Чаликушу

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ізмір, 20 вересня

Вже майже три місяці я в Ізмірі. Справи мої кепські, лишилася остання надія. Якщо завтра і її втрачу, тоді хтозна, що й буде зі мною. Я боюся навіть думати наперед. Та жінка, що працювала старшою секретаркою й до якої писала рекомендаційного листа мюдіре-ханим, за місяць до мого переїзду в Ізмір захворіла й поїхала до Стамбула, аж на півроку. Хоч-не-хоч, довелося йти до завідувача відділу освіти самій. І кого ж, ви гадаете, я там побачила? А саме того «короля ледацюг» із Б., що весь час дрімав за своїм столом, а з людьми розмовляв, наче марив. Його заспані очі, які природа дарувала йому більше на те, щоб спати, а не дивитися на людей, мене, звичайно ж, не впізнали.

— Зайдіть за кілька днів… Подивимося, щось придумаємо.

Та вже я знала, що мовою цього сонька то мало означати кілька місяців. Так воно й було.

Сьогодні ж, коли я зайшла у відділ, завідувач був дещо люб’язніший, бо своїм лагідним голосочком промовив:

— Дочко, тут недалечко, всього дві години дороги, є одна сільська школа. Вода, повітря там пречудові, прегарна погода…

Це була копія тієї промови, яку він виголосив, посилаючи мене в Зейнілер.

Я не втрималася й зареготала:

— Не турбуйтеся, бей-ефенді, я можу продовжити сама. Керівники доклали чимало зусиль та коштів і створили там сучасну школу. Тепер потрібний тільки молодий, завзятий педагог, готовий на самозречення — такий як я… Чи не так? Дякую, бей-ефенді. Я спізнала ваше піклування ще тоді, коли ви послали мене в Зейнілер.

Я була впевнена, що він мене вижене. Та завідувач, на диво, навіть не розгнівався. Навпаки, він зареготав, а потім промовив тоном філософа:

— Обов’язок керівника. Що ж робити, дочко? Ти не поїдеш, він не поїде, а хто ж тоді поїде?

Раптом з кутка почувся хрипкуватий голос:

— Ба, яка крихітка! Горіхова лялечка, та й годі.

Горіхова лялечка? Тільки цього мені ще бракувало!

Наче мені й так уже не допекли ті прізвиська: Шовкопряд, Гюльбешекер… Я спаленіла й круто повернулася. Нарешті мені вдалося піймати хоч одного з тих негідників, що обзивають мене то «колодкою», то жучками та комашками. Мені захотілося провчити його так, щоб уже за всіх. Та не встигла я ще й почати, як той незаперечним тоном сказав завідувачу:

— Дай цій панночці все, що вона хоче. З любові до аллаха не ображай дитини.

— Як накажете, Решіт-бей-ефенді…— шанобливо од-казав завідувач. — Але зараз у нас і справді немає вільних місць. В рюштіє є вакансія для викладачки французької мови. Але це, звичайно, не для ханим…

— Чому ж, ефендім? — заперечила я. — Я викладала французьку в жіночій педагогічній школі Б.

— Так… — промимрив нерішуче завідувач. — Але ми оголосили конкурс, завтра екзамен.

— Чудово, — сказав Решіт-бей, — хай і панна візьме участь, а що хіба? Я теж прийду на екзамени, коли воля аллаха! Ви глядіть — не починайте без мене.

Цей Решіт-бей був, видно, неабияка особа. Тільки ж, боже милостивий, який він був гидкий! Я дивилася на його страхітливе обличчя й до болю кусала губи, щоб не зареготатися. Люди бувають або смагляві, або ж біляві. На парсуні ж бея-ефенді були всі кольори, починаючи хворобливим білим відтінком вавок, які ледве-но загоїлися, й закінчуючи неприємною вугільною барвою. Це був якийсь брудно-смаглявий колір, і дивним здавалося те, що комірець не робився чорним. Було таке враження, ніби хтось задля жарту наялозив сажею руку й витер її об щоки Решіт-бея. Пан мав оченята павіана, так близько сиділи вони одне біля одного. Повіки без вій нагадували червону вавку. Ніс теж вирізнявся тим, що тягнувся понад сивим вусом аж до нижньої губи. Та найсміхотворніші були щоки. Вони звисали з обличчя, мов у мавпочок, коли ті напхають рот горіхами.

Але мені таланить, бо як направду, то кілька слів Ре-шіт-бея мені неабияк допомогли. Природа, мабуть, ліпила цьому панові обличчя та й побачила, що перебрала, отож надумалася якось віддячити й наділила бея-ефенді добрим серцем. Як на мене, то краса душі набагато краща, ніж урода. Бо нащо та бездушна врода? Хіба на те, щоб сердешні дівчата марнували собі життя?

Ізмір, 22 вересня

Сьогодні я брала участь у конкурсі. Письмовий екзамен пройшов погано. Дали продієвідміняти в теперішньому та майбутньому часі десять дієслів, утворених від таких іменників, як «істіксар», «істісмар», «істірат»[89] тощо. Але як я могла їх провідміняти французькою мовою, коли не знала їхнього значення турецькою? Натомість усно я відповідала добре. Решіт-бей-ефенді поговорив зі мною французькою й кількома словами дав мені зрозуміти, що я вийду переможницею.

Хай змилується аллах над моєю Мунісе!

Ізмір, 25 вересня

Сьогодні оголосили результати конкурсу. Мені було відмовлено. Один із секретарів відділу освіти сказав мені:

— Якби Решіт-бей-ефенді захотів, то ви пройшли б. Хіба б хтось наважився заперечити йому? Може, має якісь плани.

Наше становище було вкрай скрутне. За два дні вже треба платити за помешкання. Допоміг золотий медальйон — останнє, що лишилося в мене з материзни. Сьогодні я віддала його сусідці й попросила продати. Мені гірко було розлучатися з ним, всередині я носила фотокарточку: батько з матір’ю на весіллі. Тепер сама фотокартка..* Та я спробувала себе розрадити: «Татко з мамою теж вважають, що краще їм жити в серці своєї єдиної доньки, аніж в оточенні коштовного металу…»

Із мір, 27 вересня

Сьогодні я отримала від Решіт-бея листа. Він писав, що знайшов мені роботу й викликає для розмови у свою садибу в Карші-яка. Чому ж секретар відділу освіти сказав, що Решіт-бей поставився до мене неприхильно? Отже, це не так. Побачимо, завтра я все знатиму.

Ізмір, 28 вересня

Я щойно повернулася з Карші-яка від Решіт-бея. У нього не будинок, а справжній палац. Тепер мені зрозуміло, чому до нього ставляться з такою шанобою.

Зустрів мене Решіт-бей дуже тепло й сказав, що на екзаменах був задоволений з моїх знань. Але зважив усе й вирішив, що не зможе позбавити мене від чвар та інтриг у тому колективі. Робота, про яку він писав у листі, полягала в тому, щоб я викладала французьку мову його донькам.

— Дочко, — сказав він, — мені сподобався не тільки ваш хист, а й манери, зовнішність. Нащо вам марніти по школах? Навчайте французької мови моїх дочок. Разом житимете, разом їстимете й питимете. Дамо вам прекрасну кімнату. Згода?

Отже, посада гувернантки! Може, це спокійніша й вигідніша робота, аніж місце вчительки. Та, на жаль, я завжди дивилася на цю посаду упереджено. Мені здається, що це те саме, що й наймичка.

Та мені не хотілося ображати й Решіт-бея. Я подякувала за довір’я й гостинну зустріч, та розповіла про Мунісе й сказала, що не можу через це пристати на пропозицію. Решіт-бей же почав переконувати мене, що мої докази зовсім невагомі.

— Місце знайдеться й для неї. Мале дівча нам хати не перележить.

Я все-таки остаточної відповіді не дала, а попросила три дні, щоб подумати. Спробую востаннє влаштуватися на офіційну роботу. Поталанить — то добре, а ні — то робити нічого.

Нам дали кімнату на горішньому поверсі. Кімнатка невелика, мов клітка на пташок, але гарна й затишна, з вікнами на море.

Я до пізнього вечора милувалася морем та узбережжям. З мого вікна видно затоку. А навпроти такий прекрасний Ізмір, з горами, схожими на обсипане хмарами нагромадження, та палахкотливим від розкішної ілюмінації Кордоном [90].

Та узбережжя в Каршияка подобається мені ще дужче. Життя тут аж буяє. До півночі гримкотять трамваї, в зеленому світлі газових ліхтарів гуляє юрма молоді, і немає тому плину кінця-краю. А трошки далі виграють у воді затоки різнобарвні вогні казино. Там грає гітара, то сумно, то весело.

Не знаю, чому мені так здається, але я’не бачу нічого, окрім білих і чорних постатей, що прогулюються по узбережжю, освітленому місяцем. Кожна пара для мене— закохане подружжя. Та й не тільки ці пари. Мені здається, що й там, у пітьмі, посеред скель, які ледь-ледь бовваніють край берега, теж прогулюються по двоє закохані.

З моря долинає шепотіння. Здається, що то розмова закоханих. І тепле дихання ночі, від якого стискаються мені груди, мабуть, злітає з гарячих вуст дівчат, котрі, пригорнувшись чолом до серця коханих, дивляться їм у любі зелені очі, що темнішають, як це море вночі.

У будинку Решіт-бея мене зустріли привітно й шанобливо, як панночку. Моя ноша ніколи не була заважка, та все-таки я вдячна старому служникові, котрий не дозволив мені нести валізку, а вихопив її у мене з рук і поніс до кімнати.

Мунісе ще не розуміє всіх тонкощів цього поводження, адже вона ще така мала. Розкішна вілла затьмарила її. Коли ми йшли нагору, Мунісе хотіла була пожартувати, як це не раз робила удома. Вона вхопила мене за поділ сукні й хотіла потягнути униз по сходах. Але я взяла її за руку й пошепки пояснила:

— Доньцю, ми в чужих. От якщо у нас знову буде своя хата, тоді можна.

І вона одразу ж принишкла, зрозумівши, що я хотіла сказати. Коли ми увійшли до кімнати, на її гарненькому личку вже не було втіхи. Яка ж вона чутлива! Мунісе кинулася мені на шию, притислася міцно-міцно й стала цілувати мене в обличчя.

Коли я зачиняла вікно, на узбережжі людей вже майже не було. Погасли ліхтарі, і море, яке ще недавно грало вогнями, покотило назад, оголивши смужку піщаного берега, та й, немов сонна дитина, поклало свою голову на білу постіль скель.

Сьогодні, коли я їхала сюди… Ні, про це я не писатиму… Нехай колись…

Каршияка, 7 жовтня

У будинку Решіт-бея жити непогано. Мої учениці — старша — моя ровесниця, а менша теж не набагато молодша. Старшу звати Фергунде, вона — викапаний татуньо, тільки вередлива дуже. Натомість Сабагат — мов писанка, та ще й дуже мила.

Якось одна із служниць сказала мені, багатозначно моргнувши:

— Тоді небіжчиця ханим-ефенді хорувала і її лікував молодий лікар, військовий. Ханим-ефенді, мабуть, весь час дивилася лікареві в лице, отож і народилася така гарна дитина…

Над усе боюся я служниць. Хоча хіба я не одна з них? Я намагаюся поводитися з ними чемно й нічого не загадую робити. Через те вони мене поважають. Але тут має значення й те, як до мене ставиться Решіт-бей-ефенді.

Та найбільша вада цього дому — це те, що всі тут рояться, мов бджоли у вулику. Врешті, це мене не обходило б, але Фергунде й Сабагат наполягають, щоб я конче виходила до кожного гостя. Надто ж непокоїть мене, що в цьому будинку живе син Решіт-бея-ефенді — Джеміль-бей. Цей неприємний пустий молодик років тридцяти на десять місяців їздить проциндрювати батькові гроші в Європу, а в Ізмірі живе тільки два місяці. Дякувати, що ці два місяці вже закінчуються, а то я втекла б звідсіля ще три дні тому. Ви запитаєте чому? Тому, що все не так просто…

Три дні тому Сабагат і Фергунде затримали мене допізна у вітальні. Коли ж я вже вийшла звідти, на сходах було темно. Раптом вже на третьому поверсі дорогу мені заступила чоловіча постать. Я злякалася й хотіла бігти вниз.

— Не бійтеся, панно, це я, — почувся голос Джеміль-бея.

Мляве світло з вікна в кутку ледь освітлювало обличчя панича.

— Даруйте, бей-ефенді, я не впізнала відразу… — сказала я й хотіла пройти, але він теж ступнув праворуч і заступив вузенький прохід.

— Панно, мені оце не спиться, вийшов помилуватися місяцем.

Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:

— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…

— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..

Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.

Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.

— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?

«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,

а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:

— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…

Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.

— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.

Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.

Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.

В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.

Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.

Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.

Якась стара пані посміхнулася:

— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.

Гості подумали, ніби я й справді ніжнесенька, хвороблива панночка, така виплекана, бо боїться труднощів.

Я кивала головою, погоджуючись з ними. Я була їм безмежно вдячна за те, що вони вважали мене такою. Адже я брехала їм. Я знепритомніла зовсім не через те. Уперше в житті того дня Чаликушу нічого не їла. Вона була голодна.

Сьогодні до моїх учениць приїхали в гості з Ізміра четверо дівчат, віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. По обіді всі лаштувалися до морської прогулянки човном до Байракли, та, мов на зло, ледве-но ми вийшли на вулицю, почався дощ. Хоч-не-хоч, довелося повернутися до хати. Панночки пограли там щось на роялі, трошки вдовольнилися плітками й розійшлися парами по кутках, все ще перешіптуючись та сміючись вряди-годи так-, наче їх лоскотали.

Весела й метка Сабагат вдавалася до всіляких забавок, аби тільки гості не занудилися. На етажерці у них лежали альбоми з родинними фотокартками, і Сабагат, узявши одного, прикликала всіх до себе, щоб розглядати вкупі. Вона показувала нам фотокартки друзів їхньої родини й при цьому розповідала такі сміхотворні пригоди їхнього життя, що ми аж заливалися.

Вона розповіла, як величного бородатого пашу, обвішаного орденами, котрий, здавалося мені, може й усесвітом правувати, била віником його ж таки жінка. Після цього Сабагат показала ще одну фотокартку й сказала:

— А це наша родичка, дуже пишна пані. Але гляньте, хіба не видно, що вона провінціалка. Якось вона сходила по трапу з пароплава на пристань, це в Кокорйали, але спіткнулася й упала в воду. Як же тільки кричала вона, та ще й своєю провінційною вимовою: «Тону! Рятуйте моє дороге життя!»

На фотокартку молочного брата Решіт-бея теж неможливо було дивитися, щоб не зареготати. Справжнісінький тобі молла в шароварах і чалмі. Але була й інша фотокартка. Цей самий пан був депутат, отже, знявся у фраці й з моноклем.

Молла, витріщивши очі, сердито зирив на депутата, а депутат насмішкувато поглядав на моллу. Я розреготалася, мов дурна, хапала Сабагат за руку, щоб вона не перегортала. Фергунде залюбки жартувала:

— Феріде-ханим, хочете заміж? Будете дружиною такій відомій особі. До того ж він саме розлучився з першою дружиною й шукає панночку на європейський лад, аякже, щоб була гідна депутата.

Я, заливаючись, одійшла від столу й відповіла;

— Фергунде, сідайте й негайно пишіть листа. Я згодна. Якщо навіть не матиму щастя, то принаймні нарегочуся вже за все життя.

Сабагат перекинула ще одну сторінку й кивнула мені:

— Феріде-ханим, боюся, що, побачивши цю фотокартку, ви дасте одкоша навіть депутату.

— Леле, який красень! — зойкнули в один голос гості, сплеснувши руками, почали кликати мене.

— Дарма, — промовила я, підходячи до столу, — хто б він не був, депутатом я не поступлюся.

Та ледве-но схилилася я над тим альбомом, як знову зойкнула з подивом. З альбома мені усміхався Кямран.

Тепер Сабагат вже не жартувала, навпаки, пояснювала серйозно і з захопленням:

— Цей пан — чоловік моєї тітки Мюневвер. Вони одружилися торік навесні, ми тоді були в Стамбулі. Якби ви його тільки побачили. В житті він в тисячу разів вродливіший! Там такі очі! Ніс! Та це що, я скажу вам хіба таке! Кажуть, він понад усе кохав свою двоюрідну сестру. Таку собі невеличку, вередливу й дуже манірну дівчину. їй навіть прізвисько дали за це, здається, Чаликушу. І ось ця Чаликушу відмовила йому. Серце не приневолиш… За день до весілля вона втекла з дому, кудись на чужину. Кямран-бей нічого не їв, все марнів та чекав. Сердега не розумів, що коли вона втекла напередодні весілля, то вже не повернеться. Я була на обряді цілування рук. Коли моя тітка Мюневвер підійшла до свекрухи, та не втрималася й заридала, мов дитина. Либонь, згадала ту дивну Чаликушу.

Я слухала цю розповідь мовчки й незрушно, злігши на рояль, що стояв позаду. А Кямран все дивився на мене з альбома й усміхався.

— А де ж серце?! — вихопилося в мене.

Сабагат повернулася до мене:

— Правду кажете, Феріде-ханим. Вона не змогла бути вірною такому красеню, такому милому юнакові. Та дівчина й справді не має серця, інакше не скажеш.

Кямране, ти ненависний мені. Якби це було не так, то я, почувши про твоє весілля, заридала б і знепритомніла. А я ще ніколи в житті не сміялася так, як сьогодні,?а не звеселяла гостей. Цей день я назвала б найщасливішим, якби за кілька годин не трапилася мені одна нещаслива пригода.

Надвечір дощ ущух, і ми вийшли на прогулянку. Коли ми йшли край бурхливої річечки, хтось вигукнув, побачивши по той бік хризантему:

— Яка краса! От якби зірвати!

Я засміялася й запитала:

— Хочете, я подарую вам ту хризантему.

А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:

— А так, якби місток, то подарувала б.

— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.

Дівчата почали галасувати.

Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.

Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.

Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.

Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.

— Феріде, я вже кілька днів шукаю тебе. Для нашого пансіону в Карантіна потрібна вчителька турецької мови та малювання. Я порадила директорові взяти тебе. Хати шукати не треба, житимеш при пансіоні, адже ти звикла до нашого життя.

Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:

— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.

А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!

Завідувач, побачивши мене, вигукнув:

— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.

З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.

Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?

Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.

Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:

— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.

Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:

— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.

Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.

— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.

Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:

— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?

Я мовчала та тільки гірко посміхалася. Мені здавалося, що Решіт-бей ставиться до мене з повагою, надає ваги моїй роботі з його доньками. Він міг годинами жартувати з нами, грати в м’яча. А насправді все це… Мені згадалися слова секретаря відділу освіти: «Якби Решіт-бей захотів, то вас призначили б вчителькою французької мови. Мабуть, він має свої плани».

Кілька років тому я була б обурена такою розмовою, яку почала ключниця. Але зараз я тільки сказала якомога байдужішим голосом:

— Ми могли б бути з вами свахами й висватали б за Решіт-бея гарну дівчину. Але я, на жаль, через кілька днів уже поїду в Кушадаси. Через кілька місяців туди приїде мій наречений, і ми повінчаємося. Пошли вам, господи, всілякого гаразду, моя люба… Хочу раніше лягти…

Покоївка глянула на мене ошелешено, а я пройшла собі повз неї до своєї кімнати.

— Кушадаси, 25 листопада

«Ви їдете в Кушадаси?» — питали мене, а я тішилася, примовляючи собі: «Кушадаси![92] Це так схоже на моє ім’я Чаликушу! Там я матиму спокій і щастя, я чекаю на них вже стільки часу.

І передчуття не зрадило мене. Я полюбила Кушадаси. І не за те, що це якесь там гарненьке містечко. Кушада-си це не той вимріяний мною екзотичний острів, де ми з Мунісе, цією жовтавою папужкою, мали б жити тихо й самотньо, як Робінзон Крузо. Тут нема чого й думати про спокій. Навпаки, доводиться працювати більше, ніж будь-де. То чому ж тоді? — запитаєте ви. Відповідь дещо смішна. Та що робити, коли це правда. Я люблю Куша-даси якраз за те, що тут не заживеш тихим життям, що в містечку годі й шукати доброчинної краси. Мені здається, що природа хотіла завдати людям потаємних страждань і тому створила не тільки вродливі обличчя, а й прекрасні міста, моря…

Ко;ґи я місяць тому приїхала в це місто й прийшла до школи, старша вчителька, дуже хвороблива жінка років п’ятдесяти, посадила мене перед собою й сказала:

— Дочко, за три місяці я віддала сирій землі двох синів. Були такі дужі парубки!.. Очі мої не бачать цього світу. Тебе прислали на посаду другої вчительки. Ти молода й, либонь, освічена. Ось тобі школа, керуй, як сама знаєш. У нас є ще дві вчительки, вже зовсім старі, від них вже мало діла…

Я пообіцяла працювати не покладаючи рук і дотримала слова.

Вчора старша вчителька сказала мені:

— Феріде, не знаю, дочко, як тобі й дякувати. Ти працюєш в десять разів більше, ніж обіцяла. Школи нашої вже й пізнати не можна. І діти наче розквітли. Хай тебе сподобить аллах! Всі тебе люблять, і діти, і вчителі. Навіть я забуваю деколи своє горе й починаю сміятися з тобою, коли в серці ущухне біль.

Бідна жінка думає, що я працюю через те, щоб уволити її волю. Таж працювати, віддавати себе іншим — це ж так чудово! Та й Чаликушу стала знову Чаликушу. Де поділися тяжка втома та нарікання. Все минуло, мов швидка хмаринка, яка лиш на мить заступила ясне сонце.

Мені вже не страшно, коли я думаю, що, може, все своє життя доведеться віддавати їм всю любов, яка належала тим, кого одного осіннього вечора ще два роки тому вбили в моєму серці.

Ось вже кілька днів у всіх на вустах слово: «війна». Я спершу не зважала на це, адже всі мої думки були тільки про школу. Та сьогодні в містечку почався справжній переполох: оголошено війну.

— Кушадаси, 15 грудня

Ще тільки п’ятнадцять днів, як почалася війна, а вже їдуть ешелони поранених. Школу оповив сум, у багатьох моїх учнів у війську то батько, то брат… Діти, мов дорослі, носять в собі тихий смуток, хоч самим їм, звичайно, нічого не загрожує.

Погано, боже, як погано! Сьогодні за наказом військової влади у школі тимчасово розташувався шпиталь. Хай роблять, що хочуть, мені байдуже. Тільки що робитиму я, поки знову відчинять школу? Де подіти час?

— Кушадаси, 24 грудня

Сьогодні прийшла до школи по книжки, а там метушня. Здається, загубить людина не те що книжку, а й сама себе, то не знайде. Довелося так і піти, але одна доглядальниця порадила:

— А запитайте-но у головного лікаря. Він, здається, прибрав кілька книжок…

Вона відчинила двері. В кімнаті усюди лежали пляшечки, склянки, аптечні скриньки, на столах було накладено купи бинтів. І стояв гамір. А головний лікар скинув кітель і, засукавши рукава, прибирав там. Він стояв лицем туди, я бачила тільки його шию та сивий чуб, а так починати розмову про- книжки не було зручно.

Я смикнула жінку за руку:

— Не треба.

Та вона не звернула уваги.

— Бей-ефенді, ви знайшли були кілька французьких книжок з малюнками, то де вони?

Старий лікар раптово розсердився. Навіть не оглянувшись, він так погано вилаявся, що я затулилася руками й хотіла утекти. Але тепер він озирнувся й вигукнув;

— Ой, це ти, маленька?

Я ж, упізнавши його, теж закричала?

— Пане лікарю! Та де ж ви були в Зейнілер!

Я не перебільшую, це справді був крик.

Він кинувся до мене, аж пляшечки поскидав додолу, ухопив мої руки, притиснув мене до себе й поцілував крізь чаршаф коси.

Ми бачилися тільки один день, навіть менше — усього одну годину, та вже тоді відчули одне до одного якусь внутрішню симпатію. І тепер, по двох роках, ми, як найближчі друзі, а скоріше, мов батько й дочка, кинулися одне до одного. Що зробиш, людське серце — така загадка, яку не розгадаєш…

— Розповідай, пустунко, що тобі тут треба?

Його блакитні і ясні, мов у дитини, очі так дивно сяяли під білуватими віями. Я теж так само, як і в Зейнілер, усміхнулася йому й одказала:

— Пане лікарю, адже ви знаєте, що я вчителька, то й їжджу, куди пошлють… Оце призначили сюди.

Невимовно сумним голосом, наче йому було відоме моє життя і все, що діється у мене в серці, лікар промовив:

— Маленька дівчинко, ти все ще не маєш вістей?

Я здригнулася, наче мене хтось облив холодною водою, і закліпала, прикинувшись здивованою:

— Від кого, пане лікарю?

Старий лікар насупився й посварився пальцем:

— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…

Я знизала плечима й засміялася:

— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.

Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.

— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.

Він забув про свої ліки, я — про книжки. Ми вже розбалакалися.

— Отже, ти вчителюєш у цій школі, га?

— І як недобре, що ви одняли у нас її, пане лікарю!

— Я про інше думаю. Як називалось те злощасне село, де я навчав тебе фаху жалібниці? Пам’ятаєш? Тепер ти мені теж допомагатимеш? Яка різниця, у тебе мавпенята, а в мене мої славні ведмежата — душа в них однакова. І в цих, і в тих вона чиста, щира і проста. А час бачиш який настав — війна! Допомагати моїм ведмежатам тепер ще благородніше.

Раптом він усміхнувся, і мені стало так легко на душі. Так, так, і в мене буде справа, якій я зможу віддавати свою силу й любов.

— Я згодна, пане лікарю. Почну, коли накажете.

— Та хоч би й зараз. Поглянь, що тут робиться. Наче тут не руками поралися, а…

Він присмачив свою мову поганим словом, і я зніяковіла:

— Тільки за однієї умови: ви не казатимете отакого… Наче солдафон.

— Я намагатимуся, маленька дівчинко, намагатимуся, — усміхнувся він. — Та вже як не стримаюся коли-небудь, вибачай.

Ми з лікарем до самого вечора переробляли школу на шпиталь, щоб завтра вже приймати поранених.

— Куиіадаси, 26 січня

Ось місяць вже я працюю у Гайруллах-бея сестрою-жалібницею, а війні немає кінця. Поранені все прибувають і прибувають. Роботи стільки, що інколи я не ходжу додому й ночувати. Учора всю ніч доглядала пораненого капітана, а на ранок була така зморена, що пішла в нашу кімнату, де ми готуємо ліки, та й заснула в кріслі.

Кріаь сон я чула, як хтось торкнувся мого плеча. Розплющила очі. Гайруллах-бей накинув на мене легеньку ковдру. Боїться, щоб не застудилася. Його блакитні очі лагідно усміхнулися, лице ж при місяці здалося мені таким стражденним і змореним.

— Спи, моя дівчинко, спи спокійно…

Які любі слова! Я хотіла якось відповісти, щоб подякувати йому за них, та сонлива змора подужала мене. Я тільки усміхнулася й знову заплющила очі.

Незважаючи на всі його вади, я дуже полюбила старого лікаря. Найперша вада — його непристойна сварка. Щоправда, помічники лікаря вряди-годи заслуговують того. Але ж хіба цим можна виправдати погану лайку? Іноді він таке скаже, що я тікаю, а потім по кілька днів не можу дивитись йому в обличчя.

Він знає свої вади й не раз просить мене:

— Дівчинко моя, не зважай, таке солдатське життя.

Гайруллах-бей нагадує мені малого хлопчика, якому дарують геть усе тільки тому, що він щиро кається, мило соромлячись при тому.

Друга ж вада ще страшніша, як мені здається, ніж перша. У цієї грубої людини на диво тонка душа. Він майстерно витягає в людей найпотаємніше, те, про що вони навіть самим собі не наважуються сказати. Я намагаюся нікому не розповідати про себе, та він вже знає майже всю мою пригоду. Я не помітила, коли сама розповіла йому все. Іноді він питав щось, я ж відповідала йому коротко й сухо. Та він складав ті слова, аж поки не дізнався про все.

У нього немає нікого. Двадцять п’ять років тому він одружився, та дружина померла за рік з тифу. І з того часу він самотній. Народився на Родосі, але в Куша-даси має якесь там обійстя. Платні полковника він не потребує, на хворих витрачає більше своїх грошей. Позавчора, наприклад, я прочитала пораненому солдату листа з дому. Стара мати писала, що злидні та голод порозганяли з хати всіх дітей. Вояк слухав та й гірко зітхнув.

Гайруллах-бей неподалік схилився над пораненим. Раптом він повернувся й сказав:

— Оце мені подобається! Яку ж надію ви маєте, коли обзаводитеся купою старченят?

Злий жарт пронизав мені серце, мов стріла. Якби це було не в палаті, я одказала б йому. Та трохи загодя він сам почав розмову про лист:

— Дівчинко, дізнайся якось адресу матері того ведмежати. Пошлемо якихось десять лір.

Я бачу, що старий лікар працює в армії не задля заробітку та й не заради почуття обов’язку. У нього тільки одне почуття: любов до безжалісних солдатів, котрих він називає «мої любі ведмежата». Тільки не знаю, чому він приховує це почуття, наче в цьому є якийсь сором.

Сьогодні вранці, коли я прийшла до шпиталю, мені сказали, що привезли чотирьох тяжкопоранених офіцерів. Сестри повідомили мене, що я потрібна Гайруллах-беєві.

На час складних операцій лікар брав асистенткою тільки мене.

— Дівчинко, — казав він, — це, звичайно, зле — показувати тобі такі жахливі речі, але ж надійніших за тебе немає. Інші мене тільки дратують, я кричу, а через те все плутаю.

Я скинула чаршаф і похапцем одягла халат. Та було пізно, операція вже закінчилася. Пораненого понесли нагору.

— Маленька, ми тут без тебе так добряче краяли, — звернувся лікар до мене. Краяти — це, його словами, оперувати хворого. — Молодий майср штабу. Гранатою понівечило руку й обличчя. Лежить у моєму кабінеті. Доглядатимеш його ти, сердезі так потрібні увага й піклування.

Ми зайшли в кабінет. На ліжку нерухомо лежав поранений. Ми підійшли. Незабинтовані в нього були тільки ліва щока й підборіддя. Обличчя здалося мені знайомим, але під бинтами важко було роздивитися.

Гайруллах-бей узяв ліву руку пораненого, послухав пульс, а потім нахилився й покликав:

— Іхсан-бею… Іхсан-бею!..

І тут блискавицею пронизало мені мозок. Та це ж той самий капітан штабу, з яким я познайомилася в домі Абдуррахіма-паші в Ч. Я зробила крок назад, хотіла вибігти, а потім попрохати лікаря, щоб ніколи більше не посилав мене до цього пораненого. Хворий уже розплющив очі, глянув на мене і впізнав. Тільки, здається, не повірив тому, що побачив. Хто знає, скільки разів з того часу, як поранили, непритомнів він, марив та бачив божевільні сни. Вираз його каламутних очей підказав мені, що він не йняв собі віри. Він ледь усміхнувся безкровними вустами й знову заплющив очі.

Іхсан-бею! Кілька місяців тому люди скористалися з того, що в мене немає ні батька, ні брата, які могли б захистити сироту від тих, хто хотів ошукати її вночі на гульках. Я їхала в Ч., закутавши обличчя, бо всім серцем відчула сором повії, яку висилають деінде. Мені

здавалося тоді, що в світі лише збайдужіння і кривда, а мені, безталанній, не лишилося нічого іншого, як скоритися жорстокій долі. І тоді ви, нехтуючи своєю кар’єрою, майбутнім, а може, навіть життям, благородно захистили мене. Сумний випадок звів нас сьогодні віч-на-віч. Ні, я не втечу, а буду в ці важкі дні доглядати вас, як ваша менша сестра.

— Куиіадаси, 7 лютого

За місяць Іхсан-бей стане на ноги, здоров’я рана йому не похитне. Але обличчя його неймовірно спотворить страшний шрам, який перетне всю праву щоку від брови до підборіддя.

Коли Гайруллах-бей перев’язує його, я не заходжу. І не тому, що в мене слабкі нерви. Щодня я бачу ще страхітливіші рани. Просто я відчуваю, що мій погляд завдає йому більше страждань, аніж гостре лезо в рані.

Сердега знає, яким спотвореним вийде він з цього шпиталю. Йому, мабуть, дуже важко, хоч він відверто про це й не говорить.

— Май крихту терпцю, юначе, — втішає його лікар, — за двадцять днів ти вже зовсім одужаєш.

Та Іхсан-бея ці слова доводять до відчаю.

Я віддаю хворому все тепло, на яке лише здатне моє серце, тільки б у ці дні йому було добре. Я сідаю біля ліжка й читаю книжки, а інколи навіть розповідаю казки.

А він, бідний, мовчить. Тільки ж я знаю, як він карається. Знаю, що він і на мить не полишає думок про своє спотворене обличчя. Я намагаюся його розважити, починаю хитру мову про щось далеке від нашого життя й ненароком кажу, що на світі немає нічого беззмістовнішого й навіть шкідливішого, ніж вродливе обличчя, та що красу треба шукати в душі людини.

____ Кушадаси, 25 лютого

Іхсан-бей очуняв швидше, ніж ми сподівалися. Сьогодні вранці я принесла йому чаю з молоком і побачила, що він одягнувся. Мимоволі я пригадала осяйного капі-тана штабу, якого зустріла в саду Абдуррахіма-паші, прекрасного, й з таким гордим обличчям. А зараз переді мною стояв хворий, кволий чоловік. Його тоненька шия, здавалося, хиталася в широкому комірі мундира. Свого шрама він так соромився, наче в цьому було щось гідне осуду. Невже ж це той самий красень офіцер?

Мабуть, мені не вдалося приховати смутку, та я спробувала прикинутися, ніби гніваюся.

— Іхсан-бею, ви ж не маля! Ще й не очуняли, а вже одягаєтеся!

— Ліжко робить людину зовсім хворою.

Ми мовчали. Нарешті Іхсан-бей, намагаючись приховати роздратування, промовив:

— Я хочу піти звідсіля. Вже очуняв, усе гаразд.

Моє серце з жалю обливалося кров’ю. Я хотіла перевести все на жарт:

— Іхсан-бею, я бачу, ви в мене не шануєтеся. Чи не прокинулася солдатська впертість? Але попереджую, що протестуватиму й розповім лікареві. Хай пробере вас добряче. Тоді побачите.

Я залишила тацю й хутко вибігла. Тільки по лікаря не пішла…

— 25 лютого (надвечір)

З Гайруллах-беєм я посварилася. Правда, не на роботі. Тут інше, — занадто вже вмішується в чужі справи.

Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:

— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.

Кров так і вдарила мені в обличчя:

— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!

Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:

— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.

І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.

Я обурилася:

— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.

Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.

— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?

— Я ненавиджу його.

Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:

— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..

Я захлинулася від гніву:

— Яка брехня! Звідки ви взяли?

— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…

У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:

— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.

Я залилася сльозами й закричала, тупаючи ногами:

— Нащо ви говорите це? Що вам треба від мене?

Лікар кинувся й почав мене розважати:

— Правда, дівчинко, не треба було говорити тобі цього. Та й дурень же я! Вибач мені, маленька.

Та я була така люта, що місця собі не знаходила, де вже там зважати на лікаря.

— Ось побачите! Я вам доведу, що не люблю його! — грюкнула я дверима й вибігла.

Коли я принесла Іхсан-беєві лампу, він стояв уже одягнений і дивився, як сонце вчервонило над морем небо.

Аби щось сказати, я промовила:

— Ви вже нудьгуєте, мабуть, ефендім, хочете швидше одягнути форму…

Вечірні сутінки панували в кімнаті, і мені здалося, що цей напівморок робив Іхсан-бея сміливішим. Він похитав головою, сумно усміхнувся і вперше відверто забалакав про своє горе.

— Ви сказали — форма, ханим-ефенді? Так, надія тільки на неї. Вона зробила мене таким. Тільки вона й порятує тепер від мого нещастя…

Я не зрозуміла його й здивовано зазирала йому в очі. А він зітхнув і сказав:

— Все дуже просто, Феріде-ханим. Немає нічого незрозумілого. Повернуся в армію, і хай війна закінчить те, що почала граната… І я врятуюся.

Як він страждав. І ця щирість робила його схожим на дитину.

Я стояла до нього спиною й засвічувала лампу, та після цих слів я непомітно погасила сірника й схилилася над лампою, начебто поправляла гніт.

— Не кажіть так, Іхсан-бею. Якби ви тільки захотіли… А щастя можна знайти… Одружитеся з якоюсь славною дівчиною. Буде у вас родина, все забудете…

Я так і не повернулася до нього лицем, але відчувала, що він все ще дивиться на вечірнє море.

— Якби я не знав, Феріде-ханим, яке у вас щире серце, то подумав би, що ви смієтеся з мене. Кому я потрібний з таким обличчям? Навіть тЬді, коли на мене можна було дивитися принаймні без сміху, і то я не сподобався одній дівчині. А тепер я потвора…

Далі він не доказав, а трохи помовчавши, перевів розмову на інше, наче хотів перебороти себе:

— Феріде-ханим, це все марнослів’я. Даруйте, чи не можна засвітити лампу?

Я ще раз витерла сірника, та моя рука ніяк не могла дотягнутися до гнота. Я дивилася на тремтливий вогник сірника й задумано чекала, коли він погасне. У кімнаті знову стало темно.

— Іхсан-бею, — тихо мовила я. — Тоді ви були гордий, самовпевнений. Та ні біль, ні безнадія не зробили тоді вашого серця таким чутливим, як тепер. Нехтуючи кар’єрою, ви захистили бідну вчительку початкової школи… Хоч це вам могло коштувати життя… Та нащо приховувати, тоді ви не так мучилися, як зараз. Я розумію ваше горе!.. То чому б тепер оцій бідній учительці не віддати своє життя вашому щастю?

У нього надламно затремтів голос:

— Феріде-ханим, нащо ви кличете мене мріяти про те, чого не може бути! Не робіть мене нещасним до краю!

Я рішуче крутнулася, але опустила очі додолу й промовила:

— Іхсан-бею, одружіться зі мною, прошу вас… Візьміть мене… Ви побачите, я зроблю вас щасливим. Ми обоє будемо щасливі.

З очей мені покотилися сльози, і в темряві я не могла роздивитися його обличчя. Іхсан-бей узяв мою руку й боязко поцілував мені пучки.

Отже, все. Тепер ніхто не наважиться сказати, що я люблю того…

— Кушадаси, 26 лютого

Відтоді ти став мені тільки чужий, тільки ворог, Кямране. Я знала, що ми вже ніколи не зустрінемося, ніколи не побачимося на цьому світі і не почуємо одне одного. Та все ж ніяк не могла викинути з серця відчуття того, що я твоя наречена. Що б я не казала чи не робила, я дивилася на себе, як на річ, яка належить тобі. Я не могла перебороти себе.

Та й нащо брехати? Дарма що ти мені ненавидний, що я стільки зазнала, що обурювалася й протестувала, я все одно десь твоя. Я зрозуміла це тільки сьогодні вранці, коли вже прокинулася нареченою іншого. Так, іншого… Стільки років прокидатися твоєю нареченою, а якогось дня прокинутися нареченою іншого!.. Кямране, цього ранку я вже розлучилася з тобою. Та тільки як… Мов безталанний вигнанець, який не має права повезти з собою дорогу згадку, не має права востаннє озирнутися й глянути на те, що по собі лишає…

Уранці ми підемо з Іхсан-беєм у кабінет директора, і я повідомлю його про заручення. На таку подію буденний халат медсестри здався мені занадто простою одежиною, від чого мій наречений міг би й зажуритися. Я пішла в сад, там росла миршава повитиця. Я нарвала квіток і приколола собі на груди.

Іхсан-бей був уже одягнений. Він глянув на мене й засміявся, мов дитина. І я подумала: робити його щасливим з сьогоднішнього дня — мій обов’язок.

Намагаючись бути веселою, я протягнула до нього свої руки.

— Бонжур, Іхсан-бею, — промовила я й приколола йому до мундира кілька квіточок із свого букетика. — Гадаю, спалося вам добре?

— Чудово! А вам?

— Так радісно й спокійно, як я, спали хіба немовлята.

— Чому ж ви така бліда?

— А хіба щастя не може робити людину блідою?

Ми замовкли.

Вуста Іхсан-бея були безбарвні. Він ще трохи помовчав, а потім поволі почав говорити — нерішуче, час від часу замовкаючи, мабуть, хотів подолати свій тремтячий голос.

— Феріде-ханим, я буду вдячний вам до смерті. Ви подарували мені неповторну ніч, такої не було в мене й за щасливих днів. Я вам сказав оце неправду. Я не спав до ранку. Мені весь час вчувалися слова: «Прошу вас, одружіться зі мною…» Я не заснув і на мить, адже не можна було губити жодної хвилини цієї єдиної щасливої ночі, коли я був ваш наречений. Я вам вдячний і не забуду цього довіку.

Я глянула на нього й сказала:

— А я зроблю вас щасливим навіки.

Юний майор розхвилювався. Він хотів узяти мої руки, та не наважився. Ніжним, пестливим голосом, наче звертаючись до хворої дитини, він промовив:

— Ні, Феріде-ханим, я знаю, що ця ніч не може мати «завтра». Я був такий щасливий. Та все ж за кілька годин я поїду од вас навіки.

— Чому ж, Іхсан-бею? Ви відмовили мені? Як недобре… Зігріти надією і потім поїхати. Хіба так можна.

Він притулився спиною до стіни, заплющив очі й тяжко зітхнув:

О, цей голос… — Він здригнувся й вигукнув майже суворим голосом: — Ще трохи зусиль, і жаль примусить вас думати, що ви справді любите мене.

— А чому ні, Іхсан-бею? Коли я вирішила одружитися з вами, то, мабуть, недаремно.

Іхсан-бей гірко посміхнувся:

— Звичайно. Коли ви так вирішили, то, мабуть, любите мене. Але я не хочу, щоб ви любили мене так… Невже ви справді можете повірити в реальність нашого шлюбу, Феріде-ханим?

— І невже ви вважаете мене таким ницим? Невже гадаєте, що я можу взяти милостиню? Адже у вас є тільки одне почуття жалю до каліки…

Я похилилася головою, мені стало невимовно сумно:

— Ви сказали правду. Ми обоє безталанні. Я гадала, що з двох нещасть вийде одне щастя. Це була помилка.

Я поглянула на шаблю, яка висіла на стіні, й додала:

— У вас хоч втіха є, як ви сказали… Повернетеся на фронт. А я жінка… Я ще нещасніша, ніж ви…

Був холодний зимовий ранок. Наречені стояли одне проти одного. В обох на грудях по букетику квіточок, а на вустах — жалюгідна усмішка. Така сама жалюгідна, як і ці квіточки. За десять хвилин вони розлучилися з слізьми на очах. Так прощався нещасний старший брат з самотньою маленькою сестричкою.

— Кушадаси, 2 квітня

Ген позавчора нам повернули школу. П’ять місяців діти не вчилися, а це вже кінець року, навіщо тепер школа?

Класи наповнилися ярим весняним сонцем. На стінах стрибають зайчики — відбитки зелених хвиль дзеркального середземноморського плеса. Працювати не хочеться ні дітям, ні вчителям.

Старша вчителька давно вже не хотіла залишатися в Кушадаси, і її місяць тому перевели в інше місто. На її ж місце призначили мене. Правда, посади старшої вчительки в нашій школі вже не стало. Я тепер мюдіре. Тільки це мене не тішить, до того ж і колеги позирають на мене не вельми привітно. Не можна сказати, що вони інтелектуали або освічені люди, але ж і їх треба поважати, бодай за вщ. Кожна має вже, сказати б мовою чиновників міністерства освіти, стажу років по п’ятнадцять-двадцять. Мабуть, і я образилася б, якби одного дня наді мною поставили дівчисько, котре годиться всім хіба в дочки.

На початку березня Гайруллах-бея перевели на пенсію. Він багатий, платні не потребує. Та його це образило.

— Скільки раз закривав я оцією рукою очі моїм дорогим ведмедикам. Хотілося, щоб і мої очі востаннє закрили вони, та ба…

Гайруллах-бей всю юність присвятив був освіті, і сам був справжньою скарбницею знань. В хаті у нього була величезна бібліотека, хоч він і закидав іноді, що в світі немає нічого дурнішого, як книжки, а ті, хто їх пише або читає,— телепні, що нічого не тямлять на цьому світі.

Учора я спробувала влучити в нього вагомим доказом:

— Гаразд, тільки чому ж тоді ви самі читаєте стільки і навіть мене приваблюєте?

Гайруллах-бей не знітився, а зареготав:

— Ти доречно сказала, маленька. Але ж ніхто тебе не силує, щоб ти вірила мені.

Я не розумію цього лікаря. Він в опозиції проти всього, що йому дороге. Я навіть відчуваю, що любить мене дужче тоді, коли вилає.

Тепер йому нічого робити, й він цілі дні читає. Іноді він взувається в свої чоботиська, оту пам’ять про армію, чіпляє за плече, мов жандарм, рушницю, сідає на свого коханого сірого коня Дюльдюля і їде лікувати селян. Дома лишаються тільки його вісімдесятирічна нянька та старий садівник, якого лікар називає онбаші [93]

Три дні тому лікар запросив мене з Мунісе в гості. Настрій у нього був чудовий. Я порпалася в книжках, а він бавився з Мунісе, командуючи нею серйозним тоном. Я поглядала на них і аж заливалася.

— А зараз ми пограємо в піжмурки. Тільки не ховатися в такі місця, куди я не пролізу. Бо ти — крихітка, то залізеш кудись так, що й за годину тебе не знайдеш. А вже колй доведеться довго шукати й мене, не дивуйся, бо там, де я ховаюся, можу й закуняти.

За кілька днів я вберу Мунісе в чаршаф, їй буде вже ось чотирнадцять років. Правда, вона вже така, як я. Але ж і розквітла вона, мов та ружа. Коса в неї світло-руса, навіть кольору соломи, личко біленьке, а темно-сині оченята так і міняться, увечері — такі, а вранці можуть бути іншими. Мунісе схожа на казкову пері, у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.

Гайруллах-бей проти чаршафа. Я й сама знаю, що дівча мале ще. Та що вдієш, я боюся. Знайомі вже й так натякають: «Феріде-ханим, пора тобі вже ховати Мунісе від чоловічого ока, бо станеш тещею передчасно».

Отож і неспокій у мене на серці. Я то радію, то гніваюся. Недаремно кажуть, що тещі злі.

Учора, коли ми поверталися зі школи, я помітила гарненького школяра років шістнадцяти-сімнадцяти. Він ішов по той бік вулиці, але мені стало дивно, що позирає на нас. Я нишком глянула на Мунісе. І що ж! Гидотний скорпіон теж нищечком усміхався юнакові! Я мало не знепритомніла. Щосили смикнувши її за руку, я почала її сварити. Мунісе не хотіла сказати правду та, побачивши, що я їй не вірю, почала хлипати. От хитра, знає, що я не зношу сліз, бо й сама можу заплакати.

— Гаразд, — сказала я, — мені не питати, як тебе покарати! Я вже набрала на базарі темно-зеленого шовку й шию тобі чаршаф.

А сьогодні вранці знову посварилася з нею. Кілька місяців тому я в розмові з Гайруллах-беєм прохопилася словом, що люблю трояндове масло. Через три дні старий лікар десь дістав маленький флакончик і подарував мені. Я так ощадливо використовую його, тремчу над кожною краплиночкою. А вона, наче їй причинилося. Тільки залишиш пустунку в хаті саму, як по всіх кімнатах так і линуть трояндові пахощі. Починаю сварити, то тільки й чую: «Не брала, абаджим, присягаюся аллахом!»

— Кушадаси, 5 травня

Сьогодні Мунісе прокинулася якась квола й бліда, очі аж червоні. Дома мені лишитися ніяк, у школі стільки справ. Я попрохала нашу сусідку бабусю поглядати на хвору, а сама побігла до Гайруллах-бея, щоб зайшов до нас. Та мені не пощастило: десь півгодини, як він поїхав на своєму Дюльдюлі в якесь село.

Коли я повернулася додому, Мунісе все ще лежала в ліжку. Сусідка, дякувати, цілий день просиділа біля дівчинки, плела собі панчохи.

В Мунісе був нежить, а голова аж горіла. Кашель не давав дихнути, аж голос охрип. Дівча поскаржилося, що важко дихати. Я взяла її борідку, щоб подивитися горло, й під пальцями відчула тверду пухлину. Довкола маленького язичка все аж вбіліло. Я тримала лампу над головою Мунісе, та вона мені сказала, що болять очі.

Я занепокоїлася, а вона почала заспокоювати мене:

— Ото ще, кашель!.. Що тут страшного, абаджим? В Зейнілер я теж застуджувалася, хіба ти забула, абаджим?..

Так, це правда. Адже кашляла вона після тієї ночі, коли ми знайшли її під дверима… Та й взагалі діти часто застуджуються, і це не так страшно. Але я непокоїлася, бо не могла порадитися з Гайруллах-беєм. Недавно заходив онбаші й сказав, що його пан заночував у селі. Коли на те воля аллаха, то моя дитина одужає, поки він повернеться.

— Кушадаси, 18 липня

Сьогодні вранці я підрахувала дні. Минуло якраз сімдесят три, відколи я поховала мою дівчинку.

Помалу звикаю… Пережила і я важку втрату. Чого тільки не знесе людина.

Вдень ми прогулювалися з моїм старим лікарем понад морем, Я брала гладенькі камінчики та черепашки й кидала їх так, щоб вони ковзали по воді.

Гайруллах-бей тішився, мов дитина. Його добрі голубі очі так і вибухали сміхом.

— О юносте! — вигукнув він. — Слава аллахові, подужали й це горе. Тобі повертається твій колір обличчя, ти навіть повеселішала.

Я усміхнулася:

— Чому ж тут дивуватися? Адже маю такого лікаря, як ви. Все природно…

Гайруллах-бей поволі похитав головою:

— Ні, моя маленька, неприродно. Все це — й лікарський фах, і люди, й книжки, і правда, й вірність — фантастика, нереальність. Треба плюнути на науку, коли не змогли порятувати нашу дівчинку…

— Що ж робить, пане лікарю? Не сумуйте… Така воля аллаха.

Він журно глянув на мене:

— Моя бідна дівчинко, сказати, чому мені так жаль тебе? Бо тільки-но яка біда, ти забуваєш, що сама потребуєш втіхи, й починаєш розважати інших. Твоя покірливість зворушує мене до сліз.

Лікар замовк, та трохи згодом додав:

— А я стаю якийсь нікчемний… Либонь, здурів на старість. Ну, маленька, вставай, ходімо вже.

Ми поверталися додому жовтими полями, де працювали селяни. Всі вони добре знали лікаря. Біля полукіпка пшениці стояла молодиця. Ми розбалакалися. Нещодавно Гайруллах-бей вилікував їй внука, й стара довго дякувала аллаху, а потім покликала цибатого хлопчика, який в осонні поганяв на гармані волів.

— Гусейне, а ходи-но сюди! Поцілуй руку своєму рятівнику. Якби не пан лікар, лежав би ти в землі.

Гайруллах-бей погладив засмаглу спітнілу щоку Гусейна.

— Не треба, дитино, цілувати мені руку. Краще покатай нас…

Ми стали на молотило, яке тягнули двоє дужих волів, і хвилин десять пливли жовтими хвилями пшеничного моря.

Сьогодні я вже можу розповісти все.

Наступного ранку, після того, як я востаннє писала в щоденнику, Мунісе погіршало. Горло так опухло, що вона не могла говорити. Бідна дитина задихалася, їй не вистачало повітря. Треба було йти по лікаря. Хоч якого-небудь…

Я одягла чаршаф, та якраз увійшов Гайруллах-бей. Він оглянув Мунісе й сказав, що не треба непокоїтися. Та сам насупився, і очі стали стурбовані.

Я боязко зауважила, що мені не подобається вираз його обличчя. Він знизав плечима й роздратовано відповів:

— Чого його чіплятися? Я щойно приїхав… Страшенно стомився, їхав чотири години. Мало, що я вам прислуговую, то хочете, щоб я ще й запобігав перед вами?

Я знала, що коли Гайруллах-бей має справу з тяжкохворими, він стає роздратованим і навіть брутальним.

Не дивлячись мені в лице, він сказав:

— Хутко дай папір і перо. Хоча й немає такої вже потреби, та обачність не завадить. Я, мабуть, запрошу кількох лікарів… Це мої приятелі.

Як на те, і в школі того дня все склалося не гаразд. Вранці зі школи прислали прибиральницю, бо приїхав інспектор і два члени з ради міністерства освіти. Вони хотіли поговорити зі мною. Коли прибиральниця прибігла втретє, я ладна була її вигнати.

Гайруллах-бей скипів:

— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!

Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.

Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є на землі, все одно йому не розрахуватися зі мною за всю мою саможертовність того дня. Чиновники заходили у класи, екзаменували учнів, просили їхні зошити й питали таке, чого годі було й сподіватися.

Голова йшла обертом, і не знаю, як тільки вдавалося мені щось відповідати. Вони ж не йшли зі школи, хоч був уже полудень. Нарешті котрийсь помітив мій нещасний вигляд.

— Ви нездужаєте, мюдіре-ханим? У вас таке скорботне обличчя.

Нерви мої не витримали, я опустила додолу очі, стиснула на грудях руки, ніби просила милосердя, й промовила:

— Дома вмирає дитина…

Чиновники почали втішати мене звичайними на те словами й дозволили піти.

Додому я завжди йшла не більше п’яти хвилин, але того дня я брела доброї півгодини. Цілий ранок мучилася я й хапалася до Мунісе, а зараз ноги наче приросли до землі. Я зупинялася і тулилася до огорожі на порожніх вулицях, сідала на каміння біля води, мов зморений подорожній.

У відчиненому вікні своєї хати я побачила двох незнайомих чоловіків. Хвіртку відчинив мені онбаші. Я боялася запитати його й очима, всім своїм єством благала його мовчати.

Але той обізвався до мене несподіваними словами:

— Бідна дівчинка хвора… Та коли воля аллаха, то очуняє.

Почувся гуркіт. На сходи вийшов Гайруллах-бей— без кашкета, груди голі.

— Хто там, онбаші? — крикнув він.

Я знемогла й сіла додолу. В кам’яному дворику було темно. Нарешті лікар помітив мене й розгублено запитав:

— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…

Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.

— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.

— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.

— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…

Я сказала спокійно, але настирливо:

— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.

Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.

— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.

Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.

Відтоді минуло сімдесят три дні, довгих, мов сімдесят три роки, а я пам’ятаю кожну деталь.

В кімнаті поралися двоє молодих лікарів у розстібну-тих халатах з засученими рукавами і ще одна немолода вже жінка.

Сонце пронизувало листя дерев і наповнювало кімнату світлом і життям. За вікном щебетали пташки, чути було цвіркуна, а здалеку долинав голос грамофона.

В кімнаті стояв нелад. Скрізь лежали пакети вати, виднілися пляшечки. На підлозі валялися якісь речі Му-нісе. Біля дзеркала у вазі самотньо мріли квітки, їх Мунісе вирвала в саду Гайруллах-бея. На комоді рябіла купка перістих камінчиків та перламутрових черепашок, які дівча назбирало край моря. Під стільцем лежав один черевичок. На стіні висів її портрет, який я малювала водяними фарбами ще в Б. На ньому — моя дівчинка у віночку з польових квітів, а на руках у неї — Мазлум. На столі лишилися клаптики, ялинові шишки, безліч намиста і листівка, на ній наречена в дуваці. Це все її іграшки, такі любі її серцю.

За десять днів до цього я купила була Мунісе справжнє нікельоване ліжко й прибрала його мереживом, наче в ньому мала б спати лялька. Адже вона вже доросла дівчина, яка скоро одягне чаршаф!

Мунісе лежала на цій білій постелі під шовковою ковдрою, мов привид. Голівка її була схилена ледь-ледь набік. Здавалося, дівчинка спала. Ось зеленіє її хвилястий чаршаф, я ще не встигла його дошити. На полиці сидить лялька, яку ми купили в Б, Фарба на ній аж облупилася від поцілунків моєї дівчинки. Тепер лялька нерухомо дивилася на свою господиню великими голубими очима.

На обличчі моєї дівчинки не було помітно сліду болісних мук. В стомлених пружках побіля вуст ще світився останній знак життя.

Вуста були розтулені, наче ось-ось мав почутися сміх, і сяяла, мов перли, низка зубів. Бідне дитя! Це прекрасне личко робило мене щасливою увесь час, починаючи з тієї хвилини, коли я побачила його вперше в похмурій Зейнілерській школі.

Пташки все щебетали, грав грамофон, сонячне проміння пронизувало листя дерев, гралося золотавою косою Мунісе й забарвлювало бліде дитяче обличчя в яскравий рожевий колір, схожий на золотий пилок, який лишається на пучках, коли випустиш метелика.

Я не кричала, не побивалася, не кинулася до неї. Обвивши руками шию старого лікаря, я притислася головою до його плеча й, мов зачарована, з болем у серці, милувалася цією предивною красою.

Смерть нишком підступала до моєї дитини й ніжно, мов ненька, аби не розбудити, цілувала її в чоло і вустонька.

Лікарі підійшли до ліжка. Один відкотив край шовкової ковдри, взяв голу ручку Мунісе, щоб зробити укол.

Гайруллах-бей повернувся боком, щоб я не бачила цього.

— Одеколону, трошки одеколону… — сказав молодий лікар.

Гайруллах-бей показав головою на поличку…

Пташки щебетали, весело грав грамофон.

Раптом гостро запахло трояндовим маслом. Мабуть, не знайшли одеколону.

Трояндове масло… Я не давала його дівчинці, гнівалася. Як же це я в подяку за те щастя, котре дівчинка мені дарувала, горіла ревнощами, що й вона любила цей трояндовий запах.

— Пане лікарю, вилийте на постіль увесь флакон… — промовила я зі стогоном. — Моє дитя помре спокійніше, коли дихатиме цим духмяним трунком.

Старий лікар гладив рукою мою косу й говорив:

— Іди, Феріде, іди, дочко… Ходімо разом.

Я хотіла востаннє поцілувати Мунісе, та не наважилася. Вона іноді цілувала мені долоні. Я теж взяла її голе рученяточко й почала цілувати бліду долоньку. Я дякувала їй за все добро, яке вона зробила своїй абаджим.

Більше я не бачила Мунісе. Мене повели з кімнати, поклали в ліжко й лишили саму.

Я тремтіла, мене зросив холодний піт. Гострий запах трояндового масла розлився по будинку, його хвилі душили мене, я не могла дихнути. Здавалося, на світі тільки й є, що оцей терпкуватий запах, оце затамоване світло пригаслого дня й щебетання пташок. Поволі, мов роки, спливали години. Нарешті споночіло… У мене перед очима стояла Мунісе… Вся в лахмітті, вона тремтіла від холоду, як тої темної ночі, коли мела віхола, і ми знайшли її на порозі школи в Зейнілер. Я чула, як вона шкрябає двері й стогне тоненьким голоском, що тоне в завиванні метелиці.

Не знаю, скільки минуло часу. Яскраве світло вдарило мені в очі. Чиясь рука торкнула мої коси, чоло. Я розплющила очі. Старий лікар зі свічкою в руках схилився наді мною. На його голубих очах і білястих віях бриніли сльози,

Я запитала, мов крізь сон:

— Котра година? Це все, так?

Я промовила ці слова й знову поринула в пітьму чорної, як у Зейнілер, ночі.

Коли ж знову прокинулася, то не зрозуміла, де я. Чужа кімната, незнайоме вікно… Я спробувала встати. Голова, мов чужа, впала на подушку. Я розгублено озирнулася й знову побачила блакитні очі лікаря.

— Феріде, ти впізнаєш мене?

— А чому ж ні, пане лікарю?

— Слава аллаху, слава аллаху… Добре, що все минуло…

— А хіба щось сталося?

— Для дівчини твого віку це не страшно. Ти трохи поспала. Це не страшно…

— Скільки ж я спала?

— Багато, але це — нічого… Сімнадцять днів.

Спати сімнадцять днів! Як дивно! Світло непокоїло мене, і я знову заплющила очі. Оце сон! Аж смішно… Я засміялась якимось дивним, незнайомим сміхом. Здавалося, він виходив з чужих грудей, з чужих вуст. І знову заснула.

У мене була тяжка форма нервової гарячки. Гайруллах-бей перевіз мене у свій будинок і сімнадцять днів не відходив од мого ліжка. Уперше в житті я мала таку тяжку хворобу.

Минуло ще півтора місяця, поки я не очуняла зовсім. Всі дні я лежала в ліжку, почала сипатися коса. Тоді я попрохала ножиці й відрізала її.

Як гарно одужувати. Здається, що ти щойно народився. Тебе тішать навіть якісь дурниці. Щасливими очима дивишся на все, ніби мала дитина на цяцьку. Моє серце радісно тремтить від споглядання метелика, що лопотить крильцями по шибці, від сонячного променя, який грає веселкою край люстра, від відчуття тихого голосу дзвіночків, коли повертається череда.

Хвороба забрала навіть увесь той біль, який накипів у мене на душі за три останніх роки. Я згадувала минуле, й мені здавалося, що воно не моє, а чиєсь чуже, бо від нього моя душа не болить і не бентежиться. Час від часу я здивовано питала себе: «Може, це тільки відгомін якихось далеких слів? Чи, може, я все це читала в якомусь старому романі?» Атож, мені здавалося, що вся ця сумна пригода тільки сон, а людей, котрих вона зайняла, я бачила колись на побляклих і заяложених картинах-

Гайруллах-бей доглядав мене, як справжній товариш. За цей час він не виходив навіть з садиби. Уявляю, як він, бідолаха, вимучився. Адже йому доводилося ще й розважати мене. Отож він не тільки читав мені, а ще й розповідав усякі смішні баєчки.

— Аби ти тільки очуняла і встала на ноги… А вже я навіть якщо й не захворію, то все одно, тобі на втіху, вберуся в батистову сорочку й три місяці вилежуватимуся в ліжку та буду вередувати й маніжитися.

Іноді я марила, це було схоже на сон. Через мереживо вій сонячне проміння здавалося мені рожевим. Гай-руллах-бей читав книжку або дрімав коло мене у кріслі. В такі хвилини мені здавалося, ніби моя душа залишає тіло, і, мов оце проміння, мов звук, літає в порожнечі, так швидко, аж вітер свище у вухах. Куди ж, в чий край летіла я? Не знаю. Іноді я здригалася й прокидалася, вся налякана, ніби ось-ось мала летіти в провалля. А тоді починало здаватися, що я повернулася з якогось далекого краю. Перед очима пливло невиразне громаддя каламутних хмар, які неслися на мене.

Позавчора я сказала Гайруллах-беєві:

— Любий лікарю, я вже здорова. Ми можемо вже провідати її.

Спочатку він не погоджувався, просив, щоб я спочила ще півмісяця або хоча б тиждень. Але ж вередування хворих і справді важко знестц, а тому навіть мій старий товариш пристав на моє прохання. Ми нарвали в саду багато квітів і назбирали край моря перістих камінчиків, які моя дівчинка любила дужче навіть, ніж квіти.

Поховали Мунісе на невисокій горі край берега Середземного моря під таким самим тоненьким, як і вона, кипарисом. Ми довго сиділи біля надмогильного каменя й уперше за весь цей час говорили про неї. Я хотіла знати все: як моя дівчинка помирала, як її ховали. Але Гайруллах-бей не розповідав подробиць, тільки одне сказав… Коли Мунісе ховали, імам запитав ім’я матері.

Ніхто не знав, що йому відповісти. Лише лікар знав, що матір їй замінила я. Так імам повернув мою дитину землі, сказавши в молитві: «Мунісе, донька Феріде…»

— Кушадаси, 1 вересня

Сьогодні вранці Гайруллах-бей сказав мені:

— Маленька, мене просять приїхати в село. Доручаю тобі мого Дюльдюля, у нього на нозі рана. Сама лікуй, на того ведмедя онбаші не покладайся. Ледачий дід, мабуть, хоче, щоб і Дюльдюль, як і він, був без ноги. Дюльдюля вже можна виводити на прогулянку. Після перев’язки десять хвилин поводиш його по саду або навіть поганяй його трохи, хай баскою ходою пройде. Але недовго, ясно? По-друге, пекар Гуршіт-ага сьогодні повинен принести гроші за оренду. Там щось двадцять вісім лір… Візьмеш у нього від мого імені. А по-третє… Що ж я хотів сказати? Зовсім уже з глузду з’їхав… Ага, згадав! Накажи перенести вниз мою бібліотеку. Я віддам тобі ту кімнату, що вікна на море. Вона приємніша. Та й узимку там віє лодос, тобі там буде тепліше…

Настав час сказати Гайруллах-беєві все, що я вже давно думала:

— Любий лікарю, за Дюльдюля не турбуйтеся. Гроші в пекаря теж візьму. А все останнє робити не варто. Я й так довго вже сиджу у вас. З вашого дозволу, я піду.

Лікар узяв руки в боки й сердито, писклявим голосом перекривив мене:

— «Я й так довго вже сиджу у вас… З вашого дозволу, я піду…» — А потім насупився й посварився кулаком — Кажеш, підеш? А оце бачиш? Рота розпанахаю по вуха, будеш тоді сміятися до кінця світу.

— Пане лікарю, даруйте, але ж я так довго живу у вас…

Гайруллах-бей знову взяв руки в боки:

— Гаразд, ясновельможна панно, ви хочете піти? Чудово. І gvo vadis? [94]

Я відповіла, усміхнувшись:

— Любий лікарю, я сама себе питаю, куди мені їхати? Але це видно, що їхати треба. Не можу ж я лишатися тут хтозна-скільки… Хіба ж не так? Ви допомогли мені в найтяжчу хвилину мого життя, я ніколи не забуду цього. Але…

— Годі теревенити, маленька. Ми з тобою тепер приятелі — чавуші [95] От і все. А то городиш казна-що.

Гайруллах-бей ляснув мене по щоці, але я наполягала на своєму:

— Пане лікарю, тут лишитися — для мене велике щастя. Поруч з вами я спокійна, повірте. Але ж скільки можна сидіти у вас на шиї. Ви дуже гуманний, самовідданий…

Лікар розкошлав мої короткі коси й почав дражнити мене. Увібрав щоки, зробив губи дудою й запищав:

— «Гуманний»… Дурна дитино, ми що, трагедію тут граємо? Не розумієш хіба й так. До дідька гуманність і самовідданість! Я завжди жив собі на втіху. Дивився б я тут на твою парсуну, аби мені не подобалось. Якщо почуєш, ніби я кинувся додолу з мінарета — не вір! І тим, хто скаже, що я вчинив самопожертву, ви можете відповісти: «А звідки ви знаєте, яке задоволення має з того цей честолюбний дідуган?» У Мольєра є один герой, дуже мені подобається. Його б’ють палицями, хтось хоче навіть боронити його, але він проганяє всіх і кричить: «Бийте й далі, добродію! О боже, мій боже! Може, мені подобається, що мене молосують!» Але годі тут теревенити. Якщо я приїду й твоя кімната не буде готова, присягаюся, що матимеш клопіт. У мене є знайомий сторож, такий вже дуб. То покличу його і віддам тебе за нього силоміць заміж. Чуєш, яку я тобі кару придумаю?

Я знала, що Гайруллах-бей почне, як завжди, непристойно жартувати, і відразу ж утекла.

Гайруллах-бей став мені справжнім батьком і вірним товаришем. В його домі я не почуваюся чужою, а навіть щасливою, як тільки може бути щаслива дівчина, у котрої розбите серце й лиха доля. Я вишукую собі якесь діло, допомагаю старій няньці Гайруллах-бея, пораюся в саду, прибираю в хаті, проглядаю лікареві рахунки, готую обід і таке інше.

Що ж я робитиму, коли поїду звідсіля, адже я ще недужа. Хоча здоров’я помалу повертається мені, я все-таки відчуваю, що мені бракує тієї сили й оптимізму, які були раніше. Мені здається, що світ ніколи вже не буде таким щасливим.

Мій настрій тепер дуже мінливий. Я сміюся, а потім раптово плачу, плачучи ж — сміюся. Учора ввечері я була дуже весела. Лягала спати й почувала себе щасливою, а вдосвіта прокинулася вся в сльозах. Чому я плакала? Хтозна. Мені здалося, ніби цю ніч я обійшла всі оселі на землі і позбирала все горе й тугу собі в серці. Мене охопила якась незрозуміла печаль, я тремтіла й примовляла: «Матусю! Ненечко ріднесенька!» Щоб не крикнути ж, я затискала собі рота.

Раптом за дверима почувся голос Гайруллах-бея:

— Феріде, де ти? Що тобі причинилося, дівчинко?

Він увійшов зі свічкою в руках до кімнати й, не питаючи, чому я плачу, почав утішати мене найзвичайні-сінькими, навіть безглуздими словами:

— Це все дурниця, дитино, так, абищиця. Звичайний нервовий приступ. Швидко мине… Гай-гай, дитино-ди-тино…

Мене трясло, я хлипала, широко розкриваючи рот, мов пташеня, що вдавилося.

Лікар повернувся до вікна й посварився кулаком комусь в темряву:

— Бий тебе сила божа! Зробив таку славну дівчину нещасною!

Що ж я робитиму сама, коли мене охоплюватимуть такі приступи суму й відчаю? Та вже як буде… Нащо думати про це зараз? Цей місяць, а може, навіть і більше лікар не залишить мене саму.

— Садиба Аладжакая, 10 вересня

Я вже цілий тиждень в Аладжакая. Десять днів тому лікар Гайруллах-бей сказав:

— Феріде, у мене є в Аладжакая обійстя, я давно там не був, а не гоже лишати хазяйство без догляду. Тижнів за два я одвезу тебе туди. Зміна клімату тобі корисна, та й розважишся трохи. Адже скоро починається новий навчальний рік, сядеш у тій школі на всю зиму.

Я відповіла:

— Пане лікарю, я дуже люблю свіже повітря, але ж до початку навчального року лишилося так мало часу. Хтозна, як і бути…

— Люба моя, — знизав лікар сердито плечима, — я ж не питаю тебе, поїдеш ти чи ні. А ти викладаєш тут свої думки. Я сказав, що одвезу тебе в Аладжакая, чого ж ти лізеш у справи медицини. Бо напишу рапорта й повезу силоміць. Хутчіше складайся, захопи тільки білизну та з книгозбірні ще кілька своїх «Руссо» [96].

Він наказував мені, мов школярці. Мабуть, хвороба зломила мою волю, і я не могла суперечити. Та я й не скаржуся, мені навіть подобається слухатися.

Лікареве обійстя було занедбане, сама ж місцевість була чудова. Кажуть, що тут і зима — наче весна. Особливо гарні кам’янисті кручі, не можна намилуватися. Вони, мов хамелеон, переливаються барвами залежно від того, яка погода, — хмариться чи годиниться, або ранок це чи надвечір’я. Кручі здаються то малиновими, то червоними, рожевими або бузковими. Іноді — навіть білими або чорними. Тому й містечко називається Аладжакая [97].

Я так захопилася хазяйнуванням, навіть і не думала, що зможу так. Разом з наймичками дою корів, їжджу верхи на Дюльдюлі по гаях. Дюльдюль уже відданий мій товариш. Це те привільне життя на повітрі, про яке я> мріяла.

Та на серці в мене все-таки неспокійно. За кілька днів прийдуть до школи діти, треба трохи опорядити будинок. Але Гайруллах-бей і слухать не хоче. Увечері він примушує мене читати вголос романи й бурчить:

— Які дурні слова, справжня бридня! Жах якийсь! Але в твоїх вустах звучить мило.

Учора ввечері я знову читала якусь там книжку, а в ній стільки непристойних місць. Я ніяковіла, хутко замінювала слова або навіть викидала цілі речення. Гайруллах-бей дуже тішився, що я бентежуся, і так реготав, аж стеля ходором ходила.

Раптом у темряві загавкали собаки. Ми відчинили вікно. У ворота в’їхав вершник.

— Хто там? — крикнув Гайруллах-бей.

— Свої…— почувся голос онбаші.

Дивно, чому це він примчав з міста так пізно?

— Аллах милостивий, гадаю, все гаразд, — сказав лікар. — Зараз я вийду, дізнаюся, що там сталося. Якщо я затримаюся, ти лягай, маленька.

Гайруллах-бей цілу годину розмовляв з онбаші. Коли ж увійшов у кімнату, був червоний і насуплений.

— Чого приїжджав онбаші? — запитала я.

Лікар мало не гаркнув на мене:

— Тобі було сказано: лягай спати! Яке тобі діло? Ці жінки вже зовсім зцапіли… Жах! Справа стосується тільки мене самого.

Я вже добре вивчила норов лікаря. Сперечатися з ним в таку мить — марна справа. Довелося взяти свічку й піти в свою кімнату.

Уранці ж, прокинувшись, я дізналася, що Гайруллах-бей ще вдосвіта поїхав до міста, бо має пильну справу. Мені просив переказати, щоб не турбувалася, якщо він сьогодні не повернеться.

Либонь, повідомлення онбаші дуже непокоїло його.

Удень, коли я прибирала кімнату, мені трапився шмат офіційного конверта. Я взяла його й мені вдалося прочитати: «Кушадаси. Школа. Мюдер…» Отже, лист присланий, мабуть, мені. Я задумалася. Листа, треба гадати, вчора привіз онбаші. Але чому Гайруллах-бей приховав його? Яке він мав право приховати офіційного листа? Неймовірно! А може, я помилилась. Адже конверт міг бути в одній з книжок, які я привезла з Кушадаси.

— Кушадаси, 25 вересня

Отже, мають рацію ті, що запевняють: життя — гидотне.

Опишу на останній сторінці щоденника останню подію, як усе й було. Не хочу додавати сюди ні сліз, ні обурення.

Два дні чекала я Гайруллах-бея, а на третій надвечір мій неспокій вже не мав меж. Я вирішила вранці їхати в Кушадаси. Та вранці, коли я прокинулася, мені сказали, що лікар повернувся.

Я ще не пам’ятаю, щоб розсудливий, безбентежний Гайруллах-бей мав такий стомлений, пригнічений вигляд.

Він поцілував мене, як завжди, в коси й, пильно глянувши мені в лице, сказав:

— Бий їх сила божа! На них усе зле лихо!..

Я відчула, що над моєю головою вже чигає нова небезпека, та запитувати не наважувалася.

Гайруллах-бей довго ходив по хаті й про щось думав. Нарешті зупинився, поклав мені на плечі руки й промовив:

— Маленька, ти щось знаєш…

— Ні, пане лікарю.

— Знаєш… Принаймні відчуваєш, що не все гаразд. Отже, хочеш запитати у мене щось?

Я, стурбована, сумно одказала:

— Ні, пане лікарю, я нічого не знаю. Тільки бачу, як ви непокоїтеся й страждаєте. У вас горе, а ви мій захисник, навіть батько. Отже, ваше лихо — моє лихо. Що ж сталося?

— Феріде, чи почуваєш ти себе, дочко, вже досить сильною?

Цікавість вже взяла мене. Я намагаюся відповісти якомога спокійніше:

— Кажіть, пане лікарю. Ви вже не раз переконувалися, яка я дужа.

— Бери в руки перо й пиши те, що я скажу. Повір старому приятелеві…— І він, часто зупиняючись, наче ще раз обмірковував кожне слово, проказав мені: — «Високоповажній президії ради освіти міста Кушадаси. Стан здоров’я не дозволяє мені й далі лишатися на педагогічній роботі. Прошу звільнити мене з посади завідувачки жіночим руштіє міста Кушадаси». А тепер, — вів лікар далі,— довго не думай і нічого не питай, а підпишися внизу й дай цього папера мені. Феріде, у тебе тремтять руки? Ти боїшся глянути мені в обличчя? То й добре, дочко… Адже ти глянеш на мене своїми чистими очима, й мені буде соромно. Сталося щось незвичайне. Ти й не здогадуєшся? То слухай. Але? якщо ти почнеш хвилюватися та непокоїтися, то я змушений буду замовкнути. Ти мусиш знати все, бо помиляєшся, коли думаєш, що за три роки самостійного життя пізнала людей. Я живу на світі вже майже шістдесят літ, та й то не пізнав. Вже стільки підлості довелося зазнати на віку, але такого!..

Хіба є щось чистіше й прекрасніше в світі, як дружба? Я кілька тижнів ходив біля тебе, мов біля рідної дочки. І знаєш, що про нас думають, які плітки снують? Ні, ти не зможеш навіть уявити собі! Адже балакають, начебто ти моя коханка. Не затуляйся, тримай голову вище! Глянь мені в очі! Обличчя затуляють тільки ті, кому забракло честі. А в наших стосунках хіба є щось сороміцьке? І слухай мене, Феріде, до кінця. Ці брудні плітки вийшли з вашої школи, їх рознесли по людях твої колеги. А причина одна. Чому директрисою призначили якусь Феріде, а не когось із них? Півроку тому я не сказав тобі, а сам хотів допомогти тобі й написав листа в Ізмір своєму приятелю дефтердарові, щоб тобі дали кращу посаду. А це ще підлило олії у вогонь — плітки тліли, як вугілля, кілька місяців, аж поки не дійшли до ра^и освіти. Ба, почув навіть каймакам [98]. Почалася в канцеляріях писанина офіціальних паперів, навіть розглядали цю справу. Дирекція відділу освіти заходилась вивчати твою біографію і прийшла до висновку, що вона заплямована. Те, що ти виїхала зі Стамбула, а потім і з центрального руштіє Б., здалося їм підозріливою втечею. Два з половиною роки тому якась невідома рука допомогла тобі просунутися по службових сходинках з небаченою в міністерстві освіти швидкістю від сільської вчительки до викладачки жіночої педагогічної школи. Потім знову таємниче зникнення, ти їдеш в інше містечко, але й там тобі не вдалося пожити довше. Рада освіти міста Ч. на запит відповіла таке, що я начебто отруту ковтнув. Аби ти тільки знала, Феріде… Ні-ні, годі й сказати. Навіть мій нецеремонний солдатський язик не ладен вимовити тих слів, які так легко вилилися з-під пера цих вихованих, високоосвічених, культурних людей. А вже ти знаєш, який я нестриманий і як брутально можу лихословити… Отже, мені все це нагадало хортів, якими травлять поранену лань…

Твій найзвичайнісінький вчинок тлумачився як щось страхітливе, і в паперах його висували як доказ проти тебе. Захворіє якась школярка — ти кличеш до школи мене. Померла наша дівчинка — й ти притислася своєю бідною голівонькою до мого плеча. А потім ти захворіла сама, і я весь час просиджував коло твого ліжка. В цьому всьому вони побачили злочин. їх обурює наше сороміцьке поводження. Вони, крім того, вважають, що ми сміємося з моралі, звичаїв, честі й цноти цього краю, обпльовуємо людей, які нас оточують. Ми буцімто казали всім, що ти хвора, а самі попідручки прогулювалися полем, каталися на гармані. їх обурює те, що ти тішила в саду коня, а школи до початку навчального року не приготувала. А тепер вони кажуть: «Бач, мало їм того, так вони ще поїхали в садибу за місто…»

Феріде, люба, я розповідаю тобі все, як є, прикрашати немає потреби. Можна було сказати неправду і втішати тебе ще деякий час, але ти стратила б поволі всі свої надії. Я не хочу цього. Мій фах і життєвий досвід навчили мене, що отруту треба ковтнути враз, і тоді людина або одразу вмирає, або ж виживає. А змішувати отруту з медами, пити ковтками — то брудна, препогана справа. Повідомляти про нещастя поволі — теж наче пиляти людину живцем…

Так, Феріде, життя вдарило тебе в обличчя, і якби ти була самітня, то, може, і наклала б головою. Адже десятки людей накинулися на маленьку, мов пташеня, дівчинку. Ще дякувати, що доля звела тебе з дідом, який вже на ладан дихає. Годинник мого життя ось-ось проб’є дванадцять. Та дарма. Щоб допомогти тобі, багато часу не треба. Я не пошкодую того часу, без жалю витрачу його на цей безглуздий нелад, тільки б вдалося все зробити. А ти, Феріде, не бійся, все спливає, і ти побачиш іще чудові дні. Ти молода, отож геть відчай!

Я хотів був сам віднести прохання про звільнення з роботи, та передумав. Не можна залишати тебе в такому стані саму. В житті дітей іноді навіть дрібниці багато важать. А ходімо лишень на свіже повітря, до наших овець та корів. Повір, тварини краще вміють віддячити за добро.

Старий лікар поклав у конверт моє прохання про звільнення й віддав його онбаші. На цьому клаптику паперу була не лише часточка мого життя, а й остання втіха безталанної Чаликушу.

Боже, як тоскно! Я леліяла свої мрії, а вони гинули, як і ті, кого я тільки починала любити. Осіннього вечора, три роки тому, померли дівочі сни Чаликушу, а разом з ними — і мрія про моїх дітей. Я втратила Мунісе, потім учениць… А я ж сподівалася, що вони втішатимуть моє самотнє серце…

Так опадає і в’яне восени листя.

Мені немає ще й двадцяти трьох, на моєму тілі й обличчі ще знак дитинства, а серце моє вже не палає. Воно згасло разом зі смертю моїх любих.

Три дні не залишав мене Гайруллах-бей ані на мить. Він не йняв віри, що я спокійно зустріла нове нещастя. Навіть уночі підходив він до дверей моєї кімнати й запитував:

— Феріде, тобі, може, щось потрібно? Якщо не спиться, то я зайду.

На третій день я прокинулася дуже рано. Був теплий ясний ранок. Я надоїла для Гайруллах-бея молока, приготувала сніданок.

І коли я з тарелею в руках ступила до його кімнати, весело, навіть можна сказати, щасливо усміхаючись, обличчя лікаря аж заясніло:

— Славно, Феріде! Як я тішуся! Не бери до серця. Невже ти одна повинна страждати, що світ несправедливий.

Я відчинила вікна, прибрала в хаті й почала розмову про справи в садибі та за наших овець і вівчарів. Усмішка не сходила з моїх вуст. Іноді я навіть намагалася посвистувати, як то раніше в пансіоні.

Годі й описати, як радів Гайруллах-бей. Я ж бачила, що він тішиться, і розходилася ще дужче.

Нарешті, переконавшись, що можна починати, я підсунула крісло лікаря до вікна, накрила його коліна пледом, а сама сіла на підвіконня.

— Лікарю, — почала я, — оце маю вам щось сказати.

Гайруллах-бей затулив очі рукою й відповів:

— Кажи, тільки злізь додолу, бо ще, не доведи аллах, полетиш униз.

— Не турбуйтеся. «Я^-все своє дитинство просиділа на деревах. Та' й бачите ж, що я спокійна… Учора ввечері я довго мізкувала й щось придумала. Вам сподобається моя думка.

— Яка?

— Що треба жити.

— Що ти балакаєш?

— Нічого особливого. Просто я не накладу на себе рук. Кілька днів я думала про це, й навіть дуже серйозно.

Я говорила весело, мов безтурботна мала пустунка.

Старий лікар почав непокоїтися:

— Що ти городиш? Що це має означати? Якби я оце сидів на твоєму місці, то, мабуть, упав би так, що й кістки не позбирав би. Ти все-таки злізь, бога ради. Все буває.

Я засміялася і одказала:

— Пане лікарю, хіба це не безглуздо, боятися, що я кинуся з вікна, коли вже вирішила жити? А чому я так вирішила, зараз поясню. На це є багато причин. Найперше, те, що мені забракло сміливості. Ви не зважайте, що я інколи балакаю про смерть. Як там не є, а помирати — страшно. Правда, іншої ради в мене зараз і немає, та наважитися, пане лікарю, ніяк не можу.

Я говорила просто й спокійно, не зводячи голови.

Гайруллах-бей схвильовано ухопив мене за руку, силоміць стягнув з підвіконня й посадовив на стільчик.

— Але ж і тяжко тебе зрозуміти, Феріде! Глянеш на тебе — лялька, та й годі. Виросла завбільшки з мізинчик, а як глибоко відчуваєш усе. Така дивна, і скільки в тобі мужності… Гаразд, Феріде, кажи далі, я слухаю.

— Ви в мене єдиний товариш і захисник, мій батько. Я зрозуміла, що померти не одважуся, бо дуже захотілося жити. Але як? Навчіть мене. Це було б так чудово, якби ви щось'придумали.

Гайруллах-бей почав міркувати, насупившись, а потім промовив:

— Феріде, я теж думав про це, лише хотів трохи зачекати. Та бачу, ти вже опанувала себе… Отже, перш за все ти повинна прогнати думку про те, що колись вчителюватимеш. Я сьогодні вже можу дещо розповісти тобі.

Десять днів тому з вілайєту приїхав інспектор. Там така страшна пика, справжнісінький морж, навіть ікластий. Під головуванням цього інспектора організували слідчу комісію, бо хотіли, перш ніж звільнити тебе, ще влаштувати допит. Лист, якого тієї ночі приніс онбаші, скоріше нагадував повістку. Уявляєш, Феріде, як би тобі було перед тією комісією? І як відповідала б на по-чварні звинувачення, що йдуть від казна-кого? Вже сама думка про це замалим не довела мене до божевілля. Я уявив собі кімнату, де сидить ця комісія, і тебе в чорному чаршафі… Я побачив твою похилену голову, твоє нещасне сполотніле обличчя й хижі ікла інспектора-моржа, який ніби виліз із байки «Вовк та ягня» й хоче тебе роздерти, а щоб знайти якусь зачіпку, хапається за гидку, як і він сам, брехню. Як дозволити, щоб твоє дитяче обличчя, яке враз зашаріється навіть від незлобивого старого дурня, твої налякані сірі очі лишилися сам на сам з отим моржем!..

В ясних і лагідних очах Гайруллах-бея я побачила такий страшний полиск, якого раніше не помічала. Обличчя йому пересмикнуло, звело щелепи, і він замовк. Потім посварився на когось кулаком і сказав:

— Я, звичайно, не стримався, а роззявив свого пречудового рота й так вишпетив цього моржа, що, мабуть, якби влучила в нього куля, то вже не було б крові. А позавчора я дізнався, що мене позивають у суд. Я нетерпляче чекаю цього дня. Хочу в присутності суддів розповісти людям усе, що вони наробили…

Старий лікар замовк. У його очах погасло страхітливе поблимування, з обличчя спала кров, і тільки тоді він промовив своїм теплим голосом, лагідно дивлячись на мене:

— Найтяжче тобі. Ти в скруті. Я не хочу, щоб ти колись думала про мене погано, адже це я силоміць примусив тебе написати прохання про звільнення. Але ти повинна рішуче порвати з тим, що зв’язує тебе з минулим. Аллах дав тобі очі й твої вуста на те, щоб вони сміялися й тішили всіх довкола, а не щоб плакали й тремтіли перед жахливим моржем. Феріде, я повинен сказати тобі ще щось. Зараз я двічі завинив перед тобою… Та й усе твоє лихо через мене. Я мушу все виправити. Але кажу ще раз, ти повинна прогнати й думку про роботу. Якщо навіть нам і вдалося б сьогодні якось виправдатися, то завтра тебе однак втопчуть у болото новими брехнями. А раптом мене вже тоді не буде на світі? Думай зараз… Може, ти повернешся додому, до родини?..

Я похилилася головою й одказала:

— Ні, пане лікарю, вони померли для мене навіки.

— Тоді інший варіант. Може, ти вийшла б за якогось гарного юнака, га?

— Ні, пане лікарю, я вже вирішила, що доживатиму віку старою дівкою…

— Та я й сам не вірю, Феріде, що заміжжя дасть тобі щастя. Той клятущий так полонив твоє серце, що ніяка сила вже не вирве його звідтіля.

— Благаю вас, пане лікарю, говоріть все, що вам заманеться, тільки не це…

— Гаразд, моя маленька, гаразд.

— Дякую.

Гайруллах-бей ще трохи щось міркував, кусаючи свого вуса.

— Тоді що ж нам робити? Злиднів боятися тобі нема чого, мого небагатого прибутку нам таки вистачить. Навпаки, я оце все думав, куди мені подіти мої гроші. Адже я можу віддати їх на твоє щастя?

Я знала, що моя відповідь погніває лікаря. Та що зробиш? Я погладила боязко його по коліні й сказала:

— Але ж, подумайте собі, лікарю, як я виглядатиму, коли братиму ті гроші? І чи зможу я після цього відчувати себе людиною?

Гайруллах-бей не розгнівався, а тільки сумно, навіть жалісливо глянув на мене:

— Соромно, Феріде, соромно!.. Сором говорити таке. Адже ми такі близькі. Та ба! То тільки здається, що ти вільна, незалежна й смілива, насправді ж в тобі живе обмеженість і бездушність маминої доці. Ти з тієї породи, про кого кажуть: «Фарбована вівця». Ось тобі скрутно., Але хіба може жити самотньо отака горда дівчина, як ти, котра не хоче взяти допомоги навіть з рук давнього й щирого товариша? Надто ж після тієї історії, після всіх балачок. Ось через те я й вирішив, Феріде, що тобі краще одружитися. Допомоги брати не хочеш. Воліла б працювати, та це неможливо. Якщо я запропоную тобі не розлучатися, а жити разом зі мною, ти знову не погодишся, адже так? Опускаєш голову? Боїшся відповісти? Як направду, то я й сам не вбачаю в цьому порятунку. Отже, розмовляймо відверто. Мешканці нашого кварталу послали до каймакама делегацію, котра поскаржилася, що в моєму будинку живе чужа дівчина, яка не має до моєї рідні жодного відношення. Вони сказали, що це суперечить законам і моралі, тому попросили вислати тебе деінде. Ти знаєш, який я відвертий. Усім кажу те, що думаю, прямо у вічі. От мене й не люблять за це. А тут така нагода штовхнути мене, де вже не скористатися цим? Одне слово, ти не маєш змоги жити ані сама, ані зі мною вкупі. Куди б ти не поїхала, підозра без жодної на те причини отруюватиме тобі життя повсюди. Кожний твій сумнівний вчинок в минулому даватиме право будь-якій нікчемі, будь-якому пройдисвіту ображати тебе. Що ж нам робити, Феріде? Як нам поводитися, щоб захистити себе?

Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.

— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?

Гайруллах-бей затулив мені долонею рота:

— Годі, Феріде! Облиш. Ти примусиш мене зробити таку дурницю, якої я не робив ще ні разу в житті. Я можу заплакати…

Лікар підняв руку до осіннього сонця, яке пронизало голе, сухе гілляччя дерев.

— Я вже старий. Мені довелося бачити немало людського горя та злиднів. Скільки очей закрив я оцією рукою! Та коли прекрасна дитина, чиї пустотливі вустонька ще здригаються, ніби шукають нагоди розсміятися, так спокійно говорить про необхідність смерті, хіба це не страшна трагедія! Такої я ще не бачив.

Гайруллах-бей скинув з колін плед і довго ходив по хаті. Нарешті він зупинився переді мною й сказав:

— У такому випадку треба вдатися до останньої ради. Я залишаю тебе в своїй хаті на основі закону, так, як того вимагає шаріат[99]. Я захищатиму тебе, Феріде. Готуйся і ти, це буде в четвер…

Ось тиждень вже, як ми в Кушадаси. Завтра я вже буду наречена. Позавчора Гайруллах-бей поїхав до Ізміра, мав там якісь справи та й хотів купити дещо в хату. Сьогодні сповістив телеграмою, що повернеться увечері.

Я казала йому, що немає ніякої потреби витрачати гроші на якесь майно, але він боронився якимись дивними доказами:

— Ні, люба наречено, не купити нічого — отже, посвідчити, що я старезний дідуган. Так, природа помилилася, що поставила нас на межі в сорок літ. Та дарма. Справжня молодість — це коли юна душа. Ти не зважай на вік, я дужчий за двадцятирічного юнака. До того ж я хочу бачити тебе вродливою, пишно вбраною нареченою. Моє переконання тверде: я привезу тобі з Ізміра небачене весільне вбрання.

Я мовчки дивилася поперед себе.

— Я приготував тобі ще й юзгорюмлюю[100],— вів далі Гайруллах-бей. — Це несподіваний подарунок. Ось відгадай, що це — сережки, перстень, діамант чи перли?.. Ні та й ні. Не відгадаєш. Я подарую тобі притулок для сиріт.

Я здивовано глянула на Гайруллах-бея. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою.

— Бач, я знав, як тобі догодити. Нашу садибу Ала-джакая ми перетворимо на притулок для сорока сиріт, наберемо їх з навколишніх сіл. Я лікуватиму їх, а ти будеш вчителькою й матір’ю.

Ці рядки написані край вікна в кімнаті, де я лежала, коли одужала.

В саду — падолист. Дерева вже напівголі, вітер несе сухе листя у вікно, й той сухолист падає на пожовклі сторінки мого щоденника.

Лагідні голубі ледь пригаслі очі мого товариша, його чиста батьківська любов й співчуття не давали моєму серцю охолонути. Це був останній зелений листок на оголеному дереві. Та й він зів’яв у той день, коли мені довелося глянути на старого лікаря як на нареченого. Що робити? Таке життя, і я мушу скоритися.

Ось і остання сторінка мого щоденника. Він списаний маленькими кривульками, схожими на сліди лапок комашні. Разом з моїми злигоднями закінчується й зошит. Який сумний збіг! Ніколи вже не вестиму щоденників і нізащо не почну описувати нове життя. Та й про що розповідати… Завтра я стану дружиною іншого й не матиму вже ані права, ані одваги писати. Хіба буде щось спільне у молодої жінки, яка післязавтра вранці прокинеться в кімнаті іншого, з Чаликушу, все життя котрої лише звичайненька пісенька та кілька сльозинок?..

Сьогодні Чаликушу назавжди помре під осіннім листям, яке влягається на сторінках щоденника, скропленого слізьми.

Нащо приховувати правду в останню мить розлуки? Цього щоденника, якого ти ніколи не прочитаєш, я писала для тебе, Кямране. Так, усе, що я оповіла тут, — то тільки для тебе. Сьогодні нарешті скажу правду: я зробила помилку, і годі її виправити. Так, незважаючи на все, я знала, що ти мене кохав і я могла б бути з тобою щаслива. Та мені здалося цього замало. Я хотіла бути дуже, дуже коханою, якщо вже не так, як люблю сама (бо це неможливо), то хоча б приблизно. А чи мала я право на таке кохання? Мабуть, ні. Я, Кямране, мала й нерозумна дівчинка. Адже ти кохаєш так, як це тобі властиво, та й закохати в себе теж можеш тільки так. Чи не правда, Кямране? Я ж не розуміла цього…

Хто знає, яка чарівлива жінка була твоя «жовта квітка»! Це я кажу не на те, аби дорікнути. Повір мені, Кямране. Якщо вона подарувала тобі щастя, я ладна в думці помиритися з нею. Хто знає, які прекрасні слова говорила вона тобі, які чудовні листи вміла писати! А я… Либонь, стала б гарною матір’ю твоїм дітям, нашим дітям. Та й по всьому.

Що люблю я тебе, Кямране, я зрозуміла вже після того, як ми розлучилися. Це не тому, що я пізнала життя або кохала інших. Ні, це через те, що все ще любила своїм серцем лише твій образ.

Довгими ночами в Зейнілер, коли вітер до самого ранку стогнав та плакав і на темному цвинтарі, і в безмежнім степу, де тоненько дзеленькають сумні дзвіночки селянських возів, і на стежинках Вербового гаю, що пахне теплим трунком маслини, — скрізь відчувала я тебе поруч зі мною і завжди жила в твоїх обіймах.

Бідний старий лікар, чиєю дружиною я стану, вважає мене цнотливою дівчинкою, білою лілією, але як він помиляється! Любов до тебе виснажила, вимучила мою душу й тіло.

Лише сьогодні розлучаємося ми, Кямране! Так, тільки сьогодні я стану вдовою… Бо дарма що так сталося. Ти, проте, завжди був трішки моїм, а я всім серцем була твоєю.