Будинок імен

Клітемнестра

астане час, коли тіні огорнуть мене. Я це знаю.

Але зараз я ще цілком притомна, чи майже притомна. Я пам'ятаю деякі речі – вони приходять до мене не зовсім чіткими образами, віддаленими голосами. Але найчастіше я бачу сліди – сліди людей, людської присутності, звуків. Більшість часу я ходжу поміж тіней, але часом виникає відчуття, ніби поруч є хтось, чиє ім'я я колись знала, чиє обличчя та голос для мене щось значили, хто раніше був мені дорогий, кого я, можливо, любила. Я точно не знаю.

Однак є один тьмяний образ, який наполегливо приходить до мене й не бажає танути. Це – моя мати в якийсь момент її дуже далекого минулого; вона – безпомічна, кимось утримувана. Я чую крики, її крики і крики когось із вищим голосом, когось, хто лежить на ній і тисне, а потім цей хтось її відпускає – і крики стають голоснішими, і я вже бачу фігуру, що має дзьоб і крила, що має обриси крил, які розтинають повітря, а мати лежить унизу; вона вже не кричить і не дихає, лише тихесенько пхикає.

Я відчуваю, що коли не рухатися й не говорити, то з'явиться щось іще. Але в цьому місці, де панує тиша, так важко не рухатися й не ходити. Тут присутні й ті, з ким я хотіла б зустрітися. Вони – досить близько, але не так близько, щоб можна було їх побачити чи до них доторкнутися. Я не можу згадати імен, їхніх імен. А ще я не чітко бачу обличчя, хоча бувають моменти, коли я застигаю на місці й поводжуся дуже тихо, не намагаючись ні на чому зосередитись або щось пригадати, і тоді до мене приходить одне обличчя, чиєсь лице, що його я колись добре знала. Та воно розтає перш, ніж я встигаю згадати, кому воно належало.

Я знаю, що ще бувають і почуття. У цьому й полягає відмінність між тим, де я є зараз, і світом, в якому я жила колись. Я знаю, що був час, коли я відчувала лють і відчувала горе. Але тепер я втратила здатність відчувати і лють, і горе. Можливо, я витаю в цих просторах лише через те, що не повністю втратила якесь інше почуття. Можливо, те почуття називається любов. Є хтось, кого я і досі люблю чи любила та захищала колись, але я в цьому не впевнена. До мене не приходять нічиї імена. Приходять деякі слова, але жодне з них мені не потрібне, бо імена не приходять, а я хочу, щоб приходили імена. Якщо я зможу назвати потрібні імена, тоді знатиму, кого любила, і зможу їх знайти чи хоча б знатиму, як їх побачити. А коли надійде слушна година, я зумію заманити їх до царства тіней.

Ніхто в тому їхньому світі не знає, як мало тут усього є. Це – суцільна порожнеча, дивність і тиша. Майже ніякого руху. Бувають тільки відлуння, наче віддалений звук води, що тече між камінням, іноді ці відлуння, здається, наближаються, та все одно вони звучать приглушено, нечітко. Якщо ж я дослухатимуся дуже уважно, вони взагалі зникнуть.

Можливо, у тому іншому світі щось не скінчилося, щось, що почалося, ще коли я була жива, і тепер воно тягнеться за мною, як слова, що мусять бути вимовлені, як слова, що від мене втекли колись, але тепер прийдуть чи мусять прийти, чи тільки можуть прийти, доки я тут витаю. Але на це знадобиться час. Я не знаю, скільки часу маю чи скільки часу тут узагалі є. Але я точно знаю, що колись, усе ж таки, муситиму розчинитися, я не можу лишатися вічно в цьому стані. Я розчинятимуся поступово. Урешті-решт, я вже не знатиму геть нічого. Єдина моя надія – це ще один сплеск, що дозволить мені на якусь мить, хоча б на кілька годин, повернутися до того світу і бути там, ніби я ще жива.

У призначений час з'являється пам'ять, що з'єднує та зв'язує, а потім зникає. Це вже майже щось. Якась примарна думка, що от-от має сформуватись, але ніколи не формується до кінця. Як і фігура з крилами, вона наближає мене до того, що колись було чи мусило бути. Я живу на внутрішній поверхні того, що має сутність. Я можу відчувати потужні сплески чиїхось сильних бажань, що пролітають повз мене й зникають удалині.

Отож, у мене тільки й залишилися сірі сліди та здогади.

Саме такий вигляд і мусить мати зворотний бік тіні чи позачасся. Якісь лінії та форми, що мали значення колись або, можливо, і досі мають, однак тут і зараз видаються зовсім випадковими. Якби я тільки могла збагнути їх призначення чи пошепотітися з тим, хто їх створив. Це бажання є дуже близьким до справжнього відчуття, чи, принаймні, мені так здається. Я залишатимуся тут іще скількись годин або днів, або років. Цей час уже визначено наперед. Я пробуду тут не менше, не більше.

Заплутаність, блукання манівцями прийшли на зміну правді та знанню, на зміну реальності й усьому матеріальному. Цей простір, в якому я зараз перебуваю, як печальний дарунок, що його мені принесли, але по якомусь часі заберуть назад.

А потім прийшло слово, слово, в якому я впевнена. І це було слово «сон». І щойно це слово прийшло, одразу ж я зрозуміла, що воно означає. Тепер я згадала, якими бувають сни, точніше, якими вони могли бути, а ще я збагнула, що в цьому позачассі я не сплю, що все, що зі мною діється, не є сном. Усе це – реальність, усе це – моя дійсність.

А потім почали з'являтися й інші слова. Вони спалахували, як зірки у вечірньому небі. Я гарячково намагалась усі їх утримати, та вони не бажали мені піддаватися. Вони випадали чи згасали, чи летіли від мене геть. Одначе навіть погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти приблизно їхню важливість і те, що деякі з них іще до мене повернуться. Вони, як місяць у повні, освітлять моє нічне небо в царстві тіней і будуть частиною тієї химерної остаточності, що є моїм проводирем.

Я блукала коридорами палацу, в якому колись жила. Я майже пригадувала деякі речі, що тут відбулися. Була якась фігура в саду чи на сходах, що вели до саду, вона важко дихала й важко дивилась. Але потім – нічого. Потім – лише тиша порожнього саду. А ще за мить уже не було і саду, залишилася тільки якась порожнеча.

Але я була ще притомною. Я чекала, знаючи, що так буде не завжди, що настане час, і все зміниться. Я усвідомлювала, що одного разу я знов опинюся в цих коридорах і тоді вже комусь із вартових буде не складно мене помітити, треба буде лише мені щось сказати чи швидко пройти, щоб вони відчули звук або ж рух повітря. І тоді я потроху почала розуміти, навіщо тут перебуваю та кого шукаю. Його ім'я так до мене й не прийшло, і обличчя його я теж поки-що не могла пригадати, але я вже відчувала, що він – десь поряд.

Я могла собі уявити, як один вартовий, той, що мене помітив, радиться з іншим, а потім вони вже разом ідуть до того, кого я шукаю, чи до його товариша, що тепер ним опікується.

Мій чоловік мертвий, і моя донька теж. Вони вже перетворилися на справжні тіні. Моя друга дочка живе тут, але шукаю я не її. Я шукаю тут свого сина.

Я притомна, але слова, що їх я колись знала, тепер сплять. Іноді вони перевертаються з боку на бік уві сні чи видушують із себе якийсь нічний звук, але потім деякі з них теж прокидаються. Часто, хай навіть на мить, вони розплющують очі і майже впритул мене розглядають. Я дивлюся їм у вічі, щоб вони мене запам'ятали й не забули навіть тоді, коли знову поринуть у сон. А потім я вивчаю їх у всій їхній інертності. Я пильную за кожним їхнім рухом. Я вмію розрізняти їхні глухі стогони в нічній пітьмі, такі виразні на тлі їх глибокого дихання. Я навчилася бачити, як вони простягають до мене руки, щоб я їх витягла.

Тепер я вже знаю, у чому полягає різниця між ніччю і днем. Я впізнаю тишу, що спускається на сад і на коридори вночі, тишу, порушувану лише обережними рухами вартових, а ще – котів. Ця реальність належить мені, у цей час я можу вільно блукати палацом. Коли я приходжу з саду, то цілком усвідомлюю, що вартові відчувають коливання зрушеного мною повітря. І тепер для того, щоб вони дізналися про мою присутність, необхідна лише одна річ – звук. Жест, що примусить їх діяти.

З часом я збагнула, що почую його ім'я, ім'я мого сина, що тоді зможу його прошепотіти, вимовити дуже тихо, наче якесь замовляння. Воно до мене прийде, коли я найбільше цього потребуватиму.

— Оресте,– прошепотіла я однієї з таких ночей і тихо зникла серед тіней.

— Оресте,– повторила я, дозволяючи своєму голосу прокотитися відлунням по коридору.

Я побачила, як двоє вартових бігають туди-сюди в пошуках того, хто це сказав, а потім викликають третього – товариша мого сина – і вже всі разом перевіряють усі двері, кутки та закапелки.

Я дочекалася, коли він піде, а потім прошепотіла на вухо одному з вартових:

— Скажи Орестові, що це його мати. Він мусить вийти сам у коридор. Він мусить бути сам.

Вартовий, схоже, намагався кинутися навтьоки, але потім стримався й залишився стояти на місці.

— Скажи це ще раз,– попросив він дуже тихо, схиливши голову.

— Скажи Орестові, нехай вийде сам у коридор,– вимовила я.

— Зараз? – запитав він.

— Дуже скоро. Орест мусить прийти дуже скоро.

— Ти збираєшся йому якось зашкодити?

— Ні, я не збираюся йому зашкодити.