Анатомія неоголошеної війни

Коли йдуть по-англійському

В житті трапляється чимало ситуацій, коли вихід по-англійському не вважається ознакою поганого тону. Але навряд чи така поведінка допустима в дипломатії, під час розв’язування найсерйозніших державних питань, коли ти сидиш за столом переговорів, а той, хто їх з тобою повинен вести, виявляється, полетів, не попрощавшись. Це вже навряд чи можна назвати невихованістю. Саме такий випадок і стався в Севастополі під час переговорів делегацій України та Росії.

Обидві делегації зустрічалися для того, щоб намітити практичні кроки реалізації Угоди між Російською Федерацією і Україною про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту, підписаної обома президентами 15 квітня 1994 року. В цьому документі, зокрема, відзначалося, що Росія і Україна, прагнучи до зміцнення дружби, співробітництва і партнерства між обома країнами, погодилися про таке:

Ст. 1. Військово-Морські Сили України та Чорноморський флот Російської Федерації базуються окремо.

Ст. 2. Україні залишається 15—20 відсотків кораблів та суден Чорноморського флоту.

Ст. 3. Протягом 10 днів підготувати Угоду про параметри такого поділу.

За заявою Президента України Л. Кравчука, тоді ж, 15 квітня, з Президентом Росії Б. Єльциним було досягнуто домовленості про створення бази російського Чорноморського флоту на територiї України. Л. Кравчук підкреслював, що мова йде саме про “базу, а не про бази” (“Крымская правда”, 20 квітня 1993 р.).

Для вирішення цих питань 21 квітня й зібралися делегації двох держав. Українську сторону представляли міністр оборони України генерал армії Вiталій Радецький, заступник міністра закордонних справ України Борис Тарасюк, заступник міністра оборони України генерал-полковник Iван Бiжан та командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Російську — міністр оборони РФ генерал армії Павло Грачов, посол з особливими дорученнями МЗС РФ Юрій Дубинiн та Головнокомандуючий ВМФ РФ адмірал Фелікс Громов.

Про позиції російської делегації ще напередодні переговорів заявив генерал армії П. Грачов під час зустрічі з особовим складом ЧФ. Зокрема, він відзначив: “Ми зробимо усе, щоб Севастополь став головною військово-морською базою Росії на Чорному морі” (“Флаг Родины”, 22 квітня 1994 р.).

Це була не просто заява. Це була позиція хазяїна, який диктує свої умови в себе вдома. Павло Грачов не хотів бути дипломатом, тому на компроміси йти не збирався. В цьому мені довелося переконатися, коли я був присутнім на окремих етапах переговорів. З перших же хвилин, коли обидві делегації вирішили визначити загальну кількість кораблів, які треба було поділити, російська сторона почала нечесну гру, заявляючи, що на Чорноморському флоті 356 кораблів та суден різних класів. Цю кількість і запропонували поділити. Українська сторона назвала цифру 900. Спроби узгодити загальну цифру не дали позитивних результатів. Тоді було доручено експертам обох сторін ще раз уточнити загальну кількість кораблів та суден на флоті.

Не змогли делегації в перший день домовитися і про місця базування. Російська сторона наполягала на розміщенні своєї частини флоту в Криму з головною базою в Севастополі, а Україні віддавала узбережжя, що залишалося. При цьому російська делегація повністю виключала розміщення українських ВМС на півострові. Їм пропонували Миколаїв, Очаків, Одесу, Iзмаїл. Українська сторона не виключала можливості базування майбутнього російського флоту на півострові, але була категорично проти того, щоб українські ВМС базувалися поза Кримом та Севастополем.

Другого дня все ж таки вдалося при визначенні кількісного складу кораблів Чорноморського флоту спинитися на цифрі 833. Це число ділилося наполовину. Після цього Україна одержувала 18,3 відсотка, а іншу свою частину віддавала за борги Росії. В результаті українські ВМС набували кораблів та суден різних класів 164. Правда, після визначення цієї цифри міністр оборони РФ П. Грачов одразу ж звинуватив українську сторону в захопленні 126 одиниць різних плавзасобів. Тому, як він обґрунтував, з Чорноморського флоту залишиться передати тільки 38. Це було невмотивоване звинувачення. В розрахунок бралися тільки найдрібніші плавзасоби, переважно катери, що були у військово-морських училищах, які перебували раніше в центральному підпорядкуванні, а не в складі Чорноморського флоту.

У Росії залишалося 669 одиниць. За класами кораблів попередні цифри було визначено. Усього на ЧФ було 90 бойових кораблів, 56 бойових катерів, 43 корабля спеціального призначення і майже 650 морських суден, кораблів та рейдових суден забезпечення. До українських ВМС повинні були відійти 19 бойових кораблів, 10 бойових катерів, 7 кораблів спеціального призначення, 128 морських та рейдових суден забезпечення.

По місцях базування обидві сторони так і не дійшли згоди. Російська сторона продовжувала наполягати на тому, щоб ЧФ базувався на всіх попередніх об’єктах у Криму. Українська пішла на компроміс, запропонувавши для базування значну частину севастопольських бухт і Донузлав.

Зважаючи на невирішеність цього питання, обидві делегації двадцять другого квітня після короткого обіду повинні були зустрітися о 15.00. Міністр оборони Росії після ранкового засідання провів прес-конференцію, куди було запрошено точно за списком, визначеним прес-центром ЧФ, тільки журналістів, які прибули з Москви, і проросійських — з Криму та із Севастополя. Не було туди допущено і багатьох кореспондентів, які працюють на іноземні агентства масової інформації. Нам тоді здалося дивним, що переговори ще не закінчилися, а Павло Грачов вирішив провести прес-конференцію.

Коли українська делегація о 15.00 сіла за стіл переговорів, щоб зафіксувати вже узгоджені параметри та положення, яких на той час було чимало, міністра оборони РФ в залі не виявилося. Почали чекати. Лише через півгодини стало відомо, що генерал армії Павло Грачов перебуває на аеродромі Бельбек і має намір вилетіти до Москви. Всі, серед них і члени російської делегації, були спантеличені. Довелося розійтися. Потім Вiталій Радецький на зустрічі з журналістами не зміг або скоріше не схотів відповісти на одне запитання: чому поїхав Грачов?

Лише пізніше ми дізналися, що російський міністр оборони, виступаючи перед журналістами, звинуватив українську сторону в зриві переговорів і висуненні неприйнятних для майбутнього російського флоту умов. Ця заява швидко рознеслася по засобах масової інформації, що, звичайно ж, позначилося на уявленні людей про те, хто завів переговори в глухий кут. Павло Грачов виграв у часі. Повернувшись до Москви, Грачов назвав позицію української делегації щодо Росії дискримiнаційною і запропонував створити державну комісію під керівництвом прем’єр-міністрів чи перших заступників, а до складу делегацій включити не тільки військових і дипломатів, а й спеціалістів-економiстів. Це ще на якийсь час відсунуло практичне виконання угоди, підписаної 15 квітня обома президентами. Не було виконано тим самим статтю 3, в якій пропонувалося за десять днів підготувати угоду про параметри поділу флоту.

Аналізуючи поведінку російської делегації і самого міністра оборони Росії, неважко було відповісти на запитання: коли йдуть по-англійському? — Коли намагаються зірвати переговори і загнати проблему в глухий кут, щоб, як і раніше, втримати свої позиції в Криму і в особі ЧФ мати потужний важіль тиску на Україну. Вихід Грачова з переговорів нібито дав зрозуміти націонал-патрiотам у Криму, зокрема в Севастополі, що Росія не збирається ділити флот і йти з півострова. Це надало сили і тим, хто хотів нажити політичний капітал на проблемі ЧФ.

Додаткову напругу в Севастополі створило ухвалене сесією міськради рішення про необхідність перебазування з Севастополя ВМС України. Депутати, зрозуміло, знали, що в місті на той час служило майже три тисячі українських офіцерів та мічманів. Якщо врахувати сім’ї, то виходило понад десять тисяч осіб. На постановці питання про виведення українських моряків, на ухваленому потім рішенні деякі депутати заробляли політичний капiтал перед черговими виборами до міськради. Особливо відзначався в цьому голова міськради Віктор Семенов, який звинувачував ВМС у дестабiлiзацiї обстановки, хоч сам був членом Військової ради українського флоту. Ми постійно дивувалися тоді його полiтичним реверансам.

2 червня під час своєї прес-конференції Віктор Семенов заявив, що в Севастополі не можуть перебувати два флоти, у військовослужбовців ВМС України та ЧФ “біологічна несумісність”, вони “недолюблюють одне одного”. Такі заяви Віктора Семенова виникли відразу після того, як Вiталiй Радецький не допустив його на переговори по флоту 15 квітня. До участі в переговорах не було допущено і президента Криму Юрія Мєшкова, бо, за словами міністра оборони України, вони не входили до складу делегації, призначеної Президентом України. Їм довелося залишити зал, де зустрічалися обидві сторони.

“Нелюбов” мера міста до ВМС України дала йому змогу швидко набрати солідні передвиборчі бали. Позицію Семенова хутко підхопили ті, хто вже давно демонстрував нелюбов до молодого українського флоту і до всього українського. Навіть колишні супротивники Семенова, які постійно критикують його на всіх мітингах, стали його прибічниками. Справа не обмежилася лише словами.

На день святкування 50-річчя визволення Севастополя від німецько-фашистських загарбників противники всього українського з ненавистю та злобою розкидали вінки, покладені представниками товариства “Просвiта” до Меморіалу захисникам міста на площі імені П. С. Нахiмова. Потім закидали різними предметами курсантів Військово-морського iнституту, що проходили в урочистім марші містом, почали зривати тризубці з головних уборів військовослужбовців ВМС. Сухих дров до “багаття” підкинула активна дезінформація, поширювана російським телебаченням та газетами про події у Севастополі і Криму. Севастопольців лякали прибуттям на півострів керівників силових відомств разом з численним десантом спецназу, підігрівали “нападами” на дітей адмiрала Касатонова, “замахом” на життя дружини Балтiна, “переміщеннями” та небезпечними “концентраціями” українських військ, розвантажуванням турецьких сухогрузів зі “зброєю” у Феодосії, лякали татарськими “загонами”, озброєними “стiнгерами”, повідомлялося й про космічний “зв’язок” татарських лідерів з керівниками мусульманських держав...

За всіма цими “качками” в “Известиях” (№ 85, 1994 р.) було опубліковано матеріал, який своїм заголовком “Прес-центр Чорноморського флоту продовжує дезінформувати” вже називає головний орган дезінформації, яким керував капітан 2-го рангу Андрій Грачов. Прес-центр ЧФ протягом двох років постійно прищеплював особовому складові та жителям Севастополя і Криму, та й за його межами, відверто негативне ставлення до України, до її Збройних Сил, особливо до ВМС. Недаремно Міністр оборони України Вiталій Радецький вимушений був заявити в одній з телепередач про те, що прес-центр ЧФ, перебуваючи на території України, веде проти неї пряму підривну діяльність і що треба було б його працівників оголосити “персонами нон-грата”. Леонiд Пiлунський тоді повідомив в одному з виступів на кримському радіо, а пізніше в газеті “Пост-поступ”, про бурхливу діяльність начальника прес-центру Грачова, назвавши його “мiні-Геббельсом” (“Пост-поступ”, №17, 1994 р.). Це була, зрозуміло, незаслужена оцінка. Надалі Пiлунський в одній з радіопередач поправив себе.

Виразно антиукраїнську позицію зайняла і редакція “Флага Родины”. Правда, не всі журналісти стали знаряддям у руках Касатонова, а потім і Балтiна. Деякі з розумінням сприйняли процеси, що відбуваються в Україні, в Криму та в Севастополі. Але були й такі, хто з неприхованою ворожістю ставилися до всього українського, вважаючи тих, хто став служити Україні, клятвовідступниками, зрадниками, тими, хто здатний запродати і батька, і матір за посаду, звання чи квартиру. Особливо боляче було читати такі рядки, написані моїми учорашнiми товаришами, яким колись допомагав як у службі, так і в житті.

По суті, прес-центр ЧФ, газети “Флаг Родины” і “Красная Звезда” та ідеологічний апарат помічника командувача Чорноморського флоту з роботи з особовим складом давно вже вели неоголошену психологічну війну з Військово-Морськими Силами України, які щойно народилися. Але це була не тільки психологічна війна. Командування ЧФ усіляко намагалося практично перешкодити будівництву українського флоту, позбавити його бази для становлення і розвитку. З цією метою командування ЧФ в односторонньому порядку, грубо порушуючи всі домовленості між Україною та Росією, віддало наказ про захоплення всіх частин та підрозділів у Чорноморському регіоні, підпорядкованих не ЧФ, а ще Міністерству оборони СРСР та Головному штабові ВМФ, тобто центральним органам.

Така доля випала 31-му випробувальному центрові Міністерства оборони СРСР у Феодосiї з підпорядкованими частинами, розміщеними на території 256 га. Там же було захоплено 414-й судноремонтний завод площею близько 6 га. У Севастополі — 13-й ремонтний завод (16,2 га), завод по ремонту ракетно-артилерійського озброєння. Так само перейшли у власність ЧФ військово-морські проектні iнститути, генпідрядні управління начальників робіт, заводи залізобетонних виробів, управління виробничо-технічного комплектування і чимало інших об’єктів ВМФ колишнього СРСР у Севастополі, Ялті, Євпаторії, Мирному і Саках. Зусилля, яких докладали задля законного підпорядкування їх українському відомству, були марними.

На жаль, такі зовсім недружні кроки командування ЧФ стосовно народжуваних ВМС України спостерігалися з перших же днів і тривали всі два з половиною роки.

Командування ЧФ дійшло до абсурду. За наказом начальника штабу віце-адмірала П. Святашова офіцерському складові Чорноморського флоту заборонили вступати в несанкціоновані контакти з офiцерами ВМС України. А в квітні 1994 року багатьох льотчиків української національності в частинах ВПС ЧФ звільнили від польотів. Це далеко не повний перелік “дружніх акцій” щодо України та її військовослужбовців і просто українців. Командування ВМФ Російської Федерації та Чорноморського флоту не раз пробували підштовхнути Україну до ускладнення взаємовідносин із суміжними державами та Світовим співтовариством. На виконання наказу начальника Головного штабу ВМФ Російської Федерації від 26 квітня 1993 року командувач ЧФ Едуард Балтiн віддав наказ командирові бригади річкових катерів організувати нагляд за 14 катерами ВМС США, переданими в Румунію та Болгарію, а також стежити за польотами двох літаків США “Орiон” з аеродрому Бургас на підходах до дельти Дунаю. Оскільки бригада річкових катерів дислокована на території України, наказ Балтiна був провокаційним.

Командування ЧФ створювало також загрозу судноплавству та безпеці польотів у басейні Чорного моря.