Будинок імен

Електра

е дуже далеко від палацу є сходи, що спіраллю спускаються в низину; колись у ній був сад. Деякі сходинки розбиті, дві чи три – майже зовсім випали під дією часу, а можливо, через змій, що залюбки влаштовують свої кубла в отворах між камінням. Внизу кволі дерева борються за життєвий простір із чагарниками, що дико розрослися без людського догляду. Коли моя сестра була ще жива, ми завжди сюди приходили, якщо хотіли поговорити подалі від зайвих вух. У надвечірніх сутінках пташиний щебет робився голоснішим, майже затятим. Можливо, той гамір був лише викликом численним ласкам, що їх було повно в цій місцині. Й ми з сестрою могли бути певні, що, коли хтось вороже до нас налаштований і заховався між деревами, він усе одно нас не почує.

Моєї сестри немає більше серед живих. Вона вже ніколи не прийде до цього саду.

Замість неї туди тепер ходить моя мати. Вона виходить із палацу в супроводі двох або й трьох охоронців, які йдуть за нею на відстані. Бувають дні, коли я ходжу з нею, але ми майже не розмовляємо, й частенько, коли я хочу залишити її там саму, вона відпускає мене легким кивком голови.

Цей низинний сад буде місцем її смерті. Колись її там обов'язково хтось уб'є. Вона лежатиме там між покручених кущів у калюжі власної крові.

Іноді я посміхаюсь, дивлячись на те, як вона спускається сходами, а занепокоєні охоронці спираються на залишки балюстради, боячись, що моя мати може впасти прямо на колишню мулярську гордість.

Комусь би спало на думку, що за відсутності моєї матері й її охоронців Еґістус залишиться сам і буде більш уразливим і що тоді настане слушний час прослизнути до кімнати, де він працює, й устромити ніж у його груди чи, удавши, що хочеш його про щось попросити, несподівано вхопити його за волосся, відтягнути голову назад і теж розрізати йому горло.

Однак вважати, що коханець моєї матері так легко дозволить себе вбити, буде величезною помилкою. Він завжди має купу стратегій, і одна з них, мабуть, найважливіша, полягає в тому, як убезпечити власне життя. Він завжди пильнує. А ще ж є люди, котрим він платить, котрих він контролює, і вони теж завжди залишаються пильними.

Еґістус схожий на тварину, що забігла до хати в пошуках комфорту й безпеки. Він навчився посміхатися замість того, щоб гарчати, але його кігті та зуби, як і тваринні інстинкти, нікуди не зникли. Він уміє уникати небезпеки. Він нападе першим. За першої ж загрози він вигне спину й плигне на тебе.

Той, хто його боїться, чинить дуже мудро. А я маю підстави його боятися.

Того дня, коли мій батько повернувся з війни й вітався перед палацом зі старійшинами, мати наказала двом Еґістусовим друзям знайти мене. Вони витягли мене прямо з трапезної, не звертаючи уваги ні на мої крики, ні на шок, ні на заперечення. Вони змусили мене спуститися східцями, що ведуть у підвал під кухонним поверхом, і замкнули в підземеллі, залишивши там на декілька днів і ночей без їжі та води. А потім мене випустили. Вони просто відчинили двері тієї темної камери, де я сиділа, й дозволили мені, брудній і приниженій, підібгавши хвоста, повернутися до моєї кімнати, начебто я була якимось напівприрученим звірятком. А всі дивилися на мою ганьбу! Потім вони дозволили мені жити в моєму покої, як і раніше, так, ніби нічого й не сталося.

Того ж дня, коли мене випустили з підземелля, до моєї кімнати зайшов Еґістус. Стоячи на порозі, він сказав, що моя мати пережила стільки горя і зараз у такому непевному стані, що ні в якому разі не можна говорити з нею про щось таке, що може її засмутити чи нагадати їй про перенесені страждання. А ще він сказав, що мені не слід залишати територію палацу чи потайки говорити зі слугами та шепотітися з охоронцями.

Я не повинна створювати ніяких труднощів, додав цей негідник, і він особисто прослідкує, щоб я їх не створювала.

— Де мій батько? – запитала я в нього.

— Його було вбито,– відповів Еґістус.

— Хто його вбив?

— Хтось із його власних солдатів. Але з ними вже розібралися. Ми більше ніколи про них не почуємо.

— А де мій брат?

— Його забрали звідси задля його ж власної безпеки. Скоро він повернеться.

— Забрали туди ж, куди й мене? У підземелля, де він і зараз сидить задля власної безпеки?

— Тобі зараз нічого не загрожує, хіба ні? – відповів він.

— Чого ти хочеш? – запитала я.

— Твоя мати бажає повернутися до нормального життя. Ти теж, напевно, цього хочеш. Але для цього нам буде потрібна твоя допомога.

Він уклонився мені, але той уклін був лише насмішкою, лише даниною традиції.

— Я гадаю, що ти все розумієш,– сказав Еґістус.

— Коли повернеться мій брат? – запитала я.

— Щойно мине небезпека. Твоя мати бажає цього над усе. І тоді вона буде менш свавільною, ніж зараз, менш дратівливою.

Небагато часу знадобилося мені, щоб дізнатися, як було вбито мого батька й чому мати не хоче, щоб обговорювали подробиці його смерті. І тоді я зрозуміла, навіщо вона послала Еґістуса залякати мене,– вона не хотіла чути обвинувачень із уст своєї доньки. Обоє, і він, і вона, чудово знали, що наш палац, який повниться відлуннями давніх голосів і шепотів, мов павутинням огорнений турботами дбайливих доброзичливців і вірних підданих. Вони не могли не розуміти, що я дуже легко дізнаюся правду про те, хто вбив мого батька, що мені дуже швидко розкажуть, як звідси було викрадено мого брата, а головне, за чиїм наказом це було зроблено. Мати і її коханець своїми погрозами примусили мене мовчати, та їм не підвладна ніч і те, як ширяться чутки.

Ніч належить мені так само, як і Еґістусові. Я теж умію рухатися безшумно. Я живу серед тіней. У мене особливо довірливі стосунки з тишею, тому я чудово знаю, коли буває безпечно пошепотітися.

Я впевнена, що Еґістус знає, де зараз мій брат чи, принаймні, як склалася його доля. Однак я також упевнена й у тому, що він нікому цього не розповість. Він розуміє, що таке влада. Його обізнаність турбує всіх у цьому домі.

Він готовий ухопити всіх нас у свої лабети. Він тримає нас, як орел у своїх кігтях менших пташок, пообривавши їм крильця, щоб не змогли втекти, а лише животіли й були напохваті, коли надійде час попоїсти.

Він чудово усвідомлює, що цікавить мене так само сильно, як і я його. Як і він, я уважно дослухаюся до різних звуків, тож чую пристрасні стогони, коли він в одній із кімнат цього коридора кохається зі своїм улюбленцем-вартовим, чи розрізняю його швидкі й легкі кроки, коли він спускається до приміщення слуг, аби знайти собі дівку, котра вдовольнить його перш, ніж він повернеться в ліжко моєї матері й зручненько в ньому влаштується, ніби нічого й не було, ніби й не існує того бридкого, невситимого апетиту, що й привів його до влади.

Я лише раз, можливо, і бачила, як Еґістус тремтить або ж виказує страх; я лише раз, можливо, й помітила, як хамелеон, що в ньому живе, готовий кинутися в укриття.

Коли прийшли новини про те, що викрадених хлопців, а з ними, як ми сподівалися, й Ореста, звільнили й уже везуть додому, я сиділа зі своєю матір'ю й Еґістусом, який не всміхався й, з усього видно, почувався невпевнено.

Нам нетерпеливилося швидше привітати мого брата вдома. Коли нам не стало сил просто сидіти та чекати, а точних відомостей про час його прибуття все одно не було, ми з матір'ю залишили Еґістуса й пішли перевірити, чи належним чином ідуть приготування в Орестовій кімнаті. Ми спустилися на кухонний поверх, аби поміркувати, які страви він може захотіти скуштувати одразу ж по приїзді. Вирішуючи, хто зі слуг найліпше зуміє йому догодити, ми говорили сердечно, уперше відтоді, коли було вбито мого батька. Я відчувала, що мати щаслива від самої можливості Орестового повернення додому.

Коли ми повернулися до кімнати, в якій був Еґістус, то побачили, що там з'явився іще якийсь чоловік, зовсім нам невідомий. І тоді в мене виникло відчуття, що ми з матір'ю були там зайві, що ми перервали щось важливе, можливо, навіть конфіденційне, що Еґістус обговорював із тим чужинцем. Я ще подумала, чи не є той зайда його таємним коханцем або ж прибічником, який тепер от вирішив нагадати Еґістусові про давній борг.

Коли ми ввійшли, Еґістус стояв лицем до вікна. Його кулаки були міцно стиснуті, а прибулець стояв біля дверей, спершись на стіну. Коли Еґістус обернувся, я помітила страх у його очах. Він кивнув чужинцеві, показуючи, що той мусить вийти з кімнати. Я усвідомила, що, можливо, і мені треба теж вийти, бо, хай що там сталося, Еґістус і мати, напевно, мають залишитися наодинці. Проте, замість того, аби піти геть, я сіла. Так я давала їм зрозуміти, що доведеться знайти щось вагоміше за ввічливе прохання, якщо вони захочуть мене позбутися. Я разом із матір'ю хотіла почути від Еґістуса, що ж спричинило появу того переляканого погляду.

У той час моя мати в присутності Еґістуса нерідко поводилася мов маленька й дурненька дівчинка, часом виявляючи надмірну вимогливість і навіть нахабство. Нічого з вимовленого нею не могло бути анітрохи цікавим. Вона навчилася говорити як дурепа. Основними темами її розмов були тільки спека, квіти, як вона втомилася, не досить поважна поведінка котрогось із охоронців або жахлива незграбність служниць. Мені частенько було цікаво, що б сталося з її пташиним щебетанням і вдаваною непослідовністю, якби хтось відкрито заявив, що той охоронець вважає, що має право виявляти неповагу до неї, бо час від часу усамітнюється з Еґістусом в одній із кімнат палацу, де виконує всі його забаганки, а три служниці зробилися незграбними, бо носять під серцем або вже годують грудьми його дитину, а одна, я це точно знаю, навіть народила від нього двійню. Хіба могла моя мати цього не знати?

Тож, у приміщеннях нижнього поверху нестримно примножувалося життя, а в коридорах стояв постійний запах плотського бажання. Хоча моя мати й прикидалася, що цього не помічає, бо так їй було зараз зручно, ніби вона, і направду, чомусь зробилася такою дурненькою чи неуважною до всього, це було зовсім не так, бо вона, як і я, помічала геть усе. Вона не була ні дурненькою, ні відстороненою. Під маскою усміхненої дурепи жила розгнівана фурія, за позірною неуважністю гартувалася сталь.

— Хто цей чоловік, який щойно звідси вийшов? – поцікавилася вона.

— Який чоловік? – перепитав Еґістус.

— Той неприємний чоловік.

— Звичайний вістовий.

— Зазвичай вістові сюди не заходять. І це дуже добре, бо після нього в кімнаті залишився сморід. Він, мабуть, не мився декілька днів.

Еґістус знизав плечима.

— І чому сьогодні зовсім немає вітру? – спитала мати невідомо в кого.– Я така виснажена.

Еґістус іще сильніше стиснув кулаки.

— Я маю відчуття, що з'явилися новини,– мати підвищила голос, аби Еґістус тепер уже точно зрозумів, що вона звертається саме до нього.

Коли вона зустрілася зі мною поглядом, то вказала очима на Еґістуса, начебто я в якийсь таємничий спосіб могла змусити його відповісти.

Я холодно на неї подивилася.

— Яку новину приніс вістовий? – запитала вона ще голосніше.

Запанувала тиша, що її, схоже, жоден із присутніх не бажав порушувати. Мати вдягла на обличчя легку напівусмішку. Зараз вона була схожою на когось, хто щойно з'їв щось дуже кисле й щосили намагався приховати свої неприємні відчуття.

Раніше це ніколи не спадало мені на думку, але в цю мить я раптом із усією ясністю зрозуміла, що вони з Еґістусом вже не подобались одне одному. Дотепер я чомусь уявляла, що вони живуть в якомусь теплому затишку своєї змови, що радіють одне одному при денному світлі та щасливо усамітнюються в материних покоях уночі, хоча б тоді, коли Еґістус не вештається безборонно палацом. Тепер же я помітила, що між ними панує важка незгода. Кожен із них запізнав іншого краще, ніж треба, і виявив якусь неприємну для себе правду.

Мене розвеселило, наскільки природно це в них вийшло. Однак такий стан речей, здається, скінчиться не скоро, вони й не збиралися розлучатись. І я розуміла чому. Моїй матері й Еґістусові, я вважала, буде дуже важко одне без одного. Занадто багато чого відбулося.

Сидячи там із ними в мовчанні, я уявляла собі, як вони, очевидно, мучаться в найважчі години ночі, коли приглушені крики вчуваються знов і знов, незалежно від того, сплять вони чи страждають від безсоння.

Якийсь час я за ними спостерігала. Я бачила, що мати кілька разів заплющила та розплющила очі, але Еґістус сидів непорушно. Здавалося, я була свідком чогось надзвичайно особистого, майже так само приватного, як і статеві стосунки. Я дивилася на них, і мати з Еґістусом були переді мною, неначе голі.

Я віддаляюся від їхнього світу, світу розмов, реального часу та нагальних людських потреб, і наближаюся до світу, що завжди був тут. Щодня я молю богів, аби вони допомогли мені перемогти, я молю їх, аби вони не залишали без своєї милості життя мого брата, щоб дозволили йому повернутися, я молю їх, аби вони зміцнили мій власний дух, коли настане мій час. Я перебуваю під впливом богів, які все бачать, і тоді я бачу абсолютно все.

Моя кімната є аванпостом підземного світу. Кожен свій день я проживаю разом зі своїм батьком і сестрою. Вони постійно зі мною. Приходячи на батькову могилу, я вдихаю тишу, що завжди панує над місцем, де лежить його тіло. Я затамовую подих, аби те особливе повітря заповнило моє тіло, а потім дуже повільно видихаю. І тоді батько виходить до мене з темряви свого прихистку. Я повертаюся до палацу, а його невидима тінь лине за мною.

Він із обережністю наближається до палацу. Він знає, що існують люди, яких йому слід остерігатися навіть після смерті. Я не видаю жодного звуку, доки він шукає місце в кімнаті, де йому буде зручно. А потім, щойно я пошепки вимовляю її ім'я, приходить моя сестра Іфігенія, котра спочатку з'являється у вигляді легкого коливання повітря. Батько й сестра наближаються одне до одного.

Спочатку я за них боялася. Мені здавалося, що сестра до нас приєдналася, щоб нагадати батькові про те, як її було вбито, щоб докоряти йому за свою смерть і за те, що він спокійно стояв і дивився, як її приносять у жертву. Я думала, що вона прийшла як обвинувач, котрий хоче зіштовхнути батька до прірви навіть глибшої і темнішої за ту, в якій він зараз перебуває.

Натомість, моя сестра Іфігенія, убрана у весільний одяг, ще блідіша та вродливіша, ніж за життя, поволі рушила до батька, виявляючи готовність його обійняти чи взятися з ним за руки, чи, можливо, почути слова заспокоєння від його духа.

Тоді мені захотілося запитати в неї, чи вона все забула. Мені захотілося запитати про те, чи подробиці смерті стерлися з її пам'яті, чи вона зараз існує так, ніби нічого того не сталося.

Можливо, дні, що передували її смерті, як і спосіб, в який її було вбито, зовсім нічого не важили в тому місці, де вона тепер перебувала. Можливо, боги тримають пам'ять мертвих у себе, в якомусь особливому місці, що ревно охороняється. Замість неї боги повертають почуття, що колись дарували чистоту та радість, почуття, що колись важили дуже багато. Вони дозволяють мертвим відчувати любов, бо вона не може їм зашкодити.

Вони наближаються одне до одного – мій батько та моя сестра. Рухаються вони нерішуче. Я не впевнена, що, побачивши одне одного, вони не перестали помічати мене. Я не впевнена в тому, що живі їх цікавлять. У них стільки всіляких потреб, що належать виключно їм одним. Вони мають так багато всього, чим мусять поділитися одне з одним.

Ось чому я не розмовляю зі своїм батьком і сестрою, доки їхні духи граційно витають моєю кімнатою. Мені достатньо й того, що вони тут є.

Але було запитання, на яке я хотіла почути від них відповідь. Я хотіла знати, де мій брат. Я передчувала, що настануть дні, коли я зможу в них про це запитати; вони чекали на мою цікавість, але, перш ніж я встигла вимовити Орестове ім'я, хутко зникли.

Якось, одного полудня, невдовзі після того випадку з Еґістусом і вістовим, із коридора почувся раптовий крик, а потім – біганина чоловіків. А після цього я почула пронизливий голос своєї матері.

Щойно я зрозуміла, що духи, котрі мене відвідали, нічого не чують, я теж вирішила ніяк не реагувати, а зачекати на місці. З-поза стін палацу почулися навіть голосніші крики. А потім у мої двері постукав один із вартових і повідомив, що моя мати бажає, аби я була зараз із нею, бо от-от прибудуть хлопці, ті самі хлопці, що їх було викрадено, і нам обом слід привітати Ореста з поверненням.

Щойно було вимовлене ім'я мого брата, я відчула, що присутність мого батька та сестри зробилася більш явною, вони неначе пожвавішали, зробилися більш активними. У мене з'явилося відчуття, що батько смикає мене за рукав, а сестра взяла мене за руку. А потім, щойно кроки вартового затихли в кінці коридора, усе заспокоїлося.

Я вирішила, що тепер сама вимовлю братове ім'я. Коли ж я його прошепотіла, а потім повторила вже голосніше, мені відповів якийсь голос. Той голос швидко щось сказав, от тільки слів я розібрати не змогла. Сестра обхопила мене руками, немовби намагаючись утримати на місці. Спочатку я кілька секунд пручалась і робила спроби вивільнитись, але потім відчула, що батько знову смикає мене за рукав, привертаючи до себе увагу.

— Нарешті мій брат повертається,– прошепотіла я.– Орест повертається.

— Ні,– відповіла Іфігенія. Її голос, принаймні, той голос, що це сказав, був точнісінько як у неї, звучав майже голосно.

— Ні,– підтвердив і батько. Його голос, щоправда, звучав тихіше.

— Я маю йти, щоб побачити свого брата та привітати його з поверненням,– сказала я їм.

І тоді мене вже ніхто не тримав. Я полегшено всміхнулася, подумавши, що батько й сестра могли перенестися до входу в палац і будуть там поруч зі мною, коли прибуде Орест. З усіх ніг я кинулася бігти коридором, що вів до парадних дверей. На дворі гудіння чоловічих голосів зробилося дужчим і більш злагодженим.

Коли ж я почула радісні вигуки та свист, мені надзвичайно захотілось опинитися зараз біля своєї матері, щоб Орест у найперші ж хвилини побачив, як ми стоїмо вдвох і вітаємо його з поверненням додому.

Коли першого хлопчика підняли на руки й показали натовпові, вигуки привітання лунали далі, але я помітила, що людське піднесення швидко згасає і змінюється занепокоєнням. Дехто заозирався навколо, ніби шукаючи свідків того, що побачив сам, ніби бажаючи пересвідчитись у тому, що й інші помітили бліде обличчя хлопчика та його перелякані очі, що швидко бігали натовпом, як у дикого звіра, котрого довгий час тримали в клітці, а потім випустили, і він тепер лякається шуму свободи.

Мати впіймала мою руку й тримала її. Вона приглядалася, зітхала та тихесенько зойкала, потім почала кричати на тих, хто стояв поблизу, вимагаючи від них, аби Ореста одразу ж підвели до неї, кажучи, що не можна дозволити юрбі підкидати його в повітря, бо він – син Агамемнона й заслуговує на особливе ставлення, із ним мусять поводитися не так, як з усіма іншими. І лище тоді я помітила Еґістуса, котрий стояв у натовпі. Його лице було напруженим і занепокоєним, брови насупились, а очі дивилися в землю. Коли він підвів голову, то зустрівся зі мною поглядом. І тоді мені стало ясно, що Ореста немає серед звільнених. Я дивилася на те, як інших хлопців підкидають у повітря, як натовп вітає їх голосними викриками, а родичі та близькі друзі полегшено зітхають, і розуміла, що мого брата серед них немає. А потім я зауважила неспокій і острах у поведінці деяких чоловіків, коли вони дивилися на мою матір, і збагнула, що вони теж про це знають. Можливо, про це знає кожен. Єдиною людиною, хто ні про що не здогадується, була моя мати, котра була вся жагуче чекання, котра, осліплена своїм нетерпінням, не бачила більше нічого.

Доки хлопців забирали додому їхні щасливі родини, я спостерігала за Еґістусом. Коли натовп потроху розійшовся, він залишився стояти в товаристві лише двох родин, чиї діти також не повернулися. Люди оточили його щільним кільцем, а Еґістус почав їх заспокоювати, намагаючись розвіяти їхні страхи й даючи всілякі запевнення. Дуже швидко біля входу до палацу залишився тільки він і моя мати. Я стояла поруч із нею, а мати дивилася на нього з неприхованим гнівом.

— Де Орест? – запитала вона Еґістуса.

— Я не знаю,– відповів він.

— Хіба ти не міг дізнатися?

— Я думав, що він перебуває з іншими хлопцями,– відповів Еґістус.

— Невже? – не повірила мати.

Її тон був холодним і спокійним, але в голосі вчувалася лють.

— То ким був той вістовий, що залишив по собі сморід? – поцікавилася вона.

— Він прийшов, аби повідомити мені, що хлопці вже в дорозі.

— І що Ореста з ними немає?

Еґістус схилив голову.

— Його знайдуть,– сказав він.

— Накажи поставити переді мною солдатів, які привели хлопців,– сказала моя мати.

— Вони не були з хлопцями від самого початку,– відповів їй Еґістус.– Вони тільки супроводжували їх частину дороги.

— Накажи негайно їх наздогнати, якщо вони вже пішли, та привести до мене. Зроби це зараз же. Я достатньо це все терпіла й більше не дозволю, щоб ти поводився зі мною таким чином.

Я трималася подалі від матері, проте з коридора долинали голоси чоловіків, які збиралися групами, звіддаля чулося відлуння материних наказів, і слуги поводилися дуже тихо, з чого я зрозуміла, що протистояння матері й Еґістуса набуло загрозливої форми, що довкола мене розігрується серйозна боротьба. Тихесенько я вислизнула з палацу та пробралася на батькову могилу, однак і там атмосфера була дуже напруженою, і я зрозуміла, що ніяким шепотом, ніякими молитвами не зможу змусити його дух вийти за межі царства мертвих.

Того вечора я підійшла до дверей покоїв моєї матері та почула, як вона плаче, а ще я почула, що Еґістус говорить їй щось заспокійливе, та вона не бажала слухати, бо наказала йому замовкнути й забиратися геть. Наступного ранку я прокинулася від нових криків, що долинали з-за стін палацу. І знову в коридорі говорило одразу багато чоловіків. Я ретельно дібрала одяг і вдяглася. Я збиралася знайти матір і Еґістуса й бути з ними хоча б для того, щоб почути підтвердження того, що мені повідомив один із охоронців, ніби Орест і ще двоє хлопців якимось чином зуміли втекти з того місця, де їх тримали за наказом Еґістуса, котрий не лише весь цей час знав, куди було відправлено викрадених дітей, але й ніс відповідальність за все, що з ними сталося.

Теодот – дід Леандра, одного з тих, хто так і не повернувся додому,– разом із батьком третього відсутнього хлопця, Мітросом, у супроводі кількох небайдужих друзів прийшли до палацу й вимагали аудієнції з моєю матір'ю й Еґістусом.

З усіх чоловіків, що залишилися тут, коли мій батько пішов на війну, Теодот був найбільш шанованою й найбільш поважною людиною. Він не раз уже приходив до палацу, щоб обговорити можливе місце перебування викрадених дітей, постійно наголошуючи на тому, що Леандр є його єдиним онуком.

Я привіталася з цими чоловіками, коли зустріла їх у коридорі, де вони чекали. Потім слідом за ними увійшла до материного покою і стала в кутку, спостерігаючи за тим, як Теодот, навіть не глянувши в бік Еґістуса, заговорив до моєї матері й повідомив їй, як вони дізналися від інших викрадених хлопців, що Орест, а також Теодотів онук Леандр і Мітросів син, якого теж звали Мітросом, однієї ночі втекли з ув'язнення. Він сказав, що трійця вбила одного з вартових, а потім зникла буквально за декілька днів до звільнення хлопців, і ніхто не знає, куди вони поділися.

— Їх знайдуть,– сказала моя мати так, ніби щойно почуте не було для неї новиною.– Я вже віддала наказ, аби їх негайно знайшли.

— Хлопців били й погано з ними поводилися,– сказав Теодот, доки всі інші покірно стояли в нього за спиною.– Дехто мало не помер від голоду.

— Це нас не стосується,– відповіла моя мати.

Теодот зовсім невесело їй усміхнувся. Він схилив голову на знак того, що розуміє, чому вона так говорить, але не йме віри її словам. Потім він уклонився й мені, але ні він, ні жоден із чоловіків, які з ним прийшли, навіть не глянули в бік Еґістуса. Така поведінка свідчила про те, що вони вважали його не гідним навіть їхнього презирства.

За декілька днів двох солдатів, що супроводжували викрадених хлопців дорогою назад, було приведено до палацу і поставлено перед моєю матір'ю, наче бранців. Їм було наказано чекати в коридорі, доки в материному покої збиралися батьки викрадених дітей, а також Теодот і Мітрос. Проходячи повз цих двох солдатів, я повернула голову й уважно на них подивилася. Вони, здавалося, тремтіли від страху. І знову я ввійшла до материного покою і стала в кутку.

Коли обох охоронців поставили перед нею, вона одразу ж підняла руку, забороняючи їм говорити.

— Нам відомо, що він утік із двома іншими, тож немає потреби про це розповідати,– сказала моя мати.– Нам лише потрібно, щоб ви їх знайшли, усіх трьох. Ви мусите мати якісь ідеї щодо того, куди вони могли піти після втечі. Тому я вам кажу, ідіть їхніми слідами, знайдіть їх і приведіть сюди. Нічого більше й нічого менше. Ніяких виправдань. Рушайте цієї ж миті. Мене це все дуже мучить.

Один із охоронців спробував заговорити.

— Я не бажаю нічого чути,– зупинила його моя мати.– Якщо ви маєте щось запитати, запитайте в Еґістуса, коли звідси вийдете. Я просто хочу бачити свого сина, й усе. Більше мені нічого не потрібно. Я не бажаю нічого від вас вислуховувати. І я не бажаю одного дня дізнатися, що з ним або з його товаришами щось сталося чи що з ними погано поводилися. Якщо я почую хоч натяк на скаргу від них, то власноруч повідрізаю вам обом вуха.

Вони покірно вийшли, Еґістус – слідом за ними. Доки виходили й інші, я чекала в кутку, дивлячись на те, як моя мати сидить і, вочевидь, пишається собою. Вона дуже ніжно та м'яко спочатку торкалася свого обличчя, а потім лагідно гладила пальцями себе по голові. Її погляд був таким самовдоволеним, як у павича з розпущеним хвостом. Вона сиділа, наче перед великим зібранням, і мала вигляд людини, що може у будь-який момент усіх повиганяти чи віддати наказ, який усіх вразить своєю значущістю чи неприхованою загрозою. Однак, помітивши мене, вона встала й усміхнулася.

— Буде так чудово, коли нарешті Орест знов опиниться вдома,– промовила вона, ніби й досі зверталася до великого зібрання.– Можливо й на краще, що він не прибув з іншими й уникнув підкидання тією юрбою. Я попіклуюся, щоб його привезли зовсім скоро. Разом з іншими двома хлопцями. Вже за день або два.

Вона тепло всміхнулась. А мені одразу ж захотілося якомога швидше піти до своєї кімнати. Мені здавалося, що вона решту дня тільки те й робитиме, що примірятиме одяг, погладжуватиме своє обличчя та зачісуватиме волосся, репетируючи сцену зустрічі з Орестом, коли можна буде постати перед усіма в ролі щасливої матері, котра зустрічає свого обожнюваного сина.

У наступні місяці Теодот разом із Мітросом часто приходив до палацу. Їх завжди приймали дуже офіційно, іноді запрошуючи й інших старійшин, котрі могли б бути свідками того, як моя мати з великою гідністю та повагою пропонує їм набратися терпіння і зачекати. Навіть попри те, що Еґістус, на якого всі нишком кидали косі погляди і який проводжав гостей, коли аудієнцію було завершено, був присутній на кожній із подібних зустрічей, старійшини ніколи не дивились і не зверталися до нього особисто.

Ми з матір'ю часто говорили про Ореста й про те, де він може бути. Я знала, що її стосунки з Еґістусом зробилися дуже складними, тому за будь-якої можливості сідала їсти без них і щодня ходила на батькову могилу, щоб повернутися звідти разом із його духом, який незримо летів за мною. А ще я пошепки зверталася до Іфігенії, однак її присутність, як і присутність мого батька, більше ніколи не була такою явною, як того першого разу; часом я взагалі майже її не відчувала.

Я усвідомлювала, що навколо мене зростає напруженість. Бували дні, коли з коридорів палацу не було чутно жодного звуку, коли моя мати зовсім не виходила зі своїх покоїв, а Еґістус, здавалося, зробився ще тихішим, ніж зазвичай. Протягом якогось часу вони нікого не приймали, нікого взагалі. Коли я знічев'я проходила коридорами, бачила нерухомих вартових, що застигли, наче мармурові статуї.

Одного ранку я прокинулася від звуку чоловічих голосів. Теодот і Мітрос прийшли з десятьма іншими старійшинами, котрі стояли позад них рівною шерегою, а ще далі були приведені кожним із них родичі та васали. Проминувши вартових, я вийшла з палацу і підійшла до Теодота. Виявилося, моя мати вже якийсь час відмовлялася приймати батька та діда викрадених хлопців, а Еґістус навіть сказав їм узагалі не приходити до палацу, доки їх не покличуть.

— Перекажи своїй матері, що ми вимагаємо, аби нас до неї допустили,– сказав мені Теодот, а Мітрос і всі інші, що стояли позад них, згідливо закивали.

Я вказала на прочинені двері до палацу на знак того, що вони можуть, якщо хочуть, вільно зайти всередину. Я поговорила з вартовими, сказавши їм, що моя мати виявила бажання прийняти цих відвідувачів. Я побігла вперед, а Теодот і Мітрос, за якими йшли й усі інші чоловіки, поволі рушили коридорами, що вели до покоїв моєї матері. Та швидко їх зупинили інші вартові, котрі, здавалося, збіглися з усього палацу.

— Пропустіть мене,– сказала я вартовим, і вони послухалися.

У своєму покої мати стояла біля вікна, а Еґістус сидів віддалік. Вони дивилися одне на одного важкими поглядами, так, наче щойно було сказано щось неприємне чи якісь жорстокі слова от-от могли прозвучати. Вони обоє повернулися в мій бік і глянули з однаковою люттю та похмурою рішучістю в очах.

— Скажи чоловікам зачекати,– сказала моя мати.– Я прийму їх, але не одразу і тільки двох із них.

— Я – не твоя служниця,– відповіла я.

Еґістус підвівся і глянув на мене так, що я злякалась і захотіла втекти якомога далі. Та я пересилила себе й, набравшись сміливості, пройшла через кімнату і стала поруч із матір'ю. Коли Еґістус вийшов із кімнати, за дверима одразу ж зробилося гамірно від чоловічих голосів. Невдовзі двері відчинились і до покою ввійшли старійшини. Мітрос ішов першим, а Теодот – останнім. Вони зупинилися, дивлячись у лице моїй матері.

Еґістус тихо пройшов у куток, і тоді моя мати сіла, перетнувши кімнату як людина, що має сотню важливих думок і турбот. Вона зручно вмостилась у кріслі і лише потім поглянула на Теодота.

— Як ти насмілився привести натовп у мої покої? То це така твоя вдячність? За все мною зроблене?

Теодот увічливо до неї всміхнувся і вже намірився щось відповісти, коли Мітрос його перебив.

— Після всього тобою зробленого? І що ж ти зробила? – запитав Мітрос. Його лице пашіло від гніву.

— Я невтомно працювала над тим, аби забезпечити повернення всіх трьох хлопців додому,– сказала моя мати.– Коли перші два охоронці не повернулися, ми послали на пошуки інших. То були одні з наших найвірніших...

— Але перед тим ти викрала наших дітей,– перебив її Мітрос.– Це було зроблено за твоїм наказом. Подумати тільки, і свого власного сина!

Розлючений Еґістус рушив до Мітроса, та був відштовхнутий одним із чоловіків. Моя мати приклала долоню до вуст і широко розплющеними очима дивилася прямо перед собою. Коли Теодот ще раз спробував заговорити, Мітрос знову його урвав на півслові.

— І ти, ти сама вбила свого чоловіка,– сказав він моїй матері прямо в очі.– Ти зробила це власноруч, своєю рукою.

Мати встала. Кількоро чоловіків кинулися до дверей і хутко вибігли з кімнати.

— Ти змусила нас сидіти і їсти, доки його тіло лежало там і холонуло, а потім примусила нас удавати, ніби ми не помічаємо твого задоволення. Ти змусила нас жити так, ніби нічого не сталося. Ти залякала нас, аби ми мовчали.

— Досить! Зупинися! – закричав Теодот на Мітроса.

— Ми прийшли, щоб сказати, що хочемо послати на пошуки хлопців невеличке військо,– продовжив Теодот.– І весь цей час, коли ми намагалися потрапити до палацу, ми хотіли з тобою обговорити цю справу.

— Ти викрала хлопців,– сказав Мітрос, показуючи на мою матір.– Ти наказала їх викрасти, щоб нас залякати. І саме твоя рука, а не чиясь інша, тримала той ніж, яким було вбито Агамемнона. Це не було виконанням твого наказу, ти сама вчинила цей злочин. О так, це зробила ти сама!

— Мій друг божеволіє від горя через втраченого сина,– сказав Теодот.– Його дружина дуже слабка. Можливо, їй уже не довго залишилося жити.

— Я божеволію від правди,– знову встряв у розмову Мітрос.– Я щойно сказав чисту правду. Чи хтось із присутніх заперечить? Чи, можливо, хтось скаже, що це неправда? Можливо, ти? Так, саме ти!

Він подивився на Еґістуса, котрий тільки знизав плечима.

Коли Мітрос перевів погляд на мене, я майже всміхалася. Те, про що знали покоївки та кухарки, те, про що вартові шепотілися по кутках, нарешті було вимовлено вголос, уперше за весь цей час. І тепер, коли правду засвідчили привселюдно, я з легким серцем підійшла до матері, міцно вхопила її за руки й почала трусити.

Коли я знову повернулася лицем до чоловіків, які й досі були в кімнаті, то помітила, що одні почувалися дуже ніяково, а інші мали рішучий і безстрашний вигляд, вочевидь, підбадьорені тим, що сказав Мітрос і що я щойно зробила.

І тоді я подивилася в бік Еґістуса. Він знову почав пропікати мене очима. Раптово злякавшись, я швидко відійшла подалі. Коли ж я знову на нього глянула, то побачила, що його погляд зробився важчим і ще більш напруженим. Він так свердлив мене очима, ніби в кімнаті більше нікого не було, ніби це я, і ніхто інший, публічно звинуватила свою матір у викраденні мого брата та вбивстві мого батька, ніби саме зі мною йому доведеться мати справу, коли ці чоловіки підуть геть.

— Ти – просто істерик. Мене не цікавить нічого з того, що ти говориш,– сказала моя мати Мітросу перш, ніж повернутися до Теодота.– І ніякого війська, ні маленького, ні великого, не буде послано без мого наказу.

— Ми мусимо їх розшукати,– сказав їй Теодот.

— Ми вже послали на пошуки людей, що добре знають місцевість, і тепер із нетерпінням чекаємо їх повернення,– сказала моя мати.– Давайте зустрінемося іншим разом, трохи пізніше, коли стихнуть пристрасті. І можливо, ти переконаєш свого друга забрати вимовлені ним сьогодні слова назад? Я бачу, що він своїми брехнями збурив і без того хиткий душевний спокій моєї дочки. Вона не зовсім здорова.

Та чоловіки не здавали позицій.

Моя мати знову встала й вивищила голос.

— Я наполягаю на тому, що ви негайно ж підете, і якщо ти,– вона показала на Мітроса пальцем,– ще хоч раз наблизишся до палацу, я накажу одразу ж тебе ув'язнити за розповсюдження огидної та принизливої брехні.

— Ти зарізала власного чоловіка ножем,– сказав Мітрос.– Ти одурила його. А потім ти зробила так, аби викрали твого власного сина, а разом із ним і мого сина, і синів усіх інших старійшин. Той негідник у кутку – лише твоя маріонетка.

Він знову вказав на Еґістуса.

— Я покличу вартових, і вони тебе викинуть із палацу.

— І твою дочку! – вигукнув Мітрос.

— Мою дочку? – перепитала моя мати.

— Накажи її теж убити.

Моя мати кинулася до нього і спробувала вдарити в обличчя, але Мітрос відхилився.

— Накажи її теж убити,– повторив він.– Ти ж уже раз замикала її в підземеллі,– він повернувся до мене й показав на мене пальцем,– і тримала там, неначе поганого пса, доки сама вершила свою криваву справу, вбиваючи власного чоловіка.

Він молотив ногами підлогу, коли двоє чоловіків витягали його з кімнати. Останнім виходив Теодот, який повернувся до моєї матері й прошепотів:

— Можливо, за декілька днів мені буде дозволено прийти одному? Це – просто ганьба. Ніхто з нас не міг припустити, що він поводитиметься подібним чином.

Моя мати подарувала йому криву, нарочито широку усмішку.

— Гадаю, тобі слід відвести свого друга додому.

Коли вони всі пішли, я помітила, що Еґістус і досі не зводив із мене очей. Та щойно мати повернулася до мене й намірилася щось сказати, я вилетіла з кімнати.

Пізніше, коли я вже майже спала, у мене з'явилося відчуття, ніби хтось стоїть у дверях. Я знала, хто то є. Я чекала на його прихід.

— Не заходь до моєї кімнати,– сказала я.

Еґістус усміхнувся, однак не рушив із місця.

— Ти знаєш, чому я тут,– сказав він.

— Не заходь до моєї кімнати,– повторила я.

— Твоя мати.– почав він.

— Не хочу нічого чути про мою матір,– перебила я його.

— Їй дуже важко дається чекання, а ці старійшини зовсім їй не допомагають. Ти мусиш ніколи не повторювати їй того, що почула сьогодні. Вона попросила мене донести це до твоєї свідомості.

— Мені не можна повторювати того, що всі чули, того, що було вимовлено за білого дня?

— І ще, коли твій брат повернеться додому, важливо, щоб ти не обговорювала з ним нічого з почутого сьогодні.

— Коли він повернеться?

— Ніхто не знає, де він є, але на повернення можна чекати будь-якої хвилини. І твоя мати сама розповість йому про все, що трапилося.

— Маєш на увазі, наговорить йому небилиць?

— Ти мене зрозуміла? Ні в якому разі ти не говоритимеш із ним про те, що було сьогодні сказано.

— Він усе одно дізнається. Йому хтось розповість.

— До того часу він уже звикне до наявного стану речей, до ролі його матері й до моєї ролі. Він знатиме, що ми дбаємо про інтереси кожного. А все інше належить минулому.

— І ти хочеш, аби він вам вірив? Після всього, що сталося?

— Чому б він не мав нам вірити? – запитав Еґістус, сміючись мені в очі.

— Я впевнена, що він віритиме вам, як і всі інші,– сказала я.

— Якщо я дізнаюся, що ти виявляєш неповагу до матері, то доведеться тобі познайомитися з тією стороною мого характеру, що її ти, можливо, іще не бачила. Під підземеллям є іще один поверх.

Він показав пальцем на підлогу, ніби я й без того не знала, де міститься підземелля.

— І твоя мати, як я вже казав, не бажає обговорювати нічого зі сказаного сьогодні. Ніколи й нічого. Навіть коли ти лишатимешся з нею наодинці. Вона вже сьогодні достатньо наслухалася.

Він навіть не завдав собі клопоту заперечувати те, що сказав Мітрос. Замість цього, Еґістусова вимога, аби я не повторювала цього в материній присутності, переводила сказане в площину реальності, перетворювала чутки на здійснений факт, а це, ясна річ, могло зруйнувати так ретельно вибудувану нею химеру, могло позбавити її спокою та впевненості у своєму становищі.

Вона вбила мого батька й кинула його тіло згнивати на сонці. Вона відправила мене й мого брата животіти в темряві. Вона влаштувала викрадення дітей. І от тепер їй забажалося просто відсунути все це вбік, як відсувають від себе тарілку з неторканою, неапетитною стравою.

Мені захотілося піти до неї в кімнату й наполягти на тому, щоб вона мене вислухала. Я бажала ще раз чітко повторити їй усе те, що вже сказав Мітрос, аби вона врешті затямила, що саме скоїла зі мною й Орестом, зробивши нас мимовільними свідками того, як вона, не попросивши дозволу в богів і не поралившись зі старійшинами, самовільно вирішила позбавити життя нашого батька. Мені потрібно пересвідчитись у тому, що вона почує мої слова, що і боги їх почують. Боги мають знати, що лише вона, і ніхто інший, тримала ножа, яким було вбито мого батька.

Я уявила собі, як вона повертається після того, як мою сестру було принесено в жертву. Я пригадала її мовчання та приховану лють, як швидко та несподівано міг змінитися її настрій, якою гіркою була її печаль, яким несамовитим гнівом палали її очі, як зверхньо вона з усіма поводилася.

І от тепер її викрито, нарешті сказано, відкрито та на повен голос, ким вона є. Вона є жінкою, охопленою нестримною жагою вбивства.

Коли вона стояла, чекаючи своєї черги, щоб привітати мого батька з поверненням, а Еґістус ховався зі своїми людьми в палаці, то був лише початок довгої вистави, вистави, що почалася з усмішок, а завершилася передсмертними конвульсіями.

Хіба вона не розуміла, що слуги знали про все, нею вчинене, що вони бачили, як вона виходила, залишивши скривавлене тіло мого батька у ванній кімнаті, що очі її в ту мить світилися радісним задоволенням і що звістка про те, що вона зробила, ширилася так само швидко, як полум'я пожежі в суху та вітряну погоду?

І все одно, вони з Еґістусом цілими днями розігрували свою виставу. Доки вони могли тримати нас у послуху, доки ніхто не нагадував їм про те, що вони вчинили, ці двоє могли жити у вигаданому ними світі. Тиша була їм потрібна, щоб продовжувати грати свої ролі, ролі ні в чому не винних людей, інакше їм довелося б розбиратися одне з одним і щось робити з нами всіма. Роль убивці та викрадачки дітей, я розуміла, не подобалася моїй матері. Вона, в якийсь спосіб, зуміла зробити це раз і більше ніколи на таке не піде. Її вчинок залишився в минулому, і про нього, на її думку, не слід навіть згадувати. А роль помічника вбивці та виконавця наказів, хай і таких жорстоких, я знала, далась Еґістусові не легко, він просто не міг не забажати більшої крові, більшої драми, більшої дикості.

Доки Еґістус стояв у дверях і дивився на мене з усією своєю неприхованою зловтіхою, я потроху починала розуміти, що, коли не погоджуся на роль слабоумної дочки, що, як дурна, усе ходить і ходить на могилу свого батька і розмовляє з духами, не чуючи нічого навколо себе й геть нічого не пам'ятаючи, моєму життю загрожуватиме небезпека.

І тоді я усвідомила, що допомагатиму своїй матері грати обрану нею роль цілковитої невинності, доки це буде потрібно. Я гратиму разом із ними в цій виставі й виконуватиму відведену мені роль слухняної дочки, котра пережила страшне горе, від якого частково втратила глузд і зробилася нетямущою, нешкідливою. Ми гратимемо ці ролі й тоді, коли повернеться додому мій брат.

— Ми будемо за тобою стежити,– сказав Еґістус.– А якщо твій брат повернеться, тоді ми стежитимемо за тобою з подвійною увагою. У будь-який час, коли тобі тільки захочеться побачити, що робиться під підземеллям, маєш просто мені про це сказати. Той поверх завжди до твоїх послуг. І буде найліпше, якщо ти цінуватимеш свою безпеку як і раніше, не виходячи за межі палацових земель. Ми завжди хотіли б знати, де ти є.

Щойно він пішов, я дала собі слово, що дочекаюся слушної години й уб'ю свою матір. І, коли випаде перша-ліпша нагода, я вб'ю Еґістуса теж. Я попрошу благословення в богів, аби вони допомогли мені це спланувати та домогтися свого.

За декілька днів після того пам'ятного випадку з моєю матір'ю, Мітросом і Теодотом, мене зупинив вартовий, коли я йшла коридором палацу, супроводжуючи батьків дух до його могили, де, як завше, мала трохи постояти, чекаючи, доки він повертатиметься до свого світу вічного спокою.

— Маю для тебе повідомлення,– сказав він.– Його передав тобі Кобон, Теодотів син. Він хоче, щоб ти прийшла в його дім. Він каже, що це терміново. Сам він не може сюди прийти. Він боїться. Вони всі бояться. І ти не повинна нікому казати, що я з тобою про це говорив.

— Мені заборонено виходити за межі палацових земель,– відповіла я.

— Він би не просив, якби це не було важливо.

Найпершої миті мені здалося, що не треба нікуди йти, що це може бути пасткою, влаштованою для мене Еґістусом. Я зважила можливий розвиток подій: як я звичайним робом виходжу в бічні двері, щоб пройти до батькової могили, чи як сміливо крокую коридором, спускаюся головними сходами та виходжу через центральний вхід, знаючи, що за мною пильнує охорона і що Еґістус негайно дізнається про мою витівку. Мене роздирали сумніви, що ж обрати: короткий спалах сміливості, гідне мене протистояння Еґістусові, після якого я знов опинюся в підземеллі? Ні, ще раз я вже цього не витримаю. Тож, я обрала бічні двері.

Стоячи над могилою батька, я пересвідчилася, що за мною ніхто не слідкує. Крадькома я прослизнула між могильними надгробками і знайшла стару стежину, густо зарослу травою. Вона йшла берегом пересохлого струмка, повз який колись проносили тіла небіжчиків до місця їх упокоєння. Тепер цією стежкою майже ніхто не ходив. Нікому не хотілося опинитись у цих непривітних місцях.

Що мене здивувало, коли я проходила повз будинки, в яких, я це точно знала, живуть великі родини, так це те, що з-за їхніх стін не долинало жодного звуку. На вулиці панувала сторожка тиша, і я, перебігаючи з однієї тіні до іншої, зрозуміла, що не треба було мені покидати палацових земель. Мене вже, напевно, хтось побачив, і, можливо, саме цієї хвилини, коли я ще тільки йду до будинку Теодота, котрийсь із охочих прислужитись Еґістусові вже доповідає йому про мій непослух.

Навіть у Теодотовому будинку стояла мертва тиша. Я обійшла його збоку та легенько постукала кісточками пальців у вікно. По якомусь часі почувся чийсь шепіт. Доки я стояла там і чекала, зсередини долинали й інші звуки: відкидання клямки, чиїсь кроки. А потім я почула жіночий голос. Минув іще якийсь час, а потім Раїса – дружина Кобона – та її мати знаком запросили мене ввійти. Тихим шепотом вони запропонували мені пройти слідом за ними до однієї зі внутрішніх кімнат, в якій було майже темно.

Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачила, що тут зібралася майже вся Теодотова родина: його дружина Дація, Раїсини батьки, її сестра з чоловіком і дітьми. Їх було п'ятеро чи шестеро, й усі вони тихо сиділи біля свого батька. А ще тут була сама Раїса та дочка Кобона, Іанта. Вона дивилася на мене з кутка кімнати, тримаючи стиснуті кулаки біля рота. Я не бачилася з нею, відколи вона була ще дитиною. А тепер вона вже була майже дорослою жінкою.

— Що сталося? – запитала я в них.

Мені ніхто не відповів, тільки котрийсь із малюків заплакав.

— Де Теодот? – запитала я.

— От через це ми й попросили тебе прийти,– відповів Кобон.– Думали, що ти можеш знати.

— Я нічого не знаю.

— Ті самі чоловіки, що забрали Леандра, прийшли вночі й по мого тестя,– пояснила Раїса.

— Цього разу вони взагалі з нами не розмовляли,– додала Іанта, і з її очей покотилися сльози.– Але минулого разу, коли забрали мого брата, вони сказали, що діють за наказом твоєї матері.

— Я – не моя мати,– сказала я і лише тоді помітила, якими звинувачувальними були їхні погляди. Я спробувала придумати, що ще можу сказати, щоб пояснити свою неспроможність їм допомогти. Однак, обмірковуючи свої наступні слова, я дозволила мовчанці тривати занадто довго. Якимось чином сталося так, що їхні звинувачувальні погляди намертво приклеїлися до мене.

— Але ти можеш її запитати,– м'яко проговорив Кобон.– Ти ж можеш запитати свою матір?

Мені було ясно, що, коли я зараз спробую пояснити цим людям, наскільки далека від своєї матері й Еґістуса, вони мені не повірять, бо це звучатиме зовсім неправдоподібно. Вони шукають допомоги для себе, і мої страхи та почуття їх зовсім не цікавлять.

— Я не маю влади,– сказала я.– Я – лише.

— Але це ще не все,– сказала Раїса, не даючи мені закінчити.

Я раптом усвідомила, що ще могло статися й уважніше подивилась в їхні обличчя, намагаючись у цій напівтемній кімнаті зрозуміти, чи не було в цієї родини відібрано когось іще.

— Що? – запитала я.– Скажіть мені.

— Мітрос,– відповів Кобон.

— Вони його теж забрали?

— Ми не знаємо.

— Він не у своєму будинку?

— Його будинку більше немає,– тихим голосом відповіла Раїса.– Я відведу тебе й покажу місце, де колись стояв його будинок.

— Виходити на вулицю небезпечно,– сказав її батько.

— Вони вже забрали мого сина й батька мого чоловіка,– відповіла йому Раїса,– тож тепер, якщо захочуть, можуть забрати й мене.

Їм і на думку не спадало, що на вулицю може бути небезпечно виходити не тільки їм, а й мені теж. Раїса жестом запропонувала мені йти за нею до виходу. Коли ми вийшли з будинку, я помітила, як гордо і з викликом вона тримається. Вона поводилася як жінка, готова добровільно піти до в'язниці, готова принести себе в жертву. А я йшла збоку, дуже повільно й обережно.

Коли ми дісталися місця, де колись височів будинок Мітроса, там не було геть нічого. Кілька дерев і якісь кущі – от і все. Від великого будинку та маслинового саду не залишилося й сліду.

— Ще два дні тому тут стояв будинок,– голосно сказала Раїса.– У тому будинку жила велика родина. І всі, хто проходив повз, знали, що цей будинок належить Мітросові. А сьогодні тут уже нічого немає. Ці дерева посадили вночі. Ще вчора їх тут не було. Їх звідкись викопали та перенесли сюди. Будинок було зруйновано вщент, а рештки вивезено геть. Фундамент засипали землею, посадили кущі. А де люди? Де Мітросова родина? Де його слуги? Хтось намагається зробити вигляд, ніби їх тут і не було, наче вони тут і не жили ніколи. Але вони тут жили. Я їх пам'ятаю. Я знатиму, що вони були, до останнього свого подиху!

На той час довкола нас уже зібралися люди, що стояли та слухали. І тоді Раїса повернулася до мене. Вона хотіла взяти мене за свідка всього, що тут відбулося. Я зрозуміла, що нічим не зможу їй допомогти, однак мені не хотілося, щоб вона подумала, ніби я перебуваю у змові зі своєю матір'ю та Еґістусом. Я стояла там, немовби лишилась одна на всьому світі. Мій погляд блукав порожнечею, де колись стояв будинок Мітроса. Коли ж я поглянула на Раїсу, то не схилила голови й не опустила очей. Вона своєю сміливістю додала сил і мені. Так хотілося сказати, що я – з нею. Але я вже вирішила, що не надам можливості нікому з цих людей переповісти моїй матері чи Еґістусу чогось крамольного, що я могла б тут сказати.

Єдине, чого мені тепер хотілося, щоб Раїса швидше повернулася додому, а також повернутися додому самій.

— Де мій син? – закричала Раїса до натовпу.– Де батько мого чоловіка? Де Мітрос і його родина?

Після цього вона подивилася на мене.

— Ти запитаєш у матері, де вони є?

Вона вимогливо дивилася на мене й чекала відповіді. Я розуміла, що, коли зараз розвернусь і піду від неї геть, усі вважатимуть мене спільницею моєї матері та її коханця. Але, з іншого боку, якщо я публічно висловлю власну позицію, за це доведеться відповісти.

Я подумки звернулася до духа свого батька та до мертвого тіла своєї сестри. Я звернулася до найвищих богів. Я молила їх змусити цю жінку замовкнути та зробити так, аби вона пішла від мене геть.

Я дивилася на Раїсу, і, здається, моя невпевненість вибила ґрунт із-під її ніг. Виразом свого обличчя я намагалася навіяти їй думку про те, що коли чоловіки вночі стерли з лиця землі цілий будинок і змусили зникнути двох найбільш впливових старійшин, то просити допомоги в мене просто безглуздо.

Але, крім цього, мені ще хотілося наголосити на тому, що мною володіє сила, котрою наділили мене могили та боги, сила, якій важко знайти ім'я, однак і побороти її теж неможливо. Я хотіла, щоб вона знала, що попри мою теперішню слабкість, колись, у майбутньому, коли надійде слушний час, я ще себе покажу.

— Зараз я не маю влади,– сказала я.– Але настане час. Іще настане час.

Раїса розвернулась і гордо пішла назад до свого будинку й до своєї родини. І лише коли вона вже відійшла досить далеко, я побачила, як її тіло згинається, почула її розпачливий крик.

Я набрала повні груди повітря й залишилася стояти там, де була, змушуючи всіх, хто на мене в цю мить дивився, піти геть ні з чим. І тоді я вирішила, що піду назад, уже не ховаючись, а відкрито й із високо піднятою головою. На зворотному шляху я не дивилася на зустрічних людей, і все одно, коли я наблизилася до палацу, побачила фігуру Еґістуса, котрий стояв біля входу й чекав на мене. Він стояв там і всміхався. Він і досі був тим самим чарівливим чоловіком, який колись приворожив мою матір. Коли я підійшла, він зробив вигляд, ніби хоче допомогти мені піднятися сходами. Я дозволила йому провести мене, немов блудну доньку своєї матері, у палац, а потім – довгим коридором аж до моєї кімнати.

Ішли роки, і я поступово втрачала надію хоч коли-небудь побачити знову свого брата, а ще я почала розуміти, що не маю зовсім ніякої влади геть ні над чим, оскільки маю статус незаміжньої, і доки в мене не буде чоловіка, доти лишатимуся слабкою та безправною. Усе, що в мене є, це мої духи та спогади. І вся моя рішучість не має ніякого значення й ні до чого не приведе.

Я придивлялася до чоловіків, які збиралися за столом моєї матері, а то були переважно вояки мого батька, що їх вона поставила управителями й захисниками завойованих ним же земель. Іноді вони приїжджали, щоб із нею порадитись, і залишалися на декілька тижнів.

Такими вечорами, коли для них накривали святкові столи, у мене обертом ішла голова від думки про те, що кожен із присутніх гостей мусить знати, як одного разу під час святкової трапези за цими стінами було виставлено оголений труп мого батька поруч із мертвим тілом вродливої жінки в червоному, котру він привіз із собою з війни.

І зараз гості перебувають у присутності жінки, котра його вбила, котра, як усім відомо, зробила це, не отримавши від богів згоди чи дозволу. І це наділяло мою матір якоюсь зловісною владою. Від цього її присутність упродовж вечора ставала все більш значущою, дедалі більш бажаною. Вона домінувала над усіма присутніми чоловіками, проте жоден із них, здавалося, ані трохи цим не переймався. Навпаки, вони були в піднесеному настрої, розохочувалися й безупинно говорили. Смерть у всій своїй драматичності приносила їм дивне вдоволення, що тривало аж до кінця вечора.

Спочатку я думала, що з плином часу та під дією обставин хтось із цих вояків нарешті зметикує, скільки влади одразу прийде до його рук, якщо він одружиться зі мною, адже моя сестра – мертва, а брата так і не знайшли.

Я наказала швачці передивитися гардероб моєї сестри Іфігенії, в якому завжди було більше красивого одягу, бо її любили найбільше, та подивитися, що там лишилося по стількох роках. А потім ми вибрали декілька тунік і суконь, що їх можна було переробити для менш вродливої сестри.

Спочатку я не вдягала нічого з перешитого одягу на ці святкові учти, але частенько приміряла все те в пообідню годину, коли залишалася сама у своїй кімнаті.

Сидячи на святковому прийомі, я уявляла себе в сестриних сукнях, із дбайливо закрученим волоссям, із побіленим лицем і обведеними чорним очима. Я намагалася зрозуміти, як це бути поміченою, справляти на всіх враження.

Я казала собі, що буду більше мовчати, коли вдягну сестрин одяг. Я казала собі, що всміхатимусь, але не надто багато, що буду сидіти тихо й замислено, неначе несу в собі якесь внутрішнє світло.

Я спостерігала за гостями та мріяла про те, як легко котрийсь із них може лишитися тут і як ми з ним потайки влаштуємо свій альянс. А ще я раділа від думки, що, коли я візьму собі чоловіка, моя мати з Еґістусом уже не почуватимуться тут так упевнено.

Ми матимемо охоронців, відданих нам до смерті, а також джерела багатств, підконтрольні тільки нам двом. Ми розпоряджатимемося своїм часом на власний розсуд, і ми разом виконаємо те, чого я сама ніколи не могла б виконати.

Я сама вирішуватиму, як провести вечір. Я обиратиму між чимось незначним, що влаштовуватиме моя мати, та гучною подією, святкуванням якихось нових перемог або, можливо, якихось значних здобутків.

А потім прийшла новина, що в одній із віддалених провінцій було повстання і бунтівники протрималися при владі аж декілька тижнів, що призвело до багатьох смертей і руйнацій. Вони вбили дружину давнього союзника мого батька і стратили його дітей. Але невдовзі ми також дізналися, що сам управитель і видатний воїн Дінос зі жменькою вірних солдатів зумів уникнути смерті та, зрештою, переміг бунтівників і мародерів, тож, мир у провінції було відновлено.

Думка про те, що Дінос, який так багато втратив, залишився відданим, дуже потішила мою матір. Вона послала йому на допомогу добре озброєне військо, а також передала чимало подарунків від себе особисто. Вона відписала ділянку землі його батькові, котрий жив неподалік від палацу. А ще вона послала до нього одного з найближчих прибічників Еґістуса, котрий мусив на якийсь час замінити Діноса, якщо він раптом захоче відвідати свого батька та отримати від цариці тріумфальну учту. Вона не раз говорила про його хоробрість, про те, який він вродливий і як усі ним захоплюються.

І тоді мені спало на думку, що подібний чоловік може принести мені звільнення. Він буде достатньо сильним і хитрим, аби протистояти моїй матері й Еґістусові, а крім того, нещодавня перемога зробила його ім'я відомим усім. Якщо він захоче одружитися знову, йому не відмовлять. А якщо він захоче одружитися з дочкою Агамемнона, з яким часто ходив у походи, це буде сприйнято всіма дуже природно, навіть як належне.

Спочатку ми будемо дуже обережними, міркувала я собі. Він міг би давати поради моїй матері й Еґістусові. Потроху він побачить, якими отруйними зміями є ці двоє, як сильно від них смердить кров'ю, він зрозуміє, що необхідно відправити мою матір і її коханця в якесь далеке місце, де вони більше не зможуть принести ніякої шкоди.

Розпочалися приготування до приїзду Діноса. Було вирішено, що на вулицях розіграють грандіозну виставу, що прославлятиме його перемогу, а потім у палаці відбудеться святкова учта.

Для цієї події я вирішила наказати швачці зробити для мене пишне і дороге вбрання, силуетом і текстурою подібне до того, що колись носила моя сестра. Щодня приходила покоївка, котра щоразу інакше заплітала мені волосся, а інша служниця приносила мазі та підсолоджену воду, щоб пом'якшити мою шкіру. За кілька тижнів, коли вбрання було вже готове, швачка, її помічниці та інші слуги зібрались у моїй кімнаті подивитися на діло рук своїх.

Коли я залишалася наодинці з духами мого батька й сестри, я вдягала нове вбрання та зачісувала волосся назад, аби моє лице було добре видно. І тоді, гордо походжаючи кімнатою, я відчувала, що вони обоє на моєму боці. А мені було важливо відчути їхню підтримку перед святковою учтою, що її влаштовували для Діноса. За кілька днів до вуличної вистави та святкової учти Дінос прибув до палацу. Його прийняли моя мати й Еґістос, котрий, як мені сказали, мав із ним офіційні зустрічі, де вони говорили про забезпечення солдатів й інші види підтримки, що її необхідно було надати, аби уникнути бунтів у майбутньому. Також, для нього та його батька було влаштовано приватну вечерю, про яку мені повідомив один зі слуг, де Дінос висловив невимовну тугу за втраченою дружиною та дітьми. Але він не пролив сліз. Він постійно тримався трохи відчужено, як справжній воєначальник. Одна з моїх покоївок назвала його дуже вродливим, вона сказала, що більшого красеня в житті не бачила.

Оскільки в ці дні я не бачилася зі своєю матір'ю, вона передала мені свою волю, мовляв, буде більш ніж незадоволена, якщо я не прийду на святкову учту, але виходити на вулиці міста, де розігруватимуть виставу, мені не бажано з міркувань безпеки.

Я уявляла собі, як увійду до парадної зали, коли там уже всі зберуться, як відчиню двері – й запанує раптово тиша, коли розмови стихнуть й увага всіх присутніх буде прикута до дверей і до мене. Я майже відчула на собі погляди десятків очей. Я вже бачила, як батько Діноса підходить до мене і прокладає мені дорогу, ведучи до головного столу. А потім, уявляла я далі, Дінос поверне до мене голову.

Увесь час після полудня покоївки займалися моєю зачіскою та шкірою. Нове вбрання забрали для останньої підгонки, а потім принесли назад. За годину до того, як гості зібрались, я була вже готова. Коли навколо моїх очей з'явилися чорні лінії, я попросила швачку та покоївок вийти, щоб залишитися на самоті й звести докупи думки. Однак я наказала одній зі служниць бути неподалік від моєї кімнати та повідомити мені, коли всі гості зберуться в залі.

Повільно я викликала дух моєї сестри. Я торкнулася свого обличчя, начебто це було її лице. Я шепотіла до свого батька. Коли служниця подала сигнал, я була вже готова. Я пройшла порожнім коридором до головної їдальні. Я зупинилася, чекаючи, доки слуги відчинять переді мною двері. А потім я увійшла досередини, самотня й урочиста, не дивлячись ні на кого окремо, але готова впіймати погляд кожного, хто на мене дивитиметься.

Першим, що я почула, був голос моєї матері. Вона розповідала історію про те, як, почувши про бунт, негайно звернулася до богів і, коли вони дали їй на те свій дозвіл, послала своїх найкращих людей на допомогу Діносу, щоб повстання було придушено якомога швидше та з якомога меншою кількістю жертв. Вона говорила про богів якось мимохідь, майже зверхньо, і це, на мою думку, не могло бути сприйнято кожним із присутніх ніяк інакше, як очевидна неповага.

А потім вона побачила мене. Я й досі стояла у дверях. Але варто тільки було мені звести очі, я одразу ж наштовхнулася на її погляд. Вона замовкла.

— О ні,– вимовила вона навіть голосніше, ніж усе, що говорила перед тим.– Мені казали, що з Електрою весь цей тиждень щось діється, але такого я не могла уявити.

Розштовхуючи гостей, вона рушила до мене, та між нами ще залишалася досить велика відстань, і їй би довелося кричати, якщо вона хотіла, щоб я її почула.

— І хто несе за це відповідальність? – запитала вона.

Я глянула на інших, що теж на мене дивилися. Серед них не було нікого до мене прихильного. Двері за моєю спиною були зачинені.

— Ах, іди сюди та сядь швидше,– сказала вона.– Перш ніж усі тебе побачать. Еґістусе, будь ласка, проведи Електру до столу та склади їй компанію чи знайди когось, хто це зробить.

Еґістус прошепотів щось на вухо одному зі своїх прибічників, і той провів мене до столу. Я сиділа між ним і котримсь із його друзів і весь час дивилася в протилежну стіну чи прямо перед собою, а вони перемовлялися про якісь тільки їм зрозумілі речі, наче мене й не було. Кілька разів я відшуковувала поглядом Діноса, та він жодного разу не показав, що помічає мою присутність. Спочатку було подано багато різних страв, а потім виголошено чимало красномовних промов. Вино текло рікою. Я бачила, що для багатьох гостей пам'ять про вбивство мого батька вже стерлася. Але я нічого не забула. Доки я дивилась, як моя мати розмовляє з Діносом, доки я помічала спалахи в її очах, коли вона йому щось оповідала, та її нарочиту уважність, коли вона слухала його монологи, пам'ять про мого батька в моїй свідомості робилася дедалі більш реальною, аж ось наприкінці вечері я відчувала, що його присутність для мене зробилася зримішою, ніж присутність усіх інших, хто сидів у цій залі й підпав під чари моєї матері та її коханця.

Коли учта скінчилась, мені вдалося вийти із зали разом з усіма іншими. Ніким не помічена, я повернулася до своєї кімнати.

Усе, чого мені ще хотілося, було отримати знак від батька та сестри про те, що мій брат іще живий, що він повернеться додому. Але я мусила зачекати, коли можна буде про це запитати, коли його ім'я не буде простим видиханням повітря.

І от одного дня я його прошепотіла. Я вимовила Орестове ім'я. Спочатку була тільки тиша. Потім я так само пошепки попросила їх подати мені знак про те, чи він іще живий. Я підперла спиною двері, щоб нас ніхто не потурбував.

Але відповіді не було. Жодного знаку також.

Пізніше я знову пішла на могилу свого батька. Я була впевнена, що дух сестри і досі зі мною. Повітря було наелектризованим, як перед грозою, небо світилося пурпуровим. Стоячи й чекаючи біля могили, я спробувала наблизитися до духа мого батька ближче, ніж мені це вдавалося зробити будь-коли раніше. І от тоді, коли перші великі краплі дощу почали падати на землю, я зрозуміла, що буде.

Орест живий. Я зрозуміла це саме тоді. Тільки він зараз дуже далеко, в якомусь будинку, де йому добре, де йому нічого не загрожує. Мине ще якийсь час, перш ніж він повернеться. Та саме тут, на цій могилі, я знову його побачу.

Він прийде, сказали мені. Він прийде вчасно. І все, що я мушу робити, це – лише чекати.