Одного дня прибула якась комісія, довго ходила по території школи, в усі закутки заглядала, а карантинники тим часом мліли від догадок: чи зайдуть і до них, чи не обминуть? Невідомо було, хто приїхав, може, якраз ота всемогутня жінка із прокуратури, яка щоквартально навідується до цього спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушується законність. Тож як її зустріти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комісію розвеселити чимось, скажімо, заскавчати потайним способом, як це тільки він уміє; стоїш перед учителькою з міцно зціпленими губами і навіть усміхаєшся безневинно, а воно десь там у тобі так жалібно поскавулює, ну, чистісінько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'яні. Йому вже навіть уявилося, як поважна комісія торопіє, здивовано роззиркується увсібіч і ніяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звідки воно підвива? Ото було б сміху! Може, після такої витівки і в комісії серце ворухнулось би: «А цього веселого хлопця навіщо ви тут тримаєте? Віддати його на поруки! Хай станція його візьме! Хай краще матері допомагає на виноградниках, аніж тут підвивати!..»
Одначе можуть і не зрозуміти жартуна. Бо різні я люди: одним жарти подобаються, а інший ще більше насупиться, вважатиме, що ти глузуєш з нього. Ще коли сидів Порфир в обласному приймальнику та показував із-за ґрат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той озирнеться, усміхнеться на твою перекривлену пику та й далі пішов, а інший (трапився й такий!) зупиниться та давай у двері кулаком гатити: що ви тут своїм хуліганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують з перехожих!..
Тож краще, мабуть, буде повестись перед комісією на вже випробуваний манір — покірненьким телятком, ангелочком: комісії люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав.
Комісія таки не минула карантинного класу: ціла юрба людей зайшла, відтиснувши Марисю Павлівну подалі, до вікна. На чолі комісії виступала поважна дама, пишнотіла хімічна блондинка з лелечим гніздом на голові, і хоч на лобі в неї не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це вловив із самого її милостивого тону розмови, з підкресленої чемності, яка, видно, їй самій подобалась, — дама була ніби одягнута в якусь службову ласкавість. Що перед ними не прокурорка, Порфирові це ясно стало одразу, бо цікавилась жінка не скаргами вихованців, а більше їхнім розумовим розвитком та санітарним станом (може, була це дама з міністерства чи, може, дисертацію пише хто її зна?). Повагом пройшлась поміж партами, веліла хлопцям, щоб руки їй показували, наче по руках хотіла вгадати, до чого вони, грішні, торкались та з якого ларка що поцупили… А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кігтів на пальцях не позаводили, на Порфирів татуйований якірець звернула увагу, запитала з привітним виразом, чим виколював. Потім, стоячи біля дошки, вибірково зупиняла зелений свій погляд то на одному, то на іншому з хлопців, запитувала, звідки та за що сюди попав. І коли нарешті дійшло й Порфирові відповідати на оте неминуче:
«Звідки?» — хлопець, схопившись, жартівливо виструнчився і вигукнув хвацько, мов для великого простору:
— З Комишанки, з козацької сторони!
Нависпів, аж весело та незвично це пролунало серед напруженої тиші класу, вигукнулось у тій розлогій дніпровській інтонації, що її перейняв хлопець під час плавби на баржі з кавунами. В такій відповіді виявляла себе не тільки широка натура комишанця, тут була ще й хитрість, розрахована на те, щоб комісію розважити, потішити цією примовкою, здобути її симпатію — це ж таки щось! Як і передбачав хитрий комишанець, комісія справді клюнула на його наживку, повеселішала, а дама просто медовим голосом звернулася до Порфира:
— Жартун ти, одначе… Мабуть, веселі там люди, у вашій Комишанці?
— Сміються, аж кашляють.
— Але ж і вперті, самолюбиві, - буркнув із-за плеча в дами ще один із комісії, лисий, осадистий (чомусь Порфирові саме таким уявився цієї миті злощасний той силікатник, що цеглу в портфелі носив, аж поки був застуканий на гарячому). — Хто-хто, а я вже їх знаю… — І суворо запитав хлопця:- За що сюди?
Порфир відповів без брехні:
— Школу кидав, з дому тікав.
— А ще?
Міг би сказати Порфир, як матір не слухався, з двійок не вилазив, як тинявся цілими днями по пристанях, що аж у порт його занесло… Міг би, міг, одначе відповідь чомусь так і присохла на язиці. Стояв, і непевний осміх блукав йому по губах — зараз це був осміх погорди й самозахисту. Тут захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурістю. Той схлипом, якщо маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволі з'являється на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований осміх. Бо в ситуації, коли. краще тінню усмішки прикритись, прикусити язика або скористатись давнім комишанським правилом: цить та диш!
— Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився? — наполягав лисий, осадистий.
І тоді почувся від порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного:
— Розкажи, як черговому по території носа розквасив!
— Таж питають про раніш…
— Ну, тоді розкажи, — знову глумливо порадив Тритузний, — як блешні курортникам відкушував та рибу гачив!.. — І, звертаючись до комісії, додав, ніби він був тут з усіх найвідповідальніший:- Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра…
— Неправда! — обурено викрикнув хлопець. — Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гніздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати «гачив», — начальник режиму, щоб не морочились, поспішив сам розтлумачити:
— Якщо хто рибу гаком за ребро хапає — ото й гачив.
Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається… — І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.
— А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо! — заговорив він ще гучніше. — Скільки самих тільки «законних» розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя — їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони — голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають… Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать — то що ж ви хочете?
Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних… І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж…
- І оце ти так міг? — дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його. — Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить — ти про це подумав?
— А що мені від брехні вашої болить, ви про це подумали? — відсік хлопець і відвернувсь до вікна.
— Будь чемніший, Порфире, — нагадав директор — більше для протоколу.
Марися Павлівна, що досі, ніби відсторонена, стояла біля вікна, не витерпіла, озвалась:
— А коли справді не гачив, не браконьєрив… Навіщо ж кидати тінь підозри?
— А ви не заступайтесь! — крикнув і на неї хлопець, не прийнявши захисту. — Може, й гачив! Може, й чужі сітки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбійником дніпровським, то хай таким і буде…
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
— Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повні каюки, навіть осетрів тягав біля гесівської греблі з-під самих турбін… Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
— Треба ж знати психологію рибалки, — звернулась за підтримкою Марися Павлівна до найближчого з членів комісії — мовчуна в окулярах. — Йому аби слухали, він вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина унікальної уяви, ось ви це зважте! Фантазія в нього рівносильна реальності, в занятті своєму він завзятець, в нього темперамент ловецький…
— Захищайте його, захищайте, — зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався…
— Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишені перевіряв… — напівжартома закінчив Тритузний.
- І це брехня! — злісно викрикнув хлопець, бліднучи від обурення, аж ластовиння повиступало біля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блідне, розхвилювавшись). — Як не бачили, не кажіть!
Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душі скривджений цією намовою. Крадієм, злодійчуком малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповідав йому під час бесідувань у карцері про свої походи, про те, як на пляжах улітку з хлопцями з'являвсь і, тішачи публіку, ходив по берегу на руках, але ж про кишені й мови не було, бо не його це заняття.
— Здорові, а вигадують! Набріхують, чого й не було! Оце ви такі?!
Вкрай знервований, скривлений від болю й ненависті, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак він усе викрикував своє:
— Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
— Ну, не було, так не було, — злагідливо казала дама з комісії. — Заспокойся, ми віримо тобі.
Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений і засліплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, він злодійчук, крадюга якийсь!.. А він ще ні в кого й остілечки не вкрав! Бо від дідуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вік прожив, а нічийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське… Порфирові міцно вкарбувалось дідусеве слово. І коли навіть кортіло щось потягти з радгоспного гаража або на пристані, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське… Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потім і на місце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто ніби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем комісії, мабуть, щоб вислужитись перед нею…
Тритузний, відчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
— Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи такі вже ми святенькі?
Хлопець, одначе, ніяк не міг погамуватися:
— Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити… Це є у вас таке право?
— Годі, годі, Порфире, — заспокійливо сказав директор, а хімічна дама, всміхнувшись, додала:
— Не слід образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потім одна велика виросте, і ти відгородишся нею, як муром, від усіх, ничого доброго в людях не помічатимеш.
— Комишанські вони дуже самолюбиві, - нагадав про своє осадистий. — А він же того кореня… Бачите, який амбітний. Чи не скіфських царів нащадок?…
Щось мовби знущальне вчулося Порфирові в останніх словах, і це його зовсім сказило:
— Корінь, нащадок, — гугняво перекривив він члена комісії. — Чого ви розписуєтесь за мене? А може, нічийний я? Може…
І голос його осікся. Усе горіло в ньому, ятрилося раною, яку досі витерплював у собі, утаював від сторонніх очей. Син матері-одиначки, та й усе! А ви вже, дорослі, поясніть, що це воно таке — син одиначки? Що це, коли батька ні разу й у вічі не бачив! І слова його ніколи в житті не чув? Як це буде по-вашому? Від святого духа вродився? Лелека на хвості приніс? Чи, може, в капусті знайшли? Знайшли й гарячим залізом на тобі тавро випекли: одинак! Оксанич! З тим і живи на вашому білому світі.
— Трудні, ох, трудні діти, — зітхнула жінка з комісії. — Я згодна з Корчаком: недисциплінована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто забуваємо про це. Забуваємо, що в такого ось отрока швидше, ніж у дорослого, розгальмовуються небажані інстинкти та збудники.
Ще один з комісії, той мовчун в окулярах, нарешті подав голос, більше звертаючись до Марисі Павлівни. І хоча йшлося про «підвищену реактивність» та про «органічне відчуття справедливості» в її вихованцеві, але це можна було сприйняти також як вияв підтримки молодій учительці, бо, видно, мовчунові до душі було, що ця чорноброва, з сміливим лицем особа в потрібну хвилину рішуче взяла свого «великого фантазера» під захист. Перед тим відсторонено стояла біля вікна та тільки губи кусала, прибравши іронічного виразу обличчя, а коли вибрала мить… От вам, будь ласка. Одразу видно, що людина має свою думку і вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комісії тим часом звернулася до дітей:
— Друзі, любі наші малята. Це тільки напочатку вам тут незвично. А закінчиться карантин, ви себе одразу інакше відчуєте, школа зробить усе, щоб ваше дитинство було щасливим і сонячним…
Після цього стала співучим голосом розводитись про дисципліну, про гігієну, але Порфирові вже не слухалось, нудило від її підсолоджених слів, як від пасльону.
Не зводячи сердитого погляду з хімічної дами, з її отого лелечого гнізда на голові, він різко підняв руку:
— Пустіть у туалет!
Коли ж хлопець, ніби з ланцюга зірвавшись, вискочив із класу, начальник режиму сказав, аж ніби зраділо:
— Ох, і штукар!.. Тільки злегка зачепи і вже — наче окропом налитий… Цей у житті не пропаде, цей зумів впіймати вовка за вухо!
— Я вважаю, — твердо сказала Марися Павлівна, — що вам би годилося вибачитись перед ним.
— О! Перед цим пуцьверінком? Це ж за що?
— Самі знаєте.
Аж коли комісія відбула, тільки тоді Кульбака приплентався до класу. Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлівну сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця, вирішила не чіпати його: хай відтане, перестраждає. До кінця уроку ніхто й слова не почув від Кульбаки. Усамотнений, відсторонений, сидів, злігши підборіддям на парту, пірнувши стуженим поглядом у вікно. Не існувало зараз для Порфира ні вчительки, ні товаришів, ні навіть обмежень, які його тут тримають. Уява, дужча за саму реальність, розломивши мури, підхоплювала й несла хлопця від образ і суворостей в існування позашкільне, блакитне, він знову був там, де води й очерети, був на сонячнім згірку біля маминої хати, де старий абрикос от-от рожевим цвітом обцвіте…