1794

1.

Останній подарунок Югана Крістофера Блікса, який передав пальт Кардель, став їй у пригоді. Ловіса Ульріка Блікс, яка раніше називалася Анна Стіна Кнапп, мудро вклала кожну монету, і корчма «Мавпа» під її керівництвом мала успіх. Замість перевернутих діжок з’явилися справжні столи зі струганих дощок і лавки — тепер гості могли вільно простягти стомлені ноги. Щовечора після закриття приходили дівчатка й хлопчики з сусідніх будинків — підмітали й мили підлогу, витирали столи. Корчма ставала все чистіша й ошатніша.

Коли вона вперше обговорила плани на майбутнє зі своїм так званим батьком Карлом Туліпаном, старому на очі навернулися сльози від гордості й надії на кращі часи. За все життя він не мав нічого, крім корчми, він майже зрісся з нею, став її частиною. Коли ж Анна Стіна владнала справи «Мавпи» — взялася за її господаря. Спершу він опирався — надто довго йому доводилося заощаджувати й він не звик витрачати гроші на себе. Анна Стіна ледве зуміла переконати його, що старий жилет поверх тієї самої сорочки не личать власнику пристойного закладу. Купила йому новий одяг і черевики. І хоч він наполягав, що старе вбрання могло ще послужити не один рік, видно було, що новий костюм йому подобається. Корчмар ніби помолодшав і аж засвітився. Біла сорочка розправила його плечі, нові сині штани видовжили ноги. Зрештою Анна Стіна вмовила його викинути стару плісняву перуку з овечої шкури й акуратно підстригла ті сиві пасма, які в нього ще залишилися. Спершу він соромився своєї лисини й намагався не показуватися перед ­постійними гостями, але ті напрочуд схвально сприйняли цю зміну. На додачу до цього ще й воші, які більше не мали де ховатися, мусили покинути старого Карла й вирушити на пошуки нових жертв.

Коли Анна Стіна тільки з’явилася тут, то взялася за роботу, якої тривалий час ніхто не робив. Вона не зупинялася ні перед чим. А роботи було багато: треба було вимити підлогу, на якій за хтозна-скільки років бруд закам’янів у кілька шарів; щось зробити з туалетом у саду, з якого вже кілька місяців не вивозили нечистоти, бо чистильникам не платили. Карл вирішив почекати морозів, розбити замерзлі фекалії кайлом і вивезти на санках. Але Анна Стіна з цим не погодилася. Вона вимила підлогу, навела лад у саду й дворі, знайшла чистильників, які вивезли стару діжку з нужника, поставила замість неї новішу, цілу.

А після цього зрозуміла, що це лише початок і до­кла­сти рук треба й до іншої роботи. Карл Туліпан до закриття корчми частенько був так само п’яний, як і його від­відувачі, обліку майже не вів. Гроші складав до скриньки, яку часто забував замикати, тож гості з липкими пальцями охоче запускали руки до каси. Витрат теж не записував. Анна Стіна взялася вести як уміла і швидко збагнула, що принцип тут не набагато складніший від торгівлі фруктами й овочами в Маріїнській парафії: треба порівняти витрати й доходи, і якщо витрати більші — щось негаразд і треба міняти. Найперше зупинила дрібні крадіжки відвідувачами. Домоглася, щоб «Мавпа» щодня закривалася точно у визначений час, і тому більше не було потреби безплатно поїти нероб у синіх мундирах, які вечорами після десятої починали свої рейди трактирами й вимагали дармової випивки у порушників. Заткнувши дірки в фінансах корчми, замислилася над тим, як підвищити прибутки.

З’ясувалося, що це легше, ніж можна було очікувати. Можливо, ніхто цього не помічав, бо більшість закладів у місті тримали чоловіки, які не здатні були усвідомити: навіть найбільші нечупари серед клієнтів не дуже хочуть сидіти в корчмі, схожій на смітник. Зрозумівши це, потихеньку придбала кращий посуд, невдовзі пішов поголос, що у «Мавпі» подають найкраще пиво в окрузі і водою напої не розбавляють. Відвідувачів ставало дедалі більше, натовпом стояли біля шинквасу й купчилися навколо столів. Тоді трішки підвищили ціни. У прибраному дворі стали тримати курей, а під однією стіною знайшлося місце і для пари свинок. Залишки їжі, які не віддавали свиням, діставалися вуличним безпритульним дітям, а ті віддячували тим, що трималися подалі від «Мавпи» самі й не пускали інших безхатьків. Скоро відвідувачі вже знали, що навіть у дим п’яних ніхто не поцупить годинник чи гаманець.

Спільними зусиллями старий корчмар і молода дочка приготувалися до зими. Пічник поправив камін, купили дров, щоб вистачило до весни. Коли прийдуть холоди — матимуть усе потрібне, щоб без зайвого диму тримати в залі тепло. Смердючі лойові лампадки замінили на воскові свічки. Анна Стіна цього не планувала, але якось сама собою почала змінюватися клієнтура: старих пияків, з ким часто набирався і сам Карл Туліпан, змінили порядніші й заможніші гості.

Дитя, яке вона носила, росло й росло. Живіт став такий великий, що вона вже не бачила своїх ніг, шкіра на ньому натяглася, як на барабані. Важко сказати, скільки часу залишилося до пологів, але точно небагато. Якось вона стала на коліна, щоб вимити пляму на підлозі, і животом торкнулася мостин. Маля штовхало ногами й крутилося, ніби хотіло якнайшвидше покинути свій перший дім, але ще трохи побоювалося і поки що залишалося там, у безпеці.

Карлові страшенно кортіло побачити внуча. Завжди прокидався раніше від Анни Стіни. Коли вона розплющувала очі, він уже сидів біля її ліжка зі свічкою, схвильований і занепокоєний.

— Як ти почуваєшся? Звати пупорізку?

Анна Стіна розуміє, що Карл Туліпан значно проник­ливіший, ніж дехто про нього думає. Він добре знав, що вона не його дочка, так само добре, як вона знала, що Туліпан — не її батько. Часом він дивився на неї з блиском в очах, що видавав їхню таємницю, і ніби мимохідь кидав якусь підказку:

— А раніше ти завжди їла правою рукою, Ловісо.

Тоді вона йому з награним здивуванням усміхалася:

— А й справді! Навіть не знаю, любий тату, що це на мене найшло!

Обоє сміялися на це, і ніколи вголос не казали й слова про свою безмовну угоду. Він вибрав мати її за дочку, а вона його — за батька, якого ніколи не мала.

2.

Анна Стіна не раз казала Карлові, щоб думав про своє здоров’я, особливо зараз, коли вона сама не могла йому допомагати, як раніше, бо час від часу мусила йти до своєї кімнати й годину чи дві перепочивати. Але він упертий. Може, це його спосіб боротьби зі старістю — щоразу доводити собі та їй, що він ще багато може. Безліч разів просила його не тягати самому діжки з пивом, попросити когось допомогти — а він тільки усміхався, трохи засоромлено, трохи гордо.

Сьогодні Анна Стіна дрімала довше, ніж звичайно, а прокинулася від якогось незрозумілого занепокоєння. Спустилася сходами, спираючись на стінку.

— Батьку!

Ніхто не озвався. «Мавпа» порожня, до відкриття ще година чи трохи більше. Скрізь лад. Вікно відчинене, щоб помита підлога швидше висохла, надворі кричить півень, і крик його відлунює у залі. Визирнула з вікна на подвір’я, де мале сусідське дівча перевіряє курячі гнізда й складає яйця до свого фартуха.

— Не бачила мого батька?

Дівчинка мотнула головою. Залишається тільки чекати, але щось Анні Стіні муляє, щось не дає спокою. Карл ніколи надовго не покидав корчми, навпаки, часом здавалося, що він до «Мавпи» приклеєний.

— А де Нільс?

Старший брат малої часом допомагає їм у господарстві. Але зараз саме хворий, каже дівчинка. Сподівається, що скоро одужає. Анна Стіна сідає на пень і рубає поліна на тріски, щоб якось згаяти час.

Його принесли на ношах, нашвидкуруч зроблених з двох жердин і мотузки. Загупали у двері, Анна Стіна відчинила й пустила. Двоє чоловіків, яких ніколи раніше не бачила, різко спитали, куди його віднести. Показала на сходи. Коли спустилися, з виразу облич було зрозуміло, що чекають за це винагороди. Дівчина наточила їм випити. Старший чоловік, тримаючи капелюха в руках, затримався трохи довше.

— Він упав нагорі біля криниці, як тільки відра підняв. Хтось упізнав, що це господар «Мавпи», і ми при­несли його сюди.

Анна Стіна зрозуміла, що сталося. Нільс не прийшов, а Карл не хотів чекати, узяв коромисло, відра й пішов на площу по воду, але впав під її тягарем. Дівчина намочила останніми краплями води з умивальника ганчірку й витерла чоло старого. Він притомний, але, здається, її не бачить. Водить очима туди-сюди, погляд ні на чому не зупиняється. Обличчя змінилося: правий кут рота не рухається, брова обвисла на праве око. Схоже, що йому відняло весь правий бік. Лівий бік живий: нога смикається, рукою безцільно махає в повітрі. Паралізований правий бік не дає піднятися. Карл Туліпан безпомічний, як перевернутий на спину хрущ. Намагається щось сказати, але з горла видушує тільки мукання і стогін, слів розібрати не вдається.

Анна Стіна послала сусідську дівчинку до лікаря, який іноді зазирав у цей квартал, але з’ясувалося, що вдома того немає — зайнятий з іншими пацієнтами. Поставила малу біля входу, щоб виглядала, коли лікар промайне серед інших відвідувачів, які стовпилися під дверима й нетерпляче стукали, бо корчма вже давно мала бути відчинена. Скоро з’явився і лікар, у чорному плащі, з торбою в руці. Тільки глянув, раз торкнувся пацієнта, зітхнув і оголосив діагноз:

— Калле спіткала апоплексія.

Не довелося навіть розпитувати — лікар не вперше таке бачив і знає, про що близькі питають у таких випадках.

— Важко сказати, чому це сталося. Причин багато. Саме життя — причина. Одне можна сказати точно: частіше це буває від віку й грішного життя. Зробити нічого не можна, тільки чекати — наука ще не знає ніяких ліків від цього. Дехто одужує, дехто ні. Час покаже. Але… Мусите бути вдячні, що ваш батько дожив до апоплексичного удару — багато людей помирає значно молодшими й набагато страшніше.

Попрощався з Анною Стіною, ковзнувши поглядом по її животу.

— Один відходить, інший займає його місце. Таке життя. Вам варто знайти когось, хто допоможе доглядати батька. Бачу, що ваша дитина вже ось-ось з’явиться на світ.

Дівчина простягла йому капелюх і плащ.

— Когось знайду…

А живіт усе ріс. Здавалося, ось-ось розірветься. Анна Стіна найняла на поміч одного чоловіка, який раніше теж мав корчму (щоправда, розорився). Хоч і знала, що підкрадає, і робітник з нього кепський, але так хоч щось заробляли, а то мусили б «Мавпу» зачинити. Сама весь час присвятила догляду за Карлом. Пити з чашки він не міг, захлинався, тому поїла його, кладучи до рота мокру полотнину, з якої старий смоктав воду.

Кожного ранку намагалася побачити в його безтямних очах щось знайоме, погляд того чоловіка, якого вона знала й встигла полюбити,— і не бачила. Найгірше було не знати, чи він досі там, ув’язнений у тілі, яке його не слухається, чи й свідомість його вже відлетіла, залишивши ще живе тіло без господаря. Карл перетворився на велику дитину. Навколо стегон обмотала його двома старими сорочками, що замінили дитячі пелюшки. Невідомо, чи розрізняв він день і ніч, але саме посеред ночі він прокидався і починав стогнати й кидатися. Тоді Анна Стіна лягала біля нього, притулялася, він відчував біля себе іншу людину, заспокоювався і ще кілька годин спав. Протягом дня вона тільки й встигала мити й годувати старого, бо життя, яке росло в ній, потребувало від неї усе більше. За кожної нагоди вона лягала спати, бо почувалася дуже слабкою і виснаженою.

Минуло три тижні, а Карлові не ставало ні краще, ні гірше. День за днем те саме, тільки він худнув і гірше їв. «Мавпа» знову стала збіговиськом тих покидьків, які раніше були її завсідниками. Анна Стіна намагалася щось виправити, але нічого не виходило. А якось у середу вранці, коли вона ще лежала в ліжку в тій самій кімнаті, де й Карл, на сходах почувся якийсь шум і до кімнати вдерлася компанія на чолі з високою жінкою. Несподівана гостя мала дуже люті очі.

— То ось яка наша самозванка!

Біля неї стояв опецькуватий чоловік — головою не сягав їй і до плечей, але був широкий, грубий, з густими вусами. За їхніми спинами ще люди. Декого Анна Стіна знала на ім’я, не раз бачила в корчмі. Дівчина протерла очі, ледве сіла на ліжку.

— Хто ви? Чого вам тут треба?

Голос незнайомки задрижав від гніву:

— Хочеш знати, хто я? Цікаво, бо я прийшла дізна­тися, хто ти! Я Ловіса Ульріка, єдина дочка Карла Туліпана!

Чоловік біля Ловіси глузливо посміхнувся, дивлячись на реакцію Анни Стіни. А та благально подивилася на Карлову дочку.

— Ми можемо поговорити наодинці?

Ловіса Ульріка на мить замислилася, потім кивнула своєму чоловікові, а він вивів з кімнати всіх інших.

— Ну?

— Мені ось-ось народжувати. Будь ласка, дозволь мені залишитися тут, поки народжу й стану на ноги. А потім я піду й ніколи більше мене не побачиш.

Ловіса Ульріка мовчала так довго, що Анна Стіна не витримала:

— Я прошу тільки про це. Хіба ти не маєш дітей?

Можливо, саме ці слова стали останньою краплею. Якщо досі на її обличчі відбивалося вагання між милосердям і люттю, то зараз вона стала цілковито байдужна:

— Мої діти померли. А моя мама була чесною жінкою, не якась брехуха на зразок тебе. Від мене ти милості не дочекаєшся. Геть з мого дому. Можеш залишити собі те, що на тобі, але якщо спробуєш хоч щось винести — пошлю чоловіка по поліцію.

Спускаючись сходами, Анна Стіна побачила одного з постійних гостей «Мавпи», який весь час був біля Карла. Чоловік докірливо глянув на неї:

— Поки старий був щасливий і задоволений, цей фарс можна було допустити. Але зараз він при смерті, і все змінилося. Ми не могли допустити, щоб усе його майно успадкувала чужа дівка. Нам нічого не залишалося, окрім привести його справжню дочку.

З кімнати нагорі почувся стогін, що переріс у вит­тя,— Карл Туліпан без слів плакав за теплом, яке покинуло його оселю.

3.

Анна Стіна зуміла потихеньку пройти три квартали, потім притулилася до стіни, нахилилася, щоб живіт ліг на стегна, і дала трохи перепочити попереку. Так далеко не ходила вже з тиждень, але треба було йти далі, бо назад дороги немає. Від страху швидко хапає повітря: безпека, задля якої вона стільки працювала, в одну мить зникла. Опустилася нижче, сіла, колінами затулила свій велетенський живіт. Повітря тепле — літо наближається, але каміння на дорозі досі холодне, і цей холод передається їй, нагадуючи, що навколо безліч загроз. Не має нічого, крім того, що на ній: плаття, блузка, кофта, хустина на голові. Так не дожити до старості в Місті між мостами, яке не пробачає слабкості. Ніхто на неї і не дивиться, усі тільки лаються і обходять, як купу сміття.

Почуття нуртують, але вона намагається опиратися емоціям і думати розважливо. Встала, усією вагою тіла спираючись на стінку, і тяжко пішла далі, на північ. Спершу подумала про пологову лікарню біля Норрмальмської площі, але щось її в тому місці лякало. Хоч подейкували, що там приймають пологи, не питаючи породілей, як звати й звідки прийшли, але так само кажуть, що на виході звідти можуть схопити пальти. Сама не раз бачила, як вони товчуться на площі в надії, що здобич сама вийде їм у руки. Анна Стіна не хотіла так ризикувати.

Хоч як поспішала, а знадобилася не одна година, щоб своїми черепашачими кроками дісталася Кунґсгольмена. Дуже боялася, що двері замкнуть раніше, ніж вона дійде. Дорога знайома: треба пройти мимо Королівського монетного двору, через мости над потоком, що відділяє Гельґеандсгольмен від міста. Вода вирує під нею, пінисті буруни мчать до Солоного озера з усією весняною силою. Дівчина повернула ліворуч, пішла через Червоні склади, де нічого не чути від галасу портових робітників, далі — через довгий міст над Прозорим озером. Цього спокійного дня воно справді прозоре. Сонце ще пригріває і сліпить очі, але вже відчувається наближення ночі, коли можна добряче змерзнути. Навколо неї у всіх напрямках проходять люди, перейняті своїми справами. Людям і природі однаково байдужа її доля, і вона відчула, як піднімається у ній вже підзабута лють, шалений вогонь якої втримав її живою у Прядильному домі.

До воріт Серафену Анна Стіна дійшла ще за дня. Усе тут саме таке, як описав Крістофер: гордий герб над входом, розкішний зелений каштан. З усього, що Блікс розповідав, вона запам’ятала це місце як єдине, де до нього поставилися по-людськи. Ніхто нічого не питав. Вона пройшла доріжкою через двір, відчинила двері головної будівлі й занесла всередину свій живіт. У коридорі в усі боки поспішають медсестри. Одна з них зупинилася і строго глянула на відвідувачку. Анна Стіна легенько кашлянула й спитала, сподіваючись, що правильно запам’ятала прізвище:

— Я можу побачити професора Гаґстрема?

Жінка стисла губи й мотнула головою:

— Пан професор поїхав і не повернеться раніше кінця червня. Як це вам спало на думку в такому стані прийти сюди? Зараз саме сезон пропасниці, і тут її підхопити найлегше.

Анна Стіна непорушно стояла на місці. Жінка, мабуть, побачила впертий вираз на її обличчі й трохи пом’якшала:

— Ну добре. Побудьте тут. Я бачу, чому ви прийшли.

Анна Стіна залишилися чекати на тому самому місці, ніби боялася, що найменший крок може зрушити терези, на чашах яких з одного боку життя, а з другого — смерть. Невдовзі до неї підійшов молодий чоловік, витираючи руки брудною ганчіркою. Коротким кивком привітався і показав рукою:

— Прошу, ідіть за мною.

Анна Стіна пішла за ним коридором. Чоловік дорогою відчиняв кожні двері з лівого боку — усі кімнати були зайняті. Нарешті знайшов порожню. Показав їй, щоб сіла на лаву біля вікна, де найбільше світла.

— Можете підняти блузу й кофту? Мені треба оглянути живіт.

Дівчина зробила те, про що її попросили. Чоловік став перед нею на коліно й обережно пальцями обмацав живіт, спостерігаючи за її реакцією. Після пальпування приклав до живота якусь лійку й притулився до неї вухом. Кілька разів переставив лійку й кивнув сам собі, ніби підтверджуючи, що не помилився. Показав їй, щоб опустила одяг, сів на стілець навпроти неї.

— Розумію, чому ви прийшли.

Анна не знала, що на це відповісти, тож мовчки почекала продовження.

— На ваше щастя, я можу вам допомогти, та ще й безплатно. У нас є два місця для тих, хто не може заплатити за медичну допомогу, і одне зараз вільне.

Підвівся, заклав руки за спину й підійшов до вікна.

— Зважаючи на ваш вік, можу припустити, що це ваша перша вагітність?

Дівчина кивнула.

— Таз у вас вузький, а вони лежать неправильно. Не певен, що пологи закінчаться вдало і для вас, і для них.

— Для них?

Він підняв брову.

— Носите двійню. Я думав, ви знаєте.

Це здалося таким очевидним зараз, коли він це сказав. Зразу почула в собі биття двох маленьких сердець. Ось чому її живіт значно більший, ніж у тих вагітних жінок, яких вона бачила.

— У вашому стані можемо зробити лише одне: терпляче очікувати. Ми тут не хочемо дитячих смертей, але мусимо дати природі зробити свою справу. Безпечно вийняти їх ми зможемо, тільки коли вони самі помруть. Тоді спеціальними ножицями й гаком розділимо їх у матці і щипцями виймемо по частинах.

Вона мовчки дивилася на нього. Не знаючи, що ще сказати, він витер руки й спитав:

— Показати вам мої інструменти?

4.

Покидаючи Серафен, Анна Стіна відчувала нудоту від того, що їй запропонував молодий лікар. Поверталася через той самий міст, яким прийшла. Небо ще досі було блідо-золотаве, але землю вже вкрили сутінки, шлях слизькими дошками лякав. Весь час міцно трималася за перила, при цьому майже не розрізняючи їх на тлі бурхливого потоку. Кожен крок ступала, сподіваючись, що не впаде. Ішла дедалі повільніше — за день стомилася безмірно. Невже міст і вдень був такий довгий? Нарешті перейшла на інший бік, але нова напасть — тепер триматися нема за що. Норрмальмський берег озера не освітлений. На тлі темно-синього неба ледь розрізнила край даху якогось будинку, а за ним наче церковна дзвіниця. Намацала стіну з грубих колод і сіла, сподіваючись трохи зігрітися.

Їй знадобилося два дні, що перетнути Норрмальм, повільно плетучись вулицями, мов у лихоманці. Ноги понатирали черевики, не призначені для тривалої ходьби. Думала тільки про те, що за будь-яку ціну треба залишити позаду людей і їхні домівки, сховатися, залишитися на самоті. Якби зараз хтось захотів їй нашкодити — це було б так само легко, як скривдити дитину.

Що далі йшла, то менше було будівель. Біля церкви Святої Клари напилася води, звідти пішла в напрямку церкви Адольфа Фредріка, оминувши пагорб, на вершині якого видно дзвіницю церкви Святого Івана. Під церквою знайшла собі місце для ночівлі.

Під пагорбом, як гангрена на тілі природи, простяг­лося озеро Трескет. Розпізнати, де закінчується берег і починається озеро, неможливо: лише посередині видно трохи води, а попід берегами гойдається сміття, трава, гілляччя. Здається, що вода просочила все навколо й від неї ближні будівлі похилилися в усі боки. Ніхто з власної волі не ставить дім на такому березі. Жителі переходять з ­однієї корчми до іншої, топлячи своє горе в оковитій, а їхні діти граються посеред сміття, злісно гигикаючи, коли хтось із приятелів послизнеться і влізе ногами в багно. Навколо озера побудовані загородки, у яких збирають гній. Фекалії вже роз’їли дерево й цвяхи, і стоять ті загородки невідомо як. Містком Анна Стіна перейшла через жовтий потік Реннілен. Перед нею постала остання міська корчма, яку всі звуть корчмою Малого Яна. Далі немає нічого.

Вечір другого дня вона зустріла в лісі, далеко від останніх міських дворів. Чула, що цей ліс називають Тінню, і цілком зрозуміло чому. Між густими дубами трапляються колючі кущі, але земля майже гола. Анна Стіна ніби посеред похмурої колонади. Тиша спершу гнітить, але далі вуха починають розрізняти незвичні звуки. Вони неголосні, але їх безліч. Крони дерев над головою хитаються від вітру, який не долинає донизу. Десь неподалік по сухому торішньому листю ступають невидимі істоти.

Денне тепло довше затримується під деревами. Анна Стіна не знає, куди йде й що шукає. Думки плутаються від утоми й болю, але вона не зупиняється. Вона дуже давно востаннє їла. Живіт її одночасно й дуже повний, і дуже порожній. Глибоко всередині спалахує гострий спазм. Невдовзі це повторюється, і знову, і все частіше.

Анна Стіна помітила світло між деревами й спершу не могла розібрати, привиділося їй чи ні. Пішла до нього, піднялася на горбочок і побачила багаття, дбайливо обкладене навколо камінням. Яскравий вогонь засліпив, і лише за якусь хвилину вона збагнула, що там хтось є. Біля багаття, зовсім близько, стояла дівчина, не набагато старша за неї. Очевидно, злякалася несподіваного гостя. На вигляд — ніби якесь загадкове лісове створіння з кори, гілок і трави. Біля неї на землі розстелений шматок тканини, на якій розкладено: закіптюжена мідна каструля, кілька торбинок, пляшка, заткнута ганчіркою, старий ніж. Анна Стіна ступила ще кілька кроків до неї. Наблизившись до багаття, опустилася на землю і подивилася дівчині в очі. Та дивилася на неї з обережним очікуванням, мов дика тваринка, але без агресії. Анна Стіна заплющила очі й провалилася у сон.

Не могла б сказати, скільки перебувала в такому стані — годину чи кілька хвилин. Навколо досі темрява. Дівчина з іншого боку багаття обняла свої коліна й дивиться на Анну Стіну. На мить їхні погляди зустрілися, дівчина відвернула обличчя і голосно прошепотіла:

— Здається, дитина хоче вийти.— І мотнула головою у її бік.

Анна Стіна відчула, що, поки спала, з неї потекла вода, добігла до багаття і тепер сердито сичала біля гарячого каміння.

— Мене звати Ліса. Ті, хто мене знає, називають Ліса-­Одиначка.

Анна Стіна радо й сама назвалася б, але її так вхопили перейми, що змогла тільки застогнати. Ліса нерішуче встала, переступила з ноги на ногу, потім взяла глечик і зникла між деревами.

Ліса ще не встигла далеко й відійти, як Анну Стіну скрутив новий напад болю. Подих перехопило, а ноги самі собою так вигнулися, що спина відірвалася від землі. І щойно Анна подумала, що дійшла до межі й більшого болю не витримає, перейми знову почалися, і вона протяжно закричала. Напади дедалі частішали. Світ навколо захитався під натиском нездоланної сили, яка шукала виходу назовні, байдужа й безжальна до всього, що стоїть на її шляху.

Знову з’явилася Ліса. Анна Стіна над своїм гігантським животом побачила її бліде стривожене обличчя. Тепер, зблизька, роздивилася: те, що спершу здалося плямою бруду, насправді — червоний опік, схожий на пляму, яка стікає з маківки на лоб, око й щоку. Тіло, руки й ноги дівчини худі, але міцні, видно, що сильні. З-під хустки вибивається пасмо, але складно сказати, якого кольору її коси. Ніби одного кольору з лісом — приглушеного коричневого, зеленого й сірого. Очі яскраві, блакитні. Анна Стіна подумала, що Ліса зовсім не потворна, якби хтось хотів побачити її красу — побачив би.

Темнота розсіялася, стало світло. Потім світло згасло, і знову запанувала темрява. Вона відчувала лише біль і розгубленість. Втішало тільки те, що ці відчуття захопили все єство і для страху місця не залишилося. Непритомніла й знову приходила до тями — тільки коли перейми ставали найсильніші. А вони не виходили й не виходили… Її живіт був для них кліткою із плоті й крові.

5.

Ліса ходила туди-сюди й щось бурмотіла собі під носа мовою, якої ніхто інший не розумів. Слухала, як вагітна дівчина, навіть імені якої не знала, щось казала у напівсні. Вона говорила з мертвими й живими. З мамою, що її дуже любила, але більше не мала. З невідомим батьком, якому вимріяла обличчя і все пробачила. З батьком своєї ненародженої дитини, чиє ім’я проклинає. Ліса затуляє руками вуха, щоб не чути цього непотрібного їй потоку споминів. Чужі турботи її більше не цікавлять, вона нікому нічого не винна й нічого ні від кого не чекає. Ліс дає їй усе, що треба. Тужним поглядом подивилася у глиб лісу, в безпечні зарості. Внут­рішній голос умовляв її схопити свої пожитки й тікати, а приблуду залишити тут. Але совість не дала. А Ліса ж думала, що давно вже її втратила. Вона не може до пуття зрозуміти, що відчуває, але знає, що якби втекла, то карталася б усе життя. Більше ніколи не могла б спокійно сидіти біля свого лісового багаття. У язиках полум’я бачила б привида з животом, і до кінця днів біля неї сиділа б та, кого своєю втечею прирекла на певну смерть.

Минула ніч і ще пів дня відтоді, як води відійшли, а дитина ніяк не виходила. Ліса розуміла: щось не так, але допомогти вона не може. Ніби й знає, що треба робити, але не наважується і лає себе за боягузтво. Тільки після полудня крики вагітної змусили її відкинути свої страхи. Зігнулася над дівчиною нерішуче й прошепотіла їй на вухо:

— Я скоро повернуся. Покличу допомогу. Чекай мене. Потерпи ще трошки.

Швидко пішла крізь зарості. Звичний неспокій перетворився на нудоту, коли побачила перші стодоли й огорожі над полями. Це починалося передмістя. Невдовзі побачила й людей, маленькі фігурки, зайняті своїми справами. Накинула хустку на плечі, відкрила обличчя так, щоб видно було опіки — потворність, яка гарантувала, що ніхто її не займатиме. Опустила очі й поквапилася мимо всіх тих людей, готова будь-якої миті вкусити руку, що зупинить її. Тривожним поглядом вивчає всі можливості якнайшвидше звідси втекти. Але ті, хто на неї дивився, навіть не приховували відрази, і за це вона була їм вдячна. Усе далі заходила в Місто між мостами, відстані між будинками з кожним кроком ставали менші, людей усе більше. І голос у ній щодалі голосніше кричав, волав: тікай, повертайся у безпечний ліс, бо буде пізно! Але мала ще трохи сили йому опиратися. Соромилася тієї частини себе, яка хотіла, щоб вагітна дів­чина вже померла, щоб її спіткала швидка легка смерть, у якій Ліса була б не винна, бо зробила все, що могла, аби їй допомогти.

6.

Роки залишали свої відбитки на Гедді Даль один за одним, день за днем. Ця сива баба майже сімдесяти років щоранку розуміла, що життя дало їй усе, чого хотіла, але тільки тоді, коли вона втратила здатність цим насолоджуватися. Десять років тому від мозкового удару помер її чоловік — один з очільників кравецького цеху. За статутом їй дозволили перейняти керівництво майстернею, і невдовзі з’ясувалося, що вона вела справи значно успішніше за покійного чоловіка. У неї достатньо грошей, щоб не боятися померти в старечому притулку, але за гроші не можна купити зір. Кожного ранку, розплющуючи очі, вона боялася, що нічого не побачить. Уже й зараз світ навколо ніби затягло сутінками й треба було дуже напружувати очі, щоб побачити дрібні деталі.

Коли їхня остання дитина відселилась у власну оселю, Гедді було за сорок, і ця подія викликала в неї страшний неспокій. Без дітей, про яких вона мала дбати й щось для них робити, дім спорожнів і осиротів. Жінка не знала, чим їй зайняти себе. Навіть якщо цілими днями щось пекла, варила варення, готувала соуси, прала й прасувала одяг, маринувала й в’ялила м’ясо — усе одно залишалося ще багато нерозтраченої енергії. Їй хотілося до чогось цю енергію застосувати, а не просто дивитися, як минають роки її життя. І в неї виникла одна думка.

Гедда Даль вирішила стати повитухою. Вік у неї відповідний, сама народжувала сім разів, не дурна. Усе це підтвердила й головна повитуха Болл, яка взяла Гедду під свою опіку. Відтоді жінка кожну вільну хвилину удосконалювала свої знання. Вимоги були серйозні. Багато кандидаток не втрималися. Гедда мала навчитися писати й читати — і не тільки те, що пишуть у катехізисі. Щовечора ішла з кимось зі старших колег і дивилася, як та приймає пологи. У анатомічному театрі хірург їй і її колегам показував і розказував усі таємниці людського тіла: розрізав жінку, яка померла під час пологів, і всі присутні побачили, як ненароджена дитина розташовується у матці. І хоча Гедду від цього мало не вивернуло, згодом у багатьох випадках це допомогло: вона обмацувала живіт вагітної, намагалася зрозуміти, у якому положенні лежить дитина й що їй робити для вдалих пологів. Зрештою разом з кількома колегами вона опинилась у Врангельському палаці, де королівський лікар Шульценгайм влаштував їм суворий іспит. Сам лікар недавно дістав дворянський титул за те, що вилікував спадкоємця престолу від віспи. Гедда на іспиті отримала найкращі оцінки. Королівський лікар зазначив, що вона розумна, обдарована й має велику силу волі. Після цього Гедда Даль поклала два пальці на Біблію і присягнулася перед Богом, що однаково старанно служитиме людям високого й низького походження, багатим і бідним, удень і вночі.

Ця присяга була їй дороговказом усі двадцять років, що вона служила повитухою в Норрмальмі. Це був найкращий час. Її все більше цінували й хвалили, впевненими руками щодня вона дарувала молодим людям найбільше щастя на світі. Заплакані татусі її обіймали, а виснажені матусі цілували руки. Тепер вона часто задумувалася про те, що ж пішло не так. Це сталося не одразу, не щось одне спричинило зміни, а низка взаємопов’язаних обставин. Вона старішала, зір слабшав. З’являлися молодші повитухи, лагідні й послужливі, зазіхали на її роботу. Молодші жінки частіше вибирали їх, ближчих до себе за віком, а стару Гедду кликали рідше й рідше. До неї зверталися тільки тоді, коли породіллі найгірше мучилися, а всі інші повитухи не знали, що ­ робити. Часто, поки вона приходила, було вже надто пізно, допомогти нічим не вдавалося, і так поступово сама поява Гедди Даль стала вважатися передвісником смерті. Усе частіше чула, як її називали Пекельна Гедда й Гедда-Смерть. Невдовзі вже від неї просто сахалися.

Усе, що їй тепер залишилося,— обстежувати дівчат, яких суд звинувачував у дітовбивстві. Тільки раз випало їй свідчити під присягою. Збрехати вона не змогла, і її свідчення послали на шибеницю нещасну молоду матір. Звісно, дівчина була винна, але не минало й дня, щоб Гедда не шкодувала про свої слова. Могла ж сказати, що то був викидень…

Словом, повитухою Гедда Даль більше не працювала. Нічого хорошого не залишилося у цьому світі, який щодалі темнішав. Але над дверима ще висить мідна печатка з дитячим тільцем — свідчення її фаху. Коли якийсь жартівник на дитячій спинці намалював ангельські крильця, вона майже вирішила печатку зняти. Але якби навіть знайшла в собі сили на це — очі вже не давали.

Сиділа непорушно на краю ліжка, заглиблена у свої невеселі думки. Частина прокляття її старіння полягає в тому, що все менше спить, а чим заповнити цей вільний час — не має. Хатня робітниця кудись вийшла. Наближається вечір. Найважча пора. Увечері й уночі думки біжать у такі місця, яких вона хотіла б уникнути. Не зразу й збагнула, що той дивний звук, який вона ніби почула, насправді стукіт і долинає від її дверей. Тяжко підвелася і навпомацки пішла до входу. Від ліжка до порогу кімнати, від порогу до столу, вздовж стінки коридором. Зазвичай вона неохоче відчиняє в такий час, але таки відчинила — краще так, ніж кричати через двері. По той бік дверей суцільний морок.

— Хто?

Тиша. Нікого немає? Хлопчаки бешкетують. Таке буває. Принаймні цього разу не помочилися під двері, сподіваючись, що вона вийде боса й вступить у калюжу. Думала зачиняти, але почула, що хтось швидко й поверхово дихає перед нею. Схоже, жінка. Гедда трохи по­чекала.

— Я побачила ваш знак.— Голос тонкий, але говорить різко.— Одній дівчині потрібна допомога. Дитина не виходить.

— Хай їй хтось інший допоможе. На Лілла Бастуґатан знайдеш Сусанну Альфварс, це над Норрбрунном. А Лотта Ріґа живе на горбі коло Обсерваторії, за будинком купця Петтерса.

Чує, як жінка переступає з ноги на ногу, вагаючись.

— Я не знаю міста. І немає часу. Якщо вона ще досі не померла, то може вже скоро відійти.

Гедда Даль вже кілька років не приймала пологів. Її охопило таке почуття, як тоді, коли вона стояла магістратом, присягаючи чесно виконувати свої обов’язки, знервована й перелякана величчю свого нового покликання. Згадала свою присягу, слова якої давали їй силу багато років, мов у перший день. Вона присяглася, свідома усієї тяжкості цього зобов’язання.

— Де вона?

— У лісі над містом.

— Далеко?

— Чверть милі[16], не більше. Тільки під кінець дороги немає.

— У кімнаті під ліжком лежить торба. Можеш мені її принести?

Відчула запах гості, коли та тінню пройшла мимо неї. Пахне мохом і глицею. Швидко вийшла, обережно вклала Гедді в руку торбу. Знайомий дотик полотняної ручки, приємна тяжкість вселяє в неї впевненість. У торбі голка й нитка, клістир, олія для змазування рук. Гедда переступила через поріг. Коли востаннє вона виходила з дому? Давно. Різко зупинилася на власному ґанку. Найголовнішого ж не сказала.

— Я більше не бачу. Тобі доведеться вести мене.

Вона простягнула руку, відчула, як тремтять її пальці, видаючи хвилювання. Кілька довгих секунд рука так і висіла в повітрі. Потім відчула в своїй руці чужу долоню. Мозолясту, з грубою шкірою, але маленьку, ніби дитячу.

7

.

Дівчина знесилена, це чути здалеку. Поганий знак. Гедда Даль сперлася на Лісину руку й опустилася на коліна біля породіллі. Тяжко дихала, ноги були збиті. Жінка зразу відчула, що на світ просяться двійнята, інакше живіт не був би таким набряклим. Вона важко зітхнула, досвідчено обмацавши стегна дівчини. Вузькі, дуже вузькі. Дівчинка геть молода. Гедда взяла торбу, обмацала її вміст, вибрала одну пляшечку й налила олії на долоню. Дівчина непритомна, нічого не чує і не розуміє. Гедда не знає, в який бік повернути голову, тому навмання попросила свою провідницю:

— Тримай її коліна розставленими.

Ліса мовчки приходить на допомогу, а Гедда поправляє, показує, як треба тримати ноги породіллі.

Матка розкрита як годиться, вона готова народити. Але перейми заслабкі. Воно й не дивно — стільки марно намагатися виштовхнути дітей з материнського тіла. Гедда засунула пальці глибше, щоб зрозуміти, в чому річ. Відчула, як між пальцями пульсує пуповина. Принаймні одна дитина жива й хоче вийти. За пуповиною кінчиками пальців відчула щось інше. Вона вже здогадувалася що, але сподівалася, що помиляється. Хотіла сподіва­тися, що дівчина не могла народити, бо просто не знала, що і як їй робити. Але то була таки ручка. Перша дитина повернена боком і закриває вихід, як корок у пляшці, а друга тисне на неї. Її пальці обмацують слабку ручку в надії встановити точне положення дитини. Тепер відчуває усю долоню. Маленькі пальчики стискаються навколо Геддиного вказівного пальця.

Якби можна було, вона воліла б викликати лікаря, найкраще хірурга. Матері б дали знеболювальну настоянку, почекали, щоб вона знепритомніла, першу дитину порізали б ножицями, а потім і другу, і частинами витяг­ли б. Обох дітей принесли б у жертву, щоб урятувати життя матері. Але тут нема від кого чекати допомоги, і цим двом дітям доведеться якось вийти, якщо вона не хоче, щоб усі троє померли. Вона ніколи не була особливо релігійною, але тепер згадала ту давню молитву, яку зазвичай промовляють побожні повитухи, коли опиняються у складній ситуації.

— Боже, благослови справу моїх рук і допоможи мені своєю благодаттю в цю тяжку годину.

Потім звернулася до дівчини, яка привела її сюди:

— Як тебе звати?

— Ліса.

— Можеш нагріти води? Є якась тканина, яку можна використати?

— Я маю казанок. Вода в потоці. З тканини я маю лише те, у чому ходжу.

Гедда відправила дівчину по воду й зняла з себе сорочку. Коли Ліса повернулася, попросила і її сорочку теж. Знову змастила руки, підсунулася до породіллі й почала повертати дитину. З кожною секундою вона все більше згадувала мистецтво, у якому раніше була такою майстерною. Навіть не бачачи очима, вона бачила крізь шкіру руками й шостим чуттям. Вона знає, що десять років тому справді була найкращою повитухою у місті, хоча більшість тих, хто отримав до рук свою дитину, не цінували її старань. Вона згадувала усі свої давні випадки, згадувала, як рухати руками, щоб не завдати шкоди матері й дітям. Дівчина, звичайно, досі кричить, бо знеболювального немає. Геддина права рука всередині обмацує голівку дитини аж до шиї. Лівою рукою тисне на живіт, помалу повертаючи маля. Впирається ще сильніше, підштовхуючи обережно, але рішуче. Якщо дитина не вийде, то сподіватися нема на що. Просунула руку ще глибше, молячись про себе, щоб нічого не розірвати бідолашній дівчині, і раптом подумала: «А добре, що я за останній час так схудла». Дитина впирається, і Гедда відчуває, що ненароджене дитя з характером. Але потроху положення його тіла змінюється. Гедда виймає руку, тільки пальці залишаючи біля шийки матки. Чекає, поки перейми відновляться. Нахилилася до обличчя породіллі.

— Тепер ти маєш зробити все можливе, чуєш мене? Дитина ось-ось вийде, але їй потрібна твоя допомога. Наступного разу, як стане боляче, виштовхуй, штовхай щосили.

Через пів години Гедда глянула через плече.

— Поклади палицю їй між зубів і тримай за руки. Дитина виходить.

— Вона надто сильна, я не можу її утримати.

— Тримай!

І ось перша дитина з’являється на світ. На вигляд розвинена, сильна. Дівчинка. Навіть не замислюючись, Гедда пальцями очистила її рот від слизу й ляснула долонею по сідницях, щоб дитина вдихнула. Дівчинка закричала. Гедда підкликала Лісу до себе.

— Загорни й потримай.

Гедда відчула, як дівчина вагається.

— Ну бери ж. Мені потрібні вільні руки. Друга йде.

Слідом за сестрою з’явився хлопчик.

Гедда обмила матір, поки та спала, змочила сорочку в гарячій воді, скрутила її валиком і поклала породіллі між ніг. З другої сорочки зробила теплу пов’язку на живіт. Коли вода в казанку стала вже не гаряча, помила руки. Від напруги боліло все тіло. Вона знала, що їй не дозволено хрестити дітей, окрім найгірших випадків, коли видно, що дитина не проживе стільки, щоб її встиг­ли відвезти до церкви. Ці новонароджені діти здорові, але хто ще в цій глушині подбає про їхні душі? Повернулася в той бік, звідки чулося потрійне дихання.

— Лісо, будь ласка, піди ще раз до струмка, принеси глечик води. Вона має бути чиста, абсолютно чиста. Дай цих малят мені поки що.

Дівчина мовчки віддала дітей Гедді й пішла. Вага теп­лих тіл заспокоювала. Ліса швидко повернулася.

— Візьми їх і простягни до мене по черзі, щоб я могла їх дістати. Хтось має бути хрещеною матір’ю, а більше тут нікого немає. Тож вітаю тебе, якщо це вперше.

— Я не вірю в Бога.

— Тоді тобі точно не завадять ці забобони.

Вона взяла долонею води, вмила нею зморщену голівку, бурмочучи тихо:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Коротка молитва. Прохання Божого благословення. Молода мати щось простогнала крізь забуття. Гедда підійшла до неї. Кивнула.

— Хрещу вас іменами Мая і Карл.

Так заведено.

Породілля ще спала, коли Гедда Даль зібралася іти. Ліса довела її до митного поста. Це не так і далеко, вдень вона сама може знайти дорогу цими вулицями, які сходила вздовж і впоперек і які досі на тих самих місцях, що й раніше. Коли вони прощаються, Гедда бере Лісу за руку й повертає так, що вони опиняються лицем до лиця.

— Я чула, як ти збирала речі. Але ти не можеш покинути її.

— Скільки?

— Поки вона стане достатньо сильною, щоб подбати про себе й своїх дітей. Ти зрозумієш, коли це станеться. Не раніше кінця літа. Пообіцяй мені.

Відчула, що дівчина кивнула, але й далі тримала її за руку, аж поки та сказала вголос:

— Так.

Полудень. Гедда Даль сама йшла передмістям. Зовсім інша людина, ніж та, що покидала його. Геддина старість здалася їй світлішою, дотеперішні муки набули нового сенсу. Вона дещо зрозуміла. Усі ті інші діти померли, щоб ці двоє вижили. Знаючи це, Гедда тепер багато чого може зрозуміти й пробачити. Чує, як людям, які проходять мимо, перехоплює подих. Відчуває, як вони дивляться на неї. Вона йде без сорочки, з голими грудьми, але це неважливо. Вона знає те, що знає. Вона розуміє, що люди помилялися щодо неї. І тому їхні погляди її зовсім не турбують.

8.

– Твій одяг у струмку полощеться, я каменюкою притиснула. Тут немає ні перини, ні шовкових простирадл. Але я вкрила тебе своєю старою ковдрою.

Анна Стіна не розуміла, чи не було сном те, що вона пережила. Може, ці слова її розбудили й повернули до реальності? Але ось вони лежать на її руці, двоє прекрасних немовлят, зморщені й рожеві. Хлопчик спить спокійно, а дівчинка постійно намагається повністю розплющити очі й спостерігати за світом, до якого вона прийшла. Її губки шукають груди й швидко знаходять. Щоправда, молока ще зовсім мало. Але мала задоволена й тим. Анна Стіна не може на них надивитися. Кожна риса маленьких личок, кожен найменший рух здаються їй дивом. Вони дихають неглибоко, але спокійно й упевнено. Блакитне очко раптом подивилося прямо на неї. Усього за один день вона переступила в нову пору життя. Те, як вона раніше боялася за себе,— ніщо порівняно зі страхом за них.

По той бік багаття сидить Ліса, перевертаючи над вогнем три рибинки, насаджені на загострені палички.

— Через день-два станеш уже на ноги.

— Не знаю, як я зможу тобі віддячити і чи взагалі зможу.

Голос Анни Стіни звучить інакше, хрипко. Від криків у неї досі болить у горлі. Ліса зняла рибу з вогню і подала їй одну.

— З усіх людей, хто вчора був біля цього багаття, я зробила найменше.

Передбачення Ліси-Одиначки збулося. Сили Анни Стіни поверталися швидше, ніж вона могла уявити. Їжа тут проста, але додає сил. Вони їли різну рибу, і скоро Анна Стіна дізналася, що кожна частина риби має свою цінність. Навіть м’ясо червонопірки їй подобається, лящ іще більше, а шкіра дуже смачна, коли добре пропечена, до хрускоту. А з решток можна варити юшку. Увечері, коли стає прохолодно, або вранці, коли ще холодно після ночі, варять чай із листя суниці і запивають ним м’які ягоди.

Ліса говорить лише тоді, коли жестів чи рухів недостатньо. Але Анна Стіна майже все розуміє, тож багато слів їм не треба. Ліса показала їй під берегом вершу, сплетену з гілочок верболозу, і навчила, як найкраще зробити приманку із залишків останнього улову. Провела її до місця, де ростуть суниці й малина, а трохи далі скоро будуть журавлина й чорниці. З невидимого джерела в глибині лісу струмок тече аж до солонуватої затоки Уґґлевікен.

Ідучи до лісу, кожна несла на руках одну дитину. Спочатку Ліса брала дітей неохоче, хоч нічого й не казала, бо іншої ради не було. Часто вони передавали немовлят одна одній. Обидві дитини постійно шукали мамині груди й сердилися, коли не знаходили. Молоко в неї зараз постійно сочиться з набряклих грудей, які швидко пристосувалися до невгамовного апетиту дітей. Ліса щовечора перебирає свої речі і складає так, як планувала їх спакувати. Анна Стіна кожного разу думає, що коли прокинеться, Ліси вже не буде. Але й далі щоранку бачить її поряд.

Коли спадає ніч, вони сидять одна навпроти одної біля багаття, а побіч них спокійно сплять малята. Поки діти не сплять, ніколи не буває тиші. Але зараз вони сплять. Анна Стіна постійно дивиться на Лісу, вивчає, як вона сидить, нахилившись до вогнища, і палицею поправляє дрова, щоб краще горіли. На її полотняній сорочці назавжди відбилися сліди крові Анни Стіни.

— Ти ніколи не хотіла мати дітей?

Ліса не відводить очей від вогню.

— Я не проти дітей. Але не за таку ціну, яку за них треба заплатити,— чоловіка. Чоловіка, який за першої ж нагоди тебе покине. Або ще гірше — залишиться.

Ліса опустила погляд на дітей, сповитих полотняною тканиною. Підняла руку й показала на шрам на обличчі.

— Коли була молодша, думала, що цей червоний слід — прокляття. Через нього люди мене сторонилися. Казали, що я позначена дияволом і трималися на безпечній відстані від мене. Навіть ті, кому не було з ким гратися чи поговорити, не хотіли моєї компанії. З віком я зрозуміла, що правда інша. Цей шрам — благословення. З тієї самої причини. У дитинстві я щодня засинала, плачучи, бо народилася потворною. Зараз я за це щодня вдячна.

Коли вони вже лягали спати, її голос пролунав із темряви, мов шепіт згасаючої вуглинки:

— Колись у мене була дитина. Померла в мені. Навіть жодного разу не вдихнула.

9.

Вони швидко почали розрізняти обличчя дітей, хоч вони тільки недавно й народилися. Обличчя Маї спокійне. Вона рідко вередує й чогось вимагає — хоча чого вона може вимагати в такому віці? Молоко, сон, тепло, чисті пелюшки, заради яких довелося пожертвувати рукавами сорочок. Анні Стіні здавалося, що вона вже геть усе розуміє — такий і ясний, і допитливий у малої був погляд. Вона постійно дивилася туди, куди й Анна Стіна, ніби намагалася показати, що вона розуміє, що діє­ться. Анна Стіна бачила в ній втілення своєї матері Маї Кнапп, на честь якої дівчинку й назвали. Вона швидко звикла до цієї схожості, але постійно дивувалася, як таке могло статися, як новонароджена дитина могла бути така схожа на людину, якої давно немає на світі. У них навіть однакове волосся. Густий м’який пушок на голові був того самого кольору, що й коси її матері, темніші, ніж у самої Анни Стіни.

Карл, синок, менший і неспокійний. Він міг раптово заплакати чи навіть загорлати, голосно висловлюючи своє невдоволення. Не схожий на свою сестру, та й своїх рис Анна Стіна в ньому бачила небагато. Вона часто думала: чи ці чужі риси були спадком її тата, якого вона ніколи не бачила й імені якого не знала, чи хлопчик був схожий на свого батька. У нього менше волосся, ніж у сестри, і воно світліше. У нього швидко змінюється настрій: ось він плаче, а тут уже сміється, і так, що заражає сміхом сестру й матір. Нестримний регіт вкриває весь ліс кольоровими барвами. Анна Стіна швидко помічає, як він реагує на лоскіт: як тільки торкалася кінчиками пальців м’якої шкіри на шиї під підборіддям чи на животику, малий зразу починав корчитися від веселих судом.

Діти різні, але їм постійно хочеться бути разом і якомога ближче. Вони відчайдушно опираються, коли мама обгортає їх пелюшками кожне окремо, і заспокоюються, тільки коли відчувають своєю шкірою дотик іншого, і тоді спокійно засинають. Мама дивиться, як вони сплять, довго вивчає їхні безтурботні обличчя і шукає сліди кровного зв’язку, який об’єднує їх трьох. Мати Мая завжди наголошувала на важливості спорідненості, майже із забобонною вірою.

— Ніщо так не об’єднує, як кров, моя маленька Анно. Пам’ятай це.

Коли Анна Стіна підросла, часом злостиво відпові­дала:

— А де ж тоді мій батько? Що сталося з тим кровним зв’язком, який мав тримати його біля нас?

Мая Кнапп ніколи не залишалася в боргу, якщо її хтось чіпляв. Навіть якщо це була дочка.

— Твій батько накивав п’ятами, тільки-но мій живіт почав рости. Але якби ви коли-небудь зустрілися і він побачив би тебе, заперечити свою відповідальність йому не вдалося б.

Передмістя, де жили Анна Стіна та Мая, було густо заселене, і їй часто доводилося няньчити дітей, навіть таких малих, як її немовлята, але всі ті діти були інші. Міські діти народжувались блідими і хворобливими, анемічними і слабкими. Вона рано навчилася розуміти, що дитяче життя — хиткий вогник на вітрі. Вони настільки вразливі, що їх навіть не вважали за потрібне записувати до церковних книг, перш ніж вони проживуть три роки. Численні похорони тільки підтверджували це. Кожна друга могила, яку копав гробар, така мала, що й спина не встигала заболіти.

Мая і Карл не такі, хоч і народжені в лісі. Вони рожеві й міцні, з кожним тижнем набирають все більше ваги. Анна Стіна бачить у них те, чого не бачила в інших дітей: життєву силу, незламність, стійкість. Щось значно сильніше, ніж їхні тендітні тільця. Вони не страждають ні на які хвороби. Вона пам’ятала дітей у парафіях Марії та Катаріни, котрі постійно хворіли, весь час шморгали носами або кашляли. Її близнюків оточує лише чиста вода. Їхня сила зростає з кожним днем. Мая перша починає піднімати голову, перша витягує ноги вгору, навіть повертається на бік. Брат за нею швидко засвоює ті самі навички, весело й щасливо крекчучи.

Ліс щедрий, як і літо. Тепло. Навіть якщо починається дощ, навіс під гіллям і листям майже не пропускає води. Коли на небі немає хмар, а сонячні промені нещадно смалять дахи міських будинків, під навісом прохолодно, її дітям не жарко. Ліса щодня ходить по рибу, яку вони ловлять вершею — на світанку, поки діти ще сплять. Риби щодня багато, більше, ніж вони можуть з’їсти. Невдовзі достигають китиці бузини, а через кілька тижнів малинові кущі засвічуються червоними ягодами. За пагорбом росте солодка, вони збирають і очищають від землі її коріння. Анна Стіна уважно відстежує, коли починає темніти й сідає сонце. Але поки що триває літо.

Ліса вчить її, як орієнтуватися. На півночі — затока Уґґлевікен, яка вузькою протокою з’єднана з солоним озером Вертан. Через неї побудували міст, там можна перейти. Час від часу цією дорогою проходять люди чи проїжджає екіпаж, люди їдуть у літні маєтки до Фіскарторпету, де вони відпочивають. Далі на північ — будівниц­тво, тому вранці проїжджає віз, навантажений дошками й камінням. Якщо вітер дме у цей бік, можна почути удари молотка. Коли Анна Стіна наважилася пройти добрий шматок дороги в тому напрямку, вона побачила великі групи робітників, схожих звіддалік на мурах, що працювали над скелетом будівлі, великої і, мабуть, у майбутньому пишної, до радості якогось багатія. Вона була досить далеко, щоб її не помітили. Більше в той бік вона не ходила.

Як їй хотілося, щоб ті літні дні ніколи не закінчувалися, щоб їй і надалі було достатньо всього для себе та дітей. Малят і Ліси їй цілком вистачало. Але в лісових тінях вже ростуть гриби, і ночі стають холодніші. Зараз вони з Лісою сплять ближче одна до одної, а діти між ними. Якось уночі з неї сповзла ковдра, й вона встала, щоб зігріти всіх теплими від багаття каменями. Тоді вона вперше побачила їх — маленькі бліді вогники між деревами. Вони трохи померехтіли й згасли. Анна Стіна так і залишилася сидіти нерухомо, охороняючи сон своїх близьких. Уранці спитала Лісу:

— А що вночі світиться між дерев?

— Та це просто тремтливі вогники. Нічого особливого. Не ходи туди.

10.

Цікавість перемогла. Коли прийшла черга Анни Стіни збирати ягоди, поки Ліза сиділа з дітьми, які ще не прокинулися від голоду, ноги самі понесли її туди, де вона бачила мерехтливі вогники. Між деревами знайшла майже круглу галявину, вкриту високою, ще зеленою травою. Це було дивно, адже в інших місцях трава вже пожовкла. Справжня літня галявина, схована за деревами, повна квітів, хоч літній сезон вже сливе закінчився. Місцина така гарна, що від неї подих перехоплює.

Спочатку вона їх не бачить — не видно за травою. На галявині повно маленьких могилок, позначених просто гілками чи каменями. Окрім засохлих букетів, є й інші пам’ятні речі: тут лялька, там різьблений коник. Несподівано вона зрозуміла, куди прийшла. Сюди новоспечені матері приносять своїх небажаних дітей, яких в освяченій землі ніхто не поховає — бо нехрещені, бо від блуду народжені. Притоптана трава привела її до могилки, яку закопали зовсім недавно, може, навіть учора ввечері. На горбику залишився вінок і ганчір’яний кіт.

Анна Стіна обернулась іти і зрозуміла, що це попередження прийшло в слушний час. Розбалувана теплом, вона вже почала думати, що якось та й перезимує в лісі, не так і довго до наступного літа. Але коли ночами почнуться морози, вчорашній рай перетвориться на смертельну пастку. На траві під її ногами вже зібралася роса. Але це такі сльози, які проливають страшні чудовиська з далеких країв. Кажуть, є такі тварюки, що плачуть, коли жеруть свою здобич. Зрозуміло, чому квіти тут гарніші й довше цвітуть, ніж будь-де в лісі. Чи росло б тут щось узагалі, якби ліс не спокушав своїх гостей залишатися довше, ніж варто? Дари лісу умовні. Коли вона дивиться на дерева, вони вже зовсім не схожі на себе — тепер це вже нескінченно терплячі хижаки. Їхнє гілля не просто дає захист — це жадібні кігті, що тягнуться до неї та її дітей. І її малюки опиняться на цій галявині, якщо вона затримається занадто довго. Не можна далі залишатись у лісі.

До їхнього багаття вона принесла дуже мало ягід і зразу побачила з Лісиного обличчя: та знає, де Анна побувала. Але в очах подруги більше сорому, ніж докору. Анна Стіна питає про те, що її турбує:

— А твоя дитина… вона теж тут? Тому ти літуєш тут?

Ліса відвернулася.

— Фельдшер сказав, що вона розпалася, як тільки вийшла з мене. Була сіра, як гниле м’ясо, так він мені сказав. Вони віддали мені згорток, якого я так і не змогла розгорнути. Але в моєму серці вона схожа на твоїх дітей. З гарним обличчям, ручками й ніжками. Тільки мертва.

11.

Осінь спроквола проникає до лісу. Дні стають дедалі коротші, листя на деревах і кущах змінює колір, аж поки якось Анна Стіна піднімає очі й бачить, що над головою більше жовтого, ніж зеленого. Але найбільше зміна пір року відчувається в повітрі. Увечері в лісі швидко стає холодно. Складніше визначити час. Сонячні промені, які ще недавно опівдні вертикально спадали крізь листяний навіс, тепер світять під кутом, і коли вітер дме з міста й можна полічити удари дзвона церкви Адольфа Фредріка, Анні Стіні завжди здається, що вона помилилася, бо темніє тепер значно раніше. Коли над лісом пролітає рвучкий вітер, крізь поріділе листя він долинає аж до землі, і тепер вони добре відчувають його холодні удари. Щодня збирають і їдять останні дари літнього достатку. Гілки диких яблунь гнуться під вагою плодів, які вони зривають і збирають. Чимало в лісі й лисичок. Риба в затоці теж поки що ловиться, але Ліса весь час занепокоєно нюхає повітря.

— Іди за мною.

Вони беруть кожна по дитині й ідуть глибше в ліс, куди веде прихована стежка мимо старого трухлявого дуба. Ідуть недовго. Ліса зупиняється і дивиться на невисокий пагорок серед дерев. Підходить до нього ближче й знаходить те, що шукає. Відсунула в’язку хмизу — під ними ховається якийсь щит із дощок. Дошки теж прибрала й жестом запросила Анну Стіну йти за нею. Виявилося, що в пагорку викопана землянка глибиною у кілька ліктів. Стелю тримають балки з товстих гілок. Підлога добре втоптана — Анна Стіна подумала, ніби йде брукованою дорогою.

— Це ти викопала?

Ліса похитала головою.

— Я люблю спати просто неба, щоб втекти можна було не тільки тим самим шляхом, яким до мене проникне лиходій. Не знаю, чия вона. Але хай хто її викопав, не думаю, що вона йому ще знадобиться. І навряд чи ще хтось про неї знає. Я знайшла її багато років тому, і тут нічого не змінилося за цей час.

Анна Стіна ступила ще крок, а Ліса підняла руку й поторсала одну з балок, що тримала на собі вагу стелі. Вона не поворухнулася.

— Коли я тут живу, мені прихисток не потрібен. Але стає холодно, і скоро зникнуть останні плоди.

Тільки зараз Анна Стіна розуміє, чому Ліса привела її сюди.

— Ти збираєшся покинути нас самих.

Ліса не відповідала, але тиша красномовніша за будь-які слова.

— Ми не можемо піти з тобою? Не знаю, куди ти йдеш…

Ліса задумалася, насупилася і похитала головою.

— Чому?

— Хто хоче жити так, як я, мусить дотримуватися певних правил. Ти вже їх порушила. Не можна бути настільки зв’язаним з іншими людьми, щоб не могти негайно їх покинути з єдиним клумаком, що вміщує все твоє майно. Треба триматися подалі від людей, від суспіль­ства. Жінки злі. Двоє ще можуть ладнати між собою, більше — ніколи. І зрозуміти, що вони задумали, завжди нелегко. Вони дуже хитрі. Чоловіків легше зрозуміти, хоч вони й небезпечніші. Вони хочуть вкрасти те, що твоє, і не цураються ніякої брехні, аби тільки ти їм це віддала. І навіть якщо ти відмовиш, вони заберуть це силою. А щойно отримають своє задоволення, вони тікають, і більше їх не знайдеш. Вони кидають нас самих розплачуватися за них. Але діти — найгірші. Вони зараз твій тягар. Незабаром він стане для тебе надто важким, ти не зможеш його нести, і це стане якорем твого життя, якого ти ніколи не позбудешся. Вони вже надто важкі для тебе. Поки ти знайдеш спосіб носити їх обох, я вже давно буду в дорозі, і ти не зможеш мене наздогнати.

— А якщо ти мені допоможеш?

— З однією дитиною ще якось можна. Але з двома — неможливо. Ти маєш знайти їм інше місце.

— Де?

Вона простежила за поглядом Ліси — поміж дерев, униз, туди, де видніються комини й вежі Міста між мостами.

12.

Анна Стіна знає лише одне місце, куди вона може звернутися по допомогу, але дорога туди довга й вона має добре підготуватися. Має повернутися ­назад, перш ніж темрява сховає лісові стежки, які вона добре знає тільки при денному світлі. Вона прокинулася до світання, розсунула жар у згаслому багатті, нагріла пласкі камені, замотала їх у тканину й підклала під боки Лісі й дітям. Рухалася тихо, щоб не розбудити їх. На­дворі похмуро, але хмари світлі — схоже, дощу не буде. Ретельно зцідила молоко з обох грудей у глиняний горщик — Ліса потім за допомогою тканинної соски зможе погодувати малих. Попрощалася з Маєю та Карлом легкими поцілунками й поспішила через ліс униз дорогою — до міста. Обійшла митницю, пройшла через квартали нетрів північного передмістя і вийшла до Паккарторґет. Ще трохи — і ось вона вже в Місті серед мостів.

Після літа, проведеного в лісі, місто оглушило її. Не могла повірити, що це те саме місце, де вона провела більшу частину свого життя. Її мало не вивернуло, коли вітер з Меларена доніс сморід усього міського непотребу й змусив дихати лише ротом. Скрізь люди, шум, хаос. Товкотнеча на вулицях нестерпна, ото й тільки що не б’ються одне з одним — слуги, біднота, панство… Посеред усього цього натовпу хтось ще веде корів на мотузках, тож пішоходам доводиться ступати самим краєчком хідника. У натовпі спритні пальці легко проникають у чужі кишені, гострі лікті штурхають чужі спини, ціпки б’ють незахищені гомілки, і все це супроводжується колоритною лайкою.

— Ану вбік, чорти б тебе забрали!

— Сам убік, ідіоте!

— Придурок драний!

— Та стули ротяку!

— Тримайте злодія!

Коли церковні дзвони з трьох боків почали відбивати повну годину, Анна Стіна аж затулила вуха. Щоб урятуватися від натовпу, заскочила в провулок і зрозуміла, що всі сприймають її за ту, ким вона не є. Молодик у смугастому плащі й капелюсі набакир підштовхнув її до стіни, брязнув гаманцем і привітно прошепотів: «Доб­рого ранку, панночко. Можете полежати кілька хвилин на спині тут за рогом і заробити два шилінги. Якщо хочете — можна й між стегнами, я не перебірливий».

Вона протиснулася між стіною та чоловіком і поспішила до Полгемської дамби.

Анна Стіна знала тільки назву вулиці, а які двері — навіть не уявляла. Вона не бачила ніякого знаку, за яким можна було вгадати потрібний будинок, і з відчаю почала стукати в найближчі двері. Через певний час відчинила жінка. Почувши, кого шукає дівчина, строго оглянула її з голови до ніг.

— Тобі варто було б добре подумати, перш ніж мати справи з такими, як він.

— Якби я мала вибір, мене тут не було б.

Жінка кивнула. Вираз її обличчя трохи пом’якшав. Вона рухом голови показала через дорогу.

— З того боку шукай двері чорні, як душа господаря. Але скажу тобі одне: я живу тут уже багато років, і рідко хто приходить до нього з доброї волі. Більшість просто змушена.

Анна Стіна вдячно вклонилася, але жінка вже зачинила двері. Там, куди вказала сувора господиня, дівчина швидко знайшла потрібний будинок. Двері відчинилися, хтось нахабно подивився на неї.

— Чого тобі?

— Я хочу поговорити з Дюлітцом.

— Іди звідси, мала, бо отримаєш зараз.

— Скажіть йому, що прийшла вдова Крістофера Блікса.

Блікс ніколи не описував їй ні кімнати, ні чоловіка, який прийняв її. Він сидів за своїм столом, спершу навіть не глянув на неї — втупився у свої папери. На обличчі й у тілі видно перші сліди старості, але він ще ­доволі сильний. Маківка лиса, скроні й потилиця вкриті сивим коротко стриженим волоссям. Одягнений гарно, але не розкішно: хороші сорочка й жилет, на шиї шовкова хустка. Рубінова брошка зблиснула у світлі воскових свічок, коли він склав аркуші паперу перед собою і нарешті подивився на неї. Його світло-блакитні очі не виявляли ніяких емоцій.

— Досі я був переконаний, що мої справи з молодим паном Бліксом закінчені. І те, що ти називаєш себе його вдовою, не дуже тобі допоможе.

Анна Стіна згадала день, коли її викликали до пастора Лісандера й звинуватили в блуді. Сцена майже та сама. Перед нею чоловік, який має владу, позад нього стоїть на все готовий прислужник. Але все-таки зараз інакше. Цей чоловік лякав її значно більше, але сюди вона прийшла сама. Похитала головою.

— Я прийшла не від імені Крістофера, а від свого власного.

Дюлітц підняв брову, і цей рух був би майже непомітний, якби не полум’я від свічки на столі, яке наповнило тінню кожну зморшку на чоловіковому обличчі й зробило його майже гротескним.

— Крістофер розповів мені, чим ви займаєтеся. Ви зважуєте характер і навички людей і продаєте їх тим, хто хоче їх придбати. Зазвичай ви маєте владу над свої­ми товарами, оскільки купуєте їхні борги. Я хочу те саме, але не з примусу, бо не маю боргів, а з власної волі. І хочу за це отримати плату.

— Знайди роботу, як усі.

— Для такої, як я, немає роботи.

— Усі жінки мають те, за що чоловіки готові платити. Ти обдарована цим навіть щедріше, ніж багато інших. Просто стань на розі вулиці — і побачиш, як гроші самі до тебе попливуть.

Вона глянула на нього.

— Ні.

У кімнаті повисла тиша. Вона заговорила знову:

— У мене нікого немає. Крістофер помер, ви знаєте. Він зняв одяг на березі фіорду й пішов по кризі, аж поки нарешті провалився.

Дюлітц сухо засміявся.

— Ти кажеш, ніби знаєш, хто я і що роблю, і прийшла просити в мене співчуття?

— Я не прийшла б, якби не вірила, що ви можете доб­ре продати мої навички.

Він відкинувся й замислено подивився на неї. Спочатку вона побачила в його очах насмішку, потім злість.

— Ну подивімося…

Анна Стіна глибоко вдихнула і підійшла зовсім близько до його столу. Вона зібралася, подивилась йому прямо в очі і простягла ліву руку так, що її долоня зависла просто над полум’ям свічки. Якщо цей вчинок здивував Дюлітца, то він добре це приховав. Його крижані блакитні очі спершу поспостерігали за маленькою долонею, потім запитально глянули на обличчя дівчини.

Біль прийшов не поступово, як вона очікувала, а раптово, ніби схопилася за розпечений казан. Червоний півень схопився дзьобом за її руку й гриз немилосердно. Стіни світу впали й зібралися у єдиній точці, де зійшлися вогонь і її плоть.

Вона зосередила всю волю на тому, щоб не відвести очей від байдужого обличчя Дюлітца, яке ледве бачила перед собою. Не можна відвести очей. У думках вона повернулася до Карла і Маї, але навіть там не знайшла сили. Біль повністю охопив її і спотворив образи в голові. Вона бачила, як її шкіра чорніла, на ній піднімаються пухирі, тріскаються… Вогонь випалює діру, під якою розкривається плоть. Кров кипить, вогонь жадібно сичить. Час зупинився. Залишився тільки біль.

Вона не зразу усвідомила, що щось змінилося. Коли прийшла до тями — зрозуміла, що Дюлітц відвів її руку від полум’я. Пекло немилосердно, але коли вона глянула на долоню, побачила тільки червону пляму й кілька пухирів.

— Годі. Не треба знищувати всю долоню.

Звернувся до свого слуги:

— Оттосон, принеси стілець вдові Блікс і поклич Ерлінга з маззю від опіків.

Коли вона сіла, обгорнувши руку вмоченою в холодну воду шматиною, Дюлітц узяв книгу й розгорнув її на чистій сторінці.

— Як тебе звати?

— Анна Стіна Блікс.

— Скажи мені, що ти можеш робити.

Дівчина зосередилася, але зрозуміла, що сказати майже нічого. Вона подумала про все, що сталося за останній рік, і розповіла свою історію, дивуючись, скільки років може минути для людини за один рік. Та все ж у цьому потоці спогадів не змогла виловити нічого такого, що могло придатися Дюлітцу. Побачила, що так само думає і він сам. Зрозуміла не з його кам’яного обличчя, а з того, що досі нічого не записав. Про Анну Стіну Блікс, народжену Кнапп, майже не було чого розповісти. Вона — просто ще одне тіло, яке старіє, як і всі інші, і не служить ні для чого іншого, окрім занапастити її, поки ще молода. Зрештою він опустив ручку, хоча вона ще розгублено щось оповідала. Коли вона замовкла, він навіть не поворухнувся.

— Усе?

Вона не знала, що ще додати, тому просто кивнула. Дюлітц згорнув книгу. Анна Стіна вже знала, що піде звідси ні з чим. Як вона могла бути такою дурною, сподіватися, що з цього щось вийде? Встала й зібралася вийти, згорблена, ніби під ярмом, а насправді — від сорому за свою дурість. Ліва рука щомиті нагадувала про її фіаско.

— Знаєш ту корчму поблизу Фішарторпета? Коли почуєш у місті дзвони, що скликають на месу, знатимеш, що неділя. Якщо я матиму щось для тебе, пошлю одного зі слуг зав’язати там червону стрічку на розі. Ти її побачиш з берега затоки. Якщо побачиш — приходь сюди.

13.

– Я вранці бачила, як ти щось робила, коли випила чай. Що то було?

Ліса на мить завмерла, потім відповіла:

— Ворожила на чаїнках. Колись я знала одну жінку, вона мені показала, як це робиться.

— І що ти побачила?

Ліса знизала плечима.

— Що буде важка зима, але я її таки переживу. І бачила, що в Тіведені на мене чекає смерть.

— Може, спробуєш поворожити мені й моїм дітям?

Ліса завагалася, потім ще раз знизала плечима й поставила каструльку на жар. Коли вода закипіла, кивнула Анні Стіні:

— Ти мусиш зробити собі чай. Інакше нічого не побачу.

Помінялися місцями. Ліса взяла колисати хлопчика, який прокинувся, тільки-но мама його поклала. Заспо­кою­вала малого, поклавши руку йому на груди. Анна Стіна кинула сухого листя лісових ягід на дно кухля і залила окропом. Подмухала в чай, трохи остудила й помалу випила. На дні залишилися тільки мокрі листочки. Ліса простягла руку, взяла кухлик. Підвелася, відійшла на кілька кроків, вивчаючи, що там хочуть сказати листочки. Видивлялася доволі довго, потім присіла, сполоснула посудину й чисту поставила до інших речей Анни Стіни.

— Твої діти виростуть здорові й сильні. Ти будеш з ними. Будете щасливі.

— А чого ти плачеш?

— Вітер якогось сміття в око наніс.

Не було ніякого вітру. Очевидно, що обманює.

— Що ти побачила?

Ліса витерла сльози зі щік і твердо глянула на Анну.

— Бачила те, що сказала. Просто заздрю, що в тебе все буде добре, а в мене ніколи не буде.

Перш ніж лягати спати, довго ще сиділи біля багаття. Ліса обняла дітей і взяла Анну Стіну за руку. Так, три­маю­чись за руки, і заснули.

14.

Ліса прокинулася серед ночі. Звечора випила забагато води, ковтала й ковтала, аби тільки наповнити живіт, а серед ночі припекло до вітру. Та й не можна сказати, що вона спала, більше лежала й слухала спокійне дихання біля себе. Намагалася наслухатися. Нечутно виповзла з-під ковдри, вкрила Карла, який лежав біля неї і повернувся, ніби хотів дотягтися до мами. Ліса поспішила за край галявини й присіла біля дерева, яке вони собі вибрали як місце вбиральні. Здригнулася, коли по босих ногах війнув холодний вітер. Повернулася до багаття, перевірила, чи на місці її майно. Усе тут, зібране, готове. Тільки поклади в клунок. Усе, що могло дзенькнути, обмотане ганчірками. Головне — не розбудити. Ліса не хоче прощатися, бо не впевнена, що їй на це вистачить сили.

Одиначкою її назвали, щоб образити. Вони думали, що коли принизять її, то самі з цього стануть вищі й значущіші. Спершу їй було кривдно, потім соромно. Але це було давно. Вона змирилася з цим прізвиськом. Але навіть їй важко було розривати зв’язки, які мала. Її спотворена щока, може, і не відчувала ніколи ніжних поцілунків, але якщо не мав у житті нічого кращого, то й ляпаси ліпші за самоту. Утім, і до самотності можна звикнути. Старі кривди вже втихли. Усе, що колись боліло, з часом стало просто тупо щеміти. Але цього літа вона ніколи не забуде. От тільки тепер доведеться починати все з початку — відвикати від товариства, заново вчитися бути самою.

Втішалася тим, що покидає їх заради них. Тут, біля Анни Стіни, спокуса була надто велика. Вона вже навіть почала думати, що разом, допомагаючи одна одній, могли б і перезимувати в лісі, і дожити до наступного літа. Але знала, чим це закінчилося б. Рано чи пізно одна з них загубилася б у засніженому промерзлому лісі, упала в яр, поламала ногу, і тоді друга мусила б годувати всіх. Ніхто з них не вийшов би живий з цього лісу, і вин­на в цьому була б Ліса, бо це вона знає, що таке — провести тут зиму. Через свій егоїзм прирекла б їх усіх на смерть.

Ліса пішла на квіткову галявину й зібрала іграшки, залишені на могилках. Для Карла — ганчір’яного кота, різьбленого коника — для Маї. Знайшла ще полотняний м’яч і дерев’яного чоловічка. Повернулася до багаття, поклала подарунки біля дітей, щоб знайшли їх, коли прокинуться.

Поцілувала Анну Стіну в щоку. Та щось занепокоєно пробурмотіла, повернулася, рукою намацала на Лісиному місці теплий камінь.

Лише відійшовши з чверть милі, Ліса збагнула, що забула попрощатися зі своєю дитиною на її могилці. Давні шрами можна приховати тільки свіжими ранами.

15.

Анна Стіна не могла думати про Лісину втечу як про зраду. Вона й так дуже допомогла. Подарунки на ранок чекали не тільки дітей — Ліса залишила чимало потрібних речей, без яких життя в лісі значно складніше. Коли багаття повністю згасло, рознесла камені, землею прикидала місце, де горіло вогнище. Прибравши всі сліди їхнього невеличкого табору, віднесла дітей до землянки.

У лісі поки ще були плоди, і риба ще чіплялася на гачок. Анна Стіна щодня збирала більше, ніж треба для їди,— складала запаси. Але скоро з’ясувалося, що на її добро є й інші охочі. Якось уранці у купі яблук під стіною землянки побачила щура. Тварина незграбно вовтузилася між плодами й злісно писнула, коли Анна кинула по ній дровинякою. Дівчина зрозуміла, що запаси не можна тримати там, де залишає спати дітей. Мая і Карл ще не знали, яка пора наближається. Ніколи ще вони не були голодні. Від цієї думки здригнулася.

Здивовано зауважила, що її малята щодень більше прив’язуються одне до одного. Дедалі частіше перевертаються на бік, щоб бачити одне одного. Мая заводіяка, Карл робить усе, що починає сестра. Спершу махають руками, потім торкаються одне одного, далі обнімаються. Різними чудернацькими звуками щось питають і відповідають. Разом сміються і плачуть. Тепер уже їх неможливо розлучити, навіть під час годування. Доводиться шукати положення, у якому може годувати їх обох одночасно. Анна Стіна співає їм пісні, які збереглися десь глибоко в пам’яті з її власного дитинства й тепер ллються немовби самі по собі.

Кожного ранку слухає дзвони церков. Коли приходить неділя, затуляє вхід до землянки кришкою з дощок, закладає гілками й підпирає каменем. Усе, тепер лисиці не доберуться до діточок. Поспішає до берега затоки й вдивляється вдалину, але ніякої червоної стрічки на розі не бачить.

А наступного дня почула чиїсь кроки — уперше відтоді, як прийшла до лісу. Гілочки потріскували, сухе листя шурхотіло під важкими кроками. Чоловік відводив руками гілля і лаявся, коли воно хльоскало його по обличчю. Різко й агресивно розчищав собі дорогу, ніби б’ючись із лісом, ніби ліс винен, що не виявляє до гостя належної поваги. Анна Стіна ненавиділа таких чоловіків. Стиснула руків’я свого ножа, єдиної зброї, якою могла якось захиститися. Страшно, але цей страх легко може перерости в лють і додати їй сил.

Але за мить зрозуміла, хто до неї завітав — вірний пес Дюлітца. Упізнала його з характерної даларнської співучої вимови. Вийшла до нього. Чоловік зупинився й полегшено зітхнув, витерши піт з лоба. Ножа в руці дів­чини навіть не помітив.

— Добре, що я тебе знайшов. Господар тебе викликає. Негайно.

Надпив з фляжки й махнув рукою у правильному, як йому здавалося, напрямку:

— Поспіши. Він чекає біля митниці, так що бігом.

Дюлітц чекав її у старій корчмі, збудованій колись з грубих колод для всіх, кому терміново треба було випити дорогою до міста чи з міста. Поверх багатого вбрання накинув широкий плащ, низько на очі насунув капелюха. У корчмі майже немає людей, але після багатозначного погляду Оттосона власник випроводив останніх відвідувачів, сказавши, що час зачинятися.

— Пані Блікс… Несподівано з’явилася потреба в товарі, який можеш продати тільки ти.

Жестом запропонував їй сісти.

— Припускаю, що до твоєї дачі не доходять новини про наші міські справи?

— Ні.

— Знати тобі треба небагато. За тиждень, двадцять третього числа цього місяця, на площі перед Дворянським зібранням буде екзекуція. Ганебний стовп уже поставили. Привезуть одну жінку в закритому екіпажі, при­в’я­жуть до стовпа й висічуть. Ти маєш піти туди. Доб­ре роздивися і запам’ятай обличчя тієї жінки, щоб могла будь-якої миті її впізнати. Це фінал справи, про яку ціле королівство базікає уже рік, тож на площі буде все місто, крім хіба що найсміливіших злодіїв та останніх пияків. Підійти до стовпа достатньо близько буде нелегко.

Анна Стіна кивнула.

— Коли кат виконає свою роботу, засуджену кинуть знову в екіпаж і відвезуть туди, де вона відбуватиме своє покарання,— принаймні до того часу, поки наш малолітній монарх виросте й зможе сам щось вирішити. Це відома пані, і її триматимуть у золотій клітці в якомусь парафіяльному будинку. Але там ще не все готово до її прибуття, тож тимчасово триматимуть у якомусь іншому місці. Зараз у нас старий місяць, з двадцять п’ятого — молодик, ніч буде темна, як у могилі. Знаєш, як цю пору називають у місті?

Вона добре знала:

— Злодійська ніч.

— Тієї ночі підеш до її кімнати, даси прочитати оцей лист і почекаєш, поки вона напише відповідь. Ту її відповідь принесеш і віддаси мені.

Дюлітц через стіл підсунув до неї запечатаний конверт.

Анна Стіна не могла приховати своєї розгубленості:

— Ви сказали, що тільки я можу це зробити, але мені здається, що багато людей могли б зробити це значно краще.

Дюлітц криво посміхнувся і похитав головою.

— Наскільки мені відомо, ти єдина знаєш таємний хід до Прядильного дому. Її тримають там. Ти вилізла через тунель під стіною. Мусиш тією самою дорогою повернутися до Прядильного дому й знову вилізти. Якщо не знайдеш якогось кращого виходу, звичайно.

Дівчину затопили спогади. Згадала, як каміння стискало її груди, так що не могла вдихнути. Згадала тунель, у якому померла Альма Ґустафсдоттер. Нараз здалося, ніби її знову стиснув в’язничний мур, щасливий, що зловив у свої кам’яні лабети втікачку, якій раз вдалося втекти.

Дюлітц випередив її:

— Я розумію, що ти сумніваєшся. Якщо схибиш, то знову опинишся у прядильні й знову почнеться кошмар, з якого ти ніби вже вибралася. І буде навіть гірше, ніж було тоді. Але я скажу тобі ось що, Анно Стіно Кнапп: ти не маєш вибору. Мабуть, ти подумаєш, що я жахлива людина, але повір, мій замовник значно, значно гірший. Ця справа більша і за тебе, і за мене, і заради неї мій клієнт може кинути в пекло безліч дівчат, особливо тих, про кого ніхто й не спитає. Я сказав йому, що вмовити тебе буде важко. Він на це відповів, що коли не схочеш повернутися до Прядильного дому з власної волі, то тебе туди відведуть зв’язану й передадуть наглядачам.

Анна Стіна зрозуміла, що все так і є, як каже Дюлітц, і відчула полегкість: не мусить нічого вирішувати. Подивилася на нього, намагаючись не видати своїх почуттів:

— Там багато замкнених дверей. Як я через них пройду?

Дюлітц на мить завмер, не вірячи своїм вухам, а потім вийняв з кишені в’язку ключів.

— Такі в’язки використовують злодії, коли не хочуть виламувати двері. Замки в прядильні старі й прості. Якщо не один, то інший ключ підійде.

Схилився до неї і склав долоні на столі. Обличчя напружене. Досі він суворо давав їй вказівки. До свого здивування Анна Стіна відчула, що його настрій змінився і він уже говорив з нею не зверхньо.

— Маємо ще обговорити ціну за твою послугу.

— Двісті ріксдалерів. Стільки передав мені Крістофер. Усі ці гроші я витратила на облаштування гнізда, з якого мене викинули як самозванку.

Дюлітц відкинувся на спинку стільця:

— Дешево продаєшся. Мій клієнт готовий заплатити значно більше. Якщо згодна дати мені десяту частину, я подбаю про якнайбільшу винагороду для тебе.

Але Анна Стіна знову здивувала старого:

— Ні. Світ винен мені двісті ріксдалерів. Якщо отримаю більше — я буду винна світові. Мені треба лише двісті.

Дюлітц довгу хвилину дивився на дівчину, потім відвів погляд і встав:

— Бажаю тобі удачі.

16.

Анна Стіна годувала Маю і Карла так довго, що животики в них надулися як м’ячі й булькали, коли вона їх колисала. Округлі гладенькі камені, нагріті на багатті й замотані в тканину, зігріють немовлят, поки мами не буде. Затулила вхід до землянки дошками, заклала гіллям, перевірила, чи добре лежить, і притрусила сухим листям, щоб остаточно замаскувати вхід. Подивилася на положення сонця. Вона мала три години, щонайбільше — чотири. Востаннє занепокоєно глянула на вхід, якого тепер і сама не могла відрізнити від інших схилів пагорка, і подалася до Міста між мостами. Не можна гая­ти ні хвилини.

Уже на мостах через Стреммен зустріла натовп. Пробираючись між чужих ліктів і спин далі до Ріддаргольмена, дякувала Богу, що за літо схудла. Бронзовий па­м’ятник Ґуставу Вазі байдуже дивиться на юрбу зі свого кам’яного постаменту. Щоб обмежити потік людей, на міст викотили гармати, біля них вишикувалися гвардійці. Анна Стіна разом з багатьма іншими прослизнула між ними. З того боку мосту земля ніби поросла найрізноманітнішими людськими головами. Дівчина роззирнулася — на гребенях дахів поближніх будинків горобцями розсілися вуличні дітлахи. Площа перед Дворянським зібранням повна-повнісінька. Когось притиснули до стіни церкви, інші ледь тримаються, щоб під натиском не впасти в канал. Не всім це вдається — час від часу хтось кричить, а потім чується сплеск і регіт. Рибалки підпливають до невдахи й рятують — ціною всіх грошей, які має у кишенях.

З вулиць і провулків пливуть усе нові потоки глядачів — Анна Стіна не могла зрозуміти, як же всі ці люди поміщаються в місті. Посеред площі над людським морем видніється ганебний стовп. На сходах, що ведуть на дерев’яний майданчик, стоїть кат у ковпаку. Ковпак зараз носить хтось інший, не славнозвісний майстер Гесс — той навесні захворів на запалення легень і мусив приєднатися до своїх покійних предків. Біля сходів, заклавши руки за спину, стоїть офіцер. Нервово переступаючи з ноги на ногу, оглядає натовп. Уздовж майданчика ганебного стовпа — гвардійці з довгими жердинами, якими незабаром стримуватимуть юрмище глядачів.

Люди якісь інші, не такі, до яких звикла Анна Стіна. І атмосфера не схожа на ту, що вона пам’ятала з інших екзекуцій, на які її водили, перш ніж підросла й вирішила не відвідувати таких розваг. Тут зібралася не тільки біднота, яка тішилася можливістю на час забути про своє важке життя і вдовольнити жагу крові. Здається, що прийшов сюди весь Стокгольм, і низькі верстви, і високі. З кожного вікна навколо площі хтось визирає, повисовувалися якомога далі, щоб краще бачити. Жінок не менше, ніж чоловіків.

Як кола на воді, натовпом поширилося пожвавлення. Біля старого королівського палацу на іншому краю площі з’явився екіпаж, але жінка в чорно-коричневому одязі зійшла сходами й пройшла повз екіпаж. Гвар­дійці опустили свої жердини паралельно землі й створили з них огорожу, відтісняючи натовп, щоб засуджена у супроводі двох офіцерів могла дійти до ганебного стовпа.

Анна Стіна, пригинаючись і присідаючи, пробиралася все ближче й ближче до місця екзекуції. Мусить підібратися якомога ближче, щоб бачити обличчя жінки. Навколо жебонять сотні голосів. Чоловік у гарному плащі й вишитому жилеті театрально шепоче своєму другові:

— Невже тепер і в Стокгольмі, як у Парижі? Дворян посилають на ешафот, а юрба веселиться. Чорт забирай, які ж страшні часи, брате. Я різне думав про Ройтергольма, але ніколи не підозрював, що він якобінець.

Дебелий дядько в брудному одязі під сміх своїх приятелів горлає до засудженої:

— Малло! Малло Руденшельд! Коли моя черга? У всьому Стокгольмі ти не спала тільки зі мною і герцогом Карлом!

Жінки показують пальцями:

— Блудниця!

Трохи далі якась дівчина шепоче на вухо своїй подружці:

— Те! Якби була розумніша блудниця, була б вільна як пташечка. Я на її місці лягла б з герцогом, замружилась і уявляла, що зі мною Армфельт.

Хтось стверджує, що барон Ройтергольм вимагав смертної кари, але останньої миті його переконали змінити думку. Хоч наполіг, щоб нагайка, якою битимуть Маґдалену Руденшельд, цілу ніч лежала в ропі.

— Зрадниця! Так і треба з тими, хто зраджує свою країну!

— Російська курва!

— Час скуштувати іншого прутня!

Анна Стіна підібралася ще ближче. Мов привид, прослизала між людьми, аж поки зупинилася за лікоть від гвардійців. Якщо підійти на крок ближче, то буде видно тільки спітнілу солдатську пику. До ешафоту й Маґдалени Руденшельд усього п’ять ліктів.

Ніби сама по собі юрба починає рухатися. Люди намагаються не впасти, притримуються за сусідів, гойдаються вперед і назад. Анна Стіна сперлася на дівчину приблизно її віку, занадто яскраво вбрану наперекір усім заборонам. Бавовняна блакитна блуза в горошок з французькими рукавами поверх біло-червоної сукні. У натовпі Анна Стіна бачила ще багато святково одягнених дівчат. Зрозуміло, серед такої юрби вони не бояться, та й міська сторожа сьогодні зайнята зовсім не відловлюванням порушників заборони на розкішний одяг. Щоразу, як натовп підштовхує в спину, лікті дівчат торкаються і вони дивляться одна на одну. Схилившись ближче до сусідки, Анна Стіна спитала:

— Хто вона? Що зробила?

Дівчина здивовано глянула на неї і посміхнулася:

— Ти в печері живеш?

Анна Стіна не встигла нічого відповісти: дівчина прихилилася до неї і тихо заговорила прямо у вухо, прикриваючись долонями, щаслива, що зустріла когось, хто нічого не знає про цю гучну справу.

— Чула про Армфельта? Він був найкращим другом покійного короля Ґустава, ну й просто перший красень королівства. До минулого року Малла Руденшельд була найзнаменитішою дамою при дворі, бо за її прихильність змагалися сам герцог Карл і Армфельт. Звичайно, вона вибрала Армфельта — хто на її місці вчинив би інакше? Але зараз Армфельт утік з країни, намагається знайти союзників, які допоможуть покласти край пануванню Ройтергольма. Кажуть, Малла була його найближчою помічницею у Стокгольмі й теж шукала однодумців.

Дівчина витягла шию і глянула, як Маґдалена сходить на ешафот.

— Коли посіпаки Ройтергольма вдерлися до маєтку Армфельта, знайшли тисячу Маллиних любовних листів у скрині з рожевого дерева, оббитій всередині червоним оксамитом. Тисячу! Уявляєш? Він усі їх зберігав, щоб знову й знову перечитувати. А найкращі навіть надруковані, щоб і люди могли читати. Хіба це не мило?

Нарешті Маґдалена Руденшельд на повен зріст стала на дерев’яному майданчику біля стовпа, і очікувальний вираз на обличчі дівчини змінився розчаруванням.

— Я думала, вона краща. Як Армфельт міг закохатись у таку?

Повернулася до Анни Стіни й приклала пальця до вуст, хоча говорила тільки вона сама:

— Тихо. Зараз почнеться.

Ніколи раніше Анна Стіна не бачила чогось подібного. Звикла, що люди, які збираються на такі видовища, зловтішаються і глузують із засуджених. Але зараз на площі перед Дворянським зібранням атмосфера зовсім інша. У повітрі повисла якась двозначність, нерішучість, вагання. Молодий лисий офіцер з ріденькою борідкою не міг приховати свого відчаю, передаючи Маґдалену Руденшельд катові. І навіть той підходить невпевнено, дзенькаючи ланцюгом, яким мусить прикувати жінку до ганебного стовпа. Від катового дотику Малла здригнулася, і він завмер. Замість начепити їй на шию ланцюг, просто стоїть і не знає, що далі робити. Може, він чекав, що натовп реагуватиме жвавіше, люди плескатимуть у долоні й підбадьорюватимуть його. Не дочекавшись помочі, таки ступив крок уперед і начепив ланцюга на засуджену. Ніхто не рухається. Ніхто нічого не каже. Похмура й напружена тиша, мов перед бурею.

Маґдалена Руденшельд стояла на ешафоті в коричневій сукні й короткому чорному плащі. Це вбрання дуже відрізняється від того, у якому вона виблискувала на королівських балах. Світле волосся коротко обстрижене й зачесане назад. Після багатьох місяців ув’язнення шкіра бліда, сливе прозора. Майже пів години вона простояла на своїй сцені, здебільшого опустивши очі, тільки зрідка позирала над тисячами голів. Двічі їй давали води. Ніхто її не торкався, різок чи нагайки ніде не видно. Зрештою захиталася, ноги підігнулися, і жінка опустилася на дошки ешафоту. До неї підбігли найближчі офіцери, обвіяли їй обличчя і повели до екіпажу, від якого вона перед тим відмовилася. Екіпаж тяжко рушив і ­поповз до Стура-Ніґатан під акомпанемент лайки, якою візник і міська варта силкувалися звільнити дорогу від витріщак. Натовп потягнув Анну Стіну за собою. Вибору не було — залишалося тільки піддатися і помалу йти з людським потоком у бік Полгемської дамби. Здалеку побачила, як ніби за командою перед екіпажем вискочили вуличні дітлахи і швидко організували парад: один попереду, мов диригент, вимахував віником, позад нього йшов «оркестр», прикрашений стружками й брудними ганчірками. Вартові вдавали, що нічого не бачать. Один чоловік через плече кинув своєму приятелеві:

— Хіба Ройтергольм не розуміє, як очевидно, що він підкупив і поліцію, і цих жебраків? Якби був розумніший, міг би придумати правдоподібніший сценарій.

Приятель плюнув на бруківку:

— Не знаю, як тобі, а мені як підданому королівства не подобається, що державою керує такий баран.

— Бідолашна наша Швеція, хай би їй…

17.

Анна Стіна поспішає виконати другу справу у Місті між мостами. Хоч він більше не живе там, де раніше, багато хто пам’ятає Мікеля Карделя, дехто навіть знає, де його зараз шукати. Бачили його недалеко звідси, біля «Пандори» на Скреддареґренд. А там уже знали, де він зараз. Дівчинка, що гнала лозиною гусей через вулицю, показала, куди треба заходити. Через двері Анна Стіна почула важкі кроки, коли Мікель ішов до дверей, у які постукала.

Двері відчинилися, світло з кімнати визирнуло на сходи. Через це спочатку бачила тільки темний силует. Він нічого не казав. Тільки за якусь мить голосно видихнув, упізнавши її.

— Господи боже, що з тобою сталося?

Тепер і вона впізнала його. Минуло не більше року з їхньої останньої зустрічі, але очевидно, що для нього цей час був не набагато легший, ніж для неї. Очі ще сумніші, ніж були тоді, плечі опущені, наче під якимось невидимим тягарем, обличчя сіре, волосся майже немає. Вона подивилася вниз, щоб він не побачив свого відобра­ження в її очах.

— Допоможи, Мікелю, мені нема більше до кого піти.

Кардель відступив убік і пропустив її до кімнати, пробурмотівши вибачення за безлад. Наче їй не байдуже. Дівчина не знає, з чого почати. Не розповідати ж про останній рік життя. Та й хіба він з першого погляду не зрозумів, у яких вона опинилася обставинах? Здається, Мікеля влаштовує те, що не треба звірятися одне ­одному. Він перший заговорив, перш ніж Анна Стіна почала розповідати про мету свого візиту.

— Якщо тобі потрібні гроші, я готовий віддати все, що маю. Боюся тільки, що маю небагато. Але якщо даси мені трохи часу — я щось придумаю, знайду десь. Якщо треба десь жити — можеш улаштуватися тут, на моєму ліжку. Я спатиму на підлозі.

Вона мотнула головою, соромлячись своїх думок,— попередження Ліси-Одиначки глибоко запало їй у душу, й тепер вона сумнівається, що чоловік може пропонувати таку допомогу зі шляхетних мотивів.

— Нічого такого мені не треба.

— А що ж тоді?

— Післязавтра — новий місяць. Тієї ночі мені потрібна твоя допомога. Від північної митниці видно високий дуб над дорогою. Зможеш прийти туди вдень о третій?

— Що треба робити?

— Я маю одну справу, і мені треба з кимось залишити моїх дітей.

Кардель розтулив рота, але так нічого й не сказав. Здивовано дивився на гостю. Обличчя ще більше посіріло. Озвався:

— У мене не так багато досвіду з дітьми. Краще візь­ми мою здорову руку.

— Там просто треба побути.

— То їх двоє? А якщо вони плакатимуть?

— Заспіваєш щось чи розкажеш історію. Спробуй заспокоїти, або просто хай плачуть, поки не набридне. Від тебе треба просто захистити їх від лисиць.

Мікель неохоче кивнув. Провів її до дверей. Анна Стіна відчувала, що він хотів щось сказати, але чомусь мовчав. Вона сама не впевнена, що хоче щось почути, тож квапилася вийти. Але щойно переступила поріг, почула його голос:

— Мене втішало, що ти була в добрі й безпеці. Після всього, що зі мною сталося за рік, тільки ця думка давала мені надію. Бог свідок, що надія мені потрібна найбільше. Горе тій лисиці, яка надумає прийти до твоїх дітей…

Вона не змогла повернутися і ще раз глянути йому в очі, хоч він на це й заслуговував після таких слів. Не хотіла показати, як її щоки почервоніли від сорому за це. Але інакше не могла. Щось заважало. Вона й так попросила його допомоги, а що менше вона попросить, то менше від неї зажадає він.

18.

Уночі лив дощ, але на світанку вщух, і до полудня небо вже було блідо-блакитне. Анна Стіна пішла до митниці. На узліссі почула, як дзвін церкви Святого Івана віддзвонив за п’ятнадцять третю. Кардель уже на місці, нетерпляче ходив навколо дуба. Їх з дубом наче витесав один тесля — однаково грубі, жилаві й важкі. Наблизившись, дівчина побачила, що Мікель вичистив куртку, натер олією черевики й чисто поголився. Побачив її і стримано кивнув. Анна Стіна рукою показала, щоб ішов за нею. Показала йому все, що треба знати: де вода, як дітям поміняти пелюшки, де лежать різьблений коник та ганчір’яний кіт, де дрова й де можна розпалити багаття. Вмочила ганчірку в молоко й піднесла Маї, але та розчаровано відвернулася — добре знала, що мама може дати дещо краще.

— Тобі буде простіше — від тебе вони нічого не чекають.

Кардель похмуро кивнув. Анна Стіна зібрала те, що мала взяти з собою,— лист і ключі. Поцілувала Маю і Карла на прощання.

— Якщо все пройде добре, повернуся до ранку. Найпізніше — до полудня.

Діти серйозно глянули на маму, яка кудись ішла від них, потім на свого нового опікуна. Кардель здоровою і дерев’яною руками взявся у боки:

— Під Виборгом я проплив до мису Крісснаурт під вогнем п’ятдесяти російських фрегатів. Так що вперед, нападайте. Сміливіше.

Діти заверещали зразу ж, як тільки Анна Стіна вийшла з землянки. Ідучи між деревами, вона ще чула, як Кардель пробурмотів:

— Це буде довгий день…

Вона побігла, щоб дитячий плач не змусив її відмовитися від завдання. Вибігла з лісу. Через деякий час побачила світло у вікнах корчми Малого Яна й відчула сморід від Трескета. Іти ще довго, і що швидше вона пройде цей шлях, то краще.

Минула Норрмальм, пройшла вздовж Котячого моря й подалася далі, до мостів у місто.

19.

Біля Полгемської дамби вирішила зупинитися. Усе одно мусить дочекатися темряви, то краще це зробити тут, де більше метушні й менше шансів наштовхнутися на когось, хто її знає. Опустила хустку нижче на лоба, знайшла місце біля млина, звідки може бачити годинник на дзвіниці церкви Святої Ґертруди.

Наближалася «злодійська ніч» — найтемніша ніч місяця, і вона обіцяла бути найстрашнішою за тривалий час, бо в місті досі повно іноземців, які приїхали до Стокгольму на екзекуцію Маґдалени Руденшельд. ­Перед дверима трактирів і пивниць утворилися довгі черги. Для багатьох корчмарів перспектива прибутку здалася достатньою підставою, щоб порушити правила й відчинитися раніше. На вулиці стає гамірно, і Анна Стіна ще більше зіщулюється у своїй схованці за великою діжкою. Низькі чоловічі голоси, заплітаючись від випитого, перекрикують один одного. Хтось співає, інші регочуть, дехто свариться. Спускається темрява. Коли запалили перший ліхтар, якийсь молодик заліз на плечі приятеля і задув полум’я — старовинний звичай. У злодійську ніч світло на вулицях непотрібне. Усякий, хто не може за себе постояти, стає законною здобиччю лиходія.

З вузьких вулиць, де злодії влаштовують засади, час від часу чується крик жертв і глузливий сміх грабіжників. Тут і там виникають бійки, де за діло, де просто для розваги, бійці хекають і крекчуть, кружляють по бруківці, намагаючись завдати противнику якнайсильнішого удару. Десь жінка відчайдушно кличе на допомогу, аж серце крається. Мабуть, якась нетутешня дівчина мала необережність забрести у вузьку неосвітлену вулицю і зустрілася з тим, хто вирішив скористатися її безпомічністю. Якби була розумніша, зробила б те, чого давно навчилися міські дівчата: сказала б, що вона повія і її захищають звідники з борделю на Баґґенсґатан,— так хоч заробила б якусь копійку й не була бита. Міська варта все те чує, але синьомундирники просто знизують плечима й далі сидять у шинках, цмулячи випивку й покурюючи люльки. Ніч же злодійська, хто такий дурний, що вештається, той має сам про себе дбати. Стокгольм охопило божевілля, опиратися марно.

Дзвіниця церкви Святої Ґертруди помалу розчиняється в сутінках. Коли дзвін пробив восьму, Анна Стіна вирушає у своїй справі. Перейшла через Слюссен і опинилась у Маріїнській парафії, де провела дитинство. Щоправда, ніхто тут за нею не плакав. Нічого не змінилося. Ніч перефарбувала жовті стіни в сіре, але не змогла приховати безнадії і туги, у якій проживають своє життя тисячі бідняків під цими дахами. Вечірній вітерець ліниво крутив крила вітряка. Звіддалік лине сморід — там сумнозвісне озеро Фатбурен. День добігає кінця, залізо скрегоче на морі й на суші, моряки, що почали пити ще до того, як розвантажили свої судна, впускають діжки, лаються і погрожують комусь розпороти черево. До зоряного неба тягнеться напівзруйнована дзвіниця Святої Марії. Нема коли затримуватися. Анна Стіна іде далі на Горнсґатан.

Тільки підходячи до пагорба Ансґаріеберґет, відчула напад паніки. Дорога тут повертає вздовж берега, і Анна добре знає, де вона закінчується. Там Міст зітхань, а за ним і Прядильний дім, байдужий до її долі, терпляче чекає на її повернення, готовий кожної миті замкнути за нею усі свої двері. Тут стрічається чимало пальтів, треба стерегтися. Але попереду порожньо. Повільно тече під мостом вода Меларену. Востаннє дзвонять дзвони Святої Марії.

Вода внизу чорна, як і міст. Нікого не чути, нікого не видно. Поміркувала, краще через міст перебігти чи перейти. Краще не бігти. Дошки під ногами риплять. Їй здає­ться, що це рипіння чути на все місто. Рибина скинеться у воді — Анну Стіну аж пересмикує. Таки перейшла на інший бік і вперше за рік ступила ногою на Лонгольмен. Десь тут будинок начальника, але цього разу з нього не чути старих арій, які виспівував хрипким голосом Ганс Б’єркман, бо ще торік мусив залишити свою посаду, як і священник Неандер. Анна Стіна пішла ліворуч до зарослого садка й знайшла там місце в кущах, щоб почекати середини ночі. Серце гупає мов шалене.

Зі свого місця бачила, як ледачі коні тягнуть воза дорогою. Зарипіли дошки моста. Після розваг у місті до Прядильного дому поверталися пальти.

Анна Стіна вибралася зі свого сховку, пригнулась і підібралася ближче. Побачила головну будівлю, обидва її крила, прибудови, двір і заляпану кров’ю криницю, навколо якої Петтер Петтерссон і Майстер Ерік змушували бранок танцювати останній танець. Світиться лише у двох вікнах, що виходять на Ріддарефіорден.

Підібралася так близько, що могла дотягнутися рукою до в’язничної стіни. Обштукатурене каміння, у денному світлі яскраво-жовте, зараз чорне, як усе навколо. Анна Стіна торкнулася рукою, намагаючись вловити все зло, сконцентроване в цій будівлі, якийсь імпульс чи поштовх — і не відчула нічого. Усе, що коїлося всередині,— творіння лише людської жорстокості, просто обнесене байдужим мертвим каменем. Може, він бачив і щось гірше або ще побачить гірше, але ніколи нікому нічого не скаже.

Зсередини не долинало жодного звуку.

Анна Стіна зовсім не пам’ятала тієї ночі, коли востаннє бачила в’язничні стіни. Пам’ятала, як виповзла з тунелю і побачила зорі, але це ніяк не допомагало зараз знайти отвір. Згадала, що з води подимав свіжий вітерець, який трохи розвіяв тяжкий сморід, який вона винесла з собою на поверхню. Так, значить, отвір з того боку, який виходить до затоки. Навпомацки дійшла до бічної стіни й поповзла вздовж підмурку, обмацуючи каміння і сподіваючись, що наскочить на отвір. Уже за кілька ліктів побачила ще чорнішу пляму на чорному тлі й уловила гнилий сморід. Пальцями дослідила краї отвору й відчула, що волосся на шиї стало дибки — який же він вузький! Двері до пекла в мініатюрі. Занадто вузькі, щоб випустити Альму Ґустафсдоттер, яка знайшла свою смерть посередині тунелю, але достатні для Анни Стіни.

Ніч тепліша, ніж попередні,— хвала Богу хоч на цьому. Скинула з себе весь одяг, зв’язала в клумак і паском сукні прив’язала до ноги, щоб тягти за собою. Черевики сховала в кущі й зробила те, що й минулого разу: розтяглася на спину, випростала руки над головою і по­повзла.

П’яти й лопатки, потилиця і сідниці перетворилися у частини тіла черв’яка в людській подобі, що повільно пробирався підземним ходом. Що далі вона відповзала від входу, то вужчий ставав тунель, то сильніше вона відчувала його тиск. А це ще ж тільки початок. Повільно-повільно повзла до місця, де просів камінь і закінчився земний шлях Альми. Спершу просунула під нього голову, трохи полежала, збираючи усю свою хоробрість, щоб зробити те, що мусила. Тут вона мала докласти всіх зусиль і або пройти через цей тунель, або застрягнути під каменем і більше ніколи не звільнитися від його обіймів. Так вивернула голову, що в шиї хруснуло. Видихнула все повітря з легень і щосили штовхнула тіло вперед. У найширшому місці — на грудях — застрягла. Спробувала вдихнути, але місця в легенях не було. Перед очима затанцювали зірочки й різнобарвні спалахи. У паніці почала смикати тілом вперед-назад, як ошаліла тварина в останню мить життя. Минулого разу каміння було змазане останками Альми Ґустафсдоттер, але за цей час щури й хробаки з’їли все. Анна Стіна з жахом зрозуміла, що хоч яка вона худа, усе ж не настільки, як була торік. І тепер вона не могла пролізти ні вперед, ні назад.

20.

З підвалу, приваблений звуками й запахами, забіг щур. Анна Стіна заверещала, відчувши його вуса кінчиками пальців. Від її вереску тварюка втекла, але було очевидно, що це тимчасова передишка. Дівчина тепла, свіжа — зовсім інша річ, ніж тверде пересолене в’ялене м’ясо чи засушена ріпа з діжок та мішків у підвалі. Дуже скоро щур повернеться — спершу сам, бо зажерливий, а далі й товариство підтягнеться. Простягнуті руки — її єдина лінія оборони. Якщо потвора прослизне між ними, обличчя її стане легкою здобиччю для зубів і пазурів.

Зовні час летить, а під землею — стоїть. Усе, що вона могла зробити,— спробувати контролювати дихання. Шкіра німіє там, де її притиснув камінь. Знову підкра­дає­ться щур — хоч і тихими кроками, та їх усе одно чути в тиші тунелю. Ближче, ще ближче. Дівчина вдарила від себе рукою і знову змусила пацюка тікати. Залишилася сама.

Плакати надто боляче. Від кожного поруху гострі краї каменюки знаходять нові місця, у які можна вгризтися. Тихо лежить і чекає краю, хоч і далекого, та незворотного. Як довго смерть змусить себе чекати, перш ніж змилується? Можна її пришвидшити — схопити щура й притиснути до шиї, щоб зуби перегризли судину.

У тунелі з боку підвалу знову почула тихі звуки: щур обнюхує вхід, обережно ступає. Усе в житті — не те, чим було раніше. Усе стало чорне й марне. Якщо просто непорушно лежати, то вже важко зрозуміти, де закін­чується її плоть і починається камінь. Поморгала ­очима, щоб зрозуміти, заплющені чи ні. З темряви перед нею виринули барви: зелене листя початку літа, чисте кам’яне дно під кришталево-прозорою водою потічка, коричневі стовбури дерев.

Мая з корабликом. Нагинається над струмком — уже не малятко, а дівчинка. Вона присідає, і коліна стирчать мало не до вух. Карл стоїть за нею. Він трошки нижчий, розгублено дивиться на сестру й вагається. «Мама казала стерегтися води». Мая пирхає через плече й відкидає пасмо з лоба, щоб краще бачити, як їй спустити судно на бурхливі води струмка. «Не починай. Щоб тут втонути, доведеться лягти долілиць». Як же вона схожа на бабусю! А Карлові очі такі ж блакитні, як і в сестри. Мая відпускає кораблик, той гойдається з боку на бік, потім випрямляється і пливе за течією. Сміючись, обоє босоніж біжать уздовж струмка, наздоганяючи суденце. Мая перша, Карл за нею. Анна Стіна біжить за ними й думає: може, це і є те майбутнє, яке бачила в горнятку Ліса?

Видіння зникло, коли раптом заболів палець — щур прокусив. Анна Стіна заверещала, смикнула рукою і майже схопила пацюка за лапу. Той пронизливо запищав, зумів вивернутися і кинувся тікати, досі відчуваючи її смак на язиці.

Дівчина знову спробувала викликати видіння, але марно. Усе, що вона бачила,— двох безпомічних немовлят, залишених на того, хто не зможе дбати про них дов­ше одного дня. Десь там її діти плакали від голоду. Вона не зуміла стримати плач, і камінь гостро вгризся їй у бік.

Але потім щось сталося. На животі стало тепло. Вона трохи поворухнулась і відчула, що стінки тунелю тримають уже не так жорстко. Щось по ній стікало. Іще не розуміючи, що відбувається, Анна Стіна вперлася п’ятами в землю і руками схопилася за виступи лазу. Видихнула й щосили відштовхнулася. Вдалося! Просунулася лишень трошки, але дихати стало вільніше. Глибше вдихнула, відштовхнулася. І ще трохи просунулася! І ще! Протиснувшись ще трохи, відчула запах і несподівано зрозуміла, що її врятувало: з притиснутих каменем грудей потекло молоко й визволило її з кам’яної могили.

21.

У кінці тунелю темрява трохи інакша. Підвал добре знайомий і так само жахливий. Тут вони знайшли останки Альми, які витягла Анна Стіна. Завдяки ним керівництво закрило дірку у відомості про втікачів, а більше ніхто нічого не хотів дошукуватися. Повітря в підвалі просякнуте кислим запахом з численних діжок і пліснявим — з подертих мішків. Анна Стіна натикалася босими ногами на різні предмети, розкидані на долівці. Найрізноманітніші комахи повзали її голою шкірою, деякі злетіли й тепер перелякано билися об її руки й обличчя. Повернулися й інші спогади з цього місця, які вона довго намагалася забути, але зараз не до них. Пішла в напрямку, де мали бути сходи. Притиснулася вухом до зачинених дверей. Тихо. Прядильня спить.

Сходи ведуть на перший поверх колишнього маєтку. Світло скрізь погашене. Навіть згори, де сплять наглядачі, темно й чується тільки хропіння. Праворуч від неї замкнені двері. Вона лягла, зазирнула в щілину під ними. Нічого не чути, світла не видно. Обмотала тканиною в’язку ключів, щоб не дзенькали, і з третьої спроби знайшла потрібний. Дюлітц не помилився: замки старі й прості. За дверима якийсь кабінет. Безлад цілковитий, стоять шафи, у них якісь книжки з пожолобленими палітурками. Повітря сухе, як часто буває у кімнатах, де зберігаються папери. Пахне пилом.

Іще одні двері. Знайшла потрібний ключ. За дверима сходи. На іншому краю коридору — кімната, що раніше була кабінетом Неандера. Дюлітц сказав, що саме там тримають засуджену. Почала підбирати ключ, але вперше жоден не відмикав. Аж потім зрозуміла, що взагалі не замкнено. Відчинила двері. На підлогу падає світло. Не спить.

Жінка сидить спиною до входу за розкішним туалетним столиком у самій сорочці. Розчісує волосся і дивиться на себе в дзеркало, прикрашене золотими листочками. Це вона, жінка, яка стояла біля ганебного стовпа. Повертає голову, уважно роздивляється своє відображення. Може, оцінює, скільки її краси забрав рік ув’язнення, витягує шию, щоб не видно було зморщок на шиї. Анна Стіна не знала, як підійти, та й нагоду втратила — їхні погляди зустрілися у дзеркалі.

— Чому ти мене турбуєш? Не знаєш, котра година?

Маґдалена Руденшельд повернулася і здивовано оглянула Анну Стіну.

— Це ще що? Брешуть просто у вічі. Ульгольм особи­сто обіцяв, що я не зустрічатимуся з іншими ув’язнени­ми. Невже недостатньо того, що мене тримають серед шльондр і жебрачок? Ти прийшла мене обікрасти, дитинко, чи просто хочеш похвалитися своїм подругам, що познайомилася з Маллою Руденшельд?

Анна Стіна обмацала спідницю і вийняла принесеного листа.

— Мене прислали з повідомленням.

Маґдалена різко встала й вихопила конверт з простягнутої руки. Спритно розпечатала його нігтем і пожадливо прочитала, після чого підпалила від свічки й кинула в грубу. Переможно посміхнулася на всі зуби, знову сіла до свого столика й відкрила каламар. Бурмочучи собі щось під носа, пустила перо танцювати над папером. Анна Стіна кинула погляд через її плече й здогадалася: пише довгий перелік імен у стовпчик.

— Помста ще можлива, мій Ґустафе. Ми повернемо своє і воздамо всім те, що заслужили, і поцілунки нашого возз’єднання будуть відповіддю на їхні благання ­милосердя. Я буду майже як королева, мене всі обожнюватимуть…

Відклала перо, згорнула лист і запечатала воском.

— Ось, тримай. І негайно неси назад, чуєш? Не зупи­няйся біля корчми, навіть якщо від спраги помиратимеш.

Анна Стіна оглянула кімнату, сподіваючись знайти якийсь вихід, але на вікнах ґрати. Маґдалена нетерпляче підняла брову, але потім про щось подумала й посміхнулася:

— Звичайно. Тобі потрібен un souvenir. Ти така не одна. На жаль, усі мої речі розпродали. Зараз вірні мені люди за великі гроші купують мій одяг і надягають на знак вірності. Ех, лялечко моя, якби ми зустрілися за інших обставин, залюбки розписалася б на аркуші паперу для тебе, щоб ти могла всім показувати. Але це розкриє нашу таємницю.

Подивилася довкола й просяяла, коли погляд її впав на столик. Повернулася до Анни Стіни, змовницьки підняла пальця і взяла якусь незвичайну пляшечку. Підняла її над головою і махнула Анні, щоб та підійшла ближче. Показала, щоб дівчина простягнула руку, зняла з пляшечки кришталеву накривку й добре навченим рухом крапнула густу рідину на зап’ясток.

— Підстав їм руку до носа, і ніхто не зможе сумніватися, де ти була. Мені цю пляшечку прислала сама герцогиня. Це з Парижу. Зараз там усі парфумерні збанкрутували, й тепер кожна крапля таких парфумів на вагу золота. Відчуваєш, який аромат? Спершу лаванда, касія і бергамот, а потім благородна амбра. Це називається медова вода. Цей аромат мого Ґустафа з розуму зводить.

Розгубленість на обличчі Анни Стіни аристократка сприйняла за німе здивування і підштовхнула дівчину до дверей з поблажливою усмішкою, як і годиться майбутній майже королеві. І замкнулася зсередини.

22.

Повернувшись тією самою дорогою до дверей підвалу, Анна Стіна збагнула, якої помилки припустилася. Вона причинила за собою двері, а зараз побачила, що замок на них не такий старий і розбитий, як на інших, на ньому не було тих численних подряпин, які залишалися, коли п’яні наглядачі силкувалися встромити ключа. Дівчина проклинала себе, що не подумала про це зразу. Б’єркман і його підлеглі тунелю не знайшли, але навіть вони зрозуміли, що з підвалом не все гаразд, якщо дві бранки зуміли через нього втекти. Рішення знайшли просте: новий замок на дверях і особлива увага до ключа.

Замок клацнув, і тепер мишоловка замкнена. Жоден з Дюлітцових ключів не підходив. Анна Стіна опустилася на підлогу й сперлася на стіну, щоб подумати. Подивилася на сходи, що вели на поверх наглядачів. Сходинка за сходинкою стала підніматися, за кожним кроком уважно дослухаючись.

Кімната, у якій спали наглядачі, на вигляд і на запах скидалася на свинюшник. Анна Стіна налічила вісім вузьких лежаків, з яких п’ять зайнято. Чоловіки хроп­ли так, що вікна двигтіли. На столі порожні пляшки й склянки. Повітря загусло від смороду поту, перегару й вологості. Дівчина ступила до порогу, і раптом найближчий сів на лежаку й подивився прямо на неї:

— Іди до дідька, Ніблом, у мене сьогодні вільна ніч. Хай тебе змінить хтось інший.

Так само різко впав на лежак і знову провалився у сон. Вона завмерла, серце впало у п’яти. Коли нарешті набралася сміливості й ступила ще крок, знову почула:

— Чорт, Ніблом, як ти змінився…

Анна пішла від лежака до лежака, дивлячись на подушки. Здебільшого спершу бачила тільки волосся і не могла впізнати, хто це, тому чекала, поки поверне голову, чи переходила на другий бік, щоб побачити лице. На дальньому лежаку розгледіла обличчя, яке востаннє бачила у червонуватому відсвіті люльки на сходах підвалу, у який більше не може зайти. Юнатан Леф, батько її дітей. Лежить з роззявленим ротом, важко дихаючи затхлим повітрям. З кута рота стікає слина. На його обличчі бачить схожість зі своїми дітьми. Так. Карл успадкував батькове обличчя, це очевидно.

Тихо вийшла з кімнати.

До світанку обміркувала всі свої можливості. Виходило, що є тільки один варіант — змішатися з іншими ув’язненими. Уранці їх вишикують на подвір’ї полічити й оглянути. Якщо когось бракуватиме, це легко виявлять, але ніхто не очікує, що з’явиться якась зайва. Щоранку групу дівчат з тих, хто добре поводиться і кому вже залишилося зовсім мало напрясти до звільнення, посилають за стіни прядильні працювати в саду чи навіть по дрова до міста. Якщо їй вдасться затесатися до них і вийти за ворота, потім можна непомітно втекти. Спостерігаючи крізь вікно, дочекалася, поки нічний вартовий зі смолоскипом відійде далі, і побігла через двір до того крила, де її тримали. Відімкнула двері, прослизнула всередину й сіла під стіною за прядками. Несподівано провалилась у неспокійний сон.

Вона досі не забула, що треба робити, коли вранці пряль будить дзвін. Підскочила, ніби й дня не минуло з часу, коли сама була тут бранкою. Поки інші застеляли ліжка, вона ходила між ними й намагалася здаватися зай­нятою. Але ніхто не мав вільного часу, щоб її помітити. Через кілька хвилин ключ відімкнув замок і різкий голос скомандував шикуватися. Жінки поспішили у двір, і Анна між ними.

Наглядачі горлали, штурхали ув’язнених — їм не подобалося, як вони вишикувалися. Ніби зараз були інші вартові, не ті, яких вона пам’ятала з минулого року. Лише через кілька хвилин зрозуміла, що насправді наглядачі ті самі, просто тепер вона дивилася на них іншими очима. Раніше відчувала тільки страх. Зараз же бачить перед собою лише набрід, якого не пустила б і на поріг «Мавпи». Людські оболонки, на яких війна залишила свої сліди: цей без ноги, цей майже сліпий. І одягнені в таке линяле лахміття, що нагадують карикатури на солдатів. Смердять перегаром і тютюном. Від похмілля не потерпають лише ті, що встигли на сніданок випити чарочку-дві й тепер хитаються, стоячи перед строєм. Ледве-ледве вишиковують бранок у групи згідно з залами й починають вигукувати імена й прізвища. Усе це уповільнюють різні непорозуміння і неправильно прочитані імена. У цій метушні Анна Стіна тихенько підійшла до групи жінок з кошиками, яких пошлють працювати в сад. Свої шматочки хліба на сніданок вони отримають за воротами. Деякі здивовано оглянули її з голови до ніг, затримали погляди на босих ногах, але в прядильні всі вчаться не лізти в чужі справи, тож скоро вона вже нікого не цікавила.

До них підійшов один наглядач. Покрутив на пальці великий ключ, готовий вивести їх за ворота. Інші прялі помалу пішли на сніданок. Одна з них зупинилася — баба з тонкими кривими руками, схожа на поламану прядку. Стала на місці і втупилася в Анну Стіну. Коли один з наглядачів гаркнув на неї, щоб поквапилася, та простягла руку з кривим пальцем і показала:

— Он та. Її не має тут бути.

Наглядач схопив бабу за вухо й потягнув, але стара й не думала йти. Чоловік на мить розгубився, бо не звик до такої непокори. Глибоко вкорінене почуття самозбереження змусило інших жінок як за командою відійти від Анни. Кривий палець націлився прямо на неї.

— Вона. Її тут не має бути.

Уся ця сцена почала привертати увагу інших наглядачів. Підійшли дізнатися, у чому річ. Стара загорлала:

— Це Анна Стіна Кнапп, та, що зникла! Вона якось повернулася!

Комусь із наглядачів ім’я здалося знайомим.

— А від учора не приводили новеньких?

Усі знизували плечима у відповідь. Чоловік, який спитав, потер неголене підборіддя і сплюнув тютюн:

— Іди до Петтерссона.

— Будити його в такий час? Сам іди.

Послали наймолодшого. У тиші баба наймилішим голоском звернулася до старшого:

— Я ж заслужила маленьку нагороду?

Той глянув на неї з неприхованим презирством:

— Яка ж ти невдячна! Ти вже її отримала.

Вона махнула головою, нічого не розуміючи. Наглядач підніс кулака до її носа:

— Ти не одержала по пиці тієї ж миті, як розтулила пащу, хоч тебе ніхто ні про що не питав. От тобі й нагорода.

Один із чоловіків засміявся голосніше за інших:

— Ти хіба не знаєш, хто вона, Седергельме? Мабуть, ти тут один такий. Ми звемо її Ерссон-На-Колінах. Вона не випряла ще жодного мотка пряжі відтоді, як Петтерссон запросив її на танець у перший же день. Тепер вона заробляє на їжу єдиним способом, яким може. Найсмішніше, що якби ти їй врізав по писку, то зробив би послугу. Вибив би їй зуби, і тоді вона могла б заробляти не восьмушку хліба, а четвертину.

Седергельм засміявся.

— Залишу це вам, бабії. Ти ж знаєш, що на війні мені в яйця влучила шрапнель. А зараз оце дивлюся на панну Ерссон і думаю: ніколи ще не був такий щасливий з того.

Усі зареготали. Анна Стіна не могла повірити в те, що почула. Перед нею стояла сама Дракониха, і вона її здала! Торік їх разом сюди привезли. Зараз вона сива, майже лиса, худа як палиця. Карін Ерссон теж засміялася, мовби йшлося не про неї, і злісно подивилася на Анну Стіну.

— Анна Стіна Кнапп.

Тієї ж миті, коли почула голос Петтера Петтерссона, Анна Стіна зрозуміла, що їй кінець.

23.

Вона крок за кроком відступала до криниці, поки вперлася в неї. Краєм ока глянула вниз. Часто бачила, як новенькі підходили якомога ближче до криниці й зазирали в неї, сподіваючись, що вона принесе звільнення. Їм здавалося, що краще кинутись униз і провести останні кілька хвилин життя під водою, ніж багато років нидіти над прядкою. Але на всіх без винятку обличчях вираз страху і надії змінювався розчаруванням. У криниці була натягнута сітка з товстих канатів. Воду брати не заважала, але якщо хтось надумав скочити — нічого з того не вийшло б.

Анна Стіна не встигла й опам’ятатися, як Петтерссон уже був перед нею. Узяв її шию велетенським ручиськом, подивився їй у вічі своїми червоними очима. Він важко дихав, а в його погляді світилося щось схоже на благоговіння, і це було страшніше за лють або хіть. Його пальці обхопили її шию повністю, але не стискали. Здавалося, він її схопив радше щоб пересвідчитися, що це справді вона. Анна Стіна відчула, що він тремтить.

Нарешті головний наглядач відпустив її і грубим шепотом наказав своєму помічникові:

— Кинь її в одиночку. Я сам про неї подбаю, коли розберемося тут.

Двоє наглядачів узяли її за руки й під перешіптування бранок вивели з двору. Навчено обшукали, забрали Маґдаленин лист і ключі й замкнули двері.

У камері не було вікон, а на підлозі не можна було навіть лягти на повен зріст. Ця кімната не призначена для зручного перебування. Сюди кидали істеричок, щоб вони витратили свою лють, марно лупцюючи кам’яні стіни, або тих, кому хотіли нагадати про в’язничні правила, щоб голодна й холодна ніч показала: поводься доб­ре. Підлога смердить сечею, бо горщика немає, тож якщо несила терпіти — просто вибирай, у якому кутку справити потреби. Між двома каменями лежить чийсь відірва­ний ніготь.

Петтерссон не поспішає. Анна Стіна не знає, котра година, але напевно вже близько полудня.

Походжаючи залами Прядильного дому, Петтер Петтерссон відчуває, як його широкі груди переповнює нетерпляче очікування. У нього прекрасний настрій, він ні на кого не сердиться. Штурханці, якими часом когось нагороджує, слабенькі, а часом і взагалі забуває, що збирався когось ляснути. Сьогодні йому здається, що порядок у прядильні ідеальний, і взагалі все чудово, краще й бути не може. Б’єркмана немає ще з минулого року, коли він поїхав на нове місце служби до Фінляндії. Поголос про його старання на новій посаді перетнув уже Балтійське море. Кажуть, він ще ні разу не з’являвся на роботі, все віддав на відкуп іншим чиновникам, і за таку лінь ще й одержує платню. Новий начальник Прядильного дому Бенґт Кроок з таких самих: усі справи залишив на головних наглядачів, а сам насолоджується новим життям у столиці та роз’їжджає по гостях. Від минулого року Петтерссона більше ніщо не стримувало. Він зразу ж запровадив такі порядки, які йому подобалися. З Майстром Еріком у руці будь-якої миті міг запросити хоч яку ув’язнену до танцю і навіть не мусив вигадувати формальних причин для покарання.

Але думав він постійно про дівчину, що торік втекла від нього. Навіть до того, як пальт номер двадцять чотири Кардель прийшов сюди зі своїм незвичайним запитанням. Анна Стіна Кнапп. Її сором’язливо опущені очі він бачив уві сні. Вона вдавала, що така сама, як усі інші, зламана й покірна, але він її розкусив. Її він вибрав для наступного танцю, у своїй уяві вже бачив кожен її крок. Він навіть вирішив почекати довше, ніж звичайно, бо зрозумів: що довше витерпить, то більше буде задоволення. І раптом однієї ночі вона зникла й залишила його, сповненого бажання, вдовольнити яке він не міг. Обставини змусили його пристати на брехню, що труп у підвалі — це Анна Стіна. Усі бачили, що останкам не менше кількох років, але оборудка звільняла Б’єркмана від звинувачення в недбалому керівництві Прядильним домом.

І ось вона повернулася. Як він і мріяв. І тепер вона чекала його за ґратами й замком — цього разу без шансів утекти.

Петтерссон роздав підлеглим вказівки й пішов у ванну помитися. Щоб усе було ідеально і для нього, і для неї. Намилився від голови до п’ят, ретельно вимив і старанно розчесав волосся гребінцем від вошей. Зараз, коли він весь такий чистий, у ніс ударив сморід від форми. Зморщився й узяв іншу сорочку. Ось так. Тепер можна йти по ключ від камери.

Зазвичай коли Петтер Петтерссон приходить до одиночної камери, бачить ту саму картину: дівчата намагаються відсунутися якомога далі від дверей, марно силкуючись зіщулитися, втиснутися у якийсь із обмочених кутків, перетворитися на мушлю — яка так легко відкривається одним ударом по спині. Але ця не така, і це дуже радує головного наглядача. Анна Стіна інакша. Саме тому він так мріяв по неї, маючи скільки завгодно інших.

Дівчина стоїть посеред камери й дивиться йому прямо в очі, ніби вони рівня. Петтер зупинився на порозі. Скориставшись нагодою, вона перша озивається:

— Маю пропозицію.

Петтерссону знадобилося кілька секунд, щоб зібратися з думками й відповісти. Він широким жестом показав на камеру:

— Якщо я не помиляюся, твої можливості дуже обмежені.

Наглядачеві не сподобалося, як прозвучав його голос. Ніби підлітка поставили перед священником складати іспит і від хвилювання в нього перехопило подих. Кашлянув. Якщо Анна Стіна щось і помітила, то не показала цього.

— Я можу купити свою свободу. Ваші наглядачі забрали в мене листа. Він дуже цінний. Я дам вам половину винагороди, якщо ви мене відпустите.

Петтерссон на мить замислився.

— Ти ж була в неї, так? У Маґдалени Руденшельд. Її парфуми такі сильні, що й тут пахнуть.

Анна Стіна мовчала, не бажаючи цього визнавати, тому Петтерссон став міркувати далі:

— Торік ти втекла звідси. Не знаю як, але, очевидно, хтось дізнався, що ти знаєш дорогу. І ти повернулася до неї. Ти знаєш, у що ти влізла? Це ігри з вогнем.

Засунув руку під куртку й вийняв нерозпечатаного листа Маґдалени Руденшельд.

— Що тут написано?

Дівчина махнула головою:

— Не знаю.

— Ти сказала, що воно цінне.

— Двісті ріксдалерів. Половина ваша.

У Петтерссона аж перед очима потемніло від самої думки про це. Він навіть не міг згадати, чи бачив колись таку суму зразу. Сто ріксдалерів вистачило б на все, що можна побажати: новий гарний одяг, добротний будинок без вошей і блощиць, службу десь подалі від усього цього бруду. Але ці картинки зникли, як тільки він знову подивився на Анну Стіну, побачив її очі, веснянки й білу шкіру під розірваною сорочкою. Ні, він має відповісти інакше, ніж вона сподівалася.

— Я людина проста, потреби в мене невеликі. Мені твої гроші не потрібні.

Його відповідь неприємно вразила й змусила опустити очі. Але за мить вона знову подивилася — на нього, але разом з тим і крізь нього, від чого стало аж холодно.

— Ви хочете, щоб я танцювала для вас.

— Так,— ледве видушив із себе, тому прокашлявся і повторив ще раз: — Так.

Якусь мить вона постояла мовчки, а коли знову заговорила, голос її був тихий, але впевнений:

— Якщо ми можемо домовитися, я танцюватиму дов­ше, ніж будь-хто. Ви з Майстром Еріком лічите кола? Пам’ятаєте, хто відтанцював найбільше?

Він усміхнувся своїм спогадам. Легке збудження залоскотало десь нижче живота й поповзло вгору.

— Була одна, маленька й слабка. Темні коси. Тиха, полохлива, бліда. Я налічив більше шістдесяти кіл. Ніколи не повірив би…

— Я відтанцюю вісімдесят.

Петтерссон відчув, як піднялося волосся на його велетенських руках і напружилися соски під сорочкою.

— Вісімдесят?

— Не менше вісімдесяти, навіть більше, скільки матиму сили. Я танцюватиму найкраще з усіх, кого ви водили до криниці. Кричатиму голосніше за інших, проклинатиму більше за інших, але не зупинятимуся. Ви ж хочете, щоб я вас боялася? Ви це отримаєте. Я тут, я вас боюся. Поки що я це приховую. Але ви це отримаєте, тільки якщо ми домовимося.

— А якщо я відмовлюся?

— Ляжу біля криниці й не поворухнуся. Ніякі удари не змусять мене встати. Відгризу собі язика й ковтатиму кров, аж поки жили спорожніють, а живіт наповниться, і мої муки закінчаться. Не доб’єтеся від мене ні кроку, ні крику, хоч як сильно битимете.

Петтерссон бачив, що вона не бреше. Дивно, але він їй вірив. Вірив, що їй вистачить сили забрати в нього його мрію. Це єдина цінна валюта, яку вона мала. І для переговорів цього було достатньо.

— І чого ти хочеш?

— Поверніть мені лист і дайте тиждень часу. Я народила двох дітей, близнюків. Окрім мене, у них нікого немає. Грішми, які мені заплатять, я можу забезпечити їхнє майбутнє. Відпустіть мене на тиждень, потім я до вас повернуся. Присягаюся своєю кров’ю, життям своїх дітей, усім, що для мене коли-небудь було святе. Подивіться мені в очі й побачите, що я не брешу.

Петтерссон раптово спітнів. Він почухав шию, що немилосердно свербіла.

— Це ти зараз кажеш. Якщо брешеш — добре виходить. Але всі хороші брехуни вірять у те, що кажуть. А потім все роблять інакше.

Петтерссон помахав листом.

— Ти цінуєш життя своїх дітей більше за своє?

— Так.

— Двісті ріксдалерів… З такою спадщиною твої діти матимуть шанс у житті.

Чоло його нахмурилося від тяжких роздумів. Потім він облизав губи й поклав лист знову в кишеню.

— Ось моя пропозиція. Лист залишиться в мене як гарантія, що ти дотримаєш обіцянки. Дам тобі тиждень, щоб уладнати справу з дітьми. Потім повернешся і відплатиш борг. А я подбаю, щоб лист потрапив куди треба.

Анна Стіна марно намагалася щось придумати. Перебирала подумки всіх можливих союзників і розуміла, що не може звернутися ні до кого, бо всім уже й так забагато винна. А з кровних зв’язків у неї залишився лише один. Згадала слова своєї матері Маї: «Ніщо так не об’єднує, як кров, моя маленька Анно. Якби твій батько побачив тебе, заперечити свою відповідальність йому не вдалося б». У маленького Карла батькове обличчя. Вона схопилася за останню соломинку.

— Коли повернуся, скажу вам час і місце. Відда­сте листа Юнатану Лефу, щоб відніс. І скажете, що гроші, які отримає,— для Маї і Карла, щоб купив їм краще життя, ніж мали ми. Я скажу, де їх знайти.

Петтерссон бридливо повторив ім’я, яке щойно почув:

— Леф? Якого чорта? Чому він?

— Бо він батько дітей. Узяв мене силою, але діти все одно його. Ви подбаєте, щоб він виконав свій обов’язок, якщо його совісті буде недостатньо?

— Відтанцюєш сто кіл зі мною і Майстром Еріком — зроблю.

Анна кивнула — вибору немає. Він сплюнув коричневу від тютюну слину на долоню і простягнув руку через поріг. Її маленька долоня загубилась у велетенській клешні головного наглядача.

— Присягаюся життям своїх дітей.

— А я присягаюся Богом і чортом.

Виходячи, не зміг стриматися і тихо перепитав ще раз — чи не почулося:

— Сто кіл?

— Сто.