Будинок імен

Орест

аміння, зібране хлопцями для захисту від собак селянина, було дуже важким і сповільнювало рух. Коли вони вийшли, було ще досить рано. Дорогою Леандр говорив про стратегію і тактику так захоплено, що Орест зрозумів, так він намагається відволікти їх обох від думок про Мітроса, про стару й про те, що вони щойно покинули будинок, де були всі ці роки в безпеці, і тепер уже, хай би що сталося, напевно, ніколи його вже не побачать.

Наблизившись до того місця, де їх минулого разу залишили пси, товариші зробилися дуже пильними й обережними. Невдовзі Леандр щокілька кроків почав підносити палець до губ на знак того, що треба зупинитися й прислухатися. Але чути було лише переривчасте щебетання пташок і віддалене ревіння моря, що накочувалося хвилями на прибережні скелі.

Коли вони дісталися будинку селянина, він виявився занедбаним, а можливо, і давно покинутим. Хлопці постояли, оглядаючись назад, а потім – у різні боки. Ідучи зарослою стежкою, що вела до вхідних дверей, Орест уважно дослухався, та не почув ні гавкоту собак, ні мекання кіз. Вхідні двері напівструхлявіли й, коли він штовхнув їх, легко піддалися, болісно зарипівши не змащеними петлями.

Орест відновив у пам'яті всю ту сцену, коли вони з Леандром і Мітросом стояли тут, оточені собаками, коли в сараї були кози і все обійстя дихало атмосферою родинної згоди та затишку. Тоді їх дуже налякала ця пара, але що ж, цікаво, змусило їх піти. Орест намагався вгадати, чи селян щось (або хтось) налякало, чи, можливо, рішення залишити ці місця було обміркованим і виваженим.

Через те, що вони очікували нападу, були готові до того, що селянин спустить на них собак, щойно зауважить їхнє із Леандром наближення, через те, що вони були уважними й обережними всю дорогу, ця порожнеча, ця тиша та безлюдність сповнили їх почуттям, близьким до розчарування. Якийсь час вони розгублено дивились один на одного, й Орест усвідомив, що його товариш також виявився зовсім не готовим до побаченого.

Леандр махнув Орестові, мовляв, треба рухатися далі. Він сказав, що одну сітку з камінням треба кинути тут, але іншу буде розумно нести з собою і далі, щоб мати чим відбиватися від собак, які можуть зустрітися їм дорогою.

Вони пішли на схід сонця. Дивувало їх те, що довкола не було видно жодної ознаки людського поселення, лише в низькій рослинності пробігали лиси та зайці, що налякано від них утікали, а зі звуків було лише стрекотання коників і співи пташок. Інші будинки, повз які вони проходили пізніше того дня, теж виявилися давно покинутими: якісь спалені, якісь ущент зруйновані.

Орест не мав би нічого проти, якби Леандр сказав, що їм потрібно повернутися до будинку старої, що сьогоднішня подорож була нічим іншим, як корисною розвідкою прилеглих територій. Але було схоже, що Леандр усерйоз намірився іти далі.

— Якщо ми хочемо бути в безпеці, доведеться дертися вгору,– сказав Леандр.– Якщо ми і далі йтимемо цими шляхами, дуже скоро неодмінно когось зустрінемо. А в горах будуть струмки, і, якщо економити, то їжі нам вистачить іще на два чи три дні.

— Як довго нам іще йти до палацу? – запитав у нього Орест.

— Важко сказати. Однак я впевнений, що це – найліпший шлях. Я вмію визначати напрямок за сонцем.

Орест кивнув. Він відчував, що той час, який вони провели вдвох у будинку старої, уже мало що значить для Леандра. Для нього це все – уже минулий час. Тепер його цікавить виключно їхня подорож і те, як зробити її безпечною.

Хлопці подерлися гірськими схилами, а потім їм пощастило знайти перепелині яйця та дикі фрукти. Відпочивши декілька годин, вони знову рушили далі. Леандр регулярно дивився в небо, та Оресту все одно здавалося, що товариш не завжди знає, яку стежку обрати. Гірські стежки всі, як одна, крутилися та зміїлися в різні боки, тому важко було передбачити, де зрештою опинишся.

Палац стояв у долині. Тому вони могли як завгодно довго дертися на скелі та спускатися стрімкими схилами – усе одно, щоб до нього дійти, треба було два повні дні, чи навіть три, рухатися густо заселеною рівниною. Орест міркував, що, коли вони дійдуть до людського поселення, можна буде назвати себе та запропонувати якусь винагороду тому, хто супроводить їх до палацу, однак, і він це чудово розумів, їх із Леандром легко могли викрасти знову.

Коли скелі змінилися невисокими пагорбами, Леандр зумів зробити пастку, до якої впіймався кролик. Хлопець убив його, а потім зібрав трохи хмизу й, помучившись, усе ж таки розпалив багаття. Хлопці були голодні, однак їм було дуже важко їсти м'ясо, майже обвуглене зверху та майже сире всередині.

Коли вони пройшли ще деяку відстань, то натрапили на отару овець. Товариші зупинились і дуже уважно прислухались.

— Може таке бути, що ми опинилися набагато ближче, ніж гадаємо,– сказав Леандр.– Або ж ми цілий день рухалися не в тому напрямку. Треба було просуватися в глиб долини.

Орест припускав, що оскільки тут пасуться вівці, десь поруч мусить бути якесь село чи, принаймні, хутір із кількома будинками. Та довколишній пейзаж робився дедалі більш диким, а невдовзі в обличчя почав віяти сильний вітер, від якого свистіло у вухах.

— Ми що, ідемо до моря? – запитав Орест.

— Не знаю,– відповів Леандр.– Принаймні, тут ми – у безпеці. Найважливіше – бути напоготові, постійно пильнувати. За нами можуть стежити навіть зараз.

Орест огледівся навколо і зрозумів, що, дійсно, вони з Леандром у цьому безбарвному й одноманітному пейзажі перебувають на видноті, і коли хтось, навіть ціла група людей, виявить бажання за ними простежити, то легко це зробить, ховаючись у довколишній сірості.

Тож, їм нічого не залишалося, як рухатися вперед. Орест і без Леандрового пояснення розумів, що, коли вони спустяться з пагорба, вітер уже не буде таким потужним і можна буде знайти якийсь прихисток.

Коли свистіння вітру припинилося, з'явився туман, що спочатку клубочився й закручувався спіралями, а потім дедалі більше розпросторювався і закривав огляд. Іноді крізь нього ще проривалося сонячне світло, і вони мали змогу побачити місцевість далеко попереду, та поступово він густішав і огортав їх тугим коконом вологої пітьми. Тоді хлопці були змушені тулитися один до одного.

Ідучи зовсім близько до Леандра, Орест покинув думати про те, що хоче їсти, про те, що хоче пити, він навіть не відчував утоми. Тулячись до дружнього Леандрового плеча, він відчував його міць, його палке бажання та націленість на мету, і від цього Орестові ставало затишно та спокійно.

Пізніше, коли туман розвіявся, вони побачили невисокий гірський кряж, з якого стікав стрімкий потік. Хлопці присіли на його березі й почали жменями черпати воду, щоб, нарешті, втамувати спрагу.

— Я знаю, де ми є,– сказав Леандр.– Якщо пройти ще півдня, буде селище. Я тут був колись зі своїми дядьками та двоюрідними братами. Ми полювали в цих місцях. Із того селища походить родина моєї матері. Якщо ми туди дійдемо, опинимося в безпеці. Там і зараз іще живуть її брати. Але нам слід бути дуже обережними, бо дорогою траплятимуться будинки, і я не знаю, хто в них мешкає.

Орест відчував, як зростає Леандрова рішучість. Вони тепер ішли навіть швидше, ніж досі, а товариш, здавалося, зовсім поринув у світ своїх власних думок. З боку це мало такий вигляд, ніби він уже досяг кінцевого пункту призначення.

Усі будинки, повз які вони проходили, виявилися порожніми, а пошуки хоч якихось харчів не принесли ніякого результату. Будинки не зазнали руйнування, та було схоже, що з них усі виїхали вже досить давно.

— Леандре,– покликав Орест.

— Що? – відгукнувся товариш.

— Гадаєш, буде мудро, якщо я піду з тобою?

— Чому ні?

— Через мого батька чи через матір.

— Думаю, ліпше не казати їм, хто ти є. Ми просто скажемо, що ти – один із викрадених хлопців, от і все.

Орест зрозумів, що Леандр це придумав уже давно і тільки тепер озвучив.

Коли вони підійшли до будинку, в якому мешкала родина його матері, Леандр голосно викрикнув своє ім'я. Зовсім скоро на подвір'ї почали з'являтися люди, вони підбігали до хлопця, обіймали його та радісно вітали, повторюючи знов і знов його ім'я. А одна жінка навіть заплакала й сказала, що Леандр має голос свого діда й вона б упізнала його будь-коли та будь-де.

Орест стояв осторонь, доки один із чоловіків, нарешті, зауважив його присутність. Його імені названо не було, та все одно Леандрові родичі запросили Ореста ввійти і виявили до нього майже таку саму гостинність, як і до Леандра. Він бачив, як шанобливо вітають товариша нові й нові родичі та з якою гідністю Леандр сприймає їхню повагу.

За той день і ніч, що хлопці провели в будинку, до Ореста було промовлено заледве десяток слів. З цього хлопець зробив висновок, що Леандр, мабуть, попередив своїх родичів, аби вони не поводилися в присутності Ореста занадто вільно.

Опинившись у відведеній йому кімнаті, Орест очікував, що й Леандр теж тут спатиме. Та Леандр до нього не приєднався. Натомість, він прийшов уранці, щоб розбудити Ореста та повідомити, що вони проведуть у будинку цілий день і підуть уночі, коли зійде місяць і в його світлі буде безпечно рухатися густо заселеною місцевістю.

Коли вони зібралися й вирушили в дорогу, з ними спочатку пішли двоє Леандрових дядьків, які провели їх до перехрестя доріг. Знову залишившись наодинці з товаришем, Орест відчув нестримне бажання розпитати в нього, про що він зумів дізнатися стосовно подій, які відбулися за всі ці роки, доки їх не було.

— Усе погано,– сказав Леандр.

— Де?

— У мене вдома,– відповів Леандр.

Але він не пояснив чому.

— Мусимо спочатку йти до мене додому,– по якомусь часі продовжив Леандр.– Ми обидва.

— Чому? – не зрозумів Орест.

— Саме це мені порадили. І цього разу я скажу їм, хто ти є.

— Чи жива ще моя мати? – запитав у друга Орест.

Після цього вони якийсь час рухалися мовчки. Леандр ішов поруч з Орестом і час від часу переплітав із ним руки, тримав його долоню у своїй або навіть обіймав його стан. У такий спосіб вони повільно крокували дорогою під покровом ночі. Це заспокоювало Ореста, хоча він водночас і розумів, що таким чином Леандр, можливо, намагається йому сказати, що так, зараз вони разом, але невдовзі розійдуться, і те, що було з ними в будинку старої, більше ніколи не повториться.

Коли розвиднілось, Орест помітив у Леандрові якусь нову легкість і навіть зупинився в зачудуванні, розглядаючи кожну рису його обличчя. Хлопець не хотів руйнувати ці чари, запитуючи в Леандра, як довго він житиме в його домі. І, звичайно ж, вони не обговорювали того, що буде, коли родина Мітроса дізнається про їхнє повернення й захоче спитати в них про свого спадкоємця.

Тепер вони проходили повз будинки й упізнавали їх. На них гавкали собаки, та Орест відчував, що ніякої небезпеки немає. Невдовзі вони опинилися в місці, де Орест міг би звернути, якби збирався піти до палацу, однак він мовчки попрямував за Леандром до будинку, в якому жила його родина.

Біля свого будинку Леандр клацнув пальцями та свиснув, і тоді до нього підбіг один із домашніх псів. Леандр щось до нього прошепотів і погладив собаку по голові, а той потерся об його ноги, як навіжений, вимахуючи хвостом. Леандр опустився на коліна та притулився щокою до собачої морди. Навколо них швидко зібралися всі домашні собаки, у супроводі яких хлопці пройшли до задньої частини будинку.

Було цілком ясно, що всі мешканці ще міцно сплять. Оресту стало цікаво, що далі робитиме його друг, кого він покличе – батька чи матір – чи, можливо, вигукне дідове ім'я або ж захоче викликати спочатку свою сестру. Натомість, Леандр смикнув усі двері по черзі, однак жодні не піддалися. Будинок був міцно замкнений. Тоді вони посідали на сходах і мовчки чекали та слухали, аж доки служниця, що вийшла набрати води, відчинила двері та побачила їх.

Вона випустила з рук ємність для води й налякано кинулася назад до будинку. Та Леандр устиг її впіймати. Він однією рукою вхопив служницю за зап'ясток, а другою затулив їй рота, після чого тихим голосом пояснив, хто він такий. Орест стояв поруч із другом, який говорив служниці, що не хоче, аби вся родина одразу ж прокинулася від звістки, що він повернувся, треба просто накрити на стіл і подати сніданок для нього і для Ореста, ніби сьогодні – звичайний день, ніби ніякого викрадення й не було.

Служниця помітно нервувала, накриваючи на стіл і подаючи їм яйця та в'ялене м'ясо, хліб і сир, оливки та питво. Навіть знову взявши до рук відро, вона занепокоєно оглядалася на несподіваних відвідувачів, коли виходила надвір, і потім, повернувшись уже з водою, усе одно трималася від них подалі.

Мати Леандра була першою з родини, хто ввійшов до кімнати. Щойно побачивши хлопців, вона зойкнула та кинулася бігти коридором, що вів до спалень. Леандр пішов за нею, а Орест почув, як жінка кличе всіх своїх родичів, аби вони швидше вставали та збиралися в котрійсь із кімнат, де можна буде замкнутися.

— Вони повернулися,– кричала вона.– Вони знову до нас прийшли!

Леандр швидко ішов коридором за матір'ю, викрикуючи своє ім'я, голосно пояснюючи, що він повернувся додому. Та ніщо зі сказаного ним не змогло стишити зойків і плачів, що долинали зі спалень. Побачивши, що діється, він повернувся до кухні.

— Можеш піти до них і сказати, що я – Леандр, що я повернувся? – заговорив він до служниці.

— Вони мені не повірять,– відповіла жінка.

— Ти можеш відрізати пасмо мого волосся й показати його моїй матері,– запропонував він.

— Твоє волосся змінилося,– відповіла вона.– Ти весь змінився. Я й сама тебе не впізнала.

— Невже ти не зможеш їх переконати?

— Вони налякані. Бояться відколи забрали старого.

Леандр похмуро подивився на Ореста. Товариш, здавалося, зовсім не здивувався, з чого Орест зробив висновок, що цю новину йому вже повідомили в домі родичів його матері.

Леандр стояв біля кухонних дверей.

— Я – Леандр,– закричав він.– Мене викрали, але я втік і ось тепер повернувся. Будь ласка, виходьте. Я – за столом. Я – Леандр.

Він повернувся до столу та сів.

— Давай просто снідати,– запропонував він Орестові.– Рано чи пізно хтось із них усе одно муситиме вийти.

Оресту кортіло втекти подалі звідси. Він розумів, що зараз Леандр заледве його помічає. Їхній приїзд, вочевидь, ретельно спланований Леандром, обернувся для нього цілковитою поразкою. Доки вони їли під таким самим полохливим і знервованим поглядом служниці, ніхто до них так і не вийшов. По якомусь часі Леандр вийшов з будинку та почав стукати у вікна й кричати на повен голос, що він – Леандр, що він повернувся.

Першою з'явилася молода жінка. Вона стояла на порозі кухні й витріщалася на відвідувачів, не вимовляючи ні слова. Вона і досі була в нічній сорочці. Орест бачив, яка вона висока, яке чорне волосся та темні очі має. Коли ж Леандр устав зі стільця і зробив до неї крок, аби обійняти, молода жінка сполохано відсахнулася від нього.

— Ми хочемо, щоб ви йшли геть,– сказала вона.– Ми вже достатньо страждали. Кого тепер ви бажаєте забрати?

— Іанто,– звернувся до неї Леандр.– Ти – моя сестра. Чи є щось таке, що довело б тобі, що я – твій брат Леандр?

Вона болісно зойкнула, а потім побігла геть коридором.

Невдовзі вони почали з'являтися поодинці та по двоє, зупиняючись на порозі кухні – Кобон і Раїса, батьки Раїси, мати Кобона Дація і ще одна пара з кількома дітьми, про яких Орест подумав, що вони, напевно, належать до численних родичів Раїси.

Раїса першою пройшла через кухню та торкнулася Леандра.

— А це хто? – запитала вона, показуючи на Ореста.

— Орест,– відповів Леандр.

— Що він тут робить? – запитала Раїса.

— Він утік зі мною.

— А Мітрос?

— Ми мусимо піти й повідомити його родині, що він помер,– відповів Леандр.

Раїса видобула з себе якийсь звук, подібний до гіркого сміху.

— Немає куди іти,– сказала вона.– Їх усіх убито чи забрано.

— Кого «усіх»?

— Усіх із родини Мітроса.

— Коли?

— Тоді ж, коли й було забрано чи вбито твого діда.

— Я цього не знав,– сказав Леандр родичам, котрі уважно на нього дивились.– У селищі мені про це не сказали.

Поволі Іанта знову наблизилася до нього. Вона почала торкатися спочатку Леандрового обличчя, потім плечей, спини, грудей. Але всі інші й досі не відходили від порога.

— Ми думали, що ти мертвий,– сказала Іанта.– Мине трохи часу, перш ніж ми повіримо, що ти живий.

— Хтось бачив, як ви сюди йшли? – запитав Кобон, ідучи через кухню.

— Ні, жодна жива душа,– відповів Леандр.

— Ти впевнений?

— Так.

— Чому він прийшов сюди з тобою? – поцікавився Леандрів батько, указуючи на Ореста.

— У селищі мені сказали, що так буде безпечніше,– пояснив Леандр.

— Авжеж, це дуже мудро,– сказав Леандрів батько.– Він має залишитись тут і пожити в нас якийсь час, щоб вони не дізналися про ваше повернення.

— Хто не повинен дізнатися? – запитав Орест.

— Твоя мати й Еґістус,– відповів Кобон. Ненависть у його голосі, здавалося, була матеріальною.

Леандр і Орест за проведені разом роки призвичаїлися до зрозумілих тільки їм певних натяків і сталих фраз, що могли здатися сторонньому слухачеві якоюсь таємною мовою. У будинку старої їхні розмови про погоду, худобу та щоденні господарчі справи містили багато жартів і навіть кпинів, які стосувалися неспроможності кожного з них щось зробити. Але тепер, у присутності великої родини, їм доводилося стримуватися та змінювати стиль спілкування. Те, як вони говорили один з одним, здавалося, дуже непокоїть усіх інших, тому вони намагалися більше мовчати.

Орест помітив, що кожен у цьому домі постійно піклується про інших. Кобон щодня виходив, аби перевірити запаси харчів чи сходити на ринок, однак щоразу він повертався з розправленими плечима і похмурим поглядом. Орест швидко збагнув, що єдиною новиною, яка цього чоловіка цікавила, було тільки одне – місцезнаходження його батька. Однак Кобон нічого не говорив, і це, вочевидь, означало, що ні у вузьких завулках, ні на ринковій площі йому не вдалося дізнатися нічого нового.

Тільки Іанта, здавалося, не засуджувала те, як Леандр і Орест розмовляли поміж собою, щоправда виявляла вона це, тільки коли залишалася з ними наодинці. Увесь інший час, коли поруч були члени родини, вона, як і решта, усім своїм виглядом висловлювала несхвалення фамільярності та грубих жартів цих двох прибульців.

У перші дні вони кілька разів намагалися поговорити про своє викрадення, про те, як змогли втекти, про самотній будинок на березі моря та про стару, однак усі на них дивилися з таким нерозумінням і відстороненістю, що хлопці швидко замовкли. Кожен із родини постійно намагався обійняти Леандра й розповісти йому про ранок після його викрадення, та жодному не хотілося чути про те, де і як жилося самому викраденому хлопцеві. Його не було з ними, от і все, що їх цікавило, от і все, через що вони страждали.

У будинку, як невдовзі виявив Орест, чоловіки усамітнювалися для якихось таємничих розмов, що велися пошепки. Леандр брав у них участь, а от його, Ореста, ніколи не запрошували.

Оскільки батько Раїси вже був у такому віці, що не міг говорити пошепки, Орест чув, як він наполягав на тому, що Леандрові слід повернутися в будинок братів його матері, а потім разом із дядьками вирушити на пошуки зниклого родича, котрий воював з Агамемноном і повернувся переможцем тільки для того, щоб бути відконвойованим у невідомі краї із захопленими ним же рабами.

Орест чув, як старий сказав, що тепер, коли вартові та наглядачі зробилися більш ледачими та менш пильними, колишні солдати Агамемнона вже готові до повстання. Так, визнавав старий, варта і досі добре озброєна, хоч і не так, як раніше, і її здолати буде нелегко, проте іншого такого ж сприятливого часу може взагалі не настати. Леандрові вже дуже скоро доведеться збиратися в дорогу.

Повільно і цілком, як здавалось Орестові, обмірковано, родичі повернули Леандра до звичного в їхньому колі способу спілкування, ще більше відірвавши його від Ореста та їхнього спільного минулого. Роблячи це, вони фактично зовсім не звертали уваги на самого Ореста. Коли Леандр помітив такий стан речей, то, здавалося, дуже зніяковів і спробував залучити друга до загальних розмов і взагалі до життя в будинку, однак із цього нічого не вийшло.

Коли ж Орест сказав йому, що хоче повернутися додому, Леандр не висловив здивування.

— Твоя сестра щодня після полудня ходить на кладовище,– сказав Леандр.

— Ти її бачив?

— Моя мати й моя сестра бачили.

— Якщо ми туди підемо, ми зможемо її побачити?

— Варто тобі лише вийти за поріг цього будинку, тебе одразу ж помітять і захочуть повернути до палацу.

— Чи є щось, чого я не повинен їм говорити?

— Не кажи їм, що дорогою назад ми ночували в будинку родичів моєї матері. А ще не розповідай їм нічого з того, що ти почув у цьому будинку.

— А що я прийшов назад разом із тобою, про це мені можна сказати?

Леандр трохи повагався з відповіддю, а потім сказав:

— Мій батько не хотів привертати сторонньої уваги до мого повернення. Ось чому він запропонував тобі пожити з нами. Він не хотів, аби вони дізналися. Та зараз він погоджується, що, можливо, тепер тобі ліпше піти звідси. Хтось може про щось почути. Можливо, усім було б краще, якби ти розповідав якомога менше.

— Щось іще?

— Якщо ти зумієш дізнатися щось про мого діда, навіть якусь дрібницю, будь ласка, дай нам знати.

— Хто його полонив?

— Оресте, ліпше не питай!

— Його викрав Еґістус?

— Хтось до нього близький. Можливо, це був хтось із людей, наближених до Еґістуса.

— Я зроблю все, що зможу.

По кількох днях, після полудня Дація й Іанта завулками та бічними вуличками провели хлопців на кладовище. Сховавшись за надгробком, Орест дивився на Електру, котра стояла над могилою, шепотіла молитви та здіймала руки до неба.

— Це – могила твого батька,– прошепотіла йому на вухо Дація.

Орестові було важко повірити, що його великий, енергійний батько, а саме таким він його пам'ятав, лежить у землі, перетворившись на голий кістяк.

Поволі вони наблизилися до могили; Дація й Іанта трималися на відстані. Коли Електра підвела голову, Орест відчув нестримне бажання підійти й обійняти її, та не менше йому й хотілося цього не робити, бо ж сестра уособлювала реальність у всій її неприкритій трагічності, а йому так подобалося залишатись у дбайливо створеному для самого себе м'якому коконі чекання та невідомості.

Спочатку вона не дивилася на Ореста, а звернула увагу на Леандра. Але потім зупинила погляд на Орестові й уже нікого й нічого більше не помічала.

— Мої молитви було почуто. Боги зглянулися наді мною.

— Я привів його додому,– м'яко звернувся до неї Леандр.– Я уберіг його від усіх небезпек і неушкодженим привів до тебе.

Кількоро палацових охоронців кинулися до них із різних боків іще до того, як Леандр відійшов від Ореста й Електри та приєднався до своєї бабусі й сестри. Орест дивився йому вслід, але Леандр не озирнувся.

Вартові бігли попереду, аби сповістити Орестовій матері, що її син нарешті повернувся. Доки вони з Електрою йшли стежкою, що вела від кладовища до палацу, їхня мати самотньо стояла, абсолютно беззахисна, цілковито вразлива. Коли ж Орест був уже зовсім близько від неї, вона здійняла руки до неба.

— Моє найбільше бажання здійснилося,– сказала вона.– І я мушу виявити вдячність.

Мати обійняла його й повела за собою до палацу, дорогою викрикуючи накази, щоб приготували Орестову кімнату, щоб подали його улюблені страви, щоб негайно знайшли Еґістуса, хай де б він зараз був. Вона все обіймала й обіймала Ореста, цілувала його й оглядала з усіх боків, а потім наказала привести найкращого кравця, котрий пошиє новий одяг, належний її синові.

Коли з'явився Еґістус, Орест вирішив наслідувати приклад Леандра, пригадавши, як гідно та відсторонено він поводився, коли зустрівся зі своїми родичами в селищі, й угадавши намір Еґістуса, ухилився від обіймів материного коханця, наче мав на думці щось набагато важливіше та значуще. І весь час він відчував на собі уважний погляд Електри.

Наступного дня, коли влаштували першу примірку, мати увійшла до його кімнати й крутилася навколо Ореста, даючи кравцеві розумні поради, щодо крою та інших дрібниць. Вона вся була уособленням тепла, щирості та радісної готовності допомогти.

— Ти так виріс,– щебетала вона.– Ти зробився вищим за свого батька.

Тінь набігла на її веселе доти обличчя, й у голосі зазвучали нотки чогось дуже схожого на знервованість.

— Мені треба дещо в тебе спитати,– сказав Орест.

— Напевно, ти хочеш дізнатися про дуже багато речей.

— Так, але саме зараз я хочу спитати в тебе, чи ти знаєш бодай щось про Леандрового діда.

— Я нічого про нього не знаю,– відповіла мати.– Нічого, зовсім нічого.

Її щоки почервоніли, коли вона дивилася в очі синові.

— Ми пережили дуже важкі часи,– продовжила вона.– Існує багато чуток. Це вони попросили тебе дізнатися?

— Ні. Але вони сказали, що його було викрадено. Вони хвилюються.

— Це дуже прикро. Але я вважаю, що ліпше не втручатися в те, що я називаю суперечністю між родинами. Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Орест кивнув.

— Найважливіше для нас, що ти нарешті знову вдома. Можливо, нам узагалі не треба ні про що інше думати прямо зараз.

Навіть попри те, що мати й сестра ставилися до Ореста, як до дитини, постійно запитуючи, чи не хоче він добавки, чи зручно йому, чи м'якою була постіль, усі інші в палаці ставилися до нього з гідною дорослого чоловіка повагою, а часом і з благоговійним острахом. Для охоронців і слуг він був сином свого батька, котрий повернувся, щоб зайняти місце, належне йому по праву.

Це означало, що йдучи коридорами чи залишаючись час від часу на самоті, Орест відчував власну значущість, починав розуміти важливість своєї ролі. Однак іноді було схоже, що він і досі живе в будинку Леандрової родини. Мати мала неприємну звичку постійно уривати розмову своїми подяками богам за Орестове повернення і розповідями про те, як сильно за ним усі сумували та як багато зробили вони з Еґістусом, щоб визволити сина.

Як і мати, Електра, здавалося, була щасливішою, коли розповідала братові про те, як тяжко їй жилося без нього, і про свою радість через його повернення. Орест швидко виявив, що вони обидві робилися дивно знервованими за першої ж його спроби заговорити. Варто було Орестові тільки спробувати щось сказати, як мати чи сестра одразу ж ставили нові й нові запитання, що стосувалися його комфорту чи ситості, ніби він і досі був дитиною, маленьким сином, молодшим братом, якого було злісно викрадено й щасливо повернено додому.

Як і Леандрова родина, мати й сестра, наскільки Орест це зрозумів, зовсім не цікавилися тим, де він увесь цей час був, як йому там жилось і що взагалі сталося. Зустрічаючись із ним, Еґістус завжди всміхався, а на трапезах дозволяв домінувати Клітемнестрі, сам же час від часу темнів лицем і виходив із зали, коли до нього підходив один із його фаворитів з якимись, вочевидь, неприємними новинами.

Від самого початку Ореста попередили, щоб він не забував про власну безпеку. Зазвичай, декілька охоронців супроводжували його скрізь, де він ходив. Однак одного разу він зумів відвернути увагу охоронців і втік із палацу, щоб ні ким не поміченим піти до Леандрового будинку. Та Раїса – мати товариша – прийняла Ореста досить холодно й повідомила, що Леандра немає в місті і де він є, невідомо.

Одного дня, коли він у материному покої сидів за столом разом із нею, Електрою й Еґістусом, якось так сталося, що теми для легких розмов вичерпалися, бо всі деталі Орестового самопочуття, ситості та зручності було вже обговорено. У кімнаті відчутно зростало напруження. Він переводив погляд з одного співрозмовника на іншого, намагаючись угадати, хто з них наважиться заговорити про щось більш серйозне. Хлопець майже чув думки, що снували в материній голові, доки вона підшукувала безпечну та заспокійливу тему розмови.

— Знаєш,– нарешті заговорила вона,– щоранку тут збирається черга людей, що бажають поговорити зі мною про права власності на землю чи воду, отримати від мене пораду стосовно задавнених сварок чи спадку. Еґістус каже, що це вже занадто, що цих людей треба відсилати назад, що дехто з них може навіть бути небезпечним. Але я їх знаю. Я знаю їх іще з тих часів, коли був живим твій батько. Вони приходять тому, що довіряють мені, як довіряли твоєму батькові. Іноді я дозволяю декому з них увійти до палацу. Часом цього буває достатньо і для тих, хто приходить сюди, і для тих, хто залишається назовні. Я приймаю їх у кімнаті, де колись відпочивали охоронці твого батька. Я там сиджу, я їх вислуховую. По якомусь часі, Оресте, ти муситимеш піти зі мною і теж послухати цих людей. Ти муситимеш мені допомогти. Ти згоден піти зі мною до цих людей?

Він упіймав себе на тому, що холодно киває на знак згоди, як це, можливо, зробив би в такій ситуації Леандр. А мати продовжувала розповідати про свої численні обов'язки, удаючись у дедалі дрібніші подробиці, що, здається, хвилювали лише її саму. Усі ж інші сиділи мовчки.

— Можеш розповісти мені, що сталося з батьком після того, як він повернувся з останнього походу? – перебив її Орест.

Мати піднесла руки до вуст і знервовано глянула на Еґістуса, а потім зробила такий рух, ніби збиралася встати зі стільця, на якому сиділа, однак залишилася на місці. По хвилі вона прочистила горло й гостро глянула на Ореста.

— Ми – найщасливіші люди на світі,– сказала вона.– Нам надзвичайно поталанило залишитися живими. І за це ми маємо бути вдячними Еґістусові. Саме він був тією людиною, котра викрила заколот, спрямований проти нас усіх, і це його послідовники зуміли прийти нам на допомогу та вчасно придушити повстання, метою якого було позбавитися від нас усіх.

Електра опустила очі в підлогу, а потім спрямувала свій погляд кудись у вікно.

— Хто вбив мого батька? – запитав Орест.

— От до цього я і веду,– відповіла його мати.

Вона знову замовкла й піднесла руки до рота. Потім теж подивилася у вікно.

— Але що сталося? – Орестові нетерпеливилося почути відповідь.

— Навряд чи я зможу вимовити це вголос,– сказала його мати.– Коли заколотників було викрито, нам вистачило часу тільки врятувати тебе і твою сестру та ще, аби заховати від них мене. Однак для твого батька вже все скінчилося. Рятувати його вже було пізно. Занадто пізно. Думка про це для мене нестерпна.

Голос її тремтів.

— Порятувати мене? – перепитав Орест.– Ти сказала, «порятувати мене»?

— Ми намагалися зробити так, аби ти був у безпеці,– відповіла його мати.

— Навіщо ж ті люди забрали мене аж так далеко, якщо вони хотіли лише мене врятувати й убезпечити? – поцікавився він.

— Щоб напевно врятувати твоє життя,– відповіла його мати.– А ще, щоб ніхто з наших ворогів не зумів би до тебе дістатися. Вони б спробували тебе знайти й убити, якби ми їм не завадили.

— Хто віддав наказ відвести мене саме в те місце, а не кудись іще?

— То була помилка,– відповіла вона.– Ми швидко зрозуміли, що то була помилка. Коли я про це думала пізніше, то збагнула, що ми вчинили неправильно.

У її голосі забриніли сльози.

— Розумієш, Оресте, я не мала влади над тими людьми. То були люди Еґістуса, але й він не командував ними. Тоді я вважала, що для тебе так буде ліпше. А потім ми послали на твої пошуки тих двох вартових, однак вони не повернулися назад. Ми посилали й інших, але ніхто з них не зміг тебе знайти. Я вже зневірилась і почала вважати, що втратила тебе назавжди. На той час я вже втратила твого батька, тож думала, що й тебе не стало. Не було твоєї сестри Іфігенії, не було твого батька, не було й тебе. Я вважала, що в мене лишилася тільки одна Електра. Коли посланці повернулися, вони сказали, що тебе неможливо знайти. Ми зробили все від нас залежне, але ми не контролювали подій. Еґістусе, чи ми мали контроль над подіями?

Еґістус збовтав свій напій, а потім, швидко його п'ючи, кинув на Клітемнестру один зі своїх найлютіших і найзагрозливіших поглядів, після чого спокійно наповнив склянку знову.

— То був час, сповнений паніки,– продовжила мати.– Ми намагалися зробити якнайліпше. І тепер я тільки можу висловлювати свою безмежну вдячність богам за те, що ми нарешті опинилися в безпеці.

— Я не був у безпеці там, куди ти мене відправила,– заперечив Орест.

— Оресте,– сказала мати,– то не було моє рішення.

Орест швидко встав і відіпхнув від себе стілець, на якому сидів, потім почав ходити кімнатою.

— Чому Еґістус із нами? – поцікавився він.

— Він нас охороняє,– відповіла йому мати.

— Чому він зараз тут, у цій кімнаті? Чому він сидить разом із нами за нашим столом?

Орест помітив, що Електра від здивування роззявила рот.

— Був заколот,– сказала мати.

— І через це він мусить сидіти з нами за одним столом? – поцікавився Орест, дивлячись прямо в очі Еґістусу.– Невже ми не здатні навіть поїсти без нього?

— Оресте,– сказала мати.– Він – це все, що я маю. Без нього нам усім загрожуватиме небезпека.

Повертаючись до столу, Орест зупинився за спиною Еґістуса, простяг руку й скуйовдив йому волосся так невимушено та дружньо, як зазвичай це робила стара, проходячи повз Мітроса.

Еґістус підскочив на місці, наче його налякали чи вдарили.

— Оресте, не роби цього! – вигукнула мати.

— Я впевнений, що ми всі дуже раді його тут бачити,– сказав Орест, сідаючи на своє місце.

Пізніше, обмірковуючи цю розмову, він пригадав материн голос і непідробну тугу, що в ньому звучала, коли вона говорила про Орестового батька й Іфігенію. А ще він згадав, яким сумним було тоді її обличчя. Орест зовсім не мав наміру кидати виклик Еґістусові так відкрито. Це вийшло зовсім ненавмисно. Він хотів лише пожартувати, не бажаючи так відверто образити Еґістуса. Якби на його місці був Леандр, вони б лише посміялись, і проста розмова ніколи б не перетворилася на сутичку й не закінчилася б так неприємно. А коли він скуйовдив Еґістусове волосся, просто щоб показати своє до нього дружнє ставлення, те, як відреагували мати і сам Еґістус, ясно свідчило про реальний стан речей.

Коли того вечора до нього прийшла Електра, Орест уже хотів був їй пояснити, що зовсім не збирався виступати проти Еґістуса, однак вона сказала, що зайшла лише на мить, щоб попередити його, бо ж за ним постійно стежать, і йому слід бути дуже обережним у своїх вчинках і навіть у словах.

— Хто стежить? – запитав він.

— Вони захочуть дізнатися, на чиєму ти боці.

— Маєш на увазі матір і Еґістуса?

— Слідкуй за всім, що ти говориш, і більше ні про що не запитуй.

Вона подивилася на двері, наче боялася, що за ними хтось є і підслуховує.

— Я мушу йти,– прошепотіла вона.

Наступного дня, ідучи до покоїв матері, Орест побачив Еґістуса, котрий прямував йому назустріч. Орест зупинився, готуючись із ним привітатися, радіючи, що має цю нагоду поговорити з ним наодинці й, можливо, якщо Еґістус дозволить йому заговорити, Орест виправить свій вчорашній промах і перепросить за непорозуміння. Проте коли Еґістус його зауважив, то відразу ж розвернувся й пішов назад, начебто щось забув і мусив за цим повернутися.

Орест узяв собі за звичку щодня проводити по декілька годин разом зі своєю матір'ю та сестрою. Пізніми ранками він сидів поруч із матір'ю в одній із парадних кімнат палацу. Частенько вони приймали відвідувачів, але зазвичай були там самі. Якось, коли один із відвідувачів заговорив про повстання, мати дочекалася моменту, коли вони з Орестом залишаться самі, і тільки потім знову повернулася до цієї теми.

— Ти чув, що ми говорили про повстання,– звернулася вона до сина.– Постійно хтось бунтує. У державі завжди існують якісь угруповання й ніколи не буває спокійно. Ми постійно перебуваємо в стані війни. Щодня ми отримуємо донесення. Твій батько навчив мене однієї речі, і ти мусиш це знати теж,– найменше довіряй тому, хто є твоїм найвірнішим другом. До кожного свого союзника я приставила тінь, і до тієї тіні приставила іншу тінь. Усі вони звітують мені, усі один за одним стежать. Ось на чому тримається влада – на цілковитій недовірі. Я познайомлю тебе з усіма й розповім про кожного. А ще ти можеш поговорити про це з Еґістусом, котрий ніколи не втрачає пильності. Оресте, нашим ворогам пощастило лише один раз, але ми мусимо завжди бути пильними, кожної миті свого життя. Тепер, коли ти повернувся, ти можеш зробитися моїми очима та вухами, але не довіряй нікому.

Його вражало, що мати за різних обставин поводиться не однаково. Коли вони їли з усіма іншими чи приймали гостей, вона була однією, а коли прогулювалися садом, де нікого не було, робилася зовсім іншою. Ось, здається, її щось турбує, але наступної миті вона вже весело щебече, випромінює дружність і чарівність.

Електра дала йому зрозуміти, що бажає, аби її не турбували в пообідні години. Щодня після полудня вона ходила на батькову могилу, а потім поверталася до себе в кімнату. Десь ближче до заходу сонця вона бувала готовою прийняти брата. Коли він спробував заговорити про її попередження стосовно того, що він мусить бути обережним у своїх словах і вчинках, вона не схотіла про це навіть чути, а коли він поцікавився, чи не знає сестра, хто вбив їхнього батька та що сталося з дідом Леандра, вона мовчки показала Орестові на двері.

Натомість, коли вони із сестрою залишалися тільки вдвох, вона виявляла неабияку цікавість до того, де він був усі ці роки. У його компанії Електра, здавалося, була набагато менше стривоженою. Коли він розповідав їй, що було після того, як його викрали, та як він зумів утекти, сестра слухала дуже уважно.

Орест оповідав про все, що було, дуже детально, та нічого їй не сказав ні про те, що вбив охоронця, ні про те, що він зробив з іншими двома вартовими. І він намагався якнайменше говорити про Леандра. Однак саме будинок старої й цікавив Електру найбільше. Швидко виявилося, що розповіді про Мітроса та стару якимось дивним чином заспокоюють Ореста, тож він почав із нетерпінням чекати цих щоденних розмов із сестрою.

Іноді Електра заводила розмову про богів і про свою в них віру, і тоді вона називала їхні імена й захоплено відгукувалася про силу, що нею вони володіли.

— Ми живемо в дивний час,– говорила тоді Електра.– Час, коли боги втрачають свою силу. Дехто з нас іще їх бачить, але не завжди. Їхня влада над нами зменшується, і скоро це вже буде зовсім інший світ. У ньому правитиме денне світло. Скоро наш світ уже буде таким, що в ньому навряд чи захочеться жити. Ти мусиш почуватися дуже щасливим, що маєш на собі відбиток старого світу, який доторкнувся до тебе своїм невидимим крилом у тому закинутому будинку.

Орест не знав, що на це відповісти. Коли Електра заводила розмову про богів, вона набувала такого самотнього вигляду. Але, пересвідчившись, що за дверима їх ніхто не підслуховує, вона змінювала тему й починала розповідати Орестові про життя за стінами палацу. Коли вона заговорила про повстання, йому вистачило мудрості не повторювати слова матері про те, що такі речі відбуваються постійно, натомість, Орест нашорошив вуха.

Його здивувало, наскільки багато сестра, виявляється, знає про життя на рівнині за горами, а ще він не був готовий почути, що повстанці в горах не тільки не втрачають своїх позицій, а й швидко поповнюються новими прибічниками та що сила їхня зростає.

Однак Орест засумнівався в точності всього нею сказаного, коли Електра не змогла назвати імені жодного з повстанців. Він припускав, що й Леандр разом з іншими своїми родичами перебуває нині серед бунтівників. Але Електрі він цього не сказав.

Поступово він почав помічати, що мати приділяє йому дедалі менше уваги, зайнята якимись своїми справами. Якось, коли вони сиділи разом, до кімнати ввійшов Еґістус і зробив жест, як він гадав, непомітний для Ореста. Мати одразу ж спробувала повернутися до обговорюваного питання, однак він помітив, що їй уже важко зосередитися, що її думки вже зайняті чимось іншим. І дуже швидко вона попросила вибачення за те, що мусить залишити сина, мовляв, має термінову справу зі слугами. Однак Орест їй не повірив. Він уже знав, що сталося щось дуже серйозне.

Уночі в палаці робилося дуже тихо. Іноді Орест спав дуже міцно і прокидався вранці, бажаючи, аби то був учорашній вечір, коли на нього чекає сон і забуття, а не сповнений ніяковості день, адже тепер щоразу більше людей приходило до матері й Еґістуса, і мати дедалі безтурботніше щебетала за столом, намагаючись приховати свою зрослу стурбованість. Натомість, Електра зробилася ще більш відстороненою.

Та коли він звик до нічної тиші, прийшло розуміння її несправжньості. Орест почав розрізняти звуки кроків, нібито хтось дуже тихо ішов коридором, або, наприклад, було ледве чутно чийсь шепіт, а потім знову западала тривала тиша. По якомусь часі, коли Орест почав виглядати з власної кімнати найтемнішої пори доби, він побачив, що Еґістус ходить нічним палацом, переміщаючись дуже швидко, і що його мати теж іноді проходить коридором. Він навіть побачив Електру, коли вона, вислизнувши зі своєї кімнати, перебігла коридор і сховалася в кімнаті навпроти.

Вартові лише стояли на чатах. Здавалося, до їхніх обов'язків зовсім не належить зупиняти тутешніх мешканців, схоже, вони лише мусили забезпечити захист від сторонніх, від тих, хто міг прийти до палацу ззовні. Спочатку Орест гадав, що вони ніколи не сходять із призначених місць, такими подібними до предметів умеблювання були вартові. Однак, якось уночі, коли він стояв і спостерігав, Еґістус вийшов із кімнати, в якій зазвичай спав разом з Орестовою матір'ю, та швидко наблизився до одного з вартових. Орест побачив, як Еґістус поманив вартового за собою і той пішов слідом за ним до однієї з рідко використовуваних кімнат у передній частині палацу. Здавалося, жоден інший вартовий не помічав цих двох, коли вони йшли коридором. Орест зачекав, здивований побаченим, і подумав, що вони швидко повернуться. Та коли по кількох хвилинах Еґістус із вартовим так і не з'явилися, він і собі тихесенько рушив коридором. Проминаючи вартових, що стояли на своїх постах, він робив вигляд, що їх не бачить. Зупинився він тільки біля дверей, за якими зник Еґістус із вартовим.

Звуки, що долинали з кімнати, були йому добре знайомі та однозначні. Орестові стало цікаво, чи й мати, як він оце зараз, однієї ночі прослідкувала за своїм коханцем і почула те саме пихтіння та гаряче дихання.

А ще він подумав про Електру. Чи й вона теж, ховаючись у нічній пітьмі, ходить до кімнати навпроти, шукаючи таємних задоволень? Відразу ж Орестові захотілося почути, що скаже Леандр, дізнавшись про це, скільки запитань поставить, які ущипливі коментарі зробить. Але наступної ж миті він зрозумів, що не зможе поділитися цим із Леандром. Доведеться тримати побачене при собі, аж доки товариш повернеться.

Однієї ночі, коли Орест не спав, він побачив Електру, котра йшла коридором у супроводі охоронця. Вони зайшли до якоїсь кімнати. Потім туди ж увійшов іще один охоронець. Коли він спробував підслухати біля дверей, почув лише шепіт, говорили так тихо, що навіть неможливо було розібрати, кому належить голос. Але з тону Орест зрозумів, що розмова була дуже серйозною.

Поступово він навчився розрізняти вартових. Тільки двоє з них могли піти з Еґістусом, а кількоро інших зазвичай потай шепотілися з Електрою. А якось уночі Орест стояв і спостерігав за власною матір'ю, доки вона ходила туди-сюди коридором. Йому було цікаво, чи й вона теж прослизне до котроїсь із кімнат разом з якимось вартовим, але, як задля цього, її рухи мали занадто зосереджений на самій собі вигляд. Вона скидалася на когось, хто ходить уві сні чи намагається розв'язати якесь дуже важливе завдання. Навіть коли вона проходила неподалік від власного сина, Орест розумів, що вона його не помічає. У неї на думці було щось таке, що його вона мусила побороти, сховавшись у мушлі своєї невимовно важкої та непорушної самотності.

Деякі вартові, що чатували вдень, залишалися на посту й уночі. Одного з денних вартових Орест знав іще до того, як його було викрадено. Його батько, теж охоронець, завжди виявляв готовність пограти з Орестом, побитися з ним на мечах. Він дуже часто, як пам'ятав Орест, брав із собою сина. Той хлопчик, хоч і був старшим на кілька років, був веселим і товариським, із ним було добре гратися.

І от тепер цей хлопчик, який перетворився на мужнього чоловіка, щодня стояв на чатах неподалік від Орестових дверей. Спочатку він поводився дуже відчужено, заледве киваючи Орестові, коли той проходив. Коли Орест заговорював до нього, згадуючи давні часи та вдавані двобої на мечах і запитуючи про його батька, вартовий відповідав дуже коротко та суворо. Чатуючи в нічну зміну, він теж заледве впізнавав Ореста.

Одначе потроху цей вартовий почав змінюватися. Тільки-но він заступав на чергування, одразу ж Орестові це ставало відомо. Вартовий сповіщав його про те, що його попередник уже пішов і що він – на місці. Це мало такий вигляд, ніби вартовий вважає, що Орестові буде приємніше й легше, якщо біля його кімнати на чатах стоятиме хтось, кого він добре знає.

Якось уночі Орест прокинувся і, залишаючись у ліжку, прочистив горло. То був тихий короткий звук, якого, подумав він, із коридора й почути не можна. Але вартовий почув і, увійшовши до його кімнати, присів на краєчку ліжка. Він поцікавився в Ореста, чи тому нічого, бува, не потрібно. Коли ж Орест відповів, що щойно прокинувся і збирається заснути знову, вартовий простяг руку і коротко торкнувся його руки.

— Я – на Леандровому боці,– прошепотів він.– Мій батько був другом його діда. Леандр попросив мене бути поруч із тобою. Я довго не давав знати, щоб ніхто не здогадався.

— Де Леандр? – запитав у нього Орест.

— У горах, із повстанцями.

Вони помовчали, дослухаючись до звуків, що могли долинути з коридора.

— Леандр каже, що ти – на його боці,– прошепотів вартовий.

— Я – його друг.

— Він каже, що ти його підтримаєш.

— Перекажи йому.– почав Орест.

— Мушу зараз іти,– перебив його вартовий.– Я прийду знову, тільки-но зможу.

Наступного разу, коли вартовий прийшов до Ореста, він зробив знак, що говорити не можна, бо в коридорах занадто багато руху. Але іншої ночі вартовий зайшов до Орестової кімнати й залишився з ним на довший час. Він повідомив, що не має ніякої інформації про те, що відбувається, чи про місце перебування Леандра, однак одразу ж сповістить, щойно отримає якусь звістку.

Його присутність у кімнаті поступово зробилася дуже важливою для Ореста, стала частиною певного ритуалу,– а ними повнилося життя в палаці,– ритуалу, що був для нього не менш значущим, ніж години розмов з Електрою, години спілкування із матір'ю, котра знову потребувала сина, бо ж Еґістус займався збиранням армії для придушення, як вона висловилася, раз і назавжди, цього останнього повстання.

Попервах Орест намагався ставити вартовому запитання, та той прикладав долоню йому до вуст, даючи зрозуміти, що говорити не треба та й небезпечно, бо ж їх можуть підслуховувати з-за дверей. Навіть коли вони були разом, вартовий прихитрявся не робити жодного звуку, закликаючи й Ореста не порушувати довколишньої тиші, хай там що між ними відбувалося в сповитій темрявою кімнаті. Це теж зробилося частиною ритуалу.

Однієї ночі, коли вартовий був з Орестом у його кімнаті й уже збирався повернутися на свій пост, він знаком показав Орестові йти за ним. Вони вийшли до коридора, і вартовий уважно прислухався. Коли все довкола стихло, він узяв Ореста за руку й повів назад до його кімнати, де, ставши впритул до нього в найдальшому від дверей кутку, прошепотів йому прямо у вухо:

— Теодот і Мітрос живі.

— Ні,– пошепки заперечив Орест.– Мітрос мертвий. Я був із ним поруч і бачив, як він помирає.

— Його батько Мітрос живий, і Теодот також. Леандр запитує, чи ти підеш їх визволяти. Оце і є та звістка, що я тобі приніс. Місце, де їх тримають, недалеко звідси.

— Там є охорона?

— Так, але вночі там нікого немає.

— Чи зможемо ми знайти когось, хто допоможе їх звільнити? Чи можемо ми звернутися до Леандрового батька?

— Леандр наполягає, що це має бути зроблено з палацу. Кобон не може сюди й наблизитися. Старійшин тримають у підземеллі під садом,– сказав вартовий.– І нам треба вирішувати швидше, бо Мітрос довго там не протягне.

— Ти можеш зробити це сам або ж із кимось іще? – запитав Орест.

— Нам потрібен хтось, хто нас очолить.

— Хто їх тримає? – запитав Орест.

— Не знаю,– відповів вартовий.– Я знаю тільки, що Теодот – Леандрів дід, а Леандр хоче його звільнити. Оце і все, що мені сказали тобі переповісти.

Наступної ночі вартовий повідомив, що сконтактував із Кобоном, який уже домовився про місце, де він сховає звільнених старійшин. Їм тільки треба опинитися біля кладовища, а там їх зустріне Кобон. Він улаштує так, аби на ту пору в провулках нікого не було, чи зуміє зробити так, що їх ніхто не зупинить. Дехто з вартових є прибічником Леандра, і вони подбають про безпеку Теодота та Мітроса.

Орестові не хотілося відкрито сповіщати будь-кого про підтримку Леандра, бо ж той був на боці повстанців. Це буде мати вигляд зради чи протидії його власній матері. Але він не хотів і відмовляти Леандрові в його проханні. Не мав він, одначе, й бажання поділитися почутим від вартового зі своєю сестрою. Орест усвідомив, що залишився сам на сам із цією проблемою. Він міг або нічого не робити, або, як його і просили, піти з вартовим до того місця, де тримали старійшин.

Якщо він це зробить і побачить бранців на власні очі, то зможе прийняти рішення вже на місці. Розмірковуючи про можливі наслідки, Орест подумав, що є сином свого батька і міг би взагалі перебрати на себе всю владу в палаці, але, водночас, він був і сином своєї матері, котра навчала його нікому не довіряти.

Аж раптом він зрозумів, що його батько був чоловіком, який ніколи не залишався осторонь. Орест згадав батьків сильний голос і його командний тон. Якби батько був живий, він би міг нервово рухатися кімнатою, але ніколи б не зачинився, ховаючись від реальності. Він би не боявся, він би діяв.

Вони з вартовим виробили план. У вартового був ключ від одного з бічних виходів, що вели до приміщення за кухнею. І через ті двері вони з Орестом зможуть вислизнути з палацу якоїсь безмісячної ночі.

А ще за дві ночі Орест не спав і був уже готовий, коли по нього прийшов вартовий.

Надворі вони трохи постояли, щоб очі звикли до темряви. Потім рушили в бік низини, де колись був сад, а тепер залишилося тільки поросле чагарями пустирище. Не промовивши жодного слова, вони перейшли пересохлий струмок.

Невдовзі дісталися до місця, де, за словами вартового, під землею тримали старійшин. Їм довелося руками обмацувати траву та землю, щоб знайти приховану ляду. Коли ж вони її знайшли та відчинили, у носи їм ударив густий сморід вологої землі, перегнилої рослинності та людських екскрементів.

Орест поволі почав спускатися сходами, що вели в іще чорнішу темряву. Коли він опинився на глиняній підлозі, то одразу ж викрикнув імена двох викрадених старійшин, однак спочатку йому ніхто не відповів, не прозвучало жодного голосу.

Коли ж він, зрештою, почув людський стогін, то назвав себе та ім'я Леандра й додав, що прийшов їх звільнити. І тоді він почув, як хтось намагається вимовити ім'я «Мітрос». Щоб визначити джерело звуку, Орест почав обережно обходити приміщення, намагаючись при цьому не втратити орієнтирів. Хоча світла тут не було, він уже відчував, де можуть бути ці двоє бранців. Коли він простяг уперед руки, то наштовхнувся на інші руки, що вхопили його за зап'ястки і видалися Орестові кістлявими та міцними.

— Тобі доведеться допомогти мені його підняти,– сказав голос, що прозвучав дуже владно.

Вони з вартовим поставили на ноги того, хто, як вважав Орест, був Мітросом, і підвели його до сходів.

Їм довелося підштовхувати чоловіка вперед крок за кроком і підтримувати ззаду, щоб він не впав. Йому було важко дихати, він геть знесилив. Коли підтримуваний Орестом Мітрос дістався вже верхньої сходинки, гострий біль пронизав його – і він аж зігнувся, повалившись грудьми на землю. Орест ухопив його за руки та витяг назовні, після чого допоміг звестися на ноги. Другий чоловік, якого Орест уважав за Теодота, виліз із підземелля сам.

Вони поволі рушили до краю палацових земель, туди, де було кладовище. Мітрос, з обох боків підтримуваний Орестом і вартовим, стогнав і мурмотів собі під ніс.

Порівняно з чорнотою підземелля, ніч здавалася майже яскравою. Коли вони пройшли кладовище та наблизилися до першого будинку, вартовий знаком показав Орестові зупинитися. Від стіни відділилася постать Кобона, котрий уже на них чекав. Вартовий сказав, що мусить повернутися до палацу, а Орест допоможе довести втікачів до сховку.

Ідучи вперед, вони не зустріли нікого. Орест не знав, чи ці провулки патрулюють уночі, та підозрював, що за ними мусять пильнувати. Він жив у палаці, який добре охороняли, і гадав, що прилеглі території, де існує так багато потенційної небезпеки, ретельно пильнують, особливо вночі. Але зараз тут не було нікого. Вартовий, як виявилося, мав рацію, і це означало, що Леандр і його прибічники мають таємних симпатиків серед варти і що за відсутності Еґістуса створена ним система безпеки була досить вразливою.

Таким чином вони дійшли до пункту свого призначення ніким не зупинені. Наскільки міг судити Орест, їх навіть ніхто не бачив. Будинок виявився маленьким і не визначеного вигляду. Двері відчинила жінка, котра й провела їх досередини. Вона ж подала їм їжу та напої, а потім провела Мітроса до однієї зі спалень, аби той міг лягти.

Орест розумів, що зовсім скоро муситиме повертатися до палацу, щоб устигнути до світанку. Йому так хотілося, щоб не довелося пояснювати матері й Електрі, що він робив цієї ночі.

— Де Леандр? – запитав Теодот.

— Його тут немає,– відповів Кобон.

— Де він?

— Пішов звільняти своїх дядьків. Бере участь у повстанні,– сказав Кобон.

— А де малий Мітрос? – запитав Теодот, дивлячись на Ореста.

— Він помер,– прошепотів Орест,– іще до того, як ми повернулися.

Теодот гірко зітхнув.

— Тільки не кажіть його батькові,– попросив він.– Його батько тримається тільки надією побачити Мітроса.

— Я мушу йому сказати,– заперечив Орест.– Я мушу йому розповісти, що, помираючи, Мітрос був щасливий.

— Ніхто не може бути щасливим, коли помирає,– сказав Теодот.– Його батько довго не проживе. Ти мусиш сказати йому, що Мітрос повернувся з вами, але що він пішов із Леандром і що скоро повернеться. Ти мусиш сказати це так, аби він повірив.

Орест сидів нерухомо, йому так хотілося цього не чути, піти звідси ще до початку цієї розмови.

— Мусиш піти до нього негайно. Він чекає новин, він тільки цим і тримається. А коли прийдуть його родичі, їх треба буде попередити про те, що ти йому сказав, аби вони теж підтвердили, що Мітрос живий.

— Його родичі? – запитав Орест, дивлячись на Кобона.

— Хтось мусить піти і сказати родині Мітроса, що його звільнили,– сказав Теодот.

— У нього немає родини,– швидко проказав Кобон.– Його будинок зрівняли із землею. Кажуть, що всіх його родичів було вбито та поховано там же. Ми думали, що й він там похований. Мабуть, його забрали перед тим, як усіх повбивали.

Теодот судомно глитнув і схилив голову.

— Він довго не проживе. Треба сказати, що його син – на свободі, що він пішов із Леандром, а його дружина та інші сини й дочки зуміли втекти перш, ніж по них прийшли. Скажіть йому, що вони зараз ховаються в безпечному місці.

— Він захоче їх побачити,– сказав Кобон.

— Скажіть, що вони повернуться, коли буде безпечно.

— А що, коли він виживе? – запитав Кобон.

— Я не знаю, що ми робитимемо, якщо він виживе,– відповів Теодот.

З кімнати, де був Мітрос, почулися неголосні стогони.

— Іди до нього зараз же,– сказав Теодот Орестові.

Коли Орест увійшов, Мітрос дихав із великими труднощами. Він потягся до хлопця, намагаючись знайти його руку.

— Чи він у безпеці? Мій син? – запитав Мітрос.

— Так,– відповів Орест.– Ми втекли з того місця, де вони нас тримали.

— І що було потім?

— Ми знайшли будинок на самому березі моря. У ньому жила дуже стара жінка, яка про нас піклувалася. Вона любила твого сина найбільше.

Мітрос здригнувся, а потім усмішка на мить осяяла його обличчя. Він спробував сісти.

— Де твоя мати? – запитав він.

— У палаці,– відповів Орест.

— Спить,– сказав Мітрос.– Спить сном лиходійки.

На мить Орестові здалося, що старий чоловік намагається пожартувати.

— Усі неприємності почалися з неї,– продовжив Мітрос, не полишаючи спроб сісти, та коли Орест простягнув руку, щоб йому допомогти, старий роздратовано її відкинув.

— Вона наказала викрасти хлопців,– говорив він далі,– щоб нас залякати. А потім вона вбила Агамемнона, твого батька. Вбила власною рукою і кинула його тіло гнити на сонці перед палацом. Вона змусила нас проходити повз його тіло й не дозволяла його поховати.

— Моя мати не вбивала батька, вона.– почав Орест.

— Вона це зробила. Твоя мати зробила це власноруч,– перебив його Мітрос.

Він сказав це впевнено та спокійно, майже втомлено. Орест не сумнівався, що старійшина вірить у правдивість своїх слів.

— А Еґістус? Він був із нею?

— Еґістус – ніхто,– відповів Мітрос.– Вона скоїла вбивство. Усі вбивства. Вона всіх убила.

Він уже сидів і тримав Ореста за зап'ясток.

— Але вона не вбивала Іфігенію,– знову заговорив Орест.

— Боги наказали, щоб Іфігенію принесли в жертву,– сказав Мітрос.– То був найжорстокіший вибір, але боги можуть бути жорстокими.

— Але це було зроблено не моєю матір'ю,– сказав Орест.– Це зробив мій батько.

— Правильно,– погодився Мітрос.– Твоя мати цього не робила.

На хвилину між ними зависла тиша. Орест прислухався, чи старий іще дихає.

— То мій син у безпеці? – по якомусь часі знову запитав Мітрос.

— Так,– відповів Орест.– Він – із Леандром. Вони скоро повернуться.

Хлопець відчував на собі погляд Мітроса, котрий дивився на нього в неяскравому світлі невеличкої лампи, що заледве розганяла темряву в кімнаті.

— Ти впевнений, що саме моя мати вбила мого батька? – нарешті запитав Орест.

— Так, це було зроблено її ножем.

— Чи знає про це ще хто-небудь?

— Усі знають.

Мітрос випустив Орестів зап'ясток, але взяв його за передпліччя і зайшовся в риданнях.

— Моя родина, хлопчики та дівчатка.– почав він.

— Вони всі врятувалися й повернуться, коли це буде безпечно зробити,– сказав Орест.

— Їх убила твоя мати,– сказав Мітрос.– Мою дружину, синів, дочок. Усіх їх було вбито людьми твоєї матері. А я мусив дивитись. Таким був її наказ.

Орест уже зібрався заперечити, знову сказати, що його родина врятувалася й невдовзі повернеться, та Мітрос нічого не чув. Він, здавалося, говорить сам до себе.

— Я чув, як вони кричать, як вони помирають,– продовжив він.– А потім мене потягли геть.

І тут Орест зрозумів, що за весь той час, що Мітрос із Теодотом провели разом у підземеллі, він так і не сказав своєму товаришеві, що бачив, як убивають його родину.

— Але твій син живий,– м'яко сказав Орест.

— Так, так,– погодився старий чоловік голосом, сповненим печалі та смирення.

Орест не був упевнений, що Мітрос йому повірив.

— Послухай,– раптом сказав Мітрос і присунувся ближче до Ореста.

Орест опустився на коліна біля ліжка.

— Твоя мати вбила твого батька,– прошепотів Мітрос.– Вона хитрощами завела його до палацу. Вона весь час тримала ніж напоготові і вдарила, коли вони залишилися самі. Таким був її план. Вона бажала його влади. Клянуся власними дітьми, що це – правда. І є тільки одна людина, котра може їй за це помститися. Лише одна-єдина людина може помститися за всі скоєні нею вбивства, і це – ти. Тільки ти зумієш це зробити. Ось для чого боги врятували тебе та повернули назад. Ось чому ти зараз тут, аби я міг усе тобі розповісти. І тепер ти, як син Агамемнона, мусиш помститися за його вбивство.

Він ніжно поклав долоню Орестові на голову й залишив її там. Його дихання зробилося нерівним і уривчастим.

А потім до кімнати увійшов Кобон, котрий сказав, що Орестові вже час і що він проведе хлопця завулками до кладовища.

— Ні, я піду сам,– відповів Орест.

Він повернувся, коли перші промені сонця освітили небо. Прослизнувши до палацу через ті самі бічні двері, спочатку тихесенько прокрався лабіринтом нижніх коридорів, а потім піднявся сходами й потрапив до головного коридора.

У своїй кімнаті Орест пригадав, як мати намагалася перетягти його на свій бік, як хотіла змусити його стати таким самим, як і вона з Еґістусом, як вона своїм прикладом намагалася навчити його, що таке влада та як нею користатися. Він міг би зробитися їхнім спільником.

Він відчув потужний напад гніву на свою матір і на Еґістуса, котрий зайняв місце його батька й укорінився в палаці так, ніби роль правителя належала йому по праву. Одначе, ретельніше все обміркувавши, він не міг позбавитися нав'язливого образу матері, що виявилася такою підступною. Орест думав про неї, і це надавало йому якоїсь дивної моці. То значить, мати всім керує. На час, коли в палаці почулися перші ранкові звуки, він уже був упевнений у тому, що саме його мати перебрала на себе всю владу. Помститися можна й Еґістусу теж, але першою мусить бути мати.

Він широко всміхнувся, подумавши, що в цьому питанні не проситиме поради ні в Леандра, ні в Електри, ні ще в когось. Але потім прийшло розуміння, що без допомоги сестри нічого не вийде. Потрібно буде більше наблизити Електру до себе. Сам він нічого не зможе вдіяти.

Одначе, із плином часу, Орест почав сумніватися в почутому від Мітроса. З одного боку, старійшина говорив так упевнено, що всі його звинувачення здавалися справедливими, але, з іншого боку, він стільки страждав, що було б зовсім не дивно, коли б йому почало ввижатися. Старий, цілком імовірно, міг повірити, що його видіння і є правдою.

Орест подумав, що Електра, напевно, одразу ж по його поверненні розповіла б, хто вбив їхнього батька, тим паче, якби це зробила їхня мати. Електра була присутня, коли мати викладала йому своє бачення того, як було вбито батька, і вона неодмінно дала б йому знати, якби мати тоді говорила неправду.

Отак, вагаючись і не знаючи, кому вірити, Орест вирішив, що відверто поговорить із Електрою, переповість їй слова Мітроса й подивиться на її реакцію. Йому так хотілося, щоб Леандр був поруч, от він би точно знав, що робити.

У пообідню пору, коли вони з матір'ю сиділи й розмовляли, вона раптом рвучко до нього нахилилася.

— Оресте,– сказала вона.– Я мушу поділитися з тобою чимось дуже конфіденційним. Як ти вже знаєш, нещодавно було ще одне повстання. Еґістус зайнявся його придушенням, але ці повстанці є набагато розумнішими та більш цілеспрямованими, ніж ті, що були раніше. Вони не сидять на місці. Вони то зникають без сліду, то знову з'являються, тільки набагато сильнішими. Еґістус має чимало вірних послідовників. Він – хоробрий воїн, але не є таким обдарованим воєначальником, яким був твій батько. І його прибічники не мають військової дисципліни. Вони вміють атакувати та завзято битись, але в минулому, перш ніж здобути гроші та вплив, вони були звичайними розбійниками.

Вона встала й почала ходити кімнатою.

— Оресте, Еґістус приніс мені стільки клопоту. Я хочу, щоб ти це знав. Тільки тобі й можу про таке сказати.

Орест дивився на неї й бачив, що мати збирається сказати ще щось, можливо, навіть іще важливіше. Та раптом вона зупинилась. А потім швидкими кроками підійшла до нього і міцно взяла його за плечі.

— Це повстання є набагато серйознішим і небезпечнішим, ніж усі, що були раніше. І тепер усе, що я маю, це – ти. Я довіряю тобі й довіряю Діносові, котрий є вояком так само хитрим, як був твій батько. Більше я нікому не можу вірити. Мої шпигуни слідкували за Діносом, і тепер я абсолютно впевнена в його вірності. Він відданий мені, як ніхто інший. Тому я хочу послати тебе до нього. Я не можу собі дозволити тебе втратити. Для ватажків повстання ти будеш дуже ласою здобиччю. Ні я, ні Електра нікого не цікавимо. Вони сюди прийдуть саме по тебе. Тому тобі не можна залишатися тут. Тут ми всі дуже вразливі.

Орест дивився на матір і чекав, коли вона договорить. На мить йому здалося, що вона хоче його відіслати через те, що дізналася про зроблене ним уночі. Та потім, коли вона детально пояснювала, чому поїхати зараз із палацу буде для нього безпечніше, ніж залишатися тут, Орест засумнівався. Її аргументи здавалися дуже сильними, а очі світилися щирою турботою. Наприкінці розмови він лише знав, що його відсилають геть, але так і не зміг зрозуміти, чи це зумовлено тим, що він зробив уночі, чи тим, що мати, й направду, хотіла його вберегти.

Коли він прийшов до покою Електри, вона висловила своє здивування.

— Дружину Діноса та всіх його дітей вбили повстанці,– сказала вона.– Він відплатив бунтівникам з усією можливою жорстокістю, але, усе одно, це місце залишається одним із найбільш небезпечних. І мати хоче послати тебе туди?

Орест кивнув.

— Вона каже, що довіряє Діносу,– сказав він.

— Я впевнена, що вона надзвичайно ним захоплюється,– відповіла Електра.

— Вона каже, що повстання дуже серйозне.

— Не лише серйозне, але й шириться на інші райони. Еґістус зараз придушує тільки один з осередків. Він не зуміє впоратися з усіма повстанцями. Їх надто багато в різних місцях. Вони його вб'ють. Вона послала його на вірну смерть.

— Хто вирішив, що він мусить іти в похід? – запитав Орест.

— Вона навіяла йому, що оскільки він є вояком, то мусить іти. Вона просто не залишила йому вибору. Вона все розрахувала так, що він не зміг би залишитись. Вона все вирішує і всім керує.

— А того дня, коли наш батько повернувся з походу,– запитав Орест,– тоді рішення приймала теж наша мати?

— Після твого повернення вона завжди така чарівлива та мила, чи не так? – раптом змінила тему Електра.

— Чому ти не хочеш відповісти? – запитав Орест.– Коли наш батько повернувся додому, тоді наша мати теж вирішувала, що буде далі?

— Чому ти не запитаєш у неї самої? Ти провів із нею достатньо часу, щоб про все дізнатися.

— Гадаєш, якщо я запитаю, чи не вона вбила мого батька, мати мені відповість?

— А хто, ти вважаєш, убив твого батька? – поцікавилася Електра.

— Це що, запитання? – відповів Орест.

Електра поміняла місцями декілька квіток у вазі.

— Якби я була на твоєму місці, то захотіла б почути відповідь матері,– зрештою сказала вона.

— Я б хотів почути твою,– сказав Орест.

— Хіба Теодот із Мітросом тобі не розповідали? – запитала Електра.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли ти їх урятував.

— Звідки ти знаєш, що я їх урятував.

Сестра віднесла вазу на стіл, що стояв ближче до дверей.

— Це – будинок різних шерехів і шепотів,– відповіла вона.

— То мати теж знає, що я їх урятував?

— Чому б тобі не запитати її і про це? Тільки не зараз, бо на цю годину мені призначено йти з нею на прогулянку садом.

— Хто розповів тобі про звільнення?

— Не важливо, хто мені розповів. Важливо, щоб ти не втручався в речі, що не мають до тебе прямого стосунку.

— Леандр – мій друг, а Теодот – його дід.

— Леандр є ватажком одного з повстань,– відповіла Електра.– Він не може бути твоїм другом. Принаймні, доки він не переміг, він лишатиметься твоїм ворогом.

— Він пішов рятувати своїх дядьків, братів своєї матері. Їх було забрано в полон тоді ж, коли і мене викрали. Ти мала бачити, як мене виводять із палацу.

— На той час я вже сиділа в підземеллі,– відповіла Електра.

Тепер вона стояла спиною до дверей.

— Хто посадив тебе до підземелля?

— Чому б тобі не запитати й про це в нашої матері?

— Я запитую тебе.

— Мусиш навчитися слухати. Я іноді помічаю тебе під дверима кімнати, куди я ходжу ночами. Ти підслуховуєш, але, усе одно, нічого не чуєш, хіба ні?

— Ти була в палаці, коли було вбито нашого батька?

— Так. Була. Авжеж, я була в палаці. Власне, я вже тобі сказала, що на той час я вже сиділа в підземеллі.

— То ти нічого не бачила?

— У моїй камері було невеличке віконце, через яке я могла бачити шматочок світла.

— Значить, ти не знаєш.

— Авжеж я знаю,– перебила його Електра.– Я знаю все!

— А мені ти скажеш?

— Скажу, коли зможу. Але зараз я мушу йти на прогулянку садом із матір'ю. А ти мусиш повернутися до своєї кімнати.

Тієї ночі вартовий, щойно з'явившись ув Орестовій кімнаті, прошепотів:

— Мусиш піти до Леандрового будинку. Щойно палац прокинеться й усі займуться своїми ранковими справами, мусиш туди піти.

— Хто про це просить? – запитав Орест.

— Це не може чекати,– відповів вартовий.

— Моя сестра знає, що я допомагав урятувати Теодота та Мітроса.

— Тебе бачили,– відповів вартовий.– І цього разу тебе теж побачать, але піти туди – важливіше за все інше.

— Це Кобон попросив мене прийти?

— Не знаю. Мені просто переказали, що, коли сонце зійде, ти мусиш туди піти.

Вартовий іще якийсь час залишався в його кімнаті, та більше не вимовив ані слова. Пізніше, коли Орест уже лежав у ліжку сам, перед його внутрішнім поглядом постав образ Леандра. Товариш уявився настороженим, обережним. Він нізащо не наробить помилок. Орест спробував протиставити Леандрову врівноваженість і вміння подивитися на ситуацію незамиленим оком поведінці матері й Еґістуса. І раптом він усвідомив, що в будь-якому протистоянні, уявному чи реальному, Леандр їх переможе. Орест не знав, до яких наслідків це приведе, однак, коли настав світанок, він уже був готовим зробити те, про що його попросили. Він піде до Леандрового будинку. Якщо ж раптом мати почне йому докоряти, завжди можна сказати, що він не знав, що Леандр є одним із ватажків повстанців, адже вона жодним словом про це не обмовилася. Треба буде тільки попередити Електру й попросити, щоб вона підтвердила, що він нічого не знав. Тоді можна буде наполягати на тому, що він просто пішов попередити друга про свій майбутній від'їзд.

Орест прокинувся пізно і тихо вийшов із палацу через бічні двері, а потім рушив до кладовища та пересохлого струмка. Його по черзі охоплювали почуття то завзяття й сміливості, то сумніву та знервованості. Ідучи завулками та перетинаючи невеличку ринкову площу, він не підводив погляду на зустрічних людей.

Коли він прибув на місце, то здивувався, побачивши навстіж відчинені вхідні двері, а коли пройшов до передпокою, так і не зустрівши нікого зі слуг або з родини, уже не сумнівався, що тут щось негаразд. Будинок стояв порожній і тихий. Орест почав викрикувати імена: спочатку він кликав Кобона, Раїсу, Іанту, Дацію, а потім, як свого часу Леандр, кілька разів назвав себе, щоб вони знали, що то прийшов не якийсь чужинець.

Але потім, коли він пройшов далі у внутрішні кімнати, Орест відчув запах, знайомий йому з часів життя в будинку старої, коли, бувало, вівця чи коза іноді зривалася зі скелі й потім довго лежала на березі біля води, гниючи на сонці.

Одначе, той запах зараз був набагато сильнішим, ніж будь-коли раніше. Коли Орест іще раз по черзі викрикнув імена Леандрових родичів, його ніс і рот наповнилися нестерпним смородом, що линув із центральної кімнати.

Увійшовши, він побачив цілу купу тіл, довкола яких уже кружляли рої великих чорних мух. Їх була ціла рукотворна гора, коли тіло вкладали на тіло, стежачи за тим, щоб вони врівноважувалися й утворювали майже однорідну масу. Орестові довелося вибігти на двір і проблюватися. Коли ж він повернувся, побачив, що біла шкіра подекуди ніби рухається, та, придивившись, він зрозумів, що то личинки трупних мурах.

Занепокоєний тим, для чого його могли сюди покликати, та сподіваючись знайти бодай когось іще, Орест підібрав шматок полотна та прикрив ним ніс і рот, а потім обшукав увесь будинок. Але знайшов він лише Теодота і Мітроса, що лежали на мокрих від крові простирадлах, густо обліплені мухами.

Орест повернувся до центральної кімнати й, переборюючи відразу та страх, узяв за ноги верхнє тіло і стяг його донизу. Труп ударився об підлогу з важким глухим звуком. Орест перевернув його й побачив лице Раїси, горло якої було перерізане від вуха до вуха, очі – широко розплющені.

Наскільки він міг зрозуміти, усі члени Леандрової родини та їхні слуги лежали тут мертві. Тепер уже мухи почали сідати й Орестові на обличчя та руки, а гнилісний сморід, від того, що він зрушив одне тіло з гори, зробився ще дужчим. Він вирішив, що треба негайно повертатися до палацу, знайти Електру і перш, ніж робити бодай щось іще, розповісти їй про все, що побачив. Вона прийде сюди разом із ним, і тоді він уже буде не сам, коли сусіди чи ще хтось тут з'являться та знайдуть цю гору трупів.

Щойно в нього майнула ця думка, як звідкілясь почувся тоненький плач, хлипання та виття. Орест подумав, що то, мабуть, якесь звірятко – ласка чи щур – залізло між трупів, а тепер не може вибратися. Але потім почувся дівочий голос. Він звучав звідкись із глибини мертвих тіл, тож Орестові нічого не залишалось, як одне за одним постягати їх донизу, щоб знайти джерело звуку. Коли до нього потяглася рука, навколо якої дзижчали мухи, хлопець відскочив у куток кімнати. А коли він, трохи оговтавшись, знову підійшов до напівзруйнованої гори тіл, то побачив Іанту, котра рачки вибралася з-під купи тіл і встала на ноги. Проте, побачивши й упізнавши Ореста, вона зойкнула від страху й кинулася назад, намагаючись знову сховатися поміж трупів, начебто вони могли її захистити.

— Іанто, це – Орест,– сказав він.– Я тебе не ображу.

Він знову наблизився до купи тіл і взявся її розбирати. Тепер знайшлося тіло Кобона та тієї жінки, що надала прихисток Теодотові та Мітросові після того, як Орест вивів їх із підземелля, а ще там були щільно сплетені тіла двох дітей, котрі і в смерті були нерозлучні. Іанта, коли він спробував до неї дотягтися, повелася, мов дике звірятко, нору якого було розрито. Вона скрутилася клубочком і спробувала заховатися за одним із трупів, щоб Орест не зумів до неї дістатися. Він кликав її на ім'я, називав себе знову і знову, та ці спроби її не заспокоювали. Навпаки, Іанта дедалі більше впадала в істерику. Дівчина плакала і кричала, налякана Орестом, кликала на допомогу своїх батьків і Леандра.

— Я тобі допоможу,– сказав він, хапаючи її за руки.

Орест підняв її й потяг на себе. Її просякнутий кров'ю одяг торкнувся його хітона, залишаючи на ньому слід. Однак, зі спротиву, що його чинила Іанта, він припустив, що вона не має серйозних пошкоджень. Коли ж йому вдалося відтягти дівчину подалі від смороду та мух, він зрозумів, що кров на її тілі та одязі є не її власною, а чиєюсь іще.

— Мусиш піти зі мною подалі звідси,– сказав Орест.

Коли вона, нарешті, заговорила, він спочатку не міг розібрати слів, таким сильним було її хлипання. Орест був змушений не один раз просити Іанту повторити сказане, благаючи її говорити повільніше та розбірливіше, аби він міг зрозуміти її.

— Це ти зробив! – вигукнула вона.

— Ні, я не робив цього! – відповів Орест.

— Люди, що це зробили, були людьми твоєї матері.

— Люди моєї матері не є моїми людьми.

— Ми вже готувалися до втечі. Теодот і Мітрос щойно прийшли,– сказала Іанта і досі хлипаючи.– Мітрос був такий слабкий. Він хотів, аби ми його лишили тут, але ми вирішили забрати його із собою. Ти приставив когось за нами стежити. Ти, напевно, дізнався, що ми збираємося тікати.

— Я нікого не приставляв за вами стежити. Я нічого не знав. Я взагалі нічого не знав!

Він змусив її піти за ним, кілька разів підштовхуючи вперед, коли дівчина намагалася повернутися назад до будинку. Удвох вони пройшли спочатку провулками та ринковою площею, а потім і відкритою місцевістю перед палацом. Люди, що зустрічалися їм дорогою, миттю зникали з очей, налякані зовнішнім виглядом Іанти: її скривавленим одягом і волоссям, а також диким виразом обличчя.

У палаці Орест знайшов Електру, котра забрала Іанту до себе в кімнату.

— Електро,– звернувся він до сестри,– вони повбивали всіх родичів Іанти. Я знайшов тіла. Вони всі мертві.

Електра підійшла до дверей, ніби намагаючись не впустити до кімнати непроханих гостей.

— Вона сказала мені, хто замовив убивства,– продовжив Орест.

У цей час Іанта, охоплена болем і страхом, знову залилася слізьми, тож обоє, Орест і Електра, кинулися до неї, щоб заспокоїти.

— Навіщо ти привів її сюди? – запитала Електра.

— А куди ще ми могли піти? – поцікавився Орест.

Електра подивилася на нього похмуро та нетерпляче.

Орест чекав за дверима, а Електра викупала Іанту та перевдягла її в чистий одяг. Коли ж сестра знову покликала його до кімнати й вони вдвох підтримували Іанту, котра хлипала та ридала, раптом у супроводі двох охоронців до покою ввірвалася мати й налетіла на них.

— Що тут робить ця дівчина? – запитала вона.

Мати говорила з такою несказанною люттю та командними нотками в голосі, яких Орест від неї ще ніколи не чув.

— Поки-що вона побуде тут,– відповіла Електра.

— Хто віддав наказ її сюди впустити? – поцікавилася їхня мати.

— Я,– відповіла Електра.

— А хто тобі дозволив?

— Я сама собі дозволила,– вигукнула Електра.– Як дочка свого батька, як дочка своєї матері, як сестра Ореста і сестра Іфігенії.

— Я знаю, чиєю донькою ти є і чиєю сестрою. Але чи ти розумієш, що відбулося повстання? Вона не може тут залишатися.

— За день або два вона піде звідси,– заспокійливо сказала Електра.– Я дала їй слово, що вона може тут перебути.

— Я не бажаю її біля себе бачити,– сказала їхня мати.

— Вона не вийде з цієї кімнати,– відповіла Електра.– Можу тебе запевнити, що вона звідси не вийде!

Орест переводив погляд з матері на сестру, усвідомлюючи, що жодна з них навіть не звертає на нього уваги. У своїй люті вони його зовсім не бачили. Вони так спопеляли одна одну очима, що він подолав у собі спокусу втрутитись і сказати, що це, власне, він знайшов і привів Іанту. Орест вирішив не казати й того, що саме він наполіг на тому, щоб Електра взяла дівчину до себе. Він знав, що зараз найліпше буде мовчати. Нехай нині мати витріщається на Електру, а в його бік і не дивиться.

Іще вчора йому здалося б дивним, чому мати не запитала, що, власне, сталося з Іантою, чому вона не поцікавилася, з якої причини її одяг, що валявся на підлозі, весь у засохлій крові та чому дівчина весь час тремтить і ридає, наче якась залякана до напівсмерті, безпомічна істота.

Але тепер такі речі вже його не дивували. Тепер Орест знав відповіді на свої запитання. Йому було ясно, що мати замовила сьогоднішні вбивства так само, як раніше замовила викрадення хлопчиків і як до того взяла ніж, аби перерізати горло його батькові.

Він спостерігав за нею, а серце крижаніло від люті.

Пізніше того дня, коли Орест обідав удвох із матір'ю, вона помітно пом'якшала та скаржилася на головний біль.

— Твоя сестра,– сказала вона,– останнім часом зробилася такою нестерпною. Хто б міг подумати, що саме тепер, коли ми її так потребуємо, вона вирішить ігнорувати нас і навіть не повечеряє разом із нами. Коли я молюся вночі, то завжди дякую богам за те, що вони мені дарували. Я дякую їм за тебе. Принаймні, мій син повернувся додому і залишається зі мною. Я вдячна богам попри все, попри всі розчарування, попри всі випробування та зради.

Її усмішка була теплою й доброю, з натяком на прощення та смирення. Але в позі та голосі було щось таке, що безпомилково свідчило про те, що мати чудово знає і про роль сина у звільненні Мітроса й Теодота, і про те, що він сам, не попросивши в неї дозволу, ходив до Леандрового будинку та знайшов там Іанту, напівпоховану під горою трупів. У її тоні Орестові також вчувалося попередження, натяк на той сталевий голос і беззаперечну владу, що їх продемонструвала мати в кімнаті Електри, і це змушувало його з нетерпінням чекати миті, коли він опиниться подалі від своєї матері.

— Підійди й поцілуй мене, перш ніж підеш,– наказала вона, коли Орест підвівся.– Зараз такий час, що ми всі мусимо бути обережними. Ми мусимо за всім приглядати, усе помічати та дослухатися до кожного шепоту.

Орестів вартовий десь подівся, і на його місці ніхто не стояв. Він спав уривками, прокидаючись від найменшого шереху. Якось він прокинувся від того, що в кімнаті хтось був. Коли він сів у ліжку, тремтячи від страху, Електра прошепотіла, щоб він мовчав і не рухався.

— Наша мати зараз спить, і віддані їй вартові не бачили, як я сюди ввійшла. Біля дверей я залишила власного охоронця, і якщо ми почуємо якийсь рух, це означатиме, що треба сидіти тихо, зовсім тихо, навіть не дихати.

— Чого тобі треба? – запитав Орест.

— Тепер, коли Еґістуса тут немає, ми можемо діяти. Мати втратила свого захисника. Тепер вона не захоче залишатися зі мною наодинці. Уникатиме мене за всякої можливості. Коли сьогодні вона прогулювалася зі мною в саду, ще до того, як ти повернувся, уже й тоді трималася на відстані, але тепер узагалі не захоче до мене наближатися. Більше вона не ризикуватиме. Вона боїться.

— Чого?

— Того, що я з нею зроблю.

На мить в Ореста виникло відчуття, ніби він розучився дихати.

— До занедбаного саду в низині ведуть розхитані сходи,– продовжила Електра.– Мати ходить туди щодня. Тепер, коли я її не супроводжуватиму, вона зробить це місце частиною свого обов'язкового моціону. Завтра, у пообідню пору ти підеш туди із нею. Поводитимешся звичайно. Як завжди, за вами ітимуть троє охоронців, але перед сходами двоє обеззброять третього, а потім усі вони зникнуть. Це буде зроблено дуже тихо. Не придивляйся занадто уважно, взагалі не звертай на це уваги. Ніж, яким ти скористаєшся, буде лежати під вибитим каменем на третій сходинці, якщо спускатися вниз. Матимеш лише один шанс. Якщо ти його не використаєш, вона зробить так, аби нас обох убили.

— Ти хочеш, аби я її зарізав? – запитав Орест.

— Так. Вона власноруч убила твого батька, вона наказала тебе викрасти, вона замовила викрадення Мітроса й Теодота, вона наказала повбивати всіх їхніх родичів.

— Я бачив, як убивали Іфігенію,– сказав Орест. Він розумів, що це могло мати такий вигляд, ніби він намагається змінити тему розмови, відволікти сестру.

— Не має значення, що ти бачив,– відповіла Електра.

— То був мій батько,– сказав Орест.– Я бачив, як батько дивився.

— Ти боїшся? – запитала в нього Електра.

— Чого?

— Убивати.

— Ні.

— Щойно це буде зроблено, вартові відчинять ворота і впустять людей, що прийдуть і роззброять відданих їй охоронців, а потім уб'ють тих, хто позбавив життя родини Мітроса і Теодота. І тоді палац буде твій.

— Звідки ти знаєш, що ті двоє охоронців завтра будуть на твоєму боці? – поцікавився Орест.

— Я ретельно готувалася до завтрашнього дня. Вона тебе не підозрюватиме. Ніхто не знає, який ти хоробрий.

— А ти звідки знаєш?

На мить Електра замислилась, а потім усміхнулася.

— Саме цього я просила у своїх молитвах,– сказала вона,– щоб ти перетворився на хороброго воїна. Я знаю, що ти дуже хоробрий.

— Я вже вбивав раніше,– сказав їй Орест.

— Одного дня з усіма нашими ворогами буде покінчено. Ми наділені владою.– продовжувала Електра, не звернувши уваги на братові слова.

Орест мовчав.

— Усе вже сплановано,– закінчила Електра.– Тільки ти зумієш це зробити.

— А хіба ми не можемо просто схопити її і відправити геть?

— Відправити? Куди? Слухай, скоро інший вартовий пройде цим коридором, і тоді мені треба буде вже від тебе йти, я не можу залишитися тут із тобою. Я не зможу побачитися з тобою аж до того часу, коли все буде зроблено. Я сидітиму у своїй кімнаті з Іантою доти, доки мені не повідомлять, що наша мати мертва. Я молитимуся богам, аби все пройшло успішно.

— То ніж буде там?

— Він уже там. Третя сходинка, вибитий камінь.

І потім вона залишила його самого.

З плином часу Орест дедалі чіткіше розумів, що зробить так, як просила сестра. Він помститься за смерть свого батька. Завтра він зробить усе, щоб мати йому повірила. Він буде добрим і покірним сином, він робитиме все, чого вона схоче, а потім він буде хоробрим.

В яскравому світлі дня він майже заздрив своїй матері, котра мала достатньо рішучості віддати наказ повбивати цілу родину, а потім спокійно прогулюватися садом або сидіти за столом і вести звичайнісіньку бесіду. Напевно, вона була саме такою, подумав Орест, у день, коли вона вбила батька. Він пригадав її теплу усмішку, коли вона стояла перед відчиненими дверима до палацу й дивилася на Агамемнона.

Вона знає, як убивати, подумав він. Вона знає, що відчуваєш, убиваючи. Та потім раптом Орест усвідомив, що й він це знає теж. Адже він не чекав Леандрового наказу, коли вбив вартового чи тих двох охоронців, які прийшли по них до будинку старої. Він просто використав момент. І тепер міг тільки молити батьків дух, аби той йому допоміг, аби дав йому наснаги, а ще й уміння не виявити цієї наснаги до того, як настане потрібна мить.

Сміливості йому просити не треба, думав Орест. Сміливість він уже й так має.

Коли вони зустрілися в її покоях, мати сказала Орестові, що їй доведеться прискорити його від'їзд.

— Скоро дороги зробляться небезпечними,– сказала вона.– Настали важкі часи. Дінос прислав запевнення, що зараз іще може гарантувати твою безпеку. Він зустрінеться з тобою на половині шляху, однак його люди виїдуть тобі назустріч, аби супроводити до нього. Найліпше тобі буде вирушити на світанку. Я відібрала своїх найкращих і найвірніших охоронців, які зможуть тебе захистити. Ніхто не знає, що може трапитися поблизу палацу. Як я вже казала, для повстанців ти є найвищою винагородою, адже ти є єдиним сином свого батька.

Якщо моя мати, думав Орест, із такою легкістю прикидається і грає свою роль, то і я це зумію. Він зосередився над звучанням кожної ноти у своєму голосі, над кожним своїм жестом і м'язом обличчя. Він змусив себе надати обличчю виразу готовності поступитися їй, але водночас і мати вигляд людини, що бажає дізнатися про кожну дрібницю планованого, нібито має потребу ретельно все зважити. Він щосили намагався скласти враження, ніби єдине, про що зараз думає, як ліпше та швидше почати цю подорож.

За столом, коли вони разом обідали, він намагався слухати матір дуже уважно, водночас не придивляючись до неї надто явно. Коли він сказав, що погано спав цієї ночі, що втомився і ляже сьогодні раніше, мати відповіла, що теж ляже спати раніше, аби встати ще до світанку й провести сина в дорогу.

Орест залишився з нею й тоді, коли вона готувалася до прогулянки садом. Він уникав дивитися на вартових, що стояли біля її дверей, коли, вийшовши з материних покоїв, звичайнісіньким тоном, як тільки міг недбало, сказав, що, можливо, трішки пройдеться з нею, бо, можливо, прогулянка садом допоможе йому швидше заснути цієї ночі.

Закликаючи батьків дух допомогти йому, Орест також уявив, що його намір є чимось від нього особисто зовсім незалежним, чимось наперед визначеним і керованим самими богами.

Мати зірвала кілька квіток, а потім подивилася на небо та на сонце, вона саме говорила про спеку й про те, що Орестова кімната є дуже зручною взимку, бо в ній тоді найтепліше, але влітку вона перетворюється на пекло. Прямуючи до сходів, вона висловила думку, що, можливо, коли син повернеться, йому слід перебратися до іншої, холоднішої, кімнати.

Коли вони вже спустилися на три чи чотири сходинки, Орест почув за спиною голосне зітхання одного з охоронців. Обернувшись назад, він побачив, що на нього навалилися двоє інших.

Мати також це почула й обернулася. Вона дивилася майже йому в лице, коли Орест нахилявся і шукав ніж. Уже за мить, коли вона побачила, як він витягає зброю, мати голосно зойкнула і спробувала відштовхнути його від себе, намагаючись збити з ніг. Хоч каміння під ногами й хилиталось, Орест зумів підтягти її до залишків балюстради та всадив ножа матері в спину. Потім він швидко витяг його й щосили навалився на неї, перекидаючи її тіло через огорожу, щоб вона покотилася вниз, у зарості чагарників.

Коли він її знайшов, мати лежала на спині. Орест добре бачив її розчахнуті від жаху очі, коли намагався всадити ножа їй у горло. Вона щосили захищалася, відпихаючи його руки, доки ще могла це робити. Але швидко настала та мить, коли їй не залишилося нічого іншого, як кричати, закликаючи на допомогу. Він ударив ножем їй у груди, а потім – у горло, після чого притискав її до землі, доки вона не видихнула востаннє.