Анатомія неоголошеної війни

Ялтинська Угода — шлях до конфронтації та втрати флоту Україною

Леонiд Кравчук і Борис Єльцин зустрілися 3 серпня 1992 року в Ялті. Результатом цієї зустрічі стала підписана Угода між Україною та Російською Федерацією “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”.

Головне для української сторони в цьому документі, що на перехідний період Чорноморський флот було виведено із СНД. Він ставав флотом України й Росії з об’єднаним командуванням, що його призначали президенти обох країн. Комплектування флоту радили здійснювати призовниками України та Росії порівну (50 на 50%). Протягом перехідного періоду, тобто до кінця 1995 року, сторони, що домовляються, можуть спільно користуватися наявною системою базування й матеріально-технічним забезпеченням. Майже з кожної статті планували укласти додаткові угоди, навіть строки призначили. Те, що такі документи буде ухвалено нескоро, а Ялтинська угода стане ще одним кроком до дальшої конфронтації, можна було угледіти вже на першому етапі переговорів експертних груп України та Росії в Севастополі. Російська сторона бачила ЧФ одірваним від складу ВМФ колишнього СРСР і пропонувала 60% його залишити собі, а 40 — віддати Україні. Українська сторона заявила про своє право одержати у власність з’єднання ЧФ, дислоковані в портах України. Зокрема вона запропонувала ділити тільки кораблі та судна і не чіпати інфраструктури. Російська делегація зазіхала, ясна річ, на інфраструктуру. Врешті роз’їхалися — ні вашим, ні нашим.

Угодою, ухваленою в Ялті, не були задоволені ані на ЧФ, ані у ВМС. Перші — тому що флот виведено із СНД і він мав бути поділений. Другі — тим, що створення ВМС відкладалося майже на два з половиною роки. Українські моряки вважали це за серйозну поступку України на переговорах.

Я добре пам’ятаю, яка апатiя охопила офіцерів орггрупи. Таке рішення приголомшило всіх. Цю Угоду багато хто з офіцерів розцінив як антиукраїнську, таку, що суперечить державним інтересам. Адже хибно створювати об’єднане командування Чорноморського флоту, коли ще нема чого об’єднувати, немає ані українського, ані російського флотів. А як проводити виховну роботу, навчати рідної мови, вивчати історію тощо? Запитань поставало безліч.

Флот, як і раніше, фінансувала Україна, хоч він виконував накази російського військового відомства й ніхто його ділити та передавати Україні не збирався. Крім того, подвійне підпорядкування флоту було суто формальним. А двозначне тлумачення окремих статей та положень Угоди призводило тільки до хаосу в правових відносинах між Чорноморським флотом та Військово-Морськими Силами. Ніхто також не міг уявити, як ця Угода втілюватиметься, коли між двома командуваннями склалася ворожнеча. А що так станеться, можна було передбачити. В Угоді закладався воєнний союз двох держав на морі. Проте враховуючи, що Україна вирішила не входити ні в які воєнні союзи, конфлікт був неминучий.

Одразу після переговорів Борис Кожин телеграфував Мiнiстрові оборони: “Офіцери орггрупи в більшості своїй негативно ставляться до підсумків переговорів. Багато хто не уявляє, що таке об’єднаний флот, а тим більше — командування, і яка роль у всьому цьому відводиться орггрупі та чи є в неї майбутнє”.

Російське військове відомство також було незадоволене: флот тепер підлягав президентам і мав бути поділений, що ніяк не входило в його плани. Найкращий спосіб не виконати Угоди, себто примусити керівників переглянути свою ухвалу, — це створити конфлікт, звинуватити інших, щоб здійснити свій задум. Потрібен був привід. І він у російського військового відомства та в адмірала Касатонова знайшовся.

Постанова Верховної Ради України “Про військові формування на Україні” від 24 серпня 1991 року затверджувала, що всі військові навчальні заклади, дислоковані в Україні, серед них і військово-морські, підлягатимуть Управлінню військової освіти Міністерства оборони України. А тому згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №490 від 19 серпня 1992 року “Про реформування системи військової освіти” та за наказом міністра оборони №148 у Севастопольське вище військово-морське інженерне училище та Чорноморське вище військово-морське училище ім. П. С. Нахiмова було направлено комісію Міністерства оборони України з тим, щоб провести атестацію та перевірити готовність до нового навчального року.

Комісія справно діяла в межах своїх повноважень. А що начальник ЧВВМУ контр-адмірал В. Денисенков став перешкоджати роботі, то Мінiстр оборони України звільнив його з посади. Втім Денисенков здобув підтримку в І. Касатонова. Адмірал настрахав комісію, що надійде розправа. Це, власне, не була тільки погроза.

Вранці 31 серпня в училищі ім. П. С. Нахiмова по тривозі зібралися командири основних з’єднань та частин флоту. Це був наказ Касатонова. Перед їхнім прибуттям на територію училища в’їхали автомашини з п’ятдесятьма морськими піхотинцями, очолюваними начальником військ берегової оборони Чорноморського флоту генерал-майором В. Романенком. Приїхав і депутат Верховної Ради Російської Федерації Сергій Шахрай, який тоді відпочивав у Криму. Після двох годин переговорів з представниками Міністерства оборони України він заявив, що севастопольськi військові училища не входять до складу Чорноморського флоту. Незважаючи на це, координаційна рада офіцерських зборів ЧФ зорганізувала мітинг проти так званого перепідпорядкування училищ і системи, за якою офіцери складали другу присягу.

Насправді ж, з українська сторона надавала і офіцерам, і курсантам безліч варіантів у виборі місця служби. Військовослужбовці могли приносити присягу чи то Україні, чи то Росії. Ті, хто не бажав складати жодної з присяг, мали змогу підписати угоду про проходження служби чи навчання у вузі, а офіцери — укласти контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України аж до пенсійного віку. Хто не хотів служити в Україні, міг перевестися у ВМФ Росії.

Адмірал Касатонов добре розумів, що перепідпорядкування училищ посилить вплив України в Севастополі. Треба було й далі роздмухувати кампанію за надання Севастополю російського статусу. Адже він залишав би за Росією оті навчальні заклади, що готують ракетників, фахівців з атомних енергетичних установок для кораблів. Ці унікальні училища не мали аналогів не тільки в СНД, а й за його межами. Втратити їх — означало залишитися без фахівців, а врешті — без боєздатного флоту.

Касатонов, свідомий цього, ще 28 серпня надсилає на адресу командувача ВМФ Росії телеграму (№46): “Готовий до будь-яких рішучих дій за вашою командою”.

Звідти телефонограмою (№237 від 30 серпня 1992 р.) іде резолюція міністра оборони Росії генерала армії П. Грачова: “Не допустити українських емiсарів у ЧВВМУ”.

Морські вищі навчальні заклади потрібні були й Україні. Вона ж заявила про будівництво своїх Військово-Морських Сил. Підпорядкувати вищі школи слід було за будь-яку ціну. Бо це передовсім — кадри. Такий перебіг подій не задовольняв деяких офіцерів-викладачів, які готували підводників-атомників. Вони розуміли, що Україні атомний флот не потрібен у Чорному морі. Побоювалися, що після наміченої реорганiзації училищ декого звільнять у запас за скороченням штатів. Адже стільки, скільки колишній Союз готував кадрів, Україні не потрібно. Офіцерські збори Севастопольського ВВМІУ висловили свій протест Міністерству оборони України в зв’язку з перепідпорядкуванням навчального закладу. А офіцерські збори ЧВВМУ ім. П. С. Нахiмова ухвалили резолюцію, в якій погодилися тимчасово утриматися складати присягу.

Підтримка знизу додала наснаги командуванню ВМФ Росії та Чорноморського флоту. Головком ВМФ адмірал Ф. Громов надіслав телеграму адміралові І. Касатонову, начальникам обох училищ та копію першому заступникові міністра оборони України генерал-полковникові І. Бiжану. В ній містився наказ командувачу ЧФ “ужити необхідних заходів, щоб полегшити роботу і зберегти сучасний статус училищ”. Касатонов одразу ж надіслав телеграму до Міністерства оборони України: “Мені наказано здійснювати контроль за припиненням роботи ваших комісій, задля чого сплановано заходи”.

Заступник міністра оборони України генерал-полковник Iван Бiжан шле телеграму адміралові Феліксу Громову, де сказано, що “ці училища України до складу ОЗС СНД ніколи не належали”. Iван Бiжан попередив командувача Чорноморського флоту й про наслідки протиправних дій. Телеграма наголошувала: “Якщо Військово-Морському Флотові Росії необхідно готувати фахівців не лише в семи військово-морських училищах РФ, а й у двох українських, то це треба вирішити цивілізовано шляхом, у межах наявних угод СНД, а не шляхом протиправних дій.“

Чимдалі пристрасті все розпалювалися. З Києва до Севастополя негайно вилетіли заступник міністра оборони України генерал-лейтенант А. Лопата і начальник Управління військової освіти МО України генерал-майор Ю. Прокоф’єв. Вони проводили глобальну роз’яснювальну роботу в обох училищах. Завдяки дипломатичному талантові Анатолiя Лопати обстановку трохи нормалiзували. Кожному курсантові надали право присягати тій державі, в якій він служитиме по закінченні училища. Діяла домовленість, за якою курсанти і слухачі мали право довчитися і закінчити військово-навчальний заклад безплатно. І все ж Головком ВМФ Російської Федерації шле на ЧФ телеграму: “В зв’язку з тим, що умови щодо оплати навчання неприйнятні, прошу відрядити курсантів 1-го курсу, які склали присягу Росії, на дальше навчання у військово-морських училищах РФ”.

Ба навіть таке перепідпорядкування училищ не задовольняло командування Чорноморського флоту. Воно вирішило ввести свої додаткові резерви — добре сконтактовані проросійськi громадські організації, які одразу ж зібралися на міський мітинг “жителів міста” і проголосували за “поновлення російського статусу Севастополя і виведення з міста орггрупи ВМС України“.

Командування ЧФ мало ще одне знаряддя — Спілку офіцерів Криму, куди ввійшли військовослужбовці флоту. Ця організація закликала чорноморців “стати під Андріївський прапор”. Щоб надати Севастополю російського статусу, затято ратоборствував у ті дні й Фронт національного порятунку, очолюваний депутатом міськради О. Кругловим. Цей “фронт” мав найтісніші зв’язки з командуванням флоту через прес-центр ЧФ. Лідер цієї організації запевняв, що вони добре порозумілися з донськими і кубанськими казаками, які нібито за першим покликом готові приїхати до Севастополя. Після того, як він авторитетно виступив перед офіцерами штабу флоту, учасники зборів прийняли резолюцію зі зверненням до Верховної Ради Росії, в якій просили негайно розглянути документи про російський статус Севастополя.

... В орггрупі ВМС тим часом розв’язували органiзаційні питання, складали плани. Відбулося перше засідання Військової ради ВМС, де обговорили, як далі дбати про духовне відродження особистості, як налагодити нові щирі взаємини між військовослужбовцями.

Орггрупа розробляла пропозиції, як запроваджувати Ялтинську угоду. Активну участь у цій роботі взяв капітан 1-го рангу Микола Костров, якого 20 липня було призначено на посаду заступника командувача Військово-Морських Сил України. Він прибув до Севастополя по закінченні Військової академії Генерального штабу. Хоч і молодий (він народився 1950 року), офіцер мав багатий досвід і одразу показав себе умілим організатором та рішучим командиром. Микола Костров, пройшовши вишкіл у Вищому військово-морському училищі імені Ленінського комсомолу, служив на Тихоокеанському флоті. Командував атомним ракетоносцем, був начальником штабу дивізії атомних підводних човнів.

Поява Миколи Кострова справила на севастопольців, та й на чорноморців, гарне враження. Перші зустрічі з журналістами показали, що прийшла людина ділова, яка не вдається до крайнощів, а прагне діалогу двох командувань. Авторитет його зростав.

Важко було втаємничитися в процеси формування командної ланки ВМС, але прихід Кострова і його заплановане призначення на посаду заступника командувача чомусь суперечило планам Бориса Кожина. Він запропонував йому посаду начальника командного пункту. Кострову довелося тоді з’їздити до Києва, щоб достеменно з’ясувати, яку йому вготовано посаду насправді. І все ж наказом міністра оборони капітана 1-го рангу Миколу Кострова було призначено заступником командувача ВМС.

Микола Костров виклав тоді свій план реалізації Ялтинської угоди. Зокрема, час до кінця 1995 року, себто коли мало завершитися формування ВМС України та Чорноморського флоту Російської Федерації, вирішили розбити на три етапи. На першому (з 1 жовтня 1992 року до 1 липня 1993 року) намітили визначити обсяг сил, що відходять до ВМС та ЧФ Росії, створити об’єднане командування, передати військові сили одній і другій сторонам, владнати кадрові переміщення.

На другому етапі (до 1 липня 1994 року) — відпрацювати дії командування, штабів і командних пунктів управління та сил за повсякденних умов і в процесі бойової підготовки.

На третьому, останньому етапі — силами та органами управління відпрацювати притаманні ВМС завдання. З кожного пункту Ялтинської угоди накреслили і практичні дії. Проте жоден із пунктів не було реалiзовано. Двозначне трактування майже всіх статей Угоди зіграло на руку командуванню ЧФ. Воно переконало бійців особового складу, що поділ флоту почнеться не раніше 1996 року — після перехідного періоду, а до цього він залишиться неподільним.

До поділу флоту не бралися. Але ВМС України формувалися.

19 листопада до Севастополя прибув щойно збудований і випробуваний перший бойовий корабель ВМС України “Славутич”. Перед тим як увійти до бухти та пришвартуватися, він протягом восьми діб чекав від командування Чорноморського флоту дозволу. Корабель стояв на рейді, а командування мудрувало, як би не пустити його в бухту. Врешті “Славутич” зміг пришвартуватися тільки біля Морського вокзалу міста. До цього відповідні служби зв’язку та спостереження ЧФ на виклик не виходили і у зв’язок не вступали. Ігноруючи обов’язкові норми радіозабезпечення, вони створювали небезпеку для життя українських моряків. Така поведінка командування ЧФ стала грубим порушенням Ялтинської угоди (статті 8), в якій зазначалося, що “протягом перехідного періоду договірні сторони спільно використовують наявну систему базування та матеріально-технічного забезпечення”.

А втім, усі ці негаразди не змогли затьмарити свята. Настоятель Севастопольського Свято-Миколаївського храму отець Георгій освятив корабель, стяг та бійців особового складу, а також благословив на славні діла і на захист Батьківщини, передав екіпажеві ікону Миколи Чудотворця. Представник Президента України в Севастополі І. Єрмаков вручив екіпажеві “Славутича” гільзу з посвяченою севастопольською землею.

Це був початок. А згідно з концепцією будівництва ВМС України, до їхнього складу мали ввійти надводні та підводні сили, морська авіація, берегові війська, а також частини спецвійськ. Головною базою повинен стати Севастополь, пункти базування — в тих портах, де вже склалася відповідна структура: від Iзмаїла до Марiуполя.

У проекті державна кораблебудівна програма передбачала, що до складу ВМС входитиме сотня кораблів різного класу. Чисельний склад — близько 40 тисяч військовослужбовців. Передбачалося спорудити сучасні надводні кораблі, такі як ракетні крейсери, багатоцільові сторожові кораблі, кораблі охорони водного району, ракетні катери, морські та рейдові тральщики. Опрацьовувалися й програми поновлювання складу дизель-електричних підводних човнів, допоміжного флоту, вдосконалювання парку авіаційної техніки.

Пізніше концепцію будівництва ВМС України переглянули. Але в ті дні на заводі “Затока” в Керчi вже монтували сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. У Феодосії закінчили будівництво десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”, екіпаж його було сформовано. Будували ракетний крейсер у Миколаєві та малий протичовновий корабель у Києві на заводі “Ленiнська кузня”.

17 грудня до одного з севастопольських причалів пришвартувався СКР-112, що прибув з Одеси.

Зміцнювалася й наукова база ВМС. Військовослужбовці науково-дослідного центру (НДЦ) “Океанарiум” склали присягу на вірність народові України. Севастопольський океанарiум був єдиним відомством, що працювало на Військово-Морський флот колишнього СРСР. Це унікальний колектив учених — квалiфікованих фахівців, що працювали з морськими тваринами. Протягом двадцяти п’яти років про океанарiум навіть у Севастополі мало хто чув. Це природно. Вихованців — дельфінів афалiн, білух, сивучів — використовували у військовій справі: під час оборони військово-морської бази, пошуку затонулих мiн та торпед тощо. Тільки за останні п’ять років морські тварини, вишколені в океанарiумі, знайшли на дні Чорного моря понад п’ятдесят одиниць затонулої зброї та техніки. Скажімо, підводні археологічні дослідження в районі острова Зміїний було заплановано аж на п’ять років. А дельфіни за два дні виконали цю програму й знайшли різноманітних предметів загальною вартістю в кілька десятків тисяч доларів. Натреновані тварини добре розрізняли кілька видів металів. Крім цього, дельфіни працювали і в народному господарстві. Наприклад, з нафтовиками. Тварини досить скоро відшукували витікання нафтопродуктів із підводного трубопроводу.

В медично-біологічній лабораторії досягли унікальних результатів, які рекомендують контактування людини з дельфіном. Од цих взаємин у людини відновлюється бiоенергетичне поле, йде підзаряджання енергії, якої бракує.

29 жовтня 1992 року на вірність народові України приніс присягу особовий склад Науково-дослідної бази 1-го Центрального НДІ ВМФ, якою командував капiтан 1-го рангу Олег Продан. З 29 офіцерів присягнуло 26.

Лави ВМС України дедалі зростали. Але це не був переможний похід. Нові частини не можна було забезпечити всім необхідним. Перебої у виділенні грошей, відсутність потрібних фахівців, невідпрацьована остаточно штатна структура штабу, — все це не могло не позначитися на темпах будівництва українського флоту. Спроби налагодити справи, щоб послуговуватися набутками Чорноморського флоту, були марними. Ялтинська угода, як і раніше, не діяла, мало того, надавала чорноморцям різноманітних благ за рахунок України.

Болючою у ВМС була житлова тема. За 1992 рік безквартирні офіцери та мічмани, а їх у Севастополі — півтори тисячі, не одержали жодної квартири. Це геть спростувало твердження Касатонова, що у ВМС України йдуть тільки заради того, щоб одержати житло. Проте від цього легше не було. Чому ж усе-таки нам не надавали квартир?

При Чорноморському флоті існувало будівельне управління, що не належало до його штату. За Союзу воно підлягало Мiністерству оборони. В січні 1992 року весь військовобудівельний комплекс став українським, але це управління в силу військово-територіальної належності опинилося в підпорядкуванні Касатонова. Будівельне управління для флоту виконувало понад п’ятдесят відсотків замовлень, решту — для інших видів Збройних Сил колишнього Союзу.

Вийшло так, що замовлення на будівництво житла робив адмірал Касатонов, а гроші платила Україна. Розподіляли житло лише для чорноморців, які підпорядковувались командуванню російського військового відомства. Абсурд? Цей факт у ВМС розцінювали як зрадництво тих, хто в Києві займався питаннями будівництва та фінансування ЧФ. Iгнорували нас і саботували досить продумано, щоб перешкодити створюванню ВМС. Саме так ми тлумачили дії керівництва капітального будівництва та розквартирування військ Міністерства оборони України. Вкладалися мільйони, перевиконувалися плани заради зміцнення позицій Чорноморського флоту. Всі заслуги в будівництві житла сипалися на Касатонова, всі огріхи адресували Україні. Це тоді, коли майже вісімдесят відсотків офiцерів та мічманів ВМС, які жили в Севастополі, не мали житла і платили половину своєї зарплати, щоб найняти квартиру. Сім’ї багатьох із них залишилися в Донузлаві. Військовикам доводилося жити далеко від сімей і бозна в яких умовах. Сам командувач ВМС контр-адмірал Борис Кожин жив в одній з кімнат санчастини, розташованої на території містечка, де розміщувався штаб.

Чорноморському ж флотові тоді передали понад 1400 квартир. Якщо врахувати, що за півроку (1992) для всіх Збройних Сил України збудували близько 5400, а для ЧФ — 1200, то не важко підрахувати: кожну п’яту квартиру було віддано флотові, але не українському. Як це назвати? Україна переживала тяжкі часи, люди затягували паски, тоді як величезні кошти вкладалися в те, що Україні не належало.

Обуренню нашому не було меж. Однак у відповідь — обіцянки-цяцянки.

Це була політика. Хто її робив у Києві, в Міністерстві оборони, ми не знали. Знали й бачили одне: квартирами завойовується флот. І завойовує його не Кожин, а Касатонов. Тому що тих, хто складав присягу Україні, вижбурювали з частини й викреслювали, звичайно, із списків на житло. Відданим Касатонову квартири давали без розмов.

У листопаді того ж року командування ВМС в одній з телеграм міністрові оборони України стосовно житла писало, що “генерал-лейтенант Д. Рудковський, використовуючи базу будівельного управління ЧФ та підставних осіб (вигаданого полковника Кокоєва), споруджує дачі в районі селища Любимівка в Криму”. Проте жодної реакції на телеграми не надійшло. Рудковський і далі собі служив, а житло для військовослужбовців ВМС так і не зводилося.

Я замислювався тоді: чому ж так виходить, хто ж ми? Коли ж ми скажемо своє слово, чи довго триватиме беззаконня, чому воно не карається, коли життя нас навчить?

Народ України, зрозуміло, знав про наші труднощі. Від середини грудня 1992 року бере початок корiння шефства над ВМС. Боляче і гірко було узнавати, як люди із сіл та міст України збирали гуманітарний вантаж, ділилися своїми жалюгідними статками, іноді карбованцями, щоб хоч якось підтримати нас. Прості люди добре розуміли, що тільки свій національний флот може захистити морські кордони України.

Перший договір про співробітництво та шефську взаємодопомогу з ВМС підписали трудові та творчі колективи Запорізької області. Свої підписи поставили заступник голови державної адмiнiстрацiї Запорізької області М. Горошко, кошовий отаман Запорізького коша генерал-майор Г. Кропивка. Пізніше до запорожців приєдналися тернопільці та інші жителі України.

Отак господарювали: люди віддавали останнє на створення свого флоту, а держава і далі утримувала непідпорядкований їй ЧФ, забезпечувала фінансами та житлом бійців чужої країни. І винних не було.