Чаликушу

ЧАСТИНА ПЕРША

Б., вересень, 19…

Я вчилася в четвертому класі. Мені ще не було й дванадцяти років. Одного дня sœur[1] Алексі, вчителька французької мови, загадала нам таке завдання: «А спробуйте описати найперші враження вашого життя. Побачимо, що вийде. Для розвитку вашої уяви це буде добра вправа».

Ніколи не забуду, як виховательки, котрим я обридла своїми пустощами та балаканиною, відокремили мене від дітей і посадили за парту, яка стояла в кутку.

Якщо послухати директрису, то мене прирекли на довічне заслання, аж поки я не заводитимуся з подругами та не буду чемною з виховательками.

З одного боку біля мене стояв здоровенний стовп — мій гінкий статечний сусід. Цей стовп все спокушав мене, і я своїм ножиком без упину оздоблювала його різьбою. Та стовп гордо зносив ту наругу.

З другого боку — вузьке вікно, завжди зачинене віконницями, наче задля того, щоб утримувати тут похмуру пітьму й прохолоду. Все це, здавалося, було необхідне для монастирського виховання. Я зробила важливе відкриття. Злягаючи грудьми на парту, треба було підняти підборіддя вгору, тоді в щілинці поміж віконницями виднілися клаптик неба, та в плетиві листя високої акації одне-однісіньке віконце, та грати чиїхось ганків. Як направду, то картина неприваблива. Вікно ніколи не відчинялося, а на ганках щодня висів дитячий матрацик та ще ковдрочка. Але я й цим тішилася.

На уроках я клала підборіддя на сплетені під ним пальці, і вчителькам моє лице здавалося дуже натхненним, а коли я зводила очі до неба, того справжнього неба, яке зазирало в щілинку між віконницями, вони раділи, гадаючи, що я почала навертатися на розум. Мені ж здавалося, що я, милуючись життям, яке вони намагалися приховати від мене, ошукала їх — і відчувала з того приємну насолоду помсти.

Сестра Алексі пояснила нам, що маємо робити, і залишила нас самих. Окраса нашого класу, серйозні учениці, що сиділи за першими партами, одразу ж кинулися до роботи. Я не сиділа поруч з ними, але добре знала, що вони пишуть, неначе зазирала через плече в їхні зошити. Це була поетична брехня приблизно такого змісту: «Найперше, що я пам’ятаю, — це чарівна золотоволоса голівонька коханої матусі, схилена над моїм маленьким ліжечком, та ще блакитні, мов небо, очі її, повні усміху й любові…»

Хоча у тих матусь могли бути й інші кольори, не тільки золотаві та блакитні, ми, учениці сестер, мусили описувати їх, бідних, тільки так, бо цього вимагала наша метода.

Що ж до мене, то я була зовсім інакшою дитиною. Моя мати померла так рано, що я її майже не пам’ятаю. Одне знаю напевне, що в неї не було ані золотавого волосся, ані блакитних очей. І ніяка сила не змогла б примусити мене не тільки полюбити, а навіть мріяти про якесь чуже, не справжнє, материне обличчя.

Мене полонили роздуми. Що ж його написати? Годинник із зозулькою під образом діви Марії цокав та й цокав, мені ж ніяк не вдавалося зрушити з місця. Я розв’язала стрічку на голові, почала куйовдити коси, напускаючи їх аж на очі, а ручку застромила в рот й заходилася гризти зубами.

Чухати ніс, коли пишеш, або посмикувати себе за підборіддя — то все дивні звички поетів та філософів. Але саме так і в мене: гризти ручку та кошлати коси — найперша ознака того, що я глибоко задумалася.

Але задума моя, на щастя, буває рідко, інакше життя скидалося б на заплутаний клубок вовни, розснувати який так само важко, як і сюжети відомих казок про Чаршамба-кариси та Ожак-анаси.

З того часу минуло чимало літ. Я сиджу в готелі чужого міста й починаю писати спогади тільки на те, щоб якось прогнати самоту цієї довгої, здається, вічної ночі, та все смикаю, як і раніше, себе за коси й опускаю їх на очі.

Мені здається, що ця звичка пов’язана з моїм дитинством. Я була аж надто безтурботна і легковажно віддавалася життю. А коли зустрічала жорстокість, то намагалася відгородити, запнути довколишній світ моїми косами, щоб лишитися наодинці з думками.

А от звідки у мене звичка гризти ручку, начеб-то був шашлик, цього я й сама не знаю. Одне знаю, що з моїх губ ніколи не сходили фіолетові плями. А то якось, я вже була чимала, прийшли провідати мене в пансіон, і як побачили під самісіньким моїм носом намальовані вуса, та сказали мені про це, я ладна була під землю провалитися.

То про що мої спогади? Ах, так… Про те, як sœur Алексі загадала нам описати наші перші враження. Дарма що я тоді стільки думала, все одно спромоглася написати тільки таке:

«Мені здається, що я народилася в озері, як риба. Сказати, що я зовсім не пам’ятаю матері, було б неправильно. Батька я теж пам’ятаю, й няньку, і батькового ординарця Хюсейна… І ще малого чорного песика, який гнався за мною на вулиці. Пам’ятаю, як із кошика крала нишком виноград, і бджола загнала мені в палець жало… У мене боліли очі, й мені закапували їх червоними ліками, як з нашим любим Хюсейном переїхали до Стамбула…

З пам’яті не йде ще багато такого, але це вже не найперші спогади.

Перш за все було любе мені озеро, де я, зовсім голенька, плескалася поміж здоровенних листків. Озеро не мало кінця-краю. На воді плавало велике-велике листя, а з усіх боків стояли дерева. Ви скажете, як може озеречко з таким великим листям та деревами при березі скидатися на море? Але ж то правда… Я й сама дивуюся… Та що тут вдієш!..»

Коли мій твір потім читали, увесь клас повертався до мене й реготався так, що бідна sœur Алексі наледве вгамувала моїх подруг.

Дивно, але якби sœur Алексі, обличчя якої, мов той пагін, визирало з чорного, охопленого білим-білим col rabattu[2] вбрання, котре закінчувалося на лобі відлогою, що скидалася на яшмак[3], запитала своїми червоними, мов гранатова квітка, губами мене те саме, я б відповіла знову: «Так, я народилася, як рибинка в озері».

Вже пізніше я дізналася, що моє озеро лежить в межах Мосула, поблизу одного сільця, назву якого ніяк не можу втримати в голові. Це моє величезне, безмежне море є не що інше, як невеличка калюжа, що лишилася від пересохлої річечки з гайком край берега.

Коли мені було якихось два з половиною роки, батько служив у Мосулі. Стояла така страшна спека, що в місті не можна було залишатися, отож батько змушений був вивезти мене з матір’ю в село. Сам він щоранку їздив на коні до Мосула й до нас повертався вже поночі.

Мати була дуже хвора й не мала сили ходити за мною. Не було мені ніякої ради, і я тинялася місяцями по закутках у челяді. Нарешті в одному селі знайшли якусь самотню арабку. Звали її Фатма, у неї якраз померла дитина, ця жінка віддала мені всю любов свого материнського серця.

Росла я — мов дитя пустелі… Фатма прив’язувала мене, наче клунок, собі за спиною і так носила під пекучим сонячним промінням, навіть лазила по дерева щоб нарвати хурми. Якраз тоді ми й перебралися в село, про яке я вже казала. Фатма вранці брала їжі й несла мене до гаю, а там пускала мене голу у воду. Цілий день бродили ми та бовталися у воді, співаючи пісень та під’їдаючи собі… Коли ж нам хотілося спати, ми нагортали край води піску й лягали, обнявшись, на цих подушках.

Я так звикла до води, що коли ми знову повернулися в Мосул, мені було так, як тій рибі без озера. Я без угаву вередувала, падала, й при нагоді скидала з себе увесь одяг, і голяком тікала на вулицю.

Фатмині руки й лице, навіть ніс були прикрашені татуюванням. Я до цього теж так звикла, що обличчя без татуювання мені видавалося майже бридким.

Розлука з Фатмою стала моїм першим великим горем. Тоді ми мешкали вже в Кербела, куди приїхали після мандрів по рідних місцях. Мені сповнилося чотири роки, а це вже така пора, коли себе добре пам’ятаєш.

Фатмі поталанило. Як зараз бачу її весілля. Сама вона на покутті. Жінки, які здавалися мені найвродливішими на світі, бо теж були татуйовані, передають мене з рук у руки й нарешті садовлять поруч няньки. Перед нами круглі таці, і ми наввипередки хапаємо руками їжу. Нарешті цілоденна втома зморює мене, і я, отетерівши від гупання барабанчиків та бубонів, схожих на глечики, засинаю в молодої на колінах, хоча ще й не пізно.

Я не знаю, чи була ще жива наша мати Фатма [4], коли син її Хюсейн загинув у бою в Кербела. Та коли вона й дожила до того чорного дня, її голосіння не було таке, як моє, що почалося одразу після того, як я прокинулася й побачила, що лежу на руках у чужої жінки. Одне слово, я гадаю, що Кербела з того часу, як він став Кербела, ще не бачив такого голосного вияву горя. А коли я від крику геть охрипла, то оголосила, мов доросла, голодування.

Минуло багато часу, поки забулася ця гірка розлука, а сталося це через одного батькового солдата — Хюсейна. Якось під час муштри цей кіннотник упав з коня і став калікою. Батько й забрав його тоді за ординарця. Хюсейн був дуже дивний і швидко полюбив мене.

Я ж віддячувала йому чомусь якимись мінливими забаганками. Ми не спали з ним разом, як з Фатмою. Лише вранці, ледь півні проспівають, я схоплювалася й бігла щодуху в його комірчину. Плигала, мов на коня, Хюсейнові на груди й пальцями розтуляла йому повіки.

Фатма водила мене в сад, у поле, а Хюсейн призвичаїв до казарми та солдатського життя. Цей здоровенний вусатий чоловік був мастак на вигадки. Він міг затіяти такі ігрища, які б я ніде не побачила. А тим вони були привабливі, що здебільшого скидалися на небезпечні пригоди й дуже хвилювали мене, наприклад, Хюсейн підкидав мене, мов м’ячика, вгору, а потім я летіла вниз, а він ловив мене вже при землі. Або ще садовив мене собі на голову, тримаючи за ноги, плигав, а тоді починав крутити. Вся закошлана, з заплющеними очима, я задихалася від крику й неймовірної насолоди. Такої втіхи я не мала ніколи в житті.

Звичайно, доходило й до нещасних випадків, тільки ми вклали угоду, що коли мені в час забавок і перепаде, то я не плакатиму й не скаржитимуся, я навчилася, мов доросла, зберігати таємниці. Правда, це йшло біль-ще не від моєї чесності, а від того, що я боялася, аби Хюсейн не перестав зі мною бавитися. В дитинстві мене називали забіякою. І, мабуть, недаремно. З ким би я не гралася, завжди доводила до сліз. Мабуть, на мою вдачу вплинули шалені ігри Хюсейна. Та від нього лишилося мені в спадок уміння зустрічати біду навіть у найтяжчі хвилини з усмішкою.

Іноді Хюсейн загадував солдатам-анатолійцям грати на сазі [5], мене ж умощував собі на голову, ніби глек, і якось дивно танцював.

Один час ми почали нишком брати зі стайні батькового коня. Хюсейн садовив мене поперед себе на сідло, і ми годинами їздили по степу. Та недовго тривало наше дозвілля. Боюся взяти гріх на душу, але, здається, нас зрадила кухарка. Батько дав бідному Хюсейнові двічі ляща, і той вже більше ніколи не наважувався підійти до коня.

Кажуть, де любляться, там і чубляться. Ми з Хюсейном сварилися щонайменше чотири-п’ять разів на день. У мене була дивна звичка приндитися: я сідала в куточку й поверталася личком до стіни. Хюсейн давав мені посидіти хвилин п’ять, та, змилостивившись, хапав мене за руку, й підкидав угору, а я починала галасувати. Я ще трохи вередувала в нього на руках, а тоді погоджувалася поцілувати в щоку, і ми мирилися.

Наша дружба тривала два роки. Але ті роки аж ніяк не схожі на теперішні. Ті були довгі, ой які довгі…

Мабуть, не гоже говорити весь час про Фатму та Хюсейна, згадуючи своє дитинство? Мого батька звали Нізаметтін, він був майор, служив у кінноті. Невдовзі після того, як він одружився з матір’ю, його перевели в Діярбакир, а тоді пішло та й пішло, до Стамбула ми вже не повернулися. Після Діярбакира — Мосул, після Мосула — Ханикін, тоді — Багдад, Кербела… В жодному місті ми не жили більше одного року.

Всі кажуть, що я схожа на матір. У мене є фотокартка, на ній — батько з матір’ю після одруження. Я й справді викапана мати. Тільки здоров’ям я од неї дужча. Мати була дуже слаба й тяжко зносила безкінечні мандри, суворий гірський клімат і спеку пустель. А ще, мені здається, вона була й хвора. Все своє подружнє життя вона приховувала ту хворобу… А що їй було робити? Вона дуже любила батька й боялася, що їх розлучать.

А батька посилали все далі й далі від Стамбула. Щоразу перед новими мандрами він казав матері:

— Ну, що сталося б, якби ти на місяць-другий поїхала до матері. Вона й так, бідна, вже немолода. Мабуть, журиться за тобою.

Але мати тільки гнівалася.

— Хіба ж ми не домовлялися, що повернемося до Стамбула разом?

А при згадці про недугу, завжди відказувала:

— Та я здорова… Трохи стомилася… Два дні тому погода змінилася, то мені ледь погіршало… Та дарма.

Мати приховувала від батька ще й інше: вона снила Стамбулом. Але хіба це приховаєш?

Варто було їй задрімати на хвильку, як вона вже прокидалася й починала розповідати довгий сон про нашу віллу з гайком в Календері, про води Босфору. Чи треба доводити, яка жура обіймає людину, коли вона за кілька хвилин сну встигає побачити так багато.

Моя бабуся ходила плакати та просити і в військове міністерство, і до султанових наближених.

Тільки не дали ради ніякі благання.

Врешті мати так занедужала, що батько вирішив везти її до Стамбула, й попрохав місяць відпустки, та не чекав відповіді, а відразу ж вирушив у дорогу.

Наче сьогодні бачу, як ми їдемо пустелею в магфе [6]

В Бейруті, коло моря, матері наче трохи полегшало. Ми зупинилися в одних людей, і мати брала мене до себе в ліжко, розчісувала кіски, припадала мені до грудей і плакала, дивлячись на мої брудні руки й одіж без жодного гудзика.

Невдовзі вона вже звелася на ноги, навіть дістала із скрині новий одяг і прибралася. Увечері ми пішли вниз зустрічати батька. Батько лишився в моїй пам’яті як суворий, дещо відлюдний вояк. Але я ніколи не забуду, як він зрадів, коли побачив маму на ногах, як він плакав, схопивши її за руки, мов дитину, котра щойно почала тупцяти.

Це був останній день, коли ми були вкупі. Наступного дня матір знайшли біля відчиненої скрині вже мертвою. На губах запеклася кров, а голова лежала на клунку з білизною.

Шестирічна дитина мала б уже пам’ятати багато чого. А я чомусь ні про що не здогадувалася.

Будинок, де ми зупинилися, був переповнений людьми. Пригадую, як я щодня сварилася з дітьми у великому саду та як з Хюсейном блукали ми по вулицях, край моря або по дворах мечетей з високими банями.

Ми поховали матір на чужині, і батькові вже не було чого їхати до Стамбула. Мабуть, не дуже хотілося йому зустрічатися з бабусею та тітками. Проте він вважав за обов’язок послати туди мене. Либонь, подумав, що не гоже дівчинку, яка що не день, то більшала, виховувати в солдатській казармі.

До Стамбула одвіз мене Хюсейн. Маленька дівчинка на руках у погано одягненого солдата-араба — й цей розкішний пароплав. Хто знає, якою жалюгідною здавалася ця картина тим, хто був на пароплаві. Але я була неймовірно щаслива, що їхала з Хюсейном, а не з кимось іншим.

Довкола нашої вілли стояв гай з кам’яним басейном, а там статуя — голий хлопчик з повідбиваними руками. Перші дні ця брудна, чорна від сонця й вологи статуя здавалася мені покаліченим дитям пустелі. Здається, була осінь, бо зелена вода в басейні вкрилася червоним листям. Розглядаючи його, я помітила внизу кілька червоних рибинок та так і шубовснула у воду. А на мені ж були новісінькі черевички, шовкова сукня, яку бабуся так старанно прасувала.

Який же галас зчинився довкола! Ще я й не второпала, що зі мною, як тітоньки вихопили мене з води і почали цілувати та переодягати.

Ця пригода мене так налякала, що я вже більше не наважувалася залазити у воду, лише лягала животом на висипаний галькою край басейну, звішувала униз голову. Одного разу я лежала собі так і розглядала рибинок.

Як сьогодні пригадую той день. Трохи позаду, на садовій лаві, сиділа, як завжди, в своєму чорному чаршафі [7] бабуся. Долі ж, поряд з нею, сидів навпочіпки, наче готувався до молитви, Хюсейн. Вони про щось тихо розмовляли, очевидно, турецькою мовою, бо я їх не розуміла. Одначе тон бесіди й те, як вони вряди-годи позирали па мене, посіяло в моїй душі сумніви. Я насторожила, мов зайчик, вуха і вже не зважала на червону рибинку, яка крутилася довкола розжованого шматочка бублика, що я його нещодавно кинула їй, а дивилася на відображення бабусі й Хюсейна, що віддзеркалювалися на зеленій воді. Хюсейн дивився на мене і витирав великою хусткою очі.

У дітей, як на їхні роки, часом буває занадто розвинена інтуїція. Я відчула лихе: мене хочуть розлучити з Хюсейном. Але нащо? Таких тонкощів я ще не розуміла, але добре відчувала, що це розставання є такою самою неминучою бідою, як і захід сонця або страшна злива.

Серед ночі я раптом розплющила очі. Моє маленьке ліжечко стояло поруч з бабусиним. Червона нічна лампа, що висіла над нами, погасла, але місячне проміння через вікна залило білим світлом геть усю кімнату. Спати я не могла, було так гірко. Я зіп’ялась на лікті й деякий час дивилася на бабусю, а побачивши, що вона спить, сама нишком злізла додолу і навшпиньках вийшла за поріг. Темряви й самоти, як то інші діти, я не боялася. Коли дерев’яні сходинки починали рипіти, я насторожено, мов доросла, зупинялася. Ледве перейшла я до нижньої кімнати. Двері були замкнені, але поруч з дверима, що вели до саду, світилося вікно — воно було відчинене. А вже вихопитися через нього було мені дуже легко.

Хюсейн спав у садівниковій колибі, край саду. Плутаючись у подолі довгої білої сорочки, я побігла до хатини. Увійшовши туди, я вмостилася поруч з Хюсейном.

Хюсейн завжди спав непробудним сном. Ще як ми жили в Арабістані[8], то, пам’ятаю, розбудити Хюсейна вранці була ціла морока. Для того, щоб він розплющив очі, треба було скочити, мов на коня, йому на груди, ухопитися, як за вудила, за його довгого вуса і щодуху кричати. Та цієї ночі я боялася його будити. Він прокинеться і не дозволить мені, як раніше, лежати поруч, а візьме на руки і, незважаючи на всі мої благання, віднесе до бабусі. А я ж так хотіла, щоб останню ніч побути з Хюсейном.

У нашій родині й досі згадують цю мою пригоду. Вранці бабуся прокинулася, побачила, що моє ліжко порожнє, й мало не збожеволіла… За мить увесь дім ходив ходором… Кинулися з ліхтарями та свічками по садах, узбережжю, на горище, на вулицю… Обнишпорили клуню, де лежали каюки, і басейн — вздовж і впоперек… У криницю, з якої поливали городину, опускали ліхтар… Врешті бабуся згадала про Хюсейна, побігла мерщій до нього в хатину і знайшла мене сонну в араба на шиї. День нашої розлуки, цю справжню трагедію, я пам’ятаю й досі, і робиться мені смішно. Ніколи в житті я так не підлещувалася, як того дня. Хюсейн сидів край порога навпочіпки й плакав, не соромлячись довгого вуса, а я, вигукуючи благання, яких наслухалася від жебраків арабів у Багдаді та Сірії, цілувала подоли бабусі та тіток і просила не розлучати нас.

Романісти людське горе змальовують приблизно так: опустилися плечі, погасли очі, ані поруху, ані звуку — одна безпорадність. Та в мене все навпаки. Лихо якесь у мене — починають горіти очі, обличчя — веселе. Сміюся, мелю без угаву, викидаю коники, наче мені й горя мало. А все через те, що гадаю, ніби людині, яка не може ділитися своїм горем аби з ким і навіть із кимось близьким, так легше.

Після розлуки з Хюсейном я саме так і поводилася. Пустощі довели мене до божевілля, і я накинулася на своїх малих родичів, котрих привели, щоб я трохи розважилася.

Невдовзі я вже не сумувала за Хюсейном. Така невірність, звичайно, сором. Я не знаю, може, це йшло від моєї образи. Ледве хтось нагадував при мені його ім’я, як я починала кривитися, плювати й лаяти Хюсейна тими турецькими словами, які вже встигла вивчити: «Хюсейн— гидкий, Хюсейн — бридкий, дурний!»

Одначе від коробки хурми, яку бідний «гидкий та бридкий» Хюсейн послав мені з Бейрута, як тільки туди приїхав, мій гнів, здається, дещо вщух. Хурми все меншало, і це мене лякало, мов якесь лихо, та я, як сіла біля коробки, так і не встала, доки не з’їла її всю. Добре, що хурма була з кісточками, і я довго ще бавилася ними. Деякі з них я нанизала разом з намистом від пристріту на нитку, й у мене вийшов такий чудовий разок, такий самісінький, як у людоїдів. А решту кісточок я повтикала по всьому саду в землю, і щоранку протягом кількох місяців поливала з відеречка та чекала, що виросте гай.

Сердешна моя бабуся не знала, що зі мною робити. Мене й справді годі було вгамувати. Ледь світало, я вже вставала й бешкетувала аж до вечора, поки не падала зморена. Якщо мій голос затихав, всі лякалися, бо це означало, що я або порізала собі руку й нишком спиняю кров, або десь упала й кручуся від болю, щоб не крикнути, або ж роблю вже якусь шкоду: перепилюю ніжки в стільцях, фарбую напірники чи ще щось.

Сьогодні я могла видертися аж на верхівку дерева, щоб зробити там із трісок та ганчір’я гніздо для пташки, завтра ж мені заманулося б полізти на дах, і вкинути в бовдур каменюку, й налякати кухарку.

До нас на віллу вряди-годи навідувався лікар. Одного разу він залишив біля воріт свій фаетон, я ж одразу сіла в нього, уперіщила батогом коней і помчала. Іншого разу я притягнула волоком до моря дерев’яні ночви, спустила їх на воду, сіла й попливла за течією.

Не знаю, як де, а в нашій родині вдарити сироту вважали за гріх. Коли я вже вкрай допікала, то брали мене за руку й зачиняли в кімнаті.

У нас був один кумедний родич, дітлашня називала його бородатим дядьком. То цей бородатий дядько казав про мої руки, що це «пальці святих». Це тому, що вони завжди були в синцях та саднах, ще ж до того й замотані білими ганчірочками, наче я їх фарбувала хною.

З однолітками я не мирилася. Навіть старші діти мене часто боялися. Коли ж у моїм серці й прокидалася хвиля любові, а це могло бути раз на тисячу випадків, то тій дитині, яку я вподобала, окрім лиха, не було нічого. Я не навчилася любити так, як усі люди. Мов хиже звірятко, кидалася я на розгублену дитину, кусала її за вуха, дряпала, щосили смикала та шарпала.

Серед моїх малих родичів був тільки один, перед ким я ніяковіла й бентежилася, це син моєї тітки Бесіма — Кямран. Взагалі назвати його дитиною було б неправильно. Адже Кямран був старший від мене, і йому притаманні були здоровий глузд і статечність. Він не любив бігати до дітей, а переважно бродив, засунувши руки в кишені, біля моря або ж читав під деревом книжки. У нього був кучерявий русий чуб і ніжна біла шкіра. Така біла, що, здавалося, якби я наважилася та впилася зубами в кузенове вухо, то побачила б у його щоках, ніби в дзеркалі, своє відображення.

А все-таки, хоч я перед Кямраном і ніяковіла, мені довелося посваритися й з ним. Якось носила я кошелем з морського узбережжя каміння. Одна каменюка викотилася і впала Кямранові на ногу. Чи то камінь був такий важкий, чи нога така ніжна, а тільки знялося ойкання та йойкання. Я злякалася й спритно, ніби мавпочка, видерлася на чинару, що росла в нашому саду. Ані сварки й погрози, ані благання не могли примусити мене злізти. Врешті садівникові загадали зняти мене з дерева. Та ледь він почав добиратися до мене, як я опинилася аж на самісінькій верхівці. Бідолаха почав злазити додолу, бо зрозумів, що коли й далі ловитиме мене, то я випнуся на таку тоненьку гілку, яка вже не втримає мене, й станеться нещастя.

Бідна моя бабуся не мала спокою. Не раз трясла вона мене, коли прокидалася вранці, так і не спочивши після цілоденної втоми, та все виказувала моїй бідній матері:

— Ти, дочко, пішла від мене, а мені на мою старість та на голову лишила оце звіря!..

Але я добре знаю, що якби це устала зараз моя мати та спитала: «Кого ти вибереш, мене чи оце звіря?>> — бабуся, безперечно, вибрала б мене.

Тяжко старій хворій людині вставати уранці, так і не відпочивши від учорашньої втоми. Та не треба забувати, що ще тяжче прокинутися, хоч би й спочивши, в самоті, та журити серце, й гірко сумувати за померлими…

І я впевнена, що, незважаючи на всі ті прикрощі, яких я завдавала моїй рідні, бабуся була зі мною щаслива. Я стала їй утіхою.

Мені сповнилося дев’ять років, коли померла бабуся. Батько тоді випадково був у Стамбулі, бідолаху переводили цього разу з Тріополі до Албанії. У нас він міг затриматися тільки на тиждень. Через бабусину смерть він опинився в скрутному становищі. Він був неодружений, і дати скуштувати злигоднів свого життя дев’ятирічній дівчинці він не хотів. Залишити ж мене у тіток він теж не мав бажання. Можливо, боявся, що мені буде там не солодко. Думав, думав — та й, узявши мене якось уранці за руку, привів на пароплав, і ми поїхали в Стамбул.

Біля мосту ми сіли у фаетон, котрий возив нас дуже довго крутими дорогами, повз якісь базари, й привіз урешті до воріт великого кам’яного будинку. Це була так звана «школа сестер», куди мене мали ув’язнити на десять років. Нас запросили в якусь темну кімнату поруч дверей. Вікна там були запнуті, а віконниці знадвору зачинені.

Про все було домовлено, мабуть, загодя, бо невдовзі до кімнати увійшла пані в чорному й, нахилившись, уважно подивилася на мене, а потім погладила по щоці. Криси її білого капелюшка, мов крила якогось предивного птаха, торкнулися моїх кіс.

Пам’ятаю, що як тільки я переступила поріг цієї школи, почалися й мої пригоди. Поки батько розмовляв з сестрою директрисою, я кинулася нишпорити по всій кімнаті, аж поки не побачила яскраво розмальованої вази. Мені закортіло помацати пальцями яскраві малюнки на вазі. Та коли я доторкнулася до неї рукою, ваза упала додолу й розбилася на череп’я.

Батько схопився, забрязкотів шаблею і, знічений, вхопив мене за руку. Сестра ж директриса (а це їй належала ваза), навпаки, усміхнулася й замахала батькові руками, щоб якось заспокоїти.

Та, окрім вази, скільки ще всього мала я розбити в цій школі. Мої пустощі тривали й тут. Ці сестри або насправді мали янгольське терпіння, або ж ставилися до мене з симпатією. Бо інакше зносити мою наругу було неможливо.

Я не тільки молола на уроках язиком, а й ходила по класу. По сходах я теж ходила не так, як усі. Заховавшись десь, я чекала, поки всі перейдуть, а потім плигала на бильце, мов на коня, й летіла вниз.

У шкільному саду стояло якесь сухе дерево. Я тільки й шукала нагоди, щоб опинитися на ньому, і сиділа там до кінця перерви. Незважаючи на погрози, я так плигала з гілки на гілку, що одна вчителька якось вигукнула:

— Хіба це дитина? Це ж чаликушу[9]!

З того дня моє справжнє ім’я всі забули й почали називати мене Чаликушу. А потім, хтозна й як, почали мене звати Чаликушу і в родині. Справжнє ж моє ім’я, Феріде, притримували, мов святковий одяг, тільки про офіційні випадки.

Та це ім’я мені й самій подобалося, навіть було доречне. Варто було комусь поскаржитись на мене, як я енергійно знизувала плечима, мовляв:

— А що я роблю? Та й хіба від Чаликушу можна чекати чогось іншого?

Час від часу в школу приходив священик. Він носив окуляри й мав маленьку, мов у козла, борідку. Я настригла собі з голови кіс і приклеїла їх до бороди. Коли священик дивився в мій бік, я затуляла бороду руками, та ледь він одвертався, як я починала кивати, мов піп, бородою, від чого дівчата аж заливалися сміхом. А священик ніяк не міг уторопати, чого вони сміються, отож сердився ще дужче й починав кричати.

Раптом я глянула у вікно, яке виходило в коридор, і побачила, що за мною стежить сестра директриса. Я розгубилася, але знаєте, що зробила? Нагнула шию й, приклавши пальця до губ, дала знак «цс-с-с», а потім поцілувала пучку й послала той поцілунок сестрі.

Ця сестра мала в школі найвищу посаду. Всі виховательки, навіть найстаріші, молилися на неї, мов на аллаха. І незважаючи на такий авторитет, ця дама тільки усміхнулася, адже я просила її поділити мою вину перед священиком. Вона ніби боялася, що зайде до класу і втратить статечний вигляд, отож тільки посварилася пальцем і зникла в темному коридорі.

Та іншого разу вона впіймала мене тоді, коли я збирала в їдальні недоїдки й складала їх у кошик для паперу, який нишком винесла з класу.

Суворим голосом директорка гукнула мені:

— Феріде, ходи сюди. Що ти робиш?

Те, що я робила, не здавалося мені лихом. Я глянула їй прямо у вічі:

— Хіба давати їжу собакам — це погано?

— Яким собакам?.. Яку їжу?

— Тим, що на руїні живуть… Ах ma sœur, якби ви знали, як вони радіють, коли побачать мене… Учора ввечері вони зустріли мене ще на розі й почали крутиться навколо. Я їм кажу: «Почекайте, що з вами?.. Все одно не дам, поки не дійдемо до завалища…» Але ж хіба ці тварини розуміють слово? Мало мене не повалили… А я вперто не хотіла дати їм на вулиці, затиснула кошик між ногами, й усе… Ще трошки — і вони мене розірвали б… Слава всевишньому, йшов бублейник, то порятував мене.

Директорка слухала, пильно зазираючи мені в очі:

— А як ти вийшла на вулицю?

— Перелізла за пральнею паркан.

— Та як ти посміла? — ухопилася директорка руками за голову, наче почула страшну звістку.

— Не хвилюйтеся, ma sœur! Дувар [10] низенький… Ну, а потім, як же ви думали, сторож на воротях не випустить мене. Один раз я його, правда, обдурила, кажу: «Тебе сестра Терез кличе». А сама вибігла. Тільки ви не викажіть мене нікому. Бо знаєте ж, як голодним собакам…

Дивні люди наші сестри. Щоб не сталося в якійсь іншій школі, мене або в холодну посадили б, або ж іще якось покарали б.

Директорка ж присіла, і ми глянули одна одній в очі.

— Захищати звірів — гарна справа. Але не слухатися — це вже зовсім інше… Залиш кошик… Я скажу сторожеві, щоб сам відніс недоїдки собакам.

Мабуть, ніхто в житті не любив мене так, як ця жінка.

її методи виховання на мене діяли тоді не більше, ніж вітрець на скелю, й було схоже, що вони зовсім не вплинуть на мій неприборканий норов.

Та з часом, боюся, вони помалу проникнуть у мою душу й залишать там свої сліди, а тоді важко буде їх стерти, бо посіються там невигойне, хворобливе співчуття і ніжність.

Так, я справді була дивна дівчинка. Мене важко було зрозуміти. Я ж чудово вивчила характер усіх вчительок, переконалася, що на них найдужче діє, й приготувалася катувати.

Була в нас, наприклад, стара й дуже богобоязлива викладачка музики сестра Матільда. Коли вона звертала свої повні сліз очі до святої Марії й молилася, я, щоб дійняти сердешну вчительку, показувала на мух, які літали перед образом, і казала:

— Ma sœur, нашу любу матір провідали анголи…

А ще одна наша вихователька страшенно любила чистоту й порядок. Проходячи повз неї, я з усієї сили струшувала перо, буцімто гнівалася, що воно не пише, і сніжно-білий комірець бідної сестри рябів чорнильними плямами.

Інша ж сестра боялася різних жуків та комах. Я знайшла в книжці кольоровий малюнок скорпіона й вирізала його ножицями. Потім упіймала в їдальні великого гедзя й приліпила йому на спину той малюнок. На вечірньому уроці я придумала якусь зачіпку, щоб підійти до вчительки, — й залишила гедзя на кафедрі.

Поки сестра розмовляла зі мною, гедзь почав повзти. Нараз бідна дівчина побачила при світлі гасової лампи, як страшний скорпіон, розставляючи клешні й видри-гуючи хвостом, повзе прямо по кафедрі, й заверещала на всю кімнату. Потім ухопила лінійку й щосили ляснула нею гедзя. Потім притулилася спиною до стіни, вхопилася руками за обличчя й на мить знепритомніла.

Тої ночі я довго крутилася в ліжку, лягала то сяк, то так, але заснути не могла. Адже мені сповнилося дванадцять років, і я вже мала якесь почуття сорому й совість. Я не могла забути того, що зробила вчительці. До того ж я розуміла, що мені не минеться. Уранці мене викличуть на допит, і хто знає, що буде.

Уві сні я кілька разів бачила сестру директрису. Насупившись і широко розкривши очі, вона наступала на мене й кричала.

Наступного дня перший урок минув без пригод, а коли закінчувався другий, прочинилися двері й увійшла одна сестра. Вона сказала щось пошепки вчительці, а потім кивнула мені, щоб я йшла слідом. Жах! Згорбившись і прикусивши язика, я підтюпцем побігла з класу. Дівчата хихотіли, а вчителька потихеньку стукала лінійкою по кафедрі й просила зосередитися.

Невдовзі я вже стояла в кабінеті директриси. Але що це? її обличчя зовсім не скидалося на те, яке я бачила уві сні. Мені навіть здалося, наче то не я, а вона затіяла ту шкоду зі скорпіоном, від якої вчителька аж знепритомніла,

На сумному обличчі директриси тремтіли губи. Вона взяла мене за руку й ледь наблизила до себе, наче хотіла обійняти, але відпустила мої пальці й сказала:

— Феріде, дитино… Маю тобі щось сказати… Тяжка звістка… Твій батько трохи хворий… Я кажу трохи, а він, здається, дуже…

Вона перебирала в пучках якогось листа. Здається, їй тяжко було вимовити все до кінця. Нараз вихователька, котра привела мене сюди, затулила обличчя хусткою і вийшла.

Я зрозуміла все. Мені хотілося щось сказати, тільки ж язик не слухався, геть як у сестри директриси. Я повернулася до відчиненого вікна. Між гіллям у осонні шугали ластівки.

Раптом мене охопила якась жвавість.

— Я все зрозуміла, ma soeur… Не журіться… Що ж робити? Усі помремо.

Директриса притисла мене до грудей і довго не відпускала.

Незабаром до пансіону приїхали мої тітки, хоч того дня відвідин і не було. Вони просили, щоб мене пустили додому, але я сама відмовилась, мовляв, скоро екзамени. Хоч, як направду, я не дуже на них і зважала, а бешкетувала того дня чи не більше, аніж завжди. Та так, що на вечірньому уроці мене почало палити. Я склала на парті руки й лягла на них головою, як це роблять ледарі, отак і заснула, навіть не вечерявши.

Літні канікули я провела в Коз-ятаги на віллі тітки Бесіме. З тутешніми дітлахами мені не дуже хотілося знатися. Двоюрідна сестра Неджміє, мовчазна й хвороблива дівчинка, не злазила з материних колін. В цьому вона з своїм братом Кямраном була однакова.

Слава богу, там жило багато переселених з Балкан, їхні діти сходилися до нас у сад, і я вже шаленіла, як хотіла, аж до вечора. Але невдовзі моїх бідних друзів стали зустрічати вкрай погано. Садівнику було наказано вирядити їх за двері. Правда, на маленьких добровольців ця образа не подіяла, і вони знову почали приходити та виманювати мене з двору. А вже на волі бродили ми полями, та лазили через паркани, й крали садовину. Додому я поверталася, вже як поночіло. Обличчя моє було все в плямах, і марно я намагалася подряпаними руками затулити дірки на сукні. Тітка, побачивши мене, мало не рвала на собі коси й наводила, як приклад, Неджміє, котра тільки те й робила, що роззявляла свій рожевий роток та позіхала. А пухнате лискуче волосся робило її ще більше схожою на ледачу кішку. Іншим взірцем гречності, начитаності, шляхетності, делікатності і ще бог знає яких достойностей був Кямран.

Що ж до Неджміє, то й хай би… Врешті-решт, м’якенька, тепла, попеляста кицька. Не злазить з материних колін. Загалом я не могла заперечити собі, що дівчата саме такими й повинні бути.

Але ж цей двадцятирічний Кямран, у якого над тоненькими вустами вже й вус посіявся!

Кямран носив шовкові шкарпетки й замшеві черевики. І коли він ступав своїми маленькими, мов у жінки, ніжками, то так і гнувся у стані, мов гілка. З-за коміра ж виглядала довга біла шия, що робило його вже остаточно схожим більше на дівчину, аніж на юнака. І це дратувало мене. Кров у мене закипала, коли наші родичі та гості одне перед одним вихваляли всі чесноти мого кузена.

А я скільки разів пробігала повз нього, стільки й штовхала, тільки прикидалася, ніби спіткнулася. Я шматувала його книжки та шукала нагоди, щоб учепитися в нього.

«О покірний рабе! — виношувала я в собі погрози. — Хоч на мить не будь мертвим! Ти ж панна! Ось скажи мені щось погане — і я, мов кішка, вхоплюся за твою шию й повалю тебе додолу в куряву! Я вирву тобі чуба, видряпаю оті зелені гадючі очі!»

Я згадувала той день, коли камінь упав йому на ногу, і тремтіла від задоволення й ненависті.

Але він вважав себе вже дозрілим мужчиною й, поглядаючи на мене згори своїми насмішкуватими підступними очима, питав:

— Феріде, доки ж ти будеш поводитися, немов маленька?

«А ти доки будеш такий безвольний і ніжний? Доки твої манери будуть такі вишукані? Ти ж не дівка перед сватами…»

Цього я йому звичайно не сказала. Чотирнадцятирічній дівчинці не гоже в’їдатися на юнака, що так чемно зустрічає її непристойні вчинки. Вряди-годи мені так і хотілося нагородити йому чогось такого… але я затуляла рота і тікала десь в закуток саду, щоб там уже вволю вилаяти його.

Якось дощового дня Кямран та кілька наших родичок сиділи на нижньому поверсі і розмовляли про нові моди. Жінки хотіли, щоб Кямран висловив свою думку про кольори зимового вбрання, яке вони собі мали замовити. Я ж сиділа, висолопивши язика, в кутку і латала драний рукав, але більше поглядала туди, бо вся моя увага була прикута до товариства. Врешті я не витримала й зареготала.

— Ти чого смієшся? — запитав кузен.

— Так… згадала щось…

— А що?

— Не скажу.

— Ось не манірся. Все одно ж скажеш, такий язик, що вимеле…

— Коли так, то не гнівайся… Ти розмовляв із жіноцтвом про вбрання, і я подумала: помилився аллах… З тебе така дівчина була б. Тільки щоб не твої роки, а так тринадцять, чотирнадцять…

— Гаразд, а далі що?

— А те, що я ось одну дірку зашила, а вже поколола пальці. І тому чоловіком повинна бути я, так років двадцяти двох…

— Ого! А тоді що?..

— А тоді волею аллаха і пророків я взяла б тебе за себе. Он що!

В хаті гримнув регіт. Я підняла голову й побачила, що всі дивляться на мене.

— Феріде, але ж це й тепер можна зробити, — спробувала дотепно висловитись одна з жінок.

— Яким чином? — запитала я, широко розкривши від подиву очі.

— Яким? Віддайся за Кямрана… Він порядкуватиме твоїми туалетами, дірки зашиватиме… А ти вестимеш справи поза домом.

Я гнівно схопилася на ноги. Сердилася я найдужче на саму себе, бо ніяк не могла спромогтися на слово. Я взагалі не майстер молоти язиком, а тут мою всю увагу прикувала ще й ця підла дірка на шитві. Тоді я почала давати відкоша:

— Може, ваша й правда, тільки, мабуть, не з медом буде Кямран-беєві. Не доведи аллах, почнемо в хаті сварку… Що буде з кузеном, думайте самі. Гадаю, не забули, як я забила йому каменюкою ніженьку…

У кімнаті знову вибухнув регіт, а я статечно дійшла до порога і потім сказала:

— Даруйте мені… Чотирнадцятирічній дівчинці сором так поводитися, та ви вже вибачайте…

І я задріботіла по дерев’яних сходах, грюкнула дверима своєї кімнати й грудкою впала на подушку.

Унизу все ще сміялися. Може, й з мене. Гаразд, встигну поквитатися.

А таки непогано було б одружитися з цим Кямраном. Бо роки минають, і я все втрачаю нагоду помститися.

Одруження — це, вважай, єдина можливість поквитатися.

По літніх канікулах наша школа нишком вирувала, і той нурт тривав щось місяців три, аж поки надходили екзамени.

Ще весною, на Великдень, наші чотирнадцятирічні дівчатка-католички ішли до першого причащання. В довгих, із білого шовку, сукнях, схожі в своїх покривалах із тюлю на наречених, вони вінчалися з Ісусом.

Церква сяяла вогниками свічок, грав орган. Духмяні пахощі весняних квітів змішувалися з запаморочливою гіркотою ладану й столітника, і в цьому тумані заручини видавалися чимось гарним-гарним. Шкода лишень, що мої подруги були вірні синьоокому, з восковим обличчям Ісусові тільки один день. На канікулах вони міняли його на першого ліпшого юнака, а то й на кількох одночасно.

Коли ж дівчатка поверталися до школи, то везли у валізках вправно заховані листи, фотокартки, квіточки і ще бог знає що.

Я знала й те, про що вони розмовляють, коли бродять по двоє, по троє в нашому саду. Справді ж, не важко було здогадатися, що під золотисто-барвистими листі-вочками з образами пророка та ангелів, яких дарують найбогобоязливішим та найцтноливішим дівчаткам, сховано фотокартки хлопців. Від моїх очей не могло сховатися й те, як дівчатка, забившись десь у куточку саду, нашіптували одна одній про свої пригоди, та так тихо, що навіть комахи того не почули б. Такої осінньої пори дівчатка ходили не інакше, як по двоє, чи по троє наче хто їх пов’язав.

Тільки я, сердешна, і в класі, і в саду сама та й сама, бо дівчатка, ледь я до них підходила, одразу ж полишали своє нашіптування. Вони обминали мене більше, ніж виховательок. Запитаєте чому? А через те, що я була язиката. Казав же бородатий дядько, що в моєму роті ніщо не всидить. Коли я, наприклад, помічала, що котрась із наших школярок обмінюється з якимсь хлопцем через паркан квіткою, то починала гукати на весь сад, як ота оповісниця. А все тому, що такі історійки мене страшенно дратували.

Хіба можна забути, як одного зимового вечора ми виконували в класі домашнє завдання?

Мішель, учениця дуже старанна, попросилася в учительки сісти на задню парту, щоб пояснити своїй не дуже здібній подрузі урок з історії Риму. Усі працювали мовчки, аж це почулося хлипання.

— Що сталося, Мішель? Чому ти плачеш? — повернулася вчителька.

Мішель закрила обличчя руками, мокрими від сліз.

Замість неї відповіла я:

— Мішель схвильована поразкою карфагенян, через те й плаче.

У класі гримнув сміх.

Отже, дівчатка мали рацію, що не приймали мене до гурту. А воно ж не так уже й приємно, коли тебе цураються та й позирають, як на пустомелю. Адже я була вже доросла, мені минуло п’ятнадцять років. Наші матері у такі літа вже були заручені, а бабусі, задумавши бажання, бігли в Ейюп [11] до криниці й занепокоєно молилися: «Боже, поможи, сиджу в старих дівках…»

Я іде й досі була невисока на зріст, сердитим норовом я теж не скидалася на дорослу дівчину, та моє тіло вже налилося, а обличчя розквітло якимись дивними барвами.

Бородатий дядько час від часу перестрічав мене й, узявши за руку, вів до вікна, а там пильно вдивлявся своїми короткозорими очима мені в обличчя й казав:

— Дівчино, таж у тебе шкіра мов шовк і личко як сяє! Ця краса не зів’яне ніколи!

«Що ти, голубе, кажеш?» — думала я собі, зазираючи в люстерко. Мені здавалося, що звідтіля виглядає лялька, як ото з вітрини універмагу «Банмарше»[12]. Хіба такою має бути дівчина? Я ж, наче дзига, товста і мала, а на лиці мені — наче квачиком хто поквецяв.

Я показувала самій собі язика, мружила очі, і мені було смішно й весело.

Я взагалі любила канікули, але великодні — найдужче. На ці два тижні я їздила в Коз-ятаги, там якраз достигали черешні. Вони росли у великому саду вподовж усієї вулиці, і гілля аж гнулося від ягід.

Я дуже любила черешні. Цього півмісяця я, мов горобець, жила самими ягодами й не поверталася до школи доти, аж поки десь, хай навіть на верхівках черешень, лишалася хоч одна ягідка.

Якось надвечір сиділа я аж на верхівці черешні і їла ягоди, кісточками ж ціляла якомога далі. Це мене бавило. І треба ж, щоб одна кісточка влучила в ніс нашому старому сусіду, що саме йшов вулицею. Він спершу не второпав, що воно таке. Розгублено озирнувся, а глянути вгору й не додумався. І якби я промовчала, може, він мене й не помітив би. Подумав би, що то пролітала пташка, та й випустила ту кісточку. Але я не втрималася й зареготала, дарма що мені було страшно й соромно.

Дідусь побачив, що верхи на гілляці сидить дівчина, мов лошиця, та ще й нахабно сміється, і брови старого так і насупилися.

— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…

Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:

— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…

Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.

Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:

— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?

Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:

— А цікаво чому, ефендім?

Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:

— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.

Я засміялася: ^

— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.

— А що таке?

— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.

Ці слова старого розвеселили.

— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.

— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…

Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:

— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?

— Чаликушу.

— А це що за ім’я?..

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.

— Боже, дитино… Та впадеш же…

— Все, все, ефендім, усе… Тільки ж як я вам їх передам? Ага, придумала.

І діставши з кишені хвартуха хусточку, я зав’язала в неї черешні й гукнула:

— Не бійтеся, хусточка чиста… Я ще не встигла витерти нею носа… А тепер, будь ласка, ловіть, щоб не впало додолу… Раз, два… три…

Старий з несподіваною спритністю упіймав гостинця й сказав:

— Дуже дякую, але ж як я передам вам хусточку?

— Пусте… Хай це буде вам моїм подарунком!

— Та ні…

— А чому? Окрім усього, в цьому щось є. Невдовзі я повернуся в пансіон… А в нашій школі так повелося, що дівчата на канікулах повинні пофліртувати з молодими людьми. А коли з’їжджаються до школи, то одна одній розповідають… А я й досі цього не зробила, то дівчата мене ще за дитину вважатимуть. Так вони мені не сміють казати нічого, але поза очі, це вже напевне, сміються… Та цього разу я не дамся… Приїду й ходитиму замріяна, наче ношу якусь таємницю, та ще й, схиливши голову, журно усміхатимусь. Дівчата питатимуть: «Чаликушу, що з тобою діється?» А я їм так: «Нічого… Що б мені було?» Та вони не повірять і чіплятимуться ще дужче… Тоді я відповім: «Заприсягніться, що нікому не скажете». Та й видумаю їм якусь побрехеньку.

— Яку ж?

— Знайомство з вами мені допоможе. Це буде так: «Зі мною фліртував високий блондин…» Я, звичайно, не скажу, що ви сивий уже… Хоча ви замолоду, здається, були білявий. О, я добре знаю дівчат, вони запитають: «Про що ж ви розмовляли?» А я відповім, теж присяг-нувшись: «Він стояв по той бік дувару й казав, що я красуня». А що я вам подарувала в хусточці ягоди, розповідати не варто. Я скажу, що подарувала вам хусточку, ось так…

П’ять хвилин тому ми із старим сусідом були мало не посварилися, а зараз сміялися й на прощання помахали одне одному рукою…

Ця пристрасть до стрибання по деревах завдала мені того літа ще більших прикрощів.

Була місячна серпнева ніч. На віллу понаїжджало повно гостей, а серед них і одна двадцятип’ятирічна вдовиця Неріман. Вона вже була в нас кілька разів, що робило честь нашому дому. Всі були в захопленні від неї, і не те що якісь дурні покоївки, а навіть тітки, котрі любили на світі хіба що тільки самих себе. Чоловік Неріман помер рік тому, казали, що вона його дуже любила. Через те вона завжди носила жалобу. Та мені чомусь здавалося, що якби те чорне вбрання так не пасувало до її білявої голівки, вдова давно забула б про жалобу й викинула б його на сміття. Неріман лащилася, мов цуцик, і до мене або намагалася пригріти мене, як ту кицьку. Та я ніяк не могла полюбити її, між нами був холод. Я стримано зустрічала всі її лестощі.

І хоча мій холод до молодої удовиці не зменшився й досі, я змушена визнати, що Неріман була підступно вродлива. Ось тільки занадто вже було в ній кокетування, котре мене просто дратувало. Тільки серед жінок вона трошки вгамовувалася. Та досить було з’явитися чоловікові, як все в ній мінялося, від обличчя до поглядів, голосу й сміху. Словом, моїм подругам зі школи, що діяли більше нищечком, ще треба було повчитися…

Як мені було огидно, коли вона починала грати облудну роль нещасної вдови, тільки-но заходила мова про її небіжчика. «Для мене життя вже закінчилося», — казала вона, а я аж кипіла й думала: «Побачимо ж, якої ти заспіваєш, коли вподобаєш іншого…»

В нашому домі не було нікого, з ким Неріман могла б приятелювати. Неджміє, ота мамина доня, для того ще не годилася. Тітки були вже сиві, у них тільки й діла було, що перемити комусь кісточки. А отже?

А отже, я, здається, почала здогадуватися, чому це Неріман унадилася до нашого двору. її око впало, мабуть, на мого непутящого кузена. Може, вона хотіла вийти за нього заміж? Не думаю, що майже тридцятилітня вдовиця мріяла про одруження з двадцятирічним парубчаком. Це просто сором… Та якби навіть вона й наважилася, то хіба мої тітоньки, оці карги, віддали б наше безвольне пташеня у пазури вдовиці?

А отже?

А отже, немає ніякого отже. Щасливій вдові заманулося, поки доля не підкине для неї когось такого, хто дасть їй розкіш та задовольнить примхи, розважитися трохи з моїм кузеном…

Я назвала Кямрана непутящим, але це спересердя. Насправді ж, це потайний жовтий скорпіон, із тої породи, що придивляються, з якого боку підлізти та вразити аж у саме серце.

Від мене не могло приховатися те, що кузен, розмовляючи з Неріман, начебто вдавався до натяків.

І я почала стежити за ним, навіть тоді, коли бавилася з дітьми, плигала над мотузком або лежала долі й ворожила на картах.

А зуби вдовиці вже ось-ось ухоплять мого кузена… Вряди-годи я проходила повз них так, немов нічого не бачу й не знаю… Та вони враз змовкали… Або ж заводили якусь іншу балачку…

Ви скажете: «А що тобі, хай роблять, як їм заманеться». Що мені? А те, що Кямран, хоч і мій ворог, а все ж таки кузен. Як же мені бути байдужою, коли хтозна що за жінка хоче зіпсувати його душу…

То що я казала?.. Ага, була місячна серпнева ніч. Гості сиділи гамірливим гуртком на веранді, де нащось горіла лампа, і весело сміялися. Дзвінкий, як завжди, на щось розрахований, сміх Неріман, діяв мені, мов музичні звуки, на нерви, і я, щоб усамітнитися, пішла в найтемніший закуток саду.

Там, на межі сусідського саду, стояла стара розлога чинара. Дарма що з неї ані наїдку, ані пожитку, — я любила цю бідну стару чинару й такою. На її широких вітах можна було лежати, мов у ліжку, та й навіть бігати, і не боятися, що впадеш.

Того пізнього вечора я зробила так само — полізла на чинару й умостилася на високій-високій гілці.

Аж чую, хтось легенько ступає й стиха сміється.

Я напружила свій зір і почала прислухатися. І що ж я побачила? Мого кузена? Як це вам подобається? Він ішов разом із щасливою вдовицею прямо сюди… Я вся принишкла, мов рибалка, котрий помітив, що до гачка пливе рибина, й боялася, щоб не вломилася та не затріщала піді мною гілка. І даремно боялася! Вони так умлівали, що, мабуть, якби я там затарабанила в барабан, то вони й тоді б не почули.

Неріман ішла перша, а мій кузен, мов бранець араб, ступав за нею трохи поодаль. Та ось шлях їм заступив дувар. Іти далі вони не могли, отож стали під чинарою, на якій сиділа я.

Ходіть же, мої маленькі ягнятонька, ходіть сюди… Вас послав мені сам аллах. Ми з вами скоро побачимося… Зробімо все, що тільки можна, щоб чарівна серпнева ніч запам’яталася вам навіки.

Аж це як засюрчить коник! Ой яка ж я люта була на нього! Адже не чути було слів мого кузена, які він промовляв, щасливій вдівоньці. Якби можна було, то я крикнула б йому: «Нещасний боягузе, тут нікого немає!.. Чого ти боїшся?.. Говори дужче!..»

З його промови я вчула лише кілька слів: «Неріман… Люба моя… Ангеле мій…» Мене почало лихоманити. Я боялася, що впаду або поворухну віття. Вряди-годи до мене долинали й слова удовиці: «Я вас благаю, Кямран-бей, благаю…»

Нарешті їхня мова стихла. Неріман потихеньку підійшла до тину, стала навшпиньки, наче хотіла побачити, чи ніхто не сховався в темряві сусіднього саду. Після цього вона повернулася до Кямрана, який стояв і, здається, не знав, що йому робити далі… Коли це бачу, мій кузен ступив до неї й розставив руки… Моє серце так і закалатало, ну, думаю, зараз він отямиться і дасть цій ледачій жіночці доброго ляпаса. Ой, якби він так і зробив, я, мабуть, заплакала б, стрибнула б з дерева й до смерті жила б з ним у злагоді. Але ця гадюка й не думала того робити. З несподіваною для його слабких, по-дівочому білих ручок силою він ухопив удовицю за плечі, а потім за зап’ястя. Конвульсивні обійми — і їхні подихи злилися в один. В місячному сяйві, що лилося поміж листям чинари, я побачила, як змішалося їхнє волосся.

Боже милостивий, яка ганьба, який сором! Я вся тремтіла. Мене пройняли якісь чуття, і я тремтіла, хоч мить тому лаштувалася викинути якогось коника. Як мені хотілося тоді стати справжньою пташкою, щоб окрилитися й полетіти з цих віт, а сягнувши місяця, зникнути в його промінні і не бачити цього білого світу з його людьми!

Я затисла руками вуста, але з мого горла вирвався якийсь звук. Мабуть, це був крик жалю. Та ледве його почули там, внизу, як він перетворився на сміх. Ах, чому ви не бачили, як сполошилися ті безсоромні.

Ще недавнечко щаслива, повна почуттів, вдова линула сюди, мов місячний проміць, не торкаючись землі, а тепер вона втікала світ за очі, натикалася на дерева, била собі ноги. Мій кузен кинувся був і собі за нею, та, пробігши трохи, передумав і знічено повернувся назад.

Я все ще сміялася, бо не знала, що ж мені ще робити. А Кямран, мов лисиця з відомої байки про лисицю й ворону, почав ходити довкола дерева.

Та ось він переборов свій сором і знічення й сказав:

— Феріде, сестричко, чи не злізеш трохи нижче?

Я перестала сміятися й серйозним голосом спитала:

— А це чому?

— Так… Хочу з тобою поговорити.

— Мені немає про що з вами розмовляти… Дайте мені спокій…

— Феріде, не жартуй!..

— А хіба я жартую? Чого б це!..

— Але це вже занадто. Коли ти не хочеш злазити, то я можу сам полізти до тебе.

Від цих слів можна вмерти! Коли моєму кузенові на дорозі траплялася калюжка, то він, перш ніж перескочити її, тричі позирав то на свої черевики, то на воду, а вже як доводилося сісти на стілець, то він брався за холоші і підтягував їх. То як же не померти зі сміху, коли мій тендітний, мій ніжний кузен хоче лізти на дерево.

Тільки тієї ночі Кямран і справді наче зшаленів. Ухопившись руками за найближчу гілку, він видерся на дерево й готувався лізти ще вище…

Я мало не збожеволіла від думки, що ми отак вночі зустрінемося віч-на-віч отут на дереві. Це було б найбільшим лихом. Побачивши його зелені гадючі очі, я плигнула б на нього, і ми перетворилися б на двох хижих птахів, що клювали б одне одного, б’ючи крильми між гіллям дерев. Я б тоді вийняла йому очі, а самого кинула б на землю. О ні, я кинулася б сама. Та одразу ж мені подумалось, що не треба чинити цього божевілля, і я гукнула йому:

— Стривайте!

Але він не зважав, навіть не відповів мені. Ставши на гілку, він почав роздивлятися, куди б його ще попнутися.

— Стривайте, бо буде гірше, — сказала я. — Адже знаєте, що я Чаликушу… Дерева ростуть для мене, і я не зношу, коли хтось ступає на них.

— Що за дивна розмова, Феріде?..

Розмова й справді була дивна. І я мимоволі почала жартувати. Приготувавшись лізти ще вище, коли Кямран не зупиниться, я сказала:

— Вам відомо, як я вас поважаю. Отож мене дуже непокоїть, що буду змушена зсаджувати вас додолу. Це буде дуже сумно, якщо ви почнете галасувати «аман» [13]₉ адже нещодавно ви читали любовні вірші.

Слово «аман» я крикнула його голосом і від цього ще дужче розреготалася.

— Ну то зараз ми побалакаємо віч-на-віч, — вигукнув Кямран і подерся вгору, незважаючи на мої погрози. Страх зробив його сміливим і метким. Могло здатися, що ми грали в горидуба. Він гнався, а я все втікала. Та гілля чимдалі ставало тоншим. Я подумала, що можна втекти, плигнувши на паркан. Але могла й не втекти ж, бо якби покалічилася, то заволав би не кузен, а вже я.

Тільки ж і зустрітися з Кямраном в цю ніч мені теж нізащо не хотілося. Довелося змінити тактику.

— А чи не можна дізнатися, — запитала я, — чому це вам так заманулося побалакати зі мною?

На ці слова Кямран зупинився й статечно відповів:

— Феріде, ми жартуємо, а справа серйозна… Я боюся, що…

— Що? Чого ви боїтеся, га?

— Що ти пащекуватимеш…

— А хіба я не роблю цього щодня?

— Але після цієї ночі твоя робота матиме вже інший вигляд.

— А хіба цю ніч сталося щось надзвичайне?..

Кямран стомився й був занепокоєний. Зараз він вже

не думав про напрасовані штани, а взяв та й сів на гілку. Здавалося, кузен заплаче, а він ще й жартував.

Мені не стало його жаль, тільки не було сили з ним розмовляти, і, щоб хоч на мить лишитися самій, я сказала:

— Не турбуйся… повір мені, що боятися не треба… Хутко йди до гостей… Незручно.

— Чи твоє слово вірне, Феріде?.. 1 клятва?

— І слово, і клятва… І що ти хочеш…

— Тобі можна повірити?

— Я думаю, що треба повірити… Я вже не та, що раніше…

— Феріде…

— Та й я не знаю, про що ти говориш і чого ти боїшся… Я сиділа собі сама на своєму дереві.

— Хтозна, але я чомусь не вірю…

— Кажу ж вам, що я вже не дівчинка, а доросла дівчина, то, мабуть, в цьому щось є… Ідіть, кузене, і не потерпайте… Бо є речі, які бачить дитина, та не помітить дівчина, що вже почала дорослішати… Ідіть і заспокойтеся…

Кямранів страх наче перейшов поволі на подив. Він ніби конче хотів мене побачити й все пнувся головою догори.

— Ти розмовляєш якось інакше, Феріде.

Здавалося, цим словам не буде краю. Я прикинулася,

начебто гніваюся, і крикнула:

— Але ж годі… Будете базікати, візьму свої слова назад… Отже, думайте…

Моя погроза знову налякала його. Задуманий Кямран почав злазити з дерева і, засоромившись іти в той бік, куди втекла Неріман, пішов низом.

Після тієї ночі щаслива вдова більше до нас не приходила. А Кямран ще довго боявся мене й щоразу привозив мені із Стамбула різні подарунки: барвисту японську парасольку, шовкові панчохи, хустинки, або люстерко у формі серця, чи розкішну сумочку… І нащо дарувалося все це дівчиську, яке не знайшло б тим дарункам і вжитку? Такі речі могли знадобитися вже дорослій дівчині. Отже, кузен хотів забити Чаликушу баки, заткнути рота?

Хоча я була в такому віці, коли стає приємно, що тебе пам’ятають. І ті цяцянки мені теж подобалися, тільки чомусь не хотілось, щоб Кямран чи хтось інший знали, що ці дарунки мені не байдужі. Отже, коли розмальована бамбуковими хижами та вузькоокими японками парасолька падала мені з рук хоч би й у куряву, я не хапалася за нею, аж поки котрась із тіток не починала дорікати:

— Оце така твоя, Феріде, дяка за подарунки?

А одного разу тітоньки вчинили справжній лемент. Бо я зробила жест, наче хотіла покласти в ту розкішну сумочку цілу жменю ягід. А сумочка була з м’якенької блискучої шкіри. Коли я гладила її рукою, мене охоплювало якесь неймовірне почуття.

Ет, якби я була мудріша, то, мабуть, ще довго б користалася Кямрановим страхом і він був би змушений не раз приносити мені то се, то те,

І хоч я любила оті речі, ще дужче хотілося мені їх

ухопити й побити, порвати, кинути під ноги й стерти на порох і заридати.

Так, він мені був ненависний, огидний, і моє почуття до кузена не змінилося.

Раніше думка про те, що треба їхати в пансіон, завдавала мені гіркого смутку. А цей рік я не могла дочекатися того дня, коли зможу поїхати з цього дому, від цих людей.

Якось першої ж неділі в новому навчальному році сестри повели нас на прогулянку в Кяйтхане. Взагалі сестри не любили гуляти по вулицях, але того дня ми чомусь ходили до вечора.

Я йшла позаду всіх. Не знаю, як це сталося, що я так відстала від гурту й ніхто цього не помітив. Мабуть, подумали, що я, як завжди, попереду, й навіть не гукали. Аж раптом коло мене виросла чиясь постать. Дивлюся, Мішель…

— Чаликушу, це ж ти? — запитала вона. — Чому ж це ти так помалу йдеш та ще й сама?

Я показала їй свою праву ногу, перев’язану хусткою.

— Це ми грали і я впала, хіба ж ти не знаєш?

Мішель була славна дівчина й пожаліла мене:

'— Коли хочеш, я тобі допоможу.

— Чи не думаєш ти запропонувати мені свою спину?

— О ні… Це неможливо… Але я можу тебе підтримувати рукою. Ні, не так… Ти свою руку поклади мені на плече. Міцніше тримайся… А я тебе обніму за стан. Твоїй нозі буде не так тяжко. Ну, як, тобі все ще болить?

Мені й справді стало легше.

— Дякую, Мішель, — сказала я, — ти дуже славна!

Мішель же трошки подумала й сказала:

— А знаєш, Феріде, що подумають дівчата, коли побачать, як ми йдемо.

— А що?

— Скажуть, Феріде теж закохалася й розповідає про це Мішель.

Я зупинилася.

— Це правда?

— Атож…

— Тоді забери свою руку, і негайно!

Це прозвучало як наказ командира.

Мішель не послухалася, а сказала:

— Ти вже виросла, а ще й досі дурненька. Та хіба ж це можливо?

— А чому?

— Таж усім відомо, яка ти.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, просто всі знають, що в тебе не може бути ніяких любощів. До тебе ж неможливо залицятися.

— Чому?.. Невже я така негарна?

— Ні, чому ж… Ти навіть вродлива… Але ж хіба можна виправити твою наївність?..

— Невже ти думаєш про мене так?

— Хіба тільки я, всі так думають… Кажуть: «Чаликушу до кохання така сама здатна, як і «gourdé!»

Турецької мови я добре не знала, але французька була мені відома у всіх значеннях: «баклага, кабачок, вживаний як посудина на воду, мед тощо». Словом, куди не глянь, то скрізь сяке-таке… Я не була висока та гнучка, але ж не можна сказати, що моє тіло скидалося на якогось гарбуза. Який жах, коли, окрім Чаликушу, мене ще називатимуть і цим gourde. Треба було щось робити, адже тут така загроза для моєї честі.

Я поклала голову Мішель на плече, як це не раз робила вона сама, глянувши на неї сумно й багатозначно, гірко усміхнулася:

— Ну що ж, думайте і далі так…

— Що ти кажеш, Феріде?

Мішель стала як укопана.

— На жаль, все це не так, — промовила я й тяжко зітхнула, щоб моя брехня видалася за правду.

Тепер Мішель від подиву аж перехрестилася.

— Ой, Феріде, як це гарно, ой!.. Тільки який жаль, я чомусь не вірю.

Бідна Мішель божеволіла від усього, що було пов’язане з любов’ю, і навіть історія чужих почуттів давала їй насолоду. Але що робити, коли я не наважувалася розповісти про все відверто. Одначе було б непристойно, якби я почала кривися. Коли уже почали, то треба вести далі.

— Так, Мішель, — сказала я. — Я теж покохала.

— Та й тільки, Чаликушу?

— І він теж, звичайно, grande gourde!

Отже, я повернула Мішель це прізвисько, яким вона мене щойно назвала, та ще й з прикметником «велика».

Мішель навіть в голову не прийшло сказати: «Це ти gourde! Це твоє прізвисько».

Дивно, але як тільки я почала брехати ще дужче, прихильність Мішель до мене вже й зовсім зросла. З усією ніжністю обняла вона мене за стан і просила:

— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!

— Так, це чудово…

— А хто він, той юнак? Чи красень?

— Він дуже вродливий!

— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?

Я мовчала.

— Ну ж бо, от вперта.

Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.

— Ну, Феріде… Я ж чекаю… Бо скажу дівчатам, що ти пожартувала.

Це мене занепокоїло. Пожартувала? Боронь боже, ще приліплять мені прізвисько «баклага» або «кабачок». Отже, треба таке видумати, щоб вони переконалися, щоб збити їх з пантелику. І як вам подобається, роль мого коханого перед Мішель виконував Кямран?..

— У нас роман з кузеном…

— Це не той білявий юнак, якого я торік бачила у нас в передпокої?

— Звичайно…

— Ой який красень!

Я вже казала, що Мішель була дівчиною, створеною для кохання… Кямран дотепер в пансіоні був двічі, ну, може, тричі, та Мішель, мов та кішка, що пронюхала м’ясо, відчула присутність в передпокої хлопця й прибігла, щоб піддивлятися за нами. Дивно, справді?

Сходила зоря. Була вже осінь, але така, мов поліття, й мені здавалося, що пахне жнивами…

Я всім тілом налягла на Мішель, наші коси злилися докупи, а моя щока притискалася до її обличчя. І я почала розповідати їй неправдиву історію:

— Ніч була ще зоряніша, ніж ця. Ми залишили галасливих гостей на веранді й пішли в. сад. Я попереду, а мій кузен трохи позаду. Він говорив мені якісь дивні й гарні слова, хіба можна їх переказати… Та й нащо… Цикади аж заливалися… Ми йшли і йшли… Місячне проміння залило нас, і ми знайшли прихисток під деревами… А потім знову було місячне сяйво… Потім ще раз розлогі крони дерев…

— Невже у вас такий великий сад, Феріде?

Я злякалася, щоб не вийшло неправдиво, й сказала:

— Та ні. Ми помалу йшли…

Стежка урвалася… Там був уже сусідський дувар — велика чинара край саду… Там ми й зупинилися… Я стала навшпиньки, начебто дивилася через огорожу у сусідський сад… А він заломив собі руки й хотів рушити до мене… та не наважився…

— Але ж ти дивилася в сусідський сад… Як же ти це побачила?

— А тінь на огорожі… Ось…

Здається, у мене добре виходило. Я вся тремтіла, тихнув голос, і на очах бриніла сльоза.

— А далі, Феріде, далі?

— Далі… Він ухопив мої руки…

— Ой, яке щастя! І що?

— Що? Хіба я знаю…

— Боже мій, ти ж зупинилась на найцікавішому місці?..

— Потім на дереві закричала якась пташка… Гидка товста пташка… Ми злякались і повтікали.

Я вже не могла стримати сльози і, поклавши голову Мішель на груди, гірко заридала… Хтозна, скільки б я проплакала, та, дякувати богу, сестри помітили, що нас немає, й почали гукати.

Мішель крикнула:

— Ідемо… У Чаликушу болить нога… швидше не можна…

— Так, Мішель, це правда… Я таки через це плачу… Хоча можна йти і швидше.

А вночі, коли вже всі спали, я плакала ще дужче. Тільки вже не тому, щоб грати роль, а з гніву на себе. Хай я вигадала якісь любощі, щоб мені не приліпили це gourde. Але хіба немає на світі більше людей, окрім кузена. Чому я вхопилася за нього, коли він мені най-ненависніший у світі? Я заприсяглася собі завтра вранці, ледь прокинуся, одвести Мішель за руку в куточок і сказати, що вчора я все вибрехала.

Але дивно — уранці я прокинулася й відчула, що мій сором наче пропав.

Так я й не наважилася сказати правду моїй Мітель, а вона тепер аж зазирала мені в очі та леліяла мене, мов хворе дитя.

Помалу моя пригода стала відома всім. Мітель, мабуть, розповіла дівчатам це як страшну таємницю, і вони не наважувалися мені щось сказати. Але вони так позирали на мене та посміхалися, що було зрозуміло, як їм хочеться про це порозмовляти. А я пишалася, хоч довелося тимчасово відмовитися від пустування та витівок. Адже всі дивилися на мене як на дорослу, закохану в кузена дівчину. Не гоже ж мені тепер плигати, мов малій дитині.

Та, як кажуть, від долі не втечеш… Увечері, узявши на останній перерві Мішель під руку, я вигадувала їй усе нові й нові пригоди, а в душі моїй прокидалося чортеня і все-таки починало шаленіти.

Якось ми знову пішли на прогулянку за місто, та Мішель чомусь не ходила.

Коли ж ми поверталися додому, Мішель зустріла мене біля воріт, схопила за руку й повела бігом У сад.

— Тут така новина, — сказала вона, — але вона тебе не тільки втішить, а й засмутить.

Я не знала, що й подумати.

— Сьогодні в пансіон приходив твій білявий кузен.

Я завмерла.

— Звичайно ж, до тебе… Ну чому ти не зосталася вдома!

Я не вірила. Кямран не прийшов би, якби не мав якогось важливого доручення. Мішель, мабуть, помилилася.

Та я не поділилася з нею цими сумнівами, лише сказала:

— Що ж тут дивного, коли юнак приходить до дівчини, з якою любиться.

— Який жаль, що тебе не було, га?..

— Звичайно.

Мішель погладила мене по щоці й сказала:

— Якщо любить, то прийде…

— Я теж так думаю.

А після вечері sœur Matild викликала мене й подала дві барвисті, перехоплені сріблястою ниткою, коробки цукерок.

— Це приніс твій кузен.

Я не любила сестри Матільди, та цього разу ледве стрималася, щоб не кинутися їй на шию й не поцілувати в обидві щоки.

Отже, Мішель не помилилася. Кямран справді приходив. Якщо серед дівчат ще були такі, хто мав сумнів щодо моїх пригод, то тепер, побачивши ці цукерки, змушені будуть подумати інакше. Як добре!..

В одній коробці були різнокольорові цукерки з лікером, а в другій — шоколад в золотистих папірцях. Якби це сталося півроку тому, я не показала б їх навіть найближчим подружкам. Але цього вечора ми сиділи в класі й готували домашні завдання, а коробки так і ходили по руках. Кожна брала одну, дві, а хто й три цукерки — кому скільки совість дозволяла.

Деякі дівчата здалеку кидали на мене багатозначні погляди, а я ж, буцімто ніяковіючи, одверталася вбік і усміхалася. Як чудово!

Мішель, повертаючи мені коробки, в яких, на жаль, уже виднілося позолочене денце, пошепки сказала:

— Феріде, уяви собі, що їх тобі подарували з нагоди заручин.

Я поглянула на цукерки. Так, дорогою ціною заплатила я за свої вигадки, та що вдієш.

Минуло три дні. Я готувала до екзаменів кольорову географічну карту. Я не любила мати справу з фарбами. Невміло брала я то одну фарбу, то другу й геть заялозила собі руки й губи.

І ось у такий час заходить донька сторожа й каже, що в передпокої на мене чекає кузен. Я не знала, що робити, й, глянувши довкола, розгублено зиркнула на вчительку.

— Феріде, — промовила та, — карта хай полежить, а ти вийди до гостя…

Карту я, звичайно, покину, але як мені вийти до того гостя з таким обличчям?

Моя подружка, з якою я сиділа, дістала з кишені маленьке дзеркальце й весело подала мені. На мене було страшно дивитися, особливо на рот. На уроках я звикла жувати ручку, отож тепер тицяла собі в рот пензлика, через що мої губи рябіли і жовтою фарбою, і червоною, та ще й синьою. Я не знала, що робити. Вимити їх водою з милом, а тим більше, витерти хусточкою зараз, звичайно ж, неможливо, тільки дужче заяложуся.

Я на Кямрана не дуже й зважала б, вже перед ним могла б з’явитися, як мені заманулося б. Але ж перед подругами, які, дізнавшись, хто прийшов, вже й так посміхалися, треба було грати закохану дівчину, що вже готується до заручин. А нехай йому всячина! Доведеться грати закохану дівчину!

В коридорі я зазирнула в дзеркало, і в мене стиснулось серце. Якби я була тут сама, то, може, й не пішла б у передпокій. Але тут були чужі люди, хтозна, як сприйняли б вони мою поведінку.

Отже, лишається один вихід. І я штовхнула двері й бурею влетіла в передпокій. Кямран стояв біля вікна. Підійти до нього відразу?

Але тоді доведеться щось робити, наприклад, подати руку, а отже, забруднити біленькі й ніжні руки кузена.

Я знову побачила на столі два пакунки, перехоплені сріблястою ниткою. Я здогадалася, що то мені. У мене не було іншої ради, як перевернути все на сміх, а по-квецяні губи й руки видати за мої звичайні дитячі пустощі. Я ледь підняла подол мого чорного хвартуха і зробила перед пакунками тривалий і пишний реверанс. При цьому я не забула витерти об хвартух ще хоч раз свої пальці. А пославши дарункам кілька поцілунків, трохи витерла пучкою й губи.

Кямран, усміхаючись, підійшов до мене, і я подумала, що треба подякувати:

— Яка надзвичайна уважність, Кямран-бей-ефенді. Звичайно, шоколад і цукерки з лікером — це плата за моє мовчання, але я людина, й мені теж властива совість… Минулого разу ви принесли цукерки з лікером, яких там тільки не було!.. Мабуть, цього разу я побачу те саме… Справді, важко описати, що то за цукерки. Вони тобі тануть у роті, а разом з тим тане й твоє серце.

— Цього разу, Феріде, — сказав Кямран, — ви, гадаю, побачите, щось краще.

І він подав мені пакет, а я з вдаваним нетерпінням, та й ще начебто хвилюючись, почала розв’язувати. Але в пакеті було дві книжки в позолочених палітурках. Такі розмальовані казочки дарують на різдво дітям, а кузен, хтозна чого, надумався глузувати з мене. Якщо він прийшов тільки задля того, щоб принести ці казки, то це сором… Хіба ж можна було не дати йому маленького уроку? Я таки не втрималася. Суворим тоном, який зовсім не пасував до моїх розмальованих губ, я сказала:

— За подарунки треба дякувати. Та все-таки я зроблю вам невеличке зауваження… Кілька років тому ви теж були дитятко. Правда, ви й тоді своєю статечністю та поводженням скидалися на дорослого, але як там не було, дитина є дитина, чи не так? Дякувати аллаху, ви що не рік, то все ростете й стаєте схожі на героя з ілюстрованого роману, але чому тоді вважаєте, що я назавжди залишуся дівчинкою?

Кямран з подиву уп’явся в мене очима:

— Пробачте, Феріде, але я вас не розумію.

— А що тут розуміти. Коли ви зростаєте, то чому ж я маю лишатися дитям і читати казочки з «Рожевої бібліотеки»? Я заслуговую на те, щоб зі мною поводилися як з п’ятнадцятирічною дівчиною…

А Кямран все ще дивився на мене розгублено й казав:

— Я знову нічого не зрозумів, Феріде!

Я накопилила губи й зробила жест здивування, мовляв, як можна цього не зрозуміти. Але, як направду, то я й сама вже не розуміла, що я хотіла сказати, тільки шкодувала, що висловила уголос думки, й тепер намагалася облишити цю тему.

Нервовим рухом розірвала я нитку на другій коробці й побачила, що там були цукерки.

Кямран зробив легенький, майже офіційний уклін і мовив:

— Це для мене велике щастя: почути від вас особисто, що з вами час уже поводитися як з дорослою дівчиною. Я не бачу потреби вибачатися за книжки, це тільки жарт, і не більше. Адже це підтверджують ось цукерки. А якби я справді хотів подарувати вам книжку, то приніс би якийсь такий роман, що ви про нього щойно говорили.

Кямран справді жартував, але якщо навіть і так, то мені все-таки було дуже приємно, що він говорив серйозним тоном.

Щоб не відповідати, я склала руки мов до молитви й вдала, що дуже захоплена. Кямран замовк. А я, глянувши йому в очі, відкинула одним рухом голови з чола коси й сказала:

— Я не слухала вашої мови. Мене так полонили цукерки, що я давно вже вам пробачила. Навіщо розмови? Я дякую, Кямране.

Здається, йому стало прикро, що я сказала, ніби не слухала його, але він вирішив чомусь не показати цього, лише зітхнув і посмутнів.

— Ну то що ж, — сказав він, — буду тепер дарувати вам таке, що годиться дорослим, а не дітям.

Я прикинулася, що мене зараз цікавлять тільки цукерки. З такою радістю дивилася я на ту коробку, наче то була скринька коштовностей. Я розкладала цукерки на газеті й без угаву говорила:

— Їсти цукерки, Кямране, — це також мистецтво. І перша зрозуміла це я, ваша вірна служниця. Ось глянь, Кямране, ти, наприклад, не бачиш в тому лиха, якщо з’їси перед жовгою червону цукерку. А яка тут помилка! Червона занадто солодка, та ще й має присмак м’яти. З’їси — й не відчуєш тієї ніжності й духмяної поезії, яку ховає в собі жовта. Ой любі мої цукероньки…

Я взяла одну й, притуливши до губ, почала з нею розмовляти, мовби з пташенятком.

— Дай її мені, Феріде, — простягнув руку кузен.

Я з подивом глянула на нього:

— Що це має означати?

— Я її з’їм…

— Здається, ми погано вчинили, що оце відкрили коробку. Добре діло, коли ти почнеш їсти те, що приносиш мені…

— Мені тільки оцю.

Що ж це має, справді, означати?

Він не гидує з’їсти те, що майже лежало в моєму роті… Чого я тільки не подумала! Я й розгубилася, й розхвилювалася, а він простягнув руку й хотів цукерку вихопити. Але я спритно сховала цукерку й показала кузенові язика.

— Ти ба який спритний став. Раніше цього хисту вам бракувало, — пожартувала я. — Дивися, я зараз покажу, як треба уживати ці ласощі, а вже тоді й віднімай…

Я задерла голову, висолопила язика й поклала на нього цукерку. Вона танула, а я похитувала головою і все намагалася розповісти руками, бо ж язиком не могла, яка тільки незвичайно смачна ця цукерка.

А кузен дивився мені в рот так здивовано й розгублено, що я не втрималася й засміялася. Але одразу ж взяла коробку й серйозним тоном сказала:

— Тепер вважайте, що ви навчилися, а отже, дарую вам одну цукерку.

Кямран напівжартома відштовхнув коробку*

— Не хочу, їж сама.

— За це також дякую.

Розмовляти вже не було про що. Для годиться я запитала, чи здорові родичі й, поклавши під пахву коробки, хотіла вже йти, та почула в сусідній кімнаті тихеньке шарудіння. Я насторожила, мов кішка, вуха.

Я почула, як у тій кімнаті, де зберігалися наші навчальні таблиці, малюнки й карти, спершу відчинилися двері, а потім щось із цього навчального майна впало додолу й за скляними дверима почалася якась метушня, наче десь юркнули миші.

Непомітно від кузена глянула я на двері і що ж там побачила! На матовій шибці виднілася величезна тінь якоїсь голови. Ага, Мішель. Вона, мабуть, сказала дурній сестрі, що їй потрібна якась карта, й прибігла в цю кімнату, щоб підглянути.

І тінь зникла. Та я не мала жодного сумніву, що Мішель зазирає в дірочку замка. Що ж робити? Вона вважає, що ми закохані, а отже, сподівається чогось незвичайного. Якщо я скажу кузенові на прощання: «Ну гаразд, ходи з богом і вітай усіх удома», то Мішель про все здогадається, а потім перестріне мене в коридорі, покуйовдить мій чубчик і посміхнеться, мовляв, так ти мені казки розповідала!

Я злякалася й вирішила ошукати її. Так, це зле. Але коли вже я почала цю роль, то повинна була грати далі.

Мішель, як і більшість наших школярок, турецької мови не знала. Отже, наша розмова не мала ніякого значення, треба було тільки, щоб наші голоси й жести створювали враження, ніби розмовляють двоє закоханих людей…

— Ой, стривай-но, — сказала я Кямранові,— чи внук нашої няньки вдома?

Це був хлопчик-сирота, що вже ось кілька років ріс у нас.

Спантеличений цим питанням Кямран промовив;

— Авжеж, удома… Куди б він дівся…

— Звичайно… Я знаю… А проте… хтозна… Я цього хлопчика так люблю…

Кузен посміхнувся:

— А це звідки раптом така любов… Ти ж на бідолаху ніколи й не дивилася.

Я зробила якийсь недоладний жест і промовила:

— То й що, як не дивилася. А це не означає, що я його не люблю. От іще дурниця… Навпаки, я його так люблю, що…

Слово «люблю» я промовляла, схиливши голову й притиснувши руки до грудей, наче грала роль у «Дамі з камеліями». Та це не заважало мені поглядати й на двері. Якщо Мішель і знала якихось шість турецьких слів, то троє з них обов’язково були «любити», «любов», «люблю».

Але якщо я помиляюся і Мішель може, на жаль, заглянути в словник або когось запитати. Тоді вона дізнається, який зміст ховається за словом «люблю».

А мені ж іще треба було думати не тільки про Мішель, а відповідно поводитися з Кямраном. А саме з цією другою лінією політики і я не впоралася. Мої слова й жести дуже насмішили Кямрана.

— Що це таке, Феріде, звідки у тебе такі почуття?

«Ет, звідки. Хіба зараз час про це казати!» — подумала я й так само полум’яно повела далі:

— Що вдієш… Люблю, та й годі. А ти мені пообіцяй, що приїдеш додому і подаруєш моєму хлопчику якийсь сувенір… Розумієш, сувенір на знак моєї любові.

Ой, як мені хотілося дати Кямранові якусь цяцянку для того хлопчика. Хай би Мішель побачила… Але, мов нав-вмисне, у кишені не було нічого, окрім пожмаканого паперу, якого я хотіла пожбурити на одну стару сестру, що завжди дрімала на вечірніх уроках. Та ця безвихідь наштовхнула мене на ще кращу ідею. Я вхопила Кямрана за руки, мовби хотіла його обняти, і сказала:

— Ти повинен хлопчика обняти й поцілувати за мене багато, багато разів в очі… Ти мені обіцяєш?

Я майже була в його обіймах. Наші подихи злилися в одне. Бідний кузен нічого не розумів, не знав, як сприйняти цей бурхливий вияв почуттів, і страшенно розгубився.

Роль було зіграно з успіхом. Час спадати завісі. Я відпустила Кямранові руки, не перевівши й подиху, вискочила з передпокою. Я чекала, що Мішель вибіжить в коридор і повисне мені на шию, але ніде не чулося й звуку. Я повернулася й потихеньку підійшла під двері кімнатчини. Ніякого шуму. Я не втрималася й відчинила двері. Що ж я побачила? Це був старий брат Ксав’є, іноді він приходив до нас давати уроки музики. Він зліз тремтячими ногами на лаву й шукав на шафі зошити з нотами…

А нехай йому всячина!.. Я боялася, що там Мішель, та й осоромилася перед Кямраном.

Я відчувала, що моє лице палає як від лихоманки. Замість того щоб піти до класу, я побрела в сад і підставила голову під струмінь джерельної води.

Мало того, що мене палило, я почала тремтіти. Вода текла по косах, обличчю, лилася за комір, а я стояла й думала:

«Якщо вже гра в кохання змушує людину так палати й тремтіти, то яке ж тоді справжнє кохання?»

Того року Кямран часто приходив у пансіон. Так часто, що тільки-но серед уроку відчинялися двері, як моє серце одразу починало калатати, наче це знову прийшли кликати мене в передпокій. Можна сказати, що шоколаду, печива й тістечок, які мені приносив кузен, вистачало на весь клас.

Моя однокласниця Марі Пирлантаджян, відома не тільки своєю старанністю, а й ненажерливістю, кусала своїми великими білими зубами мої цукерки й захоплено, але водночас заздрісно говорила:

— Як тільки любить тебе твій кавалер, коли приносить такі ласощі!

Та тільки ця історія почала мені вже гнітити душу. Іноді я впадала в зажуру, бо все, що приносив Кямран, було лише платою за мою мовчанку, а я видавала це дівчатам, як дещо інше… Брак совісті, чи не так? Та Кямран приходив у пансіон дуже вже часто, а чому б? Щоразу знаходив він приключку: «Тут недалечко живе мій хворий товариш, то я провідаю…» Або: «Хотів послухати музику в саду Таксім…»

Якось він сам сказав, хоч я його й не питала:

— Був у Нішанташи, провідав давнього батькового приятеля… Батько його дуже любив.

Я не витримала й накинулася:

— Як його звати? Що він робить? Де він живе?

Кузен розгубився. Так розгубився, що не зміг вигадати навіть якогось імені та адреси, лише почервонів і засміявся:

— Нащо це тобі, що за цікавість?

Тоді ж я сказала, наче це питання мало для мене якесь важливе значення:

— Гаразд, я на цьому тижні запитаю в тітки.

Кузен ще дужче спаленів і почав просити:

— Тільки не питай про це матері, вона не хоче, щоб ми бачилися.

Потайний скорпіон! Це знову він мене хоче одурити… Та я знаю твоє нутро.

Я, розгнівана, схопилася на ноги й засунула руки, які кузен намагався схопити, в кишені.

— Якщо ви гадаєте, що мене цікавлять друзі вашого батька та й вас самих, то дуже помиляєтеся! — вигукнула я зовсім недоречно й вискочила з передпокою.

З того часу, скільки він не приходив, я щоразу знаходила привід, щоб не йти на побачення. Пакунки, які він, проте, носив, я розмотувала прямо в саду або й класі і одразу ж віддавала дівчатам на пограбування, сама ж і не торкалася.

Мені все зрозуміло. Щаслива вдова мешкає десь тут неподалік. Вони домовилися нишком ще тої ночі. Кузен спочатку заходить до неї, а вже потім провідує мене.

Врешті, хай що хочуть, те й роблять зі своєю честю… Що мені. Тільки жаль мене брав, що для своїх забаганок вона використовувала мене. Як тільки я думала про це, мене палило вогнем і я кусала собі губи, тільки б не заплакати.

Звичайно, було зовсім не важко запитати вдома, де живе Неріман, але я не уявляла собі, як можна сказати вголос ім’я цієї жінки.

Якось у неділю я гостювала вдома, і хтось із гостей сказав Неджміє:

— Два дні тому я отримала від Неріман листа, вона, здається, щаслива…

Я саме хотіла вийти з кімнати, щоб викупати в басейні пуделя, але, почувши це, присіла на порозі й випустила цуцика додолу.

Розпитувати про вдову я, звичайно, не могла, але слухати хатню розмову мені не забороняв ніхто.

— Неріман дуже задоволена своїм чоловіком, — розповідала пані далі.— Якби хоч цього разу поталанило сердешній…

— Так, так, — повторила Неджміє, мов бовкнув дзвін під банями, — якби хоч цього разу поталанило сердешній…

І ви думаєте хтось іще що сказав? Довелося мені самій жартівливим тоном запитати:

— Чи ханим-ефенді знову одружилася?

— Яка ханим-ефенді?

— А що ви листа отримали. Неріман-ханим…

Замість пані відповіла Неджміє:

— Ой, а ти й не чула? Давно… Неріман вийшла заміж за інженера… Вже ось півроку живуть в Ізмірі.

— Якби хоч цього разу поталанило сердешній!.. — тепер пробурмотіла, мов молитву, вже я й, підхопивши цуцика, вилетіла надвір. Тільки до басейну я вже не йшла, а летіла садом світ за очі.

Того літа я теж подорожувала. Не так далеко й їздила, лише до Текірдага… Відомо, що коли аллах і обдарував мене чимось, то це тітками. Одна з них мешкала в містечку Текірдаг, де її чоловік вже давно був мутасарифом [14] їхню доньку Мюжгян я, здається, любила дужче, ніж будь-кого з моїх численних двоюрідних братів і сестер.

Мюжгян була негарна з лиця, але ж я не звертала уваги. Вона була старша від мене всього на три роки. Та я змалечку звикла вважати її набагато старшою. Тепер різниця в літах здавалася щороку меншою й меншою, та я ставилася до Мюжгян так само, як і змалечку, й називала її тільки абла[15].

Мюжгян — це була моя повна протилежність. Наскільки я вважалася пустотливою бешкетницею, настільки вона була статечною. Треба додати, що Мюжгян була ще й деспотична. Тільки вона могла примусити мене зробити те, чого їй заманулося б. Навіть якщо ці забаганки ображали мене і я вперто не хотіла зважати на них. Так, урешті-решт я корилася. Чому? Хіба я знаю. Либонь, тому що коли любиш, то стаєш бранцем.

Мюжгян разом з матір’ю раз на два-три роки приїжджала в Стамбул та й гостювала у нас або в інших тіток по кілька тижнів.

А того літа тітка Айше прислала мені з Текірдага мало не офіційне запрошення. Вона писала сестрі: «На Вас я й не сподіваюся, а ось Феріде чекаємо на канікули обов’язково, хоча б на два місяці. Адже я теж тітка. Якщо Феріде не приїде, то твій зять, я і Мюжгян дуже образимося».

Текірдаг здавався тітоньці Бесіме та Неджміє мало не краєм світу. Вони мружилися, наче дивилися на далекі зорі, й казали: «Та як так можна? Та це ж хтозна й яке?»

— З вашого дозволу, я маю намір довести, що немає нічого неможливого, — сказала я, насмішкувато схилившись перед ними в поклоні.

Дівчата з нашого пансіону не раз їздили влітку кудись із своїми родинами, а потім стільки хвалилися по поверненні. А тепер і мені випала нагода поїхати.

А було б добре, якби я до торішньої історійки про флірт та додала ще й розповідь про мандрівку. Як мені хотілося взяти в руки сумку й самій, незалежно, стати на пароплав, мов ті американські дівчата, що в романах. Але тільки на це м, оє бажання зчинили лемент і ніяк не погоджувалися відпустити мене без старших. До того ж вони образили мою гідність різними неприємними настановами: «У темряві не звішуйся з палуби та не впади в воду… Ні з ким не розмовляй… Не бігай, мов причинна, по трапах…» Наче на старому, завбільшки з шкарбун, текірдазькому пароплавчику були стометрові трапи, як у трансатлантичних кораблів…

Два роки не бачилися ми з Мюжгян. Вона так виросла, що мала вигляд справжньої ханим. Спершу я навіть обізватися не наважилася, але трохи пізніше ми вже знову стали приятельками.

У тітки Айше та в Мюжгян було безліч знайомих. Отож ходила в гості й я, то на вілли, то в розкішні сади. Мене весь час попереджували, щоб я своїм вітрогонст-вом не заробила натяків на сором, бо вже ж таки й виросла. Отож довелося мені стежити за своїми рухами. А як це скидалося на ті забавки, коли граються з ляльками в гостей, — промовляти компліменти незнайомим жінкам, статечно й делікатно відповідати на питання…

Та разом з тим перебування серед дорослих не могло не пригладити бодай трохи мій самовпевнений норов.

Все це мене справді розважало, але ще більше я любила лишатися вкупі з Мюжгян.

Наш дім стояв край стрімкого урвища, що де-не-де скидалося на прямовисну стіну, і коли я починала там лазити, Мюжгян спершу кидалася стримувати мене, але потім звикла. Ми годинами вилежувалися на піску, жбурляли понад водою камінчики або мандрували далеко-далеко узбережжям.

Море якраз було тихе й дуже гарне, тільки якесь невеселе. Іноді кілька годин на ньому не видно було навіть вітрильця або хоч тонесенького струмочка диму. А вже надвечір гладеньке плесо наче розливалося й ширшало, і ця безмежна гладінь доводила людину до хворобливого стану. Дякувати аллаху, я передчувала це й тепер намагалася змусити довколишні скелі відгукуватися на мій регіт.

Якось ми вирішили дістатися мису, що виднівся попереду. За планом ми повинні були перейти скелі, що утворювали цей мис, а вже там лежала затока, але, як на лихо, ми самі пересвідчилися, що сушею туди не прибитися. Отож не було іншої ради, як роззутися. Я, звичайно, тільки раділа, але що нам робити з такою, бачите, дорослою панною Мюжгян?

Я знала, що марно й умовляти її, щоб скинула вона панчохи, а тому запропонувала таке:

— Ходи, Мюжгян, я тебе на спині перенесу.

— Дурне дитя, — одмовила сестра, — як ти перенесеш дорослу людину?

Бідна Мюжгян гадала, що коли вона трохи там більша за мене, то мені забракне сили її перенести. Нищечком підступила я до неї й, підхопивши на себе, понесла у воду.

— Ще й як перенесу, ось побачиш. Нумо ж, ну!

Мюжгян спершу подумала, що я тільки хочу спробувати.

— От дурне! Ну як ти мене понесеш? Пусти! — сміялася вона.

Та ось, побачивши, що я вже бреду водою, переполошилася й запручалася.

— Абла, — сказала я, — ти мов пір’їнка, та коли пручатимешся, ми обоє впадемо в воду. Ото буде! А лежатимеш спокійно, то й боятися не треба буде.

Мюжгян зблідла. Учепірившись руками мені в коси, вона боялася поворухнутися або промовити бодай одне слово, наче я від того втратила б рівновагу.

Там, де ми йшли, було зовсім мілко, але бідна абла й очі заплющила, наче під нами було провалля.

Аж ось і мис. Але що ж ми там побачили? На березі біля човна обідали трбє рибалок і дивилися на нас.

Мюжгян злякалася ще дужче, стиснувши мою руку до болю.

— Феріде, що ж ти наробила, — зашепотіла вона. — Як нам тепер бути?

— Таж рибалки людей не їдять, — засміялася я.

А насправді було не до сміху, особливо мені. З голими до колін ногами й панчохами в руках я ніяк не була готова до зустрічі з людьми.

Мюжгян уже ладна була пуститися своїми дрібними ноженятами, мов павучок од віника. Та я вирішила, що це ще більший сором, і почала з рибалками, мов нічого й не сталося, розмовляти. Запитала, чому сьогодні вода залила берег, потім — де й коли краще ловити рибу. Питання такі, що тільки б не мовчати.

Двоє з рибалок були парубки, літ по двадцять, а може, трошки більше, третій же був старий.

Парубкам стало, мабуть, ніяково, отож відповідав дід. Але йому теж було не по собі, як, врешті, й мені самій, і він запитав, хто я.

Я, трохи розгубившись, відповіла:

— Маріка [16]… Приїхала із Стамбула до дядька в гості. Мій дядько — купець.

Після цього я відійшла від них, а Мюжгян, наздогнавши мене, вчепірилася за руку й чимдуж потягла мене звідтіля.

— А бий тебе сила божа! — сварилася вона. — Нащо ти сказала таке?

— А що… Тітки мені тільки про те й торочили, щоб не молола язиком та стримувалася, бо там, мовляв, усі тільки плітками й живуть. Не вистачало мені, щоб рибалки сказали: «Оце мусульманка, не те що обличчя виставила, а й коліна!»

Словом, боягузка Мюжгян з нічого зробила хтозна-що.

Вечорами Мюжгян і я любили походити попідруки, та одного разу я помітила, що довкола нас виграє на конику молодий офіцер — кіннотник. Може, він навчає свого коня, але ж поле, місця й там вистачить, невже ж треба гарцювати конче тут? Од’їде та й знову їде, і так позирає, і так зацікавлено, що, здається, ось-ось зупинить коня й заговорить.

Та коли одного дня він знову прогарцював на своєму баскому, а ми повтікали під стіну за дерева, я нишком посміхнулася й кашлянула:

— Усе зрозуміло!

Мюжгян глянула на мене й запитала:

— Що ти хочеш цим сказати, Феріде!

— А те я хочу сказати, абла, що ми вже не діти… Ви так гарно фліртуєте з паном офіцером.

Мюжгян почала сміятися.

— Це я?.. Ти просто дурне дитя.

— А хіба що, як ви дозволите собі порозмовляти з ним.

— Ти думаєш, офіцер на конику гарцює через мене?

— Але треба бути дурною, щоб цього не бачити.

Мюжгян знов усміхнулася. Тільки на цей раз той усміх був якийсь сумний-сумний. Потім вона зітхнула й промовила:

Моя ти дівчинко, я не та, за ким увиваються… Він гарцює ради тебе.

— Що ти, абла?

Я аж очі витріщила.

— Так, ради тебе. Я бачила його й до твого приїзду, але тоді він проїжджав, не відрізняючи мене від цих дерев. І ніколи не повертався…

По вечері ми знову вийшли на вулицю й мовчки побрели до моря.

— Чому ти сумна, Феріде, навіть твого голосу не чути, — сказала Мюжгян.

Я ще трохи помовчала й нарешті відповіла:

— Мені сумно, що ти вдень сказала таку дурницю— Я ніяк не можу того забути.

— А що я таке сказала, — розгубилася Мюжгян.

— Хіба ж не ти сказала: «Я не та, за ким увиваються?»

Мюжгян тихенько засміялася:

— Гаразд, але тобі що з того?

На очах у мене забриніли сльози, я вхопила сестру за руки й промовила:

— Абла, хіба ж ти негарна?

Мюжгян знову засміялася й легенько щипнула мене за щоку:

— Я не потвора, але й не красуня… Погодьмося на тому, що я середня, та й годі нам сперечатися… Але ось ти — що більше підростаєш, то все стаєш така вродлива, аж страшно!

Я поклала руки Мюжгян на плечі й потерлася носом об її носа, наче поцілувала.

— Скажімо і про мене, що я середня, та й усе.

Ми стали на краю провалля. Я брала камінці й жбурляла їх у море. Мюжгян ухопилася й собі, не знаю тільки, як вона їх кидала, у неї, бідної, були такі слабкі рученята.

Мій камінець спочатку зникав у повітрі, а потім падав { розбивав зоряну воду на безліч світлячків. її ж камінчики ледь сягали провалля, щоб ударитися об рінь, від чого долинав якийсь смішний звук, або ж плюхалися в пісок. Це нас дуже тішило. Вкутане місячним серпанком морське плесо повинно було, звичайно, надихати молодих дівчат на вищі почуття, але що вдієш.

Та ось Мюжгян стомилася й сіла на уламок скелі, я ж присіла біля її ніг на землі.

Абла все розпитувала мене про моїх подружок по школі. Я почала розповідати їй про Мішель, а потім Якось так вийшло, що перекинулася й на історію мого Вигаданого кохання.

Що штовхнуло мене на це освідчення сестрі? Потреба поговорити… Не знаю. Кілька разів я відчувала, що плету нісенітницю, й намагалася змовкнути, та от не виходило. І ось я добалакалася до того, що розповіла, як одурила дівчат моїми баєчками про сон рябої кобили. Але якщо тоді мене й брав сум, то цього вимагала роль; чому ж тепер мене полонило те саме почуття, адже не було на це жодної потреби?

Мій голос поволі тихнув, очі були — наче в тумані. Я намагалася не дивитися на сестру, лише перебирала пучками гудзики на її сукні, м’яла поділ або ж клала голову їй на коліна й довго дивилася в безмежну далеч моря…

Спочатку я хотіла приховати, хто герой тих казок, але все-таки це вихопилось у мене.

Мюжгян слухала мене мовчки, тільки гладила рукою по голові.

— Звичайно, обдурювати подружок, видаючи їм вигадки за правду, дуже соромно, — закінчила я свою розповідь.

Але як вам сподобається її відповідь?

— Біднесенька моя Феріде. Ти й справді любиш Кям-рана.

Я з криком схопилася на неї, й, поваливши Мюжгян на суху траву, почала її щодуху трясти:

— Що ти сказала, га£ ІДо ти сказала?! Я — того жовтого, потайного скорпіона!..

Мюжгян вже ледь намагалася боронитися. Врешті спромоглася на подих, благально прошепотіла:

— Ой годі… Сукню порвеш… Люди ж ходять… не дай бог, побачать…

— Забери свої слова назад…

:— Заберу… Що хочеш зроблю, тільки пусти…

— Тільки не заради того, щоб мене здихатися, а з переконань.

— Звичайно, не для того… щоб здихатися… а з переконань… — Мюжгян устала й обтрусилася.

— Феріде, ти справді божевільна, — засміялася вона.

Я ж сиділа так само долі й тремтіла.

— Бійся бога, абла… Як ти можеш пускати на мене таку славу. Я ще дитина.

І я не втрималася й заплакала гірко-гірко.

Уночі в мене почалася гарячка. Я ніяк не могла заснути. Металася в ліжку, мов велика рибина в сітці, й марила.

Слава богу, хоч ночі були малі. Мюжгян до світанку не залишала мене саму. Мені здавалося, що змінилося моє єство. Я була гидка самій собі й відчувала якийсь непоборний страх. Мов вередливе дитя, обіймала я раз по раз Мюжгян і пхикала: «Нащо ти так сказала, абла?»

А та, либонь, боялася нового нападу й через те не казала нічого, лише гладила мене по голові, поклавши її собі на коліна. Мюжгян хотіла мене приспати. Та над ранок ще дужче розгнівалася й сама кинулася в наступ, та ще яким тоном:

— Ти дурна! Хіба любити сором? Що, біда зчиниться через це?.. Навіть, як усе буде гаразд, ви одружитеся, та й по тому… Спи… Бо я не люблю такого.

І я від такого натиску зовсім принишкла. Власне, мені забракло снаги. Я, мов та коза з казки, що цілу ніч билася з вовком, теж здалася тільки вранці.

Я вже була на хвилях сну, коли до мене долинув солодкий голос Мюжгян:

— Ти йому теж, мабуть, не байдужа.

Але я вже не мала сили, щоб обуритися, й заснула.

Наступного дня нас запросили в гості до одного з місцевих багачів. Здається, я ще ніколи в житті так не веселилася та не дуріла, як того дня. Я покинула тітку й Мюжгян біля басейну, щоб вони там досхочу набалакалися з дорослими, а сама, очоливши дітлахів, гасала з ними і сушею, й водою. Я не спинилася навіть перед неосідланим конем, хоча укоськати його мені й не вдавалося.

Тітка й Мюжгян, ловлячи мій погляд, робили й головою, й руками різні знаки, відомо якого змісту. Я чудово розуміла їх, але прикидалася, наче нічого не розуміла, й знову зникала між деревами.

Звичайно, соромно й непристойно гасати розпатланій п’ятнадцятирічній дівчині босоніж, мов кобила, як делікатно кажуть мої тітки. Я й сама це добре знала, та тільки ніяк не могла пояснити цього самій собі.

А коли Мюжгян на якийсь час лишилася сама, я вхопила її за руку й крикнула:

— Що ти дізнаєшся серед цих манірних, мов вірменська наречена, панночок? Ходи краще до нас…

На це абла розгнівалася:

— А ти дала мені тієї ночі хоч на хвильку спочити? Феріде, ти й справді якесь дивовижне створіння! Згадай, що було з тобою вночі? Ти й двох годин не спала, а вдосвіта вже була на ногах. Невже ж ти не відчуваєш утоми? Свіже лице, очі горять!.. А глянь на мене!

Бідна Мюжгян таки була гідна жалю. Зморене обличчя було жовте, мов свічка, біліли тільки очі.

— А я не пам’ятаю, що було вночі,— сказала я й знову побігла.

Звечоріло, а нашого візника все ще не було, і ми пішли пішки. Звичайно, так краще, додому було зовсім недалеко. Тітка з двома сусідками її віку ішла десь позаду. А ми з Мюжгян, котра нарешті вирішила трошки підбадьоритися, хутко подалися вперед. Край дороги росли сади, оточені тинами та напіврозваленими стінами на хатчинах. А по другий бік лежало безмежне море, без вітрил і туману, схоже на безнадію.

В сади прийшла дочасна осінь. Пожухло на тинах та на стінах в’юнке зілля. Де-не-де траплялися прибиті пилюкою польові квіти. А на дорогу падала разом з першим жовтим листям тінь миршавих грабів і лягала в куряву.

І тільки червоніла ще з глибини старих садів кущувата ожина, а вже її аллах тільки на те й послав нам, щоб було що дзьобати чаликушу.

І тому я одвертаюся від безнадійного моря, хапаю Мюжгян за руку й тягну прямо до кущів ожини.

Тітка з сусідками вже поруч, та поки вони тупцятимуть, мов черепахи, до повороту, ми ще тридцять раз упораємося.

Але Мюжгян, не те що нетерплячу мене, а й кого завгодно роздратує. Ми й так ледве тупцяємо полем, а в неї то підбори підламуються, то вона боїться поколоти стернею ногу або стане перед канавкою й вагається — боїться переплигнути.

А тут ще й мопс якийсь заповзявся гавкати на нас. Він там такий, що й в сумку влізе, а Мюжгян уже ось-ось кричатиме, щоб рятували. А до всього вона ще боїться їсти ожину.

— Захворієш, зіпсуєш шлунок! — кричить вона й хоче вирвати у мене з рук ягоди.

Отже, ми мало-похмалу сваримося, а ожина чавиться, липне до лиця й крапає на мою білу матроску, прикрашену на широкому комірі двома сріблястими якорями.

Я гадала, що ми впораємося з ожиною, поки тітка з сусідками дійде до схилу. Але вона вже там, а ми з Мюжгян все ще сваримося.

Тітка, мабуть, турбується й тому не завертає донизу, а все поглядає на нас. Там ще й якийсь чоловік.

— Цікаво, хто це? — питає Мюжгян.

— Хто б там був, — кажу, — перехожий якийсь або селянин.

— Мабуть, ні…

Як направду, то я й сама так думала.

Вже звечоріло, на дорогу падали тіні високих дерев і через те було важко упізнати того, хто стояв із жінками.

Та невдовзі він сам одійшов від них і помахав нам рукою. А потім вирушив нам назустріч.

Ми розгубилися.

— Дуже дивно, — сказала Мюжгян. — Мабуть, хтось із наших знайомих. — Але одразу ж додала схвильовано: — Ой Феріде, це, здається, Кямран…

— Не може бути. Що йому тут робити.

— Далебі ж, він!

Мюжган побігла назустріч, а я, навпаки, пішла ще повільніше, відчуваючи, як тремтять ноги й перехоплює подих.

Край дороги я зупинилася. Поставила ногу на камінь й почала повільно розшнуровувати та зашнуровувати черевики.

А коли ми стояли вже одне проти одного, я поглядала на нього спокійно й навіть трохи насмішкувато.

— Дуже дивно, — промовила я, — що ви тут… Як це ви наважилися вирушити в таку далеку дорогу!

Він не сказав нічого, лише стояв, мов перед кимось чужим, і боязко дивився мені в очі. Потім подав руку.

Я швидко сховала свою за спину.

— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?

— Вони цілують тебе, Феріде.

— Мерсі.

— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.

— Від сонця…

— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.

Я не втрималася:

— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.

Ми засміялися й пішли.

За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.

А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.

— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…

Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»

А він веде далі:

— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.

Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.

Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.

А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:

— Тут не всі, здається, вітають гостя.

Я засміялася й знизала плечима:

— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.

Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я

знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.

А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.

— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!

— Я справді спала, — зиркнула я на неї.

Та врешті ми не втрималися й зареготали.

Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:

— А що, справдилася моя здогадка.

Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.

Вона погасила лампу й лягла.

Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.

— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.

— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.

І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;

— Ти своїм розумом надумала щось божевільне… Я розумію… Але якщо ти хоч щось йому скажеш, я схоплю тебе й кинуся разом з тобою в море…

— Гаразд… гаразд… — мимрила Мюжгян. — Що тобі треба?

І вона знову поринула в сон, хоч я її все ще трясла.

Приїхав Кямран, і в мене зіпсувався настрій. Я відчувала гнів, страх і огиду. І це почуття що не день, то все дужчало. Варто було лишитися нам удвох, як я починала говорити з ним украй нечемно й намагалася якомога швидше утекти.

Ще добре, що Азіз-бей майже не відпускав гостя. Весь час запрошував він гостей додому й знайомив їх з Кям-раном або ж возив його кудись далеко на прогулянку чи до котрогось місцевого багача в гості.

А якось уранці кузен стрівся мені на сходах. Він, здається, лаштувався їхати в гості. А тепер заступив мені дорогу й, озирнувшись на всі боки, чи ніхто не дивиться, сказав:

— Я помру, Феріде, через таку гостинність.

Я прикинула, що проскочити мені між ним і бильцем не вдасться. Отож змушена буду тернутися об нього.

— А хіба вам погано? Ви й так щодня на гульках.

Дивно було дивитися на те, як безнадійно він посміхнувся, звівши очі до стелі.

— «Гість гостя не зносить», але є й таке: гість гостя перед господарем оббріхує. Дивися, бо й я таке зроблю…

Кямран чомусь погнівався моїм словам: «Гість гостя не зносить» — і тепер щодня дорікав мені.

— Гаразд, — сказала я, — але ж на що ви скаржитеся. Щодня вам показують мальовничі краєвиди, знайомлять з новими людьми.

Він аж скривився:

— Яка мені втіха від тих людей?

— А де ж нашим бідним родичам взяти таких, щоб вас веселили? — не втрималася я.

Кямран зрозумів, кого я мала на увазі. Він схвильовано кинувся до мене з руками:

— Феріде?..

Але ті руки лишилися ні з чим. Я хутко проскочила між кузеном і бильцем й, перестрибуючи по дві сходинки, кинулася в сад, щось наспівуючи.

Нарешті одного дня Мюжгян все-таки зрадила.

Якось ми прогулювалися коло урвища край моря. Осіннє повітря було невимовно чисте, вночі йшов дощ. Шмат хмарини, схожої на туман, заступив сонце, і морське плесо зарябіло хвилястим поблимуванням.

Далеко виднілося кілька нерухомих, мов тінь, човнів.

Раптом я побачила, що дорогою йде Кямран. Либонь, не поїхав сьогодні нікуди.

Мюжгян сиділа на величезному пні й дивилася на море, отже, кузена не помітила. Я теж прикинулася, ніби не помічаю його, й повернулася до моря. Я не бачила Кямрана, не чула його кроків, але відчувала, що він іде прямо сюди, і мені стало моторошно.

— Чому ти замовкла, — обізвалася раптом Мюжгян.

Вона озирнулася й побачила Кямрана. Той був уже

зовсім близько. І не було жодної можливості уникнути цієї ранкової зустрічі.

— Ви й сьогодні не забули парасольки? — жартома запитав Кямран.

— Бо дощ може бути й сьогодні теж… — засміялася абла.

Кямран перевів розмову на те, що йому така погода до вподоби, — тиха й нерішуча, як її характер.

А Мюжгян, що розважалася була розкриванням парасольки, заперечила йому.

— Ні,— сказала вона, — така погода приємна, але наводить на людину сум. Та й у цю пору всі дні такі. А вже зима… Ви навіть не уявляєте, яка вона тут нестерпна… А батько звик, і його лякає вже сама тільки думка, що довелося б деінде їхати.

— Але ж не гудьте ці краї. Хто знає, може, ви ще одружитеся з якимось тутешнім багатирем, — пожартував Кямран.

— Не доведи господи, — аж головою похитала Мюжгян. Мабуть, сприйняла ці слова без жарту.

Раптом неподалік пройшов босий рибалка. Це був той самий дід, якому я назвалася Марікою. На голові в нього червонів той самий завій, що й минулого разу.

— Давно тебе не видно щось, Маріко! — гукнув він мені.

— Та ось готуюся поїхати якось з вами рибу ловити, — одказала я старому.

Та так розмовляючи і пішла з ним уздовж берега.

А коли повернулася, Мюжгян саме розповідала кузенові про ту Маріку. Закінчивши ж, ухопила мене за руку й вигукнула:

— Краще вже не мене, а Феріде залишимо в Текірда-зі? їй поталанило, сватається тут син одного рибалки, усі його називають їса-капітан. Не дивуйте, що рибалка. Там такий багатирі

Кямран посміхнувся.

— Хай навіть мільйонер, але ми не настільки демократи, чи не так, Феріде? Я — кузен і протестую.

Мюжгян, завжди стриману й таку розумну, сьогодні наче нечистий підштрикував. Уявляєте, що відповіла вона Кямранові?

— Але ж це ще не всі кавалери, — сказала вона. — Феріде судилася блискуча доля. Наприклад, один красний, мов ясне сонце, офіцер-кіннотник. Щовечора під’їжджає він до нашого будинку і гарцює на коні не тільки з великим хистом, а й небезпекою, а все щоб сподобатися Феріде. -

Кямран аж зареготався. Але в тому реготі було щось не схоже на звичайний сміх, бо чувся якийсь надлам.

— Цього разу я не перечитиму. її право вибирати, кого захоче, — промовив він.

Я нишком посварилася на Мюжгян, мовляв, я тобі покажу! А потім сказала:

— Це вже занадто. Та ще ж і знаєш, що я не люблю таких балачок.

Мюжгян стала позад Кямрана й підморгнула мені.

— Так, удвох ми такого не балакаємо…

— Брехуха! Набалакуєш на мене!

Кямран тепер аж напосівся на неї:

— Мюжгян, ти повинна розповісти мені геть усе. Адже я не чужий.

Я розгнівалася й тупнула ногою:

— Ясно все! З вами не можна розмовляти, не посварившись. З богом!

І я, розхвильована, подалася до моря.

Я йшла, але якесь чуття промовляло до мене, що почата розмова ще не урвалася. Я стала край урвища й почала сердито жбурляти в море каміння. А нахиляючись, щоразу позирала назад. І те, що я бачила, аж ніяк не могло мене заспокоїти. Мюжгян, здається, ладна була й далі мене зраджувати, а я не знала, як її зупинити.

Спершу вони говорили сміючись, потім серйозно. Мюжгян почала малювати щось парасолькою на піску, наче їй бракувало слів, а кузен стояв рівний мов статуя. А потім я побачила, що вони повернулися в мій бік і, ще гірше, вже йшли до мене.

Я кинулася аж на край урвища й стрімголов скотилася в найкрутішому місці донизу, у пісок. Мені й зараз дивно, як це я того дня котилася й не те що десь там трохи, а не розбилася зовсім.

Та на жаль, я не порятувалася від них моєю шаленою втечею, бо невдовзі уздріла, як вони теж сходили сюди, тільки в іншому місці й обережно.

Звичайно, якби я кинулася навтікача, ці пещені особи й верхи не догнали б мене. Але коли я втечу, то ще подумають, що я про все здогадалася або принаймні маю підозру. Через те я тільки швидше пішла й зупинилася хіба тільки тому, щоб жбурнути камінь. А так я була начебто спокійна. Я йшла з надією, що мене врятує затока— адже вони побояться брести водою. Та, мов на зло, вранці вода відпливла й поміж скелями лежала суха-сухесенька стежка.

Та вже був готовий інший план. Треба було пройти ще трохи берегом, а потім вузенькою стежиною пролізти знову на кручу, куди навіть кози ледве діставалися. Тоді мої переслідувачі й сліду мого не побачать, а отже, змушені будуть відмовитися від пошуків.

Тільки-но я стала по той бік затоки, як побачила цілу комедію, скоріше б, трагедію, від Зого з моєї голови вилетіли всі попередні турботи. Старий рибалка, котрий ще недавно проходив повз нас, тепер бігав з веслом за чорним псом. Бідний приблуда з повискуванням не знав, як утекти. Рибалка ж ледь доганяв його, — та так і бив веслом куди попало.

Я подумала, що собака скажений, і зупинилася. Та незабаром зрозуміла, що сказився дід, бо довів себе криком вже до самозабуття.

Я все-таки не наважувалася підійти ближче й крикнула віддалік:

— Що таке, нащо ти б’єш бідолаху!

Дід, весь засапавшись, на мить зробив собі перерву. Обіпершись об весло, він плаксивим голосом сказав:

— Що таке?.. Він мені, проклятий, смолу перекинув, на цілих тридцять курушів! Та ти не бійся, я його до тебе не підпущу.

Гнів діда можна було зрозуміти. Старий повісив на вогонь бляшанку із смолою, а пес перекинув. Так, страшний вчинок! Але ж не настільки, щоб убити бідну тварину веслом.

Пес сховався в щілині між скелею, на його розсуд це було надійне місце. Він тільки тихо повискував, хоч йому краще було б тепер подумати, як порятуватися та вилізти з цієї схованки й тікати, не чекаючи, поки ворог надійде вдруге. Справді, краще йому було б утікати вздовж берега або побігти нагору тією стежкою, що й я.

Якби я мала час, то щось би зробила для порятунку собаки. Але я мала тільки клопіт, мені самій треба було втікати, мов песику. Мюжгян з кузеном ось-ось мали стати по цей бік затоки.

Хутко кинулася я берегом до кручі й почала дертися вгору, але, як направду, мені зовсім не хотілося утікати. Я раз по раз зупинялася й дивилася вниз.

А трагедія собаки очевидно зацікавила й Мюжгян та Кямрана. Вони схвильовано говорили біля перевернутої бляшанки зі смолою. Потім я побачила, як Кямран дістав з кишені гаманець і дав дідові грошей. Та ще дивніше — втішений рибалка жбурнув весло додолу й, повернувшись до мене, замахав мені руками.

Собака врятований… Незважаючи на поклики, я пішла додому. Я ніяк не могла забути того, що зробила Мюжгян. Мене почало палити. Час від часу я стискала долоні, аж нігті було знати, й промовляла: «Осоромила… Але я поквитаюся з тобою, Мюжгян…»

Я бігла так хутко, що, мабуть, за годину була б у Стамбулі. Біля воріт стрівся мені дядько Азіз.

— Чому це ти червона як буряк? — вигукнув він. — Чи, може, хтось женеться за тобою?

— З чого це ви взяли, — засміялася я нервово й метнулася в сад, звідкіля долинав дитячий галас.

У саду під величезним грабом була зроблена гойдалка. Вряди-годи я збирала сюди дітей, і сад скидався тоді на ярмарковий майдан. Сьогодні ж мої маленькі друзі позбігалися сюди й без моїх запросин. Велике й мале, усією юрмою оточили вони гойдалку.

Як до речі!.. Тепер не треба мені тікати й зачинятися в хаті. А вже відомо, що Мюжгян з кузеном найперше побіжать під двері моєї кімнати й зчинять там переполох. А я зможу сховатися в дитячому гурті або зчиню таку божевільну біганину, що Мюжгян з кузеном до мене не дістануться.

А мої малі друзі тим часом почали сварку, кому першому гойдатися. Довелося руками розділити їх на два ряди.

— Отак і стійте, а я вас по черзі гойдатиму.

Я стала на гойдалку, поставила перед себе якесь маля й почала розгойдуватися.

Та вони не забарилися. Прибігли й стали серед дітей. Мюжгян важко дихала й час від часу хапалася за серце. Либонь, кузен її занадто підганяв.

«Так тобі й треба», — подумала я й стала розгойдуватися ще дужче.

Але діти, що вже стояли на черзі, завередували:

— Годі йому… Тепер нас… Нас уже!..

Та я не зважала, а ще дужче поривалася вгору, туди, де над моєю головою шелестів ряснолист граба.

Це зовсім роздратувало малят. Вони нетерпляче переступали межу, яку я провела по землі, й кидалися до гойдалки, а Мюжгян з кузеном одтягали їх назад — боялися, що я порозбиваю дітям голови.

Але сталося ще гірше — хлоп’я, котре стояло в мене під ногами, так розревлося, що я злякалася, щоб воно не випустило з рук вервечки та не впало, і мимохіть зупинилася. «А якщо ти боїшся, коли швидко гойдають, то чому лізеш на гойдалку. Тоді краще гойдатися дома в колисці з немовлятами разом!» Ці слова я кричала малому, але тільки задля того, щоб Кямран не мав змоги обізватися до мене. Слава богу, діти допомогли мені й своїм галасом, через що сад вже скидався на пекло.

— І мене, Феріде-абла. Мене… мене… мене…

— Ні, не візьму нікого, ви всі боїтеся.

— Не боїмося, Феріде-абла, не боїмося… Не боїмося ж…

В цей час тітка гукнула з вікна:

— Феріде, та погойдай їх усіх, серце!

Я повернулася до вікна й почала довгу промову.

— Тітонько, вам легко казати, а не дай боже, котре впаде та розіб’ється, то кого ж тоді звинуватите…

— То не треба, дочко, так гойдати, щоб падали, — сказала тітка. — Гойдай помаленьку.

— І не кажіть таке, наче ви мене не знаєте. Сорок років вам звісно, яка Чаликушу, Хіба на мене можна покластися? Я починаю помаленьку, а коли розгойдаюся,

то мене ніби нечистий підштовхує: «Ну ж бо, ну ж бо ще… Гайда! Гайда!» Хіба можна, — кажу я йому, — коло мене діти…» А він: «Ще трохи… Ну трохи… Нічого не буде… Гайда! Гайда!» Гілля й листя граба й собі підхоплюють: «Гайда! Гайда, Феріде!» Подумайте, як може стриматися бідна Феріде, коли тут така спокуса!

Та мені враз забракло слів. А я ж відчувала, що за мною вже стоїть кузен, і він почне говорити, тільки-но я вмовкну, у цьому не було сумніву. Що робити? Як утекти, щоб не стати з ним віч-на-віч.

За мій поділ вхопилися чиїсь малі рученята. Це був семирічний карапузик, найменший серед моїх малих гостей. Я підхопила хлоп’я на руки й підкинула вгору:

— Ось так… А гойдатися не будемо, ти вже не гнівайся… Адже так можна розбити до крові оці пухкі щічки.

Хтось стає позаду малого. Це Кямран. Ледве я поставлю хлоп’я на землю, як ми опинимося віч-на-віч, у цьому теж немає сумніву. Порятуватися ніяк. Та втікати я не буду, моя гордість мені над усе. І тому я ставлю малого на землю й дивлюся Кямранові прямо в очі.

— Іди, крихітко, до свого племінника. Кямран-ага-бей ніжний і лагідний, мов дівчина. Він тебе не трястиме, а колихатиме помаленьку, ще й колискової заспіває, мов нянька. Тільки й ти не рухайся, бо ніжнесенькі рученята братуся Кямрана не витримають і ви обоє попадаєте.

Я зухвало й глумливо посміхалася йому в очі — чекала, коли він, не витримавши, схилить голову. Та кузен дивився на мене таким самим поглядом, наче хотів сказати: «Даремно силкуєшся, я все знаю».

І тут я зрозуміла, що програла партію. Схиливши голову, я дістала хусточку й заходилася витирати брудні руки.

— Натішилася, пустунко? — мовив він. — А тепер погойдаймося разом, побачимо…

Він хутко скинув піджак і жбурнув його Мюжгян.

— Благаю тебе, Кямране, — почувся знову тітчин голос, — не заводь з нею дитячих пустощів. То ж нечистий дух, вона тебб покалічить!

Дітлахи відчули, що зараз буде щось веселе, й відступили. Біля гойдалки ми лишилися самі:

— Ну, чого ж ти чекаєш, Феріде, може, боїшся?

— З чого це ти взяв, — відказала я й скочила на гойдалку. Тільки цього разу глянути йому в очі я не наважилася.

Зарипіло мотуззя, гойдалка поволі сколихнулася.

Я вирішила бути передбачливою, бо знала, що змагання буде нелегке. Отож, розгойдуючись, я тільки ледь-ледь підгинала коліна, щоб зберегти силу надалі.

А швидкість все наростала, від чого листя на грабові тремтіло все дужче й дужче.

Ми мовчали, стиснувши зуби, наче вже одне якесь слово могло відняти у нас снагу.

Я помалу почала п’яніти, заверетенилося в голові.

На мить голова Кямрана сховалася в грабовому листі, довгий чуб розсипався по чолу.

— Ви ще не надумали каятися? — запитала я насмішкувато.

— А то ми ще побачимо, хто каятиметься! — відповів кузен.

Його зелені очі поблимували з-під довгого чуба, від чого в мені прокинулася якась дивна ненависть і схильність до деспотичної помсти. Що було сили підштовхнула я гойдалку, це була вже шалена швидкість. Тепер моя коса і його чуб щоразу зникали в листі й дивно перепліталися. Мов крізь сон, почула я тітчин крик: «Годі, годі».

— Годі, Феріде? — підхопив він.

— Це вас треба запитати, — відповіла я.

— Мене, ні! Мюжгян сказала мені таке, що я тепер ніколи не стомлюся.

Мої коліна стали безвольні, і я злякалася, що випущу вервечку з рук.

— Я й не сподівався. Але приїхав сюди тільки ради тебе.

Я вже й не рухалася, але гойдалка літала так само шалено. Я обняла мотуззя й звела руки докупи.

— Злазьмо вже… Я впаду, — благала я.

Але Кямран не вірив, що я можу впасти.

— Ні, Феріде, — сказав він, — або ми разом упадемо й помремо, або я почую з твоїх вуст згоду на заручини.

його губи торкалися моїх кіс, моїх очей. Затремтіли коліна. Я не розводила руки, але вони самі попливли по мотузці донизу.

І я б упала, якби він не підхопив мене, тільки утримати мене було не під силу і йому. Вервечки скрутилися, і ми, утративши рівновагу, — полетіли вниз.

Розплющивши очі, я побачила себе в тітки на руках. Вона прикладала мені до чола мокру хустку й питала:

— Тобі болить, доню?

— Ні…— звела я голову.

— А чому ж ти плачеш?

— Хіба я плачу?

— На очах у тебе сльози.

Я притиснулася до тітчиних грудей і сказала:

— Мабуть, я заплакала ще перед тим, як упала.

За три дні ми поверталися до Стамбула. До нас приєдналися й Мюжгян з тіткою Айше. А тітка Бесіме, дізнавшись про це з синового листа, прибігла разом з Нед-. жміє зустрічати нас аж у Галата.

В перші тижні після заручин я уникала всіх і перш за все Кямрана. А він тільки про те й думав, щоб погуляти зі мною наодинці та порозмовляти. Мабуть, він мав на це право, все-таки наречений. Але що робити, коли я була найдурніша й найдикіша наречена на всьому світі. Варто було мені побачити, що Кямран іде в мій бік, як я кидалася навтікача, мов наполохана сарна, та так, що й стрілою не доженеш.

Через Мюжгян Кямранові було передано ультиматум: не розмовляти зі мною як з нареченою, інакше я не визнаю заручин.

Але Мюжгян не відставала від мене, а так само як і в Текірдазі, випитувала в ліжку:

— Ну чому ти, Феріде, так робиш? Це ж божевілля якесь. Ти його любищ до смерті, я знаю. А це, ж ваш найкращий час… Хто знає, які любі слова хотів би він тобі сказати…

Іноді ж вона не обмежувалася тільки цим, а гладила своїми тоненькими руками мене по голові й передавала слова Кямрана.

Я щулилася й відмовлялася слухати:

— Не хочу… Мені соромно й страшно…

Дивно, чи не так?

А Мюжгян говорила, що не може не розповідати. Мої нерви не витримували, і я починала плакати.

Та коли Мюжгян ішла спати, я на самоті промовляла самій собі Кямранові слова. Вони були мені мов пісня, і я засинала.

Тітка замовила для мене шлюбний перстень з гарним коштовним каменем, котрий аж ніяк не пасував до моїх подряпаних пальців. Цей сюрприз тітка приурочила до нашого повернення. Удома вона підвела мене до вікна, й перстень променисто засяяв на сонці, яке вже ховалося за гаєм. Я аж примружилась. І тоді подалася назад, сховавши руки за спину. А потім відчула, що червонію, й сама сховалася в затінок портьєри.

Тітка ж не могла второпати, чому це я з радощів не кидаюся їй на шию.

— Феріде, може, тобі не до вподоби?

— Дуже гарний, — відповіла я байдуже. — Дякую.

Здається, моя поведінка її дещо засмутила, та вона

ще раз усміхнулася й сказала:

— А дай-но руку та приміряймо. Я замовляла його по твоєму старому. Гадаю, буде не малий.

Я стиснула за спиною пальці, наче боялася, що тітка силою потягне мою руку.

— Пізніше, тітонько… Немає потреби зараз…

— Феріде, ти ж не дитина…

Я вперто не зводила голови, а все дивилася на черевики.

— За кілька днів заручини. Посходяться родичі, посидимо трохи…

В мене закалатало серце.

— Я не хочу. Тобто, якщо ви вважаєте за потрібне, хай родичі прийдуть після того, як я поїду в пансіон.

Мене таки треба було вилаяти. Тітка хотіла ще раз показати, що право старшої вона залишає за собою й, ледь скрививши губи в посмішці, сказала:

— Як так? Може, ти хочеш, щоб на заручинах замість тебе сидів хтось найнятий? Я про такий звичай ще не чула*

Мені, справді, не було чого відповісти, і я й далі дивилася вниз.

А тітка, щоб її урок з настановами, який я зараз мала вислухати, був не такий суворий, обняла мене й погладила по щоці.

— Феріде, — сказала вона, — я гадаю, що тобі вже час схаменутися. Тепер я тобі не тільки тітка, а й мати. Що й казати, я дуже рада. І Кямранові кращої й не треба, та й для мене… Авжеж, якби він узяв якусь чужу дівчину. Ні ми її норову не знаємо, ні вона нас. Ось тільки… ти дуже вже вітряна. В дитинстві ж може й не страшно було. Але зараз ти вже велика, скоро зовсім виростеш. Ну, звичайно ж, порозумнішаєш, станеш статечніша. До закінчення пансіону, та й до весілля, тобі ще чотири роки. Ще чимало часу. Але ти вже наречена. Не знаю: розумієш ти, що я хочу сказати. Ти повинна бути серйозна, розсудлива. Годі вже пустувати, бешкету^ вати. Та ти ще й вперта, а в Кямрана, сама знаєш, яка Тонка й ніжна душа.

Чи був у цих словах, які навіки запали в мою душу, якийсь докір? Цього я й досі не знаю. Але тоді мені здалося, ніби від тітчиних слів війнуло чимось таким, що я нерівня її дорогоцінному синові;

Врешті, тітка наче хотіла переконатися, чи вплинули на мене її настанови, запитала:

— То що, Феріде, домовилися, еге ж? Ми покличемо на заручини тільки родичів, та ще кілька найближчих знайомих.

Я уявила себе за уквітчаним столом, у кімнаті, освітленій люстрами, на мені одяг, якого я ще ніколи не носила, і зачіска теж інакша, й обличчя… Всі на мене дивляться, і тітка…

Я затремтіла.

— Ні, тітонько, не треба цього!.. — крикнула я й вибігла геть.

У ті дні Мюжгян була мені більше ніж сестра, вона замінила мою матір. Коли ми лишалися самі, я гасила лампу, обіймала руками її тіло, що тепер стало вже зовсім дрібненьким, а тоді затуляла рукою їй рот і благала:

— Мюжгян, нікого в світі не було мені так жаль, як наречених, хоч я завжди сміялася з них. А тепер я й сама така. Скажи їм, хай не називають мене нареченою. Я ще дитина, мені соромно, я ладна крізь землю провалитися. Попереду ще чотири роки. До того часу я виросту, звикну. Але зараз хай не ставляться до мене як до нареченої.

Мюжгян, зловивши мить, коли можна було нарешті вільно розкрити рота, відповіла:

— Гаразд, але з умовою. Навіть двома. Перша — щоб ти мене більше не душила, а друга… Ти ще раз скажеш мені, тільки мені, що ти його дуже любиш.

Я ховала своє лице в неї на грудях і кивала головою: так, так, так…

Мюжгян виконала свою обіцянку. Вже не тільки вдома, а й навіть ніхто із знайомих не говорив мені про мої заручини. А коли хто й починав у такий спосіб жартувати, то швидко замовкав, діставши своє. Правда, один раз мені довелося дати й ляща. Слава богу, це був мій кузен. Здається, він отримав належне, але не дай боже, про це дізналася б тітка Бесіме!..

Треба сказати, що прийшов край моєму привіллю. Так, зважаючи на винятковість мого становища, мене поселили у відповідну кімнату, змінивши портьєри, ліжко, гардероб. Я, звичайно ж, не мала права й питати, чому це так.

А коли ми лаштувалися поїхати в Мердівенкою на весілля і я, зважаючи на те, що було багато гостей, сказала: «Сяду з візником», — всі так і залилися сміхом.

Я почервоніла й хутенько полізла у фаетон.

Не могла я відвикнути ходити й на кухню, де могла взяти жменю сухих абрикосів. Але гидотник кухар тепер брався під’юджувати.

— Ханим, — посміхався він, — тепер вам не личить нишком красти. Кажіть відверто, чого вам хочеться?

Не наважувалася я скликати до себе й дітлахів із вулиці, хоч мені ніхто про це й не казав. А вже лазити по деревах, як то раніше, й зовсім не можна було, доводилося чекати, поки споночіє.

Та найдужче докучав, звичайно, Кямран. Останні дні моїх канікул пройшли, можна сказати, в іграх, що схожі були на піжмурки. Кузен шукав нагоди, щоб впіймати мене наодинці, а я хитрувала й утікала від нього.

Коли він пропонував мені поїхати на прогулянку, я або відмовлялася, або ж, якщо він вперто просив, тягла у фаетон не тільки Мюжгян, а й ще когось, і без угаву розмовляла лише з ними.

Окрім Мюжгян, мені доводилося брати ще когось через те, що я на неї не покладалася. Вона могла почати не ту розмову, або й узагалі втекти, залишивши мене з кузеном.

Якось Кямран таки сказав:

— Феріде, ти знаєш, що я через тебе нещасний?

— І навіть тепер? — не витримала я.

Це питання прозвучало з таким комічним подивом, що ми обоє засміялися.

— Мені хотілося б хоч раз почути від тебе те, що ти говорила Мюжгян. Я гадаю, що маю на це якесь право.

Я звела догори очі, прикинувшись, ніби хочу згадати, що я казала Мюжгян. Але потім подумала й промовила*

— Так, але ж Мюжгян — дівчина. І, здається, ваша покірлива раба… А я не можу розповідати хтозна-кому того, про що говоримо тільки удвох.

— А хіба я хтозна-хто?

— Не сприйміть цього помилково. Хоч ви й чоловік жіночого типу, але все-таки мужчина. І тому вам я не можу розповісти те, що кажу подрузі.

— Але ж хіба я не ваш наречений?

— Нам, здається, треба звільнитися від цих обов’язків. Адже ви знаєте, що я не зношу цього слова!

— Ось бачиш, це була правда, коли я назвав себе нещасним. Бо ж не маю права слова сказати, щоб не скуштувати ляпаса. Але моє серце палає так, як ще ніколи, до тебе…

І тут я зрозуміла, що можу потрапити в пастку, якої до цього стільки часу уникала. Він говоритиме, і в мене затремтить голос або я зроблю щось божевільне. Я не дала йому доказати й побігла геть.

Мені здавалося, що він поженеться, але ні. Я пішла повільніше й озирнулася. Кямран не гнався, він сидів під деревом на плетеній з комишу канапці.

«Я, мабуть, зле роблю», — подумала я.

І якби Кямран тої миті глянув на мене, то збагнув би, що мені його жаль… І тоді він, мабуть, догнав би мене, а я вже не змогла б утекти…

Кузен сидів на канапці й справді мав вигляд нещасної людини. Але я, щоб підбадьорити себе, сказала: «Підступний жовтий скорпіоне! Я ще не забула, як ти бігав у цьому самому саду за подолом щасливої удовиці! Я роблю так, як треба».

Не можу не розповісти й про нещастя, яке сталося зі мною в останні дні канікул.

Дома помітили, що одна пучка в мене на руці замотана, Та коли вони запитували, що це, я відповідала:

— Та нічого особливого, трошки порізала. Загоїться…

Але тітка запримітила, Що я вперто не хочу показувати, що там, і напосілася на мене:

— Це ти вже щось учинила… Раз приховуєш, то щось там є. Покажімо краще лікарю, щоб не було ще більше клопоту.

Насправді ж було ось що. Якось тітка послала мене дістати з гардероба, здається, хустку. Одна шухляда була ледь відсунута, і я побачила блакитну оксамитову коробочку. Там лежав мій шлюбний перстень. Я не змогла побороти спокуси й одягла його на палець, щоб помилуватися хоч одну мить. Та ця забаганка дорого мені коштувала. Недаремно побоювалася тітка — перстень був малий, а я ніяк не могла зняти його з пальця. Розхвильована, я тягла той перстень що мала сили, врешті почала сіпати зубами, та даремно. Що я не робила, а перстень аж урізувався в тіло, бо палець вже розпух.

Якби я сказала, наші якось уже зняли б того персня. Але ж це треба було його показати — а моя погорда! Отож я надумала замотати пальця бинтом. А потім обидва дні, як тільки випадала нагода замкнутися в своїй кімнаті, я розмотувала його й годинами тягнула персня. А на третій день, коли я вже була готова з соромом зізнатися тітці, перстень раптом зліз. Чому? Треба гадати, що за ці два' дні хвилювання я просто схудла.

Аж настав останній день канікул і я почала лаштуватися в дорогу.

— Феріде, — запротестував Кямран, — ти квапишся! Адже можна побути вдома ще хоч кілька днів.

Але я, наче зроду була взірцем учениці, не погодилася з ним:

— Сестри наказували, щоб ми приїхали в перший же навчальний день. Цього року з відвідуванням було дуже суворо, — вже експромтом вигадувала я різні дитячі зачіпки.

Моя впертість спричинилася до того, що Кямрана знову охопила туга.

Наступного дня, проводжаючи мене, він зовсім не розмовляв, і тільки вже в час розставання промовив з докором:

— Не думав я, що ти хочеш якомога швидше втекти від мене.

Насправді ж я була далеко не зразкова школярка. До того ж мене огортала тепер журба, і я зовсім розгубилася.

Оцінки за перші три місяці були вкрай погані. Ситуація ясна: коли не докласти зусиль, можна лишитися й на другий рік.

Того вечора, коли ми отримали табелі успішності, сестра Алексі відкликала мене в куток і запитала:

— А що, Феріде, подобаються тобі твої оцінки?

Я скрушно похитала головою й сказала:

— Досить-таки погані.

— Та де вже досить, геть погані. Щось я не пригадую, щоб ти була в такому стані. А я так сподівалася, що цього року ти вчитимешся набагато краще.

— Ваша правда. Адже я стала на рік старша.

— Хіба тільки це?

Дивно! Сестра Алексі гладила мене по щоці й багатозначно усміхалася. Я не знала, що робити, й розгублено дивилася вбік.

Ой ці сестри! Здається, що вони не знають нічого в світі, а насправді їм відомі найдріб’язковіші плітки. Яким чином? Від кого? Цього не могла зрозуміти навіть я сама, дарма що прожила серед них десять років і мене не вважали за недотепу.

Коли я хотіла була, щоб порятуватися, знайти якусь зачіпку, сестра Алексі й зовсім розкрилася.

— Я гадаю, — сказала вона, що вам буде незручно показувати табель усім.

А потім іще один камінець у мою грядку:

— До того ж, якщо ви залишитеся в цьому класі ще на один рік, то вам загрожує небезпека чекати ще один рік.

Я зрозуміла, що треба самій починати наступ, бо інакше не порятуюся, і, озброївшись усім нахабством, я запитала, ніби байдуже:

— Небезпека? Яка небезпека?

Але сестра Алексі вже й так стояла на останньому щаблі жіночої балакучості і не можна було їй податися ні вгору, ні вниз, інакше здалося б, що вона занадто вільно поводиться з ученицями. Кокетливим жестом, в якому я мала побачити її поразку, щипнула вона мене за щоку й сказала:

— А це вже ти сама можеш зрозуміти.

І пішла, полишивши мене саму.

Цього року Мішель у школі вже не було. А то я змушена була б усе їй розповісти, від чого душа вже зовсім переповнилася б неспокоєм.

Ще рік тому, коли я вигадувала дівчатам всякі баєчки, мені було так вільно й легко. А тепер я стала нареченою, а разом з тим і боягузкою. Дівчатам, які мене вітали, я стримано дякувала, а вже тих, котрі набридали мені своєю увагою, я вперто не помічала.

Тільки одна з них могла розраховувати на мою прихильність — донька лікаря-вірменина, котрий був з наших країв.

На недільні дні я лишалася в пансіоні, за три місяці я щось тричі всього їздила додому. Моя впертість, причини якої я й сама не знала, страшенно дратувала тітку Бесіме та Неджміе. А вже Кямран розгубився й зовсім. Він не знав, що йому й думати.

Спершу він щотижня приїжджав до мене. Хоча сестри й не наважувалися вголос заперечувати проти цих відвідин, але в душі такі зустрічі з нареченою-школяркою вважали мало не скандальними і коли повідомляли мене, що кузен чекає в parloir [17], то насуплювалися.

Я виходила й навмисне не зачиняла двері, а, засунувши руки за шкіряний пояс шкільної сукні, схилялася на одвірок і так розмовляла хвилин з п’ять. Кузен час від часу пропонував мені листуватися, але я відмовлялась, бо сестри, мовляв, мають звичку знищувати листи, передчасно давши їх тим, хто знає турецьку, щоб прочитали.

Якось в один з таких візитів між кузеном і мною сталася не зовсім приємна розмова. Кямран розсердився тому, що я стою далеко від нього, й хотів силою причинити двері. Та ледве-но він підійшов, як я вихопилася з кімнати й сказала:

— Кямране, прошу вас… Чи знаєте ви, що в цій кімнаті стільки очей, скільки щілинок в стінах.

Кямран зупинився:

— Але ж, Феріде? Ми заручені.

Я знизала плечима:

— У тому вся й справа. Чи ви хочете одного чудового дня почути таїсе: «Даруйте, але ви занадто часто відвідуєте нас. Пам’ятайте, що це пансіон…»

Кямран пополотнів. З того разу він більше не приходив до школи. Це недобре було з мого боку, але що я мала робити. Мені було нестерпно тяжко повертатися від нього в клас і бачити, як усі поглядають на мене.

Але я хотіла розповісти щось інше. Ах, так… Якось донька того лікаря-вірменина повернулася після неділі з дому й сказала мені:

— Кажуть, що Кямран-бей їде в Європу, чи правда?

Я розгубилася:

— Звідки ти знаєш?

— Тато казав, що твого кузена викликає до себе в Мадрід дядько.

Моя гордість не дала мені сказати, що я нічого не знаю; й довелося збрехати:

— Так… Є така думка. Невеличка мандрівка.

— Нічого собі невеличка, коли він має працювати там секретарем посольства.

— Але він буде там недовго.

На цьому наша розмова закінчилася.

Батько моєї подруги часто бував у нас вдома і вважався родинним лікарем. А отже, його новина була правдоподібна. Але чому ніхто мені про це не каже? Я підрахувала, що вже ось двадцять днів з дому немає нічого.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Мені було соромно, що я так довго тримаю Кямрана на відстані, але гнівалася ще дужче, бо таку важливу звістку він повинен був мені сказати. Адже, врешті-решт, ми зв’язані одне з одним.

Наступного дня був четвер. Надворі розгодилося, й після обіду ми лаштувалися йти на прогулянку. Та в мені все вирувало. Згадка про те, що доведеться лишитися й цю ніч лише з своїми думами, налякала мене. Я пішла до директриси й відпросилася додому, мовляв, тітка хвора. Директриса погодилася з умовою, що до станції Еренкой я піду разом з одною вихователькою, котра, на щастя, саме їхала в Картал.

Коли я з своєю маленькою валізкою нарешті підходила до будинку, вже споночіло. На воротях мене зустрів наш пес. Він був дуже старий, та ще більше хитрий і улесливий. Собака знав, що в моїй валізці завжди щось є, і через те він кинувся мені під ноги, грайливо потупцяв, ставши на задні лапи, мабуть, хотів ткнутися мордою в груди. Через нього ніяк було пройти.

У цей час із-за дерев вийшов Кямран. Я присіла, схопивши пса за передні лапи, щоб не забруднив мене. Пес роззявив свою пащеку й вивалив язика, ну геть наче сміявся. Я ухопила його за ніс, і ми почали гратися.

Коли Кямран підійшов, я сказала йому, наче зробила якесь відкриття:

— Гляньте, як він сміється! А яка пащека! Справжній крокодил, хіба ні?

Кямран глянув на мене й гірко усміхнувся.

Я покинула собаку, обтрусилася, потім витерла хусткою руку й подала її кузенові:

— Бонжур, Кямране! Чи здорова мати? Я гадаю, все добре…

Кямран здивувався:

— Мати? Нівроку… А що, тобі сказали, ніби вона хвора?

— Так, я почула, що вона нездужає й занепокоїлася. Не чекала вже й неділі, приїхала мерщій.

— Хто це тобі набалакав?

— Лікарева донька.

— Лікарева донька?

— Так… Ми розмовляли, й вона, до речі, сказала: «До вас викликали татуся, часом не тітка твоя занедужала…»

Кямран ще дужче здивувався.

— Вона, мабуть, помилилася. Останнім часом лікар до нас не приїжджав, ні до матері, ні до когось іншого…

Я вирішила не затримуватися більше на цій делікатній розмові й відповіла:

— Ну, я рада… А то так сполошилася… Дома всі?

Я підняла з землі валізку й хотіла була вже йти до хати, як Кямран ухопив мене за руку.

— Ти так хапаєшся, Феріде, наче втікаєш…

— З чого це ви взяли, просто боти тиснуть. А власне, хіба ми не разом ітимемо до хати?

— Так, але тоді нам доведеться розмовляти при всіх. А я хочу бути тільки з тобою.

Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:

— Ваша воля.

— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.

Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.

Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.

Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.

Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.

Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.

— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.

— Як хочеш…

Уперше по заручинах я сказала йому «ти».

Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.

— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.

Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.

Кямран не вірив своїм очам:

— Що ти робиш, Феріде?

— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.

Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:

— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.

Я схилила голову й мовчала…

Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.

— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.

— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.

А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.

— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.

Мимоволі я усміхнулася.

Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…

— Якби Мюжгян помилялася, — відповіла я врешті, одвівши погляд убік, — нічого не було б.

— Що це означає? Ти не стала б моєю нареченою?

Я заплющила очі й двічі кивнула головою.

— Феріде, люба моя!..

його голос пролетів наді мною, мов вітровій. Ще й досі в моїх вухах дзвенять ті слова.

Я звела на нього очі й побачила, як у нього на очах забриніло дві великі сльози.

— Ти за одну мить зробила мене таким щасливим, що я й перед смертю згадаю цю хвилину й заплачу. Тільки не дивися так. Ти ще дитина. Тобі цього не зрозуміти. Я все вже забув…

Кямран узяв мене за руку. Я не рвалася з рук, але мене здушили сльози і я залилася ними. Я так плакала, що Кямран налякався.

Ми йшли додому, а я плакала, аж захлиналася, і Кямран вже не наважувався доторкатися до, мене. Я розуміла, що він і так заспокоївся, від чого й самій стало радісно.

Біля хати я сказала:

— Ти підеш перший. Я вмиюся біля басейну. Бо що скажуть дома, коли побачать мене з таким лицем!

Немов тільки-но згадавши, я запитала Кямрана:

— Чи правда, що ви їдете в Європу?

— Така думка є,— одказав він. — Врешті, це не моя думка, вона швидше належить моєму дядькові, що в Мадріді. А ти звідки чула?

Я ледь знітилася, але відповіла:

— Лікарева дочка казала.

— Як багато новин приносить тобі лікарева дочка, Феріде!

Камрян уважно дивився мені в лице. Я почервоніла й одвернулася.

— А чи не є ота хвороба моєї матері зачіпкою?

— Феріде, кажи правду! Ти не тому приїхала?

Кямран підступив до мене, хотів погладити по голові,

та злякався, що зіпсує наші вже добрі стосунки. А я, до речі, вже почала звикати до нього.

— То я здогадався? — запитав він ще раз.

Я відчула, що можу зробити його щасливим, і кивнула головою: так.

— Як чудово… Невже моя доля так змінилася з учорашнього дня?

Кямран обіперся руками об крісло, на якому я сиділа, схилився наді мною. Я була оточена з усіх боків. Це було мудро придумано — адже він наближався до мене, не торкаючись руками. Я, мов їжачок, згорнулася в клубочок і щулилася до спинки крісла… Увібравши в себе плечі, я, мовби граючись, накрила обличчя хусткою, його лице було вже зовсім близько.

— Що ж пропонує дядько? — хутко запитала я кузена.

— Щось неможливе. Він хоче взяти мене до себе секретарем посольства, бо вважає великою вадою, коли чоловік не має якогось фаху або посади. Дядько пише: «Може в майбутньому й Феріде використає цю дипломатичну місію й теж приїде в Європу». Ну й так далі…

Наша розмова стала серйозною, і Кямран, знявши облогу, випростався. Я відразу ж стала на ноги.

Ми вели розмову далі.

— А чому ти вважаєш, що це «щось неможливе?» — запитала я. — Хіба тобі не хочеться поїхати?

— Я не про це. Справа в тому, що тепер я вже не можу сам вирішувати це питання. Все, що стосується мого особистого життя, ми повинні обміркувати удвох. Чи не так?

— Тоді ти можеш їхати.

— Отже, ти згодна, щоб я їхав зі Стамбула?

— Ну, коли чоловік має набути якогось фаху…

— А ти на моєму місці поїхала б?

— Думаю, що поїхала б. І гадаю, що й ти повинен поїхати.

Треба сказати, що ці слова говорили тільки мої губи. А все в мені кричало зовсім інше. Тільки я не мала права вимовляти це вголос, бо як відповіси людині, котра тебе питає: «Чи можу я лишити тебе й поїхати?»

Кямранові було, мабуть, прикро, що я так швидко погодилася на розлуку. Не дивлячись на мене, він ступив щось двічі сюди-туди й ще раз запитав:

— Отже, ти вважаєш, що я повинен погодитися?

— Так.

Він зітхнув.

— Тоді ми ще подумаємо. Ми маємо ще час, щоб вирішити остаточно.

Серце мені тенькнуло. А може, оце «ми ще подумаємо» не означає, що все вирішено.

Але від мене завжди вимагали говорити розсудливо, як дорослій, і я промовила:

— Я гадаю, що не варто довго думати. Дядькова пропозиція і справді чудова. Невеличка мандрівка — непогана справа.

— Феріде, ти думаєш, що моє відрядження триватиме недовго?

— Звичайно, це не вважається довго, коли якихось там два, три або й чотири роки. І оком не моргнеш, так

швидко пролетять. До того ж ти приїжджатимеш час від часу.

Я так легко рахувала на пальцях: раз, два, три, чотири…

А вже за місяць ми проводили Кямрана до пристані Галата, звідкіля відходив пароплав. Всі родичі вітали мене з цієї нагоди, тим більше, що це я умовила Кямрана їхати в Європу. Сама тільки Мюжгян була незадоволена, про що написала мені в листі. «Ти недобре зробила, Феріде, — писала вона. — Де твій глузд? Адже ваші найкращі роки проминуть у розлуці. А чотири роки — не жарт!»

Та чотири роки проминули справді швидше, ніж вона думала.

Кямран повернувся до Стамбула разом з дядьком, бо той уже залишив свою роботу. А я місяць тому закінчила пансіон.

Закінчити пансіон! Поки я там жила, то дала цьому похмурому будинку прізвисько — голубник. «День, коли я вирвуся на волю хоч з яким-небудь дипломом, буде для мене святом звільнення», — казала я.

Аж ось одного чудового дня двері голубника відчинилися, і я вийшла на вулицю. На мені було все нове — чаршаф і черевички на високих підборах, від чого я стала вищою. Це мене дивувало, і я, розгублена, не знала, що робити. А тут тітка Бесіме заходилася ще готуватися до весілля. Це вже зовсім збило мене з пантелику.

Садиба була повна якихось людей. Зранку до ночі товклися тут фарбарі, теслі, кравці, а до того ж з’їж-джалася рідня. І всі щось робили. Одні вже тепер писали запрошення на весілля, інші бігали по базарах та крамницях, закуповували все завчасно, а інші сиділи та. шили.

Я розгубилася вже вкрай, отож тільки сновигала та заважала людям працювати, адже безглуздих вчинків мені ще й досі не бракувало, мабуть, це був останній приступ мого божевілля. Як і раніше, я все ще водила за собою ватагу дітей, що поз’їжджалися сюди з батьками. Після нас усе в садибі стояло догори ногами.

Кухню теж саме мазали. В будинку ж скрізь був ремонт, і кухареві ніде було приткнутися, то він розташувався посеред саду в наметі й варив їсти на повітрі.

Якось надвечір я помітила, що він порається коло печива, й у моїй голові одразу ж засів шайтан.

— Агей, малюки, — сказала я, — поховайтеся за курник і сидіть тихо. А я поцуплю коржики й принесу.

Не минуло й п’яти хвилин, як я несла моїм маленьким друзям повну тацю солодощів:

Найкраще було б, якби я роздала дітям ласощі й порозганяла їх по всьому саду, а тацю сховала в курник. Я цього не зробила, бо не думала, що кухар, запримітивши крадіжку, зчинить гвалт на весь сад.

— Присягаюся аллахом і всіма святими, — почувся вже за хвилину від намету несамовитий крик, — що я попереламую злодієві всі кісточки!

Малюки поперелякувалися й кинулися врозтіч, і я не знала, як їх заспокоїти. Хоча вони добре й зробили, бо кухар уже все одно пронюхав, де ми сиділи, і кинувся з ополоником у руці до нас. Та невдовзі зрозумів, негідник, що тут верховодила я, й, полишивши дітлашню, кинувся за мною. Та тільки ж спіткнувся й упав» від чого ще дужче розлютився.

Цей кухар працював у нас недавно і мене не дуже знав. Упіймає, то не питатиме, хто ти й що, а разів зо два ополоником уперіщить.

До хати втікати було ніяк, ото я, репетуючи, побігла на дорогу.

Слава аллаху, мадемуазель кравчиха з своєю помічницею Дільбер вийшли в сад подихати свіжим повітрям, бо працювали з самісінького ранку.

З криком «рятуйте» я кинулася кравчисі на шию, а потім сховалася за спину.

Дільбер хотіла була вихопити в кухаря ополоник і закричала:

— Що ти робиш, ашчибаши [18], здурів, чи що? Таж ця ханим — наречена!..

Іншого разу Дільбер попало б від мене за слово «наречена», але тепер я була така наполохана, що крикнула одразу і собі:

— Аллахом присягаюся, ашчибаши, я наречена!

Такої впертої та бездумної людини, як цей кухар, я ще не бачила, — він не вірив.

— Еге, — промовив кухар. — Хіба може наречена бути злодійкою…

Правда, трохи згодом докумекав, що може, і сказав:

— Коли так, то славно дуже! Тільки хай наречена купить мені нові штани. Бачиш, на коліні порвав через тебе!

Він, падаючи, обідрав був ще й носа, та, слава богу, за це віддяки вже не просив.

Зате я попросила всіх, щоб нікому про цю подію не розповідали. Але, звісна річ, про кумедію невдовзі знали вже всі й не раз за обідом посміювалися, позираючи на мене.

До весілля лишалося три дні. І одного вечора, коли я з дітьми плигала біля садових воріт через мотузок, на мене знову налетіла навала. Цього разу в наступ йшла сама мадемуазель кравчиха, котра порятувала була мене від кухаря. Стара дівка шістдесяти літ уже тридцять років обшивала наш дім, і весь час я знала її як надзвичайно порядну людину. Та цього разу не витримала й вона.

— Прошу вас, мадемуазель. За кілька днів ми вже зватимемо вас мадам. Хіба ж так можна? Вже півгодини я шукаю вас, щоб поміряти сукню.

Та це ще нічого. З кравчихою разом прийшла й насуплена тітка Бесіме. А це вже не віщувало добра. І якби я почала відмовлятися, тітка, безперечно, підтримала б кравчиху.

— Пардон, мадемуазель, — промовила я. — Я ж була тут. Та якось не. почула, запевняю вас.

Але не витримала тітка і, узявши мене за підборіддя, злегенька ляснула по щоці, як і завжди, коли хотіла дорікнути.

— Дитино моя, — сказала вона, — хіба ж ти через свій сміх та крик почуєш когось? Я вже боюся, щоб ти й на весіллі не утнула чогось перед гостями…

Хоча я всі ці дні бешкетувала ще більше, ніж раніше, та мене бентежило якесь хвилювання, хотілося ласки й ладу.

Тітка все ще тримала мене за підборіддя. Я ледь підняла поділ й схилилася у реверансі.

— Не турбуйтеся, тітонько. Вам лишилося небагато потерпіти, всього три дні. А там ви станете мені вже не тільки тіткою… І можу запевнити вас, Феріде не наважиться непокоїти поважну ханим-ефенді тими пустощами, якими так допікала тітці Бесіме Чаликушу…

Тшшні очі наповнилися слізьми. Вона поцілувала мене в щоку й сказала:

— Феріде, я завжди була тобі матір’ю, нею й залишуся.

Я, зворушена й розхвильована, схопила тітку за руки й теж поцілувала в щоку.

Коли мадемуазель підняла на руках мою білосніжну майже готову сукню, я відчула, що червонію. Я цілувала усіх, хто був у кімнаті, і благала:

— Прошу вас, залиште мене саму. Я не зможу одягнутися, коли всі дивляться. Уявіть собі, як Чаликушу одягне довгу сукню й стане павою. Сміх же який… Я й сама, мабуть, не втримаюся. Скільки я просила, мовляв, буду в своїй звичайній сукні, та тільки хто зважає на моє горе.

Коли мадемуазель несла сукню, мені здалося, що хтось ловить мене, і я, зіщулившись у куточку, затремтіла, мов листочок..

А за дверима галасували й хотіли будь-що увійти.

— Ще трошки, прошу вас, я вас покличу, — попросила я.

Але вони не вірили й тиснулися в двері, мабуть, боялися, що я покличу їх після того, як роздягнуся.

Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.

Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.

— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..

Аж це стихло. Почулися кроки.

— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.

Я мало не збожеволіла.

— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…

Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.

Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.

Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.

— Пропала сукня, — стогнала вона.

А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:

— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.

Я сиділа мовчазна й пригнічена.

Кямран трішки почекав і повів далі:

— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…

Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.

Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:

— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?

Я все ще кутала голову пальтом.

— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.

— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?

Я вагалася, але промовила:

— Гаразд, я прийду… А зараз іди…

Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.

А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.

Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…

Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.

Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.

Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:

— Кючюк ханим [19], вибачайте, що потурбую вас…

Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.

— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.

— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?

— Так, пані.

— Тоді я маю одне прохання.

— Прошу, пані.

— Мені треба поговорити з пані Феріде.

Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:

— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.

Жінка увійшла й стала біля мене.

— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.

Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.

Я ще вагалася, але все-таки промовила:

— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.

Жінка ледь захвилювалася:

— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?

— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.

Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?

Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:

— Слухаю вас, ханим-ефенді.

Але вона й далі мовчала.

Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:

— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.

Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.

— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…

Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.

— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.

Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.

Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:

— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.

Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:

— Ви дуже любите Кямран-бея?

— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?

— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.

— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.

— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.

— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.

Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.

Останні слова я сказала навіть з посміхом. Жінка не встала, а лише трохи випросталася, і, нервовим рухом поправивши чаршаф, стиснула потім руками краї лави, а я зрозуміла, що зараз вона вирішила вже все розповісти.

Якось машинально, хапливо, голосом майже безбарвним сказала:

— На перший погляд ви здалися мені дитиною, але тепер я бачу перед собою гарну дорослу дівчину. Кям-ран-бей, на жаль, не оцінив вас належним чином. Хоча, хто знає, може, він і оцінив, та тільки здався на мінливу звабу. Коротше, два роки тому він познайомився в Європі з моєю подругою, про яку я вже вам сказала. Не знаю, чи варто розповідати вам усі подробиці?

Я кивнула головою:

— Так, мені треба переконатися, що все правда.

— Мою подругу звати Мюневвер, її батько дуже наближений до султана. Одного разу вона вже була закохана й одружилася з тим чоловіком, та не стала з ним щасливою. Захворіла, й лікарі порадили їй поїхати в Європу. Там вона була вже майже очуняла й лаштувалася їхати додому, та сталося ось це. Приїхав у Швейцарію Кямран-бей, не знаю, відпочивати чи у відрядження, тільки зустрілися вони там. Він їхав у Швейцарію на тиждень, а пробув щось два місяці. Здається, мав з того навіть службові прикрощі.

— З вашого дозволу, одне питання… — урвала я розповідь. — Навіщо хоче ваша товаришка все це мені доповісти.

Жінка встала й стиснула руки.

— Мені важко сказати щось. Зараз вона на становищі, вашої конкурентки…

— Що ви!.. Хай вас бог милує!..

— Але ж це так, Феріде-ханим. Вона непогана людина, дуже вразлива. Зустріч з Кямран-беєм для неї не роман… Вона мала надію на одруження. А чия вина? Кямран-бея, він приховав, що заприсягнувся іншій. Я мусила взяти на себе цю недобру місію, через те що боюся, щоб ця вразлива істота не вмерла.

— Помре, як не одружиться з ним?

— Не хочу казати неправду, — так, помре, якщо я не принесу їй утішної звістки…

— Жаль бідолашної.

— Обох вас жаль, правду кажучи.

Я рвучко захистилася рукою, наче хотіла дати зрозуміти цій жінці, що вона далеко зайшла.

— Мене не чіпайте, — сказала я й засміялася. — Зараз думайте тільки про неї.

— Чому, Феріде-ханим? Ми з Мюневвер і справді давні товаришки, але ви теж гарна дівчина, і мені вас також жаль, бо й ви анітрохи не винні…

— Я не дозволю вам цього. І вважаю, що говорити нам вже нема про що, — урвала я її слова суворим і рішучим голосом.

Під час розмови жінка кілька разів розкривала свою сумочку, певне, хотіла щось дістати. А побачивши, що я не маю наміру більше розмовляти, вона вийняла зім’ятий папір і подала мені.

— Феріде-ханим, я боялася, що ви мені не повірите, й тому захопила цього листа. Може, вам буде з того гірко…

Спершу я хотіла відхилити руку з листом, але потім подумала, що це було б неправильно, і злякано вхопилася за нього.

— Коли хочете, я залишу його вам? Опісля прочитаєте. Він уже не потрібен моїй подрузі.

Я знизала плечима.

— Мені він теж не потрібен. А для вашої подруги все-таки пам’ять… Хай краще буде в неї. Я тільки, з вашого дозволу, хутко перегляну його.

Було вже поночі. Я вийшла з затінку дерев на стежинку й піднесла листа до очей.

«Моя жовта квітко!» — починався лист знайомим почерком.

Далі йшла низка літературщини такого плану, що як чисте ранкове світло заливає землю, так і жовта квітка осяяла йому душу своїм промінням.

«В мені жила якась незрозуміла радість, передчуття чогось незвичайного, що повинно було зі мною статися». І нарешті передчуття справдилося: одного вечора в саду електричне світло вихопило жовту квітку.

Я бігала очима по листу, а рядки зливалися докупи, — адже було вже темно. Я не запам’ятала всього, а тільки оці останні рядки ще й досі в моїй пам’яті. Я прочитала їх кілька разів.

«Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».

Жінка підійшла до мене й тремтячим голосом сказала:

— Феріде-ханим, я завдала вам болю. Але повірте, що…

Я стрепенулася, подала листа й не дала докінчити їй слова:

— Звідки ви взяли? Мені зовсім не гірко. Сталося звичайне. Я вам навіть вдячна… Ви мені сказали правду. А зараз я, з вашого дозволу, піду.

Ледь кивнувши головою, я пішла до хати. Та ось жінка гукнула:

— Феріде-ханим, ще на одну мить. Що ж мені сказати подрузі?

— Скажіть, що свою місію виконали. А більше нічого їй не треба знати. Ось і все.

Жінка говорила ще щось, та я не чула, — тихо сховалася за деревами.

Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде»