ЧАСТИНА ТРЕТЯ

23 квітня

Сьогодні гидирелез [80] і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81], мовби на возі, й вони влилися в натовп.

Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.

Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:

— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.

Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.

Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.

А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.

Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:

— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!

І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.

— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?

Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.

Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»

Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала Мунісе й, припавши щокою до залізної клітки, сказала:

— Гаразд, вас повипускаю, але що ми потім скажемо Мунісе, ще одному золотокосому деспоту? Що ж робити, мої маленькі… Скільки б ми не прагли, все одно нам не вдасться звільнитися від цих підступних рудих деспотів раз і назавжди.

Після пташок настала моя черга. В сонячну годину я люблю мити косу холодною водою, а потім сушити її на сонці.

Сьогодні я зробила те саме, а потім здерлася на сливу й підставила мокру голову під лагідний весняний вітерець. Коса в мене була вже довга, майже сягала стану. В Б. я соромилася розповідати жінкам, чому в мене коротка зачіска. Вони вважали це за сором для жінки, навіть за гандж. Я де могла шукала всіляких знадоб, щоб краще росла коса, навіть Хаджі-калфа щось діставав. А потім усі вважали свої ліки найкращими й доводили це тим, що показували на моє густе волосся.

Слива росла біля вікна, де стояли клітки з пташками. Вони теж позирали на сонце намистинками своїх блискучих очей і без угаву щебетали. Я, розхитуючись на сливі, мов на гойдалці, заповзялася з ними пересвистуватися. Але ось мій погляд упав на вікно сусідської хати. І що ж я побачила? Наш сусіда, імам Гафіз Курбан-ефенді стежив за мною. Його круглі хворі очі, що аж гноїлися, поблимували на гладкій пиці, мов дві лампадки в мечеті. Годі й розповісти, що було зі мною! Одне вже — мій вигляд… Боса й у білій блузці з вирізом на спині. Перший рух мій був — якомога швидше закрити груди й шию важкою косою. А вже тоді я, мов мішок, упала зі сливи додолу. Слава богу, хоч не високо сиділа. До моїх вух долинув зойк: «О господи, ой! ой!» Упала я, заболіло мені, а кричав сусід Гафіз Курбан-ефенді.

Цьому імамові,— його імені я не можу вимовити, щоб не засміятися, — було п’ятдесят років. Він тільки й хвалився, що дуже багатий. Жінка ж у нього була молода, гінка, вродлива черкеска. Цій кароокій молодиці було тільки тридцять літ. Ми були з нею гарні сусіди. Це вона взяла сьогодні Мунісе з собою. У самої дітей не було, і вона дуже полюбила малу пустунку, як рідну дитину.

Сьогоднішня пригода зіпсувала мені настрій, мені було соромно імама. Хто його знає, чого соромітницького він надумає.

Я пишу ці рядки, а самій і досі соромно, відчуваю, що вся червонію. От господи! Вже ж і вчителька, а й досі не полишила своїх божевільних витівок. Недаремно Реджеп-ефенді казав: «Не доведи, аллах, але ж прийде й до тебе смерть. Почне імам читати на цвинтарі молитву та й не дочитає, бо ти його й там насмішиш…»

Сьогодні після обіду я мала намір записати в щоденник усе, що сталося за цього півроку. Адже я не бралася за нього з того часу, як ми сюди переїхали.

Я стала край вікна. Виднілася сага й військові будови. Ми тільки тому й оселилися в цьому будиночку, що мені сподобався морський краєвид, а так наша садиба звичайна…

З Б. я хотіла виїхати якомога швидше, а тому пристала на першу пропозицію. Де вже було думати, сподобається мені Ч. чи ні. Не зважала я й на те, що й заробітки тут абиякі. Та, на моє щастя, місце було справді непогане. Тихе, гарненьке військове містечко.

Кого б ви не запитали з місцевих людей про їхнього батька, сина, брата чи чоловіка, вам скажуть, що вони військові. Навіть деякі ходжі служать спеціально у війську: або імамами, або муфтіями [82]. Отже, тут живуть люди, існування яких пов’язане з військом. Наш сусіда Курбан-ефенді, завірчуючи перед службою голову завоєм, одягає також військовий одяг і чіпляє збоку шаблюку.

Мені дуже подобається місцеве жіноцтво — вірне, бідове, життєрадісне, просте й неспесиве. Жінки тут люблять попрацювати, люблять і повеселитися. Тижня не минає, щоб у когось не було весілля. А вже воно разом з різними передвесільними вечорами триває цілий тиждень. Отже, й жінки розважаються щовечора. Спочатку я ніяк не могла второпати, де вони грошей беруть, але потім зрозуміла ті секрети. Наприклад, жінки одягають на весілля одну й ту саму святкову сукню всі десять, а то й двадцять років. А потім ту сукню, чисту, мов нову, одягає вже дочка. Та й розваги в них звичайні. Яка-небудь стара вірменка грає на гармошці. І якщо їй потім подарують тканини або дадуть трохи грошей, вона дуже задоволена.

Так, розваги у них звичайні, та вони більшого й не прагнуть. І чому я не народилася в цьому містечку? Чому б оце й мені не пофарбувати одного дня хною нігті й долоні в колір хурми! Та це вже інше.

Сусіди мене полюбили. Тільки сердяться, що я не ходжу з ними вкупі веселитися. А щоб не подумали, що я горда та пихата, доводиться догоджати їм та допомагати щось зробити чи вдома, чи їхнім дочкам у школі.

Найдужче я люблю тут Вербовий гай. У святкові дні ходити туди не наважуюся, а так після школи увечері беру Мунісе, і ми прогулюємося. У гаю ростуть і чинари. Хто знає, скільки століть вистояли вже вони. Нижнє гілля їм повтинали, лишили тільки верховіття, дерева здаються мені голими. І коли в гаю поночіє, людині починає здаватися, ніби вона ступає під порожню баню, якій немає кінця-краю. Заходить сонце, й пронизані його промінням дерева скидаються на ряди поруйнованих колон. Стоять вони, скільки око сягає. А по той бік річки сади й сади, оточені тинами. Поміж садами в’ються вузенькі стежини. Дивишся на них і мимохіть думаєш, що вони можуть повести людину в якийсь інший світ, де справдяться заповітні мрії.


Садиби місцевих багатирів лежать на Гасталар-тенесі [83]. Назва погана, та живуть тут найщасливіші й найбезтурботніші люди. Коли ми переїхали в це містечко, мені запропонували найняти там гарненьку хату. Тільки довелося відмовитися: зараз я не така багата, як в Б. Треба жити ощадливіше.

Та й наша хата в гарному місці. Це найгамірливіший куточок міста, тут майдан, кав’ярні, крамниці. Наприклад, сьогодні вранці повз наші вікна перейшли, поспішаючи у Вербовий гай, майже всі мешканці. А це вже й повертаються, хоча ще й не пізно. Ось пройшов гурт офіцерів. Назустріч їм йшов поспіхом лейтенант, який одразу ж запитав:

— Чому так рано. Я тільки-но з чергування і ще хочу встигнути туди.

Огрядний, вже не молодий колг-агаси [84], котрого я не раз бачила на вулиці в завше розстебнутому мундирі, одказав:

— Не біжи, можеш повертатись. Сьогодні у Вербовому гаю не цікаво. Скільки ми не шукали, гюльбешекер [85] не знайшли.

Здається, вояки цього міста над усе люблять гюльбе-шекер. І взагалі це слово на вустах і в старого, і в малого. Треба гадати, це якийсь особливий вид трояндових ласощів. Але сумувати з того, що на святі гидирелез не було трояндового варення, все-таки можуть хіба, що діти!

Так, слово це й справді на вустах і в малого, і в старого, мені довелося навіть кілька разів почути його. Якось я поверталася зі школи, поперед мене йшло кілька бідно вдягнених юнаків. Одного з них чимось прйго-щали, але він весь час відмовлявся:

— Клянусь, не можу… Щойно пообідав. Нічого не йде на душу…

— Так вже й нічого… — вдарив його по плечу товариш. — Може, ти й від гюльбешекер відмовишся?

Хлопець ураз полагіднішав і усміхнувся:

— Еге, гюльбешекер не для моїх губ…

А то ще раз сиділи перед кав’ярнею чоловіки й жартували з хлопчиком-водоносом. Той був хоч і бідний, бо ледь жив на свій заробок, та все-таки завжди привітно й весело сміявся.

— Агов, Сулеймане, коли ж весілля?

— Коли хочете, я хоч сьогодні,

— А житимеш же як зі своїми злиднями?

— Та вже якось житиму… Вмочатиму сухий хліб у гюльбешекер та й їстиму.

Ці жарти чи не щодня повторюються, бо я чула їх кілька разів. Та найдужче здивував мене наш сусіда Гафіз Курбан-ефенді. Він упіймав якось біля воріт Мунісе й, силоміць поцілувавши її в щоку, сказав:

— Але ж і пахнеш ти, як ота гюльбешекер.

З Вербового гаю повертаються вже, мабуть, усі, бо на вулиці стає гамірніше. Ось тоненько регоче Мунісе. Я не бачила цієї пустунки чотири години, а здається, чотири місяці.

Я недавно дізналася, що таке гюльбешекер. Мунісе зустріла у Вербовому гаю наших учительок і сказала, що я хвора. Ті занепокоїлися й зайшли до мене, та не хотіли заходити до хати й довелося їх просити. Одній з них я жартома кинула:

— Може, хоч ви знайшли гюльбешекер. Офіцери ось ішли, то бідкалися, що їм не поталанило.

Та засміялася:

— Ви самі добре знаєте, що й нам не пощастило…

— Чому?

— Бо вас не було з нами…

Я розгублено дивилася на неї, силкуючись усміхнутися:

— Як же це?..

Жінки засміялися, а потім одна здивовано запитала;

— Ви що, справді нічого не знаєте?

— Присягаюся аллахом.

— Ой Феріде, яка ж ти в нас наївна. Таж Гюльбешекер — твоє ім’я. Це тебе так називають наші чоловіки, бо маєш дивне обличчя.

Я розгубилася й не знала, що казати:

— Як?.. Це я… Мене називають гюльбешекер? Отже, це про мене балакали на вулиці хлопчаки, мовляв, умочатимуть хліб у гюльбешекер? Боже мій!

Я від сорому затулилася руками. Адже про мене говорить все місто. Яка ганьба!

Молода вчителька силоміць розтулила мої руки й напівжартома-напівсерйозно сказала:

— Що ж тут образливого? Ви приваблюєте чоловіків усього міста. Така честь випадає далеко не кожній жінці.

Але ж які гидотні створіння ці чоловіки! Вже й у цьому місті я не маю через них спокою. Боже, як же мені тепер поводитися на людях? Якими очима дивиться на сусідів?

1 травня

Я сиділа вдома й перевіряла зошити. Аж це постукали у ворота, і Мунісе крикнула:

— Абаджим, до нас гості!

По кам’яному дворі пройшла якась ханим у чорному чаршафі. Я не могла її впізнати й нерішуче запитала:

— Хто ви, ханим-ефенді?

Почувся сміх, і ханим, мов кішка, кинулася мені на шию. Це була пустунка Мунісе. Вона обняла мій стан і, цілуючи моє обличчя та шию, крутила мене по двору. Так, чаршаф надавав моїй дівчинці вигляду дорослої.

За ці два роки вона дуже виросла, стала гінка, ніжна й грайлива. Вона що не день, то все квітла. Ми були вже однакові на зріст, хоч я досі цього не помічала. Людині, мабуть, нелегко помітити ті зміни, які сталися на її очах. Побачивши мою малу в чаршафі, я засмутилася, хоч треба було радіти. Мунісе помітила мій сум і запитала:

— Що таке, абаджим? Я пожартувала… Тільки, може, образила тебе?

Бідна дитина зажурено глянула мені в очі, наче хотіла якось виправдатися.

— Мунісе, — промовила я, — мені не втримати тебе біля себе навіки. Я бачу, що ти не зможеш… Ти вже й тепер тішишся, коли вплітаєш на весіллях собі в косу золоту нитку. Я розумію, моя дівчинко, що ти хочеш стати нареченою… А тоді ти залишиш мене саму…

Мені стало страшно цих слів. Защеміло серце, а на очах забриніли сльози. Подумки я казала їй: «Мунісе, розрадь мене хоч одним словом». Але неслухняне дівча наприндилося й одказало:

— Що ж робити, абаджим, коли вже так ведеться…

— Отже, ти лишиш мене й станеш жінкою якомусь чужому чоловікові?

Мунісе не відповіла, тільки посміхнулася. Але яка була та посмішка. Підступне жорстоке дівча! Воно вже тепер любить його дужче за мене.

Тоді я повела розмову інакше:

— Гаразд, ти станеш нареченою, але ж до двадцяти років ще так далеко.

— До двадцяти? Чи не забагато, абаджим?

— Ну, хай до дев’ятнадцяти, може, навіть до вісімнадцяти. Тобі смішно? Ти нічого не кажеш, але твоя посмішка промовляє: «Я вже знаю». Слово честі, до вісімнадцяти років я тобі не дозволю.

Пустунка зареготалася — це торгування її тішило.

Мені ж хотілося плакати, і залилася б слізьми, якби було не так соромно. Ці золотаво-русі не бувають вірні. Вони приносять людям тільки печаль.

10 травня

У нашій школі навчається донька багатого паші, звати її Надіде. Дівчинці дванадцять років, та вона вже страшенно пихата. Якось я назвала це миршаве гни-лозубе дівча Надіде-ханим-ефенді. А потім жартома покликала її так ще кілька разів, і це прізвисько так і прилипло до неї.

Надіде живе в найкрасивішій віллі на Гасталар-тепесі. До школи вона приїжджає в ландо свого батька-паші, в супроводі ординарця, у якого довгі вуса, мов баранячі роги.

У мене склалося враження, що ця маленька панночка приїжджає до школи не вчитися, а похизуватися перед убогими школярками або й вчителями. Однокласниці в неї — мов наймички, ба навіть учителі вважають за честь всіляко догоджати манірному дівчаті. Дружина паші вряди-годи запрошує доньчиних вчителів у гості й пригощає їх, а вже ті наввипередки вихваляють розкішну садибу, хазяйчині шати та їжу, якою їх там вітають. Це славослів’я то смішило мене, то викликало огиду. Я зрозуміла, що то за люди, ота родина Абдуррахіма-паші. Купка невігласів, які мають задоволення з того, що можуть засліпити небувалих людей своїм багатством і бундючністю.

Кілька разів колеги хотіли повести туди й мене, та я презирливо знизал-а плечима й показала їм, що це мене сердить.

Я не гребую найубогішими школярками, зав’яжу їм черевики, витру болото, але цю пихату маленьку ханим-ефенді очі мої не бачать. Правда, вряди-годи я таки діймаю її на уроках, але та, як не дивно, ще дужче липне до мене. Куди я не йду, і вона слідком.

А це сьогодні опівдні біля моїх воріт зупинилося ландо. Я виглянула й здивувалася: ландо Абдуррахіма-паші. Двері відчинив прудивус-ординарець, і з ландо вийшла з виглядом принцеси моя учениця Надіде, а за нею гурт хлопчаків. Переполошилася вся вулиця, вікна зарябіли жіночими головами.

Надіде-ханим привезла мені від своєї старшої сестри листа:

«Муаліме-ханим [86], наш батько, мати і я просимо вас приїхати сьогодні до нас у гості. Вас привезе фаетон, він у вашому розпорядженні».

Я одразу здогадалася, чого вони хочуть: засліпити й мені, як нашим вчителям, очі своїм багатством і розкошами. Перша думка була така: подякувати холодно за високу честь і відіслати назад маленьку ханим разом з її ландо й крутивусом-ординарцем. Але потім мені закортіло трохи провчити цих телепнів і показати, хто я така. Ще в Стамбулі мені доводилося бачити не одного пашу, навіть вельможніших за цього. Отже, сьогодні матиму роботу. Для Чаликушу немає більшої втіхи, як зірвати з когось облудну маску й показати, що під показним величним видом ховається нікчемність і гнилість. Що робити, така я вдалася. Я не дуже погана, люблю простих людей. Але я жорстока до пихатих багатирів. Другий рік уже я сиджу як статечна панночка, та вже сьогодні маю-таки право трохи побешкетувати.

Цього разу я одяглася не так, як завжди, а з шиком, хоч водночас і просто. Дякувати аллаху, у мене ще був темно-синій костюм, якого привіз колись з Парижа дядько Азіз.

Надіде довелося почекати мене таки довгенько. Ще в Б. я вирізала з якогось європейського часопису жіночу голівку з модною зачіскою. Тепер, приладнавши малюнок до люстерка, я прикликала все своє мистецтво до того, щоб зробити й собі таку зачіску. Вийшло, щоправда, дещо більше ніж просто екстравагантно. Здається, було забагато фантазії. Але що мені? Адже я сьогодні актриса й повинна справити враження на цих пишних «провінційних красунь».

Маленькій ханим довелося мене чекати не тільки тому, що я чепурилася. Мені хотілося краще роздивитися в цій бідній темній хатині оту дівчину, котра усміхалася сама собі в люстерко. Соромливо й знічено якось дивилася я на своє обличчя, наче та дівчина була мені чужа. Ніхто не прочитає мого щоденника. Так чому ж не описати всього, як є? Дівчина здалася мені гарною. І що уважніше я придивлялася, то більше переконувалася: саме така врода зваблює людей. Не ті були очі, що в Стамбулі. Тоді Чаликушу мала веселі безтурботні оченята, якісь блакитні, а в них, здавалося, вигравало, пересипане золотими іскрами, прозоре-прозоре світло. Ні, в цих очах виднілася чорна туга, що лишилася від самотніх і тужних ночей, від утоми, суму й дум. Коли ці очі не сміються, то здаються великими й глибокими, мов жива мука. Та варто їм засміятися, як вони вже меншають, з них хлюпоче світло, і здається, що воно котиться по щоках дрібними промінчиками.

Які тонкі й гарні риси обличчя. Вони можуть викликати в людини бажання заплакати. Є в цьому обличчі і якісь вади, та навіть вони приємні. В Текірдазі дядько Азіз не раз говорив: «Феріде, твої брови, як і твоя мова, починаються гарно й тонко, а потім збиваються з дороги». Я дивлюся на ці брови, що починаються, як казав дядько, тонко й гарно. І справді: вони губляться десь біля чола. У мене верхня губа дещо закоротка, і через те видно низку зубів. Здається, що я завжди ледь-ледь усміхаюся. Недаремно Реджеп-ефенді говорив, що я й після смерті сміятимуся.

Я чула, як походжає внизу, вицокуючи підборами, маленька ханим, але не могла відійти од люстра.

Скільки я перемучилася та перегнівалася через оті прізвиська. В Б. мене називали Шовкопрядом, а тут — Гюльбешекер. Та зараз я сама не соромилася називати так дівчину, яка дивилася на мене з дзеркала. Ніжна, мов троянда у квітні з крапелинками роси, ясновида, мов ранкова зоря. Я озирнулася навсебіч, наче боялася, що хтось побачить, і припала до дзеркала. Мені хотілося поцілувати себе саму, свої очі, щоки. Чомусь захвилювалося серце, затремтіли вологі губи. Та ба! Дзеркало теж придумали чоловіки. Людина ні за що в світі не зможе поцілувати свої очі, волосся. Скільки б ти не мучився, тобі пощастить торкнутися хіба що своїх вуст.

Але що я пишу? Сестра Алексі нам казала: «Попівська ряса з людини зробить попа». То, може, й кокетлива голівка робить жінку кокеткою? Гай-гай, які беззмістовні й соромітницькі слова пише ця вчителька!

Так, по двох роках тихого життя я мала право сьогодні розважитися.

В салоні вже сиділи жінки, які, побачивши мене, відразу прибрали, мов небувалі актори, дивної пози»

Я посміхнулася й подумала: «Стривайте, зараз побачите…»

Перш за все вони подивували тому, що я не поцілувала, як інші, поділ сукні дружини та дочок паші, а обмежилася лише звичайним вітанням. Всі так і пере-ізирнулися, а одна літня вже грекиня, либонь, якась звичайнісінька гувернантка з Бейоглу [87], надягла золоті окуляри й обдивилася мене з голови до п’ят.

Я трималася вільно, рухи мої були природні, а в словах було стільки сильної впевненості, що в салоні увесь отой приготований лад зазнав краху, мов корабель у бурю.

У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.

Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.

Так, я сьогодні помстилася всім. У мене були такі впевнені й витончені рухи, що жінки не могли приховати свого подиву, а все позирали нишком у мій бік. Я ж теж поглядала на них, та від цих поглядів у їхніх руках тремтіли виделки, а гості й господині давилися й захлиналися. Найбільше осоромилася гувернантка з Бейоглу. Вона, мабуть, вважала себе набагато культурнішою за цих неоговтаних жінок, бо все хизувалася перед ними своєю смішною французькою мовою. Мене, як учительку, вона мала за колегу, отож вирішила, що її професійний обов’язок — позмагатися зі мною.

Але ж я їй і всипала! Вона побачила, що непереливки, і, щоб якось порятуватися, сказала:

— Я погано розмовляю по-турецькому.

— Дарма, мадемуазель, — відповіла я, — давайте розмовляти французькою.

Та ледве-но вона склеїла докупи кілька слів, як я відразу ж висміяла її.

Так маленька непомітна вчителька початкової школи знову стала Чаликушу. Тією гострою на язик, дошкульною й безжалісною, як та, що колись доводила до плачу найкрасномовніших виховательок пансіону.

Ми сперечалися з гувернанткою про правила етикету, але вона відразу ж заплуталася — їй бракувало знань французької мови. Та все-таки вона вирішила приголомшити ось чим:

— Я бувала в найвищих колах… Я все-таки бачила те життя своїми очима…

Я посміхнулася й одказала:

— Ба, не досить тільки бувати. Треба пожити в тих колах природним життям.

Моїм словам, треба сказати правду, бракувало делікатності. Бідна жінка сполотніла й хутко зникла, звернувши на те, що треба йти до одного з найменших дитяток паші.

Господиня з дочками вже й геть присмирніли. Десь ділася пиха і та гидка маска зверхності. Вони стали схожі на самих себе. І, як направду, були вони зовсім не погані люди. Тоді й я стала знову звичайною вчителькою, котра розуміє, яке незначне її становище.

Ханим-ефенді та її доньки щиро запрошували мене частіше заходити до них.

Я ж одказала:

— Вряди-годи я турбуватиму вас, але нечасто, звичайно. Адже люди подумають, ніби мені щось треба од вас.

Ханим-ефенді поцікавилася, якого я роду. Вона хотіла, щоб я була з нею якомога одвертішою.

Я сказала, що моя сім’я знатного роду, лишень зараз у скруті.

— Ханим, дочко моя, — зворушливо промовила господиня, — ви така вродлива й шляхетна! Ви можете стати дружиною теж шляхетної людини.

— Може, десь і є хтось такий, що одружився б зі мною, — одказала я, — тільки мені, ханим-ефенді, краще заробляти на хліб своїми руками. У цьому немає сорому.

— А що б ви сказали, якби вас, як рідну дочку, прийняла якась шляхетна родина?

— Я, звичайно, дуже дякую за цю велику честь, але я, мабуть, не погоджуся.

Тільки пізніше я зрозуміла, що мене сюди покликали не тільки для того, щоб приголомшити своїм багатством. Старшій пашівні раптом, ні сіло ні впало, заманулося показати мені сад.

Сад нагадував вітальню. Яких тут квітів, трав, кущів, дерев не було. Ще до того ж на кожному кроці траплялися квіти і в горщиках. А в невеличкому сосновому гайочку…

Хоча, щоб усе було зрозуміло, я повинна повернутися до випадку, що стався ще два тижні тому.

Поряд зі шкільним садом, де наші школярки відпочивають на перервах, був великий виноградник. Діти розламали тин, і тепер наш сад і виноградник — вже одне, тільки на винограднику щодня працювало кілька наймитів. На перервах я не раз розглядала, як вони, бідні, позакутувавши голови од сонця червоними хустками, копали землю, обливаючись потом.

Того дня, про який йдеться, я звернула увагу на молодого парубка, що теж копав разом з усіма. Одяг на ньому був такий самий, як і на інших, але обличчям, та й усім виглядом він вирізнявся з-поміж робітників. Він засмаг, та хіба приховаєш шляхетну білу шкіру? І очі горіли якось особливо. Найдужче ж мене вразили його руки — маленькі й гарні, мов у жінки. Ще він одрізнявся від робітників тим, що був молодий, і мені не випадало підійти до нього. Але юнак прийшов сам, сказавши, що хоче води, й попросив мене, щоб я послала котрусь школярку принести.

Я не зношу отих надто цнотливих жіночок, що тікають навіть від півня. Подумавши, що я таки вчителька, а отже, нема чого соромитися, я сказала:

— Гаразд, синку, зачекай-но, я принесу сама.

Але я вже була певна: юнак із шляхетної родини, яка тепер бідує.

Юнак був і соромливий, та водночас і сміливий. Розмовляючи зі мною, він нітився й забалакувався. А з другого боку ж запитував мене все якісь дивні речі:

— Чи дешево тут жити?.. Чи холодна зима?.. Чи багато в Ч. яблук і груш?

Юнак сказав, що він нетутешній. Він пив воду, а я стояла й сміялася собі: «Здається, парубок трохи дурнуватий…»

Цього, мабуть, досить, щоб зрозуміти мій подив, коли в саду паші серед цих спеціально насаджених низеньких дерев, яким випала ганьба зображувати сосновий гай, я зустрілася з тим самим убогим робітником. Тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. Це був штабний капітан. Все на ньому аж вигравало: шабля, гудзики, ордени, комірець, зуби й навіть намащений чуб. Він стояв між двома соснами, гордо задерши голову, наче позував фотографу. Гетри, які облягали його ноги, здавалося, прилипли. Напіврозтулені губи показували низку сліпучо-білих зубів. У капітана були тоненькі вусики. Блискучі очі дивилися сміливо. Здавалося, він зараз махне рукою в білій рукавичці, вихопить шаблюку й вигукне: «Струнко!»

Але тут я зрозуміла, що наказ «струнко» капітан виконує сам.

— Ой Іхсане, — прикинулася здивованою Неріме-ханим, — де ти тут узявся?

Старша дочка паші так препогано виконала свою роль, що в її голосі дуже легко можна було впіймати таке: «Боже, та ж тут зрозуміло, що ми забрехалися!»

Отже, мені теж випадало на тлі оперних декорацій грати смішну комедію. Нащо? А це вже я зрозумію пізніше. Поки що ж треба триматися так, наче нічого й не сталося, сміливо й спокійно.

— Феріде-ханим, — звернулася до мене Неріме, — ви, як і ми, родом зі Стамбула. Гадаю, ви не подумаєте погано, якщо я познайомлю вас з моїм двоюрідним і молочним братом Іхсаном.

— Навпаки, з задоволенням, ханим-ефенді,— одказала я безцеремонно, і, не давши їй можливості назвати моє ім’я, промовила сама: — Феріде Нізаметтін, один з незначних офіцерів армії освіти.

Юний капітан не спромігся триматися й далі так само красиво й зухвало. Але хіба не так і повинно було статися? Вчителька початкової школи, людина з посадою такої малої ваги, кілька днів тому розмовляла з робітником, а сьогодні знову побачила його й не збожеволіла. А він же сьогодні сяяв, мов сонце, він сьогодні був прекрасний, мов казковий принц. Дивно, як тут можна дівчині не знепритомніти від хвилювання?

Та сталося навпаки: розгубився він. Капітан, певно, погано знав усі тонкощі церемонії вітання, якому нас тільки й навчали в пансіоні, наче це було найістотніше… Він метнув руку вгору, мабуть, хотів привітати мене на військовий лад, але схаменувся, одвів руку донизу й надумався подати її мені для потиску, тільки ж побачив на ній рукавичку й щосили одсмикнув до себе, наче вона зайнялася в бідолахи вогнем.

Я щось п’ять хвилин побалакала з ним про се, про те, але він, зустрічаючись зі мною поглядом, соромливо одводив свої очі вбік. Мабуть, згадував, як в одежині наймита просив у мене води. Але я прикидалася, ніби нічого не пам’ятаю, а бачу його уперше.

Невдовзі я повернулася з Неріме-ханим до салону, де господиня, вагаючись, запитала мене:

— Феріде-ханим, ви, звичайно, упізнали Іхсана?

Отже, й вона знала про той випадок у шкільному саду.

— Так, — одказала я просто.

— Може, ви щось думаєте таке. Я вам розповім усю правду. Іхсан побився з товаришами об заклад. Юність… буває…

Я з подиву аж рота розкрила, але не змовчала ж і сказала:

— Ханим-ефенді, але чому?

Неріме-ханим почервоніла і, щоб приховати знічення, засміялася:

— Ефендім, офіцери зустрічають вас, коли ви виходите зі школи, й передають, що ви надзвичайно вродлива. Ми зі Стамбула і, звичайно, не сприймаємо це, як тутешні мешканці, за образу. Та й ви теж, чи не так, моя красуне? Іхсан побився об заклад, що знайде таки привід, щоб побачитися з пані вчителькою. Того дня він не погидував одягти робочу одежину й виграв заклад. Диво, та й годі…

Я мовчала. Бідна Неріме-ханим чудово розуміла, що її слова боляче вразили мене.

Остання дія сьогоднішньої дуже дивної комедії відбулася знову в салоні. Звістка про мою зустріч з Іхсаном дійшла туди раніше, ніж ми. Про це говорили обличчя всіх дам.

Господиня дала їм нишком знак, і всі вийшли з салону, лишилися тільки вона сама, я та Неріме-ханим.

Господиня, дещо вагаючись, почала:

— Як вам сподобався Іхсан?

— Здається, дуже гарний юнак, ханим-ефенді.

— Так, і з лиця гарний, і освіта непогана. Зараз його посилають у Бейрут на вищу посаду.

— Як славно! Адже й справді вродливий, милий юнак. І освіту, здається, одержав непогану, як ви вже сказали…

Мати з донькою перезирнулися, не знаючи, дивуватися їм чи радіти, отож ханим-ефенді захихотіла:

— Хай тебе сподобить аллах, дочко! Ти полегшила мені роботу. Я Іхсанові молочна мати, він мені — як рідний, на моїх руках виріс. Дякувати аллаху, що ти розумна та розважлива, бо з молодими дівчатами так важко говорити відверто. Я хочу, щоб аллах вам допоміг стати дружиною Іхсана. Ви йому дуже припали до душі. А що й вам він сподобався, то вже хай аллах пошле вам долі. Візьмемо для нього на місяць відпустку та й відбудемо весілля тут, га? А вже потім поїдемо до Бейрута.

Я ще раніше передчувала, нащо гралася ця комедія.

І справді смішна пригода, та мені чомусь стало сумно: мене сватають на чужині й не питають моєї волі… Та я утрималася, і ніхто нічого не помітив.

— Ханим-ефенді, це для мене велика честь. Я вам щиро дякую, і Іхсан-беєві теж. Але це неможливо…

— Чому, дочко? — вигукнула ошелешена господиня. — Адже ви щойно самі казали, що Іхсан вам сподобався, що він вродливий…

Я посміхнулася:

— Ханим-ефенді, я й зараз скажу те саме. Іхсан-бей і справді вродливий і жаданий юнак. Але зважте самі. Хіба я б говорила так відверто про всі його переваги й чесноти, якби хоч на мить навіть подумки припускала можливість нашого шлюбу. Хіба б тут не було для молодої дівчини забагато волі?

Мати з дочкою перезирнулися знову. Запанувала тиша. Потім Неріме-ханим ухопила мою руку:

— Феріде-ханим, тоді хай це буде ваша неостаточна відповідь. Для Іхсан-бея це таке горе,

— О, Іхсан-бей такий красень, що за нього вийде будь-яка дівчина.

— А він марить тільки вами. Нам довелося сказати, ніби він побився об заклад. Але це не так. Бідний хлопець вже ось десять днів журиться, та все одно: «Я не відмовляюся від неї… Краще померти… Я візьму тільки її».

Я відчула, що Неріме-ханим буде вмовляти мене довго, а тому чемно, але рішуче сказала, щоб дозволили мені попрощатися, бо їхня пропозиція просто неможлива.

Неріме-ханим була пригнічена.

— Ненечко, — мовила вона до матері якось втомлено, — скажи все Іхсанові сама, бо в мене язик не повернеться. Він і на мить не припускав, що Феріде-ханим відмовиться. Як йому тепер буде…

Ой ці чоловіки! Всі такі самозакохані, такі горді. І нікому з них і на думку не спаде, що серце є й у нас, а в ньому ми плекаємо свою мрію.

Коли я на ландо паші приїхала додому, Мунісе ще була в сусідів. Я не роздягалася, мені хотілося ще раз глянути на себе в дзеркало. Воно скидалося на пригаслий місячний промінь, в якому химерно вимальовувалася моя постать. Мій синій костюм здавався сніжно-білою сукнею, довгий поділ якої губився десь у темряві.

Я вхопила голову в руки, та якраз у ту мить ускочила в хату Мунісе:

— Абаджим!

Я потягнулася до неї руками, наче просила допомоги, хотіла сказати «Мунісе», а з губ зронилося інше ім’я… Ім’я мого ворога, котрого я так ненавиджу.

11 травня

На цьому тижні мені таланить. Оце ще не охолола після вчорашньої комедії, як стала героїнею сьогоднішньої. Але сьогоднішня ще в тисячу разів смішніша і огидніша за вчорашню.

Опишу все, як було. Дія відбувалася внизу, в нашій вітальні. До мене в гості завітала дружина Гафиза Курбана-ефенді. На ній багатий чаршаф, який вона одягає тільки на весілля, на шиї кілька разків дукачів. І разом з тим вона в якомусь дивному настрої, а очі аж заплакані. Починаємо по-сусідському розмовляти.

Я:

— Ви, либонь, кудись у гості йдете?

Вона:

— Ні, сестронько, я тільки до вас,

Я:

— Але так ошатно одяглися. Чи не для мене?

Вона:

— Так, сестронько, для вас.

Я мимохіть жартую:

— То, може, ви мене сватати прийшли.

В її щирих очах щирий подив:

— А ви як знаєте?

Тепер я тетерію:

— Як? Ви справді прийшли мене сватать?

Вона зітхнула:

— Так, сестронько.

Я:

— І за кого ж?

Вона, наче мова йде про щось найзвичайніше:

— За мого пана-хазяїна.

Мені, звичайно, страшенно сподобалося, що така проста жінка, а так вміло жартує, навіть бровою не веде, Я регочу, але що це? У неї на очах сльози!

Вона:

— Сестронько, мій чоловік уподобав вас, а зі мною хоче розлучитися, щоб одружитися знову. Скільки я його благала, скільки умовляла. «Не шкодить, — кажу, — візьми й ту ханим, тільки мене не залишай. Я вам їсти варитиму, за наймичку буду…» Сестронько, голубонько, хоч ти зжалься…

— А цей Курбан-ефенді впевнений, що як покине вас, то візьме мене?

— Атож! — щиро запевняє вона, хоч та щирість мене обурює.— Він каже, що дасть за вас аж п’ятдесят золотих…

Я:

— Бідна моя сусідонько! Та не бійся. Цього не буде нізащо в світі.

Безталанна жінка молиться. В цей час падає завіса.

Сьогодні увечері, після уроків, мюдіре-ханим викликала мене в кабінет. Насупившись, вона сказала мені:

— Феріде-ханим! Дочко, я задоволена, ви серйозна й пильна в роботі. Але у вас є одна вада: ви думаєте, що й досі живете в Стамбулі. Кажуть, що врода — то лихо, так, мабуть, правду кажуть. Ви вродлива, молода й самотня, а тому вам треба дбати за своє чесне ім’я. Ви ж інколи поводилися вкрай необережно. Не журися тільки, дочко, я ж не кажу, що це якийсь гріх. Просто необачність. Тут у нас не якесь там глухе місце, жінки в нас одягаються так ошатно. Я маю на увазі й наших учительок. Але те, що на інших має звичайний вигляд, на вас падає в очі. А все тому, дочко, що ви така юна й вродлива. Чоловіки обертаються, коли трапляються вам на дорозі, а потім — по місту вже почали ходити плітки. Я тут сиджу, ніби й нічого не знаю, а насправді ж до мене доходить кожна звістка. Наприклад, така, що в місті вже немає жодного чоловіка, починаючи від офіцерів та крамарів і закінчуючи учнями старших класів, який би не знав вас.

Якщо ви запитаєте, чому я веду з вами цю розмову й хто дав мені на це право, я відповім: дві причини. Одна — те, що ви безтурботна ще дитина, але ж в принципі така славна. Ми на своєму віку стільки перебачили тих людей… А тому я хочу порадити вам, як мати, як старша сестра. А потім же — ми всі працюємо для добра школи, чи не так? — Мюдіре-ханим, не дивлячись на мене, вела далі: — Школа — таке саме святе місце, як і мечеть, і наш найперший обов’язок оберігати її від пліток, оббріхування й заплямовування. Адже так? Та ці непристойні плітки вже дійшли, на жаль, і до школи. Ви звернули увагу, як багато батьків та братів приходять тепер надвечір до школи по своїх дочок та сестер? Може, ви цього й не помітили, але я ж бо знаю, що вони приходять, щоб побачити вас. Якось ви заплели одній нашій убогій школярці косу кісниками. Не знаю, звідки про це почув один гульвіса лейтенант, але прямо на вулиці тицьнув дитині гроші й забрав ту стрічку собі. Тепер приладнав її собі до комірця й жартує з товаришами: «Називайте мене пашею над усіма пашами, бо мене ось цим нагородила сама Гюльбешекер».

А вчора наш сторож Мегмет приніс мені ще дивнішу звістку. Він бачив, як уночі з корчми виходили напідпитку чоловіки, й, коли стали навпроти школи, один сказав: «Я бачив, як Гюльбешекер рукою торкнулася оцього чорного каменя, що в стіні. Тож оберігаймо його, аллаха ради, як Гаджері Есведі» [88]. Отже, бачиш, дочко, сама, що тут мало приємного для тебе та й для школи. Але якби тільки. Недавно ви знову зробили похибку. Ви розмовляли в домі Абдуррахіма-паші з капітаном Іхсан-беєм. Якби ви пристали на пропозицію ханим-ефенді, то нічого поганого в тому не вбачали б. Але ви побачилися з капітаном, а потім відмовилися від такого щастя. Це, звичайно, привернуло увагу всього міста. Від пліток гудуть вулиці й майдани: «Коли вона відмовила Іхсан-бею, то, отже, кохає іншого. Кого ж»?

Я нічого не одказала на ці слова. Навіть не ворухнулася. Спочатку мюдіре-ханим боялася, що я почну відмовлятися, заперечувати, але тепер її охопили сумніви: чому я мовчу. Дещо вагаючись, вона запитала:

— Що ви скажете на це, Феріде-ханим?

Я зітхнула і в тяжкій задумі тихо промовила:

— Ваша правда, мюдіре-ханим, я й сама вже здогадувалась. Жаль мені цей гарний край, та що вдієш. Ви напишіть у вищі інстанції, знайдіть якийсь привід і переведіть мене в інше місце. Але ви повелися б зі мною ще людяніше, якби не написали справжньої причини, а придумали б щось інше: наприклад, що я не вмію провести роботу, або мені бракує освіти. Що вже напишете, те й буде, я на вас не гніватимусь. Тільки не напишіть: «Мені не потрібна вчителька, про яку балакає все місто».

Мюдіре-ханим стояла й мовчки думала. Щоб не показати сліз, я повернулася до вікна й почала дивитися на гори, повиті серпанком туману, від чого здавалося, що то синій вечірній небовид.

Чаликушу дивилася на ці гори і знову передчувала мандри на чужину. Запах чужини! Хто не жив на ній, ніколи не відчує всією душею справжнього змісту цього слова. Мені вже марилася дорога, безмежний шлях на чужину, який усе тікає, вужчає й стає таким, як печаль. Вже вчувається порипування воза і тужливий голос дзвіночка.

Доки ж, боже милостивий, доки так? Для чого? Яка леліється надія?

5 червня

На мені прокляття моїх пташок. В ці довгі місяці канікул я, мов ті пташини, теж ув’язнена. Мюдіре-ханим сказала, що до вересня годі й думати про інше місце. Я ж зовсім не виходжу на вулицю, аби тільки мене якось забули. Навіть сусіди вже не навідуються до мене, може, налякалися пліток. Вряди-годи розмовляю ще з однією старою сусідкою, вона нагадує мені мою тітку, надто ж голосом. Якось увечері, розмовляючи з нею, я попрохала;

— Люба моя ханим-ефенді, не називайте мене… ходжаним, а просто — Феріде. Коли можна…

Вона дещо розгубилася, та послухалася мене, і тепер, коли ми балакаємо, я заплющую очі й бачу себе знов у нас в саду в Козятаги…

Але ж і дурниці я оце пишу. Чи мені причинилася якась нервова хвороба, бо в душі у мене оселилися неспокій і невпевненість. Як і раніше, ми пустуємо з Мунісе, сміємося, мов вуличні хлопчаки, я все ще люблю висвистувати й перекривлювати пташок, тільки оцей неспокій, оця туга не минають мене, не минають…

Коли ми ще переїжджали до Ч. пароплавом, тієї ночі я зовсім не спала. Море було темне, і якийсь пасажир сидів і тоскно співав: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» Я забула якось ту пісню, та минули місяці, і одного квітневого дня, коли у нас в саду запахли перші квіти, я хтозна-чого й що почала співати цієї пісні. Так, людська душа — незрозуміла загадка! Яким чином я запам’ятала і мелодію, і слова? Адже я чула їх тільки один раз.

А тепер, що б я не робила — годувала пташок чи милувалася морем, — весь час тільки й наспівувала цієї пісні. Вчора ж увечері, співаючи вже отой останній рядок: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» — я раптом, ні сіло ні впало, залилася слізьми. А в мелодії та словах немає нічого сумного… Кажу ж — нерви…

Ні, вже ніколи не співатиму цієї пісні.

У школі в мене є приятелька, звати її Назміє. Це весела, приємна в розхмові дівчина двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти років. її щовечора куди-небудь та запрошують. Колеги недолюблюють Назміє, і мені доводилося навіть чути про неї плітки, але я гадаю, що нашим жінкам не подобається, як вона одягається — ошатно й навіть виклично. А може, їй просто заздрять, хто знає. Назміє має нареченого, це — один молодий капітан, здається, гарна людина. Його батьки не погоджуються на шлюб, через те молодятам доводиться поки що приховувати свої стосунки. Назміє навіть мені розповіла про це нишком та просила, щоб я нікому не розказувала.

Вчора ж, коли я так сумувала вдома, Назміє завітала до мене й сказала:

— Феріде-ханим, а я прийшла до вас. Тітка мого Ферідуна запросила мене сьогодні на вечір, вона влаштовує його у своїй садибі. Вона хоч і не знайома з вами, та просила кланятися вам та переказати, що чекає до себе в гості.

— Хіба можна ходити в гості до чужих людей?

Назміє глянула на мене сумно й докірливо:

— Тітку мого коханого ти називаєш чужою?.. Я ж хотіла тебе познайомити з Ферідуном! Але ось присягаюся, що коли не підеш ти, то не піду й я!

Я все-таки не погоджувалася, придумувала всякі причини, та Назміє відкидала їх, бо всі вони, як направду, абиякі. Моя ж приятелька була, як я вже сказала, дівчина бувала й могла укоськати хоч кого. Вона так підлещувалася, так допрошувалася, що я, врешті, не втрималася й погодилася.

Хоча одного разу її поведінка насторожила мене. Це коли я одягала Мунісе, і вона, насупившись, запитала:

— Ти що, береш із собою дівчинку?

— Атож, як же я її залишу саму? А хіба ти щось маєш проти цього?

— Нічого не маю, звичайно… Ще краще… Але ж вряди-годи ти залишаєш її й саму… То я й запитала…

— На цілий вечір я ще ніколи не ходила…

Гріх сказати, що і я така вже нездогадлива, за ці два роки довелося побачити й наслухатися всього. Але як же це я так схибнулася того дня! Самій тепер дивно, що слова Назміє не видалися мені підозріливими. Мабуть, уся моя туга й бажання побути на свіжому повітрі збили мене з пантелику…

Маленький фаетон перевіз нас через річку й покотив зеленою дорогою. На водопої трапилася нам отара. Старий чабан діставав з колодязя воду й наливав у кам’яне корито, біля якого тупцялися маленькі тонкорогі козенятка. Ми згадали нашого Мазлума й хутко вискочили з фаетона, а піймавши одне козеняточко, почали цілувати йому вушка та малесеньку мордочку, з якої капала вода. Мені навіть подумалось: а чи не купити в чабана оце козенятко? Та я негайно ж схаменулася, адже невдовзі знову переїжджати. Хіба мало в нас того горя? Нащо ж іще звикати до чогось, щоб було більше болю?

За півгодини ми приїхали до старого будинку, довкола якого були повиті зелом ганки. А там за хатою, скільки око сягає, виднівся виноградник. Місце було мальовниче, але безлюдне. Тітка Ферідун-бея була вже огрядна молодиця. Вона відразу мені не сподобалася. Жінці не ли-чить одягатися так молодечо. Коси вона вифарбувала в руде, помалювала сурмою брови, а щоки аж паленіли від рум’янку. Страшно дивитися, та й годі.

Вона запросила нас у кімнату на другому поверсі, зняла з мене чаршаф і запанібрата поцілувала мене в щоки, наче обнюхала. А потім сказала:

— Дочко, я тішуся, що ми познайомилися. Ой же й Гюльбешекер! Діамантова моя дівчинко! Справжнісінька Гюльбешекер! Так і хочеться покуштувати… Від тебе вогнем зайнятися можна!

Я знітилася вкрай, але ж треба триматися, наче нічого не сталося. Є ж люди, які поводяться з усіма запанібрата й не думають, що говорять. Ферідунова тітка теж, мабуть, така.

Нас з Мунісе надовго полишили в кімнаті самих. Сідало сонце. Його червоне проміння ще пронизувало густу зелень на ганках, а це вже й зовсім погасло. Я жартувала, хотіла розважитися, та в серці вже мостився таємний неспокій, він вже подужав мене. Із саду долинали чоловічі й жіночі голоси, вигуки, сміх. Хтось порався коло скрипки.

Я визирнула у вікно, але рясне листя приховувало увесь той гвалт.

Нарешті на сходах почулися кроки. Відчинилися двері, і увійшла господиня з величезною лампою в руці:

— Доцю, моя любусю, я навмисне полишила тебе в сутінках. Коли сідає сонце, наші сади такі гарні… Не можна надивитися, такі чудові.

Вона поправила вогонь і почала розповідати, як місячної ночі ці сади стають раєм.

У цю мить до хати увійшла Назміє. Я встигла помітити за дверима двох офіцерів, а тому відступила назад, щоб якось прикрити голову, і спромоглася покласти на косу тільки руки.

Назміє засміялася:

— Люба моя, але ж якою провінціалкою ти стала! Гадаю, що хоч не втікатимеш від мого нареченого, га? Ось зніми руки, а то соромно, аллахом присягаюся!

Вона таки казала правду, тут не було чого ніяковіти.

Офіцери ж ніяково зайшли до кімнати. Назміє почала нас знайомити:

— Ферідун-бей, мій наречений. Феріде-ханим, моя подруга. Я така щаслива, що імена обох дорогих мені людей такі схожі.

На цей жарт молодий офіцер усміхнувся, геть розкривши рота. Пам’ятаю, коли я була маленька, бабуся купувала сірники, на яких хизувався ярмарковий красень з підкрученим вусом та кучерявим чубом, що падав аж до ока. Ферідун-бей наче випав з тієї етикетки.

Він узяв мою руку в свою міцну долоню, стиснув її й сказав:

— Ханим-ефенді, ми вам невимовно вдячні за вашу прихильність. Ми всі щасливі… Дякуємо дуже. Потім він почав знайомити мене з другим офіцером: — 3 вашого дозволу я познайомлю вас з моїм найближчим приятелем. Це мій патрон — майор Бурганеттін-бей. Він майор, та не такий, як інші майори. Бурганеттін-бей — наймолодший представник шляхетного роду Солакзаде.

Наймолодшому бею шляхетного роду Солакзаде було вже за сорок п'ять. Вуса й борода вже де-не-де посивіли, Його шляхетне походження було помітне одразу. Одяг, поводження, розмова були зовсім інші, ніж у Фері-дуна. Шляхетне обличчя й сивина дещо прогнали те погане враження, ба навіть страх, які навіяв був товариш Бурганеттін-бея. У мені прокинулося щось таке, ніби віра.

Бурганеттін-бей говорив легко й вільно. Ще здалеку кивнув він мені гречно головою, а потім уклонився й сказав:

— Ваш покірний слуга Бурганеттін. Ханим-ефенді, мій покійний батько над усі маєтності любив оцю садибу. І не раз казав: «Щастя не обминає цього місця. Коли мені в чомусь таланило, то тільки отут». Я ж, тільки-но побачив, що ви ощасливили нас своїм прибуттям сюди, одразу ж згадав слова небіжчика й подумав: це чудо!

Гаразд, вважаймо все це за комплімент, але яке відношення мав Бурганеттін-бей до цієї садиби?

Я здивовано зиркнула на Назміє, очікуючи пояснення. Але вона й не дивилася на мене, навіть уникала мого погляду. А та ханим, яку я донині мала за господиню, взяла за руку Мунісе й вийшла з нею з кімнати.

Десь більше як півгодини сиділи ми всі в тій кімнаті й розмовляли про се, про те. Правильніше б сказати, розмовляли вони, бо я не те що говорити, а навіть розуміти не мала снаги, що вони балакали. Моє серце ніби здавив залізний обруч, аж дихати було ніяк. Я ніби втратила глузд. Я ні про що не думала, нічого не відчувала, налякано лише зіщулившись, принишкла в кутку, мов те пташеня, охоплене незрозумілим ще йому жахом, коли хтось заліз до нього в гніздечко.

Внизу заграла скрипка, хтось співав газель, а потім якісь верескливі та товсті голоси заспівали кілька пісень хором.

Назміє з нареченим сиділи на канапці та все ближче й ближче присовувалися одне до одного, аж поки я не повернулася до них спиною. Які вульгарні люди! Анітрохи не соромлячись, вони обнімалися в присутності двох чужих людей, ніби грали одну з тих гидотних полюбовних сцен, які нам доводиться бачити в кіно. Так, це були погані, вульгарні люди.

Знову зайшла ханим і поставила на стіл кілька пляшок і тацю з їжею. Бурганеттін-бей, заклавши руки в кишені, ходив по кімнаті і час від часу зупинявся перед столом. Раптом підступив до мене, уклонився й сказав:

— Чи не бажаєте, ханим-ефенді?

Я здивовано звела очі: майор тримав у руці келишка, в якому палав, мов рубін, напій.

Я тихим голосом відмовилась:

— Не хочу…

Бурганеттін ще нижче схилився наді мною. Його гарячий подих обпалив мені обличчя:

— Це анітрохи не зашкодить, ханим-ефенді. Тут най-добріший і найневинніший у світі лікер. Чи не так, На-зміє-ханим?

— Не домагайтеся, Бурганеттін-бею. Феріде в цьому домі вважайте своєю. Хай робить, як сама хоче.

Досі сивина Бурганеттін-бея, його приємне й благородне обличчя хоч і якось підсвідомо, та все-таки мали вагу в моєму ставленні до нього. А тепер я вже почала його боятися. Боже милостивий, звідки це лихо на мою голову? Куди я попала? І як мені звідси вирватися?

Поволі згасало світло, і в цьому мороці перед моїми очима замерехтіли вогняні кружала. Дивно якось долинали звуки музики, наче то грало море.

— Моя золота дівчинко, час вечеряти. За столом кілька наших гостей, вас чекають.

Це були слова тієї огрядної ханим. Я від них наче опритомніла:

— Дякую, я нездужаю, лишіть мене саму.

Тепер уже підійшла Назміє.

— Феріде, любуся, там немає чужих, повір! Якихось там двоє-троє приятелів Ферідуна та Бурганеттін-бея, з нареченими та дружинами… Так, з дружинами. Коли ти не вийдеш, буде якось не гоже. Адже вони прийшли заради тебе.

Я намагалася вихопити свої руки з долонь Назміє й тулилася до крісла, увібравши голову в плечі. Я не могла вимовити жодного слова, і якби я не стиснула зуби, вони зацокотіли б.

Тоді почав Бурганеттін-бей:

— Наш обов’язок робити так, як накаже гість… Як заманеться Феріде-ханим, так і буде. Ви йдіть і скажіть, що Феріде-ханим трохи нездужає. А ще, Бінназ-ханим, принесіть нам вечерю сюди. Мій обов’язок — не лишати Феріде-ханим на самоті.

Я ледь не збожеволіла. Лишитися в цій кімнаті наодинці з Бурганеттін-беєм? Вечеряти тут з ним?!

Я не тямила, що робила, але зібрала всю свою силу й хутко схопилася на ноги:

— Гаразд, хай буде, як ви хотіли.

Назміє з нареченим попідруки йшли перші, Бурганет-тін на крок позаду мене.

Ми перейшли темний кам’яний двір, і нарешті відчинилися двері. Яскраве світло вдарило в очі. Воно потоками лилося зі стелі, де виблискували люстри. Я ступила поміж кріслами кілька кроків. В залі сяяли трюмо, і кімната, здавалося, не мала меж, а люстри, які звисали зі стелі, нагадували мені смолоскипи, що тікають кудись далеко темною й довгою дорогою.

Ніби уві сні бачила я безліч очей і якісь невиразні, мов у тумані, чоловічі й жіночі обличчя. Потім почулися страхітливі оплески. Грали музики, та ще дужче за них горлали люди. Голоси їхні були невиразні, але не вщухали, а тільки завивали мов гірський буревій. Звідкілясь долинало:

— Слава Бурганеттін-беєві, слава Гюльбешекер, слава, слава Гюльбешекер!

Коли я розплющила очі, то побачила, що лежу на руках Мунісе. Моя крихітка плакала й, притиснувшись до моєї щоки, кричала: «Абаджим!» Вона цілувала мої мокрі коси й очі, які обпалив одеколон. Я була уся мокра. В кімнаті панували сутінки, та я відчувала, що на мене зирить безліч очей. Першим порухом руки я затулила голу шию.

Чийсь незнайомий голос крикнув:

— Вийдіть надвір! Я прошу всіх вийти надвір!

Я хотіла встати, та чиясь рука вхопила мене за плече:

— Не бійся, дочко… Немає нічого страшного…

Ледь розплющеними очима я побачила, що це говорив дебелий колагаси, той самий, що завше ходив в розстебнутому мундирі. Він глянув на мене ще раз і сказав комусь:

— Бідна, вона й справді ще дитина!

Назміє стояла біля мене навпочіпки й терла мої руки.

— Феріде, любцю, тобі краще? Як ти нас налякала! — говорила вона.

Я одвернулася, щоб не бачити її обличчя, і заплющила очі.

Пізніше я дізналася, що лежала непритомна добру чверть години. Мене витерли одеколоном, давали понюхати припалену вовну, та не могли дати ради. Дійшло до того, що всі вже втратили якусь надію й почали риштувати фаетона, щоб їхати в місто по лікаря.

Коли ж я опритомніла, то сказала, щоб мене тим фаетоном одвезли додому, а коли ні, то я піду й пішки. Вони пристали й на це. Дебелий колаг-аси одягнув шинелю й сів біля візника.

Коли ми вже сиділи у фаетоні, підійшов Бурганеттін-бей, йому було, мабуть, ніяково.

— Феріде-ханим, — промовив він, не наважуючись, проте, глянути мені у вічі.— Ви нас не так зрозуміли. Присягаюся, що я не мав стосовно вас ніякого лихого наміру. Лише хотіли тут повітати й показати розвагу у винограднику. Хіба ми могли знати, що маленька ханим, яка виросла в Стамбулі й лише кілька днів тому любісінько розмовляла з нашим офіцером, має таку дику душу? Я ще раз присягаюся, що не мав ніякої лихої думки та разом з цим прошу пробачення, що так стурбували вас.

Фаетон покотив темними вузенькими стежинками виноградника. Я заплющила очі й, зіщулившись у куточку, тремтіла ніби з холоду. Мені пригадалася та ніч, коли я втікала з Коз-ятаги, не думаючи, що роблю, хоч вийшла на шлях серед ночі сама-самісінька.

Духмяне гілля маслин билося об вікна, діставало мого чола й гнало від мене сни.

Я почула, як тяжко зітхнула Мунісе.

— Мунісе, ти проснулася? — запитала я пошепки.

Вона не одказала, тільки ще дужче похилилася головою. Я помітила, що моя дитина плаче, намагаючись, мов доросла, приховати в темряві свої сльози.

Я вхопила її за руки й запитала:

— Що сталося, моє дівчаточко?

Вона одразу обняла мене й сумно-сумно зашепотіла, мов доросла людина, яка прожила більше за мене і, отже, більше знає.

— Абаджим, як я плакала цієї ночі. Як я злякалася! Я знаю, нащо тебе туди покликали. Ми ніколи вже не поїдемо до таких людей, еге ж! І ти ж ні… Щоб, не доведи аллах, не було, як з моєю матір’ю… Та й мені тоді що робити, абаджим!

Яка ганьба! Боже, яке приниження! Мені, мов повії, було соромно цієї дитини. Я не наважувалася глянути їй в очі, лише, упавши обличчям на її худеньке коліно, проплакала гірко-гірко, мов дитина на материних руках, аж до самого дому.

Коли я підійшла до хати мюдіре-ханим, сонце тільки-но викотилося на схил. Вона ж, побачивши, яка я заплакана й бліда, та ще й такої ранньої години, розгубилася:

— Чи сталося щось, Феріде-ханим? Що тобі причинилося, дочко? Я ще й не бачила тебе такою? Чи ти не хвора?

Спокійне й серйозне обличчя мюдіре-ханим, яке нерідко бувало й насуплене, завжди лякало мене. Але зараз в цьому чужому краї не було кому розповісти своє горе, хіба що тільки їй самій. А я змушена була це зробити, бо я — вчителька.

Знічено розповідала я їй свою нічну пригоду й уся тремтіла. Я не приховувала анічого. Стара жінка слухала похнюпившись і мовчала. Я закінчила й, похиливши голову, простягнула до неї руки, а потім звела догори й очі, мовби благала, щоб її відповідь хоч трохи втішила мене:

— Мюдіре-ханим, ви прожили більше, ніж я, ви більше й знаєте. Бога ради ж, скажіть мені правду. Невже тепер мене матимуть за погану жінку?

Моє питання глибоко вразило мюдіре-ханим. Несподівано я побачила, як розхвилювалася ця стара жінка.

Вона взяла мене за підборіддя й повернула мою голову до себе так, щоб зазирнути мені у вічі. Але глянула вона не так, як це робила не раз мюдіре-ханим у школі. Це був не байдужий погляд чужої людини. Мене погладила по щоці кохана матуся, яка розуміє усе.

— Феріде, — почала жінка тремтячим голосом, руками ж вона гладила мої руки, які лежали в неї на колінах. — Я й не думала, що в тобі стільки цноти, що ти чисте ще дитя. Так, тобі самій ще потрібен хтось, щоб захистив тебе. Я бачу, що ти повинна ще біля мене отут сидіти. Та ба!.. А школа…

Але ж Назміе! Я багато чого знаю, дочко, і все розумію. Та світ цей такий, що доводиться приховувати багато того, про що знаєш. Назміє — гидке створіння. Я хотіла вже не раз позбавити школу від ці$ї лиходійниці, та марно. її з цього місця не проженеш. Коли в неї стільки опікунів, від мутасарифа й полковника і до батальйонних імамів. Та й хто так улесливо походжатиме перед нашими шляхетними дамами, коли не стане тут Назміє? Хто гратиме на уді й танцюватиме по ночах на гульках, де нишком розважаються наші вельможні чиновники? Або хто постачатиме таким марнотратникам, як цей Бурга-неттін-бей, отаких як ти цнотливих, чистих і вродливих дівчат? Феріде, я знаю, вони діяли за планом. Цей Бур-ганеттін-бей — старий джигун. Він проциндрив уже всю батьківщину. Скільки нещасних дівчат ошукав він у своєму житті, а скільком родинам поруйнував життя? Для нього, честолюбного, існує тільки одне — будь-що запопасти в руки юну дівчину, про красу якої розмовляє все місто. Найбільша слава для нього — завести в залу на гульки, де п’ють такі самі джигуни, за руку дівчину, котру молоді офіцери, подзенькуючи шаблями, чекають на вулиці, щасливі вже з того, що побачать її бодай у напинальці, і примусити тих гульвіс заздрісно кричати: «Слава Бурганеттін-беєві!» Особливо ж після того, як усім стало відомо, що ти розмовляла з Іхсан-беєм. Ось так, дочко. Вони звернулися до Назміє, хто знає, чого їй наобіцяли, аби тільки погратися з тобою. Дякувати, що ти ще порятувалася. Ось тільки жаль, що мушу сказати таке: тобі ніяк не можна тут лишатися. За два дні про це знатиме все місто. Ти повинна виїхати» вже першим пароплавом. Чи є в тебе куди? Якісь родичі чи хто, га?

— Я нікого не маю, мюдіре-ханим.

— Тоді їдь в Ізмір. У мене є там знайома. Вона моя давня товаришка, працює старшим секретарем у відділі освіти. Я напишу їй листа, гадаю, вона допоможе тобі влаштуватися.

Така щирість зворушила мене до краю, і я, мов урятоване від смерті котенятко, яке потрапило після дощу й снігу в тепло, все ближче й ближче тиснулася до мюдіре-ханим і боязко терлася лицем об руки, що гладили мої коси, а потім повертала їх долонями до губ і цілувала.

Жінка зітхнула й промовила:

— Тобі в твоєму стані краще не йти додому. Ходи, я постелю тобі нагорі, трохи поспиш. Мунісе та твої речі я перевезу сюди, поживете у мене.

Я до вечора пролежала в кімнаті мюдіре-ханим, час від часу прокидалася, та одразу ж знову засинала. Коли я розплющувала очі, стара жінка підходила до мого ліжка, торкалася рукою чола й пестила дві мої коси — тепер я запліталася так, як усі дівчата в Ч.

— Феріде, ти нездужаєш? Тобі щось болить? — питала вона.

Я не нездужала, але немічно хилилася головою на подушку, мов мале дівча. Мені здавалося, що коли вона цілуватиме мене й пеститиме довго-довго, то й у моєму серці залишиться багато тепла від любові цієї нової матері. В дні самоти й гіркого жалю, що чекають мене попереду, ця любов грітиме мене, я довго відчуватиму її, мов духмяні пахощі, які довго зберігаються в подарованих хусточках.

Пароплав «Принцеса Марія»,

2 липня

Закутана в пальто я сиділа на вітрі, аж поки не сховався місяць. На палубі не було нікого, тільки один довготелесий пасажир, злігши на залізні поручні, насвистував сумні мелодії. Вітер бив його в обличчя, але той ані разу за вечір не змінив своєї пози.

Море я люблю і знаю. Воно для мене не мертве, в ньому палає своє глибоке життя. Воно або сміється й говорить, або стогне й гнівається. Тільки цієї ночі ця чорна водяна пустеля здалася мені безмежною самотиною, скорботною й безнадійною.

Я пішла в каюту. Мене морозило, наче нічна волога проймала мені навіть кістки. Мунісе спала. Я прислухалася до поштовхів та стукотіння, які чути було десь із глибини, мов там, унизу, калаталося серце тієї безмежної самоти, й вирішила дістати щоденника.

На пристань сьогодні проводила мене мюдіре. Я ні з ким не прощалася, зайшла лише до сусідки, котра так скидалася на мою тітку, і востаннє почула, заплющивши очі, як вона щось говорила, промовляючи й моє ім’я: «Феріде…»

В Б. ми покинули Мазлума, а тепер довелося розлучитися й з пташками. Я доручила їх мюдіре-ханим, взявши з неї слово, що вона не залишить пташок без їжі й води.

— Феріде, — пожаліла їх стара жінка, — коли вже ти так любиш пташок, то випусти на волю сама. Аллах сподобить твою милість.

Я гірко усміхнулася.

— Мюдіре-ханим, раніше я думала так, як і ви, але тепер мої думки змінилися. Птахи — це дурні створіння, що не знають, чого хочуть. Поки не вирвуться з клітки, то ячать і страждають. Але хіба ви впевнені, що на волі чекає їх щастя? Переконана, що ні… Я думаю, що ці нещасні звикають до клітки й навіть, якщо їм випаде вихопитися на волю, вони всю ніч сумують десь у верховітті, склавши голови під крила, або згадують, вдивляючись оченятами на світло у вікнах, колишнє життя. Пташок треба силоміць зачиняти в клітку, мюдіре-ха-ним, силоміць, силоміць…

Сльози вже бриніли у мене на очах.

Жінка погладила мене по щоці.

— Феріде, ти дуже дивна дівчина. Хіба можна плакати через якісь дрібниці?

На пароплаві є ще кілька пасажирів із Ч. Серед них два офіцери. Мені довелося почути їхню розмову.

Молодий офіцер розповідав немолодому вже:

— Іхсан-бей хотів їхати ще чотири дні тому, але я збив його, кажу: «Зачекай-но кілька днів та й поїдемо в Бейрут разом. Отже, я мимоволі спонукав його до цього нещастя. Бо якби він таки поїхав був ще чотири дні тому, нічого не сталося б».

— Атож, історія неприємна, — одказав старий. — Ось тільки не розумію, як це могло статися, адже Іхсан зовсім не забіяка. Може, ти знаєш деталі?

— Та я ж усе своїми очима бачив. Учора ми сиділи в казино. Бурганеттін-бей грав у більярд. Аж це заходить Іхсан і щось каже. Спершу вони розмовляли спокійно, а потім хтозна, що сталося, бо я побачив, як Іхсан-бей одступив назад і вдарив Бурганеттін-бея в обличчя. Майор ухопився за револьвера, але Іхсан-бей дістав свого раніше за нього. Якби на них не кинулося кілька душ одразу, пролилася б кров. Завтра Іхсан-бей стане перед військовим трибуналом.

— Якби це зробив котрийсь із нас, тугенько б йому було. А Іхсан, здається, родич паші?

— Жінчин молочний син і небіж.

— Ну то покарають абияк. А Бурганеттін-бей заслужив… Він зовсім розпустився…

— Цікаво, чому вони посварилися?

— Обидва кажуть, що на політичному грунті. Ой, ніяк не дадуть тій армії спокою через політику….

— А я гадаю, що тут знову не обійшлося без жінки, аллахом присягаюся. Наче ми не знаємо Бурганет-тіна…

Офіцери, все ще перемовляючись, пішли.

Я ж тепер зрозуміла, від кого були троянди, які привіз мені в каюту старий човняр вже перед тим, як пароплав мав рушити.

Іхсан-бею, я, мабуть, ніколи вже не зустріну вас. А коли й зустрінемося, то я прикинуся, буцімто не пізнаю. Але я до смерті не забуду, що того дня, коли вам належало стати перед трибуналом, ви згадали про мене. Ви наказали навіть приховати, від кого ці квіти. Це говорить, що ваша душа — витончена. У щоденнику я збережу пелюстку троянди, а в серці — пам’ять про вас, як про щось надзвичайно чисте.

Довготелесий пасажир на палубі все ще насвистував свої сумні пісні. Я виглянула у вікно. Починався ясний світанок, ніби виходив з глибини моря.

Чаликушу, лягай спати. Твої повіки вже обважніли від утоми. Нащо тобі світання? Світанок — то час, коли жовті квіти, упокоєні любов’ю і сном, починають розплющувати свої щасливі очі,

Загрузка...