Без права на реабилитацию

Сльозами благаю вас, простіть мене, люди...

Редакию газеты «Радянська Волинь» (г Луцк) по сетила пожилая женщина и передала зтот материал — исповедь активной, в прошлом, бандеровки, жительницы одного из сел Луцкого района, которая многое переосмыслила в своей далеко не простой жизни. И под конец жизненного пути своей исповедью, которая ей далась ой как тяжело, решила искупить свой грех перед людьми.

Я, ВДОВИЧЕНКО Надія Тимофіївна, жителька Волині. Но так як життя моє уже кінчається, то перед смертю хочу висповідатись не у батюшки, а перед людьми, якщо мені люди простять, а я і моя сім'я просим людей простити нас, усім посмертно, бо коли будуть читати цей лист, то і мене уже не буде (а це усе порушить моя подруга).

Нас було у батьків п'ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери, брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна. Сестра Анна менше за нас усіх брала участь у бандеровщині. Ми усі ходили у бандерах по селах і лісах, ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і їздили по селах, було нам дане заданіє душити людей, хто держав плєнних руських, і самих плєнних. Цим душінням займалися чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу. Забирали корови і свині у подушених людей, корови різали, свині кололи, усе переробляли, перепікали і клали у бочки. Но коли за одну ніч в селі Романові задушили 84 душі, хоч ніч зимою була велика, но ми не могли з тим усім справитись, що було зверху, те забирали, а що закопане, те оставалось (люди одежу закопували від німця). Старших людей і старих душили, а дітей маленьких, за ножки раз вдарив головкою об грубку чи двері, і воно готове, і на віз. Ми шкодували чоловіків, що вони крепко намучаться за ніч, но за день одіспляться і на слідуючу ніч у друге село. Були люди, що ховалися, але якщо чоловік ховався, то коли жінку притиснуть, то вона скоро признається де чоловік.

На Верхівці самих перших за душили Левчук Палажку і Лічко Максима. Палажку попросили дати холодного молока із льоха, вона пішла давати молока, а хлопці зірвали з неї хустину і давай її душити, а вона ще почала кричати, що хустину порвеш, за душили і на віз, тоді поїхали по Максима. Того скоро взяли, бо той був старенький. Звозили у Воротнівський ліс усіх. Там люди, приречені на смерть, викопали дві ями 4 х 4 і углуб 4. Других на Верхівці прибрали: Ковальчука Тилімона жінка довго не признавалась де він і одчиняти не хотіла, но їй пригрозили і мусила одчинити, сказали їй, скажи де він і ми тебе не троне мо, вона призналась, що у клуні у соломі, його витягли, били, били, пока забили (він робив у фінвідділі). А двоє дітей Степаньо і Оля, крепко були хороші діти 14 і 12 років. Оля менша, то пороздирали на дві частини, а матір Юньку уже не треба було душити, у неї розрив серця получився. Брали молодих здорових хлопців, щоб душити людей, так взяли із Верхівки два брати Левчуків Миколу і Степана, і вони не захотіли душити, а повтікали додому, ну і що ж, ми присудили їх на страту, Коли поїхали по їх, то батько каже: берете синів і я іду, а Кольова жінка каже (бо Коля був жонатий) берете чоловіка і я іду. Повиводили їх за метрів 400 і Надя проситься: одпустіть Колю, а Коля каже, Надя не просись у бандерів, ніхто не випросився і ти не випросися. Колю вбили, Надю вбили, батька вбили, а Степана забрали живим до нас у Романов. Держали Степана у Пугінців у льосі дві неділі і кожний день вводили до хати в одному біллі—сорочка і штани, лягав на стольці і били його шомполами залізними, щоб казав, де родина, но він був твердий, нічого не зізнався, і послідній вечір побили його. І він просився у туалет, один повів його, а була сильна заметіль, туалет був із соломи, і Степан продер солому і втік з наших рук. Нам усі дані давав із Верхівки земляк Петро Римарчук, Жабський і Пуць.

Ще у Воротневі знайшовся один герой. Коли пошли по його, то він відкрив стрілянину, но усе закінчилося тим, що запалили хату і йому кінець, а так люди прямо, немов так і треба, ніхто не оборонявся.

У Новосілках була одна комсомолка Мотря, а Новосілки, то уже Ровенська обл., забрали Мотрю на Верхівку до старого з Жабського у льох і давай Мотрі доставати живою серце. І старий Саливон в одній руці держав часи, а у другій серце, скільки ще буде битися на руці серце, і коли прийшли руські, то сини хотіли поставити пам'ятник, так як батько боровся за Україну.

Ішла єврейка із дитинкою, втекла із гето, спинили її, забрали, забили і в лісі закопали. Один наш бандера ходив до дівчини-полячки. Дали йому приказ прибрати її і він каже, думаю, де ж її подіти, аж ідем коло криниці, я, каже, підняв її і в криницю. Рано, каже, мати прибігає плачучи, питає, чи я не бачив, кажу, що ні, кажу, ідем шукати, ідем понад тою криницею, я і її матір туди. Нам був приказ євреїв, поляків, руських плєнних і хто переховує їх усіх душити без ніякої пощади. Видушили сім'ю Северинів, а дочка була у другому селі замужем. Приїхала до Романова, а батьків нема, вона у плач, переплакала, та й давай одежу відкопувати, а бандери прийшли, одежу вибрали, а дочку у ту ж скриню зачинили і живцем закидали землею яму. І осталось двоє маленьких дітей, а були б дітки з матір'ю, то і вони були б у тій скрині. Був також у нашому селі Кублюк. Його направили у Котів, Ківерцівський р-н, на роботу. Поробив тиждень і що ж, одрубали голову Кублюку і на палю насадили, а Кублюкову дочку узяв сусідський хлопець, бандери приказали убити Кублюкову дочку Соню і Василь сказав, їдемо по дрова в ліс. Поїхали, і привіз Василь Соню мертву, сказав людям, що дерево вбило.

Жив у нашому селі Романові Ойцюсь Тимофій. Старий-старий дід, що він сказав, так воно і буде, то був пророк від Бога. Коли зайняв нас німець, то відразу донесли, що є такий у селі, і німці відразу поїхали до старого Ойцюся, щоб сказав, що буде з ними... А він їм каже, нічого я вам не скажу, бо ви мене вб'єте, переговорщик сказав, що пальцем не зачепим, ну і він їм каже, що до Москви ви дійдете, но звідти будете втікати як могти. І німці його не зачепили, а коли старий пророк сказав бандерам, що душінням людей України не зробите, то прийшли бандери, їй положили на стільці і до тих пір били, пока не забили.

Тепер опишу про свою сім'ю. Брат Степан був запеклий бандера, но і я не втікла від його, я ходила у всьому вишитому по-українськи і ходила з бандерами, хоча була заміжня. Коли найшли руські, то почали арешти, У вивозіння людей. Моя сім'я: батько, мати і дві сестри Оля і Ніна. Вивозять їх. Оля договорилася на вокзалі і вроді втікає, коли прийшла у Романов, то прийшли бандери, забрали сестру Олю і задушили її. Остався батько із матір'ю і сестрою Ніною в Росії. Мати стара. Ніна навідріз відмовилась іти на роботу робити на Росію, тоді начальство говорить — іди робити секретарем. І тут Ніна знайшла відповідь, сказала, що я совєтського пера не хочу в руках держати, тоді пішли їй назустріч. Якщо ти не хочеш нічого робити, то розпишись, що будеш видавати бандерів, і ми тебе відпустимо додому Ніна, довго не роздумуючи, бере розписується, і пускають Ніну додому. Ще Ніна не приїхала додому, як її чекають у селі бандери. Коли Ніна приїхала у село Романов, то бандери збирають збори в Кузьминих хлопців і дівчат і судять Ніну, дивіться, мов, хто підніме на нас руку, то усім так буде. По цей день не знаю, де її поділи.

Усю свою жизнь носила тяжкий камінь у серці, я ж так вірила бандерам. Я могла любу людину продати, хто що скаже на бандерів. А вони, прокляті бандери, і будь вони прокляті Богом і людьми на віки вічні. Скільки вони людей передушили невинних, іще вони хотять, щоб їх прирівняти до воюючої сторони. А з ким же вони воювали? Із своїми сусідами, душогуби прокляті. Скільки крові на їх руках, шо я знаю, скільки криниць, ше поними закидано, людей вивозили, но вони і зараз не хотять вертатись на ту бандеровщину. Сьозами умоляю Вас, люди, простіть мені мої гріхи.

^{(В письме сохранены орфография, синтаксис и язык оригинала, напечатано с незначительными сокращениями).}