Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла [65] й відригуючи драконячим духом.
– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.
Естер.
Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.
– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.
Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.
– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.
Естер сяє.
– Дякую, сонечко. Це так приємно!
Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.
Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).
– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.
– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.
– І де вона хоче цього вчитися? Тут?
– …
– Тут. Або… шо, Естер?
– …
– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.
– Класно. Нехай приїздить.
– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…
– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.
Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.
– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.
Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день. Без будь-яких сексуальних потягів чи емоційного спілкування. ПРОСТО полюбити. Прив'язавши погляд вологих очей і серцебиття за тонку орхідейну ниточку до хвоста літака Air France 1950-якогось року.