24:33:42

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

"Моя iсторiя доволi банальна, але в цiлому вона може слугувати iлюстрацiєю на тему статевої безграмотностi пiдлiткiв вiсiмдесятих рокiв минулого сторiччя. Можливо, зараз, за умов наявностi доступної вiдповiдної лiтератури, це i втратило свою актуальнiсть. В тi часи, коли в мене розпочався статевий розквiт, мало хто переймався питанням контрацепцiї, навiть про презервативи, якi зараз можна придбати бiля кас будь-якого супермаркету, знання були поверховi та мiзернi.

Менi було чотирнадцять рокiв. I статеве життя я вже вела. Я не знала тодi, що треба вiдслiдковувати свої критичнi днi, нiчого не вiдмiчала на календарику, а якби й вiдмiчала - не знала, для чого i що з цим робити. Та й взагалi я довiряла своєму хлопцю тiльки на тiй пiдставi, що вiн був дорослий та досвiдчений. Я була переконана, що вiн все знає, i сам про все потурбується. Про вiрогiднiсть того, що я можу завагiтнити, я не думала. Я була школяркою i не бачила вагiтних школярок. Знала, що деякi дiвчатка з мого класу теж сплять з хлопцями, але не вагiтнiють. З цього всього я зробила висновок, що школярка, в принципi, завагiтнити не може, бо це - неправильно i такого не буває. Я вважала, що те, що в мене дорослий хлопець, є гарантiєю того, що завагiтнити - це не про мене, вiн не якась мала нетяма.

Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач, але тодi не було такої вiдомої на весь всесвiт речi, як гiгiєнiчна прокладка. Зараз дiти про це вiршики складають, сама чула. Тодi жiнкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчiрками. Маму зацiкавило, а чому кiлькiсть вати, марлi та бинтiв, якими я користувалася, залишилася незмiнною. Вона не пiдозрювала мене в тому, що я вагiтна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крiм iграшкових ведмедикiв. Мати, можливо, i подумала, що в мене затримка, але в моєму вiцi це було природним явищем, цикл ще не упорядкувався. Вона просто поцiкавилася, а чи не треба купити ще марлi, помiтила, що марля є, i запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як i чим це пояснити, але коли вона почала цю розмову, мене кинуло у жар, тому що я зрозумiла, ЧОМУ. Не знаю, як менi, яка не замислювалися навiть про можливiсть вагiтностi, стало ясно: я завагiтнiла. Але то був факт. Я це зрозумiла. Мене не нудило, нiчого особливого за собою я не помiчала. Але я це знала. Втiм, менi було необхiдно пiдтвердити або розвiяти свої пiдозри. В той час не було такої жiночої забавки, як тести на вагiтнiсть. Залишався один шлях - гiнекологи.

Потiм була панiка. Така панiка, коли ледь стримуєш внутрiшнє виття. Все палає - обличчя, нутрощi, пах, така пожежа, яку не знаєш, як загасити, серце вистукує перше питання: кому розповiсти, щоб не почуватися самою? Та друге: що робити?

Першим рiшенням, яке я схвалила, було: нiчого не розповiдати батьковi дитини. Це виглядало дивним, але вiн був дуже агресивною людиною, неврiвноваженою, менi здалося, що за цю вагiтнiсть вiн здатний мене скалiчити. Я думала, що вiн може вiддати мене в руки лiкарю-вбивцi, i позбудеться i мене, i дитини. Адже вiн вiв статеве життя з неповнолiтньою. А за це передбачалася кримiнальна стаття. Iнколи його друзi жартома нагадували йому про це. Немає вагiтної "малолєтки" - немає статтi. Немає страху. Звiдки такi думки? Не знаю.

Одного разу вiн вирiшив, що я зрадила йому, пiдiйшов до мене, коли я сидiла на огорожцi бiля мого будинку, за якою були сходи, що вели до пiдвалу, та легко штовхнув мене. Хоча в мене була добра спортивна реакцiя, i я встигла зачепитися ногами за металевий шворiнь огорожки, вiн вдарив мене по ногах так, що вони були позбавленi шворня, i я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тiлом. Коли я пiдвелася, його вже не було поряд, поряд була моя подруга, якiй я розповiдала, що бачу чудовi кольоровi кола, що мигкотять наче барвисте пiр'я павича в моїх заплющених очах. Вiн не повертався до цiєї подiї, не просив вiд мене нiяких пояснень, i сам нiчого менi не пояснював. Але вiдтодi в менi народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди вiдчувала на своєму тiлi камiння та стусани, труситься та вiдстрибує вiд твоєї лагiдної руки? Це те саме. Я iнстинктивно вiдчувала, що йому про це говорити не можна.

Мама з числа порадникiв викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповiдати. Вона могла з'їхати з глузду не тому навiть, що їй було б шкода мене (хоча мене б їй було шкода), а тому, що вона не захотiла би брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Це було занадто для неї. Її маленька порядна дiвчинка, вiдмiнниця, i вагiтна? Та не може такого бути. Її сором не можна було порiвняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матiр'ю, яка виплекала хвойду. А ще люди. Я нiколи не переймалася думками стороннiх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки iнших. На довершення всього вона була викладачем. I що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б, як вона виховує iнших дiтей, якщо оно в неї самої виросла така блядь? Батьковi я також не могла довiритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче. Його донечка, на яку вiн покладав такi надiї, яка наслiдувала його цупкий розум, вагiтна? Вагiтна, а ще не закiнчила школу? Схибнутися можна. А як далi вчитися, а що робити? Впоратися з цiєю проблемою вiн не змiг би. Менi здавалося, що вiн невiглас в питаннях раптової вагiтностi не те, що доньок, а й взагалi - жiнок.

У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жiнками. Звiсно, вони про мене знали усе, але дiлитися такою новиною менi не хотiлося. Незважаючи на те, що двi мої найближчi подруги були старшi за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагiтному ватажковi - вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе. Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нiчого не соромилася. Ми були з ним вiдвертими завжди. Вiн привчив мене до вiдвертостi. "Якщо ти хочеш щось сказати - кажи, не вагайся. А якщо не хочеш - просто не кажи i все". А ще в Марлена був спритний розум.

Спочатку вiн злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе i почав думати. Вiн перший згадав про Лес, валютну повiю, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. "Я так думаю, що вона повинна на цьому знатися - професiйнi знання i таке iнше… Принаймнi, якби я таким займався, я б знав". "Ну, от я займаюся, але не знаю". "Я маю на увазi не секс як секс. А секс - як професiю. В тебе воно не професiя, в тебе воно для розваги. А до розваг нiколи нiхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги. А от до роботи… До того ж вона старша за нас".

До Лес ми пiшли удвох, ледь її розшукали. Вона не зрадiла, що мусить допомагати вирiшувати менi мою проблему. Злякалася. Кому ж хочеться мати справу з неповнолiтнiми? Але лiкарю зателефонувала та вiдвела мене до нього, поставилася з розумiнням. Можливо, щось пригадала зi свого життя, думаю, що їй було що пригадати. Лiкар запитав, скiльки менi рокiв, загнав мене на фотель, потiм зiгнав мене з фотелю, бо я не стягла трусiв. Потiм сказав, що пiшле мене зараз пiд три чорти, якщо я не розсуну ноги i не дам йому нормально працювати. Потiм сказав, що вiн не Мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потiм вiн вже не знав до кого звертатися, та розмовляв то зi мною, то з моєю пiхвою, щоб хтось з нас розслабився.

Нарештi вiн побачив все, що йому треба, та всiвся за стiл. Менi було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес. Вона наполегливо їх до мене пiдштовхувала, а я тим часом тримала руками промежину. Вiд тепла бiль вщухав - так здавалося - i тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Все трусилося, навiть серце. Лiкар говорив, що треба ще здати аналiзи, але вагiтнiсть є очевидною. Я не розумiла, до кого вiн все це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала, а як щодо аборту? Вiн сказав: а як щодо батькiв? Вона сказала: "Батькiв немає". Вiн запитав: "А грошi є?" "Скiльки?", - запитала Лес. Вiн сказав, скiльки. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом i з батьками. Тобто я щось чула. "Подумай, може хтось чи щось i з них з'явиться", - сказав лiкар.

Вагiтностi було трохи бiльше за три тижнi. Одне я розумiла чiтко: батьки не з'являться. А що робити з грошима? Звiсно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як менi було їх вiддавати? Можна було позичити грошi у батька дитини, не кажучи про вагiтнiсть, але я нiколи не просила в нього грошей. Лес менi сказала, що ще є "бабчинi рецепти", як перервати вагiтнiсть. "Спробуй, чого тобi втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. I мої дiвчатка пробували".

Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала i розповiла про все своїм подругам. Як i передбачалося, вони плакали, але зараз менi не потрiбна була їхня порада, я знала, що робити. Менi потрiбна була їхня пiдтримка, тому на ринок ми пiшли разом. Там ми придбали корiння петрушки та материнку. Бабця, яка нам все це продавала, дивилася на нас, невпевнених пiдлiткiв, злими очима. Менi здавалося, що вона викрила нашi злочиннi задуми.

Спочатку ми таємно, у моєї подруги, заварювали корiння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п'ять днiв. Я ховала вiдвари в ящику, де зберiгалися протипожежнi засоби. В тому самому ящику, де я колись ховала i вигодовувала слiпе немовля-пацюченя. Вдома вiдвари могли б помiтити. Але нiчого менi не допомагало. Одного ранку я помiтила двi краплини кровi на трусах, але далi цього справа не йшла. Тодi ми вирiшили розпочати операцiю "зрив". Операцiю ми здiйснювали в мене вдома, добре, що всi мої працювали. До школи нiхто з нас не пiшов. З самого ранку я пила материнку та петрушку, бiльше нiчого не їла, потiм дiвчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч вiдро з окропом, щоб пiдливати. Доводив воду до кипiння та пi дносив новi вiдра Марлен. До "абортарiю" його не пустили.

Я всiлася у ванну. Було нестерпно гаряче, але я терпiла. В руки дiвчата передали менi ручну швацьку машинку "Зiнгер", що залишилася вiд моєї бабцi. Не знаю, з чого її було вироблено, але то була дуже важка машинка. I я почала присiдати з машинкою "Зiнгер" в руках. Менi було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запаренi, наче естраднi зiрки на сценi, але я продовжувала механiчнi рухи. Встала - сiла - встала - сiла. Зарядка в пiонерському таборi. I раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я все ще присiдала, а потiм обм'якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дiвчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка "Зiнгер", до неї прилипли клаптики червоної матерiї. Потiм вони ледь витягли мене з води, добре, що я була худою. Вони загорнули мене в халат Марленчиної матерi, який вiн спецiально принiс. Халат був дорогий та теплий. Йому потiм за це дiстанеться. В менi розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пiгулку аналгiну - бiльше в нас нiчого не було, i нас не було проiнструктовано, як поводитися пiсля операцiї "зрив".

Мої друзi сидiли поруч. Хтось бiгав на кухню, щоб принести менi гарячий чай, розповiдали смiшнi iсторiї, а потiм i я почала щось розповiдати. Ми смiялися, потiм я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними iсторiями, а я все нiяк не вiрила, що все скiнчилося i що все це вiдбувалося та вiдбувається зi мною.

Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Нi, я про це не думала. Взагалi. Я тодi навiть не думала про те, що могла б стекти кров'ю, що могла вмерти, що менi поталанило, що могло б все завершитися трагiчно. Про все це я не думала, бо нiчого не знала про можливi щасливi та нещаснi наслiдки операцiї "зрив". Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирiшив залишити мене на цiй землi. I не знала, що згодом у мене буде доволi часу та випадкiв, щоб про все це подумати.

Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свiй перший викидень, я побачила, перебуваючи на вiдпочинку в Грецiї, кав'ярню, замiсть столiв у якiй були швацькi машинки "Зiнгер". Я зайшла, всiлася за одну з них, натискувала на ковану педаль, пила джин склянками, думала i плакала. Я потрапила в "зiнгеровий" полон. Швацькi машинки - знаряддя вбивцi - маскувалися пiд столи кав'ярнi та мовчки дивилися на мене - вбивцю. Нам було що пригадати. Я спiймав себе на тому, що тримав її за руку. "Ти пробачила саму себе?" Вона тихо плакала. "Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведiнки - вмiти себе пробачати". - "Мабуть, я не з тих, хто вмiє поводитися бездоганно". - "Я теж, i Милиця. Але треба час вiд часу перевiряти - здатний ти поводитися бездоганно, чи нi. Слухай, давай пiдемо i дамо їм прочуханки на цьому дитячому днi народження!" "Ти пiдеш?" - "Ми пiдемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося i гайда?" "Добре". Вона знову витерла пiд носом рукою. "Тiльки не в смугасте", - додав я. "Що?" - "Ну, я тiльки кажу, не вдягай нiчого смугастого". "О'кей. Не буду. Я не знала, що це проблема". - "Та це не проблема. Просто у смугастому ти схожа на Буратiно. Так мають дiти вдягатися: смугасте, смiшне, все таке…" - "Тобто менi це не лiчить i не до вiку?" - "Ну…" "Добре. Нiколи не думала про це".

Зараз ми їхали на день народження, я мовчав i думав, а навiщо я туди їду? Зi мною так завжди: спочатку щось мене настiльки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потiм жалкую про це. Що я за людина? Керований емоцiями. Можна про мене знiмати стрiчку з такою назвою. "О, зупинiться, будь-ласка, здається, це - тут", - сказала Шу таксистовi.

"Виходимо?" "Так!"

Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гiсть на дитячих днях народження, але менi здалося, що це неприродньо. Тиша i дитячий день народження - абсурдне поєднання. "Тут день народження мертвих дiтей?", - запитав я в Шу. "Хiба що вони встигли такими стати за останню годину". - "Тобi теж здається, що тут занадто тихо?" - "А ну, давай, зайдемо в тi дверi". - "Давай". I ми зайшли. Зал був не дуже великий, дiтей я там не помiтив. Натомiсть за трьома зсунутуми столами сидiли хлопцi вiд сiмнадцяти до двадцяти рокiв. "Це - дiти?", - запитав я. "Дiти, - сказала Шу. - Але не нашi", - додала вона, i вчасно, бо я вже мав намiр вiтатися. "А їх багато. Сiмнадцятеро щонайменш". - "Ага, не розумiю, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена". Я помiтив, що всi цi хлопцi їдять пiццу та п'ють пиво, а ще всi вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне вiдчуття. Я взагалi не люблю, коли на мене так витрiщаються. Навiть одна людина, а тут - така купа.

Бармен вiдiйшов вiд барної стiйки i теж мовчки дивився на нас.

Шу тiльки-но вiдкрила рота, аж потiм передумала, посмiхнулася i сказала: "Я дуже перепрошую, що вас вiдволiкаю, ми пiшли, мабуть що помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора". I ми спробували пiти у напрямку до дверей. Тут я вiдчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен, а вiн - чоловiк масивний. Бiля дверей встали двiйко мiцних парубкiв. "А ви присядьте, якщо вже завiтали". "Перепрошую, ми помилилися". Я вiдчув, що Шу мiцно тримає мене за руку. "Не треба було помилятися". Вiн навiть не з загрозою це сказав, просто - вимовив звичайним тоном, навiть приязним. "Я бачу, що не треба було помилятися, але так вже сталося". Шу не з полохливих. "Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамiтненiсть, а зараз ми пiдемо, бо на нас чекають дiти". - "Зачекають. Нiчого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сiдайте, частуйтеся".

Шу зашепотiла, що краще сiсти. Я погодився з нею. Не було нiякого сенсу виявляти агресивнiсть - вони б нас по столах розмазали, якби схотiли. Перед нами виникли тарiлки з шматками пiцци та келихи з пивом. "Хочеться чогось свiтлого", - промовив я. "Еге ж, - пiдтвердила Шу. - Але не пива i не Антона Городецького". - "Не пива i не Антона". Всi решта мовчали, я почувався актором, навiть не театральним, а кiношним. "А що ви тут святкуєте?", - не витримала Шу. З нами говорив тiльки один з них, я назвав його "речником". Речник сказав: "У нас тут клуб". Не знаю, як Шу, а я зрадiв тому, що в них клуб. Звiсно, це мiг бути клуб маньякiв, але в словi "клуб" є щось таке побутово-товариське. "А чого ви такi мовчазнi?" Жiнки все-таки дуже допитливi. "А в нас клуб Лицарiв мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомiнке?" - "Здається!", - вiдповiли ми з Шу дуетом. "Слухайте, хлопцi, бачите, ми навiть однодумцi з вами, дякуємо за гостиннiсть, але нам, правда, слiд iти". - "Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку вiд дiтей", - додав я. "А ви бiльше нiчого не хочете?" - "Нi, дякуємо. Скiльки ми виннi за пiццу та пиво?" - "Облиште, ми пригощаємо. Ну, тодi - бувайте". I ми з Шу чкурнули. Двiчi нам "бувайкати" не треба було.

"Що це було?", - запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi". - "Та за що?" - "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити". - "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" - "Трохи розповiдав". - "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся - такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" - "Добре, що ти тут цього не демонстрував". - "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" - "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч". - "Шкода, що ти зараз про це подумала". - "Не скигли! Все ж минулося".

Нас зустрiли таким галасом, що менi на якусь мить закортiло збiгти до мовчазних лицарiв. "Ти прийшла! Це - твiй малий?" Моє бажання збiгти посилилося, їх було багато. Я не дуже шаленiю вiд незнайомих людей. Не те, що я нiяковiю, це вже нi, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягненi дорослi жiнки та чоловiки сидiли за одним столом, а за iншим - їхнi малi, зухвалi пiдлiтки. Деякi дiвчатка вже були ого-го. В однiєї рудої красунi був такий бюст, що деякi мамцi, включаючи й саму Шу, повиннi були термiново бiгти по пластику. "Мамо, а менi з ними сiдати?" - запитав я голосно, i всi наче заклякли. "Синку, сiдай там, де тобi буде зручно", - сказала Шу, пiдiйшла та поправила комiрець мого джемперу. Я посмiхнувся. "Добре, тодi я всядуся з вами, а потiм буду перемiщуватися… То - привiт! Будемо знайомитися. Я - Максим!" Всi вони привiталися та назвалися по черзi. Шу ховала посмiшку в чарцi. Виглядала вона кумедно, я пiдморгнув їй. Вона - теж.

Далi було весело. Всi вони були приємнi люди, ми обмiнювалися анекдотами, проголошували тости, постiйно одне одного перебиваючи, розповiдали iсторiї. Я такого наслухався про Шу! Вона потрапляла в iсторiї постiйно. Крiм того, я зовсiм не почувався малим iдiотом, який потрапив до компанiї досвiдчених дорослих. Деякi панянки кокетували зi мною, i це було приємним вiдчуттям! Додали нам веселощiв iталiйцi, що надиралися за сусiднiм столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були галасливiшими за наших дiтей, якщо таке можна уявити.

Але так воно й було. Я нiколи не замислювався над тим, чого iталiйцi, з якими мене зводила доля, так голосно говорять. А тепер я усвiдомив: вони так говорять тому, бо вони всi так говорять, i щоб тебе почули, треба розмовляти гучнiше за iнших. Ми вимушенi були буквально горлати, щоб почути одне одного. Iталiйцi першими почали гру "вiд нашого столу - вашому".

На столi з'явилися п'ять пляшок iталiйського вина. Цим вони не обмежилися, а заспiвали нам з жахливим акцентом: "Як тебе не любити, Києве мiй". Це був виклик! Ми це так сприйняли. I поставили їм на стiл п'ять пляшок горiлки. Знай наших бо! "Треба щось заспiвати, - сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумiвся на європейському мистецтвi. - Хто що знає?" Тут вилiзла яскрава бiлявка, яка постiйно пряла очима в мiй бiк. Вродлива. "Фелiчiта, нананана-на, нанана-нанана, Фелiчiта…" - "Ганно, ми цiєї пiснi не знаємо, вони ж не спiвали нам "нананана"?!" - "А що ми знаємо?" - "Iтальяно веро"!" Iталiйцi виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горiлку. "Iтальяно веро" - це кiнцiвка. А крiм "iтальяно веро" ми бiльш анi слова не знаємо". - "Мамама-мама-марiя-ма-а?" - "Це - приспiв, його ми знаємо, а як заспiвати початок?" - "Але ми знаємо цiлий приспiв! Це взагалi єдине, що ми знаємо…" - "Чi сара?" - "I що далi?" - "О! Я згадав дещо з "iтальяно веро", лашате мi кантаре, трала-ла кому к'єро, лашате мi кантаре, iтальяно веро". - "Твоє "тра-ла-ла" скорило моє серце". - "Дуже смiшно. Пропонуй щось сама!"

I тут виступила Шу. Вона прокахикалася i завела: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре кредерi кантаре, дамi iль моменто, кенi п'ячi п'ю-у!!!" А тут вже вступили усi: "Уно-уно-уно ун моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо".

Iталiйцi вже не пили i нiчого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися i були подiбнi на мовчазних лицарiв. А ми продовжували: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре, кредерi кантаре, дамi iль моменто кенi п'ячi п'ю-у!" - "Уно-уно-уно-уно моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!"

"Яка це мова?" - запитали iталiйцi. "Ваша!", - нахабно вiдповiли ми. "Наша?" - "Ваша-ваша", - наполягала Шу. "Уно" - це ж ваше слово?" "Уно" - наче наше". Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики пiд столом. "Привiт". - Ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми спiваємо пiсню про "Варяга", який не здається. "А ти цю знаєш?", - запитує в мене Шу. Вона думає, що шепоче, але насправдi це промовисте таке шепотiння. "Тихо", - кажу я. Менi здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона спiває: "Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи - вдвоем!" "Я цю не знаю", - ображаюся я. "Це з "Сердець чотирьох"! Добре. Давай фехтувати?" I ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. "Де це ви були, лобуряки?", - запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає свiтло. "О!", - каже Шу. "Привiт!", - кажу я. Бо це - батько.

Вiн кумедний в задовгiй майцi, яка схожа на дитячю сукню, наче вiн вкрав сукню в дiвчинки. "Ми були на дитячому днi народження!" "Ну що, пiдемо на кухню поправляти ваше здоров'я, чи ви спати?" "Поправляти здоров'я", - Шу притискується до нього. "Спати", - кажу я, бо вiдчуваю, що в мене псується настрiй. Я йду. I чую, як вони смiються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрiй в мене зiпсований. I не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фiзично вiдчуваю, як скуйовджено мої думки. "Сьогоднi вiдбулося щось важливе", - думаю я. I падаю в прiрву, вiдчуваю, як смикається моя нога. Так я засинаю.