1794

1.

У шинках і на вулицях усі говорять, що кінець уже близько. Армфельта, вірного послідовника покійного короля, вигнали з країни, і він тільки й чекає можливо­сті повернутися і помститися. Він переїжджає з країни до країни, скрізь його добре приймають, він збирає ­своїх союзників і готує армію. Кажуть, перебуваючи в Петербурзі, він так зворушливо розповів Катерині ІІ про загибель короля Ґустава, що імператриця аж розплакалася і пробачила своєму родичу перемогу над росіянами в Свенсксунді. Відплата наближається, шепочуться люди, що скоро він буде тут. Армфельт будь-якої миті може з’явитися з-за Корабельного острова з російським флотом за спиною. Він зійде на берег, не зустрівши ні­якого опору. І герцогу Карлу, опікуну малолітнього принца, доведеться це прийняти. Головною вадою герцога завжди була його слабкість, тож він передасть управління Армфельту так само легко, як на два чорні роки віддав його Ройтергольму.

У кожній таверні чути й інші голоси, які протестують: так, ми всі пам’ятаємо часи короля Ґустава, невже ми хочемо, щоб вони повернулися? Забудьмо про голод і смерть наших синів на війні, бо ж за Ґустава на нашій півночі з’явився чудовий театр, а при дворі всі бездоганно заговорили французькою?

Нагорі в замку можна побачити дивне світло у вікнах. Хтось каже, що то привиди. Інші стверджують, що просто вогонь відблискує на вітражах. Слуги шепочуться: барон наляканий, хоч і намагається не показувати цього, розважається зі своїми придворними-павичами. Через відсутність розумних радників він звертається до мертвих: кожного вечора проводить сеанси. Магнетисти, спіритисти, ясновидці — усі збираються в замку після настання темряви. Якщо країною керуватимуть з того світу, її чекає загибель. Так ще стародавні мудреці казали. Мертві заздрять живим і найбільше хочуть забрати їх до себе.

Наближалася північ, чатовий на вежі припинив віддзвонювати час. Безпритульні діти набилися до шинку. Надто багато, щоб він міг їх просто прогнати. Недаремно вони зібралися такою купою саме в нього й саме зараз. Йому сяйнуло: у Місті між мостами від малих безхатьків немає таємниць. Тепер вони знають і його таємницю. Шинок залишився без нагляду. Його товари ніхто не охороняє.

Поодинці чи по двоє ці діти сором’язливі, бояться, що їх поб’ють. Але коли збираються натовпом — тут треба стерегтися. Кількість дає їм перевагу і вводить у транс, сильніший, ніж алкогольне сп’яніння. Їм аби тільки побешкетувати, та й втрачати нема чого. Вони жадібно зціджують залишки напоїв з глеків на столах. Трактирник вирішує купити прихильність: приймає їхні жалюгідні випрошені монети й дає цілий джбан пива. Хоч і не певен, що вони на цьому зупиняться.

Надворі з настанням темряви вже не так спекотно, вітерець розганяє гаряче повітря. Але небо досі світле. До сходу сонця темніше вже не буде: літня ніч — коротка мить між занадто довгими днями.

Інших гостей майже немає. Усі пішли спати, крім найзатятіших пияків. Ті, що залишилися, уже геть п’яні й скоро, мабуть, стануть здобиччю малих розбишак. До стіни притулився здоровань-пальт із широким обличчям.

Його всі знають і воліють не зустрічатися з ним удень. Раніше він дуже багато пив, але зараз, кажуть, зовсім покинув. Утім, тверезість ніякої користі йому не принесла: він змарнів, щоки запали, очі згасли. Як завжди в Місті між мостами, люди пліткують усяке, а де правда, ніхто не годен сказати. Подейкують, що він вліз у борги, що береться за будь-яку роботу й майже не спить, але все одно має віддавати більшість зароблених грошей, щоб не потрапити в боргову тюрму. Сам він про це мовчить, і ніхто не посміє з ним про таке заговорити. Фактично він зараз належить до тих, кого чесні люди вважають за краще не бачити: тінь, що не має сьогодення і майбутнього, лише минуле, повне каяття і болісних спогадів.

Звісно, він досі може битися, але не сьогодні. Діти підкрадаються ближче. Він міцно спить, схрестивши на грудях руки, кожен видих супроводжується гучним хропінням. Усі ці діти так спали. Це сон виснаженого організму, коли від слабкості тіло тремтить навіть у спеку. Вони притискали руки до живота, щоб шлунку здавалося, ніби він повний.

Діти роблять ставки. Важкий дерев’яний кулак пальта всі знають. Хто насмілиться вкрасти протез? Один з менших бачить у цьому шанс заробити собі авторитет, підповзає й починає акуратно розривати по шву лівий рукав сорочки. Спритні дитячі пальці оголюють вкриту шрамами куксу, навколо якої обв’язані шкіряні ремінці. Серце гупає від хвилювання. Малий розстібає пряжку. Зрештою терпець йому уривається, він хапає дерев’янку й щосили тягне, відхилившись назад. За мить ремінці сповзають з руки й малий падає на підлогу разом зі здобиччю. Дітлашня вибухає реготом і вискакує з шинку надвір. Але тікати немає потреби — Мікель Кардель навіть не ворухнувся. Ще годину чи дві він сидить на місці, здригаючись від неспокійного сну, аж поки ­півень за ­вікном несамовито загорлав, сповіщаючи, що при­йшов ранок. Мікель підводиться, хитаючись, виходить надвір. Притримуючись куксою і здоровою рукою за стіни, він долає лабіринт провулків і дістається своєї кімнати, за яку не платив уже кілька тижнів.

2.

Літо. Надворі дедалі більша спека. Те, що навесні сприймалося як благословенний порятунок від зимових холодів, зараз стає прокляттям, просто іншого роду. Стіни будинків, ще недавно геть крижані, нагріваються, і вже навіть ніч не приносить прохолоди. Вікон ніхто не відчиняє, бо в стічних канавах гниє покидь і в повітрі напевно висять хвороботворні міазми. Дерев’яні частини будівель пересохли, риплять і тріскають від спеки. Люди стараються не розпалювати плит, ковалі загасили свої горнила, побоюючись пожежі. Спека збирає перший урожай жертв серед тих мешканців міських нетрів, хто не здогадався перебратися ближче до колодязів, поки ще мав сили. Найменші подряпини червоніють, набрякають і загнивають. Старі й діти помирають у своїх розпечених халупах, і знаходять їх лише за трупним запахом.

Кардель щосили намагається проспати це літо. Він теж пітніє, як і всі інші, але ще не виснажений до краю, ще має сили, і, коли спрага стає нестерпною, він може наповнити глечик водою. Сон також допомагає не відчувати голоду — за день він їсть лише кілька шматків ріпи, яку одержує від сусідів взамін на те, що приносить воду. У шинках усі знають про його становище, але більше не хочуть давати йому роботу. Єдине місце, де на нього могли зглянутися,— шинок «Мавпа», але туди він не піде й під страхом смерті. Анна Стіна віддаватиме йому останнє, вдячна за все, що він для неї зробив. Так недовго й збанкрутувати, а Мікель не міг собі дозволити стати призвідцем її бід. Остання крапля гідності для нього важливіша за їжу. Він задовольняється кількома ковтками води, яка важким каменем лягає у шлунку, повертає­ться обличчям до стінки, обіймає обрубок руки й чекає, поки прийде сон.

Через блощиць він спить у сорочці. Коли прокидає­ться, вона мокра від поту, хоч викручуй. Кидає погляд на дзвіницю — Святий Миколай повідомляє, котра година. Стрілки дзиґарів, здається, тремтять від спеки. На ща­стя, скоро вечір. Спросоння намацує глечик з водою і виявляє, що він порожній. Скрушно лається, встає й одя­гає­ться.

На сходах значно гірше, ніж у його кімнаті. Побиті вік­на завішені ганчір’ям і забиті дошками. Усе, що мешканці не могли чи не хотіли винести на вулицю, лежить тут. Кутки стали туалетом для тих, кому несила терпіти. Карделю доводиться затулити носа й сподіватися, що доля вбереже його черевики від пастки. Війнуло розкопаною могилою. І раптом Мікель зрозумів чому, бо, спу­стившись на три сходинки, він стикається з привидом. У пальта перехоплює подих, ніби його вдарили в дихало. Вузьке бліде обличчя, світле волосся, його очі, та сама хустинка, якою він затуляє рота. Паралізований страхом, Кардель завмирає на місці, а привид звертається до нього:

— Жан Мішель Кардель?

— Вінґе?

Але голос… Схожий, та не той. І коли чоловік опускає хустинку, Мікель помічає, що обличчя трохи інше. Когось воно могло ввести в оману, але не Карделя. Під пильним поглядом пальта чоловік сором’язливо обсмикує рукави.

— Так, Вінґе. Але не той, про якого ви подумали.

Карделю вистачило кмітливості запропонувати гостеві спуститися. Вони вийшли в провулок.

— Мене мало грець не вхопив. Чому ви ховалися на сходах? Могли просто постукати.

Відповідь незнайомця пролунала невпевнено, йому явно було ніяково.

— Я чув ваше хропіння, тому подумав, що краще почекати, а не будити вас.

— Гаразд. Якщо ви шукали Мікеля Карделя, ви його знайшли.

— Мене звати Еміль Вінґе. Сесіл був моїм братом.

Кардель невідривно роздивляється обличчя цього Вінґе, а збентежений Еміль опускає погляд і дивиться в підлогу, аж поки пальт порушує мовчанку:

— Ходімо до «Чорного кота», поговоримо там. Це єдине місце, де мені ще дають випивку в борг. Зачекайте хвильку, я освіжуся.

Вінґе кивнув, і Кардель завернув за ріг, де у дворі стоїть діжка з водою для курей. Наче не надто брудна. Кардель зачерпнув у долоню води й потримав перед обличчям, сподіваючись побачити у воді своє відображення. І помітив, як дрібно тремтить рука.

3.

Вулиця, на яку вони вийшли, майже порожня. Нечисленні перехожі схожі на тіні. У кінці минулого року з усіх церковних кафедр зачитали указ барона Ройтергольма про заборону розкоші. Щось подібне пам’ятали тільки старожили. Мережива, вишивка, шовк і фарбовані тканини — усе це тепер було заборонено, щоб жоден шведський ріксдалер не покинув країни в кишені іноземного купця. Тепер на вулицях яскравих кольорів не побачиш.

Тим, хто майже нічого не має, найлегше відмовитися від усього. Барвисті стрічки, якими служниці раніше підв’язували волосся, щоб якось прикрасити себе, поступилися місцем смужкам лляної тканини з плямами поту замість візерунків. Недільні костюми, які в сім’ях ремісників передавалися у спадок від покоління до покоління, лежать у скринях на радість молі. Модники й модниці, що звикли вдягатися у найкраще, зараз насмілюються вбиратися у гарне вбрання тільки вночі, коли темрява скрадає всі кольори. Яскраве вбрання носять лише ті, хто може собі дозволити не звертати уваги на міську варту. У міста ніби забрали його колишній блиск і всіх одягли в сіре лахміття. Дотепники вже назвали 1794 рік Залізною добою.

У «Чорному коті» відвідувачів майже не було. Кардель показує на стіл і завмирає під суворим поглядом шинкаря: йому вже давно слід сплатити свій борг. Але все ж таки їм приносять по кварті пива, безбожно розбавленого водою.

— Я перепрошую. Треба було постукати або повернутися пізніше.

Вінґе кілька разів надпив із кухля, і Кардель побачив, як швидко заспокоївся його погляд, плечі розслаблено опустилися. Еміль уже не затинався. Світла в шинку не світили. Довелося задовольнитися тими слабкими променями, що проникали крізь брудні вікна.

— Не думайте про це. Просто потемки ви дуже схожі. На мить я подумав…

Він не договорив речення. Еміль, здавалося, навіть не помітив.

— Я вже багато років не бачив Сесіла, але все життя чув, які ми схожі на матір.

Вінґе знову надпив, перш ніж вести далі.

— Сесіл був на два роки старший за мене. Якщо я правильно розумію, ви добре його знали? У поліції мене направили в пивницю, там я знайшов чоловіка на ім’я Блум, а він уже підказав мені, де шукати вас.

— Так, певним чином я його знав. Недовго.

— Ви були на похороні?

Не найкращі спогади. Були тільки пастор, Кардель і кілька осіб із поліційного управління. Тіло Сесіла певний час тримали в трупарні, поки викопали могилу. Мікель просто напружено киває, допиває своє пиво й замовляє ще, піднявши руку. Вони мовчки чекають, поки їм принесуть замовлення, і Кардель озивається тільки після кількох глибоких ковтків:

— Навіщо я вам знадобився?

Еміль Вінґе підніс кухоль до рота. Здавалося, він старається якомога довше не опускати його, бо не дуже хоче відповідати. Коли він нарешті поставив посудину на стіл, вона виявилася порожня.

— Я приїхав до Стокгольму, щоб подбати про спадок Сесіла. Був у мотузника Роселіуса, де залишилося братове майно. Не було тільки годинника. Це подарунок від батька. Мене це здивувало. Сесіл дуже дорожив цим годинником, не думаю, що він міг його продати чи загубити.

— Я пам’ятаю його.

— Не знаєте, куди він подівся?

Кардель трохи подумав, перш ніж відповісти.

— Ваш брат під кінець свого життя розслідував дуже дивну й драматичну справу. Мені випала честь йому допомагати. Щоб закінчити справу, йому довелося закласти годинник.

Еміль закусив нижню губу, ніби обмірковуючи те, що почув.

— Тоді я знаю, де його шукати. Дякую.

Карделеві на мить здалося, що в повітрі висять і якісь інші запитання. Але Вінґе нічого не сказав. Мікель відчув, як хміль ударив у голову,— він уже досить довго не пив. Зловив себе на тому, що не може відірвати погляду від такого знайомого, але водночас і чужого обличчя. Струснув головою.

— Вибачте, що я витріщаюся. Мені важко усвідомити, що вас двоє… було.

З того, як нахмурився лоб у співрозмовника, пальт зрозумів: ця тема йому не надто подобається. Вінґе ще раз махнув шинкареві, дочекався нової порції пива, випив, поклав на стіл гроші й підвівся.

— Навіть троє. Ще є старша сестра. Але схожість між нами тільки зовнішня. У нас із братом було небагато спільного. Хто знав мого брата, швидко розчарувався у мені.

Він повернувся і зібрався іти. Кардель тим часом допив своє пиво й витер рота від піни.

— Я можу попитати про годинник, якщо хочете. Де я можу вас знайти, якщо дізнаюся щось корисне?

Еміль Вінґе повідомив свою адресу й упевнено, навіть після трьох кухлів пива, вийшов надвір, залишивши Карделя самого за столом у шинку.

— У кожному разі, ваш брат пив не стільки, як ви…

Кардель посидів ще певний час, дослухаючись до свого стану. Щось змінилося. І раптом зрозумів: його кукса вже кілька годин не боліла, а якщо й боліла, то він цього геть не помічав.

4.

Еміль Вінге жив у найвіддаленішому кутку міста. Він винаймав кімнату у вдови, що успадкувала великий будинок і не мала ніякого іншого доходу. Будівля стара, з товстими кам’яними стінами й малесенькими вікнами. Схожа на казкову темницю, де шляхетний герой чекає своєї долі. Він єдиний пожилець на своєму поверсі, в інших кімнатах зберігаються мішки з цибулею і буряками. Він бачить лише торговців, які приносять чи виносять товар, та щурів, які щосили трощать мішки між візитами людей. Це була найкраща з усіх кімнат, які він дивився,— далеко від жвавих вулиць і гамору. Дубові двері обшиті залізом. Лише зачинивши їх за собою і повернувши ключ у замку, він почувається трохи спокійніше.

Розуміючи, що разом зі сп’янінням його покине й сила волі, Еміль зразу сідає переглядати документи, що залишилися після Сесіла. Швидко зрозумів систему, з якою брат їх складав: один стос для листів, другий для рахунків, усе в хронологічному порядку. Розуміння братової логіки значно полегшило пошуки. Квитанція з ломбарду знайшлася там, де й мала бути,— майже нагорі стосу з рахунками. Перегорнувши документи, знайшов ще одну таку саму — на кілька років старішу, але на той самий годинник. Не дивно, що Сесіл заклав годинник, знаючи, що скоро помре. Але те, що він уже робив це й раніше, здивувало Еміля й змусило замислитися: що спонукало його до цього кроку в період, коли жив він відносно непогано? Відпив ковток просто з пляшки. Кров побігла швидше судинами, але разом з тим ковтком прийшла і байдужість до цієї загадки, тим паче, надії на пояснення не було.

Еміль Вінґе майже не знав Місто між мостами. Стокгольм був стихією Сесіла. Нестерпно захотілося повернутися до своєї Уппсали, у кімнату, яку винаймає ще з часів студентської молодості й за яку вже кілька років не платить, бо домовласник давно став вважати його своїм сином.

На квитанції не написано ні назви, ні адреси ломбарду. Доведеться шукати самотужки. Посидів непорушно. Випив ще трохи. Дзиґарі на соборі щойно дзенькнули половину. Вирішив почекати ще пів години. Ковток за ковтком осушив пляшку. Дзенькнуло три чверті. Еміль підвівся і пішов до дверей. Узявся за ручку й завмер, перетворившись на стрілку сонячного годинника у світлі з вікна. Тінь його проповзала по дошках на підлозі, а він вичікував. Ось і дзвін годинника. Він заплющив очі, відчинив двері й ступив за поріг.

Вулиці викликали в нього нудоту. Такі вузькі, що майже неможливо рукою, плечем чи боком не зачепити інших перехожих, хоч як старайся. Бруківка на вулицях оманлива: тільки не глянув під ноги — і вже вступив у коричневу калюжу. Ще не пройшов і кварталу, а черевики вже промокли й з кожним кроком чвакають. Мабуть, його нерішучість зразу видає в ньому немісцевого і провокує інших гримати на приїжджого телепня:

— Ану геть з дороги!

— Обережніше! Чи ти безсмертний?

Кожен будинок здається величезним, мов Вавилонська вежа,— каміння аж до неба і лише вузенька смужечка неба десь угорі. Навіть серед дня в Місті між мостами панують сутінки.

Ломбардів у Стокгольмі надзвичайно багато, до того ж вони розташовані не в якомусь окремому кварталі чи вулиці, а розкидані по всьому місту. Раз по раз він губиться в цьому лабіринті вуличок, заходить у ломбард і бачить, що вже тут був, розмовляв з цим чоловіком, і тому це аж ніяк не подобається. Кишенькових годинників багато — товар ходовий, легко переходить з рук у руки, коли попередні власники втрапляють у скруту. На табличках читає назви: «Кокк», «Гувеншельд», «Ліндмарк», «Ернст». Жодного «Бюрлінґа» між ними немає. Ніхто не знає, де годинник його брата.

Небо нарешті з’являється над головою, коли Еміль сходить на Слоттсбакен. День помалу хилиться до вечора. Вінґе тихо лається, бо знову помилився в напрямку руху, але вигляд чистого неба над головою зразу заспокоює. Тут навіть дихається легше, коли перед носом не брудні вулиці, повні людей. Схил спускається до моря, хвилі якого майже повністю приховані від поглядів густим лісом мачт і переплетінням мотузок, канатів і сітей.

Еміль глянув на дзиґарі собору й знову повернувся думками до годинника, який шукає. Чудова робота видатного Югана Генріка Бюрлінґа. Корпус оздоблений камінцями, задня частина виконана за ескізом батька Сесіла та Еміля: дві пташки перед стіною з колонами. Батько подарував годинник Сесілу, коли той одержав диплом в університеті. Старий так надувся від пихи, що на жилеті мало ґудзики не повідлітали. Поки святкували цю подію, раз за разом підносив келих за майбутні успіхи свого старшого. Було в цих тостах щось від мрій і пророкувань: мовляв, спершу стане адвокатом, прокурором, потім далі, вище, до міського суду — а там і дворянський титул. Потім батько оглянув залу, на мить затримав погляд на Емілеві. Молодший син помітив, як ледь скривилося батькове обличчя, ніби його присутність залишала якийсь гіркий присмак на цьому святі.

Зграя птахів пролетіла над головою Еміля так несподівано, що він від переляку мало не впав. Під сміх якогось вуличного хлопчака, присоромлений, він швидко зійшов на вулицю і присів під стінкою відпочити.

Над площею чуються крики і лайка: двоє вартових тягнуть якогось чоловіка до будівлі на іншому боці. Еміль раптом розуміє, що то, мабуть, той самий дім Індебету, до якого сотні разів ішов цими вулицями його брат. Роздратовано він намагається змінити позу, але це ніяк не допомагає: будівля поліційної управи немовби стала ще вища й масивніша, тільки-но він зрозумів її важливість і значення. Тепер її стіни висять над ним, як величезна долоня над надокучливою мухою. У цих приміщеннях ще торік з величезною повагою зустрічали його брата. Хто він порівняно з ним? Ніхто. Не заслуговує навіть на презирство. Власний батько його соромиться.

Еміль спітнів, сіль раптом запекла на укусах блощиць значно сильніше, ніж він звик. Невже лихоманка? Торк­нувся чола — сухе, як бруківка Слоттсбакена. Підвівся й помалу пішов знову в Місто між мостами — до своєї кімнати й незавершених справ.

5.

Закінчується ще один день, якого Кардель навіть назви не знає. Він перейшов через синій підйомний міст над Полгемським шлюзом. Вода гнівно сичить під ногами у вузькому каналі. Піднявшись трохи схилом, повернув між кам’яниці у першу ж вулицю. Тут за огорожею розкинувся тихий цвинтар церкви Святої Марії. Іноді тільки чується хропіння якогось безхатька. Ні, не віра приводить їх сюди — просто не маючи власного даху над головою, приходять вони ночувати під церковним причілком. Дзвіниця розтинає небо, гілля дерев кидає тіні на могили. Карделю світло літньої ночі й не потрібне — дорогу через цвинтар знає надто добре.

Дві могили зовсім поряд. Гробар Швальбе погодився перенести труп, ім’я якого після всіх старань встановили Сесіл Вінґе й він, Кардель. Із землі викопав тоді невеликий клунок, ніби дитину, замотану в пелюшки. Тепер Сесіл Вінґе та Даніель Деваль чекають Страшного суду поряд, кожен під своїм намогильним каменем з іменем.

Жах, який так часто його охоплює і після якого з’являється гострий біль у лівій відсутній руці, насправді — лише плід його уяви, і ніякий лікар йому з цим допомогти не може. Але тут біль трохи відступає, його принаймні можна терпіти — ніби саме повітря просякнуте спогадами і з кожним вдихом дарує втіху. Мікель лягає, притискається спиною до землі, слухає шелестіння сухої трави, яка мріє про дощ чи хоча б росу. Думав просто трохи відпочити, але несподівано провалився у сон.

Минають години. Навколо нього прокидається місто. Дзвінко горлають півні у дворах. Стукають відра, свистить помпа — діти, які щойно прокинулися, уже прибіг­ли по воду. У Єрнґравені дзенькає залізяччя, торговці на базарі на все горло викрикують, який товар мають. Через цвинтар проходить парубок, хтозна-який раз киває головою Карделеві на знак привітання і йде на дзвіницю — дзвонарем служить. Невдовзі вже видзвонює перші ранкові дзвони, за ним повторює дзвіниця Катаріниної церкви, з іншого боку Слюссена — дзвони ще трьох церков. Усі бажають доброго ранку Місту між мостами. Кардель встає і йде додому.

— Пан пальт має відвідувача.

Зупинився. Мати безлічі дітей, які всі разом тісняться у кімнаті навпроти, висунула голову за двері. Спершу подумав, що Еміль Вінґе забув щось розповісти. Сусідка висунулася ще трохи.

— Пустила до вас у кімнату почекати. Не личить дамі самій ні у дворі, ні на сходах.

Кардель знизав плечима.

— Якщо прийшла красти, то швидко зрозуміє, що в мене легше своє загубити, ніж знайти щось варте крадіжки.

Постукав у власні двері й зайшов.

— Жан-Мішель Кардель?

— Уже двічі цього року мене те саме питають, і все на цьому тижні.

На вигляд — має років сорок. Одяг охайний, навіть гарний, але дуже поношений і незвичний для міста. Поки сиділа, скидалася на дрібненьку бабусю, але коли встала — виявилося, що вона доволі висока й пряма, ніби палиця.

— Мене звати Марґарета Коллінг.

Не маючи, чим пригостити гостю, Кардель примуд­рився випросити у сусідки горня кави, заприсягнувшись, що це востаннє.

Подмухав на чорну рідину й відпив.

— Раніше я цю муть зневажав, але тепер звик. Правда, з моїм щастям — скоро й каву заборонять.

Відчув слабке полегшення, коли дама сказала, що кави не буде. У кожному разі, її присутність не викликає в нього радості. Строга й стримана. Так тримаються люди, які або захищають свій внутрішній світ, або намагаються щось втримати в собі, щоб не вирвалося на­зовні.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я зразу розповім про свою справу?

Кардель з повним ротом кави махнув їй рукою — розповідайте, мовляв.

— Ми з чоловіком влітку видали заміж нашу дочку. Весілля було доволі незвичайне, дуже багато було незнайомих нам гостей. Ночувати ми не залишилися, пі­шли додому. Коли ж уранці прийшли привітати молодят і вручити подарунки — у будинку панувала жалоба. Нам сказали, що наша дочка мертва. Нібито з незбагненної причини вночі покинула подружнє ложе й пішла гуляти. А в лісі на неї накинулася зграя вовків і роздерла.

Пані зупинилася на якусь мить, даючи Карделю можливість обдумати почуте. Мікелеві здалося, що цю розповідь вона вивчила напам’ять, щоб викласти все якомога коротше.

— Спершу нам не хотіли її навіть показувати. Потім таки пустили у погріб, куди її поклали, накриту радше червоним, ніж білим простирадлом. Ми з чоловіком взяли простирадло за краї і підняли. Побачивши нашу доч­ку, я подумала, що таке з нею могла зробити справді тільки зграя вовків.

Знову замовкла. Пауза затяглася, і Карделеві довелося озватися:

— І?

— Пане Карделю, у лісах навколо маєтку «Три троянди» десятиліттями не бачили жодного вовка, не кажучи про зграю. Ліннея Шарлотта все життя гуляла в лісі. Від нас щось приховують.

Жінка неймовірно стримана. Жодної емоції на облич­чі. Речення зв’язні, говорить спокійно. Дивиться йому просто у вічі й не відводить погляду.

— Чого ви від мене хочете, пані Коллінг?

— Ніхто навіть не намагається розслідувати смерть моєї дочки. Я приїхала до Стокгольму й пішла в поліцію, але й там не хочуть допомогти. Лише один секретар, Блум, назвав мені ваше ім’я і сказав, що ви вже колись допомогли поліції розслідувати справу, від якої всі інші відмовилися.

— Я не маю ніяких прихованих талантів. Те, що ви бачите,— це не якесь хитромудре маскування, щоб ввести в оману моїх ворогів. Я колишній солдат, каліка, який не знає, що вранці їстиме. А справу, про яку вам казав Ісак Блум, розслідував чоловік, який вже давно пішов у кращий світ.

Марґарета Коллінг кивнула ніби сама собі. Через кілька секунд знову заговорила:

— А що ви бачите, коли дивитеся на мене?

Кардель не знав, що на це відповісти.

— Я вам скажу, що ви бачите. Просту селянку, чиє життя обмежується стайнею і льохом. За весь свій труд вона може сподіватися хіба на крихту співчуття. Ви не знаєте, як воно — бути жінкою. Від нас чекають, щоб ми забули про свій глузд і все віддали в руки чоловіків, залишивши собі банальні й примітивні справи. Ви думає­те, що наші голови порожні, якщо прикрашені квітами чи косами. Що не маємо ми жодної вартої уваги думки, жодної мрії, крім однієї: спокійний дім, де могли б крутитися біля плити й одне за одним приносити на світ дітей, бажано синів, аж поки старість відбере в нас красу — єдине, за що нас хвалять. Ліннея Шарлотта була моєю молодшою дочкою. Вона була інакша. У ній я ­бачила себе — таку, якою була, поки не схилилася перед усім, чого світ вимагає від жінки. Вона була дика, пане Карделю. Вірила тільки своїм думкам. Щоразу, як чоловік згадував про її заміжжя, я мотала головою. Казала, що цією дівчиною ніхто не може керувати, вона йтиме своєю дорогою. А думала: і я мала так вчинити.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— Намагаюся пояснити, пане Карделю: я краще за багатьох знаю, що людину не можна оцінювати за одягом.

— А де ваш чоловік?

— Ліннея Шарлотта для батька була всім на світі. Після того як ми вийшли з погреба, я його не бачила тверезим. Минуло небагато часу, і я зрозуміла, до чого він готувався, стільки п’ючи. Знайшла його в струмку… Він ліг на дно. Там неглибоко, міг би встати. Але в кишенях було повно каміння. Отже, мій чоловік мертвий, а старші дочки достатньо дорослі й розумні, щоб втекти зі зруйнованого гнізда, перш ніж нещастя навічно занапастить і їх. Я залишилася сама. Але не думайте, що я слабка. Якби це було так, уже давно лежала б поряд зі своїм Ескілем.

Жінка таки опустила погляд.

— Але я збрехала б, якби сказала, що пан Кардель — перший, кого я прошу про допомогу. Правда в тому, що просити більше нема кого.

6.

Кав’ярня «Мала біржа» набита тими, хто вірить, що влітку треба випити якомога більше кави, щоб восе­ни вже не хотілося. На початку року оголосили, що з серпня каву заборонять, для всіх. Причина? Нібито імпорт знищує королівство. Але хто в це повірить? Усі вважають, що заборону вигадав особисто барон Ройтергольм. У кав’ярнях збираються і бідні, і багаті, всі там мало не рівня і всі змагаються в наклепах на владу. Барон хоче вгамувати народ і змусити до послуху. І через це каві винесено вирок. У кав’ярні Ґустава Адольфа Суннберга з весни повелося зачитувати елегії про прийдешнє — елегії, де сміх і сум ідуть пліч-о-пліч.

Кардель ліктями розпихає натовп, але хоч як швидко йде, все одно встигає почути плітки. У всіх на вустах Маґдалена Руденшельд, коханка Армфельта. Вона залишилася вірна йому й після його вигнання, продовжила ширити його ідеї між ґуставіанцями. З початку року сидить ув’язнена в колишній королівській резиденції, звинувачена у зраді.

Це ж скандал, і з усіма складовими, які натовп так любить і ніколи не стомиться переказувати. Ніби знайшли їхні любовні листи, у яких дама не тільки освідчувалася своєму коханцеві, а й обмовляла барона та герцога — а це ж така пікантна деталь, бо сам герцог Карл роками не міг пройти повз фрейліну Руденшельд, щоб у нього штани не рвалися по швах між ногами. Закладалися на її подальшу долю: без сумніву, барон Ройтергольм найбільше хотів би скарати її на голову, але в неї чимало друзів, які намагаються виторгувати щонайм’якше ­покарання. Державний канцлер Спарре просить, щоб її пороли різками — через це його навіть прозвали «канцлером Споре». Інші кажуть, що байдуже, який вирок їй оголосять, бо жоден швед до цього не доживе: жадібні селяни усе шведське збіжжя продали французам у Копенгагені й прирекли королівство на голодну смерть ще до зими.

Коли Ісак Блум помітив Карделя, було вже пізно. Мікель поклав важку руку на плече секретаря й з силою всадовив того на лавку. Багатозначно обвів поглядом Блумову компанію — усі зразу відчули, що прийшла поважна особа, й посунулися. Кардель сів на звільнене місце. Вилив залишки кави в чашку. Блум змирився зі своєю долею і вирішив вдавати дурника.

— Скільки літ, Карделю. Сподіваюся, у тебе все гаразд.

Кардель надпив ледь теплої кави й скривився.

— То був якийсь невдалий жарт на мою адресу, Блуме? Ти вирішив з мене покпинити?

Блум спробував зобразити нерозуміння.

— Ти про що?

— Ти послав до мене пані Коллінг. У мою кімнату, де смердить щурячим послідом. Хотів нагадати, що я без Вінґе ніхто й ніщо?

На обличчі Блума з’явився вираз страху разом з боязкою посмішкою. Він зібрався щось сказати, але Кардель жестом його зупинив.

— Звісно, це правда…

Блум недовірливо глянув на пальта.

— Ти не злишся?

— Власне, мені все це нагадало, що я до тебе не завжди ставився з повагою, якої ти заслуговуєш. Може, раз чи два під час наших зустрічей я був занадто різкий. Якщо ти можеш мені пробачити, Блуме,— чи не почати нам з початку?

Кардель простягнув руку й стиснув товсті Блумові пальці. Ніяк не зреагував, коли Ісак спробував звільнити долоню з його клешні. Навіть не поворухнувся, коли Блум потягнув уже всю руку. Секретар поліційного управління зрозумів, що втрапив у пастку, і здався.

— Тепер, коли ми помирилися,— заговорив Кардель,— маю до тебе кілька запитань. Ти вчився в Уппсалі тоді ж, як і Вінґе. Пам’ятаєш, він мав молодшого брата? Скажімо, Еміля?

— Звичайно.

— І?

Блум знизав плечима й покинув спроби звільнити руку. Зрозумів, що не піде з цього місця, поки не скаже всього, що хоче від нього пальт.

— Сесіл склав іспит з права удвічі швидше, ніж усі інші студенти. Тож коли він у Стокгольмі вже працював адвокатом, я ще сидів на університетській лаві. Я добре пам’ятаю день, коли Еміль Вінґе вступив до університету. Сесіл мав там дуже гарну репутацію, тож і на Еміля всі покладали великі надії. Упізнали його зразу — дуже вони схожі. Подейкували, що молодший брат ще й розумніший за старшого. Словом, чекали його як надзвичайного студента. На його приїзд навіть зійшлися подивитися. Узяв якусь книжку з полиці і став так швидко перегортати сторінки, що всі подумали: вдає, ніби читає, не може він бути такий меткий. З часом виявилося, що не помилилися: з Еміля Вінґе так нічого й не вийшло. Не склав жодного іспиту, не справив ніякого враження, а скоро взагалі зник з-перед очей. Якщо хтось його й стрічав, то дивувався його дивній поведінці. Він був, скажімо так, ексцентричний. Це не дивина, звісно,— певен, ти в армії і не таке бачив. Юнаки вилітають з рідного гнізда, розправляють крила — і розуміють, що вони не тримають. Кажуть, старий Вінґе дістав серцевий удар від розчарування в молодшому сині.

Кардель слухав, замислено киваючи.

— Якби Кардель був такий добрий та відпустив руку…

— Іще дещо, Блуме. Торік поліційна управа мала певні кошти, щоб платити позаштатним співробітникам. За ті гроші Нурлін наймав на розслідування Сесіла Вінґе. З тих грошей ще щось залишилося з новим начальником Ульгольмом?

— Усе, чим новий начальник поки що не зацікавився, зосталося так, як і було. А чому ти питаєш?

— Можеш внести мене в список платних співробіт­ників?

Ісак Блум форкнув.

— Навіщо б я це робив? Чи не надумав ти взятися за справу пані Коллінг? То це вже ти кепкуєш…

Кардель махнув головою.

— Я серйозно. Ульгольм знав про Вінґе, а про мене — ні. Ти можеш виділити мені гроші хоча б на невеличке розслідування. Я багато не прошу. З мене робоча сила дешева, платні не треба, тільки відшкодування витрат.

Пальці поліційного секретаря час від часу похрускують у лещатах, які стискаються щодалі сильніше. Кардель потягнув Ісака до себе.

— Блуме, хай ким ти мене вважаєш, але ти знаєш, що я не жебрак і не злодій. Я теж про тебе всяке думаю, але певен, що у твоєму драглистому тілі живе чесна людина. Ти сам чув розповідь Марґарети Коллінг. Хіба вона не заслуговує моєї допомоги, якщо може отримати тільки її? Чи хай поліційні гроші лежать у скриньці й чекають, поки Ульгольм знайде їм краще застосування?

— Пані Коллінг заслуговує на всяку шану, і мета її благородна. Але вся ця історія, як мені здається, не тільки жахлива, а й безнадійна.

Блум подумав пів хвилини, зважив щось і врешті-решт змирився.

— Добре, Карделю, хай буде так. Якщо обіцяєш, що кожен рундстюке витратиш на добру справу.

Кардель кивнув і ще сильніше стиснув руку бідолашного Блума.

— Домовилися.

Кардель походив провулками над Вестерлоннґатан, аж поки побачив купку обірванців, що зібралися півколом біля стіни одного будинку. Більшості з них ще не було й десяти років, зате найстаршому, схоже, виповнилося вже п’ятнадцять. Його обличчя, вкрите підлітковими прищами, стирчало над головами інших хлоп’ят. Він тримав рукою за комір одного з молодших і виписував ляпас за ляпасом.

У зграйці були різні діти. Серед них і такі, що мали дах над головою, але батьки або дозволяють так вештатися вулицями, або мають важливіші справи й не звертають на те уваги. Інші — з тих, що сплять на вулиці, не мають опікунів і їдять тільки те, що випросять чи знайдуть. Утім, що ті з батьками, що безбатченки — однаково бідні, і важить між ними тільки закон вулиці. Дитина в цілому взутті й чистій сорочці тут зразу мусила віддати все, що мала, найсильнішому. У безпеці лише той, хто не має нічого цінного. Хто вродився надто гарненьким, але не хотів цим заробляти, постійно мазав обличчя багном з канави, сподіваючись, що такого його ніхто не помітить і дадуть спокій, а вже як підросте, то навчиться себе боронити. Кардель зустрів погляд ватажка й підняв монету, затиснуту між двома пальцями. Довготелесий обережно підійшов, як сполохана тварина, що побачила здобич. Кардель тихо, щоб ніхто не почув, спитав:

— Знаєш, хто я?

Хлопчак кивнув.

— Цього тижня, поки я спав у шинку, хтось вкрав мою дерев’яну руку. Або ви, або хтось типу вас. Неважливо. Мені потрібна моя рука.

— Давай монету.

Кардель простягнув, але зразу забрав назад, щойно малий потягнувся по гроші.

— Дам. Але спершу попереджу. Коли ви крали мою руку, я був безтямний і сумирний. Зараз я при тямі й злий. Обіцяю: якщо візьмеш монету, а руку не принесеш — я тебе знайду. Місто маленьке, тільки питання часу, коли я тебе зустріну. Схоплю за шкірку, віднесу до сходів Біржі, скину з тебе штани й відлупцюю по голій дупі перед усіма, хто захоче подивитися.

Хлопчак схвильовано зглитнув:

— Не дуже й треба мені твоя монета. Залиш собі.

— Мабуть, ти не зрозумів. Я не пропоную. У тебе немає вибору.

— Я бачив, як твою руку викинули в купу на Флюґметі.

У Місті між мостами одна з вічних тем для розмов — купа лайна біля площі Корнгамн, де скидають нечистоти з міських нужників. Здається, що вона ніколи не зменшується, хоча по вінця навантажені баржі щодня вивозять і вивозять ці людські відходи. Більшість сходиться на тому, що її висота — не менше чотирьох саженей.

Кардель на мить замислився.

— Тоді отримаєш дві монети. Вистачить на всіх кілька разів добре поїсти. Але горе тобі, якщо дізнаюся, що ти шукав не так ретельно, як усі інші.

7.

Кардель енергійно постукав у двері лівою рукою, яку вранці йому залишили під дверима. Мікель давно звик до її ваги, вона додавала йому впевненості. Дітлаш­ня помила протез у брудній воді, але стерти малюнок набряклого пеніса, який хтось видряпав ножем на де­ре­в’яній долоні, їм не вдалося.

Мікель трохи почекав, постукав ще раз — ніякої реакції. Приклав вухо до дверей — з того боку чулося слабке хропіння.

Довелося повмовляти вдову Берґман, щоб запасним ключем відімкнула двері. Тільки коли Кардель натякнув, що працює на поліцію, пані дістала велику в’язку ключів і навмисно повільно почала один за одним устромляти в замок, аж поки знайшла потрібний.

Мікель добре знав сморід, яким війнуло з розчинених дверей кімнати. Багато годин він провів серед такого смороду. Так смердять найгірші шинки, де власники подають дешеве питво відвідувачам, яких не турбує, що підлогу давно не підмітали й тим паче не мили, де чистота й порядок — на совісті самих клієнтів, де тисячі розлитих кухлів просочили спиртним тирсу, розсипану по підлозі зали, де кожен, кому несила терпіти, відступає на крок назад і мочиться тут-таки, з іншого боку діжки, яка щойно правила йому за стіл, може, й під носа своєму колезі, котрий випив трохи більше й безтямно впав на долівку. Кардель плечима затулив вхід до кімнати, щоб удова не бачила непорушного тіла пожильця.

— Здається, мій друг трохи перебрав. Я про нього подбаю, у кімнаті приберу. Він вам щось винен?

— Кімната оплачена до неділі.

Скрізь лежали пляшки. Єдине, що чулося,— хропіння Еміля Вінґе. Лежить на підлозі — очевидно, був такий п’яний, що не дійшов до ліжка. А все одно по­щастило, подумав Кардель. По-перше, матрац не промок від усього, що з пияка витекло. По-друге, упав на живіт, тож не захлинувся власним блювотинням. Мікель підняв безвільну Емілеву руку, відпустив. З глухим стуком вона знову впала на дошки.

Зібрав порожні пляшки в кошик, у якому, мабуть, їх і принесли. По вінця повен нічний горщик виніс на сходи й вилив у двір через вікно. Трохи розчистивши підлогу, з певним побоюванням узявся за наступне завдання — перекласти Еміля на ліжко. Та з’ясувалося, що це легше, ніж думалося: молодший Вінґе — сама шкіра й кістки. Поклав його на подушку, стягнув сорочку, намочив у відрі з водою ганчірку й заходився помалу відмивати небораку. Потім протер підлогу. Вийшов з кімнати, прихопивши з собою ключ, що досі стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.

Через годину прийшов знову. Тицьнув два ріксдалери в долоню удові Берґман, яка невідь-звідки вискочила перед ним.

— Мій друг просив сказати, що залишиться ще на місяць.

Повернувшись до кімнати, Кардель розклав усе, що приніс: пляшки, воду, в’язку трісок, кресало. Хліб, сир, в’ялену баранину — вистачить на кілька днів, якщо заощаджувати. Скоро вже полудень. У кімнаті задушливо й темно. Вікно не відчиняється, тож через нього не потрапляє ні повітря, ні світло.

Зробивши все, Кардель сів на старий стілець і зняв протез — хай рука відпочине. Заклав до рота порцію тютюну й повільно почав жувати, час від часу спльовуючи в залишену порожню пляшку. Чекав.

Минуло досить багато часу, перш ніж Еміль Вінґе прийшов до тями. Ледь розплющив червоні запалені очі, застогнав, відчуваючи біль у кожній частині тіла. Кардель підвівся і подав йому пляшку. Вінґе схопив і жадібно приклався до шийки. Перш ніж він устиг розчаровано запитати, Кардель повідомив:

— Солодове пиво[13]. Тамує спрагу.

Еміль протер очі й ще кілька разів ковтнув, кривлячись від огиди.

— Поспи ще. Сон — найкращі ліки від похмілля.

Кардель далі терпляче чекав. Єдиний промінчик сонячного світла, що проникав у кімнату, яскравим трикутником здирався по стіні — сонце сідало.

Еміль прокинувся, коли вже смерклося. Кардель це зрозумів тільки з його дихання, бо Вінґе вирішив ще певний час полежати в тиші, перш ніж щось сказати.

— Чому ти тут?

Кардель виплюнув тютюн.

— Я тебе шукав, але знайшов те, чого геть не чекав.

Вінґе окинув поглядом кімнату.

— Не варто було прибирати за мною.

— Хтось же мусив. Мені здалося, хай краще це буду я. Можу тепер я тебе про дещо спитати?

Еміль присоромлено похнюпився.

— Звичайно.

— Ти все це сам випив чи тобі тут хтось допомагав?

— Боюся, що таки сам.

— Тоді, припускаю, тебе знову мучить спрага.

Кардель узяв ще одну пляшку слабкого пива й простягнув Емілю. Той мотнув головою.

— Солодове пиво не втамує моєї спраги. Потрібен бренвін, найміцніший, який можна знайти.

Кардель доклав собі ще тютюну.

— У домі маємо лише це.

Вінґе сів на ліжку й потягнувся по сорочку.

— Тоді я піду сам.

— Сиди де сидиш.

В очах Вінґе зблиснув страх, коли він глянув на двері й побачив, що ключа в замку немає. Кардель поплескав по своїй кишені:

— Ключ тут. Можеш спробувати забрати.

Еміль якось геть по-дитячому прошепотів:

— Я помру…

Мікель нахилився до нього.

— Я бачив на війні таких людей, як ти. Після битви біля Свенсксунда я лежав у таборі в Ловісі, щойно втратив руку. Нас, поранених, було багато, фельдшерів мало, та й ті, що були, більше думали, як швидше повернутися додому, раз вже ми уклали перемир’я. Зрештою в таборі закінчилася випивка. Нам обіцяли, що скоро підвезуть, але так і не привезли. Багато з моїх товаришів по кілька років ні дня не були тверезі. Хто міг ходити, вставали з ліжок і йшли лісом, сподіваючись знайти маєток чи село, де можна розжитися випивкою. Декого з них я так більше й не побачив — мабуть, попадали у фінському лісі, а потім чи розбійники забили, чи мороз прикінчив. Думаю, навіть коли шкіра почорніла від обмороження, вони думали тільки про оковиту. Інші не могли встати з ліжок. Я з усіх сил намагався допомогти фельдшерам полегшити їхні муки. Часто найкраще, що ми могли зробити,— ляскати їх по губах, аж поки вони непритомніли. Дехто не міг подолати цієї залежності — такі помирали. Інші одужували. За тиждень дізнаємося, до кого належиш ти. Перший день буде легко, далі стане гірше. Але нічого, Емілю Вінґе, виживеш, повернеш своє життя. Мертвий або до смерті п’яний ти все одно нікому не потрібен.

8.

Остаточно прокинувшись, Еміль Вінґе відчув, що вже не такий втомлений. Його нудить так, що, здається, витримати цього він не годен. Але найбільше мучить страх перед тим, що має статися. Щоразу, вдихаючи, він ніби будить страшного звіра, що дрімає в ньому, і той у відповідь так штурхає в шлунок, що аж підвертає. Але що тут зробиш… Можна хіба спробувати дочекатися, поки однорукий наглядач засне. Має ж і він колись спати.

Уже ніч спустилася, а Еміль все лежав, упівока дрі­маючи, аж поки від стола почулося хропіння. Він обережно відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу, молячись про себе, щоб дерево не зарипіло. Підвівся і тихо прокрався на інший край кімнати.

Став над Карделем і уважно роздивився його лице. Цікаво, це що ж у житті треба виробляти, щоб заслужити таку фізію?.. Широка голова й так була не надто гарна, але з віком на обличчі з’явилися не тільки глибокі зморшки, а й чіткі сліди всіх жорстоких подій, які йому випало пережити. Зламаний ніс зрісся неправильно, над одним оком майже немає брови — на її місці рубець. Весь лоб вкритий шрамами. Вуха поламані й посічені. Вилиці на різній висоті.

І це обличчя викликало не жалість, а страх. Еміль помалу простягнув руку до кишені, дихаючи ротом, щоб було тихіше. Пальцями намацав залізо, обережно вийняв ключ і ступив до дверей.

Обома руками встромив ключ у щілину замка і якомога повільніше почав повертати, сподіваючись, що механізм не надто іржавий. Замок відімкнувся. Еміль відчинив двері, і тишу розітнув звук від удару скла об підлогу. Карделева здорова рука схопила невдаху за плече. Усе, втекти не вдасться. Пальт виявився значно спритнішим, ніж можна було очікувати за його статури. Мікель тихо зауважив:

— Якби ти так не поспішав, то побачив би, що я підставив під двері пляшку.

Підштовхнув Еміля в глиб кімнати й замкнув двері. Замислено подивився на Вінґе.

— Що ж, це ми вже пройшли. Тепер спробуймо так.

Кардель кинув ключ на підлогу й ногою штовхнув його попід двері у коридор. Еміль стривожено спитав:

— І що, тепер обоє тут помремо? Я від спраги, а ти від голоду?

Кардель вийняв з кошика буханку хліба й помахав перед своїм бранцем.

— Коли закінчимо, виламаю двері. Гроші є, збитки пані Берґман відшкодуємо. А зараз лягай і спробуй поспати. Тобі знадобиться вся сила, яку зможеш зібрати.

Невдовзі Еміль Вінґе нажахано зрозумів, про що казав Кардель.

Він був певен, що пальт або перебільшував, або його хвороба протікає швидше, ніж очікувалося, бо вже перша доба була найгіршою за все його життя. У животі ніби колихався розплавлений свинець. Він раз за разом блював у нічний горщик, і коли з нього вийшло все солодове пиво, гірким вогнем полізла жовч.

Але наступний день був ще гірший.

Еміль був готовий на будь-що, аби тільки випити, але Мікель не реагував ні на погрози, ні на благання, ні на обіцянки винагороди.

У другу ніч Кардель почав палити тріски. Першу підпалив від кресала, встромив у тримач, а коли догоріла до краю — від неї підпалив наступну. Вогонь викривляє підпалену тріску, вона догоряє, потім блимає червоним жаром і нарешті чорніє.

Кімнату наповнює дим і запах смолистого дерева. У червонястому світлі Еміль бачить, що по ньому щось по­взає. Він здригається і намагається скинути його з себе. Скидає з себе ковдру й бачить сотні хробаків на ногах, які наполохано намагаються втекти від світла. Шкіра горить, на ній з’являються пухирі, хробаки ви­гризають діри в ногах і заповзають усередину. Вінґе нажахано верещить на все горло. Кардель кладе йому на лоба мокру ганчірку.

— Те, що ти бачиш,— не справжнє. Тобі ввижається.

Еміль щосили замружується. Звідкись чується скреготіння. Боже, це ж він сам скрегоче зубами!

Далі починається лихоманка. На короткий час це дає полегшення, бо в лихоманці не відчуває болю. Кардель не відходить: то обтирає його вологою ганчіркою, то годує хлібом, змоченим у солодовому пиві, який Еміль здебільшого зразу вибльовуває.

— Чого ти хочеш від мене?

— Ти мене вже багато разів про це питав.

— Може, цього разу я запам’ятаю відповідь.

— Прийшов попросити тебе допомогти в одному розслідуванні. Сподівався, що ти схожий на брата не тільки зовнішністю, а й розумом. Але в тому стані, в якому я тебе знайшов, ти мені не допоміг би, навіть якби схотів. Тому я намагаюся допомогти тобі одужати. Коли закінчимо, ти будеш тверезий, вислухаєш мою пропозицію і вирішиш, що робити. Якщо відмовишся, то підемо далі кожен своєю дорогою.

— Ти мене тримаєш тут проти моєї волі. Чому я маю тобі допомагати після такого ставлення?

— Я не раз бачив, як пиятика гробить людей. Не дуже гарна картина. Дивлячись, скільки ти пив, я дав би тобі ще рік життя. Ну, може, п’ять найбільше. Так що я тебе рятую, хоч і силоміць.

— Я нічого не знаю про те, що робив мій брат.

— Твій брат був найрозумніший з усіх, кого я в житті зустрічав. А ви яблука з одного дерева.

Вінґе різко мотнув головою.

— Ми просто схожі на вигляд, от у тебе й заграла уява. Я не такий, як брат. Я не можу зробити те, що робив мій брат.

Пальт задихав тяжко. Довго сидів мовчки. Тріска догоріла й згасла. Еміль і далі мовчки лежав у тиші й темряві. Але потім знову почувся удар кресала об кремінь, і знову вогонь запалав на трісці й освітив Мікелеве обличчя. Грубий голос не виказував ніяких емоцій:

— Хай так. Ти маєш дещо, чого не мав твій брат. Його в могилу звели сухоти, проти яких він не мав можли­вості боротися. А в тебе є шанс вижити.

Еміль затремтів і натягнув ковдру до підборіддя. Після нападу лихоманки, коли тіло, здавалося, вогнем горіло, почало морозити. У голосі Вінґе почувся страх:

— Що буде далі?

— Пропасниця. Але до того ще кілька годин.

На кілька годин Еміль провалився в неспокійний сон. Коли прокинувся, нудоти ще не було, але серце гупало дедалі швидше.

— Карделю.

Пальт посовався на стільці й змінив позу. Напевно, і він задрімав. Ніжки стільця проскреготіли по дош­ках — підсунувся ближче до ліжка.

— Я тут.

— Мені страшно.

У тиші Емілева рука почала бити по краю ліжка. Вінґе спробував опанувати себе й припинити це, але марно.

— Карделю…

— Починається.

Минали години. Кардель раз по раз тихо повторював:

— Ну все. Найгірше позаду.

На ранок шостого дня, коли прокричав півень, ці слова вже не були брехнею.

9.

Вони вдвох стояли в провулку, у тіні від високого будинку навпроти. Кардель ніколи не вважав повітря в Місті між мостами свіжим, але після тижня в кімнаті Вінґе він міг його таким назвати. Краєм ока помітив, що й Еміль глибоко дихає. Вінґе блідий і худий, але в ньому видно якісь глибокі зміни. Кардель часто бачив таке на війні. Вираз обличчя людини, яка була на межі смерті, але вижила і усвідомила, що всі дні, які відтепер проживе,— позичені. Еміль мружився від світла й роззирався, ніби вперше опинився надворі. Обвів поглядом дахи, стіни, вікна, хідники. Несподівано здригнувся.

— Усе таке різке.

— Думаю, це через те, що раніше все тобі здавалося нечітким. Як почуваєшся?

Вулицею проходить чоловік, на все горло закликаючи перехожих зазирнути в його ящик зі стереокартинками. Кардель різким жестом показує, що їх це не цікавить. Чоловік бурмотить якусь лайку у відповідь.

Нижче вулицею хлопчик веде порося на мотузці.

Від навколишнього галасу Вінґе кривиться.

— Я багато чого не пам’ятаю.

— А що пам’ятаєш?

— Уппсалу. Свою кімнату. Як усі на мене дивилися, коли я тільки приїхав. Я був дуже схожий на брата. Пам’ятаю сподівання, очікування, заздрість і повагу. Обличчя своїх однолітків. Мабуть, усі давно склали іспити й знайшли собі посади. До університету прийшло нове покоління, і наступне. Мені вони всі здавалися дедалі молодшими. Старів лише я. І старався, щоб забули ім’я, яке запам’ятали через мого брата.

Поринувши у свої думки, Вінґе став гризти ніготь, але скривився і сплюнув додолу. Раптом струснув головою, відскочив на крок назад, у тінь, ніби його злякав якийсь неочікуваний звук.

— Ти чув?

Гамір на Корабельній набережній, дзеленькання скла й металу, яке підказує, що ось-ось з-за рогу вигулькне вуличний торговець, рипіння коліс і цокання підків по бруківці. Кардель не почув нічого, крім звичного міського шуму. Вінґе побачив, що співрозмовник нічого не розуміє, і махнув головою.

— Ми можемо піти кудись, де будинки не стоять так близько один від одного?

Спустилися до берега. Вулиця закінчилася на Слоттс­бакені, і перед ними зненацька відкрилося величезне небо. До пристані припнуто десятки суден, між ними на сонці блищить вода. Еміль Вінґе випростав спину. Кардель повів його до церкви, де перехожих менше. Спинився, прихилився до кам’яної стіни.

— Минулого тижня до мене прийшла одна вдова. Зветься Коллінг. Убили її дочку. Їй сказали, що дівчину роздерли вовки, але вона думає, що винуватець двоногий і без хутра. Ніхто не хоче їй помогти. Але я таки ді­став підтримку поліції для цієї справи.

Подивився довгим поглядом десь удалину.

— Минулої осені твій брат попросив мене допомогти йому. Він помирав, був сам-один, а хотів докінчити справу. Мабуть, думав, що я маю сили на таку роботу. Мені зараз здається, він з першої миті був певен, що я погоджуся і чому. Він знав про мої підстави й довіряв мені. Сили я досі маю, але зараз я такий самий одинокий, як був він тоді. Та й не маю я досить розуму. Я не можу бачити тебе наскрізь, як твій брат бачив мене, але все одно важливо, щоб ми один одному довіряли.

Кардель покопирсався в кишені й вийняв ріксдалер. На ньому престолонаслідник дивився на трон, якого чекатиме ще два роки. Мікель простягнув монету Вінґе. Той запитально глянув на нього.

— Ти знаєш, на яку відповідь я сподіваюся, але всі способи змусити тебе помогти мені я вже перепробував. Тепер я тебе прошу. Пропоную тобі можливість домогтися правосуддя. І хоч ти будеш біля мене, не мусиш і далі утримуватися від пиття. Гроші є, і я дам тобі половину, хоч і певен, що ці гроші не оплатять наших зусиль. Шлях до правди може бути довгий, темний і важкий. Ми не знаємо, що шукаємо й на який ризик наражаємося.

Малий дзвін на церкві Святої Ґертруди відбив третю чверть години.

— Скоро десята. Чекатиму тебе на сходах набережної о четвертій. Якщо вирішиш іти своєю дорогою, цих грошей тобі вистачить доїхати додому й купити стільки випивки, що зможеш залити всенькі спогади про минулий тиждень. Трактири скоро відчиняються. Поїж щось. Але пам’ятай, що коли вип’єш хоч ковток — більше на цьому світі з тебе нікому не буде користі, навіть тобі самому.

Кардель повернувся й пішов униз схилом. Швидко спустився на Лоннґатан, повернув ліворуч, пірнув в арку й уже наступної миті залишив за спиною жовті міські будинки. Перед ним море й небо. Сонце в очі. Мікель ішов Корабельною набережною на південь і слухав жебоніння води в Меларені, що закручувала круговерть і виривалась у Солоне озеро, на волю. Пройшов повз митницю, сів на кам’яні сходи. Човнярка йому грубо крикнула, щоб він підняв своє товсте гузно, якщо не хоче заробити веслом. За звичкою відповів їй не менш вишукано й відчув біль у куксі — згадався корабельний ланцюг і мить, коли йому роздробило руку. Глибоко замислився про своє, і невгамовний гамір навколо відступив. Еміль Вінґе тримає у своїх не одну долю, а дві.

Години минали, сонце опускалося. Біля нього проляг­ла тінь. Хтось сів поряд. Ще якусь мить Кардель посидів замружений, потім розплющив очі. Еміль простягнув йому половину хлібини. Тремтливою рукою віддав і реш­ту грошей.

— Мало не спустив усі на бренді.

— Чому не спустив?

Еміль зітхнув, окинув поглядом щогли, глянув на острів Блекгольмен, де Солоне озеро зустрічалося з Містом між мостами.

— Я приїхав до Стокгольму знайти братів годинник. Сам хотів його закласти. На ті гроші я міг пити й пити. Або знайти хоча б той ломбард, де був годинник, щоб лихвар видав мені квитанцію, я її послав би сестрі й попросив грошей викупити годинник. А гроші все одно пропив би.

— А зараз?

— Якщо я допоможу тобі, ти потім допоможеш мені? Допоможеш знайти Сесілів «Бюрлінґ»?

Кардель трохи помовчав. Штовхнув камінець з пристані у воду.

— А чому ти досі хочеш його знайти?

— Якщо я тобі допоможу в тому, в чому не може більше допомогти мій брат, і дістану його годинник — може, я не просто його матиму, а й відчуватиму, що я його заслужив. Цього достатньо?

Кардель кивнув:

— Так. Я обіцяю. Ти допоможеш мені, я допоможу тобі.

Еміль потер очі — промені сонця відблискували у воді й світили просто в обличчя. Роззирнувся, ніби щойно вперше побачив усе навколо.

— Карделю, котра година?

— Прошу, називай мене Жан-Мішель.

10.

Виїхали зразу, намагаючись дістатися до місця якомога швидше і якомога дешевше. Їхали багажними екіпажами, вирушали рано-вранці. Еміль Вінґе постійно совався, старався вмоститися зручніше, весь час махав руками, відганяючи мошкару. На скільки сягав погляд, скрізь видно лише ліс. Хіба іноді дерева трохи розступалися і відкривали невеличкі шматки, де селяни покорчували пеньки й щось вирощували.

— Дай-но я спробую ще раз згадати, що ми знаємо. Більше для себе, ніж для тебе.

Вінґе на мить замовк, збираючи докупи думки.

— Насамперед треба встановити, чи було взагалі вбивство. Чи можна вірити пані Коллінг на слово, чи вона з горя почала вигадувати те, чого не було? Найкраще було б нам самим спершу оцінити, скільки вовків живе навколо «Трьох троянд».

Кардель натягнув капелюха на очі, щоб трохи захиститися від мошкари.

— Схоже, що вовки — звичайна вигадка. Зграя вовків о такій порі не нападала б просто так на людину. У лісі повно іншої здобичі, простішої для них. Таке буває, тільки якщо під кінець зими настільки зголодніють, що вже нічого не бояться.

— Усе одно треба встановити, чи той злочин стався в лісі, чи десь в іншому місці. А потім побачимо, чи місце злочину нам щось дасть.

— Так само і я думав.

Краєвиди навколо в літніх барвах, жито й пшениця колосилися за низькими огорожами, обіцяючи вперше за кілька років хороший врожай, ніби сама природа намагалася перепросити за всі муки суворої зими. Для багатьох — уже запізно. Зелень і квіти тепер годилися хіба на могильні букети. Екіпаж проминав покинуті садиби. Хмари мух вилися над трупами пожильців, що померли ще взимку, і лише до літа їх знайшли й винесли з будинків. Рипучі колеса везли наших героїв звивистою дорогою.

В останньому заїзді спитали дороги й далі вирушили пішки.

Удова Коллінг вийшла їм назустріч. Ще не встигли зайти у двір, а жінка вже винесла відро води — напитися і вмитися з дороги.

— Я вже й надію втратила…

Кардель попив води.

— Це Еміль Вінґе, допомагатиме мені.

Роззирнувся — подвір’я занедбане. Двері будинку й клунь розчахнуті, скрізь безлад.

— Що тут сталося?

Удова пирхнула:

— Хіба ж я можу вести господарство? Щойно управитель маєтку висловив мені співчуття, як заходився ставити такі запитання, що я зрозуміла: або мушу сама відмовитися від оренди, або мене виженуть силою. Дали мені часу рік, і скоро він збігає. Моя сестра живе в одній з сусідніх парафій — не маю іншої ради, як упасти їй до ніг і просити часово прихистити мене. Поки що збираю пожитки й сподіваюся дістати трохи грошей за те, що не зможу забрати з собою.

Вінґе й Кардель не знали, що й сказати,— така гіркота чулася у її словах.

— Але то таке. Мої біди — не ваші. З чого ви по­чнете?

Кардель тільки розтулив рота, а вже озвався Вінґе:

— З маєтку. Треба оглянути «Три троянди» всередині й зовні.

Жінка знизала плечима.

— Я покажу вам дорогу.

Повела їх через ліс. На узліссі зупинилися: з того боку поля виднівся маєток «Три троянди» — з тих садиб, які сільська шляхта воліє називати палацами, сподіваючись, що мало хто завітає туди особисто й побачить їх на власні очі. Для людей зі Стокгольму такі споруди — не більше ніж особняк з двома флігелями для кухні й пекарні.

Удова пальцем вказала їм на дорогу.

— Зможете самі повернутися? Я вам приготую якусь вечерю, але до маєтку ніколи більше й кроку не ступлю.

Кардель постукав у двері головного будинку. Відчинила служниця, вислухала, залишила їх чекати — доволі довго — і повернулася з якимось чоловічком. З його тону було зрозуміло, що він незадоволений. Подивився на них поверх окулярів:

— Ви ще хто?

— Жан-Мішель Кардель, Еміль Вінґе зі стокгольмської поліції.

— З якої справи?

— Ліннея Шарлотта Коллінг.

— Чи можу я побачити якийсь документ на підтвердження ваших повноважень?

Кардель нахмурився:

— Це перше, про що питають люди, яким є що приховувати.

— Ви не схожі на тих, хто працює у поліції.

— Тим, хто працює у поліції, краще не бути схожими на працівників поліції. У наші часи вигляд надто оманливий. Ви теж на перший погляд не схожі на ідіота, який стане чинити перепони поліційним слідчим.

Чоловічок густо почервонів. Перш ніж він устиг вдихнути, щоб щось сказати, Кардель простягнув йому документ з печаткою поліційного управління, що його написав Ісак Блум.

— Ось вам документ. А тепер було б краще, якби ви добровільно відступили й дали нам зайти.

Обличчя чоловічка раптово спітніло й перетворилося з грізного на запобігливе.

— Я перепрошую панство… Зараз стільки лихих людей в окрузі… Я погано виконував би свою роботу, якби не перевіряв наміри кожного відвідувача.

— А яка взагалі ваша робота, якщо смію спитати?

— Я керую маєтком на час відсутності господаря. Мене звати Свеннінг.

— Були знайомі з цим домом раніше?

Свеннінг мотнув головою:

— Зовсім ні. Я все життя був рахівником. Але мій батько селянин, і подібну роботу я виконував в інших місцях. Тут мені запропонували значно вищу платню, ніж я мав раніше. Колишній господар помер навесні, а його єдиний син був за кордоном, тож орендатори тут керували, як самі знали. Потім син повернувся і думав оженитися, але, наскільки я зрозумів, сталося щось недобре. Мені сказали: пощастило, що я нічого про це не знаю. Колишнього управителя звільнили й запропонували місце мені.

— Хто вас найняв?

— Та ж син, звісно, нинішній господар. Ерік Тре-Русур.

Кардель почухав комариний укус на лобі.

— Тепер наша черга попросити у вас документ.

— Звичайно, я маю угоду, можу негайно вам принести. Усе записано й затверджено. Але можна спершу спитати, чим я ще можу вам допомогти?

Кардель глянув у темний коридор.

— Шлюбне ложе. Покажіть нам кімнату, де стояло їхнє ліжко.

Слідчі зайшли до кімнати й зачинили за собою двері. Красива кімната, посередині велике ліжко з чотирма стовпами й вишитою завісою. Меблі залишали те саме враження, що і весь будинок: масивні, якісні, передавалися з покоління у покоління далеко від новомодних смаків, за ними добре доглядали. Східний килим, на шпалерах — візерунок з квітів, обплетених лозою.

Вінґе озвався перший:

— Відчуваєш запах?

Кардель кивнув:

— Мило. Але це нічого не значить. Звичайно, у кімнаті старанно поприбирали. Але гарно вимити кімнату можна як перед шлюбною ніччю, так і після вбивства.

Раптом щось пригадав і став на коліно:

— Допоможи.

Разом загнули килим і оглянули підлогу під ним. Дош­ки там мали трохи інший колір. Кардель оцінив розмір килима й світлішої ділянки.

— Раніше тут лежав інший килим. Або його заляпали, або він не підходив до кімнати молодят.

Хруснувши колінами, Кардель тяжко підвівся, а Вінґе замислено кивнув. Уважно оглянули все в кімнаті — марно. Чисто, підметено, помито, і так ґрунтовно, що залишки піни засохли в щілинах між дошками. Кардель здався перший. Сів на стілець і кинув до рота снюс:

— Даремно.

Вінґе погриз ніготь і подивився на стелю. З вигадливо виліпленої розетки на ланцюгу звисала люстра.

— Ти не міг би…

І затих, сам не певен, що хотів сказати. Кардель нетерпляче глянув на нього.

— Кажи, що хотів, якщо надумав щось. Хай що скажеш, навряд чи від цього стане гірше.

— Можеш попросити, щоб хтось запалив свічки в люстрі?

— Серед дня? Хіба тут мало світла?

Вінґе навіть не спробував пояснити, тільки знизав плечима й далі роздивлявся стелю. Кардель зітхнув, встав і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин повернувся з тією самою служницею, яка відчинила їм ворота,— та несла довгу палицю з запаленою свічкою, долонею затуляючи полум’я. По черзі запалила всі свічки в люстрі, обережно, щоб не закіптюжити кришталеві призми. Вінґе зсунув штори. Кардель підвів погляд на люстру.

— Не там, Жане-Мішелю. Допоможи мені обстежити стіни. Шукаємо тіні, яких тут не має бути.

Обоє повільно рушили вздовж стін. Вінґе тихим вигуком засвідчив, що дещо знайшов на шпалерах: слабенька пляма тіні ледь помітно рухалася з кожним порухом язичка полум’я на свічці, ніби комаха на квітці. Еміль роззирнувся.

— Допоможи підсунути стіл.

Підтягли стола, Вінґе став на нього й випростався. Поволі повернувся, подумки проводячи лінію між тінню на стіні й люстрою. Простягнув руку до кришталевих призм і зняв одну з гачка. Кардель подав йому руку, допоміг злізти зі стола, й обоє підійшли до вікна. Еміль відсунув штору й роздивився кришталеве скельце на світлі.

— Припускаю, що Ліннея Шарлотта була руда, як її мати?

На одній з граней призми крапелька засохлої крові приклеїла руду волосину.

11.

Через певний час прийшов Свеннінг і приніс документи. Вінґе ґрунтовно вивчив підписи — самого Свеннінга й другий, що, мабуть, належав Ерікові Тре-Русуру, хоча більше був схожий на чорнильну пляму з кількома завитками.

— Ви підписували угоду одночасно?

— Ні, спершу я підписав два примірники, а потім мені прислали мій з другим підписом.

— Тобто ви з ним ніколи не зустрічалися?

Свеннінг мотнув головою.

— Вас це не здивувало?

— Та не дуже. Якби він не був такий зайнятий, то, мабуть, і мої послуги йому не знадобилися б. Не скажу, що мене щось насторожило.

Вінґе намацав пасмо волосся на потилиці й накрутив на пальця.

— Скажіть, а яке було ваше перше завдання на цій посаді?

— Знайти нових працівників. Тут не було ні лакеїв, ні служниць.

— Усіх звільнили?

Свеннінг знизав плечима:

— Думаю, що так. Знайти нових було неважко. Охочих працювати повно, хто пропонує роботу, має з чого вибрати.

Кардель трохи підвищив голос:

— Знаєте, де ми могли б знайти Еріка Тре-Русура?

— Ні. Поки мені вчасно платять, не маю підстав цікавитися.

Надворі під деревами досі жарко, хоч сонце вже опускається і крізь листя пробиваються його останні промені. У рожевому світлі рояться мушки й комарі. Кардель відчепив протез і за ремені повісив на плече.

— За життя я бачив багато кровопролить, але не розумію, що треба робити, щоб кров потрапила аж так високо.

— Що тепер про все це думаєш?

— Удова Коллінг, схоже, не помилилася. Її дочку не лише вбили, а й доклали чимало зусиль, щоб приховати правду про те, що сталося. Кімнату старанно вимили, усіх, хто міг щось знати, розігнали.

— Лише одна особа мала бути в кімнаті одночасно з Ліннеєю Шарлоттою — молодий. Але він теж зник, і це свідчить не на його користь, особливо те, що й за ним усі сліди замели. Майже певен, що коли ми знайдемо Еріка Тре-Русура — знайдемо й убивцю.

Кардель кивнув.

— Я не раз чув такі історії. Хоча, звісно, не з таким трагічним кінцем. Молодята йдуть до спальні, він вдає бравого чоловіка, а сам переляканий і п’яний. І коли в першу шлюбну ніч йому нічого не вдається, лють б’є в голову й молода дружина розплачується за його вражену чоловічу гідність.

— У цьому й полягає принцип леза Оккама: найпростіше пояснення того, що ми вже знаємо, має бути найімовірнішим. Але в кожнім разі маємо знайти Тре-Русура.

Вітальня селянського будинку майже порожня. Незважаючи на вечірнє тепло, у каміні горить вогонь, бушує, язики полум’я піднімаються аж у комин. Удова Коллінг палить те, що не може ні продати, ні подарувати. Сидить на ослінчику біля вогню, сокирою рубає старі стільці, поламані інструменти, які уже неможливо полагодити, домашнє приладдя, що пережило вже не одне покоління господарів.

Струмок поту залишив світлу смужку на чорному від сажі обличчі Марґарети Коллінг. Жінка завмерла, коли до кімнати зайшли Вінґе й Кардель. Не повертаючись, спитала:

— То що?

Кардель сів на лавку під стіною, поклав поряд свою дерев’янку.

— Ви знаєте, куди поїхав молодий після весілля?

Удова через коліно розламала тріснуту дерев’яну тарілку й кинула шматки в камін.

— Бачила екіпаж, коли він їхав з маєтку. Побігла слідом, щоб спитати куди. Самого Еріка я не бачила, а віз­ник був француз. Він крикнув щось мені по-своєму, засміявся і поїхав на Стокгольм, тією ж дорогою, що й ви приїхали.

— Пам’ятаєте, що він сказав?

— Я не знаю французької, але постаралася запа­м’я­тати.— Жінка кілька разів як змогла повторила чужинські слова, а Еміль зосереджено старався зрозуміти, що це могло б значити.

— Le ton beau des vivants?[14]

— Так. Саме так і було. Але якщо ви думаєте на Еріка, то хибуєте. Він не міг убити мою дочку.

Кардель нахилися до неї.

— Чому ні?

Пані Коллінг різко повернулася до нього. Голос її звучав як люте сичання:

— Цей хлопчик любив Ліннею Шарлотту більше за все на світі. Ні разу її не торкнувся, хоч вони ціле літо гуляли лісом, де їх ніхто не бачив, а сама Ліннея цього хотіла б. Але юнак бажав повінчатися, і не було таких перепон, які його зупинили б. Я бачила їхню зустріч після його повернення з довгої подорожі. Такого кохання, як у його очах, я ніколи не бачила. Він багато місяців страждав без неї. Через нього і волосина з її голови не впала б.

Еміль Вінґе, стоячи у дверях, пильно глянув на скривлене мукою обличчя жінки.

— Часом одне сильне почуття перетворюється на інше…

Вона різко мотнула головою.

— Він добрий хлопчик. Він хотів їй лише добра.

Кардель не витримав її важкого погляду й глянув убік.

— Та все ж кров летіла аж до люстри над їхнім шлюбним ложем.

Сльози вдови потекли темними від сажі щоками.

— Якщо мою дочку вбив Ерік, значить, на світі не залишилося добра.

Ні Еміль, ні Мікель не знайшли слів, щоб на це відповісти, і вийшли, залишивши Марґарету Коллінг перед каміном, у якому горіли залишки її колишнього життя.

12.

Еміль Вінґе ніяк не міг заснути, незважаючи на свіжість повітря й мірне гойдання воза. Лежав і дивився на зірки. Ніхто ніколи не міг їх полічити. Тисячі безіменних між сузір’ями — уперше за багато років він згадував їхні назви. Від Діви ліворуч до зірки Арктура в сузір’ї Волопаса й далі до Серця Карла. Здригнувся, згадавши, до якого сузір’я належить та зірка: Гончаків. Візник куняв, анітрохи не переймаючись віжками — коні самі знають дорогу. Кардель голосно хропів на іншому краю воза. Якщо небо буде таке чисте всю ніч, зупинятися не доведеться і до ранку вже будуть у Стокгольмі.

Він іще не звик до всього, що знову міг відчувати. Мабуть, уже далеко за північ. Молодик висів у небі й кидав на землю своє світло, від якого дерева здавалися блідими. Віз огортали незвичні лісові звуки, невидимі ноги крокують у тінях, ламаючи тоненькі гілочки, і від цих звуків було трохи лячно.

Еміль спробував обдумати минулий день. Уперше за дуже тривалий час йому спала свіжа думка і навіть дала результат. Як Кардель тоді подивився на нього… З таким виразом на нього вже давно ніхто не дивився. Прихильно, з повагою і визнанням.

Вінґе почув якийсь новий звук і здригнувся від холодку, що пробіг по спині. Приглушений ритм. Торохтіння коліс на коренях і каменях не може його заглушити — ніби кроки когось, хто їх наздоганяв, і кроки настільки важкі, що земля від них двигтіла. Еміль замружився і затулив вуха. Через кілька хвилин йому вдалося заспокоїтися, серце вже не стукотіло як шалене, і він зважився опустити руки й прислухатися. Нічого. Чи далеко переслідувач відстав і коли їх наздожене знову? Обхопив коліна руками й марно намагався думати про щось інше. Підсунувся ближче до Карделя, який правою рукою обняв обрубок лівої. Еміль якусь мить повагався, потім простягнув руку й тицьнув Мікеля пальцем у бік. Кардель щось крізь сон пробурчав і знову захропів. Вінґе кілька разів його штурхонув, і лиш тоді велетень сів і ліниво роззирнувся.

— Жане-Мішелю, тобі теж не спиться?

Кардель щось буркнув у відповідь, позіхнув і почухав неголене підборіддя.

— Якщо й ти не спиш, може, трохи поговоримо?

— Про що?

Хрипкий голос Карделя видавав його втому.

— Про війну — якщо ти можеш про таке говорити. Чи про те, що ти робив до війни. Або після війни. Або про Ройтергольма й Армфельта. Про Стокгольм. Будь-що.

Кардель пильно глянув на товариша й уже не здавався сонним. Еміль згадав пропозицію, яку почув на Слоттсбакені, і подумав, що Мікель не сказав йому всієї правди, бо цей погляд кого хочеш наскрізь бачить. Але Кардель знизав плечима, сів зручніше, й потекла розмова, яка тривала доти, доки на сході не з’явилися перші промені сонця. Мікель знову глянув на Вінґе тим самим поглядом. Еміль кивнув, Кардель ліг на своє місце й заснув.

Прокинувся він лише тоді, коли ранкове сонце вже почало припікати. Струснувся всім своїм великим тілом, ніби пес після дощу, протер очі. Вінґе досі сидів, спершись спиною на мішок пшениці. Блідий, очі напівзаплющені. Кардель узяв пляшку з водою, прополоскав рота, налив трохи води на руку й сполоснув обличчя.

— Доброго ранку, Жане-Мішелю.

— Ти хоч трохи поспав?

Вінґе мотнув головою.

— А ти?

— Я звик засинати будь-де. Але хоч ранок і мудріший за вечір, я за ці кілька годин мудрішим не став.

Еміль Вінґе довго вагався, перш ніж щось сказати — не знав, як краще висловити те, що думалося.

— Я розмірковував про ті слова французького візника. Le ton beau des vivants можна перекласти як «прекрасна пісня живих», якщо я все правильно зрозумів. І пані Коллінг сказала, що вони поїхали стокгольмською дорогою.

— Чим це нам допоможе?

— Як думаєш, вона добре розуміється на людях?

Кардель на мить замислився.

— Коли ми вперше зустрілися, вона сказала мені дещо таке, що переконало мене: вона розумніша за нас обох.

— Тоді вважаймо, що вдова не помилилася. Ерік Тре-Русур до того не показував схильності до насильства і такий вчинок у шлюбну ніч, м’яко кажучи, несподіваний. Досвідченого злочинця після такого, може, сумління і не мучило б. Але Ерік мав би відчувати глибоке каяття.

Кардель виявив, що несвідомо киває, бо напрямок Емілевих думок йому подобався.

— Так-так, кажи далі.

— Можливо, Ерік Тре-Русур подався до Стокгольму топити свою тугу у вині. Тоді візникові слова означають, що знайти його можна там, де натовп, розваги й питво, у Місті між мостами. Треба шукати молодого шляхтича, імовірно під чужим іменем. Можливо, при ньому буде французький слуга. Пані Коллінг добре описала хлопчика: худорлявий, з тонкими руками й ногами, темноволосий, з привабливими рисами обличчя.

Кардель широко усміхнувся:

— Якщо він ховається у таких місцях — у нас непогані шанси. Навряд чи в місті є корчма, де я не почувався б як удома.

13.

У Місті між мостами нашим героям ніч замінила день. Щоранку Кардель падав на свій лежак, що аж дош­ки квилили. Еміль Вінґе ішов до своєї кімнати, яку досі винаймав, щасливий, що коли знову прокинеться від кошмару, то буде світло. Коли ж спадали сутінки й на вулицях засвічували ліхтарі, для них знову починалася робота. Скрізь шукали Еріка Тре-Русура — вздовж вулиць, від корчми до корчми, біля дверей яких перші відвідувачі збиралися вже після обіду. Шукали до самого ранку, коли шум у пивницях помалу стихав і пияки, підтримуючи один одного, розбрідалися хто куди. Кардель погрозами й підкупом залучає на допомогу безпритульних дітей, і ті ширять поголос вулицями, додаючи деталі, які їхня фантазія домальовує. Шукають вбивцю жінок з ангельським обличчям. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що згубник. Видає його тільки безмежна туга в очах. Молодесенький, ще навіть не справжній мужчина. П’є по-чорному, щоб забути вчинені злодіяння.

Цьому опису багато хто відповідає. Трактирів у місті — не злічити, і всі повнісінькі, спраглі випивки в черги вишиковуються перед дверима, чекаючи, поки їх відчинять. Кожен сотий відвідувач на вигляд міг би бути шляхтичем-утікачем, другим сином, якого зреклися, небажаним байстрюком, що марно намагався домогтися визнання свого походження, розтринькав усі гроші, а розуму так і не набрався. Хтось сором’язливий і переляканий, інший різкий і дратівливий, без міри п’ють разом із шахраями, що видурять і останню монету, яка залишалася. Кожен з них грав головну роль у власній трагедії, але жоден не ніс на душі вбивство молодої дружини, і ніхто з них не був Еріком Тре-Русуром. Кардель і Вінґе шукали його між багатих та бідних: чекали на площі перед Біржею, поки затихала музика балу й потік людей спускався сходами, розпитували і графів, і лакеїв. Літо збігало. Кожен день ставав коротший за поперед­ній, а ночі все довші. Уже й серпень закінчився, і всі, хто вважав вересень літнім місяцем, ще раз могли переконатися, як помилялися. Вітер з Солоного озера дедалі холоднішав. Нагріті за день міські стіни ввечері швидко холонули, і вже не походиш усю ніч у самій сорочці похмурими вулицями, де ще недавно було так задушливо. Осінь хапає все живе у свої холодні руки, літня спека швидко забувається. Вісники зими попереджають про наближення тяжкої пори. Минула зима була страшна. А як ця буде ще гірша? Усі пам’ятали, скільки торік було трупів, і переживали за тих, хто вижив.

Червоні сльози крапали з лип на цвинтарі церкви Святої Марії того дня, коли Еміль Вінґе вирішив уперше відвідати могилу свого брата. Ранок був похмурий і холодний. Еміль пішов сам — хай Кардель відпочине, перш ніж трактири відчиняться і їхня робота знову почнеться.

Прихід нового дня витискає вологу з землі. Туман спускається на Седермальм і сивою завісою відділяє Еміля від вранішнього міста. Тут лише він і могила. Кілька ліктів землі відділяє його від світу мертвих. Сесілів надгробок пронизливо простий. Ім’я і роки. Сесіл Вінґе, 1764–1793. Для Сесіла час зупинився. Іще трохи більше року — й Еміль стане старший за свого старшого брата. Ця думка раптом здалася такою абсурдною, що він ледве стримався, щоб не засміятися. Натомість за спиною почув якийсь інший звук. Він був тут не сам. Різко обернувся.

— Емілю.

Цього обличчя він не бачив багато років, але, здається, і для нього час теж зупинився. Сестра була саме така, якою він її запам’ятав. Вродлива, з блідою, майже білою шкірою. Стояла так близько, що могла торкнутися його рукою, якби захотіла. Він забув, як тихо вона вміла ходити. Їй ніколи не набридали такі ігри в дитинстві. Щойно він звертав свою увагу на щось, вона нечутно підкрадалася, затуляла холодними долонями йому очі й дзвінко сміялася у вухо.

— Гедвіґ. Ти зовсім не змінилася.

— Якби ти знав, як я хотіла б сказати про тебе те саме, брате.

Еміль пирхнув:

— Так, дивно: трупи тварин кладуть у склянки й заливають спиртом, щоб вберегти від руйнівної дії часу, але якщо ту саму рідину заливати в людину — діє зовсім навпаки. Але така була ціна одужання від моєї недуги, а ліки були значно кращі, ніж ті, що пропонувала мені ти.

— Не будемо сваритися — тепер, коли вже сама доля звела нас.

Мабуть, тисячний раз Еміль подумав, ­наскільки її вигляд не відповідає характеру. Вона досі гарна й струнка. Обличчя ніби вирізьбив майстерний скульптор, щоб прославити у віках досконалу красу. Па­м’я­тав він десятки юнаків, які опускалися на коліна перед цією красою, і всі без винятку мусили встати й повертатися додому з розбитими серцями. Його це не дивувало. Хто міг бути достойним її? Вона за мить розв’язувала задачі, над якими він і Сесіл билися годинами. Брати були рівними суперниками й добрими друзями, а вона була старша й просто видатна. Їй не годилося мірятися силами з ними, але якби який з братів і зважився кинути їй виклик — швидко зрозумів би, що не варто було.

Вона перша покинула батьківський дім. Еміль пам’я­тав, як щосили притискався вухом до дверей, дослухаючись до її сварки з батьком, але чув дуже мало. А потім лише за те, що ненароком вимовив її ім’я, можна було скуштувати різок.

Гедвіґ Вінґе провела по надгробку ніби вирізаними з алебастру пальцями.

— Коли ти востаннє його бачив, Емілю?

— Сесіл приїжджав до мене в Уппсалу, питав, чому я досі в студентській кімнаті й не склав жодного іспиту. Спершу я його навіть не впізнав, не хотів пускати. Підпер двері скринею, а потім ледве зміг її відсунути. Я сказав, що батько припустився помилки, коли заповів мені утримання на кожен рік навчання в університеті. Ми посварилися. Я накричав на нього.

— Ви з Сесілом завжди були такі близькі…

Дитячий спогад озвався різким болем десь у боку. Коли вони були ще дітьми, їх частенько відсилали спати без вечері — як покарання за порушення якогось із численних домашніх правил. І у своїй дитячій спальні, лежачи в ліжечках, вони шукали втіхи одне в одному, тримаючись за руки, аж поки заснуть. Еміль лежав посередині й засинав останнім, випускаючи спершу одну руку, потім другу.

— Ви обоє мене покинули, але після його від’їзду стало зовсім погано. Довгих два роки я залишався сам, змушений коритися батькові й грати в його кляту гру в лабіринт. Хоч як я старався, хоч як швидко добігав до центру лабіринту — це ніколи не було достатньо добре для нашого тата. І не дивно: спершу він отримав тебе, потім Сесіла, а потім прийшов найменший — у всіх значеннях цього слова: суцільне розчарування, той, хто й нігтя не вартий старшого брата й старшої сестри. Знаєш, коли я тільки приїхав до Уппсали, хоч куди при­йшов би — скрізь мусив вислуховувати про Сесіла та його неймовірні успіхи. Наприклад, мені розповідали, як Сесіл Вінґе виконав усі завдання на іспиті менш ніж за п’ятнадцять хвилин, або як професори помилялися, читаючи щось латиною, а Сесіл їх виправляв просто з пам’яті.

— І як ви тоді розійшлися?

— Він сказав, що попросив руки однієї панни й скоро одружиться. Питав, що зі мною не так. Питав, чи я пия­чу. Я сказав, що ні,— і в той час це була правда. Зреш­тою він здався і дав мені спокій, але попередив: якщо йому не вдасться наставити мене на праведний шлях, то за мене візьмешся ти і методи будуть гірші. Я лише посміявся.

Гедвіґ подивилася убік, щоб він не помітив докору в її погляді.

— Що ти робиш у Стокгольмі, Емілю?

Лють його закінчилася так само раптово, як і налетіла. Зітхнув, опустив плечі, заплющив очі й провів пальцями крізь волосся.

— Допомагаю поліційному управлінню з однією справою.

— Як виходить?

Його мовчання стало красномовною відповіддю.

— Чи можу я допомогти?

Еміль подивився Гедвіґ просто в очі, щоб зрозуміти, чи вона це сказала серйозно. На своє здивування, у погляді її побачив те, чого аж ніяк не чекав: каяття. Але у відповідь гірко просичав:

— Ти допоможеш мені? Я добре пам’ятаю, яка з себе твоя допомога. Коли я тебе бачив востаннє, ти кинула мене до божевільні. Ти й твої найняті лакеї. Я кричав твоє ім’я крізь ґрати й шибки, а ти просто відвернулася, щоб не дивитися на мене. Ти знов мене покинула, Гедвіґ. Ти знаєш, як нещасні бранці називають такі місця, сестро?

Еміль різко повернувся. На прощання вона майже прошепотіла:

— У неділю я ходжу в церкву на Ріддаргольмені. Якщо передумаєш — там мене завжди зможеш знайти, брате.

Еміль злісно махнув на те рукою, ніби намагався відігнати муху, що набридливо дзижчала над вухом. Ледь не врізався у дзвонаря біля цвинтарної огорожі й не звернув уваги на збентежений вираз обличчя, з яким той дивився на Еміля.

14.

Тіні проганяють з вікна промені післяполуденного сонця, і в кімнаті на вулиці Ґосґренд стає дедалі холодніше. За тінями на стелі Кардель вгадує, котра година може бути. Невдовзі його здогади підтверджує дзвін на церкві Святої Ґертруди. Він проспав майже до вечора. Крізь щілини в підлозі продимає холодне повітря. Час зустрітися з Вінґе й знову починати свою безнадійну роботу. Щовечора вони розширювали коло пошуку. Цього вечора планували піти вздовж каналу Реннілен до озера Трескет і далі, до Клари, через бідні квартали, куди ­жодна порядна людина з власної волі й кроку не ступить. Невдовзі на сходах почулися кроки — ішов Еміль Вінґе. Уже з кроків Кардель зрозумів, що щось сталося. Еміль Вінґе рухався інакше, ніж протягом усього цього безуспішного літа. Зазвичай він рухався повільно й стримано, і пожвавитися його міг змусити хіба переляк, коли йому здавалося, що в тіні щось побачив. Еміль став на порозі захеканий і почервонілий від швидкого підйому та хвилювання.

— Я дещо згадав і зрозумів те, що вже давно мав зрозуміти!

— Що саме?

— Француз-візник! Що, як він сказав не le ton beau des vivants, а le tombeau des vivants? Пані Коллінг не помилилася, бо звучить майже однаково, особливо для того, хто не знає французької. Але якби я зрозумів зразу — заощадили б багато часу!

Кардель розвів руками, ніби на мить забувши про своє каліцтво.

— Слухай, висловлюйся так, щоб і мені дійшло.

— Я думаю, що Ерік Тре-Русур у Данвікені.

— У божевільні?

— Так. Або в лікарні. Вони там поряд.

— І як ти про це дізнався?

— Ті слова — не про прекрасну пісню живих. Le tombeau des vivants можна перекласти так, як називають місця на зразок Данвікена.

— І як?

— Могила живих.

Пішли пішки через Червону греблю, яку вже почали готувати до зими, повз кузню на Залізній площі, далі вздовж пристані. Під стіною скидані на купу дошки й баласт. Якийсь моряк розпалив багаття й варив щось у казані. Інші вишикувалися в чергу перед напіврозваленою яткою, у якій спритний корчмар вже подавав напої, розраховуючи, що спраглі моряки не схочуть пертися хтозна-куди. Посередині сходів, що вели на вершину пагорба, зупинилися на дерев’яній платформі передихнути. На Солоному озері суден майже немає. Поганий час для торгівлі. Дехто з торговців ще плив з товаром до Стокгольму, а ті, що припливали, швидко розуміли, що їхні товари тут оголошено поза законом.

Піднявшись на Стіґберг, Вінґе з Карделем побачили далеко внизу міські верфі, де снували робітники, схожі на мурашок. Виступ суші внизу звужувався і сповзав у воду. На митному посту Кардель показав документи й повідомив, що вони скоро повернуться. Уздовж вузького потічка пішли на північ і невдовзі дійшли до лікарні.

У дворі тремтіли від вітру напівголі липи. Вітер з Солоного озера зривав листя й кидав у потічок, що тягнувся до лікарняної огорожі від озера Гаммарбі. Вінґе й Кардель пішли через занедбане подвір’я. Потічок зник у ямі під муром. Постукали у двері — відчинила жінка. Кивнула, почувши ім’я, жестом запросила зайти.

Усю центральну частину будівлі займала каплиця. Сходи обабіч вели на верхні поверхи. Слідчі пішли за жінкою на другий поверх, уздовж відчинених дверей кімнат, у яких ліжка з хворими стояли так близько, що ті легко могли дістати один одного. Жінка привела їх в один з бічних коридорів, відчинила двері й пробурмотіла:

— Ерік Тре-Русур.

Хлопець сидів на ліжку, склавши руки на колінах, саме такий, як його описувала Марґарета Коллінг, тільки зі слідами пережитого горя на обличчі. Симпатичне обличчя досі більше дитяче, ніж чоловіче, але бліде й змучене, тіло худе й знесилене, немите волосся звисає пасмами. Ніякої реакції на них. Еміль Вінґе звернувся до нього:

— Ерік Тре-Русур?

Хлопець так само тупо дивився перед собою. Він наче спробував повернути голову до них, але нічого з того не вийшло.

— Я Жан-Мішель Кардель з поліційного управління,— відрекомендувався Мікель.— А це Еміль Вінґе. Ми хотіли б дещо спитати про Ліннею Шарлотту Коллінг.

Ерікове обличчя скривилося, ніби його хтось ударив. Глухим голосом ледве вимовив, наче язик його прилип до піднебіння:

— Я її убив.

Кардель підійшов ближче й, не приховуючи люті, спитав:

— Чому, заради Бога?

Ерік здивовано подивився на свої коліна й сильно мотнув головою.

— Не знаю.

Кілька секунд дивився на свої долоні, потім щосили замружився і показав руки відвідувачам:

— Ось, дивіться!

Руки тремтіли. Ніяких плям на них не було.

Годину гості розпитували пацієнта, але нічого до пуття не дізналися. Час від часу здавалося, що Ерік відповідав на якісь зовсім інші запитання. На деякі взагалі не відповідав, поринувши у свої думки, і було схоже, що відві­дувачів узагалі не бачить і не чує. Коли знову повертався до цього світу — уже не розумів, з ким розмовляє, і тоді мусили заново відрекомендуватися і заново розпитувати, і все починалося знову. Зрештою Карделю увірвався терпець, він вийшов з кімнати, дорогою грюкнувши протезом у двері й лаючись так, що повітря навколо нього ніби почорніло. Вінґе ще трохи побув у кімнаті Еріка, доки і йому набридло повторювати те саме. Ви­йшов до Карделя — той у коридорі вперся у стіну й намагався заспокої­тися. В одному з приміщень знайшли жінку, яка пустила їх досередини. Вінґе відвів її убік.

— Він завжди такий?

Та знизала плечима:

— Я бачу його, тільки коли приношу їсти, але він ніколи не поводився інакше.

— Даєте йому щось, крім їжі й питва?

Кивнула:

— Так. Ми добре про нього дбаємо. Даємо ліки — так часто, як маємо можливість.

— Можу я глянути на ліки?

Жінка повела їх до комори, важкі двері відімкнула ключем, що висів у неї на мотузку на шиї. Пальцем поводила вздовж полиць і зупинилася біля однієї пляшечки, на якій було написано ім’я Тре-Русура й доза. Еміль Вінґе вийняв корок, понюхав вміст пляшечки, обережно вмочив палець і лизнув. Кивнув Карделю. Той добре зрозумів жест товариша й схопив жінку за лікоть:

— Слухайте мене уважно. Еріку Тре-Русуру більше не давайте нічого з цього, тільки їжу й воду. Жодної краплі нічого іншого. Наказую від імені поліційного управління. Ми повернемося…

Глянув на Вінґе — той показав два пальці.

— Повернемося післязавтра. До того часу Ерік Тре-Русур вже має відійти і зможе з нами поговорити. Якщо ні — ми знатимемо, що ви порушили наше розпорядження. У такому разі всі винні відповідатимуть перед законом.

Коли вийшли надвір, Кардель плюнув на стіну будівлі.

— Не віриться мені, що цей хлопчина вбивця.

Еміль Вінґе кивнув:

— І в мене таке ж відчуття. Але якби всіх убивць можна було безпомилково впізнати з першого погляду — світ напевно був би значно кращим місцем, ніж є.

— І що робитимемо?

— У пляшечці в них тебайка. Дія схожа на опій. Полегшує біль, але перетворює людину на рослину. Я вважаю, що лише через ці краплі він у такому стані. Сподіваюся, коли тебайка вийде, він зможе говорити.

— Добре, що ти розумієшся на таких штуках.

Вінґе ледве стримав дрож, згадавши вузьку камеру, шкіряні ремені, якими його прив’язували, щоб проти його волі пустити кров, і солодкуватий смак крапель, що їх крапали йому до рота. Це приниження він запам’ятав на все життя.

15

Кардель уже давно не мав вільного дня і тепер, коли він йому нарешті випав, не знав, що робити. Довго лежав у ліжку, слухаючи, як потріскують точильники в дерев’яній стіні. Зрештою блощиці й голод вигнали його з постелі. Налив води в миску, змочив обличчя і волосся. Після такої швидкої ранкової гігієни Мікель встромив протез у щілину між ліжком та стіною, вставив культю в заглибину й затягнув ремінці. Як завжди, шкіра аж запекла під ремінцями. Нічого, скоро мине. Натягнув куртку й спустився сходами.

Уночі дощик сполоснув місто, і світло далекого сонця, яке о цій порі вже майже не гріє, відбивалося на всіх мокрих поверхнях. Кардель мимоволі задивився на цю картину. Життя навчило його не вірити Місту між мостами, і якщо воно й дивувало іноді своєю красою, здивування швидко змінялося упевненістю, що це лише приманка для дурненьких легковірів. А все одно на мить зупинився помилуватися веселкою над дахами. Куди ж піти? Кинув до рота дрібку тютюну, пожував. Коли тілом попливло приємне пощипування від запашного зіл­ля, він уже знав, куди піти. Повернув праворуч і пішов брукованою вулицею у бік Слюссена.

«Мавпа» — корчма, але не з найгірших, тому власник не посоромився повісити над входом вивіску — на збитому з дошок щиті намалювали мавпу, не дуже гарно, але легко впізнається, а чого ще треба? Кардель не був тут уже рік. Після похорону Сесіла Вінґе мав багато похмурих думок, та все ж його тішила думка, що Анна Стіна, ­ точніше, тепер Ловіса Ульріка, нововіднайдена дочка корчмаря, знайшла свою тиху гавань. Досі він не мав причини турбувати маленьку сім’ю своєю появою. Полічив на пальцях, скільки місяців минуло. Під час останньої зустрічі дівчина була вагітна. Звісно, вже давно народила. Ця думка його раптом дуже схвилювала. У Стокгольмі мало не половина немовлят прощаються зі світом, щойно народившись. Життя крихке, ніхто не знає, що станеться далі. Кардель ніколи раніше не просив за себе ніякі вищі сили й тепер здивовано зрозумів, що з його вуст злетіло щось схоже на молитву.

Постукав у двері. Раз. Удруге. Нарешті хтось з того боку відсунув засувку й відчинив. Кардель не зміг згадати, чи бачив раніше це обличчя, але працівники в корчмах часто міняються. Зараз перед ним стояв худий чоловік з переляканим обличчям.

— Я хочу побачити господиню, Ловісу Ульріку Блікс.

Чоловік розтулив рота, наче хотів щось відповісти, але передумав. Широко відчинив двері й показав жестом, де можна почекати. Зала порожня — ранувато ще приймати відвідувачів. У каміні лише попіл. Коли був тут востаннє, побачив, що дівчина розумно витрачає гроші, які Кардель приніс як запізнілий весільний подарунок від нещасного Крістофера Блікса, її формального нареченого. Лавки й столи зі струганих дощок, підлога підметена й вимита з милом, стіни свіжо побілені. Але зараз усе мало такий вигляд, ніби голодний, ненажерливий Стокгольм знову повернувся сюди й усе проковт­нув. Меблі брудні й побиті. Розкидана на підлозі солома увібрала розлиті напої і блювотиння, але тяжкий сморід з приміщення вже не вивітрювався. Вздовж стін валявся щурячий послід. Кардель відчув занепокоєння. Чи дівчина хоч жива після пологів?

У дальньому кутку зали сходами спустилася жінка, якої він раніше не бачив. Трохи схожа на Анну Стіну, але не вона. З неприхованим презирством глянула на нього.

— Якщо ви шукаєте Ловісу Ульріку — знайшли. Але я ніколи не була Блікс, як і та, кого ви шукаєте, ніколи не була Ловісою Ульрікою. Я повернула собі своє ім’я, а самозванку звідси вигнала. Якщо ви з її банди, то вам краще зникнути, поки я не послала слугу по поліцію.

Кардель закусив губу, згадавши, що мала пережити Анна Стіна у Прядильному домі на Лонгольмені. Якусь мить вагався, не знаючи, як краще розпитати про те, що його цікавило. Від люті затремтіла ліва рука. Але, на своє здивування, несподівано тихо й ввічливо звернувся до жінки:

— Пані має пробачити мені помилку. Стільки роботи, що дуже легко переплутати імена. Я служу у сепарат-варті, як ви можете бачити з моєї форми. Дівиця Анна Стіна розшукується за перелюб, а я тут просто роблю свою роботу, розпитую, чи не бачив її тут хтось.

Ловіса Ульріка пхикнула.

— Не дивно, що ви так погано працюєте, раз у вас ліва рука не знає, що робить права. Учора я вже говорила з одним із ваших, і моя відповідь відтоді не змінилася. Якщо вона не у в’язниці, значить, повернулася до стічної канави, з якої вилізла. Місто не таке велике, не розумію, чому так важко знайти звичайну дівулю.

Кому як не йому знати, наскільки вона близька до правди.

16.

Холодний дощ кропить Еміля Вінґе й Мікеля Карделя. Уже знайомою дорогою вони знову йдуть до лікарні в Данвікені. Рвучкий вітер раз по раз підриває кожен клаптик тканини, який не тримає пасок, ґудзик чи пряжка. Укочена возами колія на дорозі наповнюється брудною водою, і зрештою калюжі розповзаються так, що обминути їх уже не виходить. Певний час вони крокують врізнобій, намагаючись знайти хоч більш-менш сухі місця, але невдовзі черевики набирають води, й ось вони вже крокують у ногу навпростець. Кардель весь час зажурено мовчить, і скоро Еміль розуміє, що не лише погода й мокрі черевики засмучують товариша. Усе частіше Вінґе крадькома на нього поглядає і щоразу бачить суворе, нахмурене задумане обличчя. Уже біля митного поста наважився спитати:

— Жане-Мішелю, що сталося? Наші справи непогані. Ерік Тре-Русур сьогодні буде при пам’яті без того зілля. Нарешті почуємо його розповідь.

Кардель різко зупинився, зняв капелюха й знервовано витер спітнілого лоба.

— Є одна дівчина… Ні, це не те, що можна подумати,— я вже застарий для неї і… багато іншого. Вона допомогла твоєму брату й мені розгадати частину загадки. Учора я хотів її провідати, але не зміг знайти. Коли бачив її востаннє, вона була при надії. До цієї пори мала б уже народити. Не знаю, куди вона зникла, але відчуваю щось недобре. Стокгольм — не найкраще місце для молодої матері з немовлям на руках.

Кардель повернувся спиною до вітру й вгледівся у будинки та ратушу, ніби те, що він шукав, легше було побачити здалеку. Повернувшись, побачив розчарований погляд Вінґе, зібрався і струснув головою.

— Вибач. Це правда, моя кисла пика — погана нагорода за твою кмітливість. Наше слідство вперше має перед собою якесь світло, і лише завдяки тобі. Я часом поринаю у якісь сторонні думки, але це означає тільки те, що я повністю тобі довіряю.

Він рішуче пішов уперед, здоровою рукою поплескавши Еміля по плечу — доволі сильно, щоб того трохи відкинуло вбік. Еміль щосили старався не відставати.

— Я хотів би тобі допомогти. Опиши мені її, щоб я впізнав, якщо побачу.

Кардель змалював Анну Стіну так докладно, як тільки зміг.

У кімнаті Еріка Тре-Русура їх зустріло порожнє ліжко — навіть без матраца. Нічого з його речей не видно. Кардель і Вінґе ошелешено зупинилися і роззирнулися. Мікель перший озвався:

— Хай йому, що тут сталося?

Вінґе так і стояв непорушно в центрі кімнати, поки Кардель оглянув усі чотири кути, ніби хотів пересвідчитися, що пацієнт не ховається за стільцем чи столом. Їхнє здивування перервав стук у стінку з сусідньої кімнати.

Там зразу видно було, що в кімнаті вже не перший рік живе та сама людина. На ліжку в самій сорочці лежав незнайомий чоловік. Фіранки на вікні зсунуті. Коли очі звикли до напівсутінків, відвідувачі побачили, що набряклий живіт і ноги чоловіка прикриті простирадлом.

— Мене звати Йоакім Ерсон. Раніше я був торговцем, поки хвороба мене не здолала.

Кардель привітався кивком голови.

— Кардель. Вінґе. Сподіваємося, що ви скоро оду­жаєте.

Ерсон поплескав себе по стегнах і гірко посміхнувся:

— Щодня з мене виціджують цілий глек рідини. І ліків від цього немає.

— Ми шукаємо Еріка Тре-Русура.

Торговець кивнув:

— Його тут більше немає.

— А де ж?

— Перевели в божевільню.

Кардель здивовано заревів:

— Якого дідька?

На обличчі Йоакіма з’явився вираз відчаю.

— Не бачили іншої ради. Хлопчина був геть не при тямі. Хоча він і від самого початку був тяжкий. Часом, коли з мене зливали воду, я міг ступити кілька кроків до його кімнати. Його розум майже завжди був затьмарений тими краплями, що йому давали, то він на мене уваги не звертав. Я мав говорити за двох, зате відчував, що не сам, що біля мене хтось є. А тепер…

— А що було?

— Хтось до нього приходив. Я чув голоси Еріка й ще двох. Коротко поговорили. Потім вони щось зробили — не знаю що. Були якісь дивні звуки, далі потягло смаженою свининою. Після цього Еріка залишили самого. Через кілька годин я зміг дотягти своє нещасне тіло до його кімнати. Він лежав на ліжку і…

Товсті губи чоловіка затремтіли, він мало не плакав.

— Я був уже тут, коли Еріка привезли. Думаю, вам зрозуміло, що мені вже недовго залишилося, але він був молодий, усе життя попереду. Я весь цей час надіявся, що хлопчина одужає. Нас небагато таких, хто має шанси звідси вийти. Знав, що я тут і помру, але дожидав, що побачу, як він оживе.

Сльози потекли набряклими щоками. Ерсон затулив обличчя краєм простирадла. Через тканину відвідувачі ледь розбирали, що старий казав.

— Йому щось зробили з головою. Заляпали підлогу. Пов’язка не могла зупинити кров, і вся подушка була червона. А Ерік… Від нього залишилася тільки порожня шкаралуща.

Божевільня стояла на горі над морем. Охоронець, який вів Карделя та Вінґе коридорами під галас і лайку пацієнтів, час від часу поглядав через плече, ніби перепрошуючи.

— Забагато їх тут, дуже шумно. А як у когось напад, то вже всю палату охопить, і оком не змигнеш.

Пройшли сходами, через внутрішній двір, знову в будівлю, і нарешті проводир відчинив важкі дубові двері й жестом запросив у ще один коридор.

— Тут ми тримаємо нашого новачка.

Відчинив люк у дверях однієї з камер, скривився від смороду, який вдарив у носа. Махнув рукою — мовляв, подивіться самі. Відійшов у бік і став терти ячмінь на оці. Кардель кілька разів моргнув, щоб очі швидше звикли до темряви. Нарешті щось став бачити. Солома на підлозі, перевернутий горщик. Четверо чоловіків, голі або в лахмітті, зіщулилися, нажахані світлом, яке нічого хорошого ніколи не приносило. Мікель гучно вилаявся і відійшов, щоб і Вінґе подивився. Дерев’яною рукою стукнув по замку.

— Відчиняйте, випустіть його. І дайте щось йому прикритися.

Четверо хворих завмерли під стіною, коли Кардель грізно став посеред кімнати. У камері холодно. Ерік Тре-Русур сидів на підлозі з випростаними ногами. Не рухався, не реагував ні на світло, ні на відвідувачів, які намагалися його підняти. Здавалося, що ноги його не тримали. Безвільно дав повести себе до вікна. Вінґе над вухом ­говорив йому все, що спадало на думку, але на Еріка це не справляло аніякого враження. Еміль м’яко поклав руки йому на плечі й посадив на лавку під заґратованим вікном. Від хлопця смерділо навіть гірше, ніж від усієї камери. Сеча й кал стікали по ногах і збиралися під ним, поступово підсихали й подразнювали шкіру. Губи посиніли від холоду. З-під брудної пов’язки на голові досі сочилася кров.

Охоронець повернувся з великою полотняною сорочкою. Вінґе обережно натягнув її на Еріка, зв’язав за спиною рукави і показав на пов’язку:

— Знаєте щось про його рану?

Чоловік замотав головою так, що полетіли воші.

— Ні, пане, його так привезли.

Вінґе пальцями легенько обмацав череп, розв’язав край бинта й почав розмотувати. Ерік ніяк не реагував. На голові під пов’язкою волосся обрізане й виголене. Рана завбільшки як монета. Навколо неї розсілися воші — бенкетують. Круг рани чорною шкіркою запеклася кров. Вінґе кілька хвилин оглядав рану, потім опустився на одне коліно перед Еріком і взяв його руками за щоки, щоб глянути в очі. Порожнеча. Набряк ­після операції навис над очима. Одне око постійно косить на ніс, здається, що не рухається. Губи обвисли, в роті збирається слина й стікає на підборіддя.

Кардель повернувся до охоронця.

— Помийте його і дайте окрему кімнату.

Той ще нічого не встиг відповісти, як Мікель випе­редив:

— Мене не хвилює, що у вас місця немає. Вигадайте щось, віддайте свою кімнату, якщо не маєте іншої. Від нього проблем не буде. У такому стані його навіть замикати не треба.

Глянув на Вінґе — той прошепотів:

— Порожня шкаралуща.

Навколо божевільні повіває вітерець. Коли йшли сюди, вітер дув їм в обличчя. Чомусь так само й зараз. Хвилі Солоного озера розбивалися об берег. Зазвичай, коли ввечері вітер повертає з міста в бік моря, Кардель ховає­ться у корчму чи кімнату. Але зараз не звертає уваги на пориви, навіть задоволений, що одяг провітриться і, може, не тхнутиме лікарнею. На протилежному березі тіні Вальдемарсуддена й острова Блекгольмена розчиняються в суцільному мороці. А далі в затоці Місто між мостами чекає, коли засвітять вуличні ліхтарі. Запізніле суденце поспішає до пристані з надією причалити, поки ще геть не стемніло. Лише коли митний пост залишився позаду, на схилі Стіґбергу, Кардель озвався:

— І що тепер?

Вінґе здригнувся від несподіванки. Він і сам про це думав. Трохи помовчав і махнув головою.

— Дай мені трохи часу все обміркувати.

За Слюссеном кожен пішов своєю дорогою, Кардель — човгаючи важкими черевиками, Вінґе — швидко перебираючи ногами й лякаючись кожної тіні.

17.

Сотні мартинів кружляють у бляклому небі, видивляючись будь-яку нагоду кинутися вниз до землі й схопити нерозважливо залишену без нагляду рибину чи вкрасти здобич свого брата. Торговки й рибалки зібралися з кошиками на мосту й площі, обклали ноги соломою, щоб хоч трохи захиститися від холоду, і так чекали люд, що невдовзі мав повалити з церкви на острові. Еміль Вінґе пройшов мостом і поспішив повз сірі надгробки, щоб вибрати місце, з якого добре видно двері церкви. На кладовищі він не сам. Голодранці усіх мастей, що встигли пробратися сюди, перш ніж міська сторожа стала на пости на мосту, тепер повилазили зі своїх сховків у надії, що багатіям слово Боже навіє хоч трохи милосердя. Усі репетирують найжалібніші вирази облич і поправляють одяг так, щоб якнайкраще показати свою бідність. Чекати довелося недовго — дзвони віддзвонили останні акорди за жителями парафії, котрі померли минулого тижня, усі мовили «Амінь», двері відчинилися, і вірні почали виходити надвір.

Еміль витягнув шию, щоб краще бачити й краще вид­но було його. Перед церквою не було ґанку, на якому людей, що виходили з церкви, було б видно, мов на сцені. Але навіть так він її не проґавив, та й вона побачила його зразу, щойно вийшла. Еміль не помітив, чи був хтось із нею. У кожнім разі, вона відійшла в бік і тепер чекала, поки натовп пройде і можна буде безперешкодно наблизитися до нього.

Одягнена в темну сукню, з чорною хусткою на голові, вона дуже відрізнялася від багатьох містян, які старалися одягти щонайяскравіше вбрання, демонструючи своє багатство. Звіддалік кивнула, не питаючи, навіщо прийшов, і пішла з ним до мосту вздовж вулиці Ріддареґатан.

На вулиці за мостом під корчмою вже вишикувалася чимала черга тих, чиєї спраги не втамувало вино для причастя.

В аркаді під колонами він знайшов кам’яну лаву, запропонував їй сісти. Різкий вітер з північного сходу приніс гострий запах кінських стаєнь з острова.

— Я прийшов не задля себе.

Від неї не пролунало жодного запитання, але він усе одно відповів на одне:

— Про допомогу мене попросив чоловік, якого дуже цінував наш брат — Жан-Мішель Кардель. Хороша людина, хай на перший погляд таким і не здається. Війна його пережувала й виплюнула без руки. Але він має доб­рі наміри. І я прошу твоєї допомоги задля нього, бо він заслуговує більше, ніж я сам можу йому запропонувати.

Вона лише кивнула й спитала:

— Розкажеш мені всю історію з початку?

Не перебиваючи, прослухала все від початку до кінця, взяла з коробочки понюшку тютюну, нюхнула й чхнула в хустинку.

— Що ж, братику, я бачу тут дві можливості. Перша — Ерік Тре-Русур сам від початку до кінця коваль свого нещастя. З причин, яких ми ніколи не дізнаємося, убив свою молоду дружину й з чиєюсь поміччю влаштував собі покарання, якого, як вважав, заслуговував.

— А друга можливість?

— Змова, звичайно.

— І як дізнатися, якщо це змова?

Вона підвелася і стала ходити перед лавою, заклавши руки за спину — так само, як у дитинстві, коли здавалася на його благання і погоджувалася допомогти в роз­в’язанні батькових задач.

— Ви поки що не розглядали мотиву, який мені спадає на думку першим,— грошей. Ерік Тре-Русур був другим сином, але успадкував усе батькове майно. Хто зараз розпоряджається його грішми, коли він не може? Найчастіше трагедії стаються з волі тих, хто на них може заробити.

— З чого ж мені почати?

— З управителя Тре-Русура, того Свеннінга. Я не бачу причин приписувати йому злі наміри, але треба перевірити, як йому сплачують платню. Який був підпис на договорі, що він вам показав?

— Та просто нерозбірлива пляма.

— Лише один підпис, інших не було?

Еміль мотнув головою, Гедвіґ на те кисло посміхну­лася.

— Значить, документ підписаний без свідків. Я на твоєму місці потягла б за цю нитку й подивилася, що витягнеться з клубка. Не впадайте у відчай, поки цього не перевірите. Пиши тому Свеннінгу й вимагай, щоб прислав вам поштою договір.

Вони ще трохи обговорили формулювання листа, дійшли до найкращого тексту, після чого Гедвіґ, що весь цей час ходила туди-сюди, зупинилася.

— Для тебе це важливо, Емілю?

— Так.

— Я розумію, що тобі хочеться піти шляхом Сесіла. Ти маєш свої причини дошукуватися правди в цій справі, але не будь наївним і не думай, що інші не мають своїх причин.

— Ти про що?

— Кардель.

Переступила з ноги на ногу, готуючись до монологу.

— Ти кажеш, що війна його перемолола. Думаю, наш любий брат справді повернув йому власну гідність — принаймні на певний час. А потім цей Кардель знайшов тебе. Ніхто не скаже, що ви не схожі, ти й Сесіл. Припускаю, що він таким чином прагне знову пережити те, що відчував недавно. І не забувай, що він відданий не тобі, а тому, кого з нами вже немає. Це може бути небезпечно. Ним керує серце, тому дії його важко передбачити. Стережися.

Сіла зовсім близько до нього — може, навіть надто близько.

— Ти йому скажеш про мене? Що він дістає допомогу не лише від тебе.

І не дочекавшись братової відповіді:

— Я перед тобою завинила, Емілю, і ніколи цього не спокутую. Якщо тобі так важливо, щоб він тебе цінував,— можеш нічого про мене не казати, я не проти.

До Еміля раптом повернулося знайоме з дитинства відчуття, що він говорить з кимось, хто знає його так само добре, як він сам себе знає, від кого немає сенсу щось приховувати. Гедвіґ перша підвелася, стала між колонами й подивилася вниз на течію. Змінила тему:

— Емілю… Як ти впізнав свою хворобу, коли вона тільки з’явилася?

Він відвернувся і заплющив очі. Як же швидко охоп­люють усі ці спогади…

— Я бачив те, чого не існує.

— Що ти маєш на увазі?

— Якось я прокинувся від того, що на мене хтось дивився. Поряд на ліжку сидів батько, геть сірий на лиці. На колінах тримав папери… усі ті листи, які мої професори слали йому — зі скаргами, докорами й попере­дженнями. Був розлючений, думаю, якби мав силу, то відлупцював би мене так, як ніколи в житті. Хотів знати, що я можу сказати на свій захист, чому я не старався, як посмів занапастити всі вкладені в мене зусилля. Кидав мені в обличчя успіхи Сесіла, які мали довести, що його методи виховання плідні, бо ж ось приклад! Я не міг нічого йому пояснити, а він ставав дедалі лютіший, тому я розплакався і натягнув ковдру на голову. І сидів так, аж поки він стомився.

— А потім?

— А потім згадав, що батько помер ще кілька тижнів тому, хай я і не встиг на похорон.

Вона сіла на лаву, мовчки дивлячись додолу. Еміль теж мовчав, тож вона озвалася:

— А далі що? Ставало гірше?

Еміль посміхнувся.

— Ти подумаєш, що я жартую, але я таки розкажу, хоч і ризикую нарватися на кпини. Сесіл мені якось на іменини подарував книжку — було мені років сім, може, вісім. Плутарх, легенда про Тесея, як він пішов у Дедалів лабіринт і зустрів Мінотавра. Сесіл так хотів пожартувати, натякаючи на батькову гру в лабіринт. Але я ще був замалий, щоб зрозуміти, в чому суть. Навіть не знаю, скільки разів я прокидався в холодному поту, бо мені снився Мінотавр, невблаганний людожер з головою бика на людських плечах. Після зустрічей з батьком я чув його кроки, тяжкі кроки Мінотавра по той бік стіни, яка так само могла бути стіною лабіринту в Кноссосі. І щоразу кроки чулися ближче.

— Ти ж не віриш у легенди?

Еміль скривився:

— Ні, Гедвіґ. Не вдень. Удень я думаю, що моя хвороба набулала подоби того, чого я більше за все боявся в дитинстві, відкопавши його у моїх споминах. Але вночі, коли я сам і ніхто не може мені допомогти, багато разів я чув тяжкі кроки звіра. Вони наближалися, і все навколо двигтіло від них. Якби ти спитала в таку мить — я відповів би інакше…

— І ти досі їх чуєш?

— Так. Іноді.

Цікаво, чи зрозуміла вона з виразу його обличчя, наскільки він применшив? Бо часом він їх чує сильніше, часом слабше, але чує. Чує завжди.

Якщо сестра й зрозуміла, що він прибрехав, то не показала цього.

— Маячня,— вів далі Еміль,— так лікарі назвали мою хворобу. Видіння. І з часом ставало гірше. Вони, звісно, таке бачили не вперше: нездатність відрізнити реальність від видінь, упевненість, що за тобою хтось стежить. Але хоч скільки разів вони таке бачили, у кожного пацієнта хвороба розвивається по-своєму. І жоден не одужав. Вийшовши з лікарні, я сам почав шукати способи полегшити страждання. Виявилося, що тільки пияцтво й давало мені можливість трохи перепочити.

Еміль відчув її тепло на своєму плечі. Не міг би й згадати, коли вона востаннє його торкалася. Голос тихий і заспокійливий — так вона його колись у дитинстві питала, які страхи йому наснилися:

— Якщо тобі знову знадобиться моя порада, залиш мені записку на перетині Вестерлоннґатан і Скреддерґренд, у розі собору. Я проходжу там щодня.

Погладила його по щоці.

— Тесей переміг Мінотавра. А потім нитка Аріадни показала йому вихід з лабіринту. Можливо, ти мусиш зустрітися зі своїм страхом, щоб його здолати.

— Хто зараз вірить у легенди…

18.

До самого вечора Кардель ходив містом. З десяток разів йому здавалося, що ось він її побачив. Часом наздоганяв якусь дівчину, у якої з-під хустки вибивалося таке ж пасмо, як у Анни Стіни, клав руку на плече й різко розвертав, але вже наступної миті мусив перепрошувати — не вона. Бачив її скрізь, але все не вона.

Спадає ніч. Між будинками лине сморід від олійних ліхтарів. Смердить так сильно, що люди жартують: мовляв, у лабіринті міських вулиць знайти дорогу легше за запахом, ідучи від одного світильника до іншого, ніж орієнтуватися на їхнє тьмяне світло. Карделеві не треба ні того, ні того — він знає кожну вулицю, кожен провулок у місті, не заблукає ні вдень, ні вночі. За кожними дверима галас і дзенькання пляшок. Тільки-но заходить новий відвідувач, чується крик десятків горлянок, щоб зачиняв швидше двері й не випускав тепло. З Карделя глузують скрізь, хоч куди зайде:

— Недавно шукав жінковбивцю, тепер повію-втікачку. Що ж буде завтра?

Але навіть добрі знайомі, з ким не доводиться зразу шкодувати про кожне сказане слово, нічого про неї не знають.

Вряди-годи Кардель прокидається рано-вранці, у час, коли на війні сурмили підйом. Зазвичай повертається на другий бік і знову засинає. Але сьогодні встав, потягнувся і почав збиратися. Нагострив бритву, з тяжким трудом поголився. Він рідко так ретельно голився, бо ж на те треба часу: на бороді й щоках багато зморщок, виямків і горбочків, за якими постійно ховаються від леза кущики щетини. Вода холодна, мило погано піниться, та й бритва могла б бути гостріша, але врешті-решт він побачив у дзеркалі абсолютно гладенькі щоки. З ящика під ліжком вийняв свою форму, зі штанами й портупеями, щіткою струсив з куртки міль. Вбрався, зійшов сходами донизу й вийшов на вулицю. Налетів на прибиральників, які вивозили на тачці діжки з фекаліями. Відскочив, щоб не заляпало, під голосні насмішки лайновозів. Перейшов через Полгемський шлюз і вулицею Горнсґатан подався до Ансґаріеберґет.

Перетнув міст і зразу, ще навіть не бачачи стін, відчув, що Прядильний дім близько,— за густим гнилим запахом, що висів над безплідним Лонгольменом. Він не дуже часто приходив сюди, хоч це й центральне місце сепарат-варти, куди з усіх кінців міста приводять засуджених жінок. Кіптява й бруд на шибках залізними ґратами захищені від води й ганчірок, але навіть звідси можна почути торохтіння прялок у великих залах і зітхан­ня пряль. Їм судилося тяжко працювати, аж поки життя не покине більшість із них.

Мікель струснув головою, щоб відігнати похмурі думки, й відрекомендувався на воротах:

— Кардель, номер двадцять чотири. Я шукаю головного наглядача.

Вартовий на вході пильно подивився на нього.

— Гюбінетт застудився. Можу покликати Петтерссона — може, прийде, якщо пощастить. Або радше не пощастить…

Кардель не часто зустрічав людей, що могли суперничати з ним у габаритах, але Петтер Петтерссон — віл, а не людина, височезний і широчезний. Формену куртку головного наглядача розшили добрячою смугою синьої тканини, трохи іншого відтінку, але шви все одно мало не розходяться від кожного руху. Від нього тхне перегаром від учорашньої пиятики. Червоні запалені очі підозріло дивляться на Карделя, поки той пояснює, чого прийшов. Петтерссон відхилився назад і голосно повторив:

— Він цікавиться, чи є тут Анна Стіна Кнапп, щоб викреслити її зі списку розшуку.

Петтерссон зубами витягнув корок з пляшки, виплюнув його додолу й кілька разів ковтнув з шийки. Підняв брову й простягнув пляшку Карделю. Той помахом голови відмовився.

— Це ім’я я добре запам’ятав.— Головний наглядач схилився над столом, що відділяв його від візитера.— І вже чув раніше ім’я Кардель.

Спорожнив до дна пляшку й повернувся до розмови:

— Кажуть, що Кардель — не один з нас. Що роботу пальта він вважає негідною, хоча платню отримує радо. І от мені цікаво: з якого дива пан Кардель так нарядився і прийшов сюди спитати про втікачку, ім’я якої, як мені здавалося, ніхто не пам’ятає, окрім мене?

Петтерссон підняв ручище й жестом зупинив Карделя, який збирався щось відповісти. Очевидно було, що його розкрили. Наївно було сподіватися, що всі пальти ідіоти. Тепер залишається нарікати на свою дурість.

— Те, що ти, Карделю, мені тут розказуєш — дурня повна. Управа знає, що Анна Стіна Кнапп оголошена мертвою. І те, що останки, знайдені торік у нашому підвалі, явно належать іншій бранці, більше нікого не хвилює. На папері все сходиться. Але я знаю, що до чого, як і ти, бачу. Ні, Карделю, тут точно якийсь особистий інтерес. От тільки який саме — я можу лише здогадуватися.

Петтерссон примружив очі й пильно вдивлявся в Карделя, ніби якийсь суворий слідчий.

— Вибач, що я так багато вголос розмірковую,— голова в мене туго думає з похмілля. Коли минулого разу Кнапп сюди потрапила, ти не мав підстав приходити сюди про неї розпитувати. А це означає, що ти її зустрів уже після того, як вона втекла. І де ж? Десь у місті? Напевно, коли розсувала ноги десь у підворітті. Може, ти був одним з її клієнтів і скучив?

Якийсь дивний мрійливий вираз з’явився на обличчі Петтерссона.

— Щось у ній є, у цій Анні Стіні, еге ж? Щось особ­ливе…

Кардель відчув, що зашарівся. У ньому закипав гнів, але що він міг зробити? Лише сидіти мовчки, поки Петтерссон глузливо посміхався від вуха до вуха.

— Я вже й втратив надію колись її побачити. Думав, що вона покинула столицю і знайшла собі прихисток десь далеко звідси. Аж тут прийшов ти й знову пробудив у мені давні мрії. Дякую тобі, Карделю! Тепер вона знову ніби стоїть переді мною і тремтить від страху, дивлячись на Майстра Еріка, як і годиться. Тепер я знову поновлю її пошуки. Якщо вона десь у місті чи в передмістях — скоро ми нападемо на слід. Знайдеш її перший — можеш навіть з нею розважитися перед тим, як приведеш сюди. Думаю, що і якусь скромну винагороду для тебе організуємо.

Петтерссон підняв одну сідницю і гучно перднув, задоволено видихнувши.

— А зараз, будь такий ласкавий, іди до чорта, Карделю. Тут ти нічого не дізнаєшся.

Кардель не мав іншої ради, як зробити, що йому сказали. Під смішки вартових Мікель понуро побрів геть. Ішов повз занедбані будиночки парафії Святої Марії і думав, що все й так було погано, а він зробив ще гірше. Він мусить її знайти, і якомога швидше. Усе інше може почекати.

19.

Адреса, яку Свеннінг написав у своєму листі, привела Еміля Вінґе на вулицю, що спускалася до Корабельної набережної. Піднявся на ґанок з двома сходинками, постукав у двері. Якийсь чоловік відчинив і запросив у невеликий, але охайний кабінет. У грубі затишно потріскували дрова. Чоловік знову сів у крісло за столом. Його звати Палліндер, і він геть лисий. На спинці крісла висить перука з овечої шкури. На столі, крім чорнильниці й іншого письмового приладдя, графин і два келихи з монограмами. Чоловік доволі гладкий — мабуть, здебільшого сидить за столом і мало рухається. Обличчя рум’яне, навіть червоне. На носі — окуляри для читання. З легкою усмішкою поглянув на гостя поверх окулярів.

— Отже, пан Вінґе.

Еміль стрепенувся, зрозумівши, що чоловік знає його ім’я.

— Ви на мене чекали?

— Звичайно. Думаю, листи від пана Свеннінга ми одержали одночасно. Хоча в мене залишилося враження, що варто чекати двох відвідувачів.

Вінґе вчора двічі приходив до Карделя, але на стук ніхто не відчинив.

— Мій колега зайнятий іншими справами.

— Неважливо. Перейдімо до справи. Свеннінг вам уже достатньо розповів, і немає сенсу мені заперечувати, що я плачу йому платню за завданням іншої особи. Як ви розумієте, для мене на першому місці інтереси мого клієнта, тому я не можу відкрити вам його імені й місця проживання.

— Ви бачили документ, що уповноважує мене на одержання потрібних відомостей.

Вінґе вилаяв сам себе, що не може сказати жодного речення, не затинаючись, як студент на іспиті з дисцип­ліни, якої не вчив. Кожне його невпевнене слово — ніби вітер у вітрила самовладання Палліндера.

— Бачив, але це якийсь зовсім незнайомий мені документ. І як я помітив, там немає вашого імені.

— Я маю дозвіл пана Карделя виступати від його імені й від імені поліційного управління.

— Управління ніколи не зазіхало на моє право зберігати приватність клієнтів. Я теж маю контакти в поліції і волів би спершу перевірити ваші повноваження, перш ніж ми продовжимо цю розмову.

Вінґе кілька секунд посидів мовчки, потім закинув ногу на ногу, марно шукаючи слів, які допомогли б достукатися до повіреного. Безнадія тяжким гнітом лягла на його шию і плечі, змушуючи схилити голову. Палліндер терпляче чекав, дивлячись на гостя поверх окулярів. Вінґе вже зібрався встати й піти. Кинув погляд на власника кабінету, як марну обіцянку невдовзі повернутися,— і побачив руки. Руки невеличкого лисого чоловіка дрібно тремтіли.

Вінґе ще раз глянув Палліндеру у вічі й побачив там добре знайоме почуття. Повірений добре його приховував, лише на мить втратив контроль, та Емілеві було цього достатньо. Чоловік швидко сховав руки під стіл, але пізно. Вінґе розслабився, зручніше всівся на стільці.

— Пане Палліндер, не запропонуєте мені щось випити на коня?

Палліндер не зміг відмовити й рішуче взяв келих, але вгамувати тремтіння рук йому не вдалося. Бренді розлилося на стіл. Чоловік відставив графин і потер замазаними чорнилом пальцями. Обоє мовчали, не знаючи, що робити далі й до чого це призведе. Нарешті Еміль глибоко вдихнув і сказав:

— Страх.

Почув, що зараз його голос лунає значно впевненіше й твердіше.

— Неприємне почуття. Паралізує розум. Внутрішній ворог, який не дає керувати своїми думками. Думаю, небагато на світі людей, знайомих зі страхом краще за мене. Я був слабкою дитиною, мене мучили кошмари й страшна невпевненість у собі. Я виріс, але не став боятися менше. Не можна перерости свою тінь. А найгірше буває, коли людина сама. Але зараз нас тут двоє. Що, як ми змогли б допомогти один одному?

Палліндер узяв келих з калюжки бренді, одним ковтком випив бурштинову рідину й неприємно посміх­нувся:

— А пан Вінґе вже не хоче випити? Це теж ліки, хай і на короткий час.

— Терпіти не можу випивку.

— А хто ж її може терпіти?

Палліндер випив і з другого келиха. Зняв окуляри, поклав на стіл.

— Я можу говорити з вами відверто? Тільки пообіцяйте не розкривати нікому того, що я скажу.

Еміль ствердно кивнув. Палліндер налив у келих знову. Щоразу, коли з графина лилася рідина, кімнатою линув приємний аромат бренді. Повірений узяв келих, підійшов до вікна й подивився надвір.

— Вибачайте, якщо мені важко буде знайти правильні слова. Ніколи не любив слова, завжди віддавав перевагу цифрам. Сподіваюся, вас не образить незграбність моїх висловлювань.

— Не думаю, що я маю право першим кинути камінь за такий гріх.

Палліндер кашлянув.

— Певен, ви розумієте, що часи зараз не найкращі. Не знаю, який фах нині процвітає. Тут доводиться бути вдячним за кожного клієнта, якого вдається тримати при собі. Тут у нас успадкований договір: я допомагав у справах батькові, тож тепер допомагаю синові — усе одно більшість документів складав і посвідчував я, а ­кожна маєтність з часом набуває своїх особливостей. Якби я мав достатньо сміливості — давно вже послав би його до дідька, але тут ще й сам король втрутився, ніби все й так не було збіса кепсько. А найгірше те, що я не міг собі дозволити відмовитися від цього клієнта. Але він вдався не в батька… І шляхетське дерево може мати трухляві гілки. Ви у своєму становищі не можете бачити всієї картини й навіть не уявляєте, які наслідки можуть бути — не тільки для нас, якось причетних, а й для зовсім сторонніх і невинних людей.

Вінґе нахмурився.

— Я ціную вашу довіру, але за такими загальними формулюваннями важко зрозуміти, що ви маєте на увазі.

Палліндер рукавом витер спітніле чоло.

— Звичайно. Я сам чую, як це звучить. Не запропонував вам ніякого пояснення своїх мотивів… Але дозвольте мені заради всіх нас просто вас попросити… Чи не можна було б саме цього разу спрямувати пильне око поліційної служби в якийсь інший бік? У Стокгольмі вистачає злочинів, які треба розслідувати.

— Ви, пане Палліндер, теж не бачите всієї картини. Якби ви могли поглянути на все це моїми очима, ваші проблеми вас не так вражали б. Загинула дівчина. Її вбили так жорстоко, що навіть кришталева люстра під стелею була заляпана її кров’ю. Юнакові пробили дірку в голові й тепер він бездумно сидить у власних нечистотах, чекаючи смерті, як ніхто інший не чекає. А ваш клієнт, хай хто він є, пов’язаний зі злочином, який ми розслідуємо. І якщо він не винний, йому це потрібно ще більше, ніж нам.

Палліндер примирливо кивнув і знову сів до столу.

— Так. Можливо…— тихо мовив.— Як я вже казав, це не той клієнт, якого я собі бажав би.

На його обличчі відбилися сліди внутрішньої боротьби.

— Якщо вже я не можу відмовити вас, дозвольте хоча б повідомити моєму клієнтові про вашу справу. Якщо я в ньому не помиляюся, він швидко відгукнеться. Тільки залиште мені адресу, за якою він зможе вас знайти. Якщо ви на це погодитеся — дуже мені допоможете. Так я не зраджу довіри свого клієнта.

Вінґе зважував, чи варто пристати на прохання Палліндера, а той ставав дедалі блідіший. Схоже, на кону стояло щось більше, ніж гонорар і професійна етика. Навряд чи вся стокгольмська поліція могла налякати чоловіка сильніше за його таємничого клієнта. Еміль зітхнув і погодився — якщо струну перетягнути, вона порветься і стане абсолютно марна.

— Хай буде так, пане Палліндер, але якщо завтра до полудня я не дістану відповіді — чекайте мене знову тут, і не самого, а з колегою. Повірте, він не такий добрий, як я.

Палліндер, що досі майже не дихав, полегшено видихнув і схопив графин, наче збираючись спорожнити його весь. У нього явно відлягло від серця.

— Не забуду вашої доброї волі ніколи.

Перед самим порогом Палліндер зупинив Еміля, і впер­ше за весь час у його мові почувся вплив випитого бренді.

— Пане Вінґе… Дозвольте попередити. Просто як послуга у відповідь. Будьте з ним обережні. І… я непокоюся не через нього.

20.

Вінґе вже дві години чекав на розі вулиці, де Гедвіґ пропонувала залишати записки. Сонце вже проминуло зеніт, і йому увірвався терпець.

З’явилася після полудня з боку Корабельної набережної, як і обіцяла. Без запитань пішла з ним у «Малу біржу», де знайшли для себе вільний куток. Сіли. Гедвіґ підняла брову.

— Я отримав листа від такого собі Тюко Сетона. Відрекомендувався як опікун Еріка Тре-Русура.

— Що ще пише?

— Хоче увечері зустрітися зі мною. Просив, щоб я прийшов сам.

Еміль Вінґе поклав аркуш зі зламаною печаткою перед сестрою, вона взяла й піднесла до світла. Еміль почекав, поки Гедвіґ прочитає.

— З усіх місць на світі він зажадав, щоб ви зустрілися там? Так пізно?

— Так. Жана-Мішеля досі немає вдома. Якби я його знайшов, то попросив би, щоб хоч здалеку за мною наглядав. Але часу немає. Тому прошу тебе.

— Навряд чи я зможу тебе врятувати, якщо той Сетон надумає застосувати силу.

— Не зможеш. Але в разі чого хоча б розповіси Жану-Мішелю, що зі мною сталося і…

Голос йому раптом відмовив. Еміль мусив прокашлятися, перш ніж вести далі.

— Повірений Палліндер попередив мене, що його клієнт небезпечний. Я не надто хоробрий, але мені буде легше, якщо знатиму, що ти поряд.

Вона на мить замислилась і кивнула:

— Гаразд, хай буде так.

— Тоді увечері, за пів години до півночі?

— Добре.

— Тримайся у тіні. Не можна, щоб хтось тебе помітив.

Ніч огорнула темрявою Єрнторґет. Лише на кутах площі тьмяно блимали ліхтарі. Полум’я тріпотіло й потріскувало. Між будинками Еміль налетів на криницю, але її обриси в тьмі здалися йому такими гротескними й нереальними, що серце впало у п’яти й раптом зникла вся сміливість, яку він назбирав перед цією пізньою зустріччю. Темрява ніби допомагає, ховає, але одночасно й викликає жах. Причаївся, прислухався. Тільки далекий гамір з трактирів на Баґґенсґатан і поквапливі кроки, кожен другий з яких дзенькає металевим наконечником милиці об бруківку. Еміль згадав, що десь неподалік у провулку чекає його Гедвіґ. Вона пішла в цей бік від Корабельної набережної, щоб не викликати підозри, якщо хтось її побачить.

Вінґе заспокоївся й помалу рушив далі, щосили вдивляючись у темряву, щоб не перечепитися і не зарити носом. Над головою зблиснули золотаві грона винограду на вивісці «Золотий світ». Несподівано з темряви вигулькнула чоловіча постать з ліхтарем у руці.

— Пан Вінґе?

— Пан Сетон?

Вклонилися, і Сетон підняв вище ліхтар, даючи змогу роздивитися один одного. Еміль тяжко задихав, побачивши поранену щоку візаві. На мокрих краях рани жовто зблиснуло світло ліхтаря. Сетон роздивлявся Еміля з цікавістю.

— Вибачте за своєрідне місце зустрічі. Маю тут ще деякі справи. Може, вас це теж розважить, то ми мог­ли б поєднати приємне й корисне.

Сетон відчинив двері й запросив Еміля всередину.

— Дав охоронцеві кілька монет, щоб залишив для нас двері незамкненими.

У приміщенні не світиться, відвідувачів уже кілька годин немає, хоча запахи їхні досі витають у повітрі і висітимуть, аж поки служниці рано-вранці підметуть і помиють підлогу. Сетон, освітлюючи дорогу ліхтарем, повів Вінґе сходами до підвалу, склепіння якого тримали на собі всю вагу будівлі. Камені стін утворювали чудернацькі візерунки, місцями побілені, щоб було трохи світліше. Сетон підняв ліхтар, і Еміль раптом побачив, що вони не самі. У залі було повно людей, але поводилися вони якось дивно. Вінґе зауважив, що ніхто не рухається, а оживляє їх тільки нерівне полум’я в ліхтарі. Сетон повернувся до Еміля.

— Це все воскові фігури. Може, пам’ятаєте, не так давно в газетах писали про скандал, пов’язаний з ними.

Еміль Вінґе похитав головою і ступив ще кілька кроків у глиб зали. Зупинився перед жінкою в розкішному вбранні. Обличчя її було виліплене так майстерно, що здавалося, ніби вона просто задля сміху затамувала подих. Сетон теж підійшов ближче.

— Марія-Антуанетта. Тут на цілу голову вища, ніж насправді. А ось і її чоловік.

Сетон повільно пішов від фігури до фігури.

— Творця цих воскових фігур звати Курце, німець, їздить з одного міста в інше, показує свої творіння. Але в Стокгольмі йому не пощастило. Виставку заборонили, завтра збиратиметься від’їжджати. Погляньте — ось причина такого поспішного від’їзду.

На постаменті стояв бюст чоловіка з високим чолом і гордим поглядом. Вінґе подивився на обличчя ляльки й відчув, ніби воскові очі дивляться просто на нього. Еміль здригнувся, а Сетон відреагував усмішкою:

— Так, це наш покійний король Ґустав. Минуло всьо­го кілька годин після відкриття, а розлючений Ройтер­гольм уже прислав сюди самого начальника поліції Ульгольма, щоб закрив цей балаган. Їм здалося, що бюст занадто схожий на оригінал і може спровокувати людей на повстання. Але я прийшов не через нього. Гляньте сюди.

Сетон відсунув перед Вінґе завісу, за якою виявилася ніша. Пропустив Еміля, засунув за собою завісу й затулив ліхтар, ніби намагаючись якомога довше зберегти таємницю цього місця. Вінґе крізь сутінки намагався щось побачити і скоро розгледів обриси фігури на ліжку.

— Ви готові?

Сетон опустив руку, й ліхтар доволі яскраво освітив невеличку кімнатку. На низькому широкому столі лежав голий зранений чоловік. Рук і ніг не було, тільки голова. Обрубки кінцівок ніби ще недавно намагалися чинити опір. Очі витріщені від страху й болю, рот роззявлений у беззвучному крику.

Сетон посміхнувся, дивлячись на вражене обличчя Вінґе.

— Не бійтеся, він не справжній. Курце не показує його всім, але це таки шедевр. Знаєте, чия це фігура?

Вінґе мотнув головою і простягнув руку, щоб торкнутися кривавої рани. Якщо вірити очам, кров мала бути ще мокра, але палець відчув лише сухий твердий віск.

— Це мсьє Робер-Франсуа Дам’єн, який 1757 року скоїв замах на короля Людовика XV. При цьому збирався убити монарха ножем, яким важко було навіть загострити перо. Король дістав лише подряпину на грудях, ледь помітну, але подумав, що прийшла його остання година, покликав до смертного ложа королеву й розповів їй про всіх придворних дам, з якими зраджував Її Величність. Потім йому перев’язали рану, і монарх одужав. Зате страта Дам’єна перетворилася на справжнє народне гуляння. Чотири години його катували на площі, розтрощили ступні, розпеченими кліщами відірвали статевий орган, над жаровнею спалили долоню, яка тримала ніж. Розпороли груди, руки й стегна й заливали в рани розплавлений свинець. Потім прив’язали до кінцівок коней і змусили тягнути, і десь годину коні вивертали й розтягували йому суглоби. Потім кати взяли пилку й почали пиляти руки й ноги. Так він втратив одну руку, потім другу, далі обидві ноги, і зрештою від нього залишилося отаке, як ми бачимо: скривавлена купа плоті, яка, незважаючи ні на що, боролася за життя. А над ним тримали хрест і вимагали, щоб він його поцілував. Люди веселилися, а на площу з одного з вікон споглядав сам Казанова, тримаючи руку під сукнею своєї дами.

Сетон водив ліхтарем то в один бік, то в інший, щоб жодна деталь воскового шедевру не приховалася від їхніх поглядів.

— Оце смерть, еге ж, пане Вінґе? У Парижі зараз тисячі людей страчують за допомогою спеціально винайденої для цього машини. Цих людей засуджують на безлику й безіменну смерть. Але не Дам’єна. Завдяки Курце він і далі нас розважає і дивує. А його останні слова закарбовані у вічності. Знаєте, що він сказав у своїй камері того ранку, коли його повели на страту?

Вінґе мотнув головою.

— «Це буде дуже довгий день».

Сетон посміхнувся, вийняв з кишені хустинку й витер кутик губ. Відступив назад і зібрався виходити. Еміль Вінґе перейшов до справи.

— Ерік Тре-Русур…

— Ох, вибачте мені. Я побачив те, що хотів, дякую за терпіння. Так, Ерік Тре-Русур. Ви, пане Вінґе, провадите поліційне розслідування, якщо я правильно зрозумів? Припускаю, що вдові Коллінг не дає спокою трагічна доля, що спіткала її дочку. Зразу хочу сказати: хлопчик не винен. Він може бути запальним і різким, занадто емоційним, але він точно не вбивця.

— Пані Коллінг стверджує, що в лісах навколо «Трьох троянд» уже багато років немає вовків.

Сетон кивнув:

— Так, вовки теж не винні в тому, що сталося.

— Чому ви так вважаєте?

Полум’я в ліхтарі знову почало танцювати. Як недавно Вінґе не міг зрозуміти, чи рухаються ляльки, так і зараз не міг збагнути, чи Сетон посміхається, чи це тільки так здається.

— Я залюбки розповім вам і вашому товаришеві Карделю,— Палліндер правильно передав мені його прізвище? — що я думаю про цю трагедію. Прошу вас приєднатися до мене завтра за обідом у ресторані «Горнс­берґет» на Кунґсгольмені. Вибачте, що забрав ваш час сьогодні, але, може, знайомство з роботами Курце буде достатнім вибаченням. Просто я хотів спершу зустрітися з вами віч-на-віч, перш ніж запрошувати на обід. І ви мене анітрохи не розчарували. Бачу, що вами керують не честолюбство чи жага наживи. І раз уже ми зустрілися, я хотів би показати вам ще дещо…

Раптом змовк і схилив голову, почувши в сусідній кімнаті дряпання.

— Ви це чули, пане Вінґе? Можливо, хтось зайшов слідом за нами. Ви ж не привели з собою когось всу­переч моєму проханню? Боюся, що це могло б усе змінити…

Сетон відсунув завісу й підняв вище ліхтар, освітлюючи залу. Тіні воскових фігур затанцювали по стінах. Сетон поглянув в один бік, у другий, уважно розглядаючи ряди ляльок. Серед них абсолютно непорушно стояла Гедвіґ як одна з двох фрейлін Катерини ІІ, опустивши голову й тримаючи кінчик шлейфа імператриці. Якусь мить Сетон дивився прямо на неї, і Еміль подумав, що найменший порух, навіть подих може її викрити. Але ні, вона не рухається. Невеличка тінь промайнула вздовж стіни й зникла в дірці.

Сетон повернувся і махнув рукою.

— Усього-на-всього щур. І моя уява.

21.

Кардель подивився на Еміля, і в його погляді Вінґе побачив щось нове. А потім розгублено зрозумів, що Кардель вражений, ба більше — може, й гордий тим, що вибрав собі такого помічника. Його брат зустрічався з таким ставленням мало не щодня, але вперше такий погляд побачив він.

— А ти не байдикував без мене.

Еміль подумав про Гедвіґ і відчув, що похвала не зовсім заслужена. Сором’язливо глянув на міст, що вів через затоку на Кунґсгольмен.

— Та ми поки що не знаємо, куди це нас приведе…

Плечем до плеча ступили на вологі мостини. Бажаючи запобігти подальшим розпитуванням, Вінґе спитав Карделя:

— А ти, Жане-Мішелю, де був?

Тепер уже черга Карделеві уникати відповіді. У голосі ясно чути втому.

— Вибач. Мусив зробити дещо термінове. Від нашої останньої зустрічі я був сам не свій, навіть не спав жодної години. Це ніяк не пов’язано з нашою справою. Але, чорт забирай, мені здається, варто частіше тебе залишати самого, раз ти без мене маєш такі успіхи.

Перейшли через міст і пішли путівцем, що починався з місця, де майстерня склодува й лікарня серафимок утворювали ніби ворота Кунґсгольмена. Ці дві будівлі — останні сліди міста, за ними далі простягаються сади й поля, вже порожні й безлюдні. Путівець тягнеться між ярками. У затоці видно острівець Блекгольмен, а за ним — велику будівлю міського сиротинця. Вітер змінив напрямок і тепер віяв їм просто в обличчя, несучи з собою сморід селітри з Роламби — ніби купа яєць протухла. Далі густі зарості — ліс, якого ще не змогли захопити ні місто, ні село. За лісом погляду відкривається озеро, там путівець закінчується й починається дорога, вздовж якої обабіч ростуть старі липи. Дорога спускалася до саду. Яблуні в саду акуратно підрізані — так легше збирати врожай. Сад поділений на рівні прямокутники, у кожному ростуть яблуні іншого сорту. Хмари розповз­лися і дали блідому осінньому сонцю ще трохи погріти землю.

Перед очима Вінґе й Карделя постала побілена вапном головна будівля маєтку з західним та східним крилами. Вдалині кілька хлопчаків у блакитних шапках пасли отару овець. Чарівний краєвид фіорду змусив слідчих зупинитися.

— І той тип жодним словом не обмовився, що хоче нам показати?

— Жодним словом. Тільки сказав, що запрошує нас на обід і розкаже про всі трагічні події, що спіткали Еріка Тре-Русура та його молоду дружину.

Кардель сплюнув тютюн у траву й голосно відкашлявся. Еміль уважно роздивлявся місцевість перед ними.

— Жане-Мішелю, ти знаєш, куди це ми прийшли?

Кардель знизав плечима.

— Та якийсь маєток. Їх будували шляхтичі, щоб виїхати з міста, але Стокгольм шириться, як пліснява, тому поступово маєтки переносять ще далі. Не знаю, як називається саме цей, але отам неподалік має бути Крістінеберґ.

Лисий чоловік у червоному оксамитовому камзолі махнув їм з-поміж колон на ґанку й з широкою усмішкою привітав:

— Панове Кардель і Вінґе, я не помиляюся? Мене звати Рудштедт. Ласкаво просимо до Горнсберґета. Охоче показав би вам маєток, але, боюся, пан Сетон залишив це задоволення для себе. Щоправда, спершу на вас чекає обід — але обіди в нас ще нікого не розчарували. Юакіме! Кларо!

Плеснув долонями, і до нього швидко підбігли дівчинка й хлопчик, обоє років дев’яти-десяти, у довгих білих сорочках.

Вклонилися, стали біля кожного з гостей і взяли їх за руки. Хлопчик узяв Карделя за ліву руку й не стримався — скрикнув від здивування. Мікель узяв малого за плече й спрямував на інший бік.

— Якщо вже ти мусиш це робити, то краще праворуч.

Діти провели гостей красивим передпокоєм, ніби за командою відпустили їхні руки, забігли вперед і відчинили дві половинки дверей. За порогом розкинулася яскраво освітлена зала, посеред якої стояв накритий стіл. Сетон підвівся зі свого стільця і вийшов назустріч гостям. Бездоганно одягнений, на взутті й штанях — срібні пряжки. Показав рукою на два стільці за столом.

— Добрий вечір, панове, радий вас вітати. Прошу ласкаво, сідайте, пообідайте зі мною, а потім перейдемо до наших важливих справ.

Діти, які зайшли за гостями, відсунули стільці. Кардель і Вінґе сіли, дівчинка налила червоного вина з кришталевого графина. Сетон підніс келих, дивлячись то на Карделя, то на Вінґе.

— Ваше здоров’я, панове.

Вінґе підніс келих, але не пив. Кардель скуштував і впізнав смак рейнського — найкращого з усіх вин, які коли-небудь пив. Але навіть чудове вино не могло вгамувати його нетерпіння. Сетон закинув голову, і з розрізаного кутика рота вино струмочком потекло на груди. Він того навіть не помітив, але Кардель здригнувся і відвернувся.

— Що це за маєток? Ви тут живете?

Тюко Сетон мотнув головою:

— Ні. Я теж тут гість, як і ви, хоча не можу заперечувати, що певним чином відповідаю за те, що тут відбувається. Горнсберґет — сиротинець. Може здатися, що я вихваляюся, але з гордістю можу сказати: другого ­такого сиротинця немає не лише в місті, а й у цілому королівстві.

Діти в таких самих білих довгих сорочках принесли з кухні їжу на срібних тацях: фазан, прикрашений власним пір’ям, тушковані овочі й густий соус. Сетон спостерігав, як птицю розрізають і розкладають на тарілки гостей.

— Усю їжу діти готують самі — під наглядом дорослих, звичайно. Смачного, панове.

М’ясо виявилося м’яке й соковите, овочі досконало приправлені топленим маслом. Кілька хвилин усі мовчки насолоджувалися їжею, потім Еміль відсунув келих, з якого так жодного ковтка й не випив, і нахмурився. Трохи вагаючись, з непевністю спитав:

— То ви, значить, опікун Еріка Тре-Русура?

Сетон кивнув.

— Якщо наполягаєте, можу вам показати всі відповідні документи. Але маєте розуміти, що це лише моя добра воля. Можливо, ви й дієте від імені поліційного управління, і Палліндер може стверджувати, що ви маєте повноваження, але я дуже сумніваюся, що начальник поліції Ульгольм знає, що ви робите.

Кардель різко прокашлявся:

— Чому ви так вважаєте?

— Ульгольм — слухняний пес намісника. А того не цікавлять такі справи взагалі й ця справа зокрема. Але це неважливо. Я все одно до ваших послуг.

Сетон безтурботно повернувся до їди, але Вінґе знову спробував повернути розмову до теми, яка цікавила відвідувачів:

— То що сталося з Еріком Тре-Русуром? Ви знає­те щось про операцію, яка відібрала в нього здоровий глузд?

Сетон кілька секунд замислено пожував, відклав но­жа й виделку. З різьбленої скриньки вийняв сигару, прикурив її від свічки й випустив дим через поріз на щоці.

— Я багато місяців провів на острові Бартелемі. До того літа, як познайомився з Еріком і його кузеном, я спілкувався лише зі своїми рабами. Один із них від самого початку відрізнявся від усіх інших. Я нічого не знаю про його походження, але не здивувався б, якби в себе на батьківщині він був вождем абощо. З найпершої ж миті я побачив у його очах проблиск інтелекту, і хоч він корився наказам, як усі інші раби, було очевидно, що рабство його гнітить. Він завжди був насторожі й чекав зручної нагоди. Ми довго грали з ним у гру, правила якої встановили самі для себе, і це ще один доказ його розуму — ми добре розуміли один одного, хоча не говорили однією мовою, користувалися тільки жестами й мімікою. Звичайно, він знав, яка доля чекає його одноплеменців, але я дав йому зрозуміти, що має можливість купити собі довше життя. Він мені намагався запропонувати те й се, ми торгувалися і зрештою зійшлися на тому, що один палець коштуватиме йому один день життя. Спершу він вибрав мізинець лівої руки — відгриз його сам собі й віддав через годину. Так тривало кілька днів, я збирав свою платню, аж поки залишилися тільки великі й вказівні пальці. Він став пропонувати мені інші частини, але зауважив, що я мушу дати йому якесь знаряддя, бо зубами вже не дотягнеться до тих частин тіла, які мусить мені віддати. Мене досі вражала його воля до життя і викликала дедалі більше поваги, особливо з огляду на те, що він майже нічого з цього не одержував. Визнаю, що вся наша гра була від самого початку ошуканством. У сараї, де його тримали, була одна слабка дошка, яку він щоночі терпляче колупав уламком кістки. Я про це знав, і я це замислив лише для того, щоб він не згубив надії. Його мрія про втечу від самого початку була морквиною для віслюка. Коли він це зрозумів, щось погасло в його очах, і мені нічого не залишалося, як дати йому піти тим же шляхом, що й усі інші раби. Зрештою він став останнім у рабській могилі, над якою згодом виросли найкращі франжипані на всьому острові.

Сетон затягнувся і випустив кілька навдивовижу несиметричних кілець диму. Вони пропливли до свічки й хмарками піднялися над полум’ям.

— Я розповів вам цей анекдот, бо ви чимось нагадали мені того бідолаху. Ви обоє схожі на голодранців з великої дороги, але відчувається у вас якась сила, всупереч тому, що ви не маєте ніякої надії домогтися справедливості.

Вінґе відсунув тарілку, поставив лікті на стіл і нахилився вперед.

— То це зробили ви? Ліннея Шарлотта, Ерік і все?..

— Звичайно, це зробив я.

Вінґе стривожено нахилився ще більше, ніби намагаючись перешкодити Карделю негайно кинутися на Сетона.

— Навіщо ви нам у цьому зізнаєтеся?

— Попросіть свого друга ще трохи потерпіти, і я вам усе поясню. Кави? Сподіваюся, вас не образить, якщо ми всупереч забороні потішимо себе цим чорним зо­лотом.

Діти принесли срібний кавник і налили кави у три чашки з тонкої порцеляни. Сетон надпив. Чорні краплі впали поверх червоних на його камзолі.

— Знаєте, коли бачать, що людина зробила добру справу, вважають її хорошою людиною і хвалять. Люди вважають, що вміють відрізнити добро від зла. Але якщо добро коштуватиме їм хоч гріш, вони радше вчинять щось лихе або просто залишать усе як є, аніж зроблять добро. Особливо якщо мають змогу вирішити все таємно, коли не буде кому ні похвалити, ні засудити їх за вибір.

Сетон повів рукою, показуючи на залу й усе, що їх оточує.

— У Стокгольмі є сиротинець, який утримує місто. Той заклад — нещо інше, як мануфактура дитячих трупів. Я використав спадок Еріка Тре-Русура, щоб створити Горнсберґет. Приписав цю заслугу губернатору Моде, і він радо цим пишається, пальцем об палець не вдаривши. Люди думають, що він із власної кишені дає гроші, щоб безпритульні діти отримали майбутнє. Люди дивую­ться і кажуть: от добрий чоловік, думає про інших більше, ніж про себе. Завдяки йому інші теж хочуть стати доброчинцями Горнсберґета, і я охоче дозволяю їм хизуватися цим. Гарно вбрані пани приїжджають сюди у своїх великих екіпажах, показують це місце своїм коханкам, а вони, як усі жінки, розчулюються і залюбки розставляють ноги для тих праведників. Без мене цієї брехні не було б. Тому я маю їхній захист, і поки я в фаворі у головного, ані найгірші вороги мені не страшні. Навколо багато людей, для яких найголовніше в житті — гроші. А для мене і гроші, і всі ті люди — засіб мати свободу й жити так, як я хочу.

Вінґе з сумнівом роззирнувся і показав навколо рукою, як недавно Сетон.

— Кажуть, коли Катерина ІІ забажала відвідати нещодавно завойовані володіння, князь Потьомкін уздовж її маршруту побудував декорації багатих поселень, спов­нених життя, щоб показати імператриці, ніби там усе чудово. Хоча насправді в тих місцинах панувала страшенна бідність.

— Ви не бачите всієї краси мого плану. Але я розумію, що ви хочете сказати: бідолашні діти, які муки чекають їх від чудовиська Тюко Сетона, коли світло гасне й відвідувачі їдуть додому. Так? Насправді Горнсберґет — не потьомкінське село, а чистісінька правда. Тут усе саме так, як ви бачите. А чому? Бо я завжди готовий до візитів таких, як ви. Тих, хто хоче мене на чомусь упіймати й викрити. Тих, кому нема чого втрачати і кого не можна купити. Винятки, які підтверджують правило. І ось ви зараз сидите тут.

Сетон плеснув у долоні й покликав дівчинку, яка весь цей час сумирно стояла під стінкою зали:

— Кларо, будь ласка, підійди!

Дівчинка вклонилася, швидкими кроками підійшла й слухняно завмерла біля стола.

— Слухаю, пане Сетон.

— Сьогодні можеш звати мене Тюко.

— Так, Тюко.

— Розкажеш нашим гостям, як ти жила до того, як потрапила до Горнсберґета? Не соромся, ніхто тебе не скривдить.

Дівчинка втупилась у підлогу й почервоніла.

— Удень спала, де знаходила місце, а ввечері ішла до західної стіни замку, де збираються дядьки, що шукають доступних маленьких дівчаток.

Сетон схилився до дівчинки й краєчком хустинки ­витер сльозу на її щоці. Глянув на хлопчика, який досі стояв позад Еміля.

— А ти, Юакіме?

— Крав, що міг, у неуважних, забирав у слабших. Коли був геть голодний, теж ішов до замку, як і Клара, і робив те саме, що й вона.

Сетон розвів руками.

— Цим дітям запропоноване краще життя, і не тимчасово, а з надією на хороше майбутнє. Коли вони не працюють у кухні й саду, ми вчимо їх читати й рахувати. Якщо виявляють нахил до певного ремесла, то знаходимо майстра, який їх учитиме. Жодна волосина з ­їхньої ­голови тут не падає, не кажучи вже про те, щоб я їм щось робив. Коли закінчимо з обідом, можете вільно піти будь-куди в Горнсберґеті, дивитися що заманеться. Поговоріть з дітьми. І подумайте: яка доля чекала б на них, якби не Тюко Сетон? Нашкодите Сетону — нашкодите цим дітям. Ви хочете покарати мене за смерть Ліннеї Шарлотти й долю Еріка Тре-Русура. Але, зробивши це, ви скоїте значно більше зла. Закуєте мене в кайдани, але тим самим змусите Юакіма, Клару й сотню інших дітей іти під стіну замку й ставати на коліна перед розстебнутими штанами якогось нічного хижака. Хіба не так?

Знову звернувся до хлопчика:

— Юакіме, будь ласка, збігай до кабінету й принеси папери, що лежать там на столі.

Хлопчик побіг. Сетон допив свою каву з чашечки.

— Можливо, вам буде цікаво прочитати деякі записи самого Еріка, коли закінчимо обідати. Скажімо, від того часу, як ми познайомилися. Ще коли він лежав у Данвікені, я попросив його записати все, що він пам’ятає. Просто задля своєї розваги. Може, ви зрозумієте, чому я такий радий, що ви прийшли. Адже ви такі безсилі, що я можу вам показати й розказати все, нічого не приховуючи. До цього я дуже довго почувався як скульптор, змушений приховувати свій шедевр у студії під покривалом. А чого варте мистецтво без достойних глядачів?

22.

Еміль Вінґе гарячково читав і дедалі сильніше бліднув. Кожен прочитаний аркуш передавав Карделеві, який не встигав за товаришем: купка непрочитаного праворуч від нього зростала, і пальт мусив вдовольнятися тим, що поглядом швидко пробігав сторінку в надії зрозуміти сенс. Вінґе прочитав усе менш ніж за годину й почав переглядати аркуші спочатку, перечитуючи окремі уривки. Сетон розвалився у кріслі, закинувши нога на ногу, викурив одну сигару, розкурив другу. Дивиться то на одного гостя, то на другого.

Час минає, і Кардель не витримує напруженої тиші. Відсувається від стола, важко дихає. Відчуває біль у лівій руці. Голос аж бринить:

— Що ви зробили з Еріком Тре-Русуром?

— Особисто я і пальцем його не торкнувся. Мені зав­жди більше подобалося спостерігати, що роблять інші. Але, звичайно, я організував вінчання, розіслав запрошення і налив Еріку стільки снодійного, що він на своє шлюбне ложе впав як мертвий. Коли сусіди й родичі розійшлися, ми увірвалися до кімнати молодят і розважилися з ними, як тільки хотіли. Бідолашний Ерік через свій непритомний стан залишив не надто приємне враження, хоч і був дуже гарний. Зате його юна дружина виявилася значно цікавішою іграшкою. Щодо операції, певна річ, домовився теж я, і дуже легко — усе-таки я опікун спадкоємця.

Еміль Вінґе, ставлячи нове запитання, не зміг навіть глянути на Сетона:

— А ті всі гості — хто то були?

— Перш ніж поїхати на Бартелемі, я входив до одного товариства, члени якого певною мірою поділяли мої інтереси. Але ми в дечому розійшлися, стався конфлікт, і через те я і поїхав. Це весілля було моїм подарунком задля примирення.

— І як? Ваш подарунок прийняли вдячно?

Сетон знизав плечима:

— Досить і того, що ми помирилися, навіть якщо більше й не можемо бути друзями, як раніше.

Вінґе спитав так тихо — майже прошепотів:

— А Юган Аксель Шильдт? Що з ним сталося?

Сетон зареготав так, що попіл з сигари впав йому на штани. Він обережно струснув, зблиснувши коштовними перснями на пальцях.

— Невже ви не впізнали його в тексті? Він повернувся, щоб попрощатися з Еріком, хоча Ерік його не впі­знав і не зрозумів, що той намагався сказати. У них було нетривале побачення у Каренажі, перш ніж Шильдт назавжди покинув Бартелемі.

Випустив цівку диму через розріз у щоці.

— Ми його закували, постригли й мазали дьогтем. Він став геть чорний, мати рідна не впізнала б, що вже казати про Еріка… А потім продали на невільницькому ринку першому ж, хто запропонував за нього кілька монет.

Сетон кивнув, ніби підтверджуючи свої ж слова, поки гості намагалися зрозуміти весь жах того, що сталося. Кардель потер обличчя рукою. Коли знову заговорив, у голосі вже не було навіть люті, ніби всі емоції висохли. Він просто спитав:

— Навіщо все це?

Сетон знову знизав плечима:

— Я живу так, як мені диктує моя природа. Що оса мала б робити зі своїм жалом, якщо не жалити? Хіба не робите й ви того самого, тільки по-своєму?

— Чорт забирай, та що з вами?!

Сетон на якусь мить задумався. А коли відповів, його тон більше не був ні веселий, ні добрий.

— Торік видали прекрасний виступ Русенстайна в Академії 1789 року. У своїй промові називав він наш час добою великого просвітництва. Усього чотири роки знадобилося, щоб підготувати виступ до друку,— а бачте, які наслідки те просвітництво має за такий короткий час! Он у Європі вже позбулися дурних вигадок, які століттями гнітили людей. Спершу завдали смертельного удару біблійному Богу, потім випробували міць монархів, що владарювали його іменем, і кров залила площі й вулиці. Кров однаково червона як у невинних, так і у вин­них. Зараз кожен користається можливістю помститися за кривду, а сокири нагострені вже давно. Bellum omnium contra omnes[15]. Я не сумніваюся, що всі ті великі мислителі мали добрі наміри, але чого вони домоглися, скинувши гнобителів і звільнивши людину? Тільки того, що кожен отримав нагоду показати свою справжню одвічну сутність. Людьми так само керують закони природи, як і тваринами в лісі. А в лісі що панує? Насильство. І слабший завжди стає здобиччю сильнішого. Згадайте лише Париж. Залишилися самі кати. А де енциклопедисти? Миттю попадали в могили, щойно запустили мадам Гільйотину. І після цього Русенстайн і Келлґрен ще називаються філософами й просвітниками! Помилка. Безглузда помилка! Зате яку розвагу майбутнє готує синам на зразок нас, хто справжню радість знаходить у насильстві, проголошеному ознакою прогресу! Наступне століття чекає мене з розпростертими обіймами.

— І де тут відповідь на моє запитання?

Сетон підняв брову:

— Гм… Вибачте, мені здавалося, що це очевидно. Я намагався сказати, що річ не в мені. Я просто людина майбутнього, що трохи випередила свій час.

— А що ж чекає таких синів, як ми?

Кардель мало не прогарчав своє запитання, і Сетона це насмішило:

— Будьмо щирі, якщо вже в нас така довірлива розмова. Таких, як ви, ні в які часи нічого особливого не чекає.

Роздушив рештки сигари в чашці з-під кави, встав і злегка вклонився:

— До побачення, панове. Прошу, можете оглянути тут усе, ідіть куди душа забажає. Сумніваюся, що колись доля знову зведе нас.

Уже біля дверей раптом зупинився.

— Ерік Тре-Русур у своєму зізнанні написав, що через мою рану ніяк не міг зрозуміти, посміхаюся я чи ні. Скажу вам: я завжди посміхаюся. Чом би й ні?

23.

Ідучи з маєтку-сиротинця, обоє мовчали, заглиблені у свої думки. Сонце помалу спускалося за спинами, і їхні все довші тіні показували дорогу назад до міста. Кардель досі бачив перед собою обличчя дітей, які жили в Горнсберґету і які так відрізнялися від дітей з міських вулиць. Ці діти не були ні знеможені, ні брудні, без синців і ран, не в лахмітті. Мали рожеві пухкенькі щоки — вид­но було, що їх добре годують. Одягнені в чисті сорочки, білі як сніг. З їхніх слів було зрозуміло, що вони вдячні своїм благодійникам. Дитячі очі випромінювали надію.

Мікеля здивувало, як легко діти з ними розмовляли, тільки згодом він зрозумів: у місті та передмістях діти навчені триматися далі від дорослих, бо на власній шкурі випробували, наскільки небезпечно буває з ними спілкуватися. Якщо заговорити з міськими діть­ми, можна зауважити, що вони завжди стоять боком, постійно готові будь-якої миті дати драла. У Горнсберґету було не так. Коли Кардель присів поговорити з хлопчиком приблизно того ж віку, що й Клара, до них підійшла інша дівчинка, років п’яти, всілася поряд і притулилася до здорованя-пальта. А за кілька хвилин мала вже спокійно спала! Скоро прокинулася, але не тривожно, а з усміхом, адже світ за цей час не став небезпечніший і вона знову могла взяти за руки своїх друзів і гратися з ними. Мікель ще ніколи не чув, щоб діти стільки сміялися.

Уночі до сну Вінґе знову прийшов Мінотавр. Еміль стоїть босими ногами на червоній землі Криту, а перед ним височіють стіни лабіринту. У його кошмарах ніколи не світить сонце, але якщо придивитися, то можна розібрати обриси в сутінках. Еміль роззирається — а де ж інші? Має бути сім хлопців і сім дівчат, яких послали в жертву Мінотавру. Немає, лише він. І вибору немає. Іде до входу будівлі, що її збудував Дедал.

Спав досить довго, але міцно заснув тільки під ранок. Під полудень вийшов на Єрнторґет купити їжі й знову пішов до свого помешкання. З площі чується галас людей, зайнятих своїми справами, говорять різними мовами, змішуються умовляння і лайка, сміх і зойки. Місто між мостами зводить його з розуму. Нескінченний потік людей, що суне вулицями, розділяється у провулки й знову зливається в один натовп на площах, невпинний рух, візерунку й темпу якого він ніяк не може зрозуміти. Щоб звернути туди, куди треба, необхідно добряче поштовхатися, але вже через два чи три повороти залишається сам у цілковитій тиші. Перед дверима будинку, де він зупинився, майже ніколи не буває людей. Часто здається, що про цю вуличку всі забули, хоч вона зовсім недалеко від найжвавіших місць, а от сюди мало хто приходить. Зупинився перед сходами, обмацуючи кишені у пошуках ключа від винайнятої кімнати,— і раптом почув добре знайомий голос, хіба трохи слабший, ніж раніше. Озирнувся і здригнувся, як від сильного удару. На вулиці ніби хтось поставив дзеркало.

— Сесіле?

Перед ним стояв брат, блідий і худий, з чорним волоссям, зав’язаним ззаду у хвіст. В одній руці тримав ціпок, у другій — хусточку. Терпляче чекав, поки Еміль відійде від несподіванки. Молодший брат сів на сходи, ніби ноги відмовилися тримати вагу його тіла й підігнулися.

— Сесіле, я ж стояв біля твоєї могили… Що за…

— Вибач за цей переляк. Я не приїхав би, якби це не було потрібно. Ні заради тебе, ні заради себе цього не зробив би. Але ідеться про Жана-Мішеля.

Закашлявся і затулив рота хусточкою.

— Через сухоти я мусив переселитися в місця з іншим кліматом, але я не зовсім відрізаний від світу. Ваше розслідування не минуло непоміченим. Що ти робиш, Емілю? Це якийсь реванш чи помста мені?

— Я…

— Колись давно я приїхав до Уппсали допомогти тобі. Якби ти мене тоді послухав, усього цього можна було б уникнути. Після мене й Гедвіґ батько був переконаний, що став досконалим педагогом. Ти, наймолодший, мав стати вінцем його виховного таланту. Але нічого не вийшло. Батько помер повністю зламаним. Емілю, ти не можеш змінити минулого. Свій гострий розум ти пропив. Але я не збираюся гаяти час на докори. Просто не можу дивитися, як ти своїми помилковими висновками наводиш Жана-Мішеля на хибний слід. Хочеш зробити його жертвою твого зіпсованого життя? Це дуже егоїстично.

— Він сам прийшов до мене…

Сесіл змахнув пісок зі сходинки й сів поряд з братом. Мимо них двоє хлопчаків проволокли тачку — один тягнув спереду за ручки, другий штовхав ззаду, люто лаючись щоразу, як ноги ковзали в болоті.

— Жан-Мішель і я були як два боки однієї медалі. Він сильний у тому, в чому слабкий я, а де був повільний і неповороткий він, я був швидший і спритніший. Обоє мали свої підстави дошукуватися правди. Удвох ми стали дечим більшим, ніж просто двоє калік, і зуміли домогтися своєї мети. А хто ти для Жана-Мішеля?

Еміль затулив обличчя долонями:

— Утішна нагорода…

Сесіл кивнув.

— Жан-Мішель — не твій друг, Емілю. Він хотів би, щоб ти був такий, як я, але ти не можеш. А він заслуговує більшого. Те, що ти робиш, може закінчитися погано.

— І чого ти від мене хочеш?

— Їдь додому, поки ще не пізно. Хочеш — почни знову пити. Принаймні це ти вмієш добре після стількох років тренувань.

Еміль закусив губу, так сильно, аж відчув солоний присмак крові на язику.

— Він не згадує про свою руку, поки ми йдемо до чогось. Чи в цей час йому менше болить, чи просто забуває про біль.

— А якщо щось не вдається?

Еміль добре знає, що тоді буває. Щоразу, як вогник надії слабшає, Кардель стискає щелепи й скрегоче зубами. Губи стають схожі на рівну білу лінію, а права рука хапається за ліву в тому місці, де кукса треться об дерево.

— Ти займеш моє місце, Сесіле, якщо я зроблю те, що ти кажеш? Ця справа варта того, щоб біля неї потрудитися, а він заслуговує допомоги.

Сесіл помовчав якусь хвилю. Склав на набалдашнику ціпка долоні й сперся на них підборіддям.

— Обставини не дозволяють мені допомогти йому цього разу. Моя хвороба…

Знову змовк. Коли Еміль наважився знову глянути на брата, не повірив своїм очам:

— Сесіле, ти плачеш?

Той не відповів.

— Усі думають, що ти помер. Чому…

Раптом сльоза на братовій щоці змінила напрямок. Еміль нагнувся ближче й зрозумів, що то білий хробак намагається заповзти назад у братове око. І хустинка виявилася не розшита червоною ниткою, а заляпана кров’ю. Шкіра на братовому обличчі місцями побіліла, місцями почорніла. Очі, які щойно здавалися синіми, побіліли від бридких хробаків.

Сесіл відвернувся, ніби від сорому.

— Слухай…

Еміль простягнув руку, щоб торкнутися братового плеча, але зустрів лише порожнечу й хмарку пилу в сонячному промінні. У кошмарах, що мучили Еміля, мертві часто поверталися до світу живих. Еміль обхопив руками свої коліна, намагаючись стримати пропасницю. Серце гучно гупало, він щосили намагався вдихнути повітря на повні груди, і ніяк не виходило. Роззирнувся, щоб пересвідчитися, що довкола досі міські будинки, досі Стокгольм. Повороти, стіни, провулки. З-за кожного рогу може вигулькнути чудовисько, хоч воно й не поспішає, адже точно знає, чим закінчиться полювання. Еміль ще довго прислухався, перш ніж повірив, що навколишні звуки — не тяжкі кроки Мінотавра, а гупання його власного серця.

24.

Еміль піднявся сходами до кімнати Карделя, де світло вечірнього сонця малює чудернацькі тіні на стіні. Пальт сидить, поринувши в тяжкі думки. Руками підпер похилене чоло. Підвів погляд, тільки коли почув, як Еміль зупинився на порозі.

— Заходь і зачиняй двері — випустиш усе тепло.

— Я не можу залишитися.

Кардель з тону гостя розуміє, що справа серйозна.

— Що ти маєш на увазі?

— Завтра вранці повертаюся до Уппсали. Уже все готово. Щойно домовився з візником. Увечері зберу речі.

Кардель скочив на ноги, кров вдарила в лице.

— Чому, чорт забирай?!

— Хіба ти не бачиш, що наше розслідування ні до чого не приведе? Сетон правий. Зло часто буває просте й банальне, але коли воно таке потужне й нестримне, що проти нього можуть вдіяти такі, як ми?

— Має бути якийсь спосіб.

Еміль мотнув головою:

— Я більше не маю думок. Їду додому.

Кардель раптом підозріло примружився й підступив до товариша.

— Щось сталося. Ти аж тремтиш від страху. І не перед цим Сетоном. Що? Ми вже досить добре знайомі, щоб ти міг мені сказати правду.

Кардель простягнув руку, щоб завести Еміля до кімнати, але той відсахнувся, ніби побачив зброю. Сором іскрою впав у порох страху. Вінґе почув, як голос його перетворився на жалюгідний шепіт:

— Що ж, ось тобі правда. Від сьогодні «ми» більше немає. Поглянь на нас. Я — тимчасово тверезий п’яниця, який щомиті мріє напитися. Ти — каліка, що взяв у заручники молодшого брата свого мертвого друга, щоб не почуватися таким самотнім. Але я не Сесіл. Кінець.

Слова самі лізуть з Еміля, і він навіть не намагається їх зупинити.

— Думаєш, він був твоїм другом? Ніколи в житті я не чув, щоб Сесіл мав друга. Найбільше він любив свою винятковість, свою самотню велич, яка давала йому право судити всіх інших. Він ніколи не страждав від своєї самотності. Тебе він використав, щоб досягти мети, бо був слабкий і помирав. Він вибрав тебе не тому, що ти якийсь особливий. Просто ніхто інший не хотів йому допомагати. Він тебе використав, а ти такий за це вдячний, що досі за ним сумуєш. Якось це розіб’є тобі серце.

Кожне слово Кардель відчував як удар шаблею. Але найбільше боліло від того, що це була правда. Не було чим крити. Ліва рука палала від болю, розірвана якірним ланцюгом і кинута на дно Фінської затоки.

Тільки коли Еміль повернувся і рушив сходами вниз, Кардель приглушено мовив:

— Зачекай.

Кардель сперся правою рукою на стіл і став колінами на підлогу. Одна з мостин хиталася, і пальт звичним рухом підняв її і вийняв з-під неї згорток. Підвівся, сів на лежак, поклав згорток і розв’язав. Узяв двома пальцями золотий ланцюжок і простягнув Емілеві:

— Твоя платня. Як обіцяв.

Еміль узяв у руку годинник Сесіла. «Бюрлінґ, Стокгольм». Арабські цифри, між ними розетки. На задній кришці — герб з двома птахами. На ланцюжку й ключик з лавровим вінком.

Вінґе подивився на Карделя поглядом, сповненим усього, чого краще не казати, поклав годинник у кишеню і вийшов.

Мікель залишився сидіти в кімнаті, зусібіч оточений густими тінями. Хитався вперед-назад, масуючи обрубок руки, щоб не так боліло. У двері постукали. Кинувся відчиняти, на мить подумавши, що Еміль повернувся перепросити й забрати свої отруйні слова. Але коли відчинив двері, зразу й не зрозумів, хто прийшов. Не людина — тінь: худа, виснажена, темна. Аж за кілька секунд зрозумів, хто перед ним, і це розуміння вибухнуло, як постріл гармати над вухом у давні воєнні часи.

— Господи боже, що з тобою сталося?

Широко розплющеними очима він дивився на дівчину, яку безплідно шукав багато днів. Ніколи раніше він не бачив ні натяку на благання в її погляді. Але зараз на неї страшно дивитися. Потріскані губи ледь чутно прошепотіли:

— Допоможи, Мікелю, мені нема більше до кого піти.