялівцевим димом. Мене просили потерпіти, поки знайдуть для мене правильне лікування. От і треба терпіти, чекати й уникати зустрічей з людьми. Тумас, може, і божевільний, але він добряче насипав мені солі на живу рану. Це моя ганьба. Я не можу дивитися людям в очі, не думаючи про злодійство, яке вчинив. Краще ці дні пережити як у сні.

Час від часу нам тут перепадає тебайка — настоянка, яка уповільнює рухи й притупляє чуття, заспокоює біль і страждання, і з нею я цілими днями дрімаю, не відчуваючи нічого й не звертаючи уваги навіть на наполегливих відвідувачів. Але цих дорогоцінних крапель на всіх не вистачає, запаси часто закінчуються, хоча нам ще й щастить, бо нашій лікарні дістається і та норма, яку мали б віддавати в божевільню.

У ті дні, коли тебайки нам не дають, я хитаюся вперед-назад, дивлюся на світ напівзаплющеними очима, тихо щось про себе наспівую або втуплююсь в одну точку, аж поки відвідувачі втрачають терпіння і йдуть, залишаючи мене на самоті з моїм сумлінням. Так триває до вечора, а там приходить ніч і я можу дістати своє письмо­ве приладдя.

Мій доброчинець попросив записувати всі спогади про те, що привело мене сюди, на берег Солоного озера, у лікарню Данвікен. Сказав, що в мене розлад, але його з часом можна вилікувати. Сказав, що я не винен у тому, що наробив,— це все через мою природу. Але я не сподіваюся на одужання.

У моїй голові бушує буря, але в грудях — порожнеча. Піднімаю руки до очей — червоні. І цього не відмити. Мої руки — в крові, руки вбивці.

Усе життя мені бракувало любові, але я навіть не уявляв, якою буде та любов, коли вона прийде,— прекрасна, але страшна, ошатно вбрана рабовласниця, що запалює вогонь у крові,— і як далеко заведе вона мене темною дорогою, з якої вороття немає. Якби я мав можливість загадати одне-єдине бажання, я побажав би ніколи не кохати. Якби не було любові, не було б і цього всього. Я не сидів би в цій брудній ямі, а вона… Ні, не можу більше. Хай перо трохи відпочине. Я ще не готовий писати про кінець, тож на сьогодні достатньо й початку.

2.

У мене могло бути безтурботне дитинство, але доля розпорядилася інакше. Я народився під оксамитовим балдахіном у маєтку, який з покоління в покоління передавався у спадок предкам мого батька й називався за йменням нашого роду «Три троянди»[4]. Володіння розкинулися далеко від міста, його власники ніколи не цікавилися політикою, тому вважалися безпечними для всіх. Земля з року в рік давала хороші врожаї. Мій батько добре ставився до своїх орендарів — він був достатньо мудрий, щоб розуміти, що прихильність підлеглих добре впливає на господарство.

Я з’явився на світ через сім років після мого єдиного брата Юнаса. Моя мати, звикла до блискучого міського життя, мабуть, дуже нудьгувала в сільській місцевості, тому й захотіла другу дитину. Жінка вже немолода, вона дуже ризикувала. Але моя матуся завжди була безстрашною і домагалася свого. Моєму народженню передувало кілька викиднів, які мама дуже тяжко пережила. Різниця у віці стала стіною у взаєминах з братом, і подолати її мені так ніколи й не вдалося. Якось він розповів, очевидно, щоб завдати мені болю, про підслухану розмову між старим сімейним лікарем і мамою. Лікар вважав, що в її віці їй не варто народжувати й пропонував різні способи позбутися дитини — мене. Мама презирливо засміялася і сказала, щоб він забирався до дідька. І моє народження, майже на три тижні пізніше за термін, забрало її життя. Тільки раз я відчув тепло материнських обіймів і, крім цього, нічого не пам’ятаю. Вона все ще тримала мене, коли її руки захололи.

Нещастя, яке супроводжувало мою появу на світ, залишило невитравний слід на моїх взаєминах з батьком. Його цілком улаштовувало те, що він мав, і знову ставати батьком для нього було надто клопітно. До того ж, думаю, я завжди йому нагадував про жінку, з якою він хотів зустріти останні роки життя. А ще, мабуть, він почувався розчарованим від такого нерівноцінного обміну, бо невдовзі виявилося, що я не підходжу для тієї діяльності, яку він любив і цінував. Я невпевнено тримався на коні, на полюванні не влучав у здобич навіть із найменшої відстані, шпага вилітала з моєї руки від найлегшого удару суперника. Я мав слабке здоров’я, часто застуджувався.

Мене все частіше залишали на піклування вчителів. Дні перетворювалися на довгі низки нудних зобов’язань і розчарувань. І дедалі більше я любив ночі, які були тільки моїми. Коли всі в будинку засинали, я ішов на пошуки втраченого. Над сходами висів портрет моєї матері. Казали, що я на неї схожий. Багато разів я обережно підсував під картину стілець і ставив на нього важке дзеркало, щоб при світлі свічки краще роздивитися і порівняти найдрібніші риси наших облич: лінію підборіддя, округлість щік, вигин брів…

Мені не було ще одинадцяти років, коли брат покинув дім, щоб почати свою військову кар’єру. Для батька це стало важким ударом. Вони були дуже близькі, і весь вільний від справ час батько проводив з моїм братом — вони полювали, їздили на конях, стріляли по мішенях. Словом, робили те, чого через вік і здоров’я не міг робити я. Я не пригадую, щоб відтоді батько усміхався. Хіба коли брат приїжджав у гості. Весь інший час батько був мовчазний і похмурий. Щоразу, коли нам не вдавалося уникнути зустрічі, я відчував його стриманий гнів через втрати, які спіткали його в житті. Я щосили намагався не натрапити на нього в «Трьох трояндах» і дедалі більше його боявся. Найчастіше він шукав втіхи у винному погребі. Часом він виконував свій батьківський обов’язок і бив мене, караючи за порушення якогось із численних правил дому. Кілька днів після цього він міг ставитися до мене трохи м’якше. А я плакав більше від образи й розпачу, ніж від болю, і дедалі більше від нього віддалявся.

Цього року батько запросив на Великдень друзів, родичів і найзаможніших наших орендаторів — уперше за багато років. Я здогадувався, що таким чином він хотів розігнати відчуття старіння і самотності. Під час підготовки до свята я вперше за тривалий час побачив його в доброму гуморі — аж поки надійшла звістка, що Юнаса не відпустять з полку на свято. Вогник, що з’явився був у батькових очах, зразу згас. Він волів би все скасувати, але запрошення вже надіслали. У день свята він швидко напився, і туга, що росла в ньому з кожним келихом вина, поширилася на всіх запрошених.

Увечері всіх покликали до столу. Стілець біля батька завжди стояв незайнятий — на згадку про маму. Піді­йшовши до свого місця на іншому кінці столу, я побачив, що батько вже геть розчервонівся, язик заплітається. Він непевно підвівся, щоб виголосити тост пам’яті мами, і на його очі навернулися сльози. За столом повисла шаноб­лива тиша. Я потягнувся по свій келих з монограмою. Цей сервіз був частиною маминого посагу й дуже рідко використовувався. На жаль, я не розрахував відстані, надто різко простягнув руку, перекинув келих, і в нього відбилася ніжка. У той час я швидко ріс і ніяк не встигав призвичаїтися до нової довжини своїх рук і ніг. Моя незграбність часто викликала батькове роздратування. Зараз було видно, як на зміну горю в ньому вибухає гнів. Перш ніж я встиг щось усвідомити, він уже підскочив до мене, підняв за комір і розкричався. Щойно гості змог­ли звільнити мене з його рук, я з плачем вибіг із зали, за парадні двері й забився під замет у колонаді. Слуги, яких послали слідом, так мене й не знайшли.

Довго я сидів у снігу й плакав, аж поки якимось шостим чуттям відчув чиюсь присутність. Піднявши голову, я побачив бліду як сніг дівчину, чиє руде волосся було схоже на відблиски світла в мідному казані. Вона непорушно стояла в снігу, не звертаючи уваги на холод, хоч і була в простому бавовняному платті. У цілковитій тиші вона підняла руку з таким самим келихом, який я розбив за столом. Дивлячись мені у вічі, вона випустила келих з руки просто на камінь колонади. Уламки скла задзвеніли й розсипалися між шматками бурульок. Це була наша перша зустріч.

Той Великдень був останнім святом, коли батько хоча б намагався вдати радість. Звідтоді він усе глибше поринав у морок.

3.

Я постійно шукав її, ніби точно знав де, ніби раптом у мене з’явилося якесь надприродне чуття і залишалося тільки йти за своїм інстинктом, щоб знайти її сліди. І я справді її знайшов — у лісі, тільки-но весна розтопила сніг й вода потекла під коріння дерев. Між деревами промайнуло біле плаття, таке ж біле обличчя, коси — невловиме полум’я. Руки тонкі, як лоза.

Незважаючи на те що мої пошуки вдало закінчилися, я спершу скам’янів, бо вона здалася мені якимось надприродним створіння — ельфом чи мавкою. Раптом вона відчула мій погляд і зупинилася, тримаючись однією рукою за дерево. Вона не втекла, а озирнулася, кинула на мене викличний погляд своїх зелених очей, і якась невідома сила повела мене далі слідом за нею, у глиб лісу.

Її звали Ліннея Шарлотта. Батько її, Ескіл Коллінг, був одним з багатьох орендарів землі, якою наш рід володів з давніх-давен. Коллінг був розумним і заповзятливим господарем, який умів завдяки своїй тяжкій праці непогано заробляти на життя, адже знав, як найкраще оброб­ляти землю. Він приїхав до «Трьох троянд» кілька років тому, відтоді спромігся розширити свою орендовану ділянку й здобути хорошу репутацію та повагу місцевих жителів. Він також розумів, що недостатньо просто важко працювати, аби наблизитися до верхів суспільства. І він робив усе можливе, щоб піднятися над своїм походженням. Поводився радше як шляхтич, ніж як селянин, але досить обережно, щоб нікого не зачепити. Дружину й дочок одягав у гарні шати, які відтіняли їхню красу, сам носив годинник на золотому ланцюжку й срібні пряжки на поясі та черевиках. Треба сказати, що його стратегія мала успіх: серед усіх орендаторів батько виділяв саме його. Якщо хтось не міг приїхати до нас і за столом залишалися вільні місця, завжди запрошували Коллінга з сім’єю. Так було й на Великдень, коли я вперше побачив Ліннею Шарлотту.

У лісі ми грали у квача. Ми були дітьми, і нашу дружбу сприймали як щось очевидне, хоч вона й була доволі нестійка. Ліннея виявилася дуже вередливою, могла розлютитися за мить. Її очі сердито спалахували, і я швидко зрозумів, що в такі моменти краще тікати, ніж намагатися щось їй пояснити. Але наступного дня вона знову чекала мене на тому самому місці. Я вивчив, як вона перепрошувала: легка усмішка з опущеним поглядом, ніби випадковий дотик і дзвінкий сміх у відповідь на мої слова, які явно не заслуговували такої реакції. Ми знову ставали друзями, і вона показувала мені нові місця, яких я ніколи не побачив би без неї — від неї ліс не мав таємниць. Озеро й водопій старих лосів. Невидиме для інших гніздо дятла. Совине дупло в трухлявому дереві. Гніздо орла в кроні величезної сосни. Я не мав чого запропонувати їй навзамін, але робив усе, що вона хотіла. Через її забаганку я побудував курінь, щоб нам було де сховатися від вітру. Я гнув вербові гілки й устромляв їх у землю, вони виривалися і хльоскали мене по обличчю, а я стримував сльози й знову встромляв, ламав ялинові лапи й накладав їх поверх каркасу.

Як було б добре, якби ми так назавжди й залишилися дітьми зі своїми невинними іграми! Але минали роки, і ми росли. Тіло Ліннеї, колись худе й майже таке саме, як і моє, природа змінила згідно зі своїм планом. У «Трьох трояндах» усе було, як і раніше, ми більшість часу проводили далеко від чужих очей, але… Озираючись на минуле, я бачу, як швидко летів час, як швидко… У моїх спогадах пори року перетікають одна в одну, усі літні місяці зливаються в один, одну зимову гру в заметах уже неможливо відрізнити від іншої. Але несподівано нам виповнилося по чотирнадцять і з’ясувалося, що ми вже не діти.

Зрілість заскочила нас зненацька. Ми зовсім цього не хотіли й не чекали. Пам’ятаю, як ми потрапили під дощ на лузі, і плаття Ліннеї раптом стало прозоре, як вуаль. Вона невдало намагалася прикрити руками свою наготу, а я засоромлено опустив очі. Надалі вона вдягалася інакше, але під час наших ігор ми неодмінно торкалися одне одного, після чого завмирали, розходилися і довго мовчали, не знаючи, як цю мовчанку порушити. Кілька днів на місяць вона залишалася вдома, не приходила на місце наших зустрічей, а потім вигадувала якісь виправдання. Я теж виріс, став сильнішим за неї, і мені доводилося стримувати себе, щоб вона й далі вважала, ніби ми рівня одне одному. Ми ще не скуштували плоду дерева пізнання, але наш сад уже невпізнанно змінився.

Її характер ставав дедалі складнішим. Одне необережне слово або жест могли стати іскрою, від якої вона миттєво займалася і кидалася геть у гущавину або різко поверталася і йшла додому ходою ображеної королеви. Якось улітку я таки кинув їй виклик. Пролежавши кілька днів з лихоманкою, я не мав бажання терпляче зносити її звичні штурханці й несподівано сильно відштовхнув її. Вона кинулася до мене й хотіла роздряпати обличчя, але просто почухала, бо мала звичку гризти нігті й дряпатися їй не було чим. Я розсміявся. Перш ніж встиг щось зрозуміти, вона схопила мою руку й вкусила за палець. Не легенько, а щосили, аж кров потекла.

Я скрикнув від здивування і болю. Вона відпустила мою руку й з відчаєм в очах заплакала. Рвучко дихаючи, вона розвернулась і побігла від мене, за мить зникнувши між деревами. Я хотів побігти за нею, але чомусь залишився на місці, поливаючи мох кров’ю.

Сліди від її укусу досі збереглися на руці, якою зараз пишу.

Наступного дня я не зразу знайшов її. Я забинтував палець і ніс руку на перев’язі, щоб менше боліло. Цього разу вона була у своєму улюбленому прихистку — на далекій галявині, куди рідко брала мене. Дорогу мені вказало її ридання. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і тремтіла, як листок на вітрі. Під моєю ногою тріснула гілка й видала мене. Я став віддалік, не наважуючись підійти ближче.

— Що сталося, Неє? Не переймайся через мою руку. Це так, дрібниця. Забудьмо про це.

Вона відповіла не зразу. Схилила голову до колін.

— Якби ти знав, що вони про тебе говорять, Еріку…

Я спершу не зрозумів, про що вона.

— Хто?

— Мій батько дуже гордий тим, що має змогу працювати на землі твого батька. Він говорить про «Три троянди» так, ніби це саме сонце, без якого на цій землі нічого не росло б. Мої сестри шепочуться про твого брата і його друзів-кадетів, ніби це призи, які вони мають виграти в змаганні. Кожну вільну хвилину вони вичищають своє пір’я. Тренуються сідати і вставати у своїх пишних сукнях, вчаться вишивати квіточки, вести господарство й співати, кокетливо поглядати на чоловіків, навіть якщо вони говорять щось зовсім невинне. Готую­ться зловити собі чоловіка, багатшого за батька.

Вона підняла голову й витерла очі та ніс. Навіть запухле від сліз, її обличчя було надзвичайно вродливе.

— І я маю сидіти й усе це слухати. Батько хоче, щоб я не ходила до лісу, а сиділа біля ткацького верстату або читала катехізис. За батьковою спиною сестри дражнять мене, бо бачили нас разом. Вони вважають, що всі такі, як вони. Їх не зачіпає несправедливість таких думок. Хтось народжений Коллінгом, хтось із роду Тре-Русур — один ніщо, другий володар усього. Батько зі шкури пнеться, щоб дістати крихти з вашого столу, і страшенно радіє, коли його лестощі досягають мети. Мої сестри нічого в житті не хочуть більше, ніж мати змогу дивитися на інших так само зверхньо, як зараз дивляться на них.

Ніколи раніше я не чув від неї таких слів.

— Але, Неє…

Вона не дала мені договорити.

— Я ніколи не хотіла того, чого хочуть вони. Я хотіла бути собою і сама. Ніколи не хотіла чоловіка.

Моя розгубленість, мабуть, легко читалася на обличчі. Вона перейшла на ледь чутний шепіт.

— Але я хочу тебе, Еріку Тре-Русур. Тебе й нікого іншого. Ти зруйнував усі мої колишні мрії, і я тепер не знаю, про що можу мріяти.

У мені розлилося надзвичайне блаженство. Слова прийшли самі собою:

— Я теж тебе хочу. Нікого іншого. Я знаю, про що ти можеш мріяти, бо я сам постійно про це мрію. Ти і я перед священником, Ліннеє, як чоловік і дружина.

Вона у відчаї похитала головою.

— Я не хочу сидіти в маєтку дружиною шляхтича, пліткувати про інших і знежавати вдаваних друзів, які просто мені заздритимуть.

Я засміявся.

— «Три троянди» успадкує мій брат. Моя частка спадку мізерна. Якщо твоє бажання — бути вільною і бідною, це саме те, що я можу тобі запропонувати.

Але після цих слів мене раптом охопили сумніви, і голос чоловіка, яким я говорив секунду тому, змінився несміливим голосом хлопчика:

— Якщо ти хочеш…

Вона досі плакала, але це вже були зовсім інші сльози:

— Так. Тисячу разів так.

Вона обняла мене з такою силою, якої я в ній ще ніколи не відчував. Ми довго сиділи, обнявшись, але вона й далі не хотіла відпускати мою руку й пішла зі мною аж до левади біля маєтку «Три троянди». На прощання вона притулилася своїми губами до моїх. Я ніколи раніше не цілувався, але це мистецтво, здається, таке ж старе, як і саме людство, тому я заплющив очі й відповів на поцілунок, і темнота за моїми повіками розквітла дивовижними барвами. Через наші вуста, якими ми з’єдналися в одне ціле, струмувала вся любов, якої життя мені досі не давало. Мені повернули те, що я втратив, я віднайшов свою цілісність. Я тремтів, охоплений цією нездоланною хвилею, у мене підгиналися ноги, а сіль наших сліз з’єд­налася там, де зустрілися наші губи.

4.

Мій брат Юнас, якого відпустили зі служби допомогти зі збиранням врожаю, першим повідомив, що моє кохання до Ліннеї уже давно не таємниця у «Трьох трояндах». Юнас привів мене до стайні, ніби хотів показати свого коня, вдарив по плечу і з кривою посмішкою сказав:

— Ну що, молодший, я чув від робітників, що ти провів літо, валяючись у траві з дочкою одного з наших орендарів.

Я втупився в долівку. Він і далі посміхався.

— Схоже, що вона гарненька, але, брате,— селянська дівуля? Ти можеш націлитись і на щось вище. Я не в захваті від твоїх здібностей, але завжди визнавав, що ти симпатичний.

Я зашарівся, і це ще більше його розвеселило.

— Подейкують, що вона дивна й відлюдькувата, не сповна розуму. І я схильний у це вірити — раз вона витримує твою компанію.

Він штурхонув мене у бік і зажадав, щоб я розповів йому всі брудні подробиці про нас, які він уже нафантазував.

Оскільки я промовчав, він підняв указівний палець і попередив, що мої дії матимуть наслідки. Він отримав доказ того, що це правда, і в один із днів, коли обов’язки господаря завадили мені зустрітися з Ліннеєю, мене викликали до батькового кабінету. Цікаво, хто про нас доніс?..

Я не бачився з батьком уже кілька тижнів, і тільки зараз зрозумів, наскільки останній спалах меланхолії виснажив його. Здавалося, що за це літо він постарів на багато років: обличчя вкрилося зморшками, волосся посивіло й втратило живий блиск. Він схуд, мабуть, на цілий ліспунд[5], його щоки запали, риси обличчя загострилися. Спочатку я навіть злякався.

Незважаючи на розкішне оздоблення, кабінет здавався похмурим через завішені від полуденного сонця вік­на. У кімнаті, схоже, спеціально для цієї зустрічі один навпроти одного стояли два стільці. Батько загадав мені сісти й глибоко зітхнув.

— Твої вчителі сказали, що ти нехтуєш навчанням.

Замість вигадувати якісь виправдання, я схилив голову й промовчав. Тоді батько вирішив перейти зразу до справи.

— Я так розумію, ти спиш із нею?

Я відчув, як щоки стали гарячими й раптом загупало серце. Похитав головою. Він помовчав, перш ніж спитав:

— А чому ні?

Я нічого не відповів. Він підвівся, підійшов до вікна, став біля щілини між шторами й заклав руки за спину.

— Еріку, ти другий син у сім’ї. Це не найщасливіша обставина. «Три троянди» успадкує твій брат, і тобі доведеться докласти зусиль для продовження нашого роду. Потрібна хороша партія. Якщо ти вже цікавишся жінками, я знаю кількох дівчат, чиї батьки готові дати величезний посаг, щоб зробити своїх онуків аристократами.

Від обурення в мене сльози навернулися на очі. Батько це помітив і невдоволено похитав головою. Потім сів на стілець навпроти мене.

— Не зрозумій мене неправильно. Я не кажу, що ти маєш розірвати зв’язки з дівицею Коллінг. Зовсім ні. Зустрічайся з нею, Еріку, розважайся з нею. Якщо вона завагітніє, ми можемо дозволити собі позашлюбну дитину, навіть якщо доведеться знайти хлопця, за якого вона вийде заміж. Якщо захочеш, залишиш її потім своєю коханкою. Але вона не стане твоєю дружиною. Чоловіки з роду Тре-Русур не одружуються з селянками.

Я витер сльози, перш ніж відповісти, і раптом почув серед цих книжкових полиць і квіткових шпалер свій зовсім дитячий голос:

— Її сім’я достатньо хороша для мене.

Батько почервонів від гніву.

— Земляна долівка селянської хати тобі раптом стала миліша за будинок твоїх предків? Солом’яний матрац приємніший за шовкові простирадла, якщо вона поряд з тобою? Ти справді вважаєш, що ми досягли б свого становища, якби не приносили жертви? Ти думаєш, що чоловіки нашого роду дозволяли собі чхати на волю батьків, ідучи за своїми почуттями?

Я майже ніколи не противився батькові, а коли — дуже рідко — це робив, потім завжди гірко шкодував. Але моє кохання до Ліннеї змусило мене набратися сміливості й сказати:

— Я кохаю її понад усе. Ми вже заручені. Навіть якщо це сталося не перед вівтарем, я знаю, що Бог нас чув.

Далі мені здалося, що слова вилітають з батькових вуст, ніби пара з киплячого чайника.

— Твоя мати померла, щоб дати тобі життя! Ти надто довго сидів у ній, і коли нарешті народився, убив її. Скільки щасливих років я міг провести з коханою дружиною, якби не ти? Ти забрав її в мене! І що ти робиш, щоб віддати цей борг, Еріку? Хочеш змарнувати своє життя на бідачку!

Батько змовк. Я відчував, що йому треба заспокоїтися. Через кілька хвилин його дихання трохи вирівнялося, руки більше не тремтіли. Він знову заговорив, майже спокійно:

— У грудні тобі виповниться п’ятнадцять. Залишиться три роки до повноліття, коли ти зможеш сам вирішувати за себе.

— Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

Він підняв руку й показав, щоб я замовк.

— Я відправлю тебе на південь, Еріку. Маю знайомих комерсантів у нашій колонії на Бартелемі[6], попрошу їх знайти для тебе роботу. Коли тобі виповниться вісімна­дцять, я ніяк не зможу завадити тобі повернутися додому й узятися за старе — якщо ти до того часу не передумаєш. Але я сподіваюся, що ти швидко порозумнішаєш, коли побачиш, що ще може запропонувати світ.

Я підскочив так різко, що перекинув стілець.

— Ніколи! Я її не покину!

Ватяними ногами я пішов до дверей. Його голос наздогнав мене вже на виході:

— Ти її покинеш. А якщо ти відмовишся їхати, я не матиму іншого виходу, як розірвати договір оренди з її батьком.

Я заскочив до своєї кімнати, впевнений, що батько викопав мені яму, виходу з якої немає. Відчув, що в мені росте такий гнів, якого я ще ніколи не відчував. Мої очі налилися кров’ю, світ навколо мене потонув у тумані. Що було далі? Коли я нарешті отямився, від меблів залишилися самі уламки. Вражений побаченим, я розгублено роззирнувся, ніби на театральній виставі зненацька впала завіса, а потім знову піднялася, але частина спектаклю залишилася поза увагою глядача й загальний сенс подій було втрачено. Біль змусив мене глянути на руки: з кісточок крапала кров, кулаки набряк­ли й посиніли. Якби не ці неспростовні свідчення моєї ­причетності, я міг би подумати, що якийсь зловмисник скористався моєю непритомністю і вчинив таке безу­мство.

Я зрозумів, що наш поцілунок залишив прочиненими якісь потаємні ворота. Відтепер щоразу, як моє кохання до Ліннеї було під загрозою, через ті ворота нестримною бурею виривався мій гнів. З Ліннеєю я здобув те, що ніяк не міг втратити знову. Цей вибух гніву був першим, але, на жаль, далеко не останнім.

5.

Як тільки з’явилася можливість, я пішов шукати Ліннею. Не знайшовши її у звичних місцях, сів на коня й поїхав на ферму Ескіла Коллінга. Мені сказали, що її відіслали до родичів. Коли я подивився у вічі її батькові, побачив страх. У мені, чотирнадцятирічному хлопчаку, він побачив чудовисько, здатне зруйнувати його майбутнє. З відчуттям поразки й сльозами на очах я повів свого коня додому і неподалік від ферми на краю лісу побачив матір Ліннеї Шарлотти. Вона сиділа на камені й запропонувала мені сісти поруч.

— Звичайно, я бачила вас разом, тебе і мою Нею. Я давно думала, що добром це не закінчиться, але вдія­ти нічого не могла: Нея абсолютно некерована. Тому я просто сподівалася, що пристрасть згасне сама собою.

Вона глянула мені у вічі.

— Я довго боялася, що вона, селянська дочка, буде просто іграшкою для молодого аристократа, з якою він весело проведе літо.

— Я її не торкався. Я хочу взяти її за дружину. З вашого благословення.

Вона сумно зітхнула й не зразу відповіла.

— Вона теж плакала, Еріку, так плакала, що в мене серце розривалося. Вона так вчепилася в одвірок, що мій чоловік ледве її відірвав. Ми пообіцяли твоєму батькові відіслати її до твого від’їзду. Але і тобі я теж можу дещо пообіцяти. Нея чекатиме тебе. Вона не вийде заміж до повноліття. Вона не хоче нікого, крім тебе, а змусити її щось робити проти волі нам ніколи не вдавалося. Якщо після твого повернення ви обоє ще цього хотітимете, ви одержите наше благословення.

Я міцно її обійняв, і ми попрощалися. Уже відійшовши на кілька кроків, я озирнувся:

— Якщо я напишу сюди, ви подбаєте, щоб Ліннея отримала мого листа?

Вона на мить завагалася, потім кивнула. І я пішов додому, щоб написати перший з безлічі листів.

Виїжджати я мав у кінці жовтня, тож мав достатньо часу на підготовку. Я пішов до бібліотеки, щоб дізнатися хоч щось про Бартелемі. Мій батько не дуже любив читати й не дбав про книгозбірню, тому нічого про острів знай­ти не вдалося. Через кілька годин безуспішних пошуків я здався і пішов по допомогу до вчителя. Лундстрем, як завжди, сидів у своїй кімнаті, у світлі свічки нахилившись над книжкою. Він кинув на мене вже звичний докірливий погляд — відколи я почав зустрічатися з Лін­неєю, мої успіхи в навчанні зійшли нанівець. Я постарався вдати каяття і розповів про свою ситуацію. Учитель трохи відтанув. Звичайно, чутки про мій від’їзд уже розлетілися серед мешканців маєтку, і Лундстрем навіть спробував мене підбадьорити після розповіді про зустріч з матір’ю Ліннеї.

— Ну от, Еріку, це ж чудово! Вона чекатиме на тебе без будь-яких зобов’язань з твого боку, а ти поки що матимеш нагоду пережити кілька пригод. Недобре школяреві зразу ставати одруженим чоловіком, навіть не дізнавшись, що може запропонувати життя. Якщо чесно, я сам хотів би бути на твоєму місці! Евфрасен[7] і Карландер[8] уже побували на Бартелемі й дуже збагатили свої природничі колекції. Фальберг[9] досі там, на радість Академії відсилає сюди свої знахідки. Але я переконаний, що там ще багато незвіданого й невідкритого…

Коли ж я почав розпитувати його детальніше, хло­п’я­чий захват мого вчителя зник, з’явився важкий менторський погляд, і я відчув, що зараз він обрушить на мене всі свої знання. Лундстрем розповів, що колонія перебуває під шведською короною, що благословенний Богом король Ґустав виявив безмежну мудрість і отримав її від французів в обмін на право безмитної торгівлі в порту Гетеборга. Дуже вигідна угода, кожен скаже. Острів лежить серед багатьох інших по той бік океану і схожий на тропічний рай, ніби щойно з-під пера Дефо, добре підходить для виробництва продуктів, які раніше королівство мусило за великі гроші купувати за кордоном: бавовни, цукру, патоки тощо. Столиця називається Ґуставія на честь короля Ґустава.

— А хто там зараз живе?

Лундстрем примружився.

— Думаю, зараз там чимало шведів, але й французька тобі теж знадобиться.

Коли він розповів усе, що знав, я подякував і перепросив за те, що через мене він втрачає роботу. Але він просто знизав плечима. Якщо я пообіцяю привезти йому з острова якісь тамтешні дивовижі, ми будемо квити. Звичайно, я пообіцяв.

Наступні тижні видалися довгі й нудні. За кілька днів до від’їзду до нас прибув мій двоюрідний брат Юган Аксель зі скринею — він мав супроводжувати мене на Бартелемі. З усього було видно, що він у захваті від перспективи пережити такі пригоди. Це й не дивно: як і я, Юган Аксель народився не першим, тож на спадок не розраховував. Він мав кількох старших братів і планував їхати шукати щастя в Лунді чи Упсалі, а перед цим охоче побував би й деінде. У дитинстві ми з ним часто бачилися, але за місяці, які я провів з Ліннеєю Шарлоттою, наші контакти ослабли. Здавалося, він був радий відродити нашу дружбу, і його ентузіазм мене трохи заспокоїв.

Мій багаж зібрати було нескладно. Серед мого одягу мало що підходило для тропіків. Штани й сорочки для теплого клімату пошили покоївки. Швець зняв мірки з мене та мого кузена, і через кілька днів приніс по парі шкіряних черевиків, які ми зможемо носити рік чи й більше, якщо ноги не надто виростуть.

Прощання з батьком, як я й очікував, було мовчазним і похмурим. Коротка зустріч за столом, який залишав між нами не менше п’яти кроків. Старий мовчки показав на секретер, де я побачив його прощальний подарунок — гарно оздоблену шкатулку. Я відчинив защіп­ку й підняв кришку: всередині лежав пістолет із загартованим чорним стволом і декоративними латунними накладками на дерев’яних частинах, кілька куль, форма для відливання куль і порохівниця. На стволі вигравіюваний родовий герб і моя монограма.

6.

Дорога до Стокгольму, де ми мали сісти на корабель, який доправить нас на південь, тривала всього кілька днів. У п’ятницю, 31 жовтня, о восьмій ранку ми зі своїми скринями зайшли до контори судновласника Шинкеля. Нам оформили проїзні документи й дали носія, який доставив наш багаж на Корабельну набережну. Припнуте канатами до причалу судно злегка гойдалося на хвилях, і в такт погойдуванням шкріб набережну трап — кілька дощок, перекинутих з берега на борт, були певною межею, кордоном між різними життями. З неприємним передчуттям я пройшов ці чотири кроки й ступив на борт, одразу опинившись в іншому світі. Тут, на палубі, постійно все рухалося, рипіли дошки й шурхотіли канати, сильно пахло морем і смолою.

А далі все закрутилося. Досвідчені боцмани від­в’я­зали канати, підняли вітрила, і свіжий вітер виніс нас на Солоне озеро. Барвиста низка будинків на Корабельній набережній ставала все менша, аж поки геть зникла за Юргорденом. За день ми дійшли тільки до бухти Бревіка на острові Лідінге, але вже до кінця тижня покинули архіпелаг, і нам довелося звикати до того, що скрізь навколо, куди лишень сягає погляд,— вода і вода.

Незабаром я дізнався, що настрій моря змінюється дуже швидко. Коли шторм здіймає водяні вали, наганяючи страх на мореплавців, лише від умілої руки стернового залежить, вціліє судно чи потоне. А в інший день може бути зовсім тихо, а морська поверхня, як мармурова підлога, гладенька й блискуча, і така прозора, що можна роздивитися чудернацьких риб, які зацікавлено підпливають до самого корабля. А якщо видно землю — це не завжди добре, а дуже часто навпаки, бо кожен моряк знає, що одного пориву вітру вистачить, щоб посадити судно на мілину чи розбити об підводну скелю.

Корабель називався «Злагода». З огляду на постійні сварки та бійки, які неодмінно виникають серед людей, змушених довго перебувати в обмеженому просторі, це було навіть комічно. «Злагода» стане нашим домом на наступні три з половиною місяці. Про життя на судні можна сказати багато, але ніякі слова не передадуть реальності. Хоч куди стань — скрізь тісно й купа людей, про тишу й спокій можна лише мріяти. Наші так звані ліжка, у яких нам доводилося проводити чимало часу або через морську хворобу, або через погану погоду, яка не давала змоги перебувати на палубі, були насправді гамаками зі щільної тканини, підвішеними до балок у трюмі. Спати в них виявилося справжнім мистецтвом, хоча через кілька днів тренувань ми вже більш-менш давали з цим собі раду. Тільки-но ми вийшли у відкрите море, нас здолала морська хвороба, але вже за кілька днів стало легше, ми звикли до хитавиці, і нудота поверталася тільки під час сильних ­штормів.

За два тижні ми досягли Готланду, у середині грудня проминули Каттеґатт й отримали в подарунок на найжахливіше в нашому житті Різдво шторм біля Доґґера. Саме там «Злагода» нахилилася так, що бортом зачерпнула води, а скажений вітер порвав на шмаття наш грот. Далі ми залишили позаду білі стіни Дувра й уже довго не бачили суші. Ми з Юганом Акселем розграфили шматок дошки, вирізали примітивні шахові фігури й грою намагалися якось прикрасити нудно-однакові дні. І хоч я грав не дуже добре й майже не вигравав, більше робити не було чого.

Під час переходу через Атлантику погода змінювалася так спроквола, що годі було й помітити, але через кілька тижнів ми з кузеном уже сиділи на борту в самих штанях і закидали вудки. Сонце немилосердно смалило, і наші плечі стали спершу червоні, потім облізлі, потім коричневі. А крім цього про атлантичний перехід і розповісти нема чого — кожен новий день був точнісінько як попередній.

Утім, був один випадок, про який зараз я згадую з жалем. Видався похмурий сірий день — незрозуміло, чи хмари так низько опустилися, чи туман повис. Я здерся на задню щоглу й усівся на перекладину. Море було спокійне й нагорі майже не відчувалося хитавиці, хоча я вже помітив: що вище залазиш, то більше гойдає. Посидіти тут — це була єдина можливість побути на самоті, поміж морем і небом. Тут навіть важко розрізнити, де закінчується вода й починається небо. Тут, у порожнечі, я думав про Ліннею, сум і туга відступали, я згадував радість наших зустрічей, ніжність наших дотиків. Я посидів, поки сорочка набралася вологи, волосся злиплось і мене почало трусити від холоду. Тоді я повільно спустився, чіпляючись закоцюрблими руками за мотузки, і пішов у трюм сушитися.

У моєму гамаку лежав Юган Аксель. Захоплений читанням, навіть не помітив, що я прийшов. Він заліз у мою дорожню торбу й витяг довгого листа до Ліннеї Шарлотти, який я почав після відходу з Копенгагена, а відіслати зможу тільки з острова Бартелемі. Я піді­йшов. Юган Аксель побачив мене, почервонів і спробував щось пояснити.

Я почувався так, ніби зловив злодія, який вдерся в моє найпотаємніше, не призначене для сторонніх. І ось вдруге почуття до Ліннеї Шарлотти взяли верх над моїм спокоєм. Я вирвав лист у кузена, обережно склав аркуші й повернувся до Югана Акселя. І сталося те, що було після моєї розмови з батьком у «Трьох трояндах» — з моєї пам’яті ніби вирвали шматок. Прийшовши до тями, я виявив, що стою на палубі, а на дошках, важко дихаючи, лежить Юган Аксель з розбитим носом і розірваною сорочкою. Я тримав перед собою руки зі стиснутими кулаками. Вражений побаченим, я опустив руки й намагався трохи заспокоїти дихання. Юган Аксель теж опустив руки, якими затулявся від мене. Переляк в його очах переріс у здивування, коли він нарешті почав усвідомлювати, що сталося. Я ще не встиг сказати й кількох слів, як до нас підійшов капітан Дамп — його розбудив матрос, що бачив нашу бійку. Капітан схопив мене за комір і став кричати, що до кінця плавання я не вийду з трюму, але потім відпустив, бо я навіть не намагався опиратися.

Юган Аксель підвівся й витер обличчя рукавом. Обережно взяв мене за лікоть і відвів убік. З його голосу я зрозумів, що він збентежений не менше за мене.

— Пробач мені, Еріку. Це твій батько оплатив мою поїздку — за умови, що я наглядатиму за тобою, щоб ти не наробив дурниць. Він підозрював, що ти знайдеш спосіб зв’язатися з тією дівчиною, і хотів знати, що ти їй писатимеш. Я погодився. Не заради себе й не заради нього — заради тебе. Я давно тебе знаю, і якщо за кимось і треба наглядати, то це ти. Але, звісно, думати, що моє шпигування тобі на користь — велика помилка. Присягаюся, що більше не буду. Якщо хочеш, писатимемо разом звіти для твого батька. Залишімося друзями. Я буду для тебе найкращим зброєносцем, якого не мав жоден рицар.

Він усміхнувся від цієї згадки про наші дитячі ігри і простягнув руку. Я її потиснув. Я був вдячний і шкодував про те, що сталося.

У середині лютого ми досягли острова Антигуа, і через кілька днів боротьби з зустрічним вітром нарешті кинули якір на Бартелемі.

7.

Опишу острів Бартелемі так, як він уперше відкрився моїм очам.

Ми мали нагоду оглянути острів здалеку, поки два дні стояли на якорі, чекаючи вітру, щоб зайти в гавань. Я уявляв тропічний рай, буяння зелені посеред лазурового моря, плантації цукрової тростини й тютюну в обрамленні густих заростей екзотичних дерев. Але з моря острів більше скидався на пересохлу скелю, вкриту струпами коричнево-вохристого кольору. З рослин я побачив тільки рідкі кущі на кам’янистих схилах. Чіткої межі між піщаним берегом і морем не було — по всьому берегу там і там розкинулися калюжі й калабані. Бартелемі не справляв ніякого враження. Мені залишалося тільки погодитися зі словами графа Д’Аркура з трагедії дю Беллуа: «Що більше я бачив чужих країв, то більше сумував за домом». Я втішав себе тим, що це тільки один бік острова і з іншого боку він міг бути значно кращий. А вразила мене кількість кораблів, які поряд з нашим стояли на рейді, чекаючи вітру. Хай який на вигляд цей острів він дуже неввічливий: змушує гостей чекати.

Зрештою після тривалого чекання до нас підійшов лоцманський човен «Тритон» і повів між скелями до гавані, яку влаштували в природній затоці. Вона розкинулася за двома скелями. Вода в затоці дуже прозора — здавалося, до піщаного дна можна дотягтися рукою, хоча глибина затоки виявилася достатньою для більшості кораблів, що прибували на острів. Ми повільно пропливли поміж численних суден під найрізноманітнішими прапорами.

На березі бухти розкинулося місто Ґуставія, назване на честь короля Ґустава ІІІ. На його ж честь названо форт, чиї гармати завжди готові боронити місто й щоранку будять жителів залпом. Коли ми підпливли до причалу, на флагштоку підняли вимпел. Капітан відповів таким самим сигналом. Нам призначили місце стоянки, і приблизно через годину ми з Юганом Акселем нарешті сіли в човен, який доправив нас на берег. Уперше за багато тижнів ми відчули під ногами землю.

Самому місту не було ще й десяти років, але воно, хоч і розташувалося на іншому краю землі, було типово шведське й уже вважалося одним з найбільших у королівстві. Ми довго стояли на набережній, розглядаючи нові для нас краєвиди. Навколо вирувало життя. З суден вивантажували діжки, припливали човни з фруктами й рибою, яких ми раніше не бачили. Найкращі будинки міста мали кам’яні фундаменти, обшиті дошками стіни, червоні дахи. Деякі будинки були навіть оточені садами, які марно намагалися затулити оселі від сонця. Воно безжально смалило й змушувало нас пітніти під нашими недільними костюмами, які ми надягли, щоб справити найкраще враження.

Скрізь ходили темношкірі люди. Досі я бачив таких лише в книжках. Тут на них ніхто не звертав уваги. Працювали вони напівоголені, навіть жінки — обмотані шматками тканини, що ледь прикривали тіла, на межі пристойності. Білі, яких тут теж було чимало, носили довгі легкі штани, сорочки й капелюхи для захисту від сонця. Ми швидко зрозуміли, наскільки сильно наш одяг видає в нас прибульців, і пішли запилюженими вулицями шукати будинок губернатора. Усі перехожі, в кого ми питали дороги, виявилися французами, і хоча ми непогано знали мову, вони говорили з якоюсь ­іноземною вимовою, ми їх майже не розуміли. Ми трохи поблукали між будинками. Що далі ми відходили від Каренажу, як тут називали гавань, то біднішими ставали будинки. Зрештою ми опинилися серед грубо збитих хиж із земляними трамбованими долівками. Але такі умови проживання ніяк не впливали на жителів — вони спокійно робили свої справи й ніщо їх не обходило. Такого поняття, як-от назви вулиць, тут узагалі не було. Ми опинилися в суцільному лабіринті хибарок і халупок. Злість і грубість, яку я відчув ще на набережній, тут ніби висіла в повітрі. Нам доводилося обходити п’яних людей, які лаяли нас на всі заставки французькою чи англійською. Не першої свіжості жінки під навісами з пальмового листя викрикували нам тарифи, за якими ми могли б скористатися їхніми послугами, а коли ми відверталися від них — кричали, що ми не мужі, а шмаркачі. Місцеві чоловіки були не кращі: грубо запропонували нам купити в них рому, ми швидко пішли далі, а нам у спину полетіли образливі коментарі. Голі діти з шоколадною шкірою зграйкою ішли за нами й витріщалися на наші короткі штани, шовкові панчохи та яскраві камзоли.

Ледве-ледве ми знайшли будинок губернатора. Зареє­струвалися біля воріт, нас провели в салон, дали теплого пива й просили почекати. Меблі в приміщенні являли собою дивну суміш грубо вирізаних з дерева предметів і надзвичайно гарних речей, привезених, мабуть, зі Швеції. Через певний час темношкірий лакей у лівреї помахом руки запросив нас зайти.

Губернатор Баґґе, гладкий чоловік років сорока чи п’ятдесяти, у самій сорочці сидів за столом. Під руками темніли великі плями поту. Ми вклонилися, чиновник витер своє розпашіле обличчя хустинкою, кивнув і вийняв з купи паперів лист, на якому я впізнав почерк мого батька.

— Панове Тре-Русур і Шильдт! Ми чекали на вас кілька тижнів тому. Якщо чесно, я вже майже був певен, що ви загинули. Дорога — це завжди непередбачувано. Як видно, я приймаю вас неформально і надалі прошу вас не надягати на себе заради зустрічі зі мною більше, ніж необхідно. Тутешні умови змушують нас ставитися до одягу трохи практичніше, ніж удома на півночі. Вам теж краще якомога швидше перейняти місцеві звичаї.

Він налив у склянку темної ароматної рідини з графина й надпив.

— Нам постійно бракує людей для виконання всіх завдань, тож у мене завжди знайдеться кілька вільних вакансій. Побачимо, для якої роботи ви найкраще підходите. Але це почекає. Спершу я розповім, що з вами буде далі. Якщо вам здасться, що я занадто прямолінійний,— звикайте. Усі новачки на Бартелемі хворіють на лихоманку. Зазвичай це триває днів десять. Ми всі намагалися її уникнути, і нікому не вдалося. Інфекція тут у повітрі, чи у воді, чи, може, у їжі… Більшість хворих одужує і більше не хворіє. Але не всі. Найслабші помирають. Я не збираюся витрачати на вас більше часу, ніж необхідно, просто хочу впевнитися, що ви виживете. Тому ось мій перший наказ: повертайтеся до Каренажу, знайдіть заклад Алекса Девіса й винайміть собі кімнату. Скористайтеся часом, який у вас залишився до початку лихоманки, щоб ознайомитися з Ґуставією. Якщо матимете час, відвідайте Фальберга — це наш державний лікар. Він тут від самого заснування колонії, як і я. Якщо він чогось не знає про Бартелемі, то цього й не варто знати. Перекажіть Девісу, що я просив про вас подбати під час хвороби. Якщо доля до вас прихильна, я знову побачу вас, коли одужаєте. І, мабуть, вам варто знати, що хоч формально ми підлягаємо законам шведської корони, забезпечити дотримання їх буває складно, бо гарнізон маленький, а порушників багато. Тому будьте обережні. Дуже часто тут право на боці сильного, і хто не має достатньо сили, має поводитися обачно. Бажаю всього найкращого, панове.

Жестом він показав, що ми можемо йти, і схилився над своїми паперами. Ми вклонилися і пішли назад тією ж дорогою, якою прийшли. Земля хиталася у нас під ногами — не лише тому, що ми звикли до морської хитавиці, а й через неприємні заяви губернатора.

Ідучи до моря, ми побачили дещо настільки дивне, що мимоволі зупинилися. Повз нас пройшов темношкірий чоловік, але так дивно, що ми такого не могли б і уявити. Він спирався на милицю і поволі крокував уперед. Спершу я подумав, що він одноногий, але потім виявилося, що це не так. На шиї в чоловіка був залізний обруч, ланцюг від якого підтягував до сідниці праву ногу. П’ята майже торкалася попереку. Залізо на шиї і нозі розтирало шкіру, кров текла з ран, і з кожним кроком вони ставали глибші. Він тихо стогнав, кульгаючи через дорогу. Коли бідолаха проминув нас, ми побачили, що і вся спина його вкрита ранами. Ми нічого не розуміли. Я повернувся до кузена.

— Може, він пієтист?

Юган Аксель, який від самого нашого приїзду утримувався від коментарів, і зараз нічого не сказав, лише похитав головою.

8.

Александер Девіс, що його всі називали просто Алексом,— жилавий англієць, який володів невеликою бавовняною плантацією і таким-сяким готелем. Про популярність цього закладу можна було здогадатися з його вигляду: усе в готелі було вкрай занедбане. За столи для охочих поїсти й випити правили старі дубові діжки. Сам Девіс ходив між ними, перекидався кількома словами з гостями, стежив, щоб ніхто не помер від спраги, і старанно записував на дошці, скільки випив кожен від­відувач.

Коли ми розповіли про нашу справу, Алекс своєрідним діалектом острова, у якому французьку основу доповнювали шведські та англійські слова, повідомив, що вільних кімнат у його готелі немає, але добре, він згоден за додаткову платню дати нам місце в кутку складського приміщення. Вибору ми не мали. Алекс перелічив, на що ми можемо розраховувати, коли захворіємо: вода, суп, ром, покоївка. Після цього він налив нам трьом рому, щоб закріпити договір, і я не міг не випити. Спершу ром здався мені бридким, але після кількох ковтків язик і губи заніміли, залишився тільки смак патоки й араку, і більше не було неприємно, особливо якщо додати трішки води. Окрім того, після склянки рому моя тривога від усього, що я побачив на острові, трохи вляглася.

Я виявив, що в цих краях смеркання і світанку майже немає. Ніч настає зненацька і значно темніша, ніж можна очікувати з огляду на яскраве сонце удень. У перший вечір ми, звиклі до шведських білих ночей улітку, думали, що маємо достатньо часу розкласти речі й оглянути Ґуставію. Але відчинивши двері, за якими нас чекала непроглядна темрява, ми зрозуміли, як помилилися.

Довелося повертатися до пивниці Девіса в надії, що ще зможемо повечеряти. У залі ми виявили дивні приготування. Посередині намалювали коло й посипали піском. До пивниці заходило все більше людей, деякі мали з собою клітки. Поки нам несли хліб і холодне м’ясо, натовп збільшувався, з рук до рук передавали гроші, натомість видавали якісь клаптики паперу.

Невдовзі в коло випустили двох півнів і почали їх підштовхувати один до одного, аж поки вони розлютилися і заходилися битися, що гаряче вітали всі присутні. З’ясувалося, що до півнячих кігтів дротом прив’язані вузькі гострі леза. Уже за кілька секунд один з бійців розпоров черево другому, і поки бідака конав, стікаючи кров’ю, усі, хто ставив на переможця, отримали свій виграш. Потім у коло вийшла наступна пара півнів, потім ще і ще, це тривало й тривало. Невдовзі під стінкою вже лежала ціла купа мертвих півнів.

У приміщення набилося стільки людей, що ми ледве могли поворухнутися, тому вирішили, що краще залишатися на місці, ніж ризикувати, що нас затопчуть. Ми стали свідками справжньої бійки: чоловік, який явно випив більше, ніж варто було, вимагав повернути йому гроші за програну ставку. Втрутився інший парубок — схоже, він отримував зарплату від організатора півнячих боїв. Хоч цей парубок теж був п’яний, але значно більший і сильніший за скандаліста, тому запросто виписав кілька ударів нахабі. Той вийняв з-за халяви довгого ножа і встромив у бік здорованеві. Здорованю увірвався терпець, він ударом у скроню збив розбишаку з ніг і заходився гатити ногами по шиї і голові.

Лише через кілька хвилин роботодавець поплескав парубка по плечу — годі, мовляв. Здоровань зупинився і відійшов обробити ножову рану. Його широка спина трохи затуляла від нас побитого дебошира, але ми помітили, що його обличчя невпізнанно змінилося: замість очей з’явилися червоно-сині плями, щелепа скручена вбік, а на місці носа — яма з уламками кісток. Девіс нахилився над жертвою, прислухався — дихає чи ні? Багатозначно глянув на присутніх, і всі як один відвернулися. Алекс великою долонею затулив побитому носа й рота. Чоловік на підлозі кілька разів слабко смикнувся, з останніх сил намагаючись вирватися, але Девіс не відпускав, аж поки той остаточно завмер.

— Вітаємо на Бартелемі, хлопці! — гаркнув Девіс, коли труп чоловіка відтягли й кинули біля купи мертвих півнів.— Якщо вам сподобалася сьогоднішня розвага, кожної другої неділі тут б’ються собаки, а кожної третьої — негри.

Перш ніж вийти з зали, ми побачили, як один зі слуг Девіса ножем виколупав золотий зуб з рота мерця — і ніхто не мав нічого проти.

Тієї ночі я дуже довго не міг заснути. І не лише через спеку й безліч невідомих комах, які, здавалося, тільки й хотіли торкнутися моєї шкіри. У цьому дивному місті, яке на найближчі роки мало стати моїм домом, я ще сильніше відчув гіркоту розлуки з Ліннеєю.

Наступного дня ми пішли шукати Самуеля Фальберга й застали його вдома. Досить молодий з вигляду чоловік, від тридцяти до сорока років, щойно закінчив снідати й запросив нас випити з ним кави. Він мав відвідати кількох своїх пацієнтів. Причому деяким була потрібна операція. Фальберг прекрасно знав острів і місто, навіть зізнався, що брав участь у розподілі ділянок і плануванні вулиць у перші роки після прибуття шведів у колонію.

— Правда, хвалитися нема чим. Ви самі бачите результат. Тут діють якісь інші сили, не підпорядковані ні владі, ні здоровому глузду.

Я розповів йому про те, що ми вчора бачили у Девіса, і Фальберг навіть не здивувався.

— Коли ми сюди приїхали, на Бартелемі майже не було населення. Нам треба було швидко його заселити й почати економічне освоєння. Ми оголосили, що віднині острів належить шведській короні й тут діють тільки шведські закони. І всі, хто ховався від правосуддя в інших країнах, побачили можливість почати життя спочатку й рвонули сюди. Злодії, пірати, убивці — це глиняні ноги нашого колоса. Не дивно, що тут завжди знайдеться робота для того, хто вміє латати рани.

Я сказав Фальбергу, що чув про нього від свого вчителя Лундстрема у «Трьох трояндах». Лікар сприйняв це як заохочення до довгої лекції про всі наукові цікавинки, на які можна натрапити на острові: від мінералів до рослинного світу. Мимо нас якраз проходила жінка з досить світлою шкірою і кошиком фруктів на голові. Фальберг побачив наші здивовані погляди й, не чекаючи запитання, повідомив:

— Більшість чоловіків тут має темношкірих коханок. Шведи на Бартелемі менше десяти років, але англійці й нідерландці були тут задовго до нас і розмножувались у своє задоволення.

Потім він перелічив назви усіх можливих варіацій змішування людських рас:

— Нащадки негрів і білих називаються мулати. Від нег­рів і мулатів народжуються самбо. Від мулатів і білих — метиси. Від метисів і білих — квартерони або мамлуки. Від мамлуків і білих — квінтерони, і від квінтеронів та білих — блани. У цих чорна кров так розбавлена, що шкіра майже біла.

Юган Аксель зробив серйозне обличчя і спитав:

— Не схоже, що тут дуже родюча земля. Видобуток солі теж навряд чи може принести багато прибутків. З чого живе цей острів?

Фальберг пильно глянув на мого кузена:

— Якщо Баґґе ще не розповів вам, то краще дочекатися розмови з ним. Усьому свій час.

Потім він побажав гарного дня і пообіцяв зайти до нас, як тільки ми захворіємо на лихоманку.

Це сталося вже ввечері. Лихоманка напала спершу на Югана Акселя, якого трусило, мов на морозі, незважаючи на спеку, а через годину з гаком дісталася й до мене.

9.

Про наступні дні я мало що пам’ятаю. Ми з Юганом Акселем валялися на ліжках і то задихалися від спеки, то трусилися від холоду. Час від часу Девіс присилав до нас темношкіру покоївку з мискою бульйону, у який вона вмочала шматочки хліба й давала нам. Те, що я таким чином з’їдав, мені рідко вдавалося втримати в собі. Здебільшого через кілька хвилин я звішувався з ліжка й шукав нічний горщик, але не встигав і блював на підлогу. Біля калюжі блювотиння збиралися на бенкет невідомі мені жуки та інші комахи. Пам’ятаю обличчя над собою: покоївка, лікар Фальберг, Алекс Девіс, блідий і розгублений Юган Аксель — у ті дні, коли йому вдавалося підвестися і певний час триматися на ногах. Я майже не розумів, ніч зараз чи день.

У найтяжчі дні я майже змирився з тим, що життя скоро покине мене. Юган Аксель без тями лежав на своє­му ліжку й бурмотів щось безглузде, мені ввижалися різні химери. Я не міг розрізнити, де ява, де сон. Сцени з минулого хаотично спливали переді мною, але щоразу закінчувалися на тому самому місці: левада і той поцілунок, який поєднав мене і Ліннею. Головна подія мого життя. Усе інше тьмяніло на тлі цього спогаду. З останніх сил я присягався, що все віддам за ще один її поцілунок. І мене мало хвилювало, які сили приймуть цю мою обітницю.

Мій наступний спогад — яскраве світло й несподіваний вітерець. Я розплющив очі й побачив задоволеного Фальберга, який відчинив вікно.

— Що ж, Еріку, лихоманка відступила. Вітаю у світі живих!

Я повернув голову й побачив, що ліжко поруч порожнє.

— А Юган Аксель? Він…

Фальберг похитав головою.

— З вас двох юний пан Шильдт виявився сильнішим. Він уже чотири дні на ногах, почувається так добре, що навіть почав виконувати обов’язки, які поклав на нього губернатор. За кілька днів ти теж зможеш. Тобі неодмінно треба поїсти й набратися сили. Ти й так був худий, а зараз ще схуд на кілька фунтів.

Після обіду я дуже поволі, але таки зміг стати на ноги — уперше за два тижні, як я дізнався. Хитаючись, я вийшов на берег і сів на теплий пісок з ковдрою на плечах.

Знічев’я перебираючи пісок, я намацав пальцями твердий предмет. Це виявився камінь, якого я ніколи раніше не бачив,— схожий на гілку з білими виямками. Моїх скромних знань бракувало, щоб зрозуміти, що це, але я згадав свою обіцянку привезти Лундстрему якихось цікавинок з острова. Через хвилину до мене підійшов Юган Аксель, тож я просто поклав дивний камінь у кишеню.

Через два дні я був готовий почати роботу. Змивши з себе хворобливий піт і вбравшись у випраний одяг, який раптом став завеликий, я знову прийшов до Баґґе. Губернатор привітав мене з одужанням.

— Якщо ти покажеш себе таким же кмітливим, як кузен, від вас буде значна користь острову.

Юган Аксель обійняв посаду нотаріуса. Мені ж через мій юний вік губернатор поки що не хотів давати постійну роботу, а забажав випробувати в різних сферах. Я хотів заперечити, що Юган Аксель усього на рік старший за мене. Несправедливо карати мене за те, що я трохи менший і молодший на вигляд. Але все-таки промовчав.

— Для початку підеш разом з Шильдтом оглядати прибулі вантажі. Він уже знає, як це робиться.

Юган Аксель раптом виявився начальником наді мною, і всю дорогу до Каренажу ми мовчали. Кузен здавався стурбованим навіть більше за мене. Перш ніж ми сіли в човен, який мав відвезти нас на судно, Юган Аксель відвів мене вбік:

— Еріку, за ці кілька днів я вже дещо дізнався про колонію. Поки ти був у гарячці, я вже перевіряв один такий корабель. Я не можу описати цього словами. Ти маєш це побачити сам. Але обіцяй мені, що триматимеш себе в руках, добре?

Нічого не розуміючи, я засмучено кивнув, вдруге за день відчуваючи, що зі мною поводяться як з малою дитиною.

Поки гребці відштовхували човна, опускали у воду весла й підбирали ритм, ми мовчки сиділи на кормі. Хвилі біля берега були досить високі й добряче гойдали човна, від чого ми раз по раз торкалися один одного плечима, ніби саме море намагалося нас помирити. Але що далі ми відпливали від острова, то спокійніша ставала поверхня води.

Човен оминув мис, і я побачив судно, яке ми мали оглянути. Я помітив, що в міру наближення до нього над водою розтікається все сильніший сморід. Юган Аксель затулив рота й носа хустинкою, я намагався дихати тільки ротом. Гребцям, здається, ніщо не заважало. Коли човен зупинився біля борту корабля, звідки спустили мотузяну драбину, сумнівів не залишилося: смерділо саме звідси. Дивно. Що ж це за вантаж такий?

На палубі нас зустрів капітан. Відрекомендувався як Джонс. Імені я не розчув. Юган Аксель говорив з ним англійською і щось записував у журналі. Капітан спитав, чи маємо ми намір оглянути вантаж, кузен кивнув і жестом показав, щоб я ішов за ним. Я думав пройти повз нього, але Юган Аксель підійшов упритул до мене й прошепотів:

— Тільки спокійно. Заради нас обох.

Сморід став такий сильний, що здавався твердим. Я махнув рукою, щоб трохи розігнати його.

Під палубою було темно. Матрос з ліхтарем повів нас у глиб трюму. Зрештою він зупинився біля чергової драбини й підняв ліхтар вище, щоб освітити приміщення.

Спершу нічого не було видно. Але за кілька секунд я раптом побачив сотні очей, спрямованих на нас. Не знаю, чого я чекав після попередження Югана Акселя, але точно не того, що в трюмі судна побачу саме пекло, перенесене через океан.

Довгими рядами в приміщенні заввишки не більше метра лежали голі люди, сковані ланцюгами,— чоловіки, жінки й діти, вкладені щільно, щоб більше вмістилося, прямо у власних фекаліях, сечі й блювотинні. Серед живих долілиць лежало кілька мертвих. Дзижчання мух майже заглушало стогони. Добре було чути тільки дзенькання ланцюгів. Цих очей я ніколи не забуду. Одні дивилися на нас із гнівом і жагою помсти за кожен удар, кожне приниження, які ці люди пережили. Інші ж були геть порожні й безтямні, як очі корови.

Під першою палубою — така сама друга. Під нею — третя, потім четверта. Далі ми не пішли. З найнижчої палуби, куди стікали екскременти з усіх верхніх, чулися крики чужою мовою. У мене підгиналися ноги. Я вчепився за мотузку, що звисала вздовж перегородки.

— Дорослий негр займає шість з половиною футів,— сказав матрос,— жінка — трохи менше, дитина — п’ять футів. Разом ми завантажуємо приблизно п’ятсот рабів. Їхні вожді продають їх нам за скляні буси!

Я в паніці розвернувся і кинувся на верхню палубу. Капітан Джонс розреготався, побачивши мій стан. Юган Аксель вийшов за мною, і Джонс звернувся до нього:

— Ну що? Який курс ви мені запропонуєте?

Юган Аксель назвав якісь числа, губи Джонса заворушилися, він підрахував суму й задоволено посміхнувся. У мене перед очима все попливло. Я більше не міг стримуватися, схилився за борт і виблював. Усього за кілька дюймів від нашого човна. Юган Аксель став на мій захист:

— Мій брат щойно перехворів на лихоманку, ще не зовсім одужав.

Коли ми пливли назад, я тремтів, мов листок на вітрі, хоча й було дуже спекотно. Кузен обійняв мене за плечі.

— Ти впорався краще за мене, Еріку. Я на першому огляді знепритомнів. Баґґе сказав, що в мене сонячний удар.

Він глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим бризом.

— Це прихований бік життя на Бартелемі, яке я вже кілька днів спостерігаю. Найбільший ринок рабів на Антилах розташований на шведській землі. Тут вільний порт, де продавці не платять ніяких податків, а покупці — невелике вивізне мито. Зараз найуспішніша торгівля: Англія оголосила війну Франції, Нідерланди виступили в союзі з англійцями. Ми єдиний нейтральний порт у Вест-Індії, і продавцям африканських рабів більше нікуди йти.

10.

Так я вперше зазирнув у темні нутрощі Бартелемі. Можливо, мені треба було здогадатися про все раніше, але це був не перший раз, коли мені знадобилося більше часу, ніж іншим, щоб щось зрозуміти. Упевнений, що Юган Аксель значно раніше за мене запідозрив щось недобре, а тому був краще підготовлений до порядків, які панували на острові. Для мене ж це було дуже важке випробування. А найскладніше було зустрічатися поглядом з численними темношкірими жителями Ґуставії. Лише одиниці з них спромоглися зібрати гроші на викуп і тепер користувалися обмеженою свободою. А більшість їх була рабами людей зі світлою шкірою. У їхніх очах я читав те, що вони відчували до всіх білих: страх і ненависть під маскою покори.

Невдовзі з’ясувалося, що я непридатний для більшо­сті обов’язків на губернаторській службі. Не було нічого дивного в тому, що я погано ладнав з числами. Але острів ніби вбив узагалі всі мої обдарування. Я ніколи не був хорошим актором, тому Баґґе і його підлеглі швидко побачили, що я надто чутливий, отже — ненадійний. Вони демонстративно усунули мене зі свого кола. Двері зачинили перед моїм носом. Коли я підходив до гурту, розмова стихала.

Урешті-решт мені знайшли роботу, де я «міг загартуватися»,— вести протоколи судових засідань і лічити удари профоса. Баґґе грубо розсміявся, призначаючи мене на нову роботу:

— Хай арифметика не найсильніший твій бік, Тре-Русур, але навіть ти зможеш впоратися з цим.

Не уявляючи, що мене чекає, з торбою, канцелярським приладдям і папером я пішов до цитаделі, розташованої на пагорбі над бухтою. Я трохи запізнився, тож мене вже чекали біля гармат, які захищали вхід до Каренажу. Краєвид звідси відкривався надзвичайний. З висоти Ґуставія здавалася справді гарним містом. Біля входу стояла невелика група людей під охороною кількох солдатів у вицвілій формі. Старший промовисто глянув на годинник, натякаючи на моє запізнення, повернувся на підборах і махнув рукою.

Двоє солдатів тримали між собою темношкіру жінку в лахмітті. Вона була така худа, що ребра можна перелічити. До свого жаху, я побачив, що вона вагітна — судячи з розміру живота, скоро мала народжувати.

На землі лежали шкіряні ремені, прикріплені до коліс гармати. За два метри в землю вбито два кілки, теж з ременями.

Коли солдати підвели жінку до цього імпровізованого ешафоту, вперед виступив білий чоловік, і між ними розгорілася суперечка. Говорили вони такою дикою французькою, зі стількома гортанними звуками, що більшості слів я не розумів. Здається, чоловік був господарем цієї рабині й просив її пощадити з огляду на стан. Дискусія різко обірвалася, коли старший охоронець махнув рукою і двоє солдатів стали копати яму між стовпчиками й гарматою. Тепер я взагалі нічого не розумів. Чоловік, схоже, побачив мою розгубленість і підійшов до мене.

— Мене звати Дюрат. Я перепрошую за затримку.

Чистісінькою французькою я спитав, що відбувається. Чоловік засміявся і поплескав мене по плечу, показуючи цим жестом, що я надто молодий і недосвідчений.

— Ви тут новенький. Річ ось у чому: ціни на рабів дуже різні. Найдешевші — ті, яких привозять з берегів Гвіани. Вони не знають мови, і їх доводиться довго вчити. Вони часто бунтують, бо пам’ятають, як жили вдома. Раби, що народилися тут і з молоком матерів всотали рабство,— значно цінніші. Вони слухняні, сильні й точно знають, що робити.

Я похитав головою, показуючи, що досі не розумію.

— Невже не розумієте? У неї в животі двадцять монет, які я отримаю, продавши її дитину. Удвічі більше, ніж за раба з Африки. Я не хочу, щоб дитина загинула. Яма — для її живота.

Перед моїми очима з жінки зняли лахміття, змусили стати навколішки й лягти животом у яму. Коли яма стала достатньої глибини й усі залишилися задоволені приготуванням, руки жінки прив’язали ременями до коліс гармати, а ноги розсунули й прив’язали до кілків. Жінка беззвучно плакала.

Старший оголосив вирок:

— Рабиню Антуанетту тричі затримували за продаж товарів на вулиці після настання темряви, хоча вона знала, що це заборонено. Тридцять ударів.

Профос теж був чорний. Він зняв сорочку й пов’язав її навколо талії. Узяв довгий плетений батіг з темної шкіри. Усі розступилися, щоб дати йому місце. Він виявився справжнім майстром своєї справи. Кожен удар виляскував, як постріл з пістолета, і луною відбивався від стін форту. Батіг розривав шкіру й плоть на спині жінки. Вона моторошно закричала. Міхур не витримав, і сеча стекла в яму, викопану для її живота.

Ніколи не подумав би, що тридцять ударів — це так довго. Я відвів очі й роздивлявся присутніх на екзекуції. Після дев’ятнадцятого удару я підняв руку й крикнув: «Тридцять». Мій власний голос здався мені жалюгідним писком порівняно з вилясками батога. Ніхто нічого не питав. Солдати відв’язали ремені, двоє рабів підняли на ноші свою посестру, чиє непритомне тіло, здавалося, досі здригається від ударів, і понесли до міста. ­Дюрат ­пішов за ними, глянувши на мене значно похмуріше, ніж під час нашої розмови.

Ніби в тумані пішов до Ґуставії і я.

Торгівля людьми оточувала мене зусібіч. Біля Каренажу стояв барак, біля якого через день відбувалися торги, а найкращі товари приберігали до п’ятниці, коли на Бартелемі прибували покупці з сусідніх островів. Судна з новим товаром приходять щодня. На набережній і у Девіса можна почути жахливі історії. Якось під час обіду я сидів біля однієї компанії, і п’яний капітан розповідав, як йому не пощастило. Він перевіз через Атлантику вантаж цук­ру до Нідерландів, накупив там скляних брязкалець, які так подобаються африканцям, поплив на південь до Гвінеї і набив свій корабель рабами під зав’язку. Але коли він повертався до Вест-Індії, корабель потрапив у повний штиль. Кілька тижнів він бовтався в абсолютному безвітрі. Зрештою провіант і вода майже закінчилися. І він зробив єдине, що міг у таких обставинах: вивів на палубу всіх рабів, скутих одним важким ланцюгом, і штовхнув у море кілька перших. Певний час чорношкірі трималися, але потім втома та вага ланцюга й тіл за бортом зробили своє: одне за одним раби посипались у воду. З невеселим сміхом описав він чорну багатоніжку, яка сповзла за борт, залишаючи кривавий слід від поламаних рук та ніг і скалічених тіл, яких нездоланна сила протягла через весь корабель. Від парапету на борту залишилися самі скалки — як і від його прибутків. Усі його гроші й майже рік роботи за кілька хвилин зникли під водою — до радості тамтешніх акул. Плями крові так і не відмилися з палуби, щодня нагадуючи йому про трагічну невдачу.

Того дня мене викликали до губернатора. Зайшовши до кабінету, я зрозумів, що він гнівається.

— Франсуа Дюрат приходив скаржитися на тебе. Він лічив удари. Рабині присудили тридцять, а ти нарахував на десять менше. І ось яке запитання, Еріку Тре-Русур, і раджу добре подумати, перш ніж відповісти: ти ідіот чи зробив це навмисно?

Я повернув голову вбік, щоб не бачити його реакції.

— Я не так погано рахую.

Він грюкнув долонею по столу, аж чорнильниця підскочила.

— Слухай мене уважно, Еріку. Дуже важливо підтримувати дисципліну серед рабів. На Еспаньйолі он сталося повстання. Назбиралося занадто багато звільнених, які підбурили решту рабів. Більша частина острова зараз у руках бунтівників і навряд чи там вдасться навести порядок. На нашому острові теж рабів значно більше за нас. Ми не можемо давати їм можливості сумніватись у нашій могутності. Думаєш, те, що ти для неї зробив, якось змінить її ставлення до тебе? Якби ви зустрілися віч-на-віч, вона мала ніж і не боялася наслідків, тобі прийшов би кінець. Тільки постійна загроза покарання утримує їх від непокори. Вони не розуміють іншої мови, крім насильства. Завтра її знову доправлять до форту й вона отримає своє. І профос ще й додасть їй зверху.

Губернатор підвівся.

— Але удари лічитимеш не ти, Еріку. Ти втратив мою довіру. Чесно кажучи, я не знаю, куди тебе запхнути на цьому острові. До наступного розпорядження ти супроводжуватимеш свого кузена. Завтра у вас якраз є справа в глибині острова, там навіть ти не зможеш нічого зіпсувати. Але якщо мені доведеться ще раз говорити з тобою на цю тему — наслідки будуть дуже серйозні.

Я почув зміну в голосі губернатора, коли він сперся рукою на стіл і кинув переді мною лист.

— Те, що ти зробив, Еріку,— злочин. І я залюбки закував би тебе в кайдани чи надав можливість на власній шкурі випробувати батіг профоса. І єдина причина, чому я цього не роблю,— пошта, яку сьогодні привезли з Гетеборга. Тобі лист від батька. Мені він теж написав, тому я знаю, про що там ідеться, і хочу першим висловити співчуття. Твій брат… упав з коня на ходу. Він не вижив.

Ночі на Бартелемі сповнені різних звуків. Сичать і потріскують смолоскипи, з таверн чуються гучні крики, як і з багатьох будинків. Дзижчання невидимих комах додається до шуму ночі. Рабам заборонено покидати бараки після настання темряви, але вони часто ігнорують заборону, просто оминають вулиці, де ходить патруль. Ті, що залишаються у бараках, співають ночами, і так від бараку до бараку линуть сумні наспіви зі словами, яких навіть Фальберг не годен зрозуміти — чи то колискові, чи то пісні про батьківщину, якої вони більше ніколи не побачать. Мені теж стало сумно. Спогади про значно старшого за мене брата, з яким ми ніколи не були дуже близькі, скоро поступилися місцем думкам про Ліннею Шарлотту. І хоч як мені було соромно, туга за нею виявилася нездоланна.

11.

Щоранку о п’ятій Ґуставію будив постріл гармати з форту. Так було й цього дня. Юган Аксель підскочив, розштовхав мене, ми перекусили, зібралися і вийшли надвір сідлати двох хирлявих коней, яких кузен винайняв учора ввечері. Раби вже попрокидалися, деякі стоячи снідали. Дивлячись на їхню їжу, мені стало соромно. Поки ми ламаємо гарячий хліб, їмо свіжу рибу, ласуємо найрізноманітнішими фруктами й закінчуємо сніданок міцною запашною кавою, рабів кожного дня чекає та сама їжа: шведський солоний оселедець, який навіть після подорожі через пів світу залишається найдешевшою стравою, яку тут можна знайти. Шматки оселедця вони брали прямо пальцями з сушених гарбузів, що правили їм за посуд. Ще якось я бачив, що на обід їм давали жменю борошна — його треба було розвести водою і їсти таку рідку кашу. Таке харчування не давало змоги відновити сили після тяжкої роботи, тож раби повільно конали від виснаження.

На причалі розвантажували судна й човни. В’язки бананів, тюки тютюну, діжки з оселедцями й прісною водою, якої на Бартелемі було обмаль.

Ми піднялися схилом пагорба, доїхали до краю Ґуставії, і за останніми будинками розкинувся краєвид, якого я ще не бачив зблизька: чагарники, такі густі й колючі, що навіть не уявляю, як крізь них можна пройти. Вище над ними — гола земля, засипана камінням і гравієм. Направду негостинний ландшафт.

Юган Аксель, мабуть, знав про мою вчорашню розмову з губернатором. Принаймні він не розпитував, чому я з ним і що сталося. Мабуть, вирішив дати мені можливість самому вибирати, що розповісти й чи розповідати взагалі. Чомусь я відчув потребу поговорити з ним про все.

— Ти чув?

Він кивнув.

— Думаєш, я вчинив неправильно?

Він подивився на мене з незрозумілим виразом обличчя.

— Ні. І так.

— Говори прямо.

— Еріку, те, що ми тут бачимо, викликає в мене не меншу огиду, ніж у тебе. Я гірко шкодую, що ми опинилися на Бартелемі й з нетерпінням чекаю, коли ж ми зможемо звідси забратися. Ти спробував пом’якшити несправедливий вирок, і я не можу тебе за це засуджувати. Але мені хотілося б, щоб ти краще оцінював наслідки своїх дій. Те, що ти зробив, помітили всі. Рабиню, яку ти нібито врятував, тепер покарають ще більше. Ти чітко показав свою позицію і будеш за це розплачуватися. Тобі не дадуть ні­якої посади, на якій ти можеш утнути щось подібне.

Мені гірко було визнавати, що він каже слушно.

— Так, твоя правда, звичайно. Але я не міг вчинити інакше.

Юган Аксель усміхнувся, похитав головою і заспокійливо поплескав мене по плечу.

— Якби ти був інакшим, я тебе так не любив би.

— Але невже ми не можемо нічого зробити?

Мій кузен став гризти ніготь великого пальця, як робив завжди, коли про щось замислювався.

— Я не знаю, Еріку,— нарешті відповів.— Треба трохи почекати, роздивитися. Може, з’явиться якась можливість. Але самі ми нічого не зробимо.

Певний час ми їхали мовчки, потім я спитав, яке в нас сьогодні завдання.

— Ми їдемо в глиб острова на бавовняну плантацію. Вона вже кілька років належить Тюко Сетону, шведу, якого тут вважають ексцентричним диваком.

— Що ми маємо робити?

— Усіх рабів на острові за графіком використовують від імені Корони для будівництва доріг, державних будівель і всього такого. За нашими даними, Сетон останнім часом придбав чимало рабів, але вже давно не давав жодного раба на державні роботи. Ми маємо в цьому розібратися і нагадати йому про обов’язки землевласника.

Бартелемі — невеликий острів, усього кілька миль зав­довжки від мису до мису, дві чи три бухти в найширшому місці. Але кожна поїздка до центру острова стає справжнім випробуванням через кам’янистий ґрунт і страшенно звивисті доріжки. Через кущі ми пробилися на пагорб, де земля виявилася брунатно-червоною, як шлак біля плавильної печі. Ставало дедалі спекотніше, комахи вгризалися у кожен незахищений шматочок шкіри. Коней ніяк не вдавалося змусити їхати швидше, і аж за кілька годин Юган Аксель показав на купку будівель, що виднілися звіддалік.

— Он. Французи назвали цю долину Квартьє де Гран Кю-де-Сак.

Я поворушив губами, перекладаючи назву.

— Великий тупик?

Юган Аксель кивнув. Ми поїхали далі.

Головний будинок плантації — не новий, але доглянутий. Трохи збоку зведено кілька новіших будівель без вікон. Півколом невеличкі хижки. У повітрі висів якийсь гнилісний запах. Мене почало нудити, але невдовзі організм ніби виробив якийсь захист, і я вже не звертав уваги на сморід.

У тіні під навісом сидів чоловік і дивився на нас. Схоже, хтось зі слуг повідомив йому про наше ­прибуття. Не дивно — протягом пів години нас було добре вид­но на дорозі. Ми заїхали у двір, і чоловік підвівся. Так я вперше побачив Тюко Сетона. Невисокого зросту, за тридцять років, хоча доволі молодий на вигляд, охайно вбраний, у крисатому капелюсі. Біляве волосся спадає на шию. Правильні риси обличчя з високими вилицями, проникливий погляд синіх очей. Сетон був би вродливим чоловіком, якби не страшний шрам, що підняв лівий кутик його рота й нерівною дугою пробіг по щоці. Розрізана плоть склалася нерівно і, схоже, досі не загоїлася, особливо біля рота — з рани стікав чи гній, чи сукровиця, і чоловік постійно прикладав до неї хустинку. Рана не просто порушувала симетрію обличчя, а надавала йому дивного виразу, немовби Сетон постійно посміхався моторошною посмішкою, схожою на гримасу. Через це нелегко було сказати, коли він говорить серйозно, а коли глузує зі співрозмовника.

Господар зняв капелюха й ввічливо привітався французькою. Юган Аксель відповів йому нашою рідною мовою, і Сетон підняв брову.

— Шведи, це ж треба! Ласкаво прошу в Тупик. У мене тут рідко бувають гості.

Кремезний чолов’яга з зіпсованими зубами підійшов і взяв наших коней за повіддя.

— Це Луї Жаррік, мій управитель і взагалі права рука. Він рідко говорить і ще рідше про щось питає, тож йому можна довіряти. N’est ce pas[10], Луї?

Жаррік мовчки глянув на нього.

Сетон жестом запросив нас до столу, де вже стояли три склянки й лежав хліб на гарному тарелі. Господар запропонував нам рому, щоб утамувати спрагу, хоча сам задовольнився водою зі шматочками фруктів. Ми випили. Тюко Сетон виявився гостинним господарем, ввічливим і цікавим до новин зі Швеції. Він розпитував нас про се й про те, доливаючи в наші склянки рому, щойно ми їх спорожняли. Я був дуже радий поговорити з ­кимось, крім Югана Акселя, тому охоче розповів про «Три троянди», свою сім’ю і нашу непросту подорож через ­океан. Він уважно слухав, кивав і підтакував, що мене тільки підбадьорювало. У голові в мене вже все змішалося від випитого. Коли я втратив логіку моєї розповіді й змовк, Сетон тепло усміхнувся.

— Зазвичай у найспекотніші години ми відпочиваємо. Може, ви хочете освіжитися з дороги? Луї проведе вас у дім. А через кілька годин я покажу вам плантацію.

Він багатозначно глянув на мого кузена, той кивнув.

Я прокинувся від сильного болю в голові — здавалося, у мене трісне череп. У роті пересохло, язик ледве повертався. Я був сам у відведеній нам кімнаті з двома диванами й мискою з водою. Роззирнувся, шукаючи Югана Акселя, нікого не побачив, піднявся і поправив одяг. Похитуючись, вийшов надвір. Юган Аксель у дворі про щось розмовляв з Сетоном. Господар повернувся до мене й весело вигукнув:

— А я боявся, що наш юний друг ще довго відпочиватиме! Вас слід привітати, маєте міцне здоров’я! Що ж, панове, ходімо потихеньку.

Він заклав руки за спину й повів нас до своїх полів. Тут і там він зупинявся, щось показував, пояснював якісь деталі. Ми оминули головний будинок і ряд хижок, і перед нами розкинулася бавовняна плантація.

На полі не було жодного живого куща. Скидалося, що плантацію взагалі ніхто не доглядав. Сетон помітив моє враження і розвів руками:

— На жаль, землеробський талан мене покинув.

Юган Аксель збентежено кашлянув:

— Пане Сетоне, а де ваші раби? За нашими списками, у вас тут має бути двадцять троє: дванадцять чоловіків, вісім жінок і троє дітей.

— Пішли відпочивати.

— Так рано?

— Ви самі бачите, у якому стані поля. Я не можу змушувати їх працювати безцільно.

Юган Аксель повернувся до бараків без вікон.

— Я хотів би їх побачити й перевірити дані губернаторського списку.

Сетон похитав головою.

— Я не хотів би турбувати їх під час денного відпочинку.

— Я наполягаю.

— Ви уявляєте, що таке працювати на спеці кожного Божого дня? Запевняю, це значно важче, ніж полічити голови. Я намагаюся зробити їхнє життя легшим. Ви чули мою відповідь і маєте пояснення, чому я так відповів. Пропоную вам задовольнитися цим.

Кілька секунд вони дивилися один одному в очі. Юган Аксель першим відвів погляд:

— Як хочете.

Сетон усміхнувся, і суворий вираз зник з його обличчя. Він повів нас далі за якусь будівлю, і раптом перед нами відкрився вкритий квітами схил пагорба. Сетон знову розвів руками.

— Тут мої садівничі зусилля мали більше успіху. Франжипані. Plumeria obtusa. Моя гордість.

Але не встигли ми намилуватися прекрасним видовищем, як вітер війнув нам в обличчя бридким смородом, значно сильнішим, ніж у дворі. Сетон підніс до обличчя хустинку.

— Це водорості гниють на березі моря. Велика неприємність для всіх, хто живе недалеко від моря. Вітри й течія прибивають усе сміття до східного берега острова.

Він повернувся до свого поля франжипані.

— На вечір квіти повністю розкриваються, і тоді всю долину наповнюють пахощі. Так ми рятуємося від смороду хоча б уночі. Ви це помітите, якщо не зразу заснете. Думаю, ви розумієте, що сьогодні повертатись уже пізно. Тропічна ніч почнеться менше ніж за годину. Запрошую вас, панове, повечеряти зі мною. Я не міг навіть мріяти про таку приємну компанію з моєї батьківщини.

12.

На вечерю подали суп, потім смаженого на жару голуба з солодкими коренеплодами — і це була найкраща страва, яку ми їли на острові, хоча вона не витримувала порівняння з тим, до чого ми звикли вдома. З вином було краще: у Сетона виявилася хороша добірка вин і він чудово знав, яким напоєм краще доповнити наявні страви.

Їдальня обставлена просто, як і весь будинок, але прикрашена гарними предметами. Зі стелі звисала криш­талева люстра, яка яскраво освітлювала простір над столом, на обклеєних шпалерами стінах за метр один від одного — світильники. На підлозі килим з якихось східних країв. Після кількох келихів вина лише спека й дзижчання міріад комах нагадувало, що ми не вдома.

Розмовляли здебільшого я і Сетон, Юган Аксель майже весь час мовчав. Розмова точилася навколо звичайних життєвих речей: про видобування солі в копальнях на березі океану, потребу більшої кількості цистерн для збирання дощової води, вплив французької війни на торгівлю. Сетон виявився дуже поінформованим чоловіком і про будь-яке питання мав власну думку. Я щосили намагався не зганьбитися, але, мабуть, на його тлі мав дуже скромний вигляд.

Вино і втома швидко взяли своє, і Юган Аксель допоміг мені лягти в приготоване для мене ліжко. Виходить, я ліг доволі рано, а прокинувся задовго до світанку, почуваючись свіжим і бадьорим. Я трохи покрутився в ліжку, намагаючись знову заснути, але потім вирішив не силувати себе й піти перевірити, чи справді квіти Сетона сильніше пахнуть уночі.

У чорному оксамитному небі яскраво сяяли зірки, утворюючи візерунки, до яких мені ще тільки треба звикнути. Хоча місяць уже хилився до горизонту, його світла ще вистачало, щоб я міг бачити, куди ступати. Я пішов, як мені здавалося, до квітучого поля, але скоро зрозумів, що заблукав, бо опинився перед бараком, у якому Сетон тримав своїх рабів. Важкі ворота виявилися замкнені на засув і великий замок. Я зрозумів, де перебуваю, і повернув до поля. З’ясувалося, що господар плантації не перебільшував: франжипані справді наповнили все навколо дивовижним ароматом. Кожна квіточка розкрилася і маленьким дзвіночком дивилась у небо. У світлі місяця та зірок квіти здавалися примарними, з якогось іншого світу. У повній тиші над квітами пурхали метелики.

Повертаючись назад, я побачив якийсь вогник. Виявилося, що це Сетон вийшов покурити. Під час кожної затяжки його обличчя освітлювалося червонуватим світлом. Він усміхнувся. Тінь підкреслила його шрам, і я мимоволі сахнувся.

— Ну що?

— Усе, як ви й сказали. Вони справді чудово пахнуть.

— Називай мене Тюко. Пригостити тебе тютюном?

Я похитав головою.

— Не хочеш трохи посидіти зі мною? Як на мене, середина ночі — найкращий час тропічної доби.

Я сів у крісло біля нього. Він розпитував мене про «Три троянди», про сім’ю. З якоїсь причини мені легше було говорити про свого брата з незнайомцем, ніж з кузеном. Сетон, схоже, щиро мені співчував.

— Єдиний брат?

— Так.

— Я теж пережив смерть близьких людей, хоч я і єдина дитина в сім’ї. Мій батько помер, мати в монастирі. Мене ростив і вчив батьків брат.

Ще трохи ми поговорили про мінливість життя, і невдовзі я вже розповідав йому історію моїх стосунків з Неєю — причину, з якої я опинився тут. З усіх, кого я бачив у житті, цей дивний чоловік виявився першим, хто серйозно поставився до моїх почуттів і не вважав їх юнацькою забаганкою. Він уважно вислухав мою історію і сказав:

— Зараз ти можеш нарікати на долю й гніватися, але подумай, скільки у світі людей, які ніколи не відчували того, що відчуваєте ви. Ми дуже схожі, ти і я. Ти був би здивований, якби я розповів, наскільки схожі причини мого перебування тут. Я теж мав почуття, яких не схвалило моє оточення.

Він відклав люльку.

— Кажуть, що ми живемо в добу Просвітництва, в епоху Розуму, але люди не розуміють, що нами керують сили значно глибші, ніж раціо і логіка. Усе, що виходить за межі людської уяви, у нас вважається поганим. Замість спробувати це зрозуміти, люди намагаються заперечити й відвернутися. Але за всієї своєї недостойності, саме ці пороки керують світом. Наслідки ми бачимо навколо себе. Людина народжена бути вільною, але живе в кайданах.

Я ніколи не чув дивніших слів від рабовласника. Моє мовчання повністю видало мої думки. Хоч нікого не було поблизу, Сетон роззирнувся, нахилився ближче до мене й прошепотів:

— Я не той, ким здаюся, Еріку. Запам’ятай це. Сподіваюся, що колись я зможу тобі все пояснити, але доти прошу просто мені вірити.

Він кілька хвилин посидів мовчки, дивлячись у темряву, потім стрепенувся і повернувся до мене.

— Скільки тобі років, Еріку?

— У грудні буде п’ятнадцять.

— Ти ще побачиш, що час летить непомітно. Скоро ти зможеш робити все, що захочеш. Тобі тут подобається?

Я не хотів якимось чином скривдити його, тому постарався висловитися якнайобережніше:

— Мені здається, що Бог відвернувся від цього місця.

Він закурив, глибоко затягнувся і випустив дим великою хмарою.

— Ти віриш у Бога?

Я кивнув, хоч і нерішуче, бо ніхто раніше мене про таке не питав. Це запитання припускало варіанти від­повідей, про які я не думав. Після кількох затяжок він сказав:

— Особисто мені важко повірити в Бога, який за будь-яких обставин допомагає грішникам і створює перешкоди праведникам.

Я згадав фразу, яку прочитав в одній з книжок моєї матері,— батько, побачивши ім’я автора, сплюнув, ніби побачив самого диявола:

— Бог не відповідає за все, що відбувається у світі. Це ми, люди, забули своє призначення і створили собі життя, у якому нехтуємо усіма його заповідями.

— Кожен має право на свої переконання. Але те, що суспільство прогнило, може бачити кожен, у кого є очі.

Він нахилився до мене, й тепер його обличчя було просто навпроти мого.

— Може, люди не мусять підкорятися ніякому закону, крім одного, даного природою? Скільки ми могли б зробити, такі люди, як ти і я, якби не натрапляли постійно на перешкоди? Хіба це не була б справжня свобода, Еріку?

Він відкинувся на спинку крісла, затягнувся і задумливо подивився у зоряне небо.

— Роби що хочеш — такий має бути основний закон.

Я сидів зліва від нього, і коли глянув на його обличчя — побачив тільки шрам. Тому й не міг зрозуміти, посміхається він чи ні. Мабуть, він відчув мою невпевненість і засміявся.

— Вибач. Моє почуття гумору не всім зрозуміле. Тобі випало стикнутися з ним у перший же день нашого знайомства. Зазвичай я рідко комусь так швидко довіряю.

Він вибив з люльки попіл, і ми підвелися, щоб побажати один одному гарних снів.

— Я знаю, що в Ґуставії багато недоброзичливців, які тільки й думають, щоб сказати про мене щось погане. Я радий, що ми з тобою порозумілися. Сподіваюся, ти матимеш про мене хорошу думку, незважаючи на всі підступи.

Я без слів кивнув, не знаючи, що сказати. Але йому цього було достатньо. Він усміхнувся і обережно поклав руку мені на плече.

— Я знаю про твого батька не більше, ніж ти мені розповів. Але той, хто виставляє за двері такого сина, як ти, не дуже хороша людина. Знай, що тут тебе завжди чекають, якщо виникне потреба чи бажання. Я скажу Жарріку, щоб він завжди тримав для тебе кімнату. Якщо захочеш тут пожити, я буду радий. Добраніч.

13.

Уранці мене знову розбудив Юган Аксель. Мені здавалося, що ми спали надто довго. Але Сетон чекав нас за столом і запросив снідати. У срібному чайничку парувала кава, на столі лежали хліб і оселедець. Коли ми поснідали, Сетон вийняв гаманець і виклав на стіл кілька монет.

— Я полічив, скільки Корона мала б заплатити за роботу моїх рабів. Якщо пан Шильдт хоче, хай перевірить мої розрахунки. Коли треба, ось рахівниця.

Він простягнув Югану Акселю аркуш паперу. Мій кузен відмовився від рахівниці, переглянув розрахунки на аркуші й сказав:

— Розрахунки наче правильні, але сума завищена.

— Надлишок призначений для губернатора Баґґе як компенсація за незручності, які я спричинив. Або, якщо губернатор забажає, як аванс за майбутні такі порушення.

Юган Аксель нахмурився.

— Я не впевнений, що губернатор так веде справи.

Сетон весело глянув на мого кузена. Цього разу мені здалося, що він таки посміхається, і ця посмішка демонструвала поблажливість старшого до недосвідченого молодшого.

— Якщо ви виросли серед людей, які відмовлялися від запропонованих грошей, то або вас оточували святі, або ви неуважний. Залишмо це рішення самому губернаторові. Ви просто передайте вельмишановному Карлу Фредріку Баґґе мою відповідь. Лист я вже підготував. Напишете мені розписку на отриману суму?

Елегантним жестом він простягнув Югану Акселю перо якогось екзотичного птаха, чорнильницю і розписку, яку мій кузен і підписав.

У дворі ми побачили Жарріка з нашими кіньми, вже напоєними й готовими до сідлання. Сетон помахав нам на прощання з затіненої веранди, і ми виїхали на дорогу під палюче сонце. Минув якийсь час, перш ніж ми заговорили. З того, як він сидів на коні й рухався, було ­видно, що настрій у мого кузена не найкращий. Я не витерпів і спитав:

— Що тебе мучить?

Юган Аксель притримав коня, і ми поїхали пліч-о-пліч.

— У дворі не видно жодного раба, хоча за документами їх має бути більше двадцяти. На полі все засохло й немає навіть натяку, що його хтось обробляє. Коли ти заснув, я ще трохи поговорив з Сетоном. Він розпитав мене про політику шведської Корони, про те, що я бачив тут, на Бартелемі. І зрештою все мені пояснив.

— У чому ж причина?

Юган Аксель погриз ніготь і виплюнув відгризений шматочок — багатолітня дурнувата звичка.

— Мені дуже хотілося б йому вірити… Він стверджує, що життя на Бартелемі йому таке ж бридке, як і нам.

Я нетерпляче кивнув:

— Я теж говорив з ним віч-на-віч, і мені він сказав те саме.

Юган Аксель від цих слів зупинив коня.

— Коли це було?

— Я вночі вийшов понюхати квіти, а він ще не спав.

— Еріку, я не хочу, щоб ти зустрічався з ним наодинці, поки я не дізнаюся всю правду, яка ховається за його красивими словами. Можеш мені це пообіцяти?

Моє роздратування негайно переросло у гнів.

— Ти теж ставитимешся до мене як до дитини?

Турбота в його погляді ніби натякала, що я не здатен щось вирішувати самостійно. Це дуже мене зачепило.

— Ти ще надто юний, Еріку, і надто швидко довіряєш людям, навіть якщо вони нічого не зробили, щоб заслужити довіру. Тут немає чого соромитися. Але твої емоції занадто відкриті для тих, хто вміє їх читати, і тому ти дуже вразливий. Я нічого від тебе не приховуватиму, але спершу хочу розібратися, що тут коїться насправді. Будь ласка, утримайся від поїздок до Тупика, поки я все знатиму напевно.

Можливо, через спеку я став дратівливішим, ніж завжди, але його лагідний тон мене добряче розсердив. Сетон говорив зі мною на рівних — уперше за весь час на острові. Але щойно ми виїхали за межі його маєтку, зверхнє ставлення знову мене наздогнало.

— Маленький Ерік Тре-Русур не може сам про себе подбати, так? Він просто дивний кузен Шильдта, нікому не потрібний і ні на що не здатний. Не дай Боже комусь побачити в ньому щось, крім можливості скористатися цим дурником. Ось що я тобі скажу, Югане: ми завжди судимо інших по собі.

У кузена потемніли очі.

— Що ти хочеш цим сказати, Еріку?

— Лише те, що ти сам сказав. Мій батько оплатив твою поїздку, щоб ти міг шпигувати за мною і читати мої листи. Але з цієї миті я сам вибиратиму собі друзів.

Я навмисно так сказав, щоб образити його, і скоро я про це пошкодую, але зараз моя кров кипіла і я нічого не міг з собою вдіяти. Я пришпорив коня, тварина здивовано форкнула й помчала з пагорба так швидко, як тільки могла. Мій кінь був трохи прудкіший, і Юган Аксель не зумів мене наздогнати.

Мабуть, я десь пропустив роздоріжжя, і мені знадобилося кілька годин, щоб знайти дорогу до Ґуставії. На ­щастя, острів надто малий, щоб загубитися на ньому назавжди. Коли я залишив коня в стайні і дійшов до Девіса, на місто вже впала ніч. Югана Акселя не було ні в нашій кімнаті, ні в таверні. На мою радість, у залі сидів Фальберг. Він, мабуть, побачив, що я збентежений, і запросив до свого стола.

— Учора я не бачив тебе й молодого Шильдта.

Я коротко розповів йому про нашу поїздку.

— Тюко Сетон? Я з ним ніколи не зустрічався, але знаю, що він певний час жив у місті, а потім купив землю в глибині острова. Подейкують, що мого колегу кілька разів викликали до різних борделів Ґуставії, щоб оглянути травми, яких він завдав. Дуже скоро він став небажаним гостем у місті. Що ти про нього думаєш?

Я згадав, що Сетон казав про чутки щодо нього.

— Прекрасний господар. Ми довго розмовляли, і він справив на мене хороше враження. Мабуть, ні для кого не секрет, що мені важко знайти своє місце на Бартелемі. Здається, він мене зрозумів.

Фальберг якусь мить задумливо дивився на мене й змінив тему.

— Еріку, можу я розповісти тобі про дивну істоту, яку знайшов тут під час наукових досліджень? Чудернацька тварина, на перший погляд схожа на дуже великого павука, має багато притаманних цим створінням особливостей. Але після детального вивчення я зрозумів, що це не павук, а якийсь родич скорпіона. Я дуже здивувався, але з часом зрозумів його природу. Цей скорпіон, не маючи яскраво вираженого хвоста з жалом, полює на інших павуків. Він настільки схожий на них, що вони сприймають його за свого й підпускають дуже близько. Він завдає удару, нічим не ризикуючи.

Фальберг сперся ліктями на стіл і нахилився вперед, дивлячись на мене поверх старих подряпаних окулярів.

— Ти розумієш, що я хочу тобі сказати?

Я не розумів, але все ж кивнув, хоч і нерішуче. Невдовзі ми попрощалися і розійшлися.

Я сподівався застати в кімнаті Югана Акселя і якщо не перепросити, то хоча б пояснити, чому я так сказав. Але його не було. Роззирнувшись, я побачив: деякі речі мого кузена зникли, хоч він і намагався скласти все так, щоб цього не було помітно. Очевидно, він збирався ночувати деінде. Оглянувши свій багаж, я виявив, що зник і батьків подарунок — пістолет у дерев’яній коробці.

14.

Уранці я пішов до резиденції губернатора, сподіваючись знайти там свого кузена. Секретар мене не пустив, але я стояв біля дверей і думав, що мені далі робити, і мене помітив сам Баґґе.

— Тре-Русур. А він навіжений, твій кузен. Навіть не подумав би про нього. Ти не знаєш, де він, чорт забирай, подівся? Тут термінові папери.

Я сказав, що не знаю і сам сподівався спитати про це. Баґґе сердито ляпнув по жирних складках на шиї, де кілька комах зібралися поснідати.

— Учора ми трохи посварилися. Він чомусь хотів повернутися до Тупика, хоча мені там усе зрозуміло. Є чимало важливіших справ. Хоча за протоколом я не маю нічого пояснювати своїм підлеглим, мені довелося з ним поговорити й закликати до порядку.— Баґґе підняв руки.— Звичайно, для його ж блага! Якщо я намагаюся його виховати, то лише тому, що вважаю його здібним, на відміну від… Ну, від тебе, якщо бути відвертим.

Губернатору, який, схоже, вже добряче випив сього­дні, стало ніяково від такої відвертості. Він змінив тему:

— Яке в тебе залишилося враження щодо того Сетона? Шильдта щось непокоїло, хоча той плантатор відшкодував усі збитки й навіть постарався надати розумне пояснення.

Поки я думав, що йому сказати, він уже махнув рукою.

— Та байдуже. Побачиш Шильдта — скажи, що ми забудемо про це. Я не хотів сварити його за те, що він турбується про свого кузена, навіть якщо ти й не заслуговуєш цього. За мене говорив ром. Надалі хай не звертає уваги на мої слова в цю пору. Усе, Тре-Русур, забирайся звідси.

Він пішов, а я залишився біля дверей. І знав не більше, ніж до приходу сюди.

Трохи більше знали в конюшні, де ми брали коней. Юган Аксель орендував того ж коня, якого брав минулого разу, і поїхав у глиб острова на світанку. Гладкий господар стайні поколупався вказівним пальцем у носі, глянув на результат своєї діяльності й пробурмотів по-французьки:

— І ще йому потрібна була лопата.

Я гадки не мав, що Юган Аксель хотів ще обговорити з Сетоном і навіщо йому взагалі повертатися до Тупика, та ще й наперекір губернатору. Я відчував щось недобре, але знав, що Юган Аксель завжди вмів подбати про себе. Сетон мені теж здався розумним і вихованим. Мені здавалося, найприроднішим наслідком цієї ситуації буде їхня щира розмова. Вони з’ясують усі непорозуміння і помиряться. Тому я вирішив почекати.

За відсутності Югана Акселя мені не було чого робити. Ніхто мене не шукав, нічого не наказував. Весь мій час належав тільки мені. Я пішов до моря, побродив по воді, а якщо переді мною з’являлася купа водоростей, які прибивало хвилями, відходив трохи далі, до тієї чи іншої соляної ями. Туди під час припливу набиралася морська вода, потім вона випаровувалася і на дні залишалися білі кристали солі — раби їх згрібали у купи своєрідними граблями. Я згадав про дивний камінь, який знайшов на березі невдовзі після одужання, і став шукати інші рідкісні мінерали. Зрештою я зібрав цілу жменю схожих на гілля камінців, але досі не знав, що ж вони собою ­являють. Вони здавалися пористими, але були доволі важкі, усі в якихось дивних виямках чи подряпинах.

Стомившись шукати камінці, я пішов гуляти вулицями Ґуставії. Скрізь тут вирувала торгівля — головне джерело доходів острова. Баржі, баркаси й човни гойдалися біля причалів, чекаючи, поки їм дадуть дозвіл на розвантаження. Щоразу, як прибував новий невільничий корабель, скутих важким ланцюгом рабів доставляли на берег. Від них неймовірно смерділо, усі, хто проходив повз, затуляли носи. Рабів змушували помитися у морській воді й вели в барак біля рабського ринку. Багато з них за час жахливої подорожі божеволіли. Такі йшли з порожніми очима й піною на губах.

У натовпі я помітив Фальберга — кілька капітанів викликали його, сподіваючись, що він допоможе їм уникнути зайвих збитків. Певний час я стояв дивився, як лікар переходить від одного раба до іншого:

— Цинга. Цинга. Лихоманка. Цинга.

Моя компанія, схоже, йому не заважала. Може, навіть навпаки, давала змогу трохи розвіяти похмурі думки:

— У більшості з них є симптоми, цілком характерні для тих жахіть, що вони пережили. Але на острові є проблеми, які завдають мені значно більше головного болю.

Він на мить змовк і вишкірився, показуючи чоловікові навпроти, що хоче побачити його зуби.

— Це називається ностальгія, вона вражає більшість новоприбулих рабів. Така туга за домом, яка переростає в одержимість, настільки сильну, що набуває фізичних проявів. Вони нічого не їдять і не п’ють, дихання стає неглибоким і прискореним, серце б’ється повільніше. Якщо цей стан затягнеться, людина вже не одужає, а помре.

— І немає ніяких ліків?

Фальберг вже перейшов до наступного в черзі раба, але повернувся й багатозначно глянув на мене, піднявши брову.

— Мені здається, відповідь на це запитання очевидна.

Ми попрощалися.

Повертаючись до Девіса, я знову йшов повз барак для рабів. Хоч я й дивився під ноги, бо неприємних спостережень мені було вже більш ніж достатньо, мою увагу таки привернув один з рабів, прив’язаний до колоди біля бараку. Мабуть, його збиралися відвести на плантацію цукрової тростини в глиб острова. Він не міг говорити, тільки кректав: на нього начепили якийсь намордник, що фіксував щелепи. Бідолаха дико жестикулював руками.

За час перебування на острові я вже звик до різних відтінків шкіри, але такого екземпляра я ще не бачив. Чоловік стояв голий-голісінький, у чому мати народила. Його тіло, явно хворе, було вкрите різнобарвними плямами: від синьо-чорних до майже білих. Волосся немає, на голові видно порізи від леза. Обличчя майже чорне, лише білки очей сяяли. Чоловік плакав, вив і тягнувся до мене, наскільки давав змогу ланцюг. Я подумав, що цей невільник — яскравий приклад тієї туги, про яку мені розповідав Фальберг. Наступної миті брутальний англієць став між мною та рабом і щосили вдарив того ціпком проміж ніг. Чоловік упав як підкошений і зігнувся навпіл. Англієць повернувся до мене.

— Він кидається на всіх, хто проходить повз. Я купив його майже за безцінь, але відчуваю, що мене ошукали. Будьте обережні.

Я пішов далі, але довго ще мене переслідували ридання змученого раба.

15.

Писати ночами — непросте завдання, і я лише щойно зауважив, що, поки я це пишу, минула зима, пролетіла весна й скоро закінчиться літо. Сьогодні ввечері мене вразило, що я змерз у кімнаті з відчиненим вікном, а ще відчув запах мокрого листя.

Хоча це неважливо. Здебільшого я проводжу дні в тумані, який на мене напускає настоянка. День — це просто сон, про який навіть спогадів не залишається. Мені дають пити, мені пускають кров, мене перевертають у ліжку. Лише в темряві я приходжу до тями, на кілька годин з півночі до світанку, коли ніхто не приходить давати ліки чи ще для чогось. З гусячим пером у руці я схиляюся над папером, згадую всі жахіття і чекаю ­сонця.

Сьогодні вдень я ненадовго прокинувся і зрозумів чому: у моїй кімнаті виявилося двоє відвідувачів. Здається, вони вже тривалий час про щось мене запитували. Не пам’ятаю, чи я їм щось відповідав. Один був високий, з широким обличчям, типовий розбишака. Другий — навпаки: худий, блідий, небагатослівний. Я щосили намагався утекти від набридливих візитерів у стан безтями, але не встиг так швидко, як мені хотілося. На жаль, я зрозумів, навіщо вони прийшли. Прийшов час мені відповісти за скоєне. Якась частина мене хотіла зразу ж упасти до їхніх ніг і зізнатися в усьому, розповісти в усіх деталях. Але страх і наркотична настоянка паралізували мене. Хоч я їх чув, навряд чи вони це помітили.

Розчаровано вони намагалися вмовити мене відповісти на їхні запитання, поки зрештою усвідомили, що їхні зусилля марні. Здоровань, здається, розсердився — він люто вдарив рукою по одвірку. Дивно, але звук був такий, ніби об дерево вдарили деревом. І я зрозумів, що він втратив руку, а на її місці — вирізаний з дерева протез. Ім’я худого я досі пам’ятаю: здоровань називав його Вінґе.

Можливо, їхній візит означає, що моє перебування тут добігає кінця. Треба поквапитися, щоб встигнути все записати до того, як доля закине мене в якесь інше місце.

16.

Час моєї бездіяльності здавався нескінченним. Ніколи й ніде я не почувався таким самотнім, як у натовпі моряків, рабів і негідників у Ґуставії.

Наступного дня я встав удосвіта, заплатив господареві стайні, який вже знав мене так добре, що називав на ім’я, узяв коня і поїхав за місто. Утретє за кілька днів я їхав стежками, що з’єднували Ґуставію і маєток з дивною назвою «Великий тупик». Тепер я вже знав дорогу. Лише раз я зупинився на роздоріжжі й завагався, їхати мені праворуч чи ліворуч. Але тут з-за пагорба виїхав сам Жаррік, управитель пана Сетона. З легким здивуванням він привітався зі мною.

Я раніше не залишався з ним наодинці, і він здався мені дуже нетовариським. Утім, він вказав мені правильний напрямок і навіть трохи проїхав зі мною. Жаррік потерпав від похмілля, якого навіть не намагався приховати, і періодично тамував справу, жадібно п’ючи з фляги, яку виймав із кишені куртки. Своєю нерозбірливою французькою він повідомив, що виконував доручення господаря — щось відвозив до Ґуставії. З цими словами він чомусь захихикав. Я не зрозумів чому, але за ходом його думок взагалі складно було стежити, тому я просто усміхнувся у відповідь, ніби він пожартував. Його ж це розвеселило ще більше. Кінь Жарріка був значно жва­віший за мого, тому він невдовзі попрощався і поїхав уперед.

Спустившись у долину, я здалеку побачив Тюко Сетона — він сидів на ґанку зі склянкою в руці. Я заїхав у двір, і господар вийшов мені назустріч. Він привітався так само велемовно, як і першого разу, але мені здалося, що цього разу його щось непокоїло.

— Ходімо зі мною, Еріку. Нам треба поговорити.

Він махнув рукою у бік рабського бараку, і я здивувався: двері були навстіж відчинені. Він жестом запросив мене зайти, і я вже злякався, що зараз побачу видовище, схоже на те, яке бачив на кораблі капітана Джонса. Але коли мої очі звикли до напівтемряви, я виявив, що даремно боявся: приміщення було порожнє.

— Ти й твій кузен не бачили тут рабів, бо я їх усіх відпустив на волю. Я не хочу тримати інших людей у рабстві, а цей острів викликає в мене відразу. Є й інші люди, які думають там само, як я. Один із них англійський капітан — мій друг. Я купую рабів на невільницькому ринку, й тут вони чекають на нього. Він знає східне узбережжя як свою кишеню. Час від часу він кидає там якір і висилає човна по темношкірих. Забирає їх на свій корабель і вивозить на Еспаньйолу, де вони приєд­нуються до повстанців і борються за власну державу, вільну від рабства та гніту.

Сетон вийшов надвір і подивився на море, приставивши долоню до лоба, ніби козирок. Потім він знову повернувся і подивився просто мені у вічі.

— Шильдт приїхав до мене три дні тому. Він вимагав відповідей на свої запитання. І хоча він один з посіпак Баґґе, принаймні за посадою, я не мав іншого вибору й мусив викласти карти на стіл. Я просто не вмію вигадувати такі брехні, в які повірить хтось достатньо проникливий. Я все йому розповів, відкрився і перепросив.

Сетон нахилився до мене.

— І Шильдт пробачив мені. Він ненавидить рабство так само сильно, як і я. Більше того, він теж приєднався до нашої справи.

— Але де Юган Аксель зараз?

— Він вирушив із кораблем на Еспаньйолу, аби пересвідчитися, що всі вдало допливли, і докластися до нашої справи. Ми давно шукали таку людину, як Шильдт, хто зміг би допомагати нам на тому березі. Його допомогу важко переоцінити. Вони вийшли в море вчора з від­пливом.

Сетон дав мені час усвідомити почуте й помахав Жарріку.

— Шильдт залишив листа для тебе.

Він дав мені складений і скріплений печаткою Югана Акселя аркуш. Я зламав печатку й розгорнув лист — почерк, без сумніву, мого кузена. Усього кілька рядків — тепле прощання і підпис.

— Він написав би більше, але часу було обмаль. Рішення супроводжувати звільнених рабів було несподіваним поривом, і йому довелося поспішати, бо він міг не встигнути на корабель.

Сетон розвів руками.

— Тепер усе залежить від тебе, Еріку. Наша доля у твоїх руках.

— Що ви маєте на увазі?

— Тепер ти знаєш усі мої таємниці, як і твій кузен. Якщо ти вирішиш піти до шановного пана губернатора Баґґе й усе йому розповісти, я не зможу тобі завадити. Звичайно, він щедро винагородить твою відданість і знищить мене й справу мого життя. Тож я смиренно стою перед тобою і чекаю на твоє рішення.

На моє безмежне здивування, господар плантації опустився переді мною на коліна. Я нічого не казав, але з виразу мого обличчя він усе розумів. У його кривій усмішці я побачив тінь вдячності.

— Нам потрібна твоя допомога, мені й Шильдту.

Я пробув у Тупику майже до вечора, й ми детально все обговорили, після чого я поїхав до міста. Надворі вже майже стемніло, коли я побачив вогні Ґуставії. Я ледве виграв перегони з темрявою.

У своєму ліжку в Девіса я знову й знову перечитував лист Югана Акселя і думав про те, як сумно було йому залишати мене тут: папір був щедро змочений сльозами.

17.

Від імені Югана Акселя я перепросив губернатора. Я розповів Сетону про свою останню зустріч з Баґґе, і Тюко вигадав правдоподібне пояснення раптового зникнення мого кузена. Я пояснив: слова губернатора під час їхньої сварки так вплинули на бідолашного Югана Акселя, що він не знайшов іншого виходу, як зійти на борт найпершого ж французького судна й попливти з острова до Гавра.

Баґґе сплюнув, почервонів і презирливо подивився на мене своїми вибалушеними очима.

— Чорт забирай, Тре-Русур! Мені присилають двох молодиків. Один тупий, другий кмітливий. А потім той кращий виявляється ще гіршим! Ідіть до дідька ви обоє! Геть з-перед очей!

Минали тижні. Я регулярно їздив на плантацію Кю-де-Сак, сподіваючись, що одного дня мене там чекатиме Юган Аксель і розповість про свою подорож на Еспаньйолу, і радість від зустрічі розсіє хмари, що залишилися від нашої останньої розмови. Але все, чим я мусив задовольнитися,— кілька листів, надісланих у маєток Сетона, занадто коротких, щоб містити якісь деталі. Найкраще вони свідчили про те, що мій кузен абсолютно не мав часу. Але, схоже, він був здоровий і переконаний у правильності своїх дій.

На жаль, до мене дійшли не тільки обнадійливі новини від Югана Акселя. Якось увечері, коли я повернувся до своєї кімнати, мене покликав Девіс і вручив листа з дому. Тато Югана Акселя писав, що мій батько хворий. Тон листа був обережний, але достатньо чесний, щоб докладно змалювати мені стан справ. З часу смерті мого брата батька рідко бачили тверезим. Дійшло до того, що він упав і не міг встати. Його вклали в ліжко й поставили діагноз: лихоманка. З’ясувалося, що на обох ногах у нього вже давно гноїлися глибокі рани. Мій дядько вважав, що батько отримав ці рани, вештаючись п’яним по будинку й натикаючись на меблі. Великої надії на покращення його стану не було, але дядько все ж пообіцяв повідомити мені, тільки-но будуть якісь новини.

Повідомлення про батькову смерть надійшло вже з наступною поштою. І єдиним, до кого я міг звернутися, був Сетон. За час нашого спілкування я помітив, що він уникав дотиків. Але цього разу він обняв мене. Я замочив його сорочку своїми сльозами, а коли трохи заспокоївся, він простягнув мені хустинку — витерти сльози.

— Я от думаю,— сказав він повільно,— чи не краще тобі переїхати сюди?

Ця пропозиція здалася такою очевидною, що ми обоє здивувалися, чому не подумали про це раніше.

Усе владнали швидко: разом з Жарріком я переніс свою скриню до візка, розплатився з Девісом і залишив Ґуставію за спиною.

Незважаючи на цілковиту відсутність розваг, на плантації мені подобалося значно більше, ніж у Ґуставії. Уночі було тихо й спокійно, і невдовзі я зрозумів, наскільки раціональнішим був установлений тут розпорядок дня: удень ми відпочивали, а прохолодні ночі могли присвятити довгим бесідам в ароматах франжипані. Сетон багато робив для мене й був дуже гостинним господарем, але мені бракувало однолітків і все частіше я повертався думками до Ліннеї. Під час нападів меланхолії я писав їй довгі листи, у яких намагався словами описати свої ­почуття. Моя замріяність призвела до одного з неприємних випадків, що порушив наш спокій на фермі. Можливо, щоб показати своє приязне ставлення до мене, Жаррік став розпитувати про дівчину, яка змушувала мене так глибоко зітхати.

— C’est l’amour?[11] — спитав він своєю дивною гортанною французькою. Я відповів йому, як зумів — читав я французькою значно краще, ніж говорив. Він попросив описати її. Доклавши всіх зусиль, я змалював свою кохану й з жахом побачив, як він поправив штани в тому місці між ногами, де раптом виріс чималий горбик. Він побачив мою реакцію, але просто посміхнувся, блиснувши гидкими коричневими зубами. Я відчув, що моя кров закипіла, як це було вдома, коли батько повідомив про мій від’їзд на острів, і на кораблі з Юганом Акселем. Очі заслала червона пелена. Коли ж я прийшов до тями, Жаррік міцно стискав мене руками, а на його обличчі яскраво червоніли подряпини від моїх нігтів. Одне око запухло, шкіра навколо нього швидко темніла.

Управитель тримав мене, доки я трохи заспокоївся, потім обережно поставив на землю. Я побачив Сетона, який недовірливо спостерігав за нами, тримаючи зубами люльку. Він підійшов, відштовхнув Жарріка й показав мені на стілець.

— Еріку, що це? Не чекав від тебе. Ніколи не бачив такого божевілля.

Я опустив очі, щоб приховати від нього сльози й хвилювання. Сетон став розпитувати мене:

— З тобою раніше таке бувало? Такі спалахи? А після цього ти не можеш нічого згадати?

Як міг, я постарався йому все пояснити. І що більше я йому розповідав, то легше мені ставало. Відкритися комусь, розказати про це шаленство кохання виявилося великим полегшенням. Сетон слухав мене, не перебиваючи. Коли я закінчив, він на кілька хвилин задумався.

— Що ж, усе зрозуміло, Еріку,— сказав зрештою.— Ти не цільна людина, тому не варто чекати, що пово­дитимешся розважливо. Твоє серце належить іншій людині.

— І що ж мені робити?

Сетон відклав люльку й сплів пальці.

— Якщо тобі потрібна моя допомога, я зроблю все можливе, щоб допомогти. Оскільки ти втратив і батька, і брата, я хотів би замінити тобі їх обох. Усе, чого я прошу взамін,— терпіння.

Мені знадобилося помовчати кілька хвилин, перш ніж я зміг висловити свою вдячність. Просто я не відчував такого щастя з тієї миті, як ступив на цей проклятий острів.

Наступного тижня я помітив, що Сетон усе більше непокоїться. Він часто стояв на пагорку й дивився або на дорогу, якою приходив листоноша з міста, або на море, виглядаючи корабель. Нікого не було. Мабуть, він не хотів хвилювати мене своїми думками, але якогось дня таки зважився поговорити.

— Еріку, я маю дещо сказати про Шильдта. Він не надіслав листа в обумовлений термін. Вибач, що я не показав тобі раніше, але… ось його останній лист, адресований тільки мені.

Тремтячими руками я взяв папірець. Повідомлення було навіть коротше, ніж звичайно,— просто попере­дження про небезпеку.

— Саме ці слова ми узгодили перед його від’їздом. Юган Аксель не написав би їх, якби не побоювався, що потрапить до рук наших ворогів. Звісно, ми не можемо знати точно, чи саме це й сталося, але й ризикувати не можемо. Ми маємо негайно їхати звідси, Еріку. Вони знають, як змусити заговорити навіть найупертіших. Тепер на плантації залишатися небезпечно.

Він швидко проінструктував мене й менше ніж за годину я вже мчав на Жарріковому коні до Девіса, щоб залишити там листа для Югана Акселя — коли він повернеться і побачить, що на фермі нікого немає, звернеться саме туди. Повернутися до настання темряви я вже не встиг би. Коли ж близько полудня наступного дня я повертався на плантацію, здалеку побачив над фермою стовп диму. Я пришпорив коня, побоюючись найгіршого розвитку подій.

Горів рабський барак. Доки я заїхав у двір, на його місці вже залишилося тільки димне попелище, біля якого з відрами й палицею стояв Жаррік, готовий будь-якої миті збити нові язики полум’я. Навіть невеликі острівці вогню він розбивав палицею і гасив водою.

Неподалік стояв Сетон, схрестивши руки на грудях.

— Навіть якщо наступний господар захоче, він не зможе тримати тут людей, які мають бути вільними. А зараз — збирайся.

— Куди ми?

Він рукою покликав мене відійти далі від диму.

— Я думав про те, що ти мені розповів, Еріку. І знаєш… Ти ще неповнолітній, але дорослий опікун міг би діяти від твого імені з тими ж повноваженнями, що й батько. Він навіть міг би дозволити тобі одружитися.

Моє серце шалено забилося, але вже за мить так само різко завмерло. Я більше не мав рідних, тому розвів руками.

— Але хто?..

Сетон подивився мені у вічі й поклав руки на плечі:

— Чи довіриш ти мені таку честь?

Я кинувся йому на шию.

— Отже, до Швеції! — вигукнув він.— І до Ліннеї Шарлотти!

Від почуття щастя, яке мене охопило, я геть забув про всі свої недавні поневіряння. І раптом мені стало надзвичайно соромно за незаслужене добре ставлення, яке випало на мою долю. Чим я, абсолютно марне створіння, заслуговую допомоги Сетона?

— Чому ви все це робите? Навіщо такі жертви?

Мабуть, він неправильно зрозумів мої запитання або почув у них підозри чи звинувачення. Він раптом знітився і, якщо очі мене не обманули, навіть зашарівся. Скинув капелюха, ніби злочинець, готовий у всьому зізнатися перед суддею.

— Я хотів би бути кращою людиною, Еріку. Хотів би, щоб єдиним моїм мотивом була душевна доброта. Але це не вся правда. Я не насмілювався раніше тобі сказати, але за допомогою, яку я пропоную тобі, стоїть також спроба допомогти собі. Я належу до шанованого братства, але розстався зі своїми братами я не за згодою. Власне, у нас сталася велика сварка і я втік. Але якщо я приведу тебе як майбутнього брата, я матиму більше шансів здобути прощення. Ти зробиш це для мене?

Я зібрався вже відповісти, коли раптом краєм ока побачив дещо, що мене вразило: усі франжипані лежали вирвані й уже засихали. На місці, де недавно росли прекрасні квіти, зяяли глибокі ями — свідчення того, як старанно люди намагалися не залишити в землі жодного кореня.

Сетон побачив, куди я дивився, і похитав головою:

— Хай буду я проклятий, якщо залишу хоч одну квітку рабовласнику, що володітиме плантацією після мене.

18.

Бартелемі ніяк не зреагував на наш від’їзд. Колонія поцвітала, і Жаррік дуже швидко знайшов покупця на Кю-де-Сак. Мене дуже засмучувало те, що Юган Аксель міг постраждати, і Сетон як міг старався мене заспокоїти:

— Твій кузен мудрий чоловік, Еріку, мудріший за нас обох. Залиш для нього ще один лист у Девіса — запрошення на весілля! Якщо пощастить, він повернеться до Швеції ще до того, як ти одружишся з Ліннеєю Шарлоттою. Він найбільше заслуговує стояти поруч з тобою замість твого батька.

Нарешті ми владнали всі справи й підготувалися до поїздки. Похмурого ранку ми стояли на причалі біля шхуни, якою мали пливти. Я не відчував потреби з кимось прощатися на Бартелемі, але, чекаючи в Каренажі своєї черги зійти на борт судна, раптом помітив Самуеля Фальберга. Він теж мене побачив. Ми пішли назустріч один одному й потисли руки.

— Отже, молодий пан Ерік нас покидає.

— У кожному разі, я бажаю вам усього найкращого.

Ми трохи поговорили, ніби намагаючись розсіяти сум, що нас охопив. Трохи збентежений, я засунув руки в кишені й намацав там один з дивних камінців, які знайшов на березі. Я вийняв його і спитав:

— А ви часом не знаєте, що це?

Я простягнув камінець Фальбергу, але той навіть не ворухнувся, тільки кивнув.

— Так, знаю, але не впевнений, чи хочеш ти знати. З того, що я встиг про тебе дізнатися, бачу, що ти дитя філософії Руссо й, мабуть, прихильник уявлень про шляхетних дикунів.

Я наполягав, що хочу знати. Фальберг знизав пле­чима:

— Я вже багато років на Бартелемі й сам не раз знаходив такі. На берегах Каренажу їх чимало. Я показав їх старожилам кількох ближніх островів, і вони розповіли мені, що це.

Він тяжко зітхнув, перш ніж вести далі.

— Багато століть тому на цьому острові жило плем’я аравак. Якось сюди човнами припливло інше плем’я, дуже голодне після тривалої мандрівки. Прибульці зігнали на берег усіх чоловіків і хлопчиків аравак, вбили і з’їли. Тіла розрізали й смажили на розпеченому камінні у ямах. Потім з’їли жінок і дівчаток. Ці «камінці», які ти підібрав на березі,— закам’янілі кістки. А сліди на них — від зубів людожерів.

Спершу я навіть не знав, що сказати, просто мовчки стояв, тримаючи в руці камінець — невинний предмет, який раптом набув зовсім іншого значення. Потім мені сяйнула думка, яка навіть трохи мене заспокоїла:

— Але ж виходить, що ми стали кращі за них? Так, докторе? Хай ми работорговці, але не людожери.

Він сумно посміхнувся і похитав головою:

— Ти не був на цукрових плантаціях, Еріку. Антильські острови — суцільна величезна бойня, якої не було б без нас. Прибутки такі величезні, а раби такі дешеві, що більшість власників плантацій воліють не витрачатися на їжу для невільників. Коли раби помирають, вони просто купують нових, а замість привітання дають лопати й змушують закопувати померлих. Чоловіків, жінок, дітей кидають у ями, повні мертвих тіл, а зверху потім докинуть нових…

Явно засмучений, він затулив обличчя рукою і подивився убік, щоб приховати сльози.

— Може, дикуни ніколи й не були шляхетні. Можливо, наш вид був такий зіпсований від самого початку. Може, світ стає старшим, але анітрохи не кращим. І весь цей прогрес, все, що ми називаємо цивілізацією, просто дає нам змогу проявити нашу злобу в небачених раніше масштабах. Тут, на острові, просто на трупах рабів росте цукрова тростина, цукор з якої ми використовуємо, щоб підсолодити наші страви. Хай допоможе нам Бог, але… Еріку, хіба не було б милосердніше просто поїхати в Африку й там на місці з’їсти негрів?

19.

Дорога на Бартелемі була для мене дуже довгою через тугу за Ліннеєю Шарлоттою. Повернення ж до Швеції стало ще довшим — через нетерпляче очікування зустрічі. Корабель виявився настільки схожий на «Злагоду», що я не зміг би їх розрізнити. Сетон навчив мене багатьох картярських ігор, окрім того, ми провели незліченні години за розмовами. Його невтамована цікавість до мого життя і прагнення якнайшвидше влаштувати моє особисте щастя тішили мене. Жаррік був справді всюдисущий, але я майже не помічав його, незважаючи на його чималу масу й невеликі габарити нашого судна. Ми були єдиними пасажирами на борту. Команда здебільшого трималася окремо.

Сетон дозволив мені скористатися його дорожньою бібліотекою, і я вибрав «Тисячу й одну ніч» Галлана, яка стояла поряд з французькою книжкою, назву якої я ледве переклав як «Нещастя від чеснот» — хоча навряд чи мого знання мови вистачило, щоб правильно вловити задум автора.

Перехід через Атлантику дався нашому судну нелегко, тож ми мусили затриматися в Саутгемптоні, щоб відремонтувати вітрила й такелаж. Мені довелося втамувати свою нетерплячку й смиренно чекати, поки команда сиділа на палубі, підшиваючи велетенські полотнища й розплутуючи мотузки. Мені дуже хотілося особисто повідомити Ліннеї Шарлотті всі новини, але поки що це було неможливо. Я написав листа й відіслав його з купцем, що прямував до Швеції. Попросив Нею надіслати відповідь у порт Гетеборга, де вона мене ­чекатиме. Я довго мучився, намагаючись якомога краще описати словами свої почуття. Сетон дуже здивувався, побачивши, скільки зжужманих аркушів валялося під столом. Зрештою я відкинув усі манірні фрази й просто вивів тремтливою рукою: «Неє, я кохаю тебе більше, ніж будь-­коли. Якщо ти хочеш бути моєю, я прошу в твого батька благословення для нас». До листа я додав окрему записку для її батька, де просив руки його дочки. Лін­нея мала віддати цю записку батькові, або, якщо я їй більше не потрібен, викинути.

Відповіді на обидва листи чекали мене на митному ­посту в Гетеборзі. Ліннея Шарлотта з радістю погодилася вийти за мене заміж, і згода її була значно велемовніша, ніж моя пропозиція. Батько Неї відповів значно стриманіше, але і в його листі між рядками я прочитав радість.

Цього разу усмішку Сетона вже не можна було сплутати з гримасою. Його реакція мене дуже зворушила.

— Ну що ж, Еріку, будемо готуватися до весілля!

З Гетеборга він відправив кілька листів, а ми самі під вітрилами перетнули Каттеґатт і попливли далі до Стокгольму.

І ось через безліч морських та сухопутних миль я нареш­ті побачив батьківський дім. Уперше за багато поколінь наш родовий маєток залишився без управителя. Уперше в житті я стояв сам у бібліотеці, де батько понаскладав паперів і так їх і не переглянув. Треба було стягнути деякі заборгованості, інші сплатити. Без Сетона я геть розгубився б, але він з усією серйозністю поставився до своєї нової відповідальності й заходився впорядковувати справи маєтку.

Невдовзі він повідомив, що має повернутися до Стокгольму, щоб замовити все, без чого, за його словами, моє весілля не відбудеться, а також подати клопотання про дозвіл мені одружитися в такому юному віці. Сетон ­скочив на коня, що раніше належав моєму братові, і натягнув повід, перевіряючи темперамент тварини. Я несміливо тупцяв на місці, не певен, що ж мені далі робити.

— Просто залиш практичні справи мені. І йди вже до неї! Ви й так довго чекали.

З цими словами він поїхав.

Я спершу пішов до нашої каплиці попрощатися з батьком, який давно вже лежав у могилі під різьбленою кам’яною плитою. Я провів пальцями по літерах його імені, помолився за воскресіння його душі, попросив пробачення за всі біди, які йому приніс, і попросив благословити мене на шлюб, хай навіть він сам і намагався йому завадити за будь-яку ціну.

Надворі було спекотно, літо в розпалі, а я плакав, сидячи на холодній кам’яній долівці в каплиці. Горе від усвідомлення смерті батька наклалося на почуття цілковитої самотності. Але в мене ще є один друг. І незабаром Ліннея Шарлотта стане моєю. Хіба можна просити ­більше?

Я вийшов на стежку й пішов до лісу, тінь якого дарувала мені стільки радості в дитинстві. Серце шалено гупало.

20.

Я йшов давно знайомими стежками, ноги ніби самі нес­ли мене, але не на ферму Коллінга, а вниз схилом до галявини біля озера, де ми з Неєю так часто сиділи. Уранці ми спостерігали, як скопа розтинає кігтями воду. Увечері дивилися на лося, що прийшов до водойми поласувати лататтям. Уночі милувалися зоряним небом.

За високою травою і кущами я не бачив її, аж поки підійшов майже впритул. Серед усього розмаїття кольорів раптом сяйнула біла сукня, і я зрозумів, що доля зглянулася на моє нетерпіння і вирішила прискорити нашу зустріч. Вона сиділа спиною до мене, обнявши коліна, але швидко підвелася, почувши, що хтось наближається. І ось ми знову дивимося одне на одного, обоє однаково здивовані, і розуміємо: минув майже рік з нашого останнього побачення.

Вона змінилася, витяглася і схудла, риси обличчя загострилися, чіткіше виділилися вилиці. Але руде волосся було саме таке, як я запам’ятав, коси заплетені тим самим робом, а веснянок на обличчі — більше, ніж зірок у небі. Зміни, які я зауважив, анітрохи не зменшили її краси, навпаки: скарб, від якого я був змушений відмовитися, став ще цінніший.

Я не міг стримати усмішки, але раптом страх схопив мене за горло: а я? Чи дуже я змінився після всього, що мені випало пережити? Що бачила вона, змірюючи мене поглядом зелених очей з голови до п’ят? Може, незнайомця? Згадка про всі жахи Бартелемі зринула в моїх думках. Чи можна побувати в такому місці, побачити такі страхіття і не змінитися на все життя?

Але Нея підійшла до мене ближче, так близько, що я відчув її подих на своїй шкірі. Торкнулася рукою моєї щоки. Вона тремтіла, як і я. Ніби її рука з’єднала нас в одне ціле. Ледь чутно прошепотіла:

— Це ти, Еріку? Це справді ти?

Я просто мовчки кивнув, і сльоза з мого ока крапнула на її руку. Її очі теж блищали від сліз. Непевним від хвилювання голосом я спитав про те єдине, що ятрило мою душу:

— Неє, ти досі хочеш бути зі мною?

Вона притулилася чолом до мого лоба, і колір її очей затулив мені весь світ.

— Так. Тисячу разів так.

Ми опустилися на землю, притулившись одне до одного, ніби намагалися зігрітися, і говорили про все, що сталося за цей останній рік. Коли тіні почали видовжуватись і небо почервоніло, ми, тримаючись за руки, пішли через ліс до її дому. Її батьки привітали мене з усією пошаною, якої заслуговував спадкоємець «Трьох троянд». А коли сонце геть сховалося і я мусив побажати доброї ночі своїй коханій, її мати вийшла за мною надвір, узяла за руки й схилилася до мене.

— Без тебе вона ніби не жила. Весь час лежала на ліжку обличчям до стіни. Сьогодні я почула від неї більше слів, ніж за весь минулий рік. Дякую, Еріку, дякую, що повернув нам дочку.

Вона поцілувала мене в щоку й пішла в будиноку, до сліз схвильована власними словами.

21.

У церкві нас вислухали й без будь-яких заперечень призначили дату вінчання. Сетон був просто невтомний, постійно їздив до Стокгольму й назад, аби пересвідчитися, що приготування ідуть належним чином,— він вважав достатньо хорошим лише найкраще. А я його майже й не помічав у своєму щасті, адже весь час проводив поряд з Ліннеєю.

Спочатку я був вражений тим, як усе змінилося, а потім зрозумів: «Три троянди» були ті самі, це ми змінилися. Між мною і Неєю був якийсь дивовижний магнетизм, передчуття спільного майбутнього, яке одночасно манило й лякало, робило щасливим і засмучувало. Були між нами й інші почуття, які непереборно тягли нас одне до одного, я бачив це й у своїй коханій. І якщо я не повністю усвідомлював, як важливо тримати себе в руках у ці останні дні мого неодруженого життя, то Сетон мені про це нагадав. Якось він підійшов до мене й тихо сказав:

— Недобре, Еріку, нареченим весь час блукати самим у лісі. Ти не захочеш вести Нею до вівтаря й чути за спиною розмови про вашу розбещеність. Краще гуляти тільки там, де вас хтось бачитиме. Тоді ваша перша шлюбна ніч буде ще дивовижнішою.

Його слова змусили мене зашарітися, але я розумів, що це слушна порада. Невдовзі я помітив, що зустрічі на людях зменшили напружене збудження між нами. При цьому, перебуваючи на людях, ми завжди трималися так, щоб нас ніхто не чув, і могли спокійно обговорювати наше майбутнє. Я й раніше знав про ставлення Неї до багатства й суспільного становища і відчував, що спадщина мене гнітить. Зрештою, як мені здається, я знайшов рішення.

— Неє, що ти думаєш про те, щоб твій батько став управителем усього маєтку? Це дало б нам свободу, ми могли б поїхати до Стокгольму чи ще й далі на південь.

Вона нахмурилася і стиснула мою руку.

— Тільки якщо ти вважаєш за потрібне, Еріку. Я не хочу, щоб ти покидав рідний дім через мої забаганки. Якщо ти вирішиш залишитися, я попрошу сестер навчити мене пліткувати й вишивати, щоб стати настільки правильною дружиною, наскільки зможу.

Я засміявся, бо надто добре її знав. Вона намагалася приховати свої справжні бажання за красивими сло­вами.

— Я завжди віддавав перевагу дикій Ліннеї. Тож залишмо «Три троянди» на Ескіла Коллінга. Єдині мої хороші спогади звідси — про тебе.

Вона притисла мою руку до своїх вуст і довго тримала так.

Я нетерпляче чекав дня, який мав стати найщасливішим у моєму житті. Саме сонце, здавалося, хотіло подовжити моє вільне життя, не поспішаючи підніматися над горизонтом. Але розбудили мене рано. На плиті парували чани з гарячою водою. Мене викупали з милом і обтерли запашними оліями. Потім почали вдягати. Новесеньке вбрання, якого я ще жодного разу не надягав, пахло лавандою, пучок квітів якої мені прикололи на груди.

Сетон поглядом досвідченого чоловіка оглянув мене.

— Багато гостей належать до ордену, про який я тобі казав. Це люди з вищого світу, Еріку. Я знаю, що вони в першу чергу оцінюватимуть твої заслуги, але раджу поводитися як личить шляхетному панові. Розумію, що тобі важко буде відірвати погляд від нареченої, але не нехтуй гостями. Я ще маю багато справ, тож у церкві ти мусиш впоратися сам. А вже ввечері я постійно буду поряд з тобою.

Я щиро подякував йому, впевнений, що ніякі слова не зможуть описати моєї вдячності.

На подвір’ї мене чекала карета, і я здивовано зауважив, що на місці візника, криво посміхаючись, сидить сам Жаррік, одягнений у ліврею.

І ось я стою перед пастором, Ескіл Коллінг підводить свою дочку й вкладає її руку в мою. Поки вони йшли навою, шлейф її білої сукні ковзнув по кам’яній плиті над могилою мого батька, і я сприйняв це як знак примирення. Ніби уві сні я сказав потрібне слово після запитання священника. Ми з Ліннеєю були серед людей, але наче самі у своєму окремому світі.

На лавах сиділи гості у святкових шатах, вітали нас. Ми обмінялися обручками й вийшли з прохолодного напівмороку церкви в яскравий теплий сонячний день, щоб нарешті поїхати до «Трьох троянд» і почати святкування. Нам дали келихи, ми випили, хоч я і так був п’яний від щастя. Перший поцілунок, який ми розділили як чоловік і дружина, був не такий, якого ми прагнули,— цнотливий дотик губ під поглядами гостей. Але в очах Ліннеї я побачив відображення мого бажання. Скоро. Скоро.

Почалося святкування. Ліннея Шарлотта сиділа праворуч від мене на чолі головного стола, наші руки були зв’язані. Одну страву зміняла інша, а я навіть не відчував смаку, переповнений емоціями. Гості виголошували промови, я майже нічого не розумів, більшість промовців були абсолютно незнайомими людьми, яких я вперше побачив кілька хвилин тому. Це була дивна компанія: пишно вбрані в одяг з найкращих тканин люди в золоті й діамантах, з прекрасними манерами й вишуканою мовою. Я був розчулений їхньою доброзичливістю, їхнім приязним ставленням до мене й моєї дружини. Мені знову та знову тисли руки й плескали по плечу, скоро вже навіть стало боляче. Моєму келиху не давали спорожніти. Щойно я трохи надпивав, мені доливали ще вина, і скоро моя голова вже гуділа від випитого, що ще більше посилило ейфорію. Час від часу Сетон давав мені анісові льодяники, щоб трохи привести до тями.

Нарешті столи розсунули й звільнили місце для танців. Спеціально привезені зі Стокгольму музиканти настроїли свої скрипки, і почалося: польки, менуети, усі кружляють… Рожеве обличчя Ліннеї Шарлотти на дедалі розмитішому тлі. Усі хотіли потанцювати з такою красивою нареченою. Пам’ятаю, я кілька разів без причини голосно розсміявся. Гості приєдналися до мене. Надвечір я вже мало що розумів. Втома, напруження і вино зробили свою справу.

22.

Я прокинувся і здригнувся: перша моя думка була про те, яке ганебне видовище являв собою я в найпершу нашу шлюбну ніч. Але це лише одна з безлічі наших ночей, подумав я далі й швидко заспокоївся. Потім я помітив, що матрац навдивовижу твердий. Зрозумів, що насправді лежу на долівці. Зібравши всі сили, сів. Тіло боліло, ніби мене побили.

Спершу я подумав, що на підлозі розсипані пелюстки троянд. Темно-червоні. Я потягнувся і спробував узяти одну, але нічого не намацав. Підняв долоню до очей — руки теж червоні. Усе моє оголене тіло в темно-червоних плямах і бризках. Навіть килим піді мною заляпаний червоним. Я підвівся і стягнув з ліжка ковдру. Ніби зняв саван. Її шкіра стала біліша за простирадло, обличчя невпізнанно змінилося. Воно було таке понівечене, що шкіра відшарувалася від черепа. На тому місці, де недавно були правильні риси й веснянки, зараз — червона безформна маса, рот — темна діра над поламаними щелепами, у яких не залишилося жодного зуба. Синій набряклий язик прилип до піднебіння ніби від беззвучного крику. Одне побіліле око дивилося кудись у небуття, друге наполовину викотилося з очниці як свідчення того жахіття, яке вона пережила. Руки й ноги поламані й викручені в неприродне положення. Тіло схоже на порвану ганчір’яну ляльку.

Скрізь у кімнаті моторошні сліди: жмутки волосся на простирадлі, кров на килимі й шпалерах, червоні бризки на стелі. По всьому її тілу розповзлося щось білувате, воно неприємно пахло, підсохло й почало тріскатися, як старий лак.

Здається, цілу вічність я трусив її, кричав, намагаючись повернути її до життя, зігріти своїми обіймами, а її голова теліпалася на зламаній шиї.

Мої обійми розірвав Жаррік. Він схопив мене за плечі залізними руками, а за ним стояв Тюко Сетон, ошелешено дивлячись на мене й питаючи:

— Еріку, що ти накоїв?

23.

Я так і не припинив кричати. Просто мій рот змовк. Мій надірваний голос досі лунає в моїй голові від того самого моменту. Я навіть не переводив подиху.

Сетон зробив усе, що треба було зробити, я просто скорився. Тюко й Жаррік підняли мене на ноги, вивели зі спальні, посадили у ванну, принесли воду й мило. Я виявив, що й сам зазнав ушкоджень уночі. У мене дуже боліло між сідницями, крові було стільки, що вода у ванні стала червоною, хоча ран не було. З часом різкий біль перетворився на глухий, але постійний. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я його відчуваю. І кожен похід до туалету стає для мене справжньою мукою. І досі з мене тече кров. Вона мала якось захищатися… Я не міг цього зробити. Не міг.

Увесь день я провів у ванні. Моє тіло теж було обмазане тим самим білуватим слизом, який тепер з мене змивали. Час від часу хтось заходив і доливав теплої води. Мене знову намилювали. Жаррік виявився дуже здіб­ним до такої роботи. Без жодного слова він вимивав струпи з мого волосся, кров з-під нігтів.

Увечері повернувся Сетон. Мене загорнули в ковдру й понесли в кімнату, де раніше жив мій батько. Я нічого не відчував. Мене ніби оглушили.

Сетон весь час сидів біля мене. Через кілька годин неспокійного сну я знайшов у собі сили звернутися до нього:

— Що сталося? Скажіть, що мені наснився кошмар.

Він відклав книжку, яку читав, і взяв мене за руку.

— Ми про все подбали. Не переживай ні про що. Усі гості, які тут ночували, поїхали додому, нічого не підоз­рюючи. У кімнаті ми прибрали. Постіль спалили.

Мені не довелося питати про найважливіше.

— Вона лежить у підвалі, загорнута в простирадла. На той короткий час, що вона ще тут пробуде. Це безпечно. Луї замкнув підвал. Ніхто нічого не бачив. Усі подумали, що вона спить, змучена, тому не вийшла прощатися.

Я міг тільки плакати й жалібним тоненьким голоском, мов дитина, повторювати те саме запитання:

— Що сталося?

— Я обережно порозпитував і знайшов того, хто чув початок вашої сварки. Ліннея Шарлотта розповіла тобі про іншого чоловіка, якого вона покохала, поки тебе не було. Ти розлютився. Це ж уже бувало з тобою, чи не так? Я знав, що ти схильний до спалахів гніву, але ніколи не подумав би…— Він на якусь мить замовк, потім повів далі: — Еріку, ти нездоровий. Не звинувачуй себе в тому, що сталося. Причина в якійсь хворобі, у якомусь психічному розладі, у якому ти не винен. Я знаю людей, які можуть нам допомогти. Я їм уже написав. Ми від’їжджаємо завтра.

— Куди ми поїдемо?

— До Стокгольму. У Данвікен. Якщо десь і можуть тобі допомогти, то тільки там.

— У божевільню?

Він похитав головою:

— Ні, у лікарню. До божевільні потрапляють лише ті, для кого вже немає надії.

Скоро я допишу все. Ніякі ліки, які мені призначали, не принесли нічого, крім короткочасного полегшення. Та й то якщо це було полегшення. Тривалий час я думав, що слова Сетона перед від’їздом з «Трьох троянд» були лише спробою мене підбадьорити. Думав, що в моєму стані ніщо й ніхто мені не допоможе. Кошмари ­ставали дедалі гіршими. Різьблені бильця ліжка, заляпані її кров’ю. Я мочився у ліжко частіше, ніж прокидався сухим. Простирадла міняли, але матрац так і залишався мокрим і смердючим.

Сьогодні до мене в гості приходив Сетон. Під пахвою він тримав дерев’яну коробку. Поставив її на підлогу, перш ніж сісти.

— Я чув, два чи три дні тому в тебе були гості, Еріку. І вони тебе розпитували.

Я кивнув. У голові було ясно, ніби я тиждень не пив настоянки. На обличчі Сетона відбилася тривога.

— У нас обмаль часу. Якщо справи підуть погано й тебе заберуть, я більше нічим не зможу тобі допо­могти.

— Якщо вони домагаються правосуддя, хіба я не заслуговую кари?

Сетон замотав головою з непритаманною йому емоційністю.

— Ні, Еріку! Не кажи так. У тому, що сталося, винен не ти. Це твоя хвороба вбила Ліннею. А якщо ти потрапиш до рук поліції, вони не звернуть на це уваги. Їм аби когось запроторити до в’язниці. Але ми можемо покарати твою хворобу, якщо вилікуємо її.

Він прочистив горло, підняв коробку й поклав її собі на коліна.

— Твої лікарі у відчаї, Еріку. Але я не втрачаю надії, тому подумав, що рішення може бути за межами нашої країни. Я знайшов одного медика, підданого Франца ІІ[12]. Чудовий лікар, у нього було кілька пацієнтів з такою хворобою, як у тебе.

Він на мить завагався, погладжуючи коробку.

— Ти маєш знати, Еріку, що це лікування досить радикальне… Але я думаю, що це наша єдина надія хоч якось полегшити твій стан.

Я похитав головою, думаючи, що мені даватимуть ще один марний гіркий відвар. Сетон підсунувся ближче й відкрив коробку.

Усередині на синьому оксамиті рівненько лежали блискучі інструменти, кожен на своєму спеціальному місці, акуратно закріплені зав’язаними шнурками. Сетон показав на один.

— Цим свердлом ми просвердлимо отвір у черепі на кілька дюймів вище лоба.

Він вийняв свердло з коробки і вклав у мою руку. Вражено я підніс його ближче до світла. Сталь здавалася щойно відполірованою та ідеально чистою.

— Щойно проб’ємо кістку, оголиться мозок — місце, де міститься людський розум, а значить — і твоя недуга. Відсмокчемо кров цією грушею, щоб хірург добре все бачив.

І грушу теж передав мені. До неї були прикріплені шкіряні трубки для зливання крові.

— І потім найважливіша частина процедури. Це шило триматимемо над вогнем, поки воно розжариться. Потім вставимо його в отвір у черепі й випалимо твою хворобу. Але маю тебе попередити, Еріку: ця операція ризикована, навіть якщо її проводить такий досвідчений лікар. Ніхто не може змусити тебе погодитися. Тільки ти можеш вирішити. Можливо, після цього ти вже ніколи не будеш собою. Якщо ти погодишся, завтра я повернуся з хірургом.

Переді мною промайнули найрізноманітніші думки й образи. Людожери острова Бартелемі. Мої розмови з Фальбергом. Моя перша шлюбна ніч. Сковані ланцюгами раби. Вирвані з корінням квіти франжипані. І раптом я отримав відповідь на загадку, яку загадав мені боже­вільний Томас, який вдавав із себе Сатану. Диявол ходить поряд з нами, бо світ, у якому ми живемо,— пекло, чистилище, багаття в якому ми самі розпалили й дедалі більше роздмухуємо брехнею і негідними вчинками. І байдуже, що Томас просто покепкував з мене,— сам лихий не міг би це зробити краще за нього. Нам не потрібен диявол, поки ми, люди, маємо одне одного.

Тут так темно. Усе світле в нашому житті — лише мерехтливі вогники, не більше. Тюко Сетон запропонував мені вихід звідси. Можливо. Що з того, що я не почуватимуся таким, який я зараз?

Сльози вдячності потекли по моїх щоках, і я повідомив про своє рішення:

— Так. Тисячу разів так.

Її поцілунок. Як же мені хотілось іще раз відчути дотик її губ. Нехай і востаннє.