24:33:42

Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика

Тодi я перебувала в першому шлюбi. Я вже давно розумiла, що вiн є таким, який називають - невдалий. Це розумiв i мiй перший колишнiй чоловiк. Але до того моменту, коли вiн намагався повiсити Марлена на шовковiй краватцi, було ще далеко. Я зрозумiла, що помилилася, вiн зрозумiв, що прорахувався, наче ми зiзналися в цьому перед собою, але назовнi цi зiзнання ще не виносили. Чогось чекали, невiдомо чого.

Як юна вагiтна дiвчина: а може само минеться? Розумiєш, що не минеться, але все одно вiриш. Я була молода i прагнула справжнього кохання. Менi здавалося, що воно є в усiх знайомих менi дiвчат. Навiть у самих пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, хто поводився як переможицi.

Етьєн Легран - ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тiльки iм'я, угледiвши його в газетi в рубрицi "За кордоном". А вiн був не за кордоном, вiн приїхав до нашого унiверситету викладати французьку. Яким вiн був? Це - важке запитання. Виявляється, не так вже й просто описати кохання, бо тодi розумiєш i хвилює тебе тiльки одне: це ВIН. I не суттєвим є те, як ВIН виглядає. А коли усвiдомлюєш, що це не ВIН, виявляєшся прискiпливою оцiнувачкою, i в бiльшостi випадкiв вiн виявляється звичайним, нiчого особливого. Але чого ти тодi впадала за ним, наче слiпа дурепа? Треба визнати, що красунчиком вiн не був. I я його таким не вважала й на той час, коли вiн був ВIН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловiком - тодi це траплялося з чоловiками рiдко, та й з жiнками також. Вiд нього гарно пахло. Чимось м'ятним та терпкуватим. У нього було задовге як на чоловiка волосся. Я не любила довге волосся у чоловiкiв, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрiв на десять. Сорочковi комiрцi вiн нiколи не викладав - вiн пiдiймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Вiн не вдався нi зростом, нi статурою. Сухорлявий, без натякiв на зайняття спортом, втiм, без натякiв i на пивний живiт. А ще вiн все знав про французьке життя, i, вiдповiдно, про французьке кохання. Ми тодi вважали, що нiчого чуттєвiшого та пристраснiшого, нiж французьке кохання, i бути не може. Окрiм, можливо, iталiйського. До нас вiн ставився поблажливо. Малеча, яка нiчого не знає про смак, що вже казати про присмаки. А дiвчата вiд нього шаленiли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила деяких дiвчат, з якими довго вчилася та не звертала нiякої уваги, небезнадiйними! Вони почали фарбуватися, купували тонкi панчохи, вигадували щось iз волоссям.

Геть усi! Замiжнi, розлученi, розкутi та незайманi, фатальнi та сором'язливi. Всi. Я знала точно, що вiн нi з ким i з нас не трахався. Цю iнформацiю менi (мабуть, що й не тiльки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Нiколь Кiдман методистка на кафедрi, до якої його прикрiпили. Бiла шкiра, маленький зухвалий нiс, синi магнетичнi очi - Лана була надзвичайна. Взагалi-то її звали Свiтлана, але Свєткою її нiколи нiхто не називав. Виключно - Лана. Я подарувала їй ясминнi "Анаїс-Анаїс", якi менi презентувала свекруха. "В нас на кафедрi подейкують, що вiн - гомосєк". - "Та ти що? Нi… ну, як таке може бути?" - "Ну, розумiєш, в нас особлива кафедра. Майже всi сплять з усiма, а хто не спить - або падлюка, або збоченець". - "Може, вiн розгубився? Тут стiльки жiнок, вiн нiкого не знає". - "Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що - iспит, щоб щось знати?", - Лана знизала своїми тендiтними плечима.

"Але в нього є дружина. Розумний чоловiк, знає, за ким простiше сховатися. Зараз я покажу тобi її фотокартку". Я зайшлася у захватi. "Де ти це взяла?" - "Ти ж знаєш, цих iноземцiв: де б вони не були - постiйно закарбовують весь простiр своїми родинними фотокартками. От вiн i поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срiбна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?" - "Та нiчого. А вiн тобi щось казав з приводу того, куди вона зникла?" - "А я що - матерiально вiдповiдальна? Чи я тут пiдписувалася усе це лайно доглядати? Це що - курсовi? Знайшли дурну. Я йому так i сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це - кiношна зiрка, та поцупив". З прямокутника десять на п'ятнадцять на мене дивилась тендiтна темноволоса француженка з гарною зачiскою-каре. Я вирiшила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнiшнiсть називали саме французькою!), i вирiшила дiяти. Фотокартку Лана менi продала за десять баксiв, i я пiшла до перукарнi.

Всi навколо казали, що менi дуже пасує ця зачiска. Вiн на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом, можливо те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чiтко збагнула, чим я можу його вразити. В батьковiй енциклопедiї я знайшла те, що менi потрiбно. "Державний прапор Францiї складається з синьої, бiлої та червоної вертикальних смуг. Синiй колiр символiзує святого Мартинiя, покровителя мiста Париж. Червоний колiр - колiр полум'я вогнищ та сердець. Бiлий колiр - це символ французької нацiональної героїнi Жанни д'Арк. Його кольори деякi пояснюють як три слова нацiонального девiзу: "Свобода, рiвнiсть, братерство…"

Я бiгала по крамницях весь день, як навiжена, але придбала все необхiдне для об'Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синiй. Бiлий. Червоний. Коли в нас була лекцiя, я вдягла синiй, вiн найбiльше пасував до моїх очей (але з собою в мене були i два iнших), та перевдягалася в туалетi, знову забiгала до аудиторiї вже в бiлому, а через якийсь час - просилася вийти не хвилинку, i з'являлася в червоному. "Ти збожеволiла?" - запитували мене. "Що все це означає?" - "Слухай, давай нарештi пiдемо вип'ємо кави. Ти така сьогоднi жвавенька… Або, про що я говорю? Пiшли кохатися?" Нiхто не збагнув, що це символiзує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це вiдбувається. А в мене були напоготовi пояснення, я заздалегi дь їх пiдготувала. "Чоловiк вранцi подарував менi три светри. Я Катьцi обiцяла показати, бо вона менi не вiрила". Катька була моєю змовницею i лише загадково посмiхалася. Взiрець довершеностi - Етьєн Легран - мною зацiкавився. Вiн зрозумiв натяки трьох кольорiв. Поки що вiн нiяк не реагував, але почав вирiзняти… I тодi я вдалася до другого етапу свого плану.

Мiй бiлий светрик мав перетворитися на офiру! "А якщо воно потече?" - запитала Катька. "Не потече. Я пiд дощем колобродити не збираюся. I митися в ньому також". На столi лежала наша офiра та двi коробки з синьою та червоною гуашшю. "З Богом?" - несмiливо запитала Катька, бо я довiрила перетворювати светр на французький державний прапор їй, сама я не могла риску рiвно провести за допомогою лiнiйки. "Тi, хто вiрує в мене, - за мною!" - урочисто проголосила я.

Я вiдразу зрозумiла, що вiн - мiй. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав з мене та завершував великi та малi кола - мною. Моїм светром та моїми грудьми. Я не знаю, чого вiн хотiв (та й навiщо це знати?): збагнути навiщо це менi, зрозумiти, що я вiд нього хочу, а швидше за все: вiн просто любив гру так само, як i я. Та й взагалi йому було приємно бачити триколiр Батькiвщини на дiвчачих грудях, якi були схожi на личка пухких немовлят з носиками-пiпками.

Коли ми почали роздягатися в квартирi, яку йому знiмав унiверситет (маленькiй, викривленiй, але в центрi мiста), раптом вiн скрикнув та вiдсахнувся. Моє тiло було в синьо-червоних патьоках, деякi були фiолетовi. "Мон Дье, що це?" Я його розумiла: хочеться трахати дiвчину, а не добряче вiдбиту м'ясниками тушу. "То - гуаш". - "Татуаж? Але навiщо такий?" - "Нi, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Пiд прапор". Через збудження я спiтнiла, i бiлий светр мстився менi за те, що ми з Катькою здолали його незайманiсть. "Ти фарбувала светр? Навiщо?" - "Для цього", - сказала я i поцiлувала його. Гомосексуалiстом вiн не був, але про те, що ми кохалися i вiн був у менi, я розумiла тiльки по ритмуванню його носа об мою шию (я тодi ще подумала, а що буде, якщо вiн зламає нiс об мою шию?) В нього був маленький член. На пiдлозi купою валявся ще один державний прапор Францiї: його синi плавки, мiй бiлий лiфчик та мої червонi (параднi з мереживом!) труси.

"Ви бiльше не бачилися?" "В тому розумiннi, як того разу - нi. Звiсно, що я бачила його на лекцiях, вiн мене - також. Та й навiщо там було бачитися? Розмовляти вiн зi мною не хотiв, мене вiн теж не цiкавив у розмовному ракурсi. Навiщо менi був коханець з маленьким членом, а йому коханка з завеликою пiхвою? Хiба мало людей з цими органами, якi бiльш тобi годяться?" - "А в тебе правда завелика?" - запитав Милиця. Ну хто б сумнiвався! "Милиця! - заволали ми з Шу. - Ти взагалi думаєш, коли щось запитуєш?" - "Звiсно, я нiколи не запитую те, що менi не цiкаво". Милиця нiяковiв, коли його застукували за тим, що вiн докладає собi в каву третiй кубик цукру, коли всi обмежилися двома, але щодо своїх запитань вiн завжди випромiнював впевненiсть.

"Шу, але я не вдягну на себе британський прапор. В тебе була непогана iдея, але розумiєш - часи змiнилися. Це - вульгарно, тому що зараз всi ятки заваленi футболками, светриками та iншим лайном з британськими прапорами. Вона не помiтить". - "I я так вважаю", - зауважив Милиця. Шу по-хитруванському посмiхалася. "Себто я нiчого не маю проти британського прапору - вiн яскравий та з чiткими фiгурами, але Макс правий: таким зараз нiкого не здивувати. Тим бiльше британську дiвчину. Вона, мабуть, в Лондонi, тiльки реготала, коли бачила, як футболки "пiд британський прапор" скуповують туристи". "А хто вам каже про Британський прапор, хлопчики?" - запитала Шу, пiдвелася, потягнулася. "А про який нам кажуть?" - жваво вiдреагував я. "Звiсно, що про прапор Уельсу, дурненькi, знаєте, який вiн?" Ми не знали.

Прапор Уельсу був дивним. Вiн був подiлений навпiл бiлою та зеленою широкими смугами, але це ще було нiчого. По центру цього англiйського газону тупцювався, грайливо пiдiйнявши передню праву лапку, червоний дракон. Незрозумiло, для чого вiн так поводиться? Якби вiн так само пiдiйняв лiву, було б зрозумiло, що цей валлiйський дракон - хлопчик, i вiн сцить на британський газон. Хвiст його був схожим або на сперматозоїд, або на Марсову стрiлочку. Iнша трохи менша стрiлочка слугувала йому або язиком, або вiн так пихкав полум'ям. Вiн був схожий на злючого морського коника, якому капосна дитина прималювала чотири лапки та крильця. "Ет, воно схоже на прапор футбольного клубу. Я думав, що валлiйцi пристраснi, але стриманi, i мають смак, i не може бути в їхньому прапорi оце о", - видав Милиця. "А чим тобi не до вподоби валлiйський дракон?" - поцiкавилася Шу в Милицi. "Я обережно ставлюся до екзотичних тварюк", - сказав той.

"Де ми вiзьмемо светрик, який згори бiлий, а знизу - наче травою всiяний", - запитав я в Шу. "Нитки я купила". - "Ти будеш це в'язати? Вау! А я можу подивитися? Менi так подобається, як ворушаться спицi, а тепер нiхто не в'яже". В Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. В неї забракло дихання, як в мене зараз слiв. "Нi, я не в'яжу, Ми-ли-ця. Але я знаю мiсце, де нам це зв'яжуть. I швидко". I нам це швидко зв'язали. "А дракон?" - "З драконом поки що - дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує". - "Ти!" - "Ми-ли-ця. Я не вмiю гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму. Ти такого хочеш своєму найближчому друговi?" Милиця цього менi не хотiв, але змовчати не мiг. "Нi в'язати ти не вмiєш, нi гаптувати", - забуркотiв вiн. "А ти вмiєш в'язати та гаптувати? Я от вмiю вигадувати, а от що вмiєш ти?", - раптово наїхала на нього Шу. "Нi, я не вмiю в'язати та гаптувати. Але я вмiю бути Музою", - вiдповiв Милиця. "О, Господи. Муза! Це ж треба таке", - сказала Шу. "Ви ще тепер почнiть мiрятися старшими братами", - сказав я. "В нас немає старших братiв", - сказали вони.

Червоного валлiйського дракона менi зробила пара дивакiв, якi виявилися знайомими Шу. Вiн був маляр, i за цей час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина менi його вигаптовувала (рiвно п'ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайотки та не робити з бiсеру очиська), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милицi карикатуру на нього ж (Милиця був у захватi, вiн вважав, що карикатура пiдкреслює його виразнiсть та експресiю), Шу її портрет в профiль (Шу не повiдомила, що вона думає з цього приводу, менi здалося, що вона просто пiдтримала старого знайомця), а менi запропонував купити картину, яку я назвав: "Купа п'яних нарцисiв-самогубцiв" (бо вони стирчали як завгодно, виверчували свої тендiтнi бiленькi писки, нанюханi жовтуватим кокаїном, i намагалися вивалитися з вази; хотiлося їх пiдтримати та всунути на мiсце), тому що ця квiтка була одним з символiв Уельсу. Я на це повiвся, i, як виявилося, вiн не збрехав.

Все це, втiм, було неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бiнвель наступного ранку подивилася менi твердо у вiчi, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (двi її долонi вiд плеча до лiктя) i сказала: "Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?" I ми пiшли його обмивати. Пам'ятаю, як вона почала з'ясовувати в кого довший язик - в неї чи в дракона; нам було дуже весело, i я зрозумiв, що вмiю бути щасливим. А ось це було найголовнiшим.