Без права на реабилитацию

І. С. Скiбiцький, ^{інвалід II гр. Вітчизняної війни. смт. Новгородка, Кіровоградська область.} Схаменіться, лжепатрiоти!

Останнім часом деякі періодичні видання, радіо та телеканали настійно пропонують під знаком примирення і порозуміння визнати вояків ОУН-УПА воюючою стороною в боротьбі за визволення України від фашистських загарбників. До цього схильний і Президент України В. Ющенко, цього наполегливо вимагала пропрезидентська фракція у Верховній Раді України, задекларувавши відповідний проект закону.

З цього приводу хочу висловити свою думку і обґрунтувати своє ставлення до цієї теми. Я є безпосереднім свідком злодіянь вояків ОУН-УПА на терені Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей України. Мені довелося нести службу в цих краях, охороняючи продовольчі і матеріальні склади, лікарні, комунікації, промислові об'єкти.

В нашій військовій частині у 1944–1945 роках проходив службу хороший солдат родом з Болехівського району. Повернувшись в жовтні 1945 року від болгаро-греко-югославського кордону в Одесу, він був демобілізований на підставі Закону про демобілізацію військовослужбовців, які брали участь у бойових діях і мають загальну середню освіту. Солдатська доля розпорядилась так, що мені в січні 1946 р. довелося декілька разів бачитися з ним у м. Болехові. За те, що він зустрічався зі мною як товариш по воєнному лихоліттю оунівці по-звірячому вбили його. Хлопцеві відсікли голову і вкинули у вікно до батьків. Звірі!

У лютому 1947 р. на залізничній станції Львів військовий комендант познімав всіх військовослужбовців з поїздів і строєм (в колону по одному) провів біля постаменту в залі для чекання. На постаменті стояла труна, в якій лежав понівечений труп ще одного мого однополчанина. Він виїхав з розташування військової частини двома днями раніше. Пасажирські вагони постійно «супроводжувала» спеціальна група бандитів.

Про звірства бандерівців не можна без гніву 1 презирства говорити. Одного разу військовий лікар зібрала в санітарний автобус хворих і поранених солдатів, аби відправити їх до медсанбату. Купка оунівців, знавши маршрут автобуса, перейняла його в лісі біля м. Коломиї і спалила всіх разом з лікарем і автобусом. По мені як по живій цілі останній постріл був зроблений 12 серпня 1946 року.

Всім прихильникам примирення і порозуміння я раджу пошукати в архівах Львова, Івано-Франківська, Тернополя та інших міст західного регіону підшивки газети «Вільна Україна» за другу половину 1941 і наступний 1942 рік. Там кожна інформація починається словами «Головна квартира фюрера». В одній із таких інформацій є сенсаційне повідомлення, що митрополит Андрій Шептицькии у свято-юрському соборі Львова «висвятив зброю та благословив вояків ОУН-УПА на боротьбу в тісній дружбі з вояками фюрера». Варто також прочитати вирок Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергу. Міжнародне співтовариство визнало вояків ОУН-УПА та їх ватажків разом з фашистською елітою військовими злочинцями.

Занадто необачними виявилися деякі наші історики, в тім числі доктор історичних наук О. Лисенко, заперечуючи і ревізуючи волевиявлення міжнародної спільноти. Схаменіться, лжепатріоти!

^{«Ветеран України»№28 (286) квітень 2006р.}