Бригантина

Глава XVII

Не було ні фанфар, ні вітань, якими зустрічають переможців, прибулих із походу. Був холодний осудливий погляд чергового по коридору Григорія Микитовича, застебнутого на всі ґудзики вусатого чепуруна, що, як і Порфирів дідусь, теж свого часу брав участь у форсуванні Дніпра і, може, саме через це й до малого Кульбаки поставився був прихильно, розпитував при нагоді і про дідуся, і які сорти винограду вирощує мати та яке добриво кладе, крім комишанського торфу…

Але це було до втечі, а зараз він ніби не впізнав хлопця, при появі Порфира зірко настороживсь, наче мимо нього проходив якийсь небезпечний тип. Обшукувати не став, але поглядом обмацав хлопцеві кишені: чи не проносить там бомбу або кинджал.

— Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тікає, - кинув услід. — Само не зна, чого хоче…

— Не знає, чого хоче, зате знає, чого не хоче, — визираючи із спальні, з усмішкою підкинув Гайцан, командир відділення восьмикласників.

Коли відважний комишанець з'явився на порозі спальні, стрижена гвардія теж не зустріла його криком «ура», як, здавалось би, належало вітати героя. Колективна неприязна мовчанка була йому зустріччю. Обступили, оглядали невдаху-втікача то зверхньо, то з недоброю цікавістю, потім хтось в'їдливо запитав, чому ж до Курилів не добіг…

— Прописати б тобі оце гарячих припарок, — сказав Юрко-циган, командир загону. — Хіба не знаєш, що за твою втечу всім нам тепер оцінки знизять?

— Та ще куди тікав — до маминої пазухи, — презирливо скривився Бугор. — Першу втікацьку заповідь порушив… Підійди, я тобі за це по кумполу дам.

Порфирове ліжко, коли він наблизився до нього, вже виявилось зайнятим: сиділа на ньому велика, до вух усміхнена лялька, вирізана з картону, з того самого, що з нього в майстернях школярчата роблять коробки для тортів. Сиділа як іронічний двійник самого Кульбаки і отим своїм усміхом мовби запитувала: «Ну що, досхочу набігавсь? Чи ще закортить?»

Єдиний, хто цього вечора виявив Порфирові співчуття й розуміння в його невдачах, розділив із ним гіркоту поразки, був Гена Буткевич, хлопець з сусіднього ліжка. Тихенький, начитаний, з культурної сім'ї, аж дивина бере, як він сюди, в це кишло, й потрапив. І тут тримається скромно, малопримітно, тільки після відбою, коли інші поснули, він пошептом озвавсь до Порфира:

— Я тобі просто заздрю, Кульбако, що ти такий сміливець… Тоді он товстуна Синьйора Помідора потовк, тепер ось на таке відваживсь… Невже ти зовсім не почував страху?

Порфирові згадалось дідусеве прислів'я: «Відвага мед п'є!»- хотів навіть повторити його, але скромність щодо своєї особи стримала від похвальби.

— А чого боятися? — сказав Гені. — Ти б теж не забоявся, якби твердо вирішив, якби отак поклав собі: піду на все!

— О Hi! Мені бракує сміливості. Ось навіть Бугрові відмовити не можу, коли він вимагав, щоб я листи за нього дівчатам писав…

Десь є в Ізмаїлі дівчина, симпатія Бугрова, старша за нього, але оскільки сам він їй до ладу написати не вмів, то писаря собі знайшов; і цей ось інтелігентний, безвідмовний Гена такі ніжні посланія складав тій незнайомці від імені грубої Бугрової душі.

— А ти не піддавайся йому, — радить Порфир. — Скажи: не буду, і край. Хай сам дряпає, коли вже така там у нього любов. На мені він не поїде…

— Бути безстрашним — це просто здорово, — шепоче в темряві Гена. — Без вагань, без сумнівів: вирішив — зробив.

— Відвага мед п'є, - таки не втримався Порфир.

Ніхто вже не перешіптувався по кутках, поснуло товариство, лише до цих двох не йде ще сон. У вікні мовби повиднішало, мабуть, місяць із-за очеретів піднявсь. Фрамуга напіввідкрита так само, як і минулої ночі, тільки по той бік вікна… темний якийсь візерунок з'явився, що його вчора не було. Незрозуміла оздоба у вигляді розгонистої квітки чи лози виноградної… Дивним видався цей виноград, ця ледь темніюча рослинна в'язь за вікном…

Відчувши якусь тривожність, Порфир запитав:

— Гено, що то на вікнах?

Гена, зітхнувши, пояснив: решітки. Грати з металевого пруття. Сьогодні їх поначіплювали…

«Ось що всім ти нам вибігав», — мовби чулося й те, що Гена з делікатності не сказав. Виявляється, було це добро десь у схованці, тримала його служба режиму в запасі, доки йшла боротьба думок: чіпляти решітки на вікна чи ні? Сьогодні, коли взялись прилаштовувати пруття, навіть до скандалу дійшло, вчитель малювання Берестецький гасав по подвір'ю, розмахував руками та кричав:

«Яке блюзнірство! Отак споганити мої задуми! З найкращих моїх ескізів вони взяли собі модель для ґрат! Квітку, красу переводять в образ насильства!» Погрожував, що так цього не залишить, не дозволить собі в душу плювати, а котрийсь із тих, що мовчки начіплювали, жартома кинув згори: «Естетику — в побут!»

Ось таке сталося тут за час Порфирової відсутності. Вибігав, виростив їм виноград з металевого пруття!..

Гена притих, заснув невдовзі, а Порфирові денне збудження ще аж переблискувало в очах. Знову постала йому вся принизлива сцена на пристані, і мама, що бігла в сльозах, розшаленіла, з криком поспішаючи йому на вирятунок. Знову — вкотре вже — зарікавсь у думці: ніколи більше не завдаватиме горя та прикрощів мамі, не буде її тиранити більш! Можна ж таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь, зі зброєю на дівчат накидатись: «Касу давай!..» Жити з чистою совістю, як мама ото казала. Бо нічого гіршого нема, коли совість нечиста, мучитимешся потім ціле життя. Бо хіба то життя у їхнього Хлястика, що хоч сам нікого й не вбив, але був при тому, коли його приятелі-бандюги таксиста душили, щоб виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а цей тут ночами б'ється в кошмарах, по закутках ниє весь час: «Як виросту, однаково мене розстріляють. Це мене, мабуть, тільки тимчасово помилували, доки роки дійдуть, а потім підведуть статтю…»

Денне збудження дається взнаки, лежить хлопець без сну в очах, думає, прикидає собі різне-всяке в умі. То бачить дідуся на велосипеді, з орликом на плечі… То мамин схвильований голос чує і вже зовсім зримо уявляє її дівчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута, худенька, пішла й пішла степами у вервечці таких, як і сама, малолітків, що в грязюці по коліна чвалають до фронту, міни протитанкові та важкі снаряди несуть батькам. Бо війна йде, Україна визволяється, а степи розгасли, ніяким тягачам не пробитись… І ото вони, дрібнота, вирушають з матерями по холодній багнюці, під дощем, в важкою своєю, недитячою ношею на плечах… Ноги не витягнеш з багнюки, і снаряд той аж до землі тебе гне, а з неба ллє і ллє безконечним потопним дощем. І коли, знесилені втомою, попадають десь під лісосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок, тоді круглі міни та снаряди кладуть під голови і миттю засинають, тулячись до матерів. Десь там між ними й вона, майбутня мама твоя, в драних чоботях лежала серед поснулих на снарядах дівчаток та хлопчиків, і на все життя їй запам'ятається, як раз у раз нервово здригаються вві сні дитячі бліді обличчя під ударами холодних дощових крапель…