ЧАСТИНА П’ЯТА


— Присягаюся аллахом, Кямране, їхати разом з тобою— мука, та й годі. За дві години я запитував тебе про се, про те, либонь, сто раз, а тільки й чую «так» та «ні». Опам’ятайся, сину!

Віз їхав горбатою дорогою. Споночіло. Подув вітер, і Кямран одкотив коміра. Він сумно дивився на Мармурове море.

Нарешті одвів погляд від плеса, усміхнувся й сказав:

— За дві години двісті разів сказати навіть саме «так» чи «ні» — це ж таки немало.

— Гаразд, сину, але ж ти відповідав механічно, нічого й не думав.

— І справді, у вас на курорті чудовий метод лікування хворих. Та ви, либонь, знову хочете мене виснажити, примушуєте думати.

— Та тобі, соромітникові, не догодиш. Так, я й справді хочу, щоб ти думав. Тільки не для того, щоб заморити тебе. Хочу, щоб ти не думав про те інше. Та, бачу, марно. Тебе не розворушиш. Ось позавчора були ми в селі на весіллі. Скільки вражень, яких тільки людей не бачили. А хлопчаки як танцювали під зурну та давул [101]. Або як пехлівани боролися… Мені було> весело, а тобі ні. І не кажи, що в мене — очей нема.

— Як вам і сказати? Може, такий вже я вдався…

— Ба ні, сину, ти просто не помічаєш. Ось мені шістдесят скоро, а я що не день, то все молодшаю.

— Глядіть, щоб тітка Айше не почула.

— Та й нехай, що мені? Я сюди як приїхав, то старішим виглядав, аніж тепер.

Кямран усміхнувся:

— В Текірдазі востаннє я був десь років десять тому. Як зараз пам’ятаю… Був такий самий серпневий день…

Азіз-бей сплеснув у долоні.

— Ти диви, як швидко минув час! Адже твоєму синові невдовзі чотири, а п’ять років тому ти був наречений Феріде. А я й досі не второпаю, Кямране, як ти міг так без жалю вчинити… Мені й досі болить серце, як згадаю чарівний голос нашої Чаликушу, її любе обличчя… Воно схоже на троянду. З того часу минуло десять літ, а моє серце все болить, коли дивлюся в сад, що за нашою хатою. І вмиратиму, а не подарую тобі, Кямране.

— Дядьку, хіба можна говорити таке хворій людині, яку ви самі запросили на відпочинок?

— Воно-то так, але хіба я що кажу про твоє горе? Ти одружився з жінкою, яку любив, але тобі не судилося бути щасливим хоч один рік. Мюневвер захворіла, і ти три роки просидів біля її ліжка. Возив її і на Принцові острови, і в Швейцарію, тільки ж від долі не втечеш. Померла Мюневвер ще минулої зими, а ти й досі не очуняв. Глянути на тебе — хворий, та й годі. А Феріде що… Ти ж любив іншу.

Кямран гірко посміхнувся:

— Ні, дядьку. Ніхто мені не вірить та й ви дивитеся, як на дивака. Були в мене в житті захоплення, й навіть неабиякі. Та нікого я, правду кажучи, не любив так, як Феріде.

— Згубна любов, згубна пристрасть… — процідив крізь зуби Азіз-бей.

— Я ж казав, що не повірите. Ніхто не вірить. Мюжгян вже ось скільки літ гнівається й не дозволяє мені навіть вимовити ім’я Феріде. Тільки й чую від неї: «Ти не маєш ^ірава говорити про Феріде». Та й мати також, і тітка, і усі. Тільки з Нермін я можу порозмовляти про Феріде. Зараз Нермін вже сімнадцять років, а коли приїжджала Феріде, їй було тільки сім. Вона й пам’ятає Феріде ледь-ледь. Каже: «Моя сестричка в червоненькій сукні, вона розважала мене на гойдалці…» Скільки треба переговорити всього, щоб завести з нею розмову про сестричку в червоненькій сукні.

— Дивний ти, Кямране. А та ж тоді що?

— Та була хвора жінка. Вона могла померти. Коли я втратив надію бути разом з Феріде, то пожалів Мюневвер і одружився. Оце й усе.

— Та ні, тут важко щось второпати. Ти й сам якийсь заплутаний.

— Це правда, дядьку. Бо ніколи не знаю, чого я хочу і що роблю. Але є одне, в чому я впевнений. Це моя любов до Феріде. Вона лишила в моєму серці незабутню пам’ять. Мені здається, що я й вмиратиму, то буду згадувати її й плакати… Коли лікарі порадили мені змінити клімат і відпочити, я перш за все подумав про Текірдаг. Ви, мабуть, гадаєте, що я приїхав сюди на ваші запросини, щоб розважатися на весіллях? Не ображайтеся, але я приїхав сюди, бо тут уламки розбитої мрії юності.

— Гаразд, ти помилився, та хіба ж не було змоги все виправити.

— Я вчинив погано, навіть підло. Феріде поїхала від нас обурена. І я, натрапивши на її слід, раптом злякався зустрічі. Адже у Феріде було вражене не тільки серце, а й гордість. Хто знає, як тільки було їй самій їхати на чужину! Якби я постав перед нею, коли ще не минуло й півроку, вона могла б зовсім ошаленіти і вчинити казна-що. Я ледве дочекався весни і вже готувався їхати, бо мав надію, що знайду її в сільській школі, як мене підкосила ота триклята хвороба, і я три місяці пролежав у ліжку. А коли поїхав у Б., було вже пізно. Мені розповіли, що вона покохала хворого композитора. Казали, що вона загадувала йому грати біля водоспаду на тамбурі й клала свою невірну голову коханому на коліна та дивилася йому в очі. Дядьку, скільки років я мріяв про її очі, думав, що вони мої, тільки мої, а одного дня…

Кямран замовк і зіщулився, наче хотів заховатися в комірі від вітру, а потім знову почав дивитися на піщаний берег, де вже горіли вогнища рибалок.

Азіз-бей теж зажурився.

— Кямране, — сказав він, — ти, сину, здається, вдруге помилився. Чаликушу не з тих дівчат, які так швидко забувають все, втішаються та й знаходять якесь там своє щастя.

Кямран знову посміхнувся гірко й похитав головою:

— О дядечку, не хвилюйтеся. Феріде теж щаслива, ось уже два роки. Мені казали ті, хто бачив її й знає.

її чоловік — старий лікар, дуже багатий. Одна приятелька Феріде, дружина мого товариша, інспектора шкіл, що готує чиновників, зустріла ЇЇ якось в Кушадаси. Чали-кушу така, як і була, — сміється, жартує. Вона розповіла подрузі, що виховує сиріт. їх у неї щось двадцятеро. До їхньої садиби їхати з міста кілька годин. Феріде щаслива, й кажуть, ніби не може розлучитися з чоловіком навіть на півгодини. Коли приятелька почала говорити щось про Стамбул та рідню, Феріде й слухати не захотіла. Я, каже, не можу чути про те місто й тих людей. Я знаю, що скривдив її. Але ж будьте справедливі й ви. Як швидко забула вона мене! Хоча кому потрібен мій жаль! Я мовчу. Тільки я вийду, мабуть, та прийду пішки. Погана дорога, так трусить. А ви їдьте щасливо.

— Ой ці мені чиновники, такі слабосилі! Скільки років я домагався, щоб побудувати цю дорогу. Сам пікся тут на сонці, мов підрядчик. Але не одбріхуйєя, бо не дорога тут винна… Боже мій, як добре зробили, що сім років тому звільнили мене з посади мутасарифа. А ти йди, сину, пройдися трохи. Тільки не барися. Постаріли вже і я, і твоя тітка, вже не ті, що раніше. Якщо запізнишся, то вона збожеволіє турбуючись, а я — з голоду.

Кямран зліз край мосту. Десять років тому такого ж самого серпневого вечора він сидів на трухлявих дошках на цьому мосту, звісивши вниз ноги. Три тижні вже гостював він у Текірдазі й щодня надвечір приходив сюди й повертався в задумі додому, коли вже поночіло.

Якось увечері Мюжгян (її чоловік був якраз в тимчасовому відрядженні в Анатолії, через що вона з дітьми приїхала в Т^кірдаг) сказала Кямранові:

— Ти якийсь стомлений. Певно, далеко ходив?

Кямран сумно усміхнувся:

— Ти вгадала, Мюжгян. Я ходив дуже далеко… В минуле десятирічної давності…

Він хотів іще щось сказати, але Мюжгян скривила губи, наче нічого не зрозуміла, й повернулася до нього спиною, промовивши тільки:

— Ти ба!..

Вже багато літ гнівається вона на Кямрана, і так запекло, як це може тільки жіноче серце.

Кямран йшов садами. Смеркало, та гори ще палали від червленого призахідного сонця. Відчувався подих ночі. Небо було що та пізня фіалка, в якої вже поблякли на краях пелюстки.

Кямран став на стежці, що в’юнилася між деревами, й довго дивився в зеленаві сутінки, де коли-не-коли спалахували вогником світлячки. Колись на цій стежці він побачив Феріде. Вона була в коротенькій матросці, з-під шапочки кучерявилися коси. Як зараз бачить він: Чали-кушу йде поперед нього й передками маленьких черевичків без підборів підбиває камінці.

Минали хвилини. Кямран знав, що його чекають, та не квапився, проте, а ще й уповільнював ходу, наче шукав на цій стежині своє минуле щастя.

Біля воріт замріяла жіноча постать. То була Мюжгян. Вона майже щовечора гуляла із своїм малим синочком. Тримаючи його за руки, вона вчила хлоп’я ходити.

Ось вона побачила кузена й помахала рукою.

— Кямране, чого це ти так поволі? Десь забарився?

— Ти ж бачиш, Мюжгян, який гарний вечір…

Мюжгян нічого не одказала, хоч видно було, їй кортить побалакати.

Вони увійшли на подвір’я, освітлене голубим світлом ліхтаря над ворітьми.

Мюжгян ступила назад і показала рукою на паркан:

— Глянь, хто приїхав…

Кямран хутко озирнувся й побачив поруч Феріде. її очі сміялися, зіниці світилися голубими іскринками, вуста усміхалися, тільки обличчя було стомлене-стом-лене.

Так, перед ним стояла Феріде. Він завжди уявляв її саме такою, варто було тільки заплющити очі. Все сталося так несподівано, що він навіть похитнувся й заплющив очі, наче боявся, що прекрасний сон зникне. По тому почав розгублено озиратися довкола, ніби шукав, до чого б йому прихилитися.

Вони мовчки дивилися одне на одного, охоплені внутрішнім трепетом. їхні вуста намагалися усміхнутися, а на очах бриніли сльози.

Мюжгян, мабуть, відчула, яка важка ця мить, і, вхопивши Феріде за руку, підштовхнула її до Кямрана та жартома сказала:

— Ви ж бо двоюрідні. Кямране, ти й справді старший брат Феріде, отож привітайся з сестрою.

Кямран нахилився, торкнувся вустами коси Феріде й тихо, наче пошепки, мовив:

— Немає слів, Феріде-ханим, щоб передати, як я радио, що бачу вас знову.

Ці слова дали наснаги й Феріде:

— Дякую вам, Кямран-бею. Я також дуже рада.

У чистому й ніжному, як і колись, голосі Чаликушу забринів жаль. Так буває, коли трісне кришталь.

— Коли ви приїхали?

— Сьогодні, ополудні. В Стамбул я приїхала ще десять днів тому, але дізналася, що нікого з наших немає. Мені ж так хотілося побачити тіток і всю рідню. Ще подумала, що, може, й за мною хто скучив. Та й хіба важко людині, яка звикла мандрувати, з’їздити в Текірдаг. Чи не так, Кямран-бею?

— Ой, оці манірні звичаї! Нащо вам називати одне одного: «ханим»! «бею»! Адже я сказала, що ви брат і сестра. Найкраще, як ти, Феріде, зватимеш Кямрана ага-беєм [102] — знову обізвалася Мюжгян.

І Феріде, і Кямран-бей знітилися, та ось сестра боязко промовила:

— І справді, Кямране, дозволь мені так і називати тебе.

Вона промовила й чекала відповіді, вдивляючись у темряву, наче сподівалася когось побачити.

— Отже, як ти захочеш, Феріде. Як тобі звелить серце, — почулися стримані слова Кямрана.

Нарешті розмова набрала спокійного тону. Феріде кількома словами розповіла про свою подорож.

— Мала в Стамбулі деякі справи. Ну й хотіла побачити вас. Лікар дав мені на два місяці відпустку. Я тішуся, що ви всі здорові. Ось тільки твоє, Кямране, горе. Я почула вже в Стамбулі й дуже засмутилася. Ця передчасна смерть — таке нещастя. Слава аллаху, що хоч сина маєш. Всевишній поверне Недждетові роки, які забрав у матері. Який гарний хлопчик! Так сподобався мені. Ми з ним одразу заприятелювали, він до вечора не злазив з моїх колін. Та я з дітьми завжди швидко знаходила спільну мову.

Феріде поволі заспокоювалася. І слова, й жести стали вільніші, легші, навіть схожі на ті колишні пустотливі дитячі повади.

Кямран тішився її голосом, усміхненими вустами, милувався ясними очима, що аж зоріли в сутінках. Він забув про все на світі, навіть про те, що вона — дружина іншому й через місяць це щастя знову стане сном.

Кямранові так не хотілося, щоб родичі побачили його тепер, та Нермін уже помітила брата й галасувала про це на все подвір’я. Потім вона кинулася до Феріде і обняла її.

— Мій братуньо теж свідок, що я тебе не забувала. Ми з ним тільки й розмовляли, що про нашу сестрицю в червоненькій сукні. Еге ж, Кямране?

_ II

Вечеряли, і всім здавалося, ніби сьогодні свято. Азіз-бей пустував, мов хлоп’я.

— Ой, Чаликушу, — вигукнув він, — ти зробила мене нещасним. Згадував весь час твій голос і ледь не плакав. Отже, любив тебе неабияк!

Чаликушу повернулася до рідного гнізда, коли вже минуло багато літ і побачити її ніхто вже й не сподівався. Вона наче принесла на своїх крилах радість і тепло тих давніх літ, літ щастя й любові. Тепер знову всі були веселі, і в серці у кожного бриніло щось потаємне й тремтливе. Так тремтять хіба крильця метеликів, які залетіли до хати на світло лампи. Лише тітка Бесіме цілий вечір говорила про се, про те, а потім раптово заплакала.

— Не зважайте, — ^ попросила вона. — Я згадала твою матір Гюзіде та й…

Феріде годувала виноградом Недждета, він сидів у неї на колінах. Вона похилилася головою й сховала своє обличчя в русявих кучерях хлопчика. Та лиш на мить, невдовзі вона знову була весела.

Бесіме-ханим почала розмову з чоловіком про Неджіє, яка жила в Трапезунті.

— У нбї таке нещастя… Торік померла дівчинка з дифтериту…

Феріде тяжко зітхнула й промовила:

— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.

— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.

Феріде сумно кивнула головою:

— Якби ви тільки бачили, яка була дівчинка. Красуня. І не врятували.

— Скільки ж їй років було, Феріде? — знову запитала тітка Айше.

Феріде скрушно зітхнула й одказала:

— Тринадцять. Я шила їй чаршаф, готувалася стати тещею…

За столом почувся дружній регіт.

— Гай, Чаликушу, ти, либонь, все життя жартуватимеш, — вигукнув Азіз-бей.

Розповідь про тринадцятирічну доньку розвеселила усіх ще дужче, лише на очах у Феріде забриніли сльози. Вона притисла Недждета до грудей й почала розповідати історію Мунісе. Голос її все сумнішав і сумнішав.

Сиділи до пізньої години. Азіз-бей захвилювався:

— Феріде, дочко, ти стомилася в дорозі, іди лягай.

Та вона лише засміялася у відповідь, ще міцніше притискаючи до себе Недждета, який уже спав.

— Дарма, дядечку, я, навпаки, відпочиваю з вами. Я так стомилася від самоти.

її блакитні ясні очі й невеличка верхня губа усміхалися. То прокинулася та колишня Чаликушу. Вона без угаву говорила, говорила. її ж слухали, й милувалися нею, через що вона почала перекручувати слова, кривити рота, показувати язика та вбирати в себе щоки. Нестеменна дитина, котра знає, що її люблять і все подарують. Врешті Азіз-бей не втримався й почав жартувати, п’яний від радості, як колись давно. Це ще коли Феріде була маленька, він хапав її за підборіддя й цілував у губи, примовляючи: «Чаликушу, сяка-така! Це ти крала в мене черешні? Оддавай назад!» Тепер він знову вхопив її за підборіддя. Дарма що вона боронилася, дядько, під регіт родини, поцілував небогу. Потім пильно глянув їй у вічі й сказав:

— Сама винна, Чаликушу! Атож! Вже статечна дама, має родину, а душа й досі дитяча. Та й обличчя теж. Хто скаже, що це молодиця?

Кямран пополотнів. Цю мить він уперше відчув, що Чаликушу належить іншому.

_ III

Минуло два дні, а Кямранові й досі не вдалося побачити Феріде віч-на-віч. Десять років тому вона була дружня з багатьма дівчатами в Текірдазі. Тепер вони всі поставали дамами й не давали Феріде ні хвилини спокою. Весь час хтось приходив до неї В ГОСТІ. ЖІНКИ сиділи там годинами, а потім ще й забирали Феріде з собою, водили до знайомих, гуляли в садах.

Мюжгян бачила, як страждає Кузен, і тішилася. Вона говорила йому співчутливі слова, але очі її все одно сміялися.

— Так, вони не дадуть Феріде бути самій. Але ж вона таки мусить трошки розважитися…

За весь час йому тільки двічі поталанило побачити Феріде: тоді увечері та ще раз на вулиці в чаршафі, коли вона поверталася з прогулянки.

На третій день Кямран прокинувся удосвіта, що для нього було незвично. Садиба ще спала. Кямран відчинив вікно і побачив у саду Феріде. Вона почула, як зарипіла віконниця, підвела голову, приклавши до чола руку, щоб затулитися від ранкового сонячного проміння, і промовила:

— Ви прокинулися, Кямран-бею? Як змінилися ваші звички! Колись, щоб розбудити вас, доводилося жбурляти у вікно каміння або сніг узимку. А це, бачу, і ви стали трохи анатолійцем. Коли я в Анатолії прокидалася о цій порі, мене соромили такими словами: «Ледащице, хіба можна вставати, коли вже встало сонце?»

Зараз Феріде знову схожа на ту веселу й спритну Ча-ликушу. її голос нагадував дзюрчання струмочка, й воно повнило серце відчуттям свіжої прохолоди.

— Феріде, можна, і я вийду в сад, — боязко запитав Кямран.

Феріде, не одводячи руки від чола, посміхнулася й відповіла, як і колись, приховуючи знущання в голосі:

— А чому ж ні? Це непогано було б, якщо ви, звичайно, не боїтеся, що ранковий холод не зашкодить вашому ніжному тілу. Я ж пригощатиму вас по-анатолій-ському.

Феріде привела Кямрана до крислатого горіха й посадила на стілець.

— Зачекайте, Кямран-бею, одну мить.

— Адже ми домовилися облишити ті гречні звертання…

— Майте терпіння, з часом прийде й це. Я ніяк не наважуся вдатися до такої нещаноби.

Кямран усміхнувся:

— Але ж це ще більша неповага. Феріде, я забороняю, бо коли чую: «Ви, Кямран-бею…», то мені здається, що ти глузуєш…

Феріде теж усміхнулася:

— Так, ви кажете правду. Ти кажеш правду. А тепер дозволь, я тобі принесу гарячого молока.

— Не треба, Феріде, будь ласка…

— Даремно ти борониш. Для анатолійки найбільша ласка — це коли їй дають можливість зробити те, що вона хоче… — А потім жартома, але з сумом у голосі додала — Адже в нас єдина змога сподобатися чоловікам — це бути гарною господинею.

Феріде пішла. Було чути, як вона розмовляє з садівником, котрий щойно прокинувся й ходив з мідним джбаном у руці та збирав сухе галуззя. Нарешті вона принесла гаряче молоко. З кухлика йшла пара.

— Це не те молоко, яким би я хотіла тебе пригостити, Кямране. Але через три дні… Що в нас сьогодні? Так, в четвер уранці я запрошую тебе пити молоко. Воно буде теж овече, але ти побачиш, яке духмяне. Як я зроблю це? Таємниця. Тобі не цікаво? Де твоя чулість? Гаразд, я скажу тобі таємницю. Три дні я годуватиму овечку грушами… Ой, ти змерз. Атож, трохи холодно. А може, ти хочеш, щоб тітка Бесіме вилаяла мене? Щоб сказала: «Божевільна дівка, застудила мені сина»! На ось мій шарф, сама я звикла і до холоду, і до морозу.

Феріде закутала своїм червоним вовняним шарфом плечі Кямрана, який ледь тремтів, наче скаржився, що йому цього ранку зимно. Він згадав той вечір, ще десять років тому. Вона скинула своє темно-синє пальто. Дитячі пальчики в чорнилі. Дівчинка каже: «Мій обов’язок тепер доглядати, щоб ти не захворів…»

— Кямране, ти наче дід старий! Кухоль ось-ось перекинеться, обпечеш молоком ноги… Про що ти думаєш?

— Та, згадав щось…

— І я теж… — хутко урвала його мову Феріде, наче хотіла не дати йому сказати. — Побачила у тебе на плечах шарф і згадала, як дражнилася колись «Кямран-ханим».

Феріде сіла на ослінчик. Сукня з російського шовку, пошита вільно, на провінційний лад, вся в дрібну пілку, щільно обхопила тільки шию та груди. Феріде поклала лікті на коліна, а голову взяла в долоні, затуливши щоки пальцями, й почала говорити.

Кямран уперше побачив так близько її обличчя, таке ясне й чисте. Хіба що трохи схудле. Мабуть, тому очі здавалися ще більшими, а ледь помітна тінь у куточках робила їх навіть темнішими. П’ять років тому голубі очі Чаликущу аж сяяли, а тепер вони нагадували обпалену вогнем квітку. Вони, як і колись, сміялися й дивилися без знічення, так само щиро й сміливо, та Кямранові здалося, ніби він уже не бачить у тих очах колишньої глибини.

Феріде й зачіску мала, як у провінціалки: проділ, і дві важкі коси, так туго заплетені, що аж шкіра на чолі та скронях натяглася, від чого ледь піднялися брови, й голубуваті прожилки під ніжною шкірою теж ви-днілися дужче.

Кямран майже не розумів, що вона говорила. Він тільки слухав її голос та милувався нею. А це помітив, що колір обличчя в неї зовсім не такий, як у щасливих від родинного життя жінок. Він помітив під хворобливою прозорістю шкіри потаємний вогонь, такий, мов жар у лихоманці. Його можна побачити на трояндах, які одквітували на кущі, а потім висохли, та ще у дівчат, котрим судилося посивіти без любові.

Ранішнє світло робило це обличчя таким витонченим і виразним… Кямран сидів, мов зачарований. Йому хотілося заплакати. Ніколи не думав він, що дівоче обличчя може стати від страждань таким прекрасним.

Усмішка не сходила з вуст Феріде. Чистий голос знову лився так сумно, ніби тріснув кришталь. Феріде згадала дитинство.

Кямран уже трохи оговтався й запитав сміливіше про те, як вона жила ці останні роки. Феріде серйозно похитала головою:

— Я вже не пам’ятаю, Кямране. Не забула тільки моїх днів до п’ятнадцяти літ. Пам’ятаю, як уперше приїхала в Текірдаг, а все останнє ніби в тумані… Не бачу нічого…

Здавалося, ніби й очі її заслав туман. Вона схилила голову вбік і дивилася кудись далеко-далеко.

Після згадок про дитинство Феріде поволі почала розповідь про ті останні п’ятнадцять років, про Хаджі-кал-фу, зейнілерського мухтара й дивного Реджеба-ефенді.

її обличчя сміялося, але в очах та руках коли-не-коли помітно було незрозумілу втому, і тоді кришталь у її голосі тремтів дужче, ніби чувся стогін враженого серця.

Коли Феріде згадала берег річки, Кямран мимоволі заплющив очі й подумав: «Може, це й є те місце край водоспаду, де вона клала голову коханому на коліна й дивилася йому в очі, коли він грав на тамбурі».

Чаликушу розповіла ще кілька дрібних випадків із свого життя, а потім ніби мимохіть додала:

— Кямране, а ти ж іще не бачив фотокартки Гайруллах-бея.

Вона скинула з шиї золотий медальйон й подала кузенові. Той зблід і взяв фотокартку. Феріде вигнула шию, щоб і собі глянути разом з ним.

— Глянь, Кямране, яке обличчя. Яка краса, яке благородство! Правда ж!

Кямран зиркнув на неї. Вона так ніжно милувалася в задумі фотокарткою, що не помітила його погляду. Ця мить в Кямрановому житті була, мабуть, найтяжча й найгіркіша. Отже, ніжна, витончена й цнотлива краса Феріде судилася цьому здоровезному, сивому дідові з грубезним лицем!.. Уява вже малювала йому жахливі картини. Ось Феріде б’ється в руках цього старого. З напівзаплющених очей на рожеві од сорому щоки котяться сльози. Цнотливі дитячі вуста тремтять, ніби просять зжалитися…

Чаликушу не дивилася на Кямрана, але, мабуть, здогадалася, що він думає, і здригнулася. Вона одягла медальйон і сказала:

— А тепер, Кямране, я піду… Вибачай, але у нас сьогодні, здається, гості.

IV

Уже десять днів, як Чаликушу повернулася до рідного гнізда, а щовечора Азіз-бей казав одне й те саме:

— Бачите, діти, що наш дім став наче зовсім інакший. Це Чаликушу, мов ластівка, принесла нам цього разу весну. Як жаль, що минув ще один день!

Феріде сміялася:

— Не бійтеся, дядечку, за кілька літ я знову матиму дозвіл поїхати до вас. Не журіться, адже попереду ще стільки днів. Нащо ж затьмарювати нашу радість?

Чаликушу стала тією самою Чаликушу, що й колись. Вона ожила, немов квітка, яка розцвіла після грози в променях сонця. Малі мешканці садиби тепер знову мали верховоду.

Всі діти, починаючи з трирічної доньки Мюжгян та малого Недждета й закінчуючи Нермін, котрій минав уже вісімнадцятий рік, дуже полюбили Чаликушу. З ранку до вечора ходили вони за нею, моє на припоні, зчиняючи в садибі веселий галас. Вряди-годи так бешкетували, що старші змушені були давати їм зауваження. Хоча всіх тішила ота невгамовність Феріде. Як-не-як, а Кямран та Феріде колись були заручені, і всі боялися, щоб не роз’ятрилися в них старі рани, бо за п’ять років, здається, вже й погоїлися. А ця нестримна весела радість Феріде й тихе спокійне щастя Кямрана, якому наче тільки й потрібно було, що здалеку дивитися на неї, і зовсім заспокоїли всіх. Тільки тітки ще нагадували, що обережність ніколи не завадить, і намагалися якомога швидше поновити між Кямраном і Феріде оті давні стосунки старшого брата й молодшої сестри. При них ніколи не згадувано про сумне минуле. Це нагадувало кімнату, де всі поводяться мовчки, бо там лежить хвора дитина.

Азіз-бей іноді запитував Феріде:

— Чи не можна тобі погостювати в нас довше?

Але її обличчя хмарнішало, і вона відповідала:

— Не можна, дядьку. Чаликушу й сама мати, її чекають в іншому гнізді.

Кямрана брали ревнощі, бо Чаликушу не відходила від Недждета. Щоб їх розлучити, доводилося чекати, поки хлоп’я засне у неї на руках.

Одного ж разу Кямран побачив, як Феріде сумно навчала хлоп’ятко:

— Недждете, а скажи-но ще раз: тьотя, тьотя, тьотя… Скажи…

Дитя не слухалося, хитало русявою голівкою й казало:

— Мама, мама, мама…

— Облиш, Феріде, — несміливо обізвався Кямран.—

Хай каже «мама», що тут поганого? Може, дитина відчуває потребу.

Феріде нічого не одказала, тільки нахилилася й довго пестила Недждетові голівку.

_ V

Якось уранці Кямран прокинувся, бо почув стукіт у шибку. Він одразу ж здогадався… Так будила тільки Феріде.

Чаликушу знову запрошувала його під горіх снідати. На столі вже стояло молоко і пахло, як вона обіцяла, духмяними грушами, а також лежали сільські перепічки, біля яких виднілося на тарілочці щось рожеве, схоже на варення,

Феріде намазала на перепічку варення й подала Кямранові:

— Покуштуй, усе приготувала я сама. Не знаю, як називаються перепічки, але варення — гюльбешекер. — Вона знову взяла маленького стільчика й сіла біля Кям-ранових ніг.

— А тепер скажи, Кямране, подобається тобі гюльбешекер?

— Подобається, — усміхнувся той.

— Ти любиш гюльбешекер?

— Люблю.

— Ні, не так… Скажи: «Я люблю гюльбешекер».

— Я люблю гюльбешекер, — засміявся Кямран, бо не розумів, що це за така дивна забаганка.

Обличчя Феріде зашарілося, очі зайнялися вогнем, а вії від знічення тремтіли. Вона нахилилася до Кямрана й схвильовано запитала:

— Скажи ще раз, Кямране: «Я люблю гюльбешекер!»

Кямран захоплено дивився, як тремтять її вуста. Вони навіть ледь-ледь скривилися, зовсім як у дитини, котра вже ладна заплакати, якщо їй не дадуть того, чого вона хоче.

— Я дуже люблю гюльбешекер. Дуже люблю. Так, як ти хочеш…

Феріде радісно сплеснула в долоні. Губи її сміялися, а з очей котилися сльози. Вона почала кепкувати з себе, наче то був хтось інший, та ще й журився чомусь хтозна-чого.

— Ото дурна! Смішно радіти, що тебе похвалили! — вигукувала вона і весь час витирала сльози, що так і лилися. Раптом вона глухо зойкнула, затулилася і, вся в сльозах, побігла до хати.

За кілька днів по тому Азіз-бей з Кямраном поверталися з базару. Дітлахи вже звикли, помітивши їх, ставати край воріт та чекати гостинців.

Кямран роздавав малим ласунам цукерки і раптом побачив, що хтось кинув йому під ноги жменю камінців. Обділивши останнє маля, він озирнувся. То була Чали-кушу. Вона стояла неподалік під крислатим каштаном і робила рукою якісь знаки.

— Кямран-бею, невже ви не розумієте? Адже я теж існую…

Як завжди, коли вона хотіла пожартувати або покарати кузена, Феріде зверталася на «ви».

— Отже, ви раніше, аніж належить, даєте мені од-коща, — посміхнулася вона. — А де ж на мою долю? Гадаєте, що ваші старі фіглі вже забуті, пане мій? То знайте: або плата, щоб я мовчала, або сьогодні ж увечері я розповім про ту вашу каверзу, яка сталася була під чинарою.

Феріде посміхалася й показувала Кямранові рожевого язика, як і десять років тому. Кямран дістав із кишені пальта коробку.

— Феріде, хіба ж я ще не розквитався? — запитав він. — Але ж як співпало! Я оце саме сьогодні купив шоколадні цукерки з ромом. Хотів був нищечком з’їсти… Та не з’їси, коли вже мені загрожує сьогодні викриття.

Обличчя Феріде сяяло радістю, мов у дитини.

— Ой як добре, як чудово! — вигукнула вона.

— Але моя умова, Чаликушу… Я сам покладу цукерку тобі в рот.

— Як це так?

— А звичайнісінько собі. Так, як я хотів зробити це десять років тому.

Кямран почав частувати. Феріде щось трохи вагалася, але потім ледь нагнулась, і взяла губами цукерку. Та вже другу з’їсти у такий спосіб відмовилася, як Кямран не просив.

— Дай цукерки мені,— сказала вона, — і ми з Недждетом з’їмо їх після вечері.

— Феріде, ходімо подивимося на море. Воно саме таке гарне! Будемо розмовляти й милуватися.

— Гаразд. Мені тільки треба віднести цукерки. Зачекай хвилину.

Уперше Кямран наважився вхопити її за руку.

— Ні, Феріде, я не вірю. Скажеш: «Зачекай хвилину», — та й не прийдеш. А коли й прийдеш, то казна-коли і як. Я вже не знаю, чи й вірити тобі.

Феріде нічого не відповіла, лишень похилилася головою й поволі йшла поруч з Кямраном.

А він теж цього вечора був сумний, невеселий. Мабуть, несила було йому стриматися, бо все нарікав і скаржився — якось безладно, раз по раз замовкаючи.

Море вкутала темрява. Десь далеко летіли пташки.

— Глянь, Феріде, — сказав Кямран. — Скоро й ти полетиш отак, га?

— Скажи, невже тобі не жаль тіток, двоюрідних братів, сестер, друзів і цього краю, де проминуло твоє дитинство?

— Невже тобі не болить, що ти щаслива в своєму домі й даєш там щастя іншим, а наше гніздо лишається* мов сирота.

Феріде не відповідала, навіть не слухала. Вона писала щось олівчиком на коробці, щось закреслювала…

— Не хочеш і відповідати?

У голосі Кямрана чулася образа. Чаликушу довго дивилася на нього.

— Даруй мені. Я думала про щось інше і не чула твоїх слів. Мені згадалася старовинна пісня, яку я чула колись, та забула. І тільки тепер оце чомусь згадала. Ось слова, я записала, щоб не забути. Прочитай, коли хочеш. А мені щось зимно, вибач, я піду до хати.

Кямран прочитав чотири рядки, які вона написала своєю рукою:

Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі…

Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі,

Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж розповісти тобі,

Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче.

Феріде почала уникати Кямрана. Вона вгадувала його заміри й щоразу вискакувала з його пастки, скільки б разів він її не ставив. Йому ніяк не вдавалося побути з нею на самоті, а коли вона й розмовляла з ним у присутності інших, то одводила очі й не дивилася на нього.

Четвертого дня надвечір усі пішли в гості, забравши навіть дітей. Повернутися ж мали не раніше, як по вечірній молитві.

Сердитий вітер завивав у довколишніх горах і гнав вулицею хмари куряви. Та Кямранові дома не сиділося, він вийшов на подвір’я.

Дерева аж нагиналися й гули, наче по них періщив дощ. Дорога бігла кудись далеко, але тут її перетинали стовпи куряви. Пилюка шмагала Кямранові лице, засліплювала очі. Кожних п’ять кроків доводилося повертатися спиною до вітру.

На одному белебені Кямран побачив кілька кам’яних брил, а неподалік тремтіло від вітру і вимахувало голим гіллям миршаве дерево. Кямран звернув з дороги й пішов до скель. Довкола панувала тиша, немов у пустелі. Він сів з того боку, де віяв вітер. Ніколи ще природа не здавалася йому такою мертвою, її краса такою марною, а життя — безнадійним.

Та ось на шляху, який немов слався морем, з’явилася постать. Перісте вбрання говорило, що це була жінка. Кямран, і сам не знаючи чому, залишив горб і пішов назустріч тій постаті. За кілька хвилин він уже впізнав рожевий чаршаф Нермін. Дівчина теж помітила його й махнула парасолькою.

«Дивно, — подумав Кямран. — Чому Нермін сама?»

Він швидко підійшов до неї.

Дівчина йшла, нахиливши голову, і однією рукою притримувала сукню, а другою — фалду чаршафа, що лопотів на вітрі, мов крило хижого птаха.

Нарешті Кямран упізнав дівчину, і серце йому закалатало: в рожевому чаршафі Нермін ішла Феріде.

Залишилося кілька кроків, як вітер раптово вихопив з її рук парасольку. Феріде зойкнула й хотіла бігти ловити, але вітер вже лопотів подолом сукні, грався фалдами чаршафа й кошлав коси. Кямран підійшов вчасно. Він зловив у кущах парасольку, а потім підбіг і захистив

Феріде полами свого пальта, допомігши розправити чар-шаф.

— От, добре, що ти мені трапився, Кямране. Вітер налетів на мене, мов зграя чаликушу, і ледве не заніс мене кудись далеко.

Вона хотіла сказати ще щось, але вітер знову примусив її нахилити голову й затулити рота.

Вони йшли, і Кямран все ще намагався захистити її своїм пальтом.

Феріде знову могла говорити, хоча дуже їй хотілось сміятися. Вона реготала, аж поки не задихалася, а потім, ледве відсапавшись, промовила:

— Знаєш, чому я сміюся? Ми були в гостях, і раптом я згадала, що мені ж треба забігти на базар. Я була в єльдірме, а не вийдеш же в ньому на вулицю. Та мене Нермін порятувала. Ну, а коли я в її чаршафі виходила вже з базару, за мною почав увиватися якийсь офіцер. Іде слідом і примовляє: «Нермін-ханим, ви тут! Яке несподіване щастя!»

Бач, дівчина хотіла мені зробити ласку, та й зрадила себе. А мені було так смішно, що я не втрималася й пирснула. Офіцер зирк та й почав утікати. Ще б пак — побачити замість Нермін отаку тітку!..

Кямран усміхнувся, а Феріде вела далі:

— Щоправда, я погано зробила, бо розповіла цю таємницю. Не можу вчасно прикусити свого язика. Ти вже, любий, нікому не кажи, аллаха ради. Гаразд? Може, Нермін покохає його, хто знає… Тоді, якщо зможеш, допоможи їм…

— Обіцяю тобі, Феріде. Але ж Нермін ще дитина.

— Може, й так… — скрушно промовила Феріде. — Але ж так легко помилитися з тими дитячими серцями…

Тепер вони йшли мовчки. Вітер ущух, і вони уповільнили ходу. Як їм хотілося, щоб ця дорога не мала кінця й краю.

Кямран зажурився.

«Ще недавно природа здавалася мені мертвою й мирною, а себе я вважав непотрібною людиною. Зараз же я захищаю од вітру гарну жінку в рожевому дитячому чаршафі й відчуваю, що щасливий. А так могло бути завжди. Треба було тільки хотіти, і я зробив би щасливою й цю маленьку вродливу жінку, та й сам був би… Як шкода!»

Феріде теж думала щось. Раптом вона знову почала розмову, тепер уже спокійно, наче говорила про щось незначне:

— Як-не-як, але ця моя маленька подорож до вас таки розважила мене. Вражень тепер вистачить на кілька літ. А коли я вже дуже затужу, захочу побачити тіток і всіх вас, то приїду знову. Минуть роки, моя коса посивіє. Та й твій чуб теж. Ми зустрічатимемося й радітимемо знов і знов, але, розлучаючись, сумуватимемо все менше й менше. Хто знає, може, колись я приїду навіть назавжди. Чи не так? Адже це життя, все може статися. А ти вже будеш мені справді ага-беєм, моїм старшим братом. Старші одне за одним ітимуть від нас, ми ж будемо ще дужче шанувати одне одного та все більше дарувати людям, якщо вони помиляться. Наші останні роки спливуть в тих місцях, де проминуло наше дитинство…

Дзвеніння розбитого кришталю в її голосі чулося все виразніше й робило його сумним-сумним.

Дорогою йшла жебрачка з дитиною. Босе хлоп’я почало стрибати довкола Феріде й перебирати худенькими рученятами поділ її сукні.

Кямран зупинився й подав старчисі копійку. Феріде ж звикла до маленьких сиріт і погладила хлоп’я по голівці.

Жебрачка сказала їм:

— Хай не розлучить вас аллах ніколи! Його воля, щоб ця красива ханим стала, пане, твоєю!..

Вони зупинилися. В очах Кямрана, мов у дзеркалі, можна було побачити весь той біль, який він виносив у своєму серці.

— Феріде, ти чуєш, що вона сказала?

Феріде нічого не відповіла, з очей покотилися сльози… Вони пішли далі, та вже не так близько одне від одного.

Вже поночіло, коли вони побачили садибу. Вітер ущух зовсім, і дерева, стомлені довгою боротьбою, тепер спокійно дрімали. Скелі на березі світилися перламутровим сяйвом, наче воно виходило десь зсередини.

— Феріде, ще рано, наших з міста немає й досі. Може, сходимо до скель?

Феріде вагалася.

— Вибач, Кямране, я піду переодягнуся. Вітер зовсім закошлав мені косу.

В її голосі чулася втома. Ще півгодини тому цей рожевий чаршаф здавався живою істотбю, жагуче обнімав груди, коліна, ніжно тріпотів, а зараз повис на плечах мертвим рам’ям.

Феріде в знемозі сіла на великий камінь край воріт і почала малювати парасолькою на піску переплутані й поламані, мов ЇЇ життя, смуги. Трохи загодя сів і Кямран, доторкнувшись її плеча своїм. Він узяв руку Феріде, і та аж здригнулася, зиркнувши довкола поглядом, наче хотіла втекти. Вона кілька разів тяжко зітхнула. її очі на мить спалахнули якось дико, та враз і погасли, стали сумирні й полохливі. Вона подала Кямранові й другу руку, тремтливу й холодну, мов лід. Вони сиділи поруч, притиснувшись одне до одного, із заплющеними очима. Кямранові шумувало в скронях. «її пальці тремтять у моїй руці,— думав він. — Так невже ж чарівні сни не збуваються». І він розплющив очі.

Феріде ще раз зітхнула, мов схлипнула вві сні дитина, й поклала Кямранові на плече свою важку голову.

Кямран відчував, як вона все міцніше й міцніше притискається до нього, ще дужче обхоплює руку.

Його вуста несподівано прошепотіли:

— Я люблю Гюльбешекер…

Зарипіла хвіртка, і вони кинулися.

Чаликушу схопилася, немов пташка, налякана пострілом. То прийшла Нермін, а потім і всі останні. Феріде кинулася до неї, схвильовано обняла її й цілувала дівчині обличчя та коси.

Ніхто не розумів, чому така рада Чаликушу. Вона хапала дітей і підкидала їх угору, а ті збуджено верещали. Чаликушу наче й не була недавно зморена.

Коли всі заходили в хату, вона трохи зачекала кузена в сінях і пошепки сказала:

— Мерсі, Кямране.

VII

Другого дня Феріде знову пішла до міста й повернулася лише в полудень. Дарма що була стомлена. Вона, як завжди, позгукувала дітей у сад і почала робити гойдалку.

Кямранові нарешті вдалося втекти від одного старого балакучого панка, який прийшов провідати Азіз-бея, і він теж пішов у сад. На гойдалці він побачив Феріде й Недждета. Та щосили розгойдувалася, а хлоп’я страшенно верещало й хапало її за шию, мов котенятко.

Тітка Айше, як і десять літ тому, закричала:

— Феріде, годі, дочко! Бо ще впаде хлоп’я!..

Чаликушу веселим голосом одказала:

— Тітусю, чого ви боїтеся? Адже головний хазяїн Недждета стоїть і не скаржиться. Чи не так, Кямране?

Вона гойдала дітей по черзі, щоб задовольнити всіх. Найбоязкіша була сімнадцятирічна Нермін. Щоразу, коли гойдалка летіла вгору, вона голосно кричала.

Нарешті Феріде стрибнула додолу. Коси їй розсипалися й прилипли до спітнілого обличчя. Вона обтрусила руки й запитала:

А що, здається, всі вже гойдалися?

Кямран нерішуче промовив:

— Феріде, ти забула про мене…

Чаликушу безпорадно усміхнулася. їй не хотілося відмовити кузенові, але й погодитися вона не наважувалася. її погляд пробіг по вірьовках між гіллям дерев. Вона чекала, чи не підтримає хтось Кямрана.

— Не знаю, що й казати… — промовила вона. — Боюся, вірьовки порвуться. Як ти гадаєш, Мюжгян?

Мюжгян упіймала рукою вірьовку, спокійно глянула Кямранові у вічі й сказала:

— Справа не у вірьовках… Феріде вже й так стомилася. Сам подивися, Кямране. Я гадаю, що не можна більше її мучити.

Феріде хотіла заперечити, але зрозуміла потаємний зміст слів і поглядів Мюжгян, знічено, мов пустотливе дитя, похилила голову:

— Так, я дуже стомилася.

її обличчя й справді якось відразу примерхло, в очах погасли задерикуваті вогники.

Мюжгян пильно глянула на Кямрана й тихо промовила:

— Ти бездушніший, аніж я думала.

— Чому? — запитав Кямран так само тихо.

Мюжгян одвела Кямрана вбік…

— Хіба не бачиш, що з нею діється. Ти й так понівечив їй життя, розбив серце!..

— Мюжгян…

— Ми стільки не бачились… Феріде не витримала більше жити в розлуці, забула образу й біль і приїхала. Вона вже майже здорова. Але ти знову ятриш рану, яка тільки-но загоїлася. — На очах Мюжгян заблищали сльози. — Я думаю, як їй буде завтра, коли вона залишатиме нас тут. Так, завтра вона. Кямране, їде. І більше вже не розповідає мені, що в неї на серці. їде так раптово, що навіть для мене це*—несподіванка. Я запитувала, чого вона так квапиться, Феріде відповіла, що отримала від чоловіка листа. Але я впевнена, що це не так. Вона тікає від тебе, бо скільки ж можна страждати? Я кажу це не без наміру, Кямране. Адже розлучатися їй буде, мабуть, важко. Феріде вольова, навіть дуже вольова, та все-таки жінка. Ти заборгував їй! Понівеченим життям! Зроби ж усе, щоб хоч цей час перед розлукою вона була мужня й спокійна.

Кямран стояв білий як полотно.

— Ти говориш тільки про знівечене життя Феріде. А моє!

— Ти сам цього хотів.

— Мюжгян, змилуйся…

— Зрозумій, що я вела б розмову інакше, якби все склалося не так. Але що ми можемо зробити? Феріде — дружина іншого, у неї зав’язаний світ. Я бачу, що й ти нещасний. І не гніваюся на тебе. Але немає ради.

Звістка про те, що Феріде їде, швидко облетіла весь дім. Та ніхто тільки не говорив про це. Вечеряли цього разу мовчки. Азіз-бей наче ще постарішав. Він посадив Феріде біля себе, гладив їй плечі, повертав до себе її обличчя, дивився в очі й примовляв:

— Ой Чаликушу, ти вбиваєш моє старече серце!

Того вечора всі порозходилися рано.

VIII

Мюжгян встала по півночі. Садиба ще спала. Мюжгян накинула на плечі тоненьку хустину і, взявши свічку, навшпиньки вийшла з покою. Весь час озираючись, вона підійшла до кімнати Кямрана. За дверима було темно й тихо. Молода жінка обережно постукала й пошепки гукнула:

— Кямране, ти спиш?

Двері відчинилися, на порозі стояв Кямран. Він навіть не роздягався. Скупий вогник свічки освітлював бліде, стомлене обличчя. Кямран весь час кліпав очима, наче світло свічки заважало йому.

— Кямране, ти не лягав?

— Як бачиш…

— А нащо лампу погасив?

— Цю ніч світло випікає мені очі.

— А що ж тй робиш поночі?

Кямран сумно посміхнувся:

— Нічого. Сиджу віч-на-віч із своїм горем. А ти чому прийшла так пізно? Щось потрібно?

Мюжгян хвилювалася:

— Та тут дивна новина! Ти, Кямране, не сумуй, зараз таке почуєш!

Мюжгян увійшла в кімнату, поставила свічку на стіл і обережно причинила двері. Вона мовчала, ніби думала, з чого почати, й нарешті, намагаючись затамувати хвилювання, сказала:

— Кямране, не бійся, дорогий. Новина непогана, навпаки— дуже гарна. Але якщо ти так хвилюватимешся…

Мюжгян намагалася заспокоїти брата, а сама хвилювалася ще дужче. На очах у неї забриніли сльози, голос затремтів.

— Слухай же, Кямране. Увечері до мене прийшла Феріде, якась дивна, не така, як завжди, й каже: «Мюжгян, тільки тобі я можу розповісти, що у мене на серці. Ти мені найрідніша, то знай же ще одну таємницю, тільки бережи її до ранку, поки я не поїду. А потім розповіси всім. Я знаю, що приголомшила вас усіх, коли сюди приїхала. Я пояснювала це тим, що дуже занудилася в розлуці з вами. Це правда, але головна причина — інша. Я приїхала, аби виконати останню волю дорогої мені людини. Я пообіцяла, коли він лежав уже при смерті. Мюжгян, я була змушена сказати вам неправду. Мій чоловік помер ще три місяці тому, у нього був рак».

Феріде впала мені на плече й заплакала так, що ледве змогла розповідати далі: «Перед смертю лікар покликав мене й сказав: «Феріде, тепер я не боюся, що ти житимеш у скруті, все моє добро перейде тобі. Невибагливій людині його вистачить на весь вік. Мене інше непокоїть— жінці не можна жити самій, якщо навіть вона багата. Гроші одне, а любов, тепло — то зовсім інше. Феріде, якщо ти хочеш, щоб я помер спокійно, присягнися, що після моєї смерті ти поїдеш у Стамбул до своєї рідні. Коли навіть не захочені залишитися з ними назавжди, то поживеш там хоч два-три місяці. На віку, як на довгій ниві. Може, колись тобі родичі будуть потрібні. Або колись занудишся за родинним теплом…. Отже, Феріде, люба, коли я знатиму, що ти житимеш з ріднею в злагоді, то помру спокійно й не боятимуся за твою долю…»

Я заплакала й пообіцяла лікареві, що виконаю його останню волю. Але йому цього було мало. Він попросив, щоб я помирилася з колишнім нареченим. Лікар запевняв, що Кямран стане для мене старшим братом. Він дав мені пакет, щоб я власноручно передала його Кямранові.

«У цьому пакеті,— сказав він, — один старий зошит, який завдав був мені колись багато жалю. Я хочу, щоб і твій колишній наречений теж прочитав його. Присягнися, що передаси…»

Мюжгян, тепер ти знаєш усе… Мій славний лікар була чесна й щира людина. Він вважав, що мій єдиний порятунок у примиренні з ріднею. Тільки ж він не знав, яка це мука для мене. Я поховала лікаря поруч з Мунісе й приїхала в Стамбул. І тільки там я зрозуміла, як тяжко виконати його заповіт, бо дізналася про смерть Мюневвер. До того ж я почула, що про мене ходять там погані балачки. Якби Кямранова дружина була жива, мої відвідини родичів сприйнялися б всіма, як звичайна подія. Адже я вдова, мій чоловік нещодавно помер. А так ви всі, навіть Кямран, та навіть ти, Мюжгян, можеш подумати про мене казна-що, хоч знаєш мене краще за інших. Адже можете сказати: «Бач, ось скільки років була десь у мандрах, чого їй, мабуть, не траплялося там. Он за дідугана віддалася теж, мабуть, не без корисливих замірів… А це почула, що Кямран вільний, то і майнула до рідного двору, який прокляла п’ять літ тому. Чи ж не корислива й тепер?..» Може, дехто з вас і не подумав би такого, та передними я все одно почувалася б недобре…»

Мюжгян хвилювалася все більше й більше, обличчя їй посмутніло.

— Кямране, Кямране, чув би ти її розповідь, — вела Мюжгян далі.— Як тільки плакала Феріде. Несила забути мені останні слова: «Неможливо переказати, що зі мною діялося, коли я втікала з рідної хати. Скільки горя я потім зазнала. Хіба можна розповісти, яка жорстока необхідність примусила мене вийти заміж. Якщо двадпятип’ятирічна жінка, яка в житті мала стільки пригод і в неї був чоловік, стане запевняти, що вона цнотлива дівчина і що її тіла й обличчя ніколи не торкалися чоловічі вуста, люди засміються й скажуть: «Брехуха, та й годі!» Адже так, Мюжгян? Хіба можна довести це? А більше я нічого не скажу. Я не знаю, що лежить у пакеті, якого лікар посилає Кямранові. Може, там щось надзвичайне… Я тільки виконала останню волю небіжчика, хоч це завдало мені таких мук і страждань. Останній крок я зробити вже не маю сили. Завтра все скінчиться. Віддай пакета Кямранові, коли я сяду на пароплав…»

Мюжгян замовкла. Навіть у найтяжчі хвилини вона вміла тримати себе в руках, але тепер ця молода жінка плакала, мов дівчинка.

— Кямране, ми вже ніколи не залишимо Феріде саму, — сказала вона, простягаючи до брата тремтячі руки. — Якщо буде треба, то ми й силоміць її притримаємо. Яке б не було в неї минуле, ви не повинні розлучатися. Адже я бачу, що й ти не знесеш розлуки, і вона…

Кямран стояв, ніби заціпенів. Скільки мрій було, і скільки тепер болю… Хіба це не занадто для вразливого мрійника. Кямран прогнав задуму і, мов хворий, який багато днів лежав непритомний, озирався навсебіч і кліпав очима.

Мюжгян дістала з-під хустки пакета, на якому червонів сургуч.

— Я порушила обіцянку, й даю тобі його зараз.

Вона знову закуталася в хустку й хотіла йти, але Кямран притримав її.

— Мюжгян, я тебе прошу. Ти більше за всіх знаєш всю цю пригоду, тож прочитаймо те, що в пакеті, разом.

Мюжгян засвітила лампу на столі, й Кямран розірвав конверта. В ньому лежали ще один товстий пакет і лист, написаний грубим почерком.

«Сину мій, Кямран-бею!

Вам пише стара люкина, що полишила вже суєтне суспільне життя й одну частину своїх днів присвятила книжкам, д другу тим, хто вийшов із кривавої мішанини, названої життям, поранений. Певне, ще задовго до того, як лист попаде вам у руки, старого вже не буде на світі. Тільки надія, що я зроблю добре діло й цим допоможу нещасній і такій дорогій моєму серцю істоті, примушує мене писати ці рядки вже при смерті.

Колись у далекому селі в убогій халупі стрілося мені стамбульське дівча. Воно було чисте, мов сніг, і прекрасне, як мрія. Уявіть собі холодну зимову ніч, коли надворі віхола. Ви відчиняєте вікно, і раптом з пітьми до вас лине солов’їна пісня. Щось подібне відчув і я, коли вперше зустрів цю чарівну й чисту дитину. Яка лиха доля, чи, може, випадок завели цей дібраний і прекрасний витвір природи в темне село? Я бачив, що серце їй обливалося слізьми, очі ж і вуста сміялися. Вона спробувала ошукати мене дитячими байками про самопожертву. І я подумав: «Бідна ж ти моя дитина! Хто повірить твоїм казкам? Адже я не той дурний коханий, якого ти залишила в Стамбулі!» її очі, чисті, мов у дитини, яку розбудили й не дали додивитися солодкий сон, та ще нерішучі рухи і тремтливі губи розповіли мені все.

Раніше я не раз згадував з ніжністю й захопленням Меджнуна, який пішов у пустелю шукати Лейлу [103]. Коли ж я зустрів Феріде, то забув цю прадавню легенду, бо тепер усе згадував іншу Лейлу — маленьку, благородну, чисту, прекрасну, з ясними голубими очима, Лейлу нашого часу, що в темних селах з незліченими могилами шукала втіхи в марних снах — мріях про любов. Через два роки ми знову зустрілися. Дівчина вже знемагала від тієї самої хвороби. І чому я не забрав її ще тоді, коли ми побачилися вперше? Чому не підхопив на сідло та не привіз силоміць у Стамбул, де її рідний дім? Яка помилка!

А коли ми зустрілися з нею вдруге, сталося те, чому важко було запобігти: ви одружилися. Я гадав, вона ще дитина, то забуде вас. Адже попереду все життя. Коли Феріде захворіла, до мене випадково потрапив її щоденник. Тільки тоді зрозумів я, що в юному серці глибока-глибока рана. Феріде записала все своє життя, і я переконався, що немає ніякої надії,— вона вас кохатиме весь вік.

Мені ж хотілося вилікувати її, мов рідну донечку. Та підступні інтриги нікчемного люду стали мені на заваді. Тоді я надумав одружити її з якимось гарним юнаком. Але й це було небезпечно. Яка гарна людина не був би її чоловік, він почав би вимагати від неї любові. Моя ж дівчинка народилася, щоб кохати. Любов завдала їй мук, та кохати нелюба вона не змогла б, вона б каралася, та й годі. Кохати одного, а бути в обіймах іншого!.. Це могло б убити її. Щоб урятувати її, я зробив Феріде своєю нареченою, і вирішив захищати дівчину, поки буду жити. Тієї ж спадщини, яка лишиться їй після мене, вистачить їй на життя. Та й жити вдовою легше, аніж дівці, на яку всі чортом дивляться.

Я ніколи не втрачав надії, що одного чудового дня її мрія здійсниться. Адже все буває. Ваша дружина померла, і я почав думати, що все у ваших стосунках зміниться. Зі Стамбула я весь час одержував про вас інформацію. Смерть дружини, може, й засмутила вашу родину. Я ж не хочу бути дворушним і не можу сказати, що теж журився. Ні, я чекав нагоди, щоб звільнити Феріде від фіктивного шлюбу і повернути її вам. Хтозна, як подивилися б на це люди, та я вже давно збайдужів до пліток. До того ж почала, прогресувати моя хвороба, і я зрозумів, що за кілька місяців все закінчиться. Немає потреби писати про всі дрібниці. Я знайду привід, щоб послати Феріде в Стамбул, а вона вже передасть цього листа вам. Я її добре вивчив, вона дуже дивна. Як вона вередуватиме й вигадуватиме казна-що, не зважайте й від себе не відпускайте. А коли треба, то поводьтеся з нею, як дикі й брутальні горці, коли вони викрадають жінок. Знайте, що коли вона помре у ваших обіймах, то помре від щастя.

Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?

Вже небіжчик Мерхум Гайруллах

В пакеті — щоденник Феріде. Минулого року, коли ми приїхали в Аладжакая, я непомітно взяв її скриньку, а потім сказав, що її вкрав візник. У скриньці лежав щоденник. І я добре зробив, бо таки думав, що цей щоденник ще стане нам у пригоді…»

_ IX

Коли Мюжгян і Кямран перегорнули останню сторінку щоденника в голубій обкладинці, за вікном вже світало. В саду попрокидалися пташки.

Кямран похилився важкою від утоми й хвилювання головою на пожовклий напір зошита й кілька разів поцілував дорогі рядки, покроплені в багатьох місцях слізьми.

Вони вже хотіли відкласти щоденника вбік, та раптом Мюжгян підсунула до світла голубу обкладинку, пильно розглядаючи її, й сказала:

— Кямране, це ще не все. На обкладинці щось написано, тільки по голубому важко читати.

Вони поправили гніт, знову схилилися над щоденником й ледве прочитали:

«Учора я назавжди закрила щоденник. Я гадала, що вранці, після весільної ночі, я не тільки не наважуся писати спогади, а навіть глянути в дзеркало, навіть розмовляти, чути свій голос. Та ба…

Отже, від учора я вже одружена. Я покірливо попливла за течією, мов сухий листочок, що його затягнув вир. Я робила все, що мені загадували, навіть дозволила вбирати себе в довгу білу сукню, яку лікар купив в Ізмірі. Мені вплели в косу сріблясті стрічечки. Та коли підвели мене до великого люстра, я на мить заплющила очі. Та й по всьому. Оце такий був мій протест.

Люди приходили, щоб глянути на мене. Зайшли навіть мої колишні колеги зі школи. Я не чула, що вони балакали, тільки усміхалася усім однаковою жалюгідною усмішкою.

Якась бабця, зазирнувши мені в обличчя, промовила:

— Бач, як поталанило старому шкарбунові,— уцілив журавку прямісінько в око!

Гайруллах-бей повернувся додому тільки увечері. Він убрався в довгий сюртук, який облягав його повне тіло, мов корсет. Якась фантастична яскраво-червона краватка стриміла збоку. Мені було сумно, та я не стрималася й засміялася, бо подумала, що не маю права робити зі старого опудало. Отож скинула з нього ту краватку й одягла іншу.

Гайруллах-бей сміявся та приказував:

— Отак, дочко! З тебе вийде чудова господиня. Ось бачиш, як тобі корисно бути молодою дружиною.

Гості порозходилися. Ми сиділи одне навпроти одного в їдальні.

— Маленька, знаєш, чому я запізнився? Я ходив до Мунісе, носив на могилку квіти й кілька золотих стрічечок. Мені дівчинка часто говорила, коли ми лишалися з нею удвох, бо при тобі вона не наважувалася: «Абад-жим стане нареченою, вплете собі в коси золоті стрічечки, а я собі теж». Тепер я сам прикрасив би дими стрічками золотаві коси нашої пташиноньки. Та не судилося…

Я не витримала, повернулася до вікна й заплакала. Сльози були дрібні, ледь помітні, як туман за вікном цього сумного осіннього вечора. Це були потаємні сльози, вони висихали вже на віях.

Як і завжди, сьогодні ми теж сиділи довго в їдальні. Гайруллах-бей умостився в кутку на кріслі, надягнув окуляри й розгорнув у себе на колінах якусь грубезну книжку.

— Пані молода, — сказав він, — молодому не личить отак сісти та й читати. Але ти вже вибачай мені. І не хвилюйся. Ночі довгі, ще матимемо час, щоб прочитати тобі полюбовну казку.

Я поралася біля хустки, та так і нахилилася над нею.

Ах, цей старий лікар! Як я любила його раніше і як ненавиділа цю мить! Отже, коли я, втративши пам’ять від горя, притулилася головою до його плеча, він… Отже, ці щирі голубі очі під білуватими віями дивилися на мене як на жінку, як на майбутню дружину!..

Я страждала, обмірковуючи все це, аж поки об одинадцятій годині лікар не кинув книжку на стіл.

— Пані молода, — сказав він, позіхнувши й звівшись на ноги, — час і лягати. Ходімо!

Шитво випало у мене з рук. Я встала, взяла свічку й пішла до вікна, щоб зачинити його Довго вдивлялася я в пітьму, і в мене майнула думка: «А що, як взяти й тихенько втекти?.. Побігти оцими темними дорогами?»

— Пані молода, — покликав лікар, — щось ти сумна. Іди нагору, йди! Я загадаю дещо онбаші й теж прийду.

Стара лікарева нянька з сусідкою переодягли мене, знову дали в руки свічку й повели до кімнати мого чоловіка. Поки Гайруллах-бей порався десь унизу, я стояла біля шафи, стискаючи свічку й склавши на грудях руки, ніби гріючись. Я тремтіла, а вогник свічки вигравав і раз по раз присмалював мені косу.

Нарешті в коридорі почулися кроки, і Гайруллах-бей, співаючи щось/гам, увійшов до кімнати. Він ще на порозі почав скидати з себе сюртук, та, побачивши мене, аж рота роззявив:

— Як, ти ще не лягала?

Я хотіла щось відповісти, але тільки зацокотіла зубами.

Лікар, підійшов до мене впритул і глянув у вічі.

— Що таке, маленька? — спитав вій здивовано. — Що ти шукаєш у мене в спальні? — І раптом у кімнаті загримів регіт. — Маленька, а ти часом не… — І він знову залився сміхом. Потім ударив руками по колінах і, затиснувши пальцями рот, буркнув: — Сюди прийшла, еге?.. Бач яка соромітниця! Ти думаєш, ми й справді чоловік і жінка? Де ж твоя честь? Бий тебе сила божа! Та я тобі батько вже, а ти…

Захиталася кімната, стеля наче впала мені на голову.

— Соромітниця! В тебе й серце вже сороміцьке! Гай-гай! Прийшла до мене в спальню в нічній сорочці, та як ти могла?

Цікаво було б глянути мені на себе в ту мить? Хто знає, якими барвами веселки зайнялося моє обличчя.

— Пане лікарю, аллахом присягаюся… Так сказали… Звідки мені було знати?

— Хай вони витіяли таку бридню, але ж ти сама?.. Я міг уявити собі будь-що, але це!.. Я вже такий старий, а ця соромітниця зазіхає на мою цноту!

Боже милостивий, це скидалося на катування. Я кусала до крові губи, ладна була крізь землю провалитися. Ледве-но я зводила руку, як цей глумливий лікар кидався до вікна, витягав шию й надсадно кричав:

— Не підступай до мене, маленька, я боюся! Ось аллахом присягаюся, зараз відчиню вікно. Рятуйте, люди! В моєму віці…

Я вже не слухала, а метнулася до дверей. Та негайно й повернулася. Не знаю чому, либонь, так веліло серце!

— Батьку! — плакала я. — Таточку рідний!

Я кинулася старому лікареві на шию, і він, обнявши мене, поцілував у чоло й голосом, що йшов з глибини серця, сказав:

— Донечко, доню моя!

Я ніколи не забуду цього батьківського поцілунку, цих тремтячих губ.

Я пішла у свою кімнату. Від мого плачу та сміху зчинився такий галас, що лікар постукав у стіну.

— Агей, дівчино, ти й хату розвалиш! Що це за гам? Сусіди почнуть ще дужче оббріхувати мене, скажуть: «Молода у старого шкарбуна кричала до ранку!»

Але й сам він добре-таки пустував. Ходив по кімнаті й начебто сварився:

— Боже, порятуй мою честь і цноту від сучасних дівчат.

Тієї ночі ми прокидалися разів десять, я у своїй кімнаті, а лікар у своїй. Ми грюкали в стіну, кричали, мов півні, ку-ку-рі-ку, щебетали, як пташки, й квакали по-жаб’ячому.

Оце й уся розповідь про те, як я стала молодою.

Мій славний лікар був такий чистий і чесний, що навіть не попередив мене про фіктивність нашого шлюбу. Боже, та я ж у порівнянні з ним просто легковажна кокотка. У нашій святій дружбі Гайруллах-бей забув, що він мужчина, а я не забула, що я жінка.

Чоловіки переважно погані й жорстокі, це правда, як правда те, що всі жінки гарні й сумирні. Але ж є й чоловіки, хоч і мало, у яких чисте серце, чесні думи. А такого в жінок не було ніколи.

__X

Феріде до ранку не могла заснути. Коли ж прокинулася, то відчула, що вона так само стомлена і млява, як і вчора, а може, дужче. Сонце підбилося височенько, і Феріде злякалася, мов школярка, що запізнилася до школи — була дванадцята година.

— Славно, Мюжгян! Чому ти мене не розбудила? Адже я сьогодні їду.

Мюжгян відповіла, як завжди, спокійно:

— Я кілька разів заходила, щоб розбудити, та не наважилася. Ти спала, й твоє обличчя було таке стомлене… Та не бійся. Ще не так і пізно, як тобі здається. А потім ще невідомо, чи буде пароплав, на морі шторм.

— Я будь-що повинна їхати.

— Батько просив готуватися. Я послала його на пристань, щоб дізнався, чи буде пароплав. Якщо буде, то(( батько пришле повіз або й сам приїде.

Феріде інакше уявляла собі цей день. Вона їде, а Мюжгян бавиться собі з дітьми, та й тітки балакають та сміються, як і завжди. Кямрана теж не видно. Феріде стало сумно й гірко, що на неї майже не зважають.

Мюжгян тихо мовила:

— Феріде, я тобі зробила послугу: вирядила Кямрана з дому. Він теж пристав на цю самопожертву, щоб тільки не хвилювати тебе.

— То він більше не прийде?

— Може, зайде на пристань, попрощатися… Ти, звичайно, рада, що я так зробила?

Очі Феріде посмутніли, вуста затремтіли. Ще дужче заболіло у скронях. Щоб затамувати біль, вона стиснула їх пальцями:

— Так, так, дякую… Ти добре зробила…

Феріде шепотіла якісь недоладні слова подяки, і їй здавалося, що вона вже навіки померла для серця коханого ще з дитинства друга і вже ніколи з ним не помириться.

Уже перед обідом принесли запрошення від сусіди, голови муніципалітету. Він давав прощальний обід з нагоди повернення всієї родини на зиму до міста, а також на честь Феріде.

— Як це? — запротестувала Феріде. — Адже за мною повинні ось-ось приїхати.

Тітки почали її заспокоювати:

— Феріде, треба піти, сором. Тут іти якихось п’ять хвилин. А що тобі чепуритися, накинь чаршаф, та й годі.

Що ж сталося? Раніше тітки любили її, як мати дочку, а тепер зважають на неї, мов на хвору кішку, не більше. Феріде одвернулася, щоб не бачити їх, і сказала:

— Гаразд, піду.

Було десь три години. Феріде стояла в альтанці, яку заплів вже ледь пожовклий плющ, і дивилася на шлях. Раптом вона вигукнула:

— Мюжгян, я бачу повіз… Це, мабуть, по мене.

І якраз у той час край берега між деревами забовванів пароплав.

Шалено калатало серце, ладне вихопитися з грудей.

— Іде! — крикнула вона.

В саду почалася біганина. Служниці кинулися в хату по пелеринки для пань.

Феріде ж сказала тіткам:

— Я піду трохи раніше, ви собі Їдьте.

Й вона подалася з Мюжгян садом, але біля хвіртки зустрілася з кухаркою.

— Я, панночко, по вас прийшла, — сказала вона. — Це Азіз-бей приїхав фаетоном і чекає вас у господі.

Азіз-бей і Кямран зустріли їх на другому поверсі.

— Ну ось, прибігло ще двоє шалених гостей! — вигукнув Азіз-бей. Потім зміряв Феріде поглядом з голови до п’ят і запитав — А ти чого аж мокра вся? — Потім усміхнувся, підійшов до неї, узяв її за підборіддя й пильно глянув у вічі.— Пароплав прийшов, але… Твій чоловік не пускає тебе…

Феріде подалася назад і розгублено прошепотіла:

— Дядьку, що ви кажете?

Азіз-бей показав рукою на Кямрана:

— Ось він, твій чоловік. Я, дочко, нічого…

Феріде зойкнула й затулилася долонями. Вона вже падала, та чиясь рука підтримала її. Феріде розплющила очі й побачила Кямрана.

— Ага! Попала наша Чаликушу в клітку! — радісно засміявся Азіз-бей. — А що? Тепер я подивлюся, як ти вирвешся з неї. Побачимо…

Феріде знову хотіла затулити обличчя, але Кямран міцно стиснув їй руки. Вона крутила головою, хотіла хоч якось сховатися, але весь час її чоло тулилося то до грудей, то до плеча Кямрана.

Азіз-бей все ще сміявсяі

— Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві — він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади [104] й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран — твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.

Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.

— Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».

Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:

— Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу… даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. Читайте молитву, а ми промовимо: «Амінь!» — Він повернувся до Феріде — А що, Чаликушу! Бач яка бешкетниця! Така як пучка, а скільки років мучила нас усіх! Та ба, цього разу я тебе обдурив!

В саду почулися дитячі голоси.

— О, тепер почнеться цілування рук та довгі вітання, — вигукнув Азіз-бей! — Перенесімо все на вечір. Я приготую небачений весільний стіл. А вам зараз не до балаканини. Мені здається, у вас є що сказати одне одному. Ось бачиш — потаємний хід. Веди свою дружину цими вузенькими сходами й заведи далеко-далеко, куди тобі заманеться. Тільки поверніться разом.

Кямран потягнув Феріде за руку, й вони подалися сходами. Але тут підлетіла Мюжгян, і подруги почали цілуватися та плакати.

Азіз-бей гучно висякався. Він хотів приховати сльози.

— Агей, Чаликушу! — крикнув він, мов оратор, вимахуючи рукою. — Це ти крала в мене черешні. Матимеш ти, якщо й інших підманиш красти! Віддай мені черешні, негайно! Я з тобоїр поквитаюся!

Азіз-бей підняв угору дівчину, дарма що Кямран усе ще тримав її за руку, міцно поцілував і знову повернув її в обійми кузена.

— Цієї ночі на тебе чигала морська буря, та ми врятували тебе. Але поруч з тобою русяво-жовта буря, а це ще страшніше. Аллах з тобою, Чаликушу!

Кямран і Феріде побігли сходами. Здавалося, у них виросли крила. Кямран приголубив Феріде, а потім так стиснув її в обіймах, наче хотів задушити.

Феріде зачепилася подолом за поручні, і вони, засапавшись, зупинилися на якусь мить. Вона поралася біля подолу сукні, а Кямран схвильовано говорив:

— Феріде, я не можу повірити, що ти моя!.. Я повинен руками відчути вагу твого тіла, щоб повірило й серце.

І він підхопив її, мов дитину, на руки.

Феріде важко дихала і вся тремтіла. Вона намагалася випручатися з його обіймів. З-під чаршафа розсипалася її коса, і Кямран припав до неї лицем. Дівоче тіло запалило кров, у нього наче побільшало удвічі снаги. Кямран ніс дівчину донизу, вона ж завмерла вся, їй перехопило подих, мов у людини, яка летить у прірву. Вона плакала і сміялася.

Край воріт у кам’яному дворі Феріде почала благати:

— Кямране, глянь на мене. Хіба можна отак вийти на вулицю? Постривай, я на одну лиш мить сходжу й переодягнуся.

Кямран не пускав її.

— Це неможливо, ФерідеІ — сміявся він. — Таке буває тільки один раз. Як же можна відпустити тебе після того, як ти попала мені в руки.

Феріде здалося, що вже немає снаги боронитися, і вона соромливо сховала своє обличчя Кямранові на груди й промовила:

— Ти думаєш, я сама не каялася, що пішла тоді?

Кямран не бачив її обличчя, лише відчував, як його

руку, що нею він пестив кохані вуста й чоло, обпалили гарячі сльози.

Вони йшли дорогою й обіймалися. Лише якийсь час ішли нарізно, бо їм трапилося двоє рибалок. Мовчав і Кямран, і Феріде. Яке щастя йти поруч. Відчуття близькості тіла хвилювало їх обох. Ось і та стежка у винограднику, де років десять тому Кямран побачив її.

— Феріде, ти, часом, не пам’ятаєш це місце? — ніжно торкнувся Кямран дівочого плеча.

Вона ж глянула туди, де вдалині в’юнилася стежка, й усміхнулася.

— Отже, не забула? — все запитував Кямран.

Феріде тихо зітхнула й задумливим поглядом, ніби

усміхалася мрії, подивилася Кямранові в обличчя:

— Хіба можна забути, як я зраділа в ту мить.

Кямран взяв рукою її голівку.

Він боявся, що вона одвернеться й тоді не можна буде глянути їй в очі.

— Тут і наше лихо почалося, — промовив він тихо і повільно. — Я знаю, твої очі стільки страждали, стільки бачили всього, що можуть зрозуміти й мене. Коли я покохав тебе, ти була ще легковажна пустунка, здатна хіба на забавки та сміх. Тебе несила було упіймати, вгамувати. Як палко любив я тебе. Щоранку прокидався й відчував, що кохаю дужче й дужче. Мені й соромно було і боязко. Ти ж іноді так позирала на мене або говорила таке, що мене брав відчай. Але ти була така мінлива. Вряди-годи в твоїх дитячих очах поруч з постійним сміхом та шельмуванням спалахувало й щось нове — либонь, прокидалося ніжне й чутливе дівоче серце. Та за мить усе гасло. Я казав собі: «Ні, це неможливо, ця дитина не зрозуміє мене, лише знівечить життя». Так, я не сподівався від тебе такої вірності. Не міг і подумати, що ти присвятиш мені все життя, віддаси серце? А ти, може, тому й утікала, щоб я не помітив, як червоніє твоє обличчя і тремтять пречудові вуста. Я гадав, що то тільки легковажність пташки, і страждав з того. Розкажи ж мені, Феріде, як ти втримала в маленьких грудях чаликушу таку глибоку вірність і тонку душу.

Кямран замовк. Його ніжне чоло зросилося потом. Ще нижче похилився він головою й промовив зовсім тихо:

Але якби ці були у мене муки. Мене почали брати ревнощі навіть тоді, коли до тебе підходила моя тінь. Я жахався, що на світі немає таких почуттів, які б з часом не ослабли. Я говорив собі: «А що, як я потім любитиму її не так? Що оце чарівливе млосне почуття зникне?». Я намагався прогнати твій образ із свого серця. Так гасять ватру — бояться, що вона сама згорить, щоб більше вже не запалати. Феріде, в горах є одна трава, не пам’ятаю, як називається. Коли вона квітує й надихатися того духмяного трунку, то не зможеш уже нічого відчувати. Отак і ми, охоплені бажанням повернути собі здатність відчувати чарівні пахощі, починаємо шукати інший квіт, дихати іншими пахощами, навіть якщо то пахощі «жовтої квітки». Я знаю, та чарівна трава гине через свої пахощі,— люди рвуть її й розтирають у пучках. Феріде, твої очі, які від страждання ще поглибшали, і твоє любе личенько, зморене сумними думками, нагадують мені ту квітку, яку гублять, а вона пахне ще дужче. Ти розумієш мене, правда ж? Адже твої очі вже не сміються і ти не смієшся, хоч я кажу такі беззмістовні слова.

Феріде заплющила очі, мов сонна дитина. На віях їй забриніли сльози. Вона стомилася від хвилювання, ноги її підтиналися. Але руки Кямрана не давали їй упасти.

Дівочі вуста ніби ві сні прошепотіли:

— Ти бачиш — Чаликушу померла навіки?..

Кямран пригорнув її ще міцніше й промовив так само тихо:

— Дарма. Свою любов, яка колись належала тільки Чаликушу, я віддав іншій. Її звати Гюльбешекер.

Кямран відчув, як її мляве тіло враз налилося снагою й затремтіло:

— Кямране, не кажи більше, благаю!

Її голова все ще лежала на грудях Кямрана. Феріде звела свій погляд на нього. Від тремтливого дихання її шия ледь здригалася, голубі прожилки хапливо билися, а щоки палали, аж займалися в очах червоні вогники.

— Гюльбешекер… Моя, тільки моя Гюльбешекер… — все промовляв Кямран.

Феріде знову затремтіла, звелася навшпиньки й пригорнулася до його плечей. Здавалося, що вся кров ударила їй в уста…

За мить вони відхилилися одне від одного. Феріде наче вся ожила, мов спрагла пташка, напившись з чистого джерела. Мов пташка стріпувала крильми, затулялася Феріде, щоб не бачити Кямранових очей, і, як дівчатко, промовляла:

— Боже, який сором! Який сором! Це все ти… Це ти винен, слово честі, ти!..

Десь на гілці щебетала чаликушу.

Загрузка...