Bitches get everything

00:00:01:01

Прощання – найщасливіші миті мого життя. Може, я через те так багато і подорожую, що хочу повсякчас відловлюватися від цього мазохізму?

По-різному живлять нас дороги.

Нічні дороги завжди особливі. Ти чуєш і розумієш значно більше, ніж удень. Стара імператорська вузькоколійка між карпатськими урвищами в тридцятиградусний мороз, коли всі тримаються за обмерзлі поржавілі ланцюги вагончика для перевозу лісу-кругляку, п'ють горілку і час від часу хочуть зістрибнути у снігову безодню, щоби залишитися там назавжди. Висока температура тіла. Болюча шкіра. Незрозуміла любов. Легітимна зрада. Страждання біжить за вагоном, як полуденна тінь. Тільки от надворі північ.

Дорога на крихітному моторному човні, перевантаженому людьми, питною водою й дешевим пальмовим вином у Тихому океані. Твій душевний анабіоз пронизується крихітними фотонами щастя, такими ж блискучими, як фітопланктон у нічній воді, коли трохи збурюєш її рукою. Сяйво як реакція на рух. Крихітки щастя пливуть за твоїм човном. Чи відштовхуються від нього і пливуть кудись собі у своїх справах.

Дорога під водою на глибині тридцяти метрів. Ти жодним чином не мав би так глибоко пірнати, але інколи напрямок формують ще й інші чинники, окрім твого свідомого бажання. І то доволі часто. Так і тут – підводні течії то виштовхують тебе несподівано нагору, то тягнуть донизу. Повільно, ніжно й непомітно. Ще трішечки, й ти піддасися, бо тобі вже починає хотітися лишитися тут назавжди. Такий легкий кінець, здається тобі. Ніби просто заснути. Підводний костюм було вдягнуто поверх твоєї вранішньої пасивності… Можливо, колись так все і станеться, але не цього разу – тебе витягли, врятували тобі об'єктивне життя, щоби ти й далі зліплював його з великих і малих відрізків.

Звичайна автомобільна дорога. Швидкісна траса Київ – Одеса. Вирушили опівночі. Обманули багато людей. Видурили собі щастя. Кожна клітинка тремтить від збудження. Кількахвилинний сон, і сон цей про секс. Повільне розрізання грудної клітки і наповнення її місячним сяйвом. Місяць уповні. Хмари крають його точнісінько, як краяли в «Андалузькому Псі» Бунюеля. Бритвою око. Як Давид мої нутрощі. Tant pis [49].

Всі ці дороги подібні. Всі вони спільні за сенсом. Вони тобі нагадують, що ти не належиш жодному певному місцю, а хіба що сумі відрізків шляху. Ти – енергія, що спричиняє всю цю динаміку в тобі. А може, й не ти.

Що у кінці кожної дороги – не важить. Ми самі є дорога. Дорога тече в нас. Процес, а не результат – як у східному мистецтві до початку європейських мавпувань. Нема сенсу паритися тим, що не отримав сподіваного. Бо просто ні на що не сподівався. Так само і я тоді, вперше вирушаючи з Давидом у дорогу, навряд чи на щось сподівалася. Уже достатньо було спостерігати його профіль і вдихати запах волосся, що час від часу змішувався з запахом його приятеля – той сидів попереду – і тоді я відхилялася назад. Pure stuff only [51].

На хвильку засинаю й пробуджуюся. Відтак знову й знову. Дивовижний ефект – спробуйте в такому стані тримати увагу на кольорах і запахах. Звуки трохи різкуваті, до речі. Але коли ви закохані, коли ваші нерви й ниточки, за які смикається сексуальний потяг, підвішені на гачку, з різких звуків запросто вирізаються бридкі високі частоти. Тони, топися, засинай на дні солодкого болю, ким би ти не був. Автентичнішим твоє переживання може бути, хіба якщо просто зараз поріжеш собі руку – відкрита рана як відкритий мозок. І навпаки. Давиду вся ця поезія вкупі з філософією була, я думаю, до дули… Він, здається, взагалі ніколи нічим не заморочувався, на відміну від мене – і в його віці, і в сраному підлітковому, і, зрештою, в теперішньому.

– Так жахливо бути вічним підлітком, – кажу Давиду. – Мало того, що прищі на лобі, так ще й гівно під черепом.

Давид не розуміє, що зараз я говорю про суїцидальні потяги, саможаління і всіляку там іншу темно-вологу мерзоту. Думає, що я так тупо натякаю на чистку шкіри.

– Добре-добре, я сходжу в салон. Мене самого прищі задовбали.

Я просто посміхаюся. Ніч їде нам назустріч.

– Креветки живуть на стінах старих будинків… – кажу я і прокидаюся. Скільки я спала?

– Ми вже приїхали, – потягується на сидінні Давидів подруг. – Спимо на пляжі чи шо?

– Ми «чи шо», а ти на пляжі, – відрубує Давид.

Але не так сталося, як мастурбувалося. Перепробувавши кілька центральних приватних готелів, ми вирішили, що якось немудро платити 300 доларів за рештку ночі в люксі з кінг-сайз ліжком на трьох (подруг відлипати не збирався), а ліпше за ці гроші нажертися стейків з кров'ю.

Нічний паб виявився неочікувано щедрим на м'ясо у порціях, тож уже після перших стейків о третій ранку ми почувалися як вовк із мультика про Сірка.

Романтичні казочки мають приємну звичку в найнеобхід-ніший момент підіймати свій кринолін, демонструючи під ним несподіваний набір дуже практичних сюпризів. Саме так, дивним чином, за кілька кроків від нас, просто в центрі міста намалювався готель – старезний, либонь ще дореволюційний, і з якимись геть хостельними цінами, Я дуже це люблю: страшний вищерблений паркет, височенні стелі, ліпнина в холі, справжній мармур стін, поцяцькований шматками пластику «під мармур», бозна з яких часів дожилі килимки, свідчення винахідливості совкового кітчу – фальшиво-кришталева люстра, аркові перекриття, широкі й високі вікна з атлантами й каріатидами за ними, і тьотьки-коридорні. Алюмінієві відра, запах хлорки та грибка. Пиздата соцреалістична мозаїка і такі ж вазон-ки. Жир.

– Ну, просто королівський номер! – каже хтось із нас про цей «люкс із гарячою (!) і холодною (!!!) водою», з вікнами на старий Пасаж з усіма його барельєфами і – що найголовніше – двома окремими кімнатами. Це значить, що ми з Давидом спимо разом. Ну, хіба б він захотів спати з подругом.

Це завжди дивно – вперше з кимось спати. Це значно цікавіще і хвилює несказанно більше за секс сам по собі. Бо секс може статися будь-де: у ліфті, в машині, в туалеті, на даху. А тут – ЛІЖКО. Тут СПЛЯТЬ. А для мене це, знаєте, куди святіше за Римського Папу Івана XXIII чи пісень про червону калину.

Ми відразу ж створюємо безпорядок довкола ліжка – зазвичай я так помічаю свою територію. А Давид просто довірив мені порпатися в його речах. Дієвий рецепт: кілька десятків секунд, кілька художніх жестів кидання трусів і футболок – і гніздо готове! Заходьте, любі домочадці, несіть яйця на радість людям. Ой.

Шось я заганяюсь.

– Тобі помити голову? – питаю я в Давида. Це ще один сакральний для мене процес.

Так, помити. За це він нагріє мені ліжко. За це я не вдягатиму на себе нічого, крім білосніжного рушника. За це він теж погодиться зняти з себе все, щоби:

– Не заважати тілу дихати. Воно і так втомилося від довгої їзди.

– Не такої вже й довгої. Дві години п'ятдесят хвилин.

– І п'ятсот кілометрів. Ну так, дуже й дуже непогано, чемпіоне.

Ти підсуваєшся ближче і проводиш рукою по його гарячому голому тілу. Чомусь перше, що спадає на думку – «палюча чистота і неприступність». Оксамитова шкіра. Чудовий тонус. Най-сексуальніший живіт планети. Ідеально чистий, без жодного волоска низ живота з рельєфними венками. І…

– Ого! – ледь не скрикує Тріша, натрапивши долонею на його «дівайз». Якщо якісь баби і носяться з культом великого члена, то Трішу це якось не особливо переймало. Але тут…

– Тут у тебе просто об'єкт зацікавлення для антрополога.

Давид, здається, здивувався.

– По-моєму, все як у всіх?

– Н-да, хлопчику мій. Гуманізму тобі не позичати.

Тим часом Тріша гарячково думала про те, що секс із такою радістю зараз буде рівносильним добровільному походу на вірну смерть, тож плавно й хитро перевела стрілки на оральні взаємини. Всі задоволені – діти сміються, жінки аплодують. Одна лише Тріша скрушно зітхає про те, що глотка її, виявляється, не така вже й глибока.

– Але нічо'. Ми над цим попрацюємо.

Авжеж. Наступного ж ранку. Годині о сьомій. Десь після двох годин сну. І тоді, коли сонні тіла подають перші імпульси ранкового воскресіння, ніхто особливо не думає ні про антропологію, ні про самогубство. Все усвідомлюєш уже в процесі. А він, варто сказати, хоч і був дещо некерованим і болючим – дорва-лися-таки дітки одне до одного – забирав дух у довгострокову позику.

– Ніколи… Нічого… Подібного…

А подруг тим часом усе це підслуховував і пильно запам'ятовував.

– Мудак, – з любов'ю прошепотіли Тріша з Давидом.