Будинок імен

Орест

а той час, коли стало відомо, що Діноса було вбито, Еґістуса захоплено в полон, а їхнє військо розбито на голову, і що Леандр зі своєю армією повертається додому й уже наближається до палацу, Електра вже оселилася в материних покоях, поставивши в кутку своєї спальні ліжко для Іанти. Іноді, коли Орест сідав із ними за трапезу, його вражало, що сестра поводиться зі слугами точнісінько, як її мати. Навіть у голосі Електри відчувалися всі ті самі нотки й напівтони, що й у голосі матері. Вона постійно давала знати, що контролює все, що діється навколо, хоча сама в цей момент, здавалося, була дуже зайнята зовсім іншими речами. Часом, взагалі не мало значення, що вона говорить.

Це здавалося Орестові дуже зручним, оскільки він сам рідко мав, що сказати. Іанта ж узагалі мовчала. Вона дивилася кудись перед себе і всім своїм виглядом показувала, що розмова для неї є чимось дуже ворожим, абсолютно непотрібним клопотом.

Електра не навідала Ореста після вбивства їхньої матері. Коли він, скінчивши справу, повернувся до своєї кімнати, то почув, як вона кричить у коридорі.

На якомусь етапі він сподівався, що сестра прийде поговорити, сяде біля його ліжка, заспокоїть, похвалить і розпитає в подробицях, як усе було. Та вона була надто зайнята, опікуючись тим, аби охоронців її матері якнайшвидше, поки вони ще не оговталися від здивування, було задушено чи зарізано, а тих, у чиїй відданості сумнівалися, замкнено в підземеллі.

Того вечора Орест вечеряв на самоті у своїй кімнаті. Поївши, він трохи поспав. Потім, коли він вийшов у коридор, то побачив, що його особистого охоронця теж немає. Він пройшовся туди-сюди коридором, помічаючи вартових, розставлених на однаковій відстані один від одного, й відчув жагуче бажання бути відвіданим одним із них у своїй кімнаті. Він замислився над тим, які знаки використовував Еґістус, аби показати, що вартовий має прийти до нього вночі. У мерехтливому світлі мідних ламп, що висіли на стінах, Орест уважно вдивлявся в їхні лиця, та вартові поводилися як зазвичай, вони його не помічали.

У ліжку він думав про те, як невдовзі повернеться Леандр. Він думав і про те, що Леандр утратив усю свою родину, крім сестри. Хоча звістка про те, що сталося з Діносом і Еґістусом досягла палацу, Орест не був упевнений у тому, що повстанцям відомі тутешні новини. І тоді Орестові зробилося цікаво, чи знає Леандр, що в нього більше нікого немає, крім Іанти, так само, як і в Ореста, котрий теж має з родичів лише Електру.

Коли вони з Леандром залишаться на самоті, він розповість йому, як знайшов тіла його родини та слуг і як убив свою матір, а головне, хто наказав учинити всі вбивства. Орест подумав, що зроблене ним наблизить до нього Леандра, як це зблизило Іанту й Електру. Ці двоє дівчат за останні місяці зробилися геть нерозлучними, точнісінько як Орест із Леандром у свої останні місяці після смерті Мітроса, коли вони самі залишились у будинку старої і не відходили один від одного й на мить. Він уявив кімнату своєї матері вночі, як Іанта, прекрасна у своїй дивній вроді, наближається до Електри, щоб із нею бути, як колись Леандр наближався до нього в темряві, щоб бути з ним. Варто було тільки про це подумати, як його нестримне бажання бачити Леандра і знову бути з ним уночі накрило Ореста з головою, не залишивши його й уранці, заповнивши собою всі його дні, тож він тепер із нетерпінням чекав, коли повернеться його друг.

Одного ранку, коли Орест увійшов до покоїв сестри, він знайшов її дуже жвавою. Іанта поводилася досить спокійно, а от Електра збуджено сказала Орестові, що на ім'я їхньої матері прийшла від Леандра звістка у вигляді військового наказу. Леандр сповістив, що хоче, щоб до його приїзду було приготоване місце, де б можна було тримати в'язнів, яких він із собою приведе, а також щоб було зібрано раду з дванадцяти старійшин і щоб ніяких рішень не ухвалювалося без неї, аж доки прибуде його армія. Також він бажав, аби його родину повідомили, що Леандр уже зовсім скоро буде вдома.

— Важко сказати, якими мають бути наші дії,– оголосила Електра.– Я не можу послати йому звістку про те, що сталося з його родиною, бо Леандр заборонив своєму вістовому розголошувати місце перебування його війська. І звичайно ж, я не можу передати йому новини про смерть нашої матері. Його послання свідчить про те, що він має певну владу, та в палаці вся влада належить нам.

Орест хотів сказати їй, що ні вона, ні хтось інший у палаці не має геть ніякої влади. Так, їх іще охороняють вартові, але беручи до уваги швидке розповсюдження новин про нещодавню поразку Еґістусової армії, він зовсім не впевнений у тому, що ці вартові й досі зберігають їм з Електрою вірність.

— Я так розумію, що ти зі мною згоден? – нетерпляче запитала Електра.

— Наскільки великим є Леандрове військо? – поцікавився Орест.

— Не знаю,– відповіла сестра.

— А яка чисельність нашого війська?

— У нас немає війська. Останні вояки пішли з Діносом. Але ми маємо чудових охоронців у палаці, охоронців, повністю мені відданих.

— Відданих тобі?

— Нам. Нам обом.

— А ти взагалі звідки знаєш, що Леандр веде за собою ціле військо?

— Мені так сказали. Він веде за собою військо, що перемогло в бою, чи, принаймні, він є одним із ватажків, яким пощастило вижити. А ще мені повідомили, що серед Леандрових полонених є й Еґістус. І коли він сюди прийде, я зроблю все, щоб із Еґістусом одразу ж розібралися.

Орест поглянув на Іанту, котра, відкинувши з чола волосся, дивилася на них із сестрою так, ніби їхні турботи були мізерними порівняно до того, з чим мусила мати справу вона. І тут він усвідомив, що саме їй доведеться повідомити братові про те, що сталося з усією їхньою родиною.

Військо прибуло вночі. Перш за все Леандр наказав оточити палац. Після цього він прислав вимогу зустрітися з Клітемнестрою та старійшинами. Щойно Електра отримала цю вимогу, вона одразу ж зачинилася з Орестом у своїй кімнаті.

— Я не відповіла на його вимогу,– сказала вона.

Іанта, що сиділа в кутку, накрилася ковдрою.

— Пропоную негайно впустити Леандра до палацу,– сказав Орест.

— З якої б то радості? – запитала Електра.

— Він є моїм другом і братом Іанти,– відповів Орест.

— Передусім,– сказала Електра,– він є командувачем цілого війська.

— Електро, він усе одно ввійде, незалежно від того, погодимося ми на це чи ні,– зауважив Орест.

— То ти більше не зі мною? – запитала вона.

Орест не відповів.

— Його вістовий чекає за дверима,– сказала Електра. Вона говорила тихо, тамуючи свій гнів.– Якщо ми запросимо його сюди, це повністю буде на твоїй відповідальності.

Орест із сестрою пройшли до головного входу в палац і наказали відчинити двері. Надворі стояв Леандр, оточений своїми послідовниками. Було дуже гамірно, бо ж усі кричали та голосно раділи, то ніхто й не почув, як Орест запрошує Леандра увійти до палацу.

— Мусиш бути сам,– сказав Орест.

Коли Леандр зупинився і м'яко торкнувся його плеча, Орест помітив свіжу рану, що перекреслювала йому півлиця. Було видно, що ворожий меч розпоров шкіру повздовж – від скроні до щелепи.

— Мусиш бути сам,– повторив Орест голосніше.

— Я буду зі своїми охоронцями,– відповів Леандр.– Заходити до цього палацу самому дуже небезпечно.

Він пройшов повз Ореста в супроводі п'яти охоронців. Коли Леандр марширував коридором, Орест намагався йти з ним у ногу, Електра йшла трохи позаду. Кілька разів Орест робив спроби привернути до себе Леандрову увагу, та той, бажаючи без перешкод і якнайшвидше дійти до покоїв Клітемнестри, нічого не помічав.

Коли ж Леандр і його охоронці увірвалися до кімнати, там була тільки Іанта, котра стояла в тіні, тож брат не помітив її одразу.

— Де твоя мати? – запитав Леандр Електру, коли вона слідом за Орестом увійшла до кімнати.

Та коли вона не відповіла, він повернувся до Ореста.

— Я вимагаю зустрічі з твоєю матір'ю.

— Вона мертва,– сказала Електра.

— Мені про це ніхто не казав,– відповів Леандр.

— Тебе ніхто не міг знайти,– зауважила Електра.

І раптом Орестові здалося, що в кімнаті посвітлішало, що настінні лампи почали випромінювати справжнє сонячне світло. Іанта рушила до свого брата. Ноги її були босі, волосся вільно спадало на спину; вона була тоненькою, мов тростинка, майже безтілесною.

— Що тут робить моя сестра? – запитав Леандр.

Він подивився на Електру, однак та йому не відповіла. Тоді він перевів очі на Ореста й звернувся прямо до нього, але вже значно тихіше:

— Що тут робить моя сестра?

— На будинок напали,– сказав Орест.

— На мій будинок? – спитав Леандр.– На наш будинок?

— Так,– тихо відповів Орест, дивлячись товаришеві прямо в очі.– Твій батько.

— Де мій батько? – перебив його Леандр.

— Він мертвий,– відповів Орест і гірко зітхнув.– Вони всі мертві.

— І моя мати?

— Так. Усі.

— Твоя сестра,– почала Електра.

— Моя сестра що? – перебив її Леандр.– Що тобі зробила моя сестра?

— Ми її знайшли,– сказала Електра.– Ми про неї піклувалися.

— Хто її знайшов? – запитав Леандр. Шрам на його лиці мінився фіолетовим і червоним.

— Я,– відповів Орест.

Леандр обома руками торкнувся свого обличчя, та потім його кінцівки, немов живучи самостійним життям, почали безконтрольно рухатися в різні боки.

— То значить, на наш будинок напали? – перепитав він.

— Так,– відповів Орест.

— І всіх убили? – уточнив він дуже тихо.– Ти кажеш, усі вони зараз мертві?

Він підійшов до Ореста й подивився на нього впритул, потім підійшов до Електри, а вже після цього відвернувся й відійшов до вікна.

— Дайте мені ще хоч мить цього не розуміти,– сказав Леандр,– а потім сповістіть іще раз, щоб я вже точно знав.

Тиша тривала лише кілька митей, а потім він знову заговорив.

— Це правда? – запитав він.

Коли ніхто йому не відповів, Леандр повторив своє запитання ще раз, і тепер у його голосі бриніла холодна лють.

— Це правда?

— Це правда,– прошепотіла Електра.

— А ваша мати? – спитав Леандр.– Як вона вмерла?

— Я її вбив,– сказав Орест.

— Ти вбив свою матір?!

— Так.

— Хто сказав, що ти можеш таке зробити? – запитав Леандр.

Але відповідь йому не була потрібна, бо він знову й знову викрикував своє запитання, аж доки Електра його зупинила.

— Я сказала, що він може це зробити! – вигукнула вона.– Боги сказали, що він може це зробити.

— Богам немає до нас ніякого діла,– закричав він,– їм до нас абсолютно байдуже! Більше ми від них нічого не отримаємо, геть нічого! Їхній час уже давно минув.

— Мати наказувала вбивати,– сказав Орест.– Вона...

— Я не бажаю знати, що вона зробила,– перебив його Леандр.– Зараз вона вже мертва. Хіба цього не досить?

Леандр підійшов до Іанти й міцно обійняв сестру, не кажучи ні слова. Орест розумів, що Електра, як і він, знає, що має лише одну мить, аби закріпити своє становище володарки, та розумів він і те, що сестра, очевидно, теж відчула, що, коли вона спробує це зробити, Леандр одразу ж викине і її, й Ореста з палацу. Леандр важко дихав, а його очі нервово перебігали з одного предмета на інший, Електра ж, було схоже, подумки молилася.

— Мені треба, щоб відчинили кухні,– зрештою сказав Леандр.– Мої солдати вже кілька днів не їли. Треба зібрати тут дванадцятьох старійшин, про яких я вже говорив раніше. І ще мені потрібні в'язниці. Камери в підземеллі порожні?

Він подивився спочатку на Електру, а потім на Ореста.

— Чи хтось із вас збирається мені відповісти?

— Ні, там є в'язні,– спокійним голосом сказала Електра.– Там сидять вартові, що виявили відданість нашій матері.

— Переконайся, що вони не мають зброї, і замкни їх в якійсь одній кімнаті, а кухні відчини негайно,– сказав Леандр.– Одразу ж пошли й за старійшинами. Я хочу їх бачити зараз же.

Орест спостерігав за Електрою, коли та, насуплена й владна, йшла через усю кімнату, а потім говорила з вартовим за дверима.

Пізнього ранку палац уже був схожим на ринкову площу недільного дня: у кухнях видавали всім охочим їжу, у парадних кімнатах сиділи, спали та голосно розмовляли цілі гурти солдатів, у коридорах було гамірно від жінок, котрі шукали своїх чоловіків, братів і синів, полонених, що чекали, доки для них знайдуть камери, та вістових, які бігали туди-сюди з різними наказами та звітами.

Коли старійшини зібралися в будинку неподалік від палацу, де вже багато років нічого не відбувалося, Леандр пояснив їм, що потребує поради стосовно того, як учинити з Еґістусом, що зараз сидить у підземеллі під суворим наглядом. Електра висловила думку, що й так усім ясно, що з ним робити, деякі старійшини з нею погодилися.

— Ні, не ясно,– заперечив Леандр.– Еґістусові відомо в усіх подробицях, що тут було. Він єдиний залишився живим із тих, хто це знає. Може статися, є й інші люди, котрих було викрадено, як мого діда та старого Мітроса, можливо, їх і досі тримають в якомусь віддаленому місці. Тільки Еґістус знає, хто вони і де їх шукати. Крім нього, нам ніхто не допоможе їх урятувати.

Доки Леандр говорив, Іанта, котра поволі підійшла до нього, чекала, даючи братові можливість закінчити. Потім вона прошепотіла щось йому на вухо. Він слухав її уважно, час від часу киваючи, немовби вона повідомляла йому якийсь важливий факт, що був цікавим, але не міг викликати ніяких серйозних наслідків. А потім Леандр відійшов і скорчився від болю. Першої миті Орест подумав, що має підійти до товариша та заспокоїти його, але той стояв на колінах і важко хлипав, його спина смикалася, як це буває у чоловіків, що не хочуть, аби хтось бачив їхню слабкість. І тому вони всі тільки мовчки спостерігали. Коли ж Іанта підійшла до брата, він узяв її за руку і більше не відпускав.

Пізніше Леандр, підтриманий більшістю старійшин, вирішив, що Еґістусові залишать життя, однак розтрощать ноги, щоб він уже не міг вільно пересуватися палацом і плести нові інтриги. Коли він одужає, сказав Леандр, його можна буде приводити на зібрання старійшин і залучати до вирішення деяких питань, але за ним треба буде дуже пильно наглядати.

Коли Електра висловила свій протест і почала вимагати для нього смерті, її ніхто не підтримав.

— Уже було так багато вбивств, уже й без того маємо дуже багато мертвих тіл,– сказав Леандр.

Оскільки Орест, як виявилося, у компанії Іанти почувався комфортніше та ліпше, ніж у товаристві Леандра й Електри, котрі останнім часом, здавалося, почали його ігнорувати, роблячи вигляд, що його взагалі немає на нарадах, де обговорювали долю їхніх ворогів, тож Орест узяв собі за правило на таких зустрічах завжди сідати поруч з Іантою.

Коли ж вона почала приходити до його кімнати вночі, Орест не поцікавився, чи Іанту прислала його сестра, чи як дівчина пояснює Електрі свою відсутність, чи взагалі Леандр усвідомлює, що вона робить.

Лежачи з нею поруч, він зі здивуванням виявив, наскільки сильно її бажає та наскільки очікування цих нічних зустрічей полегшує його життя вдень. Спочатку Іанта поводилася з ним дуже сором'язливо, майже не дозволяла себе торкатися. Та невдовзі вона сама обвила Орестову шию руками, притиснулася до нього так міцно, щоб він її обійняв і заспокоїв. От тоді вони й уперше заснули, тісно притулившись одне до одного.

Тепер, коли Леандр повернувся, Орест спостерігав за тим, як змінилась Електра. Вона більше не ходила на батькову могилу. Вона зробилася більш енергійною, майже жвавою. Тепер цілоденно вона віддавала накази, консультувала Леандра й старійшин, контролювала все, що діється. Тепер її рухи були більш рішучими та рвучкими, голос зробився глибшим і владнішим, висловлення – точними та короткими. Вона більше й не згадувала про богів і духів померлих, а говорила переважно про віддалені землі, що їх необхідно взяти під контроль. Вона мала вигляд людини, що прокинулася від тривалого сну.

Орестові було цікаво, наскільки ця нова поведінка Електри була наслідком акторської гри й під дією яких чинників сестра може скинути з себе й цю маску, як уже скинула з себе машкару напівбожевільної доньки, що живе під світлою владою богів.

У найбільшій кімнаті палацу Електра проводила дні з Леандром. Коли вони потребували для чогось старійшин, то посилали по них. Іноді Орестові спадало на думку, що його матері дуже був би до вподоби цей новий порядок речей, бо ж і вона так любила роздавати накази, контролювати їх виконання, тримати людей на вулиці, щоб вони годинами чекали аудієнції з нею.

А ще він помітив, наскільки його сестра і Леандр рахуються з думкою Еґістуса, котрий знав, здається, буквально все про давнішні суперечки між родинами, про ворожнечу між родами за межі, про те, які землі є родючими, а які – ні, а також, кому можна довіряти, а кому – не слід. Еґістус сидів на стільці, наче нічого й не сталося. З плином часу те, що він утратив можливість ходити, схоже, зробилося для нього якоюсь дрібною неприємністю, лише чимось таким, за що його можна і треба було ще більш цінувати й любити.

Про це свідчив і той факт, що оселившись у колишній кімнаті Електри, на чому, попри протести Орестової сестри, наполіг Леандр, сказавши, що там за Еґістусом будуть дивитися дуже пильно, колишній материн коханець почав приймати нічних гостей. До нього приходили слуги, котрі приносили Еґістусові їжу та найтепліші вітання з кухонь. Оскільки Електра навідріз відмовилася сідати з ним за один стіл, Еґістус із радістю скористався можливістю їсти на самоті. Невдовзі стало відомо, що в кінці дня найсмачніші шматки м'яса та найсвіжіша випічка опиняються в кімнаті Еґістуса. Коли ж він закінчував зі стравами, приходили інші відвідувачі, і дехто з них не виходив від в'язня аж до світанку.

Відколи Еґістус вийшов із підземелля, він із посиленою увагою почав стежити за Орестом. Ясна річ, йому не могли не сказати, що саме Орест убив Клітемнестру, і Орест помічав, що цей факт водночас і спантеличив колишнього материного коханця, і поглибив його інтерес до її сина.

Якось, коли вони зі старійшинами обговорювали план майбутньої іригації й Еґістус узяв слово, Орест упіймав на собі погляд Електри. Сестра похмуро до нього всміхнулась – і він відповів їй кивком. Орестові було ясно, що Електра не збирається терпіти присутність Еґістуса дуже довго. Він розумів, що хай там як вважають Леандр зі старійшинами, Еґістуса тихо вб'ють, варто буде тільки з усім іншим дати лад. Орест і досі мав того ножа, котрим убив свою матір. Він заховав його у своїй кімнаті. Щойно Електра дасть знак, він буде готовий використати ножа знову.

Після того як Орест із Леандром повернулися додому, вони жодного разу навіть не заговорили ні про своє викрадення, ні про те, як утікали, ні про будинок старої, ні про Мітроса. Усе, що тоді відбувалося, тепер зринало в Орестовій пам'яті лише як розрізнені спогади, окремі спалахи, поодинокі образи, що здавалися яскравішими в міру того, як розпадалася цілісна картина минулого. Відчувалося, що Леандр, який тільки тепер дізнався, що від звільнення їх тоді відділяло лише кілька днів, не бажав навіть згадувати про всі ті роки, проведені на краю світу. Вони невдовзі підуть у забуття, думав Орест. Хоча він і не міг говорити про них із Леандром, ніхто не заважав йому згадувати й обмірковувати минуле на самоті. Але цього було недостатньо; спогади швидко потьмяніють, стиснуться, змаліють, розтануть, ніби нічого ніколи й не було. Він один буде пам'ятати все, що тоді сталося, більше ніхто.

А ще, кілька разів, коли він зустрічав тих хлопчиків,– а вони вже перетворилися на дорослих чоловіків,– з якими жив в одній кімнаті в тому страшному місці в горах, Орест помічав, що вони постійно його уникають. Власне кажучи, тільки тепер він знову почув їхні імена. І от нині, коли вони приходили зі своїми батьками до палацу, то ввічливо йому кивали на знак упізнавання, але на цьому все й закінчувалося.

Леандр улаштувався в одній із кімнат у передній частині палацу, звідки він наглядав за прибуттям військ. Саме він вирішував, хто й коли чергуватиме, тож, оскільки вартові доповідали Леандрові особисто, Орест припускав, що той завжди знає, коли саме Іанта щоночі виходить із покою Електри та йде до нього і що повертається назад перед першим проблиском нового дня. Багато разів, проводжаючи Іанту до дверей, Орест відчував спокусливе бажання пройти коридором і перевірити, чи її брат не спить, але його стримував острах знайти в кімнаті Леандра щось таке, що буде для нього самого неприємним сюрпризом.

Іноді йому здавалося, що й Електра, й Леандр зовсім його покинули, що він нагадує їм про події, які вони воліли б не згадувати, які вони бажали б якнайшвидше забути назавжди. Вони дуже неохоче залишалися з ним наодинці. Він був уже їм нецікавим, як не цікавили його сестру тепер ні боги, ні духи померлих, як не цікавили Леандра роки, проведені в будинку старої на березі моря.

Орест і досі жив у якомусь місці, що мінилося тінями й губилося в позачассі; Електра й Леандр теж колись там жили, однак вони залишили його задля сонячних обіцянок майбутнього, і тепер сама лише присутність Ореста поруч, здавалося, якимось дивом, віддаляла це майбутнє від них. Орестові було дивно, що доки він сам залишався в палаці, на орбіті своєї матері та сестри з Іантою, Леандр уже встиг походити світом і зробитися справжнім вояком, так само уславленим, як Орестів батько. Поступово те, що він убив власну матір, здавалося йому дедалі менш значущим, дедалі менш реальним; про це ніхто ніколи не згадував і словом, тож Орест починав уже думати, що цього ніколи й не було.

Одного дня, коли він увійшов до покою Електри, вона стояла біля вікна й захоплено обговорювала щось із якимсь чоловіком. Орест скількись часу мовчки за ними спостерігав. Коли ж чоловік обернувся, він побачив, що то був вартовий, з яким він урятував Теодота і Мітроса. Розслабленість його пози та невимушеність поведінки свідчила, що вартовий не почувається з Електрою підлеглим, а радше розмовляє з нею як рівний із рівною чи як із людиною, котру давно та добре знає.

Щойно вони зауважили Ореста, обоє замовкли; вартовий кинувся до дверей, наче побіг виконувати якийсь терміновий наказ, а Електра відійшла в інший бік кімнати, наче мала там якусь справу. Вигляд усе це мало такий, ніби Орест їх заскочив на гарячому.

Однак Орестові не вдалося зробити з побаченого ніяких висновків, оскільки його відволікла Іанта, котра запропонувала йому сісти біля неї. Він удав, що слухає Іанту, а сам подумки намагався відтворити сцену, свідком якої щойно був, намагаючись обміркувати враження, що в нього склалося, нібито вартовий і сестра мали щось спільне й не хотіли, аби Орест побачив їх разом.

Ішов час, і Електра вже кілька разів поводилася так, ніби зовсім не помічає брата, а Леандр постійно навмисно його ігнорував, старійшини так само залишали його осторонь своїх планів і схем. Орест почав відчувати себе викинутим із життя, приреченим на вічну самотність. Вони всі, можливо навіть Іанта, чудово орієнтувалися в павутинні інтриг і альянсів, що були для них усіх зрозумілими та важливими. Це змусило його захотіти знову зробитися маленьким хлопчиком, повернутись у той час, коли такі речі були йому чужими й байдужими, коли його цікавили тільки вдавані поєдинки на мечах із дорослими чоловіками.

Іанта проводила дні там, де відбувалися найважливіші події. Вона знала всіх вістових на ім'я, як і точний час їх прибуття та очікуваного повернення. Вона також пам'ятала всі прийняті рішення і те, про що хотіли проконсультуватися зі старійшинами. Зазвичай вона говорила дуже мало. Орест помітив, що вона всіх уважно слухала, а потім нібито збиралася висловити власну думку, та раптом зупинялася, вирішивши спочатку все обміркувати. Вона видавалася всім такою собі глибоко зосередженою на власних думках істотою, хоча й уважно стежила за всім, що відбувалося навколо.

Коли вона сказала Орестові, що вагітна, він попросив Іанту потерпіти якийсь час і не повідомляти цю новину Електрі й Леандрові. Він хотів, аби в цьому палаці було хоч щось таке, про що знатиме він один, що буде таємницею для всіх інших.

— Я вже їм сказала,– відповіла Іанта.

— Перш, ніж сказати мені?

— Але ж я тобі все одно сказала.

— Чому ти спочатку сказала це їм?

Вона не відповіла.

Наступного дня Орест побачив, що Леандр удає, ніби дуже зайнятий розмовою з кількома старійшинами. По якомусь часі він рішучо розштовхав чоловіків навколо й підійшов до Леандра.

— Мені треба з тобою поговорити,– сказав Орест.

— Ми розсилаємо вістових, тож сьогодні немає коли,– відповів Леандр.

— Це – палац мого батька,– сказав Орест,– і ніхто тут не розмовлятиме зі мною таким тоном.

— Чого ти хочеш?

Леандр навіть не намагався приховати свого роздратування. Кількоро старійшин почали рухатися в їхньому напрямку, щоб почути розмову.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці.

— Можливо, коли ми закінчимо все заплановане на сьогодні.

— Леандре,– прошепотів Орест,– я піду до себе в кімнату й чекатиму на тебе там уже за кілька митей.

У своїй кімнаті Орест підготувався до того, що скаже Леандрові. Однак, коли той увійшов, Орест почав походжати кімнатою й говорив так, ніби розмірковує вголос і звертається до того, хто звик виконувати чужі накази.

— Доки тебе не було, тут дуже багато трапилося,– почав він.– Я уважно вивчив нашу систему влади. Наприклад, як ми збираємо податки чи як ведемо справи з віддаленими провінціями. Не враховуючи Еґістуса, я – той, хто знає найбільше. Деякі зі старійшин теж дещо знають, але їм ліпше не довіряти. За ними всіма слід би добряче стежити.

Леандр сперся на стіну та слухав.

— Коли я беру участь у прийнятті рішень, то велику увагу приділяю обмірковуванню,– продовжив Орест.– І практика показує, що відповідальність краще покладати на зовсім невелику групу людей. Бо зараз вам з Електрою надають не зовсім правдиву інформацію, а деякі рішення, що ви їх не так давно ухвалили, виконуються не зовсім точно. Я знаю напевно, що вам надали неправдиву інформацію і що ваші рішення викривляють.

— З ким ти вивчав нашу систему влади, що ти маєш таку впевненість? – запитав Леандр.

— Зі своєю матір'ю.

— І ти хочеш, аби ми повірили, що те, що вона тобі казала, є правдою?

— Ми вивчали систему адміністрування.

— А потім ти її вбив?

— Вона віддала наказ убити всю твою родину. Це було зроблено за її наказом. І вона є тією, хто вбив мого батька.

— Я це все знаю,– відповів Леандр.

— Леандре, я – на твоєму боці. І коли тебе не було, я робив те, про що ти мене просив.

— Я ні про що тебе не просив.

— Ти послав до мене людину з проханням допомогти звільнити твого діда та Мітроса.

— Я нікого до тебе не посилав. Я воював. Я не знав, що трапилося з моїм дідом. Якби ти його не звільнив, зараз він міг би бути з нами.

— Хто ж тоді послав мені те прохання, якщо не ти?

— Мені є про що думати, крім цього,– відповів йому Леандр.

Вони стояли й дивилися один на одного – атмосфера в кімнаті робилася дедалі ворожішою. Аж потім Леандр поманив до себе Ореста. Коли той підійшов, він простяг руки й торкнувся Орестового обличчя та волосся.

— Старійшини не хочуть залучати тебе до вирішення будь-яких справ,– тихо сказав Леандр.– Вони не хочуть навіть, аби ти був у кімнаті, коли ми обговорюємо щось важливе. Тобі дозволено там бути лише тому, що Електра і я на цьому наполягли. Старійшини хочуть вислати тебе подалі.

— Чому?

— Чи знаєш ти іншого чоловіка, котрий би зробив те саме, що й ти?

— Якби я не вбив своєї матері, тебе зараз тут не було б.

— Звичайно, був би.

Леандр притяг Ореста ближче до себе.

— Моя сестра дуже вразлива,– сказав він.– Коли ти її знайшов, вона шукала смерті. Я хочу, щоб ти був із нею, щоб не залишав її саму. Не покидай її, хай би що сталося.

— Існують набагато важливіші речі,– почав Орест.

— Залиш їх мені, своїй сестрі та старійшинам. Ми з усім упораємося.

— Я – син свого батька,– сказав Орест.

— Тобі, мабуть, варто молити небеса, щоб із тебе було знято прокляття. Можливо, це й буде останнє бажання, що його вдовольнять боги.

Орест тремтів усім тілом; він почав хлипати.

— Ти мусиш жити з тим, що накоїв,– сказав йому Леандр.– У тебе тільки й лишилося, що твій вчинок. Але зараз, коли моя сестра вагітна, ти з нею одружишся і будеш про неї піклуватися. Оце і все. Тебе цікавитиме лише вона. Вже вирішено, що ти ні в що не втручатимешся.

Коли було оголошено, що Орест одружується з Іантою, і наречена, і її брат твердо заявили, що весільна церемонія має бути якомога більш малолюдною та короткою. Відбулася вона в одній із невеличких кімнат біля великої зали для зібрань у палацовому саду. Щойно молоді обмінялися клятвами, ніхто не сказав і слова.

Орест майже фізично відчував напруженість своєї сестри, своєї дружини й Леандра, котрі мовчки оглядалися навколо, боячись імен тих, кого тут не було, боячись убитих, чия відсутність наповнювала повітря.

* * *

Під час трапези, коли старійшини вже залишили палац, виконавши всі денні справи, а нових вістових не очікувалося, Леандр з Іантою відкрито говорили про своїх батьків, дідусів із бабусями та двоюрідних братів і сестер. В їхньому тоні відчувалися тільки горе та гордість. Раз або два Орест ловив себе на тому, що запитально дивиться на Електру, гадаючи, чи можна і їм буде хоч колись отак вільно заговорити про свою сестру чи батьків, бодай просто вимовити вголос їхні імена, хоча б ніби між іншим згадати про щось зроблене кимось із них. Але, судячи з того, що Електра тримала голову опущеною, він зрозумів, що про таке щастя їм лишається тільки мріяти.

Якось побачивши того вартового, з яким ходив визволяти Теодота та Мітроса, коли той вів за собою в'язнів, яких переводили з підземелля, що тепер було переповненим, до іншої в'язниці, Орест відчув нагальне бажання зупинити його й запитати, хто сказав йому, де тримають старійшин, і чому Електра так швидко дізналася про все, що трапилось. Він уже був готовий звинуватити вартового в змові з сестрою, та раптом усвідомив, що вартовий усе заперечуватиме й запропонує йому запитати про все в самої Електри. Однак він знав, що не зможе цього зробити. Коли ж вартовий із в'язнями проходив повз нього й Орест схрестив із ним погляд, у того в очах на мить з'явився вираз провини, майже сорому.

Щоночі Іанта готувалася до сну в його кімнаті, але потім, раніше чи пізніше, на якийсь час ішла до покоїв Електри, де, як вона казала, Орестова сестра мала поділитися з нею якоюсь новиною чи сказати їй

щось важливе. Йому подобалося торкатися живота Іанти, запитувати в неї, яка частинка дитинки може бути під його пальцями, хто народиться: хлопчик чи дівчинка.

Коли ж якось уночі Іанта сказала, що чекає пологів уже зовсім скоро, Орест дуже здивувався. Вона присунулася ближче до нього й прошепотіла:

— Тільки Електра це знає. Навіть Леандрові нічого невідомо. Твоя сестра порадила про це не казати ні Леандрові, ні тобі.

Орест захвилювався, припустивши, що, мабуть, повитуха, котра приходила до палацу, сказала Іанті з Електрою, що з дитинкою щось не так або що вона не виживе.

— Тільки не кажи Електрі, що я тобі сказала,– попросила його Іанта.– Вона примусила мене пообіцяти, що я тобі скажу тільки, що дитинка народилася раніше, ніж треба.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли ти мене знайшов, я уже була з дитинкою,– прошепотіла Іанта.

— Ти впевнена?

— Так, я впевнена. Я вже тоді відчувала. Моя мати й бабуся казали мені, що в таких випадках відчуваєш. Коли я прийшла до палацу, то ще точно не знала, але потім усе стало ясно. Потім сумнівів уже не було.

— З ким ти була?

— Вони мене примусили, ті чоловіки взяли мене силою, а всі інші, включно з моїм дідом і батьком, мусили на це дивитись, а потім уже я спостерігала за тим, як їх усіх убивали та складали в ту страшну гору, що ти бачив. Я думала, що буду останньою. Я чекала, що вони вб'ють і мене теж. Але вони мене залишили там, а самі пішли й не повернулися більше. Тоді я сховалася між тілами. Я хотіла назавжди лишитися з ними, померти, похована між їхніми тілами.

— То значить, я не є батьком дитинки? – запитав Орест.

— Не думаю, що від того, чим ми займаємось у темряві, я могла б завагітніти. Для цього треба щось зовсім інше.

Орест притягнув її до себе, але нічого не сказав.

— Але я не розповідала цього Електрі,– сказала Іанта,– і ніколи їй не розповім.

Вона гірко зітхнула й обійняла Ореста.

— Коли я дізналася, що матиму дитину,– продовжила вона,– то спочатку хотіла розбити собі голову об камінь або знайти ніж. Я була готова померти, аж доки твоя сестра не почала мене купати вночі й торкатися мого тіла. А потім і ти почав мене обіймати.., А потім і мій брат повернувся. Але тепер я тебе покину. Цей шлюб був помилкою. Я попрошу родичів моєї матері, що живуть у селі, прийняти мене до себе. Я стану для них служницею, робитиму все, що зможу. Я народжу дитину там. Дитина вже ворушиться. Я піду до їхнього селища пішки.

— Я не хочу, щоб ти йшла від мене,– сказав Орест.

— Ти не захочеш мене, коли народиться дитина.

— Ти бачила того, хто це зробив із тобою? – запитав він, торкаючись живота Іанти.– Ти бачила його обличчя? Знаєш його ім'я?

— Їх було п'ятеро,– відповіла вона.– Вони всі по черзі нападали на мене. То був не якийсь один чоловік.

— Але дитинку носиш у собі ти, а не вони,– сказав Орест.– Вони всі вже мертві. Їх усіх уже вбито.

— Так, дитину ношу в собі я.

— І дитинка росла в тобі, коли ти була в нашому домі, і народиться вона теж у нашому домі.

— Ні, вона не народиться тут. Я піду.

— Моя сестра хоче, щоб ти пішла?

— Я не казала їй, що збираюся піти.

— Але ж я твій чоловік, і я не хочу, щоб ти йшла звідси.

— Ти не захочеш цієї дитини.

— Ця дитинка виросла в тобі. Це – твоя дитинка.

— Але вона не від тебе.

— Вона росла в тобі, коли я тебе обіймав. Вона росла в тобі, коли ти була вночі тут зі мною.

— Я не можу розповісти братові,– сказала Іанта.– Я не можу йому розповісти про те, що зі мною сталося. Так багато всього було, що це – уже занадто.

— І Електрі теж не кажи, що про все розповіла мені.

— Коли народиться дитина,– сказала вона,– ти думатимеш про тих чоловіків. Ти думатимеш тільки про них.

— Чи моя сестра хоче, щоб ти народила дитину й залишилася тут? – запитав Орест.

— Так, але вона також хотіла, щоб я не розповідала тобі правди.

— Але вона хоче, щоб ти залишилась?

— Так.

— Тоді саме так ти і зробиш. Не може бути нікого більше.

Він спробував зупинити сльози, але відчув, що вони його душать.

— Оресте, що? Я тебе не чую.

— Ми не можемо більше нікого втратити,– прошепотів він.– Я вже втратив свою сестру, утратив батька, і – він на мить завагався, але потім додав: – моя мати блукає нічними коридорами.

Іанта сіла в ліжку й роззирнулася.

— Ти її бачив? – запитала вона.– Ти бачив свою матір?

— Ні, але вона там є. Вона приходить не кожної ночі й не надовго, але вона там є. Іноді якась її частина з'являється на якийсь час, а потім зникає. Іноді вона буває ближчою. От зараз вона – дуже близько.

— І чого вона хоче?

— Не знаю. Але я точно знаю, що не можу, ми всі не можемо ще когось втратити. Уже й без того було так багато смертей.

— Так,– погодилася вона,– смертей і так було більше, ніж треба.

Упродовж наступних тижнів, коли він пересувався між своєю кімнатою та приміщенням, в якому збиралися всі, де й Іанта проводила свої дні, де завжди було повно відвідувачів і вістових, що прибували та відбували, де постійно лунав Леандрів голос, а шрам на його обличчі часто червонів від напруги, коли Леандр викрикував накази, Орест почав відчувати ворожість старійшин. Він бачив, що є там небажаним гостем так само, як і скрізь. Електрі він був потрібен тільки щоб зробити те, чого вона сама не змогла б, і Леандр його потребував тільки для того, щоб разом втекти та піклуватися про Мітроса. Більше нікому і ні для чого він був непотрібен.

Коли Орест заходив до кімнати, не можна було не помітити, що люди не піднімають на нього очей або намагаються швидше повз нього пробігти. Він міг залишитись, якби хотів, а міг піти назад до своєї кімнати й звідтіль дослухатися до щоденних палацових звуків, які – Орест це чудово знав,– не мають до нього ніякого стосунку. Він міг уявити, що всі ці буденні звуки, порівняно з тим, що сталося, зовсім нічого не значать, або ж це він сам уже геть ні для кого нічого не значить. Як і вістові, котрі безперестанку входили та виходили, виконуючи чужі накази, він також має певну цінність, адже тепер усі знають, що Орест може зробити все, хай що йому скажуть.

Але зараз він жив серед тіней, кожен свій день проводячи в безбарвності вже зробленого.

Коли він уночі лежав з Іантою, то відчував, що й вона віддалилася від нього, як і її дитина, що жила в ній, але була безмежно далекою від нього, дитина, яку він вважав своєю, дитина, якій він буде примарним батьком, оскільки справжній її батько, хай ким він був, уже давно зник зі світу, змішався з багном.

Іанта помітила його апатичність і спробувала вмовити Ореста на довший час залишатися в кімнаті, де Леандр, Електра, Еґістус і старійшини обговорювали поточні справи. Кілька разів, коли він уже вставав зі свого місця, збираючись піти геть, вона дивилася на нього й очима просила залишитися з нею та послухати, про що йдеться.

Ішлося саме про рабів, що їх Орестів батько привів з війни багато років тому. Намагалися вирішити, що з ними робити. Рабів використовували для розчищення майбутніх посівних земель від каміння та для побудови іригаційних каналів. Але зараз, після Леандрової перемоги, колишні повстанці маленькими групами вешталися сільською місцевістю, тероризуючи населення, грабуючи окремі будинки.

Орест слухав, що говорять інші, й дивувався з того, що ніхто не пропонує послати військо, аби переловити розбійників, стратити їхніх ватажків, а решту рабів повернути до праці. Він був упевнений, що не так давно, саме це й зробив би Еґістус, саме так вчинила б і його мати, а можливо, і батько, щоправда, зі згоди старійшин. Але зараз Еґістус оповідав про землі, де існує надлишок проточної води, однак немає жодного іригаційного каналу, землі, де можна було б налагодити сільське господарство, якби там було вдосталь робочих рук.

Коли Еґістус закінчив, Леандр запропонував віддати ці землі не тільки колишнім рабам, а й солдатам, яких було відправлено на примусові роботи, тим із них, що не мають родин. Він сказав, що землю слід розділити на рівні, хай і невеликі, частини, щоб вистачило всім. Потім слово взяла Електра, котра заговорила про те, що можна буде вирощувати на тих землях, де брати насіння й розсаду, а також, якими могли б бути тамтешні врожаї. Один зі старійшин нагадав присутнім, що багато хто з рабів, власне кажучи, перебуває в полоні дуже довго, і їх уже можна було б і відпустити на волю, однак Еґістус заперечив йому, що деякі з рабів можуть бути небезпечними і що звільняти їх варто лише по двоє чи троє, і тільки після ретельного вивчення кожного окремого випадку. Він також висловив переконання, що рабів, які займаються розбоєм, слід, усе ж таки, примусово переселити на ті завойовані території, оскільки добровільно вони нікуди не підуть.

Дехто з них, сказав Еґістус, захоче повернутися до своїх рідних країв, а цього ні в якому разі не можна допустити, бо на їхніх землях уже живуть разом зі своїми родинами ті солдати, проти яких вони воювали раніше.

У кінці розмови, коли Леандр похапцем поцікавився в Ореста, чи той не має чого додати, Орест заперечливо похитав головою, однак зауважив, що на нього ніхто не дивився – старійшини всім своїм виглядом виражали осуд, а Електра з Еґістусом були зайняті начебто дуже серйозною розмовою про щось інше. Орест подумав, чи не привернув Леандр до нього увагу навмисно, тільки щоб із нього покепкувати.

Але, залишаючись разом з іншими під час обговорення щоденних справ, Орест помітив, що уважно слухаючи інших і не переймаючись тим, що б він сам мав на це сказати, він чудово запам'ятовує кожнісіньку репліку, кожен аргумент і навіть ті варіанти подій, що їх ніхто не брав до уваги. Коли дискусія робилася запальною та тривалою, з багатьма, часто суперечливими, свідченнями, Орест ловив себе на тому, що пам'ятає навіть те, про що всі інші вже забули, чи майже не пригадували. Кілька разів він уже був готовий утрутитись і нагадати їм, про що було вже домовлено чи що саме було сказане котримсь із них. Та він ясно бачив, що його слова не будуть нікому цікавими, тому й не втручався.

Поступово він майже перестав звертати на них увагу, запам'ятовувати точно використовувані ними слова. Він дивився на них, переводячи погляд з одного обличчя на інше, але бачив геть інших людей, тих, що бували тут раніше, що розв'язували ті самі завдання, але в зовсім інший спосіб. Він відчував, як дух його батька витає кімнатою, а разом із ним відчував присутність і духів Теодота та Мітроса, а також інших старійшин, імен яких він не знав.

Але частіше за інших він бачив у цій кімнаті свою матір. Він бачив її в Електрі. Дивлячись на сестру чи слухаючи її голос, Орест бачив і чув свою матір. А потім він помічав чиюсь невидиму присутність або раптову зміну в освітленні – і тоді він знав, що то – його мати. У такі миті він брав за руку Іанту й тримав її міцно, аж доки материна присутність потроху розсіювалась і атмосфера в кімнаті знову робилася звично спокійною.

Орест зовсім не здивувався, коли якось увечері Леандр сам-один увійшов до його кімнати, доки Іанта ще була з Електрою в її покоях. Чогось подібного він чекав уже досить давно. У напівтемряві він дивився на Леандрів шрам, що був білим по краях, а посередині майже розійшовся, неначе закопилена губа.

— Вартові в коридорі почули голос уночі,– сказав Леандр.– Спочатку, вони кажуть, він був тихим, як подих вітру. Але минулої ночі вони прибігли до мене в кімнату, бо почули жіночий голос, який до них заговорив.

— Що вона сказала? – запитав Орест.

— Вона назвала твоє ім'я. Вартовий почув, як вона називає твоє ім'я, але він злякався й утік до мене. Коли я вийшов із кімнати, то відчув, що в коридорі стоїть небувалий холод, але більше нічого там не було.

— То там усе ж таки нічого не було?

— Оресте, вартовий бачив твою матір. То була твоя мати. Він знав її і не зміг би помилитися. Він упізнав її обличчя та голос. Він запитав, чи вона хоче заподіяти тобі шкоду.

— І що вона відповіла?

— Вона сказала, що не бажає тобі зла. Однак ти мусиш вийти в коридор, коли там нікого не буде. Я вже влаштував так, що цієї ночі вартові не стоятимуть на своїх місцях. Упродовж кількох годин, у найтемнішу пору ночі в коридорі зовсім нікого не буде.

— Моя сестра знає?

— Знають лише вартові, котрі чули її голос, і ще я.

— Ти будеш десь поруч?

— Я буду в себе в кімнаті.

— А що я скажу Іанті?

— Попроси її залишитися на ніч із твоєю сестрою. Іантин час уже майже настав, тож, можливо, їй буде ліпше зараз побути з твоєю сестрою. Я скажу Електрі, що повитуха сповістила, що Іанті зараз треба ночувати в покоях Електри. Ти будеш сам.

— Ти впевнений, що мені треба це зробити? – запитав Орест.– Ти впевнений, що це не пастка, влаштована Еґістусом або кимось із наших ворогів?

— Клянуся тобі пам'яттю свого діда, котрого я любив більше за всіх інших, що я вірю, твоя мати дійсно ходила коридорами.

Вони вечеряли з Електрою й Іантою, наче нічого дивного не відбувалося. Коли трапеза скінчилась, Орест і Леандр пішли. Проходячи повз вартових, що стояли на призначених їм місцях, Орест зауважив їхню знервованість. Біля дверей до Орестової кімнати Леандр обійняв його давно знайомим, заспокійливим і теплим рухом, але швидко відпустив і пішов коридором до своєї кімнати. Орест залишився сам і почав чекати, час від часу перевіряючи наявність вартових у коридорі.

Коли ж він побачив, що вартові зникли з призначених місць, Орест залишився чекати в коридорі, міркуючи, що краще зробити: просто стояти чи, можливо, проходжатися коридором у надії, що вона все ж таки з'явиться.

Коли він повернувся до своєї кімнати й затримався у дверях, нічого не відбулося. Не було ніяких звуків, жодного поруху повітря. Він зробив кілька кроків убік, а потім повернувся назад. І тоді, як це вже не раз бувало, коли Орест залишався сам уночі, йому почувся віддалений крик переляканої худоби, що швидко перейшов у моторошний плач умираючих телиць, а потім іще з'явився і запах крові, запах страху, щойно освіжованої туші та випатраних тельбухів, що зазвичай стоїть над місцем жертвопринесення. А потім з'явилася його сестра, уся в білому, і почулися її крики, і крики їхньої матері.

Коли ці звуки зробилися надто явними, Орест заозирався довкола. Він ступив кілька кроків і вийшов на середину коридора. І там була вона. Там була його мати. Вона промовляла слова, значення яких Орест не міг збагнути. Він прошепотів, що він Орест і що чекає на неї. Аж раптом пара невидимих рук міцно вхопила його за пояс і крутонула довкола його власної вісі. А потім руки так само раптово його відпустили. Він знав, що говорити можна тільки пошепки, щоб ненароком не сполохати Електру чи Іанту.

— Я тут,– прошепотів він.

Коли його мати з'явилася знову, вона була в усьому білому, немовби вбрана для весілля чи якогось свята. Вона була молодшою, ніж він пам'ятав. Коли вона почала від нього віддалятись, Орест рушив за нею, а коли вона зупинилася, і він зупинився теж.

— Я – Орест,– прошепотів він.

— Оресте,– прошепотіла вона.

Тепер він уже міг розгледіти її обличчя. Вона була надзвичайно молодою. Такою молодою він її ніколи не бачив.

— Тут нікого немає,– прошепотіла вона.

— Є,– прошепотів у відповідь Орест.– Я тут. Це – я.

— Нікого,– повторила вона.

Вона повторила «Нікого» ще двічі, а потім тіні навколо неї стали густішати і її образ почав потроху розчинятись у повітрі. І тут Орестові здалося, що саме цієї миті його мати нарешті з усією ясністю збагнула, як саме вона померла. Вона подивилася на нього спочатку дуже здивовано, потім із болем в очах, а потім розпачливо зойкнула – і зникла.

Відчувши, що в коридорі гуляє холодний вітер, Орест зрозумів, що вона вже ніколи не повернеться.

Він якийсь час стояв там і самотньо чекав, але потім, коли не з'явилося ніяких інших слідів його матері, Орест пішов до Леандрової кімнати. Там було порожньо. Тоді він побіг уздовж коридора, намагаючись знайти Електру й Іанту, однак не зумів з'ясувати, де їх шукати. Знову вибігши до коридора, він кинувся до кімнати Еґістуса, де побачив того в ліжку з вартовим, тим самим, що колись прийшов до нього зі звісткою начебто від Леандра. Коли Орест запитав, чи не бачили вони Леандра, Еґістус сказав, що минуло вже трохи часу після того, як Леандр ходив коридором, викрикуючи Орестове ім'я, і що він має поцікавитись у вартових, що стоять на чатах, куди Леандр пішов.

— У коридорі немає вартових,– сказав Орест.

Орест подумав, що Еґістус одразу кинеться до дверей, але той лише послав вартового піти й подивитися, у чому річ.

— Вони стоять на звичних місцях,– оголосив вартовий, визирнувши з дверей.

Виходячи з Еґістусової кімнати, Орест так подивився на вартового, так зміряв його поглядом з голови до ніг, аби той не сумнівався, що так чи інакше, коли надійде час, із ним розберуться належним чином.

Коли ж він знову з'явився в коридорі, до нього майже одразу підійшло двоє вартових.

— Леандр тебе шукав,– сказав один із них.– Він навіть послав охоронців на двір розшукати тебе.

— Він – не у своїй кімнаті,– відповів Орест.

— Він – зі своєю сестрою. У неї перейми,– сказав вартовий.

— Де вона?

— У новій кімнаті.

Вартові супроводили його до кімнати, що її не так давно було обставлено для Іанти та її новонародженої дитини. Іанта лежала на ліжку. Електра тримала і заспокоювала її. Леандр стояв неподалік від них.

— Ми ніде не могли тебе знайти,– сказав Леандр.

— Я був у коридорі,– відповів Орест.

— Ми всі там були і шукали тебе,– сказав Леандр.– Але тебе ніде не було. Ніч була дуже тихою та спокійною до того, як у неї почалися болі. Тебе не було у твоїй кімнаті й ніде інде, тож ми послали кількох охоронців, аби вони тебе розшукали, а ще кількох відправили привести повитуху.

Іанта закричала. Вона більше не могла контролювати власне дихання. Електра прибрала волосся з її обличчя, а потім витерла його тканиною, змоченою в холодній воді. Роблячи це, вона промовляла до Іанти заспокійливі слова.

— Уже недовго залишилося,– казала їй Електра.– Почекай іще трошки, повитуха от-от прийде.

Леандр знаком показав Орестові, що їм треба вийти. Тепер Орестові здавалося дивним, що якусь мить тому він іще з нетерпінням шукав Леандра, аби розповісти йому про побачене, але зараз, коли вони йдуть до палацових сходів, щоб зустріти вартових, які мають привести повитуху, і коли зароджується світанок нового дня, обсипаючи кам'яні стіни червоним і золотим, усе пережите ним цієї ночі видавалося примарним і якимось нереальним, як і сама темрява, що блякне та розчиняється в яскравому денному світлі.

Він ішов поруч з Леандром, поклавши йому руку на спину й не кажучи нічого. І вже коли вони побачили двох вартових, що поспішали їм назустріч, ведучи мало не попід руки повитуху, навіть тоді вони не заговорили. Проте, щойно вона піднялася сходами, Леандр сказав, що вартові можуть залишитися біля дверей до палацу, а він з Орестом проведе повитуху до кімнати, де чекають Іанта з Електрою.

— Вона встигла,– прошепотів Леандр на вухо Орестові.– Вона прийшла дуже вчасно.

Провівши повитуху до дверей, вони зупинилися на порозі й дивилися один на одного знервованими поглядами, доки Іанта заходилася болісним криком. Повитуха її оглянула, після чого суворим тоном наказала їм вийти з кімнати.

Тепер вони могли тільки чекати, слухати щоденні звуки пробудження палацу й ходити пліч-о-пліч коридором, дослухаючись до заспокійливих голосів Електри та повитухи й до стогонів Іанти, що робилися дедалі голоснішими.

Вони пройшли до входу й зупинилися на палацових сходах, убираючи очима ранкове світло, що тепер уже було яскравішим і більш насиченим, як це буває, коли розгорається кожен новий день, незалежно від того, хто приходить і хто йде геть, хто народжується і що забувається чи залишається в нашій пам'яті. З часом, усе, що сталося, уже нікого не цікавитиме й нікого не стосуватиметься, варто лише буде їм самим зникнути в пітьмі, розчинитися у світі тіней.

Орест запропонував Леандрові повернутися й чекати під дверима. Леандр кивнув і доторкнувся до Орестового плеча. Майже боячись, вони разом пройшли до дверей кімнати й стояли там мовчки, уважно дослухаючись до кожного звуку, що долинав ізсередини.