Анатомія неоголошеної війни

Заміна першої шеренги

Тими вересневими днями міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов наполягав на своїй позиції. Він нагадав усім забудькуватим, що ще 1991 року Верховна Рада України ухвалила декларацію, за якою “все, що розташовано на території України, є її власністю”. Тому за ситуації, що склалася, “можливо, треба вернутися до реалізації цієї постанови” (“Крымская правда”, 28 вересня 1993 р.).

Коли на прес-конференції Президент України Леонiд Кравчук прохопився, що дехто поспішає поперед Президента висловитися, що він більший патрiот, ми одразу зрозуміли, в чий город кинуто камінь. 4 жовтня, виголосивши промову на засіданні Ради оборони республіки, К. Морозов подав у відставку. Він мотивував свій вчинок тим, що затвердження його кандидатури в парламенті спричинило б розкол серед депутатів.

Як повідомив “Iнтерфакс”, Президент України Леонiд Кравчук затвердив заяву міністра оборони Костянтина Морозова про відставку і запропонував цю посаду генерал-полковникові Iвану Бiжану, заступникові міністра оборони України. Це призначення, втім, не відбулося.

По тому, як Костянтин Морозов залишив посаду, нам здавалося, що шансів утримати хоч би попередні позиції й чесно поділилити флот стало ще менше.

Ці події збіглися з черговою кризою влади в Москві. Танки били прямісінько по Верховній Раді, тій самій, що визнала акт 1954 року про передачу Криму Україні незаконним і оголосила російський статус Севастополя й Чорноморського флоту. Проте ми не мали від цього ні радості, ні втіхи. Гинули люди, і це було страшно. 4 вересня в штабі ЧФ відбулося засідання Військової ради флоту з приводу останніх подій у Росії. Офіцери били тривогу. Обстановка сягнула неконтрольованого збройного протистояння, яке могло б призвести до розпаду держави. За цієї ситуації вони радили зберігати витримку та спокій.

У розпал подій у Москві під штабом ЧФ три десятки бабунь з гаслами та прапорами вимагали від військових рішучих дій на підтримку Хасбулатова і Руцького.

Командувач флоту Е. Балтiн провів конфіденційну бесіду з лідером Фронту національного порятунку О. Кругловим і переконав його утриматися й не підбурювати моряків-чорноморців у московські баталії.

Я часто обдумував події в Масандрі та в Москві. Й поволі доходив висновку, що поступка Леонiда Кравчука Борисові Єльцину не була випадкова. На початку вересня криза влади в Росії майже досягла свого апогею. Єльцину потрібен був реванш у великому й малому. Якби в Масандрі поступився Єльцин, націонал-патрiоти йому цього не вибачили б. На коні сиділи б Руцькой і Хасбулатов. Можна лише припускати, що там, під Ялтою, Леонiд Кравчук врахував обставини, у яких опинився Борис Єльцин, і пішов на серйозну поступку, щоб підтримати Президента Росії. З надією, звісно, що потім питання з флотом буде розв’язано безболісно й для самого Кравчука.

Це були мої здогади, але ніяк я не міг позбавитися думок і виключити повністю такий варіант. Якщо вони змогли домовитися в Біловезькiй пущі наприкінці 1991 року, то що завадило це зробити у вересні 1993-го? Мої міркування знайшли підтвердження у “Комсомольской правде”. 4 вересня вона сповіщала, що на результати переговорів істотно вплинула політична й соціальна ситуація в Росії та Україні і що при посиленні політичної боротьби між Президентом і російським парламентом Єльцину треба було “видати себе за головного оборонця російських інтересів”. З другого боку, Кравчук під тиском імовірного референдуму мусив до початку зими розв’язати питання з постачанням нафти й газу з Росії. Адже за два тижні до призначених переговорів вона зупинила надходження газу в Україну за несплату боргів.

Жовтень був місяцем серйозних перестановок у наших Збройних Силах. Услід за відставкою Костянтина Морозова 8 жовтня вийшов Указ Президента України: звільнити з посади командувача Військово-Морських Сил України віце-адмірала Бориса Кожина й передати його в розпорядження міністра оборони України в зв’язку з призначенням на іншу посаду.

Так склалася у Бориса Борисовича доля, що він пробув на посаді не більше не менше — півтора року. Це були найважчі півтора року. Сам Бог знає, як він зміг витримати таке пекельне нервове та фізичне навантаження. У серпні йому зробили складну операцію. Навантаження організму не могло не позначитися на здоров’ї. Він був у першій шерензі, а передова в бою завжди приймає вогонь на себе й гине. Хтось мусив бути першим, перебрати всі труднощі на себе і піти... За ці півтора року, напевно, не було й такого дня, щоб мені як начальникові прес-центру не доводилося бути в його кабінеті. Нам командувач давав роботу щодня. Коли будівництво ВМС майже припинялося, єдину надію покладали на пресу. Її роль добре розумів Кожин. Він вимагав від нас чергової заяви, протесту, повідомлення прес-центру, що розповсюджувалися інколи в десятки засобів масової інформації. І справді, тільки таким способом можна було хоч щось зсунути з мертвої точки. Борис Борисович — людина емоційна. Бувало, ці емоції лилися через край, і він пропонував зробити в пресі відверто нерозумні заяви чи публікацiї, що не мали під собою реального ґрунту. Доводилося всіма можливими дипломатичними засобами переконувати його не робити дурниць. Іноді це вдавалося, а часом він нас, працівників прес-центру, просто виставляв за двері. Якось запропонував позичити досвід у прес-центру ЧФ і запустити фальшивку “заради справи”. Я добре пам’ятаю нашу розмову. Кожин наполягав. І коли ніякі аргументи на нього не діяли, я сказав:

— Якщо ми не тимчасові, а назавжди, то нам брехати не гідно...

Більше таких пропозицій від нього не надходило.

Борис Борисович — адмірал, чиї здібності успішно реалізовувалися в добре відпрацьованій штабній системі ЧФ протягом довгих років. Але за умов формування управлінських структур, коли більшості служб взагалі не існувало, а ті, що діяли, були непрофесiйнi, Кожин займався тим, чого не знав і що, звісно, не приносило бажаних наслідків. Авторитет його у Севастополі після всіх конфліктних ситуацій, які поставали між ЧФ та ВМС, також падав. Давалася взнаки втома, кепський стан здоров’я. Від офіцерів прес-служби ми узнали і про те, що міністр оборони висловлював невдоволення діями Кожина, його заявами для преси. Прес-центр не завжди встигав підготувати виступ командувача або необхідні відповіді на ймовірні запитання кореспондентів. Хиб у його заявах було чимало. Вони тиражувалися з одного видання в інше й серйозно били по авторитету Кожина й усіх ВМС.

Проте за ці півтора року Борис Кожин помітно виріс як командувач, котрому мимоволі довелося займатися й державною політикою. Всі побутові негаразди він спізнав нарівні з усіма офіцерами та мічманами. Довгий час жив із дружиною й сином на територiї штабу в одному з приміщень санчастини. Інколи наймав номер у готелі. Харчувався аж ніяк не домашньою їжею. Одержати житло Кожин, зрозуміло, міг, але дав слово, що не візьме його, доки не почнуть вселятися перші офіцери ВМС. І своє слово стримав. У свою оселю він уселився перед самим звільненням з посади.

Борис Борисович, треба віддати йому належне, останній місяць свого керування був свідомий того, що не справляється з роботою й має піти. Умови змінювалися, навантаження росли, потрібна була величезна сила волі, щоб змусити створюваний апарат штабу працювати, ухвалювати найскладніші рішення, контролювати, як виконуються накази тощо. На його місце мала прийти нова людина зі свіжими силами. Тому сам відіслав телеграму міністрові оборони з проханням перевести його на іншу посаду. Це було мужнє рішення, гідний пошани вчинок.

Проводжаючи Бориса Кожина до нового місця служби, Військова рада в пам’ятному адресі, опублікованому в газеті “Флот України” 16 жовтня 1993 року, написала:

“... Вам, як нікому іншому в історії України, доля подарувала можливість стати першим командувачем її Військово-Морських Сил, вивести з заводу, а після цього в море перші бойові кораблі українського флоту. Ви перші підняли Військово-морський прапор України і затвердили його на Чорному морі. Створення інфраструктури ВМС, підбирання кадрів, відродження морської слави нашої держави — це також напрям вашої роботи.

Першому завжди важко, Вам, як першому лоцманові українського флоту, випало навантажень у багато разів більше. Становлення Військово-Морських Сил відбувається в складній економічній і політичній обстановці в країні. Ваша витримка, зважені й помірковані рішення зробили значний вплив на стримання політичних пристрастей у Севастополі й Криму в цивілізованому руслі”.

Борис Кожин в останньому своєму зверненні до особового складу ВМС сказав: “...Настав той час, коли нам на зміну приходять люди так само відданi справі служіння народові України, вони професiонали, добропоряднi, а отже здатні нести далі стяг Військово-Морських Сил України” (“Флот України”, 16 жовтня 1993 р.).

Приходили справді професiонали, досвідчені, тямущі офіцери. І тільки з плином часу ми відчули, що при Кожині служилося хоча й важко, але з вірою, ентузіазмом, величезним бажанням будувати свій флот.

Чимдалі, особливо після Масандрівської зустрічі двох президентів, у багатьох із числа тих, хто перший прийшов у Військово-Морські Сили України, ця віра чахла. Одні ставали тихими і смиренними, бажаючи дослужити до пенсії, інші — пішли пригнічені та кидали зневірені. Мабуть, спливе ще трохи часу і ми остаточно зрозуміємо, що та доба, коли ми починали будувати свій флот, була зоряна в нашій службі та житті.

Звільнення міністра оборони України Костянтина Морозова, а за ним командувача ВМС України істотно позначилися на настроях наших офіцерів. Багато хто вважав, що зі звільненням Морозова ми втратили міцну підтримку Міністерства оборони, а зі звільненням Кожина пов’язували повернення до старої політики щодо ЧФ. Ці два керівники, хоч як би до них не ставилися в Києві, мали авторитет в Україні.

Фонд підтримки економічних реформ України й науково-аналiтична фірма “Ексор” провели наприкінці березня експертизу полiтичної “ваги” державних, партійних та громадських діячів. До списку ввійшли 142 прізвища. За рейтингом Костянтин Морозов зайняв дев’яте місце, Борис Кожин — сорок перше.

З двадцяти п’яти найавторитетніших діячів у царині зовнішньої полiтики Костянтин Морозов дістав 7 місце, а Борис Кожин — 25. У такому високому рейтингу командувача наш прес-центр бачив і свою заслугу. Понад півтори тисячі різноманітних матеріалів було підготовлено для преси, радіо та телебачення за півтора роки. В усіх них, звичайно, згадувалося прізвище Кожина. Десятки організованих прес-конференцій, інтерв’ю з першою особою — все це працювало на iм’я Бориса Борисовича, а значить, і на репутацію Військово-Морських Сил України.

8 жовтня Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено віце-адмірала Володимира Герасимовича Безкоровайного. До цього призначення останні три місяці він був представником міністра оборони України при Військово-Морських Силах України. Зовнішній вигляд його — заповзятий, бадьорий — аж ніяк не показував на сорок дев’ять років, хоч майже двадцять сім із них він прослужив на Крайній Півночі. Його туди направили 1967 року після закінчення штурманського факультету Каспійського вищого військово-морського училища на посаду командира електронавiгаційної групи атомного підводного човна. До призначення 1988 року начальником штабу флотилії атомних підводних човнів Безкоровайний пройшов усі командирські посади, закінчив Військово-Морську академію. Від 1990 року — командувач флотилії атомоходів. Того ж року закінчив Вищі академічні курси Академії Генерального штабу й захистив кандидатську дисертацію з оперативного мистецтва.

Уже з перших днів перебування на посаді ми відчули його жорсткий стиль керівництва. На засідання Військової ради — перше з його участю — викликали командира сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” капітана 3-го рангу В. Катушенка. Перед тим у його екіпажі сталося лихо — повісився матрос. Офіцера заслухали. Віце-адмірал порушив питання про звільнення його від командування екіпажем. Командира невдовзі справді зняли з посади.

Не всі офіцери штабу тоді однозначно підтримали такі суворі методи командувача. Не подобалося, що він затягував із призначеннями на посади, самовільно переставляв кадри. Незабаром Володимир Безкоровайний сам зрозумів, що за відсутності припливу необхідних високопрофесiйних кадрів працювати доведеться з тими, хто є.

Дуже жорстку позицію адмірал обрав стосовно тих, хто занурився в політику. На зборах Спілки офіцерів ВМС командувач попередив: тільки-но перша-ліпша заява до керівників України обмине командування ВМС і Міністерство оборони, на організаторів чекатиме серйозне покарання аж до звільнення в запас. Попередження відіграло свою роль: жодна заява після цього так і не побачила світ у пресі. Ця організація мала щезнути з суспільного життя. Тому її керівник капітан 1-го рангу Євген Лупаков запропонував знову “піти в підпілля”, як це було на ЧФ. Пізніше, коли Євген Лупаков став депутатом Верховної Ради України, Севастопольське відділення СОУ очолив капітан 1-го рангу запасу Віктор Задоян.

Безкоровайний надумав докорінно змінити й підхід до проблеми відносин ВМС та ЧФ. Він вважав за краще перейти від конфронтацiї до співробітництва і встановити ділові стосунки. Приклад подав сам на зустрiчі з Едуардом Балтiним. Зустріч була перспективна. Ще на Півночі, коли Балтiн командував дивізією, Безкоровайний був у нього начальником штабу.

Проте цим добрим намірам не судилося збутися. Новий виток напруги почався з повідомлення командування Чорноморського флоту, надісланого Військово-Морським Силам України. В ньому йшлося, що сім’ям українських моряків надається в третьому кварталі цього року лише п’ять квартир, замість запланованих 53. Було зовсім зігноровано попередні домовленості, які полягали в тому, що з усього збудованого житла 75% відійде ЧФ і 25% — ВМС України, тобто за кількістю безквартирних військовослужбовців. Тоді як 1993 року, згідно з довідкою колишнього начальника фінансової служби полковника М. Макарова, за півроку Росія виділила на спорудження житла тільки четверту частину коштів.

Щоб уникнути ймовірного конфлікту при розподілі житла і одержати свою четверту частину квартир, командування ВМС України звернулося до міської державної адміністрації. Задля цього було створено спеціальну експертну комісію. Вона ретельно вивчила всі документи і запропонувала обом сторонам зберегти реальний порядок розподілу житла, тобто 75% — ЧФ, 25% — ВМС. Проте цю рекомендацію командування Чорноморського флоту знехтувало — замість 53 у розпорядження ВМС надійшло лише 5 квартир.

Після отакого шахрайства добрі взаємини між двома командувачами зіпсувалися. Їм важко було порозумітися, спільно розв’язувати органiзаційні питання. Поставали перепони у дальшому будівництві ВМС. І все ж Військово-Морськi Сили долали їх як могли.

21 листопада 1993 року вперше зайшов до Севастополя малий протичовновий корабель “Луцьк”. Це був четвертий корабель, збудований саме для Військово-Морських Сил України. Його командиром став капітан 3-го рангу Віктор Заремба. Спорудили корабель на “Ленінськiй кузні” в Києві. До того часу в Військово-Морських Силах сформувалися з’єднання надводних кораблів, підрозділ морської піхоти, майже двадцять різноманітних частин. На 60 відсотків було вкомплектовано штаб ВМС України. Крім того, угруповувалися екіпажі на кораблях, які ще перебували на верф’ях і заводах: ракетний крейсер “Україна”, сторожовий корабель “Гетьман Байда Вишневецький” та інші. До кінця навчального року вперше було виконано план оперативної та мобілізаційної підготовки. Перевірка показала, що рівень підготовки штабу й органів управління супроти попереднього року помітно зріс. Ми активніше брали участь у життєдіяльностi міста і Криму. Добре запам’ятався такий випадок.

1 грудня оперативному черговому ВМС України капітанові 2-го рангу Валентину Сутулі надійшов сигнал від капітана портнагляду Севастополя про те, що в Арабатській затоці Азовського моря зазнало аварії судно “Днепр-6” Чоразморшляху. На його борту були люди. Після спільних дій оперативного чергового з авіацією екiпаж судна врятували.

Добре налагоджувалися зв’язки з іншими державами. Представники ВМС брали участь у міжнародних симпозiумах з військово-політичних питань, у презентаційних виступах та в виставках військово-морської техніки та озброєння. Частими стали візити в Україну військових кораблів інших держав.

Поповнювалися Військово-Морські Сили й досвідченими офіцерами, які мали багатий фаховий стаж. Наказом міністра оборони України начальником штабу — першим заступником командувача ВМС України було призначено Олексія Олексійовича Риженка. Я добре знав його. Він був із тих моряків, що над усе любили службу і море. Адміралові було тоді майже п’ятьдесят. Народився він у Херсоні. Закінчив військове училище в Севастополі, потім 1981 року — Військово-Морську академію, через сім років — Військову академію Генерального штабу. Далі три роки ніс нелегку службу як начальник штабу 5-ї оперативної ескадри Чорноморського флоту, що постійно перебувала в Середземному морі. Пізніше — перший заступник начальника штабу Тихоокеанського флоту. У Військово-Морські Сили України прийшов з посади заступника командувача флоту по тилу — начальника тилу Тихоокеанського флоту.

Для нього після переходу до ВМС не було часу на адаптацію. Вдачу він мав вимогливу, ба навіть жорстку. Подобалося це, звичайно, не всім. Одначе сказати, що він “перегинає палицю” не наважувався ніхто. Така людина була тоді саме на часі. Полiтиком, ввічливим і дипломатичним, навіть у тій складній обстановці, він не став, та й не прагнув цього.