Bitches get everything

00:00:01:07

Мене заспокоює запах мого тіла. Десь в обід. Коли шкіру вже розігріло сонце і було трохи нервів. Тоді ти починаєш пахнути собою і самоідентифікуватися. Тоді відступає демон, котрий постійно намагається виривати тебе із тебе. Вчора йому це майже вдалося. Вбиваючи тебе, він змушує тебе почуватися опальним героєм. Дуже хитра тактика. Щоразу на неї ведешся.

Найбільше би потішився, знайшовши таку Трішину записочку, маніяк. Хоча навряд чи він просунувся б далі за словосполучення «запах тіла». Пишучи це як замітку для психіатра, Торнберґ і справді здувала зі шкіри мурашок безпідставного геройства і відвертої дурості.

Просто вчора вночі Тріша вирішила, що запросто переплюне геть усіх своїх крутих героїнь, якщо раптом житиме у… своїй машині. Бо вона бездомна і термінальна за своєю суттю. Тільки якось іще треба це матеріалізувати. Якщо хтось – як Місіма – творить життя як текст, то Тріша Торнберґ творить своє життя як фільм. Або ж вона просто випадково у цей фільм попала і не знає, як із нього викарабкуватися. А фільм ще й нещадно змінює жанри: від горора до комедії, від трилера до порно, від гангстерської дурні до сімейної драми…

– Все, я знайшла новий сюжет! – вся зарьована дзвонила Тріша до Стоґнєвіч, котра на той час повернулася вже до свого міста. – Уяви собі тьолку, котра вдень живе цілком собі ґламурним життям, катається на кабріолеті в дорогезних окулярах, пахне найвишуканішими парфумами і дозволяє собі за кермом трохи колекційного білого… Всі їй заздрять. Вона обідає по хороших кафе і весь час позіхає, бо нібито прокинулася в обід. Але це все вдень. А ввечері вона знаходить собі темний закуток де-небудь на Боричевім Току, де колись лише князі ступали, а тепер стоять якісь вагончики і смітники…

– З тобою все нормально? – боязко питає Стоґнєвіч.

– Так! Слухай далі. – Торнберґ уже навіть не плаче. Жаль до себе поступився місцем фантазії. Лібідо спасе світ, воістину! – Так от. Вона собі туди їде, виходить, відкриває багажник. А там – піжамка, плюшевий ведмідь там чи ще якась біда, зубні щітки і нічний крем. Коротше, тьолка перевдягається, розкладає сидіння свого авто, лізе в спальник, вмикає якісь староукраїнські колискові і засинає аж до ранку, до наступного свого пафосного дня. Круто?

– Угу. Нічо' так, – погоджується Стоґнєвіч. – Але зараз ти поїдеш спати до Хельґи.

– Ти чо'? Шо вона тобі поганого зробила? – жахається Тріша. – Не буду я нікого напрягати. Тим більше, Хельґу. Я її люблю.

– Дурепа ти. Нікого ти не напрягает. А що Давид?

– Давид?… Давид. Додому поїхав. Там у вітчима день народження.

– І не залишився з тобою?!

– Ні. І я сама так захотіла – в машині й одна. Тільки так.

– Дурненька.

– Слухай, я вже точно скоро здурію, якщо ти ще раз видаси якийсь із варіантів цього слова.

– Ну вибач.

– Та за шо? Інколи мій мазохізм таки перемагає мій здоровий глузд… Сподіваюся, ненадовго.

– Все буде добре.

Атож, все буде добре. Навіть краще. Ми ж бо тут якраз у мейн-стрімі…

Тріша завела авто й рушила з місця. На пошуки янгола, котрий ранками за трохи невміло звареною кавою читав Газету «Angels Today» і просив не називати його імені всує. Ну, або просто не називати його цим словом Янгол, бо це так само, якби вас називали «студент» чи там «шаройобець». Того вечора він таки з'явився – дурним же щастить – кликав Трішу спати до себе на сусідню хмару, на рівні восьмого поверху, але Тріша, як коректна тьотька, все-таки зметикувала, що і в янголів бувають батьки, котрі не дуже будуть раді її з'яві о третій ночі. Знали би про все це батьки Тріші, пожаліли б її, кучеряву й дурнувату. Але про своїх батьків Тріша зараз не думала, аби не рюмсати. Янгол Нуріель Долоріо сидів із нею в авті й мовчав. Потім вони поклали голови одне одному на плечі, я вже й не знаю, як то в них вийшло, і просто мовчали. Янголу Нуріелю не треба було Трішиних слів. Бо 70% відсотків їх запросто могли виявлятися брехнею. Янгол Долоріо все те відчував і невимовно страждав, наскільки тільки можуть страждати трансцендентні створіння. Тому він просив її краще взагалі не говорити. Але все одно страждав. Бо міг, собацюра, читати Тріщині думки.

– Знаєш, чого буває інколи шкода? – казала Тріша вже Хельзі, коли о пів на третю ночі таки завалилася до неї з речами. Отак, бажаючи не напрягти ближнього свого, ти врешті-решт напрягаєш його втричі більше. Друзі, виважуйте свій мазохізм, добре?

– Чого? – хриплим голосом питала Хельґа, лежачи на своєму непальському матраці при запаленій товстенній свічці.

– Того, що я така мала, слаба і крихка, а ніде у світі немає чоловіка, достатньо великого і сильного, щоби авторитетно заявити: «Торнберґ, ти ідіотка! Роби, як я сказав, і через годину ти сама переконаєшся, що це правильно!» Ех… – зітхала Тріша.

– Слухай, а й справді. Так дико інколи цього не вистачає.

«Дві мєрзавкі» замовкли і задумалися. Виявляється, вони одночасно можуть не тільки шкодувати, що не взяли з собою фалоімітатори в далеку путь чи не достояли чергу за блиском Dior у дьюті-фрі.

– Бо якась така хуйня з цією харизмою, – Тріша ставить сумки в коридорі просто на черепаху Машу, втім, Маша не кричить, а тільки рухається назад, від чого сумки вкупі з велосипедом, невдало припаркованим у коридорі, падають хто куди. – Так от, – продовжує Тріша. Хуйня в тому, що навіть якщо ти задумала якусь відверту хуйню – скюз мі май френч – ти настільки впевнено про неї заявляєш, що ніхто не насмілюється сказати тобі «стоп». І пиздуєш далі, як локомотив, поки у тебе не закінчиться вугілля і ти саменька не допетраєш, шо, йолка-палка, це ж хуйня. От Давид же одразу пропонував мені залишитися спати в нього в офісі, а я шо? «Нє, я не буду, тут плед кусючий, тут постелі нема, тут тебе нема, бо їдеш десь к своїй їбені матері». Ой, ну так я вже не казала. Це все ваші хорватські тенденції.

Хельґа слухала Трішу спокійно і з розумінням. Навіть коли Гріша плутала міста, національності і слова, Хельґа завжди розуміла, що саме має на увазі Тріша. Нарешті пані Торнберґ вже вляглися на матрац і міцно заснули. І приснився їм ЗАЙЧИК.