Бригантина

Глава XIX

— Дожитись, що рідний син тебе не хоче бачити… Як же це так, товаришу директор? Чому він не побажав підійти? Чому починає життя розривом з людиною, для якої він найдорожче створіння на світі?

Повні очі сліз були в архітектора, коли вони вийшли з майстерень на подвір'я. Всяких сцен надивився Валерій Іванович при зустрічах з батьками, але найтяжче бачити суворі сльози чоловічі, отакі сльози горя й розпуки… І людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмів володіти собою.

— Розумію вас, бо… теж маю сина.

— Невже він справді переконаний, що я йому ворог? — приголомшений щойно пережитим, не міг заспокоїтись архітектор. — Я, власне, знав, що він не бажає моїх відвідин, він мені написав про це, і все ж я повинен був приїхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотілося — сам не знаю чому. І ось така зустріч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлиші були, школа ваша має таку добру репутацію, тож поясніть мені; звідки взялася ця прірва між мною і ним? Невже нічим не повернути його, не розтопити лід?

Вони сіли на лавці під гіллястим платаном, що був посаджений кимось давно і чудом зберігся, дає тінь, розкинувши крону посеред подвір'я.

— Не забувайте: це ж діти, — заспокійливо мовив Валерій Іванович. — У хлопців зараз «кришталевий вік», як ми кажемо… Тонкий неустояний світ… І якщо він сьогодні не прийняв ваших відвідин, не відгукнувся вам, то це

зовсім не означає, що в нього назавжди; зникло синівське почуття.

— А була ж між нами взаємодовіра, дружба яка була…

Архітектор сидів у задумі, в прибитості. Валерій Іванович ще від першої зустрічі перейнявся симпатією до цієї людини Довелось тоді. порушити навіть деякі формальності, коли архітектор сам привіз здавати синка, вичерпавши всі власні засоби впливу. Вже тоді хлопець виказував свою черствість до батька: коли його відправляли в карантині, він навіть не попрощався і, ніби навмисне, залишив на стільці в'язані домашні рукавички, як здачу батькові за все.

Довго слухав того вечора Валерій Іванович сповідь архітектора, і боляче було чути, як раз у раз зривається в стражданні голос цієї мужньої людини. У війну був пілотом, літав на винищувачах, після війни взявся будувати, хотів, щоб і син змалку пройнявся його пристрастю. Батьківські зусилля архітектора викликали тільки повагу, про такого не скажеш, що він недостатньо боровся за своє дитя. Коли дізнався, що хлопця затягує злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився перевести його па периферію, хоч для столичного архітектора, зв'язаного, крім того, роботою на факультеті, піти на такий крок не так було просто… Обрав для мешкання одне з південних міст, сподіваючись, що, змінивши мікросередовище, убереже сина від згубного впливу. Одначе батькова жертва виявилася марною, бо й на новому місці заявилися протоколи про розтрощені вітрини та непоясненне дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змінювати тепло домівки на ночівлю десь по шкільних горищах та в залізничних цистернах. Звісно, теплом батарей не заміниш тепло сердець, якого шукає маленька людина. Та хіба ж бракувало йому батьківського тепла, турботи, уваги?

— Були в: нас хвилини інтимності, взаєморозуміння, — тихо зізнався архітектор і почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсім маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж біля мене, татку, розкажи, які ти міста збудуєш та в яких будинках житимуть люди майбутнього… І хіба ж не для нього жив, думав, проектував? Усі найкращі пориви душі були доти нього, на всій батьковій праці мовби лежала йому мовчазна посвята…

— Нам, поколінню, за яким фронти і нестатки, хіба де природно було бажати, щоб хоч діти наші виростали серед краси й комфорту, щоб і душею були вони кращі за нас! Якщо я проектую кінотеатри, стадіони, житлові масиви, якщо день і ніч думаю про оті самі, по-газетному кажучи, сонячні міста майбутнього і навіть беруся зводити їх, то найперше це для нього, для таких, як він, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечність… А виявляється, все це йому ні до чого, він чимось іншим живе. Хто міг сподіватись, що з ніжних дитячих рук камінюччя летітиме у вікна батькових новозбудованих кварталів? Звідки цей потяг завдати найболючішої рани самій найближчій людині? Звідки вона взялася, саме ця ваша диявольська «проблема підлітка»?

Валерій Іванович посміхнувсь.

— Проблема ця існує тисячоліття. Ленін колись зауважував, що виховання — категорія вічна… І ці наші клопоти, вони старі як світ… — У напівжартливому тоні Валерій Іванович почав цитувати когось: — «Ти, який бродиш без діла по людних майданах… через те, що ти поводишся не так, як личить людині, серце моє мовби обпалено алим вітром… Своїм непослухом ти довів мене на край могили…» Думаєте, хто нарікає на свого безпутного сина?

— Хто?

— Від. шумерів долинає такий зойк. На їхніх глиняних табличках знайдене цей навіки закипілий батьківський стогін… Давні єгиптяни теж нарікали, що молодь нікудишня і що вона погубить світ. А ви питаєте, звідки наша «проблема підлітка».

— Чому ж ми так недалеко пішли від шумерів? Чому цих «трудних» дедалі більшає, і то повсюдно, по всій планеті?

— Я дивлюсь на ще не так песимістично. Ці «трудні», прикрі, нестерпні, вони все ж тільки винятки серед легіонів наших славних школярчат. Розумію, що батькам «трудних» від цього не легше…

— Ну, а причини? Якісь таки ж є? Може, причиною вік електронний, вік стандартів, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це він викликає таке сум'яття духу і цей здебільшого навіть неусвідомлений спротив юних душ — душ, з-поміж нас найтонших і найвразливіших?

— Причини відхилень від норми щоразу бувають конкретні. Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт — від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень…

— Я приймаю це як докір, — сказав архітектор, і обличчя його пересмикнулось, але тільки на мить, далі йому знов повернувся мужній, переболений спокій. — Ви маєте право зараз говорити мені будь-що, і я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Більше того, я сам прийшов до вас із цією поразкою. Так, не зумів. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по суті, стороннім людям…

«Які ж ми сторонні! — хотів був заперечити Валерій Іванович. — Коли ваші драми нам спати не дають…» До того ж і в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назрівав оця клята «проблема підлітка». Син уже такий, що не візьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечірній, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Дніпром трояндовий захід. Чомусь дедалі частіше уникає твого товариства, кудись біжить, спішить, матері за всі турботи відповідає грубощами… А ти повинен ось тут давати рецепти, поради іншим… І чим цю людину втішити в її, може, найтяжчому горі?

— Скажіть, Валерію Івановичу, — нахилившись, зазирнув йому в вічі архітектор, — це криза тільки вікова? Чи справді він це переросте? Чи таким і зостанеться — втраченим назавжди?

— Наша професія велить нам вірити й надіятись, — сказав після паузи Валерій Іванович. — Бо навіть якщо перед тобою істота дрібна й нікчемна, ти й тоді подумай, що її знікчемнило, спотворило і яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється, він не може бути безнадійним. Та ось хай вихователька скаже…

До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлівна. Підійшла сердита, різко звернулась до відвідувача:

— Це ви батько Гени Буткевича?

— Так, я.

— Чого ви приїхали? Ще більш травмувати? Після минулих ваших відвідин у нього температура піднялась…

Обличчя архітектора враз пересмикнулось, як від удару, і за мить знов оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволі задивилась на це обличчя — бліде, чисте, одухотворене… «Є в ньому щось мужнє, шляхетне, воно позначене карбом величі…» Не дратував її навіть цей сивий чубчик, підстрижений на юнацький манір… А надто очі: великі, виразисті, вони були повні синьої краси й незникаючої туги, тільки вони й виповідали Марисі глибоке внутрішнє страждання цієї людини. «Так, ти маєш право говорити зі мною навіть таким тоном, — ніби чула від нього, — маєш право й вигнати мене звідси, бо я переможений…»

— У нас розмова якраз про Гену, — сказав Валерій Іванович. — Йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом…

— Він справді щедро обдарований, — сказала Марися Павлівна. — Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі! - І, запалившись, розповіла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя її вихованця. — Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях, — очевидно, це музика так діє на людину… Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість…

— То що накажете мені робити?

- Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже і тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.

— Ще одне: яка ваша думка про мого сина?

— Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають «неформальний лідер», інакше кажучи- заводій… А загалом Гена — славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!.. Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах — отам буде її справжність.

Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:

— У нас в колективі про неї кажуть: «В малому тілі- великий дух»… — І додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою — з добрих намірів. Вдача.

— Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, — мовив серйозно архітектор.

А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама — за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця… Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч:

— Вибачся!

І Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батькової руки.

…Нескоро, нескоро дізнається він, що це була їхня остання зустріч. На високому крутогорі, що його скільки літ уже підмивають хвилі штучного моря, та все не можуть розмити, на самій вершині степового пагорба, звідки видно півсвіту, буде знайдено надвечір сивочубу людину, навіки застиглу за кермом автомобіля. Навкруги степ буде, і води сяючі, і небо в багряних вітрилах заходу… І ніхто ніколи й не скаже, від чого могло розірватися серце: від гніву? від туги? від любові?

Гену після цього ще довго триматимуть у невіданні, в смутку поглядатиме він на браму, і від нього чутимуть деколи:

— Чомусь татко так довго не приїздить…