Будинок імен

Клітемнестра

ені знайомий запах смерті. Нудотний, солодкуватий запах, що разом із вітром залітає в усі кімнати цього палацу. Тепер уже мені не важко зберігати спокій і самовладання. Ранок я провела, споглядаючи за небом і за зміною тіней. Щойно благословляється на світ, пташки починають співати, а коли день згасає, звуки теж блякнуть і стишуються. Я спостерігаю за тим, як видовжуються тіні. Стільки всього зникло назавжди, але запах смерті залишається незмінним. Можливо, цей запах уївся в мої кістки і тіло прийняло його, як бажаного гостя. Запах жаху та паніки. Цей запах завжди тут, здається, він живе в самому повітрі й повертається щоранку разом із денним світлом. Він постійно мене супроводжує; він повернув вогонь моїм очам, які потьмяніли від чекання, та зараз знову наповнилися життям, засвітилися жагою.

Я наказала, щоб тіла на кілька днів залишили під палючим сонцем, аж доки цей солодкуватий запах перетвориться на огидний сопух. Мені подобається дивитися на зграї мух, на їхні маленькі, сміливі тільця, що дзижчать і кружляють, охоплені нестримним голодом і засмучені потребою постійно продовжувати свій кривавий бенкет. Їхній невситимий голод і мені знайомий теж, але я з ним змирилася й навіть йому радію.

Ми тепер усі голодні. Їжа заледве вдовольняє наш апетит, тільки заохочуючи зуби до кусання; м'ясо викликає в нас ще більший потяг до м'ясних страв, точнісінько як одна смерть потребує інших смертей. Убивство пробуджує в нас бажання подальших убивств, наповнює наші душі задоволенням, яке є настільки нестримним, що викликає в нас потяг до ще більшої жаги та її задоволення.

Ніж м'яко входить у ніжну плоть під вухом так ніжно і точно, а потім обертається навколо горла так само беззвучно, як сонце рухається небосхилом, однак швидше та невідворотніше. А потім темна кров бризкає із тією самою мовчазною приреченістю, що й темна ніч, яка спадає на всі знайомі нам речі.

Перш, ніж потягти до місця для жертвопринесення, вони відрізали їй волосся. Моїй дочці міцно зв'язали руки за спиною, аж шкіра на зап'ястках потріскалася від мотузок, ноги під коліньми їй теж обмотали. До рота їй упхали кляп, аби зупинити прокльони, що ними вона обсипала свого батька, свого боягузливого, двоєдушного батька. І все одно було чутно її придушені скрики, коли вона нарешті зрозуміла, що батько і правда збирається її вбити, збирається пожертвувати нею на догоду своєму війську. Вони обрізали їй волосся так поспішно й недбало; одна з жінок порізала іржавим лезом шкіру на голові моєї дочки, й коли Іфігенія почала проклинати свого батька, от тоді вони запхали їй до рота якусь стару шмату, щоб не чути її слів. Я пишаюся тим, що вона не припинила боротьби, що навіть на жодну секунду не змирилася зі своєю долею, хоча й виголосила раніше ту свою принизливу та повну лестощів промову. Вона не облишала спроб послабити пута на ногах і розплутати мотузки, обмотані навколо її зап'ястків, аби втекти від своїх убивць. А ще вона ні на мить не припиняла проклинати батька, щоб він нарешті відчув увесь тягар її презирства.

Тепер нікому не хочеться повторювати слова, що їх вона сказала перед тим, як їй упхали до рота кляп, але я знаю, що ті слова були. Це я навчила її тих слів. І то були слова, що їх я видобула зі свого серця, щоб морально знищити її батька та його послідовників із їхніми ідіотськими прагненнями; то були слова, що мусили розповісти всім про те, що станеться із ним і його поплічниками, щойно стане відомо, як вони тягли нашу дочку, горду і прекрасну Іфігенію, до місця для жертвопринесення, як вони кинули її в пилюку, як її стратили тільки для того, щоб отримати перемогу в тій своїй війні. Мені сказали, що в останню мить свого життя вона голосно закричала, і той її крик розбив серця всім, хто його чув.

На зміну її передсмертним зойкам прийшли мовчання й інтриги, а коли Агамемнон, її батько, повернувся, я зуміла змусити його повірити, що змирилась і що не готую помсти. Я чекала нагоди, шукала знаків, усміхалась і розкрила йому свої обійми, а ще приготувала для нього повний стіл наїдків. Страви для дурня! Я змастила себе особливими парфумами, що не залишили його байдужим. Пахощі для дурня!

Я була готова діяти, а він ні,– герой, що повернувся додому, уславлений перемогою, руки по лікоть у крові власної доньки. Але чисто вимиті його руки були тепер білими, ніби й не зазнали ганьби, вони були готовими обійняти близьких друзів. Він усміхався так широко й щиро, як тільки може видатний вояк, упевнений у тому, що от зараз сяде за святковий стіл, підійме кубок і покладе до рота смачний шматок. До свого ненажерливого рота! Розслаблений, бо повернувся додому!

Я побачила, як його руки сіпнулися від раптового болю, сіпнулися від нестерпного й шокуючого розуміння, що прийшло до нього тільки тепер, коли він нарешті опинився вдома, у своєму палаці, коли розслабився в передчутті купелі у своїй улюбленій старій кам'яній ванні, де сподівався віднайти бажану полегкість.

Він сказав, що саме це його надихало на звершення,– думка про живлющу воду зі спеціями, про м'який і чистий одяг, про рідне повітря та знайомі звуки. Він був схожим на лева, котрий опустив морду, облишивши все своє загрозливе гарчання, розслабивши втомлене тіло, забувши й думати про небезпеку.

Я усміхнулась і сказала, що теж думала про святковий прийом, який для нього влаштую. Він постійно був у моїх снах і мріях, сказала я. Я мріяла про те, як він устане, очищений, із пахущої ванни. Я сказала йому, що ванну вже наповнюють, що частування вже готують, столи накривають, а його друзі вже збираються. А ще я сказала, що він мусить піти та прийняти ванну прямо зараз, мусить добряче вимитись. Мусить митися доти, доки не відчує полегшення від того, що нарешті повернувся додому. Так, додому. Наш лев повернувся додому, а що робити з левом, коли той повертається додому, я чудово знаю.

Я мала шпигунів, які й повідомили мені, коли він повернеться. Спочатку один чоловік запалив вогонь, що його було видно з далекого пагорба, а потім інші по черзі зробили те саме, щоб мене попередити. Тож, новину приніс вогонь, а не боги. Серед богів тепер ніхто не пропонує мені своєї підтримки, ніхто не спостерігає за моїми вчинками, але ніхто й не знає, що в мене на думці. Серед богів немає нікого, до кого б я звернулася. Я живу сама, у тремтливій одинокості знання того, що час богів уже минув.

Я не молюся жодному з богів. Я тут сама серед усіх, бо більше не молюсь і ніколи вже не молитимуся. Натомість, я пошепки промовлятиму звичайні слова. Я говоритиму простими фразами, навіяними земним життям, і ті мої слова аж гірчитимуть від жалю за тим, чого не повернути. Я видобуватиму зі себе звуки, подібні до звуків молитви, але то будуть молитви, що виникають нізвідки та спрямовані в нікуди, що навіть не будуть людськими, бо моя донька мертва й не може їх чути.

Як ніхто інший, я знаю, що боги далекі від нас, смертних, і що вони мають власні турботи. І їм до людських бажань і примх таке саме діло, як мені до тріпотіння листя на деревах. Я знаю, що на деревах є листя, що воно сохне, опадає і виростає знову, щоб наново пожовкнути й опасти, так само, як і люди, котрі народжуються, живуть і помирають, щоб на їхньому місці з'явилися інші, такі самі, як і вони. Але я нічим не можу допомогти чи якось зупинити опадання листя. Я не маю нічого спільного з бажаннями листя на деревах.

Тепер мені кортить уголос розсміятися. Я хихочу, а потім ридаю від сміху від самої лише думки про те, що боги забезпечили моєму чоловікові перемогу в його війні, що вони надихнули його на кожен успішний крок, що вони знали всі його похмурі вранішні думки та відчували те дивне нервове тремтіння, яким променилися його ночі, що вони слухали його моління, а потім обговорювали їх у своїх божественних світлицях, що вони схвально дивилися на те, як убивають мою дочку.

Угода була дуже простою, принаймні, так йому здавалося, чи так здавалося його війську. Убий невинну дівчину – і вітер задме в протилежному напрямку. Забери її з цього світу, простроми ножем її плоть, аби вона більше ніколи не ввійшла до кімнати, не прокинулася вранці. Позбав світ її грації. А натомість боги змусять вітер дмухати туди, куди захоче її батько, і це станеться саме тоді, коли це буде конче потрібно його вітрильникам. А коли його вороги потребуватимуть ходового вітру, боги забезпечать штиль. Вони зроблять його солдатів хоробрими та обачними, а вороже військо – лякливим, як зайці. Боги зроблять мечі його солдатів гострими та влучними, гнучкими та міцними.

Усе своє життя він і його люди вірили, що боги тримають у своїх руках їхні долі, опікуються ними. Кожним із них. Але я скажу, що боги цього ніколи не робили і не роблять. Наша надія на богів є такою самою, як і надія зірки, що готова зірватися з нічного неба в нас над головою,– зірка благає нас про допомогу, але ми не чуємо її благань, та якби й чули, все одно залишилися б цілковито байдужими.

Боги мають свої, далекі від нас, смертних, божественні турботи, що їх нам і уявити несила. Вони, можливо, й не знають про те, що ми взагалі існуємо. Навіть якби вони могли чути нас, то це було б схоже на якесь віддалене мурмотіння, подібне до шелесту вітру в гілках дерев – такий собі ненав'язливий, шурхітливий звук.

Але я знаю, що так було не завжди. Був час, коли боги приходили вранці, щоб нас розбудити, коли вони розчісували нам волосся, дарували нашим устам солодку втіху мовлення, дослухалися до наших бажань і намагалися їх удовольнити, коли вони знали наші думки та коли вони посилали нам знаки. Не так давно, ще на пам'яті нині сущих, уночі бувало чутно схожий на завивання вітру жіночий крик, який провіщав готовність смерті прийти й забрати людину. У такий спосіб умираючого кликали до нового дому, прискорювали його перехід до іншого світу, полегшували його печальну подорож до місця спочинку. Мій чоловік був зі мною впродовж останніх днів життя моєї матері, й ми обоє чули цей крик. Моя мати теж його чула, і він її заспокоїв, адже смерть своїм криком кликала її до себе.

Але такого більше не трапляється. Ніхто вже не чує криків, схожих на завивання вітру. Люди помирають, кожен у свій час, але їм більше ніхто не допомагає, ніхто навіть не помічає їхнього відходу, крім тих, хто був безпосереднім свідком їхнього короткого перебування в нашому світі. Тепер, коли людина покидає Землю, боги вже не виявляють своєї присутності отим примарним і якимось свистячим криком. Я помічаю це скрізь – цю тишу довкола смерті. Вони зникли, ті, хто наглядав за переходом умираючих до іншого світу. Вони пішли і більше ніколи не повернуться.

Моєму чоловікові просто пощастило з вітром, от і все, так само, йому просто пощастило, що вояки виявили хоробрість, і просто пощастило здобути перемогу. Усе могло скластися зовсім інакше. Він зовсім не мусив приносити в жертву богам нашу дочку.

Моя нянька була зі мною від самого мого народження. Коли надійшов її час, ми не могли повірити, що вона помирає. Я сиділа біля неї, і ми розмовляли. Якби почувся бодай найменший натяк на поклик смерті, ми б його обов'язково почули. Але нічого такого не було, її ніхто не супроводжував у подорожі до іншого світу. Була тільки тиша, а ще – звичні кухонні звуки та гавкіт собак. А потім вона померла, просто перестала дихати. Для неї все скінчилося.

Я вийшла надвір і подивилась у небо. І все, що я тоді мала за розраду, було тільки непереконливою мовою молитви. Те, що раніше давало силу, наповнювало змістом усе навколо, тепер зробилося спорожнілим і дивним, огорнутим ламкою печаллю, закутим у від дитинства знайомі ритми, коли слова ще тільки обростали живими сутностями та набували своїх значень.

Тепер же наші слова є лише іграшкою часу, такою собі забавкою, що відволікає від суті. Вони лише встановлюють межі і є так само легковажними та монотонними, як наше дихання. Вони підтримують у нас життя, і, можливо, саме за це, принаймні зараз, ми мусимо бути вдячними. Більше все одно нічого немає.

Я прибрала та поховала всі тіла. Зараз померки, і можна відчинити віконниці, що виходять на терасу, й подивитися на останні золоті сліди сонця та на стрижів у небі, котрі, немов батоги, розтинають по-вечірньому густе, мерехтливе повітря. У міру того, як сутінки густішають, я можу розрізнити брудні краї того, що там залишилося. Але зараз не час для ясності; я більше не хочу ясності, мені не потрібне розуміння. Мені потрібен час, такий, як оцей, коли все перестає бути собою, набуваючи химерних обрисів чогось до себе подібного, точнісінько як і те, що я роблю, що роблять усі навколо мене, перестає бути нашими вчинками і ніби зависає в повітрі, чекаючи, коли прийде хтось і розсудить або хоча б закарбує все.

Немає нічого статичного, у цьому світлі всі кольори блякнуть і перетворюються на відтінки; тіні чорнішають, і все, що є на землі, зливається в одне, точнісінько так само, як і всі наші вчинки та слова перетворюються на одну спільну дію, на один загальний крик. Уранці, коли темрява очистить світло, ми знову побачимо все чітко та ясно. Коли надійде час, місце, в якому живе моя пам'ять, перетвориться на щось притемнене та неоднозначне, оточене трохи розкришеними краями, і цього поки-що буде достатньо. Можливо, я навіть зумію заснути. На ранок, я знаю, моя пам'ять знову загостриться, зробиться невблаганно чіткою та точною, мов лезо кинджала, щойно заточеного і готового до використання.

В одному запилюженому селі за рікою, ближче до голубих гір, жила одна жінка. Вона мала дуже багато років і важкий характер, але володіла силою, втраченою іншими. Мені розповіли, що вона не користалася зі своєї сили просто так і, як мені сказали, взагалі дуже неохоче її використовувала. Вона частенько прикидалася шахрайкою, як інші старі та зморщені селючки, котрі всідаються на порозі своїх хатин і примруженими, вицвілими очима дивляться на сонце, щоб створити в подорожніх враження, нібито вони володіють таємною силою.

Ми прослідкували за цією жінкою. Еґістус,– чоловік, який ділить зі мною ложе й одного дня розділить зі мною царство,– за допомогою кількох відданих йому людей з'ясував, що ця жінка, на відміну від багатьох ошуканок, якщо захоче, уміє зварити отруту і просочити нею тканину.

І коли хто вдягне одяг із тієї тканини, то скам'яніє, втративши можливість рухатись, і втратить дар мови, буквально заніміє. Хай яким раптовим буде шок, хай яким нестерпним буде біль, усе одно та людина не зможе видобути з себе жодного звуку.

І я вирішила помститися своєму чоловікові, коли він повернеться зі своєї війни. Я чекатиму на нього, усміхатимусь і радітиму. Булькотіння, що його я почую, перерізаючи йому горло, зробилося моєю нав'язливою ідеєю.

Сторожа привела ту стару селючку до палацу. Я наказала замкнути її в одній із внутрішніх комор, у сухій кімнаті, де зберігають крупи. Еґістус, чиї вміння переконувати розвинені так само, як і бажання тієї старої відвернути смерть, знав, що сказати жінці.

Обоє, і та стара, і Еґістус, були потайні та лукаві. Але я була кришталево чистою. Я жила в центрі уваги, наче під яскравим світлом, я, як і всі, мала тінь, але сама не належала до темряви. Готуючись до вирішального вчинку, я залишалася кришталево чистою й незаплямованою.

Мої вимоги були простими. Я мала плетений хітон, що його мій чоловік іноді вдягав після ванни. Я хотіла, щоб стара відьма вплела в нього просочені отрутою нитки, які паралізують Агамемнона, щойно тканина торкнеться його шкіри. Я зажадала, щоб ті нитки були якомога непомітнішими, щоб про їх наявність неможливо було здогадатися. Еґістус також попередив стару, що я бажаю не лише непорушності, а й тиші. Я не хотіла, щоб хто-небудь почув крики мого чоловіка, коли я його вбиватиму. Я хотіла, щоб він не міг видушити з себе жодного звуку.

Якийсь час стара прикидалася, ніби є звичайнісінькою шахрайкою, як і всі інші. І навіть попри те, що я заборонила комусь іще, крім Еґістуса, її бачити й приносити їй їжу, стара швидко зметикувала причину свого ув'язнення і почала виголошувати, що її привели сюди, аби вона допомогла вбити Агамемнона, царя, спраглого крові, видатного завойовника, переможного героя, котрий невдовзі повернеться з війни додому. Та відьма вважала, що боги на його боці. А вона не хотіла втручатись у божественний промисел.

Я завжди знала, що з нею буде важко, але з роками я також упевнилася в тому, що з тими, хто дотримується давніх переконань, хто вірить у те, що світ залишається незмінним, буває легше впоратися.

Тож, поступово я зуміла впоратися з цією жінкою. Я мала час. Агамемнон не міг повернутися негайно, а мене б обов'язково попередили про його наближення.

На той час ми вже мали шпигунів у його таборі та кількох чоловіків на віддалених пагорбах. Я не хотіла жодних випадковостей. Я все спланувала та передбачила. Я й так уже колись занадто покладалася на щасливий випадок, занадто багато віддала за чужі примхи та потреби. Я необачно довіряла занадто великій кількості людей.

Я наказала підвести стару каргу до одного з вікон на галереї, що межувала з коморою, де ми її тримали, й оперізувала верх високої замкової стіни. Я дала вказівку трохи підняти це непоступливе створіння так, аби воно змогло зазирнути до оточеного стінами саду. Я знала, що вона там побачить. Стара відьма побачила там свою любу онуку, радість її очей і сенс усього її життя. Ми забрали дівчинку з села; вона теж була нашою бранкою.

Я домовилася з Еґістусом, аби він сказав старій, що тільки-но вона виготовить отруту і тільки-но та спрацює, як ми негайно відпустимо їх із онукою і дозволимо їм обом повернутися додому. Я наказала йому залишити свою наступну фразу незакінченою, щоб вона почула тільки початок речення: «А якщо ні...», й подивитися на неї з таким неприкритим наміром, із такою жорстокістю, щоб вона затремтіла від жаху чи, швидше за все, спробувала приховати свій переляк.

А далі було зовсім легко. Мені сказали, що вона зробила все буквально за лічені хвилини. Й хоча Еґістус був присутній у коморі під час того, як стара відьма вплітала отруйні нитки в тканину хітона, коли все було готово, він не зміг їх вирізнити. Виконавши свою роботу, стара тільки попросила його бути добрим до її онуки, доки вона перебуває в палаці, а ще зробити так, аби, коли вони повернуться до свого села, ніхто не побачив і не дізнався, з ким і звідки вони прийшли. Відьма холодно подивилася на нього, із її погляду Еґістус зрозумів, що вона виконала те, чого ми від неї хотіли, і що фатальна магія спрацює неодмінно.

Долю Агамемнона було остаточно визначено, коли він надіслав нам звістку, що перед початком баталій хоче влаштувати весілля однієї зі своїх дочок, що перед тим, як вирушити в похід, він хоче зануритись в атмосферу радості, кохання, щастя та духовного піднесення, котра надихне його й усіх його послідовників на вбивства та завоювання. Агамемнон сповістив, що серед його молодих вояків є Ахіллес – син Пелея, юнак, якому судилося зробитися ще більш видатним героєм, ніж його батько. Мій чоловік писав, що Ахіллес є красенем і що, побачивши його вроду, самі небеса заясніли б од радості, що вже й казати про нашу дочку Іфігенію, адже й він сам, і його послідовники дивляться на юнака із захопленням.

«Мусиш прибути колісницею,– говорилося в його листі.– Це забере три дні. Й не забудь жодної дрібниці, готуючись до її весілля. Візьми з собою Ореста. Він уже достатньо дорослий, аби відчути особливе задоволення від споглядання війська перед баталією та бути присутнім на весіллі своєї сестри, котру бере за дружину такий шляхетний чоловік, як Ахіллес».

«На час своєї відсутності передай владу Електрі та скажи їй, аби пам'ятала свого батька й була мудрою правителькою. Люди, котрих я залишив, занадто старі для війни, будуть їй добрими радниками; вони оточать її своєю турботою і мудрістю, допомагаючи, доки не повернеться її мати з сестрою та братом. Вона мусить слухатися старійшин так само, як це робить моя дружина, коли мене немає».

«А коли війна скінчиться і ми повернемося, влада перейде знову до того, кому вона належить. Після нашого тріумфу настане лад і спокій. Боги – на нашому боці. Мене запевнили, що боги виявляють до нас прихильність».

Я повірила цим словам. Я знайшла Іфігенію і сказала їй, що вона поїде зі мною до табору її батька, де одружиться зі славним вояком. Я сказала, що швачкам доведеться працювати і вдень, і вночі, щоб підготувати для неї весільний одяг, який ми візьмемо із собою. Я додала і свої аргументи до слів Агамемнона. Я сказала своїй дочці, що Ахіллес, її майбутній чоловік, має добру вдачу. А ще я вимовила слова, що тепер наповнюють гіркотою моє серце, слова, що тепер печуть мене соромом. Я сказала Іфігенії, що Ахіллес є хоробрим і дужим, але й чарівливим і чемним.

Коли до кімнати увійшла Електра й запитала, чому ми розмовляємо пошепки, я сказала навіть більше. Я повідомила Електрі, що Іфігенія, на рік за неї старша, виходить заміж, і вона радісно всміхнулася та своїми відкритими долонями ляснула в долоні сестри, коли я сказала, що врода Іфігенії зробилася відомою по всій країні, що Ахіллес із нетерпінням чекає на свою майбутню дружину, що її батько впевнений у тому, що настане час, і оповідатимуть історії про надзвичайну наречену, споглядаючи за весіллям якої самі небеса заясніли, на весіллі якої ціле військо набиралося моці в атмосфері кохання та радості, щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях.

Так, я вимовила ці слова: кохання, наречена, боги, заясніли. Я сказала: «щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях». Я назвала його ім'я і її ім'я теж. Іфігенія і Ахіллес. А потім я покликала кравців, аби вони негайно починали готувати весільне вбрання для моєї дочки, що пишнотою пасуватиме її надзвичайній вроді, а в день весілля сяятиме незгірше від сонячного світла. А потім я сказала Електрі, що батько довіряє їй настільки, що залишає її тут разом зі старійшинами, що він пишається її гострим розумом, доброю пам'яттю та спостережливістю.

І вже за кілька тижнів, одного сонячного ранку ми в супроводі декількох жінок вирушили в дорогу.

Коли ми прибули на місце, Агамемнон уже чекав. Він поволі рушив нам назустріч із таким виразом обличчя, що його я в нього ніколи раніше не бачила. Мені здалося, що його лице повниться смутком, а ще виражає подив і полегшення. Можливо, у ньому було ще щось, але я тоді помітила тільки це. Смуток, подумала я, бо він за нами скучив, бо був так далеко від дому, так давно нас не бачив, а тепер віддає власну дочку. Подив – через те, що він, напевно, постійно уявляв нас, і от ми приїхали, не уявні, а з плоті та крові. Орест, у свої вісім років, виріс більше, ніж могло наснитися його батькові, а Іфігенія, у свої шістнадцять, неймовірно розквітла. Його полегшення я пояснила собі тим, що він радий бачити нас цілими та неушкодженими, що щасливий бути разом із нами, зі своїми найріднішими людьми. Коли Агамемнон підійшов обійняти мене, я відчула болісний жар, що ним пашіло його тіло, але, коли він відступив і спостережливим оком кинув на вояків, які його супроводжували, я побачила його силу; то була влада полководця, чий розум обмірковує стратегію і тактику баталій. Мій чоловік і його люди були одержимі єдиним бажанням. Пригадую той день, коли ми з ним одружилися, навіть тоді його одержимість бажанням не була такою явною.

А ще я помітила, що, напротивагу більшості чоловіків його типу, він виявляє готовність вислухати інших, а я думала, що він це робить, тільки залишаючись зі мною наодинці.

А потім він підняв Ореста над землею, розсміявся і зробив такий рух, ніби подає його Іфігенії.

Агамемнон був сама чарівність, коли обернувся до Іфігенії. І це було схоже на якесь диво. Коли я подивилася на доньку, вона була втіленням незайманої краси, що спустилася на землю, вона була уособленням усієї можливої м'якості та стриманості, відстороненості від звичайних речей. Батько підійшов, аби її обійняти, й досі тримаючи на руках сина, і, якби зараз комусь необхідно було побачити, який вигляд має справжнє кохання, якби комусь потрібно було надати образ родинного тепла та любові, що захищатиме й надихатиме їх у баталіях, то от вони мали це, наче витесані з каменю, ми стояли перед ними – батько, син, донька, мати дивляться одне на одного ніжно та світло, батькові нетерпеливиться поставити сина на землю й обійняти дочку.

Я бачила це на власні очі і вірю, що так і було. Принаймні, тоді було саме так.

Але то була омана.

Жодна з нас, щойно прибулих до табору, навіть не здогадувалася про те, що коїлося насправді, хоча чимало з тих, хто стояв поруч, а може і всі вони, знали, що має статися. Але ніхто, жоден із них, навіть виду не подав. Жодним натяком не виказав правди!

Небесна блакить ні на мить не потьмяніла, і сонце так само палюче світило в небі, а боги... О так, боги! Здавалося, вони всміхаються, дивлячись на нашу родину: на майбутню наречену та її молодшого брата, на мене й Агамемнона, котрий стояв, обіймаючи нас, усміхаючись тепло та радісно, як стоятиме по завершенні своєї війни, переживаючи власний тріумф.

О так, боги, напевно, всміхалися того дня, дивлячись, як ми, нічого не відаючи, приїхали, щоб допомогти Агамемнону реалізувати його страшний план.

Наступного після нашого приїзду дня мій чоловік дуже рано прийшов по Ореста. Він приніс із собою легкий військовий обладунок і невеликий меч, спеціально для нього зроблені, щоб наш син мав вигляд справжнього вояка. Прийшли жінки, щоб подивитися на Іфігенію, й було багато метушні та подиву, доки вони захоплено роздивлялися привезене нами весільне вбрання, а потім настала черга численних прохань принести прохолодні напої і нескінченного розгортання та складання одягу. По якомусь часі, коли я вийшла з наших покоїв і стояла, дослухаючись до неспішної балачки, що долинала з кухні, серед іншого почула, як одна з жінок сказала, що знадвору вештаються якісь солдати. З-поміж інших було назване й ім'я Ахіллеса.

Я подумала, дуже дивно, що він перебуває так близько біля нашого шатра! А потім я вирішила, що дивного в цьому нічого немає, бо ж він, напевно, хоче побачити Іфігенію хоч краєчком ока. Звичайно ж, він мав би прийти! Як йому мусить кортіти її побачити!

Я вийшла у двір перед нашим шатром і запитала в солдатів, хто з них Ахіллес. Виявилося, що він найвищий, той, хто стоїть окремо. Коли я підійшла, він обернувся й подивився мені в очі, і з того погляду я дещо зрозуміла. З відвертості та щирості його очей і з тону, яким він назвав своє ім'я, мені стало ясно, що наші труднощі скінчилися. Саме так я тоді подумала. Ахіллеса нам було послано, щоб він закінчив те, що почалося ще до мого народження, до того, як народився мій чоловік. Якась отрута, що тече в наших жилах, у жилах нас усіх. Давні злочини та бажання помсти. Давні вбивства та спогади про вбивства. Давні війни та зради. Давня жорстокість, давні дикунські напади, часи, коли люди поводились як вовки. Це все тепер скінчиться, щойно цей чоловік одружиться з моєю донькою, подумала я. Майбутнє видалося мені рогом достатку. Я побачила Ореста, як він виростає, осяяний славою цього молодика, одруженого з його сестрою. Я побачила кінець давнім суперечностям, час, коли чоловіки насолоджуватимуться спокійною старістю, коли баталії перетворяться на тему вечірніх розмов про далеке минуле, коли спогади про понівечені тіла та жахливі крики, що далеко лунають із залитого кров'ю поля бою, виринатимуть лише в пам'яті старих дідів. Натомість, залишаться тільки захоплені розмови про героїв.

Коли я сказала Ахіллесові, хто я є, він усміхнувся та кивнув на знак того, що вже мене знає, а потім зібрався піти геть. Але я його зупинила та простягла йому руку, щоб, торкнувшись її, він закарбував усе те, що невдовзі станеться, як і ті роки благоденства, що чекають на нас попереду.

Чомусь його сильне тіло тремтіло, доки я говорила, а очі бігали, неначе видивляючись, чи хто не спостерігає за нами. Я зрозуміла його стриманість і відступила на кілька кроків назад перш, ніж заговорила знову.

— Оскільки ти одружуєшся з моєю донькою, то, звичайно ж, можеш доторкнутися до моєї руки,– сказала я.

— Одружуюсь? – перепитав він.– Мені нетерпеливиться стати до бою, а твоєї доньки я не знаю. Твій чоловік.

— Я впевнена,– перервала я його,– мій чоловік наказав тобі триматися подалі від нашої доньки до святкування, але мене ти можеш не уникати. Дуже скоро все це зміниться, та якщо тебе непокоїть, що хтось може побачити, як ти розмовляєш зі мною до одруження з Іфігенією, я негайно залишу тебе й повернуся до інших жінок.

Я говорила дуже м'яко. Та на його обличчі відбилась образа і ще якісь незрозумілі мені складні емоції.

— Ти помиляєшся,– сказав він,– я чекаю на бій, а не на наречену. Ніяких весіль і бути не може, доки вітер не змінить напрямку. Доки не настане той час, коли наші судна не розбиватимуться об берегові скелі, доки ми чекаємо на.

Він раптом ковтнув і замовк, наче силоміць змушуючи себе не закінчити розпочатої фрази.

— Можливо, мій чоловік,– сказала я,– привіз сюди нашу доньку, аби після бою.

— Після бою я повернуся додому,– перервав він мене.– Якщо виживу в цій баталії, я неодмінно повернуся додому.

— Моя донька приїхала сюди, щоб одружитися з тобою,– заперечила я.– Її викликав сюди батько, мій чоловік.

— Ти помиляєшся,– повторив він, і знову його вродливе обличчя зробилося твердим і рішучим. На мить я знову побачила в ньому наше майбутнє, мирне майбутнє, що його подарує нам Ахіллес. Час, сповнений розкошів і достатку, коли я старішатиму, споглядаючи Ахіллесову зрілість, материнство своєї дочки Іфігенії, дивитимусь, як мій син Орест набиратиметься мудрості. Аж раптом я усвідомила, що в цьому щасливому майбутньому не бачу ні Агамемнона, ні своєї другої дочки Електри. Їхня відсутність, а також примарна тінь чогось дуже поганого майже змусила мене здригнутися від жаху. Я спробувала знайти для них місце в картині майбутнього, але нічого не вийшло.

Мені не вдалося їх там побачити, але я не змогла роздивитись і чогось іще. Аж раптом Ахіллес заговорив голосніше, вочевидь намагаючись привернути мою увагу.

— Ти помиляєшся,– знову сказав він. А потім додав уже м'якше: – Твій чоловік мусив повідомити тобі, навіщо покликав сюди вашу доньку.

— Мій чоловік,– відповіла я,– тільки привітав нас по приїзді, він нічого мені не сказав.

— То ти, виходить, не знаєш? – запитав Ахіллес.– Хіба може бути, щоб ти нічого не знала?

Його лице спохмурніло, а голос видався мені надтріснутим, коли Ахіллес поставив своє друге запитання.

Я пішла від нього, зсутуливши плечі, аби приєднатися до інших жінок і своєї доньки. Вони заледве мене помітили, бо з головою поринули в замилування якимось фрагментом шиття, підносячи його до світла й роздивляючись з усіх боків. Я сіла окремо, тримаючись від них подалі.

Не знаю, хто сказав Іфігенії, що її збираються не видати заміж, а принести в жертву. Я не знаю, хто повідомив їй, що замість того, аби отримати Ахіллеса за чоловіка, вона матиме перерізане гострим ножем горло, з якого литиметься її кров на очах у цілої юрби, в якій стоятиме і її батько, люди дивитимуться на неї, позіхаючи, а спеціально навчені особи виспівуватимуть у небо молитви, прохаючи в богів милості.

Коли жінки пішли, я заговорила до Іфігенії; тоді вона ще нічого не знала. Але протягом наступних кількох годин, доки ми чекали на повернення Ореста, доки я лежала без сну, а вона то виходила від мене, то поверталася, хтось усе їй розповів, розтлумачивши досить чітко та невблаганно. Тоді я почала усвідомлювати, що дурила себе, вірячи в те, що існує якесь доволі просте пояснення Ахіллесового небажання одружуватися з Іфігенією. Декілька разів у мене з'являлося болюче відчуття, наче натяк на те, що мусило статися в реальності, але здавалося цілком неможливим, що хтось наважиться заподіяти дочці бодай найменшої шкоди, бо ж мій чоловік абсолютно недвозначно привітав нас, і всі його послідовники це бачили, до того ж, жінки мало не всього табору зібралися тут і з таким непідробним захопленням роздивлялися її весільне вбрання.

Я подумки відновила перебіг своєї розмови з Ахіллесом, пригадуючи кожнісіньке слово. Коли ж Іфігенія до мене підійшла, я була впевнена, що ще до того, як на табір упаде ніч, я отримаю новини, які принесуть полегкість і спокій моєму серцю, що знайдеться пояснення та рішення всім непорозумінням. Я була щиро в цьому переконана й тоді, коли вона до мене заговорила, коли почала розповідати про те, що дізналася.

— Хто тобі це сказав? – поцікавилася я.

— Одну з жінок було послано, щоб вона мене попередила,– відповіла Іфігенія.

— Котру з них?

— Я не знаю її імені, знаю тільки, що її було послано мене попередити.

— Ким послано?

— Моїм батьком,– відповіла Іфігенія.

— Але хіба цьому можна йняти віри? – засумнівалася я.

— Я в це вірю,– відповіла вона.

Ми сиділи в цілковитій тиші й чекали, коли повернеться Орест, насправді, чекаючи на того, хто із ним прийде, аби наполягти, щоб він супроводив нас із Іфігенією до Агамемнона чи, принаймні, дозволив би нам написати йому записку, в якій ми попрохаємо мого чоловіка, щоби він прийшов і поговорив із нами. Час від часу Іфігенія брала мене за руку, міцно її стискаючи, а потім гірко зітхала та розтискала пальці, заплющуючи очі, охоплена страхом, і знову розплющувала їх і невидющим поглядом дивилася кудись удалину. І навіть тоді, коли ми сиділи й чекали, мені здавалося, що нічого не станеться, що все це є звичайнісінькими плітками, що знервовані жінки розповсюдили чутку про можливе принесення Іфігенії в жертву богам тільки для того, щоб трохи заспокоїти вояків, яким було важко чекати на майбутню битву.

Я не мала спокою, відчуваючи то знервоване збудження, то жахливе передчуття, що найгірше ще тільки має статися, аж донька знову взяла мене за руку і стиснула її ще сильніше, ще з більшим острахом. Кілька разів мені спадало на думку спробувати втекти звідси, удвох із Іфігенією розчинитися в нічній темряві, спробувати знайти дорогу додому чи до якоїсь місцини, де б моя дочка отримала прихисток, або хоча б знайти надійну людину, котра забрала б звідси Іфігенію та гарантувала б їй безпеку. Але я не знала, в якому напрямку треба рухатися, щоб потрапити додому, натомість, я була впевнена, що за нами гнатимуться, що нас швидко знайдуть і повернуть. Оскільки Агамемнону вже вдалося нас одурити й оселити тут, він напевне має людей, що наглядають за нами й охороняють нас.

Ми просиділи мовчки удвох кілька годин. До нас ніхто не наближався. Поступово я відчула себе бранкою, мені почало ввижатися, що ми з Іфігенією і були в'язнями від самого моменту прибуття. Нас одурили, щоб заманити сюди. Агамемнон чудово знав, що думка про весілля Іфігенії видасться мені дуже привабливою, і використав це, щоб змусити нас приїхати. Він розумів, що ніщо інше не спрацює.

Спочатку ми почули Орестів голос, мій син був у грайливому настрої, а потім, на моє жахливе здивування, долинув і голос мого чоловіка. Коли вони обидва увійшли – очі палають хлоп'ячим запалом,– ми з дочкою встали, щоб зустріти Агамемнона. Лише мить знадобилася моєму чоловікові, щоб зрозуміти: жінка, котру він послав повідомити Іфігенію про те, що на неї чекає, достеменно виконала його наказ. Він схилив голову, але вже за хвилину підвів її і голосно розсміявся. Він запропонував Орестові показати нам меча, що його було викувано й нагострено спеціально для хлопчика, а потім запропонував показати нам і військовий обладунок, що його теж змайстрували спеціально для Ореста. Після цього Агамемнон витяг свого власного меча й із удаваною серйозністю наставив його на сина, обережно заохочуючи того до двобою, показуючи, як правильно стояти та як схрещувати меч із супротивником.

— Він пречудовий вояк,– сказав Агамемнон.

Ми спостерігали за ним холодно і байдуже. Була мить, коли мені закортіло покликати Орестову няньку, щоб вона забрала сина та поклала його до ліжка, однак те, що відбувалося між батьком і сином, змусило мене втриматися. Було схоже, що Агамемнон знає, що робить, що він вважає цю свою гру із сином вартою зусиль і часу. Очевидно, у наших із Іфігенією виразах обличчя та й у самому повітрі було щось таке, що змусило Агамемнона зрозуміти, варто йому зупинити цю гру, повернути собі серйозний вигляд, як життя навіки зміниться й ніколи вже не буде таким, як раніше.

Агамемнон більше не дивився на мене, не дивився він і на Іфігенію. Що довше тривав його двобій із сином, то ясніше я розуміла, що він боїться нас із дочкою чи, можливо, боїться того, що муситиме нам сказати, щойно закінчиться гра. Він не бажав її закінчувати. Продовжуючи цей свій двобій, він поводився зовсім не як хоробрий чоловік.

Я всміхнулася, бо тепер уже знала, що ця мить буде останньою миттю щастя, що її я пам'ятатиму до кінця своїх днів, а ще я знала, що Агамемнон у всій своїй слабкості намагатиметься зробити цю гру якомога довшою. То був суцільний театр, лише вистава на публіку, фальшивий двобій між батьком і сином. Я бачила, що Агамемнон навмисно затягує гру, що він постійно робить так, аби Орест почувався піднесено, але щоб і не знесилів завчасно, щоб він думав, ніби показує нам свою військову майстерність, у такий спосіб заохочуючи хлопчика продовжувати гру. Він контролював кожен Орестів рух, а ми з Іфігенією стояли мовчки й дивилися.

На мить мені здалося, що саме так і вчинили із нами боги – вони захопили нашу увагу штучними конфліктами, життєвими негараздами, вони полонили нас картинами гармонії, краси та кохання, а самі в цей час відсторонено та байдужо спостерігали з високості, чекаючи, коли все скінчиться, коли нас охопить знемога. Вони відступили в той момент, коли відступилися й ми, а коли все скінчилося, вони лише знизали плечима, бо ж їм уже було все одно.

Орестові не хотілося закінчувати цей удаваний двобій, але, згідно з правилами, вони не могли битися вічно, хтось мусив перемогти. І от в якийсь момент хлопчик необережно наблизився до батька майже впритул, відкривши себе його мечу. Коли Агамемнон м'яко відштовхнув сина назад, Оресту стало ясно, що це – лише гра і що ми теж усе бачили, що ми були свідками його поразки. Усвідомивши цей факт, він миттю втратив цікавість до протистояння і швидко зробився дуже втомленим і роздратованим. Але він усе одно не бажав, аби гра припинилася. Коли я покликала няньку, Орест заплакав. Він сказав, що не хоче її, і тоді батько взяв його на руки й, наче велике поліно, поніс туди, де було постелено Орестову постіль.

Іфігенія на мене не дивилася, я теж уникала дивитися на неї. Ми обидві лишилися стояти. Не знаю, скільки часу це тривало.

Коли Агамемнон повернувся, він швидко попрямував до виходу з шатра, але потім обернувся до нас.

— То ви знаєте? Ви обидві вже усе знаєте? – запитав він тихим голосом.

Не ймучи цьому віри, я кивнула.

— Більше мені нічого сказати,– прошепотів він.– Так мусить бути. Будь ласка, повірте мені, що так мусить бути.

Перш, ніж піти, він подивився на мене порожнім поглядом. Він мало не знизав плечима, а потім випростав руки, розвернувши їх долонями догори. У цю мить він здавався людиною, котра зовсім не має влади, а може просто хотів продемонструвати нам із Іфігенією, який вигляд може мати така людина.

Усією своєю позою видатний цар Агамемнон давав нам знати, що хай яке рішення було ухвалено, його було ухвалено не ним, а іншими. Він хотів, аби ми зрозуміли, що все це для нього занадто, більше, ніж він може витримати, й тому він просто розчинився у нічній пітьмі, вислизнувши назовні, туди, де на нього вже чекала його охорона.

А потім була лише тиша. Навколо було так тихо, як може бути лише тоді, коли спить велика армія. Іфігенія підійшла до мене, і я її обійняла. Вона не плакала і навіть не зітхала. У мене виникло відчуття, що вона застигла навіки, що вона вже ніколи не зможе поворухнутись і що ми так і стоятимемо обійнявшись, навіть коли настане ранок.

Щойно розвиднілось, я пішла табором у пошуках Ахіллеса. Коли я його знайшла, він сахнувся від мене, охоплений чи то презирством, чи то страхом, не бажаючи говорити зі мною чи то задля дотримання зовнішньої пристойності, чи то задля заспокоєння сторонніх очей, що могли за нами спостерігати. Я підійшла дуже близько до нього, але не стишила голосу до шепоту.

— Мою дочку брехнею було змушено приїхати сюди, і в тій брехні було використано твоє ім'я.

— Я теж сердитий на її батька.

— Якщо буде треба, я впаду перед тобою на коліна. Тільки допоможи мені в моєму нещасті. Допоможи дівчині, котра прибула сюди, щоб стати тобі за дружину! Це для тебе ми займалися шиттям удень і вночі, не покладаючи рук. Це через тебе ми хвилювалися й нервували. А тепер Іфігенії кажуть, що її буде вбито. Що подумають про тебе інші чоловіки, коли дізнаються про цю брехню? Мені більше нікого просити, тому я молю тебе. Ти мусиш допомогти мені заради власної репутації, якщо ніщо інше тебе не обходить. Поклади свою долоню в мою, і тоді я знатиму, що нас урятовано.

— Я не торкнуся твоєї руки. Я міг би це зробити тільки в тому разі, якби зумів переконати Агамемнона змінити його рішення. Твоєму чоловікові не слід було використовувати моє ім'я як приманку.

— Якщо ти не одружишся з нею, якщо тобі не вдасться.

— Моя репутація вже геть нічого не значить. Моє життя вже зовсім нічого не важить. Що може бути гіршим за те, коли слабкі люди використовують твоє ім'я, аби одурити дівчину?

— Я можу привести сюди свою дочку, і ми разом станемо перед тобою на коліна.

— Не чіпай її, нехай залишається там, де вона є. Я поговорю із твоїм чоловіком.

— Мій чоловік,– почала я, але потім прикусила язика.

Ахіллес озирнувся на гурт чоловіків, які стояли до нас найближче.

— Він є нашим проводирем,– сказав він.

— На тебе чекатиме винагорода, якщо зумієш досягти мети,– сказала я.

Він спокійно дивився на мене, утримуючи мій погляд, аж доки я не розвернулась і не пішла табором назад до нашого шатра. Я йшла сама, чоловіки давали мені дорогу, намагаючись якнайшвидше зникнути з-перед моїх очей, немовби в намаганні попередити жертвопринесення моєї дочки я була чимось гіршим, ніж чума, що з'явилась в їхньому таборі, чимось набагато страшнішим за нестримний вітер, що розбиває їхні судна об прибережні скелі і з кожним днем тільки міцнішає.

Підійшовши до нашого шатра, я почула, що Іфігенія плаче. Усередині було повно жінок: ті кількоро, що приїхали з нами, ті, що цілою юрбою приходили вчора милуватися весільним вбранням Іфігенії, і ще декілька інших, яких я не бачила раніше, котрі прийшли сюди зараз, аби долучити свою присутність до загальної атмосфери страдництва, що вже утворилася навколо моєї дочки. Коли я закричала на них, аби забиралися геть, і на мене ніхто не звернув уваги, тоді я схопила першу-ліпшу й потягла її до виходу. Виштовхнувши одну жінку з шатра, я потягла до виходу ще одну, а потім іще й іще, аж поки всі вони не позникали за запоною й ми з Іфігенією залишилися тільки в товаристві тих, котрі приїхали з нами.

Іфігенія затулила руками обличчя.

— Що сталося? – запитала я.

Одна із жінок сповістила, що троє суворого вигляду чоловіків у повному військовому обладунку прийшли до шатра, шукаючи мене, та коли їм сказали, що мене тут немає, вони подумали, ніби я десь ховаюся, й обшукали спочатку вітальню, а потім і спальні та кухню, та, коли вони все одно мене не знайшли, пішли геть, але забрали з собою Ореста.

Почувши розповідь однієї з наших супутниць про те, як забирали її брата, Іфігенія знову розплакалася. Мені сказали, що Орест бився та буцався, коли його підхопили на руки та понесли геть із шатра.

— Хто прислав цих чоловіків? – запитала я.

На мить зависла мовчанка. Ніхто не хотів відповідати, аж ось одна з жінок зрештою заговорила.

— Агамемнон,– сказала вона.

Я попросила двох жінок піти зі мною до моєї спальні й допомогти мені намастити тіло та вбратися. Вони мене вимили, додавши до купелі солодкавих пахощів і парфумів, а потім допомогли обрати одяг і зробити зачіску. Вони поцікавилися, чи хочу я, щоб вони пішли зі мною, але я подумала, що ліпше сама пройдуся табором у пошуках свого чоловіка, що викрикуватиму його ім'я, що я лякатиму й тероризуватиму кожного, хто не забажає допомогти мені його знайти.

Коли я нарешті знайшла його шатро, дорогу мені перегородив один із його охоронців, який запитав, що за діло я маю до Агамемнона.

Я саме намірилася просто відштовхнути охоронця від входу, коли на порозі з'явився мій чоловік.

— Де Орест,– запитала я в нього.

— Вчиться правильно користуватися мечем,– почула я відповідь.– За ним буде належний догляд. Тут є й інші хлопці його віку.

— Навіщо ти послав чоловіків, які мене шукали?

— Сповістити тебе, що це скоро станеться. Спочатку заріжуть телиць. Їх уже доправляють до місця жертвопринесення.

— А потім?

— А потім настане черга нашої дочки.

— Назви її ім'я! – вигукнула я.

Я не знала, що Іфігенія пішла за мною, і я не розумію й досі, як вона з переляканої дівчинки, що безутішно ридала, перетворилася на врівноважену молоду жінку, котра в усій своїй суворій одинокості зараз до нас наближалася.

— Не треба називати мого імені,– перервала вона мене.– Я знаю, як мене звати.

— Подивися на неї. Це її ти збираєшся вбити? – запитала я в Агамемнона.

Він нічого не відповів.

— Відповідай на запитання,– наказала я.

— Є дуже багато речей, що їх я мушу пояснити,– сказав він.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання,– заперечила я.– Дай свою відповідь, а потім уже пояснюй.

— Твої посланці розказали, що ти збираєшся зі мною зробити,– втрутилася Іфігенія,– тож, немає потреби відповідати ні на які запитання.

— Навіщо ти її вб'єш? – запитала я у свого чоловіка.– Які молитви промовлятимеш, коли вона вмиратиме? Якого благословення проситимеш собі, перерізаючи горло рідної доньки?

— Боги,– почав він, але тут-таки й зупинився.

— Хіба боги всміхаються до тих, хто власноруч убиває своїх дочок? – поцікавилася я.– А якщо вітер не змінить напрямку, що тоді? Тоді ти вб'єш і Ореста? Чи не для цього ти його тут тримаєш?

— Ореста? Ні!

— Хочеш, аби я послала по Електру? – невгавала я.– Чи й для неї треба вигадати якусь кандидатуру майбутнього чоловіка, щоб легше її одурити?

— Припини,– наказав він.

Коли Іфігенія зробила до нього кілька кроків, Агамемнон набув майже переляканого вигляду.

— Я не вирізняюся красномовством, батьку,– сказала вона.– Уся моя сила в сльозах. Але зараз у мене і сліз не лишилося. Я маю тільки свій голос і тільки своє тіло, і зараз я можу тільки впасти перед тобою на коліна та благати, щоб не позбавляв мене життя передчасно. Як і ти, я понад усе люблю денне світло. Я – та, хто першою назвала тебе своїм батьком, і та, кого ти першою назвав своєю донькою. Напевно, ти пам'ятаєш, як говорив мені, що надійде час, коли я буду дуже щасливою в домі мого майбутнього чоловіка, і як я запитала в тебе, чи я буду там щасливішою, ніж із тобою, батьку. А ти у відповідь усміхнувся та похитав головою, і тоді я прихилила голову до твоїх грудей і обійняла тебе обома руками. Я так мріяла, що одного дня ти, зовсім старий, прийдеш у мій дім, як я влаштую тобі гідний прийом і ми всі будемо надзвичайно щасливими. Я тобі це казала. Пам'ятаєш? Якщо ти мене вб'єш, ця моя мрія ніколи не здійсниться, на превеликий жаль і вічне розчарування для тебе. І от я прийшла до тебе сама, без сліз і ніяк не готуючись. Я не вирізняюся красномовством. Я можу лише просити тебе своїм тихим голосом відпустити нас додому. Я прошу тебе мене пожаліти. Я прошу свого батька про те, чого жодна донька ніколи не має просити у свого батька. Батьку, не вбивай мене!

Агамемнон опустив голову із таким виглядом, ніби то його було приречено до страти. Коли до нас наблизилося кількоро охоронців, мій чоловік обвів їх знервованим поглядом, а потім заговорив.

— Я розумію, що це, дійсно, дуже прикро,– сказав він.– Я люблю своїх дітей. Я люблю свою дочку навіть більше, ніж раніше, бо зараз бачу її зібраною та стриманою, у всій її квітучій вроді. Але погляньте, ця армія така велика! Моє військо готове до війни, воно таке свавільне, але вітер не змінить напрямку, щоб ми змогли піти в атаку. Подумайте про цих чоловіків. Їхніх дружин викрадають варвари, доки вони отут гайнують час, їхні землі лишаються не засіяними. Кожен знає, про що запитали в богів і що боги наказали мені зробити. Від мене нічого не залежить. Я не маю вибору. А якщо нас буде переможено, не виживе ніхто. Нас усіх буде знищено, усіх до одного. Якщо вітер не змінить напрямку, ми всі помремо.

Він уклонився комусь невидимому, хто нібито стояв перед ним, а потім дав знак, аби двоє чоловіків, які стояли до нас найближче, пішли за ним до намету, а двоє інших стали на чатах біля входу.

І тоді мені здалося, що коли богам і дійсно до нас є хоч якесь діло, якщо вони направду дивляться на нас, як це і має бути, то, напевно, вони пожаліють Іфігенію і змусять вітер подути в правильному для нашого війська напрямку. Я уявила собі голоси, що долинають від води, з гавані, а потім жвавий рух серед вояків, прапори, що піднімаються на суднах, готових до відплиття, щоб, завдяки ходовому вітрові, швидко та безпечно перетнути море та перемогти супротивника. От тоді вже вояки побачать, що боги лише випробовували їхню рішучість.

Уявлені мною голоси невдовзі перетворилися на крики живих солдатів, що лунали на адресу Ахіллеса, котрий наближався до нас із Іфігенією. Чоловіки викрикували йому в слід прокльони та лайливі слова.

— Агамемнон наказав, аби я сам поговорив із солдатами, аби я пояснив їм, що він не може нічого вдіяти,– сповістив Ахіллес.– Я щойно із ними зустрівся й вони сказали, що її необхідно вбити. Вони погрожували вбити й мене.

— І тебе?

— Обіцяли до смерті забити мене камінням.

— За те, що намагався врятувати мою доньку? – Не йняла я віри своїм вухам.

— Я дуже їх просив. Я сказав їм, що перемога в бою, здобута ціною вбивства юної дівчини, буде перемогою боягузів, але мій голос потонув у ревінні їхніх прокльонів. Вони не послухають ніяких аргументів.

Я повернулася до натовпу солдатів, що прийшли слідом за Ахіллесом. Мені здавалося, що, коли мені вдасться знайти серед них найслабкішого чи найсильнішого й перехопити його погляд, я зможу подивитись у вічі кожному й таким чином їх присоромити. Але жоден із них не дивився на мене. Хай що б я робила, жоден із них не підводив на мене очей.

— Я зроблю все, що буде в моїй силі, аби її врятувати,– сказав Ахіллес, але в його голосі звучали нотки поразки. Він не сказав, що саме робитиме чи що міг би зробити в цій ситуації. А ще я помітила, що й він дивився собі під ноги, не підводячи на мене очей. Але коли Іфігенія заговорила, він подивився на неї, як і всі інші чоловіки, що зібралися навколо, для кого вона вже була неживою, для кого вона вже перетворилася на жертву, чиї останні слова пам'ятатимуть багато років, на особу, смерть якої змінить напрямок вітру, чия кров міститиме в собі послання до тих, хто живе на небесах над нами.

— Моя смерть,– сказала Іфігенія,– врятує всіх тих, хто перебуває в небезпеці. Я загину. Цього не можна відвернути. Мені не можна було так сильно любити життя. Нікому із нас не можна закохуватися в життя. Бо що таке одне-єдине життя? Завжди існують інші. Інші, такі самі, як і ми, прийдуть і будуть жити. Кожен наш вдих супроводжується чиїмсь вдихом, услід кожному нашому кроку ступає хтось іще, за кожним нашим словом прозвучить інше слово, сказане ще кимось, і на зміну нашій присутності в цьому світі прийде чиясь присутність. Навряд чи має значення, хто мусить померти. На наше місце все одно хтось прийде. Я віддам своє життя за військо, за свого батька, за свою країну. Я принесу цю жертву з усмішкою на вустах. І тоді перемога в битві буде й моєю перемогою теж. Моє ім'я пам'ятатимуть набагато довше, ніж імена багатьох нині сущих.

Доки Іфігенія говорила, її батько, а разом із ним і чимало інших чоловіків поволі виходили з царського шатра, а ті, хто був неподалік, підходили ближче та збиралися навколо нас. Я спостерігала за своєю донькою і не могла втриматися від запитання, чи не була ця її промова лише хитрістю, чи не був оцей її голос, сповнений покірності та смирення, але достатньо гучний і сильний, аби всі довкола могли чути її слова, обміркованим і спланованим вчинком, що, в якийсь спосіб, допоможе моїй дочці врятуватися.

Ніхто не рухався. У всьому таборі не було чутно ані звуку. Її слова зависли в нерухомому повітрі, наче втілення штилю. Я помітила, що Ахіллес хотів щось сказати, та потім передумав і промовчав. Агамемнон намагався стати в позу великого воєначальника, спрямувавши свій погляд кудись за горизонт, поверх голів усіх присутніх, начебто даючи нам знати, що його турбують якісь набагато важливіші думки. Проте, попри всі його намагання, для мене він так і залишився приниженим, старіючим чоловіком. Я подумала, що в майбутньому на нього дивитимуться з презирством, як на чоловіка, котрий брехнею заманив свою доньку до військового табору та вбив її, аби прихилити до себе богів. Я бачила, що його й досі бояться, але я також розуміла, що це не триватиме довго.

Тож, зараз, із мечем, припнутим до боку, він був надзвичайно небезпечним, як бик, загнаний у глухий кут.

Зі шляхетною гідністю та презирливим усміхом на губах я пішла геть від них, і Іфігенія повільним кроком рушила за мною. Тоді я остаточно зрозуміла, що слабкий ватажок і сердитий, ласий до крові натовп зроблять свою чорну справу. Я точно знала, що нас переможено. Іфігенія продовжувала говорити, прохаючи мене не оплакувати її смерті й не жаліти її, допоки вона ще жива, прохаючи мене розповісти Електрі, як вона померла, та прослідкувати, щоб сестра не носила за нею жалобного вбрання, а також прохаючи мене використати всі мої сили, щоб уберегти Ореста від тієї отрути, що шириться навколо нас.

Звіддалік долинало виття тварин, доставлених до місця жертвопринесення. Я наполягла на тому, щоб із шатра вийшли всі жінки, котрі знову поприходили, крім тих, які приїхали з нами до табору й кому ми могли довіряти. Я наказала приготувати весільний одяг Іфігенії і витягти моє вбрання, те, що його я збиралася вдягти на весільну церемонію дочки. Я попросила приготувати достатньо води, щоб ми з Іфігенією могли прийняти ванну, а ще я вирішила намастити спеціальною білою маззю наші лиця та навести чорні стрілки довкола очей, щоб, ідучи до того страшного місця смерті, ми обидві мали блідий, неземний вигляд.

Спочатку всі мовчали. А потім тишу почали розривати то крики солдатів, то молитовні співи, що підносилися до неба, то жалібне мукання напівзадушених тварин і їх осатаніле вищання.

Коли надійшла звістка про те, що біля нашого шатра зібралися чоловіки, готові увійти всередину, я підійшла до запони, що затуляла вхід. Побачивши мене, чоловіки, здається, не на жарт перелякалися.

— Ви знаєте, хто я є? – запитала я.

Вони не дивилися на мене й нічого не відповідали.

— Ви що, залякані настільки, що й голос подати боїтеся? – поцікавилася я.

— Ні,– відповів один із них.

— Ти знаєш, хто я є? – запитала я в цього чоловіка.

— Так,– відповів він.

— Від матері я взнала певні слова, що їх вона дізналася від своєї матері,– сказала я.– Ці слова дуже рідко вимовлялися вголос. Від них усі чоловіки, що їх чули, зсихаються зсередини, а потім і утроби всіх їхніх дітей теж ізсихаються. Неушкодженими лишаються тільки їхні дружини, але тоді їм до смерті доводиться визбирувати в багнюці крихти їжі, щоб прогодуватися.

Я бачила, що вони перебувають під впливом релігійних забобонів настільки міцно, що будь-які заклики до богів або стародавнє прокляття миттєво страшенно їх перелякають. Жоден із них навіть поглядом не висловив жодного сумніву в правдивості моїх слів, жодна тінь не затьмарила їхніх облич, не було жодного натяку на те, що вони розуміють, таких слів не існує та й ніколи не існувало.

— Якщо хтось із вас хоч пальцем торкнеться моєї доньки чи мене самої,– продовжила я,– якщо хтось із вас піде попереду нас або заговорить, я вимовлю це прокляття. Якщо ви не будете смиренно плентатися позаду нас, наче побиті пси, я вас прокляну.

Усі вони разом і кожен зокрема мали пригнічений вигляд і виявляли готовність до послуху. Ніякі аргументи чи заклики до милосердя не подіяли б на цих людей, вони підкоряться тільки силі, більшій за їхню власну, й найменший натяк на вищу владу змусить їх підкоритися. Якби хоч один із них наважився б підвести на мене очі, то побачив би задоволений усміх, що промайнув на моєму обличчі.

А в шатрі Іфігенія вже була готовою, наче виліплена з мармуру версія себе самої, непорушна, спокійна, ніяк не реагувала вона на болісне вищання тварин, яких у цю саму мить різали на тому самому місці, де невдовзі вона востаннє побачить сонячне світло.

— Вони бояться древніх проклять,– прошепотіла я до неї.– Дочекайся тиші, а потім заговори до них. Поясни їм, що це прокляття дуже давнє, що передається воно від матері до доньки і що його дуже рідко проказували вголос, таким могутнім воно є. Погрожуй їм вимовити це прокляття, якщо вони не пом'якшать свого вироку. Погрожуй спочатку батькові, а потім і всім іншим, починаючи від тих, хто стоятиме до тебе найближче. Скажи їм, що, коли ти їх проклянеш, від їхнього війська нічого не залишиться, тільки зграйка напівдохлих собак бабратиметься в пилюці.

А потім я сказала їй, які слова має містити те прокляття. Й тоді ми вирушили від свого шатра до місця майбутнього вбивства. То була справжня процесія: спочатку йшла Іфігенія, за нею, на певній віддалі – я, потім – жінки, котрі супроводжували нас у подорожі, а вже потім – солдати. День був жаркий. Запах крові та нутрощів щойно зарізаних тварин, а також дух пережитого страху та білування туш, перетворився на такий сморід, що нам доводилося напружувати всю свою силу волі, щоб не позатуляти носи. Замість місця гідності, вони перетворили це місце на місце різанини, на місце, де вбивають безцільно та бездушно. Довкола вешталися байдужі до всього солдати, рештки вбитих тварин валялися смердючими купами.

Можливо, ця сцена разом із тим, як легко виявилося залучити богів до щойно вигаданого мною стародавнього прокляття, змусила щось у мені зрушитись, щось, що вже жило в мені, але дотепер чекало слушної миті, щоб вивільнитись і загостритися. Доки ми йшли до місця жертвопринесення, я вперше в житті подумала, що не вірю у владу богів, що й узагалі ніколи в неї не вірила.

Мені зробилося цікаво, чи тільки я одна так думаю. Мені було цікаво, чи й дійсно Агамемнон і його поплічники вірять у могутність богів, у те, що якась невідома вища сила тримає військо, наче в чарах, що їх зруйнувати можна тільки силою смерті живої людини.

Авжеж, вони в це вірили. Тільки щиро вірячи в правдивість усього цього, вони могли реалізувати свій жахливий план.

Коли ми наблизилися до Агамемнона, він прошепотів до своєї доньки:

— Твоє ім'я пам'ятатимуть вічно.

А потім він повернувся до мене і голосом, повним замогильної суворості та величезної власної значущості, прошепотів:

— Її ім'я пам'ятатимуть вічно.

І тоді я помітила, що один із солдатів, які нас супроводжували, підійшов до Агамемнона і щось йому прошепотів. Агамемнон уважно все вислухав, а потім тихо та суворо заговорив до п'ятьох чи шістьох солдатів, котрі стояли біля нього.

Потім розпочалися молитовні співи, що закликали богів у якійсь дивній речитативній манері, повній інверсій і повторюваних фраз. Я заплющила очі та прислухалася. Я відчувала запах крові вбитих тварин, що вже почали розкладатися, а ще в небі з'явилися грифи, незмінні супутники смерті. Аж раптом до узгодженого молитовного співу почали потроху додаватися поодинокі голоси найбільших релігійних фанатиків, а потім усе військо підхопило молитву, що залунала могутньо та монолітно, піднімаючись аж до небес.

Я подивилася на Іфігенію, котра стояла осторонь. Вона випромінювала неземну енергію, що линула від її пишного вбрання, від білого обличчя, від чорного волосся, від підведених чорним очей, від усієї її постави, мовчазної та непорушної.

І в цей момент з'явився жертовний ніж. Дві жінки підійшли до Іфігенії та звільнили її волосся від шпильок, що його утримували, а потім швидким рухом нахилили її голову вперед і грубо та квапливо почали зрізати її волосся. Коли ж одна з жінок зачепила лезом шкіру, Іфігенія болісно скрикнула, і це був крик не сакральної жертви, а юної, вразливої дівчини, що боїться болю, жертовні чари було на мить зруйновано. Я знала, яким непевним є цей натовп. Чоловіки почали кричати, а Агамемнон безпорадно заозирався. Спостерігаючи за ним, я розуміла, що його влада зараз тримається на волосині.

Аж ось Іфігенія вивільнилася з рук, що її тримали, й заговорила. Однак спочатку її ніхто не почув, тож їй довелося голосно скрикнути, щоб утишити натовп. Коли ж зробилося ясно, що вона от-от прокляне свого батька, з-за її спини виступив старий чоловік і накинув Іфігенії на лице стару білу шмату, затуливши їй рота, а потім за лікті потяг її до місця жертвопринесення, де, попри її спротив, зв'язав Іфігенії руки та ноги.

І тоді я вже не вагалася. Я простягла руки вперед і вивищила свій голос. Я почала проказувати прокляття, про яке їх попереджала. Я проклинала їх усіх. Дехто з тих, котрі стояли найближче до мене, вочевидь перелякані, кинулися навтьоки, але іще один чоловік підійшов до мене ззаду й, попри мій спротив, затулив мені рота якоюсь старою ганчіркою. А потім мене відтягли вбік, кудись у зовсім протилежний від місця жертвопринесення кінець табору.

Коли вже ніхто мене не міг ні побачити, ні почути, якісь люди почали мене штовхати та бити. А потім я побачила, як вони відкочують кам'яну брилу від табірної огорожі. Вона була така велика, що заледве троє чи, можливо, четверо чоловіків зуміли її підняти. Чоловіки, що притягли мене сюди, запхнули моє знесилене тіло в отвір, що утворився між брилою та огорожею.

Місця заледве вистачало, щоб сидіти, але ні лягти, ні встати я не змогла б. Запхнувши мене в цей отвір, вони швидко поклали кам'яну брилу на землю, затуливши вихід. Рук мені не зв'язали, тож я могла спробувати витягти кляп з рота, однак звільнитися мені не вдалося б, бо ж кам'яна брила була для мене заважкою. Я опинилась у пастці. Навіть мої розпачливі крики відбивалися від брили й звучали приглушено.

Тож я сиділа тут, напівпохована під каменем, доки моя донька на іншому кінці табору помирала в самотині. Я так ніколи й не побачила її тіла, навіть криків її не чула, і мої власні крики до неї не долинали теж. Але інші розповіли мені про її передсмертний крик. І ті високі звуки, що їх вона видобула з себе перед самим кінцем – тепер я в цьому переконана,– у всій їх розпачливій безпомічності, навіть тоді, коли вони перетворилися на ледь чутні зітхання, запали в душу кожному із присутніх і будуть пригадуватися ще дуже багато років. Їх пам'ятатимуть вічно, тільки їх і нічого більше.

Невдовзі мені почало боліти. Біль виник у спині, що її судомило від непорушного сидіння в замкненому просторі між каменем і землею. А потім заболіли й скоцюрблені та затерплі руки й ноги. Від куприка та попереку почав ширитися гострий біль, від якого виникло відчуття, ніби я вся палаю. Зараз я все б віддала за можливість розправити тіло, лягти чи встати на повен зріст і хоч трохи поворушитися. На той момент більше ні про що я й думати не могла. А потім з'явилася спрага і виник страх, що, здавалося, тільки посилював спрагу. І тоді всі мої думки та бажання були лише про воду, про один-єдиний ковток води. Я пригадала всі ті випадки зі свого життя, коли біля мене було чимало холодної питної води. Перед очима стояли чисті джерела та глибокі криниці. Я почала думати, що треба було більше цінувати воду та пити, доки я мала таку можливість. Навіть почуття голоду, що з'явилося пізніше, не було настільки сильним, як страждання від спраги.

Та попри відчутний сморід та табуни мурах і павуків, що повзали навколо мене, попри біль у спині, попри біль у руках і ногах, попри голод, що робився дедалі відчутнішим, попри відчуття страху, що я живою вже звідси не виберуся, найбільш дошкуляла мені спрага, саме вона мене добила, саме вона змінила мене.

Я зрозуміла, що зробила одну помилку. Не треба було погрожувати прокляттям отим солдатам, які прийшли супроводити нас до місця жертвопринесення. Треба було дозволити їм зробити все, як вони хотіли: піти попереду нас чи навіть оточити Іфігенію, тоді все мало б такий вигляд, ніби вона ув'язнена. Той солдат, який прошепотів щось на вухо моєму чоловікові, тепер я була в цьому впевнена, попередив Агамемнона про наше прокляття. Він був готовий до нього, й тепер, сидячи в цьому жахливому напівпідземеллі, я звинувачувала себе за цей прорахунок. Якби я не говорила зі солдатами так вороже, мій чоловік нічого б не знав про прокляття й не наказав би, щойно ми з Іфігенією почнемо говорити, затулити нам роти старими ганчірками.

Якби він нічого не знав і не був готовий, думала я собі, солдати б кинулися навтьоки, зачувши грізне прокляття Іфігенії. Я уявляла собі, як вона викрикує давні слова, як вони наздоганяють переляканих чоловіків і змушують їх звільнити Іфігенію, аби тільки вона припинила насилати на них жахливий гнів богів. Мені здавалося, що це подіяло б і її було б урятовано.

Я фатально помилилася. І тоді, сидячи в напівпідземній в'язниці, я постановила, що, коли тільки виберуся звідси живою, у майбутньому обов'язково зважуватиму кожне своє слово, ретельно обмірковуватиму кожен свій вчинок. Я уважно плануватиму кожнісіньку, навіть найменшу, свою дію.

Кам'яна брила затуляла від мене світ, залишаючи невеличкий отвір, крізь який мені було видно вузеньку смужку неба, тож, коли вона поблякла, а потім узагалі зникла, я зрозуміла, що настала ніч. У ті нічні години самотнього заціпеніння я пригадала все від початку. Не можна було дозволити моєму чоловікові одурити нас і заманити сюди. А опинившись тут і зрозумівши наміри Агамемнона, ми мусили вигадати щось, знайти якийсь шлях до порятунку. Від цих думок нестерпна спрага, що її я так болісно відчувала, зробилася ще дошкульнішою. Ця спрага, що в мені жила, як щось окремішнє, щось абсолютно самостійне, здавалася тепер такою, що її ніколи не вдасться втамувати.

Наступного ранку, коли в моє напівпідземелля крізь отвір хтось вилив кухоль води, з-за кам'яної брили долинув сміх. Я спробувала попити, але вода потрапляла куди завгодно, тільки не до мого рота. Одяг і земля піді мною зробилися мокрими, а губи так і залишилися сухими. Ця нова наруга дала мені знати, якщо таке знаття мені було потрібне, що про мене ще не забули. Протягом наступних двох днів на мене вилили ще декілька кухлів води, вона змішалася з моїми екскрементами, й у напівпідземеллі почало смердіти, як зазвичай смердить людське тіло, охоплене гнилістю. То був сморід, що, думала я, назавжди залишиться зі мною.

Але, крім смороду, мене не полишала одна-єдина думка. Виникла вона майже з нічого, народилася з образи, з почуття дискомфорту та спраги, і поступово вона переросла в щось більше, у щось таке, що затьмарило всі інші думки, що непокоїло мене більше за будь-які інші речі. Якщо боги, думала я, не спостерігають за нами, то як же нам знати, що робити? Хто ще навчить нас, як діяти? І тоді я зрозуміла, що ніхто не навчить мене, що робити далі, як учинити в майбутньому, що зробити й чого не робити. Взагалі ніхто! До кінця моїх днів тільки я сама вирішуватиму, як мені жити, а не боги!

І тоді я постановила собі, що вб'ю Агамемнона за те, що він учинив. Я не проситиму поради ні в оракула, ні в жерців. Я нікому не молитимусь. Я мовчки все спланую та реалізую. Я добре підготуюсь, а Агамемнон не буде до цього готовий, бо ж і він, і його люди завжди й у всьому чекають підказки оракула, тож, він ніколи й не здогадається, ніколи й не чекатиме нічого подібного.

На третій день, незадовго перед сходом сонця, коли вони прийшли й відсунули кам'яну брилу, моє заціпеніння досягло вже такої стадії, що я не могла й ворухнутися. Вони спробували витягти мене за руки, однак величезна брила так міцно затисла моє тіло у вузькому просторі, що майже поховала мене під собою. Їм довелося витягати мене звідти сантиметр за сантиметром, а потім їм довелося вхопити мене попід руки, бо я не могла стояти: ноги зовсім мене не тримали. Я не вважала за потрібне до них говорити і навіть не спромоглася на задоволену посмішку, коли вони повідвертали носи від ями, в якій я мусила так довго пролежати, заскочені смородом, що контрастував зі свіжістю ранкового повітря.

Вони відвели мене до жінок, які вже чекали. Увесь той ранок вони тільки й робили, що відмивали мене, перевдягали в чистий одяг і годували, а ще я пила. Не було ніяких розмов. Я бачила, вони бояться, що я можу запитати про останні хвилини життя моєї дочки та про те, що зробили з її тілом.

Я вже була готова залишитися на самоті й поспати в тиші та спокої, коли знадвору долинули звуки чиїхось поквапливих кроків і голоси. Один зі солдатів, тих, що супроводжували нас із Іфігенією до місця жертвопринесення, задиханий увійшов до шатра.

— Вітер змінив напрямок,– сказав він.

— Де Орест? – запитала я в нього.

Він знизав плечима й вибіг із шатра, ховаючись у натовпі, що вже зібрався поруч. А потім зробилося дуже гамірно: залунали команди та накази. Невдовзі до жіночого шатра ввійшли двоє солдатів і стали на чатах біля входу, за ними з'явився мій чоловік, який мав вигляд осідланого коня, бо ніс на плечах Ореста. Наш син тримав у руці свого маленького меча. Він розреготався, коли батько опустився перед нами мало не навколішки, спускаючи сина на землю.

— Він буде видатним полководцем,– сказав Агамемнон.– Орест – ватажок вояків.

Спустивши сина додолу, Агамемнон усміхнувся.

— Ми відпливемо сьогодні ж, щойно сховається місяць. Ти забереш Ореста й своїх жінок додому, де чекатимеш мого повернення. Я дам тобі чотирьох солдатів, які охоронятимуть вас дорогою.

— Я не потребую чотирьох солдатів,– відповіла я.

— Вони тобі знадобляться,– заперечив він.

Коли Агамемнон зробив крок назад, Орест зрозумів, що його залишають із нами. Він розплакався. Тоді батько взяв його на руки й простягнув мені.

— Чекайте на мене, ви обоє. Я повернуся, коли виконаю свою місію.

Він гордим кроком вийшов із шатра. Невдовзі прийшло четверо солдатів, четверо з тих, кого я налякала своїм старовинним прокляттям. Вони оголосили, що хочуть вирушити в дорогу ще до заходу сонця. Вони видавалися переляканими й тоді, коли я сказала, що нам знадобиться час, аби зібратися. Тоді я запропонувала їм зачекати надворі, доки ми збиратимемо речі, а коли ми будемо готові, я їх покличу.

Один із солдатів був молодшим і м'якшим за інших; він повсякчас опікувався Орестом, відволікаючи його іграми та оповідками, під час усієї зворотної подорожі. Орест був дуже енергійним і сповненим життя. Він не випускав із рук свого меча й постійно говорив про військові звитяги та про те, як він переслідуватиме своїх ворогів, аж до кінця світу. І тільки перед сном він починав пхикати та комизитися, тулячись до мене й шукаючи тепла та заспокоєння, але потім раптом відштовхував мене й заходився плачем. Кілька разів йому снилися жахи, Орест кричав – і ми прокидалися серед ночі. Він кликав батька, потім – сестру, а потім і тих солдатів, із якими вже встиг потоваришувати. Він кликав і мене теж, але коли я брала його на руки й тулила до грудей, шепочучи йому на вухо заспокійливі слова, виривався з моїх рук, наче чимось страшенно нажаханий. Отак ми й подорожували, і вдень, і вночі піклуючись про Ореста, зовсім не думаючи про те, що скажемо, коли приїдемо додому.

Усіх інших, як і мене, мала б непокоїти думка про те, чи звістка про долю Іфігенії вже досягла вух Електри, чи, принаймні, стала відомою старійшинам, яких було залишено як її порадників. Останньої ночі я зосередилася на тому, щоб заспокоїти Ореста, щоб забезпечити йому тихий і спокійний сон під високим зоряним небом, а також уперше замислилася над тим, як тепер маю жити, що робитиму, кому зможу довіритися.

Довіряти не можна нікому, подумала я. Довіряти не можна нікому. Ця думка була єдиною корисною з усього, що крутилося в моїй голові.

За ті тижні, що нас не було вдома, до вух Електри доходили різні чутки, й від тих чуток вона передчасно подорослішала, а голос її зробився дуже високим, або вищим, ніж я його пам'ятала. Вона вибігла мені назустріч, бажаючи дізнатися про все з перших вуст. Тепер уже я розумію, що, не зосередивши на ній усієї своєї уваги, не давши їй відчути моєї материнської любові, я зробила свою першу помилку в поводженні з Електрою. Ізоляція та чекання, очевидно, погано вплинули на неї, й Електру майже не можливо було змусити слухати те, що я їй казала. Можливо, варто було просидіти з нею всю ніч, оповідаючи про все, що з нами відбулося, крок за кроком, хвилина за хвилиною, прохаючи в неї розради та розуміння, намагаючись віднайти спокій в її обіймах. Але мої ноги ще й досі боліли, й ходити було важко. Я і досі ніяк не могла наїстися й ніяка кількість води не могла втамувати моєї спраги. Мені хотілося спати.

Однак мені зовсім не слід було нехтувати нею. Тепер я це точно знаю. Але на той час я мріяла про свіжий одяг, про своє старе ліжко, про ванну, про їжу та кухоль солодкуватої холодної води з нашої палацової криниці. Я мріяла про мир і спокій, принаймні, доки не повернеться Агамемнон. Я складала плани. Я дозволила іншим оповісти Електрі те, як обірвалося життя її сестри. Я ходила кімнатами палацу, немов хижа примара, подалі від неї, подалі від її голосу, що переслідував мене більше, ніж усі інші голоси.

Прокинувшись першого ранку, я зрозуміла, що зробилася бранкою. Тих чотирьох солдатів було послано охороняти мене, наглядати за Електрою й Орестом, а ще забезпечити лояльність старійшин-радників стосовно Агамемнона. Вони страшенно зраділи, коли я опинилась у власних покоях і не просила нічого, крім їжі та питва, не хотіла нічого, тільки спати й прогулюватися садом, потроху відновлюючи міць у ногах. Коли я виходила зі своїх покоїв, двоє солдатів завжди йшли за мною. Вони нікому не дозволяли зі мною бачитися, тільки жінкам, котрі були мені за прислужниць, але щовечора тих жінок допитували, бажаючи достеменно знати, що я казала і що робила вдень.

І тоді я зрозуміла, що однієї ночі муситиму їх убити, одразу всіх чотирьох. Я нічого не зможу вдіяти, доки цього не зроблю. І вдень, і вночі я або спала, або вибудовувала плани, як би це найліпше влаштувати.

Навіть коли жінки приносили мені новини, я не знала напевно, чи вони правдиві. Я не могла йняти віри нікому.

Електра бігала палацом, створюючи протяги й усіх нервуючи. Вона взяла собі за правило без кінця повторювати мені ті самі фрази, щоразу висувати мені ті самі звинувачення.

— Ти дозволила, щоб її принесли в жертву! Ти повернулася додому без неї.

Я ж, у свою чергу, продовжувала ігнорувати дочку. Натомість, мені треба було розповісти Електрі, що її батько виявився зовсім не таким сміливцем, яким вона і досі його уявляла, а радше лисом у людській подобі.

Мені треба було змусити її зрозуміти, що саме його слабкість спричинила смерть її сестри.

Мені треба було зробити так, аби вона стала моєю спільницею у бажанні помсти. Замість цього я покинула Електру горіти в її власному гніві, велику частку якого тепер було спрямовано супроти мене.

Коли вона увіходила до моєї кімнати, я завжди прикидалася, ніби сплю, чи просто відверталася від неї. Моя дочка мала багато чого розповісти старійшинам і чотирьом солдатам Агамемнона.

Я бачила, що й вони вже від неї втомилися.

Але одного дня я почала дослухатися до її слів уважніше, ніж перед тим, бо вона видалася мені більш схвильованою, ніж зазвичай.

— Еґістус,– сказала Електра,– уночі ходить цими коридорами. Він з'являється на порозі моєї кімнати. Іноді я прокидаюсь і бачу, що він стоїть у ногах мого ліжка й усміхається до мене, а потім відступає і розчиняється в темряві.

Еґістус був нашим заручником. Його тримали в підземній в'язниці під нашою опікою, як це називав мій чоловік, уже понад п'ять років. Від самого початку було вирішено добре його годувати й не чинити йому ніякої шкоди, оскільки він був «ласою здобиччю» – вродливий і розумний, безжальний і з багатьма послідовниками в тих диких землях, звідки був родом, принаймні, так мені було сказано.

Коли наше військо вперше захопило родинну фортецю Еґістуса, ніхто не міг передбачити, що кожного ранку двох охоронців мого чоловіка знаходитимуть у калюжі їхньої власної крові. Хтось убачав у цьому прокляття. Було поставлено охорону, щоб стерегти охоронців, було послано шпигунів чатувати всю ніч. Але все одно двох охоронців мого чоловіка щоранку, варто було сонцю визирнути з-за обрію, знаходили мертвими в калюжі власної крові. Дуже скоро з'явилося припущення, що їх убиває Еґістус, і дійсно, ця підозра підтвердилася, коли його було взято заручником, бо відтоді жоден охоронець не помер від чужої руки. Послідовники Еґістуса пропонували за нього викуп, але мій чоловік вирішив, що тримати такого підступного чоловіка в почесному ув'язненні ліпше та вигідніше, ніж посилати цілу армію на упокорення його послідовників, які тим часом відступили в передгір'я.

Зустрічаючись зі своїми радниками, мій чоловік частенько, щоб розважитися, запитував у них, чи немає заколотів або й іншого неспокою в нещодавно завойованих землях, а коли чув, що все добре, що там панує лад і спокій, усміхався й казав: «Доки ми тримаємо Еґістуса тут, усе буде добре. Перевірте, чи міцно тримаються його ланцюги. Упевнюйтеся в їх міцності щодня».

Роки йшли, і поступово про нашого в'язня почали ширитися інші чутки. Тепер уже говорили про те, який він красень і які добрі манери має. Хтось із жінок, що були мені за служниць, розповів про те, як він приручав птахів, які залітали до його в'язниці крізь високе вікно. А інша тихенько прошепотіла якось, що Еґістус уміє заманити до своєї в'язниці молоденьких прислужниць і навіть хлопчиків-служок. А якось, коли я запитала, через що мої покоївки так таємничо всміхаються, вони нарешті зізналися, що тамують усмішки тому, що одна із них почула ритмічний дзенькіт ланцюгів, що долинав із Еґістусової в'язниці, а коли вона зачаїлася неподалік, то побачила, як із підземелля вийшов молоденький прислужник і з паленіючим від пристрасті та сорому лицем повернувся до кухні виконувати свої безпосередні обов'язки.

А ще було дещо, про що мені казала мати, коли я виходила заміж. То була давня історія, в якій батько мого чоловіка, охоплений нестримним гнівом, наказав убити двох єдинокровних братів Еґістуса й, нашпигувавши їх спеціями, запекти та подати на святкову вечерю їхньому батькові. Це все пригадалося мені тепер, коли я почала думати про нашого в'язня. Він міг мати свої власні резони для помсти моєму чоловікові, варто тільки надати йому такий шанс.

Коли Електра знову поскаржилася, що бачила у своїй кімнаті нашого в'язня, я сказала, що це їй привиділося. Вона ж наполягала, що нічого їй не привиділося, вона бачила Еґістуса на власні очі.

— Він розбудив мене своїм шепотом. От тільки слів його я не змогла розібрати. Він зник раніше, ніж я встигла покликати охорону. Коли ж охоронці прийшли, вони поклялися мені, що ніхто не проходив повз них, але я знаю, що вони помиляються. Еґістус уночі ходить палацом. Спитай у своїх служниць, якщо не віриш мені.

Я сказала їй, що не бажаю більше ніколи про таке чути.

— Ти чутимеш про це щоразу, коли таке траплятиметься знову,– відповіла вона з викликом.

— Ти кажеш це так, ніби хочеш, аби він приходив до тебе ночами,– сказала я Електрі.

— Я хочу, щоб повернувся мій батько,– відповіла вона.– Тільки тоді я почуватимусь у безпеці.

Я вже зібралася сказати, що не варто так сліпо вірити в зацікавленість її батька в безпеці його дочок, але, натомість, продовжила розпитувати Електру про Еґістуса. Я попросила її описати його.

— Невисокий, трохи здіймає догори лице, коли бачить, що я прокинулась, і всміхається так, ніби давно мене знає. Він має хлоп'яче обличчя і фігурою теж нагадує хлопця.

— Він лишається в ув'язненні вже багато років. Він – убивця,– сказала я.

— Я бачила чоловіка,– відповіла Електра,– котрий цілком відповідає опису однієї зі служниць, яка бачила Еґістуса, прикутим ланцюгами в підземеллі.

Я почала лягати спати раніше, щоб прокидатися ще затемна. Але зауважила я тільки тишу, що панувала навколо мене. Охоронці за моїми дверима міцно спали. Іноді я перевіряла міцність їхнього сну, босоніж і ледве дихаючи, переходячи з кімнати до кімнати. Я не ходила далеко. Але чула лише чоловіче хропіння, що долинало з якоїсь віддаленої кімнати. Цей звук мені подобався, бо означав, що моїх кроків ніхто не чує, що мого дихання ніхто не зауважить.

Відтепер я мала план, і він полягав у тому, щоб знайти Еґістуса й умовити його зробитися моїм спільником.

Минув тиждень чи трохи більше, перш ніж я наважилася спуститися в підземелля. Якщо мене хтось побачить, вирішила я, прикинуся, що ходжу уві сні. Однак я не знала напевно, в якому саме підземеллі тримають Еґістуса – у тому, що міститься під поверхом із головною палацовою кухнею та коморою, чи в якомусь окремому погребі.

Я почала блукати коридорами в найтемнішу нічну пору, коли все навкруги завмирало. І от однієї ночі я буквально наштовхнулася на нашого палацового привида. Він мав зовсім такий юний і навіть хлоп'ячий вигляд, як описувала Електра, геть не було схоже, що він багато років просидів у підземеллі.

— Я тебе шукала,– прошепотіла я.

Він зовсім не злякався й не кинувся навтьоки. Натомість, спокійно мене розглядав.

— Ти – та жінка, чию дочку було принесено в жертву, кого поховали заживо під кам'яною брилою і яка блукала цими коридорами. Я за тобою спостерігав.

— Якщо ти мене викажеш,– сказала я,– охоронці тебе уб'ють.

— Чого тобі треба? – поцікавився він.– Мусиш бути відвертою. Якщо ти не спробуєш мене використати, напевно, це захоче зробити хто-небудь інший.

— Я накажу охоронцям не відходити від твоїх дверей ні вдень, ні вночі.

— Охоронцям? – перепитав він і всміхнувся.– Я знаю тих, кого слід остерігатися. Ніщо не ховається від мого ока. То чого ж тобі треба?

У мене була лише мить, щоб наважитись, але, заговоривши, я зрозуміла, що вже давно все вирішила й тепер була готовою.

— Четверо солдатів, які приїхали з нами з табору,– сказала я.– Я хочу, щоб їх було вбито. Можу провести тебе до кімнати, де вони сплять. Їхні двері охороняють, але вночі охорона теж спить.

— Щоб усіх чотирьох було вбито тієї самої ночі? – запитав він.

— Так.

— А натомість?

— Усе,– прошепотіла я, а потім приклала палець до вуст і, швидко розвернувшись, пішла до своїх покоїв так тихо, як тільки спромоглася.

Але після цієї розмови нічого не сталося. Я усвідомила, що, можливо, поставила на карту занадто багато, та мені було ясно й те, що, коли щось станеться, доведеться ризикнути набагато більшим. Я спостерігала за чотирма солдатами. Я спостерігала за старійшинами, котрих мій чоловік залишив як радників, коли йшов на війну. Я уважно дослухалася до чуток і побрехеньок, що ними обмінювалися мої служниці.

Я використала Ореста як виправдання для своїх виходів за межі моїх власних покоїв. Я ходила за сином, коли він улаштовував двобої на мечах із одним з охоронців або його малолітнім сином, який частенько був поруч зі своїм батьком. У ці дивні часи, коли ширилися чутки про переможні битви нашого війська, я знала, щось має статися, щось або хтось подасть мені якийсь знак, хай навіть не бажаючи цього, заздалегідь попередить мене про переможне повернення Агамемнона, іще задовго до того, як прийдуть офіційні новини.

Щоночі я виходила на свої безшумні прогулянки коридорами палацу, а повернувшись, засинала, і прокидалася вже далеко після сходу сонця, коли до мене приходив Орест, повний життєвої енергії, завжди з розмовами про свого батька, про мечі та солдатів.

І от однієї такої ночі, щойно поринувши в найміцніший сон, я прокинулася від крику сови під моїм вікном, а потім до мене долинув уже зовсім інший звук. Я тихо лежала й дослухалася до кроків, що віддалялися від моїх дверей, дослухалася до голосів і криків, адресованих солдатам, котрі мусили охороняти мене ціною власного життя.

Коли я підійшла до дверей, мені не дозволили вийти з кімнати й не дозволили нікому увійти всередину. А потім залунали голосніші викрики,– чоловічі голоси роздавали накази, хтось бігав, Електра говорила на підвищених тонах. А потім двоє чоловіків привели до моєї кімнати Ореста.

— Що сталося? – запитала я.

— Чотирьох солдатів, що приїхали з тобою, знайшли мертвими в калюжі крові. Їх убили власні охоронці,– відповів один із чоловіків.

— Їхні власні охоронці? – перепитала я.

— Не хвилюйся, охоронців уже знешкоджено.

Я визирнула з кімнати й побачила, як коридором до виходу з палацу несуть тіла. Потім я повернулася до кімнати й якомога м'якше заговорила до Ореста в намаганні відвернути його увагу від усього, що відбувається. Коли прийшла Електра, я жестом показала їй не говорити про сьогоднішні вбивства у присутності молодшого брата. Змушена мовчати, вона швидко вислизнула з кімнати, залишивши і мене, і Ореста у спокої. Коли вона повернулася, то прошепотіла мені на вухо, що поговорила зі старійшинами, котрі запевнили її, що це сталося через непорозуміння в картярській грі чи грі в кості між охороною та чотирма солдатами. Вони всі добряче випивали.

— Обличчя охоронців були заплямовані кров'ю, як і їхні кинджали,– сказала Електра.– Вони, напевно, були п'яні. Але більше вони вже не питимуть і нікого не вб'ють.

А потім Електра додала, що нічна пригода була лише непорозумінням, що іноді виникають між чоловіками, й нічим більше.

— Батько, коли він повернеться, навіть уваги на це не зверне,– сказала вона.

Від мого імені донька віддала наказ заборонити будь-які картярські ігри та гру в кості.

— Під заборону також підпадає пиятика, аж до того часу, коли повернеться Агамемнон,– сказала Електра.

Я вивела Ореста на чисте повітря й говорила із ним дуже м'яко, доки ми шукали солдата, котрий потренує його в мистецтві володіння мечем.

Я вирішила, що й надалі ходити нічними коридорами буде занадто небезпечно. У найтемніші години доби я стояла біля своїх дверей, уважно дослухаючись до найменшого звуку.

Однієї ночі, як я й очікувала, з'явився Еґістус. Він, як лис, що узяв слід, спритно рухався темними коридорами й провів мене за собою до якогось приміщення, де нікого не було.

— Тепер я маю людей, готових виконувати мої накази,– прошепотів він.– Ми можемо зробити будь-що.

— Ідіть до осель усіх старійшин, яких мій чоловік залишив правити,– прошепотіла я,– й заберіть від кожного по одній дитині. Хай то буде син або онук. Твої люди мають пояснити, що я наказала забрати в них дітей, і якщо вони хочуть отримати їх назад, муситимуть говорити зі мною. Вивезіть тих дітей кудись подалі. Не робіть їм ніякої шкоди. Тримайте їх у безпечному місці.

Він усміхнувся.

— Ти впевнена? – Запитав Еґістус.

— Так,– відповіла я й мовчки рушила від нього, назад до своїх покоїв.

Протягом кількох наступних днів нічого не відбувалося. Тільки множилися чутки про все нові й нові перемоги Агамемнона й про те, що він повернеться до палацу з надзвичайно великою кількістю військових трофеїв. Коли стало ясно, що мій чоловік повернеться додому, щойно візьме під свій контроль іще трохи нових земель, старійшини прийшли до мене на нараду.

— Мусимо приготувати йому пишну зустріч,– сказали вони.

У відповідь я кивнула, схилила голову і попросила їхнього дозволу покликати до кімнати Ореста й Електру, щоб і вони могли почути про тріумфальні перемоги свого батька та належним чином приготуватися до зустрічі з ним. Орест увійшов тихо й поважно, притримуючи подарованого Агамемноном меча, що був припнутий до його пояса. Він слухав як дорослий чоловік, не всміхався, однак на його лиці відбивалися почуття, притаманні мужнім воїнам. Електра запитала, чи може вона привітати батька з поверненням першою, ще до того, як це зроблю я чи старійшини, бо ж вона, згідно з батьковим бажанням, залишалась у палаці найголовнішою, доки я їздила до табору Агамемнона. Старійшини погодились, і я схилила голову на знак згоди.

А за декілька днів, одразу ж після сходу сонця, до моїх покоїв увійшли служниці й сповістили, що мене бажають бачити старійшини. Вони один за одним прийшли до палацу, коли ще тільки почало благословлятися на світ, і мали дуже знервований вигляд. Однак дехто з них бажав тільки зайти до мого покою та пересвідчитись у тому, що я спокійно сплю й не хочу нікого бачити.

Я відіслала одну зі служниць, аби вона пішла до Ореста й вивела його до саду, щоб він бува не прийшов сюди, шукаючи мене. Потім я почала повільно й дбайливо вдягатися. Мені здавалося, що ліпше змусити старійшин почекати.

Щойно увійшовши до кімнати, вони одразу ж почали запитувати в мене, куди забрали їхніх дітей і хто це зробив, але швидко, почувши мої здивовані запитання: «Яких дітей?», «Як це, забрали?», вони усвідомили, що говорили зі мною занадто непоштиво.

— Чому ви тут? – поцікавилася я в старійшин.

Тоді, перебиваючи один одного, вони пояснили, що якісь люди, вочевидь іноземці, прийшли до кожного з них додому вночі й забрали по одному хлопчику, синові чи онукові, пояснивши, що виконують мій наказ.

— Я не віддаю наказів,– сказала я.

— Але, можливо, ти щось про це знаєш? – поцікавився один зі старійшин.

— Я знаю тільки те, що я спокійно спала, коли мене збудили та сповістили про ваш прихід. От і все, що я про це знаю.

Почувши це, кількоро з них знервовано позадкувало до дверей.

— Ви вже почали шукати дітей? – поцікавилась я.– Без сумніву, мій чоловік саме цього від вас і хотів би. Що раніше ви почнете пошуки, то буде ліпше.

— Нам було сказано, що пошуки не принесуть результату,– відповів один зі старійшин.

— І ви в це повірили? – запитала я.

Вони почали перемовлятися між собою, аж ось до покою увійшла Електра, й старійшини залишили нас на самоті. Весь день я провела у своїх кімнатах, ні з ким не розмовляючи, та в саду з Орестом.

Я помітила, що охоронці зробилися більш пильними, більш уважними, й відтепер, подумалося, навряд чи я скоро зможу вийти зі своїх покоїв уночі. Проте невдовзі настане той час, коли я вільно ходитиму, куди заманеться, хоча б серед білого дня.

Теодот, один зі старійшин, найвидатніший і найрозумніший із них, попросив зі мною зустрічі ближче до вечора. Він розказав, що його онук, якого було забрано з дому, є єдиним нащадком його єдиного сина, увесь їхній рід залежить від цього хлопчика на ім'я Леандр. Уся родина має великі надії на те, що він буде видатним ватажком. Слухаючи все це, я намагалася зобразити на своєму обличчі якомога більше симпатії. І коли він урешті-решт поцікавився, чи дійсно я нічого не знаю, чи, можливо, могла б якось вплинути чи щось вдіяти для порятунку його онука, я завагалася. Пройшовши коридором, де, крім нас із Теодотом, не було ні душі, я наостанок сказала:

— У належний час я дам тобі знати. А зараз ти міг би сповістити іншим, що коли хтось із них спробує сконтактувати з Агамемноном, відправивши до нього посланця чи передавши йому записку, або розповість про цей випадок, коли він повернеться, це не допоможе хлопчикам. Це їм аж ніяк не допоможе. Якщо ж ти й усі вони триматимете язика за зубами, якщо ви дотримуватиметеся законів, тільки в такому разі варто буде сподіватися на краще. Можеш так і передати всім іншим.

Я запропонувала йому прийти до мене за декілька днів, можливо, тоді я матиму для нього новини. Я не сумнівалась у тому, що ще до того, як настане ніч, Теодот уже розповість усім іншим старійшинам, що я, і він у цьому переконаний, знаю, хто забрав їхніх дітей, і, можливо, навіть несу цілковиту відповідальність за викрадення їхніх спадкоємців.

Тієї ж ночі я помітила зміни в настрої всіх мешканців палацу, навіть вартових. Вони видавалися упокореними, майже зляканими. І тільки Електра зовсім не змінилася. Вона розповіла мені, що наші люди прочісують усі кутки й закутки в пошуках викрадених дітей і що вона згодна зі старійшинами, котрі вважають, що в усьому винні якісь бандити та що нам усім слід бути набагато пильнішими весь час, аж доки не повернеться її батько. Вона говорила так, начебто мала владу над усім, що відбувається.

А за два дні, коли до нас дійшла ще одна порція чуток про нові перемоги мого чоловіка та про те, що він узяв у полон іще більшу кількість рабів, ніж попереднього разу, я без супроводу пройшла палацом і спустилася на поверх, де було розташовано наші кухні та комори, й запитала, де тримають Еґістуса. Спочатку мені ніхто не хотів показувати це місце, та потім, коли я сказала, що не піду звідти, доки мене не проведуть до бранця, вони провели мене до однієї з комор, у підлозі якої я побачила підняту ляду.

— Там унизу і є його в'язниця,– сказали мені.

— Принесіть смолоскип,– сказала я.

Потім я наказала опустити драбину й у супроводі кількох охоронців спустилася на поверх нижче.

— За якими Еґістус? – запитала я, побачивши перед собою троє вузьких дверей.

Ніхто не хотів відповідати, аж довелося дати їм зрозуміти, що я не тільки налаштована рішучо, але й не збираюся чекати. Коли ж, урешті-решт, потрібні двері було відімкнено, я побачила свою здобич. Еґістус сидів у кутку й зі щасливим виглядом бавився з пташкою. У цій підземній кімнаті до його послуг були меблі, навіть ліжко. Вузеньке віконце під стелею пропускало всередину трохи світла, що тьмяно освітлювало невелике приміщення.

— Я не зможу піти з тобою, якщо ти не випустиш в'язнів і з інших камер,– звернувся до мене Еґістус.

— Скільки їх є? – запитала я.

— Двоє,– відповів він.

Коли я наказала, щоб відімкнули й інші двоє дверей, вартові помітно знервувалися.

— Ми не маємо повноважень відмикати ті двері,– сказав один із них.

— Я маю повноваження,– відповіла я.– Віднині й надалі ви підкоряєтеся моїм наказам. Відімкніть двері до тих камер.

У середній камері було зовсім темно. Коли двері відчинились і ми ввійшли всередину, мені здалося, що там нікого немає, бо я не побачила зовсім нічого, крім чорноти. У третій камері сидів юнак, який, здавалося, перелякався, побачивши нас. Він попросив дозволити йому поговорити з Еґістусом. Я сказала, що ми звільнемо його від кайданів і він зможе піти до камери Еґістуса й поговорити з ним сам, але юнак заперечливо похитав головою та відповів, що не хоче нікуди йти, доки не поговорить із Еґістусом. І тоді з середньої камери долинуло тихе, придушене виття, схоже на людський голос, але слів не було чутно. Коли я взяла смолоскип і знову ввійшла до темної кімнати, у найдальшому її кутку побачила дуже старого чоловіка. Я поволі позадкувала до дверей, а потім пішла до камери, в якій сидів Еґістус.

— Хто ці двоє чоловіків? – запитала я в нього.

— Старший сидить тут уже так довго, що ніхто й не пам'ятає, ні хто він, ні коли та чому сюди потрапив. А от із іншим мені треба негайно поговорити.

— Хто він?

— Не можу сказати.

Еґістус вийшов зі своєї камери й рушив до тієї, в якій сидів юнак. Увійшовши всередину, він зачинив за собою двері, щоб ніхто не міг чути їхньої розмови. Коли вони разом з'явилися на порозі й Еґістус почав віддавати накази, я відступила назад й лише здивовано за ним стежила.

— Звільніть його від кайданів,– сказав Еґістус,– дайте йому чистий одяг і їжу. Сховайте його десь, а вночі він піде звідси. Старого теж звільніть від кайданів і залиште двері до його камери відчиненими. Нагодуйте його і не чіпайте. Коли настане час, він теж піде.

А потім, трохи повагавшись, Еґістус усміхнувся.

— І не забувайте годувати птахів,– додав він,– вони звикли, що їх годують.

Вартові, що спустилися зі мною до в'язниці, тепер дивилися на Еґістуса майже захоплено, а потім перевели запитальні погляди на мене – ще кілька хвилин тому він був їхнім в'язнем.

— Робіть, як він каже,– наказала я.

Удвох з Еґістусом ми пройшли палацом до моїх покоїв, де на нас уже чатувала Електра.

— Цей чоловік,– гнівно сказала вона,– цей Еґістус, він є водночас і в'язнем, і заручником. Його необхідно повернути назад до підземелля. Вартові повернуть його до камери.

— Він є моїм особистим охоронцем,– відповіла я,– і буде поруч зі мною весь час, аж доки повернеться твій батько.

— У нас уже є охоронці,– сказала вона.

— Котрі понапивалися й убили чотирьох людей,– заперечила я.– Еґістус постійно перебуватиме поруч зі мною як особистий охоронець. Кожен, хто захоче мене побачити чи до мене заговорити, мусить знати, що мене пильно охороняють.

— Мій батько захоче знати,– почала вона.

— Твій батько захоче знати,– урвала я її,– що сталося з тими чотирма вояками, котрих він прислав сюди зі мною, з його найкращими солдатами, з його близькими друзями. А ще він захоче знати, що сталося з тими викраденими дітьми. Настали надзвичайно небезпечні часи. І я пропоную, щоб ти теж подбала про власну безпеку.

— Ніхто не наважиться мене навіть пальцем торкнути,– сказала вона.

— У такому разі, забудь про будь-які перестороги й живи спокійно,– відповіла я.

Невдовзі чимало старійшин прийшло поговорити зі мною. Я наказала Еґістусові нічого не говорити весь час, доки він супроводжуватиме мене, просто перетворитися на мою мовчазну тінь і постійно зберігати суворий вигляд.

Він погодився з таким виразом обличчя, ніби збирався пограти в дуже веселу гру.

Я пояснила старійшинам, що нам усім слід бути дуже обережними в такі страшні та небезпечні часи, доки Агамемнон не повернувся з війни. Необхідно дотримуватися найвищого ступеня обачності, щоб більше не трапилося ніяких жахливих подій, які можуть навести мого чоловіка на думку, що ми не виявляли належної обережності. Саме з цієї причини я й завела собі особистого охоронця.

— Еґістуса тримали в підземеллі як бранця, бо він – убивця,– зауважив один зі старійшин.

— Дуже добре,– відповіла я,– він уб'є кожного, хто наблизиться до моїх покоїв без дозволу. Коли Агамемнон повернеться, він упорається з усіма проблемами й непорозуміннями, тоді нам усім нічого вже не загрожуватиме, а поки що я мушу сама про себе подбати й раджу вам теж зробити те саме.

— Чи знає Еґістус, де наші діти й онуки? – запитав один зі старійшин.– Він же має послідовників.

— Послідовників? – перепитала я.– Цей чоловік знає тільки те, що я йому сказала, й більше нічого. Я поінформувала його, що тут відбулося жахливе порушення спокою та миру і що його завданням є оберігати моє життя та життя мого сина й доньки, доки не повернеться Агамемнон. А вже мій чоловік неодмінно запитає у вас, як ви дозволили викрасти власних дітей і онуків, а також, чому ви дозволили, щоб охорона повбивала його чотирьох найвірніших людей.

Один зі старійшин почав було говорити, але одразу ж замовк. Я бачила, що вони всі налякані.

Я попросила Теодота поговорити зі мною наодинці. Він із радістю залишився й одразу ж поцікавився, чи не маю я новин про його онука.

— Коли за день або два повернеться мій чоловік, ми порушимо перед ним це питання. Але ти знаєш Агамемнона не гірше, ніж я. Він не буде щасливий, почувши про таку страшенну недбалість. Коли ейфорія вляжеться, коли він виспиться, ми поговоримо з ним про викрадення дітей. Ні в який інший спосіб цього вирішити не вдасться. Ми ж не хочемо, щоб його гнів обернувся супроти нас самих.

— Так, це дуже мудро,– відповів старійшина.

Еґістус, який усе це уважно слухав, пішов слідом за мною до моїх покоїв, де ми знайшли Ореста в компанії декількох жінок. Я побачила, що мій син сторожко вивчає Еґістуса. Він не знав іще, чи цей новий чоловік є звичайним охоронцем, який охоче з ним гратиме, чи він є кимось важливішим, до чийого обов'язку належить виключно охороняти, а не брати участь у штучних поєдинках на мечах. Перш ніж Орест устиг прийти до якогось висновку, я наказала одній із жінок забрати його та знайти охоронця, котрий битиметься з ним на мечах, аж доки мій син утомиться.

Після цього я наказала Еґістусу сповістити своїх послідовників, аби вони поробили засідки на далеких і ближніх пагорбах і були готові у будь-який момент дати нам знати про пересування Агамемнона світловими сигналами. Він зник, але дуже скоро з'явився знову. Повернувшись, Еґістус сказав мені, що вже мав людей, які наглядали за всім, що відбувається, та зараз їх буде більше й усі вони матимуть наказ запалювати вогнища на пагорбах, аби нас попередити.

— То куди ти зараз ходив? – запитала я.

— Я маю своїх людей дуже близько,– відповів він.

— У палаці? – уточнила я.

— Так, дуже близько,– повторив він.

Того дня я повечеряла, сидячи сама за столом у своїх покоях, як завжди, прислуговували мені жінки. Вони подали їжу Еґістусові окремо, на невеличкий стіл, який поставили біля вхідних дверей.

Коли Орест заснув, я попросила, щоб його, як завше, віднесли до особистого невеличкого покою.

Еґістус сидів у тіні й мовчав. Ми залишилися самі. У жодному зі збудованих мною планів я не знала, що могло статися далі в такій ситуації. Я викинула з голови будь-які припущення та здогади. Проте, я точно знала, що не хочу, аби він ішов звідси. Навіть підозрюючи, що він має при собі зброю й готовий її використати за найпершої ж нагоди, я відчувала, що можу змусити його повернутися назад до підземелля.

Я мусила пересвідчитися в тому, що можу йому довіряти ще до того, як повернеться Агамемнон. Однак я й досі не була в цьому впевнена. Він що, збирається сидіти й дивитися на мене всю ніч? А якщо я засну, звідки я знаю, що він не залишить мене саму чи не накинеться на мене з мечем?

Я усвідомила, що він має вибір. Він може спокійнісінько вислизнути з палацу й урятувати власне життя. Або ж він може залишитись і зачекати, сподіваючись на великий виграш. Зрештою, я сама пообіцяла віддати йому все. Що, цікаво, він гадає, я мала на увазі? Оскільки я й сама точно цього не знала, то й не могла передбачити його поведінки.

У міру того, як він вивчав мене очима, усмішка Еґістуса робилася дедалі більш сором'язливою, дедалі менш помітною. І в цій мовчанці, що зависла між нами, я раптом зрозуміла те, про що заборонила собі думати протягом усіх попередніх днів. Я усвідомила, що в закутку мого мозку я думала про це ще відтоді, як уперше почула про те, що в нашому підземеллі тримають прикутим цього в'язня. Я хотіла його у своє ліжко. Я помітила, що він здогадується про моє бажання. Однак він і досі сидів не рухаючись. Еґістус жодним м'язом не виказував того, як учинить, якщо раптом я накажу йому перетнути кімнату.

Він іще якийсь час поспостерігав за мною, а потім схилив голову. У цей момент він мав зовсім хлоп'ячий вигляд. Я зрозуміла, що в цю мить він обмірковує свої подальші дії. І я вирішила почекати, доки він наважиться.

Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я запалила смолоскип, роздяглась і приготувалася до сну.

Усе це я робила під пильним наглядом Еґістуса. Закінчивши всі приготування, я загасила смолоскип – і ми опинились у цілковитій темряві. До мене раптом дійшло, що цілком можливо він так і просидить біля дверей, наглядаючи за мною, аж до світанку. І, звичайно ж, він у будь-який момент зможе просто встати й піти геть. Якщо це станеться, діти, викрадені його людьми, ніколи не повернуться додому чи за них доведеться сплатити викуп. Я зрозуміла, що поставила на карту занадто багато, проте я не мала вибору, чи, принаймні, мені так здавалося. Тоді я подумала, що, можливо, Теодот був би мені ліпшим спільником, ніж Еґістус. Мені здалося, що він охоче зробився б моїм конфідентом. Але, доки я розмірковувала про те, яким чином заохотити Еґістуса, він перетнув кімнату, роблячи рівно стільки шуму, щоб я зрозуміла, що він іде до мого ліжка. Я почула, що він роздягається.

Тіло його було худорлявим. Лице, коли я до нього торкнулася, виявилося невеличким і гладеньким, майже як у жінки. Я знайшла трохи волосся тільки у нього на грудях, і ще воно кучерявилося в Еґістуса між ногами. Він не був збудженим, аж доки не відкрив свого маленького рота і язиком не торкнувся моїх губ. Він глибоко зітхнув, коли я втягла його язик собі до рота.

Ми зовсім не спали. На світанку, коли я поглянула на нього, Еґістус усміхався, і та його усмішка свідчила про його цілковите вдоволення чи про можливість якнайшвидшого цілковитого задоволення. Така сама усмішка, як я невдовзі дізнаюся, осяватиме його майже дитяче лице й тоді, коли Еґістус успішно виплете найжахливішу інтригу чи скоїть найжорстокіший вчинок.

Але коли я розповідала про свій план, він зовсім не всміхався. Дізнавшись про те, що я збираюся вбити свого чоловіка, коли він повернеться з війни, Еґістус одразу ж зробився дуже серйозним. Зрозумівши, що я хочу, аби він допоміг мені здійснити цей замір, він гострим поглядом подивився на мене, а потім встав із ліжка й відійшов до вікна, де й залишився стояти сам-один, спиною до мене. Вираз його обличчя, коли Еґістус обернувся до мене, був майже ворожим.

— То я тобі потрібен саме для цього? – поцікавився він.

— Я сама його вб'ю,– відповіла я.– Для цього ти мені не потрібен.

— Але ти хочеш, аби я тобі допоміг. Хіба не для цього я тут?

— Так.

— Хто ще про це знає? – запитав він.

— Ніхто.

— Зовсім ніхто? – перепитав Еґістус, дивлячись прямо мені у вічі та показуючи пальцем у небо, ніби запитуючи, чи не прохала я дозволу в богів на свій вчинок.

Я заперечливо похитала головою.

— І ти ні з ким не радилася?

— Ні з ким.

Від виразу, що з'явився на його обличчі, у мене по шкірі побігли мурашки.

— Я допоможу тобі, коли надійде слушна година,– сказав Еґістус.– Можеш бути певною, я тобі допоможу.

І дійсно, дуже скоро він знайшов ту стару чаклунку, що робила отруєні нитки, а потім привів до палацу і її онуку. У ті дні я почала відвідувати Електру в її покоях, а Еґістус, наче слухняний пес, залишався на чатах у коридорі під дверима і був там увесь час, доки ми з донькою обговорювали всі деталі церемонії, яку влаштуємо для тріумфальної зустрічі Агамемнона. Ми не обійшли увагою жодної дрібниці. Я сказала Електрі, що Орест першим привітає свого батька. Він уже досяг значних висот у майстерності володіння мечем, і ми погодилися, що треба дозволити хлопчикові влаштувати короткий удаваний поєдинок із батьком, адже це розвеселить послідовників Агамемнона. А потім Електра привітає свого батька з поверненням і запевнить його в тому, що його царство так само живе в мирі та спокої, так само дотримується законів, так само кориться його владі, як і п'ять років тому, коли Агамемнон його залишив.

Коли ж Електра запитала, чи можна їй у своїй вітальній промові згадати ім'я Іфігенії, я сказала: «Ні», бо це може затьмарити велич перемог її батька, тому не треба згадувати нічого, що могло б засмутити Агамемнона чи ще якось інакше затьмарити велич його славетних перемог, його великого щастя.

— Нашим завданням є принести йому відчуття полегкості,– сказала я.– Тепер, коли він знов опиниться серед людей, які його люблять, твій батько має відчути себе вдома. Тільки про це він і думав увесь час, звідколи залишив нас,– про своє тріумфальне повернення.

Днями, що передували поверненню Агамемнона, коли на верхівках пагорбів запалали вогні, що попереджали нас із Еґістусом про його наближення, я помітила, як навколо мене збільшується напруга. Я не забувала щодня бачитися з Електрою. Коли вона поцікавилася, чи й Еґістус буде в шерезі чоловіків, які вітатимуть її батька, коли він прибуде, я відповіла, ні, його там не буде. Я сказала, що має минути кілька днів, перш ніж я поясню Агамемнону, як і чому почувалася в небезпеці та потребувала особистого охоронця для себе і для Ореста. Електра мовчки кивнула, погоджуючись із моїми думками. Я тепло її обійняла.

Я поговорила з кожним зі старійшин стосовно того, яким має бути тон їхніх вітальних промов на церемонії зустрічі Агамемнона. Мене майже розсмішило, до чого швидко вони звиклися з мовчазною присутністю Еґістуса на всіх наших нарадах. У палаці чутки ширилися зі швидкістю світла, тож вони, ясна річ, знали, що кожнісіньку ніч він проводить у моєму ліжку. І їх не могло не цікавити, що станеться з Еґістусом і зі мною самою після повернення Агамемнона.

Ми з Еґістусом частенько обговорювали кожну деталь нашої підступної змови. Не оминали ми жодної подробиці з того, що може й чого не може статися того дня, коли мій чоловік повернеться додому. Ми домовилися, що варто буде лише Агамемнону увійти до палацу, як Електру треба буде знешкодити й замкнути в якомусь тихому закутку, доки все не закінчиться. Ореста теж доведеться відвести в якесь безпечне місце, щоб і він не був свідком того, що відбуватиметься.

Еґістус розповів, що має під своєю орудою п'ять сотень людей, кожен із яких дотримував йому вірності. Ці люди готові виконати буквально будь-який його наказ.

Я обійняла Еґістуса, та подумки ще хвилювалася, що в ті найперші години після приїзду Агамемнона щось може піти не так і збудити в моєму чоловікові непотрібні нам підозри. Ми мусимо влаштувати дуже щирий прийом, думала я, усе має бути святково та тріумфально. Не можна, щоб там з'явився Еґістус або хтось із його послідовників. А це означає, що саме я мушу попіклуватися, щоб усе пройшло належним чином, аби втомлені в боях вояки відчули себе вдома й розслабилися.

Після того як у дрібницях було окреслено всю вітальну церемонію та визначено всі нюанси, що нададуть святу піднесеної атмосфери, ми з Еґістусом почали несамовито кохатися, усвідомлюючи, на який ризик ідемо, але й розуміючи, яким може бути наш виграш, що принесе перемога.

Удалині ми побачили колісниці, що блищали на сонці, й той блиск робився яскравішим у міру того, як вони наближалися. Ми наказали охоронцям бігти їм назустріч, а самі тим часом іще раз відрепетирували власні ролі. Спочатку – Орест зі своїм мечем, потім – його сестра Електра. Потім – по черзі всі старійшини, кожен промовляє лише одну фразу привітання чи уславлення. А я стоятиму над усім цим, наглядаючи й усміхаючись. А потім я підійду до Ореста, котрий і зараз уже страшенно нервує, і привітаю свого чоловіка з поверненням, підтвердивши вже сказане Електрою, що царство лишається так само мирним і законослухняним, яким він його і залишив, і чекає на свого правителя. А в палаці, прямо під нашими покоями, Еґістус зі своїми людьми сидітиме тихотихо, не роблячи жодного руху, навіть не шепочучись. Але в головному коридорі вже стоять приведені ним вартові, готові виконати будь-які наші з ним накази.

Агамемнон у своїй колісниці стояв дуже прямо. Здавалося, він аж повищав і зробився могутнішим. У цю мить перемоги він аж світився самовдоволенням, дивлячись на нас, застиглих у чеканні. Коли ж я зауважила, що він помітив мене, то зробила все, аби мій погляд випромінював гордість за нього та розчулення. Навіть побачивши, що поруч із моїм чоловіком у колісниці стоїть жінка, молода та вродлива, я послала їм обом сяйливу формальну усмішку, але дуже швидко додала в неї гостинності й тепла. Агамемнон засміявся, коли до нього наблизився Орест. Мій чоловік вийняв із піхов свого бойового меча й схрестив його з маленьким Орестовим мечем, викрикуючи своїм солдатам жартівливі заклики приєднатися до битви й допомогти йому здолати цього славетного воїна.

Ми навчили Ореста, щоб він після закінчення двобою відступив убік, а потім пішов до палацу й очікував у моєму покої, де, як він думав, до нього невдовзі приєднається батько. Тоді вперед виступила Електра. Вона була просто втіленням церемонності, бундючності, серйозності. Вона вклонилася своєму батькові та жінці, котра стояла поруч із ним, а потім сказала всі ті слова, про які ми з нею домовилися, й уклонилася ще раз, перш ніж поступитися місцем старійшинам, котрі по черзі вітали Агамемнона, а він їх радісно обіймав. Невдовзі вже навколо його колісниці зібрався цілий натовп, у середині якого мій чоловік емоційно описував котрусь зі своїх вдалих баталій, пояснюючи якісь деталі та розповідаючи про те, як золота стратегія, розроблена ним, принесла його військові перемогу.

І тоді я подала знак своїм служницям, аби вони наблизились і розстелили килими, щоб Агамемнон, ступивши на землю, міг вистеленою доріжкою пройти аж до входу в палац. Він узяв за руку ту владного вигляду жінку, котра стояла поруч із ним у колісниці й, ступаючи слідом за Агамемноном на килими, відкинула вбік свій плащ, аж стало видно її дуже багато прикрашену пурпурову туніку. Її волосся вільною хвилею спадало на спину, а очі оглядали все довкола так, ніби ці землі в її снах уже давно їй належали й існували тільки для того, щоб утішати її зір і звеселяти душу.

— Це Кассандра,– сказав мій чоловік.– Ми полонили її. Вона є одним із наших найбільших трофеїв, одним із наших найважливіших завоювань.

Кассандра підвела голову і зверхньо зустрілася зі мною поглядом, неначе мене було створено тільки для того, щоб я зробилася її вірною прислужницею, а потім вона подивилася й на Електру, котра в зачудуванні не зводила з неї очей. На цей час уже під'їхало й багато інших колісниць. Одні було доверху навантажено здобиччю, в інших стояли раби зі зв'язаними за спиною руками. Кассандра стояла окремо від усього цього, призирливо споглядаючи рабів, яких відганяли вбік. Я рушила до неї, щоб запросити ввійти до палацу, й подала знак Електрі слідувати за мною.

Щойно ми увійшли до палацу, залишивши Агамемнона й далі оповідати історію своїх переможних походів, здіймати руки в тріумфі та наділяти своїх найкращих вояків рабами та здобиччю, Кассандра помітно занепокоїлася. Коли вона запитала, чи може вийти на двір і повернутися до мого чоловіка, я відповіла, що ні, нам, жінкам, слід залишатися в палаці.

І в цей момент усе могло піти шкереберть, усе могло бути втрачено, бо вона заговорила переляканим голосом людини, котра потрапила в тенета, котра опинилася в смертельній небезпеці, котра зрозуміла, що проти неї існує підступна змова. Вона стишила голос і вимовила слово «вбивство». Вона сказала, що бачить убивство. Вона сказала, що відчуває запах убивства. Коли до нас підійшла Електра, вона була занадто схвильованою батьковим приїздом, аби почути неголосні слова Кассандри. Я попросила Електру піти й перевірити сервірування святкових столів. Я знала, що люди Еґістуса на неї чекатимуть, як знала я і те, що двоє поставлених Еґістусом охоронців виведуть Ореста із палацу.

Але Кассандра продовжувала говорити, в її тоні з'являлося дедалі більше вимогливих нот. Вона наполягала на тому, щоб їй дозволили повернутися до Агамемнона, де вона буде в безпеці. Тоді я наказала двом вартовим відвести її до одного зі внутрішніх покоїв і замкнути там. Я проінструктувала чоловіків, аби вони, якщо раптом мій чоловік запитає, відповіли, що Кассандра захотіла відпочити з дороги і що їй було запропоновано найкращу з гостьових кімнат, яка, здається, їй сподобалася.

А потім я стояла на самоті біля вхідних дверей палацу, дивлячись, як під'їжджають нові й нові ряди колісниць, як знову й знову лунають викрики привітання та захвату, як мій чоловік усоте оповідає ту саму історію черговому натовпу чоловіків, які скучили за його переможним усміхом, за його дружніми обіймами, за його призабутим голосом.

Зараз мені знадобилося все, чого мене вчили. Я не говорила і не рухалася. Я не махала й не усміхалася. Я дивилася на Агамемнона так, начебто він був богом, а я – лише комашкою, недостойною навіть його присутності. Зараз я мусила тільки чекати. Одне-єдине слово попередження від якогось старійшини чи їхніх друзів – і все могло фатально змінитися. Я уважно за ними стежила й розуміла, що вони не мали жодного шансу заговорити. Агамемнон безсоромно вихвалявся тим, як зумів уникнути всіх небезпек. Зараз ніхто не зміг би його перекричати. Проте, що довше він залишався серед чоловіків, то вільніше та розкутіше вони почувалися, то більш небезпечними для мене ставали. Я подумала, що, коли найближчим часом він не облишить їх і не зайде до палацу, хтось із них обов'язково прошепоче йому на вухо про небезпеку. Одного-єдиного слова буде достатньо. Він має поруч усіх своїх людей, зараз вони сміються і вихваляються своїми рабами, але вмить можуть узятися за мечі.

Я стояла й спокійно дивилась, а коли Агамемнон повернувся до мене і рушив до входу в палац, і його лице було обвітреним, але радісним і відкритим, освітленим приязною усмішкою, тоді я зрозуміла, що перемогла.

— Кассандра,– сказала я,– попросила ванну та ліжко, щоб відпочити перед сьогоднішньою вечірньою учтою. Із нею побуде Електра і декілька інших жінок.

— Так, це добре,– відповів Агамемнон.

На кілька секунд його обличчя затьмарила якась тінь, але потім воно знову прояснилося.

— Я так довго чекав на цей день,– сказав він.

— Для тебе вже все приготовано,– сказала я.– Кухарі вибиваються з сил. Ходи зі мною до наших внутрішніх покоїв. Я наказала наповнити для тебе ванну. Я приготувала чистий одяг, і коли ввечері ти сядеш за святковий стіл, тріумф буде повним.

— Кассандрина кімната мусить бути поруч із моєю,– сказав він.

— Я розпоряджуся, щоб так і було,– відповіла я.

— Саме її попередження надали мені люті в останніх баталіях,– пояснив Агамемнон,– без неї нам би не вдалося здобути такої величної перемоги. Те, що ми виграли останні бої, є частково і її заслугою.

Він так захопився розмовою, що заледве помічав, куди ми прямуємо. І знову я боялася, що одне необережне слово, один підозріливий звук або погляд можуть його зупинити. Але навколо не було нічого й нікого, крім його власного голосу, що в подробицях розповідав мені про битви та здобич, яка ще має надійти зі щойно завойованих земель.

Коли ми нарешті ввійшли до кімнати, де чекала наповнена ванна, я знала, що не треба його торкатися чи обіймати. Час для подібних речей уже минув. Тепер я була тільки його служницею, котра допомагає роздягтися, роззутися, перевіряє температуру води. Незвичайним було тільки те, що я відчула легку тінь жадання, дивлячись на оголеного Агамемнона, котрий стояв посеред кімнати і говорив не змовкаючи. Колись він був вродливим. Я відчула тінь колишньої ніжності до нього, й вона, ця задавнена ніжність, а точніше те, що мій настрій міг так разючо змінитись, а значить, і його поведінка теж могла несподівано стати інакшою – усе це змусило мене зрозуміти, навіть чіткіше, ніж раніше, необхідність рішучих дій. Я згадала, як швидко він може зробитися підозріливим. А варто лише одній-єдиній підозрі спасти йому на думку, Агамемнон миттєво зрозуміє, що не дуже мудро з його боку було дозволити привести себе до цієї кімнати, де він голий і вразливий залишається зі мною наодинці, зовсім без охорони.

Я планувала дочекатися кінця купання, коли він попросить рушника, щоб витертися, та зараз я вирішила не зволікати. Я дочекалася миті, коли Агамемнон повернувся до мене спиною. Хітон із вплетеними в нього чарівними нитками висів на вбитому в стіну гачку. Коли мій чоловік однією ногою стояв у ванні, я обійшла його ззаду й накинула йому на плечі зачаровану тканину, міцно оповивши його тіло, немовби намагаючись захистити його від якоїсь небезпеки. Ніж було заховано між складками мого одягу.

Я побачила, що він намагається пручатися та закричати. Однак старовинна магія спрацювала, і він не міг ні рухатися, ні видобути з себе жодного звуку. Я вхопила Агамемнона за волосся й відтягла його голову назад. Потім я показала йому свій ніж, спочатку піднісши до його очей, а коли він сіпнувся всім тілом, устромила вістря в його шию, прямо під вухом. Я не хотіла одразу ж перерізати артерію, тому повела лезо трохи вбік, а потім натиснула сильніше й повела ножем до іншого вуха, перерізаючи йому горло так, аби кров потужними поштовхами з характерним булькотінням виливалася йому на груди та стікала до ванни з водою. А потім він упав. Усе було скінчено.

Я тихенько пройшла коридором і спустилася на поверх нижче, де, як ми й домовлялися, ховався Еґістус зі своїми людьми.

— Я це зробила,– прошепотіла я.– Він мертвий.

Після цього я пішла до власних покоїв і наказала вартовим не дозволяти нікому до мене входити, крім Еґістуса.

За декілька хвилин увійшов Еґістус, аби повідомити, що й Електру, й Ореста супроводили до безпечного місця.

— А Кассандра? – запитала я.

— Що ти хочеш, аби з нею зробили?

Надійшла моя черга всміхатись.

— Хочеш, аби я це зробив? – запитав він.

— Так, хочу.

Вона прибула до нас у славі й пишноті, а зараз геть безславно бігла палацом, шукаючи Агамемнона, й вигукувала якісь малозрозумілі пророцтва, на весь голос волала, що з ним сталося щось страшне. Еґістус ішов за нею повільним кроком. Запримітивши Кассандру, я спокійно провела її до ванної кімнати, де вона побачила голе тіло мого чоловіка – голова лежить у скривавленій воді. Доки вона стогнала та ридала, я подала Еґістусові ніж, яким убила Агамемнона, й показала, що йду звідси, залишаючи йому закінчити справу.

Я повернулася до своєї кімнати. Я знайшла собі чистий одяг і приготувалася до запланованої святкової учти.

А далі вже мусив діяти Еґістус. Як і було обіцяно, п'ять сотень його озброєних послідовників спустилися з гір. Щойно стемніє, він проведе їх прямо до палацу. Вони оточать будинки старійшин і не дозволять їм зустрітись один із одним раніше, ніж вони сядуть за наш святковий стіл. А інші його послідовники охоронятимуть привезених Агамемноном рабів і решту здобичі.

Вояків, які повернулися сьогодні з моїм чоловіком, вітатимуть фанфарами та святковою учтою в одному з великих залів палацу. На них уже чекають смачні наїдки й міцне вино. Коли ж ніч уже буде в розпалі й вони сп'яніють і розслабляться настільки, що не помітять, як двері великої зали буде замкнено, Еґістусові люди оточать їх і чекатимуть свого часу.

Спочатку бранці подумають, що сталася якась прикра помилка, й кричатимуть, аби їх випустили. Коли ж двері відчинять і вони вийдуть у нічну прохолоду, щоб випорожнитися чи щоб упевнитись у власній безпеці, от тоді їх і візьмуть. Буде зовсім неважко позв'язувати їх одного за одним і відвести туди, де тримають рабів. А вже з першими променями сонця й раби, й солдати помарширують звідси під конвоєм Еґістусових людей.

За горами, розповів Еґістус, лежать кам'янисті землі, що їх необхідно очистити для того, щоб можна було посадити виноград і фруктові дерева. На це піде декілька років. Ми із ним вирішили, що більшість рабів і солдатів лишатимуться там під суворою охороною, але тих із солдатів, яких буде ідентифіковано як близьких друзів або відданих послідовників Агамемнона, повернуть сюди якнайшвидше. Ми знайдемо серед них таких, що зможуть оповісти нам усе про щойно завойовані землі й назвати імена людей, залишених моїм чоловіком намісниками. Вони, як ніхто інший, знатимуть, у який спосіб консолідувати народи, що приєдналися до нас унаслідок військових дій. Вони вірно служитимуть нам під нашим захистом, прямим керівництвом і пильним наглядом.

А ще Еґістусові люди допоможуть зустріти й утримати в послуху солдатів Агамемнона, що мають от-от повернутися з походу, й відконвоюють їх за гори туди, де вже працюватимуть інші. У них конфіскують усю військову здобич і пильнуватимуть, аби не виникало ніяких заворушень удень і не відбувалося жодних таємних зустрічей або заколотів уночі. Вони охоронятимуть палац із надзвичайною пильністю, адже цим вони охоронятимуть власні життя. Десятьох із них, найбільш відданих і найсильніших, кого було призначено в мою особисту охорону, проінструктують постійно перебувати поруч зі мною.

На час, коли мала розпочатися наша святкова учта, ці десятеро охоронців з'явилися перед моїми дверима. Інші послідовники Еґістуса розосередилися по всьому палацу й займалися кожен своєю справою. За ті проведені в ув'язненні роки він чудово навчив їх діяти швидко та без помилок, не роблячи зайвого шуму. Зараз не повинно бути ніяких криків, ніякого тріумфу, натомість необхідно бути дуже пильними, потайними, рішучими та відданими поставленій меті.

Я вдягла те саме вбрання, що було на мені й у день жертвопринесення Іфігенії, те, що іще рік тому було приготовано для мене як для матері нареченої. Я зробила ту саму зачіску, так само набілила лице, навела такі самі чорні стрілки навколо очей.

Їжу подали так, як і було домовлено, начебто не сталося нічого дивного, хоча і гості, і слуги мусили вже знати, що у ванній кімнаті лежать два мертвих тіла, кров яких залила всю підлогу. Коли трапеза підходила до кінця, я заговорила до присутніх чоловіків.

— Хлопчиків, ваших синів і онуків, буде звільнено. Їх повернуть до ваших будинків уночі, коли ви цього найменше чекатимете. Якщо ж серед вас виникне бодай найменша спроба непослуху стосовно мене, якщо в мене з'явиться хоча б одна підозра, що ви шепочетеся за моєю спиною чи таємно зустрічаєтеся між собою, це наразить ваших дітей і онуків на величезну небезпеку. І звичайно ж, ви мусите попередити хлопчиків, коли вони повернуться додому, ніколи й нікому не говорити жодного слова про те, де вони були й узагалі, що їх кудись відвозили.

Старійшини згідливо кивнули, навіть не дивлячись один на одного. Я попросила їх залишатися за столом іще якийсь час, доки влаштовуватиму так, аби Еґістусові люди запалили факели й виставили тіла мого чоловіка та тієї жінки Кассандри на загальний огляд перед палацом, де вони пробудуть усю ніч і день, і, можливо, ще трохи.

Потім я повернулася до столу й побажала доброї ночі кожному з гостей, стоячи біля дверей і спостерігаючи, як вони по черзі проходять повз голе тіло мого чоловіка та тіло Кассандри в пурпуровому хітоні – обоє з перерізаними горлянками. Чоловіки проходили повз, не зупиняючись, не вимовляючи жодного слова.

Коли я вже була готова наказати, щоб поховали тіла, коли всіх бранців було відігнано вже далеко, коли в палаці настав мир і спокій, порушуваний тільки дзижчанням мух, я сказала Еґістусові, що хочу бачити Електру й Ореста. Тепер, коли справедливість було відновлено, я бажала бачити їх поруч зі собою.

Еґістусове обличчя на мить спохмурніло, коли кількома годинами пізніше я повторила той самий наказ.

— Я можу звільнити Електру прямо зараз,– сказав він.

— Що ти маєш на увазі, говорячи «звільнити»? – запитала я.– Де вона є?

— Вона в підземеллі,– відповів він.

— Хто сказав тобі, що її можна саджати до підземелля? – поцікавилася я.

— Я вирішив помістити її туди,– була відповідь.

— Звільни її зараз же! – вигукнула я.– І приведи до мене Ореста.

— Ореста тут немає,– сказав він.

— Еґістусе, де Орест?

— Як і домовлялися, його відвезли в безпечне місце.

— То де він є?

— Він у безпеці. Зараз він уже з тими хлопчиками, котрих ми взяли в заручники, чи наближається до місця, де їх тримають.

— Я хочу, щоб його негайно повернули назад!

— Це неможливо.

— Мусиш послати за ним прямо зараз.

— Зараз надто небезпечно подорожувати.

— Я наказую тобі його повернути.

Еґістус трохи помовчав, і тоді я усвідомила, що йому подобається тримати мене в невідомості.

— Я вирішу, коли настане слушний час, аби його повернути,– зрештою сказав він.– Це вирішуватиму тільки я.

Він подивився на мене поглядом, сповненим удоволення.

— Твій син у безпеці,– додав Еґістус.

Я поклялася, що не зроблю більше жодної помилки, та зараз бачила, що перебуваю під цілковитою владою цього чоловіка.

— Що мені треба зробити,– спитала я,– аби ти повернув мого сина прямо зараз?

— Напевно, ми можемо це обговорити,– відповів він,– але ми зробимо це трохи пізніше. Не хвилюйся за нього, він перебуває в добрих руках.

— Чого ти від мене хочеш? – запитала я.

— Того, що ти й обіцяла,– відповів він.

— Я хочу, щоб він повернувся,– повторила я.

— Так і буде,– відповів він.– Тобі не слід хвилюватися більше, ніж треба.

Він уклонився й вийшов з кімнати.

Упродовж наступних днів палац був зовсім тихим. Нові вартові вночі не спали, вони постійно пильнували й були готові негайно виконати будь-який Еґістусів наказ.

Я бачила, що вони його бояться, й це означало, що вони не поводилися чванькувато й не розмовляли більше, ніж було треба. Вночі Еґістус приходив до мене, але я знала, що перед цим він уже побував на кухні чи ще в якійсь частині палацу, де зазвичай збираються жінки, я точно знала, що він уже був із котроюсь з них, а може й з двома, чи з якимось юним служкою.

Він спав, тримаючи в руці кинджал.

Коли одного разу Електра прийшла зі мною поговорити, вона зупинилася на порозі й стояла там мовчки, а потім розвернулася й пішла геть.

Палац залишався будинком тіней, місцем, де, як видавалося, і досі можна було безперешкодно блукати нічними коридорами й ніхто не зупинив би такого блукальця. Одного ранку я прокинулася від важкого сну й побачила, що у підніжжі нашого з Еґістусом ліжка стоїть юна дівчина й дивиться на мене.

— Іфігеніє! – скрикнула я.– Іфігеніє!

— Ні,– прошепотіла вона.

— Хто ти? – запитала я теж пошепки.

— Моя бабуся була тією ткалею,– відповіла дівчина.

І тільки тоді я зрозуміла, що в турботах, пов'язаних із приїздом Агамемнона, ми зовсім забули про стару чаклунку та її онуку.

Еґістус теж прокинувся. Він сухо повідомив дівчині, що дуже скоро влаштує, аби чаклунку та її відвезли назад до їхнього села в Голубих горах, звідки ми їх забрали.

Я встала з ліжка й підійшла до юної дівчини. Вона зовсім мене не боялася.

Коли я, взявши її за руку, пішла до кухні, щоб наказати погодувати обох, і онуку й стару, ранкове повітря світилося в золотому промінні сонця. Тільки пташині співи порушували довколишню тишу.

Я подумала, що дуже скоро знайду спосіб змусити Еґістуса привезти до мене Ореста. Так, я не маю чим йому пригрозити, тож і не чинитиму відвертого опору. Я буду з ним заодно.

І ще я подумала, що, коли Орест повернеться додому, я говоритиму з ним дуже м'яко, і з його сестрою теж буду терплячою, і тоді, коли вже довкола буде лад і спокій, можливо, зумію знову повернути легкість у спілкуванні зі своїми дітьми. Я вже бачила Ореста, як він виростає і перетворюється на дорослого чоловіка, навчаючись від мене і від Еґістуса, як треба натягувати віжки влади і як їх, за потреби, відпускати, а потім, коли знадобиться, натягувати знову, встановлюючи міцний, але необтяжливий контроль над підлеглими. Я навіть дозволила собі уявити Електру слухняною і тихою. Уявила, що вона мені вибачила. Я подумала, що гулятиму з нею в саду.

Тримаючи маленьку долоньку цієї дівчинки, я на мить уздріла безкровне майбутнє для нас усіх. Було б набагато легше, якби Еґістус навчився мені довіряти. Тоді, можливо, найгірше вже скінчилося б. Але дуже скоро все владнається. Уже зовсім скоро я зумію запевнити Еґістуса в тому, що він може отримати все, чого так прагнув.