Бувайте, і дякуємо за рибу

Розділ 20

— Причина з якої сонце сідає по вечорам, влітку і особливо в парках, — сказав серйозний голос, — це щоб зробити краще видимим те, як жіночі груди підстрибують вверх і вниз. Я переконаний, що в цьому вся справа.

Артур і Фенчьорч почувши це захихотіли, і пішли далі. На якусь мить вона обійняла його міцніше.

— І я впевнений, — сказав кучерявий рудий молодик, з довгим тонким носом зі свого шезлонга біля озера Серпентайн, — якщо хтось знайшов певну істину, той зрозуміє, що вона витікає з ідеальною натуральністю і логічністю з усього підряд, — він напосідав на свого темноволосого компаньйона, який розлігся на сусідньому шезлонгу і здавалося був пригніченим через власні проблеми, — от що Дарвін мав на увазі. Це точно. Це безсумнівно. І,— додав він, — я це обожнюю.

Він різко повернувся і скоса поглянув через свої окуляри на Фенчьорч. Артур відвів її подалі, в той же час відчуваючи як вона трусилася, ледь стримуючи сміх.

— Наступна спроба, — сказала вона, коли перестала хихотіти, — давай.

— Добре, — відповів він, — твій лікоть. Твій лівий лікоть. З твоїм лівим ліктем щось не так.

— І знову неправильно, — сказала вона, — зовсім неправильно. Ти рухаєшся не в тому напрямку.

Літнє сонце потроху потопало в зелені парку, схоже на — Давайте відверто. Гайд Парк приголомшливий. Все в ньому приголомшливе, хіба що крім сміття по понеділках. Навіть качки приголомшливі. Будь-яка людина, яка може минути Гайд Парк літнього вечора і ніскільки не розчулитись, скоріше всього минає його в машині швидкої допомоги, з покритим простирадлом лицем.

Це саме той парк, де люди витворяють більше незвичних речей ніж зазвичай деінде. Артур і Фенчьорч знайшли чоловіка в шортах, який тренувався грати на волинці під деревом. Він зупинився на мить, щоб відігнати пару американців, які ніяково намагались кинути кілка монет у скриню з-під волинки.

— Ні! — крикнув він, — забирайтесь! Я просто тренуюсь.

Він почав рішуче наповнювати мішок волинки, але навіть те, що він оглушив їх страшним шумом, не змогло зіпсувати їм настрій.

Артур обвів руку навколо неї і повільно опустив донизу.

— Я не думаю, що справа у твоїх сідницях, — сказав він через якийсь час, — здається в тобі взагалі нічого неправильного немає.

— Так, — погодилась вона, — в моїх сідницях немає нічого неправильного.

Вони цілувались настільки довго, що зрештою чоловік, який грав на волинці, сів з іншого боку дерева.

— Я розкажу тобі одну історію, — сказав Артур.

— Добре.

Вони знайшли клаптик газону, який був відносно чистий від парочок, які вже буквально налазили одне на одного, сіли і почали спостерігати за приголомшливими качками і присмерковим світлом, яке скакало по хвилькам, які відходили від приголомшливих качок.

— Історія, — сказала Фенчьорч, пригортаючи його руку до своєї.

— Яка розкаже тобі щось таке, що трапилось зі мною. І це абсолютна правда.

— Знаєш, інколи люди розповідають історії, які мали б трапитись із жінкою кузена його найкращого друга, але насправді ймовірно вони їх власне вигадали під розповіді.

— Ну що ж, ця історія схожа на одну з таких, за винятком того, що вона справді трапилась, і я впевнений, що вона справді відбулась, через те що тією людиною, з якою вона відбулась був я.

— Щось типу того випадку з лотерейним квитком?

Артур засміявся. — Так. Мені потрібен був потяг, — почав він. — Я прибув на станцію…

— Чи я тобі колись розповідала, — перервала розповідь Фенчьорч, — що трапилося з моїми батьками на станції?

— Так, — відповів Артур, — розповідала.

— Просто перевірила.

Артур кинув погляд на годинник. — Я думаю нам слід подумати про те, щоб повернутися додому, — сказав він.

— Розкажи вже історію, — твердо сказала Фенчьорч. — Ти приїхав на станцію.

— Я приїхав на двадцять хвилин раніше. Я міг неправильно записати час відправлення. Я сподівався, що існує можливість, — додав він після коротких роздумів, — що і Британська Залізниця також мала неправильні дані щодо прибуття потяга. Такого зі мною ще не траплялось.

— Ти мене заінтригував. Фенчьорч засміялась.

— І от я купив газету, щоб розгадати кросворд, і пішов до буфету, щоб випити кави.

— Ти полюбляєш кросворди?

— Так

— Які саме?

— Ті що в Гардіан.

— По-моєму вони там надто милі. Я надаю перевагу Таймс. Ти його розгадав?

— Що?

— Кросворд в Гардіан.

— Я ще навіть на нього не поглянув, — відповів Артур, — я все ще намагаюсь купити каву.

— Тоді добре. Купуй каву.

— Я саме купую каву. А також, — продовжив Артур, — трохи печива.

— Якого сорту?

— Річ Ті.

— Гарний вибір.

— Мені вони також подобаються. Навантажений усіма цими покупками, я відшукав столик і сів. І навіть не думай питати мене, що то за столик був бо пройшло вже доволі багато часу і я не пам’ятаю. Він ймовірно був круглим.

— Добре.

— А тепер давай я опишу обстановку. Я сиджу за столиком. Зліва від мене газета. Справа — чашка з кавою. Посередині столу пакетик з печивом.

— Я прекрасно уявила все це.

— Те, чого ти ще не бачиш, — сказав Артур, — бо поки що я не згадав, так це чоловіка, який вже сидів за столиком. Він сидить навпроти мене.

— Який він на вигляд?

— Цілком звичайний. З портфелем. У діловому костюмі. Він не виглядав, — сказав Артур, — так наче збирався зробити щось дивне.

— Аа. Знаю такий тип. Що він зробив?

— Він зробив таке. Нахилився через стіл, взяв пакетик з печивом, розкрив, взяв одне, і…

— Що?

— З’їв.

— Що?

— Він з’їв його.

Фенчьорч дивилась на нього з подивом.

— І що ж ти, заради всього святого, зробив?

— Ну, за таких умов я зробив те, що будь-який гарячий англієць зробив би. Я був вимушений, — сказав Артур, — проігнорувати його.

— Що? Чому?

— Знаєш, це не одна з тих речей, до якої можна підготуватись зараннє. Я заглянув собі всередину, і не знайшов нічого такого серед свого виховання, досвіду чи навіть первісних інстинктів, що б допомогло мені хоч якось відповісти на те, що хтось дуже просто і спокійно сидячи навпроти мене поцупив моє печиво.

— Але ти міг… — хотіла сказати Фенчьорч. — Мушу сказати, я не впевнена, що б зробила на твоєму місці. То що трапилось далі?

— Я нестямно втупився в кросворд, — сказав Артур. — Я не міг розгадати жодного слова, відсьорбнув трохи кави, але вона була надто гаряча, тому з цього нічого не вийшло. Я зібрався з духом. Я взяв печиво, відчайдушно намагаючись не помітити, — додав він, — що упаковка вже загадковим чином відкрита…

— Але ж ти борешся, обираєш важкий шлях.

— Деяким чином так. Я з’їв печиво. Я з’їв його дуже поважно і помітно, так, щоб в нього не залишилось сумнівів у моїх намірах. Коли я їм печиво, — сказав Артур, — то воно залишиться з’їденим.

— А що зробив він?

— Взяв інше. Чесно, — наполягав Артур, — все так насправді і було. Він взяв ще одне печиво і з’їв. Це було ясно наче в день. Це було певно як земля під нами.

Фенчьорч засовалась на місці.

— А проблема була в тому, — продовжив Артур, — що не сказавши нічого першого разу, було набагато важче заговорити на цю тему на наступному колі. Та й, щоб я сказав? «Вибачте… я не міг не помітити, що е…»— Це не спрацювало б. Ні, я продовжував ігнорувати його з, якщо це можливо, ще більшою рішучістю.

— Чоловіче…

— Я втупився в кросворд, знову, все ще не маючи змоги розгадати хоч крихту, показуючи таким чином силу духу, як у Генрі V в день Св. Криспина⁹…

— Що?

— Я знову пішов на пролом. І взяв, — сказав Артур, — наступне печиво. І на якусь мить наші очі зустрілись.

— Ось так?

— Так, хоча, ні, не зовсім так. Але зустрілись. Лише на мить. І ми обоє відвели погляди. Але я хочу сказати, — продовжував Артур, — що в повітрі було трохи напруги. Насправді через стіл виріс цілий будинок з напруги. Приблизно в цей час.

— Я можу уявити.

— Ми перебрали весь пакетик. По-черзі. Він, я, він, я…

— Весь пакетик?

— Там було не так вже і багато, лише вісім шматочків печива, але це все відбувалось наче протягом цілого життя побудованого з печива. В гладіаторів навряд чи були важчі часи.

— Гладіаторам, — сказала Фенчьорч, — довелося б робити це під сонцем. А це фізично більш виснажливо.

— От що. Коли порожній пакетик лежав мертвим між нами, чоловік нарешті підвівся, зробивши все, що тільки міг найгіршого, і пішов. Я, звичайно, зітхнув з полегшенням. Трапилось так, що через кілька хвилин оголосили мій потяг, тому я допив каву, встав, підняв газету, а під газетою…

— Так?

— Було моє печиво.

— Що? — запитала Фенчьорч. — Що?

— Так.

— Ні! Вона зойкнула і повалилась на траву, сміючись.

Вона знову сіла.

— Ти повний йолоп, — хихотіла Фенчьорч, — ти майже повністю і цілком безглузда людина.

Вона штовхнула Артура назад, перекотилась на нього, поцілувала і відкотилась назад. Він був здивований тим наскільки вона легка.

— Тепер твоя черга розповідати історію.

— Я думала, — сказала вона низьким хрипким голосом, — що ти дуже хотів повернутися назад.

— Куди поспішати? — сказав він безтурботно, — я хочу, щоб ти розповіла мені історію.

Вона зловила поглядом дику капусту і замислилась.

— Ну добре, — сказала Фенчьорч, — але вона коротка. І не така смішна як твоя, але… Як би там не було.

Вона поглянула вниз. Артур відчув, що це один із тих моментів. Здавалося, що повітря навколо них застигло в очікуванні. Артурові ж хотілось, щоб воно пішло геть і займалося своїми справами.

— Коли я була дитиною, — сказала вона. — Такі історії завжди починаються однаково, хіба ні? «Коли я була дитиною…» Як би там не було. Це та частина, де дівчина раптом каже «Коли я була дитиною» і починає жаліти себе. Ми якраз дійшли до цієї частини. Коли я була дитиною в мене над ліжком, десь на відстані фута, висіла картина… Нормально виходить?

— Мені подобається. Думаю все йде добре.

— Це була одна з тих картин, яка мала б подобатись дітям, — сказала вона, — але це був не той випадок. Купа милих маленьких тваринок, які займаються милими справами. Ти розумієш про що я?

— О, так. Я також страждав ними. Кролики в костюмах.

— Точно. Тільки ці кролики насправді були на плоті разом з різними щурами і совами. Там, здається, був навіть північний олень.

— На плоті?

— На плоті. А ще на ньому сидів хлопчик.

— Серед кроликів у костюмах, сов і оленів.

— Саме там. Щось на кшталт веселого безпритульного циганчати.

— Отакої.

— Мушу сказати, що ця картина мене непокоїла. Перед плотом пливла видра, і я лежала вночі, без сну, переживала за неї, бо їй доводилося тягти цей пліт, з усіма тими нещасними тваринами, яких на ньому не повинно бути, а у видри був такий тоненький хвіст, і їй певно було боляче тягти таку ношу. Це мене бентежило. Не дуже сильно, але постійно.

— Потім одного дня — візьми до уваги, що я дивилась на цю картину кожної ночі, роками — я раптом помітила, що у плота є вітрило. Я ніколи раніше не бачила його. І виходить, що з видрою була все гаразд, вона просто пливла поруч.

Вона знизила плечима.

— Хороша історія? — запитала вона.

— Закінчення якесь дохле, — відповів Артур, — залишає аудиторію з криками: «Так, ну і що?» Не погано до цього моменту, але потрібна якась фінальна деталь, що б пройняла перед титрами.

Фенчьорч засміялась і обійняла свої ноги.

— Просто це було таке несподіване одкровення. Роки майже непомітного занепокоєння просто відпали, наче гора спала з плеч, наче чорно-біле знову стало кольоровим, наче сухе деревце, раптом полили. Несподівана зміна перспективи, яка ніби каже: «Відкинь свої переживання, світ чудове і ідеальне місце. Це насправді дуже легко.» Ти, мабуть, думаєш, що я все це розповідаю, бо маю ще сказати, що почувалась так само сьогодні вдень, чи не так?

— Ну, я… — намагався сказати Артур, чиє самовладання раптом розвіялось.

— Так, це правда, — сказала вона, — Це саме те, що я відчувала. Але знаєш, в мене були такі відчуття і раніше, і навіть сильніші. Неймовірно сильніші. Я боюсь, що я одна з тих, — її погляд блукав десь в далечині, — кому раптом приходять вражаючі одкровення.

Артур здавалося нюхав хмари, міг ледве вимовити слово, і тому вважав за краще поки що не втручатись.

— Це було дуже дивно, — сказала вона, майже так само, як один із єгиптян, оцінюючи поведінку Червоного моря, коли Мойсей помахавши своєю палицею, змусив воду поводитися трохи незвично.

— Дуже дивно, — повторила вона, — днями раніше мені не давало спокою незвичне відчуття, що накопичувалося в мені так, наче я збираюсь народити. Ні, насправді, це було більш схоже на те, що я поєднувалася з чимось, частинка за частинкою. Ні, навіть не так; це було наче ціла Земля, через мене збиралася…

— Чи для тебе, — запитав Артур м’яко — значить хоч щось число сорок два?

— Що? Ні, а що ти маєш на увазі? — зойкнула Фенчьорч.

— Просто думка, — пробурмотів Артур.

— Артуре, я маю на увазі, що це, це дуже важливо для мене, це серйозно.

— Я просто неймовірно серйозний, — сказав Артур. Це просто Всесвіт, в якому ніколи не можна бути повністю впевненим.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Розкажи мені історію далі, — попросив він. Не хвилюйся, якщо вона звучатиме дивно. Повір ти зараз розмовляєш з тим, хто бачив багато різних речей, — додав він, — які дійсно дивні. І я не маю на увазі печиво.

Вони кивнула, і здається повірила йому. Раптом вона схопила його руку.

— Це було так просто, — сказала вона, — так прекрасно і незвичайно просто, коли воно прийшло.

— Що це було? — тихо запитав Артур.

— Знаєш, Артуре — відповіла вона, — от цього я більше і не знаю. І втрата ця нестерпна. Якщо я намагаюсь відтворити ті почуття, все стає мерехтливим і уривчастим, а коли стараюсь надто сильно, то можу пригадати не більше ніж чашку чаю, а потім відключаюсь.

— Ти про що?

— Так, в цій історії як і в твоїй, — сказала вона, — все цікаве трапилось в кафе. Я сиділа там, пила чай. Це було через кілька днів після того як я відчула себе поєднаною. Я думаю, що навіть легенько деренчала тоді. Навпроти кафе тоді саме йшли будівельні роботи, і я спостерігала за ними у вікно, через обідок моєї чашки. На мою думку, це найкращий спосіб споглядати чужу роботу. І раптом, в моєму мозку сплинула думка, наче повідомлення звідкілясь. І воно було таким простим. Надавало всьому значення. Я просто сиділа і думала: «Оу! О, так. Тоді все чудово.» Я була такою зачарованою, що ледве не впустила чашку. Насправді, я думаю, що таки впустила її. Так, — додала вона замислено, — я впевнена, що впустила її. Ти знаходиш хоч якийсь сенс в моїх словах?

— Все було відмінно, аж до тієї частини з чашкою.

Вона потрясла головою, а потім ще раз, ніби намагаючись очистити її, чим вона на справді й займалась.

— Ну що ж, це воно, — сказала вона. — Відмінно, аж до тієї частини з чашкою. Це був саме той момент, коли мені здалося, що світ насправді вибухнув.

— Що…?

— Я знаю, що це звучить божевільно, і всі навколо кажуть, що це всього лиш галюцинації, але якщо то все таки галюцинації, значить в мене вони були на великому екрані, в 3D і з 16-канальним Dolby Stereo звуком, і їх, мабуть, слід здавати в оренду людям, яким нудно на фільмах жахів. Здавалося, земля буквально розривається під моїми ногами, і… і…

Вона легенько пригладила траву, наче для того, щоб впевнитись в її реальності, і напевно змінила свою думку про те, що мала сказати.

— І я прокинулась в лікарні. І, здається, з тих пір мене то виписували, то знову відправляли туди знову і знову. Ось чому в мене розвилась інстинктивна нервозність, — сказала вона, — ніби зараз знову почнеться несподіване приголомшливе одкровення, що все буде гаразд. Вона поглянула на нього.

Артур просто перестав перейматись щодо дивних аномалій, які супроводжували його повернення в рідний світ, чи швидше доручив їх частині свого мозку під назвою «Варто обміркувати — Терміново.»

— Ось тобі і світ, — промовив він сам до себе. — Ось, незрозуміло з яких причин, світ. І він тут залишається. Зі мною на собі. Але зараз він, здавалося, поплив перед його очима, наче тієї ночі, в машині, коли брат Фенчьорч розказував йому дурнуваті історії про ЦРУ агента в резервуарі. Дерева попливли. Озеро попливло, але це було зовсім природно і немало б хвилювати, тому що сірий гусак щойно сів на нього. Ці гусі непогано розслаблялися на хвилях озера, і не мали жодних відповідей, на які Артур і Фенчьорч хотіли б знати запитання.

— Якби там не було, — сказала Фенчьорч, раптово і з широкою усмішкою на устах, — в мені є щось неправильне і тобі треба дізнатись, що це. Пішли додому.

Артур замахав головою.

— В чому справа? — запитала вона.

Артур замахав головою не тому, що не погоджувався з її пропозицією, яка на його думку була справді чудова, одна з найкращих в світі пропозицій, але тому, що він якусь мить намагався звільнити себе від нав’язливої думки, що як тільки-но він буде найменше цього очікувати Всесвіт раптом вистрибне з-за дверей і злякає його.

— Я просто намагаюсь розставити все по своїм місцям в голові, — відповів Артур, — ти сказала, що відчула наче Земля насправді… вибухнула…

— Так. Більш ніж відчула.

— Те, що всі інші називають, — сказав він вагаючись, — галюцинаціями?

— Так, але, Артуре, це сміхотворно. Люди думають, якщо просто сказати «галюцинації», то це пояснить все, що завгодно, і зрештою будь-що з того, що ти не розумієш просто перестане тебе цікавити. Це просто слово, яке не пояснює нічого. Воно не пояснює чому зникли дельфіни.

— Ні, — сказав Артур. — Ні, — додав він замислено. — Ні, — додав він знову, ще більш замислено. — Чекай, що? — сказав він нарешті.

— Не пояснює чому зникли дельфіни.

— Ні, — сказав Артур, — я розумію. Яких дельфінів ти маєш на увазі?

— Що значить, яких дельфінів? Я говорю про те, коли всі дельфіни зникли.

Вона поклала свою руку на його коліно, що змусило Артура усвідомити, що те поколювання, яке бігало вверх і вниз по його спині, було зовсім не її рука, яка легенько погладжувала йому спину, а натомість одне з тих бридких, моторошних відчуттів, які часто трапляються коли люди намагались йому щось пояснити.

— Дельфіни?

— Так.

— Всі дельфіни, — сказав Артур, — зникли?

— Так.

— Дельфіни? Ти кажеш, що всі дельфіни зникли? Це те, — запитав Артур, намагаючись бути абсолютно точним у цьому питанні, — що ти стверджуєш?

— Артуре, заради всього святого, де ти був? Дельфіни зникли в той же день коли я…

Вона пильно подивилась у його здивовані очі.

— Що?

— Ніяких дельфінів. Всі пропали. Зникли.

Вона подивилась на його лице.

— Ти насправді не знав цього?

З його здивованого виразу обличчя чітко було видно, що він не знав.

— І куди ж вони ділись? — запитав він.

— Ніхто не знає. Ось, що мається на увазі під словом зникли. — Вона зупинилась. — Хоча, є один чоловік, який каже, що знає де вони, але кажуть, що він живе в Каліфорнії, — сказала вона, — і ще божевільний. Я навіть думала з’їздити до нього, тому що він, здається, єдиний хто міг би роз’яснити, що зі мною трапилось.

Вона знизила плечима, а потім почала розглядати Артура. Фенчьорч поклала свою руку йому на щоку.

— Я справді хотіла б дізнатися де ти був, — сказала вона. — Мені здається з тобою також трапилось щось жахливе. Через це ми й розпізнали одне одного.

Вона окинула поглядом парк, на який вже спустилися сутінки.

— Ну що ж, — сказала вона, — тепер в тебе є кому розповісти.

Артур поволі почав випускати з себе цілий рік його подорожей. Дуже довгий рік повний зітхань.

— Це, — сказав він, — дуже довга історія.

Фенчьорч потягнулась через нього і дістала щось із своєї сумки.

— А з цією штукою можна щось зробити? — запитала вона. Річ, яку вона дістала із сумки була портативна і з батарейками, вся поношена, наче її кидали в доісторичні річки, пекли під сонцем, яке горить червоним у пустелі Какрафун, напівхоронили у мармурових пісках, які вистилають майже випарувані океани Сантраґінуса V, заморожували в льодовиках супутника планети Джанґлан Бета, футболили по кораблю, сідали, терли і просто знущались, і оскільки її винахідники розраховували, що з нею мають траплятись саме такі пригоди, вони завбачливо помістили її у міцний пластиковий корпус і написали на його корпусі великими дружніми літера слова: «Без паніки».

— Де ти це дістала? — запитав Артур, вражений, забираючи річ в неї.

— А, — сказала вона, — я думала це твоє. В машині Рассела того вечора. Ти впустив її. Ти був в багатьох місцях, що тут описані?

Артур витяг Путівник по Галактиці для космотуристів з його захисного корпусу. Він був наче маленький, тонкий, гнучкий ручний комп’ютер. Він натис кілька кнопок і на екрані з’явився текст.

— В кількох, — відповів він.

— Ми можемо туди потрапити?

— Що? Ні, — різко сказав Артур, потім пом’якшав, але пом’якшав обережно. — Ти справді хочеш? — запитав він, з надією, що у відповідь почує ні. Це був прояв неймовірної шляхетності з його боку не сказати: «Ти ж насправді не хочеш, чи не так?»

— Так, — сказала Фенчьорч. Я хочу дізнатись, що це було за повідомлення, яке я втратила, і звідки воно прийшло. Тому, що я не думаю, — додала вона, оглядаючись навкруги в густі сутінки парку, — що воно прийшло звідси.

— Я навіть не впевнена, — продовжила вона, обіймаючи Артура, — що знаю де це шукати.