24:33:42

х)

Аделiна повернулася, щоб повернути моє серце - так вона написала. Але й щоб вкрасти мої грошi - про це, втiм, вона також повiдомила. Вона нiколи не приховувала свої вчинки та намiри, правда, iнодi про них не повiдомляла. Три тисячi євро - не така вже велетенська сума грошей, i не вирiшальна для мене. Основнi кошти я тримав на банкiвському рахунку - з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рiднi грошi. Тi, якi менi дарували на рiзнi свята дiд, мати, батькiв брат. Тi, якi я сам вiдкладав для чогось. Для мрiї. Коли не знав, що менi потрiбно зараз, але був переконаний, що прийде час i менi чогось сильно кортiтиме. Грошi мрiйника.

А ще я думав, чи треба про це комусь говорити, чи нi? Про цi грошi знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати - це були мої особистi грошi. Крапка. Втiм, не все було так просто. По-перше, Аделiна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, i то вже незабаром, а по-друге, в неї був ключ вiд моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовнi речi та технiку, i не тiльки мої, а й батьковi, i Шу. Цiлком логiчно буде змiнити замки. Звiсно, що можна буде збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Все було б можна зробити тихо, якби менi так сильно не хотiлося, щоб мене хтось пожалiв. Нiколи б не подумав, що це менi буде потрiбно. Спiвчуття - менi? Та я нiколи не скавулю i завжди сам всiх пiдтримую.

Ранiше прояви спiвчуття мене принижували. I дратували. Що зi мною? Справдi, це був перший випадок, коли мене кинула жiнка. З кожним трапляється, я це розумiю. Чи думав я, що буду постiйно з нею разом? Iнколи я прагнув цього, iнколи не вiрив в це, часом мене це дивувало та лякало. Двiчi було так, що я затамовував подих i просив у Бога, щоб ця жiнка була зi мною довiку. Набагато частiше мiй мозок атакували питання: що я роблю з незнайомою людиною? В цьому лiжку, в своїх думках та своєму життi? Аделiна була специфiчною жiнкою, до того часу менi такi не зустрiчалися. З нею можна було говорити про серйознi речi, про хлоп'ячi забавки та турботи. Вона все це сприймала, розумiла та навiть давала поради. I слушнi! Чого їй бракувало? Чого вона залишила мене? Вона нiколи про це не скаже. Нiколи. Годi запитувати. Або вiдчувай сам, або це тобi не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосункiв. Навiщо забрала цi грошi? Вона ж знала, вiд кого цi грошi, i як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.

Мамi сказати? Вiолетта Вайгель-Вiтовська зневажає людей, якi вициганюють жалiсть. Хiба їй у життi було солодко? Особливо в тому життi, в яке її народили. Нi. Вона нагадає менi про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделiну? Я не переконаний, що вiд цього мене попустить. Маму повернення Аделiни тiльки розважить. Яка це мета? Я успадкував її виразнi вилицi, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже нi, нi за яких умов. Принизливо зiзнаватися в цьому батьковi, я навiть познайомити їх не встиг, все хизувався своєю жiнкою, своєю дорослiстю, самостiйнiстю, аж пшик? Де воно все це? Мене грабує власна дiвчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв'як, який зовсiм не хотiв потрапляти пiд черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я - йолоп. I немає зараз нiде в свiтi бiльш жалюгiдного створiння. Як менi зле. Руки холоднi, такi холоднi, як в Шу. Можливо, анемiя - це заразно? Анемiя - хвороба, назва якої схожа на назву блiдої квiтки бузкового кольору…

"Привiт! Справ багато?" - "Привiт, справбагато. Що в тебе з голосом? Хворiєш?" - "В певному розумiннi. Слухай, ти себе колись ненавидiла?" - "Ха! Неодноразово, питаєш таке. Я в цьому фахiвець". - "Тобто, в тебе професiя не тiльки переклади, а ще й самоненависть?" - "До певного часу була. Потiм я почала з цим боротися. Завдяки однiй своїй подрузi. Вона вказала менi на те, що це деструктивно, руйнує особистiсть, псує характер, i навела вагомi приклади. А потiм вже навчила працювати з тим, щоб любити себе, шануватися та вмiти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зi мною вiдбулися маленькi, але позитивнi змiни. Що в тебе?" - "А ти можеш приїхати, тiльки прямо зараз? А то я нап'юся". - "Вже їду".

I вона справдi приїхала. Коли вона їхала, я двiчi набирав її номер, щоб сказати, що нiчого та нiкого не потребую, а тим бiльш - її уваги, але скидав дзвiнок. Я нервувався та почував себе лайном. Щоб позбавитися цього стану - випив пiвпляшки джину. "Аделiна?" - запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звiдки вона могла знати… "Новий смугастий светрик?" - запитав я. "Подарунок", - сказала вперта Шу. З певного часу я вiв боротьбу з її смугастими кофтинами, i їй про це було вiдомо. "Сказала, що ви рiзнi люди, а вiдтепер i жити будете нарiзно?" - "Щось таке. А ще поцупила три тисячi євро. Мої три тисячi євро. А я думав, що збираю їх на свої забаганки. Втiм, де тут протирiччя? Хiба Аделiна та нашi стосунки не мої забаганки?" - "Слухай, пропоную випити, як поряднi люди, тобто з келихiв. I поговорити. Не крий себе i не захлинайся в жалю, добре?" - "Вiдчепися". - "О, ну-ну, давай. Почалося". - "Вiдчепися, кажу. Все одно ти нiчого не розумiєш, та воно тобi не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блiн". - "Шантажування вiком - не найкращий спосiб порозумiння…" - "Та ви ж самi, самi, першi, лiзете з цим вiком, а що залишається нам? Вiдчути себе дебiлкуватою бiомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що зкипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й взагалi… Як менi все набридло. Я думав, що хоча б ти… як я втомився".

"Слухай, вiк це дуже вiдносно, розумiєш? З вiком мозок може працювати краще, а може працювати i гiрше. В тридцять три роки Христос мав учнiв та свiтлу iдею, його було вбито. В тридцять три роки богатир Iлля Муромець тiлькi-но пiднявся з печi. Вiк - це дуже вiдносно, розумiєш?" - "Ти хочеш сказати, що немає нiякої рiзницi?" Шу щось вiзерунила на папiрцi. "Не зовсiм. Дивися". Я подивився. То були цифри. "24:33:42" - "Це що? Новий час, коли пускатимуть "Секс i мiсто"?" - "Ха-ха-ха. 24 - це ти, 33 - я, 42 - Вiтовський старший. Схоже на годинник, так? Ти - години, я - хвилини, вiн - секунди. Так воно i є. Зараз тобi життя здається набагато довшим та повiльнiшим, нiж здається менi, i я вже прискорила ходу, а Вiтовський старший перейшов на бiг". - "А я гуляю?" - "Гуляєш. Це - природньо. В тебе дiйсно бiльше часу. Правда, ще невiдомо, як тим цим скористаєшся". - "Менi зараз здається, що я погано користуюся". - "Можливо, все не так погано. Слухай, давай - наливай, та розповiси менi про Аделiну, якщо буде твоя ласка". Я знизав плечима. Чого б нi?

"Вона дивна. Аделiна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона менi сподобалася зовнi. Нi, як каже Милиця, в неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорцiйно складена. В неї нервовi та нерiвнi губи. Вона - наркоманка. Вона краща в свiтi дiвчина, в якої на все є власна думка. Небагато є людей, якi мають власну думку та можуть її захищати, правда?" Шу мовчки розливала спиртне. "Щось ми постiйно п'ємо", - зауважив я. "Та й не кажи, куме" вiдповiла Шу. "Я ранiше думав, що можу кохати тiльки вродливих дiвчат, та ще рiк тому на таку, як Аделiна, я не звернув би жодної уваги. Менi подобалися пружнi сiдницi, великi очi, пухкi губи, довгi ноги… Тобто i зараз все це менi подобається. Просто з Аделiною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазi вплив зовнiшностi. Що може бути iнакше. Можна закохатися в щось iнше. Я й сам кiлька разiв, коли натрапляв на дивнi в моєму розумiннi пари, казав: що вiн (вона) в неї (ньому) знайшли? I не мiг збагнути, що саме. Адже я i не шукав, насправдi, я порiвнював зi своїми зовнiшнiми iдеальними параметрами. Хтось iз пари потрапляв пiд них майже iдеально, а хтось - зовсiм нi. Знаєш, може це виглядає смiшно, але я думав, якщо я покохав дiвчину, яка далеко не мiй iдеал, значить це - справжнє почуття, справжнє кохання, а тепер я не знаю".

"Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такi перiоди, правда?" - "Звiсно що були. Вона фотографувала. Працювала для журналiв, в неї був власний фотопроект. Вона знiмала кохання предметiв. Якщо бачила, наприклад, двi прищiпки на мотузцi, якi схилилися одна до iншої, - негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповiдання. Одне присвятила менi. На день народження. Менi нiколи нiхто не присвячував оповiдань…" Я вийшов до своєї кiмнати та принiс оповiдання Аделiни. "Хочеш, я прочитаю тобi?"