Будинок імен

Орест

палаці Орест зауважив якусь незвичну тишу та порожнечу. Він подумав, що слуги, напевно, знайшли спосіб вислизнути назовні, щоб теж привітати батька з перемогою. Ідучи порожнім коридором до материного покою, де вона наказала йому зачекати, хлопчик відчув себе зовсім малим і самотнім. Якби тільки мати послала когось побути із ним, когось, хто був би обізнаним у мистецтві двобою на мечах або ж у влучній стрільбі, когось, хто навчив би його нових військових прийомів, аби потім було чим похизуватися перед батьком.

У материній кімнаті Орест знайшов собі місце для тривалого сидіння. Він поклав свого меча на підлогу й узявся терпляче чекати. Хлопчик уважно дослухався до кожного звуку, що міг би долетіти знадвору. Потім він звівся на ноги та вийшов з кімнати. У коридорі він якийсь час постояв, чекаючи, але було так само безлюдно та тихо. Він вирішив повернутися до головного входу, знайти матір і попросити дозволу залишитися з нею чи хоча б з Електрою.

Але коли він знову рушив порожнім коридором, з-за стіни долинули голоси. Вони належали чоловікам, котрі розмовляли в комірчині біля кімнати, де відпочивали вартові. Орест упізнав декого з охоронців, що там сиділи. Один із них дуже вправно бився на мечах і запропонував Орестові вийти до саду за палацом, де вони зазвичай влаштовували свої навчальні двобої. Хлопчик засумнівався, чи зараз достатньо слушний час для чергового заняття, бо ж мати може у будь-який момент по нього послати. Але в пропозиції охоронця, що видалася Орестові дуже спокусливою, та в його усміхненому обличчі було щось таке, що змусило хлопчика відчути себе в безпеці та без вагань погодитися. Троє інших чоловіків, що теж сиділи в кімнаті, мали більш відсторонений і суворий вигляд.

— Скажете моїй матері, куди ми пішли? – попросив Орест одного з трьох охоронців.

Коли чоловік сказав, що так і зробить, хлопчик відчутно розслабився й охоче пішов за охоронцем до саду.

Коли вони вже якийсь час билися на мечах, з'явилося ще двоє вартових. Їх Орест також знав. Один із них дружньо звернувся до нього на ім'я, а інший, здавалося, був чимось занепокоєний і тримався трохи на відстані. Хлопчику було цікаво, чи зможе один із них, а може й обидва, замінити його наставника, коли той утомиться. Але, на диво, вартовий, що тримався на відстані, одразу ж підійшов і припинив їхній двобій.

— Твоя мати наказала нам супроводити тебе до місця, де відбудеться святкова учта,– звернувся він до Ореста.

— Коли це було? – поцікавився хлопчик.

— Щойно.

— А чи мій батько знає?

— Авжеж.

— Чи буде він на святковій учті?

— Звичайно ж.

— А Електра?

— Так.

— А Еґістус?

— Нам було наказано тебе туди привести.

— Можливо, ми ще матимемо час побитися на мечах перед тим, як почнеться учта,– сказав охоронець, що мав дружню усмішку.

— Я думаю, що треба дочекатися моєї матері,– розважливо сказав Орест.

— Твоя мати вже відбула,– зауважив інший охоронець.

— Куди? – запитав Орест.

— Туди, куди й ми зараз підемо.

Хлопчик замислився над почутим. Двоє охоронців підійшли до нього з обох боків і, поклавши йому руки на плечі, повели геть від палацу.

— Треба поспішати, щоб дійти завидна,– сказав один із охоронців.

— А як усі інші туди потраплять? – поцікавився хлопчик.

— На колісницях,– почув він відповідь.

— А ми що, не можемо теж поїхати на колісниці? – не вгавав Орест.

— Колісниці лише для вояків, котрі повернулися додому з війни,– була відповідь.

— Давай мені свого меча,– запропонував той, що тримався на відстані,– я поверну тобі його, щойно прибудемо на місце.

Орест віддав йому свого меча.

За якийсь час, коли чоловіки припинили розмови й попросили його рухатися швидше, Орест зрозумів, що коїться щось не те, що йому не треба було нікуди йти з цими вартовими. Кілька разів, коли він озирався через плече, той, котрий йому подобався найменше, підганяв і вимагав, аби Орест не відволікався. Коли ж він запитав, скільки їм іще йти та коли вони наздоженуть усіх інших, жоден із вартових нічого йому не відповів. А коли зрештою хлопчик сказав, що хоче повернутися до палацу, обидва вартові вхопили його за сорочку й потягли вперед.

І тут він помітив, що вже сутеніє. Орест зрозумів, що його захопили в заручники чи, можливо, хтось віддав цим вартовим невірний наказ. Одначе він вирішив, що, коли в палаці помітять його відсутність, одразу ж пошлють інших охоронців на його пошуки. Хлопчик подумав, що оскільки він іде вулицями і їх усі бачать, люди обов'язково покажуть охоронцям, в який бік його повели. Він уявив собі, як розлютиться мати, коли з'ясується, що загубився її єдиний син.

Орест відчув, що треба сказати про це вартовим, але вони зробилися ще мовчазнішими й рухалися вперед іще швидше й упертіше. Він подумав, що на цих двох чекають великі неприємності.

Коли вже зовсім споночіло, вони зупинилися на відпочинок. Вартові мали з собою їжу й поділилися нею з Орестом. Але й тоді вони не розмовляли. Коли хлопчик сказав їм, що хоче додому, вони проігнорували його скарги. І навіть коли він сказав, що мати вишле людей на його пошуки, вони теж промовчали.

Коли ж Орест звівся на ноги й почав вимагати, щоб йому повернули меча, вартові сказали, що ліпше б він лягав спати, а вранці все буде добре.

І тільки згадавши інших дітей, яких уже було викрадено, він розплакався. Орест пригадав, як Електра розповіла йому про викрадених хлопчиків і попередила, щоб він не виходив за межі палацу. Він був знайомий із кількома викраденими хлопцями. І тепер Орест раптом усвідомив, що його теж викрали. Можливо, й інших було забрано саме так. Можливо, і їх теж хитрощами виманили з дому.

Уранці вартовий, що мав приязну усмішку, підійшов до Ореста й поцікавився, чи з ним усе гаразд.

Він присів біля хлопчика й обійняв його рукою за плечі.

— Усе буде добре,– заспокійливим голосом сказав він.– Твоя мати знає, де ти є, і ми тут, аби попіклуватися про тебе.

— Ви сказали, що ми йдемо на святкову учту,– нагадав йому Орест.– Я хочу повернутися додому.

Сказавши це, хлопчик знову розплакався, а вартовий знову промовчав. Коли ж Орест зірвався на ноги й кинувся навтьоки, обидва вартові міцно вхопили його за руки й посадовили між собою.

По якомусь часі звіддалік почулися голоси. Його викрадачі занепокоєно перезирнулись і змусили Ореста сховатися разом із ними в кущах. Хлопчик вирішив, що не кричатиме, а почекає, доки люди наблизяться впритул до їхньої схованки і зможуть точно зрозуміти, де він є, й швидко його врятують. Він бачив, що його вартові робляться дедалі більш занепокоєними, чим ближче звучать голоси.

Коли він уже був готовий закричати, обоє вартових вийшли з кущів і почали обіймати якихось чоловіків, що супроводжували довгу валку бранців.

Орест побачив, що полонених було скуто ланцюгами в ряди по троє або четверо. Деякі з них мали порізи та синці на обличчях. Вони схиляли голови, проходячи повз хлопчика, а тим часом його викрадачі швидко обмінювалися привітаннями й новинами з їхніми охоронцями.

Кілька разів Орест заливався слізьми та сідав на землю, відмовляючись іти далі, й тоді добріший із вартових підходив до нього, клав йому на плече руку й казав, що нічого страшного не відбувається, що просто плани трохи змінилися й він уже зовсім скоро побачить свою матір і свого батька.

Коли хлопчик поцікавився, куди саме вони йдуть і коли саме він побачить своїх батьків, охоронці сказали йому ні про що не турбуватись, а просто рухатись уперед якомога швидше.

Вони йшли так цілісінький день, і довга шерега бранців постійно виднілася попереду. Коли ж Орест попросив зупинитися й відпочити, його вартові невпевнено перезирнулися між собою.

— Мусимо продовжувати рух,– сказав один з них.

Дорогою вони постійно зустрічали чоловіків, що рухалися в бік палацу й були знайомі з Орестовими охоронцями. Щоразу, коли траплялася така зустріч, один з вартових лишався з хлопчиком, а інший відходив поговорити зі знайомими, щоб коротко таємничо про щось пошепотітись і на прощання обмінятися жестами дружби та приязні.

Усю дорогу Орест помічав грифів, що купчилися на деревах або завзято билися в густих чагарниках, або ширяли високо в небі, пильнуючи за можливою здобиччю.

Другого дня, ближче до вечора Орест спостеріг дим, а потім побачив будинок і хлів, охоплені полум'ям. Коли вони підійшли ближче, стало видно й шереги чоловіків, що спокійно стояли на певній відстані від будівель. Вони всі були зв'язані в єдиний гурт і чекали, доки їхні охоронці хапливо різали свиней, рубали курям голови та зганяли в невеличку отару овець, що порозбігалися врізнобіч. Чоловік і двоє хлопців стояли й дивилися на все це.

Раптом із хліва вибігла худорлява жінка. Вона голосно кричала. Спочатку з її горла виривалися тільки крики, але потім почулися й лайки та прокляття, адресовані охоронцям.

Коли вона, простягши вперед руки, побігла до чоловіка та двох хлопців, один із охоронців підняв із землі жердину й, обхопивши її обома руками, щосили вдарив жінку в лице. Орест подумав, що жердина, напевно, розтрощила жінці кістки й повибивала зуби, та перш, ніж вона заточилася й упала, скрутившись від болю, на одну довгу мить зависла цілковита тиша.

Орестові вартові потягли його далі шляхом. Тепер уже він тремтів усім тілом і безутішно плакав. А ще йому хотілося їсти.

Упродовж наступних днів, хоча він і йшов більшість часу поміж вартових, вони більше не лякали його й не говорили з ним суворо. Вони взагалі говорили дуже мало. Коли Орест час від часу запитував у них про свого батька та матір, вони нічого не відповідали. Але хлопчик чув, як вони розмовляли вночі, й дізнався, що в тих довжелезних шерегах позв'язуваних між собою бранців ідуть солдати, що повернулися з його батьком, а крім них, там є раби, захоплені на війні.

Із випадкових реплік Орест також дізнався, що їм було наказано доправити його в якесь місце, а потім доєднатися до основних сил і разом з ними повернутися до палацу. Коли вартові відкрито говорили в його присутності, хлопчик не міг упізнати жодного з імен або місць, про які йшлося. Той, що подобався Орестові менше, постійно нагадував іншому про необхідність тримати язика за зубами, говорячи, що коли вони виконають своє завдання, тоді вже зможуть розмовляти скільки завгодно й про що завгодно.

Коли ж він одного дня запитав у своїх вартових, хто їм наказує, вони мало не розреготалися йому в очі. А коли він поцікавився, куди його ведуть, то почув у відповідь, що про все сам дізнається, коли настане час. Орест замовк, уважно вдивляючись у лиця вартових і сподіваючись, що, можливо, один з них випадково заговорить про його батька чи матір, але вони сказали, що хто мало говорить, той багато чого в житті досягає.

Якось уночі він лежав досить близько, аби розчути розмову своїх вартових, котрі, як і завжди, говорили пошепки. Прозвучало ім'я Еґістуса, але принагідно та похапцем, про його батька чи матір узагалі цього разу не було жодної згадки. Хоча хлопчик і відчував безмежну втому від цілоденного крокування шляхом і страшенно хотів спати, він щосили намагався подолати сонливість і дослухати розмову до кінця. Але вартові говорили тільки про землю, гектари землі, про землю, на якій ростуть оливи й сади, що лежатиме близько від джерела та буде добре захищеною. Один з вартових заговорив про будівництво і сказав, що зараз саме час звести собі будинок, мовляв, є солдати й раби, що носитимуть каміння.

Орест відчував, що всі люди, котрих він бачив у придорожніх будинках і селах, були налякані. Іноді на очі потрапляли будівлі зі слідами пожежі чи інших пошкоджень. Коли вони вимагали їжі, їм усе швидко виносили. Коли ж вони потребували місця для ночівлі, що траплялося набагато рідше, їх розміщали в хліві чи сараї. Але що далі вони просувалися, то більші відстані розділяли села, то менше придорожніх будинків бачили, та й ті дуже часто виявлялися пограбованими. Їм виносили їжу, яка була, однак нерідко господарям і самим не було чого їсти.

Одного вечора, коли вони цілий день пройшли, не маючи й ріски в роті, вартовий, котрого Орест від початку не злюбив, сказав, що піде й пошукає обійстя чи ферму, що має бути поблизу дороги, якою рухаються бранці. Він сказав, що повернеться ще завидна, й залишив Ореста з іншим вартовим чекати на відкритому узбіччі, так, пояснив він, йому буде легше знайти їх на зворотному шляху.

Орест трохи поспав. Коли він прокинувся, було вже майже зовсім темно, але перший вартовий і досі не повернувся. Коли зійшов місяць, хлопчик побачив, що за ним пильнують. Спочатку він зібрався заплющити очі й іще трохи поспати чи, принаймні, удати, що спить, але потім подумав, чи не підсісти до цього добрішого вартового та спробувати втягти його в розмову. Можливо, він скаже, куди й навіщо вони ідуть? Та й узагалі, чому треба було полишати палац? Вартовий сидів мовчки, тож Орест замислився над тим, як розпочати розмову.

— Чи зуміє він знайти нас у темряві? – запитав він по якомусь часі.

— Думаю, зуміє,– відповів охоронець.– Місяць майже у повні.

Після цього вони помовчали, але Орест відчував, що мовчанка гнітить охоронця. Хлопчик подумав, що цей чоловік усе знає, та не міг придумати, яке запитання йому поставити, щоб він усе розповів і пояснив, що відбувається.

— Іще далеко? – тихо поцікавився він.

— Що? – не зрозумів охоронець.

— Те місце, куди ми йдемо.

— Можливо, ще декілька днів.

Вони, наче зненацька чимось налякані, відвели очі один від одного. Зрозуміло ж, подумав Орест, яким буде моє наступне запитання. Я маю спитати, куди саме ми йдемо. Але він раптом усвідомив, що, коли запитає про це прямо, вартовий не відповість. А якщо він відмовиться відповісти хоч на одне запитання, то хіба буде сенс у всіх інших? Треба придумати таке запитання, на яке вартовий зможе відповісти бездумно, але щоб у його відповіді був хоча б натяк на те, куди вони йдуть.

— Ти мені подобаєшся більше, ніж той, інший,– сказав хлопчик.

— Він нормальний. Просто роби, що він каже,– відповів охоронець.

— То він тут усе вирішує?

— Ми обидва вирішуємо.

— Але хто віддає вам накази?

Орест знав, що це – важливе запитання. З відповіді на нього він може зрозуміти, бодай приблизно, у чому річ.

Вартовий тяжко зітхнув.

— Важкі часи настали,– зрештою сказав він.

— Для всіх? – запитав Орест.

— Я думаю,– відповів вартовий.

Хлопчик не знав, що це може означати. Він відчув, що, все ж таки, доведеться відкинути перестороги й поставити вартовому запитання, в якому буде слово «батько».

— А мій батько знає, що я тут? – запитав він.

Вартовий спочатку не відповів. Орест майже забув, як дихати. Стояв абсолютний штиль: не було ні вітерцю, не чутно було навіть собачого гавкоту чи віддаленого ревіння худоби. Була тільки тиша між ними, й Орест знав, що цю тишу не можна порушувати.

— Про тебе подбають,– нарешті відповів охоронець.

— Інших хлопчиків було викрадено,– сказав Орест.– Моя мати й Електра подумають, що мене теж викрали. Мій батько теж так вирішить.

— Тебе не викрали,– заперечив охоронець.

— Я б хотів отримати назад свого меча,– сказав Орест.

— Усе буде добре,– відповів йому охоронець.

— Ти точно знаєш, що мене не викрали? – перепитав хлопчик.

— Ні-ні. Звичайно ж ні,– відповів охоронець.– Просто ні про що не турбуйся, іди з нами, і тоді з тобою все буде гаразд.

— Чому мені не можна повернутися?

— Тому що твій батько хотів, аби ти пішов з нами.

— Але де він сам?

— Ми скоро його побачимо.

— А мою матір?

— Усіх.

— Чому ми йдемо пішки?

— Припини ставити запитання і спробуй заснути. Ми скоро всіх побачимо.

Потім Орест заснув і прокинувся від голосів своїх вартових, котрі говорили стурбовано й наполохано. Він не рухався й не розплющував очей, прикидаючись, що спить, а сам уважно ловив кожнісіньке слово вартового, котрий повернувся й розповідав, що не знайшов ніякої їжі, тільки порожні будинки, з яких люди пішли вже давно, забравши з собою все. У коморах було зовсім порожньо, у полях – жодної худобини. Але він дізнався про щось набагато гірше. Хтось отруїв колодязі. Він зустрів солдата, двоє товаришів якого напилися отруєної води. Добре, що його попередили не пити з жодної криниці. Але це значить, що він повернувся не тільки без їжі, але й без води.

— Хто отруїв колодязі? – спитав інший вартовий.

— Вони думають, що це зробили селяни. Селяни, котрі зараз ховаються в горах. Але вони не знайшли жодного. Вони просто не мають часу на пошуки.

Один із вартових почав трусити Ореста, котрий удавав, ніби спить.

— Треба йти,– сказав він.– Ми не маємо їжі та води, але мусимо йти. Знайдемо щось дорогою.

Орест відчув спрагу ще до того, як вони рушили. Йому здалося, що навіть краплина води принесла б полегшення. Хлопчик спробував уявити наступний день, розбивши його на кроки. Скільки кроків доведеться йому зробити за цілий день? Аби відволіктись і розважитись, він уявляв, що от тільки зробить іще десять кроків, як отримає воду та відпочинок. А потім, після тих десяти кроків, він знову казав собі, що залишилося пройти тільки десять кроків, і все.

Отак він і йшов уже годину чи близько того, як раптом зауважив якийсь гнилісний запах. Він подивився на своїх вартових, котрі позатуляли носи. Коли запах уже став майже нестерпним, Орест побачив попереду тіла двох чоловіків, що лежали поруч прямо на дорозі. Навколо трупів роїлися мухи, й хижі грифони клювали мертву плоть. Одяг небіжчиків навів Ореста на думку про те, що ті чоловіки, мабуть, теж ішли до палацу, як і ті, кого вони вже зустрічали раніше, ті, що пошепки обмінювалися новинами з його вартовими та мали самовпевнений і майже розслаблений вигляд. Коли вони опинилися поруч із тілами, сморід зробився настільки нестерпним, що всі мимоволі пришвидшили крок, і все ж таки Орест устиг помітити широко розплющені очі та розчахнуті роти двох чоловіків, котрі, очевидно, помирали, кричучи та волаючи. Проминувши цю сцену, жоден із них не обернувся назад.

Орест відчував, що вони тепер націлені на швидкий рух навіть дужче, ніж раніше. Та й зупинятися на відпочинок було ніде, бо ж людських осель їм уже майже не траплялося й землі здавалися дедалі менш родючими.

Щоб не піддаватися панічним атакам спраги та не думати тільки про їжу, між нападів страшенної слабкості, коли здавалося, що він більше не зможе зробити жодного кроку, Орест запитував у себе, чому не цінував ті щасливі дні, коли він вільно вештався палацом. Йому хотілось, аби тут із ним була мати, або десь дуже близько, щоб можна було прибігти до неї, лягти поруч і заховатися лицем в її одязі.

Коли вони, виснажені, зупинилися, вартові мали такий вигляд, ніби вже не хочуть нікуди йти. Вони посідали на траву і похмуро задивилися вдалину. Довколишню тишу порушували хіба що коники та шурхотіння змій, котрі виповзали з-під каменів, аби хутко знайти собі інший сховок.

Ближче до кінця дня, коли тіні зробилися довгими, на певній відстані вони помітили будинок. На цей час Орест уже тремтів усім тілом, наче від холоду, й тримався за руки обох вартових, які теж заледве волочили ноги. Хлопчик відчував, що його язик уже починає розпухати. Усю дорогу він судомно ковтав кожну краплину слини, що утворювалася в роті, але зараз там уже нічогісінько не лишилося – у роті було сухо, мов у пустелі, а горло нещадно пекло від постійного ковтання.

Вони поспішили в бік будинку, що стояв у кінці довгої брудної дороги, обабіч якої росли оливкові дерева. Не було чутно жодного звуку худоби, і всім швидко стало ясно, що й це місце вже давно залишили люди.

Доки Орест сидів у затінку, його вартові пішли оглядати територію. Один з них голосно скрикнув, натрапивши на криницю, що стояла трохи збоку. Орест тим часом оглядав будинок, який був у досить гарному стані. Вартові штовхнули вхідні двері й увійшли всередину.

Раптом з будинку донісся звук, наче хтось міцно ударив по дереву, а потім почувся жіночий крик і гучний чоловічий голос. А потім стало чути, як вартовий наказує комусь негайно вийти з будинку та стати перед дверима. Орест звівся на ноги, коли на порозі з'явилася пара – обоє розкустрані та налякані, обоє водночас говорять до вартових, щось їм пояснюючи. Доки один з вартових наказував селянам замовкнути, інший знову зайшов до будинку і повернувся звідти, тримаючи в руках велике керамічне відро води та кубок. Він віддав кубок селянинові й наказав, аби той наповнив його водою з відра й випив.

Доки селянин пив, Орест відчув нудоту, його живіт скручували спазми. Він спробував стояти спокійно, але зрештою був змушений відійти подалі від інших і сховатися в кущах. Коли ж він повернувся, то вже нічого в житті не хотів, окрім води. Хлопчик підійшов, аби напитися з відра, та один із охоронців грубо його зупинив, сказавши, що слід зачекати, бо вода може бути отруєною й потрібен час, аби це зрозуміти. Вони всі мають сісти та зачекати, а потім, якщо все виявиться добре, нап'ються досхочу. Але не раніше, ніж мине певний час.

Селянин із селянкою стояли, дивлячись у землю, а вартові, котрі відійшли в затінок, уважно за ними стежили. Орест сів на порозі. Ніхто не вимовив ані слова, та й так йому було ясно, що знайдена в будинку пара смертельно налякана, чоловік не менше за жінку. Оресту стало цікаво, невже вода, що її випив господар, і дійсно отруєна, і зараз вони чекають, коли він заб'ється в конвульсіях.

По якомусь часі, коли в селянина не виявилося жодної ознаки отруєння, вартові почали пити кубок за кубком так пожадливо, що Орестові закортіло спитати в них, чи не забули вони про нього. Тепер, коли в них була вода, хлопчик не знав, чи взагалі колись зможе напитися досхочу. Він мало не підбіг до відра, коли один із вартових знаком показав йому, що можна наблизитися. Води залишалося тільки на два кубки. Допивши другий, Орест нахилив над ним відро, щоб не втратити жодної краплі дорогоцінної вологи.

Коли води вже не було, хлопчик опустив кубок і побачив, що один із охоронців заглядає в криницю. Потім він жестом наказав селянинові підійти та витягти з криниці води. Можливо, подумав Орест, вони зможуть узяти скількись води з собою, або ж проведуть тут, у цьому затишному місці, вечір чи може й переночують і залишаться на день або й два, у кожному разі, їм, і дійсно, знадобиться більше води. Чоловік стояв біля криниці й прив'язував мотузку до відра, а потім опускав його в криницю, інші ж спостерігали за його діями. Орест помітив, що жінка тепер нервує навіть більше, ніж раніше. Вона тримала руки опущеними вздовж тіла, та очі постійно перебігали від одного охоронця до іншого, а потім косували на будинок.

Коли селянин витяг із криниці відро води, один із охоронців дав йому кубок і наказав трохи випити. Чоловік сміливо та з гідністю подивився на вартового, начебто саме він тут усіма командував. Він не промовив жодного слова. Натомість, він подивився на свою дружину. І в цю мить, коли погляди всіх присутніх було зосереджено на селянинові й на відрі з водою, із будинку вибігло кількоро дітей, побачивши яких, жінка голосно скрикнула, начебто заохочуючи їх швидше тікати. Їх було четверо. Троє хлопчиків і одна дівчинка. Двом хлопцям і дівчинці вдалося втекти раніше, ніж вартові спам'яталися й один із них упіймав найменшого хлопчика, котрому, подумав Орест, було років чотири чи п'ять. Вартовий підвів малого до матері й поставив поряд із нею. Хлопчик голосно плакав і щось говорив, однак Орест не зміг зрозуміти жодного слова. Вартовий же тим часом повернувся до селянина, що так і стояв біля криниці.

Орест і собі заплакав. Він подумав, що, можливо, і йому треба спробувати втекти слідом за дітьми, можливо, він іще зуміє їх наздогнати. Йому здалося, що він знайде спосіб пояснити їм, хто такий і звідки тут узявся.

— Пий воду,– почув він слова вартового, звернені до селянина.

Орест дивився, як чоловік вагається й дивиться на свою дружину.

— Комусь із вас доведеться випити цієї води,– сказав вартовий, підійшов до жінки та вхопив хлопчика за руку.

— Нехай дитина вип'є, якщо ти сам боїшся,– продовжив він, звертаючись до селянина.

Тоді жінка зойкнула й кинулася до вартового, щоб відтягти сина від криниці.

— Пий,– наказав вартовий.– Я хочу бачити, як ти спустошиш увесь цей кубок. Налий у нього води і пий.

Але селянин не поспішав набирати води в кубок, що його досі тримав у руках. Він задивився вдалечінь, ніби звідти міг прийти сподіваний порятунок або могло статися щось таке, що відверне від нього небезпеку. Він стояв дуже прямо й поступово його лице робилося більш суворим і рішучим. Вони з дружиною дивилися одне на одного, доки вона брала сина на руки й міцніше до себе притискала.

— Якщо ти не вип'єш,– сказав селянинові вартовий,– я знову приведу сюди твого сина й увіллю в його горло повний кубок води.

Здавалося, чоловік глибоко замислився. Навіть хлопчик притих у цю мить. І тоді селянин із виразом власної гідності на лиці наповнив кубок. Якусь хвильку потримавши його в руці, він глибоко зітхнув, а потім випив усе за один ковток. Після цього селянин підійшов до своєї родини і скуйовдив волосся свого маленького сина, а потім погладив дружину по голові. Другою ж рукою він стиснув жінчину долоню.

Дуже повільно чоловік змусив себе відійти від дружини та сина і почав кашляти. Спочатку його кашель був тихим, але дуже швидко зробився глибоким і важким, аж селянин мусив піднести руки до горла, ніби його щось душило. Потім, коли йому заболіло ще дужче, чоловік упав на коліна й забився в судомах. Він хапав ротом повітря та викрикував якісь слова. Його дружина, котра й досі тримала на руках дитину, почала співати. Орест ніколи в житті не чув нічого подібного до її голосу. У палаці, коли співали слуги, їхні пісні були завжди веселими, а коли й ні, то завжди був груповий спів, ніколи не співав один-єдиний жіночий голос.

Голос міцнішав, і в ньому чулося заклинання. Хлопчик зрозумів, що цей спів було звернено до богів.

А селянин уже качався по землі від болю. Його руки стискали горло, начебто намагалися видушити звідти отруту, щоб вона потрапила до рота й чоловік міг би її виплюнути.

Коли ж з його рота вихлюпнулося трохи чорної крові й упало на запилюжену землю, селянин спробував звестися на ноги. Його очі безконтрольно обертались, а біль, здавалося, перемістився від горла до живота. Якийсь час, доки Орест із жахом за ним спостерігав, чоловік тримався руками за живіт і ревів від болю. Але потім із його горла долинуло якесь булькотіння – й селянин потягся до своєї дружини, котра продовжувала тримати на руках маленького сина, що зачаївся від страху. А потім здалося, що чоловік трохи втишився, він ліг на спину й міцно обхопив руками ноги своєї дружини.

Обидва вартові витріщилися на цю сцену. Очі селянина залишалися широко розплющеними, як і рот, але більше він не видобував із себе жодного звуку. Його дружина теж мовчала, її пісня скінчилась, і Орест зрозумів, що селянин помер.

І тоді один із охоронців підійшов до Ореста й забрав із собою до будинку. У найбільшій кімнаті вони знайшли фальшиву стіну, зроблену з дерева, за якою були ліжка та стіл.

Вони забрали знайдену їжу: хліб, сир і в'ялене м'ясо. Також знайшлося ще одне відро води, однак один із вартових заперечливо похитав головою, і навіть Орест, котрий потерпав від спраги іще більше, ніж до того, як напився, не схотів торкнутися тієї води. Вони знову пішли розгрузлою дорогою в бік основного шляху, залишивши позаду селянку, котра так і стояла з малою дитиною на руках і мертвим чоловіком біля її ніг.

Вони пройшли декілька миль перед тим, як зупинилися на відпочинок. Вартові мовчки посідали в затінку й розгорнули згорток із харчами. Орест, який уже дуже давно нічого не їв, відчував радше нудоту, ніж голод. Без питва все те, що вони взяли із собою з будинку, здавалося сухим і зачерствілим. Хлопчик дивився, як обидва вартові відламують по шматку хліба, жоден із них не торкнувся ні сиру, ні в'яленого м'яса. По якомусь часі залишок харчів знову було загорнуто й вони рушили далі, щоб пройти якомога більше, перш ніж зупинитись і знайти собі місце для ночівлі під прикриттям якихось дерев.

Наступного дня вони дійшли до глибокого та стрімкого потоку й довгенько нерішуче на нього дивились, аж доки один із вартових не сказав, що коли вони не нап'ються з нього, то просто повмирають від спраги. Коли всі напилися, вартові вирішили скупатись. Вони пропонували й Орестові зробити те саме, та він не бажав знімати з себе одяг в їхній присутності. Хлопчик спостерігав за їхнім борюканням у воді й міркував, чи не можна от прямо зараз кинутися навтьоки й десь сховатися, однак він чудово знав, що вартові постійно за ним пильнують і впіймають його одразу ж, не давши пробігти й кількох десятків метрів.

У цю мить, дужче ніж будь-коли раніше, йому закортіло повернутися назад до палацу й розказати батькові про цих двох охоронців і, якщо вони на той час утечуть, попросити його їх знайти, шукати по всій країні, загнати їх у глухий кут, а потім привести до палацу, закутих у ланцюги, та кинути до найтемнішої камери в підземеллі.

По двох днях виснажливого крокування шляхом, коли вони рухалися вперед, майже не зупиняючись і уникаючи всіх криниць, що їм зустрічалися, Орест зрозумів, що до пункту призначення, хай що б це було, залишилося вже не дуже далеко. Тепер він уже ні на мить не сумнівався, що опинився тут не через те, що цього захотіли його мати чи батько, а що його й направду викрали, а також, що втекти йому не вдасться, принаймні, доки за ним наглядають ці двоє вартових.

Хоча вони тепер, здавалося, подобрішали й, напевно, сказали б йому, якби він поцікавився, куди саме йдуть, бо те місце було зовсім близько, хлопчик вирішив не запитувати. Він і сам скоро побачить, вирішив Орест.

Під час останнього переходу їм довелося лізти вгору майже на чотирьох, а коли стежка звужувалася настільки, що її майже не було видно, вартовим доводилося вгадувати напрямок, однак вони кілька разів помилялись у виборі шляху, тож мали повертати назад і обирати іншу дорогу. Уперше за багато днів вони нарешті побачили кіз, що стрибали схилами з каменя на камінь. Коли ж вони піднялися вище, далеко внизу Орест розгледів отару овець на пасовиську.

А потім між скель відкрилася велика ущелина. Вони почали спускатися, наче похилим коридором, а потім звернули на сходи, висічені в суцільній стіні, що йшли довкруж великої кам'яної будівлі. Хлопчик подумав, що в цій далечині, та ще й у горах, ніхто його не знайде. Коли вони дісталися дверей, стукати не довелося. Двері, наче самі собою, розчахнулися. Чоловік, що опинився за ними, нічого їм не сказав, він на них навіть не глянув.

Іще один чоловік, що сидів перед другими дверима, побачивши їх, устав і тепло обійняв обох Орестових охоронців. Він заусміхався і навіть розсміявся від самої думки про те, що ці двоє разом із хлопчиком нарешті прибули.

— Наче у нас їх тут мало,– сказав він, розвеселений.– Можливо, хоч цей має кращі манери, ніж ті, котрих я тримаю всередині. Бачите оцю штуку? Мені доводиться вбивати в них правила чемності. А коли вони забувають добрі манери, то відчувають на собі оце.

Орестові вартові зареготали, побачивши, як чоловік здіймає палицю, що стояла позад нього, й розтинає нею повітря.

— І голодні, мов собаки. Цей хлопак теж голодний?

— Він жене, наче кінь,– відповів один з Орестових охоронців.

— Нічого, ми його навчимо,– сказав чоловік.

Чоловік прочинив двері, що вели до видовженої кімнати, в якій було повно ліжок і кілька високих, але вузьких вікон, через які всередину потрапляло трохи світла, що наповнювало кімнату присмерком. Орестові знадобилася ціла хвилина, перш ніж він помітив, що в кімнаті перебуває десяток чи трохи більше хлопців, більшість яких була приблизно його віку. Щойно побачивши їх, він зрозумів, що це ті самі хлопці, котрих було викрадено. Та Ореста здивувала одна річ. Хоча вони й чули, як відчинилися двері, а можливо, подумав він, і голоси та сміх перед тим, і напевне знали, що до кімнати хтось увійшов, ніхто з них не дивився на нього спочатку, а потім ті кілька голів, що повернулися до прибульця, майже одразу відвернулися геть і вираз їхніх облич ні на йоту не змінився, начебто зовсім нічого не сталося.

Ніхто не заговорив і коли Орест ішов поміж ліжок. Потроху він почав упізнавати декотрих хлопців. Першим Орест упізнав Леандра, онука Теодота, з яким був знайомий.

Двері зачинилися, вартові, що його привели, не зайшли всередину. Він опинився сам-на-сам із цією мовчазною групою блідих тіней. Коли Орест схрестив погляд із одним із них, то наштовхнувся на порожнечу, що швидко змінилася похмурим невдоволенням. Хлопчик пішов до Леандрового ліжка, збираючись у нього щось запитати, однак Леандр від нього відвернувся. По якомусь часі Орест сів на підлогу в кінці шереги ліжок і обвів поглядом кімнату, сподіваючись, що хтось же колись заговорить, або принесуть їсти, чи станеться хоча б щось іще.

Однак тишу порушував лише тріскучий звук чийогось кашлю, що був таким здавленим і невиразним, що важко було навіть сказати, хто саме кашляє. Орест подумав, що навряд чи від цього можна відчути бодай якесь полегшення.

Нічого так і не сталось, аж доки від підлоги не почав підійматися запах приготування їжі. Тоді кілька хлопців сіли на своїх ліжках, але жоден так і не зронив ані слова. Коли Орест підійшов до дверей, усі як один знову від нього відвернулися. Йому стало цікаво, вони що, не впізнали його чи, можливо, думають, ніби він перебуває в таємній змові з викрадачами.

Коли ж двері нарешті прочинилися, хлопці пішли на нижній поверх, вишикувавшись довгою вервечкою й опустивши голови. Єдиний, хто не схилив голови, проходячи повз Ореста, був Леандр. Він на мить зустрівся очима з Орестом, а потім знизав плечима й пішов далі. Щойно останній з хлопців його проминув, Орест і собі став у хвіст вервечки й вузькими сходами спустився до невеличкої їдальні з довгим загальним столом, за який сіли майже всі малолітні бранці, та ще одним, невеличким столом біля вікна, за яким розмістилося тільки двоє хлопчаків. Один з них кашляв. То був той самий звук, що його Орест чув і в кімнаті нагорі. Він помітив, що кашель змушує хлопця, котрого Орест так і не впізнав, страждати від болю та нервувати, а ще й підвищує рівень загальної напруги в їдальні.

Орест не зводив очей з дверей до кухні, однак звідти ніхто не з'являвся. Натомість, двоє хлопців принесли їжу, що її розподілили між усіма, хто сидів за великим столом. Коли Орест зайняв своє місце в кінці великого столу, він помітив, що хлопцеві, котрий кашляв, і його сусідові за невеличким столом біля вікна нічого не дісталося. Усі інші почали їсти в цілковитій тиші.

Орест по черзі зосереджено дивився на кожного, хто сидів з іншого боку столу, намагаючись пробудити бодай у комусь одному найменший вогник упізнавання, однак усі, хто зауважував його погляд, або опускали очі, або дивилися на нього мало не як мерці.

Закінчивши трапезу, усі тихо встали й у тому самому порядку повернулися до загальної спальні, Орест знову йшов у кінці процесії.

Оскільки для нього не знайшлося вільного ліжка, хлопчик облаштував собі місце для спання на підлозі.

Уночі він кілька разів прокидався від кашлю, а потім уже прокинувся вранці, розбуджений хлопцями, що юрмилися навколо. Коли Орест запитав в одного з них, куди мусить піти, щоб справити нужду, хлопець нічого йому не відповів, а інші, котрі були поруч, одночасно рушили подалі від нього, начебто даючи зрозуміти, що до них не треба звертатися.

Коли він підійшов до дверей, вони виявилися відчиненими. За дверима сидів той самий вартовий, що й учора.

— Ти,– звернувся вартовий до Ореста.– Дві речі. Сьогодні ти підеш до лазні. Від тебе смердить, як від старого цапа. Візьмеш свіжий одяг разом з іншими. Свою стару одежу залишиш там. І ще тобі потрібна грифельна дошка. Тримай її при собі весь час.

— Навіщо мені грифельна дошка? – запитав Орест.

— Дуже скоро ти це зрозумієш,– розсміявся у відповідь охоронець.– Зараз іди до лазні. Цієї ж секунди.

— А де лазня? – поцікавився Орест.

— Спустишся на один поверх, а потім іще на один. І тобі, і всім іншим буде ліпше, коли ти позбудешся цього смороду.

Спустившись на два марші сходів, Орест опинився в лазні, де вже було четверо хлопців. Доки він стояв і дивився, звикаючи до розсіяного світла, що пробивалося до лазні крізь вузьку повздовжню щілину в стіні, двоє хлопців тихо шепотілись, а інші завзято хлюпали на себе водою, що заглушало звук голосів.

Спочатку, доки Орест тихо скидав з себе одяг, його не помічали, але коли він підійшов до великої ванни й уже зібрався приєднатися до інших, двоє тих, що шепотілися, розійшлись і повернулися до нього спинами. Усі четверо хлопців дивилися прямо перед собою. Орест хотів би дати їм знати, що він не збирається переповідати вартовому, що вони шепотілись, але раптом усвідомив, що самий його голос і те, що він до них заговорить, лише зробить їх іще ворожішими до нього. Невдовзі всі четверо вийшли з ванни, витерлися рушниками в кутку лазні й залишили Ореста самого.

Коли він помився й розтерся рушником, залишеним йому хлопцями, Орест піднявся до вартового, котрий видав йому чистий одяг і грифельну дошку та шматок крейди.

Вартовий увійшов за ним до загальної спальні та знайшов вільне місце, а потім наказав двом хлопцям допомогти Орестові принести з одного з нижніх поверхів ліжко, на якому він спатиме. Доки він стояв серед кімнати, вдягнений у чистий одяг, із грифельною дошкою в руці, декілька хлопців звернули на нього увагу, сказати по-щирості, вони дивились на Ореста майже впритул, уважно його розглядаючи. Але коли він кивнув одному з них, той миттєво відвернувся.

Дні минали повільно і майже в суцільній тиші. Тричі на день вони вервечкою повільно спускалися до їдальні. Раз на тиждень можна було сходити до лазні. Стоячи у ванні, двоє голосно хлюпали водою, що дозволяло ще двом пошепотітися без загрози бути почутими. Як зрозумів Орест, тільки в такий спосіб хлопці й розмовляли один з одним. Іноді серед ночі він чув, як хтось із бранців хлипає чи тихо плаче уві сні, а ще часом хлопець, який кашляв, знову видавав той самий риплячий звук, що й першого дня. Він намагався не шуміти, але це призводило тільки до того, що він починав задихатись і судомно хапати ротом повітря. Це тривало й після того, як до спальні заходив вартовий, котрий сидів за дверима й уночі, та трусив хлопця чи навіть давав йому кілька штурханів.

А ще були грифельні дошки. Грифельна дошка мусила завжди бути поряд з кожним ліжком, аби її було добре видно. За кожне порушення правил хлопці отримували позначку на своїх дошках. Але поставити її міг лише інший бранець, котрий також ставив свій особистий символ, що належав тільки йому.

Орест не відразу зрозумів цю систему, для цього йому знадобилося кілька тижнів, адже він ніколи не бачив, як хтось із хлопців робить позначку на чиїйсь грифельній дошці. Він подумав, що, мабуть, це робиться вночі, але й тими ночами, коли Орестові не спалося, він усе одно нічого такого не помічав.

Час від часу з інспекцією до спальні заходив вартовий, котрого Орест зустрів у свій найперший день, але іноді це робили й інші охоронці, коли поодинці, а коли й по двоє. Вони перевіряли всі грифельні дошки, а потім збирали хлопців, які мали позначки на своїх дошках, і виводили їх для покарання. Цих нещасливих відводили до їдальні чи до лазні, але іноді екзекуція відбувалася прямо за дверима загальної спальні. Тяжкість покарання не залежала від кількості позначок на дошці, значення мав тільки настрій вартових. І все ж таки, якщо ти мав багато позначок на своїй дошці, це означало, що тебе виведуть зі спальні й покарають з більшою вірогідністю, ніж коли твоя дошка була чистою чи коли на ній було лише кілька позначок.

Однак Орест помітив, що не залежно від того, чи дошка хлопчика з кашлем – а звали його, як виявилося, Мітрос – була зовсім чистою, чи з позначками, його все одно завжди виводили для екзекуції. Повернувшись до загальної спальні, він лягав на своє ліжко і плакав, а потім заходився в кашлі, й тривало це довго, аж доки обидва звуки змішувалися в один.

Коли на Орестовій дошці почали з'являтися позначки, він спочатку не міг утямити, хто ж їх поставив. Хлопчик дивився на символи біля позначок і розумів тільки те, що вони належать одній особі. Хтось один уночі маркує його грифельну дошку. Зрештою, одного ранку, вивчаючи символ, що стояв біля позначки, Орест помітив, що на нього дивиться Леандр. Тоді він насупив брови й різко глянув з-під них на Леандра, ніби запитуючи «Твій символ?», той кивнув у відповідь. Після цього Орест кілька разів намагався впіймати погляд Леандра, однак хлопець більше не звертав на нього уваги.

Здавалося, вартові отримують неабияке задоволення, бачачи позначки на Орестовій дошці. Вони показували її одне одному й робили ущипливі зауваження, однак у перші тижні проходили повз. Йому наказали встати тільки четвертого тижня.

І от він стоїть біля тремтячого Мітроса, хоча аж до цієї миті вважав, що його не чіпатимуть, що його статус тут є особливим, інакшим, ніж у решти бранців. Він навіть не замислювався над тим, як повестися, коли його раптом оберуть для екзекуції. Коли його досить брутально заштовхнули у двері їдальні, Орест побачив, що вартовий тримає в руці палицю.

— Якщо ти мене торкнешся, хоча б торкнешся, мій батько про це дізнається,– сказав він вартовому.

— Твій батько? – перепитав вартовий.

— Мій батько обов'язково дізнається.

— Отой твій батько, що йому перерізали горло? – запитав вартовий.

Орест на мить скам'янів, дивлячись прямо в насмішкуваті очі вартового. Потім він швидко огледів кімнату. Якби десь тут був ніж, він, не вагаючись, скористався б ним супроти вартового, та єдине, що впадало в око, був стілець біля невеличкого столу, він уже розвалювався й можна було відламати від нього ніжку і кинутися з нею на ворога.

— Ну давай, торкнися мене! – вигукнув хлопчик, миттю відламавши ніжку стільця й піднявши її високо вгору.

Вартовий подивився на нього та голосно розреготався.

Тієї ж миті інший вартовий, що нишком ішов позаду Ореста, вправно заломив йому руки. Він міцно тримав руки хлопчика за його спиною, доки перший вартовий сильно бив його в обличчя тильною стороною долоні. Коли його руки відпустили й Орест долілиць упав на підлогу, обидва вартові ще трохи побуцали його під ребра, а потім той, що заштовхнув хлопчика до їдальні, проказав йому в саме вухо: «Твій батько тобі вже нічим не допоможе, чи не так? І ми про нього ніколи більше не почуємо, правда ж?».

Його так і залишили лежати на підлозі. Пізніше, коли Орест, мов підбите каченя, прошкутильгав до загальної спальні, він зауважив, що тамтешня тиша зробилася ще більш сторожкою, а хлоп'ячі погляди – ще уважнішими, доки він шкандибав повз інших до свого ліжка.

Упродовж наступних двох днів Орест не спускався до їдальні, виходячи, тільки щоб напитись води, він постійно лежав у ліжку, однак заснути не міг, охоплений гарячковими роздумами про те, що ж могло статися з його батьком.

І тоді в пам'яті спливла картинка, на якій була його мати з Еґістусом. Він точно не знав, коли це бачив, але, мабуть, то був ранок, дуже ранній ранок, бо він прийшов до материної спальні раніше, ніж зазвичай, і нянька не дозволила йому ввійти, потягши назад до коридора, але Орест усе ж таки встиг побачити свою матір і Еґістуса голими й почув, що вони видають із себе якісь дивні, тваринні звуки. І тепер ця картинка стоїть у нього перед очима так чітко та ясно, як і спогад про батькове повернення, коли його лице проясніло від зустрічі з сином, коли так по-особливому святково було все довкола, так незабутньо пахло кіньми та солдатським потом, так радісно було від того, що батько повернувся додому.

Наступного тижня, коли Орест опинився в лазні з Леандром і ще кількома хлопцями, він підійшов до одного хлопчика й узявся голосно хлюпати з ним водою, аби Леандр і ще четверо могли пошепотітися без ризику бути почутими. Але Леандр підійшов і відтяг його до темного кутка ванни, знаком показавши іншим хлюпатися, прикриваючи їх.

— Я хочу втекти,– прошепотів він.– Я мушу допомогти Мітросові втекти перш, ніж вони його заб'ють до смерті. Але я сам не зможу його звідси витягти, тому я хочу, щоб ти був третім. Допоможеш мені його врятувати.

— Навіщо ти ставиш позначки на моїй дошці? – запитав Орест.

— Деякі хлопці ненавидять тебе через твою родину. Вони попросили мене це зробити.

— Але чому вони ненавидять мене?

— Не знаю. Я не впевнений. А ще мені хотілося подивитися, що ти робитимеш, коли вони прийдуть і поведуть тебе на екзекуцію. Ти поводився сміливо. Думаю, тобі можна довіряти, бо ти не боягуз.

— А як ми зуміємо втекти?

— Однієї ночі я тебе розбуджу. Будь готовим. Усе почнеться з Мітросового кашлю. Нікому про це не кажи й перестань постійно на мене дивитися.

— Я не дивлюся на тебе.

— Дивишся. Припини це робити. Не звертай на мене уваги. Ти взагалі дуже багато дивишся в різні боки. Не роби цього. Поводься як усі. Стань уже схожим на решту.

— Коли ми втечемо?

— Треба закінчувати розмову. Давай, відходь від мене.

Упродовж наступних днів Леандр продовжував ставити позначки на Орестовій грифельній дошці, щоправда робив їх небагато. Орест же намагався скористатися з його поради й не дивитися на Леандра. Але втриматися було важко, й від цього виникало відчуття вселенської самотності та страху. Хлопчика тепер непокоїла майбутня втеча: як вони це зроблять, куди підуть, який план має Леандр і що станеться, коли їх упіймають. Прокидаючись серед ночі та вранці, він думав, що, можливо, краще залишатися тут і сподіватися на те, що їх усіх, якимось дивним чином урятують. Він навіть зібрався вже сказати Леандрові, що не бажає так ризикувати й не піде з ним і Мітросом, але поговорити можна було тільки в лазні, а коли наступного разу Орест туди потрапив, то Леандра серед купальників не було.

Однієї ночі, коли Мітросів кашель був особливо тяжким, Леандр підійшов до Ореста й торкнувся його плеча. Коли хлопчик розплющив очі, то зумів лише побачити силует Леандра.

Коли знову почувся тріскучий звук Мітросового кашлю, Леандр прошепотів Орестові на вухо: «Вдягайся і йди за мною до дверей». Орест спробував заговорити, та Леандр, зауваживши його намагання, міцно затулив йому рота долонею. Орестові раптом закортіло знову поринути в сон, адже він знав, що коли він зараз нікуди не піде, то завтрашній день буде, хоча й важким, однак передбачуваним і не наразить його ні на яку нову небезпеку. Орест нервувався і зволікав, аж Леандр мусив буквально витягти його з ліжка та стояти поруч, дивлячись, як він одягається.

Вони пройшли до дверей і стали біля них, чекаючи, а Мітрос продовжував кашляти; сьогодні його кашель звучав навіть голосніше та пронизливіше, ніж зазвичай. Почувши, що двері відчиняють, Леандр із Орестом двома тінями відсахнулись убік. А потім вартовий увійшов до загальної спальні. Тоді Леандр витяг Ореста до коридора, де вони обшукали речі вартового, включно з його постіллю. Коли Леандр знайшов ніж, він віддав його Орестові. Собі ж він узяв плаский шматок деревини. А потім вони зачаїлися. Тим часом у загальній спальні вартовий затулив долонею Мітросові рот і, вочевидь, в якийсь спосіб зробив йому боляче, бо ж хлопців кашель перетворився на приглушене підвивання, від якого всі бранці попрокидалися й почали кричати.

Орест почув голос вартового, що звучав дуже загрозливо; а потім він розрізнив кроки, то вартовий повертався до виходу із загальної спальні. Хлопчик спробував затамувати подих. Він не знав, у чому полягав Леандрів план, але припустив, що, очевидно, йому належало ножем атакувати вартового й уколошкати його перш, ніж той устигне покликати на допомогу.

Вони дочекалися, доки вартовий замкне двері. Потім, коли він улігся, позіхнув і був уже готовий знову заснути, Орест тихесенько підкрався й націлив ножа прямо в його шию. Хлопчик щосили ввігнав лезо в податливе тіло, а Леандр тим часом високо підняв свою дошку й опустив її на голову вартового. Той заревів, як поранений звір, і тоді Орест ухопив його за волосся і ще раз усадив ніж йому в горло. Потім він витяг свою зброю і вдарив уже в груди, і бив щосили знову і знову, аж доки не зміг витягти ножа, що застряг у кістці. Леандр зацідив вартовому в писок. А потім вони одночасно зупинилися. Леандр торкнувся його плеча, й Орест прислухався. Але все було тихо, тільки з-за дверей загальної спальні долинав приглушений кашель. Леандр узяв Ореста за плечі обома руками й примусив його випростатися біля стіни, а потім пішов назад до загальної спальні.

Доки Леандр був відсутній, Орест у тьмяному світлі, що йшло зі сходового колодязя, міг роздивитися невеличке приміщення, хоча йому було видно тільки обриси довколишніх предметів. Він подивився в бік дверей назовні, міркуючи, де ж може бути ключ від них.

Він саме оглядав речі вартового в пошуках ключа, коли із загальної спальні вийшли Леандр і Мітрос. Леандр тихо вставив знайдений Орестом ключ у замкову шпарину й миттю відімкнув вхідні двері. Потім він прошепотів, аби Орест швидко виходив.

Коли вони опинилися назовні, Леандр знову замкнув двері й знаком показав хлопцям іти вперед. Місячне сяйво освітлювало прохід між скелями, вузькі кам'яні сходи, а потім, коли вони вибралися на відкрите повітря, то й широку долину, оточену горами. Вони зупинились і постояли, дослухаючись до довколишніх звуків, але позаду все було тихо – за ними ніхто не йшов.

— Підемо в тому напрямку, куди дме вітер,– сказав Леандр.

Коли Мітрос знову почав кашляти, Леандр підтримав його, приклавши одну долоню йому до грудей, а другу – до спини. Мітрос нахилився та виблював. Потім іще й іще.

— Тобі стане краще, коли ми звідси вшиємося,– сказав Леандр.

— Ні, не стане,– прошепотів Мітрос.– Ліпше залиште мене тут. Я не зможу йти так швидко, як ви.

— Ми понесемо тебе,– сказав на це Леандр.– Ми й утекли тільки через тебе, тож не можемо кинути напризволяще.

Хлопці почали спускатися в долину. Орест постійно оглядався назад, розуміючи, що в яскравому місячному світлі їх дуже добре видно зверху, тож у будь-який момент може розпочатися переслідування. Орест бачив, що Мітрос не зможе бігти, і міркував, чи не мудріше було б знайти тут у скелях прихисток і перечекати днів зо два, але Леандр так твердо й упевнено наполягав на тому, що треба рухатися вперед, що Орест не наважився б йому суперечити та вносити якісь свої пропозиції. Отак вони і йшли слідом за Леандром. Мітрос заледве волочив ноги, опустивши голову, і мав такий вигляд, нібито його вже переможено.

Коли зійшло сонце, Орест зауважив, що вони рухаються саме туди, де воно сяде ввечері. Він підозрював, що і Леандр, і Мітрос захочуть одразу ж повернутися до своїх родин, однак зараз, за Орестовими підрахунками, вони йшли не в тому напрямку.

Він дочекався ночі, коли Мітрос заснув, і поцікавився в Леандра, у чому ж полягає його план.

— Нам не можна повертатися додому,– відповів Леандр.– Жодному з нас не можна цього робити. Нас знову викрадуть, принаймні, мене й Мітроса.

— Чи ще жива моя мати? – запитав Орест.

Леандр трохи повагався, а потім простягнув руку й торкнувся Орестового плеча.

— Так,– відповів він.

— Звідки ти знаєш?

— Підслухав розмову вартових.

— А Електра?

— Так, і вона теж жива.

— Але мій батько мертвий?

— Так.

— Як він помер?

Леандр кілька разів збирався заговорити, однак зрештою закрив рота й опустив голову.

— Ти знаєш, як він помер? – запитав Орест.

Леандр знову завагався і змінив позу.

— Ні,– прошепотів він, але очей на Ореста не звів.

— Але ти точно знаєш, що моя мати жива?

— Так.

— Чому вона нікого не послала мене шукати?

— Я не знаю. Можливо, вона й посилала.

— А Еґістус живий?

— Еґістус? – перепитав Леандр. Раптом вираз його обличчя зробився наполоханим, так, ніби сама ідея того, що Орест запитує про Еґістуса, є дуже дивною й неприродною.

— Так, він живий,– по якомусь часі сказав Леандр тихим голосом.– Він живий.

І знову, як і у випадку з добрішим охоронцем, Орест відчув, що варто тільки йому поставити правильне запитання, як він про все дізнається. Однак, як і тоді, він розумів, що жодне пряме запитання тут не спрацює, але нічого достатньо мудрого вигадати зараз не міг.

— То що, Еґістус убив мого батька? – рубонув він з плеча і тут-таки пошкодував про своє запитання.

— Не знаю,– швидко відповів Леандр.

Орест гірко зітхнув.

Уранці Леандр заговорив про те, що їм тепер робити.

— Єдине, у чому я точно впевнений,– сказав він,– те, що нам не можна більше нікого вбивати. Хай би що сталося, нам більше не можна нікого вбивати. Це найперше правило. Якщо ми вб'ємо когось іще, за нами почнуть полювати. Зараз нам треба знайти якесь місце, де можна буде перечекати. І навіть якщо на нас нападуть, нам нікого не можна вбивати.

Дивлячись на Мітроса, котрий кивнув на знак згоди, Орест хотів сказати, що в того не вистачить сил, аби когось убити, та й узагалі, вони не мають ніяких знарядь убивства, бо ж єдине, що могло б придатися для такої справи,– ніж – він залишив стирчати в кістці вартового.

— Нам доведеться підбирати із землі невелике каміння, щоб за потреби кидати ним у людей, так ми їх тільки поранимо та змусимо дати нам спокій. А ще нам треба буде якось знаходити їжу та воду. Мітрос може стукати в кожну хату й просити поїсти й напитися. Він буде беззбройний і тільки проситиме. Його вигляд нікого не налякає. Нам треба уважно обирати будинок, у двері якого він стукатиме. Якщо нам здасться, що там до нас поставляться вороже, треба йти далі.

— Криниці можуть бути отруєні,– сказав Орест.

Леандр неуважно кивнув.

— Ми можемо виконувати якусь роботу для тих, хто дасть нам їжу та ночівлю,– продовжив він,– але залишатися в жодному з навколишніх місць нам не можна. Якщо ми залишимося, нас упіймають.

— Ми мусимо рухатися швидше, ніж ті, хто за нами гнатиметься,– говорив він далі.– Можливо, Мітросові покращає. Якщо ж йому не стане краще, тоді нам з тобою доведеться зробитися вдвоє міцнішими й тягти на собі, чи хоча б підтримувати, його частину дороги. Нам треба буде йти цілий день, відколи прокинемося й аж допоки стемніє. Якщо ми цього не робитимемо, вони нас упіймають.

Леандрів тон нагадав Орестові його батька, коли той був у військовому таборі й Орест хотів із ним погратися чи щоб той покатав його на собі, але батькові було не до того. Від усвідомлення простого факту, що йому було б безпечніше та й ситніше в ненависній загальній спальні, разом з іншими бранцями, хлопчик здригнувся. Там у нього було б багато часу для роздумів і для спогадів, приємних спогадів, як він б'ється на мечах з батьком і як уранці приходить до матері, котра вже з нетерпінням на нього чекає, чи як він сидить між Електрою й Іфігенією, котрі розмовляють, а ще як він крутиться без діла навколо служників і охоронців.

Коли вони підійшли до криниці, Орест подумав, чи не він має бути тим, хто перевірятиме воду на отруйність. Якщо вода отруєна, йому аж ніяк не хочеться стояти й дивитися, доки Мітроса душитиме кашель, скручуватиме блювота, як він помиратиме. А Леандр видавався таким міцним і дужим, таким наполегливим і впевненим у собі, що сама думка про його отруєння була нестерпною. Можливо, вони всі разом, утрьох одночасно мають напитися? Але потім він подумав, що коли він зголоситься першим, це може вразити Леандра, бо ж свідчитиме про Орестову хоробрість.

Коли ж вони залишили Мітроса сидіти на узбіччі й підійшли до криниці, Леандр набрав повну пригорщу води, що струменіла в заглибині, й понюхав її. Потім він виструнчився й подивився навколо.

— Давай я вип'ю перший,– запропонував Орест.

— Котромусь із нас усе одно доведеться це зробити,– сказав Леандр.

Леандр іще раз занурив долоні у воду й набрав якомога більше. Потім він підніс воду до губ і випив усе до краплі. Зробивши це, знаком показав Орестові зробити те саме.

І тут Орестові на мить привиділося, як вони, усі втрьох, б'ються в судомах від отруєної води. Одначе, зробивши кілька ковтків, він зрозумів, що вода добра. Вони з Леандром трохи зачекали, знов і знову набираючи повні пригорщі води й п'ючи, і коли нічого не сталося, Орест пішов до Мітроса і сказав йому, що, на його думку, вода чиста.

Пізніше того дня їм зустрівся селянин зі стадом кіз.

— Не забувайте тримати долоні розкритими,– прошепотів Леандр.

Але помітивши, що селянин знервовано від них віддаляється, Леандр сказав Орестові та Мітросу залишатися на місці, мовляв, він сам піде і поговорить з ним. Вони спостерігали за тим, як товариш повільно йде до чоловіка, як показує йому порожні руки, як ласкаво гладить козам голови, проходячи повз них.

— Його всі слухаються,– прокоментував Мітрос.– Коли нас викрали й вартові хотіли кинути мене на узбіччі, бо я був хворий, він переконав їх цього не робити. Охоронці звертали на нього увагу.

— Ти був з ним знайомий до викрадення?

— Так. Його дід частенько приходив у дім мого батька. Дід скрізь водив його із собою. Вони навіть дозволяли йому слухати свої розмови, розмови старійшин. Дорослі чоловіки сприймали його серйозно, ставилися до нього як до рівного собі, як до дорослого.

— Я його пам'ятаю,– сказав Орест.– Ми грали разом, коли я був зовсім малий. Але тебе я не пам'ятаю.

— Я був занадто хворим для ігор. Мені доводилося майже завжди сидіти вдома. Але я чув твоє ім'я.

Вони дивились, як Леандр з чоловіком жваво розмовляють. Орестові хотілося сісти, та він вирішив, що буде ліпше, якщо вони з Мітросом залишатимуться на видноті.

— Як гадаєш, за нами женуться? – запитав він.

— Моя родина заплатить за мене великі гроші, але родичі Леандра віддадуть за нього все, що в них є. Викрадачі про це знають. Коли нашу втечу було викрито, вони мусили почуватися так, ніби в них було вкрадено їхню долю. Тепер уже вони не можуть узяти за нас викуп.

— А звідки ти знаєш, що вони збиралися вимагати за вас викуп? – поцікавився Орест.

— Інакше вони б уже нас повбивали,– відповів Мітрос.

— Тоді чому ми не залишились і не зачекали, коли нас викуплять?

— Леандру здалося, що я довго там не протягну і що нас можуть убити, якщо викрадачі подумають, ніби наші родини послали воїнів урятувати нас і що ті підійшли вже достатньо близько.

— Але чому ж вони нікого не послали на наш порятунок?

— Тому що зараз усім заправляє Еґістус, принаймні, так каже Леандр. Він чув це від котрогось із вартових.

— Чим заправляє?

— Усім.

— То це він замовив викрадення?

Мітрос забарився із відповіддю. Він задивився на Леандра, на чоловіка та кіз. Орестові здалося, що він хоче удати, ніби не почув запитання. Тоді Орест вирішив повторити своє запитання пошепки й подивитися, що буде.

— То це він замовив викрадення? – перепитав він зовсім тихо.

— Я не знаю,– прошепотів у відповідь Мітрос.– Спитай у Леандра.

— Леандр сказав, що деякі хлопці ненавидять мене через мою родину.

Мітрос кивнув на знак згоди, однак ніяк це не прокоментував.

Вони дивились, як Леандр залишився з козами, а селянин почав рухатися до них.

— Готові попрацювати? Ви обидва? – спитав селянин.

Хлопці синхронно кивнули; Орест намагався при цьому зробити бадьорий вираз обличчя.

— Маю для вас дещо. Треба вичистити кілька хлівів для кіз.– Він уважно подивився на Ореста, потім перевів доскіпливий погляд на Мітроса.

— За це я дам вам харчі та нічліг, а коли ви все зробите, то підете з миром.

Орест кивнув.

— Чи за вами хтось прийде? – запитав раптом селянин.

Орест зрозумів, що має лише мить, щоб придумати відповідь. Він не знав, що сказав цьому чоловікові Леандр, і мусив відповісти так, аби його слова не суперечили тому, що сказав товариш.

— Мітрос погано почувається,– сказав він м'яко.– То, можливо, ми з Леандром зробимо все, що треба.

Селянин примружив очі та подивився на Леандра.

— Ми добре вас заховаємо, якщо хтось, бува, прийде,– сказав він.

Хлопці пробули з селянином і його стадом кіз аж до заходу сонця, і лише потім він привів їх до невеликого будиночка, біля якого було кілька сараїв, а неподалік росло чимало тінистих дерев. Леандр постійно тримався поруч з чоловіком, а Орест і Мітрос ішли трохи позаду. Оресту нетерпеливилося швидше отримати хоч якусь їжу, бодай окраєць хліба, він дуже хотів їсти й переживав, що, можливо, їм спочатку доведеться виконати частину роботи, щоб заробити вечерю, чи, можливо, доведеться чекати, коли чоловік сяде за стіл і розділить з ними трапезу.

Господиня, що стояла на порозі будинку, зробилася дуже занепокоєною, коли побачила хлопців. Їй, вочевидь, не подобалася їхня присутність. Вона не привіталась, а одразу ж увійшла до будинку. Селянин пішов за нею слідом. Коли він повернувся, то наказав трьом великим псам і кільком меншим оточити хлопців. Сам він загнав кіз до сарая і, здавалося, не збирався звідти повертатися. Мітрос заходився гладити по голові одного собаку та гратися з ним, однак інші пси виявилися не такими дружніми й гарчали, крутячись біля хлоп'ячих ніг. Орест раптом усвідомив, що отак можна дуже легко протримати їх тут як завгодно довго, використовуючи собак як вартових, аж доки прибудуть ті, хто за ними женеться. Він спробував угадати, наскільки високою є вірогідність того, що чоловік зрозумів, наскільки цінну здобич отримав.

— Що ти йому про нас розповів? – запитав Орест у Леандра.

— Я розповів йому правду,– відповів Леандр.– Жодна вигадка не спрацювала б. Він бачив кров на моїй одежі. Я сказав, що нам довелося битись. Але я не сказав йому, що ми вбили вартового, і не сказав, що наші родини готові заплатити за нас великі гроші. Він не здогадується про те, хто ми є.

— Однаково він може отримати за нас гроші,– сказав Мітрос.– Навіть не знаючи, що за нас можна попросити дуже багато, він може вирішити, що нас ліпше продати, ніж уберегти від переслідувачів.

— Якщо ми не матимемо їжі, усе одно помремо, тільки від голоду,– сказав на це Леандр.– А інших будинків немає на багато миль довкола. Він сказав, що до найближчої оселі пішки йти цілий день. Або й більше. А потім – море. Тут узагалі нічого немає. До того ж, ми могли піти в неправильному напрямку.

Він мав занепокоєний вигляд.

— Ми не подобаємося його дружині,– зауважив Мітрос.

Коли селянин вийшов із сарая, він знову крикнув на собак – і ті взяли хлопців у щільніше коло. Один пес навіть загрозливо загарчав. Коли Мітрос спробував погладити по голові собаку, з яким раніше грав, той відбіг від нього і сів біля входу до будинку, махаючи хвостом. Чоловік увійшов до хати й зачинив за собою двері.

Хлопці залишилися чекати, боячись навіть поворухнутись, а день потроху згасав. Коли до цілковитої темряви залишалося заледве півгодини, вони побачили в небі ластівок і стрижів, що несамовито кружляли й робили стільки галасу, що через них майже нічого не було чутно.

Із плином часу собаки робилися дедалі більш загрозливими. Хоча Орестові майже до болю кортіло справити нужду, він розумів, що пси зреагують на будь-яку, навіть найменшу, зміну диспозиції. Коли зовсім стемніло, він побачив, як у небі з'являються зірки, але місяць іще не зійшов.

— Не роби нічого, про що я тебе не попрошу,– прошепотів йому на вухо Леандр.– Дивися на мене. Згода?

Орест стиснув Леандрову долоню своєю на знак згоди. Невдовзі, коли довкола запала майже цілковита тиша, Мітрос зайшовся кашлем, від чого собаки голосно загавкали. Орест і Леандр тримали товариша, щоб він не сіпався від болю.

— Тільки не рухайся,– попросив друга Леандр.– До звуку пси скоро звикнуть.

Коли зійшов місяць, селянин вийшов з будинку. Він щось прокричав собакам, аби їх заспокоїти.

— Тепер ви можете йти. Всі троє. Ми вирішили, що ви нам тут не потрібні. Це надто небезпечно.

— У нас немає їжі,– сказав йому Леандр.

— Якщо ви не підете, на вас накинуться собаки,– сказав селянин.– А якщо ви повернетеся сюди знову, вони перегризуть вам горлянки.

— Хоч трохи хліба,– попросив Леандр.

— У нас нічого немає.

— Куди краще піти?

— Тут іти взагалі нікуди, тільки в гори, звідки ви прийшли. В усіх інших напрямках – море.

— А кому належить найближчий будинок?

— Його також охороняють собаки. Тільки вони не гавкатимуть – накинуться мовчки. Вони роздеруть вас на клапті, зачувши запах крові.

— Чи є там якісь острови?

— Човнів немає. Вони позабирали всі наші човни для своєї війни.

— А хоч питна вода є?

— Ні.

— Ніякого струмочка чи криниці? Жодної річки?

— Нічого.

— То хто ж живе в найближчому будинку?

— Не має значення. Вона хоч і стара, але ви її однаково ніколи не побачите. Її собаки, як вовки. Вам вдасться побачити хіба що її псів.

— Можете дати нам трохи води, перш ніж ми підемо?

— Не дам нічого.

Селянин щось тихо проговорив до своїх собак.

— Рухайтеся повільно й усі разом,– голосно наказав він хлопцям.– Не обертайтеся.

Орест помітив, що господиня вийшла з будинку і стала в його тіні, поруч із псом, якого Мітрос гладив по голові. Пес і досі махав хвостом.

— Кашель мого товариша. – почав Леандр.

— Собаки йтимуть за вами слідом цілу милю,– перебив його селянин.– Якщо ви спробуєте повернутися сюди чи навіть заговорити один до одного, вони нападуть. Якщо твій друг знову закашляє, вони не зрозуміють, у чому річ, і нападуть на нього.

— Я не зможу,– сказав Мітрос.

— Сконцентруйся щосили,– прошепотів йому Леандр.

— А тепер забирайтеся,– наказав селянин і викрикнув псам кілька команд.

Собаки повільно рушили за ними слідом. Коли ж пси облишили їх переслідувати, хлопці продовжили рух уперед і більше не оглядалися. Невдовзі вони набрели на тиху місцину, захищену густими кущами. Посідали. Мітрос майже одразу ж заснув. Леандр сказав, що чергуватиме, а Орест мусить поспати. Потім Леандр його розбудить, аби він пильнував далі, а сам теж відпочине.

На світанку Орест побачив морських птахів і помітив, що, коли вони пролітали над ним і його товаришами, котрі міцно спали, їхній лемент стає голоснішим і якимось сполоханим. Хлопчик подумав, що їхні переслідувачі знатимуть, де їх шукати, та й усі, хто тільки є навкруги, теж будуть попереджені про їхнє наближення. Найбільш пронизливими, як з'ясувалося, були крики чайок. А звівши голову, Орест побачив яструбів, що ширяли високо в ранковому небі. Тепер усі на багато миль довкола точно знали, що з'явилися непрохані гості.

Рухаючись уперед, вони поступово почали відчувати в повітрі присмак солі, а кілька разів піднявшись на невисокі пагорби, Орест зауважував морську голубінь. Він усвідомив, що вони віддаляються від усього такого потрібного їм: від харчів і від питної води. Будинок, про який говорив селянин, будинок, що його охороняють люті собаки, був їхнім останнім шансом на порятунок. Хлопчик припускав, що Леандр у цю мить виробляє якийсь хитрий план, однак він мав дуже пригнічений вигляд, навіть гірший, ніж Мітрос, і Орест побоявся запитувати, про що він думає.

Коли вони, задихаючись від спраги, зупинилися відпочити на всіяному камінням полі, Мітрос ліг на спину й заплющив очі. Леандр почав вишукувати камені, що поміщалися б у його руці.

Потроху Леандр назбирав їх цілу купу. Тоді він зняв із себе сорочку і, хай і не з першої спроби, змайстрував з неї перев'яз, в якому могло поміститися дуже багато каміння. Наклавши його доверху, він спробував підняти перев'яз, але був змушений викинути кілька каменюк, бо ноша виявилася для нього занадто важкою. Не ставлячи зайвих у цій ситуації питань, Орест вирішив наслідувати його приклад. Хлопчик побачив, що Леандрове обличчя знову просвітліло й у його очах з'явилася рішучість, і це нагадало йому колишнього товариша, цілеспрямованого та впевненого в собі.

Коли вони покликали Мітроса, той розплющив очі, піднявся й пішов слідом за ними. Тепер вони просувалися вперед значно повільніше, дослухаючись до найменшого шуму. Трохи пізніше Леандр із хирлявого деревця виламав собі палицю, а згодом зробив те саме і для Ореста та Мітроса.

Варто було Орестові почати мріяти про їжу та питво, як він уже, здалося, не здатен буде зробити жодного кроку. А коли він уявляв собі пункт їхнього призначення, то бачив палац, на порозі якого стоїть його мати, а всередині чекають Електра й Іфігенія.

Із жахом він думав про те, що могло статися з Електрою. Чи її теж було викрадено, чи, можливо, як Іфігенію, принесено в жертву під моторошні виски худоби. На мить Орестові захотілося сховатися де-небудь, аби його ніхто не бачив, однак Леандр знаком показував йому рухатися вперед.

Іще кілька годин вони йшли в напрямку заходу сонця. Орест утомився нести каміння. Мітросові іти ставало дедалі важче. Обтяжені камінням, товариші не могли його підтримувати попідруки, як раніше. Єдине, що міг зробити Леандр, говорити до нього тихим, заспокійливим голосом, хоча й сам мало не задихався, піднімаючись стрімким схилом.

Якусь частину дня над ними не пролітало жодної пташки, навіть високо в небі, одначе зараз, коли їхні тіні видовжилися, морські птахи з'явилися знову й літали так низько над головами, що їхні голосні крики здавалися сердитими та хижими.

Леандр стояв за спиною в Ореста, доки вони роздивлялися краєвид попереду. Орестові очі уважно обдивилися кожен лікоть ландшафту, однак так і не виявили жодної ознаки людської присутності. Хлопчик подумав, що чоловік міг і надурити їх, сказавши, ніби десь тут є інший будинок. Він бачив, що Леандр теж нервує, але розумів, зараз, коли вони сидять поруч з Мітросом, який ліг на спину й заплющив очі, ліпше не запитувати в Леандра, що він про все це думає.

Леандр ніжно заговорив до Мітроса, запевняючи його в тому, що зовсім скоро він матиме постіль, аби на ній відпочити, матиме їжу та воду, треба тільки пройти цей останній шмат дороги. Тепер уже Оресту було видно море з двох сторін. Вони наближалися до краю суходолу. Якщо тут не знайдеться ані будинку, ані хоча б криниці, з ними буде покінчено. Доведеться повертатися.

Рослинність попереду була більш густою та пишною, що навело хлопчика на думку про те, що там має бути вода. Крім того, будинок теж міг легко сховатися за густим чагарником і соснами.

Коли вони пішли далі, морські птахи, що їх переслідували, здавалося, відстали, тепер було видно лише горобців і ще якусь дрібноту. Однак і їхні співи невдовзі зникли, заглушені гавканням собак. Леандр знаком показав Орестові та Мітросу сховатися за найближчим кущем, а сам зайшов за тонкий стовбур сосни, що росла з іншого боку стежки. Коли всі зайняли свої місця, Леандр засвистів.

Коли перший розлючений пес з'явився на стежці, шалено несучись уперед, Леандр почав кидати в нього каміння, змусивши того зупинитися й грізно загарчати. Орест намагався добре прицілитися, щоб його камінь улучив собаці прямо в голову, щоб тварюка впала на землю з одного удару. Леандр виступив з-за дерева й почав палицею бити пса по голові, не забувши, щоправда, дістати зі свого перев'язу ще один великий камінь. Доки він це робив, на стежці з'явився іще один пес. Буквально за мить він уже вп'явся зубами в Леандрову руку. Хлопець закричав і зігнувся від болю. Орест крикнув Мітросу, щоб той скористався камінням з його перев'язу, а сам кинувся до пса й почав гатити по ньому палицею.

Доки Мітрос кидав у пса камінням, Орест бив його щоразу сильніше. Зрештою пес упав, із його пащі потекла кров. Леандр швидко приклав долоню до своєї рани, що кривавилася. Усі троє дивилися на стежку; Орест розумів, що, коли кілька собак нападуть на них одночасно, їм не вистояти. Доки Мітрос роздивлявся Леандрову поранену руку, Орест почув гавкіт. Він іще встиг взяти декілька великих каменюк, а потім на стежку вибіг великий чорний пес, що нісся до них, вишкіривши ікла. Хлопчик напружено зосередився й різко кинув камінь прямо в розкриту пащу. Від несподіваного болю пес упав навзнак і заскавчав.

Більше гавкоту не було, тільки жалібне підвивання. Перший собака, що й досі не здох, намагався звестися на лапи, хоча в нього було розчавлено півголови.

Орест швидко підійшов до нього й одним влучним ударом добив тварину. Потім він перейшов стежку й опустився на коліна біля Леандра. На його передпліччі зяяв великий отвір із рваними краями.

— Допоможи йому сісти,– сказав Орест Мітросові.

Повільно та стогнучи від болю, Леандр сів. Коли товариш широко розплющив очі й уважно оглянув поле бою, Орест зауважив, що його погляд був майже таким самим сторожким і рішучим, як раніше. Леандр звівся на ноги, тримаючи свою праву руку лівою.

— Тут можуть бути й інші собаки,– сказав Леандр,– або щось іще гірше.

Хлопці сиділи під деревом, дивилися, як згасає день, і вслухалися в пташиний щебет, що зробився голоснішим. Орест настільки втомився, що був готовий улягтися прямо тут, на м'якій траві між деревами, й заснути. Йому здавалося, що й Леандр з Мітросом почуваються так само.

Він уже задрімав, коли почув жіночий голос. Хлопчик визирнув з-за куща й побачив, як жінка схилилася над убитим собакою й викрикує його ім'я.

Вона була старою та дуже слабкою. Коли жінка побачила й інших собак, вона голосно закричала, а потім пішла від одного до іншого, кличучи кожного на ім'я, а потім узяла в руки голову одного й заголосила. Орест піднявся на весь зріст і спостерігав за нею, оглядаючи з усіх боків, аж раптом до нього дійшло, що коли жінка уважніше гляне між дерев, то неминуче його побачить. Однак, із того, як вона мружила очі, хлопчик зрозумів, що зір у старої вже геть поганий. Поволі вона рушила туди, звідки прийшла, вигукуючи якісь слова й імена псів, вивищуючи голос, начебто намагаючись повернути їх до життя.

Вони дочекалися, доки зовсім стемніє. Орест вважав, що, якби жінка мала й інших собак, вона не лементувала б так за убитими, однак він усе одно дослухався до кожного звуку, боячись знову почути гавкіт. Він чув голоси інших тварин – мекання кіз і овець, квоктання курей – але нічого схожого на собаку чутно не було. Коли Мітрос почав блювати, Орест також відчув дуже сильний напад нудоти. Леандр попередив їх, аби вони поводилися тихіше. Коли все скінчилось, Орест тихо лежав, притулившись до Мітроса, котрий узяв його за руку. Хлопчик не знав, що це мало значити, чи Мітрос у такий спосіб хотів розказати, що в нього зовсім не лишилося сил, чи що страшенно хоче пити та їсти, чи як йому страшно. Леандр сидів окремо, начебто за щось був на них сердитий. Але коли зійшов місяць, він підвівся.

— Я хочу, щоб ви обидва лишалися тут і поводилися дуже тихо,– сказав він,– а я піду поговорю з нею.

Поки вони чекали Леандрового повернення, Орест чув багато різних звуків, що скидалися на людські кроки, іноді йому здавалося, що ті кроки наближаються. Згодом він зрозумів, що довкола них усе рухається, якісь невеличкі живі істоти повзають, бігають і стрибають. А ще був якийсь звук, що його він спочатку не впізнав. То був звук, схожий на людське дихання, ніби хтось глибоко вдихає та видихає. Орест уважно прислухався, а потім попросив Мітроса, щоб і він теж послухав і сказав, хто то може бути. Було схоже, що хтось великий, набагато більший за них, лежить десь поряд і спокійно спить. На одну довжелезну мить хлопчикові здалося, що поряд з ними дійсно хтось є, що той хтось невдовзі прокинеться і тоді з ним доведеться щось робити. А потім Мітрос прошепотів йому на вухо: «Це – море». Й тоді все стало на свої місця. Хвилі набігали на берег зі звуком, схожим на вдих, а потім розбивалися й відкочувалися по піску назад, що скидалося на видих. Орест і не знав, що шум прибою може бути таким голосним. У військовому таборі, коли він був там з батьком, Орест бачив море, напевно, він і спав поруч з ним, але ніколи не чув, щоб воно шуміло так голосно. А ще хлопчик був абсолютно впевнений у тому, що раніше він не чув тут цього дихання. Можливо, подумав він, змінився вітер, і прибій робиться таким голосним тільки вночі.

Лежачи тут у тиші, Орест почувався, наче в човні, що його розгойдують хвилі, таким монотонним був ритм прибою. Хлопчик подумав, що, коли зосередитися на диханні моря й забути про все інше, можна взагалі ні про що не думати, однак час ішов, а Леандр так і не повертався, тож він почав боятися, що залишиться тут удвох з Мітросом, про якого доведеться піклуватися, що йому самому треба буде вирішувати, як діяти далі: чи спробувати піти до старої, як це зробив Леандр, чи повертатися з Мітросом назад, боячись у будь-який момент наштовхнутися на собак чи на вартових, що ідуть по їхньому сліду.

Коли Леандр повернувся, йому довелося покликати їх на ім'я, бо знайти хлопців було досить складно. Те, що Леандр майже кричав, навело Ореста на думку про те, що небезпека минула. Вони з Мітросом підвелися, почувши голос товариша.

— Вона каже, що ми можемо залишитись,– сказав Леандр.– Я пообіцяв їй, що ми негайно підемо, коли вона цього захоче. Вона має харчі, а ще тут є криниця. Вона нас боїться і плаче через те, що ми зробили з її собаками.

Коли всі троє пішли стежкою до будинку, на них почали злітати з неба летючі миші, змушуючи Мітроса прикривати голову від страху. Леандр попередив, що треба йти дуже повільно й уважно дивитися під ноги, бо будинок стоїть в оточенні гострих, мов шпичаки, уламків скель. Мітрос настільки перелякався летючих мишей, що мало не тулився до двох товаришів, шукаючи в них захисту. Стара, яка стояла на порозі в химерній грі світлотіней, що їх відкидала олійна лампа в її руці, здалася Орестові якоюсь надприродною, майже лиховісною. Вона відійшла убік, пропускаючи хлопців до хати, а потім і собі зайшла всередину.

Орестові очі забігали кімнатою, спрагло зупинившись на керамічному відрі з водою та чаші біля нього. Хлопчик подумав, що перш ніж до них повернутися, Леандр з них пив. Оскільки вони з Леандром були голі до пояса, зробивши зі своїх сорочок ноші для каміння, Орест почувався дуже ніяково в цій невеликій кімнаті. Однак жінка не звертала уваги ні на нього, ні на Мітроса, її цікавила тільки Леандрова рука, на яку вона вже наклала білу пов'язку.

Орест їв очима чашу, що стояла біля відра, гарячково міркуючи, як учинити: чи просто попросити дозволу напитись, а чи треба спочатку напоїти Мітроса.

— Пийте,– сказав Леандр.– Не треба просити дозволу. Криниця прямо тут, за порогом. Вона поклялася мені, що вода не отруєна.

Коли Мітрос кинувся до відра, стара жінка тихо відійшла йому з дороги та стала біля стіни, дивлячись на всіх трьох.

— Мить тому мені закортіло покликати своїх псів, які б мене оборонили, але я більше не можу їх покликати,– прошепотіла стара.– У мене вже немає псів, і тепер уже мене ніхто не оборонить.

— Ми тебе оборонимо,– сказав їй Леандр.

— Ви підете звідси, коли наїстеся, й розкажете іншим, що я тут сама та беззахисна.

— Ні, ми не підемо,– сказав Леандр.– Ми залишимось тут. Нас не треба боятися. Ми оборонимо тебе краще, ніж собаки.

Випивши до краплі повну чашу води, Мітрос передав її Орестові, котрий наповнив її і жадібно випив. Леандр скрикував від болю, поки стара знімала з його руки пов'язку та змащувала рану якоюсь густою білою речовиною.

— Комусь постійно треба чергувати знадвору,– сказав Леандр.– Якщо за нами женуться, вони неодмінно прийдуть сюди. Їх скерує той селянин з козами.

— І тоді вони підпалять будинок,– сказала стара.

— Ми не дозволимо їм наблизитися до будинку,– пообіцяв їй Леандр. Коли він підвівся, на стіну впала його велика тінь.

— Цієї ночі я чергуватиму,– зголосився Орест.

— Коли вечеря буде готова, ми принесемо тобі їсти,– сказав на це Леандр.

— А коли це буде? – поцікавився Орест.

— Тут є трохи хліба, можеш узяти з собою,– відповів Леандр.

Коли Орест рушив до дверей, стара щось промурмотіла, однак він не розібрав що. А потім вона заговорила до Леандра, ніби тільки він і міг її зрозуміти.

— Нехай не відходить далеко. Там повно уламків скель. Тільки худоба знає, де ходити безпечно. Нехай візьме одну козу і йде за нею слідом.

— А кози твої? – спитав у неї Орест.

— Так. А чиїми ще вони можуть бути?

Стара вийшла з кімнати та швидко повернулася з товстою тунікою в руках і дала її Орестові.

Леандр вийшов з Орестом під зоряне небо. Вони постояли біля порога, доки їхні очі звикали до темряви. Хлопець погладив по голові одну з кіз, що їх підкликала стара.

— Думаєш, ти зможеш не заснути? – спитав Леандр Ореста.

— Так,– відповів Орест.– І я добре бачу в темряві, тож буду обережним.

— Якщо почуєш найменший підозріливий звук, одразу ж буди мене. У неї є й інші кози, а в полях пасуться вівці. Можливо, ти їх почуєш. Ближче до світанку закукурікають півні. І ще можуть бути інші безпечні звуки, щебет птахів або дзижчання комах. Якщо ж ти почуєш десь недалеко гавкіт собаки чи людську присутність, негайно біжи до мене й буди. Разом ми спробуємо оборонитись. А вже вранці можна буде захистити будинок або, принаймні, зробити його більш захищеним.

— Як довго ми збираємося тут лишатися?

Леандр гірко зітхнув.

— Ми не збираємося звідси йти.

— Що?

— Принаймні доти,– почав він,– доки вона не помре чи не накаже нам вимітатися.

— Але, можливо, ми змогли б знайти для неї інших собак...

— Ми залишаємося тут,– урвав його Леандр.– Не можна й думати про те, щоб її залишити.

Коли Леандр залишив його самого, Орест повільно пішов за козою, пильнуючи за розташуванням скель, про яке намагався судити зі звуку хвиль, що об них розбивалися. Досить голосно шуміли крони дерев, якими грав вітер, що потроху дужчав, і хлопчик почав міркувати про те, яким би міг бути звук, що свідчив би про сторонню присутність, про присутність ворога. І ще він мріяв про те, що Леандр невдовзі принесе йому їжу, щось більше, ніж хліб, що його він мав зараз.

Коли йому нарешті принесли поїсти, Орест жадібно накинувся на страву, бажаючи добавки та шкодуючи про те, що не сидить зараз з іншими за столом і не бачить, чи там, бува, не залишилося чогось іще. А потім він залишився на самоті. Чулося тільки дихання нічного моря, шелестіння дерев і час від часу поодиноке пугукання сови. Більше не було нічого, жодного стороннього звуку.

За годину до світанку він, мабуть, провалився в полохливий сон, а вже з першим променем сонця сидів, широко розплющивши очі. Світанок, напевне, був дуже тихим, подумав Орест, бо інакше я його б не пропустив і не проспав би аж доки навколо зробилося зовсім світло та з'явилися нові звуки – пташиний щебет і півняче кукурікання. Він сів рівно й прислухався, ловлячи вухом найменший підозріливий звук, але нічого незвичного начебто не було. Він не розкаже Леандрові, що заснув.

Упродовж наступних двох днів, доки Мітрос залишався в ліжку чи не відходив від старої, Орест і Леандр збирали велике і менше каміння. Вони намагалися розбивати великі каменюки на менші, щоб їх було можна кидати на значну відстань. У перервах, коли їм треба було відпочити, хлопці практикувалися поціляти мішені, кидаючи каміння в різні предмети. А потім вони наклали між кущів цілі гори каміння з обох боків від вузенької стежки, що вела до будинку.

А ще вони почали обходити землі довкола будинку. Леандр зауважив фруктові дерева, що не дуже давно були дбайливо обрізані, кам'яні стінки, що розділяли поля, та худобу, за якою, здавалося, добре доглядають. А ще він уважно обдивився великий будинок і всі господарчі будівлі: сараї та комори, де зберігалося в'ялене м'ясо, крупи та дрова.

— Вона не могла все це зробити сама,– сказав Леандр Орестові.

Коли стемніло, Мітрос запропонував піти й попильнувати, доки інші вечерятимуть. Пізніше Леандр його змінить і просидить усю ніч на пагорбі, стежку до якого вони з Орестом позначили великими каменями. Коли стара подала вечерю, Леандр запитав у неї, чи завжди вона жила тут сама.

— Цей будинок – повний життя, але не мого. Тут живуть усі ті, кого вже немає. Я чую їхні голоси й розмовляю з ними завжди, коли можу. Але вони вже не потребують їжі, тому в коморі й повно всього.

— Але де вони поділися? – запитав Леандр.

— Розлетілися,– відповіла стара.

— Хто? – спитав Орест.– Хто тут раніше жив?

— Двоє моїх синів, яких забрали до війська, забрали на ту їхню війну разом з човнами.

— Коли це сталося? – запитав Орест.

— Кілька місяців тому. Усі пішли звідси й більше ніколи не повернуться. Сини залишили мені собак, але тепер і їх немає.

— То скільки людей тут було раніше? – поцікавився Леандр.

— Їхні дружини потікали разом з дітьми, не залишили навіть хлопчика, що шкутильгав, а я його любила найдужче,– продовжила стара, ігноруючи Леандрове запитання.

— А чому ти не пішла з ними? – запитав у неї Орест.

— Мені ніхто не запропонував іти з ними,– відповіла стара.– Якби хоч одна сказала мені бодай слово, я б з ними пішла. Та коли ви збираєтеся втікати вночі, нікому не потрібна немічна баба.

Вона гірко зітхнула.

— Ми думали, що їм потрібні наші кози та вівці,– продовжила стара,– а виявилося, вони прийшли по наших чоловіків і синів. Якби ми знали, на кого вони полюють, добряче би їх сховали. А так вони буквально за мить забрали всіх дорослих чоловіків, і ми вже знали, що вони не повернуться.

— А де вони зараз? – поцікавився Орест.

— Вони на війні.

— На якій війні?

— На війні,– була відповідь.– Просто на війні.

— А всі інші? – запитав Леандр.

— Усі інші боялися тут залишатись. Тільки той хлопчик, із хворою ногою оглядався назад, коли вони тікали.

Стара замовкла, й вони почали їсти, не знаючи, що сказати. Коли хлопці доїли, до хати ввійшов Мітрос. Стара всміхнулась до нього і грайливо та ніжно скуйовдила його волосся, ставлячи перед ним вечерю. Орестові здалося, що Мітрос заховався в мушлю своєї особистої реальності, намагаючись за можливості уникати його з Леандром, постійно горнучись до цієї старої, наче її тінь.

Наступного ранку, коли Орест і Леандр мовчки сиділи біля гори каміння, дивлячись удалечінь, вони побачили собаку, що повільно рухався в їхній бік і махав хвостом. Коли стало ясно, що пес пробіжить повз них, хлопці зачаїлись у кущах, затиснувши по великій каменюці в руці. Орест був упевнений, що за собакою іде хтось іще, і напружився, готуючись до атаки. Вони дивилися й чекали, але ніхто інший так і не з'явився. Схоже, пес був сам. По якомусь часі Орест залишив Леандра пильнувати, а сам пішов до будинку, де знайшов собаку, що поклав передні лапи на стіл. І Мітрос, і стара одночасно гладили його по голові та спині.

— Це – собака з того будинку. Ми з ним потоваришували ще біля порога,– пояснив Мітрос.

— З якого будинку? – не зрозумів Орест.

— З будинку, біля якого нас оточили інші пси. А цей друзяка цього не робив. Він тільки махав хвостом. Він дуже добрий.

Стара принесла миску води й поставила її на підлогу перед собакою. Він швидко вихлептав воду й повернувся до Мітроса, вочевидь, не бажаючи позбавлятися його товариства.

Коли Орест повернувся до Леандра й розповів йому, що бачив, той усміхнувся.

— Мітрос усім подобається. Усім, крім вартових. Вони його не злюбили, як і ті інші пси. Але стара його теж любить.

Перш, ніж піти поспати, Леандр попередив Ореста, щоб він пильнував на випадок, якщо селянин прийде в пошуках свого собаки.

— І що мені робити, якщо він прийде?

— Скажи йому, що на стежці поставлено пастку, і якщо він піде далі, позбудеться ноги.

— А що робити, коли він мені не повірить?

— Кричи як навіжений і кидай у нього каміння. Бий по ногах, аби його скрутило від болю. Налякай його.

Потроху вони звикли до життя в будинку цієї старої. Вона навчила хлопців доглядати худобу, під її керівництвом вони працювали на городі, збирали врожай, дбали про фруктові дерева. Мітрос постійно крутився поруч з нею на кухні, виходячи з хати, тільки щоб зібрати яйця чи подоїти кіз, але й тоді його завжди супроводжував пес. Орест і Леандр по черзі пильнували вночі, кожен просиджував три ночі поспіль. Орест призвичаївся до нічних звуків і вимуштрував себе не засинати за годину до світанку, коли він був найбільш утомлений.

Іноді він уявляв, що Леандр і Мітрос є його сестрами, Електрою й Іфігенією. Уві сні він часом когось із них шукав. А ще він уявляв, що стара є його матір'ю. Хлопчикові було цікаво, чи й Леандра з Мітросом відвідують подібні думки, чи й вони уявляють, ніби цей будинок є їхнім справжнім домом, ніби ті, з ким вони живуть зараз поруч, є їхніми родичами.

Одного ранку, коли він сидів за кухонним столом разом з Мітросом (Леандр саме чатував у кущах біля стежки, а стара поралася в курятнику), собака раптом почав рити лапами долівку й оглядати кімнату, начебто на когось чекаючи. Мітрос засміявся й погладив пса по голові. Але той не припиняв рити лапами землю. Мітрос його гладив, але собака не заспокоювався, лише робився нервовішим, майже несамовитим. Орест покинув їсти, спостерігаючи за цією сценою. Коли повернулася стара, хлопці не звернули на неї уваги, захоплені тим, що виробляв собака. Однак, побачивши, що робиться з псом, господиня голосно скрикнула й вибігла за поріг.

Орест і Мітрос пішли за нею, аби подивитись, у чому річ.

— Собака,– сказала вона.– Це означає, сюди хтось іде. Приведіть Леандра!

Орест до цієї миті ніколи не чув, аби вона називала Леандрове ім'я. Йому взагалі здавалося, що ця стара знає тільки ім'я Мітроса. Він побіг до Леандрового сховку й побачив, що товариш сидить у затінку біля купи каміння. Коли Орест розповів йому, що сталося, той наказав хлопчикові сховатися по той бік стежки, стати біля другої купи каменів і нічого не робити. Орест мусив просто стояти й чекати на знак від Леандра, перш ніж кинути перший камінь.

Вони чекали, але ніхто не з'являвся. Орест уже жалкував, що не запитав у Леандра, в якому випадку йому можна буде повернутися до будинку. Він не спав усю ніч і зараз відчував страшенну втому. Коли ж він обережно визирнув з-за кущів, то не побачив і сліду Леандра. Він подумав, що той, напевне, добре сховався й чекає, пильнуючи стежку.

Час ішов, і Орестові закортіло покликати товариша, однак він зміркував, що коли б Леандр вирішив кудись піти, неодмінно попередив би його.

Він не помітив, як і коли з'явилися ці двоє чоловіків. Тому його майже налякав крик одного з них, коли кинутий Леандром камінь улучив чоловікові в голову. Орест постійно тримав у кожній руці по каменюці, тож йому було зовсім не складно пересуватися дуже швидко. Він побачив, що чоловіки зупинилися. Один з них обома руками тримався за голову. Другий же ходив навколо нього колами й дивився, намагаючись зміркувати, звідки міг прилетіти камінь. У цих двох Орест упізнав охоронців, які викрали його з палацу.

Орест відступив на крок і добре прицілився, думки його були ясними та зваженими. Він обрав того, що був уже поранений, збираючись улучити йому спочатку в голову, а потім, буквально за мить після першого, кинути другий камінь вартовому прямо в обличчя. Інший вартовий побіг від будинку, ухиляючись від каменюк, кинутих у нього Леандром. Орест узяв з купи ще один камінь і щосили кинув його навздогін чоловікові. Він улучив йому в плече, однак вартовий не зупинився.

Леандр вискочив зі свого сховку вже без сорочки, й тепер тримав її в руці, докидаючи в неї каміння та збираючись, вочевидь, переслідувати вартового. Доки Леандр займався цією справою, Орест зауважив, що поранений чоловік і досі стоїть на ногах. І тоді він узяв ще дві каменюки, одна з них була меншою, але гострішою, та поцілив свою мішень іще двічі. Чоловік нарешті впав. Тепер і Орест міг скинути з себе сорочку, накидати в неї каміння та побігти слідом за Леандром.

Коли хлопчик його побачив, Леандр стояв один, очевидно, вже використавши все каміння, що мав. Він стояв і гарячково оглядався, намагаючись визначити, куди ж зник переслідуваний ним чоловік. І раптом з кущів вискочив вартовий, накинувся на Леандра й уже простягнув руку до його шиї. Орест, який іще був досить далеко, потягся по каменюку, та перш ніж він устиг її кинути, чоловік уже звалив Леандра на землю. У нього в руці щось було. Оресту здалося, що то – ніж. Хлопець і чоловік, міцно зчепившись, покотилися по траві.

Підбігши ближче, Орест побачив, що чоловік намагається підім'яти Леандра під себе та позбавитися його руки, що тримала його за зап'ясток, не даючи всадити ніж у хлопцеве горло.

Орест опустив сорочку з камінням, розуміючи, що коли він замислиться над тим, що збирається зробити, то втратить свій єдиний шанс несподіваного нападу. Він намагався рухатися якомога тихіше, щоб не сполохати чоловіка. Потім він обхопив його голову обома руками й удавив свої великі пальці в очниці нападника так сильно, як тільки міг. На кілька секунд, здавалося, він перестав відчувати власне тіло, бо зникло все, була тільки сила, що зосередилася в його великих пальцях. Орест не дихав, аж поки з очниць чоловіка щось потекло і він, голосно скрикнувши, випустив з руки ніж і вже нічим не загрожував Леандрові.

Одним стрибком ставши на коліна, Леандр ухопив ніж і почав бити свого супротивника в груди та шию. Коли чоловік перестав стогнати, хлопці поклали його на спину.

— Треба повернутися по другого,– сказав Леандр.

Оресту майже хотілося зупинити його, розповісти, хто ці люди, пояснити, що той другий був добрішим, що він по-людськи до нього ставився, та Леандр уже відійшов, і хлопчик мусив його наздоганяти.

На стежці нікого не було. Вони обережно просувалися вперед, зважаючи на те, що чоловік може ховатися в кущах. Дійшовши до більш відкритого місця, хлопці його побачили. Чоловік уже був досить далеко й шкандибав, хилитаючись із боку в бік і обхопивши поранену голову руками. Коли ж він обернувся і їх побачив, то спробував бігти.

— Зачекай мене тут,– сказав Леандр Орестові й повернувся назад, аби взяти кілька каменюк.

— Ми зможемо його впіймати,– сказав він, коли повернувся.– Скажи, коли вважатимеш, що зможеш поцілити в нього.

Понабиравши каміння стільки, скільки могли понести, хлопці з усіх ніг кинулися вперед. Орест не сумнівався, що чоловікові не вдасться від них утекти, однак побоювався, що він може мати ножа, як і перший, а тоді йому треба буде наблизитися до одного з них майже впритул, інакше від холодної зброї не буде користі.

Орест вирішив бігти швидше, сподіваючись, що коли він зуміє обігнати Леандра, котрий зараз був попереду, й не розгубить каміння, то наздожене вартового першим і матиме час прицілитися. Він відчував, що здатен на все, якщо тільки не зупинятиметься й ні про що не думатиме. Його мішень буде в правильному місці, і він зможе відчути момент, в який найліпше почати кидати каміння. Було схоже, що чоловік серйозно намірився від них утекти, але Орест також знав, що він у будь-яку секунду може повернути назад, і тоді в них з Леандром будуть великі проблеми.

Замість того щоб бігти за Леандром і чоловіком, Орест кинувся навскіс, по діагоналі спускаючись схилом у поле. Він обома руками тримав сорочку з камінням, притискаючи її до грудей, аби не згубити жодного камінця. Орест біг так, що аж у вухах свистіло, коли побачив, як утікач оглядається назад. Він подумав, що вартовий зважує, на яку відстань треба підпустити Леандра, щоб можна було використати супроти нього ніж, якщо, звичайно, хлопець буде настільки дурним, аби наблизитися.

Але тепер уже Орест був готовий. Він вибрав каменюку й добряче прицілився, а потім кинув її в чоловіка, однак не вцілив, бо вартовий не біг по прямій, а петляв, тож хлопчик невдалим кидком тільки виказав себе. Тепер у нього не було іншого вибору, окрім того, щоб, ухопивши сорочку з камінням, з усіх ніг бігти навздогін утікачеві. Він більше не матиме переваги, що її давав йому схил, але, подумав він, використавши всю свою енергію на швидкий біг, він зможе кинути камінь іще раз, тепер уже збоку, хоча позиція буде вже не такою виграшною.

Він зупинився й підняв іще один камінь. Потім прицілився, глибоко вдихнув і зібрав у собі силу, як тоді, коли атакував першого вартового. А потім він метнув. Каменюка влучила чоловікові в плече. Орест швидко вибрав інший камінь. Цей другий потрапив чоловікові в голову, від чого він упав навзнак.

Коли Орест наблизився до Леандра, той нічого не сказав. Очі обох хлопців були прикуті до фігури, що лежала на землі. Підійшовши ближче, вони почули, як чоловік стогне та важко дихає. Орест опустив сорочку з камінням і став навколішки, щоб вибрати один з п'яти чи шести каменів, які в ній іще залишалися. Він підбіг до своєї жертви майже впритул і щосили вгатив її каменем по голові.

Чоловік лежав на спині, але його очі були широко розплющені. Коли Орест упіймав його безнадійний погляд, безпомічний вартовий, здавалося, його впізнав і почав казати щось схоже на Орестове ім'я. Хлопчик на мить завагався, а потім іще одним каменем розтрощив чоловікові голову.

Леандр обшукав одяг убитого і знайшов два ножі.

Орест відійшов від тіла й підібрав свою сорочку. Потім він приєднався до Леандра, й разом вони потягли чоловіка до будинку, тримаючи кожен за одну ногу, дозволивши тілу волочитися по землі. Воно було важким, і їм довелося кілька разів зупинятись, аби перепочити. Вони дотягли чоловіка до місця, де лежав його напарник, до тіла якого вже почали злітатися мухи. Потім хлопці штурханами підкотили обидва тіла до краю скелі та зіштовхнули їх у море.

— Я обіцяв собі, що ми більше нікого не вб'ємо,– сказав Леандр.

— Вони б нас повбивали,– відповів йому Орест.– Ці двоє викрали мене з палацу.

— Більше вони нічого подібного не зроблять, але я не дотримав свого слова.

Коли вони з Леандром уже поверталися до будинку, Орест відчув спокусу розповісти про те, як він ішов від палацу під охороною цих двох вартових, однак усвідомив, що ні Леандр, ні Мітрос ніколи не обговорювали деталей свого викрадення, то, напевно, Леандр зараз і слухати ні про що таке не захоче. Очевидно, й надалі йому доведеться обмірковувати це на самоті.

Коли вони увійшли, Мітрос і стара сиділи за столом на кухні. Побачивши хлопців, собака встав, потягся і позіхнув.

— Він перестав рити лапами долівку вже досить давно,– сказав Мітрос,– тож ми подумали, що хай хто там приходив, він уже пішов геть.

Орест подивився на Леандра, котрий стояв у тіні з оголеним торсом.

— Так, вони пішли геть,– підтвердив Леандр.

— А ми чули чоловічий крик,– сказала стара.– Я сказала Мітросові, що, коли той чоловік закричить іще раз, ми вийдемо і подивимося, у чому там річ. Але не почувши більше нічого підозріливого, ми залишилися тут.

Леандр кивнув.

— Я загубив сорочку,– сказав він.

— У мене ще лишилося чимало полотна, я пошию тобі нову,– сказала йому стара.– Так, я пошию сорочки вам усім, мені все одно немає чого робити.

Коли Орест знову подивився на Леандра, йому здалося, що той зробився старшим. Плечі його неначе поширшали, а лице видовжилося й загострилося. Стоячи самотньо в тіні, він видавався навіть трохи вищим. На мить Орестові закортіло перетнути кімнату й прикласти долоню до його лиця чи грудей, але він залишився стояти там, де був.

Орест був голодним і втомленим, але почувався так, ніби міг би зробити набагато більше, ніж уже зробив, якби до будинку прийшов хтось іще.

Він не міг відірвати погляду від Леандра, котрий, голий по пояс, пішов до меншої кімнати. Зустрівшись із ним поглядом, Орест побачив, що й Леандр теж почувається дуже неспокійно. Якби стара зараз сказала, що хоче зарізати котрусь із овець або козу, чи навіть курку, він би без вагань пішов за нею, несучи нагостреного ножа. Він з готовністю їй допоможе. Орест знав, що й Леандр відчуває те саме.

Вони посідали за стіл і почали їсти вечерю, приготовану старою, так, неначе це був звичайнісінький вечір, яких буває багато в житті. Пес спостерігав за ними з кутка кухні, проводжаючи поглядом кожен шматок, що його Мітрос підносив до рота, та підходячи до хлопця щоразу, коли той кашляв.

Оскільки вони тепер знали, що собака попередить їх про наближення небажаних гостей, Орестові з Леандром більше не треба було ходити на нічні чергування. Тому Орест пристав на пропозицію Леандра й ліг спати разом з Мітросом, а пес улігся між ними. Леандр спав у сусідній кімнаті, а стара – у найдальшій світлиці.

Удень вони сходилися разом на трапезах, їжу для яких готували стара та Мітрос. Орест і Леандр доглядали за худобою та опікувалися городиною і садовиною, часто працюючи разом. Коли всі четверо сиділи за столом, вони ніколи не їли мовчки. Завжди було про що поговорити. Вони обговорювали погоду чи зміну напрямку вітру, новий сорт козячого сиру, зробленого старою, когось із худоби чи хворобу, що раптом напала на дерево. Вони кепкували з того, яким ледачим зробився Мітрос, чи з Ореста, котрого так важко витягти вранці з ліжка, чи над Леандром, що надто швидко росте. Часом вони кидали хліб собаці й весело сміялися, дивлячись на те, як той жадібно їсть. Але стара ніколи нічого не говорила про свою родину, що залишила її саму, а хлопці, у свою чергу, не згадували про свої домівки. Оресту було цікаво, чи Мітрос, бува, не розповів старій про те, що з ними сталося, чи раптом якимось необережним словом не виказав у розмові з нею бодай частину їхніх пригод.

Були дні, коли вітер робився шаленим. Стара завжди знала, коли це станеться. Вона завжди попереджала хлопців. Усе могло початися зі свистячого звуку вночі або ніби з нічого серед білого дня, коли було спекотніше, ніж зазвичай. Вітер швидко робився ураганним, і минало цілих два чи навіть три дні, перш ніж він ущухав. Коли його свист робився занадто голосним, Мітросові доводилося не відходити від собаки, бо той нервував, починав гарчати та шукав, де б сховатися.

Ночами, коли вітер досягав найбільшої сили й ніхто не міг заснути, усі четверо, охоплені дивним неспокоєм, збиралися за столом на кухні, й тоді стара витягала пляшку дистильованого фруктового соку, наливала собі повну чашу й давала хлопцям скільки завгодно води та фруктів. Після того вона починала оповідати їм історії, обіцяючи протриматися цілу ніч, якщо, звичайно, зможе.

— Була собі дівчина,– розпочала вона свою оповідь однієї такої ночі,– й ніхто з людей не бачив іще такої дивовижної вроди. Точилися різні чутки про спосіб її народження. Дехто вважав, що її батьком був один зі стародавніх богів, що спустився на землю в подобі прекрасного лебедя. Та хай би ким був батько тієї вродливої дівчини, усі точно знали, ким була її мати.

Стара замовкла, а вітер за стінами будинку гудів і свистів. Коли собака забився в куток, Мітрос усівся на долівку неподалік від нього.

— І як звали її матір? – запитав Орест.– Вона теж належала до богів?

— Ні, вона була смертною,– відповіла стара і знову замовкла. Здавалося, що вона намагається обміркувати щось.

— То був час богів,– заговорила знову стара.– Лебідь кохався з нею, із матір'ю, і навіть кажуть.

— Що кажуть? – поцікавився Орест.

— Кажуть, що від лебедя народилося двоє, а ще двоє народилося від смертного чоловіка. Хлопчик і дівчинка й ще одні хлопчик і дівчинка. І ота дівчинка, батьком якої був лебідь, і була тією небаченою вродливицею. А інші.

Вона знову замовкла і гірко зітхнула.

— Обидва хлопчики тепер мертві,– продовжила вона майже пошепки.– Вони померли, як і всі інші чоловіки того часу. Вони загинули, обороняючи свою сестру. От що з ними сталося.

— Але чому вони мусили її обороняти? – запитав Леандр.

— Усі принци та королі хотіли з нею одружитися,– відповіла стара. А ще було домовлено, що всі, хто битиметься за її серце, навіть програвши двобій, пообіцяють стати під знамена її майбутнього чоловіка, якщо раптом з нею щось станеться. От як почалася війна. Війна, що забрала чоловіків і човни. Війна розпочалася через її небачену вроду.

Стара говорила, а вітер за стінами її будинку шаленів. Троє хлопців просиділи з нею всю ніч – Орест і Леандр то мучилися безсонням, то куняли на своїх стільцях, а Мітрос тихо сидів у кутку біля собаки, наляканого потужним вітром.

Леандр з Орестом навчилися пересвистуватися, щоб, навіть перебуваючи нарізно, чути один одного. Одним свистом вони ніби віталися й позначали місце свого перебування. Іншим свистом сигналізували про необхідність повернутися до будинку, бо настав час обідати чи вечеряти. А ще був особливий свист, який означав, що треба негайно зустрітися. І, нарешті, останній із сигналів попереджав про чужинців. Вони навчили Мітроса того свисту, що ним можна було покликати їх до кухні, якщо раптом Орест з Леандром спізнюватимуться, й отого, найважливішого, найголоснішого й дуже різкого свисту, що ним мусив скористатися Мітрос, якщо собака, не дай Боже, знову ритиме лапами землю.

Оскільки тепер вони могли пересвистуватися, Леандр з Орестом почали частіше працювати на різних ділянках поля, а ще тепер один з них міг спокійно лишитися вдома, коли інший, скажімо, вирушав на пошуки худоби, що кудись забігла. Це також надавало Орестові можливість іти краєм прибережних скель аж до просвіту між них, де можна було без ризику для життя спуститися до води. Хлопчик знав, що стара недолюблює море за його часто високі й небезпечні хвилі, тому ніколи не казав їй про те, що частенько ближче до кінця дня ходить на берег, аби посидіти там на самоті й подивитися на воду.

Він знайшов пласку скелю, що нависала над морем. Часом, спустившись на неї, Орест дивився, як під ним котяться хвилі, як вони купчаться, а потім розбиваються об прибережне гостре каміння. Іноді пташки літали над морем трохи дивно: одні піднімалися високо в небо, інші ж опускалися майже до самої води. Зазвичай тут було тихо й спокійно, та бували дні, коли сильний вітер, здавалося, стримував хвилі, і вода відступала далеко від берега, оголюючи підніжжя скель.

Досить скоро Орест умовив Леандра піти з ним. Вони сиділи поруч на пласкій скелі й дивилися на сонце, що поступово ховалося у воді. Коли Леандр працював на полі, він рідко вдягав сорочку, тому його тіло вкрилося засмагою. Він був набагато вищим і грубішим за Ореста. Він був схожий на тих вояків, що їх Орест бачив у війську свого батька, коли вони так цілеспрямовано заходили та виходили з його похідного шатра.

Орестові кортіло запитати в Леандра, чи він має якісь плани на майбутнє, чи рахує він час, бо ж сам Орест це робив, уважно стежачи за тим, як місяць щоразу росте, а потім тоншає, рахуючи кожен окіт овець, стежачи за зміною пір року в міру того, як ростуть овочі та плодоносять фруктові дерева. Він хотів також спитати, чи Леандр збирається залишитися тут назавжди, навіть після того, як стара помре і звільнить їх від даного їй слова. Однак, з плином часу, з кожною повнею, з кожним новим урожаєм і без нових непроханих гостей, робилося дедалі більш очевидним, що про трьох хлопців усі забули, що їх уже ніхто давно не шукає і що, можливо, навіть піти звідси буде небезпечніше, ніж залишатися в цьому домі.

Іноді Орест оглядав обрій, шукаючи в морській далині кораблі чи човни. Він пам'ятав кораблі та човни, що стояли й чекали в гавані біля батькового військового табору. Але нічого подібного видно не було.

Коли вони були тут удвох, Орест відкидався назад і лягав головою Леандрові на груди, а товариш обіймав його обома руками. У такі моменти хлопчик розумів, що не треба нічого говорити та й думати ні про що не треба теж, можна просто бути так у спокої і тиші, бо коли сонячний диск повністю сховається під водою, Леандр ослабить руки, злегка відштовхне Ореста від себе, встане, розправить плечі й тоді вони удвох підуть додому.

Часто вночі Мітрос переповідав Орестові історії, розказані йому старою, коли в будинку, крім них, нікого не було. Пошепки він відновлював у пам'яті всі подробиці, намагаючись згадати кожне слово з того, що казала йому стара, зупиняючись у тих самих місцях, де й вона робила паузи, коли оповідала йому історію.

— Був собі чоловік, а може і цар,– почав якось він,– і було в нього четверо дітей – одна дівчинка і троє хлопчиків. Він кохав свою дружину і своїх дітей, і всі вони жили щасливо.

— Коли це було? – поцікавився Орест.

— Не знаю,– відповів Мітрос.

— А потім жінка померла,– продовжив він,– мати чотирьох дітей. Діти дуже за нею тужили, аж доки їхній батько не послав по сестру своєї покійної дружини. Жінка приїхала, вони одружились – і знову всі жили щасливо, аж доки вона не почала ревнувати свого чоловіка до його чотирьох дітей. І тоді та жінка наказала слузі повбивати дітей, але він сказав, що не може того зробити, бо діти – дуже красиві й...

Мітрос зненацька замовк, неначе забув, що було далі.

— І цар, напевно, дуже розсердився,– підказав йому Орест.

— Так, напевно,– погодився Мітрос.– Але потім вона наважилася сама вбити дітей.

— Поки вони спали? – уточнив Орест.

— А можливо, коли вони гралися,– відповів Мітрос.– Але коли вона прийшла їх убити, то зрозуміла, що не може цього зробити. Тож, замість цього, вона перетворила їх на лебедів.

— І що, вони змогли літати?

— Так. І вони полетіли геть. То було частиною чарів, аби вони полетіли дуже далеко звідти. Та перед тим, як полетіти геть, вони попросили в неї одну річ. Вони попросили дати їм срібний ланцюжок, аби ніколи не розлучитись. Жінка так і зробила. І от вони знялися в повітря, з'єднані срібним ланцюжком.

— І що з ними сталося?

— Вони перелітали з одного місця до іншого, а потім іще до одного й іще та іще. Так минуло багато років. Іноді в тих місцях було дуже холодно.

— І вони померли?

— Отак вони літали аж дев'ятсот років. І весь цей час вони чекали й говорили про можливість повернутися додому. Вони говорили про те, як одного дня летітимуть усі разом, з'єднані срібним ланцюжком, і нарешті знайдуть те місце, де вперше знялися в повітря. Але коли це все ж таки сталося, виявилося, що всі, кого вони знали, уже давно померли, й в їхньому рідному місті жили якісь інші люди. Й ті люди злякалися, побачивши, як на землю спускаються лебеді, як опадають їхні крила, зникають їхні дзьоби та пір'я і як вони перетворюються на людей. Але вони вже не були дітьми. Вони були дорослими, навіть старими. Їм було уже по дев'ятсот років. І коли їх у такому вигляді побачили ті нові люди, вони перелякались і повтікали.

— І що сталося потім?

— Вони померли, і ті люди, що від них утекли, повернулися й поховали їх.

— А срібний ланцюжок? Його поховали разом з ними?

— Ні. Люди зберегли його, а потім продали чи використали для чогось іще.

Потроху стара слабшала. Мітрос улаштував для неї постіль у кухні, бо вона вже не могла ходити. Вона ще говорила із ним і під час трапези часом з'їдала трохи їжі, але тільки тоді, коли Мітрос її годував. Стара більше не впізнавала ні Ореста, ні Леандра. Коли вони до неї заговорювали, стара їм не відповідала. Іноді вона починала оповідати історію, в якій були кораблі, чоловіки, якась жінка та великі хвилі, однак далі початку діло ніколи не заходило. Бувало вона перераховувала чиїсь імена, але вони, здавалося, були геть випадковими й не належали нікому конкретно. Хлопці мовчки сиділи за столом і їли, не звертаючи уваги на голос старої, оскільки ні її мовчанка, ні її слова більше не мали до них ніякого стосунку.

На середині речення вона частенько засинала, а прокинувшись, кликала Мітроса, котрий негайно підходив до неї, годував стару та сидів з нею поруч, а пес крутився неподалік, тоді як Орест з Леандром поверталися до роботи надворі чи переходили до іншої кімнати, чи спускалися до своєї улюбленої скелі над морем і дивилися на воду.

Якось увечері стара кілька разів повторила ті самі беззмістовні речення, після чого назвала кілька незрозуміло чиїх імен, а потім, як завжди раптово, замовкла й поринула в сон. Хлопці вже майже скінчили трапезу, коли вона прокинулася й почала шепотіти. Спочатку майже нічого не було чутно, але потім товариші зрозуміли, що то знову були імена. Орест піднявся й підійшов трохи ближче до старої.

— Можеш повторити ці імена? – попросив він.

Стара навіть не звернула на нього уваги.

— Мітросе, можеш попросити, щоб вона повторила ці імена? – звернувся він до товариша.

Мітрос підійшов до старої й опустився біля неї на коліна.

— Ти мене чуєш? – пошепки запитав він.

Стара припинила говорити й кивнула на знак згоди.

— Можеш знову назвати ці імена? – попросив він.

— Імена?

— Так.

— У цьому будинку колись було повно імен, а тепер лишається тільки Мітрос.

— А ще Орест і Леандр,– сказав Мітрос.

— Вони підуть, як уже пішли інші,– відповіла стара.

— Ми не підемо,– голосно заперечив Леандр.

Стара заперечливо похитала головою.

— Усі будинки були колись повні імен. Різних імен. У цьому будинку було.

Вона відкинула голову назад і більше не сказала ні слова. Минуло трохи часу, доки Орест зауважив, що стара більше не дихає, і тоді вони всі стали біля неї, а Мітрос узяв її за руку.

Скількись отак постоявши, Орест прошепотів до Леандра:

— І що нам тепер робити?

— Вона померла. Тепер треба віднести тіло до її кімнати, запалити світло й сидіти з нею до ранку,– відповів Леандр.

— Ти точно знаєш, що вона померла? – запитав у нього Мітрос.

— Так,– відповів Леандр.– Цю ніч ми проведемо поруч з її тілом.

— А потім її поховаємо? – запитав Орест.

— Так.

— Де?

— Мітрос нам покаже де.

Коли Орест з Леандром обережно переносили тіло старої до її спальні в задній частині будинку, Мітрос, котрий разом із собакою ішов за ними слідом, почав кашляти. Він скоцюрбився в кутку кімнати, в якій поклали тіло, й час від часу підходив до нього, щоб торкнутися лиця чи руки старої, а потім повертався у свій куток. Одначе глибокої ночі його кашель зробився сильнішим, і Мітрос був змушений вийти на двір подихати свіжим повітрям.

Орест з Леандром лишилися сидіти поряд із уже холодним і задубілим тілом, жоден з них не наважувався заговорити. Орест розумів, що зараз і настав той час, якого вони всі так боялися, час, коли доведеться щось вирішувати. Він знав, що в цьому будинку вони прожили вже п'ять років. Але тільки тепер він усвідомив, що й гадки не має про те, які думки, які бажання, які плани на майбутнє Леандр міг мати увесь цей час.

Орестові не хотілося нікуди звідси йти. Занадто багато часу минуло. Якщо, коли Мітрос повернеться, Леандр скаже, що, на його думку, не треба нікуди йти, що їм ліпше залишитися тут, то Мітрос на це швидко пристане і він теж погодиться. І тоді вони житимуть у цьому будинку аж до старості і зрештою стануть такими, як ця стара.

Орест спробував уявити, хто з них помре першим і хто, урешті-решт, залишиться доживати віку на самоті.

Йому здавалося, що Мітрос помре найпершим, бо він серед них трьох найслабший. Орест уявив, як вони з Леандром залишаться тут удвох, як Леандр доглядатиме за худобою й працюватиме в полі та саду, а він поратиметься по хаті, готуватиме їжу та збиратиме яйця. Він уявив собі, як Леандр увечері заходитиме до будинку, де на нього вже чекатиме вечеря, як вони сидітимуть за столом і говоритимуть про погоду, про врожай і худобу, а потім, можливо, навіть поговорять про більш особисте: про Мітроса, про стару та про свої домівки, про тих, хто залишився в них удома.

Уранці Мітрос показав товаришам місце, оточене кущами, де стара, за її словами, хотіла бути похованою. Він і досі кашляв і тримався за груди, доки Орест і Леандр копали яму, до якої покладуть мертве тіло. Коли ж над трупом почали кружляти мухи, Мітрос заповзявся їх відганяти в проміжках між нападами кашлю.

Очі старої і досі були наполовину розплющеними, й Оресту часом здавалося, що попри свою непорушність вона просто на мить знепритомніла або ж і тепер має здатність за ними спостерігати, слідкуючи за тим, як вони з Леандром готують для неї могилу. Коли ж настав час опускати тіло до викопаної ями, усі троє завагалися. Вони просто стояли там і дивилися.

А потім Мітрос підійшов до старої і взяв її за руку. Леандр сів на землю, дивлячись перед собою. Собака відповз у затінок.

І тут Орестові сяйнуло: він зрозумів, що має зробити. Він став дуже рівно, розправив плечі так, аби перебувати в центрі уваги обох своїх товаришів. Він поглянув на тіло старої і пригадав ту пісню, що її співала селянка над своїм чоловіком, який помер, випивши води з отруєної криниці. Орест прочистив горло і почав співати. Він не мав певності в тому, що правильно вимовляє всі слова, однак мелодію пам'ятав чудово. А ще він прекрасно пам'ятав ту силу, з якою селянка спрямовувала свою пісню в небеса. І Орест, як вона, звів очі до неба. Коли він не пам'ятав слів, то повторював попередній куплет або вигадував щось своє. А помітивши, що Мітрос кивнув Леандрові, заспівав іще голосніше. І тоді Мітрос просунув руки під плечі старої, а Леандр став навколішки й узяв її за ноги. Дуже повільно вони підтягли її до краю могили, обережно опустили на дно, а потім засипали землею.

Коли всі троє вже поверталися до будинку, а собака біг позаду, Леандр запитав Ореста, звідки він знає, як голосити. І тоді Орест знову пригадав ту сцену: чоловік лежить на землі і б'ється в передсмертних судомах, на нього невблаганно дивиться вартовий, а жінка з дитиною на руках стоїть і голосить у високе небо. Тепер усе це здалося йому таким далеким, наче з іншого життя, чи як щось, що відбувалося зовсім не з ним.

— Не пам'ятаю, звідки я це знаю,– відповів Орест.

А потім Мітрос порався на кухні, Леандр пішов працювати на поле, а Орест спустився на свою улюблену скелю, сподіваючись, що Леандр невдовзі до нього приєднається і розповість, які має плани. Однак Леандр того вечора на скелі не з'явився.

Орест, доки йому вистачало терпіння, сидів і дивився на море, слухаючи, як хвилі щосили налітають на каміння й розбиваються об нього, а потім, так і не дочекавшись Леандра, пішов до будинку, де застав Мітроса на кухонній підлозі – його душив кашель, і горлом ішла кров. Орест вийшов на двір і свиснув так, як було умовлено, кличучи Леандра негайно повернутися до будинку. Потім він знову пішов на кухню й поклав Мітросову голову собі на коліна.

Усю ніч вони з Леандром просиділи біля Мітросового ліжка, доки той спав, прокидався від спазматичного кашлю і знову засинав. А потім товариші принесли йому поїсти й упевнилися в тому, що йому зручно лежати поруч із собакою, котрий витягся за спиною в Мітроса.

— Нам треба йти,– сказав Леандр.– Досі нам щастило, але рано чи пізно сюди прийдуть люди, і тоді ми не зможемо дати їм гідний опір.

— Я не зможу піти,– сказав Мітрос.

— Ми дочекаємося, коли тобі буде краще,– сказав Леандр,– коли твій кашель минеться.

— Я не зможу піти,– повторив Мітрос.

— Чому? – запитав у нього Орест.

— Стара жінка сказала мені, що, коли я залишуся, тут чекатиме смерть.

— На нас усіх? – поцікавився Орест.

— Ні, тільки на мене.

— А ми? – запитав Орест.

— Вона розповіла мені про все, що буде,– відповів йому Мітрос.

— Щось погане? – уточнив Орест.

Мітрос не відповів, але кілька секунд дивився Орестові в очі, ніби вирішуючи, що йому сказати.

— Можеш нам розказати,– заохотив його Леандр.

— Ні, не можу,– відповів Мітрос.

Після цього він заплющив очі й лежав непорушно. Орест і Леандр залишили його сплячим, а самі вийшли до кухні.

Коли вони знову почули Мітросів кашель, одразу повернулися до нього. Очі його були розплющені. Він простяг руку й ухопив Ореста за зап'ясток.

— Чи ти. – почав Мітрос, але потім закашлявся.

— Тобі не треба розмовляти,– сказав Леандр,– краще відпочинь.

— Я хочу сісти.

Вони допомогли Мітросові сісти. Увесь цей час він не випускав Орестової руки.

— Чи ти їм розкажеш? – запитав він в Ореста.

— Розкажу їм що? – запитав той.

— Що я був з тобою всі ці роки, про стару жінку, про собаку й про цей будинок? Чи розкажеш ти їм про все, що з нами сталося, про все, що ми зробили?

— Розкажу кому? – запитав Орест.

Леандр поклав долоню на плече Оресту, відтягаючи його від хворого. Мітрос відпустив його руку.

— Ми розкажемо їм, що ти був щасливий,– сказав Леандр,– що за тобою був добрий догляд і що ми тебе дуже любили, що піклувалися про тебе і що з тобою не сталося нічого поганого, зовсім нічого. Ось що я їм розкажу, і Орест теж розкаже. Це буде найперше, що ми зробимо, коли повернемося додому.

— Оресте,– почав Мітрос.

— Я тут, Мітросе,– відгукнувся той.

— Можливо, те, що вона передрекла, і не збудеться,– прошепотів хлопець.

— Але що вона тобі сказала? – запитав Орест.

— Ти їм розкажеш? – іще раз спитав у нього Мітрос, ігноруючи поставлене йому запитання.

— Так. Обіцяю.

— Їм усім? Моєму батькові й матері, усім моїм братам? У мене можуть бути й інші брати чи сестри, котрих я ніколи не бачив.

— Ми розкажемо їм усім.

Після цього Мітрос знову ліг і заснув. Увечері Орест пішов до Леандрової кімнати й ліг у його ліжко, але Леандр до нього не приєднався. Натомість, він усю ніч ходив між кухнею та кімнатою, в якій лежав Мітрос. Орест до самого ранку вслухався в його кроки.

Уранці Орест, мабуть, забувся коротким сном, бо прокинувся він від доторку Леандрової руки, котрий поклав долоню на його плече.

— Мітрос перестав дихати. Уже досить давно,– прошепотів Леандр.

— А ти не пробував його розбудити? – спитав Орест.

— Він не спить,– відповів Леандр.– Він помер.

Вони просиділи над тілом товариша до самого вечора, коли сонце вже перестало пекти, і потім віднесли його туди, де раніше поховали стару. Собака біг слідом за ними, нашорошивши вуха, неначе він дослухався до якихось віддалених звуків. Коли вони були вже готові опустити Мітросове тіло до ями, в якій лежала стара, Леандр одними очима попрохав Ореста заголосити й над Мітросом. Орест підійшов ближче до краю і присів. Він тихо заспівав слова так, як їх пам'ятав, поступово стишуючи голос, аж під кінець він зробився ледве чутним.

Коли могилу було вже засипано, пес, здавалося, утратив спокій. Він посидів над нею разом з хлопцями, а потім нерішуче пішов за ними назад до будинку, тихенько підвиваючи. На кухні він сів на своє звичайне місце. Орест дав собаці їсти та пити, злегка потріпав його по голові й ніжно до нього заговорив.

Він уже знав, що Леандр готується звідси піти. Вони про це не говорили, але Орест точно знав, що Леандр збирається зробити саме це. От тільки що в такому разі станеться зі собакою?

Прокинувшись уночі, Орест пішов до Леандрової кімнати і ліг поряд з товаришем. Собака вмостився поруч. Леандр посунувся, даючи Орестові місце, а потім обійняв його і пригорнув до себе. І тільки тут Орест зрозумів, що вони обидва однаково бояться того, що з ними станеться, коли вони залишать будинок.

Він перестав спати в їхньому з Мітросом ліжку, натомість щовечора чекав, коли Леандр піде до своєї кімнати, й лягав поряд з ним. Собака теж був із ними. Орест почав з нетерпінням чекати настання ночі, щоб знову пережити ці години єднання з Леандром, а потім прокинутися поруч з ним уранці.

Однієї ночі Леандр, здавалося, ніяк не міг заснути. Він крутився та совався в ліжку якийсь час, а потім у цілковитій темряві вони з Орестом обійнялися, лежачи без сну і дивлячись один на одного широко розплющеними очима.

— Я хочу побачити свого діда, якщо він іще живий,– сказав Леандр.– Він мав лише двох синів, і один з них помер, а інший, мій батько, мав лише одного спадкоємця – мене. Можливо, дідусь на мене чекає. Іанті, моїй сестрі, було тільки десять, коли мене викрали. Зараз вона вже доросла жінка і теж на мене чекає. І мої батьки чекають, і дядьки та тітки, й інші дід з бабою, батьки моєї матері, чекають на мене теж.

— А я не знаю, хто на мене чекає,– сказав Орест.– Можливо, саме це й намагався мені сказати Мітрос, що мого повернення зовсім ніхто не чекає.

— На тебе чекає мати,– заперечив Леандр,– і Електра теж.

— Але не батько?

— Твій батько мертвий.

— Хто його вбив?

Леандр довго не відповідав, а потім притис Ореста ближче до себе і прошепотів:

— Досить і того, що він помер.

— Моя сестра Іфігенія теж мертва,– сказав Орест.

— Я знаю.

— Я бачив її смерть,– продовжив Орест.– Ніхто з них не знає, що я бачив, як вона помирає. А ще я чув її голос, чув, як кричить моя мати, бачив, як її відтягають геть.

— Як вийшло, що ти все це бачив?

— Я був на пагорбі над табором. Мене залишили гратися у двобій на мечах із солдатами, та солдати по якомусь часі втомились і я залишився сам у наметі. Я трохи поспав, але прокинувся від ревіння худоби. Тоді я вийшов з намету і ліг на землю на краю схилу, саме над тим місцем, куди привели жертовних телиць, і дивився, як їх різали. Я чув їхні крики, жахливі передсмертні крики, що линули ніби прямо з їхніх животів. А потім я побачив кров, як вона б'є фонтаном. І там був мій батько разом з іншими чоловіками, яких я теж знав. Я відчував запах крові та запах нутрощів зарізаних тварин, крові та нутрощів, що були всюди. Я вирішив побігти вниз до батька чи, можливо, знайти свою матір та Іфігенію. Але раптом я їх побачив. Вони йшли з процесією, йшли на чолі процесії; Іфігенія й моя мати йшли попереду, за ними – усі інші, а позаду них були чоловіки. Коли вони наблизилися, запала могильна тиша. Я бачив, як моїй сестрі відрізають волосся. Потім її змусили стати на коліна. Її руки та ноги були міцно зв'язані. А потім я почув її голос і голос моєї матері. Їм чимось позатуляли роти, щоб вони припинили кричати. А потім мою матір кудись відтягли, а Іфігенія спробувала дотягтися до батька, та вони відтягли її назад. А потім вони накинули їй на голову якусь шмату, щоб вона нічого не бачила. А потім чоловік, що стояв поруч з батьком, повільно підійшов до неї, тримаючи в руці ніж. Те, чим сестрі затулили рот, мабуть, випало – й вона почала кричати. Її крики були такими самими, як у телиці. А потім вона впала, і її тіло віднесли геть.

— І що сталося потім?

— Потім я пішов до намету, ліг і почав чекати. Кількоро чоловіків увійшли й запитали, чи я не хочу ще пограти у двобій на мечах, але я сказав їм, що вже награвся. А потім прийшов мій батько й почав зі мною бавитись, а потім він посадив мене собі на шию й возив по всьому табору.

— А де була твоя мати?

— Я був з людьми мого батька. Мабуть, я проспав у його наметі кілька ночей, бо я пам'ятаю, як вони дуже голосно розмовляли і як радісно кричали, коли дізналися, що кораблям уже можна відпливати, бо напрямок вітру змінився. Коли вітер змінився, увесь табір ніби збожеволів, усі бігали та поспішали. Вони й забули про моє існування, та Ахіллес помітив мене і відвів до мого батька. А потім батько знову посадив мене собі на шию і проніс через увесь табір до намету, в якому була моя мати. А потім ми зібралися й поїхали додому.

— Ти розповів своїй матері про те, що бачив?

— Спочатку я сумнівався, чи вона знає, що Іфігенія мертва, думав, можливо, вона запитає в мене чи в когось іще, що ж було після того, як її відтягли геть. Вона ж не бачила, що сталося. А я бачив усе. Моя мати нічого не бачила, а Електри взагалі там не було. Там був тільки я і ще ті люди, цілий натовп чужих людей, і з ними мій батько.

— Ти хочеш повернутися додому, до матері й Електри?

— Іноді зовсім не хочу. Але тепер усе може бути інакше.

— Нам треба вирішити.

— То ми підемо й заберемо з собою собаку?

— Нам доведеться привчити до себе собаку, якщо ми хочемо, щоб він за нами пішов. А ще доведеться запастися їжею, щоб узяти її з собою. Треба забрати з собою стільки харчів, скільки ми зможемо понести. І ще, звичайно, воду.

Орест поклав руку Леандрові на груди, щоб показати, як йому страшно. Товариш його обійняв.

Лежачи без сну всю ніч аж до світанку, Орест знав, що й Леандр не склепив повік. Він відчував, що товариш лежить з розплющеними очима й думає. Йому хотілося повернутися в ті часи, коли стара і Мітрос іще були живі, чи в ті незбагненні дні, коли його мати з Іфігенією та ним самим тільки вирушили до батькового табору, що готувався до війни і так привітно зустрів малого Ореста.

Леандр поворухнувся, й Оресту зробилося цікаво, чи настануть коли-небудь часи, коли він згадуватиме оці ночі, проведені з Леандром, ночі, коли вони були тільки вдвох, лежали без сну і шепотілись, а пес простягся за спиною, і стара з Мітросом були неподалік у своїй могилі. Орест лежав і дивився, як Леандр підвівся і почав одягатись, готуючись до прийдешнього дня. Йому теж треба вставати й починати готуватися в дорогу. Він займеться пакуванням харчів. І Орест почав подумки складати перелік усього, що їм може знадобитися в цій довгій подорожі.

Того ранку, коли вони мусили вирушити в дорогу, хлопці застали на кухні собаку, що нерухомо лежав на підлозі з висунутим язиком, начебто потерпав від спраги. Але коли йому налили води, пес не захотів її пити.

— Пес помирає,– сказав Леандр.– Він не хоче з нами йти.

Собака не виявив спротиву, коли хлопці його підняли й понесли до місця, де було поховано стару жінку та Мітроса. Вони просиділи поряд з могилою цілий день. Хтось один приносив їжу й питво, та собака від усього відмовлявся. Він лише жалібно скиглив, але скоро і це припинилося. Навіть після того, як настала ніч, хлопці продовжували сидіти над ним і шепотіти ласкаві слова, до собаки, до старої жінки й до Мітроса. А потім вони вже сиділи мовчки. Тишу порушувало лише нерівне дихання пса. А потім і дихання зникло.

Уранці, коли зійшло сонце, вони втретє почали копати. Потім поклали труп собаки до тіл старої жінки та Мітроса. Щойно це було зроблено, хлопці повернулися до будинку й узяли все, що приготували для подорожі. Леандр сказав, що вирушати треба якомога скоріше, щоб устигнути пройти значну частину дороги першого ж дня.