1794

1.

Ранній вечір. До останньої ночі в Місті між мостами ще є трохи часу. На язиці ще печуть прощальні слова, які він сказав Карделеві.

У двері постукали. Гедвіґ.

— Побачила твою записку на розі. Через що поспіх?

Еміль повернувся до своїх нечисленних пожитків, які помалу складав у скриню, але недостатньо швидко — уважний погляд сестри помітив золотий ланцюжок на жилеті. Брат вийняв з кишені годинник і показав їй:

— Весь цей час він був у Жана-Мішеля. Ще взимку викупив, зразу після Сесілової смерті. Тільки Бог знає, скільки йому це коштувало. Напевно, мусив багато місяців відкладати кожну монету. Через пам’ять про Сесіла був ладен голодувати.

Механічне серце годинника голосно відцокувало секунди. Гедвіґ довго дивилася на нього, ніби хотіла впевнитися, що годинник саме такий, як вона пам’ятає. Еміль глянув убік.

— Хочеш узяти? Ти маєш на нього більше прав, ніж я.

Відчепив ланцюжок, поклав годинник на стіл і знову заходився збиратися. Речі безладно лежать на ліжку, він просто збирає все й кидає у скриню. Гребінець без кількох зубів, хліб, пляшка води з криниці, документи.

Папери, які Сесіл залишив у своїй кімнаті в Ладуґорсландеті, шкіряний чохол з інструментами для ремонту годинників. Відчув, що погляд Гедвіґ пече йому спину. Іще кілька хвилин удавав заклопотаність, але потім здався: сів перед нею, опустив плечі безвільно, руки поклав на коліна. Опустив очі, щоб не бачити її стривоженого обличчя.

— Отже, ти їдеш. З чого така раптовість, Емілю? Що сталося?

Лише короткого спогаду вистачило, щоб він почав задихатися.

— Мені привиділося… Я його бачив, Гедвіґ. Сьогодні вранці. Сесіл прийшов до мене, на вулиці, серед білого дня. Він був такий… справжній. Значить, до мене почали повертатися видіння. Моя манія стає сильніша. Я поїду додому. Не варто було сюди приїжджати.

— Повернешся у свою студентську кімнату? Для чого? Чекати смерті? Знову пиячитимеш?

— Краще пиячити, ніж це. Твої лікарі нічого не знають. Ніяке їхнє лікування мені не допомогло. Мене роздягли й посадили в темну кімнату з отвором у стелі, через який час від часу виливали відро крижаної води, коли я того найменше чекав. Думали шоком повернути в моє тіло здоров’я. Потім я зрозумів, що вони тримали мене тільки тому, що я був їм цікавий. Кожен Божий день приходили студенти й один за одним зазирали у віконечко. Єдиним способом зберегти хоч трохи глузду була втеча, а коли втік — допомагала випивка. Може, і зараз допоможе. Ціна висока, але хвороба гірша. Я не хочу більше зустріти Сесіла на вулиці. Він мені таке казав… Хоча все правда.

Еміль не зміг стримати почуттів, по щоці поповзла сльоза, і від цього він ще більше розгнівався на самого себе. Гедвіґ дала йому трохи часу заспокоїтися. Коли його худі плечі перестали здригатися і дихання трохи вирівнялося, вона сказала:

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що наш брат — це той образ, який створила твоя хвороба.

— Але те видіння, яке я бачив, зіткане зі спогадів. Із чого ж іще? Якби Сесіл був живий і справді був там, сказав би мені те саме, слово в слово.

Гедвіґ мотнула головою.

— Ні. Це несправедливо щодо нього. Або біль затуманив твої спогади.

— Доведи мені.

— Емілю, як ти втік з «могили живих»?

— Украв ключ.

— У кого? Як?

— Не пам’ятаю.

— А може, ти просто знайшов його у своїй камері ввечері, коли в коридорах погасили світло? А коридори саме були порожні, ніби щось десь сталося і всі пішли туди? І всю дорогу до міста не було місяця і ніде не світилися ліхтарі?

— Що ти хочеш сказати, Гедвіґ?

— Може, хтось тобі допоміг утекти? Хтось, хто розумів, що ти не приймеш допомоги, якщо знатимеш, хто її пропонує.

Еміль відчув, як кров ударила йому в голову. У вухах зашуміло.

— Сесіл? Ти кажеш, що Сесіл допоміг мені втекти? Але як? Звідки в нього гроші, щоб купити мою свободу?

Він підійшов до ліжка й роздер коричневий папір, у який загорнуті братові документи. Швидко перебрав і знайшов потрібний аркуш. Пальцем провів по тексту, аж поки знайшов дату, яка не може викликати ніяких сумнівів. На мить перед очима потемніло.

— Я вже бачив цю розписку, але не звернув уваги на дату. Він двічі закладав годинник. Перший раз — щоб оплатити мою втечу…

— Коли я приїхала по тебе, ти був у жахливому стані. Більше не в цьому світі, ти бачив те, чого не бачив ніхто, розмовляв тільки зі своїми видіннями. Можливо, лікування допомогло б, якби ти залишився достатньо довго. Але Сесіл вибрав інший шлях — хоча з тих самих причин, що і я. Думаю, що ти досі йому дещо винен.

Еміль поклав розписку до інших паперів і затулив обличчя долонями.

— Пізно.

Через сорочку відчув її холодну руку на своєму плечі.

— Думаєш?

І залишила його в тиші кімнати, де єдиним звуком було цокання годинникового механізму.

2.

Діти плачуть, а Кардель не знає, що робити. Їм потрібна мама, але вона зникла в лісі, а замість неї з’я­вився якийсь чужий дядько, якого вони ніколи раніше не бачили. Він марно махає перед їхніми обличчями різьбленим коником і ганчір’яним котом. Вони кричать ще сильніше, ніби докоряють йому за спробу знецінити зникнення їхньої мами. Рожевими щічками течуть великі сльози.

Кардель у паніці виконав кілька незграбних танцювальних фігур, але дітей це анітрохи не зацікавило. Кардель мимохіть роззирнувся — ніхто більше не бачив?

Вирішив дати малим достатньо наплакатись у надії, що їм набридне й вони вгамуються. Залишив їх неподалік входу в землянці, а сам сів надворі біля обкладеного каменями вогнища.

Спробував думати про щось інше, але це неможливо. Затулив праве вухо пальцем, ліве — дерев’яною долонею, але дитячі верески пробиваються і крізь дерево. Надворі прохолодно, а він під сорочкою мокрий — чи не приніс з міста лихоманки? Та ні. Це все через дітей. Тихо вилаявшись, повернувся до землянки, опустився біля немовлят на коліна й заговорив голосом, який, як йому здалося, міг сподобатися дітям:

— Якщо ви трохи заспокоїтеся, я покажу вам те, чого ви ніколи не бачили.

Показав їм обидві руки, потім сховав праву під куртку. Ослабив шкіряні ремінці протезу, нахилився, щоб підняти Карлового кота. Дерев’яна рука з глухим стуком впала долі. Кардель вдав здивування. Мая втихла й подивилася на нього. Хоча її брат весь цей час плакав із замруженими очима, він теж стих, як тільки почув, що щось змінилося. Кардель підняв руку й знову повторив свій фокус. Потім ще раз. І ще. Коли гра їм набридла, підповзли дослідити чудернацький предмет, який щойно їх розважав. Виявилося, якщо його штовхнути, він посунеться по земляній долівці. Мов зачаровані, малі тяжко поповзли за дерев’яною рукою.

Відблиски полум’я тьмяно освітлювали вхід до землянки. Сонце хилилося до обрію. Кардель сів і притулився спиною до глиняної стінки. Діти майже зразу підповзли до нього й спробували залізти йому на коліна, а він незграбно допомагав їм здоровою рукою, обережно, ніби може пошкодити ці крихкі створіння одним дотиком. Карл схопив його мізинець і засунув до рота. Заспокоївся і затих. Дівчинка допитливіша — тягне ручки до його обличчя, а він притримує її куксою, щоб не впала, поки втамовує свою цікавість. Її ніжні пальчики гладять його грубі зморшки, обмацують незвичайний ніс і щоки. І усміхається.

Спадає ніч. Малі притулилися до великого теплого тіла, Кардель обняв їх руками й зручніше вмостився. Вони досі не засинають — звісно, не звикли, що замість мами з ними хтось незнайомий.

— Заспівати вам?

Кардель легенько прокашлявся і почав, намагаючись втрапити в тон:

З його хрипким голосом тільки співати. Та і, якщо чесно, забув він уже, які далі слова в цієї старої пісні. Але відчуває, що повністю заволодів дитячою увагою — вони навіть товктися припинили. Що ж, Мікелю, сцена твоя. Добре, що в темряві не видно, як він зашарівся.

— Добре, краще я розкажу вам якусь історію. Хоча я їх небагато знаю. Про привида з Індебету й однорукого пальта для невинних дитячих вух не підходить.

На мить задумався. Вгледівся в їхні личка. Вони вже схожі на маму.

— Гаразд, почнімо.

Сів трохи зручніше, поклав руку як подушку для дітей. Вляглися, ніби все життя тільки так і спали. Хлопчик обняв свого ганчір’яного кота. Кардель знає: вони надто малі, щоб розуміти його. Але чому ж з такою цікавістю дивляться на нього?

— Жив собі один красень-принц на ім’я Ґустав. Батько його був чужинець, принца запросили з-за моря, бо старий король помер і не залишив після себе нащадка, і не було в країні нікого, достойного корони. Люди хотіли мати короля, але не бажали давати йому владу, і новий монарх скорився цій волі. Він мав сидіти на троні, аби тільки місце не було порожнє, а люди — самі собі керувати. Але молодий принц бачив, що скрізь несправедливість і народ бідує. І того дня, коли прийшла пора сходити на трон, він прийшов до палацової варти й наказав присягнути йому, новому королеві, і виконувати тільки його накази. Вартові були люди чесні й віддані, бо тільки таким дозволялося носити гарну військову форму, а в молодому принці вони бачили краще майбутнє, тож поклали зброю до його ніг і опустилися перед ним на коліна. Принца потім у прекрасній кареті провезли через усе місто, щоб кожен житель побачив його відкрите привітне обличчя. І всі, хто його бачив, відчули надію, співали йому здравиці й кілька днів святкували. Після коронації він одружився з вродливою принцесою з Данії. Молодята тільки одне на одного й дивилися, і невдов­зі їхнє кохання дало плоди. У них народився син, і вони так його любили, що й думати не могли про іншу дитину. Коли лихі недруги збройною силою наблизилися до кордонів королівства, король Ґустав зібрав флот, щоб захистити країну й дати людям жити вільно та щасливо. Усі бачили, що король робить праведну справу, й з усіх кінців королівства чоловіки пішли під його знамена. Вій­на була страшна, але все королівство стало за свого монарха й прославляло його мужність. Вороги нічого не могли зробити, бо хоч Ґустав мав мирну вдачу, але разом з тим був хоробрим і мудрим полководцем. Одержав він блискучу перемогу. Король подбав, щоб доблесні вої­ни, які дістали важкі поранення і не могли повернутися до своєї колишньої роботи, мали честь і пошану скрізь, куди тільки приходили, і за свою службу отримали достойну винагороду. Тож поранені відчували таку велику вдячність, що зовсім забували про свої каліцтва. А коли війна закінчилася і королівство повернулося до спокійного життя, народ вирішив для улюбленого короля влаштувати бал-маскарад.

Уже стало зовсім темно, але з рівного дихання Кардель почув, що під звуки його голосу малята заснули.

— Тут і казочці кінець.

І теж поринув у сон, неспокійний і тяжкий через незвичайну відповідальність, що впала на нього.

3.

Кардель поволі прокидається і раптом підскакує: діти зникли! У повітрі відчувається волога від роси, уже ранок. Протер очі й побачив, що Анна Стіна повернулася й годує дітей. Тупо дивиться на неї, перш ніж розуміє, що треба відвернутися і дати їм спокій. Труснув головою, тяжко підвівся і вибрався із землянки.

Коли Анна Стіна теж вийшла, він уже встиг роздмухати іскри під складеними березовими цурпалками, і вони засичали в слабеньких язичках полум’я.

— Спасибі, що залишився з ними.

Надворі світліше, і він має можливість краще її роздивитися. Брудна з ніг до голови, одяг висить, як ганчірка для підлоги. Коротко кивнув.

— Я принесу води.

Вона показала, куди йти, а коли він повернувся з пов­ним казаном і мокрими ногами, трохи відлила в миску з березовим листям — умитися, казан підвісила над вогнем. Коли каміння розігрілося, нашвидку спекла кілька грибів на сніданок. Кардель, вагаючись, покуштував, знизав плечима і з’їв те, що вона приготувала.

Дерева навколо жовті, листя починає облітати. Анна Стіна підсунулася до вогню. Кардель бачив, що вона змерзла, хоч і намагається не показати.

— Надовго тобі тут залишатися не можна.

— Уже й не треба.

Очі порожні. Вона нічого не каже, але Мікель відчуває: сталося щось значно гірше, ніж просто безсонна ніч.

— Не розкажеш, де була?

Похитала головою.

— Хоч вдалося зробити твою справу? — Потім глянув убік і пробурмотів: — Забудь, що я це питав. Сам очі маю…

Мовчить. Значить, вгадав. Діти в землянці знову пов­зають долі, ганяючи його дерев’яну руку, яка відсувається щоразу, як вони намагаються її схопити, сміються і знову пробують.

— Що я можу зробити? Ти знаєш, мені тільки скажи.

Вона й далі мовчить, ніби й не чула, стежить за діть­ми. Нарешті він підвівся. Сполоснув кухля, щоб повернути таким же чистим, яким вона дала. Але коли потягнувся поставити поряд з іншим посудом, кухоль вислизнув з руки, і він зробив те, що вже сотню разів робив у подібних випадках: простягнув свій обрубок, намагаючись зловити рукою, якої немає. І зразу ж усвідомив, що міг би зловити, міг би… Якби не був калікою. Глиняний кухлик дзенькнув об камінь і розпався на дві частини. Обоє одночасно кинулися підбирати уламки, й обоє схопилися за той самий. Кардель наткнувся на гострий край. Пальці заніміли від холодної води, й він навіть не відчув, що порізався, аж поки Анна Стіна ошелешено скрикнула.

Завмерли, пригадавши, що вже були в подібній ситуа­ції. І минулого разу, коли вони були так близько одне від одного, між ними було одне вістря, яке вони обоє тримали. Вона хотіла себе вбити, він хотів її врятувати. Кардель глянув на Анну Стіну й, коли їхні погляди зустрілися, більше не міг відвести очей. Він схилився до неї. І її, і його самого це здивувало, але опиратися цій невідомій силі він не міг. Він завмер лиш на мить — і тут вона здригнулася і відскочила, та ще й так різко, що рукою схопилася за гарячий камінь позад себе, шукаючи, на що спертися. Її обличчя скривилося від болю, але для Карделя це була милість, бо за мить до цього її обличчя не виражало нічого, окрім гидування. Вона застогнала й відповзла назад, далі від нього. На якусь мить завмерли, кожне зі своїм болем у руці. Шумно дихали, чекаючи, що ця неприємна мить мине й прийде якась краща. Марно.

Кардель тяжко встав і відійшов далі, щоб дати їй більше простору. Став по інший бік багаття — хай так почуватиметься безпечніше. Шукав слова, щоб перепросити, але не міг знайти і тільки проклинав себе за свою дурість. Зітхнув, натягнув капелюха, пробурмотав, дивлячись на вогнище:

— Ну добре. Я повертаюся туди, звідки прийшов. Ти знаєш, де мене знайти, Анно. Якщо буде потреба, заходь, допоможу, чим зможу.

Повернувся до землянки й махнув близнюкам своєю закривавленою рукою:

— Бувайте, Має і Карле. Бережіть одне одного й свою маму.

Потайки глянув на Анну Стіну. Знав: бачить її востаннє. Мимовільний порив, якого він не зміг здолати, показав їй, що допомога його умовна. Більше вона нічого в нього не попросить. По ній це видно: наїжачена, уся як пружина. Не від холоду, а через нього. Очі як у загнаної тваринки.

Кардель пішов у бік митниці, проминув її, навіть не глянувши на чатового, який щось крикнув йому навздогін, через Норрмальм до дзвіниці, де починається Стадсгольмен. Зупинився над Трескетом. Вибрав найбруднішу корчму, напівзруйновану, з такими щілинами в стінах, що вітер вільно гуляв. Ніякої вивіски. Тільки відчинені двері на поламаних завісах і кілька голодранців. Після першого ковтка крикнув корчмареві:

— У тій брудній калюжі більше піни, ніж у твоєму пиві! Думаю, що й на смак болотна вода краща!

П’є кухоль за кухлем, сам іде до діжки й точить собі, як тільки бачить дно. Відвик уже так пити, але така навичка швидко згадується. День добігає кінця, Мікель дедалі п’яніший, у голові хаос, через який він ледве рухається. Шкіру пече її останній погляд. Він ненавидить усе, що робить його чоловіком. Ненавидить свої м’язи, форму, звання, створені, щоб проявляти насильство щодо інших. Він належить до тих, хто завжди чинив з такими, як вона, все, що заманеться. І він так само не здатен змінитися, як і всі інші.

Сидить у тиші, чекаючи, поки з передмістя зберуться відвідувачі. Приходять після роботи, на якій пальцем об палець не вдарили, або взагалі недавно прокинулися. Ліву руку ховає за спиною. Коли в корчмі зібралося достатньо пияків, які могли б наважитися на сварку з ним, підійшов майже впритул до найбільшого й найнахабнішого і промовив, мабуть, найдавніший виклик на бійку:

— Ти чого витріщився?

Після короткої сварки й обміну словами, яких уже не можна взяти назад, вийшли на задній двір. Їх зразу ж оточили глядачі. Це ж розвага, за яку не мусять платити. Зразу починають приймати ставки. Присутні поплескують «своїх» бійців по плечах і шепочуть на вухо підступні поради.

Кардель зустрів перший удар лобом. Брова луснула, як перезрілий чиряк. Посміхнувся:

— А що тут у нас, дівчинка мене пір’їнкою гладить?

Наступний удар влучає у вилицю, яка зразу темніє і наливається кров’ю.

— Так шльондри на Баґґенсґатан цілують. Щоправда, їм платити треба.

Отримав удар у вухо і відчув, як гаряче потекло по шиї.

— Твоя мати мене так вдарила, коли я з нею витримав тільки пів ночі.

Грудна клітка гуде від ударів, мов барабан. Через кілька хвилин губи так набрякли, що вже не міг уголос вимовляти свої образи, але цього вже й не треба було. Сенс і так зрозумілий.

Тут його не знають і довго вважають, що він просто клеїть дурня. Мовляв, хтось із приятелів поставив гроші на його перемогу і він приймає удари, щоб підвищити заробіток. Лише через тривалий час публіка розуміє, що в бійці лише один учасник, і збудження переходить у розчарування: неписані вуличні правила проголошують, що в такому разі всі ставки недійсні. Вигуки змінюю­ться бурмотінням, а потім чуються лише удари.

Люди поодинці чи групами повертаються до корчми. Залишилося кілька глядачів, яким просто цікаво, скільки ще ударів витримає цей приблуда, перш ніж упаде. Коли Карделів противник нарешті опускає закривавлені кулаки, на обличчях присутніх з’являється вираз огиди.

За якийсь час Кардель зрозумів, що його противника тут більше немає і він стоїть сам у кривавій калюжі. Підняв обрубок лівої руки, махнув ним у повітрі й згадав про дерев’яний протез, який залишився у дітей як іграшка.

4.

Кардель повертався додому вдосвіта. Його обличчя перетворилося на суцільну маску з засохлої крові, і нечисленні перехожі, яких він зустрів на порожніх вулицях, перелякано ховались у найближчі провулки, аби тільки не опинитися надто близько до нього. Навіть чистильники туалетів, які звикли, що це їх усі обходять, так різко відійшли вбік, що діжка нахилилася і фекалії обляпали їм ноги. Кардель обмацав язиком поламаного зуба. Насилу розтулив рота. Струпи на губах знову потріскалися. Схопив зуб двома пальцями, похитав у різні боки, витягнув з коренем і кинув на бруківку.

Піднімаючись сходами, через кожні два-три кроки ставав і згинався, хапаючи повітря. Кожен вдих відбивався болем у ребрах.

Біля дверей його кімнати сидів Еміль Вінґе. Прихилився до стіни, обняв ноги руками, голову поклав на коліна. Спав. Кардель сперся на стіну, Еміль розплющив очі й подивився просто на нього.

Не зразу впізнав товариша — спершу тільки нажахано дивився. Потім Кардель побачив, що Емілеві губи рухаються, навіть почув звук його голосу, але не мав змоги дослухатися і розуміти, що той питає. Зібравши останні сили, відштовхнув Вінґе, відчинив двері й невпевнено ступив кілька кроків до ліжка. Провалився у сон тієї ж миті, як голова торкнулася подушки.

Прокинувся від того, що обличчя люто пекло. Великим і вказівним пальцями розклепив набряклі повіки. Вінґе сидів на краю ліжка з мискою на колінах, витирав йому лоб вологою ганчіркою.

— Болить?

— Тільки коли сміюся.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Святкував іменини. Традиція у мене — битися задля розваги.

Кардель ледве вимовляв слова своїми набряклими, як пиріжки, губами.

— Я ходив до «Ворона», знайшов там помічника аптекаря. Він тебе оглянув і підказав, як за тобою доглянути.

— Якщо я нічого не забув, ми розійшлися не як найкращі друзі. З чого раптом така турбота?

Вінґе взявся протирати рану на лобі Карделя. Мікель уловив запах оцту, й за мить у рані запекло. Він засичав і відштовхнув Емілеву руку.

— Усе, годі. Дай мені спокій.

Вінґе зітхнув, підійшов з мискою до вікна й вихлюпнув воду надвір. Поставив посудину на стіл, став біля вікна.

— Коли ми востаннє бачилися, я сказав багато того, чого не варто було. Навмисно добирав слова, щоб тебе образити. Тепер прийшов перепросити.

— І що змінилося за цих кілька годин?

— Я наймолодший з трьох дітей у сім’ї, і майже всі таланти перепали не мені. Учора я говорив зі своєю сестрою, вона допомогла мені дещо зрозуміти. Те, чого я не розумів раніше. Мої спогади про Сесіла… багато років не відповідали дійсності.

Кардель кінчиками пальців обмацав своє побите обличчя.

— Коли я тільки познайомився з твоїм братом,— це було рік тому на кладовищі біля церкви Святої Марії,— я теж сказав йому дещо… Хотів його образити. Потім про це пошкодував. Хоча я сказав правду, як і ти мені. Якби це не була правда, хіба ж було б так боляче? Правда, тоді все було навпаки: я шукав Вінґе, щоб попросити вибачення. Він мені пробачив без жодних вагань. З ­іншого боку, він потребував моєї допомоги. А мені потрібна твоя. Хто може знати, чи щиро ми щось кажемо за таких умов…

Вінґе повернувся:

— Чи пробачиш ти мені й коли — твоя справа. Я при­йшов просити пробачення, незважаючи ні на що.

— Допоможи мені відрізати тютюну і отримаєш своє пробачення.

Сік від тютюну запік поранені ясна й губи. Кардель з шумом вдихнув.

— І що тепер? Я тобі пробачив. Поїдеш до Уппсали й заливатимешся випивкою чи залишишся тут і допоможеш мені в цій безнадійній справі?

— Залишуся, якщо ти ще цього хочеш.

— Тоді перекажи сестрі, що з мене могорич. Якщо, звісно, вона краще переносить випивку, ніж її брати.

Кардель вишкірився і нахилився над плювальницею, щоб тютюновий сік витік,— губи не слухалися.

— Але наші шанси на успіх кращі не стали. Сестра часом не підказала, що нам робити далі?

Вінґе став ходити кімнатою, заклавши руки за спину.

— Так, ситуація наша дуже погана. Але ми досі не знаємо всіх обставин. Ми нічого не знаємо про Сетона — крім того, що він сам нам сказав. Можливо, у його броні є слабке місце. Тільки коли ми бачитимемо всю картину, зможемо оцінити, чи така вона безнадійна, як показують нам окремі частини.

Кардель нахилився вперед щось сказати, але зумів тільки тихо застогнати від болю. Мабуть, ребро зламане. Але Вінґе кивнув, ніби той стогін щось означав.

— Ми дуже ризикуємо, Жане-Мішелю. Навряд чи можна легковажно ставитися до Сетонового попере­дження. Не можемо навіть уявити, що він зробить з тими дітьми, якщо дізнається, що ми досі під нього копаємо. Тут потрібна найбільша обережність. Ти згоден?

— Не думаю, що пані Коллінг буде останньою, чиїх дітей забере цей диявол, якщо його не зупинити. Задля цього варто ризикнути. Утім, твоя правда, потрібна обережність. То що робити?

Вінґе підійшов ближче й заговорив тихіше, ніби хтось міг їх підслухати:

— Коли ми були в Сетона, я бачив на його лівій руці перстень. Тюко Сетон має дружину, і провалитися мені в пекло, якщо це щасливий шлюб. Можливо, пані Сетон знає про нього більше й захоче нам щось розповісти. Якщо зуміємо її знайти. Коли ти знову станеш на ноги?

Кардель випростався на ліжку, перевіряючи, як його слухаються руки й ноги.

— Найбільше перепало по голові, а там навряд чи щось могло погіршитися. Дай мені день, хай набряки трохи спадуть. Вулиці Стокгольму тобі за це подякують. Можеш подати мені дзеркало?

Кардель досвідченим поглядом окинув свою чорно-червону маску.

— Схоже, той тип мені дуже вдало виправив ніс.

5.

Підійшовши до контори Палліндера, Вінґе зрозумів, що вона порожня. Двері замкнені. Зазирнув досередини крізь шпарину для ключа — полиці майже порожні, залишилось усього кілька книг. Якийсь чоловік підійшов від сусіднього будинку. З цікавістю поспостерігав за Вінґе, а потім тихо, майже дружньо спитав:

— Ви прийшли забрати борг?

Еміль мотнув головою, на що чоловік голосно заре­готав.

— Кілька днів тому бачив, як Рудольф Палліндер спускався сходами з цілим оберемком паперів. Блідий як смерть, очі шалені. Я тоді ще подумав: «Точно тікає від поліції. Мабуть, скоро його кинуть у боргову яму».

— Я таки з поліції, але в іншій справі.

— Судячи з його поспіху, не думаю, що він досі в королівстві.

Чоловік вийняв з кишені табакерку, запропонував Вінґе, той відмовився. Сусід узяв понюшку, нюхнув і голосно чхнув.

— Так, чорт забирай, коли справи йдуть погано, одна радість — що в когось іще гірше.

Еміль вирішив спробувати щастя і пішов по всіх церквах підряд. Найближча — Святої Ґертруди, далі Святого Миколая біля палацу, потім церква Святого Франциска на острівці. Але шукати щось у церковних книгах — марна справа. Він не знає ні року, ні дати заручин або вінчання, та ще й записи ніби ногами писані. У багатьох місцях пропуски — книги ведуть недбало. Священники вдають, що зайняті, допомоги від них не діждеш.

Коли є змога, вибирає місця, де над головою видно відкрите небо. Іде довшою дорогою через Корабельну набережну й Мункброн, уздовж пристані Лейонбакен і навіть через Корнгамн, хоч там і страшенно смердить лайном від Мушиного парламенту. Найприємніше йому ходити тими вулицями, що пролягають уздовж води. Зараз він поспішає додому, але відчуває, як страх переростає в нудоту. Ноги самі несуть його до світла й людей, і скоро він захеканий входить у найближчу кав’ярню, знаходить собі порожній куток і непомітно сидить, забутий світом, поки що в безпеці. Люди досі пліткують про Маґдалену Руденшельд і Армфельта, розмірковують, на кого з союзників опального барона впаде гнів влади й чи зможе Ройтергольм цього разу домогтися страти чи знову задовольниться ув’язненням. До столу Еміля підсіла група чоловіків, усі замовили гарячий шоколад.

— І не шкодуйте какао, мені треба не спати всю ніч!

Звідси збираються йти на Баґґенсґатан. Скоро вже тільки й розмови — про переваги й вади тамтешніх повій і про те, яка з них найкраща.

— Найкраща — Ягнятко.

— Та що ти розумієш! Німкеня!

— Ти або не відчуваєш різниці між вином і оцтом, або ніколи не спав з Квіткою.

— Годі вже тут горлати, ходімо кожен до своєї улюб­леної. Якби у всіх були однакові смаки, черга стояла б до митниці.

Усі засміялися — а таки ж правда. Допили свій шоколад і пішли, залишивши Еміля за брудним столом. Але після цієї розмови в нього з’явилася нова ідея.

Кардель усе ніяк не прокидався.

— Жане-Мішелю! Ерік Тре-Русур писав, що в Ґуставії Сетона всі знали, але ніде не приймали. Може, у Стокгольмі так само?

Пальт ледве-ледве підняв одну повіку й щось прогудів. Повернувся на інший бік і захропів ще голосніше, ніж до цього. З таким самим успіхом Вінґе міг спробувати розбудити скриню. Він став гризти ніготь на великому пальці, аж поки відчув солоний смак крові.

— Що ж, тоді піду сам.

Спустився сходами на вуличку Еверскерарґренд і пішов до Великої площі. Місто темне, але в корчмах ніч тільки починається. Мінотаврові кроки глухо відлунюють між стінами, але поки що він далеко. Більшість ліхтарів на будинках ще не запалили. Ті, що вже світяться, не освітлюють навіть питного фонтану в центрі площі. Вінґе трохи пригинається, щоб розгледіти силует фонтану на тлі сірого неба. У темряві натикається на один зі стовпчиків, які встановили навколо, щоб карети не під’їжджали надто близько до фонтану. Набрав у долоню води, сполоснув обличчя. У Біржі почали запалювати свічки — готуються до балу. Чоловіки й жінки в темному одязі проходять повз, сміються і щось обговорюють. Еміль іде далі, до Солоного озера. Ще до того, як повернув за ріг, почув голоси з Баґґенсґатан.

Освітлення тут інакше. Ліхтарі прикриті, щоб не вид­но було відвідувачів, які проходять посередині вулиці. Світло падає на стіни і яскраво освітлює гордість кожного дому — нічних метеликів у вікнах. Одна сидить на вікні, курить люльку й гойдає голими ногами, залюбки показуючи всім охочим, що там у неї під спідницею. Інші нагинаються з вікон і голосно розхвалюють свої особливі таланти або за зачиненими вікнами показують вистави з тіней. Нижче на тротуарах відвідувачів підстерігають нахабніші й наполегливіші повії. Одна геть п’яна виставила груди, тримає їх у руках і без слів підносить кожному, хто проходить мимо. Порожні очі, марно прожите життя, хоча за звичкою досі посміхається беззубим ротом. Перед дверима борделів стоять мадам, розхвалюють своїх дівчат і їхні послуги. Указ Ройтергольма про заборону розкоші не дуже хвилює тих, хто й так поза законом, а попит на їхні послуги такий значний, що й міська сторожа дивиться крізь пальці на деякі порушення. Вони вдягаються яскраво, майже як папуги. Через двері кожного борделю постійно хтось заходить або виходить. Тут і цеховики, що відзначають Синій понеділок, і купці з друзями чи поодинці, компанії молодиків і самотні грішники, що затуляють обличчя хустинками. Усі рівні перед хіттю.

Гладка жінка, у якої лице густо намазане свинцевим білилом, схопила Вінґе за рукав, коли він проходив повз. На жінці сірий плащ із синім коміром і червоні туфлі, а в руці — яскраво-зелена парасолька. Тільки почала розказувати Емілеві про переваги її закладу, як підійшов худорлявий чоловік з пляшкою в одній руці й капелюхом у другій:

— Ваші брудні шльондри заразили мене французькою хворобою, мадам!

Язик у чоловіка заплітається, він роззирається, щоб бачити, чи має публіку. Поставив долі пляшку, поклав капелюха, розстебнув штани й показав присутнім рани на члені. Закричав так, що аж луна пішла вулицею:

— Стережіться, люди добрі, дівок з цього дому!

Мадам ще голосніше закричала, щоб усі почули:

— Ви брешете, шановний пане! Мої дівчатка кожної суботи слухняно розставляють ніжки перед лікарем!

У чоловіка штани сповзли до колін, але він не зважає і аж захлинається з люті:

— Зараза! Зараза! Тікайте звідси, якщо не хочете, щоб ніс згнив і хрін відпав!

Жінка зрозуміла, що краще змінити тактику, підійшла ближче до крикуна й примирливо мовила:

— Слухайте, заспокойтеся. Якщо ви не маєте грошей на ртуть, можемо домовитися.

Чоловік відштовхнув її:

— Іди в пекло, стара відьмо! Ти не розумієш, що ви забрали моє життя? Усе моє майно належить жінці! Коли побачить у мене француженку — викине з дому без штанів!

І знову заходився на пів вулиці викрикувати свої звинувачення та попередження. Мадам повернулася до дверей свого закладу й махнула рукою. Звідти вискочив здоровило, схопив бідолаху за руку й потягнув до найближчого провулку, на ходу виймаючи з-за пояса палицю. Худий спробував опиратися, але його крики швидко затихли під могутніми ударами.

Коли здоровило повернувся, витираючи руки, мадам взяла його за плече й шепнула:

— Дізнайся, з ким він був, і подбай, щоб вона теж зникла.

З провулку долинають тільки стогони. Вінґе поспішив далі, розуміючи, що на Баґґенсґатан він нічого не знайде.

Довелося буквально продиратися крізь потік людей, що йшли йому назустріч. Еміль відчув, що стіни будинків насуваються на нього, його охоплює паніка, і що більше він старається вийти з цього лабіринту, то сильніше на нього давить камінь. Хтось штовхнув його плечем, інший штрикнув ліктем. Паніка все більша. Відчув чиюсь руку на своїй:

— Ви пан Вінґе?

Повернувся — якась жінка, може, на кілька років старша. Обличчя доволі миле, щоправда, зарано постаріло під впливом професії. Вимова співоча, східна.

— Я вас побачила зі свого вікна, поки там сварилися моя мадам і той тип. Я Юганна. Фінська Квітка.

— Звідки знаєте, як мене звати? — затинаючись, спитав.

— Заспокойтеся трохи, бо я не розумію, що ви кажете.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ви маєте брата? Старшого. Ви дуже схожі. На мить я навіть подумала, що ви — це він. Хотіла просто спитати, як у нього справи.

— Сесіл помер.

Вона тяжко зітхнула й подивилася убік:

— Он як…

— Він у вас був частим гостем?

— Вас це дивує?

Еміль не знав, що на це відповісти. Хто знає, які правила етикету існують для таких розмов. Зрештою просто кивнув.

— Щодня дізнаюся про брата щось нове і таке, чого ніколи про нього не подумав би. Чому ви плачете?

— Я за життя зустрічала багато чоловіків. Добрих, злих. Є такі, що за десять хвилин роблять свою справу й зникають, навіть не питаючи, як мене звати. Інші хочуть, щоб їх зваблювали, або вдають, що їх змусили сюди прийти, щоб я була їхньою пані. Деякі б’ють, деякі плачуть, деякі просто хочуть, щоб їх хтось послухав. Усі різні, лише потяг один на всіх. Сесіл — єдиний, до кого я відчувала прив’язаність. Вибрав мене, бо я була схожа на його дружину. Він дуже без неї сумував. Хотів лише одного: щоб я грала у невеличкій виставі. Щоб певним чином його обняла й співала, аж поки він засне. Просив мене користуватися її парфумами. У короткі миті між явою і сном він отримував те, за що платив: йому здавалося, що все як раніше. Ніколи не хотів від мене нічого іншого. Платив, щоб я вдавала іншу жінку. А вранці зразу після пробудження щасливо усміхався і бурмотів її ім’я. Виходить, показав мені, яке може бути життя, хоч я ніколи такого не матиму. Я його полюбила. Ніколи не ставився до мене як до когось гіршого чи нижчого.

Подивилася на Еміля вологими почервонілими очима.

— Зайдете до мене? Я хотіла б… Щоб ви вдали свого брата, ніби вам треба те саме, що і йому.

Він мотнув головою:

— Я не маю чим заплатити.

— І не треба. Просто дозвольте мені обняти вас.

— Може, іншим разом.

— Треба сьогодні.

— Чому?

— Мадам наказала своєму держиморді викинути мене ще до ранку.

6.

На ґноті тремтить слабенький вогник. Лойова свічка смердить, майже вся стекла в черепок. Скоро зовсім згасне.

— Емілю.

Жінка поклала долоню йому на груди. Він лежить головою на її другій руці, дивиться в нікуди.

— Я не сплю.

— Уже майже ранок. Мені скоро треба йти.

Обоє залишилися лежати. Він відчуває її стурбований погляд на своїй щоці.

— Схоже, тобі сняться кошмари. Скрикуєш уві сні, говориш якоюсь незрозумілою мовою.

— Мабуть, грецькою.

— Коли я тебе на вулиці взяла за руку, ти мав такий вигляд, ніби бачив привидів. Що з тобою відбувається?

— Я божеволію. Помалу, але невпинно сходжу з розуму. Раніше таке вже було. Цього разу, здається, хвороба насувається повільніше, а крім цього — все так само.

— І нема нічого, що допомогло б?

— Допомагає лише те, через що я стаю нездатен ні на що інше.

Вона якийсь час лежить мовчки, думає. Вогник затріпотів на протязі.

— Такий світ. Усе, що нам допомагає, одночасно нас руйнує. Кожен шлях, що здається простим, приховує пастки. Просто якийсь…

Хтось грюкнув дверима, і Юганна змовкла. Вогник погас. Еміль закінчив за неї речення:

— …лабіринт.

Вони одяглись у напівтемряві, кожен у своєму кутку. Були чужі одне одному до цього вечора, тепер знову чужі. Юганна зібрала свої скромні пожитки в полотняну торбу. Підійшла до нього, повернулася спиною, перекинула коси наперед. Еміль не зразу добрав, чого від нього хочуть. Невміло почав зав’язувати корсет.

— Що тебе вчора привело на Баґґенсґатан? Очевидно, не те, що всіх інших.

— Ти знаєш такого собі Сетона? Тюко Сетона.

— Ім’я незнайоме.

— У нього шрам від кутика губ через усю ліву щоку. Через ту рану здається, що він весь час посміхається. Рана ніяк не загоїться, і з неї досі сочиться сукровиця. Але, може, коли він сюди приходив, рани ще не було. Якщо взагалі приходив.

Зашнурував корсет і нагорі зав’язав бантик.

— Я знаю, кого ти маєш на увазі. Просто ми називаємо його інакше.

— Ти його бачила до поранення чи після?

Юганна відчинила двері й визирнула. Усі ще сплять. У коридорі чути хропіння гостей, які залишилися на ніч. Зачинила двері й сіла на край ліжка.

— І до, і після. Я з ним ніколи не була, навіть близько не була. Але дівчата розповідали… Це єдина сила, яку ми маємо,— кепкувати позаочі з клієнтів, глузувати з їхніх вад, сміятися з їхніх недолугих залицянь, стогонів і гримас. Кожен, хто заплатив за дівчину, має право майже на будь-що, а потім спокійно їде звідси, отримавши свою порцію задоволення. Але все має свої межі, навіть якщо йдеться про повій. Так, мадам ставиться до нас як до товару, до м’яса, але м’ясо може зіпсуватися і тоді його вже не продаси. Багатьом клієнтам подобається мучити дівчат, бити, і це нікого не турбує, якщо синці можна замазати білилом. Більшість із нас до цього звикла. Є жінки, переважно старші, які вже нічого не відчувають, у них усередині все вмерло — з такими можна робити й гірші штуки. Домовитися нескладно, якщо клієнт заплатить добру ціну й дадуть достатньо випивки. Але дівчата — це інша розмова. Той чоловік, про якого ти казав, шукав юних дівчат, які тільки приїхали з села, або залишилися без роботи, чи недавно осиротіли. Якщо такій молоденькій недосвідченій завдати сильного болю, це її на все життя зламає. Далі вже мадам не матиме, чим погрожувати. Ніякі ляпаси не допоможуть. Від самої думки про чоловіка їх охоплює заціпеніння. І мадам доводиться викидати таких на вулицю — а вона ж розраховувала багато років на ній заробляти.

— Так, а що Сетон?

— Спершу він не мав ніякого шраму. Можна навіть сказати, був гарний, наївні дівчата легко пускають таких до ліжка і тільки потім дізнаються, що зовнішність оманлива. Але він з тих, хто любить дивитися, а не самому щось робити. Часом він приводив із собою іншого чоловіка, а іноді брав двох дівчат і наказував їм, що мають робити. Тоді його витівки ще якось більш-менш були в межах. Кілька разів дівчата мали серйозні ушкодження, але він так добре платив і так щиро просив вибачення, що йому це минулося. Потім його певний час не було, а повернувся вже з раною на щоці. З того часу він змінився на гірше. Скоро на нашій вулиці не залишилося борделю, який його прийняв би. Здається, більше він тут не з’являвся.

— Ти не знаєш, він одружений?

— Подейкували, що саме дружина йому й порізала щоку. У нас цю жінку вважали героїнею. Я чула, що він її тепер тримає під замком, але хто знає, чи це правда, чи вигадки. Востаннє, коли його сюди пустили, він наробив стільки шкоди, що не мав з собою достатньо грошей, аби розплатитися. У такому разі мадам зазвичай посилає одного зі своїх здоровил разом з боржником по гроші. Може, вона пам’ятає, де він живе.

— Я з нею поговорю.

Юганна зійшла з ним донизу, вийшли на вулицю. Жінка перекинула через плече свій клунок і показала йому, куди йти. Вона піде в протилежний бік.

— Що ж, бувай. Слухай, Емілю… Ти уві сні говорив зі своїм братом, ніби він живий. Якщо ще колись його побачиш, скажи, що я за ним сумую.

7.

Хоч як Вінґе старався, розбудити Карделя ніяк не вдавалося. Пальт голосно хропів, відвернувшись обличчям до стіни. Подеколи хропіння переривається, Мікель стогне, але не прокидається. Вінґе покликав, поторсав. Але навіть коли взявся двома руками й заходився трясти, Кардель не прокинувся. На порозі стояв міцний лисий чоловік, роздратованим покашлюванням наголошуючи, що не має часу довго чекати. Вінґе не залишалося нічого іншого, як розв’язати причеплений до Карделевого пояса гаманець і самому відрахувати потрібну суму.

— Тридцять.

Чоловік кидає погляд на побитого Карделя і багатозначно дивиться на худого й слабосилого Вінґе — мовляв, межа між переговорами й пограбуванням дуже умовна:

— Було б добре, якби ви накинули ще кілька монет.

У кімнаті Карделя немає ні каміна, ні груби, і теп­ло тут буває, тільки якщо опалюють у сусідніх кімнатах. Емілеві довелося постукати до сусідів і попросити шматок вугілля, написати повідомлення для Мікеля на внутрішньому боці дверей. Узяв ще кілька шилінгів з гаманця і спустився сходами. Перед виходом на мить зупинився з заплющеними очима в очікуванні сміливо­сті, яка все не приходила. Зітхнув і вийшов надвір.

На вулицях хаос. Юрби людей повертаються з Нової площі на тому боці Слюссена. Схоже, сьогодні там відбувалося щось цікаве. Здається, честь пережити публічне приниження після Маґдалени Руденшельд випала Еренстрему, ще одному близькому сподвижнику Армфельта. Щоб публіка не мусила іти аж на Сканстулл, ешафот побудували на Новій площі. Засудженому мали там же й відрубати голову, але занесена над шиєю нещасного сокира останньої миті вдарила в колоду й публіці оголосили, що Еренстрема помилували й до кінця життя зі смиренним каяттям він сидітиме у фортеці Карлстен. Головна тема для розмов сьогодні — чи знав Еренстрем заздалегідь, що його помилують, і чи поводився б так спокійно, якби думав, що на нього чекає смерть. Еміль наперед знав, хто якої думки тримається: прибічники Ройтергольма присягаються, що засудженому все заздалегідь сказали, інакше присутні насолоджувалися б його криками, плачами й мокрими штанами; ґуставіанці ж стверджували, що Еренстрем завжди мав лев’яче серце. Але майже всі сходилися в одному: уся ця вистава — ще одне свідчення слабкості регентського режиму.

Пробиваючись крізь натовп, Еміль перейшов Слюссен розвідним мостом і пішов до площі. Уже втретє за день він бачить ці вулиці: мадам із яскраво-зеленою парасолькою справді послала свого помічника показати шлях до оселі Тюко Сетона, потім здоровило тією ж дорогою відконвоював Еміля, щоб отримати свою винагороду. У крамниці на Постместарбакені за гроші Карделя Вінґе купив яблук і хліба, зав’язав у тканину й засунув під плащ. Різкий вітер приніс із собою сморід Фатбурена й змусив затулити носа, щоб не виблювати. Якомога швидше пішов далі своєю дорогою, до озера Гаммар­бюшен.

Маєток, до якого він ішов, розкинувся на самому краю Катарінинської парафії. Від нього видно Блекторнет і мануфактури біля Барненґена. Головний будинок стояв за муром, біля якого густо поросли дикі троянди, навіть ще кілька квіток залишилося. Квітнуть, оплакують літо. Крізь ворота видно сад. На деревах ще чимало зеленого листя, ніби в цій сільській ідилії на півдні Стокгольму тепло затрималося трохи довше. Вінґе сідає у високу траву під розкішною липою на узвишші — місце дає йому можливість добре бачити все навколо, залишаючись непомітним.

Після довгого дня спадає вечір, далі ніч, а він усе сидить і спостерігає, ніби боїться, що пропустить щось важливе, якщо хоч на секунду відвернеться. Коли в будинку погасло світло, Еміля зусібіч оточила пітьма. Небо затягнуте хмарами. На багато годин його світ обмежений звуками, дотиками й запахами. Мінотавр голосно тупає в траві, але все не може його знайти. Може, навіть чудовисько не бачить у такій темряві.

Уранці Вінґе зрозумів, що помилився: не Мінотавр то гупав і гарчав, а якийсь голодранець, що проходив мимо, упав під дерево й захропів. Тепер він прокинувся, здивувався, як це він примудрився тут заночувати, і смішно застрибав, намагаючись зігріти закоцюблі ноги-руки. Трохи відійшовши, подався знову до міста по єдині ліки, які лікують похмілля.

Вінґе поснідав сухим хлібом і яблуками. Почався легенький дощ, і він притиснувся до дерева, але це не допомогло, бо скоро вода потекла по стовбуру. Так минув перший день із трьох, які він вирішив провести на цьому місці.

8.

— Це що — запах кави?

Вінґе відчинив двері й постав перед Карделем у найжалюгіднішому вигляді: блідий, мов утоплений, одяг брудний і мокрий, у волоссі сміття й трава, ніби він у курятнику ночував. Мікель просто показав на стіл, де стояла мідна джезва.

— Послав сусідську дівчинку на пристань, щоб купила трохи з-під поли й принесла за пазухою. На дні ще залишилося на чашку, хоч кава не найкраща і вже ледь тепла. Заборона на каву — найгірше, що зробив Ройтергольм, але зараз мені начхати. А голова зразу стала легша.

— Кажуть, Вольтер пив не менше шістдесяти чашок на день.

— Добре, що Ройтергольм не любить читати, бо інакше вже давно заборонив би. Ніколи не чув про правителя, який не хотів би тупих і покірних підданих.

Вінґе пальцем протер край єдиної в кімнаті чашки й налив собі кави, намагаючись не підняти осад. Надпив, відчув у роті гіркоту, що змила смак і запах вулиці. Кардель докірливо подивився на товариша:

— Якби ти написав, куди йдеш, я прийшов би тебе підмінити.

— Я не був упевнений, що зараз знайду тебе в кращому стані, ніж ти був.

— Завжди приємно перевершити очікування, навіть такі занижені. Гаразд. Вийшло з цього щось?

Вінґе перехилив чашку, випив останній ковток, облизав губи.

— Так. У будинку є люди. Служниця щоранку ходить до міста по хліб, овочі й м’ясо на кількох осіб. Не бачу, навіщо Сетону тримати прислугу в домі, якщо там ніхто не живе. Тож смію припустити, що його дружина там, але вона не виходить. Увечері світиться тільки в одній кімнаті. А ще кожного ранку квіткар привозить цілий оберемок квітів.

— А постійно усміхнений диявол?

— За цей час, що я спостерігав, щодня було те саме. Приїжджав в екіпажі на обід, залишався на годину чи дві, потім виходив, розкішно вбраний, їхав і повертався аж в обід наступного дня. Ночі проводив десь в іншому місці.

— І що нам це дає?

Еміль спробував вицідити з джезви ще хоч кілька ковтків кави, але отримав усього кілька крапель.

— На Баґґенсґатан кажуть, що Сетон тримає дружину під замком. Ми вже змарнували цілу годину, але я пропоную зробити все можливе, щоб потрапити в дім. Будемо сподіватися, жінка там і захоче нам допомогти.

Кардель перекинув ноги через край ліжка, спробував підвестися і застогнав від болю в ребрах і спині.

— Жане-Мішелю, ти взагалі здатен іти?

Кардель нищівно глянув на Еміля:

— Не дуркуй. Ніщо не може мене зупинити, якщо є якась надія. З болем я живу давно і навчився не звертати на нього уваги. Набряки вже спали, я навіть поголився. Добре було б і тобі поголитися перед виходом. Ніж нагострений, вода у відрі біля вікна. Якщо ми сподіваємося потрапити всередину завдяки нашій чарівно­сті — боюся, перепустку добуду не я.

9.

Вінґе здивований, як швидко важке й неповоротке тіло Карделя приходить до норми. Кілька кварталів ішов повільно й кректав, але потім ніби біль відступив і сила в м’язах з’явилася. Менше ніж за годину прийшли на місце й тепер споглядали, як червонясті стіни будинку золотяться останніми променями призахідного сонця. Кардель сплюнув тютюн і каблуком черевика нетерпляче втоптав його в опале листя.

— Ну що, мені треба тобі підказати? Завжди, коли я з Вінґе приходжу до якоїсь небезпечної будівлі, у мене пропозиція одна: постукати у двері й відрекомендува­тися.

— Саме це я і планував зробити. Просто трохи лячно від того, що ми можемо там знайти.

Проминули ворота й пішли брукованою дорогою до будинку. Вінґе кілька разів постукав у двері, аж поки з того боку відповів переляканий голос:

— Ми нічого не купуємо. Дайте нам спокій.

Тільки коли Кардель згадав про поліційне управління і самого начальника поліції Ульгольма, двері прочинилися. Відчинила молода жінка, судячи з одягу — покоївка. Коси зібрані на потилиці й зав’язані хусткою. Обличчя бліде й перелякане. Вінґе звернувся до неї якомога привітніше:

— Ми прийшли поговорити з пані Сетон.

Служниця зітхнула, ніби він вимагав неможливого. Категорично помахала головою:

— Зараз пані не приймає.

Кардель вставив ногу між дверима й одвірком, потім легенько відсторонив покоївку й пройшов мимо неї всередину.

— Краще швидше біжи до господині й повідом про відвідувачів, хай приготується до розмови, якщо їй треба, або прийме нас у будь-якому стані. Ми чекаємо тут, але якщо це затягнеться — піднімемося самі.

Жінка побігла в дім, залишивши їх у передпокої. На підлозі стільки пилу, що чітко видно сліди мешканців. Ніде не світиться. На стінах портрети, але всі фігури на них одягнені в сіре, наче якісь духи. Меблів роздивитися не вдалося, тільки нечіткі обриси. Але довго чекати не довелося: служниця повернулася і мовчки махнула, щоб гості йшли за нею. Коридор повернув, за рогом покоївка відчинила їм двері однієї кімнати. У ній два стільці. Кімната гарно оформлена, на стінах гобелени з переплетеними квітами й лавровими гілками. Висять портрети й пейзажі у вишуканих рамах. Два великих вікна відчинені, щоб провітрилося, біла штора тріпоче від слабкого вітерцю. У кімнаті багато трояндових букетів — у вазах, жардиньєрках, навіть у мідних каструлях, яким місце на кухні. Аромат густий і солодкувато-задушливий, але навіть його недостатньо, щоб заглушити трупний сморід, ніби під дошками підлоги здох пацюк.

Прямо перед ними — ліжко з балдахіном, крізь який видно тільки силует людини, що там лежить. Ліжко призначене для двох, але вона сама займає весь простір. Вінґе бачить, як гора плоті рухається вгору-вниз у такт її диханню.

— Пані Сетон?

З-за балдахіну чується тонкий смішок, ніби захихотіла дівчинка:

— Ви хотіли зустрітися зі мною, не з моїм чоловіком. Але я впевнена, що ваша справа стосується його.

Кардель здригнувся від цього голосу. Відчув, як рука вкрилася гусячою шкірою.

Голосок надто тонкий для такого тіла. Але почули вони й ще дещо: говорить жінка якось непевно, ніби не може впоратися з язиком і губами, а після кожного речення кашляє і форкає.

— Хочете моєму чоловікові зробити щось погане?

Не вагаючись, Вінґе підтвердив:

— Так.

— Довго я чекала когось типу вас. Але не сказала б, що уявляла вас саме так.

На мить змовкла. Лежала непорушно. Почувся легенький дзвін. Двері швидко відчинилися і зазирнула служниця.

— Слухай вас, пані.

— Ґуставо, люба, підійди, будь ласка.

Служниця вклонилася і стала біля ліжка.

— Скільки ти вже мене доглядаєш?

— Я в домі вже шість місяців, пані.

— Ти добре міняєш постіль і промиваєш мої пролежні, але розуму Бог тобі дав небагато. Але ти тут досить довго, може, зрозуміла, як я опинилася у такому стані?

Ґустава почала звиватися, як вугор на сковорідці, але не наважувалася відповісти.

— Мій чоловік наводить на тебе жах, так?

Служниця втупилася в одну точку на підлозі, а руки склала, як для молитви. Тихо заплакала.

— Так і має бути. Тюко платить тобі значно більше, ніж ти заслуговуєш, і чекає від тебе відданості. Якби ці люди не сказали, що з поліції, ти виконала б його наказ і ніколи нікого не пустила в дім. Я знаю, що ти захочеш йому розповісти. Але подивися на цих чоловіків. Якщо ти хоч слово скажеш моєму чоловікові про їхній візит, вони завдадуть тобі такого болю, що мої страждання здадуться тобі прогулянкою в Королівському саду. З форми того великого бачиш, що він пальт. Кине тебе до Прядильного дому, і навіть якщо ти досі не була повією, там швидко навчишся. Ти доволі симпатична, так що навіть інші курви в чергу стоятимуть, щоб твій язик потанцював у них між стегнами, і не дадуть тобі спокою, аж поки не вдовольниш усіх до одної. Ти все зрозуміла, люба Ґуставо? Ти тільки кивни і підійди витри мені підборіддя.

Служниця підскочила до ліжка, відсунула завісу, зробила, що було наказано, і в сльозах вибігла з кімнати. За нею залишилися мокрі сліди й калюжка там, де вона стояла.

— Я вас шокую? Вам варто було цього очікувати. Я його дружина і заслужила його прізвище.

Кардель марно намагався краще її роздивитися, а Вінґе легенько кашлянув і запитав:

— Пані Сетон, ви знаєте, де ваш чоловік?

— Ви ж його бачили? Це я зробила. До Тюко Сетона нелегко підібратися, але я вкрала бритву й терпляче чекала слушної нагоди. Зараз сміюся з нього щоразу, як гній тече з його рани і він мусить виймати шовкову хусточку або коли кінчиком язика обмацує рану, ніби вона щойно з’явилася. Уявляю, що він постійно відчуває смак леза на губах і язику, і мене це веселить. Але Тюко заздрить, що я маю таку втіху, тому мені доводиться вдавати, що мене це не смішить. Так, він знову повернувся, постійно приходить, і ми знову чоловік і дружина, хоч він і думав, що я давно померла.

— Він був за кордоном і тільки недавно повернувся?

— Мій любий Тюко повернувся торік. Я дуже за ним сумувала. Можна сказати, коли я його бачила востаннє, він був на межі певної смерті. Я намагалася уявити, як він там, далеко від мене, на іншому краю світу… Сподівалася, що він у безпеці. А потім він повернувся, навіть більше — зумів залагодити проблеми з усіма своїми ­колишніми ворогами. Відкрив той дитячий будинок, став улюбленцем найвищих осіб королівства, навіть Евменіди тепер нічого йому вдіяти не можуть. Тому чекають свого шансу і вдають, що вдячно прийняли його подарунок — малого бідолаху Еріка Тре-Русура і його вродливу дружину. Знаєте, він нічого від мене не приховує. Тюко багато в чому досі маленький хлопчик, який прагне, щоб мама його цінувала й любила. Тільки зараз цю роль виконую я, слухаю всі його одкровення — самі бачите, я не можу більше бути тією, ким має бути дружина. Його успіхи мене радують. Вони дають мені можливість докластися до його падіння. Я вірю, що провидіння його пожаліло, щоб і я мала шанс помститися. Сподіваюся, ви задля цього прийшли?

Кардель відповів коротко й чітко, як військовий:

— Стражденна мати попросила нас розслідувати смерть її дочки. Відповідальний за неї ваш чоловік.

Вона засміялася.

— Який збіг. Я теж материна дочка. Яке щастя, що чекати в цьому ліжку довелося шість років, перш ніж до мене прийшли посланці справедливості. Хай навіть не як до жертви, а як до свідка. Але я знаю, що поліція боїться чіпати Тюко. Він має справді могутніх покровителів. Думаю, ви дієте з власної ініціативи.

Їхнє мовчання підтвердило її здогад. Жінка кашлянула й повела далі:

— Знаєте, я тут лежу на найніжніших шовкових простирадлах, але після стількох років це те саме, що лежати на гострих кілках. Але тут я знайшла Бога. Служниці мені читають… Тільки не дозволяю їм читати Новий заповіт, бо що страждання Сина Людського порівняно з моїми? І якщо він зміг пробачити, то лише тому, що його недостатньо мучили. Я без жодного вагання провисіла б кілька годин на хресті замість років, проведених у цьому ліжку. Ні, мій Бог — у Старому заповіті. Той, який затопив світ, бо його недостатньо шанували. Той, що повбивав єгипетських первістків. Той, чиї ведмедиці розірвали сорока двох дітей, які глузували з пророка Єлисея. Той, що вимагає око за око й зуб за зуб. Такого Бога заслуговують люди.

Знову засміялася, як дитина, і знову Карделя пересмикнуло.

— У мене багато гнійників. Упевнена, ви чуєте сморід навіть крізь пахощі троянд. Кожного дня мене миють і міняють простирадла, але рани не гояться. Шкіра стала тонка, як шовк, тріскається від найменшого дотику. Але скоро прийде кінець моїм стражданням, і навіть якщо Бог кине мене до пекла, порівняно з цією кімнатою там будуть Єлисейські Поля.

Передихнула.

— Ти. Великий. Можеш стати біля вікна, щоб я тебе краще бачила?

Кардель невпевнено підвівся і зробив те, про що вона попросила.

— Ти недавно бився. Почав ти?

Кардель кивнув. Певний час чулося тільки важке дихання пані Сетон. Потім вона кілька разів кашлянула й сказала:

— І ви прийшли, бо хочете домогтися справедливо­сті — хай там що це слово означає у нашому світі? Ви маєте знати, що навряд чи дочекаєтеся від когось допомоги, навіть якщо затиснете Тюко в кут і він у всьому зізнається і в присутності свідків власноруч підпише зізнання.

Здається, вона й сама задумалася про те, що сказала. Кардель відчув, що вона дивиться на рани на його обличчі.

— На початку тижня мій чоловік зайшов, ми трохи поговорили, а потім він пішов прийняти одного відвідувача у сусідній кімнаті. Стіни тут не дуже товсті, а в мене слух з роками все гостріший. Тюко просив про зустріч з представником свого братства. Хоче домовитися про вічний мир замість тимчасового перемир’я. Якщо вам удасться підслухати хоча б частину цієї розмови і вас не викриють — це вам дуже допоможе. Ви знаєте палац Стенбок на Ріддаргольмені? Вони зустрічаються опівночі у крилі, де хірургічні зали. Прийдете туди — шукайте приміщення, де ще світитиметься. І хай вас не дивує зала — вони завжди вибирають незвичайні місця. Сподіваюся, ви знайдете там надійну схованку.

Кардель рушив до дверей, радий, що нарешті може піти, але Вінґе залишився на місці.

— Пані Сетон, що з вами?

— Зламаний хребет. Можу тільки головою рухати.

— Це він зробив?

— Наші любовні ігри трохи вийшли з-під контролю. Спершу дісталося його обличчю, а потім — моїй спині. Тюко дуже пишався своєю красою, а через мене йому тепер бридко дивитись у дзеркало. Звичайно, він дуже розлютився, і отака була його помста. Але вийшло трохи не так, як він очікував. Зараз я стала дуже товста, але певний час моє тіло залишалося струнке й привабливе, хоч і непорушне. І знаєте, він навіть пробував поновити наші нічні забави — головно щоб продемонструвати, яка я безпомічна. Хай моє тіло мене не слухалося, але я дуже добре знала свого чоловіка. Тюко наказував лакеєві, що той має робити, а сам сидів у кріслі біля ліжка й дивився. Я не могла рухатися, але весь цей час виказувала йому те, чого він найбільше боявся, і він мусив тікати й шукати задоволення деінде. Щоразу, як він намагався завдати мені болю, я тільки сміялася йому у вічі — я ж більше нічого не відчуваю, хоч ви що хочете мені робіть! Він ніколи не був занадто вигадливим, йому подобається примітивна жорстокість. Та от біда — я тепер для нього недосяжна.

— Пані Сетон, ми можемо вам якось допомогти?

— Побережіть своє співчуття для когось іншого — напевно у світі чимало бідолах, яким воно потрібніше. Це ліжко, на якому мене мучили, і так скоро стане моїм смертним ложем, а я не хочу, щоб Тюко щось запідозрив через мою раптову смерть. Помру вже скоро, але за цей час я навчилася терпіння використовувати на свою користь.

Коли Вінґе вже майже вийшов за двері і Кардель пішов слідом, жінка зупинила його:

— Карделю! Я тебе роздивилася. Хочеш і ти побачити мене, перш ніж підеш?

Кардель трохи подумав і кивнув. Підійшов до ліжка, відсунув завісу й ледве стримався, щоб не замружитися і не затулити носа. Вона знову засміялася.

— Коли вийдеш, скажи Ґуставі, хай зайде. Справила нужду, й треба мені замінити постіль.

Кардель зігнувся мало не до землі, ледве стримуючи нудоту. Вінґе відвернувся, даючи товаришеві час прийти до тями.

— Жане-Мішелю…

— Не питай. Ніколи. Хочеш — повернись і подивися сам.

— Як вона дзвонила в дзвіночок?

— Мотузка продіта крізь вухо.

10.

Палац Стенбок яскраво освітлений, на кожному вікні стоять підсвічники з запаленими свічками. Крізь арку, що веде до внутрішнього двору, видно, як на протилежній стіні витанцьовують тіні. Бал у самому розпалі, частина гостей вийшла на свіже повітря, хоч надворі й прохолодно. З будівлі долинає музика, у кам’яному колодязі двору дзвенять голоси й сміх. Неподалік досі лежать дошки, з яких будували ешафот для Маґдалени Руденшельд,— їх усе ніяк не вивезуть. Вінґе й Кардель через площу пішли до старого королівського палацу, східний флігель якого обрамлює трикутне подвір’я. Ця частина палацу стоїть окремо від інших будівель, над входом висить герб медичного колегіуму. Анатомічна зала — там, де найвищі вікна. І в них світиться. Двері не замкнені. У коридорі в носа б’є кислий запах оцту. Зайшли й зупинилися, прислухалися — чи ніхто не ходить. Нічого не чути. Кардель перший пішов коридором.

Уздовж стін анатомічної зали ярусами до самої стелі встановлені у формі восьмикутника студентські лави. Посеред кімнати встановлений стіл, з кожного боку стоять свічники, але свічки запалені тільки на одному. На столі — бліде й нерухоме жіноче тіло у вишитому платті. Хтось уже скинув з неї частину одягу й залишив тут-таки біля столу: накидку, черевички з червоними за­в’яз­ками, сині панчохи. Вінґе й Кардель на мить зупинилися на порозі двостулкових дверей, вражені видовищем.

— Що це в дідька таке? Вони ще й розтин робитимуть?

Вінґе вийняв годинника й повернув циферблат до світла. Щойно північ. Почувся стук вхідних дверей, кроки на кам’яній долівці й тихі голоси. Кардель підштовх­нув Еміля у залу й шепнув йому на вухо:

— Угору на верхні ряди. Пригнися. Там на найвищих лавах достатньо темно, щоб нас не помітили.

Вінґе через плече тихо відповів:

— Тільки не забудь, що ми в жодному разі не можемо викрити себе.

Кардель кивнув і пішов швидше.

Невдовзі двері відчинилися.

Першим зайшов молодик за двадцять, високий і по-юнацькому незграбний. Через одну руку перекинутий фартух, у другій несе скриньку. Одяг у нього зношений і дуже дивно підібраний: яскраво-жовте пальто поверх брудного жилета, пряжки на штанях різні. Без упину гугнявить щось своїм підлітковим голосом. Побачивши жіночий труп на столі, щасливо зітхає:

— Пане Сетон, усе, як ви й сказали. А я, признатися, не вірив, що ви кажете правду. Ви не уявляєте, як важко нам, студентам, знайти тіла, на яких можна практикуватися. Не уявляю, на що розраховують професори. Як можна навчитися оперувати, тільки спостерігаючи? Безмірно вам вдячний.

Сетон іде позад нього, склавши руки за спиною. Одягнений так, ніби щойно з балу в палаці. На його пораненому обличчі танцюють тіні.

— Це я вам вдячний, пане Ніберґ. Так само важко потрапити на розтин людині, яка не хоче штовхатися серед голодного до сенсації натовпу. Я радий, що ви погодилися влаштувати для мене приватний показ.

Ніберґ узяв запалену свічку й засвітив усі інші, зняв пальто, надягнув фартух і засукав рукави сорочки.

— А труп? Я мушу спитати, чи його отримали чесним способом. Такий порядок.

— Не хвилюйтеся. Вона не мала родичів, ніхто про неї не питатиме. Мій помічник Жаррік знайшов її, як ми й домовилися. Я припускаю, що ви знаєте, що потім робити з останками.

Ніберґ тим часом поставив свою скриньку на лаву й відчинив. Провів долонею по блискучих інструментах і кивнув:

— Зазвичай наш сторож про все це дбає. Він прийде перед ранком, прибере тут і вивезе останки. Я йому пообіцяв пригостити випивкою за додаткову роботу.

Послабив ремінець, що тримає один зі скальпелів, пальцем спробував, чи достатньо гострий, потім узяв брусок, плюнув на нього й став гострити інструмент. Сетон сів на лаву.

— Пане Ніберґ, ви могли б розповідати мені про кожен розріз, як це робили б ваші професори на лекції? Боюся, що мої знання людської анатомії дуже поверхові, а я дуже допитливий.

— Звичайно, пане Сетон. Якщо матимете якісь запитання — питайте, не соромтеся. Я почну з того, що одним розрізом відкрию груди, розпиляю кістки й спеціальним гаком розведу ребра, щоб оглянути внутрішні органи.

Сетон кашлянув, торкнувся хустинкою до своєї рани й мовив:

— Якщо ви не проти, юначе, я волів би почати з чогось меншого, скажімо, нервів і м’язів на руці чи нозі.

Ніберґ змовницьки посміхнувся:

— А, хочете почати з меншого? Вибачте, пане Сетон, я мав про це подумати. Ми, студенти-хірурги, звикли до вигляду людських нутрощів і забуваємо, що інші люди не дивляться на таке щодня. Зазвичай ми ріжемо зразу з грудей чи живота. Але, певна річ, можемо почати і з меншого, якщо ви так бажаєте.

Молодик знову перевірив гостроту скальпеля, задоволено кивнув і розклав інструменти в тому порядку, як планував їх використовувати. Узяв ножиці.

— Почну з того, що звільню її від одягу. Чи бажаєте, щоб я прикрив її геніталії? На лекціях їх вигляд часом надто заважає декому з колег.

— Мені не заважає.

Щойно Ніберґ розрізав сукню, ножиці випали з його руки й дзенькнули на підлозі.

— Пане Сетон! Сталася страшна помилка! Ця жінка досі жива. Вона тепла й дихає, хоч і слабко. Принесіть води, я спробую привести її до тями.

Сетон закинув ногу на ногу.

— Немає ніякої помилки, пане Ніберґ. Я подумав, що так буде цікавіше. Якщо ви переживаєте за її життя — можу вас заспокоїти. Доза лаудануму, яку вона отримала, значно вища, ніж людина може пережити. У кожному разі, це останні хвилини її життя. Мій помічник міцно її зв’язав, але зробив це радше для того, щоб я не подумав, що він недбалий. Вона все одно не може рухатися і нічого не відчуває. Її життя скінчене, і це не ваша провина, присягаюся могилою свого батька.

Ніберґ якусь мить подивився на Сетона, потім пішов до лави й почав збирати свої інструменти.

— Я дуже помилився щодо вас, пане Сетон. Ви божевільний. Не чули про клятву Гіппократа? Хірургія має рятувати життя, і ніяк інакше. Я збираюся заявити в поліцію, що тут відбувається, і все про вас розповісти.

— Мій помічник отримав наказ чекати біля ваших дверей, юначе. Біля тих дверей, за якими солодко сплять прекрасна Улла й маленька Ульріка. Не хвилюйтеся. Жаррік чекатиме з правильного боку дверей. Рівно до четвертої години. Якщо до того часу я не повідомлю, що все минуло так, як я хотів, він відімкне замок і зайде. І краще вам не знати, що він потім зробить.

Вінґе не зводив очей з Карделя звідтоді, як відчув, що можуть бути проблеми. Мікель не витримав і поривався встати. Вінґе схопив його за плечі й щосили намагався втримати. Відчув, як тіло пальта тремтить від гніву. Еміль прихилився і зашепотів на вухо:

— Жане-Мішелю, ти не можеш нічого зробити. Подумай, що станеться з бідолашними дітьми, якщо уб’єш Сетона.

Зараз тільки його руки стримували Карделя, але цього явно було недостатньо. У відчаї схопив Мікеля за вуха, але не зміг повернути до себе його голову, тому сам пересунувся і подивився тому в очі:

— Ти сам чув, що він сказав. Цієї жінки однак уже не вдасться врятувати. А якщо зараз піднімеш руку на нього, усі наші зусилля будуть марні. Ти не розумієш?

У витріщених Карделевих очах не побачив ні сліду розуміння. Еміль вдався до останнього аргументу, який мав:

— Жане-Мішелю, Сесіл не хотів би, щоб ти став убивцею.

Криза минула. Поступово кровожерна гримаса зник­ла з Мікелевого обличчя, змінившись виразом смиренного відчаю. Коротко кивнув Емілю.

Ніберґ вагався, не знаючи, що йому робити. Сетон вислухав його благання, обіцянки й погрози, потім жестом зупинив:

— Послухай, дурна дрібното. Тут немає нікого, крім тебе й мене, і не існує ніякої вищої сили, яка може це побачити й нас засудити. Природі на нас начхати. Природа й не мигне, якщо весь наш людський рід згине в муках і стражданнях. Ця жінка скоро перетвориться на одного з численних мерців, і ніхто ніколи її не шукатиме. Хіба ти не ріжеш м’ясо щовечора за своїм столом, хіба не їси сам і не частуєш інших? Чим це відрізняється, якщо глянути на все трохи ширше? Коли ми покинемо цю кімнату, лише твої спогади пов’язуватимуть тебе й те, що тут станеться. Просто забудь. Дбай про свою дружину й дитину, будь хорошим чоловіком і батьком, якщо тобі це подобається. Хай це буде просто сон, не більше.

Сетон зробив паузу й витер рану.

— Час спливає. Ставай до роботи. Спершу права нога, добре? І не забудь описувати кожен свій рух, як обіцяв.

Ніберґ тихо почав розповідати:

— Quadriceps femoris…

— Будь ласка, засунь кляп глибше їй у горло. Здається, вона починає прокидатися, а я не хотів би, що її вит­тя нам заважало.

— Але ви ж сказали… Лауданум… Що її не можна врятувати…

— Схоже, що вона просто дуже п’яна. І що з того, що я сказав не зовсім правду? Завдяки твоєму скальпелю вона тепер точно помре, хіба ні? Вона стікає кров’ю, і скоро все буде закінчено. Кляп, будь ласка. Чуєш, уже стогне.

Ніберґ щільніше заштовхав кляп у рота нещасної.

— Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я трохи розстебнуся.

Сетон розстебнув штани й спустив їх на стегна. Зі своєї схованки Кардель бачив, як права рука ритмічно рухається вгору-вниз. Ніберґ заплакав. Почулися заглушені кляпом крики жінки. З рани на щоці Сетона цівка гною потекла на сорочку, але він навіть не помітив.

11.

Еміль Вінґе іде Корабельною набережною вздовж Луґордена до Стреммена й повертає тільки тоді, коли чує перед собою шум води на порогах перед недобудованим північним мостом. Темним велетнем височіє палац над Солоним озером, з якого на крайні будинки міста дмухає холодний вітер. Біля Лейонбакена знову завернув і пішов назад тією самою дорогою, набережною, вздовж якої ще досі стоять ятки зі Святомихайлівського ярмарку.

Матроси сховалися за купу мішків і грають у карти, притискаючи їх камінцями, щоб вітер не здув. Хто не грає, підскакують на місці, щоб трохи зігрітися, ховають руки під пахвами й щуляться. Вінґе йде, зупиняючись, тільки коли поперед нього опиняється матрос чи вуличне хлопчисько. Камінь під ногами досі йому чужий, граніт норрмальмських вулиць досі здається густо розставленими пастками, націленими на ноги неуважних перехожих. Поруч іде сестра, але схоже, що вітер і холод гірше переносить він, а не вона.

— Хвала Богу, що твій друг схаменувся, перш ніж усе полетіло шкереберть.

— Жан-Мішель не дурний. Просто часом буває надто різкий. У ньому нуртує велика лють, і рани болять. Коли не носить дерев’яний протез, часом поводиться так, ніби відірвана рука досі на місці. Мені здається, що він її ще відчуває, якщо це взагалі можливо.

— А що було далі?

— Страждала вона недовго. Якщо спитати Сетона — занадто недовго. Може, студент проявив милосердя і над­різав якусь велику судину. Потім обоє пішли, залишивши все як було. Сторож мав там прибрати під ранок. Ми почекали кілька хвилин і теж пішли.

Гедвіґ похитала головою. Вітер підхопив її пасмо, коли вона глянула на Еміля.

— Пані Сетон вас надурила. Під час вашої зустрічі вона добре вивчила Карделя — припускаю, що це було неважко. Ти казав, що він був побитий,— це підтвердило його схильність до насильства. Навмисно підкликала, щоб він її побачив і ще більше зненавидів її чоловіка, а потім послала вас у пастку з хибними надіями. Вона сподівалася, що Кардель уб’є Сетона.

— Але навіщо? Якби вона нам допомогла, домоглася б справедливості й для себе.

— Мені здається, вона має підстави вважати, що ви нічого не доможетеся. Може, думає, що поліція закриє розслідування, перш ніж ви щось знайдете. Чи ви не здалися їй гідними довіри — пальт-каліка й студент, що боїться звуків, які чує лише він. Діти з притулку пані Сетон не цікавлять, пекла вона не боїться.

Еміль кивнув. Усе слушно.

— Залишається сподіватися, що вона помилилася щодо нас.

Він сів на купу дощок і подивився угору, тримаючи долоні біля скронь, щоб захистити очі від вітру. Хмари трохи розсіялися, і зараз крізь них пробивалося слабке сонячне проміння. Об стінку Корабельної набережної розбиваються бурхливі хвилі. Судна прив’язані до пристані й одне до одного, гойдаються на воді зі спущеними вітрилами.

Еміль зітхнув.

— Гедвіґ, я не знаю, що робити. У голові крутиться стільки думок, що жодної не можу схопити за хвоста.

Сестра сіла біля нього.

— Сетонова сила й слабкість — Горнсберґет. Туди треба бити. Що, як хтось викупить сиротинець?

— Як?

— Якщо хтось інший зможе фінансувати притулок, Сетон стане зайвим і ви зможете його притиснути. Ти зі своїм другом в першу чергу думаєте про обвинувачення. А мені здається, головне тут — гроші.

— У нас менше ріксдалерів, ніж людей, яких цікавлять наші докази. Діяльність сиротинця коштує більше, ніж королівство дає на все поліційне управління разом з платнею усіх працівників.

Підвівся і став махати руками, ніби намагався розкласти на полиці все, про що думав.

— Якщо тільки…

Гедвіґ кивнула:

— Кажи.

— Ерік Тре-Русур. Сетон розпоряджається його майном. Можливо, стан Еріка покращився і він зможе підписати нові документи. Слід привів нас до Данвікена, туди доведеться і повернутися.

Еміль уже пішов, коли його зупинила рука сестри. Вона так міцно взяла його за лікоть, що він за інерцією розвернувся і зустрівся з нею поглядом. Знову подумав, що роки майже не вплинули на неї.

— Гедвіґ, це терміново. Моя дурість уже забрала в нас купу часу.

Вона поклала йому на щоку долоню — холодну, як вітер з моря.

— Пам’ятаєш, як батько замикав тебе вночі в підвалі, коли ти недостатньо добре грав у його лабіринт? Сесіл і я… Ми не мали вибору, мусили тільки слухати, як ти там плакав,— батько пильно стежив, щоб ми не випустили тебе. А коли виросли, вже я замкнула тебе. І коли про це думаю, сором мені аж пече груди. Якщо ти пробачив Сесілу — невже не можеш пробачити й мені?

— Ти мала добрі наміри…

— Facilis descensus Averno.[17]

— Вергілій?

— Я завдала тобі болю. Пробач мені, будь ласка.

Сльози потекли по її щоках, і Еміль занімів від здивування. Він раптом зрозумів, що вже давно їй пробачив, і зараз легко знайшов потрібні слова:

— Без твоєї допомоги я нічого не зрозумів би. Не зміг би сплатити борг перед братом. Так, я тобі пробачаю.

— Ти знаєш, що я завжди найбільше любила тебе? І Сесіл теж.

Еміль не міг згадати, чи вона коли-небудь його обнімала. Він не звик до цього і спершу завмер від несподіванки. Але потім якесь вроджене, просто давно забуте чуття підказало, як краще притулитися до неї, покласти щоку на її плече, обхопити руками її спину. І коли зреш­тою він заплющив очі — відчув неймовірний спокій, якого шукав усе життя.

12.

Маю і Карла нести важче, ніж Анна Стіна розраховувала, але все одно цей тягар здається якимось природним. Діти зручно розташувалися на вигинах її талії, ніби сама природа за тижні, проведені у лісі, підготувала її тіло. Обмотала малих простирадлом, щоб мати вільні руки й підтримувати їх за спинки. Через плече перекинула клумак з пожитками, який за кожним кроком б’є у спину.

Вийшовши з лісу на дорогу, орієнтується на Обсерваторію і крила вітряка Спельбомскан. Добре їх бачить, але з такої відстані ще не чує, як обертаються. Дороги стокгольмських передмість цієї пори в найгіршому стані — осінні дощі їх розмочили-розвезли, а мороз ще не скував. Зовсім скоро Анна Стіна забрьохалася вже до колін. Місто тихенько підкрадається. Спершу траплялися рідко розкидані будівлі, а зараз уже вишиковуються в ряди й між ними пролягають вулиці. Оминула пагорб, побачила дзвіницю церкви Адольфа Фредріка й спитала дорогу в жінки зі стільчиком та відром. Виявилося, що треба пройти всього кілька кварталів і буде на місці. Ось на весь квартал простягнувся фасад триповерхової будівлі з мансардою. Вона пройшла далі, повернулася ­назад, намагаючись знайти вхід. Зрештою вирішила піти за пекарем, що потягнув свій візок в одне з підворіть.

Внутрішній двір міського сиротинця з трьох боків оточений стінами. Далі розкинувся сад, що спускається аж до берегів затоки Барнгюсвікен, вода в якій така ж сіра, як і небо. З кузні на березі чуються важкі зітхання міхів і дзенькання молотка. Перед будівлею сушаться на вітрі недавно зіткані вітрила.

— Ви прийшли залишити дітей?

З будинку вийшла худа жінка й оглянула Анну Стіну. Поклала на пояс червоні від прання чи куховарства руки. Анна Стіна вклонилася.

— Можу я спершу трохи тут роздивитися?

Жінка схилила голову:

— Думаєте, умови в притулку гірші, ніж можете запропонувати ви?

І сама відповіла, перш ніж Анна Стіна встигла розтулити рота:

— Але гаразд. Не заважатиму матері подивитися, як житимуть її діти,— хай навіть вона зібралася їх покинути. Мене звати Ебба, я тут господиня. Прошу, заходьте, роздивляйтеся. Потім знайдете мене, я їх запишу.

Строго оглянула дітей.

— Отже, їх двоє.

Анна Стіна кивнула.

— Якщо я їх залишу, вони будуть разом?

Ебба стиснула вуста й схрестила руки на грудях:

— Ми можемо постаратися, якщо ви наполягатимете. Але мушу попередити: це найкращий спосіб, щоб вони постаріли в притулку. Якщо, звісно, їх не забере пропасниця. Вибачте, я маю роботу.

Анна Стіна ще раз вклонилася. Господиня поспішила до своїх справ, а Анна з дітьми піднялася на ґанок і зайшла в будинок. За кухнею розташувалася їдальня, поряд класні кімнати зі складеними на полицях Бібліями, катехізисами й псалтирями. У кімнатах смердить оцтом, але й він не приглушує запаху поту й брудних тіл. Жодної дитини не видно. В одному кутку грубо намальований осел — це куток для покарання неслухняних. Усі інші двері замкнені, тож Анна Стіна розвернулася і вийшла так само, як і зайшла.

У дворі чоловік у старій перуці сперечається з пекарем через ціну його товару. Пекар схрестив руки на грудях і чути не хоче про знижку. Чоловік узяв дві буханки, постукав одна об одну — звук, як від двох полін. Тільки коли чоловік знайшов серед буханок одну плісняву, пекар здався:

— Добре, хай буде по-вашому. Але тільки через те, що мені шкода цих дітей.

На іншому краю двору побачила хлопчика років одинадцяти чи дванадцяти, теж сирота. На ньому пальто й чорний шарф поверх надто короткої синьої сорочки. Босий, хоч надворі й холодно. Ритмічно погойдуючись, мете мітлою вологу солому й свинячий послід. Рот у хлопчика роззявлений, з нього випинається набряклий язик. Сирота повільно наблизився до пекаревого возика, дочекався нагоди, простягнув руку, схопив шматок хліба й сховав під сорочку. У цю коротку мить погляд його здавався зовсім осмисленим, а далі він знову поплівся з тим самим безглуздим виразом. Анна Стіна пішла за ним за ріг.

— Я маю ягоди, якщо хочеш.

Хлопчик зупинився і безглуздо поплямкав губами, вдаючи, що нічого не розуміє.

— Я все бачила й нікому не скажу.

Малий роззирнувся, знизав плечима, витер слину з підборіддя і покинув свою виставу.

— Хочеш забрати хліб?

Голос тоненький, зовсім дитячий. У Анни Стіни рот наповнився слиною від самої думки про хліб — уже багато місяців його не куштувала.

— Можемо поділитися.

Вона повернулася до малого спиною і показала свій клумак. Той оцінив розмір і мотнув головою десь убік:

— Тільки не тут. Там, за гноїщем. Іди перша, я трохи згодом. Уттерстрем досі сперечається з пекарем, якщо зрозуміє, що я не хворий — мені торба.

Через певний час він повільно приплівся за купу гною. Там стояла трухлява скриня, яка слугувала лавою. Поки Анна Стіна розв’язувала свій клунок, хлопчик нагнувся і взяв на руки Карла. Тепер в обох була вільна рука, й вони взялися за хліб та ягоди. Хлопчик ні на мить не зводив з неї очей. Жував і ковтав так швидко, як міг. Анна Стіна кусала хліб, згадувала майже забутий, але такий знайомий смак, і розкошувала, хоча кожен черст­вий шматочок треба було добряче зволожити слиною і пережувати, щоб нарешті вдалося проковтнути.

— Ти ж іще щось хотіла від мене?

— Чому тут так мало дітей?

— Нас тут намагаються не тримати. Віддають іншим «на виховання» — так це називається.

Вона дала йому ще ягід, чекаючи пояснення. Малий відламав невеличкий шматочок хліба й дав скуштувати Карлу. Карл трохи поборовся з тією незвичною їжею і скривився — не сподобалося. Хлопчик усміхнувся.

— Мене вже тричі разом з іншими возили в різні села й хутори, там намагалися знайти когось, хто нас візь­ме до себе. Беруть хіба в найбідніші двори. Нам раді лише ті, кому потрібні раби для важкої праці. Дають шматочок хліба на день і оберемок соломи, щоб переспати,— оце й уся платня. А на кожну дитину їм дають вісім ріксдалерів на рік. Охоче беруть дівчаток, ще здорових хлопчиків. Мене щоразу повертали назад.

— Чому ти вдаєш ідіота?

— Буває, що хтось із наших тікає або їх виганяють. Тоді вони йдуть пішки аж до Стокгольму. Коли приходять, усі розповідають, що там було значно гірше, ніж тут. Опікуни спершу копають могилу, а потім зупиняють воза, що везе дітей. Беруть симпатичних дівчаток і хлопчиків і змушують їх працювати до смерті. Що їм з такого, як я? Поки всі думають, що я несповна розуму й у мене доведеться вкласти значно більше, ніж їм ­заплатять,— можу жити тут. Хоч ще який рік тут протримаюся. Тут залишаються лише ті, кого не вдається нікуди приткнути: ідіоти, неслухи й страшки. Не те щоб тут дуже добре, але краще, ніж усе інше.

— А як живеться тут?

Малий зітхнув.

— Їмо ріденький супчик з ріпою, морквою і таким солоним м’ясом, що одна дівчинка впала в криницю — так хотіла пити. Ми тут швидко вчимося знаходити зубами в м’ясі шматочки міді, які відпадають від казана, бо його ніколи не миють. Якщо таке проковтнеш — виблюєш, буде ще гірше, ніж якби нічого не їв. Щоранку вчимо напам’ять щось із катехізису. Запам’ятати допомагає різка. Усі тут мусять працювати.

— І що ви робите?

Хлопчик показав пальцем на другий поверх будівлі:

— А он піди сама подивися.

Анна Стіна підвелася. Малий простягнув їй Карла й прихилився ближче:

— Знаєш, мене вони майже не помічають, навіть якщо я близько — вільно говорять про все, мовби я кінь чи свиня. Коли Уттерстрем тільки з’явився тут, його повели все показати й розказати, і було йому все дуже цікаво. Того ж ранку прийшли пальти й залишили двох немовлят, знайдених на вулиці. Зразу після того привели ще одну мамку, щоб залишила своїх дітей — у ганчірках, десь такого ж віку, як твої. Уттерстрем спитав, як притулок може дозволити собі утримувати стільки дітей. Той дядько, що з ним ходив, сказав, що насправді грошей треба не так багато, бо лише одна дитина з п’ятьох переживає перший рік. Найменших приносять сюди помирати. З усього міста не відлітає на небо стільки ангелів, як звідси. Якщо не хочеш своїм дітям такої долі — бери їх і йди як можна далі звідси. Ну все, мені треба йти, поки хтось не почав шукати. Свиняче гівно саме себе не підмете.

— Бажаю тобі щастя.

— Щастя — це одне, гівно — інше. Подивися сама, чого більше. Ну, може, ще побачимося.

— Або ні…

Анна Стіна взяла дітей на руки й знову пішла до будівлі. Уже на сходах впізнала звук, якого не забуде ніколи в житті: монотонне рипіння дерев’яних педалей, обертання коліс і шелестіння вовни. Зазирнула в залу, хоча вже знала, що там робиться. На стелі три люстри, але жодна не світилася. Довгими рядами вишикувані прядки, над якими посхилялися діти.

Вийшла на вулицю. Глянула ліворуч, де за межами міста розкинувся ліс. Ліс, який скоро буде зовсім порожній, без листя і плодів, де скоро запанує холод і голод. Глянула праворуч, у бік Міста між мостами. Рядком височіють три дзвіниці: собору Святого Миколая, церков Святої Ґертруди й Святої Катаріни. Мая щось задоволено лепече — вона сита, її все влаштовує. Карл задрімав, і Анна Стіна підставила руку, щоб підтримати його голівку. Якщо не до лісу, то залишається лише одне місце, куди може піти. Певний час вагається, але рушає у бік трьох дзвіниць. Дерев’яна рука Мікеля Карделя за кожним кроком ляскає її по попереку.

13.

Вітер носить опале листя лікарняним двором і висипає в річечку, що тече з озера Гаммарбюшен до затоки. Двір порожній — надворі надто холодно, тож пацієнтам залишається чекати весни в чотирьох стінах своїх кімнат. Кардель тримає руки за спиною й ніби підштовхує сам себе вперед. Попередню ніч спав на підлозі й навіть ціла дорога до Данвікена не розігнала болю у спині.

Вінґе й Кардель підійшли до лікарняного корпусу. З-за рогу вийшов якийсь чоловік і здивовано завмер:

— Ой, вибачте. Ми не чекали сьогодні відвідувачів.

Низенький, у сірому плащі й дуже великій перуці, більше схожій на шапку. Уважно оглянув прибульців, повернувся до Карделя і показав рукою на Вінґе, що занепокоєно дивився на будівлю божевільні неподалік:

— Ви прийшли залишити у нас свого товариша?

Кардель нахмурився і форкнув:

— Про що ви? Ми шукаємо Еріка Тре-Русура, одного з ваших пацієнтів.

Чоловік зашарівся і натягнуто засміявся:

— Вибачте, панове. У нас тут нечасто бувають люди, яким не потрібне лікування. Мене звати Несстрем, я лікар з Катаріниної парафії. Коли маю змогу, приходжу сюди допомагати. Я знаю того, кого ви шукаєте.

Повів їх стежкою до божевільні. З кожним їхнім кроком жовті її обриси все чіткіше проявлялися на сірому тлі скелястого берега Солоного озера. Вінґе заклав руки за спину й наздогнав Несстрема.

— Може, ви знаєте, як він? Йому стало краще?

Лікар глянув на Еміля.

— Гадаю, це ви подбали про те, щоб його краще доглядали? Добра справа, і всі тут щосили стараються дати йому найліпший догляд. Юнаку виділили власну половину кімнати й поставили перегородку, щоб інші його не чіпали. На жаль, він не може сам себе захистити.

Попередив гостей, де треба ступати обережно, щоб не послизнутися на багнюці.

— Якщо я правильно зрозумів, стан, у якому ви побачили Еріка Тре-Русура, показав наш заклад не в найкращому світлі, але хочу запевнити, що зараз усе знач­но краще. Через особисті обставини я певний час сюди не приходив, але коли повернувся — м’яко кажучи, був вражений жалюгідним становищем лікарні. Пацієнти брудні, недоглянуті, покинуті самі на себе… Але зараз ми пана Еріка відвідуємо щодня і всі його потреби за­довольняємо негайно.

На ґанку Несстрем тяжко відчинив двері божевільні й жестом запросив Карделя та Вінґе зайти першими.

— Він подає якісь ознаки просвітлення?

Несстрем у відповідь помотав головою і показав рукою на сходи.

— Я спостерігав за ним доволі довго. Весь час, коли не спить, він проводить у тому положенні, у якому його залишиш, зовсім не рухається, хіба повільно хитається, але це радше наслідок серцебиття і кровотоку. Часом щось мугикає під носа, але не можна розібрати слів чи мелодії.

Коридор, у який їх привів лікар, відрізняється від того, де вони були першого разу. Коли Несстрем відчинив двері камери, вони побачили, що там хоча б вікна не закладені й усередину потрапляє світло. Нашвидку зліплена з дощок перегородка з дверима посередині ділить кімнату на дві частини. Дошки не сягають аж до стелі, але достатньо високі, щоб через них не можна було ­зазирнути чи перелізти. З того боку перегородки чути швидкі кроки туди-сюди, шумне дихання і бурмотіння. Ерік Тре-Русур сидить на стільці спиною до вікна. Волосся уже відросло, але крізь нього ще видно яскраво-червоний шрам на маківці. Гості побачили під стільцем горщик — з’ясовується, у сидінні стільця вирізано спеціальний отвір. Голе тіло Еріка прикриває довга біла сорочка. Голова юнака лежить на спинці стільця, очі напівзаплющені, погляд порожній. Щось тихо гуде сам собі.

Несстрем нахилився над пацієнтом і коротко оглянув його лице.

— Що ж, панове, нам залишається сподіватися і проявляти терпіння. Ерік молодий, його тіло сильне й здатне відновитися, якщо побачить перед собою якусь мету. Його рану ми обробили, й вона поволі загоюється. Можливо, з часом процес одужання пошириться і на найглибші рівні його свідомості. Поки що маємо давати йому догляд і повагу, якої заслуговує кожна людина. Щоб ви знали, любов творить дива, яких і наука не може пояснити. Це така ж правда, як те, що мене звати Несстрем. Ну, я поки що вас залишу.

Вінґе почекав, поки лікареві кроки стихнуть у коридорі, і сів на край ліжка. Оглянув бліде худе обличчя. Спробував зловити погляд Еріка, але очі того порожні, непорушно спрямовані десь далеко. За час, що минув, юнак ще більше схуд. Сорочка прилипла до спітнілого тіла, крізь тканину можна полічити всі ребра.

— Еріку…

Хлопець дихає неглибоко й часто, кожен вдих супроводжується похропуванням. Вінґе поклав руку на кістляве плече й легенько поторсав.

— Еріку, послухай мене. Тюко Сетон дав тобі підписати документи. Можливо, їх приносив якийсь його представник чи вони приходили удвох. Де ці папери, Еріку?

Намагається питати найпростішими словами, мовби підбираючи якийсь пароль, що зможе пробудити Тре-Русура з нетями. Але марно. Кардель, що весь цей час неспокійно крокував кімнатою, показав під ліжко.

— Там стоїть скриня. Мені здається, я її бачив у палаті в лікарні.

Разом витягли її з-під ліжка. Виявилося, що вона не замкнена. Всередині лежало все, що залишилося від того Еріка, який ще міг відповідати на запитання. Куртка й штани, з яких чиїсь липкі руки познімали всі пряжки, каламар з висохлим чорнилом. Нижче — якісь папери. Вінґе обережно вийняв їх. Кілька хвилин перебирав аркуші, читав, розглядав на світло.

Кардель похмуро подивився на товариша:

— Ну що там, у дідька?

Вінґе жестом попросив його підійти й підняв перед ним один аркуш.

— Дивися. Це листи, які Еріку писав Юган Аксель Шильдт, коли відплив на Еспаньйолу, щоб приєднатися до боротьби за свободу. Поглянь на світло. Бачиш? На кожному з них видно сліди попереднього тексту.

Кардель подивився, не розуміючи, що він має шукати.

— Ну і що?

— Очевидно, що Шильдт писав їх за раз, один за одним. Аркуші лежали одним стосом. Немає сумнівів, що це Сетон його змусив, перш ніж пофарбувати й продати в рабство. Потім Сетон через певний час показував ці листи Еріку як доказ, що Шильдт ще живий і справді приєднався до повстанців.

Кардель струснув головою, плюнув і відійшов, даючи Вінґе можливість уважно вивчити папери. Він став перед Еріком і спробував знайти на його байдужому обличчі хоч якісь сліди людської свідомості. Утім, хоч як старався, нічого не побачив. Тим часом Еміль Вінґе опустився на ліжко з виразом повної безнадії. Папери розклав перед собою широким півколом.

— Сетон роздягнув його до нитки. Не залишив жодного шилінга. Маєток і будинок скоро конфіскують, якщо ще ні. Залишилися тільки борги. Якщо Ерік колись і прийде до тями, то залишок життя проведе в борговій тюрмі.

Він знову заглибився у вивчення документів, сподіваючись знайти відповіді на невисловлені запитання. Кардель не знав, що сказати, тому просто промовчав. Зреш­тою взяв Вінґе за лікоть і підняв на ноги.

— Хлопець зовсім безтямний, ти ж бачиш. Достукатися до нього ми не можемо. Він живе десь глибоко в собі, упевнений, що вбив свою кохану,— хоча винен у всьому той проклятий диявол Сетон. А ми не можемо навіть покарати його, поки Горнсберґет належить йому. Отже, наша остання надія згасла. До біса все. Ходімо.

З горщика під стільцем Еріка почулося тихе дзюрчання, і Кардель відвернувся, щоб Еміль не помітив виразу огиди на його обличчі. Потер очі, нахилився вправо, потім уліво, розминаючи спину. Поправив дерев’яну руку, знову прив’язану до кукси. Отримав її чисту, вимиту, без жодного сліду бруду й крові, зі знайомим і водночас дивним запахом лісу, джерельної води й моху. Це її запах, запах її дітей, які зараз у безпеці в його кімнаті. І хай їм зараз не зовсім тепло, але тепліше, ніж було б просто неба в темному лісі.

14.

Обрубок руки болить і свербить — встиг відвикнути від носіння дерев’яного протезу. Кардель ослабив ремінці й повісив руку на плече, щоб кукса трохи відпочила. Через сорочку порозминав обрубок — може, хоч трохи біль стихне. Скільки років по тому досі дивно — не мати руки. Мабуть, ніколи до цього не звикне. Біль несильний, але постійний, і це найгірше з усього, що він коли-небудь відчував. Забути про нього вдається, тільки коли щось інше відвертає увагу. Час від часу бувають різкі несподівані напади, і тоді він здригається всім тілом, ніби хтось вилив відро крижаної води за комір. Іноді біль переміщується в ту частину руки, якої вже немає, і хоча він чітко бачить, що там порожнє місце, пече й болить від цього не менше. У найгірші моменти біль концентрується у місці, яке йому перемолотив якірний ланцюг, і тоді вся його втрачена рука ніби палає палючим полум’ям.

Мікель чує, що Еміль поряд про щось розмірковує, але слухає неуважно. Вінґе просто вголос висловлює свої думки, які ще навіть не до кінця сформувалися. Раз по раз повторює те саме, усі аргументи давно відомі. Від Карделя він і не чекає відповіді. Вінґе заново обмацує всі деталі в надії, що якась раптом відчинить приховані двері й покаже досі не знайдений шлях.

Кардель спершу якимось шостим чуттям відчуває, а потім і бачить, що за ними хтось іде. Солдатський інстинкт, що вже багато років дрімав, змусив його біля митниці подивитися через плече, і краєм ока Мікель уловив у сутінках тінь. Силует зупинився біля дерева й не рухався, аж поки Кардель повернув голову. Пальт зібрав своє терпіння і не дивився назад, чекаючи зручної нагоди підтвердити свою підозру. На підході до Слюссена він раптово зупинився, нібито викинути камінець із черевика. Почувся голосний вдих. Незнайомець зрозумів, що підійшов надто близько й майже попався, тому швидко кинувся в тінь стіни.

Еміль Вінґе теж зупинився поряд. Мало не всоте після того, як покинули Данвікен, згадав про сестру:

— Треба порадитися з Гедвіґ.

Кардель узяв його за руку й повів у потрібному напрямку.

— Може, краще зранку. Я відведу тебе додому.

Він досі не зовсім певен, що за ними стежать. Може, хтось просто йде у своїх справах тим самим шляхом, та ще й має підстави боятися когось, схожого на Карделя, з огляду на його габарити й форму. Він повів Еміля кружним шляхом, без жодної потреби обійшовши навколо кварталу. Пересвідчившись, що тінь досі йде за ними, дістав підтвердження: за ними стежать. Попрощався з Вінґе біля будинку, почекав, доки його бубоніння стихло на сходах і грюкнули двері його кімнати. Пішов тією самою дорогою до Полгемської дамби. Обережно глянув через плече й упевнився, що силует досі йде за ним.

Унизу біля сходів Рентместаретраппан човни пристають до берега, поки остаточно не стемніло й не стало небезпечно маневрувати між натягнутими якірними ланцюгами суден. На недобудованих мостах, і Червоному, і Синьому, майже нікого немає — пізно вже, мало хто зважиться в сутінках тут ходити. Гуляки вже вибрали, у якій корчмі провести ніч, а якщо хтось не встиг перейти на потрібний берег Слюссена — що ж, краще змиритися і прийняти те, що доля приготувала. Кардель, тихо наспівуючи, ішов вулицею мимо млина. Кам’яний фасад, обернений до Солоного озера, подірявлений довгою низкою вікон, щоб мельники та їхні помічники цілий день мали достатньо світла й не мусили користуватися вогнем, ризикуючи влаштувати пожежу. Кардель повернув на Кваргюсґренд, останню вулицю Стадсгольмена, або, залежно від того, звідки йдете, першу вулицю Седермальма. Під його черевиками шурхотить каміння. Як він і сподівався, тут нікого не було. Притулився спиною до стіни зразу за рогом — улаштував засідку. Зовсім поряд течія з Меларена виривається на волю і весело шумить. Кардель підтягнув ремінці протеза. Прислухався, щоб не проґавити наближення кроків.

Мікель точно знав, на якій висоті вдарити, і, коли чоловік вигулькнув з-за рогу, усю свою силу вклав у ліву руку. Дерев’яна долоня влучила прямо в лице. І світла не треба, щоб уявити наслідки цього удару. На Карделя пирснуло теплим і солоним, кукса заболіла так, ніби вовк щосили в неї вгризся. Але цей біль — ніщо порівняно з тим, що відчув його переслідувач. А чоловік чималий — Кардель зрозумів це зі звуку, з яким той упав на землю. Схопив нечуле тіло за комір і потягнув по вулиці, а потім став гупати у двері, аж поки переляканий сторож млина визирнув надвір. Кардель простягнув йому шилінг.

— Добрий вечір, учителю танців. Ми з приятелем ра­до випробували б вашу бальну залу. Шилінга достатньо?

Хлопчина кивнув з дурнуватою посмішкою і розчахнув двері. Кардель на світлі роздивився результати свого удару. Ніс точно зламаний, перетворився на суцільний червоний горб. Верхня губа розсічена й безвільно звисає, усі передні зуби потрощені. Рясно тече кров, чорна у світлі свічки. Чоловік тяжко, з хрипом дихає. Мікель відтягнув чоловіка далі, дав хлопчакові ще шилінг, попросив свічку й не повертатися протягом години. Лийнув в обличчя холодної води. Чоловік щось пробурмотів. ­Кардель тільки й зрозумів, що то французька. Сильно ляснув по щоці.

— То ти, значить, Жаррік? Сетонів вірний пес. Стежив за нами з Данвікена. Він тебе поставив нас там чекати чи ти випадково нас побачив?

Чоловік розплющив очі, повні ненависті. Слова раптом полилися з нього так швидко, як ще недавно кров. Кардель похитав головою:

— Я французької не знаю, але ці слова, мабуть, усі зрозуміють. Ображаєш мою матір? Хочеш, щоб я розлютився? Хех, я чув уже все і навіть більше. Я хочу, щоб ти мені сказав дещо інше, але навряд чи ти зробиш це з власної волі. Тому я тобі покажу дещо, що багатьох змусило передумати.

У залі чотири водяних колеса, кожне вдвічі вище за людину. Дві труби заводять воду під будівлю і спрямовують на лопаті коліс, а ті зі скрипом крутять жорна. Кардель схопив Жарріка за чуба й потягнув догори, аж поки біль змусив того своїми ногами йти до найближчого колеса. Кардель притримав його над отвором.

— Дивися вниз.

Води не видно, але чути, як потік нуртує і кипить від гніву, бо дорогу йому перетинає колесо млина.

— Я хочу сьогодні ж увечері зустрітися з твоїм господарем. І ти мене до нього відведеш.

Жаррік спробував плюнути Карделю в обличчя, але зрозумів, що своїми розбитими губами не зможе.

— Ти іноземець, то я покажу тобі один стокгольмський звичай. У нас так вуличні діти розважаються, але май на увазі: кожен хибний крок може стати останнім. Я бачив дітей, які неправильно ставали й зникали під колесом. Якщо пощастить, течія підхопить і викине з іншого боку, і тоді приятелі можуть зловити їх біля пристані. Але вони малі й швидкі, а ти, Жарріку, великий і важкий. Я не здивуюся, якщо ти застрягнеш між колесом і дном, потім тобі зламає хребет і виплюне на той бік як харч для раків. То що, ти готовий? Глибоко вдихни, починаємо танцювати. Ти будеш Люксембургом, а я — дия­волом.

Кардель напружив м’язи, аж суглоби хруснули, підняв Жарріка й поставив на колесо млина. Чужинець миттю зрозумів, що треба робити,— іншого вибору не було, якщо хочеш жити — мусиш бігти догори, намагаючись стати на наступну мокру дошку швидше, ніж обертається колесо. Він навіть зумів уловити потрібний ритм, але щоразу, як нога ковзала, доводилося бігти швидше, щоб не опускатися разом з колесом. Кардель притулився до балки й спостерігав, як Жарріка охоплював страх і він усе частіше перечіпався в танці зі смертю, яка жадібно чекала завершення боротьби, де не буде іншого переможця, крім неї. Лише питання часу, коли жертва зрозуміє, що прийшов кінець. Утім, Сетонів помічник значно раніше заволав про допомогу, ніж Кардель сподівався. Як і лайку, ці слова він теж легко зрозумів.

15.

Тюко Сетон вечеряє пізно. Стіл для нього накрили в окремій кімнаті в «Золотому світі», куди майже не долинає шум з загальної зали. Для Карделя принесли ще один стілець. Від їжі Мікель відмовився, але вино прийняв. Сетон насолоджується стравами, які йому приносять одну за одною. З рани на щоці протікає соус і падають шматочки їжі на комір. Кінчиком язика раз за разом облизує губи й край рани. Кардель бачить блиск в очах Тюко й розуміє, що тому кумедно бачити огиду гостя. Але, як і раніше, не може зрозуміти, глузлива посмішка гуляє на обличчі Сетона чи просто гра світла й тіні. Срібний підсвічник з дюжиною свічок яскраво освітлює кімнатку. Довго чується тільки Сетонове плямкання, потім він витер рота шовковою серветкою, кинув її на підлогу, показав офіціанту в розкішній лівреї, щоб налив їм ще вина й залишив гостей самих. Відпили вина. Кардель озвався перший:

— То ми домовилися?

Сетон допив вино й наточив собі ще.

— Навіщо так поспішати з-за столу?

Кардель опустив очі на скатертину, а Сетон говорив далі:

— Я попросив принести нам кави — тут теж готові порушувати заборони, якщо гість добре платить. Вони тут над джезвою палять шматочки полотна, щоб запах кави не привернув уваги якогось ревного донощика.

Від свічки підпалив сигару. Затягнувся і випустив хмару диму, яка повністю закрила його лице.

— Я скажу, скільки коштуватиме наша домовленість, про що вам доведеться забути, щоб отримати те, що хочете. Буде ж правильно, якщо ви знатимете всі подро­биці?

Стулив рота й випустив дим крізь рану на щоці.

— Від моїх таблеток Ерік заснув ще за столом. Я розпорядився, щоб його якомога обережніше віднесли в спальню і покликали молоду дружину. Усі разом ми провели її до дверей. Вона зашарілася і сміялася — щиро вірила, що все це гра. Завели її до кімнати, де вже лежав під балдахіном її роздягнений чоловік. У кімнаті наше панство зашуміло, всі почали роздягатися, один за одним обнімали молоду, але вона досі сподівалася, що це просто якийсь жарт, який трохи вийшов за межі через надмір випитого. Мої брати це люблять — гру в кота й мишку. Для них не буває достатньо довгих ночей. Зрештою усі роздяглися. Юна красуня зблідла й уже не здавалася такою веселою, як ще недавно. Її почали мацати, щипати й ляскати. Вона почала розуміти, що ця ніч дорого їй ­коштуватиме — але навіть не підозрювала наскільки. Голі як були, понадягали на себе маски — свиней, мавп, оленів, кому яка трапилася під руку. Ви можете подумати, що це не має сенсу, проте ні: вони знають одне одного давно, але в запалі розваги важко запам’ятати, хто в якій масці був і що саме кому робив. Це допомагає побороти сором, якщо він у когось залишився,— і під час розваги, і після. Гості розпалювалися усе дужче. Весільна сукня перетворилася на криваве шмаття. Скоро дівчина залишилась у чому мати народила. Ніяк вона не хотіла робити те, що їй казали, кидалася кусатися і дряпатися. Кажуть, що так чинять усі порядні жінки. Пан у масці мавпи взяв на себе труд заспокоїти красуню, щоб веселощі могли розвиватися далі. Спершу озброївся шкатулкою для коштовностей, але після кількох ударів вона розлетілася на шматочки. Тоді якийсь геній виявив, що з ліжка можна зняти одну зі стійок балдахіна. З нею справи пішли краще. Зрештою вона стала спокійна, закривавлена й беззуба. Вона вже остаточно зрозуміла, що це її остання ніч, і буде вона дуже довга. Це наче тонка порцелянова чашка — коли з’являється перша тріщина, на вигляд вона досі така сама, але вже ніколи не дзвенітиме як раніше. Компанія геть розперезалася. Уже стягли малого Еріка з ліжка, перегнули через бильце, обмазали жиром і використали як хотіли. Тільки побачивши це, дівчинка розплакалася. Але… Самі розумієте, що було після цього. Згідно зі старшинством усі по черзі вдовольнили з нею усі свої бажання. Вона була сильна, саме така, як Ерік описував її у своїх спогадах. Довго її тримали живою і при тямі, але й після того, як померла, розважалися з трупом. Після всього від неї залишилися тільки шмаття.

Кардель щосили намагався сидіти спокійно. Єдине, що він зараз міг зробити,— не дати Сетонові насолоди побачити його справжні почуття.

— А ви самі де були?

— На стільці біля дверей. Я не беру участі. Моє задоволення полягає у спогляданні. Коли я пересвідчився, що дівчинка померла, а Ерік у такому стані, який я й задумав, попрощався з братами й пішов. Виходячи з кімнати, я побачив одного чоловіка, якого й раніше часто бачив,— щоправда, тоді він був одягнений у шовк та оксамит, у золоті, коштовностях і орденах, постійно з найповажнішими людьми королівства. Він стояв навко­лішки, високо піднявши зад, з червоними від крові грудьми, а з рота стирчали гострі металеві ікла. Напевно, за­платив за них купу грошей якомусь умільцеві. Чоловік підняв голову й завив, ніби пес на місяць. Від народження він отримував усе, що тільки людина може забажати, однак лише в такі моменти міг бути тим, хто він насправді. Хіба це, так би мовити, не дивовижно?

Сетон випустив над столом кілька кілець диму. Вони розпливлися над полум’ям свічок. Від диму в Карделя пекли очі. Хоч як він намагався триматися, якась невидима сила потягла його вперед через стіл, ближче до Сетона, який спокійно гойдався на стільці.

— Знаєте, я бачив вас в анатомічній залі, коли ви змусили студента робити те, що ви наказували. За мить до того, як дівчина востаннє видихнула, я побачив на вашому обличчі вираз, який надто добре знаю і ніколи щодо нього не помилюся. Такі обличчя я бачив на війні, коли наші солдати готувалися зустрітися з ворожим вогнем. Страх. Ви боялися. Ваш страх був сильніший, ніж я колись бачив. У вас було таке лице, ніби ви ось-ось обмочитеся. Ніби це ви зараз помрете, а не вона. Ви охоче розповідаєте такі історії, як сьогодні. Але є ще одна про вас, яку треба розповісти, чи не так?

Сетон від здивування не знав, що сказати. Передні ніжки його стільця стукнули об підлогу. Він загасив сигару в залишках їжі на тарілці. З рани потекла цівка слини. Він люто засичав:

— Я скажу тобі, чому я взагалі укладаю цю угоду, приятелю. Не через тебе. Я бачив у житті сотні таких, як ти. Ти ніхто. Звичайна посередність. Будь-де в місті кинь за спину камінь — влучиш у когось типу тебе, кого тільки мати може відрізнити від інших таких самих. Таких я не боюся. Подивися на себе. Ти — звичайна оболонка з латками, яку лише впертість тримає на світі. Я добре вмію читати людей, і ти не виняток. Кожен твій рух можна передбачити. Ні, я погодився через другого — того малого, Вінґе. З ним щось не так, але я ще не розібрався, що саме. Поки що я не знаю, що ховається у глибинах його сутності. На твоє­му місці я від нього тримався б осторонь. Нічим хорошим для тебе не закінчаться справи з таким, як він.

Кардель підвівся і простягнув руку, бажаючи скріпити договір чимось більшим за слова. Згадав корабель «Інґеборґ», якірний ланцюг, який забрав його ліву руку, і подумав, що радо віддав би й праву, аби тільки не укладати угод з Сетоном.

Сетон встав і махнув головою:

— Я не ручкаюся. Певна річ, свого слова я дотримаю.

Кардель повернувся і пробурмотів:

— Тим краще для тебе. Інакше боятимешся мене, а не когось іншого.

Можливо, Сетон на те посміхнувся. Або ні.

16.

– Усе скінчено.

Еміль Вінґе безпомічно став посеред своєї кімнати й подивився на Карделя, нічого не розуміючи.

— Ти про що?

Кардель повернувся до нього спиною, щоб не дивитися в очі, і стояв, спостерігаючи за танцем пилинок у променях світла.

— Завтра піду до Блума в Індебету й попрошу скасувати контракт з поліцією.

— Жане-Мішелю, але ж ми ще маємо надію. Я поговорив з сестрою. Розповів їй про нашу ситуацію, вона обіцяла все обміркувати й зустрітися зі мною на Корабельній.

— Годі, Емілю. Ти мав рацію, коли прийшов до мене попрощатися. Я мав бути розумнішим і послухати тебе.

— Ти ж сам мене тоді відмовляв. Що змінилося?

— Усе, чорт забирай! Усе! Ми простежили кожен слід, аж поки вперлися у стіну, якої не зруйнувати й не перескочити. Надії більше немає. Треба заспокоїтися, поки ще не пізно.

— Жане-Мішелю, повернися.

— Навіщо?

— Повтори те, що сказав, дивлячись мені в очі.

Кардель неохоче повернувся, але тільки на мить глянув Емілеві в очі й потупився, проклинаючи свою слабкість.

— Ти мені брешеш, Жане-Мішелю. Або не кажеш усієї правди. Що сталося?

— Нічого.

— У тебе кров на рукаві. Плями свіжі.

— У місті вечорами небезпечно.

— Невже так складно просто сказати правду? Ти щось від мене приховуєш, а не знаючи всіх складників, не можна знайти розв’язку рівняння.

Кардель глибоко вдихнув, стиснув кулака за спиною і твердо глянув на Вінґе.

— Учора пізно ввечері я ходив на могилу Сесіла. Стояв там, згадував, чого ми разом досягли, і раптом усе, що ти сам мені раніше казав, стало на свої місця. Я все зрозумів. Ти не він. Ти не можеш того, що міг він. Було дурістю вважати, що ти можеш замінити його. Треба було дати тобі спокійно пиячити — ні на що більше ти не здатен. Ти мене розчарував, Емілю. Звичайно, я сам у цьому винен. Але відтепер — годі цих дурниць.

Знову повернувся до дверей, зажмурив очі й скривився. Голос за спиною раптом пролунав м’яко, майже як благання:

— Жане-Мішелю, ти повернув мене до життя. А тепер, коли я тобі став непотрібен, викидаєш мене, як спалений сірник. Ти не можеш знову залишити мене самого. Невже в тобі немає і краплі милосердя?

Еміль поклав руку на Карделеве плече, щоб не дати йому піти. Дотик був не сильніший за дитячий. Але Мікелеві раптом потемніло перед очима, він різко повернувся, схопив Еміля за комір, кілька разів сильно штовхнув, аж поки притиснув спиною до стіни, а потім підняв над підлогою. Тонкі пальці Еміля вчепилися у руку Карделя. Кілька секунд вони дивилися один одному в очі — Еміль зі страхом і відчаєм, а Мікель з люттю у погляді. Голос пальта глухий і грізний:

— Ти дещо забуваєш. Подумай, хто ти і хто я. Ти — студент-невдаха, головне досягнення якого — кількість випитих пляшок. А я був на війні. Якби я захотів, міг би тебе зараз розірвати, і ніхто над твоїм трупом не плакав би й ні про що мене не питав. Повертайся до своєї Уппсали. І якщо колись ще зустрінемося — моли Бога, щоб ти мене перший побачив.

Він повільно підняв свою закривавлену дерев’яну руку й потримав перед носом Вінґе. Сильно замахнувся і грюкнув у стіну на палець від Емілевого вуха. Боляче. Ударив не під таким кутом, до якого звик. Дерев’яний протез дуже притиснув плоть до гострого краю кістки, добре обробити яку у військового фельдшера не було часу. Перед очима заблимали зірочки, біль захопив усю свідомість, і він зразу забув про все, що досі думав. Відпустив комір Вінґе. Еміль упав долі. Не слухаючи його вигуків, вийшов з кімнати й так гепнув дверима, що глина посипалася.

17.

Анна Стіна взяла Карла, Кардель — Маю. На душі тепло від такої великої довіри, але разом з тим і страшно:

— А якщо я перечеплюся і вона випаде?

— А ти часто перечіпляєшся, коли ходиш вулицями?

Він несе дитину на правій руці, а ліву тримає по­переду як щит від усього світу. Спершу вона крутиться — місце трохи незвичне, але потім ніби згадує їхню попередню зустріч, його велике тіло, запах поту, крові й стокгольмської ночі і заспокоюється. Він полегшено зітхнув і сам здивувався: це ж треба, так переживав, чи прийме його це дитя. Вони прийняли його й минулого разу, але тоді не було нікого іншого, навіть мама кудись зникла. Тільки коли вже перейшли міст, десь між лазаретом і Королівським монетним двором, дещо спало йому на думку. Він майже зупинився, і Анна Стіна відійшла далеко вперед. Побачивши, що він відстав, дівчина стала й запитально глянула на нього. Він розгублено похитав головою:

— Нічого. Вибач.

— Кажи. Що?

— Я більше не відчуваю руки.

Анна насмішкувато глянула на нього й пересадила Карла, показуючи, що він може зробити те саме:

— Зміни положення, якщо рука затерпла.

Він не став пояснювати, що вона не зовсім зрозуміла. Маленька Мая підняла личко, простягла свої ніжні пальчики до його ран і кількаденної щетини й весело засміялася, ніби зрозуміла, що він хотів сказати.

Хмари ліниво пливуть небом, тільки час від часу пропускаючи до землі проміння сонця, якому з кожним днем все важче підніматись у небі. Повітря холодне, але на сонечку ще приємно. На кожному перехресті Кардель показує, куди йти далі, і невдовзі вони бачать будівлю.

Очі Анни Стіни розширюються з кожним кроком. Діти в теплих вовняних пальтечках зі сміхом допомагають збирати врожай з великих яблунь. Декілька хлопчиків балансують на драбинах, зриваючи плоди з гілок, інші внизу ловлять і складають у кошики. Анна Стіна відчуває те, що побачив і Кардель під час першого візиту. Ці діти не такі, як інші сироти. Тут немає міського зла й зарази. Тут повітря сповнене надії і радості.

— Як це можливо?

— Дарованому коневі в зуби не дивляться. Тут твої діти матимуть найкращий дім, який можна уявити.

— Але скільки ж це тобі коштувало?

Кардель згадав заплакане обличчя Еміля Вінґе й відчув, що кукса запекла вогнем, ніби він знову вдарив дерев’янкою в кам’яну стіну. Що ж, він ухвалив єдине рішення, яке міг.

— Я ніколи не зможу тобі відплатити.

— Ти нічого мені не винна.

Здалеку впізнав Клару та Юакіма, вони впізнали його, помахали руками й кудись побігли. Невдовзі повернулися з лисим Рудштедтом. Тягнуть його за руки, а він широко усміхається зі сходів Карделю й Анні Стіні.

— Ага, припускаю, що це у нас Мая і Карл? Ми вас чекали. Дітки, привітайте своїх нових сестричку й братика.

Юакім уклонився, Клара присіла у кніксені. Рудштедт уклонився Анні Стіні:

— Ласкаво просимо до Горнсберґету, пані. Ліжечка для дітей уже готові. Прошу, ідіть за мною, я все вам покажу.

Піднялися сходами. Там кімната для немовлят, далі зала, де сплять старші діти. Нічим не смердить, як у міському сиротинці. Рудштедт ніби прочитав її думки.

— Діти тут самі прибирають, через день миють підлогу. Якщо раптом виявляємо вошей чи інших паразитів, заражених дітей відселяємо в окремі кімнати, миємо й вичісуємо, а їхні товариші обкурюють кімнати.

Рудштедт показав на жінку, що чекала в кімнаті:

— Це Ґрета, одна з наших годувальниць.

Молоденька, але міцна, в тілі. Під хусткою біляві коси, ямочки на щоках, коли усміхається. Киває Анні Стіні:

— Пані, покажете мені, як діти звикли ссати?

Рудштедт поклав руку Карделю на плече, вони вийшли й зачинили двері. Спустилися сходами. Рудштедт замотав шию шарфом, перепросив і пішов до саду зі словами:

— Урожай обіцяє бути хорошим.

Кардель сів на найнижчу сходинку. Заплющив очі й повернув обличчя до сонця, сподіваючись зловити ще хоч трохи тепла.

Ґрета через голову скинула блузу й оголила груди. Анна Стіна інстинктивно відвернулася.

— Пані не треба відвертатися через мене. Покажіть мені, як вони люблять лежати.

Анна Стіна поклала Маю на ліву грудь, Карла на праву — так вона їх завжди годувала. Але малята не звикли до Ґретиних рук, її тіло їм чуже, й вони неспокійно молотять ніжками. Карл заплакав першим. Спершу тихо заскиглив, потім голосніше, личко його почервоніло, по щоках потекли великі сльози. Зразу за ним заплакала й сестричка. Ґрета трішки їх поколихала, а потім поміняла місцями й задоволено кивнула, побачивши, що таке розташування дітям сподобалося. Вони зразу знайшли губками груди й заспокоїлися.

Годувальниця усміхнулася Анні Стіні:

— Дивно. У мене їм захотілося навпаки.

Раз по раз малі відпускають соски, здивовані незвичним розташуванням і, можливо, іншим смаком молока, не таким, до якого звикли. Шукають очима маму, крутяться, намагаються повернутися до неї. Анна Стіна, як завжди, поклала руку Карлові на животик і поцілувала Маю в голівку. Карл обняв ганчір’яного кота з могили якоїсь нехрещеної дитини. Заспокоєний маминим дотиком, швидко задрімав. Рукою намацав великий палець Анни Стіни й ухопився за нього. Відчуваючи долонею биття його серденька, Анна обережно вивільнила свій палець і переклала маленьку ручку на палець Ґрети. Різниці малий не помітив.

Кілька хвилин у кімнаті було чути лише ритмічне цмокання задоволених дітей, що провалились у дрімоту. Потім Анна Стіна почула ще один звук — ніби скрипіло колесо воза чи квилила якась перелякана тварина. Спитала, що то, але Ґрета тільки тихо шепнула:

— Може, дати пані хусточку?

Невдовзі їй на плече лягла рука Рудштедта. Він уважно глянув на Анну Стіну, повернув її до дверей і вивів за поріг.

— Краще вийти, поки вони спокійні й задоволені. Маленькі ще, швидко забудуть.

Несподівано сили її покинули й ноги підігнулися. Рудштедт притримав, щоб не впала. Двері за нею зачинилися і закрили від неї Ґрету, яка досі гойдала на руках дітей і тихо співала:

— Маленький Карле, спи спокійно, у тебе попереду ціле життя…

Очі Анни червоні, але сухі, коли вона сходами спускається до Карделя. Сльози витерла, щоб він не подумав, що вона більше не вдячна йому. Але він і так усе зрозумів, тому просто мовчки підвівся.

До воріт їх провели діти. Одна дівчинка жартома кинула в якогось хлопчика надгризеним яблуком, то старші тихо вказали, щоб заспокоїлася. Потім дітей покликали обідати, і невдовзі їхній сміх затих. Кошики з яблуками рівненько поставили біля сходів.

Лише коли знову почали спускатися в долину й будівля зникла з поля зору, Кардель тихо кашлянув.

— Хотів би я сказати щось таке, щоб тебе втішити, але ніколи не вмів гарно говорити.

Вона взяла його за руку:

— Якщо хтось і має щось казати, то це я. Я дуже тобі вдячна за все, що ти зробив для мене. І хотіла б показати, яка я щаслива, просто мені ще й дуже сумно.

— Що робитимеш далі?

— Завтра піду віддавати свій борг.

— Ми ще побачимося?

— Залишається тільки сподіватися…

Те, що їй перше спало на думку, не сказала: що вона не певна, чи він її впізнає, навіть якщо побачить.

18.

Анна Стіна прокинулася з відчуттям, що щось не так. Її розбудив холод. Пробирав аж до кісток, поки почала тремтіти й прокинулася. Це відчуття їй знайоме, було в її житті не раз, але за останній час стільки всього змінилося, що вона встигла про холод забути. Від літа вона спала, маючи під кожним боком дитину, і тепла їхніх трьох тіл вистачало, щоб ніхто не мерз. Це перший ранок без них. Згадала все — як Мікель водив її до Горнсберґета, як вона залишила дітей.

Кардель хропе на підлозі. Анні Стіні здалося, що навіть кімната двигтить. Глянула крізь вікно — сонце ще не зійшло, тільки-тільки з-за обрію почало вибиватися тьмяне світло. Відкинула ковдру й тихо встала, намагаю­чись не розбудити пальта. Сукня і блуза вже на ній, треба тільки зав’язати хустку, накинути шаль на плечі й узяти торбу з кутка. Обережно підняти клямку. Двері відчинити без скрипу. І можна буде тихо вийти. Кардель вперся широкою спиною у стінку, здоровою рукою прикрив куксу, долоню засунув під пахву, ноги витягнув і поклав одну на другу. Анна Стіна обережно переступила його ноги й мимохідь глянула на його спокійне обличчя, порізане шрамами. Нахмурився уві сні, коли вона пройшла біля нього, незграбно почесався і щось нерозбірливо пробурмотів.

На вулицях — зміна людей. П’яниці плетуться додому, а старанні працівники виходять з дому, щоб кожну мить денного світла провести з користю. На мить зупинилася на хіднику — торба на плечах таки важкенька. А на дідька її взагалі нести з собою? Немає там нічого, що їй знадобиться. Хай краще комусь іще послужить. Поклала торбу під стіною якогось будинку. Дійшла до рогу, озирнулася — ну от, вже торби немає. На здоров’я.

Про точний час її повернення не домовлялися, але двері, до яких вона йде, завжди будуть для неї відчинені. Там її радо зустрінуть і вранці, і ввечері, аби тільки кинути до рук Петтера Петтерссона, який нетерпляче чекає після тривалого утримання. Анна Стіна помітила, що йде дуже повільно. У ці останні години життя її раптом охопило дивне відчуття свободи. Її час вичерпано. Залишилося тільки сплатити свій борг. Більше немає ні відповідальності, ні обов’язків, ні причин, ні наслідків.

Дійшла до Полгемської дамби, звідки вода з Меларена тріумфально вливається у Солоне озеро. Вітерець з моря розігнав сморід. Востаннє озирнулася. Схоже, зараз вона побачила місто іншими очима, бо зразу помітила дещо, чого ніколи не бачила раніше. Несподівано вона зрозуміла, що Стокгольм дуже гарний. Красивий схід сонця, який подарував особливий відтінок жовтим фасадам. Хрипко закричав півень. Крізь бруківку біля її ніг пробився на світ пізній паросток. Мая і Карл у безпеці, вони мають майбутнє. Якщо й вони прокинуться від холоду, їх зігріють. Чи може мати бажати більшої втіхи? Яке вона має право плакати?

Проминула місце, де якась компанія чекає човен, що поволі повертається із затоки. Зараз почнуть торгуватися за ціну переправи. П’яниці й веслярі дійдуть згоди, й човен попливе знову, тільки-но гроші передадуть з рук у руки. Якась дівчинка, якою й вона сама була ще так недавно, намагається вмовити незнайомого німця купити її товар. Продає не яблука й груші, а сірники — шість десятків за мідяк. Здалеку Анна Стіна дивиться на її обличчя. Упізнає той самий вираз, маску, яку й вона сама носила. Голод і відчай, замасковані натягнутою посмішкою. Дівчинка молодець, уміє використовувати свої ­довгі вії і ямочки на щоках, щоб привабити покупця. От тільки незнання мови не дає порозумітися. Німець збентежений, показав, що нічого не хоче, і дівчинка рушила далі, не домігшись свого. І Анна Стіна пішла своєю дорогою.

19.

Кардель стоїть на Слоттсбакені й дивиться на свою довгу й худу тінь, прокладену ранковим низьким сонцем. Унизу під натиском вітру гнуться липи, кожен новий подув зриває з дерев сухе листя. Воно здіймається в небо великими смерчами й падає на діряві дахи Ладуґорсландета. Наближення зими Карделеві нагадує тільки про жменю землі, кинуту на кришку труни. Скоро морози знову стиснуть в обіймах ці нетрі, і багато з тих, хто вийшов із землі, повернеться в землю — тільки доведеться трохи почекати, поки земля розмерзнеться і прийме їхні останки.

На краю Естерлонґатан якась бучна компанія. Усі п’яно хитаються і хапаються за найближчі стіни. З най­п’янішого всі інші кепкують. Рот у нього роззявлений, очі порожні. Раз за разом намагається встати з хідника, але постійно втрачає рівновагу й гепає додолу. Його приятелі не можуть прийти до тями від сміху. Зрештою пияк здався і залишився лежати на камінні, хихикаючи, мов дитина. Компанія розчаровано стихла, бо ж вистава закінчилася, але раптом один щось придумав. Підійшов до того на хіднику, розстебнув штани й помочився на нього. До друга приєдналися інші, й регіт знову залунав на вулиці.

Будинок поліційного управління Індебету здається не таким, як був раніше. Ні, будівля та сама, звичайно,— занедбана й продута протягами. У ній так само панує хаос, але під новим начальником якось змінилася атмосфера. Маґнус Ульгольм — вірний слуга Ройтергольма, і головне завдання поліції — збирання доносів і виявлення тих, хто поширює шкідливі чутки. А якщо не виявлять — схоплять першого-ліпшого: краще покарати невинуватого, ніж допустити, щоб злочин залишився без уваги. А так іншим буде наука. Відколи стало холодно спати просто неба, охочих зізнатися в будь-якому злочині стало більше. Однаково в тюрмі тепліше, ніж надворі. Донощиків теж не бракує — обмовляють і звинувачують знайомих чи сусідів, щоб удовольнити свою ненависть.

Кардель протиснувся крізь натовп промерзлих співробітників поліції та міської варти. Дехто тримає в руках якісь документи, інші привели заарештованих. У повітрі висить перегар — більшість із присутніх прокинулися зі страшним похміллям. Заляпані вином сорочки й штани, на взутті сліди блювотиння.

Кардель піднявся сходами. Ісак Блум перелякано підскочив, коли пальт зайшов до його кабінету. Саме в цей час він кидав у грубу якісь папери.

— Карделю, у мене через тебе удар буде. Заходь, зачиняй двері за собою.

Секретар кинув у грубу ще один стос паперів, простягнув до вогню руки, потер долоні.

— Дров, які нам видають, не вистачає на день. То я прибираю в кабінеті й трохи гріюся. Щоправда, це ніби помочитися у штани: на кілька секунд тепло, а потім стає ще гірше. Єдина надія — що коли почнуть ревізію в архіві, мене тут уже не буде.

Кардель помахав руками, щоб трохи розігнати кров.

— Що це робиться у місті? П’яних завжди багато, але рідко буває стільки з самого ранку.

— А ти не чув? Пародія на покарання, яку влаштували для Руденшельд, не справила того враження, на яке сподівався наш добрий барон Ройтергольм. Тепер він знайшов інший шлях до серця юрби, бунту якої боїться не менше, ніж боявся покійний король Ґустав. Барон ­наказав, щоб у всіх корчмах відвідувачам наливали кош­том корони стільки, скільки заманеться.

— Він здурів? Якщо люди безплатно питимуть, місто помре до кінця тижня.

Блум знизав плечима. Зачинив дверцята груби й сів на стілець, піднявши комір пальта.

— Будемо сподіватися, що жадібність Ройтергольма й бідність державної скарбниці швидко перекриють краник. Раз ми вже заговорили про гроші: ти прийшов по оплату?

— Навпаки,— Кардель спиною притулився до груби.— Прийшов скасувати контракт — якщо можна так назвати те, що ми робили.

Блум нахилився до шухляди письмового стола й дістав пляшку та дві склянки. Запитально глянув на Карделя, той кивнув, Блум налив у склянки й посунув одну на край столу. Свою зразу випив. Кардель закинув голову й вилив рідину просто в горло, щоб не відчувати смаку. Утім, геть уникнути його не вдалося: шнапс дешевий і розведений, але хоча б доволі міцний. За мить у грудях розливається приємне тепло. Блум обережно заткнув пляшку корком.

— Не вдаватиму, що здивований. Якщо чесно, я чекав тебе.

Поліційний секретар відкинувся на спинку стільця, склав долоні на животі й переплів пальці.

— Твій друг учора приходив, був дуже засмучений. Влаштував сцену на вході. Якби я не підійшов, мабуть, його кинули б у каталажку, щоб заспокоївся. Сказав, що ти хочеш відмовитися від справи й умовляв мене передати цю роботу йому.

— Еміль був тут?

— З ним узагалі важко було говорити. Точно був засмучений і, якщо я правильно зрозумів, навіть переляканий. Раз за разом він замовкав і до чогось дослухався — не знаю до чого, я нічого не чув. Бо нічого й не було. Не знаю, чому ти раптом вирішив працювати з таким, як він. Хоча ні, мабуть, знаю. Вони дуже схожі з братом, еге ж? Він тобі щось розповідав про своє минуле?

— Небагато. Я знаю не набагато більше від того, що ти мені розказав. Коли я з ним познайомився, він був геть плохий, майже постійно п’яний.

Блум кивнув.

— Після нашої останньої зустрічі я ще порозпитував про молодшого Вінґе своїх знайомих з Уппсали. Є люди, які мені дещо винні. Ти знаєш, що у Вінґе є ще старша сестра? Гедвіґ, якщо пам’ять мене не зраджує. Мої джерела стверджують, що дуже наполеглива й уперта жінка. Коли Еміль зламався, Гедвіґ приїхала по нього — мабуть, їй повідомив хтось із професорів. Вона відвезла брата на віллу «Оксеншерна» й передала під опіку тамтешнього персоналу.

Кардель знизав плечима — для нього назва нічого не означала.

— Це божевільня, Карделю. Вона помістила його в бо­жевільню.

Блум побачив, як Мікель зблід, і простягнув йому пляшку. Потер плечі, щоб трохи зігрітися.

— У всій історії про Еміля Вінґе мене цікавить лише одне — його втеча. Ти сам знаєш, що в закладах для психів заходи безпеки суворіші, ніж у тюрмах. Розбійник утече — дідько з ним, але божевільного на вулиці ніхто не хоче. Злодії крадуть через бідність, нужду чи жадібність, і їх легко передбачити. А що зробить божевільний — не знає ніхто. Психлікарні недарма називають «могилами живих». Припускаю, що втеча Казанови з палацу дожа не була така драматична, як Емілева втеча з божевільні. Для мене це достатній доказ, що Еміль схожий на свого брата не лише зовні. Він ще й так само винахідливий.

— Ти хочеш сказати, що пристав на його прохання?

Блум махнув рукою:

— Та ні, хай Бог милує! Він усе не хотів змиритися з моєю відмовою, я послав його до біса, а коли й це не допомогло — викликав вартового й наказав вивести Еміля на вулицю. Він же звихнувся, це очевидно. Я, до речі, вже чув про це від інших. Кілька днів тому з ним уже був спектакль. Сесіла тут усі знали й поважали, і колеги, побачивши молодшого брата, спершу вирішили, що «привид Індебету» — це не просто прізвисько, що він справді повернувся. Тільки коли підійшли ближче, зрозуміли, що помилилися. Еміль ходив туди-сюди набережною, просто перед управлінням, махав руками і з кимось розмовляв — а був сам-один.

20.

Кардель спробував відчинити двері — виявилося, що вони зсередини підперті скринею. Сердито крекчучи, усією своєю вагою наліг і таки відчинив. Еміль зіщулився в кутку під столом. Захеканий Кардель нагнувся, вперся дерев’яною рукою в коліно й підняв праву долоню перед собою, сподіваючись, що це схоже на примирливий жест.

— Заспокойся, прошу. Я тобі нічого не зроблю.

Трохи почекав, поки дихання остаточно вирівняється.

— Я щойно з поліційного управління. Блум розповів мені, що ти приходив.

Еміль глянув на нього з викликом:

— Жане-Мішелю, те, що ти вважаєш цю справу безнадійною, не значить, що і я маю вважати так само. Справедливість не буває сьогодні одна, а завтра інша. А я ще можу домогтися правосуддя.

— Не сказав би, що Блум з тобою згоден.

Вінґе неохоче кивнув і зашарівся.

— Так, він дав це зрозуміти дуже чітко.

— І що? Ти готовий зупинитися?

— Гедвіґ недавно пішла. Обіцяла мені ще раз усе обміркувати. Якщо ви не зустрілися на сходах, значить, розминулися на вулиці. А ти? Прийшов мені погрожувати, щоб я все покинув?

Кардель випростався і сів на ліжко.

— Емілю, вилазь уже звідти. Розкажи мені про свою сестру, якщо вже я ніяк її не зустріну. Таке враження, що вона в тебе буває тільки тоді, коли немає мене.

— Вона старша за мене, але з вигляду цього не скажеш. Найрозумніша з усіх, кого я знаю. Раніше в нас були проблеми в стосунках, але тепер ми помирилися.

— Вона живе тут чи приїхала на певний час?

— Через нашого нотаріуса дізналася, що я поїхав сюди розібратися з Сесіловими справами і не повернувся. Вона знайшла мене біля братової могили. Приходила туди кілька днів поспіль у надії, що застане мене.

Кардель роззирнувся.

— Скажи, а ті папери, що залишилися після твого брата,— вони тут? Ти їх переглядав?

Еміль похитав головою:

— Мене цікавила тільки квитанція на годинник. А вона лежала майже нагорі.

— Можу я подивитися папери?

— Навіщо?

Кардель знизав плечима:

— Точно не знаю, але чомусь відчуваю, що мені треба на них подивитися. Може, там знайдеться підтвердження чи спростування деяких моїх здогадок. Ніякої ж шкоди не буде? Будь ласка, дозволь мені їх переглянути.

— Дивися.

Еміль показав на полицю, де лежав дебелий згорток, замотаний у коричневий папір і перев’язаний мотузкою. Кардель глянув на Вінґе:

— Можеш мені допомогти? Вузли — кошмар для одноруких…

Кардель сів до столу й почав розбирати папери. Еміль уважно спостерігав. Майже в кінці Мікель знайшов лист, на якому написано місце й дату. Кардель уважно вивчив аркуш, списаний вишуканим почерком. Поклав на стіл перед собою. Знайшов ще один лист, відклав його до першого. Втомлено потер долонею очі.

— Ох, Емілю…

Вінґе здригнувся:

— Що? У чому річ?

— Усі, хто тебе знає, усі мені казали, що з тобою щось негаразд. Тільки я був сліпий і глухий.

— Про що ти?

— Твоєї сестри немає, Емілю. Вона померла чотири роки тому.

— Та що ти таке кажеш?

Кардель підсунув до нього листи.

— Ось її прощальний лист Сесілу. А це лист парафіяльного священника, який повідомляє про місце й час похорону й висловлює співчуття. Вона записала свою сповідь і наклала на себе руки. Пише, що запроторила брата в божевільню, щоб чутки про хворобу не завадили укласти шлюб, який обіцяв їй розкішне життя. Але потім помітила ті самі ознаки в себе й вирішила отруїтися, поки ще здатна сама випити зілля.

Еміль вражено витріщився. Через якийсь час жалібно проскиглив:

— Жане-Мішелю, вона ж недавно була тут, ще й чверть години не минуло. Пішла пройтися і подумати. Обіцяла, що скоро повернеться.

— Священник написав, що вона підмішала у вино сік аконіту. Коли її ховали, шкіра в неї була сіра й потріскалася. Ти з нею зазвичай зустрічався на Корабельній набережній, чи не так? Ісак Блум і багато інших бачили ці прогулянки. Там був тільки ти, більше нікого. Вона — плід твоєї уяви, Емілю. Увесь цей час ти був сам.

— Ти збожеволів…

— Не я.

Еміль кілька разів перечитав лист і побілілою рукою зжужмав папір. Обличчя скривилося, як від болю.

— Вона просила пробачення. І сказала, що завжди любила мене.

У прощальному листі до Сесіла не було й сліду каяття чи бажання примирення, лише лють від того, що бачила в собі ті самі симптоми, що в наймолодшого брата. З гіркотою описувала, як погіршився її стан: чула звуки, яких не чули інші, з нею говорили якісь голоси, мертві приходили її провідати. Між рядками чітко простежувалося презирство, яке відчувала до таких людей. Вона воліла покинути життя, аби тільки не стати однією з них. Жодного разу не згадала імені наймолодшого брата.

Худі плечі Еміля затремтіли, ноги раптом підігнулися. Кардель устиг підхопити його за мить до падіння. Обхопив його руками, й обоє опустилися на підлогу. Кардель притиснув голову Еміля до своїх грудей і відчув, як сльози промочили його сорочку. Довго так сиділи вони на підлозі, повільно хитаючись із боку в бік.

Почувши, що ридання стихли, Кардель прошепотів:

— Ходімо зі мною, Емілю.

— Куди?

— До Данвікена.

В очах Вінґе спалахнув страх:

— Тільки не в божевільню!

— Ні, Емілю, не в божевільню. Просто в лікарню, до лікаря Несстрема.

21.

На площі Бренда-Томтен Кардель махнув рукою віз­нику. Домовився за кілька шилінгів під’їхати до митниці. Повз них пропливають Корабельна набережна, Слюссен, Седермальмсторґ, Ешта. Екіпаж незручний, щоразу, коли колесо наскакує на камінь, обоє ­сповзають з сидіння. Кардель бурчить лайливі слова й намагає­ться міцніше триматися за бортик. Вінґе взагалі не має сили й безвільно підскакує на кожному горбику. Виснажене тіло його хитається туди-сюди, мов колосок на вітрі. Плач, який спотворював його обличчя, нарешті стих, і тепер Еміль просто байдуже дивився на дорогу. Час від часу яка сльоза ще стікала по щоці.

— Вино й аконіт. Прямо як Сократ… Батько завжди казав: якби вона народилася чоловіком і була не така розумна, могла б стати філософом. У «Оксеншерні» лікували пацієнтів, що збожеволіли від французької хвороби. Якось я бачив, як від аконіту помер кіт. Ніхто не знав, як він з’їв отруту. Може, десь із пляшечки крапнула, а кіт злизав. Або хтось навмисно дав… Він жахливо вив, з останніх сил повз, відштовхуючись передніми лапами, а з рота постійно тік слиз. Зрештою так вчепився щелепами за ручку дверцят на грубі, що зуби поламалися. Ми так і не дізналися, чим завершилася б та боротьба зі смертю,— якийсь дуже сміливий санітар схопив тварину за задні ноги, крутнув над головою і щосили кинув об стіну.

Пальцями витер червоні очі.

— Вона була така справжня, Жане-Мішелю.

Кардель поклав йому руку на плече — а що він ще міг зробити? Хоча й цим навряд чи допоміг.

— Нічого, лікар швидко нам допоможе.

Вінґе змучено глянув на Карделя.

— Мені так уже допомагали. Їхні ліки більше шкодять, ніж лікують.

Кардель поплескав його по плечу й нахилився, шу­каю­чи його погляд.

— Я за життя бачив багато лікарів і шарлатанів. Усяке буває. Є такі, що працюють лікарями, бо не вміють нічого іншого. Інші насолоджуються владою над пацієнтами, повагою. Того, хто вибрав лікарський фах, бо хоче допомагати людям, зустрінеш нечасто, і це справжнє диво. Несстрем мені здається саме таким.

Вінґе похитав головою і до кінця поїздки мовчав. Скоро візник розвернувся і зник, залишивши їх неподалік лікарняних стін. На подвір’ї немає нікого. Здається, що навіть потік з млина втратив волю до життя, уповільнився і тільки й чекає, коли нарешті лід скує його до весни.

У лікарняному передпокої стали почекати. З каплиці чуються тихі молитви, а з коридору, який веде до лікарняних палат,— стогони пацієнтів. Тут холодно, та ще й волого. Невдовзі з’явилася жінка з відром і мідним глечиком. Запитально глянула на них. Кардель випростався і якомога привітніше мовив:

— Ми шукаємо лікаря Несстрема.

Жінка здивувалася:

— Мені це ім’я незнайоме. Але я тут недавно. Почекайте, будь ласка, ще трохи, я приведу когось, хто краще знає.

Пішла. Вони сіли на задню лаву в каплиці. З побіленої стелі звисає люстра з незапаленими свічками. Світло проникає тільки з двох вікон обабіч олтаря. Таке велике приміщення майже неможливо зігріти. Потік тече прямо під будівлею, від вологої кам’яної підлоги тягне холодом. Кардель замислюється, що було раніше — потік чи будівля, і доходить висновку, що будувати лікарню над водою так само дивно, як і прокладати тунель під будинком. Вінґе сидить поряд і мовчить, закутався в плащ і обхопив руками плечі. Через лаву Кардель відчуває, як трусить Еміля — чи то від холоду, чи від хвилювання. А може, і від того, і від іншого. Попереду бачить кілька зігнутих над складеними руками спин. Сива жінка, однією ногою в могилі, шепоче собі під носа, час від часу вигукуючи окремі слова. Рівномірне хитання худого чоловіка свідчить про якусь тілесну чи психічну хворобу. Ісус Христос над олтарем розкинув руки, ніби запро­шуючи в криваві обійми. Час від часу хтось із пацієнтів підходить до олтаря, вклоняється і виходить.

За спиною почулося тихе покашлювання. Кардель зрозумів, що встиг задрімати на лаві, хоч її навмисно зробили дуже незручною — усі думки мають бути не про комфорт, а про Всевишнього.

— Це ви шукали Несстрема?

Кардель підскочив на ноги, які в холодній каплиці вже встигли затерпнути. Біля них стояв високий худий чоловік в окулярах з тріснутим скельцем. На жилеті плями, смердить випивкою. Карделеві здалося, що в кишені його пальта розпізнав обриси пляшки.

— Я Сонделіус, сьогодні моя зміна. Вибачте, що вам довелося чекати, але спершу треба було встановити, чи не сталося якоїсь помилки. Ви певні, що саме так звати вашого лікаря?

— Так він відрекомендувався. Ми тут були всього кілька днів тому.

Чоловік засміявся і похитав головою. Розбите скельце в його окулярах дзенькнуло.

— Це неможливо. Лікар Несстрем не…— Аж тут йому спало щось на думку: — Ага! Прошу, ідіть за мною.

Вивів їх надвір і пішов дорогою до жовтого корпусу божевільні. Там у вестибюлі підкликав якогось чоловіка:

— Покличте Юсефссона, хай вийде сюди з Тумасом.

Невдовзі згори почувся шум і швидкі кроки. Зі сходів з криками й виттям злетів чоловік без штанів. Пускаючи піну з рота, він пробіг біля них, усім тілом ударився об замкнені двері, упав, підскочив і помчав у інший коридор. Сонделіус посміхнувся і показав пальцем у бік, де зник безштанько:

— Не це, часом, ваш лікар Несстрем?

На розлюченому обличчі, яке щойно пролетіло повз них, Кардель заледве упізнав риси Несстрема.

— Чорт, таки він! Що відбувається?

Сонделіус знизав плечима:

— Це Тумас, один з пацієнтів психлікарні. Здебільшого він спокійний, тож його випускають вільно ходити лікарнею, бо в палатах і так мало місця. Персонал вважає його кумедним — він щоразу грає якусь нову роль, і так переконливо! Схоже, ваш Несстрем — один з його персонажів, хоча я досі ще з ним не стрічався.

Кардель розвів руками, одночасно й розлючений, і роз­гублений:

— Та що ж це таке? Невже і небо, і пекло вирішили з нас познущатися?

Потім знову почулися кроки на сходах, цього разу повільніші. З’явився чоловік, який раніше показував їм кімнату Еріка Тре-Русура. У руках у нього палиця з петлею на кінці — такими пацієнтів тримають на відстані й змушують іти туди, куди треба. Чоловік розчервонівся і захекався. Став передихнути:

— Тумаса тут не…

Підняв погляд і здивовано витріщився на прибульців:

— Ви? Як ви так швидко дізналися?

Еміль Вінґе вперше за весь час озвався:

— Ви про що? Поясніть.

— Та ж той… Тре-Русур. Зник.

— Як таке можливо?

Чоловік знизав плечима, ніби й так усе зрозуміло:

— У єдиній кімнаті, де ми могли його розмістити, замок був поламаний.

— Але коли ми востаннє до нього приходили, він ні на що не реагував. Його хтось забрав?

— Вхідні двері зовні важко відімкнути, а от зсередини — просто. Думаю, він прийшов до тями й сам пішов.

— Коли це сталося?

— Уночі. Уранці я побачив, що кімната порожня. Точно не скажу.— Працівник кисло посміхнувся, побачивши перелякану міну Еміля: — Та ви так не хвилюйтеся. Ми не замикаємо тільки найспокійніших. А якщо хтось і виходить, то зазвичай швидко повертається. Або самі приходять, або добрі люди приводять. Що ж, мені треба йти. Робота.

Чоловік виставив перед собою палицю з петлею і зник за рогом, наспівуючи під носа пісеньку про короля Ґустава.

— Жане-Мішелю, забудьмо про все, що сталося між нами за останні дні. Треба негайно діяти.

Кардель ошелешено закліпав очима, але Вінґе сильно підштовхнув його до виходу, вийшов за двері й поспішив у бік лікарні й митниці. Озирнувся і схвильовано крикнув через плече:

— Ти не розумієш, що може статися?

22.

Ерік Тре-Русур ішов дорогою. Кожен крок був справж­нім випробуванням. Тіло здавалося чужим, суглоби й кінцівки неживими, кожна команда від мозку ніби мусила спершу подолати довгий шлях, перш ніж доходила до ніг чи рук. Але все-таки вони йому служили, хай і невпевнено. Ерік одягнений тільки в сорочку, ні штанів, ні черевиків не має. Голова болить страшенно. Він ішов довго, цілу ніч. З кожним кроком на землі спалахували вогники, а коли зійшло сонце — стало сліпити так, що мусив затулити очі руками. Поки що на світ він міг дивитися тільки крізь пальці. Щоразу, коли торкався обличчя, здавалося, що торкається чиєїсь чужої шкіри. Ніби той інструмент, яким йому зробили операцію на голові, позбавив його обличчя відчуттів. Губи майже не слухаються. Але йому треба вимовити всього одне, останнє слово, і він усю дорогу тренувався його промовляти, знову й знову повторюючи. Безпомічно й люто закричав тільки тоді, коли сяйнуло: цими неслухняними губами він колись відчував її поцілунок. Тепер вони мертві. Зупинився на кілька хвилин — заспокоїтися і згадати про свою мету.

«Шильдт писав їх за раз, один за одним».

У місячному світлі через Червоний міст перейшов Слюссен. Місто між мостами ніколи не спить. Там і там площею Корнгамн і вздовж Мушиного парламенту проходили люди, поодинці чи парами, ішли до корчми або поверталися додому, хтось ставав під стінку випорожнитися. Ерік уже не такий, як був, але й світ змінився. Він лютий і засмучений. Світ — затуманений. Люди підходять ближче, і він бачить, які вони насправді — огидні створіння з бридкими рисами навколо ненажерливого отвору рота, куди кладуть м’ясо й звідки вилітає брехня. Вони всі однакові.

«Сетон роздягнув його до нитки».

Якщо хтось і звертав на нього увагу, то тільки на мить. Нічого дивного: просто ще один бідолаха набрався як свиня і тепер плететься кудись у спідньому, хитаючись і марно намагаючись знайти незабльований куток, де міг би склепити повіки й чекати, коли мороз його забере. Дехто на своє нещастя підійшов занадто близько до Еріка, та ще й тоді, коли місяць визирнув з-за хмар над Мелареном або поряд виявився запалений ліхтар. Тоді в його обличчі вони помічали щось таке, що злякало б хоч кого, сахалися і намагалися швидше відійти подалі. Хто не встигав — потрапляв йому під руку, більше схожу на лапу хижака. Хапав перехожого і шепотів в обличчя слово, яке повторював усю ніч. Місце. Дехто розумів, що він хотів спитати, і рукою показував напрямок, аби тільки швидше звільнитися.

«Живе десь глибоко в собі, упевнений, що вбив свою кохану».

По опівночі він був на мосту через озеро Клара. Місяць освітлював білу піну на чорній воді, буруни піднімалися, мов армія духів, що йшли разом із ним, співаючи пісню про кохання, зраду й помсту.

За його спиною народжувався день. Ерік пройшов мимо лікарні Серафимер. Скоро кам’яниць уже не було видно. Траплялися тільки невеличкі хатки й клуні між нивами. Людей було вже зовсім мало, а якщо хто й зустрічався — уже здалеку відчував щось недобре й намагався обійти його.

Ось уже його наздогнало сонце. Піднімалося ліво­руч від нього на відповідне порі року місце. Через ­кілька ­годин воно вже було поперед нього, стало спускатись і запекло в очі. Наближався вечір.

«Винен у всьому той проклятий диявол Сетон».

Ось він і дійшов. Будинок посеред яблуневого саду на березі. Серед дерев діти граються у квача. Побачили його, розсміялися — кумедний дядько у завеликій сорочці, що заплутується навколо ніг. Підійшли ближче, покликали гратися з ними, взяли за руки, повели з ним коло. Він повторює те саме слово, а діти задоволено кивають і показують пальцем на будинок.

Дзвінок кличе їх на вечерю, діти поміж деревами біжать до будинку, потім повертаються і махають Еріку, який досі стоїть на доріжці. Він чекає. Спадає ніч. Він сам. У небі над ним розсипалися зорі. Серед них Ерік побачив її обличчя — Ліннеї Шарлотти. Почув серед дерев її голос — вона кличе його й обіцяє, що скоро все закінчиться, тільки-но він зробить те, що мусить. Його щоки не відчувають теплої вологи сліз, як і його мертві губи не відчують більше її поцілунку. Але він чує її голос і її обіцянку. Скоро ми будемо разом, коханий, скоро я тебе поцілую, і цей поцілунок ти відчуєш, як і раніше.

«Ми не можемо навіть покарати його, поки Горнсберґет належить йому».

Ерік пішов доріжкою до будинку. Скрізь стоять кошики з фруктами. У будинку не світиться, тільки один ліхтар освітлює сходи, якщо комусь знадобиться вийти через нужду, яку не можна справити в горщик. Полум’я вабить його, танцює за склом, звертається до нього її голосом. Хіба те, що він мусить зробити, не добра справа для всіх? Хто знає, що життя приготувало для цих дітей? На яких перехрестях їм доведеться вирішувати, стати жертвами чи злочинцями? Краще хай заснуть невинними й ніколи більше не прокинуться. Якби ж йому хтось запропонував таку милість… Простягнув руку й вийняв з-за скла запалену свічку.

23.

Анна Стіна надовго затрималася біля ринку, який добре пам’ятала. Потім пішла до Залізної площі, де робітники цілими днями тягали залізо, від якого в кінці дня спина не розгиналася. Повернула на Горнсґатан, пройшла мимо церкви Святої Марії — тут колись панувала Дракониха. Здалеку побачила похорон. Стоїть священник, присутні у чорному одне за одним вклоняються над труною. Анна Стіна йде далі. Ансґаріеберґет — точка, звідки вона піде вниз. На березі її зустрічає Міст зітхань. У потоці під ним риба розганяє нудьгу, плаваючи колами.

Бачить свою тінь. Розуміє, що сонце вже почало хилитися до заходу. Це ж треба, як довго вона йшла.

Ось під ногами вже й Лонгольмен. Ліворуч від неї будинок, де раніше жив інспектор Б’єркман. Праворуч — дзвіниця в’язничної церкви розтинає вечірнє небо.

Анна Стіна чекає, поки сонце зовсім зайде й спаде ніч. Намагається ще уповільнити кроки, але це все одно недостатньо повільно. Кожен крок наближає її до кінця. Бачить перед собою дерев’яні ворота. Зупинилася перед ними так надовго, що вуха звикли до тиші й почали чути навіть те, що відбувається за стіною: рипіння прядок в останню годину вечірньої зміни, цокання годинника, що безнадійно відлічує час. Дочекалася миті, коли в’язничний годинник пробив кінець робочого дня. Дзвін ще не затих, як вона підняла руку й постукала. І поки слухала дзвін, здавалося, що кінця-краю йому не буде, що він ніяк не змовкне, навіть коли ніхто вже не смикає за мотузку. Дзвони дзвонять і дзвонять, вона досі їх чує. Анна Стіна розгублено роззирнулася, відійшла за ріг, піднялася на пагорб і стала подивитися, що там відбувається. Дзвонить дзвін на Кунґсгольмені, три удари, коротка пауза, знову три удари. На дзвіниці палає трикутник зі смолоскипів. Вона добре знає, що значить цей знак. Подивилася на захід, довго не розуміючи, що бачить. Ніби сонце встає звідти, куди недавно спустилося. Побігла.

24.

У губернаторському палаці відчинили двері для про­вітрювання. Тюко Сетон повернувся на стільці й подивився на ялівцевий лабіринт, куди вийшли подихати гості. Погляд упав на мармурову Мінерву. Сетон посміхнувся. Повернув голову й наткнувся на погляд розкішно одягненого чоловіка. Той почервонів і з виразом огиди відвернувся. Тюко ще ширше посміхнувся: його тут бачити не раді, їм неприємна його присутність, він їм не рівня, але його амбіції і заповзятливість відчинили йому навіть ці двері. Тут зібралися найважливіші люди королівства. Не кваплячись, він вийняв шовкову хустинку й витер щоку — посмішка відкрила рану, гній потік на підборіддя. Трохи згодом, коли вийде до саду покурити, він займе серед них своє місце. Ніхто не насмілиться його прогнати, а він насолоджуватиметься своєю недоторканістю і їхньою розгубленістю, випускатиме дим крізь рану на щоці й дивитиметься, як їх пересмикує.

Музики налаштовують інструменти, публіка на стільцях заспокоюється, кидає останні слова у своїх розмовах, прокашлюються — краще зараз, ніж коли концерт почнеться. Господар представляє твір: написаний рівно сто років тому «Канон ре-мажор». Музиканти приготувалися, перезирнулися і почали: віолончель вступає da capo з восьми нот, далі додаються інші струнні. Друга скрипка повторює за першою, третя за другою, а далі перша повертається з іще вищим тоном, і друга й третя ідуть за нею, зустрічаючись у новій дивовижній гармонії. Шкіра на руках у Сетона вкривається сиротами від цієї величної краси, і він легенько гойдається за ритмом віолончелі. Заплющив очі, закинув голову, не хоче навіть витерти гній, що тече з рани по шиї за комір. Пляма розтеклася шовковою шийною хусткою, а він поринув у музику й цілковитий безмежний спокій.

25.

Кардель біжить крізь темряву, нагнувшись уперед, щоб не так боліло в боку. Підошви його черевиків гучно гупають по землі. У роті вже відчуває присмак крові, але наздогнати Вінґе ніяк не вдається — худа постать мчить далеко поперед нього. Часом з темряви долинають вигуки — Вінґе кличе, щоб він поквапився, біг швидше. Кардель міцніше стиснув зуби, притиснув праву руку туди, де найсильніше боліло, і змусив ноги бігти ще швидше.

Біля митниці Вінґе вискочив перед кіньми й зупинив екіпаж. Гупання серця майже глушить Карделя, але звуки розмови до нього долинають, і він швидко розуміє, у чому річ. В екіпажі вже є люди — дебелий чоловік і молода жінка. Візник намагається впоратися з двома завданнями, які раптово підкинула йому доля: заспокоїти коней, переляканих раптовою появою Вінґе, і захистити право своїх пасажирів їхати винайнятим транспортом. Спроби Еміля вмовити їх поступитися екіпажем навіть Карделеві здаються белькотанням божевільного. Але він поки що не втручався, намагався відхекатися.

Візник замахнувся на Вінґе батогом, коли Кардель заговорив. Спершу показав пальцем на візника:

— Тільки торкнися його, і я засуну тобі батога в горлянку так глибоко, що до кінця життя гикатимеш.

Усім відібрало мову. Кардель повернувся до чоловіка в екіпажі. Не підвищив голосу — давно вже зрозумів, що не треба кричати, щоб погрозу сприймали серйозно:

— Ми не злодії і не грабіжники, ви отримаєте назад свої гроші. Але мусите негайно покинути екіпаж. Можете вийти самі або вилетите носом уперед.

Цього вистачило. Пасажири вийшли. Тільки коли від’їхали на кілька десятків метрів, почули, як чоловік вилаяв їх навздогін. Вінґе сів біля візника, Кардель позаду. Еміль показував шлях і покрикував на візника, щоб той активніше поганяв коней. Побачивши, що коні ледве йдуть, Кардель видер у візника батіг і ляскав коней, аж поки вони помчали щодуху. Візник спершу намагався протестувати, але потім схопився за лавку й лише лаявся, намагаючись не злетіти в ярок.

У темряві озвався дзвін церкви Ульріки Елеонори — три удари, пауза, три удари. Екіпаж промчав повз міст на Кунґсгольмен. За їхніми спинами озвався дзвін Святої Клари. На обох дзвіницях виставили смолоскипи.

Ось уже Стадсгаґен. Поля вкриті мороком. Дороги попереду взагалі не видно. Залишається тільки видивлятися огорожі й сподіватися, що попереду не з’явиться якийсь несподіваний поворот. Скоро попереду показалося якесь світло, але звідки воно — поки що не видно за пагорбами. Світло відбивається від хмар, і візник полегшено зітхає: тепер уже дорогу видно й можна впевнено гнати далі. Вітер змінив напрямок і приніс сморід. Коні теж його відчули, нанюхали небезпеку, що чекає на них попереду,— форкають, перелякано крутять очима, закидають голови, попереджаючи свого господаря: не треба їхати далі. Тепер уже й удари батога не допомагають, і візник лише виправдовується:

— Їх уже сам диявол не змусить іти вперед. Ви самі бачите чому.

Кардель зібрався був ще щось сказати візникові, але побачив, що Вінґе вже зіскочив на землю і побіг. У пелені диму його не видно, тільки за кашлем можна встановити, де він зараз.

Кардель віддав візнику гроші, нагородив добірною лайкою і виліз з екіпажу. Побіг на пагорб і майже вдарився у спину Вінґе. Той зупинився роздивитися, що відбувається унизу. Жар відчувався вже звідси. Горнс­берґет горів, полум’я охопило вже половину даху. Кілька вікон вилетіло й зараз крізь них пожежа тягла свої язики до неба.

Тепер уже Кардель відірвався від Вінґе, чує, як той десь за спиною вигукує його ім’я, але щодуху біжить до будинку. Спускається в сад, пробігає між яблунями — найближчі вже теж запалали, як маленькі факели навколо великого багаття.

Кардель мимоволі зупиняється перед воротами, інстинктивно відступаючи від вогню. Полум’я жадібно облизує будинок.

Верхні завіси дверей розтопилися, і двері косо повис­ли на нижніх. За ними видно передпокій. Вогонь охопив стелю й малює жахливі фігури. Химерний вітер дме зусі­біч прямо в будинок, ніби вогонь глибоко вдихає. Поли Карделевої куртки тріпотять на цьому вітрі. Мікель піднімає руки перед обличчям, щоб захиститися від жару, потім зосереджується і змушує ноги слухатися. Біжить мимо дерев-смолоскипів, збігає на ґанок і перескакує охоплений вогнем поріг.

На тому боці його чекає зовсім інший світ. Він примружився, але очі все одно сльозяться від спеки та яскравого світла. Навколо риплять дошки. Полум’я говорить власними звуками, сичить і тріщить, перескакує з однієї здобичі на іншу. І все, що воно ковтає, приєднується до загального хору: дерево рипить і потріскує, перш ніж зникає у вогні, шибки й пляшки тріскаються і розпадаються з жалісним дзеньканням. Повітря тягне вгору, й кожна щілина між дошками пищить і свистить. Стеля над головою перетворилася на бурхливе море, тканина й папери зриваються зі своїх місць і летять догори.

Кардель уже бачив, як червоний півень пожирає кораблі, підбиті іржавими російськими ядрами, і зараз подумав те саме, що й тоді: вогонь — стародавня люта жива істота, яка лише ховається в грубах і камінах, чекаючи нагоди вирватися і зжерти все навколо. Коли вогонь скидає свої пута, не допоможе ніщо. Залишається тільки тікати. Але це не про нього. Йому треба кинутись у вогонь.

26.

Ерік відійшов від Горнсберґета й став біля дерева. Повітря тепле й приємне. Стояв на місці, де поять овець. У поїлці з розпиляної надвоє дубової діжки ще є вода. Час від часу він повільно проводив долонею по її поверхні. У сповненій напруженого чекання тиші спостерігав, як шириться вогонь, провалюється стеля, обрушується дах, здіймаючи в повітря цілий фонтан іскор. Нетерпляче переступав з ноги на ногу. Знав, що своє завдання виконав, але що далі його очікувало? Хіба не мала вона тепер, коли він зрівняв рахунок, прийти, обняти його, прикластися своїми вустами до його, подарувати йому обіцяний поцілунок? Ще раз торкнувся рукою свого неживого обличчя. Чи зможе він відчути її дотик, як раніше?

Відчув на плечі руку. Озирнувся — важко, але з на­дією. Не вона. Це ще не вона. Якийсь блідий і миршавий чоловік. Наче знайомий. А, це той, що знає правду. Він щось каже, але його слова Еріка не цікавлять. Йому швидко увірвався терпець, і він повертається назад до пожежі. Чоловік все не вгамовується, не хоче дати йому спокою, хапає за сорочку й трясе. Намагається привернути його увагу. Зрештою Ерік розуміє, що той хоче: показує то на кресало, то на нього. Ерік Тре-Русур киває.

Коли наступного разу роззирається, набридливого чоловіка вже немає поряд — перетворився на крапку на тлі полум’я, біжить до будинку й кричить чиєсь ім’я. Не Еріка.

27.

Кардель прикриває рота й носа рукою, щоб фільтрувати повітря через тканину куртки. У голові гуде від жаху, але він змушує себе згадати розташування кімнат у будинку й кидається нагору сходами, які ще не завалилися. Перескакує через три. Потрібна кімната — у тому крилі, яке ще не все горить. Внутрішні стіни ще тримаються, тільки шпалери почали відпадати, дерево потемніло й дим грозовою хмарою повис попід стелею. Він пам’ятає, куди треба йти. Пригинається і біжить.

Вогонь, здається, зжер усе повітря — ніяк не вдається вдихнути. Перед очима темніє. Кардель упав на коліна. Унизу повітря трохи краще, можна якось дихати. Довелося далі повзти. Дошки гарячі — значить, вогонь уже охопив стелю знизу. Лише кілька дюймів відділяють його від палючої смерті. Кардель підозрює, що скоро вогонь підгризе балки й вони не зможуть тримати навіть самі себе. Поверх провалиться і потягне за собою все інше. Але поки що Кардель доповз до дитячої кімнати, сподіваючись, що це вона, і штовхнув від себе двері. На тому самому місці, де й минулого разу, стоять два ліжечка. Мружачись, схопив два тільця і повернувся до дверей, сподіваючись, що дорога назад ще відкрита.

У коридорі вогонь уже просвічує крізь щілини в підлозі. Кардель вдихнув якомога глибше, щоб вистачило повітря, і вирушив назад тією ж дорогою, якою щойно прийшов. Знову треба доповзти до сходів. Десь посереди­ні коридору він відчув, що щось не так. Його ноша відчувається не так, легше. Кардель нічого не бачив через дим, тому почав обмацувати дітей. Це Карл — у нього від народження менше волосся, ніж у сестрички. Чогось бракує, він щось забув, щось важливе. Можливо, того ганчір’яного кота, якого Карл так любив обнімати. Кардель полапав по підлозі й знайшов те, що впало. Але цього він не очікував. Дитяча рука. Незрозуміло чому він спробував причепити її на місце, але наробив ще більше шкоди: плоть розпадалася від найменшого дотику. Вогонь проривається з-під дошок і змушує його поквапитися. Кардель збирає все, що знайшов, і повзе до сходів. Сили на те, щоб встати, не залишилося. Він притиснув дітей до себе й скотився сходами. Унизу зрозумів, що зробив ще гірше, і тепер треба повзти нагору, зібрати все, що загубив, зліпити дітей докупи, скласти з них тіла, в які ще можна повернути життя, але не може. Уже незрозуміло, кому яка частина тіла належить. Хоч де торкнися — розповзаються. Схожі на два шматки м’яса, що цілу ніч варилися у казані, сірі й м’які. Ні своєю дерев’яною долонею, ні навіть здоровою рукою більше нічого не може виправити. Бачить перед собою тільки шматки плоті. Вогонь уже прихопив і його, на голові димить волосся. У розпачі він б’є себе по голові й відчуває під рукою кров і пухирі.

28.

Боса, зі зраненими й занімілими від тривалого бігу ногами, Анна Стіна вибирається на пагорб і спершу не розуміє, що відбувається. На місці будинку, у якому вона залишила своїх дітей, зараз тільки велика темно-червона маса, яка змінює свій колір, коли на неї дме вітер. Змій втамував свій голод, скрутився і засинав.

Дорога сріблястою стрічкою звивається між дере­вами. Сльози замутили їй очі, а втома — розум. Що, як це не дорога? Може, це той струмок, який вона бачила, лежачи в тунелі під в’язничною стіною? Може, зараз вибіжать її діти й пускатимуть кораблика?

— Має!

Вона біжить униз, вигукуючи їхні імена.

— Карле!

Німа ніч не відповідає.

29.

Ерік почекав ще трохи. Повітря поволі охолоджується. Вогонь спадає, язики полум’я гаснуть, залишається жар. На пагорбі з’явився насос — його притягнув досвідчений кінь, навчений не боятися вогню. Кілька чоловіків з криками й лайкою розмотали шкіряні шланги й почали гасити залишки пожежі, намагаючись не дати іскрам перенести вогонь далі. Сокирами й пилками валять дерева, в’яжуть з гілок великі віники, мочать їх водою і рясно кроплять землю.

З боку будинку йшов якийсь чоловік. Він спершу походив туди-сюди, наче безцільно, потім помітив Еріка й рушив прямо до нього. Дивний у нього вигляд. Він і на людину не схожий, більше на якесь чудовисько, що вискочило з вогню. Волосся на голові згоріло й ще трохи димить, наче німб. Обличчя чорне, одяг перетворився на закіптюжене шмаття, ліва рука тліє. Зупинився за кілька кроків від Еріка й втупився в нього. І Ерік дивився в його червоні очі. Якимось дивом він зрозумів, що цей незвичайний посланець приніс йому довгождану нагороду. І від цього розуміння залоскотало в животі.

Дивне створіння підійшло до Еріка й підняло його в повітря, як дитину. Химерне відчуття: перед очима все кружляє, на мить здалося, що він летить, як ті іскри від пожежі — високо-високо в небо. А потім Ерік відчув воду, холодну й мокру. Здивувався: чоловік занурив його голову ще глибше у воду. Спершу було неприємно. Але зовсім недовго. Під водою тиша, спокій і свіжість. Непогано. От тільки коли тілу знадобилося повітря, воно саме по собі почало впиратися — але що воно могло ­вдіяти проти залізної руки, яка тримала Еріка під водою? Світла в долині ще достатньо, і Ерік бачить крізь воду спотворене гримасою обличчя велетня. Зрештою він не витримує і вдихає під водою. Відчуття інші, не такі, як вдихаєш повітря, але коли рідина заповнює легені, йому стає добре, а обличчя над водою змінюється. Це вона! Прекрасна, як весняне сонце над вранішніми лугами. Схиляється до нього, і він усміхається, бо знає, що зараз станеться. Більше не треба хвилюватися, що губи нічого не відчувають. Зараз буде поцілунок, якого він заслужив.

30.

Музика все гучніша, пальці музикантів дедалі швидше літають над інструментами, і якоїсь миті Сетон більше не може стежити за мелодією. Першу партію виконує юна дівчина, свіжа й прекрасна, з чистими рисами обличчя і тонким носом. Ретельно зачесала волосся назад, щоб не падало на струни й не заважало грати. Поринула в мелодію, музика оволоділа її тілом, вона тихенько вигойдується в такт, ніби танцює на місці. Напівзаплющеними очима з-під довгих вій стежить за нотами. Тюко відчуває, ніби присутній під час якогось особливо чуттєвого, інтимного дійства. Зараз вона тут ніби сама, ніби зала порожня і, крім неї, нікого немає. Але музика знову переповнює його, і він заплющує очі. Голоси інструментів зливаються в одне ціле, уже неможливо зрозуміти, де який інструмент. З заплющеними очима Сетон хитається услід за мелодією.

Хтось різко поторсав його за плече. Чари розсіялися. Сердито й різко повернувся. Позад нього опустився на коліно Жаррік. Він ніяк не узгоджується з цим місцем, ніби потрапив сюди з іншого світу. Обличчя все в синцях і ранах. Лакеї в лівреях не змогли зупинити його, але зараз нерішуче зупинилися біля задніх стільців, побачивши, що то людина Сетона. Жаррік на вухо розповів свою новину, на нього зашикали присутні, й віолончелістка збилася з ритму. Сетон відчув, що його скував крижаний холод. Перед очима потемніло. Він підскочив так різко, що перекинув стілець на коліна жінці, яка сиділа за ним. Схопився за плече Жарріка, щоб не втратити рівновагу. Він геть розгублений.

Ворогів у нього більше, ніж можна полічити. Досі вони мусили остерігатися і вдавати, що поважають його, але як тільки стане відомо — накинуться зусібіч. Тепер усьому кінець. І неважливо, нещасний це випадок чи хтось зробив навмисно. Залишається лише тікати. Вони з Жарріком пробираються до виходу. Усі показують пальцями й перешіптуються — бачать, що сталося дещо погане, й не можуть приховати зловтіхи.

Вийшли надвір і під зоряним склепінням поспішили шукати сховок у лабіринті міських вулиць. З кожної дзвіниці над містом лунає набат, роздираючи ніч і ві­щую­чи небезпеку.

31.

Він усміхається! Він, палій! Та ще й склав губи для поцілунку під водою, доживаючи останні секунди життя. Такої люті Кардель досі ще не відчував. Злісно засичав, опустив у воду свою дерев’яну руку й щосили вдарив ті усміхнені губи. А потім наліг усією своєю вагою. Під водою розквітла темно-червона квітка. На дно впали білі уламки, а він все тиснув, ще сильніше, ще, аж поки обрубок руки під протезом запалав від болю, а під руками більше не відчувалося ніякого опору. Наперекір будь-якій логіці Кардель досі чує крик убивці — безсловесне ревіння болю і розпачу. Крик не стихає, навіть коли Мікель розуміє, що це він кричить.

32.

Еміль Вінґе стоїть біля пожарища так близько, як дозволяє жар. Поодинокі язики полум’я підносяться там чи там. Лише залишки балок, які недавно тримали на собі всю будівлю, ще опираються вогню. Еміль намагається згадати, чи казав Тюко, скільки дітей живе у сиротинці. Скільки життів загублено марно?

Сто? Більше? Попіл через них важкий і липкий.

Несподівано помітив, що він не сам. Молода жінка опустилася на коліна неподалік. Сльози стікають по брудних щоках. Чомусь вона здалася йому знайомою. На її обличчі такий біль, що йому стало соромно за свої переживання. Намагається згадати, хто ж вона, і раптом розуміє. Напевно, це та дівчина, про яку казав Кардель, яку він довго безуспішно шукав. Її лице він описав так, як може описати тільки той, хто любить. А впізнавши її, розуміє й інше. Чому Кардель його прогнав, хто знайшов місця в цьому притулку для її дітей. Безпомічно мотнув головою і знову подивився на пожарище.

Обвуглене дерево тріскотить і світиться темно-червоним. Такого ж кольору і його простягнуті вперед руки.

— Ох, Гедвіґ… Якби не ми, нічого цього не сталося б. Чи зможемо ми коли-небудь спокутувати цю провину?

Повернувся до неї, щоб краще чути відповідь,— і здивовано відсахнувся: жінки, до якої звернувся, він ніколи раніше не бачив. Знову згадав: його сестра вибрала смерть. Ніхто не розділить із ним провину.

Почув крик Карделя. Навіть не схоже на людський. Еміль повернувся і побіг на звук, намагаючись у темряві знайти дорогу між деревами. Доріжки розходяться ліворуч і праворуч. Вітер шелестить у листі. Попереджує, що у мороці ховається невидима небезпека. Усім своїм єством Еміль це відчуває. Здригається і переходить на крок. Те, що він шукав,— прямо перед ним, за покрученим стовбуром яблуні. Один раз завернути. У центр лабіринту.

Вінґе широко розплющує очі, щоб краще бачити, і завмирає від жаху. Широка спина Карделя. Він нагнувся над діжкою з водою. Ось його могутні плечі, важкі, мов колоди, руки, дерев’яна й здорова, обидві червоні. А вище, на шиї — бичача голова з гострими рогами.

Але тепер, коли Еміль на власні очі побачив монстра, це не лякає його так, як раніше. Він спокійно підійшов і взяв його за руку.