Бригантина

Глава XIV

І знов цього сонця блиск!

Аж засліпило, коли Порфир, вибігши на кучугури, глянув униз, і звідти сяйнула йому ріка, вдарила навстріч вируванням весняного світла. Вир сонця — так би й кинувся в нього, в розлийводи оті! Ось вона, свобода! Гуляй — скільки хочеш, іди — куди заманеться, ніякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанці. І небо, і птахи, й ці рідні кучугури, до яких ще мамині руки не дійшли, — усе належить тобі, існує для тебе, ти тут повновладний господар.

Комишанки звідси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тільки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшиті очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещаті шпичака телевізійних антен. Городи комишанські своїми ранніми полуницями збігають аж у берег, в очеретяні зарості, що й зараз дають Порфирові якусь певність, так само як і вранці, коли він після нічного пробігу перевів дух нарешті і влігся під маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справді й каюком не проб'єшся, там людину помітиш хіба що з вертольота.

Білобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру ріки, прямує до пристані; з екскурсантами йде, не інакше. Кого ж він привезе цього разу? Надивився Порфир різних екскурсій, добре знає їхній протоптаний маршрут: від пристані посунуть до Тихої могили, де щоліта товчуться археологи, визбирують кісточки скіфських царів та царенят, ще добувають екскурсанти біля велетня дуба, посперечаються, скільки йому — п'ятсот чи сімсот, і, звичайно, відвідають мамину науково-дослідну станцію, бо вона ж знаменита на весь край. Важко віритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скільки зглянеш, арени мертвих пісків лежали, текучий пісок аж дзвенів від найменшого вітерця, а коли зривавсь вітрюга, то весь світ баламутився, — хутори, й дороги, і копанки заносило пилюгою, немовби брудним снігом. Піщані бурі — здавен найбільше лихо цього краю. Хто тільки не пробував рух пісків зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді. Скажімо, посадять чисту сосну, а вона вслід і гине від шкідників або від пожеж під час суші середлітньої… І ось станція додумалась, як ті кляті піски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, і ліси розростаються справжні, з травою, з грибами, з птахами — такий ліс сам себе, без хімікатів, од нападу шкідників захищатиме!..

А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дійшла, бо це важкі кучугури, сюди треба саперів з тракторами, два місяці тут стояв фронт, в отих он сагах наші були, а по той бік шляху німці, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лізь. Якось забрела череда, бик став бутіти й рити рогами кучугуру, і швидко дорився: міна як жахнула, тільки хвіст од того бика десь у космос полетів!

Міг би тут Порфир сам водити екскурсії, розповів би і про Гілею, і про те, які люди відважні колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край світу ходили звідси в походи, аж десь там Персія тремтіла, загледівши їхніх списів лаврові гаї (вістря списа кожен воїн увінчував листком лавра)… Розповів би Порфир і про шлях отой старовинний, що проліг до соляних озер, — мав він бути кам'яним, але чумаки нібито запротестували: не треба Каменю, бо віл підбивається… За проїзд по цьому шляху брали з чумаків плату — з воза по копійці, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через кучугури, де й колеса тонуть у піску… На місці причалу колись пором був, а там корчма стояла, де зараз Палац культури афішами блищить.

Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачі до екскурсантів. Бачите, сказав би, — як добре почуваються оті посіяні рядками акації-підростки та сосни-підлітки, це їх висівала станція позаторік… А он там починаються виноградники, це єдиний на Україні розсадник, де вирощують в чубука саджанці різних сортів винограду, — з Італії, Франції, з Алжіру і навіть з Японії одержують посадковий матеріал, а тут беруть його на карантин, знезаражують, бо ніякий шкідник не витримує температури комишанських пісків! Звідси вже чистий саджанець іде потім в різні винрадгоспи, і все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама!

Цікавитесь тополями — вам і про них розкаже Порфир: оце посаджена рядами тополя чорна, або ще її звуть українська, чи граціозна, а білокора — це туркестанська, вона теж чудово почувається, а де акація росте — там, так і знайте, в глибині під піском поховані родючі грунти, отже, сміливо в тих місцях садіть виноград…

Дико, тихо, безлюдно серед кучугур. А чи давно тут розважався з хлопцями Порфир: викочували на згірок велике мазівське колесо, один з них, скрутившись, залазив усередину колеса (найчастіше це був сам Порфир), і товариші пускали його згори. Летиш, і світ тобі крутиться, аж поки зрозгінці в річку — шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'яні, нога твоя стоїть на ньому, на його потрісканій гумі, колесо є, а товаришів нікого нема, всі у школі, - за партами протирає штанці твоя відважна плавнева гвардія! Тільки ти оце, тиняйло, бродиш без діла, уникаючи людських очей, тамуючи в собі страх і настороженість, адже ти втікач, на тебе звідусіль можуть чатувати різні небезпеки.

Однак, здається, лиха ніщо не віщує, і хоч постійно треба бути насторожі, зате — який світ! Там ріка вирує сонцем, плавні вниз десь аж до лиманів синіють, а тут маки палають всюди по пустирищах — скільки їх насіяла весна! Чашечки їхні повні червоного сонця, по вінця повні… Міжкучугурні ями та западини, що їх комишанці звуть сагами, влітку будуть налиті піщаною спекою, все живе тут згорить, поскручується, а зараз саги квітують, мов оранжереї, і коли йдеш, аж боязко серед маків ступати, щоб не зламати цвіт.

Вибравши місце, звідки було добре видно школу, заліг на пагорбі під кущем заячого холодку, замаскований гіллячками, як дозорець на кордоні. Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силікатної цегли… Полегшено всі там зітхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись нарешті заводіяки. Наукам віддаються твої товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а він ось тут, так близько від вас, підкрався поміж кучугурами й жде… Дочекався перерви, коли школярчата, висипавши на подвір'я, з лементом, галасом кинулись ганяти м'яча. Вчитель фізкультури Микола Дмитрович теж приєднався до малюків, лише Порфира там нема серед їхніх форвардів. Он Петро, Вітько, он Кислиця Олег — все його дружки, гукнути б до них: ось я тут, повернувсь! Гайда зі мною, хлопці! Гайда в плавні розшукувати оту затонулу турецьку фелюгу, що її вже й мулом в очеретах затягло… Та де там! Не крикнеш, голосу не подаси, це тобі зась, адже ти зараз поза товариством, жити мусиш віднині під покровом таїни, весь час пам'ятаючи, що за тобою, може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвінок, шкільне подвір'я одразу спорожніло, і Порфирові стало тоскно на душі. Піти б у школу та сказати: «Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: «На свободу — з чистою совістю!»

Розтривожений, підвівся й рушив знов у кучугури. Незабаром стояв на іншому пагорбі, дивився у бік далеких виноградників, що розкинулись аж до обрію під небом степів. Десь там і мамин гектар. Десь там її виноградні вихованці, з усього світу звезені, щоб проходити гарт у гарячім тутешнім піску… Щоліта Порфир пасеться в довколишніх виноградниках, і в станційних, і в радгоспних, знає, де сорти найсмачніші, - це тоді, коли грона наллються й виглядають з-поміж листя, як мамині груди. Огорожа на виноградниках — густий живопліт із колючих акацій, але Порфир крізь найгостріші колючки пролазить. Видно й звідси крізь сонячне мерехтіння, як по всіх виноградниках біліють хустками жінки. Он дівча якесь випросталось серед міжрядь, лице зав'язане по самі очі хусткою, стоїть далеченько, не видно, яке воно з себе, але навіть і з відстані ясно, що дівча те… сміється! Сміється самою своєю поставою, і схиленою набік голівкою, і навіть виноградарські ножиці ніби аж весело поблискують у дівчини в руці. Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало, жартома зачіпають Порфира, коли він з'являється біля Палацу культури: «Оксанич прийшов, наша симпатія… Може, хоч ти запросиш до кіна, будеш каваліром?» І так це в них виходило, що він і не ображався, коли вони кликали його Оксаничем.

Відвернулось дівча, взялось до роботи, а Порфирові чомусь полегшало на душі, так гарно стало, ішов кудись навмання і незчувся, як заспівалось-замугикалось йому, і дивно, що якраз їхня шкільна замугикалась, ота маршова пісенька, що її хлопці щодня викрикують на подвір'ї, ступаючи строєм, дружно відбиваючи п'ятами такт:

Ще там ішлося про вихователя та майстрів, які дбають, щоб тебе «довести до пуття», але тих слів він співати не став, усе повторював оце: «В нашій школі режим ох! — суровий…» І хоч, сидячи в карантині, часом навіть дратувавсь, коли пісня про режим долинала з подвір'я, одначе зараз і це, режимне, клалось йому до співу, бадьорило душу: бо ж на волі опинивсь!

Нема мурів, нема брами, тільки небо обступає тебе, польовий вітерець обвіває, - просто почуваєш, що йдеш крізь повітря! Ох і випорснув, ох і перехитрив же всіх.

Аж усміхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок після його втечі, як лютує Саламур, креше громи на свою невдатну сторожу. Відплатив йому Кульбака за все. Жаль тільки, що й Ганні Остапівні та Марисі, мабуть, теж перепаде, до них Порфир проймається співчуттям, бо добрі були з ним, з усіх, може, найдобріші. Ну, Валерій Іванович має розібратись, що вихователі тут ні при чому, бо нема сили на світі, яка могла б удержати Кульбаку, якщо вже його душа волі запрагла!

Випурхнув за мури нарешті. Відтепер змінить своє життя, робитиме все, щоб тільки мама ніколи більше не плакала через нього. Втеча його відбувалась теж, можна сказати, під прапором мами, її образ йому сил додавав. Опинившись на території станції, найперше до парку забіг, з кущів виглянув: чи є мама на Дошці пошани? Чи, може, скинули її через сина забродника, хулігана, що аж у правопорушницьку школу попав? На місці була мама, ледь усміхалася поміж фотографіями: з одного боку Ілько Ярошенко, механізатор, з другого — Ліда-лаборантка. Полегшено зітхнулось Порфирові після цього, отоді вже й побрів, прокрадаючись кружма, до свого абрикоса… Мама, яка вона була ніжна при зустрічі з ним, яка сердечна та красива, здається, ніколи такою не бачив! Тільки б заміж не виходила, не приводила йому чужака-вітчима, бо якось пригрозила напівжартома: «А що, якби й привела? Було б хоч кому заступитися, коли більші товчуть тебе, забіяку!» Сам за себе заступлюсь, мамо, ще й вас обороню, лише не приводьте п'яниці в хату! Досі вважав Порфир, що він для матері тільки сама досада, тягар, камінь на шию. Коли з відлучок своїх вертавсь, зустрічала його перенервована, змучена, у криках, у ґвалтах: «Горе моє! Гріх мій тяжкий». А за час цієї розлуки, бач, як скучила, при зустрічі місця не знаходила з радощів… «Ти не з обману, ти — з правди», — ніколи такого від неї не чув і ніколи цього не забуде.

Блукав саме біля Тихої могили, коли до неї потяглася від пристані череда екскурсантів. Молодші, позадиравши голови, попереду йшли, а були такі, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, — видно, з лиману прибули, з грязелікарні. З усіх усюд наїжджає публіка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарі навіть десь із Крайньої Півночі, прибувають декотрі геть покручені радикулітами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячій ропі, виписуються додому іноді зовсім без милиць, полишають своє дрюччя персоналові на згадку разом із розчуленими записами в книзі подяк.

Раніше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цікаво послухати про тих бородатих скіфів, про загадкову Гілею, а зараз при появі екскурсантів перше бажання було: дременути геть! Одначе відразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них відомо, що ти за один? Хіба на лобі мічено, що ти втікач?

Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манір, не стала відганяти Порфира, навіть осміхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справді ж бо, розповідатиме для всіх, а Порфир до таких речей має цікавість, кортить йому знати про тих давніх людей, що насипали оці кургани-могили в степах і ходили звідси в далекі походи, а повернувшись, справляли тут свої свята, на колісницях змагались, і смагляві скіф'янки в прикрасах співали біля вечірніх вогнищ своїх, уже забутих тепер пісень.

— А ти чого не в школі, хлопчику? — звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, від сонця, окулярах.

Чепурний вигляд Порфирів, новенький тільник та мідна бляха на ремені (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям підставу думати, що він, певне, з училища юних моряків.

— Ти з Нахімовського, еге ж? — допитувалась кругловиденька тітуся. — Чи з мореходки?

— Я із спецшколи, — буркнув Порфир, невдоволений цією причепливістю.

— Це що воно таке? — спохмурніла розвезиста, в окулярах.

Знайшовся одразу в гурті й знавець — паруб'яга в білій кепочці, груди розхристані, волохаті.

— Це та школа, де малих правопорушників уламують, — пояснив він жінкам. — Є тут одна на всю область. За монастирськими стінами, через які ченцям колись дівчат у лантухах подавали…

— А чого ти тут? — запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець, набравшись духу, видавив із себе:

— Відпустили.

— Відзначився чимось? Вибув строк, чи як?

— Премія за працю в майстернях.

— Молодець! Давай добувай розряд, — підбадьорив хлопця смаглявий чоловік, поплескавши дружньо по плечу. — Матимеш розряд, одразу себе мужчиною відчуєш. У мене ось такий, як ти, а вже прибіга на кар'єри: дозволь, тату, я сам вибухівку закладу!

Стояли, чекаючи, доки підтягнуться всі. Коли інші підходили, то теж цікавились, що за хлоп'як серед них, і тепер уже самі екскурсанти пояснювали, що це вихованець спецшколи, відмінник, за працю та зразкову поведінку відпустили його погостювати додому… Кульбака, нахнюпившись, слухав ці свої власні вигадки, вуха йому горіли, і зарятувало тільки те, що екскурсоводка їхня відвернула увагу, інший світ з'явивсь, заколихались у повітрі лаврові гаї — то йшли на персів воїни з цього краю, а на кінчиках списів у них зеленіло лаврове листя, як материн виноград!

— Час ущільнюється, епохи зблизились, — завчено говорила екскурсоводка, — і в цьому кургані, можливо, поруч лежать бородатий античний скіф і половець середньовіччя, порубаний ордою козак і молодий кулеметник з будьоннівської тачанки…

Дівчина пояснила, що розкопки тільки починаються, може, тут археологів ждуть ще великі відкриття… Як завжди, знайшлись серед екскурсантів такі, що найперше цікавились, чи багато золота було знайдено на розкопках цієї Тихої могили, екскурсоводку це аж образило, бо:

— Річ не в золоті, товариші, а в тому, що на тім золоті накарбовано! Яка мистецька краса на ньому відтворена та яка її художня цінність…

Сухорлявий дідок в окулярах, видно, неабиякий грамотій, бо й тут з книжкою не розлучався, коли зайшлось про художності, ожвавів, розгорнув у книжці закладене місце й зачитав, наче дітям у класі:

— «В ті часи праця художників вважалась священнодійством! Митці були у великій пошані. Вони гордились діянням рук своїх ще більше, ніж царі своїми перемогами. Тільки якщо гімни царів починались словами: «Я зруйнував…», «Я покорив…», то гімни художанків мали зачином; «Я воздвиг…», «Я спорудив…», «Я виконав роботи прекрасні…»

— Знов старий завів свою пластинку, — кинув губатий мордань, цілячись фотоапаратом в екскурсоводку, і хоч на губаня глянули осудливо, — «нечема, мовляв, ти», — проте вголос ніхто за старого не заступивсь, і він, закривши книжку, ображено замовк.

Як і передбачав Порфир, від Тихої могили екскурсанти потяглись до обсадженої високими тополями садиби наукової станції, де, певне, покажуть їм кабінет агротехніки з засушеними шкідниками під склом, далі, звичайно ж, не минуть і радгоспу, якщо мають дозвіл оглянути його прохолодні льохи з величезними бочками вин. Порфир лишився на місці, відчувши себе в самотній, гіркій покинутості. Адже в той бік, до людей, дорога тобі закрита. Ти втікач, майже злочинець. Постояв трохи, послухав жайворонка, що високо десь витюрлюкував над головою, й нарешті побрів, сам не знаючи куди. Просто так, навмання. Бо які ж йому виконати «роботи прекрасні»?

Ноги самі привели до річки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де чиї каюки стоять, примкнуті ланцюгами до верб та берегових осокорів. Різнокаліберні замки на них висять, більші й менші, простіші й складніші, та будь-який із них сам відімкнувся б перед Порфиром, тільки забажай… Нема на всьому березі замка, якому б ради не дав оцей майстер «золоті руки».

Чийсь катерок вихопився із-за очерету, з гуркотом летить до берега, Порфир мимовіль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це ж Микола, аж чорний від смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього Порфирові сама приємність дивитись, коли він, отак вільно відкинувшись, сидить за кермом, править однією рукою, і катерок слухається найменшого доторку господаревої руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найраніше за всіх у Комишанці встає, про нього й мати Порфирова каже:

«О, це ранній! Цей не проспить росяні блакитні світанки!..» Хай навіть ґуля допізна, а вранці, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотів над водою, вже помчався найраніший комишанець з якимось дорученням до міста, або на ГЕС, або на целюлозний.

Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках і аж тепер помічає Порфира:

— Здоров, здоров, — каже йому так, наче вчора розстались. — Ну, як живеш?

— Та нічогенько… Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тільки надувають.

Моторист без слів, самою усмішкою відповів на Порфирів дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав від нього розпитів про свою долю, та й самому кортіло запитати, чи не був часом на лимані, чи не зустрічався з дядьком Іваном, рибінспектором, одначе Миколі, видно, було не до розбалакувань, бо він одразу й рушив, кивком відкинувши чуб назад і міцніше підібравши під пахви свої пакунки:

— Поспішаю, брат… У лабораторії ждуть. На пристані під осокорами кілька пасажирів куняють з клунками — ждуть річкової ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантів, притуливсь до причалу й теж спочиває, - так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Двері на судно навстіж, трап настелений, усе ніби припрошує: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс… Капітан сидить на кормі, читає газету. На верхній палубі двоє матросів, що їм Порфир приносив одного разу пиво з чайної, задивились у небо, перемовляються:

— Он-он вони пішли… Та рівно як!

— Не блукають, а кроковкою йдуть… У них теж дисципліна…

Задер голову й Кульбака, нагледів і він ту кроковку в небі, що, рухаючись, ледь мерехтіла у високості: журавлі йдуть із гирла кудись у верхів'я ріки, кудись аж за Київ, на поліські болота, подалі від браконьєрських пострілів.