Без права на реабилитацию

Письмо из Польши

Президенту Украины В.Ющенко Председателю Верховной Рады Украины В.Литвину Премьер-министру Украины Ю.Еханурову Послу Украины в Польше Организации ветеранов Украины.

Товарищество памяти жертв Организации украинских националистов и родственников загубленных поляков от человеконенавистнической организации ОУН-УПА полностью поддерживает обращение Комитета ветеранов Украины от 24 мая 2005 года с требованием не придавать членам ОУН-УПА статуса участника боевых действий против фашистов в ходе Второй мировой войны.

Постановление это подготовлено Министерством труда и социальной политики Украины (В .А.Кириленко), сообщил Укринформ. Подготовлен проект для рассмотрения Кабинетом Министров и Верховной Радой Закона о внесении изменений в законы Украины, касающихся статуса ветеранов войны и гарантии их социальной защиты.

В проекте предусмотрено, что его задачей является:

В целях исторической справедливости уравнять права всех украинцев, которые воевали на фронтах Второй мировой войны.

2. Придание ветеранам разных армий, в т.ч. бывшим фашистским, одинакового статуса и социальных гарантий.

Товарищество считает, что министр и автор проекта не видят большой разницы с правовой и моральной стороны участия в войне ветеранов Великой Отечественной войны и боевиков УПА, не беря во внимание, что цели настоящих ветеранов и боевиков были разные, как и мотивы их героизма в войне.

Ветераны ВОВ погибали и проливали кровь в защиту своего народа, своей земли и народов Европы от фашизма.

Красная Армия была главной силой в антигитлеровской коалиции. УПА, наоборот, задерживала освобождение Европы и уничтожала безоружных польских людей в землях: Волынской, Тернопольской, Полесской, Львовской, Станиславской, Люблинской, Ржеговской.

ОУН-УПА уничтожили около 200 000 поляков, около 40 тыс. украинцев и много тысяч евреев. Прокуратура Польши однозначно подтвердила, что украинские националисты из ОУН-УПА в 19 391 947 гг. проводили уничтожение людей. Документы подтверждают, что злодеи ОУН-УПА очень тесно сотрудничали с гитлеровским фашизмом и его вооруженными формированиями.

Неужели семьи погибших согласятся, что в независимой Украине убийц приравняют к настоящим защитникам?

Надеемся, что ветераны ВОВ не допустят признания ОУН-УПА.

^{Президент Штефан Сикерко г. Вроцлав (Польша)}

Два письма В.В.Полищука из Канады

історику, професору Станіславу Кульчицькому (до відома Прем’єр-міністру України і депутатам до Верховної Ради України).

В інтернеті прочитав Вашу статтю п.з. «Воював — але не ветеран, боровся, але не борець», яка примусила мене публічно звернутися до Вас відкритим листом, бо ж Ви торкаєтеся в ній справ небайдужих для України, як держави і українців, як народу.

Темою Вашої статті є захист законопроекту «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави», підготовленого «Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН-УПА», яку Ви очолюєте. На жаль, я не читав тексту проекту, тому обмежуся виключно до Вашої статті.

Мешкаючи у Канаді, я понад двадцять років досліджую феномен українського інтегрального націоналізму і в ході праць над темою дослідив тисячі архівних документів і доступну літературу в українській, англійській, польській, російській і чеській мовах. Пишу про це, щоб не було сумніву щодо моєї необізнаності проблеми.

Пробачте мою відвертість, але після прочитання Вашої статті в мене склалася думка, що:

а) Ви ніколи не досліджували доступних в Україні архівних документів і літератури, які торкаються ідеології, програм і діяльності структур ОУН, зокрема ОУН Бандери, а однією з тих структур була т.зв. Українська повстанська армія, членів якої Ви називаєте «борцями за свободу і незалежність Української держави» — і тому Вам невідомі факти, а якщо так, то Вам би не брати слова у цій справі і не очолювати названу комісію;

б) знаючи історичну правду про злочинну суть ОУН-УПА Ви (це ймовірніше) свідомо стали на захист цього формування не з позицій людини науки, а з позицій політичного прихильника збройної структури, яку в українському народі називають «бандерівцями».

Щоб не ускладнювати проблеми, иідінчуіч до тверджень зі статті в такому порядку, як вони викладені Вами.

Вже на самому початку Ви, всупереч фактам, пишете, що раніше у хорі недругів Української повстанської армії звучав тільки голос українських комуністів. Самі слова: хор недругів, засвідчують, що їх не пише людина науки, а радше пропагандист, бо ж це лексике пропагандиста, а не історика. Це ж неправда, що тільки українські комуністи виступали (і надалі виступають) проти ОУН-УПА, тому й треба запитати: чи українські соціалісти, соціал-демократи, українські демократи в Україні і поза нею мають іншу, ніж в українських комуністів, думку про це формування? Зверну увагу, що ОУН Бандери від лютого 1940 року узурпувала собі право репрезентувати весь український народ, і Ви, виявляється, йдете по цій же лінії, хоч ідеологія, політичні програми й діяльність ОУН чужі українському народові, чужі його природі, доказом чого є наслідки виборів до Верховної Ради України.

Далі Ви кажете, що до українських комуністів приєдналися російські політичні діячі, і що працівникам МЗС України довелось нагадати 16 липня ц.р. своїм колегам про неприпустимість втручання у внутрішні справи України. Виявляється, що й МЗС України стоїть на позиціях, за якими діяльність ОУН-УПА — це внутрішня справа України. Чи справді воно так? Чи МЗС України не помиляється в цьому? Чи ж МЗС України не відомо, що від рук ОУН-УПА-СБ мученицькою смертю загинуло щонайменше 120 000 польського населення і тому діяльність ОУН-УПА (і СБ) не може бути байдужою для Польської держави? Саме тому міністр закордонних справ Польщі 24-го вересня ц.р. заявив, що «УПА для всіх поляків була злочинною організацією» і що реабілітація учасників ОУН-УПА була б прийнята в Польщі як «глибоко несправедлива». Саме злочинна діяльність ОУН-УПА-СБ по відношенню до польського цивільного населення і брак засудження цього формування державною владою України й досі стоїть на перешкоді дружньому співжиттю польського й українського суспільств. Від рук названого формування мученицькою смертю гинули мирні росіяни, чехи, про українське цивільне населення в цьому місці не згадуючи. Чи ж може МЗС Російської Федерації бути байдужим на намагання визнати «бійців УПА» воюючою стороною, коли структури ОУН Бандери виловлювали колишніх радянських солдатів (котрі переховувалися у волинських селян) і розстрілювали їх або душили путами, а трупи вкидали в колодязі? Ні, справа ОУН-УПА, це не «внутрішня справа України», це біль України й суміжних країн, але передовсім України, якого можна позбутися тільки шляхом розкриття історичної правди про це формування. Це ж бо проблема, яка стоїть на перешкоді скласти дружні відносини між українським і польським народами (не між державними структурами, бо це інша річ, а між народами). Тарас Бульба-Боровець писав у «Відкритому листі до проводу ОУН Бандери» (Оборона України», 10 серпня 1943 р.) таке: Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Йшлося про партію ОУН Бандери. То що ж — держави, яких громадянами були вирізуванні боївками ОУН Бандери «національні меншості», не можуть противитись визнанню ОУН-УПА? Пригадаю, що національні меншості захищаються міжнародним правом. При цьому зразу ж, з позиції українця, скажу: чи світлу мету — побудову української держави, можна здійснювати методами народовбивства — «вирізуванням національних меншин» і, додам, терором у відношенні до українців?

Ви учасників УПА називаєте бійцями УПА, маючи на думці УПА як армію. А чи справді УПА була армією? Хто, крім держави, може творити армію? То, може, Ви вважаєте, що ОУН Бандери 30 червня 1941 року справді прокламувала українську державу? Якщо так, то розмова з Вами взагалі недоречна. УПА не була ні армією, ні повстанським рухом, ні партизанкою. Про «армію» я вже сказав, що її творити може тільки держава, а не якась партія, натомість щодо «повстанського руху», то в його склад входять виключно добровольці, тоді коли в УПА вже в травні 1943 року понад 50% були терором, отже злочинним шляхом, «мобілізовані» українські селяни. Те саме відноситься до «партизанки» — її учасниками можуть бути послані в партизанку державою солдати, або ж добровольці, а щодо УПА, слід повторити, то в її складі були терором «мобілізовані», отже не послані державою і не добровольці.

Якщо учасники УПА не були ані бійцями (солдатами), ані партизанами, ані учасниками повстанського руху, то не можна про них говорити, як про «ветеранів». Не випадково ж Міжнародна Асоціація Ветеранів ІІ-ї світової війни не прийняла до свого гурту УПА, хоч ОУН Бандери багаторазово й наполегливо домагалася цього.

У цьому контексті слід поставити запитання: то чим же була УПА? За визначенням того ж Тараса Бульби-Боровця, збройні відділи ОУН Бандери мали характер партійних боївок (див. ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 103–105). Хто ж входив у склад тих «партійних боївок»? Архівні документи дозволяють на сформулювання досить чіткої відповіді на це запитання: хребет УПА, тобто її середній і вищий командний склад, становили члени ОУН Бандери, як правило галичани — колишні поліцаї в німецькій службі, котрі на наказ ОУН Бандери в березні 1943 року пішли зі зброєю в руках «до лісу» (це в основному середнього рівня командування) і колишні солдати, підофіцери й офіцери батальйонів Нахтігаль і Роланд, з яких під кінець 1941 року створено 201 батальйон Schutzmannschaften, розформований під кінець 1942 року, а весною 1943 року вони, на наказ ОУН Бандери, пішли на Волинь формувати бандерівські збройні відділи, які початково називалися «Українська Визвольна Армія» (УВА) — див. Літопис УПА, т. 1, с. 46. Названі тут члени ОУН Бандери створили також хребет підпільної мережі цього формування й залучили до неї морально сумнівний волинський елемент, в тому й 16-літніх хлопчаків. До весни 1943 року гітлерівський терор настільки посилився, що тисячі селян Волині були вимушені переховуватися від переслідування по волинсько-поліських лісах, частина з них пішла в радянську партизанку, а частину «організувала» ОУН Бандери, оперуючи гаслами боротьби проти німецьких окупантів. Але таких було замало, то ж від самого початку існування збройних відділів ОУН Бандери, тобто від весни 1943 року починаючи, ця ОУН, застосовуючи терор, узурпуючи право до державної влади, почала «мобілізувати» волинських селян у ряди організованих боївок. З архівних документів видно, що у травні 1943 року не менш 50% учасників бандерівських боївок були «змобілізовані», тобто силою, терором залучені до них. Наведу за українцем, який досі живе у США, на Флориді, опис «мобілізації» до УПА в Галичині після визволення її з-під гітлерівської окупації. Цей українець у листі до варшавського українського (націоналістичної орієнтації) Нашого слова написав таке: вночі прийшли до села «есбісти», тобто боївкарі бандерівської «Служби безпеки», й забрали всіх, понад сотню, здатних до «війська» чоловіків і хлопців і вивели їх у ліс, там поставили в шеренгу й сказали: ви змобілізовані в ряди УПА, а хто не хоче бути в УПА, хай вийде з шеренги. Вийшло кільканадцять молодих галичан і їх тут же, на місці, розстріляли, про що вістка рознеслася по всій околиці. В архівах ДАРО, ДАГОУ та ДАВОВУ я знайшов кількадесят індивідуальних і бланкових «мобілізаційних листків» з періоду гітлерівської окупації західних областей України і після їх визволення, якими волинські й галицькі селяни «покликалися до УПА під загрозою відповідальності перед революційним судом», з репресіями по відношенню до родин включно.

А Ви, шановний Професоре, пишете, що українці «вступали до УПА». З кожним місяцем «мобілізувати» до УПА посилювалося, 1944 року понад 60% учасників УПА були «змобілізовані», отже терором до неї залучені, були «мобілізовані» не тільки рядові учасники УПА, але й майбутні її командири. Приблизно 30% учасників УПА, це були ті, котрих, використовуючи стан гітлерівського терору, фальшивою пропагандою ОУН Бандери залучила до УПА. Вони й «змобілізовані», боячись помсти на родинах, боялися залишити ряди УПА, найчастіше з неї втікали українці з Великої України, але їх, після переловлення, засуджували за «дезерцію» й карали смертю, найчастіше розстрілом перед відділом, а інколи й шляхом відрубанім голови перед відділом. Про це також є архівні документи авторства структур ОУН-УПА-СБ. Це і є зразок класичного терору.

У контексті статті Сергія Гончарова Ви ставите авторові у закид, що він пише про участь бандерівців у гітлерівському геноциді, тоді коли законопроект, про який мовиться, торкається виключно діяльності УПА після визволення з-під гітлерівської окупації, коли йдеться про УПА, якої учасники вели збройну боротьбу з радянською владою. Цим Ви намагаєтесь відмежувати діяльність ОУН-УПА, яка була скерована проти сталінського режиму, від її іншої діяльності, причому встановлюєте не відомо чому межу — жовтень 1944 року, хоч західні області України були визволені починаючи з ранньої весни того року. Ви, як видно, з тактичних міркувань, вигідних під сучасну пору, навіть намагаєтесь відмежувати УПА від ОУН Бандери, бо остання має за собою співпрацю з німецьким окупантом, має за собою страхітливі злочини бандерівської структури у вигляді «Служби безпеки». Те, що Ви робите, це намагання увести в оману Верховну Раду України. Таке Вам, мабуть, підказав чільний захисник ОУН-УПА, колишній упівець, співредактор Літопису УПА, канадський професор Петро Потічний, саме він, теж з тактичних міркувань, пропонує тимчасово відокремити структуру УПА від неславної ОУН Бандери, хоч ОУН-УПА-СБ, це теж ж саме формування і воно нероздільне ані в часі, ані в просторі.

Тут доречним буде пригадати визначення ОУН, яке зробив для потреб Канаріса чільний діяч НСДАП (NSDAP — гітлерівська партія) Шікельданц (Schikeldanz): ОУН є нічим іншим, як тільки малою терористичною групою зі специфічним галицьким забарвленням. Такою ОУН була в міжвоєнний період, в час гітлерівської окупації і після неї, вона, ОУН Бандери, терором присилувала волинських і галицьких селян скоювати злочини проти поляків, росіян, чехів і українців, проти мирного, цивільного населення, вона організовувала й уводила в дію народовбивство.

Ви наголошуєте на тому, що в законопроекті йдеться про пільги учасникам збройної боротьби із радянською владою. Тепер модно виступати проти радянської влади, але такий підхід до справ слід залишити політикам, пропагандистам, натомість історик повинен розглядати події в контексті діючого в час подій державного й міжнародного права. Радянський Союз був державою визнаною міжнародним правом, він був важливим членом антигітлерівської коаліції, натомість ОУН вступила в Другу світову війну як союзник гітлерівської Німеччини, ОУН Бандери дала їй батальйони Nachtigall і Roland, вона до пізньої осені 1942 року віддала своїх членів у розпорядження гітлерівського окупанта (201 батальйон Schutzmannaschaften), а до весни 1943 року в розпорядженні німців була політично підпорядкована ОУН Бандери українська допоміжна поліція. Ця ж ОУН від грудня 1943 року поновила співпрацю з гітлерівським окупантом. Ви, шановний Професоре, пишете неправду про те, що галицькі хлопці воювали тільки за свої клаптики землі, за свою греко-католицьку церкву. Ні, вони брали участь у протирадянській боротьбі на наказ ОУН Бандери, яка очікувала на третю світову війну, про що Ви повинні знати на підставі вже післявоєнних постанов ОУН Бандери, тексти яких доступні в українських архівах і в бандерівській літературі,,Ви, Професоре Кульчицький, словосполучення «злочини УПА» пишете у лапках, неначе ці злочини — лише видумка «недругів ОУН-УПА». Невже Ви не знаєте зізнань отих 16-літніх волинських хлопчаків (родина Подолець), яким ОУН Бандери надала необмежену владу над людьми, наділяючи їх членством у боївках «Служби безпеки», хлопчаків, котрі в потилицю стріляли колишнім радянським полоненим, душили їх путами і вкидали в колодязі (пригадайте тільки з архівів колодязь Куровського!). Невже Ви, Професоре, не знаєте звітів з широкомасштабних «акцій» ОУН-УПА на Іванову Долину, Гуту Степанську, звітів, які знаходяться в українських архівах? Ви кажете, що «злочини УПА», це радянська пропаганда, то невже Ви не знаєте двохтомної фактографічної праці авторства Владислава й Еви Сємашків, в якій на кожній сторінці описи жахливих масових, планових, методичних убивств мирного польського населення Волині й багато прикладів убивств тих українців, котрі помагали беззахисним поляками схоронитися перед мученицькою смертю?

Ну, хай Вам — ОУН-УПА-СБ обтяжують радянські, польські й українські комуністичні автори, але ж є в архівах документи авторства українця, який 1940 року був посланий на Волинь Андрієм Лівицьким організувати там протирадянську партизанку, отже документи авторства послідовника політики Української Народної Республіки. Йдеться про згаданого вже Тараса Бульбу-Боровця. Пригадаю, отже, дещо з тих документів.

У листі від 25 березня 1943 року до «Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери» (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 103–105), його автор, Тарас Бульба-Боровець, отже не комуніст і не полонофіл (у міжвоєнний період репресований польською владою в Березі Картузькій), писав: Польське питання. На згаданій нашій нараді 21.1. 1943 р. ця справа була всебічно обговорена. Тим часом, замість дотримуватися устійненої тактики, Організація в останніх днях відкрила для українців ще один фронт — польський. Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується та вивішується цілі родини і випалюється польські оселі. «Сокирники» вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей. У «Відкритому листі до членів Проводу Організації Українських Націоналістів Степана Бандери» від 10 серпня 1943 року (див. Оборона України від 10.08.1943 р.) той же Тарас Бульба-Боровець пише: Вже в час переговорів, замість того, щоб проводити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення й інші національні меншини. Тут повторю з цього ж листа: Чи правдивий революціонер-державник (за такого вважав себе Тарас Бульба-Боровець — В.П.) може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин (...) За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи за свою партію?

Тарас Бульба-Боровець восени 1943 року був арештований німцями, але встиг ще написати листа від 24 вересня 1943 року до Проводу ОУН-Бандери і Головної команди УПА (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 100–102), в якому мовиться: Ви узурпуєте собі право на суверенну всеукраїнську державну владу, до чого як одно з багатьох політичних угруповань не маєте найменших підстав (...) Ваша «влада» поводиться в терені не як народна революційна влада, а як звичайна банда. Ви замість поборювати анархію в країні, самі її збільшуєте своїм ганебним поступуванням, яке зводиться до варварського мордування безборонних жінок і дітей національних меншин, палення та грабування їх майна, чим стягаєте вічну ганьбу на цілий український народ (...) шомполування й розстрілювання українських селян та палення й грабування їх майна зробилося вашим щоденним заняттям (...) сьогодні ніхто не хоче з українцями говорити. Цілий культурний світ через вас трактує українців не як людей, що шляхом революції борються за свою державу, а як звироднілих варварів і звичайних бандитів (...) так звана «Безпека» на право і наліво шомполує та катує людей.

Пресовий орган Т.Бульби-Боровця Оборона України, отже неначе сам Т.Бульба-Боровець, у номері за серпень 1943 року (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 15, ар. 6, 7) пише: Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну» (...) Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора мільйона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера, Максим, Ришард Ярий, чи може інший провід? (...) Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як «путярами» та «сокирниками» (...) мордувала гірше від гестапо або НКВД? (...) А скільки жертв народу, закутування, або ганебне замучення отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, безпартійних свідомих і чесних українців, які загинули тільки тому, що були інших переконань і засуджували злочинну бандерівську роботу (...) Дика і чужа для нас бандерівщина.

Наведені вище слова писані не «москалями», не українськими комуністами, ані прихильником поляків, їх писав українець, ворог більшовизму, прихильник принципів УНР. Тут процитовані тільки малі фрагменти листів (ширше я їх процитовую у статті Рік 1943: ОУН Бандери на Волині), але й на їх підставі можна стверджувати, що Ви глибоко помиляєтесь, коли слово «злочини УПА» пишете в лапках, коли з тактичних міркувань намагаєтесь відокремити УПА від ОУН. А була ж ще «Служба безпеки» ОУН, була «Польова жандармерія», які до підозрілих, з наказом ОУН Бандери публічно застосовували тортури, домагалися зізнань, підвішуючи над вогнищем. Архівн, авторства «Служби безпеки» документи, показують, що в «слідстві» в підозрілого, підвішеного над вогнищем, згоріли ноги по коліна, а той і так не зізнався у провині. При нагоді скажу, що цитовані вище листи Тараса Бульби-Боровця не поміщені у багатотомному виданні Літопис УПА, хоч вони безпосередньо торкаються цього формування.

Професоре, замість того, щоб давати наукові докази на тему суті і методів діяльності ОУН-УПА-СБ, Ви, щоб відвернути увагу від злочинів ОУН-УПА-СБ, взялися звинувачувати органи радянської влади у злочинах. Щоб не підозрювати мене у прихильності до цієї влади, скажу, що мого батька, Варфоломія Левковича Поліщука (як і понад три тисячі інших, арештованих в Західній Україні після вересня 1939 року, не враховуючи інших понад 20 000 польських громадян), у квітні 1940 року НКВД розстріляло без суду, на підставі резолюції Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року; мене ж з матір’ю і двома сестрами в той же час депортували (в адміністративному порядку) до Північного Казахстану. Не зважаючи на це і в жодному разі не виправдовуючи радянські структури у скоєних ними злочинах, скажу, що «спецгрупи», про які Ви пишете, мали за завдання поборювати ОУН-УПА, і це вони робили, а що в ході здійснюваних ними операцій мали місце зловживання (тими ж колишніми упістами), то це окрема проблема. Тому що окремою проблемою є, навіть бандерівські, докази злочинних масових убивств українських селян, вчинених боі’вками «СБ ОУН» під ширмою радянської партизанки. Крім цього, Ви, Професоре, повинні б знати, що військовий радянський прокурор офіційно вказав на ряд злочинів, вчинених «спецгрупами» і що їх члени, котрі їх допустилися, були притягнені до карної відповідальності. Є також документи, які показують, що організування «спецгруп» було в очах деяких радянських діячів помилкою радянської влади. При цьому слід вказати на те, що організування згаданих «спецгруп» не натрапляло на великі труднощі тому, що «змобілізовані» учасники УПА не погоджувалися ані з метою, ані з методами діяльності, до застосовування яких примушувала їх ОУН Бандери. Може саме тому НКВД був спроможний створити 156 «спецгруп», може саме тому Б.Козак («Смок») спричинився до смерті тисячі бійців УПА і 889 членів ОУН? Цікавим було б психологічне дослідження діяльності того ж «Смока» за час його активності в «СБ» і в «спецгрупі».

Далі, Ви пишете про сталінський набір про злочини бандерівців, я ж кажу, що більш доказового матеріалу про злочини ОУН-УПА-СБ, який залишив історикам Тарас Бульба-Боровець (побіч того також документи авторства структур ОУН-УПА-СБ), не треба, щоб встановити злочинну суть ОУН-УПА-СБ. Це правда, що в радянську епоху радянських людей з дитинства привчали бачити в них (бандерівцях — В.П.) ще небезпечніших ворогів, ніж самі гітлерівці. Але те ж саме ще 1943 року твердив Тарас Бульба-Боровець: українці боялися бандерівців (бандерівців, а не примушених бути в УПА упівців) гірше, ніж гітлерівського гестапо чи НКВД.

Ви, Професоре, з одного боку, вивищуєте вочевидь злочинну «Службу безпеки» ОУН Бандери, а з другого — делікатно вказуєте на «негативний відбиток» діяльності цієї структури. Вам повинно бути відомо, що в рядах ОУН Бандери після визволення західних областей України прийшло до суттєвих ідеологічних і політичних розходжень, Ви, мабуть, знаєте, що на цю тему написав «Дубовий» у своєму обширному, з 1946 року, елабораті (60 сторінок, шукайте в київських архівах). Цього не можна було уникнути: ОУН була партією фашистського типу, а більшість українців Волині були прихильниками УНР, а для українців Великої України фашизм ОУН і поготів був чужий їх природі. Ви, Професоре, ставите у закид Сергію Гончарову, що він наголошує на злочинах ОУН-УПА, а не на самому законопроекті, який, за його словами, є сумнівним продуктом і який, за словами того ж С.Гончарова, дуже пагано пахнет. Але погодьтеся — Ви ж самі захищаєте ОУН-УПА як цілісну структуру — з її програмою, метою і, мабуть, методами, й одночасно Ви в полеміці проливаєте сльозу, кажучи, що Вам незрозумілао, чому так затято ці люди намагаються не допустити інших (тобто упівців — В.П.) до мізерних благ, які сучасна Україна спроможна надати ветеранам. То ж про що Вам, Професоре, йдеться: про історичну правду про ОУН-УПА, чи, просто, про жалість над залишками учасників УПА? Бо, на мою думку, Вашим опонентам (і я до них належу, хоч тільки з наукових, а не політичних позицій) ідеться про те, щоб не створити претексту пробити хвірточку, крізь яку легше буде просмикнути проект щодо визнання ОУН-УПА воюючою стороною за визволення України.

На закінчення скажу: радянський терор — це одна тема, а масовий терор ОУН-УПА-СБ — інша тема, не слід їх мішати ані протиставляти, кожну з них треба вивчати окремо.

І ще: Ви у заголовку статті ставите: «Воював — а не ветеран, боровся — а не борець?» Правдою є, що учасники УПА боролися проти радянської влади, однак не за волю українського народу, вони, учасники УПА, не боролися теж за українську, бандерівського зразка, державу. За таку державу боролася ОУН Бандери. Ви, Професоре, як людина науки, повинні знати, що сама держава не є самоціллю, не є самоцінністю, поняття «держави» слід пов’язувати з її змістом і формою. Український народ не прагнув до створення української держави фашистського типу. Бандерівський рух був рухом, якого метою була українська, фашистського типу, держава, ОУН Бандери боролася за диктатуру в тій державі, але за таку державу не боролися «змобілізовані» учасники УПА, боротьбу за таку державу не підтримував український народ. Саме тому формування ОУН-УПА-СБ не може бути визначене як народно-визвольне. Рух ОУН Бандери не мав на меті визволити народ, тільки побудувати державу, в якій матиме владу, в якій уводитиме в життя фашистську диктатуру. Пригадайте, що сказав на цю тему Степан Бандера: «Наша влада буде страшна!». То чи такої «страшної», «своєї»» влади бажав український народ?

Отже, учасники ОУН-УПА, це в приблизно 90% — жертви ОУН Бандери. Правильно пише Григорій Скірка, що судити треба тих, хто змушував їх воювати проти свого народу — керівників ОУН-УПА. А якщо деяких не примушували, то їм матеріальну підтримку повинні надати бандерівські організації Заходу, об’єднані в т.зв. «Українському визвольному (тепер «державницькому») фронті».

Верховна Рада України давно вже повинна засудити ОУН-УПА-СБ як злочинне формування, відмежувати його від українського народу, а «змобілізовані» учасники УПА, щоб очистися від скверни бандерівщини, повинні розповісти про те, як вони опинилися в УПА і що вони в ній робили і ний наказ. Це й досі не досліджена, вельми важлива для встановлення правди про ОУН-УПА, тема, варто їй присвятити увагу й зусилля, щоб відмежувати український народ від злочинної ОУН-УПА-СБ. Тим, котрі терором були примушені воювати за ідеали ОУН Бандери, керуючись гуманітаризмом, матеріальну допомогу повинні надати харитативні, в тому й церковні, українські організації.

З огляду на завдання очолюваної Вами, Професоре, урядової комісії (вивчення діяльності ОУН-УПА), я вимушений пригадати Вам, що національна держава не є самоціллю для народу, для нього тільки така національна мирна держава є метою, яка гарантує справедливість для всіх її громадян, свободу слова й інші свободи, яка організовує виховання й освіту, охорону здоров’я і безпеку. Держава фашистського типу (в якій верховодить «еліта», «верства луччих людей», які у відношенні до української «маси», «черні» застосовують «творче насильство») не є і не була метою українського народу. ОУН Бандери змагала до побудови саме такої держави, отже (у великій мірі вимушена) боротьба за таку державу не була народно-визвольною боротьбою українського народу ані хоч би його значущої частини, в тому й поліщуків, волинян і галичан. Буду Вам, Професоре, вдячний за суттєві зауваження щодо викладеного у цьому листі.

^{Вересень, 2000 року.}

Після написання цього листа я, 2003 року, опублікував польською і українською мовами список понад 5 тисяч українських жертв бандерівців, географія цих убивств дозволяє зробити висновок, що в 1941–1950 роках від рук структур ОУН Бандери мученицькою смертю згинуло не менше 80 тисяч українського цивільного населення. — В.П.

Професора Станіслава Кульчицького бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА

До моїх рук потрапив документ авторства проф. Станіслава Владиславовича Кульчицького у вигляді офіційного листа Міністерству юстиції України — без дати, писаний ним як керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. З огляду на бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА в цьому документі, він, цей документ, вимагає, щоб віднестися до нього.

Документ має претензії кваліфікувати ОУН-УПА з юридичної точки зору і складається з двох основних частин, перша з них.

«Кваліфікація антирадянської діяльності Організації українських націоналістів і Української повстанської армії». В цій частині С.В. Кульчицький, посилаючись на те, що анексія Радянським Союзом Західної України не була визнана міжнародним правом, правильно пише, що «у період з 17 вересня 1939 р. до 11 лютого 1945 р., з точки зору міжнародного права, уродженці Західної України є громадянами Польщі», але чомусь автор листа обмежує це твердження до названого періоду, хоч воно відноситься до всього часу існування Польської держави, на якої території діяла ОУН (бо ж в радянській Україні вона зазнала краху).

В наступній точці листа його автор послуговується неадекватною для історика лексикою, він бо пише, що «утворені ними (тобто громадянами Польщі — В.П.) політичні організації, зокрема Організація українських націоналістів, а також військові формування, зокрема Українська повстанська армія, є організаціями Польської республіки». Одне коротке речення, а стільки в ньому нісенітниць: 1) не «громадяни Польщі», а невеличка кучка (усього 30 осіб!) українських націоналістів, зібралися у січні 1929 року у Відні і там на «Конгресі» проголосили постання ОУН. При нагоді слід звернути увагу на те, що, за українською семантикою, «конгресом» є «з’їзд, нарада з широким представництвом», а отже ті, що проголосили постання ОУН, не були «конгресом», а зібранням горстки людей, котрі, як це видно з постанови, узурпували собі право говорити від імені українського народу. Але до речі: хто з головних творців ОУН був у 1929 році громадянином Польщі? Невже були ними Євген Коновалець, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Микола Сціборський, отже ті, котрі були ядром твореної ОУН? Далі: ОУН і УПА, як пише автор листа, були «організаціями і формуваннями Польської республіки». В дійсності ж тільки більшість членів названих формувань були громадянами Польщі — до вересня 1939 року — самозрозуміле, а після нього до 1945 року були вони громадянами Польщі, яка перебувала у т.зв. status quo ante helium, тобто у юридичному довоєнному стані Польської держави, частину якої окупувала Німеччина, а частину анексував Радянський Союз, а ці дії ніколи не були визнані міжнародним правом. А говорити про те, що ОУН (і УПА) були «організаціями і формуваннями Польської республіки» це так само, як говорити, що злочинна група, мафія тощо є формуванням такої або іншої держави. Діяльність на території якоїсь держави не означає, що діючі на ній формування є «формуванням» тієї держави. Як Українська військова організація, так і Організація українських націоналістів були терористичними організаціями, які ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні території, а терористична діяльність у цьому напрямі кваліфікувалася як протидержавний злочин, то яким же чином С.Кульчицький хоче увібгати ОУН (і УПА) в рамки «організацій і формувань Польської республіки»?

Далі автор пише, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як боротьба місцевого українського населення проти чужоземної воєнної інтервенції». Справді карколомний і одночасно талмудичний висновок. «Чужоземна інтервенція» завжди скерована проти держави, а не проти населення. Якщо анексію Західної України можна називати «інтервенцією», то вона була скерована проти Польської держави, то чи «місцеве українське населення» (Західної України) боролося в інтересі Польської республіки?

С.Кульчицький правильно пише, що «після 11 лютого 1945 р. уродженці Західної України, з точки зору міжнародного права стають громадянами СРСР», але ж далі він говорить, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як громадянська війна в СРСР». Так можна було б писати, коли б:

а) ОУН не була терористичною організацією, коли б вона мала за собою підтримку значущої частини українського населення;

б) коли б УПА була добровільним, а не терором утвореним формуванням;

в) коли б ОУН-УПА дійсно «вела боротьбу... з радянською владою і радянськими силовими структурами».

Тільки за таких умов можна було б говорити про «громадянську війну в СРСР». Тим часом,

до а): ОУН від самого постання до щонайменше 1950 року була терористичною організацією, яка під час II світової війни і після неї не мала підтримки з боку українського народу, який не бажав мати української держави фашистського типу;

до б): УПА була шляхом терору побудованим формуванням, уже в травні 1943 року в її складі було понад 50% терором залучених до неї українців Волині, а на кінець 1943 року в ній терором залучених було не менше 90%. Кістяком посталої на Волині УПА були перші сотні галичан, командний склад ОУН Бандери покликала зі складу колишніх батальйонів Нахтігаль і Роланд, як теж з політично й організаційно підпорядкованій ОУН Бандери Української допоміжної поліції. При цьому С.Кульчицький чомусь не згадує про суттєве формування ОУН Бандери — про «Службу безпеки», яка тероризувала українське населення, силоміць залучала його в ряди УПА, застосовувала публічні тортури до непокірних тощо (не згадуючи про тортури «третього ступеня» — станок, тобто підвішування над багаттям підозрілого у зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);

до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944–1950 роках зводилася до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба» з радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися, а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.

Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає, але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941–1950 роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний 2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000 прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80 тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може бути мови про відносини злочинної групи чи організації з правоохоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення. Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною, вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною була перерва — від квітня до грудня 1943 року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня 1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею, терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями польського беззахисного населення у 1943–1944 роках не можна називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з державою.

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.

С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний період була членом фашистського Інтернаціоналу.

Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі співробітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же, С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80 000 українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській державі байдужою.

Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова, торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України», Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради послів, але цього, з точки зору міжнародного права, рішення, аж ніяк не можна називати «силоміць нав’язаного», бо на момент прийняття названого рішення воно тільки санкціонувало існуючий стан речей і не було «силоміць насаджене».

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак, українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування всередині держави є різновидом громадянського протистояння або війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР, Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід розглядати за схемою: хто її розпочав, тобто хто був агресором і хто був на боці агресора, а хто виступав проти нього. Не треба, мабуть, доказувати С.Кульчицькому, що агресором була гітлерівська Німеччина, на боці якої в агресії взяла участь ОУН, отже ОУН у цій війні виступала проти антигітлерівської коаліції. Пропаганда про «боротьбу ОУН-УПА на два фронти» — це не терен науки: ОУН-УПА не вела дій ані проти Німеччини, ані проти збройних сил Радянського Союзу з метою їх знищення, ці бандерівські формування не мали на це сили й засобів, а оборонні дії ОУН-УПА проти винищуючих їх збройних сил Німеччини й СРСР не можна називати «боротьбою» з ними. ОУН-УПА мала лише кілька сутичок зі збройними силами СРСР, але, зазнавши від них поразки, зійшла в підпілля.

Далі С.Кульчицький пише про «створену ОУН повстанську армію», як «воюючу сторону в Другій світовій війні». По-перше, УПА не була повстанською армією, бо повстанські рухи і формування складаються виключно з добровольців, тоді коли склад УПА в більшості був терором залучений до неї. А якщо говорити про «воюючу сторону в Другій світовій війні», то, за вказаною вище схемою, слід би С.Кульчицькому вказати, на чиєму боці воювала УПА? Були дві сторони у цій війні: антигітлерівська коаліція по одному боці, а по другому гітлерівська Німеччина зі своїми союзниками. Даючи Міністерству Юстиції України свою оцінку подій, С.Кульчицький повинен був неодмінно визначити — на чиєму боці й проти кого діяла УПА?

С.Кульчицький повторює свою тезу про те, що «оунівці перебували у перманентному стані війни з Польською державою» і тому вони «перетворилися на природних союзників Німеччини після вторгнення вермахту в Польщу». Отже, за С.Кульчицьким, ОУН тільки від вересня 1939 року співпрацювала з Німеччиною, тоді коли це, просто, фальшування історії.

Автор листа Міністерству юстиції України про «проголошення незалежної від Росії Української держави» (тобто про так званий «Акт 30 червня 1941 року) пише як про факт, що відповідає міжнародному праву, на що вказує написання з великої літери «Української держави» і брак оцінки того узурпаторського кроку ОУН Бандери.

С.Кульчицький допускається фальшування історії, повторюючи пропагандивне твердження ОУН Бандери про «створення Української повстанської армії восени 1942 p.» тоді, коли рішення про створення цього збройного формування ОУН Бандери зробила в лютому 1943 року і початкове називалося Українська визвольна армія (УВА), а назву УПА ОУН Бандери привласнила від формування Тараса Бульби-Боровця весною-влітку того ж року.

Кваліфікуючи УПА, С. Кульчицький пише, що її конфронтація з Німеччиною «була однотипною з Рухом Опору у Західній Європі і боротьбою радянських партизанів». Слід, отже, повторити, що ОУН-УПА не провадила збройних дій проти сил Німеччини з метою їх знищення, не знищувала шляхів постачання Німеччиною зброї і солдатів на фронт, не пускала поїздів під укоси тощо, не було, отже, «конфронтації» ОУН-УПА з Німеччиною, ОУН Бандери тільки «гнівалася» на німців за наказ відкликати «Акт 30-го червня 1941 року», а сутички влітку 1943 року (тільки тоді!) з німецькою поліцією чи жандармерією мали на меті здобути зброю і продемонструвати гнобленому гітлерівцями населенню антинімецьку політику.

ОУН-УПА (у великій мірі «Служба безпеки») займалися чимось іншим, ніж «протистоянням з німцями», про це, однак, С.Кульчицький і не згадує: збройні структури ОУН Бандери (УПА, «Служба безпеки», «Польова жандармерія», СКВ) у 1943 році на Волині, а в 1944 році в Галичині проводили масову, планову, доктринальну чистку польського населення, в результаті якої мученицькою смертю впало щонайменше 120 000 польських беззахисних дітей, стариків, жінок, чоловіків. Це — побіч 80 000 українських жертв бандерівців, які впали такою ж смертю у 1941–1950 роках.

Далі С. Кульчицький, не згадуючи ані словом про винищування структурами ОУН Бандери ні польського, ні українського населення, пише про «війну УПА з Армією Крайовою». Треба, отже, чітко сказати: на Волині до грудня 1943 року польська АК не діяла, жоден документ, в тому й документи авторства структур ОУН Бандери, взагалі не згадує про АК, тоді коли головні хвилі масових убивств польського населення пройшли весною, в липні і в серпні 1943 року. АК, захищаючи польське населення, виступала тільки в Галичині до часу, коли на її територію повернулося радянське військо, що сталося весною 1944 року. То про яку ж «війну УПА з Армією Крайовою» говорить С.Кульчицький? Невже про зіткнення АК з УПА на території післявоєнної Польщі? Якщо так, то С. Кульчицький повинен знати, що АК, як сили посталої 1944 року Польської республіки, мали не тільки право, але й обов’язок, хоч би й брутально, знищувати збройні структури ОУН Бандери, які, очікуючи на III світову війну між Заходом і СРСР, ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні повоєнні території, щоб на них створити плацдарм майбутньої, фашистського типу, української держави.

С.Кульчицький пише, що «протистояння УПА радянським і польським силам діяло на користь Німеччині у війні з Об’єднаними Націями. Протистояння УПА німецьким окупаційним силам діяло на користь Об’єднаних Націй в їх війні з Німеччиною». Справді талмудичне тлумачення подій. По суті це — повторювання нелогічної пропаганди ОУН Бандери про «одночасну боротьбу ОУН-УПА проти німців і проти Москви», а С.Кульчицький неначе й не зауважує цієї нелогічності. Адже побоювання сил Німеччини означало б допомогу радянській партизанці, в чому ОУН Бандери не була зацікавлена, і навпаки. Логіка не обов’язкова бандерівським пропагандистам, але вона обов’язкова історикові.

Підсумовуючи листа до Міністерства юстиції України, його автор правильно пише, що «обидві ОУН є утвореннями партійного типу, а не державними структурами, тому питання про визнання їх воюючою стороною в Другій світовій війні позбавлене смислу». Однак далі, мабуть з «Талмудом» у руках, він формулює: «Утворена ОУН(Б) Українська повстанська армія є державною структурою»!!! Якщо «державною структурою», то якої держави? Польської (бо її учасники були громадянами Польщі); СРСР (бо ж учасниками УПА були українці)? Прикметник «державна» (структура) походить від іменника «держава», тоді слід би С.Кульчицькому вказати — від якої «держави» випроваджує він прикметника «державна» (структура)? Зі зіставлення твердження С.Кульчицького, за яким УПА була утворення ОУН Бандери, а отже породила її «партійна структура», то яким же чином ця ж структура стала «державною»? Чи ж це не талмудизм у пояснюванні суті ОУН-УПА?

Раз С.Кульчицький став керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, то він неодмінно мав доступ до архівних документів з фондів українських архівів й тільки з них він повинен знати дійсну, а не з пропаганди ОУН Бандери, суть тієї ж ОУН і утвореної нею УПА. Те, що С.Кульчицький залишається під впливом бандерівської пропаганди частково можна пояснювати участю у названій Комісії одного з найстаріших бандерівців, Євгена Стахіва, але це не виправдовує історика, котрий, вихований у радянський час, послуговується такою, властивою оунівцям, лексикою, як «державницький», «Велика Британія», «перманентна» (революція), неначе живцем узятою з бандерівської літератури, не згадуючи вже про такі терміни, як «бійці УПА» тощо.

Мабуть з метою затемнити картину подій, які визначають суть ОУН-УПА, С.Кульчицький уводить до листа Міністерству елементи «пакту Ріббентроп-Молотов» та справу «Катиня», які не мають відношення до теми.

Ретельний висновок про ОУН-УПА повинен вказати на терористичну суть ОУН Бандери, на застосовуваний нею терор у відношенні до українського населення (у кожному селі ця ОУН мала своїх станичних, «боївкарів» «Служби безпеки», «господарчих», «Орг-Моб» — від «мобілізації», а також «десятників» — по одному на 10 дворів насадженому бандерівцеві з завданням стежити за населенням, чи воно, бува, не виступає проти ОУН). Належало б вказати, що учасників УПА слід оцінювати з такої ось точки зору: вступив він у неї добровільно, знаючи про мету ОУН, а чи був він терором «змобілізований» до УПА і в ній примушений виконувати накази? А саму УПА немає жодних підстав відокремлювати від ОУН Бандери, як це робить С.Кульчицький, ОУН була політичною структурою, а УПА її ж збройною структурою.

Аналіз утворення УПА, її склад, її завдання і діяльність дозволяють зробити висновок, що це не була «українська», тільки бандерівська і не «повстанська» (бо повстанці — добровольці, а «упісти» добровольцями не були), це були в більшості шляхом терору утворені збройні сили ОУН Бандери, отже це й не була «армія», бо «армія» є збройною силою держави, а ОУН Бандери державою не була, хоч узурпувала собі право виконувати державну владу, винищуючи польське населення, тероризуючи і масово вбиваючи українське населення.

Тих з-посеред упістів, котрі були терором «змобілізовані», слід звільнити від вини й покарання, якщо вони особисто не допустилися злочину проти окремих людей чи груп людей, а саму ОУН-УПА, вказуючи зокрема на «Службу безпеки» ОУН Бандери, слід засудити як такі, що допустилися злочину народовбивства на польському й українському населенні. Засудити ОУН-УПА повинні: Президент України, Верховна Рада України та Уряд України, а С.Кульчицький, як тенденційний захисник формувань ОУН Бандери, повинен бути відсторонений від участі в комісії, якою керує, в ній не повинні теж брати участі колишні члени ОУН і учасники УПА.

Возможно ли примирение? Интервью с Виктором Полищуком

Виктор Полищук — магистр права и доктор гуманитарных наук. Родился в 1925 году на Волыни. Его отец был репрессирован, а семья выслана в Казахстан. С 1946 г. жил в Польше. В 1981 г. эмигрировал в Канаду. В Украине Виктор Полищук стал известен после выхода в середине 90-х годов книги «Горькая правда: преступления ОУН-УПА (исповедь украинца)». Эта книга стала своего рода сенсацией: в ней говорилось не о героизме украинских националистов периода Второй мировой войны, а об их преступлениях, что расходилось с официальной линией.

В.Полищук дал украинскому Интернет-агентству From-UA интервью, фрагменты которого мы предлагаем вниманию наших читателей. В этом интервью он высказывает свое мнение об ОУН-УПА и намерениях нынешней власти реабилитировать эту организацию в Украине.

From-UA: — Защитники ОУН-УПА утверждают, что это формирование воевало против сталинского и гитлеровского режимов. Так ли это, по вашему мнению?

В.ПОЛИЩУК: — Утверждения про одновременную борьбу ОУН-УПА против сил Германии и Советского Союза — не что иное, как пропагандистский прием. Есть документы, литература, в них отнюдь не просматривается такая борьба. В конце концов, этому утверждению противится обычная логика: любое противоборство ОУН-УПА с немцами было бы одновременно помощью советским партизанам, что не входило в интересы ОУН. Существуют детальные бандеровские сведения боевых действий ОУН-УПА, в которых нет фактов запланированных боевых действий против немецких сил с целью их уничтожения, хотя были стычки с небольшими немецкими подразделениями, в частности с полицией или жандармерией, с целью получить оружие, или в ходе вооруженного грабежа немцами украинского населения.

Были и стычки, когда немцы стали бороться с бандеровскими формированиями, которые стали препятствием в реализации принудительных поставок сельхозпродуктов: зерна, мяса и т.п., но это были бои оборонительного характера, а не с целью уничтожения сил оккупанта.

Были стычки и бои ОУН-УПА с советскими партизанами, а с 1944 года также с силами Советской Армии, но это также были бои оборонительного характера, а не с целью их уничтожения. В ОУН-УПА не было столько сил, чтобы она инициировала и проводила боевые действия против немецких или советских войск с целью их уничтожения. Вытеснение на короткий период силами ОУН-УПА немецкой администрации из некоторых районных центров на Волыни в 1943 году имело исключительно пропагандистский характер.

ОУН-УПА не проводила диверсий с целью уменьшить боеспособность гитлеровских сил, она не взрывала мосты, не уничтожала железнодорожные сооружения и т.п. На это все у ОУН-УПА не было сил, но она в то же время была способна вырезать польское население и истреблять тех украинцев, которые не подчинялись бандеровцам, в том числе и украинцев из формирований ОУН Мельника и Тараса Бульбы-Боровш, а «Служба безопасности» ОУН Бандеры массово истребляла бывших советских солдат и офицеров, которые в июне-июле 1941 года попали в плен и сумели убежать, после чего прятались у украинских крестьян Волыни. Существуют документы «боевой деятельности» ОУН-УПА-СБ, эта «деятельность» носила сугубо криминальный характер и не имела ничего общего с одновременной борьбой ОУН-УПА против немецких и советских сил.

При этом следует сказать, что, несмотря на запрет немцами провозглашения «Украинского государства» 30 июня 1941 года, несмотря на домашний арест Степана Бандеры, Ярослава Стецько и других, бандеровские батальоны «Нахтигаль» и «Роланд» в конце 1941 года были переформированы в 201-й батальон «йгуцманшафтен», который до конца 1942 года под общим командованием известного генерала фон дем Бах-Зелевского на украинско-белорусском пограничье жестоко уничтожал советских партизан и истреблял гражданское население тех сел, из которых шла помощь партизанам. Это означает, что ОУН Бандеры формально отдала в распоряжение немцев свои силы, то есть сотрудничала с Германией по меньшей мере до конца 1942 года. Есть еще один важный момент: бандеровцы в июле-августе 1941 года создали и отдали в распоряжение немецкого оккупанта украинскую вспомогательную полицию, которая идеологически и политически была подчинена ОУН Бандеры. Эта полиция, совместно с немецкой полицией и жандармерией, совершала погромы украинских сел на Волыни. Вспомнить хотя бы погром в селе Кортелисы, совершенный немцами и украинской вспомогательной полицией 23 сентября 1942 года, вследствие которого расстреляно, живьем сожжено, палками убито 2875 украинских крестьян, в том числе 1620 детей, сожжено 715 жилищ. Это было преступление народоубийства, в три раза превышающее известный всему миру погром в чешском селе Лидице. А погром в Кортелисах был лишь фрагментом «деятельности» бандеровской полиции! Эта полиция в марте-апреле 1943 года по приказу ОУН Бандеры с оружием в руках оставила службу у немцев, подалась «в лес» и вместе с бывшими воинами из «Нахтигаля» и «Роланда» стала стержнем создаваемой бандеровской УПА.

Сказанное означает, что ОУН Бандеры в действительности сотрудничала с гитлеровским оккупантом по меньшей мере до марта-апреля 1943 года. Перерыв в этом сотрудничестве длился до декабря 1943 года, то есть лишь семь месяцев. Начиная с декабря 1943 года до самого окончания войны ОУН Бандеры на территории Украины и Польши тесно сотрудничала с немцами в борьбе с советскими войсками, войсками члена антигитлеровской коалиции, что видно из архивных документов в виде донесений командования гитлеровской «полиции и СД в Берлин. При таких условиях бессмыслицей являются утверждения о борьбе ОУН-УПА против немцев.

А борьба против сталинского режима сводилась к позорному истреблению остатками «Службы безопасности» ОУН Бандеры, которые прятались в бункерах, украинского советского актива, членов их семей, в том числе и малолетних детей, престарелых родителей, к убийствам женщин, которые отказывались давать бандеровцам продукты или одежду. Эта «борьба» сводилась также к актам саботажа — уничтожению путей сообщения, колхозного инвентаря, трактористов, милиционеров и т.п. Эта «борьба против Советской власти» не выходила за уровень сельских советов, она никогда не достигала районов. Сказанное здесь находит подтверждение даже в бандеровских, доступных читателю, «хрониках».

From-UA: — Почему же при этом значительное число населения Западной Украины все-таки считает воинов ОУН-УПА героями?

В.ПОЛИЩУК: — Большая часть населения Западной Украины не воспринимала после сентября 1939 года советских порядков, что и использовала ОУН в ходе войны Германии против Советского Союза. Во время гитлеровской оккупации некоторые элементы населения, вследствие пропаганды «походных групп» обеих ОУН, пошли на сотрудничество с немцами — в украинскую полицию, в немецкую администрацию (такое же, только в намного меньших размерах, происходило в Большой Украине). Тем не менее большинство населения Западной Украины, глядя на злодеяния как гитлеровцев, так и бандеровцев, изменило свои взгляды, дошло до того, что, как констатировал Тарас Бульба-Боровец, люди больше ненавидели и боялись бандеровцев, чем советского НКВД или гитлеровского гестапо.

Был еще один фактор, из-за которого многие в Западной Украине консолидируются со взглядами националистов на роль ОУН-УПА. Дело, во-первых, в том, что Советская власть не очень панькалась с бывшими упистами, даже с теми, кто в УПА оказался вследствие террора ОУН Бандеры, так как им и их семьям «эсбисты» грозили уничтожением. Во-вторых, даже террором «мобилизованные» участники УПА были вынуждены совершать преступления, и всех их Советская власть репрессировала. Таким образом, эта власть стала для них вражеской, а ОУН как бы защитником. За время Советской власти не было возможности оправдать участие в УПА, теперь же, когда украинские националисты оказались в структурах новой власти, им не имеет смысла отрекаться от ОУН-УПА, им лучше признавать «героями» даже таких, как Ярослав Стецько, который в 1941 году в своей автобиографии написал, что он является сторонником перенесения в Украину гитлеровских методов уничтожения евреев; как организатор резни польского населения Волыни Дмитрий Клячкивский, «Клим Савур», которому, по инициативе нынешнего губернатора Ровненской области, поставлен своеобразный памятник в Ровно, и других.

По моему мнению, на сегодня нет данных о том, какой процент населения Западной Украины фактически считает ОУН-УПА героическим формированием. Надо осознавать, что жители этого региона Украины прекрасно знают преступную суть бандеровского движения. Сегодня на Волыни и в Галиции на всю мощь действует донцовский принцип: «Кто не с нами, тот против нас!». Там люди еще и до сих пор помнят ужасные убийства бандеровцами своих односельчан, они знают заявление Степана Бандеры «Наша власть будет страшна!» Кто опрашивал это население по поводу его отношения к ОУН-УПА, причем опрашивал абсолютно анонимно? Это «значительное количество» сомнительно, надо его объединить со страхом перед бандеровцами, перед бандеровской сегодня властью на Волыни и в Галиции.

Нерешенным остается вопрос: почему УПА была формированием, которое на 90% состояло из участников, террором в нее привлеченных? Это ли не свидетельство того, что ОУН-УПА не имела поддержки со стороны масс украинского населения Западной Украины?

From-UA: — Некоторые историки считают, что преступления ОУН-УПА на самом деле осуществляли переодетые отряды НКВД. Есть ли основания так считать?

В.ПОЛИЩУК: — Неправда! Некоторые историки прибегают даже и к такому вранью, будто немцы переодевались в «мундиры» УПА (таковых никогда не было и не могло быть) и под маркой УПА вырезали польское население. Может, еще эти немцы изучали волынский или галичский диалект украинского языка, чтобы сделать правдоподобной маскировку?! Бессмыслица!

Правда, было около 150 отрядов, которые в основном состояли из бывших упистов, с командирами-энкаведистами во главе, но они были созданы с единственной целью истребления формирований ОУН-УПА. Были частные случаи злоупотреблений со стороны некоторых участников таких «спецгрупп», но те, кто их допускал, привлекались к уголовной ответственности. На все это существуют архивные документы, а вот документов о преступлениях НКВД против гражданского населения под маской УПА — нет. Есть, вместе с тем, документы, даже авторства формирований ОУН-УПА, которые доказывают, что было наоборот: бандеровцы часто подстраивалась под советских партизан и от их имени убивали польское или украинское население. Есть также документы авторства структур ОУН Бандеры, которые показывают, что «Служба безопасности» не самочинно, а по письменному приказу сверху применяла публичные пытки в отношении заподозренных в антибандеровской деятельности украинцев, есть бандеровские документы относительно применения таких пыток в ходе следствия: подозреваемого подвешивали над костром и подвергали допросу. Эти документы я опубликовал.

From-UA: — После смены власти в Украине серьезно стоит вопрос об официальном признании ОУН-УПА воюющей стороной. Какие последствия это может иметь, в том числе в международном аспекте?

В.ПОЛИЩУК: — Проблема признания ОУН-УПА в контексте ее действий, как выше указано, ясна: это было преступное формирование. Ни его некоторые живые еще представители, ни ОУН Бандеры, которая была инициатором и организатором преступлений ОУН-УПА, ни апологеты этого формирования никогда не признали своей вины перед украинским народом. Проблема признания или непризнания ОУН-УПА — это проблема морали. А мораль — понятие целостное. Яйцо не может быть частично несвежим, как не может быть женщина частично беременной.

Власть может быть моральной или неморальной. В контексте отношения к украинскому национализму вообще и к его формированиям, в частности, к ОУН Бандеры, президент Леонид Кучма, предоставляя «проводнику» этого осколка ОУН высокое государственное отличие, был неаморальным. Президент Виктор Ющенко, инициирующий признание ОУН-УПА, поступает неморально.

Его предложение относительно «примирения» ветеранов Украины с бывшими участниками ОУН-УПА тем более не аморально, потому что власть не осудила преступлений ОУН-УПА. Со стороны ОУН-УПА не было раскаяния за совершенные преступления, а без раскаяния нет прощения.

Президент Виктор Ющенко поступает безнравственно, когда заявляет, что поляки и украинцы уже примирились, вот, мол, только украинцы между собою не могут примириться. Если Президент Виктор Ющенко примирился с Президентом Польши А.Квасьневским, то это не означает, что с ОУН-УПА примирились живые еще поляки, которые бежали из-под бандеровского топора, что примирились с ними потомки зверски убитых бандеровцами. При этом отмечу, что поляки не добиваются наказания живых еще преступников-бандеровцев, они только добиваются правды, осуждения преступлений. А что сказать о потомках тех украинцев, которые потеряли своих родителей, сыновей, дочерей, мужей, а погибло от бандеровских рук минимум 80 тысяч невинного украинского населения?

О том, какой «воюющей стороной» были формирования ОУН-УПА, я уже сказал. Они по отношению к украинскому народу были хуже, чем гитлеровцы, так как те были чужие, а вот бандеровцы — «свои». Легче гибнуть от рук врага, намного тяжелее от рук соотечественника, а что уже говорить — от рук сына, брата, мужа — украинцев, которые по приказу ОУН Бандеры убивали своих матерей, жен, сестер. В литературе эти факты зафиксированы, есть небольшая книжечка «Петруню, не вбивай мене!». Так умоляла сестра-полька своего брата-бандеровца, когда тот собрался убивать ее.

Зная о таких преступлениях, морально ли инициировать признание ОУН-УПА? Если Президент Виктор Ющенко знает об этом и все-таки делает шаги в направлении признания ОУН-УПА, то поступает он глубоко не аморально.

From-UA: — Зачем, по-вашему, это нужно новой украинской власти?

В.ПОЛИЩУК: — Не открою Америки, если скажу, что главной целью «помаранчевой революции», в соответствии с задачами Соединенных Штатов, было отделить Украину от России, чтобы можно было Украину использовать как базу для дальнейшей стратегической экспансии на постсоветское пространство. Другие причины этой революции второстепенны, а то и третьестепенны.

К тому же преданными помощниками США как на Западе, так и в Украине были украинские националисты, поскольку кроме них в Украине нет организованных, выразительно антироссийских сил. Украинские националисты использовались Западом в ходе «холодной войны» против Советского Союза, они пригодились и теперь.

Зная источники и механизмы финансирования и подготовки «помаранчевой революции», зная активность украинских националистов в ее ходе, можно и должно было ожидать, что они выставят счет новой власти. И они его выставили, а Президент Виктор Ющенко его оплачивает: с его подачи министром юстиции Украины стал ярый бандеровец, великий украинский националист и одновременно мелкий лгунишка, то есть человек не аморальный, Роман Зварич, у которого, как оказалось, нет ни юридического, ни любого другого высшего образования. Но зато у него незаурядный бандеровский опыт: он был личным секретарем «вождя» ОУН Бандеры-Ярослава Стецько. Губернатором Ровненской области Виктор Ющенко назначил ярого бандеровца Василия Червония. Это только маленькая, всем заметная частица ответа на вопрос: «Зачем это новой власти?».

Инициированное Виктором Ющенко признание ОУН-УПА может упредить решение основного вопроса: или это формирование было народно-освободительным движением украинского народа, или хотя бы только его западных областей? Если бы оно таковым было, то ряды ОУН-УПА пополнялись бы стихийно, за счет добровольцев, а не путем террора. Что этот факт означает? А то, о чем писал Тарас Бульба-Боровец, что бандеровцы боролись не за украинский народ, а за власть над ним.

С польским президентом А. Квасьневским Виктор Ющенко может договариваться, мириться и т.п., они же оба верно выполняют поручения президента США, но это не будет означать снятия проблемы народоубийства польского населения. Власть может ее замалчивать, историки могут фальсифицировать историю, а в польском народе веками будет тлеть оправданное сочувствие к украинской власти, какой бы она ни была: кучмовской, ющенковской. Историческая память народа не стирается вследствие тех или иных политических альянсов. Пример тому — армяне.

Они до сих пор не простили туркам преступления народоубийства времен Первой мировой войны. Признание ОУН-УПА существенно усложнит отношения Украины с Россией, много граждан которой полегло от бандеровских рук.

Хочу также обратить внимание, что через ряды вооруженных формирований ОУН Бандеры прошло не более 100 тысяч человек, а это не более чем 0,3% украинского народа. От этого числа обязательно следует отнять тех украинцев, которые путем террора были привлечены к ОУН-УПА. Выйдет тогда, что виновными в преступлениях против польского и украинского населения были силы ОУН Бандеры, которые составляли приблизительно 0,15% украинского народа. За это количество преступников не может нести ответственность украинский народ! Это преступное формирование в виде ОУН-УПА-СБ следует осудить, чтобы снять с украинского народа клеймо народоубийцы. Без осуждения известных по документам преступников стереотип «украинца-резника» неоправданно будет существовать среди соседей украинцев. Способны ли это понять сознательные и несознательные защитники преступных формирований ОУН Бандеры?

Мне стыдно за свергнутую недавно украинскую власть, которая допустила к формальной деятельности ОУН, ОУН Бандеры под маркой Конгресса украинских националистов (КУН), партию Государственная самостоятельность Украины, ОУН в Украине, УНА-УНСО и другие националистические группировки. Мне стыдно за президента Леонида Кучму, который предоставил высокую государственную награду «вождю» ОУН Бандеры Ярославе Стецько, мне стыдно за правительство Виктора Януковича, которое разрешило похоронить ту же Стецько на престижном Байковом кладбище в Киеве. Мне особенно стыдно за Президента Виктора Ющенко, который настойчиво движется к признанию Верховной Радой Украины ОУН-УПА.

Общественная мысль о народе складывается столетиями. Если дойдет до признания государственными структурами Украины ОУН-УПА, то плохую славу о моем народе нелегко будет исправить в течение следующего столетия. Может прийти такое время, когда парламенты держав мира будут осуждать Украину за преступления народоубийства, как сегодня они осуждают Турцию за геноцид армянского населения, хотя с тех пор минуло 90 лет.

^{«Коммунист». 2005. 29 июля.}

^{Ж. Т.Дыгас}

Апологетика бандеровщины противоречит принципам Нюрнберга и открывает дорогу неофашизму на Украине

60 лет минуло с тех пор, когда была разгромлена фашистская Германия. Это произошло в кровопролитных сражениях Второй мировой и Великой Отечественной войн. Однако по-прежнему чума XX века — фашизм (неофашизм) пускает в ряде стран свои ядовитые корни. К сожалению, в эту опасную зону попала и Украина. И это в стране, которая наиболее пострадала от гитлеровской агрессии.

В 1996 году 95 депутатов — коммунистов Украинского парламента обратились к правительствам Украины, Белоруссии, России, Израиля, Польши, Словакии и выразили тревогу по поводу того, что над Украиной нависла угроза неофашизма.

Однако этот призыв остался без внимания. Более того, за эти годы опасность фашизации страны при попустительстве властей возросла: происходит разрушение и снос памятников воинам-освободителям Украины от нацистов, мужественным партизанам и подпольщикам ВОВ, переименование улиц, площадей, административных районов, названных в их честь. На деньги, изъятые у народа, возводятся памятники пособникам фашистов — ОУН-УПА, воякам дивизии СС «Галичина» и другим предателям. В средствах массовой информации уже не стесняются оскорблять грязными словами ветеранов-фронтовиков Великой Отечественной Войны.

В западных областях Украины сейчас не редкие случаи избиения воинов ветеранов, надевших боевые ордена. В псевдонаучных книгах и статьях под фальсификацию истории подводится «научная база». Дошло уже до того, что воинствующие украинские националисты предлагают Президенту Украины проекты Указов по «очищению территории от советских символов».

При этом на Украине весьма активно игнорируются нормы Международного Нюрнбергского трибунала, осудившего в 1946 году фашизм, в том числе идеологию и практику западно-украинского буржуазного национализма — неофашизма.

Доказано, что в нравственно-психологической атмосфере западного волынско-галицкого региона формировались такие «вожди» системного и радикального национализма, как Шептицкий, Коновалец, Бандера, Стецько, Мельник, Шухевич и др. Сегодня в общественное сознание народа Украины с маниакальной настойчивостью внедряются лживые постулаты:

1. Не было Великой Отечественной войны на территории Украины в 1941–1945 г.г. Якобы тогда Украина участвовала во второй мировой войне и ее народ вел борьбу на два фронта — со сталинским «тоталитаризмом» и гитлеровским фашизмом.

2. Главной «ударной» силой в «борьбе» за независимость Украины была так называемая Украинская повстанческая армия (УПА). По той же причине, эти фашистские недобитки, якобы должны иметь юридический статус участников войны в соответствии с Законом Украины «О статусе ветеранов войны и гарантиях их социальной защиты».

В юридическом и политическом аспектах признание УПА означало бы реабилитацию фашистской идеологии и политико-правовой отказ от важнейших норм международного права, одной из фундаментальных основ которого являются принципы Нюрнбергского трибунала. Это в каждом счете означало бы надругательство над ратными делами и памятью миллионов советских людей, павших в борьбе с фашистами, и согласие победителей фашизма на фальсификацию истории.

По оценкам западных авторов в вермахте, в войсках СС и полиции на оккупированных территориях служили свыше миллиона «советских» граждан, каждый четвертый из них был украинцем. Теперь все они, особенно вояки УПА выдают себя борцами за свободу Украины, а их адвокаты от власти добиваются предоставления им прав и льгот.

Манипуляторы общественным сознанием используют различные приемы фальсификации истории. В их арсенале есть и умолчание фактов. Они, к примеру, оставили без внимания то обстоятельство, что в ходе допроса в 1946 году на Нюрнбергском процессе Генеральным прокурором США нацисткой верхушки в том числе полковника Эрвина Штольце — начальника отдела абвера, было установлено, что для руководства УПА в тылу Советской Армии фашисты оставили своих офицеров и агентов, которых он назвал поименно.

Также установлено, что все руководители вояки ОУН-УПА высшего и среднего звеньев — кадровые офицеры абвера, служащие гестапо, украинской полиции, немецкой оккупационной администрации. Все это означает, что, фактически находясь на довольствии у СС и вермахта, ОУН-УПА никаких героических подвигов в борьбе с немецкими оккупантами не совершали и побед не одерживали. ОУН-УПА были услужливыми сообщниками, холуями немецко-фашистских захватчиков в годы Великой Отечественной войны.

В подтверждение сказанному приведу некоторые факты. Захваченные трофейные документы свидетельствуют, что руководители абвера на специально созванном 19 апреля 1944 г. во Львове совещании признали, что основной базой фашисткой разведки, откуда она черпает кадры шпионов, диверсантов и террористов, являются ОУН-УПА.

Вожди ОУН-УПА стремились превратить всю Украину в сателлита и холуя гитлеровского рейха, о чем, в частности, свидетельствует содержание так называемого «Акта провозглашения Украинской Державы», зачитанного Я.Стецько во Львове 30 июня 1941 г. на собрании националистов и представителей германских оккупационных войск.

Кстати, в наши дни во Львове этот день, 30 июня, отмечается как праздник освобождения города от большевизма и москалей. Подчеркиваю — официальный праздник, фактически посвященный захвату Львова вермахтом 30 июня 1941 г. Нынешние наследники Бандеры приводят лишь такие слова Акта: «Волей украинского народа Организация националистов под предводительством Степана Бандеры провозглашает создание Украинской державы». Но в Акте есть и третий пункт, о нем умалчивают необандеровцы, который гласит: «Вновь образуемая Украинская держава будет тесно сотрудничать с национал-социалистической великой Германией, которая под предводительством своего вождя Адольфа — Гитлера создает новый строй в Европе и мире и помогает украинскому народу избавиться от московской оккупации. Украинская национальная революционная армия, создаваемая на украинской земле, будет и дальше сражаться с союзной германской армией против московской оккупации за суверенное соборное государство и новый строй во всем мире». Иначе как клятву на верность фашизму и готовность вести борьбу под знаменами, чуждыми украинскому народу, подобные заверения рассматривать нельзя!

Как созвучна эта клятва с другими программными документами ОУН, утверждавшими, что естественным движением в Украине «является украинский национализм, у немцев — гитлеризм, в Италии — фашизм» и что «эти все движения близки между собой»!! Оуновцы буквально из кожи лезли, чтобы кровавыми преступными делами доказывать свою верность таким клятвам.

Вот некоторые из многочисленных примеров кровавых злодеяний ОУН-УПА на оккупированной территории Украины:

Ворвавшийся на рассвете 30 июня 1941 г. вместе с немецкими передовыми частями в г. Львов батальон «Нахтигаль» в течении недели зверски уничтожил около 7 тысяч мирных граждан. Одним из руководителей «Нахтигаля» был Роман Шухевич, впоследствии назначенный абвером командующим УПА. К сожалению, в «незалежной» Украине был создан и выпущен на экраны кинофильм, посвященный этому изуверу и палачу. Свидетель тех событий немец Вилли Брокдорф в книге «Тайные команды Второй мировой войны», вышедшей в Мюнхене в 1967 году, писал, что кровавые деяния украинских националистов шокировали даже видавших виды немецких солдат.

Созданный перед началом вторжения на территорию СССР агентом абвера, членом Черновицкого областного провода ОУН Войновским Буковинский курень (батальон — около 500 человек) 22 сентября 1941 г. прибыл в Киев, где с 28 сентября принимал непосредственное участие в массовом убийстве ни в чем не повинных людей разных национальностей в Бабьем Яру. С сентября 1941 года по ноябрь 1943 года были лишены жизни 350 тысяч человек, в том числе 100 тысяч евреев, 40 тысяч цыган, 10 тысяч партизан — подпольщиков, столько же комсомольцев и коммунистов. В указанное число входят около 50 тысяч уничтоженных детей. И не просто принимал участие, а был главным исполнителем этого кровавого побоища. За эти зверства и каннибализм, за усердие в служении фашизму Войновскому было присвоено звание майора СС. Поражает наглость наследников Бандеры, которые открыто, официально гордятся «подвигами» палачей-исполнителей этой кровавой акции. Следует задуматься и, над таким беспрецедентным фактом: в 1996 году в городе Черновцы при поддержке администрации Президента (!) был открыт памятник «воякам» этого Буковинского куреня.

Вот еще факты о кроваво-фашистских преступлениях, совершенных украинскими националистами против собственного народа.

Так называемые украинские полицаи, впоследствии составившие костяк УПА, под руководством нацистов только в западных областях Украины уничтожили около 850 тысяч евреев. «Вояки» ОУН-УПА в этих же местах расстреляли и зверски замучили около 100 тысяч украинцев, более 200 тысяч поляков — граждан Украины. Среди убитых сотни учителей, медицинских и хозяйственных работников, направленных из восточных областей Украины, около 2 тысяч председателей, секретарей сельсоветов и председателей колхозов, свыше 20 тысяч солдат и офицеров Советской Армии и правоохранительных органов. Примерно 4–5 тысяч своих же «вояк» УПА, недостаточно «активных и национально сознательных».

В начале 1942 года батальон «Нахтигаль», переформированный в 201-й полицейский батальон СС, и во главе с капитаном Шухевичем был направлен в Белоруссию для карательных операций против партизан. Каратели стерли с лица земли белорусскую деревню Хатынь, а затем волынское село Корбелисы, в котором убили и сожгли свыше 2800 мирных жителей, в основном детей, женщин, стариков и больных.

В тот же период часть куреня Войновского была включена в 105-й и 109-й батальоны СС, совершавшие карательные акции в Гомельской области. Весной 1943 года остальные «вояки» куреня, совершавшие расстрелы в Бабьем Яру, были направлены в 30-ю карательную дивизию СС, в составе которой участвовали в подавлении восстаний в Польше, Словакии, Чехии, Югославии и в борьбе против отрядов Сопротивления во Франции.

Приведенные факты убедительно свидетельствуют о массовых злодеяниях ОУН-УПА под руководством немецких фашистов и во исполнение их человеконенавистнических, расистских планов.

В соответствии с нормами Международного трибунала такие деяния квалифицируются как военные преступления и преступления против человечества, которые не имеют срока давности!!!

Учитывая документально подтвержденные факты сотрудничества западно-украинских националистов с нацистской разведкой в деле подготовки вероломного нападения на Советский Союз и осуществления плана «Ост», т.е. активных насильственных действий, направленных на порабощение украинского народа и других народов СССР, их деяния квалифицируются и как преступления против мира.

В интересах искоренения корней фашизма, расизма, терроризма очень важно, чтобы международные ветеранские, научные организации, политические и государственные деятели, стоящие на позициях гуманизма, сохранения жизни на планете, благоденствия и процветания ее народов, активно выступали против современных последователей западноукраинского национализма-неофашизма, пытающихся реабилитировать «вояк» ОУН-УПА, приравнять их юридически и политически к Советским воинам Победителям.

К глубочайшему сожалению, депутаты из лагеря национал — радикалов, заседающие в Верховном Совете Украины, настойчиво стремятся провести через парламент Закон о реабилитации «вояк» ОУН-УПА. В этом им активно помогают «независимые» СМИ и созданная в октябре 1997 года организация так называемых «Ветеранов Второй мировой войны», объединившая в своих рядах недобитых «вояк» из дивизии СС «Галичина», батальонов «Нахтигаль» и «Роланд», УПА, полицаев — словом всех тех, кто сознательно служил фашизму и воевал против Советского Союза. Эту организацию неофашистов возглавил народный депутат Украины некто Юхновский.

Именно так называемые «Ветераны Второй мировой войны» являются носителями западноукраинской, националистической, неофашистской идеологии и практики. И тем не менее ее деятельность не вызывает должного протеста ветеранских и других общественных организаций ни в Польше, ни в Словакии, ни в Чехии, ни во Франции, а самое главное — в России!!

Национализм и неофашизм как современные формы политикоправового игнорирования норм Международного трибунала живучи и многолики. Одним из проявлений этого является вандализм в отношении памятников и памятных мест, увековечивающих бессмертные подвиги тех, кто сражался с фашизмом в годы Великой Отечественной войны. Уничтожение памятника легендарному разведчику Николаю Ивановичу Кузнецову — Герою Советского Союза во Львове. Идет активное разрушение и осквернение могил павших воинов в Западной Украине, Польше, Венгрии и в других странах. Варварское разрушение обелисков в честь Победы практически происходит повсеместно в Западной Украине, идет планомерное переименование улиц, площадей, снятие мемориальных досок, посвященных воинам Великой Отечественной войны, яростное сопротивление власть придержащих установлению памятников героям ВОВ, например Кожедубу, — это далеко не полный перечень примеров отношения к народной памяти славянских и других народов. Интернациональный национализм выражается в проповеди национального эгоизма, национальной обособленности (Украина — для украинцев, геть москалей! Крым — для татар! Долой русских!) и исключительности, недоверия и пренебрежения к другим нациям и народам а значит — в проповеди международной вражды.

Разумеется, что все это делается с целью подготовить общество и прежде всего молодое поколение Украины к реабилитации ОУН-УПА, открывающей «зеленую улицу» фашизму. Эта акция проводится под фальшивым и демагогическим лозунгом «примирения». Примирения с кем? С ОУН-УПА? Организацией, представители которой были верными псами Гитлера и у каждого из которых руки по локоть в крови.

Вояк УПА нельзя реабилитировать, более того, их надо судить за военные преступления против человечества. Поэтому примирение с ними аморально и противоестественно.

Ситуация, сложившаяся в Украине под давлением стремящихся к реваншу националистических (фашистских) сил, привела общество, к глубокому расколу.

Сегодня, когда неофашизм активизируется, украинские патриоты надеются на сплоченность, на братскую солидарность бойцов антифашистского фронта всех стран. Надо поднять свой голос протеста против попыток реабилитации в Украине фашизма, против апологетов ОУН-УПА. Необходимо обратиться к правительствам и народам своих стран с требованием об осуждении попыток властной Украины реабилитировать фашистов.

Украинский радикальный национализм (неофашизм), имеющий сегодня представителей в парламенте Украины и во властных структурах на всех уровнях, является хорошо организованной и хорошо финансируемой политической силой. Не может не вызывать беспокойства, что все более очевидны признаки фашизации нашего общества — с тех дней, когда власть в стране была захвачена силой при помощи новых американских технологий — так называемых «цветных революций», проведенных на американские деньги.

«Оранжевые сегодня составляют «черные списки» неугодных по политическим или личным мотивам, их счет идет на тысячи и десятки тысяч. Стали повседневностью судебные процессы против неугодных. Не профессионализм, а личная преданность «оранжевому» президенту стали критерием назначения на должности, что ускоряет развал экономики, дестабилизацию всей жизни страны. Более 7-и миллионов жителей Украины уже выехали за границу в поисках работы и этот процесс ускоряется. В стране падает рождаемость, на социальной почве резко возросло число самоубийств среди наибеднейших слоев населения, протестных актов самосожжения, беспризорных детей только в столице Украины — Киеве около 1 000 000. Беспризорники обитают в коллекторах и подвалах, множатся болезни как следствие низкого жизненного уровня большинства населения. Общество все более расслаивается на очень бедных и безмерно богатых, которые разворовали и продолжают разворовывать страну.

Эти разрушительные процессы маскируются властью социальной демагогией, беспочвенными и не выполненными обещаниями, популизм цветет махровым цветом. Наиболее тревожно, что в ловушку манипуляторов сознанем попала большая часть молодежи, которая стала жертвой «оранжевого» обмана, совершенного по заморскому сценарию.

Глобалисты США все чаще и все более нагло, бесцеремонно, попирая все принципы международного права, демонстрируют, что грубой силе и силе денег все дозволено.

Равновесие в мире нарушено, и крайние реакционные силы пользуются этой неустойчивостью. Неофашизм, главным носителем которого сегодня являются США, смыкаясь с религиозным экстремизмом, представляет серьезную опасность не только для отдельных стран, но и для всего мирового сообщества. Остановить расползание коричневой чумы на планете можно лишь объединенными усилиями антифашистов всех стран мира.

В этих условиях очень важно чувствовать локоть своих товарищей по борьбе, чаще обмениваться информацией, выступать с совместными акциями протеста против наиболее опасных проявлений неофашизма в любой стране, привлекать к ним внимание своей и мировой общественности. Особенно важно широкое вовлечение в эту борьбу молодежи. За молодежью будущее и мы более всего ответственны за то, чтобы она была свободна от фашистского дурмана.

Надо остановить американизацию сознания молодежи. Следует привить ей ответственность за судьбу своих стран, за судьбу славянской цивилизации, которой составляет Россия. Глобалисты США хорошо понимают, что пока жива и сильна Россия, им не удастся прибрать к рукам весь остальной мир.

Человечество вновь и вновь обнаруживает, что история имеет свойство к повторению. Свидетельство тому — угроза фашизма. И поэтому как никогда становиться актуальным призыв великого антифашиста Юлиуса Фучика: «Люди! Будьте бдительны!» Вместе с этим нас должна вдохновлять и служить примером мужественная борьба с фашизмом коммуниста и великого славянина — Георгия Димитрова.

Проблема ОУН-УПА в Украине выходит за рамки одной страны и имеет международный характер. К тому же свои злодеяния оуновцы творили не только на территории Украины, а и в ряде других стран, которые были оккупированы фашистами.

Обращаясь ко всем прогрессивным силам Мира, к народам, правительствам, парламентариям и антифашистам тех стран, народы которых пострадали от кровавых злодеяний гитлеризма и их пособников — ОУН-УПА, мы предлагаем сегодня, здесь создать Международную Комиссию из числа ученых-историков и юристов, представителей общественности с целью изучения и обобщения фактических источников и подготовки политико-правовых документов о деятельности ОУН-УПА во время Второй мировой войны и в послевоенные годы с дальнейшей передачей их в Международный суд.

^{София. Болгария}