24:33:42

Iсторiя про те, як менi вперше зробили шлюбну пропозицiю

Вперше менi робили шлюбну пропозицiю в Бернi, де ми, спiвробiтники Мiнiстерства закордонних справ, перебували з навчальним вiзитом. Навчальнi вiзити були важливi для європейських країн, тому що переконували, що вони вчать нас демократiї та справедливостi. Нам вони були теж кориснi, бо можна було байдикувати з чистою совiстю; мешкати в дорогих готелях за рахунок сторони, що приймає; знайомитися iз захiдним стилем життя, пити жахливу безкоштовну каву в будь-яких обсягах та купувати собi щось гарне та смачне на щоденнi й чималi грошi, якi видiлялися закордонною стороною з тим, щоб нас не поглинув чужинний свiт.

Шлюбну пропозицiю менi зробив мiцний бiлявий хлопець (я завжди подобалася бiлявцям), практично велетень, що мав прiзвисько Засiк. Таке прiзвисько в нього було тому, що вiн часто перебував у вiдрядженнях, але нiколи не харчувався поза готельним номером. I ви помилитесь, якщо подумаєте, що вiн замовляв їжу собi у номер. Нi, вiн просто брав харчi з дому та потiм споживав їх або в своєму номерi, або десь в парку. Вiн тягнув з собою згущене молоко, консерви, чай, ковбасу, кип'ятильник, столове приладдя. Вiн нiколи не приймав запрошення до ресторанiв, якщо не був переконаний на сто вiдсоткiв у тому, що його не змушуватимуть платити за себе.

В принципi, я нiколи не думала, що цiкавлю його як жiнка. По-перше, Засiк є засiком, хiба його в такому пiдозрюватимеш? А по-друге, в мене тодi був пристрасний роман з Великим Перекладачем. Роман з Великим Перекладачем почався в мене з коньяку. Вiрнiше, розвивався вiн тому, що в мене коньяку не було, а у Великого Перекладача коньяк не переводився. Великий Перекладач був чоловiком у вiцi, кiношної зовнiшностi, навiть сивина в нього була фотогенiчною. Таким довiряють грати пихатих графiв, замрiяних великих вчених та iнших покидькiв чоловiчої статi. Вiн був iмпозантний, грайливий бабiй, звiсно, що одружений давно i щасливо, але в нього був коньяк, а в мене - поганi судини. Тому перший крок до нашого зближення зробила саме я.

Я написала йому грайливу записку i передала її на ранковому засiданнi, пiд час якого одна занудна особа розповiдала нам, яким чином забезпечується обiг паперiв в їхньому Мiнiстерствi закордонних справ. Я написала щось таке: "Вродливий ви, щасливий ви, нащадок Дiонiса, не будьте жадiбним скотом, а подiлiться "Тисою". Щоб вiн нi про кого iншого не подумав, я пiдписалася пiд цим поетичним шедевром повним iм'ям. А то переплутав би мене i з занудною Наталiєю, вродливою дiвчиною Оксаною, солiдною дамою Веронiкою Павлiвною або взагалi i з сучкою Жанною. Це вже нi. Великий Перекладач закладувався коньяком щоранку, тому в нього переважно завжди був веселий настрiй. Вiн реготнув i написав записку менi: "Заходь надвечiр - випити коньяк. Мiй номер - сорок п'ять. Цiлую. Твiй манiяк".

Звiсно, що я не встояла. Тому ми радiсно спокушали одне одного, вешталися по номерах, обмiнювалися записками, були розкутими настiльки, що втратили пильнiсть. Одна з цих записок вельми фривольного змiсту потрапила до рученят каверзливої Наталiї. Наталiя мене непокоїла, тому що вона була людиною, яка розповiдала менi стрiчку "Леон-кiлер" як надзвичайно смiшну комедiю, постiйно реготала, змушувала мене реготати, а коли пiсля цiєї розповiдi я побачила фiльм - я впала в прострацiю. Наталiя нiчого не вигадала краще, нiж слiдкувати за нами, щоб сфотографувати. Одного разу я помiтила її бiля номеру сорок п'ять. Вона скрутилася за шапликом з юккою, причому цей шаплик вона звiдкись сюди перетягла!

У цiй поїздцi зi мною був Марлен. Трохи порадившися з ним, ми вирiшили викрасти в Наталiї фотоапарат - я не вiрила, що вона знiмає нас з Великим Перекладачем для власного задоволення та перегляду свiтлин з нашими видатними пиками самотнiми вечорами, i не для того, щоб потiм подарувати їх нам на ювiлей наших мiцних коньячних стосункiв. Я була переконана, що цi фотокартки або опиняться на столi у керiвництва (скорше його, нiж мого), або в руках його дружини. I ми фотоапарат викрали. Бо - не треба!

Ще одну записку перехопив, як потiм виявилося, Засiк. Ввечерi вiн пiшов зi мною та Великим Перекладачем вештатися мiстом. Це було геройським вчинком з його боку, бо вiн знав, що ми - такi люди, якi не можуть вештатися i нiчого не їсти-пити. А ще того вечора ми вирiшили вештатися по туалетах барiв, таверн, кав'ярень та ресторанiв. Просто кортiло подивитися, а якi в них вiдходки? В барах ми пиячили. Потроху. Ще в нас була фляжка з коньяком, до якої ми перiодично докладалися. Нам було весело, ми цiлувалися вже втрьох i обговорювали iдею, яким чином завершуватимемо цей день, який чудово склався! Ми спiвали пiснi з мультфильмiв та вигукували мати пiд вiкнами доброчесних бернцiв. Засiк весь цей час плентався поруч з нами з таким виразом обличчя, що трапляється у вiдмiнника, якого вчителька викрила на списуваннi.

В якомусь з вiдходкiв, пiдлога якого була прикрашена моїми улюбленими квiтами - маками, я вирiшила трохи полежати. Хлопцi сцяли в чоловiчому. Якщо кому цiкаво, пiдлога чоловiчого вiдходку була прикрашена тюльпанами. Аж раптом я почула голос Засiка. В жiночому вiдходку - дивина та й годi! Вiн сказав менi притиснутим до стiни голосом: "Слухай, це… Саша… Ти це.. чи не зайдеш попити чаю?" Вiд таких щедрот я хутко пiдвелася з макової пiдлоги! Менi взагалi було цiкаво подивитися, що зберiгає в своєму номерi Засiк. "Звiсно, я прийду". Яка ж я була п'янюча! Третя година ночi. В номерi Засiка смердить сухою ковбасою. Бо вона була усюди. Це був ковбасний лабаз. Ковбаса виснула з вiконних ручок, пiддашшя, шафи, на мотузках i на скотчi. Засiк готував менi чай, а я все роздивлялася ковбасу. Вона була протерта чимось на кшталт соняшникової олiї. "Саш, то ти чай будеш?" - запитав Засiк нещасним голосом. "Давай", - вiдповiла я. "Слухай, Саш, я думаю, що нам слiд побратися. Виходь за мене?" - "Слухай, ти тiльки не ображайся, але менi цiкаво. Ти ковбасу мастиш олiєю?" - "Мащу". - "Щоб не вкривалася плiснявою?" - "Ну. А чого ти питаєш? Хочеш ковбаси?" - "Та нi. Менi просто цiкаво, а свiй член ти, часом, соняшниковою олiєю не мастиш?" Я не знаю, чого менi це спало на думку. Звiсно, що пiсля такого запитання я мишею вишкреблася в коридор, i весiльним розмовам прийшов край. Чаю менi теж бiльше не пропонували.

А вранцi я отримала вiд Великого Перекладача записку:

Я його майже кохала…

Втiм, не час поринати у спогади, час думати, що робити з неприязню Макса Вiтовського або де взяти книжку про приборкування дорослих дiтей?