Бригантина

Глава XXX

Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього бінокль (подарунок шефів), час від часу хлопець прикладає його до очей, дивиться в далеч дніпровського моря… Проходять там у сонячній млі пароплави, осадкуваті баржі з вантажами, — всі вони вже знають цю хлоп'ячу «Бригантину», що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорів, що їх хоч і підмивав ось уже скільки літ штучне море, розгойдане вітрами, а вони все ж стоять нерозмиті, ціле літо сивіють, окутані духом сонця, духом степового різнотрав'я.

Деколи й Марися Павлівна підходить до хлопця-чергового і, взявши в нього бінокль, прикладає до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на палубі видно матроську білизну, вона сушиться, розвішана на мотузці, і ще видно Марисі високу і, як здається їй, красиву людину, — може, капітана баржі, - що, схилившись на поручні, пильно і ніби аж сумовито дивиться сюди, у бік «Бригантини». Певне, й тому, пропливаючому, добре відоме це місце, що рябіє внизу біля урочища річковим, так званим ходовим знаком для суден, а нагорі височить табірною щоглою, блищить наметами, з яких іноді постаті хлоп'ят водночас випорскують і, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки мчать униз, до води.

Хто він, той, що на рудовозі? Може, котрийсь із шефів? Можливо, знайомий, бо ж чого так довго та пильно дивиться? Одначе навіть і в бінокль не вдається Марисі впізнати його. Хтось інший, мабуть, впізнав би, Оксана-виноградарка, мабуть, розгледіла б у ньому і з відстані того, кому дарувала тут колись свої плавневі місячні яйва…

— Вантажити баржу!

За цією командою намети одразу пустіють, хлоп'яче плем'я, хоч і без вояцьких луків та без списів, з шаленим галасом чимдуж мчиться униз, до затону. Бо хіба ж є праця жаданіша, ніж ця, що їм випала зараз! На дні урочища, біля самого затону, відкрито приймальний пункт, куди звозять зі всього степу кавуни, везуть просто з баштанів, і їх тут виростає ціла гора, щоб звідси перекочувати на баржу — по триста тонн бере вона їx за один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадіон, ледве вміщається в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака її оглядав зацікавлено, бо, може, це якраз та самісінька, що нею колись під час будівництва ГЕС возили тут каміння з кар'єрів, — мама іноді з незрозумілім присмутком згадує чомусь ту баржу з камінням як неодмінну познаку своєї молодості…

Баржа стає, прилаштовується до причалу, і ось тоді табірним ангелочкам нарешті настав час показати, на що вони здатні. З рук до рук, мов футбольні м'ячі, летять кавуни й кавуниці, летять рябі, смугасті, туманисті, тугі та теплі, бо щойно зі степу, з-поміж огудиння, і кожен із них — мов планета, тільки й того, що з хвостиком!

Ось де Кульбака показує свою віртуозність! Хоч у якому буде темпі робота, хоч безліччю йдуть і йдуть кавуни через його долоні, а хлопець жодного не впустить, підхоплює і швидко й спритно бере їх, як малят, бо це створіння тендітні, їх бережи, бо тільки хто заґавився, так і ковзнула твоя планета крізь руки, так і хряснула, і вже тільки червоніє під ногами іскристий розтовчений жар…

А де розтовчеш або де гнилий попався — їх підбирав та відносить до окремої купи… Бугор. Так, так, той самий, що — в чорній масці, з пістолетом в руці — в селі Чабанському таки налетів на продмаг, озброєною рукою націлився на одну з продавщиць: «Касу на стіл!» Дівчата виявились такі, що не розгубились, схопили, скрутили новоспеченого гангстера, затовкли в підсобку, відібравши й пістолет, що виявивсь іграшковим. І ось Бугор тепер спокутує гріхи, йому велено — для очищення душі — давати біля баржі лад відходам, гнилим та розтовченим кавунам.

З'явився одного разу в таборі й Антон Герасимович, хазяйновито обійшов територію, мовчки оглянув межові познаки — той символічний трав'яний бар'єр…

— Бачите, сама травиця, а ніхто ж не втік! — шпигнула одна з кухарок, коли він після обходин повернувся до кабиці під накриття.

Під час обідньої перерви вирішено було всім колективно сфотографуватися з Антоном Герасимовичем, оскільки він відбуває на заслужений відпочинок. Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному місці, поруч з ним сіли Марися Павлівна та директор, а ззаду звідусіль понависали ангелочки: на фотографії вийшло так, нібі на самім плечі в Антона Герасимовича прилаштувався усміхнений Кульбака, навмисне ще й міну веселу скорчив.

А потім знову баржу кавунами вантажити, знову тугі та теплі біжать і біжать через твої долоні. Не знає втоми за цією роботою комишанський трудолюб, опинився, нарешті, у своїй стихії. Меншає гора на березі, росте гора кавунів на баржі. Навантажилась баржа, відчалює, рушав, а на ній при кермі… хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша фантазія здатна будувати міста й кораблі, то чому ж би їй не витворювати й інші всякі чудодійства? Ходили ж тут по степах маленькі інопланетники, ті, що їм крізь будь-який стан матерії зовсім нетрудно проникнути, крізь камінь вони проходять так само вільно, як і крізь повітря! Будь-який мур кам'яний переступали з такою усмішкою, наче то перед ними всього-навсього була смужка нескошеної трави. Одні називають це силою уяви, інші — чаклунством або чародійством, та як там не є, але дивіться: на баржі, коли вона вийшла з затону — просто на очах! — виростають, підіймаються величезні білі вітрила! Чути навіть, як вітер бринить у них, співає. Стара натруджена лайба, що, може, каміння возила, стає враз бригантиною тугокрилою, а кермує нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий. Горою лежать за ним ті, що тільки-но з баштанів, міцні теплі діти степової землі. Триста тонн взяв він їх на борт і править з низів'їв угору, назустріч течії, може, аж до столиці, де золоті бані, як фантастичні плоди, округло сяють над містом, на його вічних горах. Нестримно несе хлопця бригантина його уяви, її дух невпокорений, а він радісний стоїть за кермом, все далі й далі йде по водах розлогих та сяючих, і береги вітають його, і зустрічні капітани з веселим подивом запитують: звідки?

1970–1972