Бригантина

Глава XXI

Єдиний, хто сьогодні не брав участі в спортивному святі, був Гена Буткевич: лежав з температурою в кімнаті медпункту. Неясно було, звідки й температура, справді, може, аж так перенервувавсь під час батькових відвідин…

По обіді Порфирові дозволили навідати товариша. Гена лежав змучений, з синцями під очима, від учора наче ще більше схуд, спав з лиця. Цілу ніч горів вогнем, хоча не чхає й не кашляє. Порфир, ще збуджений після змагань, сів по-татарському просто на підлозі перед ліжком і з властивою йому запальністю та жестикуляціями взявсь одразу малювати, як він скік! та стриб! та верть! та круть! обігнав Саламура, зловив смаженого півня за хвіст.

— Шкода, Гено, що тебе не було, я б і тебе навчив…

— Я не зміг би, — тихо заперечив Гена. — Ніколи не ходив у мішку…

— Зміг би, — запевнив його Порфир. — Чого в воді один тоне, а другий пливе? Бо навичку має, знає, як треба ногами молоти…

Зараз він був щедрий, великодушний, усі свої таємниці відкрив би товаришеві, аби б тільки підбадьорити Гену. Навчив би його не лише ходьби в мішку, а й мистецтва рибальського лову, тільки — чесного, бо то ж не штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли вона потомство закладати йде. Вона ж тоді зовсім безвольна, небоязка, бити її в цю пору тільки бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконьєр…

— Або взимку: дивитись гидко, коли вони, оті жлоби, з гаками-самодерами вийдуть промишляти… Риба в цей час напівсонна на ямах лежить, повкладалась на зиму — знизу більші соми, далі менші й менші сомчуки та соменята… От він, рибохват товстомордий, стане на ямі і гаком-самодером якого за живіт, якого за око… Та я таким не знаю, що робив би!

Одначе Гена, видно, був заполонений зовсім іншими переживаннями. Без кінця думав і думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокість.

— Ти правду казав, Порфире, — мовив він кволим голосом, — міг би я бути до нього добріший… Для нього я все, а сам йому чим відплачую? Може, й справді, як Ганна Остапівна каже, тільки експлуатую його батьківську любов?

— Ти напиши йому листа. Вибачення попроси. Це ж батько, найрідніша людина… Ти просто не вмієш цінувати те, що маєш!

— Знаю, знаю, що ні для кого не буду дорожчим. Але щось таке сидить у мені, зло якесь, і при зустрічі воно одразу свої пазурі випускає. Потім каюся і місця собі не знаходжу, здається, вже нікому-нікому я не потрібний, всіма забутий… Наче один-однісінький зостався і так уже й буде…

— А ти не піддавайсь. Заповідь: «Не журись!» — хіба забув? Ех ти, відмінник!

Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усіх розкошах літо, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цілою школою виїдуть до табору, розкинуть шатра десь над урочищем і, як обіцяє директор Валерій Іванович, влаштують тоді ще одні захоплюючі змагання — перегони на човнах, Порфир сподівається і в тих змаганнях слави зажити. А біля вечір нього вогнища слухатимуть розповіді знатних людей, Марися казала, що й Порфирову маму запросять, хай розкаже про свої виногради, про те, як оживлює вона ці спекотні «Українські Каракуми»…

Гена, помітно ожвавівши, згадав піонерський табір, куди йому була путівка торік, чудове місце на березі моря, де хлопці й дівчата з різних шкіл їхнього міста смаглявіли під сонцем аж сорок днів. Захопила їх там цікава гра, що звалась «Зірниця», ходили вони навіть у нічні походи, на розшуки скарбів, хоч скарбом тим могло бути просто яблуко або кавун, захований десь під бур'янцем.

— Першого дня, як тільки прибули до табору, кажуть мені, ти, Гено, будеш «організатором вогнища».

— Ох, краса!

— Тобі краса, а мені… Натерпівся я сорому. Бо вогнище теж, виявляється, треба вміти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов, що не покладу — а воно тільки тліє.

— О! В мене й мокре б горіло! У плавнях, бувало, навіть глибокої осені таке кострище розведем, аж гоготить полум'я вище верб… І купаємось, було, до самих холодів. Вискочиш з води та голяком до вогнища мерщій! Обігрівсь, обсушивсь, і нічого — навіть не чхаєш.

— Отак треба себе гартувати. А то в таборі все, було, трусяться над кожним із нас, море при самім бережку обгородили: далі не заходь, туди не забродь, тільки ось тут і хлюпочись на мілкому…

— Де горобцю по коліна, — засміявся Порфир і, розлігшись на підлозі, замріявся. — Ні, влітку — життя… За наші трудові заслуги, може ж, таки відпустять нас додому хоч тижнів на два?…

— До мачухи як їхати…

— А ти зі мною давай. У мене матуся — такої в світі нема… Вона буде нам рада обом. Звісно, коли до того часу заміж не вийде. Бо нібито сватався до неї один механізатор, що в нього торік дружину струмом убило…

- І що ж би ми там робили у вас?

— О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопців, і гайда на лиман браконьєрів ганяти!..

— Далися ж вони тобі.

— Ненавиджу чорно, — лице Порфирове враз похмурніло. — Хочу, щоб виздихали вони всі! Тільки ж самі не виздихають…

— Перепадало тобі, мабуть, від них?

Не в тім річ, виявляється. І тут уперше Гена почув від товариша: за дідуся мусить він гадам помститись. Напали вони вночі на виноградники, що дідусь їх стеріг, берданку поламали, поглумилися над старим. Самою такою образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й горда і знає вояцьку честь… Ніякої пощади тому браконьєрському поріддю, де б воно не діяло, чи в гирлі, чи в степу… Тож і лелеку вбито котримось із них, бо в кого ж іще підніметься рука?

Торік браконьєри одного рибінспектора з гесівської греблі вночі скинули, а ще через ніч на дядька Івана напали, і він з ними в темряві серед каміння бився, в крижаній воді з льодом пополам, бо то було взимку. Каменем вдарили по голові, думали, кінець уже інспекторові, знепритомнів, на дно пішов… Втекли і потім аж очі повитріщали, коли на суді його знов побачили живим… За все з ними мусить поквитатися Порфир. Хай начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за ними ходить, хоч і малолітня!

Хто б подумав, що цей веселий, життєрадісний Кульбака виношує в душі й таке, та ще й товариша собі в спільники намовля…

— У підручні до дядька Йвана підемо, їм такі, як ми, потрібні аж-аж-аж, — розвивав свої плани Порфир. — Є ж ото юні дзержинці? Один інспекторський син браконьєрові, кажуть, пальця відкусив, захищаючи батька, а хіба б я не зміг відкусити?

Було після цього, звичайно, ще джик! і вжик! і сом на півкаюка, що «як дасть хвостом по мені — я і впав!..» У момент ловецького екстазу медсестра зайшла нагадати Кульбаці, що пора йому закруглятись. Так то й так — хлопець схопився:

— Ну, будь, Гено! Тільки ти в цій каталажці не затримуйся… Дідусь казали: від лежби нутрощі злежуються, жити треба на ногах!

На подвір'я він вискочив саме вчасно: десь із потой бік муру вже хтось підсвистував знайомим комишанським свистом… Черговий по території, йдучи на порушення, шепнув, що не інакше — товаришочки прийшли провідати свого зневоленого ватажка. Заявилися, не забули великого невольника, що, потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир підсвиснув у відповідь (тонко, на пташиний манір), з потойбік муру відгукнулись, і незабаром звідти на мотузці з'явилась пляшка з-під молока з якоюсь передачею в ній… Буденна, звичайнісінька собі пляшка, що стала враз небуденною, почала поволі опускатися, погойдуючись по стіні сюди й туди, як ота штука, що висить у фізкабінеті й зветься маятник Фуко. В пляшці пакуночок целофановий, міцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а збоку ще й записочка біліє, - привіт правопорушникові рідна Комишанка шле! Тільки прийме передачу з волі, він і відповідь друзякам пошле в цій же пляшці, назад її з запискою через мур пошпурить, як шпурляють капітани в океан у закоркованій пляшці звістку про себе… Та ледь Порфирова рука в радісній нетерплячці простяглася, щоб зловити той маятник Фуко, як хтось іззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його відсторонив:

— Вибачаюсь, тепер це вже мій приз, — почув він знайомий насмішкуватий голос того, над ким сьогодні здобув просто-таки олімпійську перемогу, коли довелося бігти навперегони в мішку.