24:33:42

i)

Зi своїм майбутнiм чоловiком я познайомилася в аеропорту мiста Париж. I ця зустрiч була зовсiм не романтичним знайомством. Випадково-полiтично-дiловим. От яким воно було. Коли розповiдаєш про те, що хтось зустрiв своє кохання чи просто познайомився в Парижi, автоматично починаєш думати про рiзноманiтну романтичну маячню - поцiлунки на Ейфелевiй вежi, обiйми пiд час вештання Єлисейськими полями, кавування пiд мелодiї танго у виконаннi акордеонiстiв тощо. Втiм, Париж не винний в тому, що кожне друге людське створiння сприймає його як мiсто романтичних знайомств, постiйного дарування валентинок, нiжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж цього всього зовсiм не схвалює, а вважає себе брутальним цинiком, естетом та людиноненависником, тiльки нiхто в мiст про це не питає. У людей, втiм, також. Якщо дехто вважає вас наволоччю, тюхтiєм чи розумником - вiн буде i далi так вважати, поки ви не утнете щось неймовiрне.

Але я продовжую. Важко вiднайти якусь романтику в чоловiковi, який бiльш за все був схожий на клоуна. Принаймнi я не настiльки жалiслива. Клоунiв я терпiти не можу з дитинства. Мама часто менi пригадує, як вона одного разу зводила мене до цирку, коли я мала шiсть рокiв. Я спокiйно сидiла протягом вистави, дивилася на собачок, якi стрибають, на акробатiв, якi крутилися в повiтрi, як риба на гачку (волосiнь надзвичайно подiбна на канат страховки) i не падали, а менi стало цiкаво, що буває, коли вони падають, от якщо рибу зриваєш з гачка, вона почувається недобре. Ну, i на клоунiв. Були там два розмальованих жлоби, вдягнутi в яскравi комбiнезони, напханi ватою, вони постiйно реготали, шпиняли одне одного, i, судячи з усього, їм було неймовiрно весело. Вони мордували одне одного та кепкували з цього. За такi штуки нашi сварливi батьки хапали нас за рученята та тягли по домiвках, де деякi з нас дiставали ременем. А тут всi аплодували та смiялися, менi не хотiлося долучатися до загальних веселощiв. У клоунiв я нiчим не жбурляла тiльки тому, що в мене нiчого придатного з собою не було, в маминiй сумцi також - я перевiряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кiлька камiнцiв чи бульбоплодiв? Однак свого шансу я не прогавила.

Коли на аренi з'явився iлюзiонiст, - це така людина, яка дивує всесвiт тим, що в його рукавах живе рiзноманiтна текстильна гидота, - i почав волати: "Я можу втiлити всi вашi бажання та фантазiї, пiдходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть вiдбуватися дива!" - я пiдiйшла, i в мiкрофон попросила: "А чи не могли б ви убити клоунiв?" Йому не вiдразу вдалося змiнити вираз обличчя на кiлерський, мабуть, не часто йому замовляли вбивства, спiвчуваю, тривалий час вираз його обличчя залишався солодко-розчуленим, бо вiн звик до того, що дiтям слiд бути лагiдними, на таких, як я, вiн не сподiвався. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: "Яких клоунiв, дитинко?" Я сказала, що нещодавно їх бачила, i залюбки йому покажу. Пiсля того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожувала. Шепотiла: "О, Господи, о, Господи. За що, о, Господи?" Ми з Господом мовчали. Ми не розумiли цих запитань. В той день я була в червоному iндiйському светрику. Зараз його вдягли на мого iграшкового синього слона. Цей слон - мiй однолiток, вiн старiє i, мабуть, мерзне. Старi iграшки збиваються, можна зiскоблювати з них балабушки; те саме вiдбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли я дивлюся на свого слона в червоному светрику, менi здається, що я була карликом. Слон не дiстає до моїх колiн. Мама, звiсно, це заперечує.

На його щоках, коли вiн посмiхався (а посмiхався вiн постiйно), проглядалися ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловiчих щоках, ще ямку на пiдборiддi я б пережила, але не це. Бiльш того - цi ямки мене дратували. От якi ж ми дивнi люди: чого взагалi мене має дратувати зовнiшнiсть сторонньої людини? Тим не менш, це дуже дратувало, що аж вiдгукувалося у переднiх зубах. Чомусь будь-яка моя дратiвливiсть вiдчувається переднiми зубами. Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смiшно стирчало з-поза шиї. I нiс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летiти з Вашингтона до Парижа - а саме таким маршрутом i вiн, i я летiли - i не наклюкатися, дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, цi клятi ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. В мене був такий самий. Ми зустрiлися в той час, коли революцiйнi вогнища палали не тiльки в душах людей, а ще й на самих людях - такими от шаликами.

Саме через цей шалик вiн до мене пiдiйшов. I саме через цей шалик я посмiхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить посмiхатися ямчастому чоловiку, якщо ти близько шести годин почувалася зародком аеропортiвського крихiтного фотеля. А до того кiлька годин почувалася трохи бiльшим зародком фотеля в лiтаку. А ще й цi ямки! Врештi-решт, подумала тодi я, не сам же вiн їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна вiдповiдати за тих, хто риє ями ближнiм, чи не так? Саме через цей шалик та нашi переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусiя про полiтику, рiшучiсть, нацiональну свiдомiсть, недолугiсть лiдерiв, нестерпнiсть того, що було, та надiї на свiтле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузiазмом, хоча через мою роботу ця тема в'язла в моїх зубах, наче медовi стiльники. Я - професiйний перекладач i поверталася з конференцiї, пiд час якої допомагала нашим демократам донести американцям всю силу наших громадянських намiрiв, щоб американцi їх таки зрозумiли.

Саме через цей шалик, а ще через те, що нашi брати-румуни також обрали помаранчевий колiр як символ боротьби з iснуючим у них полiтичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей, яка поступово привела нас до ворiт, що вiдкривали нам шлях до старовинного мiста Бухарест, куди ми б залюбки злiтали, але не цього разу. I саме через цей шалик ми прогавили лiтак, який без нас, полiтизованих невдах, полетiв на Батькiвщину десятьма хвилинами ранiше. Звiсно, в цьому винний не шалик i не наша неуважнiсть, в такому перебiгу подiй була винна компанiя "Ер Франсе", тому що знахабнiлi спiвробiтники цiєї компанiї плювати хотiли на те, встигають чи не встигають пасажири, змученi перельотом через океан, заскочити на борт лiтака; вони проiгнорували необхiднiсть зазначати напрям на спецiально встановлених для цього монiторах, а тим бiльш не вважали за потрiбне вигукувати нашi дивнi для будь-якого француза прiзвища. Якось та буде. Хто сумує в Парижi, мiстi кохання? Мабуть, приблизно так вони думали. Хоча вони про нас нiчого такого не думали. А ще їх мало цiкавило, що в нас немає вiдповiдної вiзи, особисто в мене в кишенi нудьгують 50 євро, i як на цi грошi можна примудритися купити собi квиток на iнший лiтак чи заночувати в готелi? Треба бути надзвичайно талановитою людиною, можливо, тим пацифiстичним iлюзiонiстом з цирку мого дитинства. Але аж нiяк не мною.

Клоун в помаранчевому шалику схопив мiй паспорт i почав носитися iнстанцiями, а я побачила себе в образi мотлоху, зваленого бiля фотелю, в якому спав сумний марокканець. Вийшло переконливо. Я подумала, може, зателефонувати додому i попередити матiр про те, що я вляпалася в iсторiю? Бо моя мати вирiзнялася iстеричнiстю. Оскiльки вона чекає прибуття лiтака за кiлька годин в Борисполi зi мною, живою, на борту, щось менi пiдказує, що, коли я не вийду до зали, вона хутко вигадає, хто мене вбив, розiтнув моє поки що молоде тiло, i куди закопав. Мама - фахiвець з iстерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всiх педагогiчних вузах. Про вмiння мами з усього створювати iстерику я розповiм трохи згодом. Мiй телефон не працював. Тодi я вирiшила поридати. Сумний марокканець повернув свою мармизу в iнший бiк.

Я зустрiлася з Клоуном невдовзi пiсля того, як вийшла з медичного закладу, в якому намагалися розiбратися зi мною та моєю нервовою системою. Я опинилася там пiсля не дуже вдалої спроби погратися в офiцiантку, та повернулася до роботи. Я не знала, що було веселiшим: гратися в офiцiантку чи випробовувати на собi сучаснi методи лiкування нервiв.

Точно не знаю, що саме послужило поштовхом для того, що я почала гратися в офiцiантку. Хоча скорiш за все причиною була зустрiч з моїм колишнiм першим чоловiком (я наголошую на тому, що вiн - перший та колишнiй, тому що в мене ще є другий та колишнiй, i це - рiзнi люди), який розважливо повiдомив менi, що я нiчого собою не являю, що я не здатна нiчого зробити самотужки, що я типова використовувачка людей, не вмiю самостiйно мислити, не вмiю самостiйно рухатися, i виключно використовую iдеї, плани та думки iнших. Це були несправедливi слова. Тим бiльш менi не хотiлося чути таке в день мого народження. I якщо замислитися, повiрити цим словам могла тiльки дурепа, та й то не всяка, але я повiрила. Оскiльки весь час нашого спiльного з ним життя вiн вдало переконував мене в цьому. Як такому не повiрити? Мiй перший колишнiй чоловiк виглядає як дуже впевнена у собi людина. I промовляє надзвичайно переконливо. Крiм того, я подумала, що коли вiн, вiчно зайнятий бiзнесмен, знайшов час спецiально привiтати мене з днем народження та вiдкрити менi очi на саму себе через стiльки рокiв, це щось має означати. Тим бiльш, що останнiй раз я бачила його сiм рокiв тому, я бiгала за ним по квартирi, а вiн намагався повiсити мого приятеля Марлена на шовковiй краватцi, яку Марлен без дозволу позичив на важливу зустрiч. Або шовк був дуже якiсний, або шия Марлена волога та вертка, впоратися з цими двома важливими на той момент речами моєму першому колишньому чоловiковi нiяк не вдавалося. Коли я переконалася в тому, що Марлен у вiдноснiй безпецi, я швидко зiбрала сумку та гайнула до матерi. В подальших наших зустрiчах потреби не було.

В той день я ще раз зiбрала сумку, але поїхала не до, а вiд матерi. Я поїхала в кримське мiстечко з малоромантичною назвою - Саки. Жити чесним життям справжньої офiцiантки. А чого? Багато хто з нас мрiє раптом взяти i змiнити все своє життя. Багато хто про це думає i говорить, а я не думала i не говорила, я це зробила. Втiм, якби я думала про наслiдки, можливо, не поспiшала б дiяти. Саки були припилюченим мiстечком. Роботу я знайшла на базi вiдпочинку "Блакитна хвиля". Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Вiдразу знайшла собi роботу. От як. Моя робота мала назву "Морська галька", стiни її були викладенi галечником. Господаркою цього закладу була Галина Миколаївна, яка жила "в центрi"; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традицiйно був накритий махровим ганчiр'ям кольору вишнi, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам'ятаємо ми, що потрiбно мити руки? Вiдповiдi їй були не потрiбнi. Ми пам'ятали, але не мили. Навколо море, чистота i краса.

Я хотiла назватися Тамарою, але їм потрiбний був мiй паспорт, не так легко нажухати сучасних володарiв морських барiв, тому довелося жити пiд справжнiм iм'ям. То було нецiкаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто в неї було опереточне iм'я - Люсьєна, але так її нiхто не звав, навiть мати. Коли я спитала в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очi, а потiм спитала: "Слиш, ти пити будеш?" Приблизно так ми з нею спiлкувалися весь час. Люська була б вродливою, якби не фарбувала вiї. Справа в тому, що Люська була бiлявкою з дуже свiтлими очима, такий колiр має постiль, випрана з пiдсинювачем, свої вiї ж вона фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очi - це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподiбнi рослини, яким надумалося укорiнитися на людському обличчi. Я їй про це не говорила. Нiколи. Бо тодi б отримала виделкою пiд ребра. Коли Люська чула щось незрозумiле, вона або пропонувала випити, або лiзла з'ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська нiколи не била ноги та стегна об стiльцi та столики.

Вона менi теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Менi заздрили всi мiсцевi баби. Бо в силу своєї роботи Миколка постiйно був в тугих плавках, ну i всiм було зрозумiло, що заздрити тут є чому. "Ти бач, офiцiанточка, нi морди, нi дупи, а вхопилась за залупу", - казали мiсцевi тiтки. Вранцi, коли я прокидалася, я шепотiла йому: "Ти тiльки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тодi я?" Я плакала, а вiн дзвiнко хлопав по моїх сiдницях, та казав: якативменедуринда. Якби мене побачив тодi, скажiмо, Марлен, вiн би сам повiсився на шовковiй краватцi або бубонiв на вiкно: "Куди нiч - туди i сон". Марлен - забобонна особа.

Люська жила з комендантом п'ятого корпусу. Вiн був фiлософом iз загостреним почуттям власної гiдностi. Коли напивався, завжди всiх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: "Я - людина!" I краще було йому щось вiдповiдати. Простими словами. Бо, на вiдмiну вiд Люськи, випити вiн не пропонував, а вiдразу гасив по пицi. Справжнiй чолов'яга. Люську вiн також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала менi змiну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клiєнтiв, iнакше в нас нiчого б не сходилося. Втiм, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горiлку в саму спеку, закушують її кавуном, а потiм додають пива, їм не треба дивуватися тому, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.

В нашiй "гальцi" навiть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовлювала одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Та iншу виноградну настоянку, куди нiчого не додавала. Краще було пити другу, друга була бiльш лояльна до голови. Таким чином в нас були представленi солодкi та сухi вина. Галина Миколаївна сама розливала їх по пляшках, якi привозив її син, що навчався в Києвi. В Києвi синовi жилося добре на мамчинi курортнi грошi, судячи з того, що пив вiн недешевi вина. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок робив вигляд, наче розбирається у винах, замовляв iталiйське вино 1984 року, пригадуючи, який тодi був врожай та погода, принюхувався до краєчку чарки та прицмокував, вдаючи з себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, вже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пiйло у дубових дiжках.

У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? Вона ж вiсiм класiв не скiнчила. "Ти про кохання пишеш?" - запитувала я. "Йди собi" - вiдповiдала менi Люська в тi днi, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене пiд барну стiйку та пообiцяла розповiсти, про що вона пише, якщо я поiнформую її, чи засмаглий член в Миколки. Я знизала плечима та розповiла. Люська тодi реготнула та збiгла, зараза. Менi так прикро тодi було, я ж не знала, що згодом Люську побачу за iнших обставин, i вона менi сама про цей роман розповiсть.

Важко було жити офiцiанткою. Самостверджувалася я лише на п'яничках, всi решта за людину мене не вважали. П'янички були людьми чуйними, деякi навiть замовляли менi лiрико-бандитськi пiснi про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало нi на що. З iншого боку, коли я була офiцiанткою, в мене значно зменшилися потреби. Мамi я зателефонувала тiльки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що я вiдпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слiд. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрiшкувата. З синцями пiд очима та на стегнах. I тривалий час хутко озиралася на "Дiвчино!" I не розумiла, а де мої таця, блокнот та олiвець. Та що там - я смикаюся вiд "Дiвчино!" i тепер.

А побачила я Люську вже пiсля того, як пролiкувалася, але до того, як поїхала до Вашингтона у вiдрядження, в своїй перекладацькiй конторi. Люська виходила замiж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листiв. Дуже зворушливо. Вона мене не впiзнала. "Люсьєн. Письменниця", - представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65 рокiв, бiльше сорока з яких вiн розводив тюльпани i вважався справжнiм майстром своєї справи. На 65-му роцi свого життя вiн зустрiв майстриню з розводу пiдстаркуватих голландцiв. Люська клiпала своїми нафарбованими вiями-щупальцями, посмiхалася, i тодi розповiла менi, про що вона написала роман. Роман називався "Таця з великим серцем", в ньому йшлося про життя Попелюшки-офiцiантки, в яку закохався багатий пан. "Звiсно, що все це фантазiя", - по-свiтському посмiхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй посмiхнулася. Я попросила Наталку, свою помiчницю, здерти з Люськи всю суму вiдразу, тому що недостачi менi набридли ще влiтку.

Коли я розповiла мамi, як я провела лiто, вона впала в депресiю. Вона вирiшила, що мене потрiбно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником i для одного лiта двоє - це занадто. Мама зiщулилася. Мама вперта, як усi Козероги, i я зрозумiла, що легко я не вiдбудуся. I точно - мене запроторили в лiкувальний заклад. "Чистити нерви".

Так сталося, що запропоноване менi лiкування найсильнiше впливало на губнi м'язи. Нас змушували зображати щасливу посмiшку i перевiряли, щасливо ми посмiхаємося, чи нi. Досi не розумiю, якими критерiями, яким вимiром щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи у посмiшцi. Потiм вони болiли. Але я обiцяла мамi, що буду дотримуватися рекомендацiй. Зараз смiшно пригадувати, як виглядали ми, двадцять п'ять дорослих баб-невротичок, якi посмiхалися та водили танок розчепiрами, на пiвзiгнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахiвцями, малювали картинки, приймали ароматичнi ванни та сонячну терапiю. Ще нам постiйно перевiряли нiгтi. Чи є вони, чи вже нi. Моя звичка їх гризти i небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого злочинця, я весь час ховала руки в шкiряних рукавичках.

Там я затоваришувала з Лiкою. Лiка потрапила сюди, тому що перечиталася Канта. Про це я дiзналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумiльова "Етногенез та бiосфера землi", книжку, якою я заспокоювала собi нерви i яка жодною лiтерою не примушувала мене посмiхатися, я була збентежена. "Якщо ти дiйсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати фiлософську лiтературу". Гумiльов цiлував пiдлогу. "Ви не могли б його повернути обличчям догори?" - попросила я. "Звiсно", - зрозумiла мене Лiка, один вправний рух - i Гумiльов обкладинкою гiпнозував стелю. "Для того, щоб бути здоровим i не доводити себе до такого стану, коли власнi нiгтi перетворюються на неземнi ласощi, нiколи не читайте фiлософських трактатiв. Треба читати масову лiтературу. Нi в кого не поїхав дах вiд мелодраматичних новел та iронiчних детективiв, чи не так? А от тi, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кiнчають кепсько. Перевiрено на собi".

На вiдмiну вiд мене, Лiка ховала руки не в шкiряних рукавичках, а в чашках з трав'яним чаєм. "Я роблю вигляд, що влаштовую їм кориснi ванночки, а сама їх топлю". Лiка вигадала ще одну методологiю, як подолати нервовi зриви. Крiм читання масової лiтератури. "Нiчого так не заспокоює, як свiдома зрада", - Лiка сидить на краєчку мого лiжка, час вiд часу посмiхається, та виловлює нiгтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свiжого повiтря. "Це як?" - запитую я. "От я одного разу свiдомо зрадила своєму чоловiковi. I все. Нiякого нервового зриву. А мiг би бути, якби я завчасно не схопилася". - "Та ну? А з ким ти його зрадила?" - "Та, з одним". - "А ти його кохаєш?" - "Ти з глузду з'їхала? Нi, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумiєш, дружина його б нi за що не кохала, вона ж не божевiльна кохати такого кнура. I замiж за нього виходити, i кохати, i все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жiнки. А ця його кохає, тобi б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очi тьмянi, плями на обличчi. Суцiльна жертва екологiї. Сюди її треба, щоб принаймнi посмiхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцiкавiше. Найбiльш цiкаво те, що вiн її кохає! Можеш собi таке уявити?" Я кажу, що можу собi уявити майже усе. "Тому я й люблю з тобою розмовляти!" - каже Лiка. Я посмiхаюся. Лiка каже, що це не щаслива посмiшка, i тицькає в мене люстерком.

"А вiн тебе кохає?" - ледь здихавшись люстерка, питаю я. Нi, вiн її не кохає. "А чого йому мене кохати?" - "Ну, наприклад, тому що в тебе гарнi очi, губи та пальцi. Кохають i за менше", - кажу я. В Лiки дiйсно все це неймовiрно гарне. Лiка каже менi, що розумiє, що кохають i за менше, але вона переконана, що вiн її не кохає. "Можеш не сумнiватися", - каже вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нiгтика, я сумнiваюся. "По руках", - загрозливо проголошує Лiка. "Анi вiн мене, анi я його не кохаю!" - Лiка така радiсна. "То навiщо тодi зраджувати чоловiковi? Пояснюй, навiщо". - "А для того, щоб усi усвiдомили, що я теж можу. Захотiла та змогла!" - "Що ти можеш?" - "Не кохати, не бути коханою, але мати!" - "Ну, якщо ти його захотiла, тодi…" - "Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотiла. Себто я захотiла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Вiн мене не кохає, вiн кохає жертву екологiї, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зi мною вiн спить, а кохає її, i вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо вiн спить зi мною! Часу немає. I що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловiка, навiть того, хто кохає iншу та кого не кохаю я. I таке я можу утнути з ким завгодно. I тодi вже не до депресiй, зрозумiло? Депресiї будуть в тiєї, яка кохає, в неї серце слабке." Я кажу, що менi хочеться стати розчепiрою, походити палатою та посмiхатися. "То ти задоволена була, коли з ним переспала?" - "Як знову народилася!" - сяє Лiка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкращим чином. "Iнакше б ми не народжувалися в лiкарнях, якби все було так добре, як тобi здається", - додаю я. "Не плутай лiкарнi з пологовими будинками", - каже Лiка. Я називала Лiку "моє клiнiчне щастя". Не тiльки тому, що Лiка була моїм клiнiчнимщастям, а ще й тому, що вона користувалася "Clinique. Happy".

Вона виїхала до Iзраїлю. З тим чоловiком, який кохав жертву екологiї. Я настiльки звикла до її балачок та її запаху, що тримала в шухлядi з бiлизною флакон "Clinique. Happy" i щоранку вiталася "Привiт, Лiко". Сподiваюся, що вона щаслива…

Мiй клоун-герой примчав з нашими паспортами i квитками. Таке враження, наче ми зiбралися до рагсу. Я сказала, що за час його вiдсутностi його пальто двiчi намагалося вшитися геть, але я пильнувала як слiд. "Молодець, я в тебе вiрив. А зараз нам треба ворушитися у цьому напрямi. Вже почалася реєстрацiя, будемо вилiтати до Києва iншим рейсом iншої авiакомпанiї приблизно за годину".

I я заплакала. Вiн знiтився, я розумiю, що жiночi сльози - це випробування для чоловiкiв. "Щось не так?" - запитав вiн. Смiшнi вони, чоловiки. Коли не так, плачеш рiдше, частiше плачеш саме коли так. Бо повiрити в те, що все буде саме так, надзвичайно важко. Я заперечливо махаю рукою. Все о'кей. Вiн бере в мене своє довге чорне пальто, допомагає менi встати, i намагається уникати моїх сльозливих оченят. Я його розумiю, кляте рюмсання, моя б воля - сховала цi очi у шкiряних рукавичках. Помаранчевий шалик на його пiджаку робить його схожим на вiдомого росiйського режисера та невiдомих європейських функцiонерiв. Я посмiхаюся. Вiн теж.