Bitches get everything

00:00:02:06

– Доброго ранку, пані Торнберґ, як ви почуваєтеся? Лікар каже, нічого серйозного. Комариний укус… чого було так театрально падати? Жартую-жартую, не хвилюйтеся, вам ліпше лежати…

Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.

– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…

– України.

– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.

– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.

– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.

– Перепрошую?

– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?

– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.

Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»

Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.

Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…

Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.

Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.

– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.

Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.

Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.

Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.

Зате я дивлюся прямо на нього.

– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?

– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.