Анатомія неоголошеної війни

Флот України: продовження буде

Усі сподівання на те, що з обранням на другий строк Президентом Російської Федерації Бориса Єльцина вдасться остаточно вирішити проблему Чорноморського флоту, виявилися марними. Російська сторона під будь-яким приводом відкладала довгоочікуваний приїзд Бориса Єльцина до Києва для укладення широкомасштабного договору, а незабаром про такий приїзд перестали говорити взагалі.

Найсерйознішим кроком на шляху розв’язання існуючих питань щодо флоту стало ухвалення Верховною Радою України Конституції України, де було розставлено всі акценти, що визначили перебування іноземних військ на території України. З надією на уважніше ставлення до проблем українських ВМС зустріли офіцери повідомлення про відставку міністра оборони України Валерiя Шмарова. За весь час перебування на посаді з 10 жовтня 1994 року Шмаров так жодного разу й не приїхав до Севастополя, не побував ні на одному кораблі.

Відставка міністра оборони на той час була просто необхiдною. Кілька опитувань, проведених серед українських військовослужбовців, показали низький рівень довіри до Шмарова. Згідно з опублікованими даними, міністрові оборони не довіряли 72,5 відсотка опитаних (Газета “Регион”, 9 липня 1996 р.). Якби таке опитування проводилося серед офіцерів ВМС, то не виключено, що показник недовіри досягнув би понад дев’яносто відсотків, якщо не всіх ста.

Не безхмарним було тоді небо й над головою командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного. До Києва продовжували надходити листи. Звинувачували командувача в багатьох гріхах, починаючи з незаконного передання в оренду судна до неправильної стратегії будівництва українського флоту. Чимало було незадоволених з-поміж офіцерів штабу і суворою вдачою командувача. Фахівці, які прослужили десятки років на флоті, були незадоволені тим, що їх не цінують, а інколи взагалі не вважають корисними для флоту. Деякі пішли самі, іншим командувач запропонував піти. Існувала також думка в середовищі офіцерів штабу, що звинувачення в непрофесiоналiзмі інших давало можливість Безкоровайному заявляти на будь-якому рівні про труднощі роботи з неспеціалістами, списувати багато власних недоробок. Деякі офіцери штабу звинуватили Безкоровайного в тому, що при скороченні він не відстоював перед міністром оборони України Валерієм Шмаровим необхідні підрозділи для флоту. Так ВМС втратили авіацію (зосталася тільки морська авіаційна група (МАГ). Не стало військ берегової оборони, віддали прикордонникам бригаду річкових катерів. Як кажуть, скільки людей, стільки й думок.

Найґрунтовнішою була комісія, яку направив Президент України. Перевіряли все. Недоліків було дуже багато. Та їх і не могло не бути. Збудувати флот за такий короткий строк в умовах значного дефіциту фінансування було майже неможливо. На багато що потрібні були не тільки гроші, а й час. Дехто в штабі вже відкрито заявляв, що Володимира Безкоровайного буде звільнено з посади. Розумів це і сам адмірал. Аргументи, які хоча б у якійсь мірі змушували комісію враховувати об’єк-тивні труднощі, було вичерпано, і тоді Безкоровайний пішов ва-банк.

Доки результати роботи комісії готувалися для доповіді Президентові й визрівало рішення про подальшу долю командувача, він наказав за короткий строк підготуватися до перших навчань ВМС у Чорному морі. Виконання такого завдання вимагало неймовірних зусиль від людей.

На початку липня 1996 року половина кораблів і суден, що відійшли Військово-Морським Силам України внаслідок першого етапу поділу Чорноморського флоту й потребували серйозного ремонту, були технічно готові вирішувати властиві їм завдання. Багато в чому це стало можливим завдяки тісному співробітництву флоту з адміністраціями областей, міст, районів та підприємств, підтримці українського народу. Вагомий внесок у те, що кораблі було відремонтовано, зробили начальник управління озброєння й судноремонту ВМС України капітан 1-го рангу Володимир Колпаков і командир Південного морського району капітан 1-го рангу Борис Рекуц. Важко сказати, скільки ночей недоспали ці офіцери та їхні підлеглі, щоб українські кораблі змогли вийти в море. Але готовність кораблів — це півділа. На кораблі та судна ВМС переважно прийшли ті, хто жодного разу не виходив у море і не мав флотських спеціальностей. За такий короткий строк навчити людей вирішувати завдання в морі здавалося неможливим. Проте неможливе було зроблено.

1 серпня 1996 року в Чорному морі відбулося навчання з’єднань кораблів, морської авіації та берегових військ “Море-96”. Завершальний етап маневрів пройшов під прапором Головнокомандуючого Збройними Силами України Президента України Леонiда Кучми, який перебував на флагманському сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”.

У перших в історії флоту навчаннях взяло участь близько десяти кораблів та суден і понад 2,5 тисячі людей. Військові моряки відпрацювали питання протиповітряної оборони, пошуку підводних човнів противника за допомогою авіації, відбивання атак ракетних катерів противника. Важливу увагу було приділено організації взаємодії різнорідних сил протягом операції забезпечення проведення конвою. Відпрацьовано й стрільби усіма видами корабельної зброї. В ролі сил підтримки в навчанні брали участь морська авіація, частини Одеського військового округу.

Висловивши задоволення ходом навчань, Президент підкреслив, що ВМС є надійним гарантом недоторканності української держави і шлях будівництва флоту обрано правильно. Леонiд Кучма також заявив, що “становлення ВМС України за своїм значенням можна порівняти зі вступом України до Ради Європи і ухваленням Конституції”. Президент також заявив, що “Військово-Морськi Сили України відбулися” (“Всеукраинские ведомости”, 3 серпня 1996 р.). Хмари, що нависли над Безкоровайним, розвіялися. Проте вивести флот у море виявилося легше, ніж завершити поділ Чорноморського флоту. Вже перший етап став серйозним уроком для більшості наших офіцерів. Спершу їх підганяли з прийманням кораблів, а потім, коли вони підписали акти з безліччю недоліків, з них якнайсерйозніше стали питати за несправність техніки. Були й інші труднощі.

Проблеми поділу флоту, постійні переговори, підготовка відповідних документів відривали безліч людей від прямих функціональних обов’язків, але флот усе ж робив кроки на шляху свого будівництва, утверджувався на світовому рівні. Як і раніше, в Україну з візитами приходили кораблі ВМС інших країн. Фрегат ВМС Великобританії “Чатем” на чолі з командиром походу контр-адміралом Аланом Вестом з 15 до 20 червня побував з офіційним візитом в Україні. З 29 липня 1996 року в порту Одеса перебував десантний корабель Військово-Морських Сил США “Остiн”. Після цього з 6 до 10 вересня зробив діловий захід американський корабель “Фаєрболт”. А через два дні в порт Ялта з візитом ввічливості прибули бойові кораблі італійських ВМС есмінець “Ардiто” та фрегат “Орса”. Очолював похід командувач 2-ї Морської дивізії ВМС Iталiї віце-адмірал Манлiо Галлічча.

В свою чергу, українські морські піхотинці з 12 до 30 серпня брали участь разом з військовослужбовцями вісімнадцяти країн у навчаннях “Кооператив оспрей-96” у Кемп-Лежуні (Північна Каролiна), що проходили на базі морської піхоти США. Спостерігачем від ВМС України був начальник командного пункту капітан 1-го рангу Володимир Лошаков.

Сполучені Штати Америки надавали чималого значення участі в таких навчаннях України, яка відігравала далеко не останню роль у питанні поширення НАТО на Схід. Незважаючи на схвалення НАТО позиції України, на її миротворчу присутність у Боснії, участь у програмі “Партнерство заради миру”, вона й надалі дотримувалася позаблоковостi. Така позиція України як держави, готової до співробітництва, держави, яка взагалі прихильно ставиться до поширення НАТО і яка не виставляє вимог про прийняття до організації, цілком задовольняла НАТО.

Другою справді історичною подією став похід сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” та великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський” до Сполучених Штатів Америки. Очолив похід перший заступник начальника штабу ВМС України капітан 1-го рангу Володимир Кузьмин.

Під час океанського походу до берегів США в порт Норфолк і назад до Севастополя, який тривав з 15 серпня до 18 жовтня 1996 року, кораблі ВМС України пройшли понад 12 тисяч миль. Вони двічі (туди і назад) перетнули п’ять морів, чотири протоки, Атлантичний океан, здійснили по дорозі ділові заходи в порт Гiбралтар (володіння Великобританії на півдні Пiренейського півострова) і в Понта-Делгада (Азорськi острови), брали участь у кількох спільних навчаннях з кораблями США та інших країн, відпрацьовували складні навчально-бойові завдання, виконували бойові вправи. Офіційний візит у США став ще одним свідченням високого рівня дружніх партнерських стосунків між військовими відомствами двох країн.

Похід ще раз підтвердив, що, незважаючи на всі труднощі та складностi, спроби певних сил усіляко заважати будівництву ВМС України, процес їхнього становлення та розвитку триває, що вони спроможні успішно вирішувати поставлені завдання. Пророкування проросійських політиків та командування ЧФ, які не раз заявляли, що тільки ЧФ Росії повинен і може стати гарантом безпеки України і Росії на її південних морських рубежах, спростовано. Необґрунтованими виявились і заяви про те, що для становлення ВМС України потрібні будуть десятки років, що поділ остаточно знищить ЧФ.

Можливість здійснення цього історичного походу нашими бойовими кораблями багато в чому була зумовлена активною участю ВМС України в міжнародній програмі “Партнерство заради миру”, все міцніючим двостороннім співробітництвом з американською стороною, наданою матеріальною допомогою США.

Дуже насиченим було бойове навчання і в Середземному морі. Тут проведено низку навчань спільно з кораблями США, Iталiї та деяких інших країн. Під час стоянки в порту Гiбралтар українські моряки провели стрільби на полiгоні разом з англійськими колегами.

Напружене бойове навчання, тисячі похідних миль, зустрічі й спільні навчання з моряками багатьох іноземних кораблів стали доброю школою виучки наших моряків. Проте найзнаменнішою подією, що залишиться в пам’яті українських військових моряків і в історії ВМС України, став сам візит до порту Норфолк, який проходив з 11 до 18 вересня 1996 року. Американські моряки, жителі Норфолка, інших міст штату Вiрджiнiя дуже тепло прийняли українських військовослужбовців.

Цей візит, безперечно, відіграв важливу роль у дальшому зміцненні дружби і взаєморозуміння не тільки між військовими моряками України і США, а й між народами двох країн. Він мав і неоціненне політичне значення, продемонстрував усьому світові, що Україна є незалежною великою морською державою і будує гідний її військово-морський флот.

Ще одним підтвердженням цього стала участь двох малих протичовнових кораблів ВМС України “Чернiгiв” та “Вiнниця” у спільних з кораблями румунського, турецького, американського і грецького флотів навчаннях “Класика-96”. На маневрах було відпрацьовано завдання охорони кораблів з гуманітарним вантажем, евакуації мирного населення з району бойових дій, рятування на морі.

В осінні дні 1996 року не раз українські полiтики та військові повторювали слова про те, що Військово-Морські Сили України відбулися. Всім нам у душі, зрозуміло, хотілося цьому вірити, але кожен з нас добре знав, що до створення повноцінного національного флоту було ще далеко. У Севастополі українські ВМС не мали майже нічого: ні об’єктів, ні потрібної кількості кораблів. Російські політики, як і раніше, заявляли про неподільність Чорноморського флоту і належність Севастополя Росії. З Москви сипалися звинувачення на адресу української сторони про те, що вона зриває раніше досягнуті домовленості. Тому постав вибір: приймати металобрухт і дотримуватися домовленості чи все ж добитися перегляду списку кораблів і суден, що приймаються (усього 54).

Командування ВМС України добре розуміло, що приймати кораблі, які пропонуються, в такому стані не можна. На сторожовому кораблі “Безукоризненный” було припинено ремонт і виведено корабель з заводу. Виявити його фактичний технічний стан і укомплектованість озброєнням було неможливо. Так на ЧФ учинили і з тральщиком “Турбинист”, морськими буксирами МБ-30 і МБ-304. Припинено ремонт сторожового корабля “Беззаветный” та підводних човнів Б-9 і Б-380. Ці підводні човни вже не можна було відбудувати. А підводний човен СЗ-256 підлягав списанню. Крім того, на трьох підводних човнах, що повинні були відійти ВМС, не було акумуляторних батарей. Для придбання їх потрібні були б 12 млн. доларів США. Не були в строю призначені для передання ВМС кабельне судно, малий протичовновий корабель, ракетний катер Р-15 і торпедолов.

Тактику “випаленої землі” знову застосовувало російське військове керівництво в стосунках з нами. Ми не сумнівалися, що в Севастополі нам дістануться такі самі, як і в Донузлаві, розграбовані й приведені в несправність кораблі та не придатні для використання об’єкти. Неоголошена війна тривала, і здавалося, їй не буде кінця.

За п’ять років такої неоголошеної війни зруйновано багато що. Україна зазнала величезних збитків, їй майже нічого не дісталося з матеріальних цінностей при поділі Чорноморського флоту. Та й те, що можна було взяти цілим і неушкодженим у кінці 1991 — на початку 1992 року і чим після цього по-господарському розпорядитися, через п’ять років прийшло до нас у вигляді купи металу, голих стін з розібраною підлогою та вийнятими віконними рамами.

А найгірше було те, що Україна, маючи на своїй території Чорноморський флот, не здобула справжньої незалежності. Окрім того, нестабiльна обстановка в місцях дислокації ЧФ не сприяла повноцінному економічному розвиткові. В нестабiльні райони роками не вкладалося потрібної кількості грошей для конверсiї військових підприємств, через що, врешті-решт, страждали люди, втрачали робочі місця. Гинули й ті підприємства, що працювали на флот, бо не мали одного справжнього хазяїна.

Не менш складне становище склалося й у ВМС. Через три місяці після першої президентської комісії приїхала друга. Разом з нею працювала комісія Міністерства оборони. Обидві вони визначили, що, незважаючи на поліпшення справ, недоліків ще багато. Серйозній критиці було піддано штаб та його начальника. Потім відбулося слухання в Києві, після чого командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, заступник командувача ВМС контр-адмірал Олексій Риженко й начальник штабу — перший заступник командувача ВМС контр-адмірал Микола Костров подали на ім’я міністра оборони рапорти з проханням звільнити їх із займаних посад. Двоє перших — “у зв’язку зі станом здоров’я”. Міністр оборони генерал-лейтенант Олександр Кузьмук задовольнив їхні прохання. Причини такого таємничого одностайного рішення до кінця так і не було з’ясовано. Пізніше прес-служба Міністерства оборони України повідомила, що Миколу Кострова звільнено рішенням міністра оборони України “за численні недоліки в роботі”.

28 жовтня 1996 року Верховний Головнокомандуючий Збройними Силами — Президент України Леонiд Кучма підписав Указ про звільнення віце-адмірала Володимира Безкоровайного з посади заступника міністра оборони — командувача ВМС України і залишення його в розпорядженні міністра оборони України. Пізніше його було призначено помічником міністра оборони України і він став куратором питань поділу флоту.

Указом Президента України від 28 жовтня 1996 року заступником міністра оборони України — командувачем ВМС України призначено контр-адмірала Єжеля Михайла Бронiславовича.

Михайло Єжель народився 19 жовтня 1952 року на Вiнниччині. Українець. 1975 року закінчив Чорноморське вище військове морське училище ім. П. С. Нахiмова в Севастополі. В період з 1975 до 1993 року проходив службу на різних кораблях Тихоокеанського флоту на посадах від командира батареї до командира дивізії протичовнових кораблів. 1987 року закінчив Військову Морську академію в Санкт-Петербурзі. Займав посади заступника начальника управління ВМС Генерального штабу ЗС України, заступника командувача ВМС України з озброєння. Після закінчення Академії Збройних Сил України 1996 року проходив службу в Головній військовій інспекції Міністерства оборони.

Відбулося ще одне призначення.

26 жовтня наказом міністра оборони України першим заступником командувача — начальником штабу Військово-Морських Сил України призначено контр-адмірала Фомiна Віктора Васильовича, який займав посаду начальника оперативного управління — заступника начальника штабу ВМС України. Віктор Васильович — досвідчений офіцер, він закінчив Академію Генерального штабу.

13 листопада — нове призначення. Заступником командувача ВМС України став контр-адмірал Пiвненко Iлля Петрович.

Це досвідчений адмірал, який пройшов школу підводного флоту на Тихому океані. Закінчив Військово-Морську академію в Ленiнграді, командував окремою бригадою підводних човнів, був першим заступником командувача Приморської флотилії різнорідних сил Тихоокеанського флоту. Ілля Петрович закінчив Вищі академічні курси при Академії Збройних Сил України. З 1992 до 1994 року — начальник Управління ВМС Генерального штабу Збройних Сил України, а згодом — начальник кафедри ВМС Академії Збройних Сил України.

За два місяці до цих подій на посаду заступника командувача ВМС з виховної роботи було призначено капітана 1-го рангу Юрія Караваєва.

Перші кроки нового керівництва показали, що Київ дав чіткі установки не займатися політикою, а робити все можливе для введення в стрій кораблів, підвищення боєготовності. За короткий, здавалося б, час свого керівництва командувач ВМС України Михайло Єжель домігся ухвалення основних положень проекту Військово-Морської концепції України, підняв на новий, вищий, рівень організацію командування ВМС, поліпшив виконавчу дисципліну. Нарешті, на рівні Військової ради ВМС України було визначено завдання, покладені на український флот. За словами контр-адмірала Михайла Єжеля, в мирний час ВМС вирішують завдання підтримання постійної бойової готовності сил і несіння бойового чергування, охорони та захисту виключної (морської) економічної зони, боротьби з тероризмом на морі, а також участі в миротворчих операціях разом з ВМС інших країн під егідою ООН. У воєнний час український флот має вирішувати завдання боротьби з угрупованнями противника, пошуку та знищення його підводних човнів, охорони районів базування; сприяти сухопутним військам у приморському напрямі.

Основним класом корабля у вирішенні проблем на Чорному морі буде корвет вітчизняного виробництва. У складі ВМС будуть і багатоцільовий фрегат, бойові ракетні та артилерійські катери, десантні та міннотральні кораблі. Планується створення підводних сил.

Головною базою ВМС України є Севастополь. Крім цього, ВМС базуватимуться в Одесі, Очакові, Чорноморському, Новоозерному та в Феодосії.

Важко уявити творення нашого флоту без допомоги українського народу. Шефська допомога підприємств, державних адміністрацій та громадських організацій з різних міст України, яка здійснювалася з першого дня підписання Президентом України Указу “Про організацію шефства над кораблями ВМС України”, надавалася практично усіма областями країни, і лише за 1996 рік склала суму близько 4 мільйонів 200 тисяч гривень. Особливо відзначилися Херсонська область, яка перерахувала українському флотові 787,8 тис. гривень, Вінницька — 773 тисячі, Харківська — 600, місто Київ — 560, Миколаївська — 260, Полтавська — 225 та Рівненська — 134 тисячі гривень. Не забували про нас і Одеська, Дніпропетровська, Чернігівська, Донецька, Запорізька і Черкаська області та Крим.

Призначення нового командування збіглося з активізацією переговорів щодо флоту, і призначеним керівникам з першого дня довелося поринути в атмосферу міждержавних відносин. Після переговорів двох делегацій у Севастополі почалася зустріч у Києві, проте ні одна, ні друга зустріч не просунули сторони до вирішення проблеми. Найголовніше питання — про поділ інфраструктури в Севастополі, як і раніше, залишалося каменем спотикання. Росія не хотіла нічого віддавати в Севастополі.

Отже, українські моряки залишалися без медичних та культурних закладів, а флот — без складів, місць заправки пального тощо.

Така жорстка позиція російської делегації на переговорах щодо поділу об’єктів була не випадковою. Як заявив один з військових експертів російської сторони, їм було наказано нічого не здавати.

Виникало законне запитання: кому вигідно те, щоб переговорний процес не зрушив з місця? Україна, зрозуміло, була зацікавлена в якнайскорішому розв’язанні проблеми ЧФ. В разі підписання договору Росії довелося б сплачувати чималі суми за оренду інфраструктури Севастополя. Крім того, російська сторона при взаєморозрахунках зобов’язана була б заплатити за 31,7 відсотка кораблів, що залишалися в російському ЧФ, бо при поділі кораблів у співвідношенні 50 на 50 український флот брав тільки 18, 3 відсотка. Російській стороні довелося б викласти чималу суму і за майно, якого не виявиться при поділі 50 на 50, адже ділитися воно повинно було за станом на серпень 1992 року. Загальна сума була чимала і вона могла б частково компенсувати борги України за енергоресурси. Українська сторона мала б постійне джерело прибутку і від оренди і змогла б цю суму направляти на оплату за російські енергоресурси, що постачаються. На додачу, для української сторони перебування російського флоту могло б стати невеликим важелем при веденні переговорів з Росією у найважливіших напрямах. У разі необхідності можна було ввести які-небудь додаткові податки, пов’язані з перебуванням російського ЧФ на її території, а то й взагалі виключити норму Конституції, де допускається тимчасове перебування іноземних військових формувань. Тому Україна була зацікавлена в скорішому вирішенні проблеми ЧФ, чого не можна було сказати про командування російського ВМФ та полiтиків Російської Федерації.

Одразу після підписання угод Росії довелося б платити чималу суму за перебування флоту. Віддати українській стороні навіть невелику частину об’єктів у Севастополі — означає зменшити зону своєї присутності, а отже, і впливу. Вигідно було базуватися, але не платити.

Неоголошена війна тривала. В кінці 1996 року ще раз своє справжнє обличчя показало керівництво Чорноморського флоту, яке стало організатором загальноміського мітингу проти поділу ЧФ і на підтримку “російського” статусу Севастополя. Про таку діяльність командування ЧФ привселюдно заявив на пленарному засіданні Верховної Ради Криму відомий борець за російський статус міста Олександр Круглов. Пізніше в інтерв’ю журналістам він сказав, що напередодні мітингу адмірали ЧФ зібрали в штабі керівників патріотичних і ветеранських організацій для вироблення тактики спільних дій. Передбачалося, що “блокуються будови адміністрацій, і в цих умовах виставляються вимоги представникові Президента про те, щоб найближчого часу було проведено сесію міськради, де було б підтверджено російський стасус Севастополя” (“Зеркало недели”, 21 грудня 1996 р.). Цей вислів Олександра Круглова підтвердився діяльністю, якою від дня виникнення проблеми ЧФ займалося командування флоту. Того дня після мітингу близько 150 учасників вирушили до мера міста Віктора Семенова, щоб висловити протест у зв’язку з останніми його заявами про український статус Севастополя (Віктор Семенов справді став на захист Конституції України). Тільки завдяки щасливому випадкові тоді в сутичці з міліцією не пролилася кров.

1997 рік поки що не приніс бажаних змін. Нові кроки російських політиків усе більше підтверджують, що Україну намагаються примусити вкотре піти на поступки в питанні поділу ЧФ. Уряд Росії не виключає зменшення в 1997 році поставок з РФ в Україну нафти, газу, деревини, сировини для легкої промисловості, целюлози та комплектуючих для машинобудівної промисловості.

В тому, що Росія веде економічну війну проти України, доводиться впевнюватись усе більше. З різних джерел, які журналісти називають надійними, ми довідуємося про нові факти, що підтверджують це. Зокрема, як російське керівництво активно пропрацьовує з Туреччиною питання про відмову Україні в спорудженні нафтопроводу “Джей-хан—Самсун” і потужного нафтотерміналу в Самсуні. Натомість Туреччині пропонувалося використовувати термінали в Новоросійську, Туапсе й Батумі. При цьому Росія пропонувала взяти на себе витрати на будівництво самсунського терміналу. Активізуючи роботу над проектом газопроводу “Туркменія—Іран—Туреччина—Європа”, російська сторона все більше виявляла бажання, щоб Туреччина, в свою чергу, відмовила Україні в терміналі в Самсуні. Росія продовжила спорудження нафтопроводу через її територію в Туреччину. Паралельно Росія вела переговори з урядом Туреччини про обмеження проходу танкерів через Босфор і Дарданелли.

Стало відомо і про такий факт: ще у вересні 1996 року Президент Борис Єльцин одержав і від своєї розвідки, що діє за кордоном, і від військового відомства про те, що Україна все ж таки має намір вступити в НАТО, попередньо підписавши широкомасштабний договір з Росією. Тому Президент дав завдання прем’єр-міністрові та міністрам закордонних справ і оборони, а також Службі зовнішньої розвідки (СЗР) і Головному розвідувальному управлінню (ГРУ) розробити адекватні заходи щодо України, серед яких важливе місце займають економічні санкції.

В свою чергу спікер Держдуми через прем’єра переказав Президентові Єльцину, що всі документи, які планується підписати з Україною, мусять пройти через “думську цензуру”. Інакше їх просто не ратифікують, а Президентові загрожуватиме імпічмент. Висунуто також умову, що підписати документ можна лише після закриття питання з ЧФ.

Під час вирішування всіх цих проблем посилились і “бойові дії” на економічному “фронті”: введено ПДВ на різноманітні товари, став жорсткішим контроль за цінами та поставками енергоносіїв і за вчасною сплатою їх. Ввозити імпортні вантажі РФ намітила не через Україну, а через Польщу та Білорусь (“Всеукраинские ведомости”, 4 січня 1997 р.).

З усього цього неможливо було не побачити послідовність і цілеспрямованість дій. І доки російські політики “воювали” проти України, Чорноморський флот повільно вмирав. Лідер Російського загальнонародного союзу віце-спікер Держдуми РФ Сергій Бабурін у ті дні в своїй заяві навів дані, які характеризували стан Чорноморського флоту на середину квітня 1997 року. Якщо на 1 січня 1992 року до складу ЧФ входило 110 бойових кораблів, сьогодні їх 43. З 14 підводних човнів залишилося тільки 4. З 40 кораблів спеціального призначення — 15, а з 189 морських суден забезпечення — 106. Катастрофічна ситуація склалася й у військово-повітряних силах ЧФ: на момент розпаду СРСР флот мав 16 аеродромів, а зараз тільки 2. З 400 літаків зберіг 39, з 142 вертольотів на той час залишилося 48. Чисельність ЧФ зменшилась з 69 тисяч осіб до 29 тисяч (“Всеукраинские ведомости”, 17 квітня 1997 р.). Про стан флоту свідчив і такий факт. У весняному збір-поході ЧФ замість заявлених 50 кораблів, які повинні були вийти в море, насправді вийшло тільки півтора десятка.

Таке ослаблення флоту спричиняло і послаблення політичного впливу в регіоні й на Україні зокрема. Це добре розуміли як політики, так і військові в Росії. Тому як ті, так і інші шукали будь-які можливості не допустити такого послаблення. Сергій Бабурін вимагав “негайної відставки Головкому ВМФ РФ адмірала флоту Фелікса Громова за розвалювання та загибель довіреного йому флоту”. Костянтин Затулін заявляв, що “без жорсткої розмови з Україною ніякого протверезіння там не станеться” і для Росії врешті-решт краще було б “сприяти розпаду України, ніж терпіти її постійний виклик Росії” (“Интерфакс”, 27 березня 1997 р.). Активізувалося й політичне життя в Криму. У Севастополі наприкінці березня відбувся 1 з’їзд російських громад Криму. Ініціаторами його проведення виступили Російська громада Севастополя та керівництво Чорноморського флоту. З’їзд охоронявся військовослужбовцями ЧФ. Головна мета була чітко визначена — консолідувати всі проросійські організації Криму для протидії так званій українізації півострова. На з’їзді було ухвалено рішення про створення Ради російських громад Криму. Те, що відбувалося, не викликало сумніву, що антиукраїнські сили консолідувалися й вирішили взяти реванш, а “ударною силою”, як і раніше, все яскравіше став виявляти себе російський ЧФ, що базується в Севастополі, Феодосії та інших частинах Криму. Це ще раз доводило, що якщо раніше командування флоту активно маскувало своє керівництво антиукраїнським рухом на Півдні і в Криму, то зараз виступило з відкритим забралом, розгорнувши по суті “похід на Київ”.

Суттєву допомогу такому рухові надавали і російські державні структури. Комісія Ради Федерацій з питання щодо правового статусу Севастополя дійшла висновку, що Росія повинна “прямо і відкрито” заявити про свої історичні права на Севастополь і не приховувати розходжень з Україною. Комісія також пропонувала виділити Севастополь в “окрему територіальну одиницю зі спеціальним міжнародним статусом”, а також вирішення проблеми міста “шляхом створення адміністративного управління Севастополем під юрисдикцією СНД”.

Такі заяви носили, звичайно ж, провокаційний характер. Піти на обговорення їх означало б для України відступити ще на крок від своєї позиції стосовно Севастополя, визнати спірність території, а загалом і визнати існування аморфної СНД. Фатальним для міста та його жителів було б подвійне підпорядкування. Ми добре знали, до чого призвело подвійне підпорядкування ЧФ, який де-факто залишався російським. Таким міг би виявитися і Севастополь.

На подібні заяви окремих політиків в Росії офіційна Москва чи продовжувала мовчати, чи мимохідь говорила про відсутність претензій. У наявності були добре помітні методи подвійних стандартів, коли хтось з політиків Росії озвучує територіальні претензії до України (зупинення поділу Чорноморського флоту, належність Севастополя Росії і т.д.), а офіційний Кремль заявляє про відсутність будь-яких територіальних претензій. З послабленням присутності в Україні висловлювала свою незгоду і російська військова верхівка, яка йшла в руслі тієї ж політики подвійних стандартів.

Протягом 25—26 березня російські військові літаки-”шпигуни” буквально тероризували український повітряний простір поблизу Одеси. Про те, що вони кружляли над нашою землею з розвідувальною метою, повідомили самі російські засоби масової інформації. Два літака ТУ-22, що піднялися з російського аеродрому в Самарській області, ввійшли в повітряний простір Чорноморського узбережжя України. На запити не відповідали. На перехоплення піднялися українські винищувачі. Після цього російські літаки змінили курс і пройшли за 2—3 кілометри від українського острова Зміїний. Це була явна провокація, яка тільки чудом не закінчилася трагедією для російських пілотів і конфліктом між двома країнами. Українська сторона проявила в цьому випадку виняткову стриманість. Важко сказати, чим би така зневага до існуючих правил закінчилася для російських літаків, якби вони здійснили подібне не в українській зоні відповідальності. Нашою ж реакцією на інцидент стала телеграма, направлена начальником Генштабу Збройних Сил України генерал-лейтенантом Олександром Затинайко до його російського колеги Віктора Самсонова, з вимогою, “щоб більше цього не повторювалось”. Однак 28 березня росіяни посилили угруповання і підняли ТУ-22, ІЛ-76, АН-30, АН-26 і знову прийшли в українську зону відповідальності. Літаки самостійно і без попередження змінювали висоти, створюючи тим самим передаварійну ситуацію в повітрі, після чого виникла передумова зіткнення. Довелося більше ніж на годину закрити міжнародний аеропорт “Одеса”. У повітря були знову підняті українські винищувачі.

Інакше як провокацією неможливо було назвати дії російських літаків, що стосуються українського сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”. Літаки імітували атаку нашого корабля, який був у тому районі після проведених спільних маневрів з кораблями постійного оперативного з’єднання НАТО на Середземному морі. Це з’єднання, до складу якого увійшли фрегат УРО Греції “Ідра”, фрегати УРО ВМС ФРН “Нідерзаксен”, Італії “Еуро”, Нідерландів “К. Доорман”, Турції “Адатепе”, США “Карр” та есмінець фрегат УРО ВМС Великобританії “Бірмінгем”, перебувало з неофіційним візитом в порту Одеса з 23 до 28 березня.

Після таких дій російської авіації начальник українського Генштабу знову надіслав ще одну телеграму до Москви, в якій закликав російську сторону “вжити негайних заходів щодо дотримування авіацією Росії міжнародних правил”. Однак на жодну телеграму відповіді не надійшло. Більше того, начальник українського Генштабу навіть не зміг зв’язатися по телефону з начальником Генштабу Росії. Неоголошена війна тривала.

Така зневага російського військового командування до елементарних міжнародних норм свідчила багато про що. Перш за все про бажання ще раз довести, хто хазяїн на Чорному морі і що всі претензії української сторони не враховуються і враховуватися не будуть. І цей випадок був не одинокий. Кораблі Чорноморського флоту, де-факто підпорядковані російському командуванню, більше п’яти років безперешкодно заходили до наших бухт, проводили навчання в наших водах та на нашій території, нікому не повідомляючи і ні в кого не питаючи дозволу. Найчудовіші заповідні місця поблизу Керчі та Феодосії використовувалися ЧФ як полігони, які після кожних навчань поповнювалися тисячами тон металу. Практично ці ділянки перетворені на мертві зони, які навряд чи пощастить оживити. І все це відбувалося на нашій землі.

Широкомасштабну психологічну війну ведуть російські політики і проти нашого народу, особливо в місцях дислокації Чорноморського флоту. Великі моральні та матеріальні збитки через таку їхню діяльність ще довго даватимуть про себе знати. Не мине безслідно те, що десяткам тисяч українських молодих хлопців, які служили, по суті, в російському Чорноморському флоті в тому віці, коли формується свідомість, утовкмачувалась у голови на заняттях з гуманітарної підготовки та в повсякденному житті російська ідеологія, нав’язувалася думка про те, що Україна не може бути незалежною. На таких заняттях вивчалася історія лише Росії, пропагувалася тільки російська політика.

Ці збитки найзначніші. Для України легше буде збудувати флот, ніж довести до свідомості мільйонів людей, які зазнали серйозної обробки з боку російських полiтиків, командування ЧФ та ідеологічного апарату ЧФ у період вирішування проблем флоту. Нелегко буде добитися розуміння цими людьми важливості незалежності держави. А без цього незалежності ніколи не досягти.

Було б також найглибшою помилкою узаконити перебування російських військових формувань на території нашої України.

Держава доти не може вважатися справді вільною, доки хоча б одна нога солдата іншої країни стоїть на землі цієї держави.

У мене немає ні краплi сумнівів, що доки російський Чорноморський флот базується на нашій землі, спокою цій землі не буде. В Росії завжди знайдуться ті, хто знов і знов намагатиметься в своєму прагненні до влади розіграти кримську чи севастопольську карту, спираючися при цьому на російських солдатів, які перебувають на українській землі.

У мене також немає ні краплi сумнівів, що два народи — український і російський — назавжди залишаться друзями, а політики, які проповідують великодержавний шовiнiзм, підпорядкування одного народу другому, зазнають краху.

Вірю також, що спливе зовсім небагато часу, і люди, які дізналися про справжні політичні мотиви, що ними керуються відомі російські полiтики при вирішуванні надуманої проблеми Чорноморського флоту, зрозуміють: подібне у стосунках двох народів не повинне повторитися.