Анатомія неоголошеної війни

Бої невидимого фронту

Цих боїв намагалися не афiшувати, про них майже не повідомляли засоби масової інформації, ніколи не робилося щодо цього ніяких заяв офіційних посадових осіб. Однак, вони активно, цілеспрямовано велися щодня, постійно в Севастополі, Криму, на території України. Зоною найпильнішої уваги бійців невидимого фронту протягом деяких років був Крим, Севастополь. І тут першу скрипку грала розвідка Чорноморського флоту.

Почалося це одразу ж після розпаду СРСР. Саме з того часу певні сили Росії розгорнули широкомасштабну атаку на міждержавні та міжнародні угоди, що закріплювали цілісність території України в реально існуючих на той час кордонах. Атака велася на рішення Верховної Ради СРСР 1954 року про передання Криму Україні. Чорноморський флот був головною опорою в досягненні довгострокових цілей — відірвати Крим, Севастополь від України, повернути їх у лоно Росії.

Однією з серйозних перешкод на шляху досягнення цих цілей стало формування Військово-Морських Сил України. З перших же днів воно було сприйняте командуванням ВМФ РФ, Чорноморського флоту, сепаратистами в Криму, Севастополі з неприхованим роздратуванням, зі злістю. Вони геть відкинули ідею про рівноправне партнерство, дружню взаємодію в охороні південних морських рубежів Росії та України, вважаючи це прерогативою лише ЧФ.

Одне слово, ВМС України вони сприйняли як ворога номер один. І робили все для того, щоб перешкодити будівництву, становленню ВМС. Великого значення в досягненні цієї негідної мету надавалося розвідці Чорноморського флоту.

За свідченням народного депутата капітана 1-го рангу Євгена Лупакова, як тільки почав формуватися штаб ВМС України, у квітні—травні 1992 року пересувний розвідувальний комплекс ЧФ, облаштований на базі автомашин ГАЗ-66, став провадити систематичну розвідку радiомереж та радiовипромінювань зв’язку ВМС. З того часу розвідка Чорноморського флоту цілком легально, бо їй ніхто не перешкоджав з українського боку, діяла на території України.

Як повідомляла газета “Флот України” (13 січня 1996 р.), десятки й сотні людей щодня несли вахту в третьому розвідзагоні, в 530-му iнформаційному центрі ЧФ, виконували свої обов’язки в групах забезпечення агентурної розвідки. Під їхнім невтомним контролем перебували не тільки відкриті, а й закриті канали зв’язку. Вони прослуховували ефір практично на всіх діапазонах, на всіх частотах. Вони фіксували кожний зліт і посадку літаків базової української авіації на морському узбережжі. Досвідчені шифрувальники і дешифрувальники передавали та перехоплювали радіограми. Так добувалася й постачалася кому треба цінна інформація про Збройні Сили України, зокрема й про ВМС.

Особливу активність розвідка ЧФ проявляла, коли ВМС брали участь у різноманітних навчаннях та інших спільних з іноземними флотами заходах у рамках програми “Партнерство заради миру”.

За кілька років зафіксовано чимало фактів безпрецедентних дій бійців невидимого фронту ЧФ, спрямованих проти ВМС.

2-го липня 1993 року вертоліт МІ-8 ВПС ЧФ здійснював небезпечний обліт та фотографування військового містечка окремого батальйону морської піхоти ВМС України та інших об’єктів. А наступного дня підрозділи бригади морської піхоти ЧФ роззосередили свою бронетехніку по Севастополю.

12 липня 1993 року патрульна служба ЧФ на КПП при в’їзді до Севастополя вчинила незаконну акцію — затримання та переписування віськовослужбовців ВМС України з визначенням номерів військових частин, командного складу та інших даних.

Ще в перші місяці формування ВМС колишній командувач Борис Кожин не раз обурювався тим, що про всі рішення командування ВМС у той же день знали на ЧФ. Спроби виявити впроваджених розвідкою ЧФ своїх “очей” та “вух” у ВМС, на жаль, залишалися майже безрезультатними.

Розвідуправління ЧФ — це дуже розгалужена мережа, яка налічувала близько двох з половиною тисяч осіб. У її складі була спеціально сформована структура, до функцій якої входило збирання інформації про ВМС України та інші її військові формування.

Антиукраїнська спрямованість діяльності розвідки ЧФ свідчила про те, що вона з подання своїх московських покровителів наполегливо втягувала Чорноморський флот у холодну війну не тільки проти ВМС, а й проти України як суверенної держави. Безліч фактів також переконливо свідчили, що в Росії, Криму і Севастополі, на Чорноморському флоті є сили, дуже зацікавлені в тому, щоб ця війна з холодної в будь-який момент могла перерости в гарячу чи хоч би в збройний конфлікт.

Кожній спланованій та проведеній широкомасштабній антиукраїнській акції ЧФ зазвичай передувала посилена й тривала активізація розвідувальної діяльності. Характерним приказом цього є розвідувальні заходи при спробі “викрасти” з Iзмаїлу річкові катери та перебазувати їх в Азов.

Авіацію ЧФ тоді завчасно було переведено на цілодобове чергування. Розвідувальні літаки ЧФ посилили контроль за пересуваннями техніки ВМС України. Помітно активізувалася в цей час розвідувальна діяльність не тільки ЧФ, а й Головного розвідуправління РФ та розвідуправління ВМФ Росії. До збору інформації про Збройні Сили України підключилися московські та смоленські пункти. Новоросійський пункт було перетворено в розвідувальний центр та укомплектовано офіцерами з розформованих на Кавказі частин. У Криму, Севастополі з’явилася група досвідчених оперативних співробітників розвідки з Росії.

Починаючи з 1992 року, коли постала проблема ЧФ, незважаючи на чималі скорочення на флоті, жодного з підрозділів розвідки не було скорочено. У розпорядженні розвідслужб були сучасні засоби зв’язку, спеціальні судна, друкарні, фотолабораторiї тощо.

Дійсно сенсаційною стала заява депутатської групи “Державнiсть” (“Голос України”, 23 лютого 1996 р.). Головна загроза українській незалежності, вважали депутати, виходить з Російської Федерації, яка “розглядає Україну як своєрідний міст у Західну Європу, а також як невичерпну демографічну та ресурсну базу”.

В заяві, зокрема, було сказано, що Росія в умовах економічної та політичної кризи, бажаючи постати перед Заходом як “істинно демократична держава” (що було передумовою одержання значної економічної допомоги), перенесла свій тиск на Україну зі сфери відкритого протистояння в область секретних операцій під егiдою ГРУ Генштабу та Федеральної служби безпеки (ФСБ).

В тексті заяви говорилося, що, “головним методом агентурної роботи ГРУ та ФСБ стало вживляння своїх кадрів до лав офіцерів, які поверталися в Україну після розвалу Радянської Армії, а також вербування військовослужбовців, які залишилися служити на українській території. Таку роботу проводять тепер як особливі відділи частин та з’єднань російської армії, так і представники агентурного управління ГРУ. При цьому офіцерам і генералам, які погодилися працювати на користь Росії проти України, було обіцяно високі посади в російській армії, грошові винагороди, квартири в будь-якому регіоні Російської Федерації та інші матеріальні блага та пільги”.

Найсприятливіші умови для агентурної роботи російських спецслужб склалися на території Кримського півострова. Цей регіон виявився єдиним місцем за межами Росії, де ГРУ одержало можливість працювати відкрито і на легальній основі, спираючись на розвідувальні структури Чорноморського флоту, який був нібито в спільному російсько-українському підпорядкуванні. З початком активних сепаратистських процесів у Криму, незважаючи на загальне скорочення флоту, структури військової розвідки було розширено й посилено, зокрема за рахунок розгортання морського розвідувального центру в Новоросійську, до відання якого, крім Грузiї, Туреччини та Румунії, включалась і Україна. Відповідно до наказу начальника розвідки ЧФ, цьому центрові було передано дані на агентуру військової розвідки в Криму, Одесі та Миколаєві, що призвело до виникнення парадоксальної ситуації, коли агентурою на території України намагався керувати розвідувальний орган з Росії.

Загалом робота російських спецслужб у Криму була значно полегшена наявністю агентури центрального апарату КДБ, яка з огляду на специфічність регіону (наявність великої кількості партійних та державних дач, санаторіїв, будинків відпочинку і т. ін.) не підпорядковувалась і не була відома місцевим органам держбезпеки, які потім перейшли під юрисдикцію України. Головними завданнями цієї агентури стали збирання інформації та спецпропаганда. Зокрема, як тільки наспів поділ Чорноморського флоту, у штати деяких газет, що їх видають у Криму, було введено співробітників відділу спецпропаганди ГРУ, після чого сторінки видань одразу ж заповнилися відверто антиукраїнськими публікаціями.

Крім того, одною з опосередкованих ознак діяльності ГРУ в Україні стало відкриття Польового відділення Російського державного банку в Севастополі, яке прямо проводило операції з Росією, обминаючи банківську систему України. Це дало можливість неконтрольовано здійснювати операції з великими сумами грошей. У даному разі Росія мотивувала відкриття цього відділення потребою оперативного фінансування флоту. Насправді ж такі відділення дали змогу не лише здійснювати фінансову експансію всередині нашої країни, а й фінансувати розвідувальну діяльність, підтримувати вигідних кандидатів у виборчих кампаніях, “купувати” політичних діячів і т. ін.

ГРУ організувало тотальне стеження за всіма об’єктами Збройних Сил, МВС та Національної гвардії України, дислокованими на території автономної республіки. Більше того, були випадки насильницького затримання російськими спецслужбами українських військовослужбовців, у яких представники ГРУ та ФСБ вимагали інформацію про склад, стан та діяльність частин і підрозділів Збройних Сил України.

Підготовка агентури для роботи в Криму здійснювалася цілеспрямовано у спеціальних навчальних закладах, розміщених на території Росії. Зокрема, за свідченням узятого в полон Службою безпеки Д. Дудаєва в Чечні офіцера ФСБ, в період його навчання в такій спецшколі під Воронежом разом з ним проходили підготовку кілька груп, призначених для перекидання в Крим для дальшої діяльності в районі Керчi та Феодосiї. (До речі, саме там трохи пізніше було проведено добре сплановану провокацію проти кримських татар, яка спричинила масове безладдя, руйнування та людські жертви.)

Крім агентурних методів, для спостереження за південними районами України використовувалися й засоби радiоелектронної розвідки (РЕР), а саме: 130-го центру РЕР, 3-го розвідувального радіозагону та 112-ї бригади розвідувальних кораблів ЧФ.

Одразу ж після природного розпаду Радянської iмперiї, на початку 1992 року на базі НДІ РЕР у Курську було проведено нараду представників 6-го управління ГРУ, частин РЕР, спеціальних наукових центрів ГРУ, а також відповідних військових навчальних закладів, присвячену пошуку шляхів удосконалення радіоелектронної розвідки російської армії в нових оперативно-стратегічних умовах. Серед першочергових перспективних напрямів розглядалося питання про організацію РЕР проти колишніх радянських республік.

Протягом 1992—1995 років головними цілями космічної розвідки ГРУ на території України були і залишаються ракетні частини і з’єднання, військові містечка сухопутних військ, великі авіабази і військово-морські бази, а також військові об’єкти в Криму, інтенсивність розвідки щодо яких різко зростала в періоди загострення ситуації в регіоні.

Слід зазначити, що наведені вище факти розвідувальної діяльності ГРУ та ФСБ проти України (які суперечать низці угод, укладених між державами СНД, а також заявам вищого військово-політичного керівництва Російської Федерації в його нібито щирих і дружніх відносинах з Україною) не є окремими одноразовими чи не пов’язаними між собою актами, а є частиною єдиної зовнішньої політики Росії. Така політика значною мірою стала можливою внаслідок невпинного зростання впливу російських спецслужб на вище військово-полiтичне керівництво своєї країни, що підтверджується призначенням директора Служби зовнішньої розвідки (СЗР) РФ Є. Примакова міністром закордонних справ Росії. Серед інших (не менш значних) прикладів можна назвати і введення зі складу СЗР РФ генерал-полковника Трубникова до Ради національної безпеки, призначення заступником Є. Примакова в Міністерстві закордонних справ його колишнього заступника по СЗР контр-адмірала Ю. Зубакова, а також введення першого заступника начальника Служби безпеки Президента РФ генерал-майора Г. Рогозiна до складу Економічного комітету з питань співробітництва з країнами СНД.

Безперечно, найближчим часом усе це призводитиме до різкого посилення тиску на Україну з боку РФ. Такі перспективи обов’язково треба врахувати під час вироблення напрямів зовнішньої політики України, особливо перед підписанням великомасштабного російсько-українського політичного договору (“Независимая газета”, 6 березня 1996 р.).

Тодішній начальник Головного управління військової розвідки Міністерства оборони України Олександр Скипальський, який довго мовчав, усе ж таки заявив, що в нього “є підстави вважати, що ГРУ працює в Україні”. Крім того, Скипальський сказав, що з виходом на арену Євгена Примакова “російська політика щодо України проводитиметься витонченіше, але разом з тим, якщо можна так сказати, єзуїтніше”. На його думку, “якщо раніше мова йшла про негайне приєднання, то сьогодні буде проводитися наступальне проникання в усіх напрямах з метою паралізувати країну зсередини” (“Зеркало недели”, 24 лютого 1996 р.).

Те, що російські спецслужби працюють у Криму, підтвердив і колишній постійний представник Президента України в Автономній Республіці Крим Дмитро Степанюк:

— Так, цілком офіційно заявляю, що в Криму існує дуже розгалужена мережа ГРУ. Головне розвідувальне управління Росії — це самостійний орган, на порядок вищий, ніж, скажімо, КДБ. І за підготовкою, і за оснащеністю, і за повноваженнями. Основна спеціалiзація — терористичні акти, провокаційні заходи тощо. Я, наприклад, дуже боявся, що співробітники ГРУ можуть усунути Мєшкова, щоб спровокувати конфлікт. Нам достовірно відомо, що в Крим було перекинуто офіцерів ГРУ з Північного, Тихоокеанського та Балтійського флотів. Агентурна мережа працює під виглядом комерційних підприємств, агенти — процвітаючі бізнесмени, які закупили будинки, машини тощо. Але поки що наші спецслужби успішно їх відстежують. Щоб не бути голослівним, скажу, що цю інформацію одержано з Генштабу України (“Вечерний Севастополь”, 25 травня 1996 р.).

Такі дії російської розвідки в Криму, Севастополі у співпраці з розвідкою ЧФ провадилися, починаючи з весни 1992 року. Не було сумнівів у тому, що вони не припиняться й після поділу ЧФ. Хоча позиція Служби зовнішньої розвідки визначається двосторонньою міждержавною угодою про співробітництво між Службою зовнішньої розвідки Росії та Службою безпеки України, яку було підписано в березні 1993 року. Відповідно до неї, Україна та Росія взяли на себе зобов’язання не проводити розвідувальної роботи одна проти одної.

Та все ж розвідка працювала. Її послуги зі збирання iнформації завжди були потрібні й стабільно оплачувалися Росією. Їх дуже потребували ті державні, політичні та військові діячі Росії, які мали довгострокові цілі перегляду державного кордону України, відриву від неї Криму, Севастополя. От чому їм дуже потрібно було якомога довше зберегти на українській території Чорноморський флот. Якщо не вдасться повністю, то хоч би в урізаному після поділу вигляді.

Саме під прикриттям Чорноморського флоту екстремiсти різних мастей безкарно вели свою антиукраїнську діяльність у Криму, Севастополі. Наявність Чорноморського флоту давала змогу раз за разом наїжджаючим сюди російським емiсарам типу Затулiна, Бабурiна, Лужкова та багатьом іншим безапеляційно заявляти про те, що Севастополь був, є і буде завжди російським.

Тільки завдяки базуванню фактично давно вже російського Чорноморського флоту на території України Державна Дума РФ, а після цього й Севастопольська міська Рада, на порушення всіх міжнародних норм та міждержавних угод змогли ухвалити принизливе для національної гідності України рішення про російський статус Севастополя.

Тільки завдяки підтримці командування ЧФ свого часу міг стати, хоча й ненадовго, президентом Криму ставленик Москви Юрій Мєшков.

Тільки тому, що багато хто з депутатів Верховної Ради Криму та міської Ради Севастополя — генерали та офіцери ЧФ, в цих органах влади утворилися дуже впливові проросійські лоббi.

Тільки завдяки наявності Чорноморського флоту російські вербувальники вільно роз’їжджали по Криму й Севастополю і оформляли всім бажаючим російське громадянство, вербували наших хлопців у військові та інші навчальні заклади, а також на роботу в Росію. І так триватиме доти, доки Чорноморський флот залишатиметься в наших базах, на нашій території.