Чаликушу

ЧАСТИНА ДРУГА

Б., вересень, 19…

— Відколи ти приїхала, то все пишеш та й пишеш, день і ніч… І що це за писанина така безупинна. Може, скажеш, листа пишеш? Ні, листів у зошити не пишуть. Книжку? Теж ні, їх пишуть бородаті, з довгими чубами богослови. А ти ж дівчина, та ще й мала, мов мізинчик. А,що ж ти тоді пишеш і не спочинеш?..

Це питає мене старий Хаджі-калфа [20]. Понад годину мив він в готелі підлогу, допомагаючи собі піснею, а це стомився й прийшов до мене, щоб, як сам каже, словом перемовитися.

Я глянула на нього й не змогла втриматися, щоб не зареготати:

— Хаджі-калфа, що це за вбрання на тобі?

Він завжди ходив у білому фартусі, а це одягнув ентарі ще хтозна-коли пошите, по боках розрізане. Босими ногами він тягнув ганчірку, а щоб не впасти, спирався на грубезного дрюка.

— А що робити? Якщо виконую жіночу роботу, то й убиратися, мабуть, повинен, як жінка.

Хаджі-калфа — єдина людина, яка заглядає до мене, щоб поговорити. Ото ще сусідка, та в неї своє горе.

Щоправда, перші дні Хаджі-калфа уникав мене, а коли вже треба було щось у кімнаті зробити, то стукав у двері й казав:

— Це я, ходжаним[21], прикрий лице!

— Заходь, Хаджі-калфа, — жартома відповідала я, — заходь, джан… Що ти, справді… Бога ради… Чи нам ще якісь церемонії потрібні?

Сердитий старий насуплено одказував:

— Еге, багато ти знаєш… Хіба ж можна отак заходити до наречених ісламу.

«Наречені ісламу», мабуть, означало — жінки. Я не питала про це Хаджі-калфу, бо гордість вчительки не дозволяла мені розмовляти на такі теми. Та одного разу я, ніби жартома, все-таки втовкмачила старому, що немає потреби так спілкуватися. Тепер Хаджі-калфа стукає в двері і заходить без вагань.

Але він бачить, що я й досі жартую, і хотів був образитися, та потім передумав:

— Ти все так кажеш, щоб погнівати мене. Але я не гніваюсь…

Він трохи помовчав і сумно глянув на мене.

— Сидиш же сама в хаті, мов пташка в клітці. Не гріх трохи розважитися… Нічого, смійся… Ми ще більше ось заприятелюємо, отоді я тобі й потанцюю. Може, хоч трохи повеселішаєш, га?..

Як же пояснити йому, що я пишу?

— Хаджі-калфа, пишу я так погано, самі кривульки. А я ж скоро дітей вчитиму, то хіба не сором так писати?

Хаджі-калфа сперся на палицю, мов став перед фотоапаратом, і в очах у нього засвітилася щира усмішка.

— Неправду кажеш, дитино! Гай-гай, чого тільки не бачив Хаджі-калфа в житті! Бачив людей, що так красно пишуть, ніби сюлюсом [22], але писанина їхня шага не варта. А є такими кривульками понаписують, наче комашня там полазила, а тільки діло з того виходить. Знала б ти, скільки я підметок зчовгав по всяких урядах, яких тільки панів не бачив на своєму віку… Оце ж і в тебе якесь горе… Є якесь горе, є, та не моє вже діло. Тільки як пишеш, не заяложуй пучок. Позаляпуєш чорнилом, то діти й сміятимуться. Ну, ти пиши собі, а я піду подивлюся, що там. Ще й підлогу ж мити…

Я провела Хаджі-калфу й знову сіла край столу. Тільки працювати вже не змогла, слова старого не виходили мені з голови.

Старий правду каже. Тепер я вже доросла людина, учителька, яка ось-ось почне навчати дітей, тож в мені не повинно лишатися нічого від дитинства, навіть сліду.

А сліди на пальцях, та й навіть на губах, хоч про це Хаджі-калфа й промовчав, — що це, справді? Часто-часто тепер, схиляючись над своїм щоденником, надто ж уночі, я згадую пансіон, тільки даремно оточують мене люди, чиє життя там було пов’язано з моїм, — їх я вже ніколи не побачу. Та от ці плями чорнила ще звідтіля.

Не можу забути слів Хаджі-калфи: «Сидиш же в хаті сама, мов пташка в клітці…»

Невже я — як пташка в клітці? Ні, це не так, я вирвалася нарешті з клітки. А слово «пташка» дає мені снагу, щоб я, мов ота давня моя чаликушу, звела догори перебиті крила і розімкнула дзьоба. Боюся, що коли Хаджі-калфа й далі говоритиме мені таке, то наші стосунки зіпсуються.

А мені й так уже бракне сили щодня писати цього щоденника. Тяжко повертатися в той осоружний світ, що лишився позаду…

Того вечора, коли я йшла, після розмови з незнайомою жінкою додому, мені в дворі зустрілася тітка. Я но встигла сховатися десь у темному кутку, і вона мене побачила.

— Хто там, — гукнула вона. — Це ти, Феріде? А чому ти ховаєшся?

Я стояла перед нею мовчки. Було темно, і ми не бачили одна в одної обличчя.

— А чому ти не йдеш у сад?

Я мовчала.

— Звичайно, знову пустощі!

Наче хтось узяв і здавив мені горло, щоб я задихнулася.

— Тітко… — сказала я.

Якби в ту мить вона сказала мені тепле слово, погладила по щоці, по голові, я, мабуть, кинулася б, плачучи, їй в обійми й усе розповіла.

Але вона не знала, що зі мною робиться.

— Може, горе яке в тебе? — тільки й запитала вона.

Таким тоном вона говорила зі мною тоді, коли я щось

просила в неї. Тепер мені теж здалося, наче вона хотіла сказати: «Чи не досить уже?»

— Ні, немає горя, — відповіла я. — Дозвольте, я вас поцілую.

Як-не-як, вона стала мені матір’ю, і я не хотіла поїхати звідси, не поцілувавши її.

Не чекаючи на відповідь, я вхопила її за руки й поцілувала в обидві щоки, а потім в очі.

В кімнаті у мене був страшний гармидер. З шафи звисала білизна, на стільцях жужмом лежав одяг. Людина, яка наважилася зробити вирішальний крок, не повинна була б залишати в хаті отакий гармидер, мов ледача школярка. Але я квапилася, іншої ради не було.

Я боялася запалити лампу, адже хтось міг би побачити світло й прийти. Навпомацки написала я кілька рядків, а потім відчинила дверцята шафи й дістала диплома, перехопленого червоненькою стрічкою, кілька дрібних речей, дарованих мені на пам’ять, та ще мамин перстень і сережки, і все склала в шкільну валізку.

«Так, мабуть, залишають дім названі діти», — подумала я й гірко усміхнулася.

«Куди ж мені йти?» — схаменулася я, тільки-но вийшла на вулицю. Так, куди? Уранці було б легше. Бо в голові вже й план якийсь задумався… Головне, ніч би десь перебути. Але вже так пізно, де ж я могла б знайти притулок. На майбутнє план я вже склала, але ж тепер не йти мені з оцією валізкою в поле. й тинятися там до ранку! Дома незабаром зчиниться переполох. Поліцію, мабуть, не повідомлятимуть, бо ж сором, а самі шукатимуть добре. Отже, сідати на пароплав, потяг чи навіть у фаетон — небезпечно. Швидко нападуть на слід. А повернути в цей дім тепер, коли я вирішила жити вільно, не могла мене вже ніяка сила. Вони мою волю сприйняли б тільки як дитяче шаленство або примху зманіженої панночки й даремно мучили б і мене, і себе.

А завтра я напишу тітці листа. Я й вони вже не те що шукатимуть листа, ба навіть ім’я моє забудуть!

Найперше я подумала про подруг, які мешкають неподалік. Вони, звичайно, щиро привітали б мене, але мій вчинок видався б їм скандальним і пустити мене на ніч у свій дім — це сподіватися курйозів. Потім довелося б пояснювати причину такого надзвичайного гостювання, а робити це перед чужими, та ще й вислуховувати їхні поради мені було нестерпно важко. До того ж удома в нас одразу ж згадають саме про моїх подруг і найперше почнуть шукати мене там. Та й хіба б сказали батьки моїх подруг: «У нас її нема!»?

Іти тротуаром, що вів до станції, було небезпечно, і я звернула у вулички Ічеренкою. Стало вже зовсім поночі. Я почала була вже губитися, як згадала, що на Сахра-їджедіті мешкає одна жінка. Вона колись переїхала з Балкан і десь років десять тому годувала дітей у наших далеких родичів, через що частенько приходила й до нас.

Минулого року ми якось поверталися увечері з прогулянки й зайшли до неї, навіть з півгодини відпочивали в садку. Вона любила мене, бо я дарувала їй не раз щось із старих речей. Якщо я заночую в неї, ніхто навіть не здогадається, що я там.

Дорогою проїхав віз — хтось переселявся. Я хотіла була зупинити, та передумала, бо й грошей дрібних не мала, та й небезпечно. А через те, довго не думаючи, я пішла пішки. Тільки-но до мене долинало відлуння чиєїсь ходи або десь мріла тінь, як я вся аж здригалася. Кого не візьмуть сумніви, як побачить серед ночі на путівці самотню жінку? На щастя, ніхто мені не зустрівся. Раз тільки було. Я минала вже сад, аж назустріч вийшло кілька гультяїв, вони були напідпитку і виводили тюркю [23]. Я перелізла огорожу й почекала в саду, поки вони перейдуть. Якби в саду був собака, мені, звичайно, були б непереливки.

Та на Сахраїджедіті мені таки зустрівся якийсь сторож. Хоча мені й цього разу поталанило, він не помітив мене, а потягнув стомлено свого дрюка далі.

Коли нянька з своїм чоловіком побачили мене, то вкрай здивувалися. Я розповіла їм побрехеньку, яку придумала ще дорогою:

— Ми поверталися з дядьком з Ускудару, але поламалося колесо, а більше нічого, щоб доїхати додому, нам не трапилося, довелося йти пішки. Ще здалеку ми побачили, що у вас світиться, а дядько й каже: «Іди, Феріде, заночуй у няньки, адже не чужі. А я зайду до свого товариша, він тут недалечко живе».

Здається, ці прості люди не дуже повірили мені, але привітати у себе в хаті малу ханим було для них великою честю, і вони не стали висловлювати жодних сумнівів.

А коли наступного ранку бідна жінка не побачила мене в чистенькому, покропленому духами, що пахли степом, ліжку і відчула щось не те, то пташка, як кажуть, уже полетіла й караван пішов.

Уночі, правда, я майже не спала, бо, погасивши лампу, розробляла в пітьмі детальний план, основою якого мав стати мій диплом, перехоплений червоненькою стрічечкою. Ще недавно мені здавалось, що йому судилося увесь вік жовкнути в шафі, а тепер всі мої надії були пов’язані з цим папірцем, про який казали не лихі слова. Завдяки йому я буду вчителювати в якомусь вілайєті Анатолії й проведу серед дітей своє життя весело й щасливо.

Ще в Стамбулі я вирішила була шукати притулку в Гюльмісаль-калфи. Ця стара черкеска колись вигляділа мою матір, а коли мати виходила заміж, то Гюльмісаль стала на роботу в однієї жінки, що була головною служницею в Ейюп-Султан [24].

Гюльмісаль дуже любила матір, та не ладнала з тітками. Поки була жива бабуся, то Гюльмісаль ще приходила до нас і приносила мені розмальовані ейюпські цяцьки. А як бабуся померла, вона й ногою до нас не ступила, та й тітки її не згадували. Не знаю чому, не було між ними злагоди, але якась причина була, може, сварка.

А через те не було мені в Стамбулі вірнішого прихистку, як хата Гюльмісаль.

Я була впевнена, що тітка отримає мого листа, котрий в моїй уяві все збільшувався і ускладнювався, і заплаче. Та й усе. А він, гадаю, все-таки людина хоч Настільки, щоб не лізти мені на очі, навіть якщо й вислідить, де я живу.

Ще вдосвіта прийшла я до Гюльмісаль. Хвіртка була відчинена, Гюльмісаль мила кам’яний дворик. На босих ногах були тільки дерев’яні капці, пофарбовані хною, коси пов’язувала хустка.

Я стала біля хвіртки й мовчки дивилася у двір. Гюльмісаль глянула, та не впізнала, адже я закутала обличчя густою чадрою.

— Ви щось хотіли, ханим? — запитала Гюльмісаль розгублено, позираючи на мене голубими погаслими очима.

У мене пересохло в горлі, і я двічі ковтнула слину:

— Не впізнаєш, дади[25]?

Мій голос якось незвичайно дійняв її, і вона, мов налякана, зойкнула:

— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.

Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.

— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…

Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.

— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.

Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.

Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:

— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!

Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.

Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя матуся й наче запалила мені в серці вогонь.

— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.

Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.

— Скажи, дади, я схожа на матір?

Сльози котилися у мене по обличчю.

— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.

І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.

Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.

Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.

Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.

— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.

І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.

— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.

Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:

— Як же мені не жаліти цих рученят?

Я посадила стару наймичку собі на коліна й почала колихати її та гладити по голові.

— Поки що цим рукам нема чого боятися. Тільки й роботи буде, що смикнути за вухо якогось малого пустуна.

Я так весело розмалювала моє життя в Анатолії, так захоплено розповіла, як там учителюватиму, що мій настрій передався й Гюльмісаль. Вона зняла з стіни загорнутий у зелений муслін невеличкий коран і заприсяглася на ньому, що не зрадить мене нізащо, а коли хтось із наших і приїде шукати, то далі порога не ступить.

Того дня, аж до вечора, ми з Гюльмісаль поралися біля хати. Раніше за мене все робили інші. Я навіть яйця собі не зварила за все моє життя. Але тепер усе має бути інакше. Хіба ж будуть у мене відтепер покоївки та кухарки? Поки маю оце Гюльмісаль, то треба навчитися у неї, як варити їсти, як мити посуд, прати та, сором сказати, штопати панчохи.

Я роззулася й кинулася до роботи. Незважаючи на крик і галас Гюльмісаль, я витягла з колодязя кілька відер води й помила підлогу, правду сказати, поналивала калюжі. А по тому сіла з Гюльмісаль біля колодязя перебирати городину й чистити картоплю.

Легко все це перелічити, а насправді, яка це тонка справа. Гюльмісаль, побачивши, як я чищу картоплю, зойкнула:

— Дитино моя, та ти ж півкартоплини в лушпину ріжеш!

Я уважно оглянула свою роботу.

— Правда твоя. Якби ти мені не сказала, то я все життя переполовинювала б картоплю. Летіли б мої зароблені грошенята…

Після цього я при собі носила завжди маленький записничок, щоб занотовувати туди всю цю науку.

Раз по раз питала я Гюльмісаль:

— Дади, за одну картоплину скільки курушів [26] платять?

— Скільки відер води треба, щоб помити підлогу?

А Гюльмісаль у відповідь так сміялася, що аж сльози котилися.

Ет, як ти поясниш неписьменній черкесці, що таке нова школа та її метода.

Незабаром ми поставили на вогонь кастрюльки, а самі посідали в кухні на ще зовсім чисті солом’яні килимки.

— Гай-гай, Гюльмісаль, — промовила я, — хто знає, як гарно там, куди я їду! Арабістан я ледве пам’ятаю. Анатолія, звичайно, набагато мальовничіша. Анатолійці, кажуть, зовсім не схожі на нас, бо самі хоч і бідні, зате серцем багаті. Такі в них багаті серця, що ніхто з них не дорікне навіть ворогові, де вже там сироті родичці. Не дійматиме тебе, що, мовляв, добра он скільки зробив.

У мене там буде невеличка школа, я її усю заквітчаю. А дітей буде цілий полк, я скажу, щоб називали мене «абла». Котрі убогі, я їм сама шитиму чорненькі сорочки. Ти скажеш: «Чиїми руками шитиму?» Е, не смійся, я навчуся.

Гюльмісаль то сміялася, то зітхала й гнівалася:

— Феріде, моя дитино, не тією стежкою йдеш… — починала вона не раз.

— Це ще ми побачимо, хто не тією стежкою йде.

Упоравшись, я написала тітці страшного листа. Наведу лише одне місце з цього листа:

«…Я говоритиму з вами відверто. Кямран за весь час не сказав мені нічого поганого. Але він ніколи не подобався мені. Зманіжений, без душі, характеру, такий собі пустий мамин синочок. Врешті, це слабка натура, а що сказати ще?

Я не любила його й не мала до нього жодних почуттів взагалі. Ви запитаете: «Чому ж я погодилася одружитися з ним?» Що ж, Чаликушу — нерозумна пташина, отож і помилилася. Та, слава богу, вчасно схаменулася.

Вам треба зрозуміти, яке лихо увійшло б у вашу щасливу оселю разом з дівчиною, котра так погано думає про вашого сина. А це сьогодні я розлучилася, нарешті, з вами, чим порвала все, що зв’язувало нас, а отже, хоч трохи віддячила вам за все добре, що бачила всі ці роки у вашій хаті.

Тішу себе надією, що після цих моїх слів ви остерігатиметеся вимовляти моє ім’я, як щось негоже. А ще вам треба знати, що невдячне й невиховане дівчисько, яке безсоромно пише ці гидотні слова, може затіяти сварку, мов та прачка, якщо ви до того дівчиська колись надумаєте завітати. А тому найкраще забути навіть моє ім’я. Уявіть собі, що Чаликушу померла, як і її мати. Хочете, то пустіть одну-дві сльозини, це мене не обходить. А коли вам заманеться мені якось допомогти, то знайте, що я з огидою відмовлюся від того.

Мені двадцять років, і я людина, що з води вже вилізла сухою. Як мені забагнеться, так і житиму…»

Мені буде завжди соромно до плачу, коли я згадуватиму цей лист. Але так треба. Інакше тітка шукатиме мене, а може, й переслідуватиме. Краще вже хай гнівається, аніж побиватиметься.

Наступного дня я сама здала на пошті листа й пішла в міністерство освіти. Я закуталася чималим чаршафом Гюльмісаль, лице ж моє приховувала густа чадра. Я була змушена так одягтися. Адже мене могли б упізнати на вулиці, до того ж я чула, ніби у міністерстві не дуже привітні до вчительок без чаршафа.

Я була весела й хоробра. Я гадала, що моя справа вирішиться негайно. Який-небудь чиновник відведе мене до міністра, а той, ледь побачить диплома, скаже: «Щиро просимо, дочко. Ми давно чекаємо на таких, як ти». І пошле мене в найквітучіший куточок Анатолії. Та, переступивши поріг міністерства, я розхвилювалася. Довжелезні, зигзагуваті коридори, безліч сходів знизу догори, а по сходах сюди й туди так і снують люди.

Я не наважувалася щось запитати, лише стояла й розгублено озиралася.

Врешті в око мені впала вивіска над високими дверима праворуч: «Секретаріат». Отже, кабінет міністра повинен бути там. Під дверима, на старезному кріслі з лискучого сап’яну, крізь який пробивалися пружини, сидів якийсь добродій у вбранні, погаптованому на рукавах золотом. А ще й сидів дуже бундючно. Отож, не диво, якби хтось із відвідувачів подумав: «Мабуть, сам міністр…»

Я боязко підступила до нього:

— Я хочу бачити назир-бея [27].

Він поплював на пальці, загнув свого довгого рудого вуса й, обдивившись мене своїм зверхнім поглядом з голови до п’ят, поволі запитав:

— А нащо вам назир-бей?

— Та я хотіла б учителювати…

Той закопилив губу, щоб ліпше роздивитися, як то загнувся його вус, і відказав:

— Задля цього назир-бея не турбують. Зайди у відділ. Призначення у методичному відділі оформляють.

Я хотіла була запитати, що то за призначення у методичному відділі, але він тільки одвернувся з тим самим зверхнім і погордливим видом.

Я боязко показала йому під чадрою язика й подумала: «Коли цей такий, то який же той, що над ним старший? Головонько моя бідна, що ж нам тепер робити?»

Край сходів сидів гурт людей. Вони влаштували собі дивну лаву — поклали на відра, що їх стояло там чи не десять, дерев’яну дошку, таку як у нашому саду на гойдалці.

Я звернула увагу на немолоду вже жінку з порцеляновими синіми очима. Вона була в чорному чаршафі, туго перехопленому під підборіддям. Я підійшла до неї й розповіла, що нічого тут не знаю.

— Мабуть, уперше, — співчутливо глянула вона. — А що, не маєте в міністерстві знайомих?

— Немає… Хоча, може, й є, та я не знаю. А навіщо вони потрібні?

З мови синьоокої вчительки було видно, що вона людина бувала.

— Трохи згодом самі побачите, — посміхнулася вона. — А зараз ходімо, я вас поведу у відділ початкової освіти. А після цього спробуйте побачити пана генерального директора.

Завідувач відділу початкової освіти був чорнявий чоловік з великою головою, густими бровами й чорною бородою.

Коли я увійшла до нього в кабінет, він саме розмовляв з двома молодими жінками. Вони стояли перед його письмовим столом, і одні з них тремтячими руками діставали з портфеля якісь пом’яті папірці й розкладали їх по одному на столі.

Завідувач брав їх, недбало зиркав на підписи та печатки, аж тоді промовив:

— Ідіть у канцелярію й зареєструйтеся.

Ті позадкували, прикладаючи руки до губ та чола, до дверей.

— А ви що хочете, ханим?

Питання стосувалося мене. Я розгубилася й почала, забалакуючись, розповідати. Але він мене урвав і сердито запитав: _

— Хочете вчителювати? Клопотання є?

Я вкрай розгубилася, але запитала:

— Ви, певне, хотіли сказати диплом?

Раптом його губи нервово скривилися в презирливій посмішці.

— Ви бачите, як тут працювати, — звернувся він до худого чоловіка, що сидів у кутку. — Хіба не здурієш? Вони навіть не знають різниці між дипломом і клопотанням! А просять місця, потім копилять губу, що далеко заслали та мало платять…

Стеля хитнулася в мене над головою. Я розгублено озиралася, не знаючи, що й сказати.

— Чого ж ви ждете? — гукнув він вже й зовсім сердито. — Не знаєте, запитайте когось. Напишіть прохання!

Я спантеличено повернулася до порога й думала тільки про те, щоб не зачепити чогось, не спіткнутися…

Нараз почувся голос худого панка:

— З вашого дозволу, бей-ефенді… Ханим, я хочу дати вам щиру пораду.

І почав… Боже милостивий, чого він тільки не говорив! Виходило, що таким жінкам, як я, краще братися не за вчителювання, а за якесь ремесло. Та й взагалі він має сумнів, чи вийде з мене вчителька, бо як «бей-ефенді сказали», я навіть не бачу різниці між дипломом і клопотанням. Але, взявшись за діло, я можу стати, наприклад, доброю кравчихою й матиму шматок хліба.

Я йшла сходами, і в очах мені ледве мріло. Нараз хтось ухопив мене за руку. Я мало не крикнула.

— Як справи, дочко?

Це була та сама вчителька з синіми порцеляновими очима. Я зціпила зуби, щоб не заплакати, все в мені пойнялося гнівом і безнадією.

Помалу я розповіла їй усе, і вона, лагідно усміхнувшись, сказала:

— Через те я тебе й питала, чи не маєш знайомих у міністерстві. Та ти не сумуй, може, щось і вийде. Ходімо, я поведу тебе до свога знайомого, він завідувач відділу* Славний чоловік, хай бог дає здоров’я.

Ми знову подалися сходами, аж поки вона не завела мене в малесеньку кімнатчину, що була відділена від канцелярії тільки матовим склом.

Мабуть, мені сьогодні не таланило. Я відразу втратила будь-яку надію, ледь побачила, що тут робиться. Якийсь ефенді з дуже дивною борідкою, бо була наполовину чорна, а з половини — сива, кричав на стару служницю та мало не кидався бити її. Вона вся тремтіла, й це нагадало мені про моє недавнє становище.

Ефенді ухопив з-перед себе чашечку й вилив каву у вікно, ніби помиї, а потім майже виштурхав стару за двері.

Я нишком смикала мою товаришку за поділ:

— Ось ходімо звідси.

Та було вже пізно, завідувач побачив нас.

— Добридень, Наїме-ходжаним! [28]

Уперше в житті я побачила, щоб розгнівана людина так швидко охолола.

І що за різні характери у цих чиновників?

Синьоока вчителька кількома словами розповіла про мене, й завідувач люб’язно усміхнувся мені:

— Чудово, дитино моя, чудово! Ходи сідай! Подивимось…

Важко повірити, що цей сумирний чоловік нещодавно вилив за вікно каву й вирядив за двері стару служницю, трясучи її, мов шовковицю.

— А відкрий-но своє обличчя, дитино моя… О, та ти й справді ще дитя. Скільки ж тобі років?

— Скоро двадцять, ефенді.

— Дивно. Ну вже як є… Тільки їхати тобі в провінцію не можна. Небезпечно.

— Чому, ефенді?

— Ще питаєш чому? Тут і так зрозуміло.

Завідувач усміхався, робив знаки Наїме-ханим, показуючи на моє обличчя, тільки я ніяк не могла второпати чому? Врешті він моргнув синьоокій учительці й промовив:

— Я нічого більше не скажу. Ви, Наїме-ханим, жінка й краще поясните.

А потім він крутнув борідкою й, начебто до себе, додав:

— Ой, якби ти тільки знала, які недобрі люди там трапляються, які погані!

— Ефенді, я не знаю ще, котрі з людей погані, а котрі ні,— промовила я, ніби була так здивована його словами, — а тому ви знайдіть мені таке місце, де немає недобрих.

Завідувач ляснув себе рукою по коліні й зареготав:

— Ого!.. Це добре!..

Я належу до тих людей, які з першого ж погляду або люблять, або ні. Мені цей чоловік все-таки сподобався. Надто ж його борода: повернеться праворуч — молодого чоловіка бачиш, крутнеться ліворуч — молодого чоловіка вже немає, а перед тобою веселий білобородий дідусь.

— Ви закінчили вчительський інститут цього року? — запитав він.

— Ні, бей-ефенді, я там не вчилася. У мене диплом школи «Dames de Sion» [29].

— А що це за школа?

Я розповіла йому й показала диплом. Та він, мабуть, не знав французької, хоча не показав цього й почав розглядати диплом з усіх боків.

— Чудово, дуже добре!

— Любий мій бей-ефенді,— удалася Наїме-ходжаним, ви про всіх піклуєтеся, згляньтеся і над цією дитиною.

Бей-ефенді звів брови й почав задумано м’яти бороду.

— Чудово, дуже добре, — сказав він ще раз, — але наші чиновники, певне, не знають диплома цієї школи…

І він стукнув рукою по столу, наче щось придумав, і додав:

— Дитино моя, а чому^б тобі не попросити місця вчительки французької мови в якійсь стамбульській школі? Послухай, як це робиться… Підеш прямо в стамбульський департамент освіти…

— Це неможливо, ефендім, — урвала я його мову. — Я повинна їхати із Стамбула, кудись у вілайєт.

— Оце тобі на! — здивувався той до краю. — Уперше бачу учительку, ладну залюбки їхати в Анатолію. Та їх не можна вирядити із Стамбула, скільки умовлянь треба. Чи не так, Наїме-ходжаним?

Завідувач не вірив мені й почав розпитувати про сім’ю. Я вже зовсім утратила надію, як він гукнув, не встаючи з місця:

— Шагаб-ефенді!..

На порозі стояв невисокий худорлявий хлопець, якийсь хворобливий.

— Шагаб-ефенді, глянь сюди… Візьми цю дівчину в канцелярію, напиши прохання та принеси мені. Вона хоче вчителювати в Анатолії.

Я вже вважала, що мою справу вирішено. Мені хотілося кинутися завідувачу на шию й поцілувати сиву половину його бороди.

В канцелярії Шагаб-ефенді посадив мене край столу, на якому був неймовірний гармидер, і почав мене запитувати й робити нотатки. Одяг його був убогий, а на обличчі панувала якась сором’язливість, навіть страх. Коли він зводив на мене погляд, щоб запитати щось, у нього тремтіли вії.

Біля вікна стояло двоє немолодих уже секретарів і, тихо перемовляючись, поглядали в наш бік.

Раптом один промовив:

— Шагабе, сину мій, ти й так стомився сьогодні. Давай я вже напишу те прохання.

Я не втрималася, бо настрій у мене вже покращав, і хоробро гукнула:

— Аж дивно, як піклуються тут люди про своїх ближніх!

Мені не треба було, мабуть, говорити цього, бо Шагаб-ефенді весь зашарівся й схилив голову ще нижче.

Може, я зверзла щось недоладне? Певне, так, бо секретарі захихикали й жваво перемовилися. Я не чула всього, до мене долетіло тільки: «Пані вчителька бувала…» Що вони хотіли цим сказати?

Аж ось моє прохання було готове, тільки довелося йому повертатися в канцелярію ще кілька разів, аж рябому від червоних плям та правок. Та врешті я побачила його чистим.

— А тепер, дочко, ти вільна поки що, — сказав завідувач. — Хай поможе тобі аллах, а я з свого боку допомагатиму, як тільки зможу.

Я не наважилася запитати, що мені робити далі, бо в кабінеті завідувача були й інші люди. Тільки ж куди нести цей папір, що казати? Цього я не знала. Озираючись, чи не трапиться мені десь Наїме-ходжаним, я помітила Шагаба-ефенді.

Він стояв на сходах і когось чекав. Зустрівшися поглядом зі мною, соромливо похилив голову. Мені здалося, що він хотів щось сказати, тільки не наважився. Я підійшла до нього.

— Пробачте, я вам завдала клопоту, та вже скажіть, коли ласка, куди віднести й оце.

Шагаб-ефенді все ще не підводив очей. Він лише тихо мовив тремтячим голосом, наче благав милосердя!

— Стежити, як просувається справа, дуже тяжко, гемшіре-ханим. Я сам би це зробив з вашої ласки. Ви не турбуйтеся. Тільки навідуйтесь у канцелярію.

— Коли ж таки прийти?

— Днів через два-три.

Я зажурилася, як дізналася, що справа не вирішиться за два-три дні.

А воно й справді не було кінця-краю цьому «прийдіть тоді, зайдіть тоді». Минув місяць. Якби не зусилля бідного Шагаба-ефенді, то хтозна й скільки б тягнулося це все. Може, зі мною й не погодиться дехто, але я повинна сказати, що й серед чоловіків трапляються чуйні та порядні люди. Бо як назвати все те, що зробив для мене цей юнак.

Ледь ставала я на порозі, він так і кидався до мене. Він чекав мене на сходах. Він бігав з моїми паперами по міністерству, а я все це бачила й ладна була крізь землю провалитися. Як мені йому й дякувати.

Якось я помітила, що він закутав шию хусткою, а коли розмовляв, то кашляв, аж голос йому пропадав.

— Ви не хворі? — запитала я. — Хіба можна в такому стані виходити на роботу?

— Я знав, що ви прийдете сьогодні по відповідь.

Я мимохіть усміхнулася. Хіба це могло бути причиною.

— Звичайно, є й інші справи. Ви, мабуть, знаєте, що відкрилася нова школа.

— То, може, у вас буде радісна новина для мене?

— Не знаю. Ваші документи в генерального директора. Він сказав, щоб ви завітали до нього, як прийдете.

На директорові були чорні окуляри, через що його обличчя зовсім нахмурилося. Перед ним лежав стос паперів, він брав їх, підписував і жбурляв додолу. Сивовусий секретар нахилявся за ними й випрямлявся, наче став до намазу.

— Ефенді, ви наказали мені зайти до вас…

— Почекай, ханим, — урвав мене його суворий голос. — Хіба не бачиш?

Сивий секретар і собі насупився: мовляв, чекати треба. Я зрозуміла, що зробила щось невлад. Відступивши назад, стала біля портьєри.

Нарешті директор попідписував папери, витер скельця окулярів хусткою й сказав:

— Ваше прохання відхилено. Ваш чоловік не дослужив тридцяти років…

— Мій чоловік, ефендім? Тут, мабуть, якась помилка?

— А хіба ти не Хайріє-ханим.

— Ні, ефендім. Я Феріде.

— Яка Феріде? Ага, згадав. На жаль, і ваше теж. Ваша школа не атестована міністерством освіти, а тому ваш диплом не дає вам права працювати у нас.

— Гаразд, але що ж мені робити?

Ці безглузді слова хтозна й як зронилися з моїх вуст.

Генеральний директор знову надягнув окуляри й глумливо промовив:

— А це вже ви, коли ваша ласка, самі про це подбайте. У нас і так справ вистачає. Як ми будемо ще й за вас думати, то що ж тоді й вийде?

Це була найтяжча мить у моєму житті.

Але що ж таки буде зі мною?

Добре вже чи погано, але стільки років я вчилася, прагла. Я молода, проте ж я й згодна їхати якнайдалі, у зовсім чужий для мене край. А мене проганяють. Що ж робити? Повернутися до тітки? Ні, вже краще померти!

Я втратила будь-яку надію й знову кинулася до завідувача, знайомого Наїме-ходжаним.

— Бей-ефенді,— стиснула я зуби, аби не заплакати, — мій диплом непридатний, що мені робити?

Я, мабуть, і справді була вкрай пригнічена, бо бідний завідувач зажурився не менше, ніж я.

— Чим же я допоможу тобі, дочко? Я казав, але хто там тебе слухатиме або читатиме ті папери та посвідчення.

Його співчутливі слова зовсім добили мене.

— Бей-ефенді, я мушу знайти роботу хоч би там що. Я з радістю поїду в далеке село, куди вже ніхто не хоче.

Завідувач щось лодумав і сказав:

— А стривай, дочко, спробуймо ще раз…

Біля вікна в кутку стояв якийсь високий добродій і читав газету. Було видно тільки його сивуватий чуб та трохи бороду.

— Бей-ефенді,— звернувся до нього завідувач. — Чл не можна вас на хвильку?

Добродій з газетою повернувся й поволі підійшов до нас. Завідувач показав рукою на мене.

— Бей-ефенді, ви завжди чините добро. Це дитя закінчило французький пансіон. І з поведінки та й мови видно, що вона чесного роду. А лиха не знає хіба що сам аллах, це вам таки відомо. Дівчина змушена шукати роботи й поїхала б у найвіддаленіше село. Але ж ви знаєте нашого, що й казати… Сказав «не можна» — і як утяв. А якби ви замовили одно-двоє слівець міністрові, то все було б як треба. Бей-ефенді, любий…

Завідувач умовляв і гладив добродія по плечах, що дочасно почали хилитися від лиха-горя. З одягу й поведінки цього добродія було видно, що переді мною зовсім інша людина, ніж ті, кого я дотепер знала. Він слухав завідувача, і, щоб краще чути, приклав до вуха долоню, й подався вперед. Нарешті глянув на мене привітним поглядом своїх спокійних очей, вже ледь прихоплених огневицею, й почав розмовляти глухим старечим голосом по-французькому. Запитав, що я закінчила, як училася та що думаю робити. Моя відповідь йому, здається, сподобалася.

Ми розмовляли, а завідувач весело й радісно усміхався:

— Ти ба, як розмовляє по-французькому, наче соловей. Таку загарливість дівчини-туркені треба вітати.

Гюльмісаль любила примовляти, що п’ятнадцять днів щомісяця — темні, але ж іще п’ятнадцять світлі. Я розмовляла з незнайомим добродієм, — потім мені сказали, що це відомий поет, — і відчувала: настають світлі дні. Після ціломісячного чекання до мене повертався мій веселий гумор.

Добродій говорив мені такі гарні слова, яких я ще ніколи й ніде не чула, а потім узяв мене під руку й повів у приймальню міністра.

Ми йшли коридорами, й чиновники схоплювалися з місць, помітивши його, а двері, здавалося, відчинялися самі.

За півгодини мені вже дали призначення на посаду вчительки географії та малювання в центральне рюштіє [30] губернії Б…

Того вечора Чаликушу не йшла в Ейюп, а справді летіла на крилах.

Тепер вона вже вільна людина, котра сама зможе заробити собі на хліб.

Тепер ніхто не наважиться зневажити її ні своєю милістю, ні доброчинством.

За три дні вирішилися всі фінансові проблеми, і я одержала належні мені гроші.

Вранці провела мене Гюльмісаль на пароплав. Там вже давно чекав на мене Шагаб-ефенді. Я ніколи не забуду людяності цього хлопця. Він передбачив навіть такі дрібниці, як адресу готелю, де я зможу зупинитися, коли приїду до міста Б. І прийшов він сюди набагато раніше за нас. З моря віяв сирий вітер, такий поганий для його хворого, ще й досі закутаного горла, а хлопець чекав, щоб побажати мені щасливої дороги.

Мою валізку разом зі скринькою, котру приніс мені на подарунок, він сам відніс у каюту. Йому й тут доводилося непокоїтися за мене, він бігав, повертався й знову біг давати настанови стюардам.

Поки пароплав ще стояв, ми сіли в куточку на палубі.

Людина перед розлукою повинна говорити, про що б там не було, але говорити, чи не так? А ми з Гюльмісаль протягом цілої години ледве чи й перемовилися двома словами. Вона пестила мої руки й дивилася своїми вже пригаслими голубими очима на море. Тільки вже наостанку притисла мене до грудей і заплакала:

— Феріде, я ж і матір твою звідсіля проводжала. Тільки ж вона була не сама. Коли воля божа, то я ще обні* му тебе…

Я, мабуть, теж не втрималася б, дарма що тут стояв Шагаб-ефенді, та тільки на палубі всі заметушилися.

— Швидше, пані, бо одводять східці!

Мою Гюльмісаль підхопили й, ледь підштовхуючи, звели вниз.

Але Шагаб-ефенді лишився.

В час прощання я вдячно потисла йому руку й побачила, що він пополотнів, а на очах йому забриніли сльози:

— Феріде-ханим, невже ви їдете назавжди?

Це вперше глянув він мені в очі й промовив моє ім’я.

Мені було тяжко й сумно в цю мить прощання, та я усміхнулася:

— А хіба ви маєте сумнів?

Він нічого не сказав, вихопив свою руку й щодуху кинувся вниз.

Над усе люблю мандрівку по морю. Я й досі пам’ятаю, які чарівні відчуття були, коли я уперше сіла на пароплав. Було тоді мені шість років, і їхала я з Хюсейном, батьковим ординарцем. Забулося все: пароплав, люди й навіть Хюсейн, пам’ять зберегла лише те, що повинна, мабуть, відчувати пташка, коли перетинає безмежжя океану: п’янкий політ в блакитній довколишності, де аж танцює поблиск, повний живої течії…

Море завжди бадьорило мене, та сьогодні я не мала сили лишитися на палубі. Коли пароплав огинав Сарай-бурну, я пішла в каюту. Подарунок Шагаба-ефенді лежав на валізці. Я не втрималася й глянула, що там. То були цукерки з лікером, якраз ті, що я найбільше люблю. Я взяла одну, й раптом з очей мені покотилися сльози. Чому — не знаю. Я хотіла перебороти себе, та сльози покотилися ще дужче, і я заплакала. Я кинулася до цукерок і жбурнула їх через віконечко в море, наче в чомусь була їх вина.

Так, немає нічого беззмістовнішого на цьому світі, як сльози. Я це розуміла. І все-таки навіть тепер, коли пишу ці рядки, сльози бринять у мене на віях, падають на папір і лишають на ньому маленький слід,

А може, це від дощу, який тихо мжичить за вікном? Цікаво, як зараз у Стамбулі? Чи так само йде дощ? Чи, може, сад в Коз-ятаги осяяний сріблястим місячним світлом?

Кямране, я ненавиджу не тільки тебе, а навіть те місце, де ти ходиш.

Цього ранку, коли я прокинулася, то побачила, що дощ, який періщив кілька днів без упину, перестав. Розвіялися хмари. Тільки високо в горах, що мені було видно їх з вікна, ще снувався легенький туман.

На ніч я забула причинити вікно, і ніжний ранковий вітерець напинав простирадло й грався моєю розсипаною косою. Сонячні зайчики тремтіли вряди-годи, мов золоті рибинки, й плигали далі. Сьогодні так вони розвеселили мою кімнатчину в готелі, де я вже ось п’ять днів живу, вкрай знервована. Якось опівночі я прокинулася була від того, що відчула, наче щоки мої вкрилися, мов осіннє листя, інеєм. Подушка теж була вогка. Я плакала уві сні. А це сонячне проміння пробудило в мені надію, наповнило всю якоюсь радістю, від чого тіло перейнялося легкістю весняного ранку, як тоді, коли я прокидалася у спочивальні пансіону.

Сьогодні я не мала сумніву, що мене чекає радісна звістка, і вже нічого не боялася. Метнулася, раденька, з ліжка до старосвітського умивальника й почала вмиватися.

Неначе пташка, що пірнає в чисту воду з головою, розхлюпалася я, аж дзеркало навпроти стало мокре.

В двері злегенька постукали, і почувся голос Хаджі-калфи:

— Доброго ранку, ходжаним, ти й сьогодні прокинулася рано?

— Бонжур, Хаджі-калфа, — відповіла я, — як бач, прокинулася. А ти як узнав, що я прокинулась.

— Ще б пак! — засміявся той. — Ти ж щебечеш — мов та пташка.

Я вже й сама почала вірити, що й справді скидаюся чимось на пташку.

— Сніданок принести?

— А чи можна сьогодні не снідати?

Тепер відповідь була вже сердита:

— Е, ні… Я такого не люблю. Ні тобі гуляти, ні веселитися, сидиш — наче у в’язниці. Якщо ти ще й не

їстимеш, то станеш як ота сусідка, що живе навпроти.

Останні слова він промовив тихо, щоб та сусідка не почула.

Я з Хаджі-калфою заприятелювала. Пам’ятаю перший ранок у цьому готелі. Я прокинулася і, швидко одягнувшись, підстрибуючи, помчала сходами з портфелем у руці. Хаджі-калфа в білому фартусі чистив біля невеликого басейну наргіле [31]. Побачивши мене, він сказав, наче ми вже сто років були знайомі:

— Доброго ранку, Феріде-ханим, чому це ти так рано прокинулася? Я думав, що ти з дороги стомилася, то спатимеш до полудня.

— Як то можна? — засміялася я. — Хіба стане вчителька, у якої стільки справ, спати до полудня.

Хаджі-калфа полишив наргіле й аж у боки взявся:

— Ви гляньте на неї. Сама ще дитина, а вже біжить вчителювати, та ще й прямо з дороги.

Коли в міністерстві мені давали призначення, я заказала собі більше не пустувати. Та ледве-но цей Хаджі-калфа забалакав до мене, мов до дитини, як я знову відчула себе маленькою й підкинула свого портфеля, мов м’яч, угору, а потім упіймала.

Цей вчинок так розвеселив старого, що він сплеснув радо руками й зареготав:

— Ну хіба я неправду кажу? Дитина, та й годі!

Може, це й не гоже — бути зі служником готелю запанібрата, я не знаю, але ми вже обоє заливалися од сміху й розмовляли про те, про се.

Хаджі-калфа й слухати не хотів, щоб я пішла до школи, не поснідавши.

— Де це чувано? До вечора крутитися голодній коло тих малих бешкетників. Зараз я скажу, щоб принесли сир та молоко. Та й ще сьогодні тільки перший день, можна й не квапитися, — силоміць посадив він мене біля басейну.

У дворі не було нікого — ранок.

Хаджі-калфа гукнув одному крамареві, що торгував неподалік:

— Молла, хутко неси нашій учительці стамбульських бубликів і молока. — А потім повернувся до мене й сказав: — Ой же й добре молоко у нашого Молли, ваше стамбульське проти нього — що вода в моєму наргіле.

Як повірити Хаджі-калфі, то Молла й взимку, і влітку годував свою корову тільки грушами, через що й молоко пахло грушами. Правда, Хаджі-калфа не оминув крамаря й глузуванням, бо додав:

— Тільки мені здається, що й сам Молла пахне грушками.

Поки я снідала біля водограю, Хаджі-калфа ворожив біля свого наргіле та бавив мене міськими плітками. Боже мій, чого він тільки не знав. Але що йому було відомо дуже добре, то це всі таємниці вчительського побуту, він знав навіть, скільки у кого й одягу..*

Коли я поснідала, він сказав:

— Тепер я тебе проведу, бо ще заблудишся. Школа хоч і недалеко, але вулиці такі покручені…

І він, кульгаючи, пішов попереду й привів мене врешті до зелених дерев’яних воріт руштіє.

Тут я маю розповісти про нещастя, яке чекало на мене в цій школі, куди я ступила з переконанням любити, хай би який не був її убогий вигляд.

Сторожа коло воріт не було. Я пішла садом і зустріла жінку в картатому тканому чаршафі. В руках у неї був старий шкіряний портфель, але обличчя закутане подвійною чадрою. Вона йшла, здається, на вулицю, та, побачивши мене, зупинилась й пильно глянула мені в обличчя:

— Вам щось треба, ханим?

— Так, хочу бачити директорку.

— Маєте справу? Директорка я.

— Так, ефендім. Я ваша нова вчителька географії та малювання. Звати мене Феріде, я тільки вчора із Стамбула.

Директорка відкрила обличчя, роздивилася мене геть усю й здивовано сказала:

— Тут якась помилка. У нас справді була вакансія, але тиждень тому нам прислали нову вчительку з Гелібала.

Я розгубилася:

— Цього не може бути, мене призначало міністерство освіти, наказ у мене в портфелі.

Директорка здивовано підняла брови, аж вони опинилися посередині її вузького лоба.

— От господи боже ти мій, — промимрила вона, — А дайте-но я подивлюся…

Вона кілька разів перечитала наказ, поглянула на дату й похитала головою:

— Такі помилки бувають. Не розберуться та й призначають на одне місце двох. Бідна Гуріє-ханим, вах-вах!

— А хто це Гуріе-ханим?

— А та, що прислали з Гелібала. Гарна й жінка… Тамтешній клімат дуже вадив, то попросилася сюди. А це знову не таланить.

— Так, ефендім, але ж і я в скрутному становищі.

— Та й це правда. Давайте принаймні не турбувати її, бідну, поки все не з’ясується. Я зараз іду у відділ освіти, маю справи. То ходімо разом, може, щось придумаємо.

Завідувач відділу освіти, грубезний товстодум, роз «мовляв з усіма відвідувачами, заплющуючи очі, наче куняв. Говорив він уривчасто, ніби його весь час будили.

Він вислухав нас з великою нудьгою й ледве промовив:

— А що я зроблю? Як вони зробили, так і є. Треба написати в Стамбул, побачимо, що скажуть.

Та в розмову устряв секретар — височезний чолов’яга в червоному кушаці й лейбику. Цей писар дуже скидався на биндюжника.

— Дата про призначення цієї ханим-ефенді пізніша. З цього треба виходити та вважати її кандидатуру як таку, що має більше права.

Завідувач ще міркував, наче щось задумував собі на сон, а потім сказав:

— Ні, воно хоч і так, але немає наказу й про звільнення тієї вчительки. Треба дати запит у міністерство. Доведеться почекати днів десять. А вас, мюдіре-ханим [32], попрошу чекати остаточного наказу.

Я ж знову пометляла вузькими вуличками до школи, слідом за картатим тканим чаршафом директорки. І чому я не пішла в готель?

Гуріє-ханим, невелика смаглява жінка років сорока п’яти, виявилося, була дуже вередлива.

Як дізналася вона про все, то ще більше учорніла. Очі її стали великими, а на шиї з обох боків повидувалися жили.

— Та що ж це таке, люди добрі! — заверещала вона, мов пищики, що то діти висвистують на них у свята. — Що ж це за таке на мою голову!..

І вона впала — знепритомніла.

У кімнаті для вчителів зчинився переполох. Стара вчителька в окулярах ледве відганяла од дверей школярок, які поприбігали на крик.

Жінки поклали її горілиць, покропили водою, натерли оцтом, розстебнули сорочку з фланелі й почали натирати груди, котрі так покусали блохи, що здавалося, ніби то родимки.

Я ж стояла розгублено в кутку, узявши портфеля під руку, й не знала, що робити.

Стара вчителька врешті повідганяла школярок і зиркнула на мене сердито поверх окулярів:

— Я приголомшена, дочко моя, твоєю людяністю — ти ще й смієшся.

Вона казала правду, я, на жаль, не втрималася й посміхнулася. Але звідки було знати цій бабуні, що я сміялася над своєю бідною долею.

Але людяності бракувало не самій мені. Безгучно сміялася й висока молода вчителька з карими проникливими очима. Вона підійшла й шепнула мені на вухо:

— Так упала, наче чоловік її привів у дім ще й другу жінку. Присягаюся аллахом, що вона не знепритомніла — це від люті.

Гуріє-ханим розплющила очі: по щоках та носу стікали патьоки води.

А сама Гуріє-ханим так гикнула, наче в неї всередині вибухнув порох. Трясучи головою, вона заголосила:

— Люди добрі, що ж це зі мною! Вже ж ось скільки років отак, і це знову?

Недаремно кажуть: «Соловейкове лихо — його язик!» Я хотіла бути чемною, отож взяла та й запитала: «Вам стало краще, дякувати аллаху?» Та це була моя помилка, бо Гуріє-ханим аж зайнялася. Ага, мовляв, ти ще й здоров’я мого питаєш. Чого вона тільки не наговорила, переказати неможливо… Я, мовляв, хочу згубити її з світу та ще й про здоров’я питаюся. Такої нечеми, такого нахабства й невихованості й під білим світом немає.

Я зовсім зіщулилася в своєму кутку й від сорому очей не могла розплющити. Вчительки ж ніяк не могли її вгамувати. Вона вже верещала й сипала такими слівцями, яких не те що в центральному руштіє, навіть на вулиці

не почуєш. З мого виду відомо їй, що я за цяця. Я відняла в неї шматок хліба, і хто знає, скільком чоловікам в міністерстві я за це…

У мене потемніло в очах, а саму так і обсипало морозом. Зуби вицокували — ніби в лихоманці. Та ще гірше було те, що вчительки поводилися так, ніби Гуріє-ханим знала правду.

Раптом хтось ударив кулаком по столу, аж задзеленьчали склянки й карафка. Молода вчителька з карими проникливими очима, котрі недавно ще сміялися, стала схожою на тигрицю. Високим прекрасним голосом вона сердито крикнула:

— Мюдіре-ханим, що це за керівництво з вашого боку? Як ви дозволяєте цій жінці ображати честь вчительки? Ви забули, де ми! Якщо дозволите сказати їй ще хоч одне слово, то я позиватиму в суд не її, а вас! Чи ця жінка хоч уявляє собі, де вона є?.. — І кароока вчителька, тупнувши ногою, цього разу звернулася до колег: — А вас, товариші, я вітаю! Добре робите!.. Посміхаючись, слухаєте, як ображають колегу… І це в школі!..

В кімнаті стало тихо. Але Гуріє-ханим відчула, що лишається сама, й знову почала готувати стан непритомності. Та, на щастя, починався урок. Вчительки хутенько похапали свої зошити, книжки та кошики з шитвом і почали одна за одною виходити.

Мюдіре-ханим промовила мені: «Жду вас у кабінеті», — і собі вийшла.

Невдовзі в кімнаті залишилися тільки я та молода вчителька, котра щойно захистила мене. Я вирішила подякувати їй:

— О, як ви через мене розхвилювалися!..

Вона ж, наче хотіла сказати «пусте», тільки усміхнулася.

— Це я навмисне. Таких треба вряди-годи полякати, а то на голову сядуть. А вже тоді нічого не вдієте. Ну, після уроків побачимося, чи не так?

Я підійшла до дверей директорчиного кабінету, але заходити не хотілося. Було гидко вести ще якусь розмову. Руки стали безвольні, портфель видався украй тяжким, і я пішла зі школи в готель.

Хаджі-калфа ледь уздрів мене — так і сплеснув скрушно руками.

— Гай-гай, ходжаним, як же не поталанило тобі,— примовляв він.

Виявляється, він уже все знав чи не краще аа мене. Як це йому вдалося, адже все було нещодавно?

— Пильнуй, дочко, на всі чотири боки. Треба б у Стамбул написати, бо тут як почнуть шельмувати. Якщо в тебе у міністерстві є знайомі, то напишімо хутко листа!

Я сказала, що в мене немає жодного знайомого, окрім старого поета, котрий рекомендував мене міністрові.

Хаджі-калфа почув ім’я поета й зрадів, мов дитина:

— Ой, та він же й мені допоміг. Колись він був тут директором ідадіє [33]. Ангел, а не людина. Пиши, дочко, пиши. А коли мене любиш, то кланяйся йому від мене. Напиши: «Твій раб Хаджі-калфа цілує твої благословенні руки…»

Бідний Хаджі-калфа мусив щоразу, кульгаючи, пнутися на горішній поверх і давати мені настанови або повідомляти новини.

— Пан прокурор повинен не боятися, а притиснути завідувача відділу освіти, він має на це право. А інженер з муніципалітету їде в Стамбул. Обіцяв зайти в міністерство.

Який дивний тут край! За кілька годин в місті не лишилося, вважай, жодної людини, котра б не знала про мене. А в кав’ярні нашого готелю тільки про це й балакали.

— Хаджі-калфа, — дивувалася я, — чи тут усі знають одне одного?

— Таж містечко наше, мов долоня, — відповів старий, почухавши потилицю. — Це тобі не Стамбул, хай благословенні будуть його земля й вода. Якби це сталося там, то ніхто й не знав би. А тут тільки одним живуть — плітками. Ти повинна це знати. А тому тобі моя порада: поводься гідно, чемно. По базарах не ходи з відкритим обличчям. Ось так! (Боже, як він дивно промовив це «ось так»!) Тоді й доля буде в тебе, пошли її тобі, боже. Тут була в нас одна вчителька, Аріде-ходжаним, з нею сам голова нашого суду одружився. А зараз вона живе: їж — не хочу, пий — не хочу. Дай боже й тобі такого. І ти думаєш, вона була красуня? Де там! Просто була статечна, цнотлива. Тепер у людини єдине багатство — честь.

Прихильність Хаджі-калфи до мене що не день, то все дужчала. І кожного дня приносив він мені якісь подарунки: мережане накривальце на посуд, вишитий рушничок або плетене розмальоване віяльце — все, аби прикрасити мою кімнатку.

Нараз у час нашої розмови знизу долинав грубий голос:

— Хаджі-калфо, де тебе нечистий носить?

Це горлав хазяїн готелю.

Старий щоразу потихеньку, мов наспівуючи тюркю, виводив:

— Га, щоб я тебе в могилу одніс! Щоб тобі добра не було! — А вже потім кричав: — Іду, йду, мало в мене діла, чи що?

В готелі у мене була ще й приятелька: одна жінка, років тридцяти. Вона приїхала сюди з Манастиру.

Зараз я пригадаю, як почалася наша дружба. Це того вечора, як я сюди приїхала й заходилася розкладати свої речі. Двері тихенько рипнули. Дивлюся, стоїть жінка в ентарі з жовтого ситцю, а на голові в неї запинальце зеленого крепу.

— Як здоров’я, хвала аллаху? Ласкаво просимо, дочко мила! — ще з порога повітала вона мене.

її худорляве, наквецяне рум’яном обличчя нагадувало стіну, що вже обвалилася, та все ж її прихаючили, зашпарувавши дір’я вапном. Брови, підведені сурмою, та чорні зуби страхали, мов голова покійниці.

Я розгубилася та все ж одказала:

— Дякувати, ефендім.

— А матуся ж ваша де?

— Яка матуся, ханим-ефенді?

— А вчителька… Хіба ви не її донька?

Я не втрималася й засміялася:

— Я не вчительчина донька, я сама вчителька.

Жінка якось наче аж присіла і вдарилась руками об

коліна:

— Ой, то це ви вчителька! Та ви ж як мізинчик! Ніколи ще не бачила таких молодесеньких вчительок. Вважала, що ви вже літня жінка.

— Зараз і такі, як я, бувають, ефендім.

— Та бувають, бувають… На світі тепер чого не буває! А ми живемо навпроти. Дітей оце повкладала та й зайшла побажати вам доброго здоров’я… Удень з тими дітьми ніколи, стільки діла, не доведи господи! А увечері ще гірше, діти позасинають, а мене як охопить гризота. Самота споконвіку тільки для аллаха, чи не так, сестронько? Сиджу та думаю, думаю та цигарку палю, отак і до ранку. Сам аллах послав вас, сестронько, сюди, буде з ким хоч душу одвести.

Вона спершу назвала була мене «дочко», та дізнавшись, що вчителька це я сама, стала звертатись не інакше, як «сестронько».

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала я їй, а сама вмостилася на ліжку й почала вигойдувати ногами.

— Та я, сестронько, не звикла сідати на стільцях, — одказала вона й сіла біля моїх ніг, та якось так дивно, — бородою майже злягала на коліна.

Вона дістала з кишені ентарі бляшану табакерку й почала крутити товстелезні цигарки. Одну подала мені.

— Дякую, я їх не курю, ханим-ефенді.

— Та й я колись не курила, — сказала жінка. — Лихо та горе призвели.

Моя сусідка й справді нещаслива. Батько її був багатир — на весь Манастир, мав і сади, й винниці, і волів, і корів. У хаті в них завжди не менше як п’ятеро старців ночувало. Не один манастирський бей хотів з нею заручитися, але ж ні — вона тільки водне: «Піду лише за офіцера з шаблюкою!» Що то дурне! Матері треба було взяти дрюка та видати таки за бея. Але звідки було знати й бідній старій матері, яка лиха година застукає дочку? Взяла та й видала її за офіцера, в котрого тільки й добра, що ота шаблюка. До революції[34] вони жили ще сяк-так. А 31 березня чоловік разом з армією поїхав до Стамбула. Поїхав та й немає. Ані тобі повертається, ані тобі листа посилає, хоч би ж там два слова. Аж це приїжджає зі Стамбула один родич та й каже, що її чоловік служить у місті Б… й навіть одружився там. Та вже й хай, адже за шаріатом дозволяється й чотирьох жінок брати. Поплакала трохи, а тоді зібрала діточок та з усіма трьома й переїхала сюди. Тільки ж чоловікові це не сподобалося. Він не захотів побачити не тільки дружини, яку колись благав вийти за нього, а й коханих діточок, бо вимагав лише одного: щоб вона повернулася з дітьми в Манастир. Вона кинулася йому в ноги, лащилася, мов цуцик, та благала: «Ми ж стільки років одружені, не лишай нас у злиднях!» Ні, він нізащо не хоче забрати їх.

Після цієї довгої розповіді сидіти спокійно я не могла:

— Ханим, чому ж ви, нещасна, припадаєте до ніг людини, яка вас не любить? Він вами нехтує, то й ви ним знехтуйте, та й усе.

Вона посміхнулася, наче пожаліла, що я така ще недосвідчена:

— Як же, сестронько, коли я тільки його й бачу перед собою. Стільки років наші голови лежали на подушці одна біля одної. Хіба легко розлучитися з судженим.

Вона говорила, а голос тремтів-тремтів.

— «Без матері лихо жити, без милого ж — не прожити…» — прочитала вона рядок.

Я розгнівалася:

— От же не розумію, яка жінка може кохати того, хто її зрадив!

Сусідка гірко усміхнулася, показавши свої чорні зуби:

— Сестронько, ти ще дитя. Ще, мабуть, і не кохала. Звідки тобі знати, як страждають люди. Не доведи господи!

— А я знаю одну дівчину, яка за два дні до весілля почула, що наречений зрадив був її, кинула перстень йому в обличчя й поїхала далеко-далеко.

— Потім, либонь, каялася вона, сестронько. Бідна, серце, мабуть, не раз защемить їй з туги. Хіба ж ти не чула, що діється тим, кому серце поранить куля? Вони намагаються ще йти вперед, ще пробіжать ступнів п’ять, наче хочуть порятуватися втечею. Рана, поки гаряча, не болить, а вже як охолоне… Ось побачиш, ще намучиться та бідна дівчина.

Розлютована, скочила я з ліжка й кинулася в один куток кімнати, потім у другий, мов божевільна. У вікна бив дощ, десь вили собаки.

Жінка з Манастиру тяжко зітхнула й вела далі:

— Що ж, я тут на чужині. Обламані крила. Руки не зводяться, немає снаги. Аби це я була в Манастирі, я за два дні вирвала б чоловіка з рук цієї шльондри.

— А що б ви зробили? — здивовано глянула я на неї.

— Суперниця причарувала його, приворожила. Прив’язала його до себе, бідного, що вже він і язиком своїм не володає. Але в Манастирі такі мастаки на ворожіння, куди кращі, ніж тут. І беруть недорого. З три меджідіє [35] вирвали б його з рук цієї жінки й повернули б мені.

І моя сусідка почала розповідати про румелійських [36] знахарів. — Є в нас один албанець, Аріф Ходжа, так він доти ворожив над свинячим вухом, поки воно не стало біноклем.

Варто бідній жінці подивитися через нього на свого чоловіка, як того, хоч би який гультяй не був, одразу навертало до справжньої дружини. А все тому що жінки починають здаватися йому свиньми.

Аріф Ходжа й інше робить. Бере шматок мила, а в нього зажене голку, ворожить, тоді закопає в землю. Мило тане, й твій ворог теж тане, аж поки не висохне на голку.

Вона розповідала й весь час брала з своєї бляшаної табакерки тютюн, крутила цигарки й курила.

Які пусті, які жалюгідні слова. Особливо баєчка про рану, що починає ятритися, коли вихолоне. Хіба це так? Хіба я сумую за тим деспотом? Хіба я думаю про нього?

Спочатку рум’янок, якого моя сусідка наклала на щоки понад міру, її підмальовані брови, схожі на дужку з казана, запалі очі, куточки яких були подовжені сурмою, котра густо лежала й довкола них, викликали у мене огиду. Та коли я зрозуміла, що це всього-на-всього хитрість, до котрої вдаються, щоб знову привабити чоловіка, у мене защеміло серце.

Щоб лише припасти йому до вподоби, — говорила вона далі,— одриваю від рота в дітей та купую рум’янок, хну, сурму, прибираюся, мов наречена, а все дарма. Кажу ж, приворожила вона.

З того дня я ледве зачую, що двері риплять, не повертаючи голови, знаю: це моя бідна сусідка.

— Щось робиш, сестронько? Можна зайти па хвильку?

Мені й самій тоскно на самоті, тому я й цьому голосу рада. Отож: кладу вбік перо, поводжу пальцями, бо затерпли, й готуюся, як і раніше, з цікавістю слухати докучливу розповідь про любов моєї сусідки, хоч знаю все це вже напам’ять.

З мого вікна видно високий горб, що стрімко рветься вгору. Спочатку він тішив, але трохи пізніше почав дратувати. Якщо по його схилах не ходять в тумані люди, так щоб аж вітер рвав волосся, хапаючи за поли, якщо там ніхто не стрибає, мов козеня, не пустує, то навіщо ж тоді він?

Де вони, ті дні, коли я тікала з дому й довго бродила степом? Або ще коли в саду я лякала пташок, вибахкуючи дрюком по паркану або жбурляючи між гілляччя дерев каміння? А я ж хотіла їхати тільки в Анатолію, щоб і там бавитися так само.

Ще я в дитинстві любила малювати. У школі чи не з самого тільки малювання й мала я завжди найвищу оцінку. Удома мене весь час сварили та карали за те, що я розмальовувала стіни олівцями або розфарбовувала мармурові статуї. Зі Стамбула я захопила чимало паперу на малювання та кольорові олівці, й тепер, коли обридає писати, щоб розвіяти тугу, я беру й малюю, навіть спробувала була двічі малювати портрет Хаджі-кал-фи, один — фарбами, а другий — чорним олівцем.

Я не знаю, скільки там подібності, але Хаджі-калфа упізнав себе, якщо не з виразу очей або носа, то завдяки знайомій лисій голові, довгому вусу та білому фартуху і був вражений моїм мистецтвом.

Він довго не барився, а пішов по базару й накупив собі дешевенького єдвабу, оксамиту, шовку та намиста й загадав доньці, щоб зробила на портрети рамця.

Врешті, побачивши, як я нуджуся, почав запрошувати мене в гості.

Хаджі-калфа мав хазяйновиту дружину, отож вони заощадили собі на гарненьку хату, яку потім пофарбували на дозвіллі в зелене.

Хата стояла недалеко від глибокого яру. Коли обіпертися руками об дерев’яний паркан у саду, по якому так і повився плющ, і глянути вниз, то закрутиться світ.

Як добре було мені в тому саду, в родинному колі Хаджі-калфи.

Неврік-ханим родом із Самат’ї [37]. Як і її чоловік, була вона проста, але мала чисте і щире серце.

Побачивши мене вперше, вона вигукнула: «Дівчинко моя, ти ж пахнеш Стамбулом». І вона не втрималася й почала мене обіймати.

Ледь заходить мова про Стамбул, на очах Неврік-ханим починають бриніти сльози, а великі груди її починають підійматися від тяжких зітхань, мов міх у кузні.

У Хаджі-калфи син Мірат, дванадцяти років, та чотирнадцятилітня донька Гайкануш. Ця маленька вірменка якась сором’язлива й неповоротка. У неї густі брови мов буряк щоки, геть у прищах, наче в болячках од віспи.

На противагу товстій, повнотілій сестрі, Мірат — маленький, худенький і сухий, мов таранька.

Хаджі-калфа не вміє ані читати, ані писати, але знає ціну письменності, каже, що людина повинна все знати. Хаджі-калфа стоїть навіть на тому, що вряди-годи й професія кишенькового злодія може стати в пригоді. Мірат спершу вчився два роки у вірменській школі, а це два роки ходить до османської. За програмою Хаджі-кагіфи його син повинен ще два роки ходити до іншої школи, щоб, коли йому сповниться двадцять літ, він став справжньою людиною й вільно володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Якщо, звичайно, цей тягар не розчавить до того часу слабосилої дитини.

Якось ми розмовляли про хлопчика, й Хаджі-калфа запитав мене:

— Ти звернула увагу на ім’я Мірата? Гідне мудрого. Я тиждень бив собі голову, поки придумав. Двома мовами виходить: вірменською — Мірат, а по-османському — Мурат!

І Хаджі-калфа пустив бісика. Це означало, що він скаже зараз щось дуже дотепне.

— Коли син скоїть щось недоладне й розгніває мене, я кажу йому: ти — не Мірат, і не Мурат, ти — мерет [38]!

Якось я була очевидцем того, як старий гнівається. Це треба було бачити! Хлоп’я завинило тим, що не вподобало якоїсь страви, звареної матір’ю.

— Ви тільки гляньте на це ледащо! Ледь звело голову, а вже вередує. Як той жебрак — дали йому огірок, а він викинув: кривий, каже. Авжеж, віслюкові й узвар не до смаку! Ти мою науку бери в голову, бо поки що тебе словами наставляють на розум, а там і дрюком почнуть. Що це таке, щоб хліб, посланий аллахом, тобі був не до смаку?

Старий, звичайно, пересипав свою мову примовками, тепер він теж прочитав:

Хто ти сам, зрозумій, хто ти сам,

А не зможеш цього дійняти,

Будуть інші тебе навчати.

Освіті Гайкануш надавалося не меншого значення, хоч вона й дівчина. Гайкануш вчилася у вірменській католицькій школі.

Якось Хаджі-калфа захотів влаштувати доньці суворий екзамен у присутності сусіди — старого паралітика— та літньої вірменки в чорних шароварах. Важко уявити смішніше видовище. Хаджі-калфа, як я не опиралася, тикнув мені доччині книжки та зошити, а їй самій сказав:

— Ну ж бо, дочко, не осором мене перед учителькою, а то боком вийде тобі мій хліб!

Я загадала щось їй помножити та поділити, а тоді взяла ілюстровану «Історію пророків». Погортала й натрапила на оповідь про Ісуса та охрещення. Гайкануш нагородила мені казна-чого. Я трохи виправила її, бо наслухалася про це вдосталь ще в пансіоні, і дещо розповіла сама.

Хаджі-калфа слухав, аж очі йому розширилися від подиву, а що на голові чуба не було, то зате брови дибом стали. Те, що я розумілася на християнстві, здалося йому дивом. Він хрестився й примовляв:

— Що ж це таке?! Мусульманка знається на моїй вірі краще, аніж священики. Я гадав, що ти звичайна вчителька, а ти, виявляється, людина вчена, тобі руки треба цілувати!

І Хаджі-калфа почав штовхати в потилицю свою товстелезну жінку, котрій важче було зрушити з місця, аніж баржі одійти від пристані, щоб підступила до мене, і наказав:

— Поцілуй це дитя за мене в саме чоло, чуєш!

Неборака ще відносив себе до чоловіків і тому церемонію цілування переклав на жінку.

З цього дня Хаджі-калфа заповзявся вихваляти мене, яка то я вчена-. Навіть безробітні, котрі збиралися в кав’ярні нашого готелю, збігалися, щоб поглянути на мене, коли я проходила попід вікнами.

— Хаджі-калфо, облиште, будь-ласка. Нащо ви мене хвалите всім, — спробувала була я розгніватися, але старий не вгавав:

— Я навмисне роблю це. Хай і начальство почує, може, хоч соромно їм буде!

Знайомство з родиною Хаджі-калфи знадобилося мені ще й з іншого боку. Неврік-ханим була родом із Сама-ті, а тому чудово варила варення та зацукровувала садовину. Ця наука, либонь, корисніша, аніж моє знання «Історії пророків». Без мороки й до того ж безкоштовно я вчилася у неї, як готувати варення і записувала все в той записник, де вже мала рецепти страв, що їх навчила мене варити моя Гюльмісаль. Тепер вже треба самій дбати, щоб було що смачного попоїсти.

Та дарма, аллах милостивий, може, і в мене буде маленька хатинка, коли справи мої вже підуть на краще. Тоді я заведу й собі судничок, для самого тільки варення. Застелю скрізь, як це в хаті у Хаджі-калфи, помережаним папером, понаставляю на поличках різнокольорових баночок, які так і блищатимуть, мов перли, або бурштин, чи яхонт. А як добре, нікого не питаючись, поласувати варенням, коли тобі заманеться. І не треба підкрадатися до буфета. І аллах тоді не пошле тобі хвороби.

А серед червоних, жовтих, білих баночок не буде тільки зеленої.

Так, Кямране, коли мені ще й на думку не спадало ненавидіти тебе, я вже й тоді не зносила твоїх очей, їхній зелений колір сповнював мене таємним злом. Я все пам’ятаю.

З самісінького початку й дотепер вони ненавиділи мене, Кямране, твої зелені очі. Мені ще не було дванадцяти літ, як почалася ця ненависть. Ти й сам ще не забув цього, звичайно. Так, я засипала їх тобі жменями піску. Ти гадав, що то дитячі пустощі? О, ні, я хотіла, щоб їм щеміло, отим очам, в котрих хвилює хитрість, ніби водорослі в морі, коли сонце сипле туди проміння.

Знову я повертаюся в минуле. А моя мета — писати тільки про сьогоденне. На чому ж я зупинилася? Ага, Хаджі-калфа інакше дивився на те, що я, мов дитина, сьогодні розвеселилася. Просто на мене вплинуло сонце, яке не світило вже кілька днів, а він подумав, що я маю якусь гарну звістку й почав мене діймати, що та як. А хіба ж можна, щоб якась звістка, що стосувалася б мене, була відома спершу мені, а вже потім йому? Скоро вже, мабуть, і про час, коли мені треба обідати чи лягати спати, я дізнаватимуся в цього дивовижного служника готелю.

— Ну ж бо, не вередуй, — не вгавав він, — а скажи. Не будеш же ти, ні сіло ні впало, весь час реготатися. Щось гарне є?

Мені захотілося показати йому, що маю вуха гостріші, ніж він, отож я загадково усміхнулася, моргнула йому й серйозно додала:

— А хтозна, може, це така таємниця, якої всім не можна розповідати.

А сонце було таке чудове, що я, намагаючись запам’ятати дорогу т'а не заблудитися, перебігла містком повз готель і побігла на пагорбок, яким милувалася з вікна. Потім перетнула леваду й чагарник і перейшла другий міст. Я бігала б іще, та зрозуміла, що може бути небезпека куди страшніша, ніж можливість заблудити. Хоч на мені була чадра й чаршаф, який надавав мені вигляду статечної ханим, за мною вже пленталися якісь підозріливі чоловіки й навіть спробували були забалакати.

Я згадала поради Хаджі-калфи, злякалася й повернулася назад.

Хоч я й знала, що секретар із відділу освіти, підв’язаний кушаком, знову зустріне мене словами: «А зі Стамбула, гемшіре-хаиим, ще нічого немає», — та все-таки я звикла, вийшовши на вулицю, заходити до нього.

На сходах мені стрівся служник з відділу освіти.

— Як добре, що ви прийшли, ходжаним, — сказав він, — бей якраз вас шукає. Я вже мав іти в готель.

Беєм він називав завідувача відділом освіти. Диво, та й годі!

Завідувач сидів за письмовим столом, накритим червоним сукном. Він був, як завжди, в задумі. Очі в нього були заплющені, руки обвисли, а гудзики на комірці розстебнулися. Здавалося, завідувача навіки зморила втома, і він поклав собі тепер спочивати. Та ось він побачив мене, позіхнув, потягнувся й поволі почав:

— Ханим, ми ще не отримали відповіді з міністерства освіти. Не відаю, яка буде їхня воля. Але гадаю, що Гу-ріє-ханим, як учительці з досвідом, нададуть перевагу. Якщо відповідь буде не на вашу користь, то ви опинитеся в скрутному становищі. А я зараз знайшов один вихід. За дві години ходи є село Зейнілер. Клімат, вода там чудові, мальовнича природа, люди — чесні й порядні, та й узагалі райський куточок. Школа там на утриманні вакифу [39]. Минулого року ми теж пішли на самопожертву й підремонтували школу, тепер вона — як нова.

Купили чимало різного майна та наочного приладдя. При школі є помешкання для вчительки, тепер потрібен тільки молодий, заповзятий педагог, готовий на самопожертву. Хотілося, щоб туди поїхала особлива дівчина, така, як ви, наприклад. Місце справді гарне. І прислужилися б батьківщині. Зарплата там, щоправда, дещо менша, як тут, але ж молоко, м’ясо, яйця та й інші продукти там набагато дешевші. Якщо захочете, то зможете навіть грошенят скласти собі. Я, звичайно, за першої ж нагоди збільшу вам платню, і ви матимете те саме, що одержують і тут. Тоді вже місце буде краще, ніж у директора ідадіе.

Я мовчала, бо не знала, що йому сказати на цю пропозицію. А завідувач вів далі:

— У школі там працює одна літня жінка. Вона й уроки веде, та от не знає нових методів навчання. Але ви її, звичайно, перевиховаєте. Ну, а не сподобається вам Зей-нілер, то напишіть мені кілька слів. Я влаштую вас тут на пристойну посаду. Хоча я впевнений, що ви скажете «не хочу», якщо вам пропонуватимуть навіть центр. Клімат — пречудовий, мальовнича місцевість, харчі дешеві, люди гарні. Швейцарське село, та й годі… А що треба людині ще, їй-богу…

Я уявила собі сонячні шляхи, густі садочки, річку, ліс — і серцем вже линула туди. Та все-таки разом з тим не наважувалася сказати «гаразд». Як там не є, а мені хотілося порадитися з Хаджі-калфою.

— Ефендім, з вашого дозволу, я дам відповідь за дві години.

Завідувач ураз ожив:

— Бога ради, дочко, справа така, що зволікати не можна. Он скільки претендентів, прогавиш місце, а тоді вже все.

— Тоді хоч годину, бей-ефенді…

Я почала виходити, але відразу зустрілася з своєю суперницею Гуріє-ханим. Кілька днів тому Хаджі-калфа сказав мені, що нам у місті вже дали прізвисько «суперниці». Гуріє-ханим тоді так налякала мене, що я, зустрівши її тепер в коридорі, вже аж жахнулася і, щоб не бачити її, хотіла хутко вийти. Але та заступила мені дорогу й схопила мене за кінчик чаршафа, мов якась безсоромна жебрачка.

— Ханим-ефенді,— почала вона одразу, — я нещодавно повелася була з вами нечемно… Аллаха ради, даруйте мені… Якби не нерви. На мене тоді так подіяло, що… Дочко, якби ти знала, скільки мені довелося в житті зазнати, то ти пожаліла б мене. Даруйте вже мені ту негречність.

— Пусте, ефенді,— промовила я налякано й хотіла бігти.

Але не на те йшло, Гуріє-ханим ніяк не хотіла відпускати край мого чаршафа, а почала плакатися на свою долю, що, мовляв, п’ятеро ротів, які сидять на її шиї, змушені будуть іти жебрачити.

Що більше вона кричала, то все дужче лунав її голос, аж поки не дійшов до вереску. Я вкрай розгубилася й не знала, що мені робити. Та мене чекало ще гірше — на кумедію позбігався люд, і невдовзі навколо нас утворився натовп всіляких писарів, канцеляристів та хлоп’ят, котрі продають по вулицях каву й шербет.

Моє обличчя спаленіло, руки теж горіли, мов у вогні. Я ладна була провалитися крізь землю.

— Благаю вас, ходжаним, говоріть тихше, — почала я просити. — На нас дивляться.

Але вона, мов навмисне, заголосила ще дужче й почала рвати на собі коси та бити кулаком в груди так, що гудзики сипалися. До того ж вона намагалася ще цілувати мені руки й коліна.

А я з жахом дивилася, як зростає цей натовп. Так на вулиці в Стамбулі збігаються люди до мандрівного зуболікаря або на заклики вуличного крамаря, який торгує сумнівними ліками від мозолів чи милом, од якого блякнуть навіть плями.

Вже чути було слова: «Жаль бідну! Не примушуй плакати нещасну жінку, дівчино!..» Звідкілясь узявся високий сивобородий молла в зеленому завої й звернувся до мене:

— Дочко, ставитися до старших з пошаною, бути гречною — закон нашої віри і людяності. Не однімай у цієї жінки хліба насушного — і тебе сподобить аллах і його пророк. Всевишній — щиросердий. Він відчинить двері своєї милості й тобі.

Я тремтіла під чаршафом, холодний піт котився по мені градом. Раптом якийсь кавовар, стукнувши щипцями, крикнув:

— Атож, атож, ти завжди заробиш собі на хліб там, де буде аллах!

Дехто почав реготати. Та де не взявся секретар з відділу освіти в своєму червоному кушаці, схопив кавовара за барки й потягнув на сходи:

— Негідник! Я тобі зараз пащеку розірву!

Дивно, і люди чомусь сміялися… Адже кавовар сказав те саме, що й молла.

А Гуріє-ханим не вгавала. Це вже така слава, що я ладна була вмерти, аби тільки не бачити такого сорому:

— Гаразд, гаразд! Хай буде так, як ви хочете. Тільки пустіть мене, аллаха ради.

Я ледве одірвала Гуріє-ханим від своїх колін, які вона намагалася цілувати, і метнулася в кабінет завідувача.

Навдовзі мені дали підписати папір про те, що я сама відмовляюся викладати в центральному руштіє, а погоджуюся вчителювати в Зейнілер.

Не минуло й години, як з формальностями було полагоджено й завідувач відділу, якого, здавалося, нізащо не можна було підняти з місця, сів у фаетон і сам поїхав у резиденцію губернатора підписувати наказ.

Отак швидко вирішуються справи, які іншого разу можуть місяцями передаватися зі столу на стіл.

Коли я повернулася в готель, Хаджі-калфа зустрів мене і радісно, і ображено.

— Приховала від мене. Гадала, не дізнаюся? Дякувати аллаху, все знаю.

— А що ти знаєш?

— Що наказ прийшов, голубонько…

— Який наказ?

— Тебе залишають в центральному руштіє, а Гуріє-ханим повернули паспорт.

— Ти помиляєшся, Хаджі-калфо, я щойно від завідувача відділу і нічого такого не чула.

Старий недовірливо глянув на мене:

— Та ні ж, прийшов наказ, учора увечері. Мені напевне сказали. Це завідувач приховав від тебе. Чи тут, бува, не без шельмування, га? А ну розповідай усе!

Я посміялася з його сумнівів та простих міркувань, і дістала з портфеля наказ, і, помахавши ним, сказала:

— Живемо, Хаджі-калфо. Іду в таке місце, як у Швейцарію!

Хаджі-калфа слухав мене, а ніс йому наливався кро

в’ю, мов гребінь у півня. Врешті у відчаї вдарив рука об руку:

— Нерозумна дитино, що ти наробила? Що ти тільки наробила! Таки обдурили! Іди мені негайно до завідувача та візьми його за душу!

Я знову знизала плечима:

— Не варто, Хаджі-калфо. Та й чого ти хвилюєшся так? Дивися, ще захворієш, а тоді що робитимемо?

Але, як виявилося, старий казав правду — було чого непокоїтися. Увечері я знала вже всі подробиці.

Завідувач відділу освіти підтримував Гуріє-ханим і послав у міністерство папір з проханням перевести мене деінде, а тут залишити Гуріє-ханим, як досвідченішу вчительку. Але в міністерстві чомусь вирішили тут залишити мене, а Гуріє-ханим послати в інше місце, що саме повинно було звільнитися.

Після того, як учора прийшов наказ, завідувач відділу, директорка руштіє і, здається, бухгалтер, котрий був родом з Румелії, звідтіля й Гуріє-ханим, уночі нарадили таке: мене випхати кудись у глухе село, а на моє місце влаштувати суперницю. Своїм планом вони передбачили навіть мою зустріч з Гуріє-ханим та появу молли. А що стосується Зейнілер, де, за словами завідувача, був європейський шик, то це є не що інше, як убоге село, геть у горах, куди й пташка не залетить. Вже рік ось, як там ніхто не працює, бо навіть найбезталанніші вчителі не наважуються туди їхати.

Коли я про це дізналася, то була приголомшена, а найперше тим, що солідний, поважний чиновник міг так звичайно ошукати. Я не могла цього второпати.

Хаджі-калфа сердито хитав головою.

— Ти не знаєш тієї гадюки, — говорив він. — Куняє, куняє, а потім так ужалить, що не второпаєш, де й лихо взялося. Зрозуміло?

— Та то вже й геть! Коли людині вразили серце найближчі, найрідніші, то хіба чужі вжалять дужче? Я зможу і в Зейнілер бути щасливою. Хай тільки всі вони будуть втішені.

— Зейнілер, 28 жовтня

Сьогодні, вже зовсім поночі, прибилася я гарбою в Зейнілер. Завідувач відділу відстань міряє, либонь, залізничними коліями, бо ота «двогодинна» мандрівка

Т5їгнулася з десятої години ранку й до пізнього вечора. Та вже що йому скажеш, винні ті, хто не проклав до Зейнілер залізниці. Дорога тут якраз для цього, так і га-дючиться то по бескидах, то в’юниться край пересохлих річок.

Вся родина Хаджі-калфи прийшла, щоб провести мене до джерела, що за півгодини дороги від міста. Всі одяглися мов на свято, а краще сказати б — на похорон.

Найперше зайшов Хаджі-калфа — повідомив, що він приїхав. Старого не можна було впізнати. Він скинув свій білий хвартух та виступці, які так дивно виляскували, коли старий ходив по кам’яному дворі або по сходах готелю. Зараз він убрався в довгий застібнутий аж по шию сукняний сурдут, що вже полиняв, та глибокі галоші, котрі полюбляють носити імами. А на голові, мов у святого, червоніла величезна феска, вона закрила старому лисину. Мадам Неврік із Самат’ї, Гайкануш та Мірат причепурилася теж, звісно, не гірше.

Мені сумно було полишити мою маленьку кімнатку в готелі, дарма що часом було в ній так гірко. Колись у пансіоні нас навчили вірша, в якому говорилося: людина, де живе, там і прив’язується до людей нитками, що їх і не видно. Та настає час розлуки, нитки натягаються і рвуться, мов струни скрипки, лиш чути сумні звуки. І щоразу, коли якась нитка рветься біля самого серця, людина відчуває гострий біль.

Правду написав той поет!

Дивне співпадання, але разом зі мною полишала місто Б. й моя сусідка з Манастиру. Тільки її становище було жалюгідніше.

Ще вчора увечері, спакувавшись, я лягла в ліжко, та опівночі почула крізь сон чиюсь голосну розмову, тільки не змогла прокинутися.

Раптом почувся такий гуркіт, що я так і скочила з ліжка. В коридорі щось падало, крутилося, качалося, плакали заспані діти, когось наче душили, били, частували ляпасами. Першою моєю думкою було: «Пожежа!» Але ж на пожежі все-таки не б’ються…

Боса й розпатлана, вискочила я в коридор і побачила сцену з бійкою. Здоровезний, мов дев, довговусий офіцер тягав по підлозі мою сусідку і топтав її чобітьми.

— Матусю!.. Тато вбиває нашу матусю!., — кричали діти.

Нещасна жінка після кожного удару чобота, після кожного виляску канчука, який аж гадючився, падала зі стогоном додолу, та щоразу з неймовірною силою схоплювалася й обіймала офіцера за коліна:

— Мій панночку, за наймичку буду, краще помру, краще жертвою стану твоєю, тільки не кидай мене, не розлучайся…

Я була майже гола й кинулася знову в кімнату. Та хоч би й ні, то що я могла зробити?

Прокинулися на першому поверсі, почулися тупотіння ніг, галас.

А в коридорі на стелі вигравало місячне проміння.

На сходах вже лисніла голова Хаджі-калфи. Старий, почувши гамір, запалив лампу й пришкандибав у сорочці до нас.

— Де сором? Ганьба! Чи то можна таке в готелі? — закричав він і хотів був устряти у бійку.

Але офіцер так ударив старого в живіт, що бідолаха опинився вгорі, й, мов якийсь великий м’яч, залетів у прочинені двері моєї кімнати, і бебехнувся крижами на підлогу, тільки ноги задер. Ще добре, що я встигла його трохи підхопити, а то лиса голова мого Хаджі-калфи репнула б, немов гарбуз.

Мене розбудили, я перелякалася з цього жахливого видовища, а тепер ще й це лихо з Хаджі-калфою. Мені стало недобре.

Старий ледь устав, примовляючи:

— О господи! О боже мій! Щоб вони тобі повідпадали!

Але тепер уже я впала… Що мені причинилося? Я зайшлася істеричним реготом, все задихалася, шматувала руками ковдру… Дивно, що ця криза щасливо минула, і я залишилася живою. Мені вже було не до того, що там діється в коридорі. Коли ж я опритомніла, то гамір за дверима вже ущух. Готель знову оповила тиша.

Про все я дізналася вже потім.

Настирливі любощі ханим із Манастиру так остогидли офіцерові, що він врешті вирішив будь-що відіслати її з дітьми назад. Уночі він повідомив, що квитки вже є й уранці треба виїжджати. Але хіба легко було їй розлучитися з чоловіком? Звичайно, вона почала докучливо благати його, і хто знає, які слова та сцени викликали потім цей страшний фінал.

Вже коли минуло якихось дві години і я гадала, що засну, у двері тихенько постукав Хаджі-калфа.

— Ходжаним, послухай-но… В готелі більше немає жінок… Бідна ханим лежить непритомна. Тільки не смійся. Вийди, з любові до ближнього, подивись, що з нею. Я ж не можу, ти ж знаєш, що чоловікам не гоже заходити. Я ще б, може, й увійшов, та, не дай боже, помре, то не обберешся лиха.

Я виглянула в прочинені двері й, побачивши його обличчя, зареготала знову. Хотіла було сказати: «Нічого, виживе», та не змогла.

Хаджі-калфа сердито глипнув на мене, а потім знічено похитав головою.

— Регочеш! Тільки й знаєш, що ги-ги! От уже пуста! Ну ти глянь на неї…

Чи не більше години довелося мені поратися біля нещасної сусідки. Тіло її було в синцях. Вона весь час, зціпивши зуби, пускала очі під лоба й непритомніла. Я почувалася невпевнено, бо уперше в житті доглядала-таку хвору. Хоча варто людині вже почати цю справу, як де все й візьметься.

А вона щоразу мліла не менше, як хвилин на п’ять. Тоді я починала терти їй руки й тіло. її дівчина носила глечиком воду, й ми кропили нещасній чоло. Скрізь ятрилися рани: на лобі, на щоках і на вустах. Кров, змішана з сурмою та рум’янком, стала майже чорною й тоненькими цівками текла по бороді на груди. Але, боже мій, скільки ж рум’янку було на цьому обличчі! Глек знову був порожній, а фарба все ще не змилася.

Коли я прокинулася, в кімнаті навпроти нікого вже не було. Офіцер рано вранці забрав їх фаетоном і повіз. Сусідка хотіла була попрощатися зі мною, та не наважилася’ будити, бо знала, що я не спала через неї цілу ніч. Вона поцілувала мене сонну в очі й попросила Хаджі-калфу, щоб кланявся мені.

Я сиділа на возі й сміялася. Мій погляд щоразу падав на Хаджі-калфу, а він розумів причину мого недоречного сміху й сердито хитав головою.

— Га, тобі все смішно! Тобі все ги-ги… — бурчав він. — А він мене вчора так пхнув, що, повіриш, усе в животі перевернулося. Щоб вона йому всохла, тая нога! Мірате, ось тобі моя батьківська порада: не лізь розбороняти

чоловіка з жінкою. Сказано ж, чоловік та жінка дмуть в одну сопілку…

Нарешті місто лишилося позаду, і ми зупинилися коло джерела. Треба було розлучатися. Хаджі-калфа повиливав з пляшок воду, що я взяла собі в дорогу, і набрав джерельної, а тоді почав давати настанови старому візникові. Неврік-ханим залилася сльозами й переклала в мій кошик кілька перепічок, які вона спекла для мене.

Навіть відлюдькувата — заридала. А мені ж здавалося, що я їй зовсім байдужа. Я зняла з себе перлові сережки й продягла в вуха дівчині. Хаджі-калфа зніяковів!

— Ні, ходжаним, кажуть же, що подарунок не повинен коштувати грошей. А це ж коштовні перли!

Я ледь усміхнулася. Як пояснити цим щирим людям, що ті перли, котрі котилися дівчині по щоках, були мені дорожчі за ці сережки!

Хаджі-калфа знову допоміг мені сісти на воза, тяжко зітхнув. Ударивши рукою в груди, він промовив;

— Ця розлука мені, їй-богу, тяжча, аніж учорашній стусан офіцера.

Я згадала вчорашню пригоду і засміялася знову. Віз поїхав. Хаджі-калфа стояв і сварився пальцем:

— Смієшся, пустунко! Смієшся!

Якби не ця дорога, що віддаляє нас, то ти, Хаджі-калфо, побачив би мої очі й не казав цього.

Віз посувався вузькою гірською дорогою. Вона то з’являлася по пересохлих руслах рік, то тягнулася сухими полями, покрай занедбаних винниць.

Коли-не-коли траплялися нам люди: селяни з возом, що, здавалося, аж пищав від утоми, чи боса молодиця з в’язкою хмизу за плечима.

На вузенькій стежинці, яка попнулася через виноградник, здибалося двоє жандармів, одягнутих, мов розбійники.

— Селямюн алейкюм! — повіталися вони з візником, пильно глянувши на мене.

Хаджі-калфа на прощання сказав мені: «На дорозі, слава аллаху, спокійно, але ти затуляйся чадрою, чого не буває. А в тебе не таке обличчя, щоб виставляти його, чуєш?»

Через те я, ледь бовваніла десь постать, одразу ж пригадувала настанови Хаджі-калфи й закутувалася.

Минали години, віз тужно рипів, а дорога все ще була порожня. Коли ми спускалися з гори краєм урвищ, то колеса з таким страшним скреготом котилися по камінню, що луна долинала до людського вуха, мов утіха. А коли ми їхали поміж скелями, мені здавалося, ніби за купою чорного, мов обкуреного димом, каміння є десь стежка, якою біжить жінка й тоскно голосить.

Вечоріло. За верхами поволі сідало сонце. В проваллях засів уже морок. А дорозі немає кінця-краю. Ні села, ні деревця.

Мене почав брати острах. А що, коли ми завидна не приїдемо в Зейнілер і доведеться ночувати тут у горах?

А візник вряди-годи ще й зупинявся, щоб коні перепочили.

Врешті, коли ми знову зупинилися посеред скель, я не витримала й запитала:

— Чи багато ще?

Візник поволі похитав головою й сказав:

— Приїхали…

Якби він був не старий статечний чоловік, то я подумала б, що він глузує.

— Як то приїхали? А де ж село?

Довкола чисте поле!..

Старий зняв з воза мої пожитки й додав:

— Оцією стежкою треба йти вниз. До села тут три кроки. Тільки возом не проїхати.

Ми пішли вниз. Стежка була крута, мов сходинки на мінареті. Невдовзі я побачила в пітьмі кілька кипарисів та купку дерев’яних халупок у негустих садках, оточених тинами.

На перший погляд здавалося, ніби в селі була пожежа й де-не-де ще й дим курить.

Слово «село» мені нагадувало завжди зелені садки, з яких виглядають веселі чепурні хатки, мов гарненькі голубники, коло старих палаців на Босфорі. А ці халупи вже почали хилитися, село скидалося на руїну. Біля старого млина ми зустріли діда в абі[40] та завої на голові. Старий тягнув на налигачі худу корівчину, в котрої ребра, здавалося, повипиналися зі шкури. Дід ніяк не міг загнати її у двір, та, побачивши нас, він і сам став, щоб роздивитися нас.

Це, виявляється, був сільський мухтар [41]. Візник знав його й швидко пояснив, хто я.

Під простеньким чорним чаршафом та густою чадрою важко було відгадати мій вік. А мухтар позирав на мене здивовано, либонь, мій одяг здався йому занадто пишним. Він віддав налигача босому хлопчакові й попросив нас іти за ним. Ми вийшли на вуличку. Тепер можна було краще роздивитися хати.

Вони нагадали мені халупки рибалок, що я бачила на Босфорі біля села Кавак. Загороджені сітками, вони похилилися від морського вітру, учорніли від дощів і потрухлявіли. Зейнілерські хати стояли на чотирьох стовпах, унизу був хлів, а вже над ним — оселя на кілька комірчин, куди вели хиткі сходи. Так, Зейнілер не скидалося на ті села, про які я читала, чула або бачила на малюнках.

Нарешті ми зупинилися перед високим парканом з червоними ворітьми. Село здалося мені спершу зовсім чорним, а тому я здивувалася до краю, побачивши ці червоні ворота.

Мухтар почав грюкати кулаком, від чого ворота так тряслися, наче мали ось-ось упасти.

— Хатіджіе-ханим, мабуть, стала до вечірнього намазу. Зачекаймо трохи, — сказав він урешті.

Візник не мав часу чекати й тому, поскладавши мої речі біля воріт, попрощався й пішов. Мухтар підіслав собі абу й умостився на землі, а я сіла на валізку. Почалася розмова.

Я дізналася, що Хатідже-ханим дуже богобоязлива жінка й належить до секти дервішів. Доглядає сільських хворих, читає «Мевлют»[42], напуває перед смертю святою водою, обмиває небіжчиць й закутує їх у саван.

Очевидно, мухтар вчився в медресе й тепер хоче при нагоді дати мені кілька настанов. Він не був проти нової школи, тільки погано, що тепер зовсім забули про коран. У Зейнілер було вже кілька вчительок, але жодна з них не знала добре корана та ільмігалю[43].

Мухтар, без сумніву, був задоволений Хатідже-ханим, і я зрозуміла, що коли доручу цій богобоязливій, цнотливій, розумній і праведній жінці навчати дітей корану та їльмігалю, а собі візьму решту предметів, то все село буде задоволене.

Я слухала ці настанови, поки не почулося поза парканом постукування дерев’яних виступців. Ми з мухтаром встали. Загриміла засувка, й грубий голос запитав:

— Хто там?

— Свої, Хатідже-ханим. З міста приїхала вчителька.

Хатідже-ханим була стара жінка, років сімдесяти,

трохи згорблена. Вона мала велику голову й мужнє обличчя. Пофарбовані хною коси ховалися під зеленим запинальцем. На плечі стара накинула єльдірме [44], схоже на ту одіж, що носять богослови.

Шкіра на її обличчі була мов вичинена, і на її темному тлі з-поміж кругів на диво молодо блищали очі й надзвичайно білі зуби.

Намагаючись роздивитися під чадрою моє обличчя, вона сказала:

— Просимо до нашої хати, ходжаним, заходьте, будь ласка!

Обіпершись рукою об ворітницю й не переступаючи порога, наче їй було заборонено виходити на вулицю, Хатідже-ханим взяла моє майно й повела мене з собою, зачинивши ворота на засувку.

Ми перейшли сад, і я побачила школу, відремонтовану самопожертвою завідувача «відділом освіти. Школа аж ніяк не відрізнялася од сільських хатинок, ото тільки що дошки, понабивані на стовпи, щоб вийшла якась шкільна кімната, ще не встигли почорніти.

Я хотіла була вже увійти в двері, як Хатідже-ханим ухопила мене за руку.

— А стривай-но, дочко.

Я навіть злякалася.

Вона ж прошепотіла якусь молитву й сказала:

— Тепер, дочко, промов «бесмеле» [45] й ступай спершу правою ногою.

На нижньому поверсі було темно — мов у кам’яниці. Стара, тримаючи мене за руку, повела кам’яними сінцями на сходи, такі старі, що сходинки аж вгиналися. На верхньому поверсі я побачила маленьку убогу комірчину, а далі вже й величезну кімнату зі щільно зачиненими віконницями. Це була та гарна квартира для викладача, якою так швидко похвалився завідувач відділом освіти.

Хатідже-ханим поставила мою валізку додолу, потім витягла із старої печі в кутку лампу й засвітила її.

— У цьому році тут ніхто не жив, і тому стільки пилюки, — сказала вона. — Та вже вранці я, слава аллаху, приберу.

Хатідже-ханим у цій школі вже давно вчителює, а тому у вілайєтському відділі освіти стару пожаліли й не вигнали на вулицю навіть після шкільної реформи. Вона тут отримувала двісті курушів і була учителька і прибиральниця. На кінець розповіді вона додала, що робитиме все, як я наказуватиму.

Я зрозуміла, що бідна жінка боїться мене. Як-не-як, я була її начальниця. Я пояснила їй, що не хочу нікому завдавати лиха, й почала оглядати кімнату.

Стара, витерта шпалера звисала зі стін, мов лахміття. Чорна дерев’яна стеля відлигла від дощів і увігнулася, у кутку біля напіврозваленої обідраної печі стояло якесь кособоке ліжко. Отже, тут я маю жити. Мені здалося, що я впала в погріб, де від браку повітря стискаються груди, а руки й ноги клякнуть від холоду.

— Хатідже-ханим, допоможіть мені, люба, відчинити вікно. Сама я, мабуть, не зможу.

Стара жінка й сама б не дозволила мені щось робити, Трохи пововтузившись, вона відчинила одразу віконницю. Я глянула на шибки, і в мене коси стали дибом. За вікном був цвинтар. Сонце вже майже сіло за горою і вчервонило верхів’я кипарисів. Між ними рядами стояло надмогильне каміння, та ще ледь поодаль, в болоті, блищала в очереті вода.

Я почула, як тяжко зітхнула стара жінка:

— Людина ще за життя повинна звикати, дочко.,* Усі там будемо.

Чи вона це сказала так, а чи, може, хотіла заспокоїти мене, помітивши, як налякало мене це місце. Я трохи підбадьорила себе. Треба бути хороброю. Прибравши веселого вигляду, я промовила якомога байдуже:

— Отже, тут цвинтар? А я й не знала…

— Так. Це давній цвинтар. Тепер уже ховають в іншому місці, а тут ніби історичне місце. Треба піти запалити біля могили Зейні-баба світильник, я зараз повернуся.

— А хто такий Зейні-баба?

— Праведник, хай сподобить його аллах навіки. Лежить він під отим кипарисом.

Хатідже-ханим почала молитву й подалася до порога. Досі я не знала, що в мені живе отакий страх. Стало чомусь боязко лишатися в цій непривітній кімнаті, повітря якої вже було просякнуте кипарисовим запахом,

Я метнулася за старою:

— Можна й мені з вами?

— Ходи, дочко, так навіть краще. Це добре, що ти, тільки приїхала, а вже йдеш до праведного Зейні-баба,

Через внутрішні ворота школи ми вийшли на цвинтар й почали ходити поміж надмогильним камінням.

Тітки водили мене іноді на рамазан або на проводи на наш родинний цвинтар в Ейюпі. Але тільки тепер, на цьому темному цвинтарі Зейнілер, я уперше в житті відчула, що смерть страшна.

Надмогильне каміння тут також було інакше. Воно стояло тут рівно, мов ряди вояків: високе, гладенько зчесане вгорі й геть чорне. Щось прочитати було неможливо. Тільки де-не-де мені вдавалося прочитати «аллах»!

В дитинстві я чула одну казку. Не знаю, де це було, тільки десь за високими горами давно-давно ішло військо, щоб викрасти юного султана. Удень вояки ховалися по печерах, а вночі йшли. Щоб ніхто їх не помітив, вони закутувалися в чорні киреї. Вже кілька місяців були вони в дорозі і вже тієї ночі, коли вони мали захопити місто, аллах пожалів юного султана й перетворив тих вояків, що хотіли напасти темної ночі, на чорне каміння.

Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.

«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.

— Хто вони, ці зейнілер [46], Хатідже-ханим?

— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.

Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.

Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.

Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:

— Ходи, дочко, за мною.

Я не наважувалася.

— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.

Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.

Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.

Стара шепотіла молитву й підливала в лампадку, котра стояла в головах домовини, олії.

— Коли комусь у селі надходить час смерті, Азраїл [47] провідує спочатку святого Зейні-баба, і тоді лампадка гасне. А тепер, дочко, попроси у Зейні-баба, щоб твоє бажання збулося.

У мене затремтіли коліна, так що я не могла стояти. Припавши гарячим чолом до холодної домовини, я шепотіла не губами, а швидше своїм ураженим серцем:

— Зейні-баба, мій рідний, я тільки мала дурна Чаликушу. Я не знаю, як з тобою розмовляти, як тебе благати. Даруй мені, що я не навчилася чомусь такому, що могло б тобі сподобатися. Ти сім років жив тут без сонця. Може, й ти утік сюди від нещирого люду, від жорстокості. Святий отче мій, я хочу попросити в тебе щось велике. За сім літ і в тебе були хвилини, коли ти сумував за сонцем, за вітром. Пошли й мені того ангела терплячості, котрий у ті гіркі хвилини допомагав тобі знести біль. І я хочу пережити своє випробування без сліз і стогону.

Я сама в кімнаті. Хатідже-ханим давно вже полишила мене тут, а сама зачинилася внизу в хатинці, що скидалася на погріб.

Там вона до півночі молилася, перебираючи чотки.

А я вже дві години пишу ці рядки при каганці. Чути, як надворі дзюрчить джерело, іноді чути шарудіння на горищі. Я слухаю звуки цієї ночі й відчуваю, як мені стає моторошно, наче хто обсипає все тіло аж від потилиці морозом. А звуків усе більшає, я відчуваю, що ця трухла хижа повна ними. Ось зарипіли сходи, в сінях чути таємниче шепотіння, наче там перемовляються люди.

Ет, Чаликушу, лягай та спи. Не бійся цих таємних голосів ночі. Вони всі не вчинять тобі стільки лиха, як вуста тітчиного сина, котрі сказали «жовта квітко» й так безжально ославили двоюрідну сестру.

— Зейнілер, 20 листопада

Сьогодні вранці я почала рахувати. Минув місяць, як я приїхала в Зейнілер. А здається, що живу тут не менше як десять років. До сьогодні мені не хотілося думати про щоденник. А як на правду, то боялася…

Перші дні мене охопила безнадія, мучив неспокій, і хтозна, що могла я тоді написати. А це вже почала звикати. Сестра Алексі любила повчати: «Дівчата, від хвороби на безнадію та всілякого лиха є тільки одні ліки: терплячість і покірлива витримка. Тузі потрібне співчуття, а хто не шукає його, а зустрічає її з усмішкою, до того вона милостивіша».

Чаликушу на ці слова завжди сміялася, але тепер вона побачила, які то правдиві слова.

У перші дні мого життя в Зейнілер в мене були такі хвилини, що, здавалося, збожеволію. «Нащо боротися?

Все даремно, ти більше не витримаєш», — говорила я собі.

Якраз тоді мене рятували слова сестри Алексі. Душа обливалася кров’ю, а я починала сміятися, співати, підсвистувати, щоб ошукати серце цими прибраними веселощами, а воно, стрепенувшись, оживало, мов у воді квітка, що вже зів’яла була.

Я шукала втіхи довкола того, від чого й справді можна було трохи жити. У моїх руках зелений листок, я гладжу ним по щоках, пещу губи. В саду зіщулилося худюще кошенятко, я тисну його до грудей, грію своїм диханням. Та коли вже зовсім немає снаги, я починаю кричати: «Феріде, не треба божеволіти! Будь мужньою! Ти знаєш, що в тебе немає нічого в житті, лише усміхнене обличчя, та ще звитяга!»

Ці веселощі пробуджували до життя абияк, і де вже їм дати крила. Все це так. Але ж хіба сонячний промінь, що пробився в підземелля, або бліда квітка, яка зійшла серед каміння розваленої стіни, не саме життя, не надія?

Сьогодні п’ятниця, і діти до школи не приходять. Ущух дощ, який лив кілька днів підряд. Останній свій банкет влаштовує осінь. Здається, навіть бескиди та болото в очеретняках весело усміхаються сонцю. Ба навіть кипариси та надмогильне каміння не такі суворі та страхітливі. Я поринаю в своє єство й відчуваю, що вже починаю звикати. Здається, вже навіть полюбила цей похмурий і сумний край, він мені якось наче вже свій.

Працювати я почала вже на другий день, після того як приїхала. Він мені незабутній, цей перший день.

Уранці вже добре роздивилася, що тут за клас, на ремонт якого потрібна була «самопожертва» завідувача відділом освіти. Колись тут був, мабуть, хлів, потім послали підлогу, зробили більші вікна, повставляли й засклили рами. Шпалера на стінах була — мов з бовдура, а на них догори ногами висіла карта, та ще плакати з людським кістяком, гадюкою та хліборобською садибою. Це, мабуть, і мало бути оте нове наочне приладдя.

Біля класної стіни, що від саду, ще й досі стояли ясла, як пам’ять про хлів. їх вирішили залишити, тільки зверху набили ляду, й вийшло щось на зразок скрині. Діти складали туди свою їжу та в’язанки хворосту, який приносили з гір, щоб натопити школу»

Хатідже-ханим сказала, що ця скриня має ще й інше призначення. Туди саджають таких пустунів, котрих не можна вже й палицею навчити. Так мухтарів найменший син Вехбі майже всі уроки там пролежував. Нашкодить, а потім сам лізе туди, лягає, мов небіжчик в домовині, на спину, ще й ляду сам зачиняє.

— А мухтар нічого не каже? — запитала я у Хатідже-ханим.

— Навпаки, задоволений. Сам сказав мені: «Славно придумала, Хатідже-ханим. У нас теж є скриня. Тепер як нашкодить, то я його, ледащо, туди й садовитиму».

— Чудовий метод виховання! А що, в школі є й хлопчаки?

— Та кілька. Більших хлопчаків ми посилаємо в чоловічу школу, в село Гаріблер.

— А далеко?

— Ген за тими скелями. Бачиш, біліють вдалині.

— А не жаль дітей? Як же вони ходять узимку, коли сніг?

— Звикли. Як нема болота, то менше ніж за годину доходять. А в дощ або як вітряно дуже та болото — дуже важко.

— Так, а чому ж ви не навчаєте їх тут?

— Хіба ж можна чоловіків і жінок разом?

— Та які ж вони чоловіки?

— А хто ж, дочко? Дванадцять та тринадцять років парубчакам.

Хатідже-ханим хотіла ще щось сказати, та передумала, мабуть, не наважилася. Але врешті прохопилася:

— Особливо тепер не можна.

— Чому?

— Занадто вже ти молода. Ось чому, дочко.

У Стамбулі кажуть: «Цнотлива жінка й від півня тікає», Либонь, і наша Хатідже-ханим так думає. Я вирішила не відповідати, а краще щось робити.

Значною частиною майна, придбаного великою самопожертвою для цієї школи, було щось п’ять старих пога-нющих парт. Але дивно, що вони стояли кучугурою в кутку і ніхто й не думав, здається, ними користуватися.

— Чому ви так зробили, Хатідже-ханим? — поцікавилася я.

— Та це не я, а вчителька, що була перед вами. Діти не звикли сидіти за партами. Де вже там наука, як людина сидить десь угорі, мов на мінареті. Правда, та

вчителька побоялася винести парти з класу, бо ще приїде інспектор абощо. Новачків ми садовимо і справді туди. А потім, коли вони починають вчитися, то пересаджуємо вниз, на солом’яні килимки. Котрі діти з багатших, то й подушечки носять.

Я попрохала Хатідже-ханим, щоб вона допомогла мені прибирати. Ми помили підлогу, винесли солом’яні килимки, а поставили уряд парти. Хлів дещо набрав вигляду класу.

Хатідже-ханим, здається, була незадоволена, та перечити мені все-таки не наважилась, а робила, як я загадувала. Мені ж хотілося якомога швидше прибрати.

Почали сходитися діти, а в мене ще й руки були в пилюці. Дівчатка були одягнені вкрай убого, майже всі без панчіх, а голови туго позапинані якимось драним старим лахміттям. Мої школярки підходили до порога, скидали дерев’яні виступці й ставили їх у рядочок, а самі ходили босоніж.

Побачивши мене, вони лякалися й знічено зупинялися біля дверей. Я просила їх, щоб підходили ближче, а вони затулялися руками й ховалися за двері. Доводилося брати деяких за руки й силоміць тягти в клас.

Та вже навіть біля мене вони затуляли очі й цілували мені руку. Мабуть, тут звичай такий був. Але мені ставало смішно, і я замалим не розреготалася. Дівчатка цілували й прицмокували, а на руці лишався мокрий слід.

Я хотіла цих ягняток якось прихилити до себе й говорила кожній дівчинці одне-двоє лагідних слів. Але на всі ці солодкі слова та запитання відповіді як не було, так і не було… Чи це сором’язливість, чи вперте мовчання? Врешті мені вдалося ублагати цих манірних дівчиняточок, тільки б вони сказали, як їх звати.

— Зехра…

— Айше…

— Зехра…

— Айше…

Боже милостивий! Скількох дівчат у цьому селі звати Зехра та Айше! Хоча сміятися тут не було чого, але мені подумалося: приїде інспектор і захоче познайомитися з дітьми, а я йому: «У класі дев’ять Айше і дванадцять Зехр!» А можна, щоб іще легше, посадити по цей бік усіх Айше, а по той — Зехр. А коли гратимемо у м’яча (я вирішила розважати їх у саду на перервах) то можна увесь клас поділити на два гурти: сюди стануть усі Айше, а туди — Зехра.

Я навіть тепер не втрималася, щоб не пустувати. Дівчатка надходили, а я їх питала:

— Дівчинко, ти Айше чи Зехра?

І мої питання майже щоразу були доречні. А одна мала кароока крихітка з повненькими щічками здивовано глянула на мене й сміливо запитала:

— А як ти знаєш моє ім’я?

Я посадила їх на місця і наказала запам’ятати, де хто сидить. Треба було бачити пози бідної малечі. Бідненькі ніяк не могли вмоститися, наче сиділи на гілці або скраєчку даху. Коли я відходила від них, вони, не зводячи з мене очей, потихеньку підгортали свої брудні ноженята під себе, мов черепашки ховалися в свою раковину. Ну нічого, помалу звикнуть.

Найбільше мене дивувало ось що. Я вже казала, що дівчатка були сором’язливі. Навіть цілуючи мою руку, затуляли очі. Але тільки-но розкривали книжки, починали що було сили кричати, хоч до того від них, мов від сільських наречених, слова не вдавалося вирвати.

А що в клас приходили все нові й нові школярки, то від такої бучі моя голова починала паморочитися.

— Чи вони все так і кричать? — запитала я Хатідже-ханим. — Хіба ж можна таке витримати?

— Аякже, дочко, — одказала та здивовано, — це ж школа. Хіба ж обтешеш дерево, не махнувши сокирою. Що дужче кричать, то краще урок знатимуть.

Тим часом поприходили вже всі школярі. Я щосили вдарила рукою по кафедрі, що була єдина гарна обнова в цьому класі. Я хотіла, щоб діти читали мовчки. Та на мене ніхто не зважав, навіть не звелася жодна голова. Навпаки, діти Загули ще дужче, мов рій бджіл, роздратований каменюкою:

— Еузюбілляхі, ебдже, геввез, гутті, джім устюн дже, джім есресі…

Я зрозуміла, що мені треба мати терпіння, щоб навернути дітей на правильний шлях. І я не мала сумніву, що так буде.

— Хатідже-ханим, — звернулася я до старої жінки, — ти навчай їх сьогодні, як знаєш. Я ж не починатиму, доки не наведу в класі ладу.

Хатідже-ханим глянула на мене сторожкої

— Ми, дочко, навчаємо, як бачимо. А що діяти. Я не знаю твоєї науки, у школі сама не вчилася.

Уже пізніше я зрозуміла, що вона хотіла сказати. Бідна, подумала, що я екзаменуватиму її, і боялася втратити свої двісті курушів…

Надворі була ясна година, та дівчатка усі поприходили в стареньких яшмагах [48]. Я запитала Хатідже-ханим, нащо їм ті яшмаги, а та здивовано одказала:

— Бог з тобою, дочко! Аякже, вони ж великі вже, на виданні. Хіба ж можна ходити їм без яшмага.

Боже мій! Як можна називати нареченими оцих блідих десяти-дванадцятирічних дівчаток? Я й справді попала в дивний закут.

Та разом з тим я й зраділа. Коли вже цих дітей тут називають дівками, то мене вважатимуть за стару дівку, а отже, ніхто не сміятиметься, що я сама ще дитя.

Найпізніше до школи поприходили хлопчики. Вони пораються по господарству, як старі: носять воду, доять корів, збирають у лісі хмиз.

Хатідже-ханим загадала їм почекати трохи надворі, а потім знічено й нерішуче запитала:

— Ти, мабуть, вдома лишила яшмаг?

— А нащо воно мені?

— Та як направду, то й треба. Воно, звичайно, не моє діло, але ж хіба не гріх тобі бути в класі отак?

Я посоромилася сказати, що не знала цього, й, ледь почервонівши, збрехала:

— Та коли їхала сюди, то забула хустку вдома.

— Гаразд, — одказала та, — я дам тобі ось чистого батисту.

Вона пішла в свою комірчину й дістала зі скрині, котра аж зарипіла, ємені[49] зеленого кольору.

Що ж робити, треба запинатися. Я пов’язала хусткою голову так само, як у Стамбулі запинаються на вулицях молоденькі циганки — під бороду.

Шибка у вікні з причиненою віконницею могла б придатися, як люстро. Непомітно підійшовши до вікна, я почала розглядати себе. Ще одержавши призначення в Зейнілер, я вже обдумала свій робочий костюм. Я вважала, що вчителька не має права одягатися так, як усі жінки, і тому надумала пошити ось що: коротке, до колін, плаття з чорного блискучого сатину, перехоплене в стані шкіряним пасочком та з двома кишенями — однією на хусточку, а другою — щоб класти записник. А відтінятиме цей чорний колір широкий комірець з білого льняного полотна. Довгої коси я взагалі не люблю, але ж вчительці не личить ходити з коротенькою зачіскою, і тому вже ось місяць я не підрізую волосся, хоч воно всього-на-всього мені тільки до плеча.

На свій перший урок я одяглася саме так, а щоб коси не лізли по чолу, я довго пригладжувала їх щіткою.

Але в цій зеленій хустинці, котра ледве чи й ховала мої короткі коси, які зразу ж настобурчилися, тільки-но я поклала щітку, з мене вийшло щось таке кумедне, що я мало не зареготалася. Довелося стиснути губи.

Пропоную вашій увазі хлопчиків, заради яких Хатідже-ханим примусила мене запнутися.

Перш за все маленького Вегбі, котрий, мов мишеня, весь час ховався в нашій скрині, він і справді скидався на мишеня, що так і кинеться на горішки: з чорними, мов намистинки, очима, маленьким хитруватим видочком та гостреньким підборіддям. У школі його й називали мишеням.

Другий — арабчик Джафер-ага. Кругле, мов дзига, з блискучими білими зубами, пречервоними губами чорненьке галченя. Коли його в школі називали просто Джафер, то він не відповідав, а вже на вулиці вдавався до каменюки.

Худий, мов кістяк, десятирічний Ашур з виснаженим, замурзаним, ще й рябим од віспи обличчям.

І нарешті найгідніша уваги постать: Гафиз Нурі. Йому тільки десять років, а лице він має — мов дід літ сімдесяти. Під бородою у нього червоніла золотушна вавка, яка тільки-но загоїлася, від чого гола шия схожа була на обдертий сучок. Повіки й так були без вій, а їх ще прихопив і вогнець. Зате голова, що скидалася на яйце, була завірчена білим завоєм. Створіння- справді, понад-дивне, хоч бери та за гроші показуй.

Того ранку Хатідже-ханим поклала біля себе кілька замашних лозин, які щойно нарізала на цвинтарі, й почала по черзі викликати учнів.

Коли один відповідав, решта ані на хвилю не припиняли крику.

Я пам’ятаю сестру Алексі в ті хвилини, коли їй бракувало вже снаги зносити гамір. Вона заломлювала на грудях свої жовті, мов тоненькі свічки, пальці, зводила догори, мов свята Марія, ясні блакитні очі й казала: «Як я караюся з вами!» Призвідницею всього того гамору та бешкету була, звичайно, Чаликушу. А це їй самій довелося мучитися від того.

Два тижні вела я боротьбу, щоб вивести цей божевільний галас, навчити дітей працювати мовчки та вислуховувати питання, яке давалося не комусь одному, а всьому класу.

І, здається, я боролася недаремно. Лише кілька перших днів не могла я дати учням ради. Атож, після лозини Хатідже-ханим, що аж свистала в класі, вигинаючись, мов гадюка, мій голос здавався їм слабеньким попискуванням. І коли вже неможливо було щось зробити, я поверталася до дверей і кричала:

— А йди-но сюди, Хатідже-ханим!

Стара влітала в клас, мов казкова відьма в ступі, й хутко давала лад.

Та врешті я перемогла — гамір ущух. Діти помалу звикали розуміти мене. Навіть Хатідже-ханим, котра вважала, що як діти голосно кричать, то краще вчаться, була теж задоволена.

Тепер вона тільки й примовляла:

— Хай тобі, дочко, аллах віддячить! Спочинула моя голова…

Але це було ще не все, чого я домагалася. Я хотіла зробити їх веселішими, життєрадіснішими. Вряди-годи мені здавалося, що цього ніколи не буде.

На дітях у цьому селі, як і на хатах, вулицях та могилах лежала чорна туга. Ці бліді дитячі губи, здавалося, не знають, що таке сміх, а завжди сумні очі думають тільки про смерть. Може, я й сама вже стала тут такою? Раніше я уявляла смерть інакше. Живе людина. Працює, розважається — п’ятдесят-шістдесят років, поки має снагу. Потім очі відчувають потребу заплющитися в солодкому сні. Людина лягає в білу постіль, ось сон полонив усе тіло, і людина усміхається, упившися солодким хмелем, і засинає… Білий мармур аж сяє на сонці, на ньому квіти. В мармурі малесенькі ямочки, і пташки прилітають, щоб напитися.

Така мила й навіть весела картина уявлялася мені при згадці про смерть. Тільки тепер я майже відчуваю

її гіркий смак, бо мої легені вдихають його разом з запахом землі, столітника й кипарисів.

Що діти такі сумні та невеселі, винна й Хатідже-ханим. Ця бідна жінка гадає, що головне завдання вчителя — погасити в дитячому серці будь-яке бажання. Вона тільки й шукала нагоди, щоб звести дітей віч-на-віч зі смертю. Вона вирішила, що якраз для того прислали в школу оті анатомічні плакати.

Вона вчила дітей хором читати урочисто-песимістичні релігійні вірші:

Посейбічний світ — він не вічний для нас,

Хай спливає життя, хай іде смерті час!

Плакат з малюнком кістяка людини Хатідже-ханим повісила на стіну й почала розповідати дітям про те, яка жахлива смерть та які муки чекають нас на тому світі:

— Завтра, коли ми помремо, наше м’ясо зогниє й залишаться отакі кістки…

Інші плакати на її розсуд призначалися також для того, щоб їх тлумачити так, як вона пояснювала малюнок хліборобської садиби:

— Аллах створив вівцю й думав: «Хай мої раби їдять м’ясо й моляться…» А ми? Набиваємо собі пельку м’ясивом, а сплачуємо борг аллахові? Аякже!.. Та вже коли ми завтра опинимося під землею й біля нас постануть з вогняними булавами Мюнкір та Некір [50] що ми тоді скажемо їм?

І Хатідже-ханим знову починала розповідати, яка та смерть.

А от гадюку, намальовану на третьому плакаті, Хатідже-ханим визнала за царицю гадюк — Шахмеран. Вона використала плакат як лікувальний засіб — виписувала імена селян у гадюки на животі.

А я до чого тільки не вдавалася, щоб розважити дітей, бодай насмішити, та все марно. Я виділила час на перерви, після кожної години виводила дітей у сад, щоб призвичаїти їх до забавок та веселощів, тільки це їх не тішило. Тоді я залишала їх самих і ставала десь у куточку.

Ці ж малі дівчатка з погаслим поглядом і змореними, мов у замучених та заклопотаних дорослих, обличчями вдавалися до своєї втіхи. Вони збивалися десь в куточку саду в гурточок і починали співати релігійні гімни, де тільки й чути було слова «смерть», «домовина», «могила», «тенешір» [51], «зебані»[52].

Я слухала цей хор тремтячих голосів, і мене обсипало морозом.

Мов розбійники, знімуть твою одежину,

І тебе покладуть у тісну домовину,

І не зможеш уникнути смерті безжальної…

Вони тужили, а в мене перед очима поставали картини жалобного погребання.

Діти й справді любили погратися в похорон. Влаштовували вони це переважно під час довгої перерви на обід.

Гра скидалася на театральну виставу. Головні актори були Гафиз Нурі та арабчик Джафер-ага.

Джафер-ага захворів. Сходяться дівчатка, читають гуртом коран, напувають свяченою водою. Аж ось хворий пускає під лоба очі, доручає всевишньому свою душу, а дівчатка голосять і підв’язують хусткою небіжчику бороду. Потім кладуть його на тенешір і обмивають.

Дошку, виламану з паркана, вони обпинали зеленими хустками й виходила домовина, що на диво схожа була на справжнісіньку труну.

Мене аж морозило, коли Гафиз Нурі проймаючим голосом зловісника сповіщав про похорон, закликав до молитви і сам ставав до жалобного намазу.

Біля могили ж він починав чинити розлучення небіжчика із вдовою й вигукував:

— Агей, Зехра, Джаферова вдово!

Це мені навіть снилося ночами.

В цьому селі людина завжди відчуває запах смерті, та вночі особливо, адже кожна година тоді спливає довго-довго…

І так тяжко гнати страхітливі привиддя…

Якоїсь ночі в горах почали вити шакали. Я налякалася й побігла вниз, до Хатідже-ханим, Та ледь я переступила поріг її комірчини, просякнутої запахом цвілі, як мене пройняв жах куди більший, ніж од завивання шакалів. Закутана з ніг до голови білим напиналом, стара сиділа на килимку, й, перебираючи чотки, хиталася, і глухим голосом шепотіла, мов у нестямі, молитву.

У мене в Зейнілер три любові. Перша — джерельце, яке тече під моїм вікном. Його вода не стає й на мить, вона — розвага моєї самоти, моя вірна посестра.

Друга любов — маленький Вегбі, отой пустун, котрий, як ще в класі була султаншею Хатідже-ханим, весь час карався у скрині. Я дуже полюбила цього пустуна, що так відрізнявся од своїх однолітків. Він так смішно вимовляв м’яке «к», геть як «ч».

Якось у саду він пильно-пильно подивився мені в очі,

— Ти чого дивишся, Вегбі, га?

Він, анітрохи не знітившись, одказав:

— Ти дуже вродлива. Ходи-но, візьму тебе старшому братові, будеш нашою невісткою. Брат купуватиме тобі пабучі [53], ентарі [54], гребінці…

Славний хлопець, цей Вегбі, дуже мені до вподоби, тільки ж ніяк не хоче шануватися. Навіть коли я розгнівана, смикаю його за вухо, він і на це не зважає. Може, тому я його й люблю.

Та коли вже він заговорив до мене запанібрата, я насупилася:

— Хлопче, хіба можна говорити таке вчительці? Скажеш іще комусь, то язика тобі одірвуть.

Малий відповів весело, наче йому стало смішно, що я така наївна:

— А дзуськи! Хіба я іншим таке скажу.

Боже, яке ж тільки розумне це сільське хлоп’я.

— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.

— А що, у вас немає ще невістки?

— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.

— А хто ж твій брат?

— Жандарм.

— А що роблять жандарми?

Вегбі подумав, почухав голову й одказав:

— Гавурів[55] ріжуть.

Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:

— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…

А третя моя любов — одна сирітка.

Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.

Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?

— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.

Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.

Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.

Я взяла її маленькі руки й сказала:

— Глянь-но мені в очі.

Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.

Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.

Я погладила дівчинку по щоці й запитала:

— Ти Зехра чи Айше?

— Мене звати Мунісе, ходжаним, — відповіла дівчинка дуже мило з чистою стамбульською вимовою.

— Ти вчишся в цій школі?

— Так, ходжаним.

— А чому ж не ходила стільки днів?

— Аба[56] не пускала. Багато діла було. А тепер ходитиму.

— А мама в тебе є?

— У мене є аба,

— А мама де?

Дівчинка мовчала, опустивши очі. Мені здалося, що я вразила чимось таємну рану в дитячому серці. Щоб не завдавати їй жалю ще дужче, я запитала інше:

— Мунісе, а це не ти вчора співала увечері?

Учора ввечері я почула, як у сусідньому саду співає чийсь дитячий голос. Він так одрізнявся від усіх тутешніх голосів, був такий м’який, що я виглянула з вікна, заплющила очі, і кілька хвилин мені все здавалося, ніби я десь не тут, а в якійсь невідомій країні.

Так, пісню могла співати тільки ця дівчинка.

Мунісе й справді знічено кивнула голівкою:

— Так, це я співала, ходжаним.

Я відпустила її й почала урок. На серці в мене чомусь стало на диво радісно і ясно. Воно наче відчуло теплий подих весни. Очі цієї дівчинки зігріли мене, як сонячне проміння гріє пташенят, що мерзнуть у снігу. Недужа Чаликушу вже тремтіла в холодному гнізді, сховавши голову під крило, а це ожила й почала веселішати, щоб стати такою, як була раніше. Мої руки стали впевненіші й навіть грайливі, голос задзвенів тепліше й веселіше.

Я весь час мимохіть позирала на Мунісе. Вона теж не зводила з мене очей. Я милувалася її білими, мов перли, зубами, милою усмішкою, синіми очима, які мені так хотілося поцілувати. Уперше в житті я відчула в своєму серці тепло материнської любові.

Була б оце в мене отака крихітка! Адже мені доведеться звікувати самій… Як жаль, що це неможливо…

Хатідже-ханим небагато розповіла мені про Мунісе. Жінка, котру Мунісе називала «аба», була її мачуха. Батько дівчини раніше служив у лісництві, а що його друга дружина була родом із Зейнілер, то він, після того, як йому дали пенсію, переїхав сюди. Ця друга жінка мала тут хату та садибу, а він до того ж десять куру-шів пенсії.

— Коли так, — сказала я Хатідже-ханим, — то вони не убогі. Чому ж дівчинки не доглянуть?

Стара насупилася:

— Дякувати, що хоч так доглядають, Інша мачуха давно б на вулицю вигнала…

— Чому?

— Мати цієї дівчинки — погана жінка. Я вже не пам’ятаю, коли це було, чи й не п’ять років тому… Вона втекла з одним жандармом-офіцером. Покинула малу дитину. А потім офіцер той кудись поїхав, а її покинув. І вона пішла недоброю стежкою, молоді хлопці водили її в гори й там як хотіли розважалися.

— Це все так, Хатідже-ханим, але ж хіба винна дитина?

Стара з якоюсь фанатичною жорстокістю похитала головою:

— А що ж їм робити? Може, одягати дитину такої жінки в шовкові шати?

Мунісе не могла ходити до школи щодня, Коли ж я питала, чому вона не відвідує школи так, як треба, дівчинка відповідала:

— Аба загадала прати… Аба загадала помити підлогу… Аба послала в гори по дрова…

Недобре ставилися до Мунісе й діти. У класі трималися осторонь, а при нагоді нищечком діймали так, що вона починала плакати. В цьому була винна і я — діти бачили мою любов до цієї малої дівчинки. Вони помічали, як лагідно ставлюся я до неї, а в саду кличу до себе й розмовляю. їх це дуже гнівило.

Одного дня я почула, як у саду плаче Мунісе.

— Що я вам зробила? — благала вона когось. — Не треба!..

Я виглянула нишком у вікно. Дівчатка набирали в рота води, а тоді ганялися за Мунісе і обливали її. Бідне дівчатко кидалося то в один куток, то в інший, намагаючись водночас затулити то голу шию, то рученята. А мої школярки, оті безмовні полохливі дівчатка з непорушним поглядом, тепер схожі були на собачий ярчак, що женеться за пораненим ланеням. Вони так швидко й твердо плигали довкола своїми чорними ногами, що видалися мені воронням, котре кружляє над поживою, щоб ось-ось кинутися на неї з диким кряканням. Школярки то заганяли Мунісе в закут, то валяли її на землю й виливали малій на голе тіло, ледь прикрите драним ентарі, повні роти води. Я немов очамріла щодуху кинулася в сад. Я так бігла сходами, що одна дошка провалилася і моя нога застряла в дірці. Коли ж я вибігла в сад, то на місці ловів побачила ось що. На захист Мунісе вже прибіг інший захисник, такий самий маленький, як і вона, але впертий і бідовий. Це був Вегбі.

Ніколи не забуду цього дев’ятирічного пустотливого лицаря. Він скочив у баюру, куди стікала з джерела вода, і, мов качки крильми, почав розбризкувати довкола брудну воду, обливаючи дівчачий гурт. Та ще дужче замурзався він сам, руки й обличчя були чорні. Його тоненький голосочок лунав серед дівчачого гелготання, мов пісня сопілки.

— Не чіпайте дівчину, гавури! А то переріжу геть усіх!

Від такого навального наступу дівчата змушені були тікати. Я взяла майже непритомну Мунісе на руки й понесла в кімнату. Годі переказати, що я відчула, притиснувши до грудей цю малу істоту. В серце вдарила гаряча хвиля, наче десь у його глибині завирувало зненацька джерело. Все тіло залила солодка млосність, мені перехопило подих, на очах забриніли сльози, в тихому теплому дурмані закрутився світ.

Я відчула, що нібито вже п’яніла колись отак. Та коли? Іде?

Тепер, коли я пишу оці слова, мені знову завмирає серце. Зазираю очима в далеке минуле й думаю: «Так, де й коли?» Мабуть, це згадка про якийсь давній сон, бо в цьому далекому й напівзабутому, мов сон, маренні є щось таке, чого несила осягти розумом. Мені здається, ніби я лечу в небесній порожнечі. А довкола мене нуртує потік листя. Воно щосили б’є мені в лице, шарудить у косах. Тільки де ж? Ні, ні, брехня, я відчуваю це уперше в житті.

Того дня я забула про дітей, а заходилася біля Мунісе. Обмила її біле красиве тільце, яке нагадувало прибиту градом лілію, розчесала її русяві, майже золоті коси.

А вона, бідна, ще довго по тому плакала. Ой ці сльози! Мені здавалося, що ті краплини котяться не по щоках дитини, а протікають моїм серцем.

Поступово вона зовсім прониклася до мене довір’ям. Я ж похапцем перешила на неї своє старе ентарі, а вона, поки я поралася біля одежини, мов котеня, терлася біля мого подолу й пильно дивилася своїми вологими очима мені в обличчя.

Як і в усіх дітей, що рано зазнали в житті горя, в Мунісе також було багато від дорослої людини. їй давно вже було відомо дещо таке, чого я скуштувала тільки тепер. Так, у хаті ще троє менших дітей, і все це на її руках. Тільки мачусі все одно не вгодиш. Кілька разів на день товче малу сироту.

Тиждень тому в їхній город забрела сусідська корова. Поки Мунісе її виганяла, з колиски випав найменший братусь. Мачуха била її, скільки вже подужала, а потім зачинила в хлів і три дні не давала їсти, самі тільки недоїдки.

І Мунісе показала мені кілька рубців, що синіли на її білому, мов вирізьбленому з слонової кістки, тілі. Це сліди батога.

— Мунісе, — не втрималася я, — але ж батько тебе хіба не жаліє?

Вона пильно глянула мені в обличчя, наче подивувала, яка я наївна, й посміхнулася:

— І він жаліє мене, і я його… Але ж ми тут нічого не маємо…

Вона промовила ці слова, тяжко зітхнула, а потім так розвела в боки свої крихітні рученята, мовляв, немає ради, що у мене защеміло серце.

Зате вже я трохи одійшла, прибираючи Мунісе. Здавалося, що я граюся в ляльки. Врешті піднесла перед неї своє люстерко. Вона вся зашарілася з радощів. А потім з острахом глянула на синє вовняне ентарі, довгі чорні панчішки й рожеву стрічку в косах, як на щось чуже.

Я потім дізналася, що це вбрання стало в селі темою кількаденних пліток. Декому моя доброта сподобалася, та більшість були незадоволені. Вони говорили, що не треба занадто жаліти гадюченя, мати котрого повіялась в гори. До того ж вони вважали, що так прибиратися гріх, бо це може навернути дівчинку на материну стежку.

Та врешті Мунісе й так не могла бавитися своїм коротеньким ентарі, рожевою стрічкою та панчішками — мачуха взяла усе це, хтозна-що надумавши, й сховала його в скриню.

А Мунісе через два дні знову прийшла в старому драному ентарі.

До школи вона ходить дуже рідко. Я не бачила її вже ось три дні. Завтра розпитаю у Вегбі, що там сталося.

Я що не день, то все дужче звикаю до школи. Порожня класна кімната стала чиста й привітна, Я її навіть дещо прикрасила.

Та й діти спершу здалися були мені дикими й чужими, а тепер я їх полюбила. Може, це я звикла до них, а може, й вони врешті ставали на той шлях, яким мені хотілося їх повести, хтозна. Мабуть, і одне й друге.

Я багато працюю. Не так для них, як для себе. Неробство й самота нагонять тугу, а щоб вона мене не оплутала, треба працювати. Успіхів ще зовсім мало, та головне — не журитися. Радію вже з того, що відчуваю, як іноді мені вдається розбудити в душі дітей спрагу жити, як у їхніх непорушних очах починає мріти думка.

Деякі селяни потикалися до мене й у гості. Тільки вони й говорити не вміють до ладу, де вже там сміятися. Може, вони соромляться мене. З самого початку я намагаюся одягатися якомога простіше, та вони, проте, вважають мене за пишно вбрану. Я розумію, що їм не до вподоби це. Мухтарова дружина кілька разів навіть зауважувала мені,

А я ж хотіла якомога більше сподобатися селянам. Завжди прислуговуюся їм і пишу листи, шию декому ентарі. Щоправда, останнім часом їхня думка про мене вже трохи змінилася.

Три дні тому приходить до мене мухтариха й переказує вітання од свого чоловіка. «Коли я, — каже, — побачив учительку вперше, то вона мені не сподобалася. А вона ж непогана дівчина. Керує школою добре. Одне слово, ханим як ханцм». Коли щось треба буде, то можна до нього звертатися одразу.

Я, звичайно, подякувала за ласку.

У селі є ще одна поважна особа, котра мене дуже вподобала й тепер ходить до мене в гості, та ще й часто-густо. Це сільська повитуха Назіфе Молла. Через те що вона не звалася ані Зехра, ані Айше, я зрозуміла: баба не тутешня. Та ще ж і те, що стара дуже любила побалакати.

Я не наважуся її про щось запитати, щоб не подумали, що я ласа на плітки. Але баба сама приносить мені всі найсмішніші новини. До речі, їй не бракує і глузду, й навіть витонченості. Наприклад, якось вона розговорилася про матір Мунісе. У хаті ми були самі, але баба,

наче боялася, щоб хто не підслухав, зашепотіла мені на вухо. Співчутливо й поблажливо говорила вона про ту жінку. А потім похитала головою й додала:

— Винний чоловік її… Йому б попом бути… Це він мав би спокутувати гріхи. Тільки, дочко, на бога, нікому не кажи ж, що я тобі розповіла, Бо тут камінням заб’ють людину.

Ебе-ханим [57] має сина. Він у неї гафіз[58]. Зараз він поїхав у містечко Б. збирати джер [59]. Мабуть, має зиск, бо ще й досі не повернувся. Цього року, як аллах сподобить, баба свого гафіза оженить. Вона тільки й шукала нагоди, щоб похвалити сина, підморгуючи мені при цьому багатозначно, мовляв, є надія, є… Отже, коли я дотримаюсь деяких умовностей та обмежень, мені судитиметься щастя стати дружиною гафіза-ефенді.

Словом, ця баба мене добре-таки тішить.

Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».

Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!

— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…

Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.

Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.

Я страшенно здивувалася, коли почула про це.

— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.

Назіфе Молла засміялася:

— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…

— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?

— Зехра.

У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.

Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.

— Зейнілер, 1 грудня

Учора в мухтаровій хаті було весілля. Щоб чабан Мегмет не журився, на майдані грали музики: бубон і зурна, та ще боролися пехлівани [60] Жінки ж влаштували собі кинагеджесі[61] й слухали «Мевлют».

Весільна сукня, яку я подарувала молодій, старим видалася занадто вже «французькою». Звідусіль я тільки й чула слова: «…а завтра на тому світі», «Мюнкір і Некір…», «…гарячою булавою». Зате молодші жінки тільки губи облизували. Декотрі, мабуть, заздрили молодій.

Я теж трошки розважилася. Мухтариха подала чудову вечерю. З розмов, які точилися за вечерею, можна було зрозуміти, що все це приготовано не так на Зехрине весілля, як на те, щоб похизуватися перед ханим!

Перш ніж Мегмет взяв собі дружину, мала бути смішна церемонія цілування рук. Поцілунок сором’язливого сільського парубка належав і моїй руці. Та не тому, що я* вчителька, — гадаю, швидше, через те, що я вважалася тут ледве не матір’ю.

Я ніколи не забуду кумедії, яка сталася тоді, хоч майже ніхто цього не помітив. На довгій подушці сиділо вже п’ять чи шість старих жінок, серед них і мухтариха та Назіфе Молла. Хоч Мегмет мав цілувати й мою руку, та я сіла все-таки біля печі на скрині, через те що не звикла сидіти, підкорчивши ноги.

А тому Мегмет, котрий до того ж зовсім не підводив очей, спершу не помітив мене. Тоді ебе-ханим показала парубкові рукою на мене й промовила:

— Мегмете, синку, поцілуй і вчительці руку…

Знічений чабан підійшов до мене, і я статечно подала

йому руку. Та він ледь доторкнувся моїх пальців, як одразу ж випустив їх, наче не вірив, що ця рука — людська.

Стримуючи сміх, я сказала:

— Цілуй, сину мій…

Бідний чабан знову вхопив мою руку й, забувши сором, звів голову. Ми зустрілися поглядами. Та, як на те, в печі тої ж миті зайнялося полум’я й освітило моє обличчя. Чабан побачив, що я сміюся. Я й досі не пригадую, щоб десь я бачила розгубленіше лице, як чабанове.

Після цілування рук молодого повели в кімнату до нареченої. В новій сукні та зачісці, зробленій моїми руками, Зехра могла видатися навіть гарненькою. Але через те, що за тутешнім звичаєм на неї не накинули серпанок, а запхали її в якусь торбу із зеленого єдвабу, я не змогла побачити, яке враження справила на чабана суджена.

— Зейнілер, 13 грудня

Прокинувшись уранці, я відчула, що мені наче чогось забракло. Думала довго та й додумаласяї не чути джерельця, котре ночами співало мені під вікном журливу колискову.

Я схопилася з ліжка й хотіла відчинити віконниці, та дарма. Я ще раз штовхнула, з усієї сили, — в шпарку посипався сніг.

Отже, вночі йшов сніг. Села не можна було впізнати.

Від Хатідже-ханим я чула, що сніг тут як випаде, то не тане до самісінького квітня. От гарно! Адже весна в цьому сумному, темному краї, де й листя здається чорним, починається ще за снігу. Я його дуже люблю, він нагадує мені весняні мигдалеві гаї, навіть ще краще. Жодне свято не тішило мене так, як ця чиста, біла і м’яка снігова постіль у нашому саду, де я так любила малою покачатися. А ще цей сніг такий чудовий засіб помститися тим, кого не любиші Я, пам’ятаю, ворогувала з однією дівчинкою, а та над усе боялася снігу. Я пхала їй зненацька за комір джемпера, що облягав ніжну шийку, повні жмені снігу, від чого в неї одразу починали тремтіти губи. Вона мерзла й блідла, а це давало мені невимовну втіху.

— Зейнілер, 17 грудня

Снігу все більшає, він уже засипав усі дороги. Багато дітей навіть до школи не ходять.

Сьогодні найсумніший день у моєму житті. Вранці дівчатка прийшли до школи й принесли мені страшну звістку. Учора ввечері Мунісе зробила щось не так, і мачуха накинулася на неї з поліном. Дівчинка перелякалася й вискочила у вікно. Всі думали, що вона не всидить довго в саду вночі, та ще й у таку хурделицю, а прийде проситися, Та настала ніч, а дівчинки не було.

Повідомили сусідів, і парубки запалили скіпки й пішли шукати вулицями, тільки ж Мунісе ніде не знайшли.

Тепер сирітку почали жаліти вже й ті школярки, котрі її раніше не любили.

Удень знову обшукали геть усе село. Мухтар знав, як я любила цю дитину, і час від часу посилав до мене Вегбі повідомити, що поки що не знайшли.

Вегбі сьогодні був насправді серйозний, мов дорослий. Сумно розводив руками, показуючи мені сині від холоду долоньки, й говорив насуплено:

— Пропала бідна дівчина. Мабуть, вовки з’їли.

На вечір сумніви Вегбі передалися вже й дорослим.

— У таку негоду, — казали селяни, — вона не дійшла б у сусіднє село. Певно, десь замерзла або звірина розірвала…

Разом з ніччю, що чорним туманом упала на снігову хугу, від якої й так світу не було видно, опустилася й на мене страшна безнадія. Я уперше пристала до тих, хто говорив, що життя — це лише зло й неволя, я вперше захотіла повстати проти життя.

Мені перехопило подих, я не могла мовити й слова. Голова пашіла, мов у вогні. Я рано лягла в ліжко й погасила лампу. Цієї ночі світло різало мені очі.

А завірюха аж гула. Віконниці ледве витримували її рвійні наскоки.

Хто знає, де лежить оця бідна дівчинка, де знайшла вона собі могилу? В якому закутку ворушаться її русяві коси, мов єдиний місячний промінь, що якось потрапив туди.

Скільки часу минуло — хтозна. Адже людина в такому стані вже не здатна стежити за часом. Раптом мені здалося, що хтось стукає в двері, які виходять на цвинтар. Хіба вітер?.. Але ж не схоже. Я піднялася трохи й почала дослухатися — чувся глухий стогін людини. Я схопилася з ліжка, накинула на плечі хустку й кинулася вниз до Хатідже-ханим. Але та й сама вже почула стогін і вийшла в сіни, запаливши свічку,

Та відчинити двері ми не наважувалися. До того ж за дверима було вже тихо.

— Хто там? — гукнула грубим чоловічим голосом Хатідже-ханим.

Відповіді не було.

Хатідже-ханим крикнула ще раз. І тепер ми почули, як вітер, завиваючи, доніс тихе квиління.

— Хто, хто? — перепитала Хатідже-ханим.

Та я вже пізнала.

— Мунісе! — закричала я й кинулася до засувки.

Відчинилися двері, й нас штовхнув холодний сніговій.

Свічка погасла. А з темряви прямо мені на руки впало маленьке, холодне як лід тільце.

Хатідже-ханим поралася коло свічки, а я притискала до себе Мунісе і плакала.

Дівчинка мов знепритомніла. Це були її останні сили. Личко її посиніло, коси розпатлалися, одежина була вся в снігу…

Я хутко роздягла її, поклала в ліжко й почала натирати холодне тіло шматком фланелі, котрий Хатідже-ханим гріла на мангалі.

Перші слова Мунісе, коли вона розплющила очі, були: «Шматочок хліба…»

Слава богу, у нас лишилося трохи молока. Хатідже-ханим поставила його на вогонь, і ми почали ложками напувати малу.

Минали хвилини… Обличчя дитини вже ледь зашарілося, зажевріли й очі. Вона лежала в мене на руках і, тяжко зітхаючи, гірко-гірко плакала.

Ах, ця віддяка в дитячих очах. Немає кращого почуття, як свідомість того, що ти зробила людям краплину добра.

Моя темна хатина тряслася од вітру, мов розбитий корабель, але зараз, освітлена червоним полум’ям печі, вона здалася мені затишним і щасливим гніздечком, і мені стало соромно, що я розчарувалася була в житті.

Нарешті Мунісе почала розмовляти. Обхопивши мене за шию, вона обсипала мої руки своєю русою косою й помалу відповідала на мої питання, пильно вдивляючись мені в обличчя.

Учора ввечері вона налякалася мачухи і втекла за село. Там є клуня, де вона й сховалася в соломі. Було тепло, мов у ліжку, але вдень дуже захотілося їсти, Мунісе знала, що виходити з клуні не можна, бо впіймають і одведуть додому. Треба чекати, поки споночіє. Найбільше надій вона покладала на мене. Цілий день тішила себе одним: «Вчителька обов’язково дасть хліба».

Раптом я помітила, як на живі оченята Мунісе впала тінь зажури, вогник тихої втіхи погас. Я не питала чому.

Адже той самий страх прокинувся і в мені. Завтра вранці дитину треба буде одвести додому. Правда, у мене в душі ще жевріла одна надія. Це те безнадійне сподівання, яке здається нам занадто гарним, щоб воно колись могло здійснитися.

Тихо, щоб не давати цих марних сподівань і Мунісе, я сказала Хатідже-ханим:

— Отже, дитина їм заважає в хаті… Може, віддадуть її мені? Може, погодяться, га?.. У мене нікого немає… була б мені за дочку… Як рідну дитину, доглянула б… А раптом віддадуть…

Я нахилилася й протягла тремтячу руку до Хатідже-ханим, наче моє божевільне бажання могла зарадити своїм словом вже вона.

Стара ж уп’ялася поглядом у вогонь і думала. Потім повагом кивнула головою.

— Добре, дочко. Завтра побалакаємо з мухтаром. Як він погодиться, то батьків ми вже умовимо. Все буде добре.

Ще ніколи в житті не чула я таких гарних утішливих слів. Мовчки притисла я Мунісе до грудей. А вона цілувала мені руки й жебоніла крізь сльози:

— Ненько, ненечко моя…

Я пишу ці рядки, а в ліжку спить Мунісе. На її золотих косах виблискує весела червона заграва вогню.

Яка я буду щаслива, коли мені віддадуть це дитя, боже мій! Тоді я не боятимуся ані ночі, ані бурі, ані злиднів. Я виховаю її, вона буде в мене щаслива. Колись я плекала божевільну надію, що в мене будуть свої діти, та ба! Одного вечора вони, обнявшись, померли в моєму серці, геть усі.

Тепер я знову помирилася з життям. І люблю його знову. Кямране, ти повбивав того вечора бідних крихіток, вони поховані в моєму серці. Але тепер у мене вже нема такої ненависті. Мені обов’язково хочеться кинутися комусь на шию, цілувати його, тиснути в обіймах. Мухтарові-ефенді загрожувало те саме, але я стрималася й поцілувала йому тільки зморшкувату руку.

За дві години мухтар привів до мене в школу батька Мунісе. Я уявляла його іншою людиною — страшною, з жорстоким непривабливим обличчям, насправді ж це був невеличкий, хворобливий, безталанний чоловічок..

Він розповів мені, що сам теж із Стамбула, та вже ось сорок років, як не був на батьківщині. Навіть невпевнено, ніби який давній сон, згадував він Сарифе, Аксарай.

Він погоджувався віддати мені Мунісе, та, мабуть, нелегко було йому це робити. Я ж пообіцяла, що його дитині в мене нічого не бракуватиме, та він, врешті, сам все бачитиме.

Мені здається, що насуплена Зейнілерська школа ще не бачила такого свята, яке судилося їй сьогодні. Я впевнена в цьому. Од радощів ми з Мунісе не знаходили місця, нам було-тісно в цій халупі. Зверху теж чути було щебетання — то наш сміх розбудив горобців, що мостилися попід дахом.

За кілька годин Мунісе вже мала вигляд панночки. У мене була сукня з малинової фланелі, якої я вже не носила. Отож взяла й переробила на Мунісе. Вийшло навіть кокетливо. Мунісе стала схожа на, як би його краще сказати… на цукерку з лікером, що так і тане в роті.

Сніг все ще падав, хоч і не такий, як день тому. Надвечір я взяла малу за руку й повела в сад. Серед надмогильного каміння ми влаштували гонитву та бій сніговими кулями. Наші пустощі тривали, аж поки не вийшла з лампадками Хатідже-ханим. Вона йшла до Зейні-баба, та наша радість торкнулася і її суворого обличчя. Стара усміхнулася й лагідно сказала:

— Ідіть в хату! Застудитеся та похворієте ще…

Застудимося? Як можна застудитися, в серці у тебе палає не одне сонце, а мільйон?..

Цього вечора небо здалося мені деревом, що гіллям своїм сягає заходу й сходу… Велетенським жасминовим деревом, яке помалу гойдається й осипає нас білими пелюстками.

— Зейнілер, ЗО грудня

Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює тепер усе моє дозвілля. Мені хочеться навчити її всьому тому, що сама знаю. Отож дві години на день ми вчимо французьку. Вряди-годи вчу її танцювати, позачинявши,

звичайно, двері та віконниці. Адже як про це дізнаються в селі, то нас камінням закидають…

Іноді я сміюся з самої себе: Чаликушу, ти хочеш навчити Мунісе усьому. Та гляди, аби вона не стала в тебе як Мірат у Хаджі-калфи.

Але моє бідне сільське дитя швидше скидається на шляхетну панночку. В кожному її слові, в кожному русі стільки витонченої краси. Спочатку я дивувалася, але потім зрозуміла, в чому справа. Либонь, мати Мунісе далеко не така, як її малюють тут селяни.

Дівчинка вдячна мені безмежно. Буває, підходить до мене, бере мої руки й підносить їх до свого личка, до губ. Я ловлю ті крихітні рученята й сама починаю цілувати їй кожну пучечку. Бідна дитина гадає, що заради неї я пішла на жертву, а не знає того: завдячувати повинна їй я.

Це дитя несподівано таке, буває, скаже…

На другий день після того, як вона перейшла до мене, я сказала:

— Мунісе, коли хочеш, називай мене мамою.

Вона лагідно усміхнулася й глянула мені в очії

— А хіба так можна?

— А чому ж ні?

— Ти ж іще й сама маленька, як же я тебе мамою називатиму?

Ішлося про мою гідність, отже, я взяла й посварилася на неї пальцем:

— Ах ти шайтаненя! Хіба ж я маленька? Я вже жінка, мені двадцять років!

Мунісе затисла краєчок язика зубами й мовчки засміялася.

— А що ж, ні? Я вже велика, я жінка вже!

Вона ж підібрала губи, наче молодиця, й відповіла:

— На скільки ти вже старша там, абаджим [62]. Трошки більше, як на десять років.

Я не втрималася й зареготала. Вона ж, підбадьорена цим, хоча й дещо знічено, додала:

— Ти ще станеш нареченою, абаджим. Я позаплітаю твої коси золотою ниткою. А він, такий самий, вродливий, як і ти…

Я хутко затисла їй рукою рота:

— Якщо ти ще колись скажеш щось подібне, то я тобі рота зашию.

Моя крихітка полюбляє вбиратися та кокетувати. Я не любила манірних дівчат, але тепер мене тішить, коли Мунісе чепуриться перед люстерком, усміхаючись собі дещо навіть самозакохано. Вчора ж я упіймала її, коли вона чорним паленим сірником малювала собі брівки. Де вона цьому навчилася? Поки що не страшно, але що буде потім, за кілька років, коли вона стане на виданні й полюбить когось? Я ледь подумала про це й одразу розхвилювалася. Так непокояться матері, хоча одночасно й радіють.

Учора ж таки вона, зашарівшись, попросила зробити їй таку саму зачіску, як у мене.

Мені й самій невимовно любо гратися з нею, мов з лялькою. Я посадила її собі на коліна, розплела косу й почала зачісувати, щоб було, як у мене.

Тоді вона дістала з полички люстерко й глянула в нього.

— Абаджим, а ходи сюди. Разом загляньмо…

Ми, притиснувшись, одна до одної, мов сестри перед фотоапаратом, почали дивитися в люстерко та сміятися, бо показували язики.

Сині очі на білому личку робили Мунісе схожою на янголя.

Але моє маля наприндилося. Погладило рукою мої вуста та носа й зітхнуло:

— Ет… Не схожа я на тебе.

— То й добре, дитино.

— Еге, добре… Коли я не така гарна, як ти…

Вона ще міцніше притиснулася до мене й погладила мене своїми рученятками по обличчю.

— Абаджим, у тебе шкіра, мов оксамит! На тебе дивишся, мов у люстерко, усю себе бачиш.

Мені стало смішно з того, що намололо це нешанобливе дівча, і я взяла та розсипала малій по голові всі коси, які ще недавно так пильно розчісувала.

Так, нащо ховатися, щоденника мого ніхто не прочитає… Я бачу мою вроду… І знаю, що я гарніша, ніж кажу сама собі. Я навіть можу погодитися з тими, хто каже: «Феріде, ти не знаєш себе. В тобі є щось таке, чого немає в інших…»

Так про що я розповідала? Ага, про моє малятко. О, поки я навчатиму її премудрощів, вона швидше зробить з мене таку кокетку, як сама.

— Зейнілер, 29 січня

Вже місяць я не доторкалася до щоденника. Я зробила багато корисніших справ, а писанина що? Та й нічого писати про щасливі дні…

Адже цей місяць був такий тиховтішний для мене, шкода тільки, що недовго. Два дні тому поштова карета привезла й мені чотири листи. Я ледве-но побачила їх, то так і спаленіла. Ще й не знала, від кого вони, а промовила:

— Краще б ви десь погубилися в дорозі, як маю вас бачити.

І моє передчуття не зрадило. Почерк на конвертах був знайомий. Так, листи від нього.

Поки вони знайшли мене, мабуть, немало рук їх перемацало. Аж рябіли на конвертах написи синім та червоним чорнилом і печатки, печатки…

Не наважуючись узяти листи в руки, я прочитала на одному конверті адресу: «Учительці центрального рюштіє міста Б. Феріде-ханим-ефенді».

Я вхопила їх, пожмакала й кинула на поличку, що над піччю.

Мунісе бачила, як я притулилася чолом до шибки й дивилася кудись вдалечінь, і запитала:

— Абаджим, ти нездужаєш, аж пополотніла?

Я намагалася підбадьорити якось себе й усміхнулася:

— Пусте, дитино. Трішки голова болить. Ходімо лишень у сад, швидко переболить.

Цілу ж ніч лежала без сну, уп’явшись поглядом у пітьму. Я губилася, не знала, яку раду дати собі. Хто знає, що заповзявся писати мені той бездушний кривдник… Кілька разів хотілося мені засвітити лампу й прочитати, та я стримувала себе. Яка ганьба читати їх, ні, я не принижуватимуся.

Минуло два дні. Листи лежали, й здавалося, що вже й повітря в хаті просякнуте їхньою отрутою, що сушила мене, в’ялила.

Моя жура передалася й Мунісе. З огидою й ненавистю позирала вона на листи. Вона розуміла звідкіля взялося в нашій оселі горе, розуміла, що я болію тими паперами.

Увечері я знову припала до вікна. Мунісе, вагаючись, підійшла до мене й боязко промовила:

— Абаджим, я щось зробила… лишень не знаю: ти гніватимешся чи ні…

Я одразу ж повернулася й побачила, що листів на полиці немає. Тоскно стислося серце:

— Де вони?

— Я їх спалила, абаджим, — схилила дитина голову. — Коли ти так караєшся…

— Що ж ти наробила, Мунісе! — вихопилося в мене.

Дівчинка злякалася й затремтіла. Чекала, що я схоплю

її за плечі й почну трясти. Я ж затулилася руками й безмовно заридала.

— Абаджим, не плач! Я їх не спалила. То я тільки сказала так. От якби ти не тужила, то попалила б. Ось вони…

Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.

— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…

Я вся стрепенулася.

— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.

— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..

Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…

— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!

В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…

Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.

Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.

Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.

Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.

Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.

«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:

«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»

Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»

Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.

Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.

— Зейнілер, 5 лютого

Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:

— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.

Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.

Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.

Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.

Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.

— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.

— Хто ж кличе?

— Лікар. Батько мені загадав.

Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.

Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.

Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.

Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:

— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…

Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:

— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…

Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»

За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:

— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?

— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.

Лікар здивовано підняв голову:

— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!

Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] й навіть трошки усміхнулася.

Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.

— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.

Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.

— Лікарю, гадаю, ви не почнете запевняти, ніби знаєте мене?

— Саме тебе — ні, але приналежних до вашого різновиду знаю, На жаль, кількість його на землі все меншає.

— Це не мамонти, ефенді?

Мій потяг до пустування раптом вирвався з мене, адже цілих п’ять місяців я стримувала його. Сестра Алексі завжди казала, що мені не можна давати спуску, бо я зразу ж починаю бешкетувати, шаленіти, перекривляти, одне слово, поводитися, мов дитя.

Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:

— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -

За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.

Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:

— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.

Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:

— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?

— Атож, я склала собі таку мету.

— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!

Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.

— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.

Ми обоє замовкли.

Старий лікар щось міркував, а потім промовив:

— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.

— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.

Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:

— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…

— Дякую…

— Ну гаразд… Що ж, почнімо цю справу, я поясню, що треба робити.

Він одчинив двері сусідньої кімнати. На кривобокому ліжку лежав поранений, накритий солдатським плащем.

— Як почуваєшся, Молла, трохи краще? — запитав його лікар.

Солдат відкинув плаща й спробував був повернутися.

— Не треба, лежи. Що болить?

— Нічого, дякую. Ось тільки вилицю зводить..

Лікар засміявся:

— Любі мої ведмеді! Вилицею називають чашечку на коліні. Чи, може, гадають, що шлунок десь на п’яті. Та хай хто стане їм на шляху, то й стежки не знайде. Гаразд, Молла, заживе. Дякувати аллаху, що хоч не пішла куля ліворуч… Ти думав за тиждень на ноги стати? Ба ні… Хоча, може, як тут полежиш, то й устанеш. Тут добре. Тільки гляди, роби все, що загадуватиме оця дівчина. Зрозумів? Тепер вона твоя лікарка й перев’язуватиме тебе теж вона. Поводься чемно, та не пий тутешні ліки чи ще якусь гидоту. Бо приїду, то, аллахом присягаюся, поріжу твою ногу на куски.

Лікар почав розмотувати бинти. Коли він торкався ран, солдат стогнав.

— Цить мені! — бурчав лікар. — А ще мужчина… І не соромно? Он яку бороду та вуса одпустив, а кричиш при дитині. Хіба це рана? Аби я знав, що мені стрінеться така сестра-жалібниця, навмисне заподіяв би собі щось…

За годину лікар та бородатий капітан поїхали з села.

Здавалося б, що там, ще одна звичайнісінька зустріч в житті, чи не так? Та не пам’ятаю, щоб іще коли якась отака коротенька зустріч з людьми лишала мені таке незабутнє враження.

Зейнілер, 24 лютого

Кажуть, що цього року весна буде рання. Вже ось цілий тиждень ясна година й таке сонце!.. Аби не сніг на горах, то можна було б подумати, що вже травень.

Сьогодні п’ятниця. Після обіду я почала малювати водяними фарбами портрет Мунісе, та постукали в двері — й на порозі стала Хатідже-ханим. В неї трусилися ноги, напинальце спало на шию. Такої схвильованої й занепокоєної я її ще не бачила.

— Ходжаним, там прийшли два ефенді. Один начебто завідувач відділу освіти, приїхав перевіряти. Ходи швидше. Я хвилююся й розмовляти з ними не можу.

Я похапцем напнула чаршафа й посміхнулася. Неймовірно! Сюди завітав шах ледацюг… Та він же у себе в кабінеті пальцем не поворухне.

Унизу, біля класної кімнати, стояло двоє чоловіків — один дуже високий, а другий — малий. Поки я роздивлялася, малий підійшов до мене. В сутінках я добре й не розглянула його, тільки помітила, що він з моноклем.

— Пані вчителько? Приємно познайомитися. Я Решіт Назим, завідувач відділу освіти. Як тут темно… Не школа, а хлів якийсь.

Я відчинила двері класної кімнати:

— Тут дещо видніше, ефендім.

Завідувач так поважно пройшовся, що було дивно бачити цю пихату ходу, притаманну такому маленькому тілу.

Він переступив поріг, зупинився й викинув угору обидві руки, наче починав промову:

— Мон шер[64], ти тільки глянь! Що за мізер[65], що за мізер… Треба тисячу очевидців, щоб хтось визнав, що це школа: Як тут не стати радикалом! Ось ти ще раз визнаєш, що я маю рацію, коли кажу: «Або все, або нічого!»

Тепер я розглянула їх уже краще. Новий завідувач відділу освіти, котрий на перший погляд видався мені хлопчаком, ще зовсім юним денді, був насправді голобо-родим чоловічком років п’ятдесяти. Він без угаву грав бровами, очима, за кожним словом його обличчя прибирало все іншого й іншого виразу.

Що ж стосується другого, то цей, навпаки, був сухорлявий мужчина з тоненькими вусиками, і такий високий, що аж горбився.

Завідувач знову повернувся до мене:

— Познайомтеся, будь ласка. Це мій товариш, Мюмтаз-бей, інженер з вілайєтського управління громадських справ.

— Ах, так… Дуже приємно… — сказала я, щоб не відповідати одним словом.

Завідувач ходив по класу, притупуючи ногами, наче хотів пересвідчитися, чи міцна підлога, а паличкою доторкався до парт і плакатів.

— Мій любий, у мене такі проекти. Я геть усе розвалю, а натомість побудую нові навчальні заклади. Світлі й чисті. І горе тому, хто не дасть мені коштів. Я приїхав сюди вже не з порожніми планами. Стамбульська преса, як артбатарея, готова до бою. Тільки один маленький сигнал і — бах!., бах!.. Почнеться страшне бомбардування. І я, ти розумієш, або впроваджу усі мої плани в дійсність, або ж полишу цю посаду!

Я не мала сумніву, що всі ці красиві слова говорилися тільки задля того, щоб приголомшити мене, нещасну сільську вчительку.

Решіт Назим поправив монокля й запитав:

— Скільки у вас дітей в класі?

— Тринадцять дівчаток і чотири хлопчики, ефенді.

— Школа на сімнадцять учнів. Дивна розкіш! Мюм-тазе, ти оглянеш усе приміщення?

— Нащо? Все й так видно.

Я помітила, що поки завідувач вів бесіду про свої грандіозні проекти, інженер все позирав у мій бік. Врешті ж промовив препоганою французькою мовою, мабуть, щоб я не второпала:

— Бога ради… Знайди якийсь привід, щоб учителька зняла пече. її личко аж сяє… Як вона сюди попала?

Завідувач так знітився, хоч прикинувся, ніби слова приятеля не дійняли його. Він одказав ще гіршою фран-цужчиною:

— Я тебе дуже прошу, ліюбий мій… Ми ж у школі. Будь серйознішим.

І він потягнув своє зморшкувате підборіддя, наче воно було з гуми, й замріявся. Врешті повернувся до мене рішуче й сказав:

— Ефендім, я закриваю цю школу.

— Нащо, бей-ефенді? — здивувалася я. — Щось сталося?

— Ефендім, дітей не можна навчати в такому гидотному приміщенні. Та й учнів мало. Поки в цьому вілайєті працюватиму я, всі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб більшість шкіл мала дешеві, але гарні, бездоганні з погляду гігієни й модерні, тобто сучасні приміщення. А тепер я хочу взяти деякі дані, прошу мені ска^ зати..*

Він дістав з кишені шикарного записника й запитав дещо про роботу в школі.

— Що ж до вас, ефендім, то ви будете переведені в якусь пристойнішу школу. Отримаєте наказ про закриття школи й негайно їдьте в Б. Вас влаштуємо… Скажіть, будь ласка, ваше ім’я…

— Феріде.

— Ефендім, у Європі є гарний звичай: кожна людина до свого імені додає й батькове. Тоді все зрозуміліше. Ви, вчителі, повинні впроваджувати все- нове. Наприклад, замість того щоб у класному журналі писати ім’я своєї учениці «Меляхат, батько — Алі Ходжа», писатимете «Меляхат Алі». Зрозуміло, ефендім? Отже, ім’я вашого батька?

Нізаметдін.

— Ефендім, тепер ви називатиметеся Феріде Нізаметдін. Спочатку вам здаватиметься все це дивним, але потім звикнете. Що ж ви закінчили?

Я не наважилася назвати свій пансіон, бо інженерові могло б стати соромно за деякі свої забаганки, сказані по-французькому, і тому я відповіла:

— Ефендім, у мене спеціальна освіта.

— То як я вже сказав, тільки-но приїдете в Б., одразу ж зайдіть до мене. Ми знайдемо вам пристойніше місце. Мюмтазе, ходімо, ми повинні відвідати ще два села.

Інженер сидів на парті, вигойдуючи своїми довгими й тонкими ногами. На слова завідувача відповів тією самою «пречудовою» французькою мовою:

— Іди, я залишуся… Це ж ласий шматочок. Я все-таки знайду привід, щоб вона одхилила пече.

Завідувач відділу освіти знову знітився й сказав цього разу, щоб я, бува, не зрозуміла ситуації, по-турецькому:

— Та час у нас ще є. Звіт напишете потім. Ну ось так…

Він вийшов, а інженер став перед надвірними дверима й удав, ніби розглядає дах та вікна приміщення, насправді ж чекав, поки я вийду.

Я ж навмисне відійшла й теж кинулася до роботи.

Йдучи садом, бідолаха оглянувся ще кілька разів, і потім, коли вже йшов поза парканом, то все ставав навшпиньки та зазирав у двір. По селу ж уже пішла чутка.

Дарма що була п’ятниця, до школи поприбігали і школярі, і матері. Усім стало вкрай гірко, що школи не буде. Та й я зажурилася. Дівчатка, котрі раніше, здавалося, були байдужі і до школи, і до мене самої, тепер плакали й цілували мені руки.

Хатідже-ханим, запнувшись здоровезною хусткою, зачинилася в хаті. Мені було скрутно, але, як на правду, то вона опинилася в становищі жебрачки.

Увечері до школи прийшли мухтариха та ебе-ханим. Обидві були пригнічені. Ебе-ханим багатозначно позирала на мене й говорила:

— Я вже сподівалася іншого життя, та, мабуть, така воля аллаха.

Мені теж випадало тільки одне: опустити очі й так само журливо одказати:

— Що ж робити? Видно, не судилось…

Отже, маленький панок з моноклем одним словом поставив Зейнілер з ніг на голову. Похмурі селяни врешті умовкли й так носили в собі цю новину.

Я знала, що гіршого місця, як у цьому селі, не буде вже ніде, та пригнічений стан селян передавався й мені. Сама тільки Мунісе не журилася. Мала пустунка тішилася й ладна була вже тепер пташкою летіти звідсіля.

— Коли ж ми поїдемо, га? Через два дні? — все допитувалася мене.

— Зейнілер, З березня

Завтра їхати.

Мунісе спершу дуже раділа, але вчора її охопила якась дивна туга. Сиділа все й щось думала, уп’явшись очима в одне місце. Коли я щось питала, вона відповідала невлад.

— Мунісе, коли не хочеш їхати зі мною, то лишайся, — сказала я.

— Хай аллах боронить, — хутко відповіла вона, — краще вже я в криницю головою…

— Може, тобі жаль полишати братів та сестричок?

— Не жаль, абаджим.

— Захочеш татуся побачити…

— Татка мені жаль… Та я не дуже люблю його.

— А чому ж ти тоді сумуєш?

Мунісе нахилилася й мовчала. Я почала допитуватися, але вона прикинулася веселою, сміялася та обіймала мене. Але ж хіба я не бачила? І справжню радість своєї дитини змогла б відрізнити від награної.

Ні, по ясних її оченятах видно, що малу гризе якась туга. Та скільки я не допитувалася, все марно.

І тільки сьогодні випадком мені пощастило дізнатися, яка журба краяла дитяче серце.

Надвечір Мунісе десь поділася, хоч знала, що їй треба бути вдома, бо ми ще не все спакували. Вона повинна була мені допомогти.

Я покликала її. Відповіді не було. Напевне, пішла в сад. Я відчинила вікно і знову гукнула: «Мунісе! Мунісе!»

Аж ось почувся десь від могили Зейні-баба тонесенький голосочок:

— Іду, вже йду…

Коли вона прибігла, я запитала, що вона робила на цвинтарі.

Дитина розгубилася й почала вигадувати якусь нісенітницю, хотіла мене якось забалакати. Я пильно глянула їй у вічі. Вони були червоні. На ледь запалих щічках — сліди сліз. Я занепокоїлася й почала допитуватися, що вона там робила й чому плакала, а вона затулялася руками і одверталася. Губи її тремтіли.

Але ж я мушу дізнатися, що сталося. І я сказала, що коли вона не розповість мені правди, то залишу її тут. Дитина не витримала — опустила голову й, немов сповідала якийсь страшний гріх, прошепотіла:

— До мене приходила мама… Почула, що я їду… Не гнівайся, абаджим…

Я погладила її по косах, що впали на личко, по щічці і сказала ніжно й заспокійливо:

— А чого ж ти боялася? Чому плакала? Це твоя мама, й ти, звичайно, повинна була з нею попрощатися…

Бідна дитина не йняла віри. Вона перелякано зиркала на мене й смішно, по-дитячому відбалакувалася, начебто не любить тієї жінки, усім ненавидної, усіма проклятої. Тільки ж я бачила, як вона любить матір.

— Моя дитино, — промовила я, — це погано, що ти не любиш матері. Це ганьба. Хіба можна не любити своєї мами? Біжи дожени її. Скажи, що я дуже хочу побачити її. Я зараз прийду до могили.

Мунісе припала мені до колін, поцілувала край моєї сукні й хутко метнулася в сад.

Я знала, що робити це небезпечно. Якщо в селі дізнаються, що я бачилася з цією жінкою, про мене також подумають погане, а може, навіть і проклянуть. Та вже як буде…

Довго довелося мені чекати в гайку біля могили Зейні-баба. Бідна жінка зайшла вже, мабуть, далеко. Дівчинці довелося бігти очеретняком, щоб наздогнати її.

Нарешті я побачила їх. Як сумно було бачити оцю матір з дитиною, як сумно!.. Вони йшли не вкупі, наче соромилися й уникали одна одної, навмисне відставали, ніби грузли в болоті.

Я готувалася сказати цій жінці кілька лагідних слів, щоб були в них любов і ніжність. Та ось ми стали одна перед одною, і я вже не знала, що їй сказати.

Це була висока, тоненька жінка у старому полатаному чаршафі на плечах. Обличчя приховане було не пече, а синьою хусткою. На ногах старі, мокрі черевики з зачовганими підборами. Видно було, що вона тремтить, наче когось боїться.

Якомога спокійніше, намагаючись не хвилюватися, я сказала:

— Зніміть, будь ласка, напинальце. Може, ви відкриєте обличчя…

Жінка трохи вагалася, та все-таки зняла хустку. Вона була русява й досить-таки молода, років тридцяти — тридцяти п’яти. Тільки змучене, стомлене лице…

Я гадала, що такі жінки фарбуються, та в неї на обличчі не помітила нічого. Дуже мене вразило, як вони схожі: мати й дочка. На мить мені здалося навіть, що це Мунісе, тільки вже доросла жінка. Потім, потім…

Я вхопила дівчинку за плечі й притиснула до себе. Мої груди схвильовано підіймалися, на очі набігла сльоза. Так, я взяла на себе велику, дуже велику відповідальність, та вже виховаю Мунісе, і стане вона справжньою людиною, і це буде для мене найбільшою втіхою в моєму житті.

Я сказала жінці, наче була впевнена в тому, що ми думаємо зараз одну й ту саму думку:

— Ханим, люба моя, вам не судилося самій виховувати цю маленьку дівчинку. Що тут зробиш, такий цей світ! Але я хочу вам сказати, щоб ваше серце не щеміло.

Я взяла Мунісе, то виховаю її, як свою дитину. Я нічого не пожалію для неї.

Мої слова, здається, заспокоїли жінку.

— Я все знаю, моя панночко^ — сказала вона. — Мунісе мені розповідала… Іноді мені траплялося бути в цих місцях, і я заходила побачити її… Хай аллах боронить вас…

— Отже, ви бачилися з Мунісе?

Я відчула, як рученята дитини, обіймаючи мене, затремтіли. Знову впіймано її на провині. Вона нишком бачилася з матір’ю. Та найсумніше в цьому всьому було інше — Мунісе соромилася признатися матері, що приховує від мене ці зустрічі.

— Якби ми з Мунісе лишилися тут, — сказала я, — ви завжди могли б приходити до доньки. Але завтра ми їдемо в Б. А куди звідти, хтозна. Ви не побивайтеся, моя люба ханим. Я не можу пообіцяти, що заміню їй вас… Адже матір не замінить ніхто. Та намагатимусь бути їй щирою сестрою.

В очереті щось зашаруділо. Це був, мабуть, батько мого учня Джафера-аги. Він полюбляє полювати диких качок.

Жінка занепокоїлася:

— Я піду, мабуть… Треба, щоб ніхто вас, моя люба ханим, не побачив зі мною.

Ці слова ще раз показували, яке чутливе серце було в цієї жінки. Та це доводили і зовнішність її, і те, як вона трималася. Мої здогади підтвердилися: і красу, і тонку благородну душу Мунісе успадкувала від своєї нещасної матері.

Бідна жінка хотіла врятувати мене від поганої слави, та вразила мою гідність. Мені хотілося, щоб у її серці збереглося до мене щире почуття. І я сказала, так ніби мене та слава не обходить:

— Чому ви хапаєтеся? Побудьте ще трохи.

У безталанної матері здригнулися губи. Вона дивилася на мою руку безмежно вдячним поглядом — хотіла поцілувати, та, либонь, не наважилася.

Ми сіли на молоденький стовбур явора, поваленого недавно бурею, а посередині посадили Мунісе. Настав час сповіді.

Бідна жінка схвильовано заговорила, що коли вона розповість про своє життя, їй стане легше.

Пригода нещасної жінки звичайна, але вкрай сумна.

Народилася вона в Румелікавак [66] Невдовзі помер батько, дрібний урядовець, а незабаром і мати. Дівчинку забрала одна багата сім’я з Бакиркоя й виховувала її, як свою дитину. Виростаючи серед багацьких дітей, вона й сама стала панночкою. Коли ж їй сповнилося п’ятнадцять років, до неї почали приходити свати із заможних родин. Та дівчина все шукала привід, аби відмовити, а все тому, що покохала іншого, — ще юного сина людей, котрі її виховали. Юнак учився в військовій школі, у хлопця тільки-но посіявся вус. Дівчина знала: сподіватися нема на що, адже вона, як-не-як, тільки приймачка. Та їй вистачало й того щастя — бачити хоч раз на тиждень кохане обличчя, чути його голос.

Та ось батька перевели раптово в Б. на посаду дефтердара [67]. Вся родина переїхала на нове місце, в Стамбулі залишився тільки молодий син, що вчився у військовій школі.

Чотири місяці не бачила дівчина свого коханого, а здалося їй, що чотири роки. Вона ледве не збожеволіла з туги. Та ось нарешті літні канікули, і він їде, тільки ж про все вже дізналися бей-ефенді, ханим-ефенді та їхні дочки, обурилися й не захотіли тримати її в своєму домі. Отож послали в одне село до якоїсь там жінки. Там і народилася старша сестричка Мунісе, що померла ще чотирирічною від дифтериту. А поки ще була жива дитина, нещасній покритці годі було й сподіватися вийти за когось заміж.

Тільки один старий урядовець з лісництва зглянувся на її безталання, і вона здалася на ласку долі. Спершу вона намагалася мовчки зносити усе, та коли чоловіка перевели в Зейнілер, її охопила тяжка туга… В отій чорній халупі вона задихалася і що не день в’яла.

Безталанна розповідала все це й, здавалося, бачила себе знову в тому чадному мороці. Очі її і навіть тіло наче придавила страшна втома.

Аж то якось в село прийшов загін жандармів — ловити розбійників. Недалеко від болота вони поставили намет. І молодий офіцер три тижні улещав її, аж поки вона не піддалася спокусі… Покинула чоловіка, дитину і втекла разом з офіцером.

Ця звичайна пригода чомусь дійняла мене невимовно.

Поночіло. Я полишила матір з дочкою і пішла до школи, їм, звичайно, є що сказати одна одній перед розлукою… Може, ніколи вони вже й не побачаться. При мені їм не вільно буде поплакати в обіймах, а в серці навіки лишився б біль невимовлених слів, пригаслих чуттів.

Я переступала надмогильне каміння й думала: «Мунісе, я любила тебе, бо гадала, що ти — сирота. Мені було жаль тебе завжди, маленьку сирітку, але зараз мене шматують ревнощі. Твоя мати — нещасна повія, та все-таки вона ж тобі мати. Ти покинеш рідний край, та в серці повезеш пам’ять про лагідні очі матері, а на губах — гіркий чарівний трунок материної сльози.

10 березня

Сьогодні вранці, поки ще Мунісе спала, я напхала портфель паперами, привезеними із Зейнілер, і пішла до завідувача відділу освіти.

Було ще рано, відділ освіти тільки-но почав працювати. Там сиділо лише кілька урядовців — пили каву та курили наргіле.

За столом, де колись сидів старший секретар у червоному кушаці, я побачила худорлявого ефенді з чорною кучерявою борідкою та засмальцьованим коміром. Я запитала про нього в одного з чиновників, і той пояснив мені, що разом із старим завідуючим відділу освіти змінився й старший секретар. Отже, мені треба було звертатися саме до цього бородатого ефенді.

Я підійшла до нього, привіталася і сказала, що привезла документи зі школи села Зейнілер, котру закрили з наказу завідувача відділу освіти.

Старший секретар дещо поміркував і сказав:

— Ага, так… Добре… Ви зачекайте, поки прийде мюдюрбей.

Три години довелося мені чекати завідувача в темному приземкуватому коридорі. Таке місце, що хто не йде, той і дивиться, а деякі навіть ще й якимись словечками перекидаються.

Біля одного вікна я побачила якісь старі сходи. Я перейшла туди, присіла на одну поламану сходинку й стала знову чекати.

Вікно дивилося в занедбаний двір медресе. Якийсь софта [68] в синіх штанях засукав рукава й мив у басейні зелень. На крислатій чинарі, що розкинула віти під саме вікно, цвірінькали горобці.

Я сиділа, обіпершись ліктями об коліна і вхопивши голову в долоні.

Учора вранці ми були в цей час ще в Зейнілер. Мої учні й навіть селяни проводили мене до самої дороги, що губилася в бескидах.

Яке дурне в мене серце — так швидко звикаю до людей, що оточують мене. Це на диво добре помітив дядько Азіз. Вряди-годи він брав мене за руку й казав:

— Ой ця дівчинка! Спершу вона цурається всіх, утікає, а потім липне, мов смола, не одірвешся від неї…

Так, він казав правду, мені жаль було залишати моїх дітей, тому що вони стали для мене найкращими, й найгіршими, і найбіднішими. Але що буде зі мною, якщо скрізь, звідкіля я їхатиму, залишатиметься кусничок мого серця?

Бідні діти! Підходили одне за одним і цілували мені руку. А чабан Мегмет і Зехра прислали мені в подарунок козенятко. Мене цей дарунок дійняв до сліз… Козенятко щойно найшлося, ще й оченят не розплющило. Я поклала його Мунісе на руки. Затремтіли слабенькими голосочками дзвіночки на возі. Ми залишали Зейнілер, починалися дикі бескиди. Я з Мунісе махали дітям, аж поки їхні голови не поховалися за чорними скелями.

Коли вже наш віз зупинився біля готелю, Хаджі-кал-фа погнався за кішкою, котра вирвалася з дверей зі шматком печінки в зубах. Вимахуючи довгою трубкою наргіле, мов канчуком, старий промчав повз воза, горлаючи:

— Стривай-но, гавурське поріддя! Я з тебе шкуру таки здеру!

— Хаджі-калфо! — гукнула я.

Старий зупинився, та відразу не зміг второпати, хто його кличе.

Та ось наші погляди зустрілися. Хаджі-калфа зняв догори руки й крикнув на всю вулицю:

— Ой моє серденько! Та це ж моя вчителька!

Як він тільки зрадів. Старого треба було бачити в ту мить.

— Тікай до дідька, гаспидська твоя душаї На здоров’я тобі! — гукнув він навздогін кішці, яка щодуху намагалася видряпатися на розвалену стіну.

Хаджі-калфа підійшов до мене, але був такий втішений, що помітив Мунісе, котра йшла з козенятком в руках за мною, тільки на другому поверсі готелю.

— Ой ходжаним, а це ж хто? Звідки ця дівчинка?

— А це моя донька, Хаджі-калфо. Ти не знаєш, я в Зейнілер одружилася й тепер маю доцю.

Хаджі-калфа погладив Мунісе по щічці:

— Так, то й так… Донька, то й донька… Як сказано, так і є…

Гарно вийшло, що моя стара кімната з голубою шпалерою була вільна. Я дуже зраділа.

Увечері Хаджі-калфа насилу витягнув мене додому вечеряти.

Я завела була мову, що стомилася, але старий не дав мені й доказати.

— Гляньте на неї! Та ти шість місяців ітимеш пішки і твоє личко не зів’яне!..

Все це, звичайно, добре, все чудово, але мені доводиться думати про інше. Учора ввечері перед сном я почала підраховувати свої гроші. Моє матеріальне становище виявилося таким скрутним, що я не могла навіть повірити. Перелічила вдруге, зважила геть усе, тільки рахунок був той самий, що й перше. Правда, хоча мені було й сумно, я все-таки не втрималася, щоб не зареготати. Адже досі я гадала, що живу на зароблені гроші, насправді це витрачалися потроху деякі мої заощадження.

Моя бідна Гюльмісаль-калфа не хотіла, щоб я їхала на чужину без грошей. Отож узяла з моєї материзни один діамант і продала його, а гроші зашила в торбинку й віддала мені.

Щоправда, мені чимало довелося і витратити, адже я довго сиділа без роботи. Багато пішло й на дорогу. До того ж я не думала, що мені доведеться працювати сільською вчителькою з нікчемною платою. Довкола мене були убогі й голодні, і я бачила, що мушу їм хоч якось допомогти. Але ж люди іноді трапляються вкрай безсоромні. Мабуть, моє лагідне обличчя підбадьорювало їх, бо останнім часом до мене простягалося все більше й більше рук.

Я ще й досі не знаю, яка в мене була зарплата, та й хіба могло вистачити тих курушів на життя? За два місяці роботи мені взагалі так і не заплатили.

І щоразу, коли ставало скрутно, я тягнула руку до торбинки. Але й вона стала вже така легенька, що я вже не наважувалася перелічити, скільки там лишилося. Отже, скільки я зазнала злигоднів протягом цих п’яти місяців, а прожити змогла тільки на ті кошти, які лишилися мені у спадок.

Я сиділа в коридорі на сходинці й гралася листям чинари, що зазирало у вікно, а від думок хотілося і плакати, і сміятися. Та я втішила себе ось чим:

— Не журися, Чаликушу. Ти не заробила грошей, але ж хіба ти не дізналася, що таке життя і як зносити скруту? А хіба цього мало? Тепер, Чаликушу, облиш дитячі пустощі, ти вже панна, ти доросла жінка.

Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,

А за кілька хвилин сходами пройшов, гордовито звівши голову й поблискуючи моноклем, сам крихітка завідувач.

Я хотіла зайти до кабінету одразу ж за ним, та мені заступив дорогу той самий бородатий служник, який ніс пальто й паличку завідувача.

— Стривай-но, ханим! — сказав він. — Нехай бей-ефен-ді трохи спочине. Чого так хапатися? Як ти тільки всиділа дев’ять місяців у матері в животі?

Я вже звикла до такого поводження і тому не зважала й цього разу. Навпаки, якомога сумирнішим голосом попросила:

— Батьку, любий, скажи мені, коли бей-ефенді вип’є каву. Повідом його, що приїхала вчителька, яку він чекає.

Завідувач мене, звичайно, не чекав. Але я вирішила так сказати, сподіваючись більшої уваги служника. А що ж робити, доводиться вдаватися й до хитрощів.

За п’ять хвилин старий служник і справді постав на порозі. Але що я була в чорному чаршафі, то він не помітив мене й буркнув:

— Де ж та жінка? О аллах! То стрибає поперед батька в пекло, то тікає.

— Не гнівайся, батьку, я тут. Можна зайти?

— Заходь, хай тобі щастить.

Завідувач сидів за столом з величезною сигарою в куточку рота. Він розмовляв з якимось немолодим вже чоловіком, котрий умостився в кутку у кріслі. Невеличка постать завідувача не пасувала його бундючному, надламаному голосу:

— Ефендім, що де за країна… Що це закраїна! Стільки проциндрюють, а не можуть замовити візитної картки. Дев’яносто дев’ять душ щодня посилають служника повідомити мене про їхній візит. І таке виходить! Адже служник не може добре запам’ятати їхні імена. Я за те, щоб в установах була система Причинного Петра [69] За чиновниками треба стежити не тільки на роботі, а й у їхньому особистому житті. Треба влазити в їхній побут, знати, що вони їдять, п’ють, де живуть, де гуляють, як одягаються. Я тільки-но влаштувався на цю роботу — одразу послав по школах наказ, де повідомлялося, що звільнюватиму всіх вчителів, котрі не голитимуться бодай раз у два дні або ходитимуть в непрасованих штанях та сорочках без комірця. Вчора поїхав перевірити одну школу. Біля дверей зустрічаю вчителя. Прикидаюся, ніби не впізнаю його й кажу: «Іди поклич вчителя, бо приїхав завідувач відділу освіти». А він мені: «Ефендім, вчитель — я, прошу дуже». — «Ні,— кажу, — ти, мабуть, сторож у цій школі. Бо вчитель так не одягнеться. Якби це мені трапився такий вчитель, то я його на вулицю випхав би…»

Ну, той став каменюкою й стоїть. А я, не глянувши на нього, зайшов у школу. Завтра знову поїду туди. Коли знову зустріне мене в такому вигляді, я його негайно ж вижену.

Я чекала, поки він замовкне, щоб сказати й собі. Але він такий, що як почне, то кипить і кипить, аж поки не переллється…

— Так, ефендім… Нещодавно я й інший наказ розіслав по школах: «Вчителі повинні замовити собі візитні картки. Без них на візити в установах не звертатиметься уваги». Але хіба тебе хтось зрозуміє?

І завідувач раптово повернувся до мене й сердито сказав:

— Б’юся об заклад, що пані вчителька також отримала мій наказ. І все-таки звертається до мене без картки. А служник знову. мені стару пісню: «Ви кликали одну ханим, вона прийшла». Хто вона? Яка ханим? Магмет-ага в жовтих чоботях?..

Я від подиву стояла як укопана. Отже, всі ці слова, увесь гнів спричинила я. Бо наважилася прийти без картки.

— Ефендім, я не отримувала наказу.

— А це чому? Де ви вчителюєте?

— В селі Зейнілер. Минулого тижня ви приїжджали й наказали закрити школу.

Завідувач звів одну брову й подумав:

— Ага, так, згадав. Що ж ви зробили? Документацію оформили?

— Все зроблено, як ви наказали, ефендім. Папери я привезла.

— Гаразд, віддайте їх старшому секретареві, хай розгляне.

Старший секретар, у якого був засмальцьований комір, допитував мене дві години. Він кілька разів переглянув усі папери й почав вимагати акти на придбання деяких дрібних речей, якісь рахунки, квитанції, копії заяв і ще багато такого, чого я й второпати не могла. На-останок же він сказав, що вважає недійсним протоколи сільської ради старих, які я привезла з собою.

Я розгубилася й раз чи двічі відповіла невлад. Як він скривив губи! Либонь, хотів сказати: «Хіба це вчителька…» А вже за те, що я на якомусь документі наліпила марку, яка вже вийшла зі вжитку, він мало не довів мене до плачу.

Та це ще не все. Якійсь учительці, котра хтозна-коли вже працювала в Зейнілер, дали двісті п’ятдесят курушів на ремонт у школі. Але розписки про одержання грошей у моїх документах не було.

Він аж закричав:

— Куди ж уписані ці гроші? Де розписка? Не знайдеш — в суд підеш!

— Бей-ефенді, що ви, я ж там і півроку не попрацювала, — обізвалася я, мало не плачучи, та він і слухати не хотів.

— Жах! Мені вже остогидло, ефендім! Я не дозволю такого неподобства! Я не маю часу, щоб божеволіти тут з вами, — репетував він, а потім ухопив папери й подався до завідувача.

Я лишилася з двома секретарями. Один був ще юнак, у нього тільки-но посіявся вус, а другий вже носив завій. Поки я звітувала старшому секретареві, вони, здавалося, зовсім не зважали на нас, а тільки пильнували роботи.

Ледве-но старший секретар переступив поріг канцелярії, як вони схопилися з місць, припали до дверей кабінету й почали підслуховувати.

Та тільки марно. За дві хвилини не те що в канцелярії, на вулиці можна було б прчути, як гримнув завідувач відділу освіти на старшого секретаря.

Секретар у завої з радощів поплескав юнака по спині й сказав:

— Хай тебе сподобить аллах, мюдер-бей, що прошпетив цього рогоносця. Бо невірного подужає теж тільки безбожник!

А завідувач не вгавав:

— Остогид ти мені, ефендім, остогид! Що це за формальності! Ти — бюрократ, з головою загнився! Жінка має рацію! Має рацію жінка! Де вона візьме тобі ту розписку? Як не варить у голові, йде краще звідсіля. Куди хочеш… Сам не підеш, вижену. Сідай і пиши заяву. Не напишеш — не май себе і за чоловіка.

У мене тенькнуло серце:

— На бога, панове, — звернулася я до секретарів, — може, мені краще піти. Я не хотіла, а тут через мене така біда. Може, краще, щоб він мене зараз не бачив, а то ще скаже щось лихе…

Секретар у завої від задоволення мало не ставав гопки.

— Ні, гемшіре-ханим, ні, не зважай. Так йому й треба, проклятому. Це такий собака, що на голову сяде, як йому хтось ще нахабніший за нього не даватиме час від часу прочуханки. Хай тебе аллах сподобить. Після такої натруски він на кілька днів присмирніє. І сам спочине, та й ми…

Завідувач замовк. Секретарі мерщій кинулися за стіл. Секретар у завої промовив сам собі:

— Гарна приказка: невірного подужає тільки безбожник!

Невдовзі в канцелярію повернувся й старший секретар. У нього помітно тремтіли коліна й борода. Не зводячи голови, він почав зирити, мов дівка на парубка, туди, де сиділи секретарі. Але ті так старанно працювали, що він і сам заспокоївся, сів і щось потихеньку собі бубонів.

Атож, йому не працювалося. Він кілька разів полегшено зітхнув, щось там трохи ще пихкотів, а потім поволі сказав:

— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..

Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.

Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:

— Чули, що він городив?

Той, що в завої, здивовано звів голову:

— А що? Ми чули якийсь галас, але хіба то вас стосувалося?

— Частково… Корчить з себе вченого.

— Ось не вбивайтеся. Хіба він щось тямить на обліку. Якби не ви, тут за три дні все пішло б шкереберть.

І ці слова говорив секретар, що носив на голові завій. А ще ж недавно він, мов дитина, тішився, що завідувач зневажливими словами вилаяв старшого секретаря! Боже праведний, які ж тут дивні люди!

Та разом з тим той секретар до деякої міри мав рацію. Після тієї натирачки та наминачки старший секретар і справді полагіднішав та присмирнів.

Він запалив цигарку, й, пихкаючи на обидва боки, промовив:

— Оце тобі так… Служи тепер вірно державі й молися за неї аллаху…

До мене він більше не прискіпувався, а швидко прийняв усі мої папери.

Коли я знову зайшла в кабінет завідувача, у мене закрутилося в голові й потемніло в очах.

Завідувач мав тепер інше діло: керував роботою прибиральниць. Щомиті можна було відчути його лихий характер. Слугам доводилося раз по раз перетирати все та перечіплювати на стінах картини, сам же завідувач устигав ще й зазирнути в люстерко, пригладити чуба чи поправити краватку.

З тих кількох речень, які завідувач сказав немолодому вже панові, котрий все ще сидів у кутку кімнати, я зрозуміла, до чого тут так старанно готуються. В місто Б. завітав французький журналіст П’єр Фор. Вчора на банкеті в губернатора Решіт Назим познайомився з цим журналістом та його дружиною. Завідувач запевняв, що ГГєр Фор — дуже цікава особа. Він сподівався, що журналіст обов’язково напише серію статей під назвою: «Кілька днів у зеленому Б.»

— Подружжя пообіцяло завітати до мене, — схвильовано розповідав завідувач, — о третій годині. Я покажу їм кілька наших шкіл. Правда, у нас немає такої школи, якою можна було б пишатися перед європейцем, та ми вдамося до політичних маневрів. В усякому випадку, нам, гадаю, поталанить вихопити з-під його пера одну статтю. Дякувати аллаху, що я тут. А то якби тут сидів той, що до мене був, то осоромилися б перед європейцями.

Я все ще стояла на порозі біля портьєри й чекала.

— Що там ще, ханим? — квапливо запитав мене завідувач.

— Я всі папери здала, ефендім.

— Гаразд, дякую.

— !!!

— Дякую, ви вільні.

— А новий наказ… Стосовно моєї роботи…

— Так, але зараз немає вільного місця. Буде можливість — зробимо. А поки що зареєструйтеся в канцелярії.

Завідувач говорив сухо й похапцем, він чекав, щоб я пішла.

Але ж вільне місце!

Я чула ці слова вже і в Стамбулі, і в міністерстві освіти, і знаю їхній зміст надто добре.

Роздратований голос викликав у мені дивний протест. Я вже зробила крок до порога, хотіла вийти, та згадала в ту мить Мунісе, котра чекала на мене в кімнатчині в готелі, бавлячись з маленьким козенятком.

Так, тепер я вже не та Феріде. Зараз я мати, котра відповідає за долю дитини.

Я підійшла до столу. Опустивши голову, мов жебрачка, яка просить милостиню під дощем, я промовила:

— Бей-ефенді, я не маю змоги чекати. Сором казати, але зараз у мене матеріальна скрута. Якщо ви не дасте мені роботу зараз, то…

В моєму голосі чулося полохливе благання. На очах забриніли сльози, стисло в горлі. Як соромно й гірко!

Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:

— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!

— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.

Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.

Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:

— Гаразд, я змушена погодитися…

Та завідувач вже не чув моєї відповіді — раптово розчинилися двері й долинуло: «Ідуть!»

Завідувач застібнув редінгот і вискочив за двері. Мені, отже, не лишалося нічого іншого, як піти. Та біля дверей я вже почула французьку мову:

— Будьте ласкаві… Заходьте…

І на порозі стала молода пані в рясному манто. Я глянула на неї — й з моїх вуст вихопився легенький вигук подиву. Дружина журналіста була моя шкільна товаришка Крістіана Варез.

Якось на канікули вона поїхала з родиною у Францію, одружилася там зі своїм кузеном, молодим журналістом, і до Стамбула більше не поверталася.

За ці роки вона неймовірно змінилася, стала пишною дамою.

Почувши мій зойк, Крістіана повернула голову й відразу ж пізнала мене, дарма що на мені було густе пече.

— Чаликушу! Моя маленька Чаликушу, це ти? Ах, яка зустріч!

Крістіана була одна з тих дівчат, котрі поважали мене. Вона вхопила мене за руки і силоміць витягла на середину кімнати і, незважаючи на всі мої зусилля, відкинула з мого обличчя пече й почала мене цілувати. Хто знає, як здивувалися її чоловік, котрого мені ще не вдалося роздивитися, та завідувач відділу освіти. Я поверталася до них спиною, ховала обличчя на плечах подруги, аби тільки ніхто не помітив моїх сліз.

— Ах, Чаликушу, я могла сподіватися будь-чого, але ніколи не думала, що зустріну тебе тут в цьому чорному турецькому чаршафі й зі сльозами на очах…

Мені ж нарешті вдалося взяти себе в руки. Я хотіла непомітно запнутися, та Крістіана не дозволила, повернула мене до свого чоловіка й сказала.

— П’єр, познайомся з Чаликушу.

Це був високий вродливий шатен. Правда, він здався мені дещо дивним, але таке може бути й тому, що я вже стільки часу жила серед людей, що в розмові зважують кожне слово.

П’єр Фор поцілував мою руку й почав розмовляти, як з давньою знайомою:

— Мадемуазель, я щасливий… Ви знаєте, таки справді не можна сказати, що ми незнайомі. Крістіана стільки розповідала про вас. Навіть якби вона нас не познайомила, я все одно упізнав би Чаликушу. У нас є фотокартка, де ви з виховательками усім класом… Ви ще поклали голову на плече Крістіани, пам’ятаєте. Ось бачите, як добре я вас знаю.

Подружжя Фор, забувши про завідувача відділу освіти, розмовляло тільки зі мною. Я ж по якімсь часі повернула голову. І побачила таке, що якби це сталося деінде, то я, мабуть, зареготала б. Разом з гостями в кабінет зайшло ще кілька незнайомих мені людей. Вони стояли довкола нас, а найближче сам завідувач, і від подиву аж роти пороззявляли. Моя французька мова тішила їх, мов чудернацький циркач селян.

Та ще дивніше було те, що серед них стояв і довготелесий інженер, котрий приїжджав у Зейнілер. Пізніше я дізналася, що цьому добродію було доручено вітати гостей. Нарешті сердега домігся свого — таки побачив моє обличчя. Та разом з тим йому, либонь, було й ніяково, якщо він ще не забув своєї розмови в селі по-французькому.

Мені ж було справді прикро. Не хотілося показати шкільній товаришці своєї скрути, діймало почуття власної гідності.. Щоб вона не помітила, що я й морально принижена, я навмисне розмовляла голосно й весело, намагалася якомога бадьоритися. Кажуть же: чому бути, того не минути.

Нарешті завідувач дещо опам’ятався. Зробивши своїми ніжками смішний реверансик, він показав на крісло:

— Прошу вас, сідайте… Зробіть ласку…

Мені випадало тепер піти, і я потихеньку сказала Крістіані:

— Дозволь з тобою попрощатися.

Але та прилипла до мене мов смола й нізащо не хотіла мене відпускати. Завідувач теж помітив, що моя товаришка дуже прихильна до мене. Ще недавно він поводився зі мною сухо й недобре, тепер же схилився в поштивому поклоні й підсунув крісло:

— Ханим-ефенді, сідайте, будь ласка.

Що ж, довелося сісти. Крістіана ніяк не могла повірити, що на мені такий стародавній чаршаф.

— П’єр, — звернулася вона до чоловіка. — ти навіть не уявляєш, яка цікава дівчина ця Феріде. її родина — одна з найшляхетніших у Стамбулі. У неї такий розум, така вишуканість думки, а який чудовий гумор… Я вкрай здивована, що бачу її тут.

Мені було й приємно, що подруга мене так вихваляє, але й незручно. Час від часу я позирала на завідувача. Він, сердега, й досі ще не міг опам’ятатися. Я вже не кажу про необачного інженера. Він сховався в закуток і не зводив з мене погляду. Я, звичайно, й не дивилася на нього, але мене непокоїло відчуття, що його очі повзають у мене по обличчю, як то повзає комашина. Було якось неспокійно.

А ще ж доводилось щось придумувати, щоб вгамувати подив Крістіани.

— Тут немає нічого дивного, — сказала я. — Усі ж захоплюються чимось. Мені ось забаглося вчителювати. За велінням серця я приїхала у цей вілайєт, щоб прислужитися справі виховання дітей. Я задоволена життям, в усякому випадку, це не така страшна забаганка, як кругосвітні мандри човником з вітрилом. Я дивуюся, як ти не розумієш такої звичайної справи.

П’єр Фор бадьорим голосом та з розумним виглядом вигукнув:

— Мадемуазель, мені все зрозуміло. Без сумніву, це тонке поривання душі розуміє й Крістіана, тільки не змогла одразу все це охопити. Я з усього цього зробив висновок, що в Стамбулі зараз є новітня когорта юнок, які виховалися під впливом західних ідей. Вона належить не до того покоління, котре мов «розчаровані» Лоті[70] гинуть від марної нудьги. Це зовсім інша когорта. Вони відкидають пусті аксіоми, а надають перевагу життю. Лишають розкішне й щасливе життя в Стамбулі і самі йдуть в Анатолію, щоб прокинувся й цей край. Який прекрасний, який благородний приклад самопожертви і яка тема для моєї статті! Мадемуазель Феріде-Чаликушу! Я писатиму, як прокидається турецький народ і, з вашого дозволу, згадаю й про вас.

— Крістіано, — занепокоїлася я, — якщо ти дозволиш своєму чоловікові згадати моє ім’я в газеті, я з тобою посварюся.

П’єр Фор знову помилково зрозумів і це моє бажання.

— Ваша скромність, мадемуазель, теж прекрасна, — сказав він. — Мій обов’язок рахуватися з волею такої дівчини, як ви. Але чи міг би я запитати, в якій щасливій школі цього краю ви вчите дітей?

Я вже казала: чому бути, того не минути. Отож, повернувшись до завідувача відділу освіти, я сказала:

— З вашого дозволу, я хотіла б дізнатися, де та школа, яку ви мені щойно запропонували. Здається, в селі Чадирли?..

П’єр Фор поквапливо дістав записника й вигукнув:

— Стривайте-но… Як ви сказали, Чагирла, чи Чанирли? Мадемуазель, якщо нам випаде нагода, ми в час оглядин вілайєту неодмінно завітаємо і в ваше чарівне село, щоб побачити вас серед учнів.

Завідувач відділу освіти, червоний як буряк, схопився з місця.

— Мадемуазель Феріде-ханим-ефенді наполягає на тому, щоб викладати в сільській школі. Але я переконаний, що вона краще прислужиться нашій справі, як викладачка французької мови в центральній жіночій педагогічній школі.

Я здивовано глянула на нього. Він же кинувся пояснювати мені по-турецькому:

— Ви ж не сказали, що закінчили французький пансіон і знаєте мову. Тепер справа міняється. Я клопота-тиму за вас перед міністерством. А поки прийде наказ, працюватимете поза штатом. Завтра зранку й починайте викладати, гаразд?

В житті завжди так — після всіх злигоднів людині судиться нарешті щастя. Недаремно ж мені казали: «Якщо п’ятнадцять ночей темні, то ще п’ятнадцять такі місячні…» Тільки я й не сподівалася, що місячне проміння проб’є темряву саме тепер, ось в цю мить.

Я згадала Мунісе. Тільки тепер вона постала перед моїми очима не бідною дівчинкою, що грається в кімнатчині готелю з козенятком, а чудово вбраною панночкою, котра бігає в саду довкола клумби з обручем перед гарненьким будиночком.

Коли ми прощалися, Крістіана одвела мене в куточок.

— Феріде, я хочу запитати про нього. Ти ж була заручена, а чому ж не одружилася?

— Ти не відповідаєш? Де твій наречений?

Я похилила голову й дуже тихо промовила:

— Минулої весни ми втратили його…

Крістіана розхвилювалася.

— Як, Феріде? Ти кажеш правду? Біднесенька моя Чаликушу. Тепер я розумію, чому ти тут.

Вона стиснула мені пальці, і її рука затремтіла.

— Феріде, ти його дуже кохала, адже так? Не ховайся, моя дівчинко. Ти не хотіла цього казати, але всі й так знали.

У неї забринів голос, а очі дивилися задумливо кудись у далеч, ніби вона пригадувала забутий сон.

— Ти мала рацію, його не можна було не любити. Він кілька разів приїжджав до тебе в пансіон, там я й побачила його уперше. Який він був? Геть не схожий на інших? Як жаль. Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…

«Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…»

Коли це ти сказала, Крістіано, я похилилася головою ще дужче, заплющила очі й промовила:

— Так, це правда…

А що ж я мала сказати ще? Я й так сказала тобі неправду. Адже я знаю, що для дівчини є ще й більше горе. Побачити судженого мертвим — це не найстрашніше.

Адже лишається втіха… Коли минають місяці, роки і якоїсь ночі десь на чужині в темній холодній хатині можна уявити собі лице судженого й з повним правом сказати: «Останній погляд його очей належав мені…» І тоді вустами серця можна поцілувати той коханий образ… А я, Крістіано, не маю права на це…

19 березня

Сьогодні вранці я почала роботу в жіночій педагогічній школі. До нового місця я, мабуть, швидко звикну. Та, коли я скажу, що після Зейнілер, мені тут не сподобалося, ви, мабуть, не повірите.

Мої колеги, здається, непогані люди, а учениці — такі самі, як і я, деякі навіть старші, справжні вже жінки.

Директор теж славний, чоловік, звати його Реджеп-ефенді, він носить завій. Коли я прийшла до школи, муавіне-ханим [71] одразу ж повела мене в кабінет директора й попросила зачекати, мовляв, Реджеп-ефенді пішов у відділ освіти, та незабаром повернеться.

Півгодини розглядала я через вікно сад, та ще намагалася прочитати марудну писанину на таблицях, порозвішуваних по стінах.

Та ось директор прийшов. Дорогою його захопила злива, й він у своїй ляті[72] геть змок.

Він побачив мене й сказав:

— Ласкаво просимо, дочко. Мені щойно сказали про тебе у відділі. Пошли нам, аллах, свою сподобу!

У директора було повновиде, мов місяць, обличчя, з кругленькою сивою борідкою. Щоки червоніли, мов яблука, а ще він був зизоокий.

Він глянув, як течуть з нього дощові патьоки, й сказав:

— Щоб тебе аллах покарав! Забув узяти парасольку. Недаремно ж кажуть, через дурну голову й ногам лихо, але цього разу лихо моїй ляті. Даруй мені, дочко, я трохи обсохну.

Він почав скидати з себе ляту, і я схопилася на ноги.

— Ефендім, я зайду пізніше, щоб вас не турбувати…

Реджеп-ефенді показав мені рукою, щоб я сіла:

Що ти, голубко… Які тут можуть бути умовності… Я тобі, вважай, батько…

Директор скинув ляту, і я побачила на ньому не то лейбика, не то сорочку з жовтого єдвабу в синю смужечку. Через те що був комірець, одежину можна було сприйняти за сорочку, але коли зважити на кишені, то вона скидалася на лейбика.

Реджеп-ефенді присунув до печі стільця й протягнув до вогню свої здоровезні черевики, підбиті грубезними вухналями, схожими на ті, якими підковують коней.

У нього був на диво сильний голос, від якого аж у вухах дзвеніло, наче хто біля тебе бив кувадлом. Звук «к» він вимовляв, як «г».

— Та ти, дочко, ще сама дитина, — сказав він.

Мені ж уже набридло чути скрізь одне й те саме.

— Так ось, дочко, сьогодні ти працюєш, а завтра можеш — гоп! — і вискочити. Не дай боже тільки. Але утриматися на роботі важче, аніж її отримати. Отже, ти пильнуватимеш роботи. Мої вчительки мені — що дочки. У нас потрібно бути особливо статечним. А то була одна соромітниця, будь вона неладна, то я навіть завідувача відділу освіти не питав, а зразу з роботи прогнав, за двері!.. Чи не так, Шехназе-ханим, га? Чи ти заприсяглася мовчати, чи що?

Шехназе-ханим — це муавіне. Вона мала вигляд літньої хворобливої жінки. Перш ніж щось сказати, вона довго кашляла. Я помітила, що вона вже давно хоче устряти в розмову.

— Так, саме так і було, — роздратовано вигукнула вона, а потім, ніби боялася втратити нагоду висловитися, додала: — Гамали[73] не погоджуються менше як за два меджідіе. Що робити?

Реджеп-ефенді схопився на ноги, ніби йому затлілися підковані підбори, з яких уже йшла пара:

— Ви гляньте на цих триклятих, щоб їх дідько вхопив! Ось звалю на спину ношу й сам потягну! Отак і зроблю! Іди й скажи їм, що я такий причинний, що так і зроблю! — А потім знову повернувся до мене й сказав — Ти бачиш, що я зизоокий? Але присягаюся аллахом, я своїх очей і за тисячу лір не продам. Я ними як гляну, то глузд швидко дорогу знайде. Тобто я хочу сказати, що дівчина повинна мати розум, бути гречною

й вихованою. Мусить пильнувати роботи, а поза школою поводитися гідно, як це належить вчительці. Муавіне-ханим, ви сказали, що вже час на урок?

— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.

— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.

Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?

Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.

— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.

— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.

— Мюдір-ефенді, але ж я не малювалася. Та й узагалі я ще ніколи не вживала рум’янку.

Реджеп-ефенді недовірливо вдивлявся в моє обличчя й прибалакував:

— Що ти кажеш, га? Що ти кажеш?

Нарешті я зрозуміла в чому справа й, не втримавшись, засміялася.

— Мюдір-ефенді, мені й самій прикро за моє обличчя. Та що вчиниш, коли аллах так помазав, що й водою не змиєш.

Засміялася й Шехназе-ханим:

— Реджеп-ефенді, це власний рум’янок у ханим.

Наш сміх перекинувся й на директора. А сміявся він

зовсім не так, як інші. Ці «га-га-га» звучали в нього якось нарізно, мовби він їх так навмисне уривав, щоб навчити першокласників добре вимовляти звуки.

— Диво, та й годі… Отже, від аллаха… Аллах обдарував… Муавіне-ханим, чи ти бачила коли таке ясне обличчя? Дочко, може, тебе мати малою замість молока годувала трояндовим варенням? Гай-гай…

І все-таки Реджеп-ефенді видався мені славною людиною. У мене став гарний настрій.

Мюдір-ефенді одягнув свою ляту, яка ще парувала, і ми пішли в аудиторію.

Ще в коридорі через шибку я побачила своїх учениць. Боже мій, як їх багато. Я дуже переполошилася. Майже всі — такі як я, дорослі, й не менше як п’ятдесят. Я губилася під їхніми пильними поглядами. Якби директор

в ту мить вийшов, було б мені непереливки, бо я зовсім знітилася. На щастя, він любив керувати та відчувати, що його слухають:

— Ну-бо, дочко, ставай за кафедру!

Відтак, ледве затягнувши мене за неї, він почав довгу промову. Боже милостивий, чого він тільки не набалакав!

— Якщо європейці перейняли від арабів медицину, хімію, астрономію та математику, то чому ж ми шиємося в дурні й не перехоплюємо від європейців усього найновішого, що є в науці? Увійти в скарбницю європейської науки й поступу, оволодіти готовими знаннями — це грабунок, але законний. Це грабунок без гармат, без рушниць, а з допомогою французької мови.

Ходжа-ефенді захопився не на жарт. З його, здавалося, залізного горла лунав такий голос, що аж у вухах закладало. Він тикав на мене пальцем і кричав ученицям:

— Ключ до знань, що їх надбав світ, має в своїх руках оця крихітна дівчинка. Не дивіться, що вона мала! Зате носить в собі дивні перли. Тягніться до неї, ухопіть її за горло, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань…

Я відчула, що мене ось-ось ухопить один з тих проклятих приступів реготу, і тоді я не встою на місці. Боже, який то буде сором! Та ось я наважилася глянути на дівчат — вони сміялися. Отже, тепла усмішка вже зв’язала мене з моїми ученицями. Я думаю, що цими поглядами й усмішкою ми вже проявили нишком взаємні симпатії.

Коли сміятися почали вже голосніше, директор нарешті помітив це. Він ударив кулаком по кафедрі, обвів дівчат своїми страхітливими сизими очима, яких не продав би й за тисячі лір, і гримнув:

— Це що таке!.. Що це таке, питаю? Вам як мед, то й ложкою!.. О, цьому жіночому поріддю ніяк не можна давати потачки, але я вас приборкаю! Позакривайте мені роти! Бач, повишкіряли зуби, як розварений часник.

Та дівчата щось не дуже зважали, злякалася, мабуть, тільки я.

Директорова промова тривала ще добрих п’ятнадцять хвилин. Коли ж у класі дужчав сміх, Реджеп-ефенді бив кулаком по кафедрі й кричав напівжартома, напівсерйозно:

— Чого щирите зуби? Я ось принесу «обценьки»!

Вже наостанку він ще раз прокричав:

— Дужче її вхопіть, не відставайте від неї, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань. Коли ж ні, то хай прокляті будуть ваші прадіди, хай гірким буде вам хліб, яким годують вас батьки й матері, наша земля і народ!

І він вийшов.

Я лишилася сама, віч-на-віч з аудиторією. Ніколи не думала, що ця мить буде така тяжка. Пустунка Чали-кушу раніше могла без угаву говорити з ранку до вечора, а зараз їй заціпило, мов соловейку після шовковиць. Що ж їм сказати, в голові жодного гарного речення… Та ось я не втрималася й мимохіть усміхнулася. Дівчата, слава богу, вирішили, що я ще й досі сміюся з директора, й теж усміхнулися. Я підбадьорилася й сказала:

— Ханим, я трохи знаю французьку мову. Буду щаслива, коли й ви скористаєтеся з цього.

Десь подівся острах, думки пливли легко й вільно. Я відчула, що дівчата помалу проймаються до мене симпатією. Як приємно звертатися до дорослих дівчат: «Ханим!» Погано, що вони надміру люблять сміятися. Я не боронила б, але ж, не дай боже, в шибочку зазирнуть зизуваті очі Реджепа-ефенді, котрі варті більше, як тисячу лір. Тому я вирішила зробити ученицям зауваження:

— Ханим, ваш сміх повинен бути не більшим, як усмішка. Я не можу покарати вас отими «обученьками», що про них казав пан директор, у мене їх немає. Але я розгніваюся.

А все-таки перший урок був гарний. Коли я вже виходила з аудиторії, одна дівчина підійшла до мене й пояснила, що обученьки— це не що інше, як обценьки. Директор намагався елегантно лякати тих, хто занадто любив сміятися: «Зуби повириваю обученьками!»

28 березня

Я дуже задоволена моїми ученицями, навіть дуже. І вони мене полюбили, не відстають навіть на перерві. А щодо колег, то і їх я не назву поганими людьми. Є, правда, й такі, що ставляться до мене холодно, або стануть десь в кутку кімнати й зиркають, перешіптуючись. Нічого доброго про мене вони там, звичайно, не нашіптують, та дарма… Навіть у своїй родині — й то не всіх полюбляєш. Серед усіх мені найдужче подобаються дві милі вчительки. Це діти Стамбула — Незіге і Вас-фіє. Вони й на мить не розлучаються. Але муавіне-ханим порадила мені близько не знатися з ними. Не знаю тільки чому. Тут я зустріла й двох знайомих. Перша — це та висока вчителька з чорними проникливими очима, котра захистила була мене колись в центральному рюш-тіє. Вона має в нас один урок на тиждень. Це єдина викладачка, яка не боїться зизуватих очей Реджепа-ефенді. Навпаки, швидше директор її боїться, бо коли заходить мова про неї, він щулиться й промовляє: «Ну й людина! Як її й позбутися! Може б, хоч спочив трохи».

А друга — немолода вже вчителька. У неї великі зуби й великі окуляри, яких вона ніколи не скидає. Вона раніше вчителювала в Гозтепе. Отож тепер пильно зазирає мені в обличчя й розповідає:

— Аллах! аллах! Як з ока випала, така схожа! Колись я в поїзді частенько зустрічала одну пустотливу школярку. Ви такі схожі на неї. Але та була француженка, чи що… Що то вже бісики пускала, увесь вагон заливався…

— Можливо, — відповідала я, похилившись головою. — Чого не буває…

У школі працює й кілька вчителів. Захіт-ефенді — викладач теології, він вже зовсім старий. Географію викладає Омер-бей — теж сивий, полковник у відставці. Ще є вчитель краснописання, та я не знаю його імені. Нарешті ж, вчитель музики Шейх Юсуф-ефенді, відомий не тільки в нашій школі, айв усьому місті. Колись він і справді був шейх «Мевлеві» [74], та кілька років тому бідолаха захворів, здається, на сухоти. Лікарі сказали, що коли не переїде кудись, де інший клімат, — помре. І вже ось два роки, як Юсуф-ефенді оселився з своєю сестрою-вдовою в Б. Кому доводилося бувати в їхньому невеличкому будиночку, той казав, що там справжнісінький музей музики. Вчитель зібрав колекцію сазів та інших музичних інструментів. Окрім того, Юсуф-ефенді зажив слави і як композитор. Він пише таку музику, якої не можуть слухати без сліз. Уперше я побачила його одного дощового дня. На великій перерві я водила дівчат в сад навчитися однієї нової гри в м’яча. Коли ми повернулися, моя чорна сукня намокла під дощем.

До речі, зразок робочої сукні, який я колись придумала, подобався усім, навіть учням. Реджеп-ефенді, щоправда, забороняє чорний колір, каже:

— Мусульманці не личить ходити в чорному… Треба вбиратися в зелене!

Та ми не дуже зважаємо, мовляв, зелений одяг швидко брудниться.

В кімнаті для вчителів топилася велика піч. Я хотіла трохи обсохнути й стала, поклавши руки в кишені, у кутку коло печі. Одчинилися двері, і до кімнати зайшов високий худорлявий чоловік літ тридцяти п’яти. Одягнений був так само, як і інші викладачі, та я відразу зрозуміла, що це Шейх Юсуф-ефенді, про якого я стільки чула. У школі його дуже любили. Вчителі одразу кинулися до нього, щоб допомогти скинути пальто. Я з кутка стежила за ним.

Він був тихий і милий. На його обличчі панувала меланхолія. Воно було прозоре й бліде. Таке обличчя буває тільки у людей, приречених на смерть. Ріденька руда борідка й великі блакитні очі нагадували мені Ісуса Христа, що сумно усміхався нам у коридорах пансіону. Особливо приємний був у нього голос — м’який, щирий, ледь скорботний. Це була та скорботна скарга, яку чуєш, розмовляючи з хворими дітьми. Він скаржився вчителям, які оточили його щільним колом, що дощ не вщухає, що ображений на природу й ніяк не дочекається сонця.

Раптом наші погляди зустрілися. Він ледь примружився, щоб краще роздивитися мене в темному закуті, й запитав:

— Хто ця панна? Наша учениця?

Вчителі всі разом повернулися в мій бік, а Васфіє засміялася й сказала:

— Вибачайте, бей-ефенді, ми забули вас познайомити… Це наша нова викладачка французької мови Фері-де-ханим.

Я кивнула зі свого закутка головою й мовила:

— Ефендім, мені дуже приємно познайомитися з нашим великим композитором.

Митці дуже чутливі до компліментів. Юсуф-ефенді зашарівся й, поклонившись, сказав:

— Ваш покірний раб не впевнений, що ці твори дають право називатися йому композитором. Коли деякі й гідні доброго слова, то тільки через те, що мені поталанило передати в них святу тугу великих поетів Хаміда й Фікрета…

Я полюбила Юсуфа-ефенді, як старшого брата.

— Б., 7 квітня

Збулася ще одна моя мрія. Ми найняли гарненьку чистеньку хаточку. її знайшов нам Хаджі-калфа, дай йому боже здоров’я. У нас три кімнати, сад, і недалечко від садиби Хаджі-калфи — кілька хвилин іти. У хаті вже були меблі, і все готове, — це нам дуже зручно.

Учора я й Мунісе були в гарному настрої, заходилися прибирати, розкладати наші речі! Але де! Нічого не встигли, бо просміялися та пробігали цілий вечір.

Бідна Мунісе очам не йме віри, думає, що оселилася в палаці. Правда, нас трохи налякав Мазлум — так назвали ми наше козенятко. На кухні були прочинені двері — воно вискочило в сад й побігло в яр. Краї урвища круті, мов стіни мінарета, і козеня ледве не полетіло в провалля. Добре, що це бісове козеня перебирає ногами краще за мене. А все-таки ми добре налякалися, поки зловили його.

Так, ми задоволені нашою садибою. Мунісе ковзається по гладенькому камінню, яким викладено двір, або малює на глиняних стінах квіти.

Ось тільки увечері, коли поночіє, нам стає трохи сумно. До наших сусідів приходять у гості то батько-мати, то брати-сестри, з гостинцем у руках. Тільки до нас ніхто не стукає, і так буде завжди.

В цьому краю гарна дуже весна. Довкола вруниться зело. І в нашому саду стільки того квіту, навіть по призьбі повився плющ. А вже яр, що поміж з нашим садом, — то справжнісінький смарагдовий водоспад. На зелених хвилях ятріє, мов рана, червоний мак. Все наше дозвілля проходить в саду… Ми граємо в піжмурки, плигаємо через мотуз, а коли стомлюємося, я починаю малювати, — у мені знову прокинулася жадоба малювати. Мунісе з козеням сідають на моріжку, я вже кілька днів малюю їх водяними фарбами. Якби ця пустунка Мунісе посиділа хоч трохи спокійно, я вже давно домалювала б її портрет, так ні ж, їй обридає сидіти з козеням на голеньких рученятах і у вінку з польових квітів на голові. Ось Мазлум починає перебирати своїми тоненькими ніжками й дригатися. Тоді Мунісе схоплюється й говорить:

— Абаджим, я хочу сидіти спокійно, правду кажу, але Мазлум не може. Я не винна.

І втікає.

Я гніваюся й сварюся пальцем:

— Ти гадаєш, що я не бачу твого шельмування? Ти навмисне лоскочеш цапка!

Та в школі все гаразд. Директор мною задоволений. Правда, коли-не-коли гнівається, щб я люблю посміятися.

Тоді я прикидаюся ображеною й кажуг

— Реджеп-ефенді, а що ж я маю робити? У мене коротка верхня губа, й через те вам здається, що я завжди сміюся.

Директор, виявляється, не байдужий до чужих мов. Тепер він десь доп’яв стару французьку читанку і водить пальцем по складах. Іноді запитує в мене, що означає те чи інше слово, й записує на полях підручника.

Я вже заприязнилася з Юсуфом-ефенді. Мені подобається цей тонкий сумний, хворобливий чоловік. Ніжно розповідає він про щось дібране, а в його голосі вчувається прихований жаль.

Десять днів тому сталася дуже дивна історія.

У нашій школі є стара зала — скоріше, звалище на непотріб. Я зайшла туди вдень, щоб відшукати одну таблицю, але віконниці були причинені і здавалося, що вже вечір. Я озирнулася довкола й побачила в кутку Старий орган. Він був у пилюці. Чомусь солодко й тужно защеміло серце. Щасливі дні мого дитинства минули в співі сумних і врочистих органних мелодій. Я підійшла до органа й розхвилювалася, мов біля забутої могили когось дорогого. Вже не пам’ятала, по що я сюди прийшла і де я. Обережно натиснула ногою на педаль і вдарила однією пучкою по клавішу. Орган тяжко й гірко зітхнув, наче то був зойк враженого серця.

Ах цей зойк!

Вже безтямно я підсунула до органа стілець, сіла й почала тихо-тихо грати свій улюблений гімн.

Линула мелодія, і я помалу забула про все на світі, ніби заснула глибоким сном. Перед моїми очима постали напівтемні коридори нашого пансіону. По них ходять гуртом мої подруги в чорних хвартухах, з коротенькими зачісками.

Не знаю, скільки я грала й чи довго тривав цей сон.

Позаду хтось зітхнув. Здавалося, вітер торкнувся листячка. Я здригнулася й оглянулась. В пітьмі біліло обличчя Юсуфа-ефенді. Він слухав мене, похилившись головою й злігши на поламану шафу. На його обличчі видно було страшну печаль.

Він помітив, що я перестала грати, й сказав:

— Грайте, я прошу…

Я нічого не відповіла, тільки ще нижче схилилася над органом і грала, аж поки на очах мені не висохли сльози. І встала вже, коли відчула, як мені перехоплює від утоми подих.

— У вас незвичайний хист до музики. І на диво вразливе серце, Феріде-ханим… Я приголомшений… Невже дитяча душа може так глибоко відчувати тугу?..

Я відповіла, намагаючись прибрати байдужий вигляд:

— Це релігійні гімни, і, звичайно ж, вони тужні. Сум не в мені, а в них.

Юсуф-ефенді недовірливо похитав головою й промовив:

— Я не якийсь там знавець мистецтва… Та коли треба визначити, де в музиці сила композитора, а де виконавця, не помилюся. Як у голосі співака, так і в пальцях музйки живе тільки йому притаманне хвилювання. Його породжує сум вразливого серця. Чи не дали б ви мені ноти деяких гімнів?

— Ефендім, я грала на слух. А нот не маю.

— Дарма. Якось ви мені програєте ще раз, коли ваша ласка, я, з вашого дозволу, запишу собі в зошит. Я колись придбав собі орган, колись на ньому грав один священик, тепер уже небіжчик… Я не байдужий до музичних інструментів. Орган у мене стоїть у кімнаті. Мені б хотілося грати ваші гімни…

При цій розмові ми вийшли з зали. Прощаючись, Юсуф-ефенді пообіцяв:

— Дещо я написав, коли мене діймала туга… Цієї музики ще ніхто не слухав. Я був упевнений, що вони не зрозуміють того. Для вас я грав би… Ви не відмовите?

Після цього ми ще дужче заприятелювали. Я ще не слухала тієї музики, яку він обіцяв виконати, але думаю, що то буде щось чудове. Мені здається, що коли ця хвора, чутлива людина доторкнеться до дерева — то й тоді почується стогін. Кілька днів тому один вчитель вирішив купити собі уд[75] і приніс показати його Юсуфу-ефенді. Той тільки злегка торкнувся струн, а здається, вразив моє серце.

5 травня

Учора я вчинила злочин і тепер боюся, що все стане відомо. Я знаю, що зробила недобре, але що я мала діяти, коли так веліло мені серце.

У нас учителям випадає чергувати раз на тиждень у школі вночі. Вчора була моя черга. Увечері, коли дівчата готували уроки, ми з Шехназе-ханим обходили класи. В одній кімнаті погано горіло світло, і ми зайшли туди. Муавіне-ханим була дуже бідова жінка й сама заповзялася полагодити газову лампу. Вона підсунула до стіни стільця й почала оглядати її. Саме тоді в клас увійшла стара прибиральниця, підійшла до однієї учениці й подала їй листа.

— Айше! — зупинила стару муавіне-ханим. — Що це в тебе?

— Нічого. Це сторожові залишили для Джеміле-ханим листа.

— Дай сюди. Скільки раз вам нагадувати, що листи, які надходять ученицям, спочатку повинна перечитати я! Яка ти безклепка!

І тут сталося несподіване. Джеміле схопилася й вирвала листа з рук старої.

Шехназе-ханим так само незрушно промовила:

— Джеміле, ходи сюди.

Дівчина й не ворухнулася.

— Я сказала, ходи сюди. Чому ж ти не слухаєш, Джеміле?

У хворобливої, дрібненької Шехназе-ханим був такий владний голос, що навіть я здригнулася. У класі панувала тиша, можна було почути, як летить муха.

Джеміле похилилася головою й підійшла. Це була вродлива дівчина років шістнадцяти. Я вже давно помітила, що вона завжди якась смутна, ніколи її не побачиш серед дівчат, а все саму, — ходить в саду й журиться. Та й на уроках вона сумна й неуважна.

Я розглянула її зблизька й зрозуміла, що дівчина мучиться. Обличчя сполотніло, губи побіліли. Вона раз по раз моргала очима, наче в неї тремтіли повіки.

— Джеміле, дай сюди листа!

Шехназе гнівно тупнула ногою.

— Чого ж ти ждеш?

— Нащо воно вам, ханим-ефенді? Нащо?

В цьому «нащо», в цьому маленькому слові «нащо» чувся такий жалібний протест.

Шехназе-ханим рвучко вхопила руку дівчини, розвела пучки й вирвала листа.

— Ось так, а тепер сідай на місце!

Шехназе-ханим провела очима адресу, і її брови ледь

насупилися. Та вона одразу ж прибрала байдужого вигляду. У класі все ще панувала мовчанка, хоч було помітно, що дівчата схвильовані.

— Лист від брата Джеміле, він служить у Сірії! — промовила Шехназе-ханим. — Але через те що вона не підкорилася мені одразу, листа я поверну тільки завтра.

Дівчата схилилися над книжками. На порозі я крадькома озирнулась. Кілька дівчат повставали біля задньої парти й перешіптувалися. Джеміле ж сиділа, поклавши голову на парту, і її плечі здригалися.

В коридорі я сказала Шехназе-ханим:

— Ви дуже тяжко покарали дівчину. Як їй тільки чекати до ранку? Либонь, страждає тепер…

— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.

— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не від брата.

І вона тихо почала розповідати.

У Джеміле заможна родина, а дівчина цього року закохалася в молодого лейтенанта. Тільки батько й слухати не хоче про заручини. Лейтенанта заслали в Бан-дирму, а за дівчиною стежать і вдома, і тут. Ми хочемо якось розважити її тугу, так лейтенант щоразу роз’ятрює рану. Це вже третій лист попав мені в руки.

Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.

Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.

Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.

І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…

Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:

— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері[76] принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.

20 травня

Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.

Він був розгніваний і кричав:

— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!

Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».

Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:

— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.

Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.

А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.

Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.

Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.

Не знаю чому, але сьогодні я була невесела. Безмежні хвилі радощів і веселого сміху цих сотень дівчат втомлювали мене й нагонили сум.

Неподалік від мене дівчатка якоїсь початкової школи співали марш. Трохи поодаль гурт дівчаток бавився м’ячем — то була гра в полянок. Ще трохи далі дівчата з’юрмилися довкола якоїсь дівчинки й оплесками зустрічали її слова, — вона читала вірша чи виголошувала промову…

Мунісе дарма було й шукати тут. Атож, хіба така пустунка всидить на одному місці?

Неподалік від загати росло кілька каштанів. Там молоді вчительки й старшокурсниці зробили собі гойдалку, й було видно, як між гіллям майорять перісті сукні. Звідусіль чути тільки сміх і веселі зойки.

Мені вдалося непомітно піти до річки. Я сіла в затінку великої скелі. На березі серед каміння де-не-де росли миршаві жовтенькі квіточки. Я рвала їх і кидала у воду, яка хлюпотіла під моїми ногами. Я думала про щось далеке й непевне.

Аж раптом хтось вигукнув тоненько:

— Знайшла! Шовкопряд тут!..

Виявляється мене шукали, щоб запросити на гойдалку. Дівчата силоміць повели мене під каштани. Я відмовлялася, казала, що не вмію й не можу, бо стомилася, та ні учениці, ні мої колеги й слухати не хотіли. А Мюрювет-ханим, та сама вчителька з проникливими гарними очима, хотіла погойдатися тільки зі мною. Ми cfaли на дошку, тільки в мене й справді не виходило: тремтіли руки, підтиналися ноги. Бідній Мюрювет довелося добре попріти, поки ми трохи розгойдалися. Врешті-решт вона й сама відмовилася:

— Ні, все даремно, мій Шовкопряде! Ти й справді боїшся гойдалки, вся мов полотно. Ще впадеш…

Реджеп-ефенді сів обідати з нами й помітив, що я сумна. Тепер він час від часу покрикував:

— Агей, пустунко, чому ж ти сьогодні не смієшся, га? Коли я кажу: «Не смійся!» — ти регочеш. А чого ж ти сьогодні така сумна та невесела?

Але він не давав мені спокою й по обіді, а загадав, щоб спеціально для мене принесли зі школи самовар, і навіть хотів сам приготувати мені чай.

Та ось одна вчителька здалеку покликала мене. Коли я підійшла, вона сказала:

— Ми послали служницю, щоб принесла тамбур [77]. Тепер треба якось усамітнитися й попрохати Юсуфа-ефен-ді, щоб програв нам. Ти ж як-небудь утечи від цього старого балакуна.

Справді, таким випадком нехтувати не можна. Музика Шейха Юсуфа-ефенді все дужче й дужче брала мене в полон. А він сам довго оце хворів і не приходив до школи. Лише кілька днів тому ми дізналися, що композитор став на ноги. А сьогодні навіть забажав повеселитися на весняному святі.

Наші вчительки знайшли якийсь привід, щоб переманити Юсуфа-ефенді від чоловіків до нашого гурту. Нас було щось десятеро. Нищечком пішли ми вузенькою стежиною вздовж річки.

Шейх Юсуф-ефенді, здавалося, був нівроку. Жвавий, веселий і навіть не обминав жартом тих, хто непокоївся, чи композитор не стомився.

— О, якби цій стежці не було кінця-краю! — промовив він. — Я не втомився б. Сьогодні я почуваюся сильним!

Хтось із учительок пошепки сказав мені, що чоловіки пили горілку і Шейх Юсуф-ефенді теж випив кілька чарок. Може, це горілка й додала йому снаги.

За п’ятнадцять хвилин ми були вже біля старого млина. Це місце називали Виром. В цьому місці бескиди раптово сходилися, від чого в провалля ніколи не зазирало сонце. Весь час здавалося, ніби вода тече в променях ранкової зорі.

Тут ми могли бути впевнені, що нас ніхто не почує. Посадивши Юсуфа-ефенді під крислатим горіхом, ми подали йому тамбур.

Я сіла дещо осторонь від товариства, біля скелі, довкола якої нуртувала вся в шумовинні річка. Та колеги закричали:

— Е, ні! Ходи сюди! Тільки сюди!

І вони посадили мене навпроти композитора.

Забриніли струни. Ця музика довіку лунатиме в моїй голові.

Вчительки в мальовничих позах сиділи довкола музики. Навіть у найвитриманіших тремтіли губи й повнилися сльозами очі. Я притиснула губи до каштанової коси Васфіє й пошепки сказала:

— Уперше я чула його музику в школі. То було, безумовно, чудово, але зараз…

Сумний погляд Васфіє змінився багатозначною усмішкою:

— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…

— Чому? — здивувалася я.

Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:

— Мовчи… Давай слухати…

Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:

— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?

Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:

«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».

Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.

Всг розгубилися, у мене вихопилося:

— Це все ми. Нащо так заморили його.

І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.

— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.

Композитор ледь усміхнувся й одказав:

— Нічого… Це буває зі мною.

Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.

Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.

— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.

Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:

— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?

Я здивовано глянула на неї:

— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.

Та не йняла віри:

— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.

Я засміялася й знизала плечима:

— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…

— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!

Від несподіванки я затулилася руками.

На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.

25 липня

Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.

Нудно. Як тільки нудно, хоч бери та й вішайся. Місто вимерло. Учениці пороз’їжджалися, багато вчителів теж поїхали з Б. Незіге та Васфіє вряди-годи присилають мені зі Стамбула листи. Пишуть, що цього року Стамбул особливо гарний, а від Босфору та Принцових островів вони взагалі божеволіють. Якщо буде хоч якась зачіпка, то дівчата залишаться в Стамбулі.

Якщо на правду, то й мені не дуже хочеться сидіти тут. Мене дуже вразило те, що розповіли про Шейха Юсуфа-ефенді. До того ж соромно виходити на люди.

Почнеться новий навчальний рік, і я попрошуся, щоб мене перевели деінде, навіть кудись у глухе місце. Там

буде мені скрутно, доведеться багато працювати і я буду завжди стомлена. Дарма. Тільки б лишитися самій-самі-с.інькій.

5 серпня

Це вже вдруге мої учениці виходять заміж. Правда, цього разу все не так, як у Зейнілер, коли ми віддавали Зехру за чабана Мегмета. Цієї ночі Джеміле вже не лежить у своєму ліжку з заплаканими очима. Цієї ночі її гарненька голівка схилилася на грудях коханого лейтенанта. Джеміле зі своїм коханим були такі завзяті, а їхнє почуття таке сильне, що батьки змушені були погодитися на шлюб.

Я вбирала Джеміле, так само як і Зехру. Давно вже не ходжу я в гості, на веселі вечори, завжди вдавалося відмовитися, та цього разу Джеміле прийшла додому, цілувала руки й просила. Цікаво, чи здогадалася вона, що це я поклала їй в кишеню тоді вночі того листа. Хтозна… Але того дня, коли дівчині, нарешті, пощастило умовити батьків, я була перша, кому вона розповіла свою радість. Мабуть, здогадалася…

Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.

Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.

Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».

Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:

— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..

Мені несила було все це слухати, я попросила в матері Джеміле пробачення, сказала, що зле почуваюся, й пішла.

Правда, перед цим стара мати показала мені дочку, яка стояла в колі моїх колег, і промовила:

Вчительки дають настанови Джеміле. Ви, панно, теж порадьте їй…

Я усміхнулася й погодилася виконати це просте бажання. Ми стали з Джеміле ледь осторонь, і я сказала:

— Джеміле, мати просила, щоб я, як твоя вчителька, що-небудь порадила тобі. Та що… Найліпшу раду дало тобі серце. Я хочу сказати тільки ось що… Дитино моя… Якщо перед тим, як прийде твій наречений, хтось скаже, що тебе на вулиці чекає незнайома жінка й хоче поговорити з тобою віч-на-віч, не слухай нікого, тікай від тієї жінки, сховай свою голову на дужих грудях лейтенанта. Гляди ж…

Як же тільки здивувалася Джеміле! Та й не диво. Навіть я сама дивуюся й питаю себе, який зміст ховали ті слова. Питаю, ніби сама почула їх від когось іншого.

27 серпня

Сьогодні увечері в нашому садку було весело. Ми з Мунісе запросили на вечерю Хаджі-калфу. Я жартома якось купила кілька червоненьких паперових ліхтариків, а потім ми взяли та почіпляли їх на гілочках тоненького мигдалевого дерева, якраз над столом. Хаджі-калфа аж вигукнув захоплено:

— Гей, та це ж не вечеря, а свято Десятого липня [78].

Я усміхнулася:

— Сьогоднішній вечір — це моє Десяте липня…

Так, сьогодні свято мого звільнення. Якраз рік тому Чаликушу вирвалася з клітки. Рік — це триста шістдесят п’ять днів. Як багато!

На початку вечора я була весела, весь час сміялася, жартувала, та ще так, що мадам із Самат’ї заливалася з реготу. Повненький видочок Гайкануш сяяв радістю й зробився такого самого кольору, як мої ліхтарики. Хаджі-калфа ж приплескував себе по колінах і теж сміявся не вгаваючи.

— Дочко, чи в тобі сьогодні шайтаненя сидить, га? — питав він час від часу.

До пізньої години балакали ми, коли ж настав час прощатися, я подарувала Гайкануш і Мірату по червоненькому ліхтарику.

Мунісе так набігалася за цілий день, що куняла вже й за столом. Я поклала її спати, а сама лишилася в саду.

Була дивна ніч. По хатах вже погасли вогні. На тлі зоряного неба бовваніла чорна, страшна, горбата гора. Я притиснулася руками й лобом до холодної сітчатої огорожі. Довкола тихо, тільки внизу в яру ледь чутно хлюпоче річечка. Там вона не висихає навіть у спеку. У воді відбивався краєчок зоряного неба.

Ось уже догоріли в ліхтариках свічки. Я відчувала, як разом з тим згасанням щезає з мого серця радість. Мою душу поглинув суцільний морок.

Я перебрала в голові всі світлі й чорні дні минулого року. Як давно було все це! Боже, як давно!

У мене дуже тіло. Воно знесе і холод, і злигодні… Знесе без нарікань. Може, я проживу ще сорок, може, навіть п’ятдесят років. І може, й тоді мені доведеться святкувати сумну річницю цієї сумної перемоги. Боже, яке довге життя! Який довгий цей шлях!

Може, у мене тоді не буде вже навіть Мунісе. Я стану сивою. А сподіватимуся, терпляче сподіватимуся. Гаразд, я згодна й на це. Тільки нащо? Чого я сподіваюся? Протягом року я кілька разів не могла стриматись — й плакала. Та ще ніколи мої сльози не були такі гіркі, як сьогодні. Цієї ночі вони обпалювали моє обличчя, мов гарячий свинець. Бо тоді плакали тільки очі, а зараз ридає серце.

1 жовтня

Вже тиждень, як почалися уроки. Майже всі наші вчительки повернулися в Б., навіть Васфіє, котра будь-що хотіла лишитися в Стамбулі. Так і не знайшла бідна роботи в столиці. А Незіге поталанило. Якось у п’ятницю зустрівся їм на березі Золотого Рогу молодий офіцер, котрий провів їх аж до Фатіха. Чоловікам завжди більше подобалася Васфіє. Цього разу було те саме. Офіцер призначив їй у якомусь парку побачення, та, мов на зло, того дня до неї прийшли гості. Васфіє не хотіла обманювати офіцера й попросила подругу;

— Незіге, піди, любцю, перепроси за мене й домовся на інший день.

Незіге увечері прийшла, але сказала, що не бачила офіцера. Тільки щось з нею діялося… За кілька ж днів стало ясно, що Незіге того вечора полонила юного офіцера, і вони за тиждень одружилися.

Васфіє тяжко страждала. їй було тяжко, що ошукала її вірна подруга. Разом з тим вона журилася ще й тому, що тепер теж сама-самісінька. Вона часто каже мені, зітхаючи:

Гай-гай, Феріде-ханим, якими подругами могли б ми бути з вами! Дуже жаль… Ви славна й весела, та бракує вам смаку до життя…

Школа здається мені пташиним гніздом. Скільки там веселої втіхи, коли повилуплюються пташенята.

Кілька днів тому пройшла велика злива з громом і блискавицею. Вона забрала з моєї душі передчасну втому і навіяну палючим спокійним літом тугу. Мені вже легше! Я весела!

17 жовтня

Вже десять днів періщить дощ. Він побив останні квіти, які весною разом зі мною так тішилися сонцем. Тоді їхні прозорі стеблинки тягнулися до світла, поволі набиралися життєдайним соком, а тепер вони тремтять в саду, щуляться, наче хочуть сказати цьому безугавному дощу: «Годі! Облиш-но, доволі…»

Такий самий нещасний вигляд мала, мабуть, і я, коли поверталася увечері зі школи. Я змокла до нитки. Чар-шаф лип до тіла, запинальце — до лиця. Перехожі позирали на мене й посміхалися.

Вдома мене зустріла Мунісе, якась бліда-бліда. її вигляд налякав мене. Чи не застудилася? Силоміць поклала її в ліжко й заварила липовий цвіт. Мунісе вередувала й сміялася, що я така боягузка.

— Абаджим, що людині холод? Хіба ти забула, як я торік зимою сховалася в солому?

Я упоралася біля Мунісе, а самій ще не хотілося лягати. Взяла книжку, лягла на тахту й слухала, як сердито бубонить на даху дощ, завиває в ринві. Ця траурна музика лунає вже два тижні.

Не знаю, скільки минуло часу. Раптом з усієї сили постукали в двері. Хто б це міг бути такої пізньої години?

Одразу відчиняти побоялася, отож перейшла у вітальню й визирнула з джумби [79]. На ганку стояла висока жінка. Вона кутала ліхтар, який тримала в руці, й одночасно ховалася від дощу сама. Світло ліхтаря відбивалося в калюжі.

— Хто там? — запитала я.

Мені відповів тремтячий голос:

— Відчиніть. Мені треба побачити Феріде-ханим.

Я відчинила двері, а сама тремтіла. З того злощасного вечора в Стамбулі незнайомі жінки, приходячи на мій поріг, лякають мене. Варто було мені почути, що мене шукає незнайома жінка, як я вже сподівалася чогось лихого.

Жінка стала на порозі й підняла ліхтар, щоб роздивитися. Я побачила бліде обличчя й сумні очі.

Це обличчя й голос підбадьорили мене трохи. Я навіть не питала, хто вона й чому прийшла.

— Проходьте, будь ласка, — повела я рукою до дверей вітальні.

Жінка боялася забруднити підлогу й пройшла дуже обережно, та сісти не хотіла.

Щоб якось порушити напружену тишу, вона промовила:

— Але ж і дощ… Такий, що й потонути можна…

Я пильно глянула на неї. Було видно, що такий нещасний вигляд вона має не через дощ… Я зрозуміла, що, перш ніж пояснити, чому вона так пізно сюди прийшла, їй хотілося б трошки заспокоїтися. Я нічого не питала.

Перше моє враження було правильне: жінка мала сумирне шляхетне обличчя.

Нарешті я наважилася:

— З ким я розмовляю, ханим-ефенді?

Жінка похилила голову, наче злякалася мого запитання.

— Феріде-ханим, — промовила вона тихо. — Ми трохи знайомі. Правда, ні я вас не бачила ще, ні ви мене.

Вона на мить замовкла, а потім, ніби збираючи силу, додала:

— Я сестра вашого товариша по школі, викладача музики Шейха Юсуфа-ефенді.

У мене завмерло серце. Але треба стояти незрушно…

— Ах так, — промовила я. — Мені приємно з вами познайомитися. Сподіваюся, ваш брат почуває себе ліпше?

Я знаю, з людиною, яка прийшла в такий час і в такому стані, годилося б розмовляти інакше, але що ж я мала їй сказати?

Вона мовчала. Мабуть, не знала, що одказати. Я ж не наважувалася поглянути на неї, а сиділа, похилившись головою. Вона заплакала. Я ще нижче похилила голову, наче скорялася неминучому горю. Жінка здавила собі руками шию, щоб не заридати, й сказала:

— Брат помирає… Надвечір йому стало зовсім погано. Вже шість годин непритомний. До ранку не доживе…

Я мовчала. Що я могла сказати.

— Панно, Юсуф менший від мене на три роки, та він мені — як син. Наша мати померла, як він був ще хлоп’я. І я була ще мала, та довелося стати йому матір’ю. Все своє життя я віддала йому. Я й вдовою стала у вашому віці. Удруге могла вийти заміж, та не захотіла. Як його самого покинути? А він мене полишає, йде від мене… Ви, либонь, запитаєте, нащо я вам все це розповідаю? Не погнівайтеся, що в таку пізню годину прийшла непокоїти вас! Не гнівайтеся й за те, чого я у вас зараз проситиму!.. Не проганяйте мене…

У неї підтиналися ноги, безвольне тіло впало додолу. Я думала, що їй зле, й хотіла підняти її, та вона з плачем билася на підлозі, обіймаючи й цілуючи мої ноги.

Я лагідно відхилила її руки й сказала якомога спокійніше, якщо в таку мить можна було мати якийсь спокій:

— Ханим-ефенді, я розумію ваше горе. Кажіть… Якщо я зможу щось зробити…

В її блідо-голубих заплаканих очах зажевріла іскра надії. Бідна жінка знову здавила руками горло, щоб не заридати.

— Юсуф хворіє вже десятий рік… — врешті спромоглася вона. — Що я не робила, як не вбивалася, хвороба нишком точила його. А з того часу, як він побачив вас… враз почав сохнути… Він же такий вразливий…

Я не втрималася й почала щось заперечувати:

— Присягаюся вам, ханим-ефенді, я нічого поганого не зробила вашому братові… Та й що я сама — поранена душа.

Вона знову припала до моїх ніг:

— Любесеньке… дитя моє… у вас теж є, мабуть, коханий… Тож не погнівайтеся. Я прийшла не скаржитися, присягаюся… І душа в мене не така вже й суха, як може вам здалося. Я його сестра. Роками вживалася в його музику. Я не нарікаю ані на вас, ані на ту зустріч. Він тане мов свічка, та мені ж видно, що вмирає він щасливий. Без жалю, без страху і гірких нарікань. Коли він непритомнів, тоді йому ледь тремтіли повіки, а бліді вуста усміхалися й тихо промовляли ваше ім’я. Юсуф ніколи не розповідав мені своєї пригоди, а вчора взяв мої руки, поцілував кожен палець і, мов дитина, попросив: «Покажи мені її ще хоч раз, абла!»

Заради нього я віддала б усе на світі, але це прохання здалося мені таким, що виконати його не спроможуся. Я гладила рукою його чоло, чуб і втішала: «Одужуй швидше, Юсуфе, і ти сам побачиш її…» Феріде-ханим, як він образився, аби ви тільки побачили. Мовчки одвернувся й заплющив очі. Та хіба це можна переказати словами. А це вже увечері він зовсім знепритомнів, і я побачила, що це все… Я віддала йому своє життя, щастя, ні в чому ніколи не відмовила. І побачила, з якою тугою заплющив він очі… І не дати йому можливості побачити людину, яку він любить понад усе… Мені несила переказати його страждання… Феріде-ханим, учиніть добро!.. Це буде остання краплина води, яку дають людині перед смертю…

Безталанна сестра вже не могла говорити. Вона впала до подолу моєї сукні й залилася слізьми.

Що було тієї ночі, я ніколи не забуду… Вона залишиться в моїй пам’яті мов сон…

Я йшла під дощем за сліпим ліхтарем якимись темними й вузенькими вулицями. Нічого не відчувала, ні про що не думала… Мов листок за водою…

Мене провели у високу й чималу кімнату, повну тіней. На стінах висіли тамбури, уди, скрипки, на полицях лежали флейти. Композитор помирав на широкому залізному ліжку. Ми навшпиньках підійшли до нього. Жовте мов віск обличчя Шейха вже оповив передсмертний спокій. На очах чорніла тінь. Тільки на ледь відкритих вустах, з-під яких сяяли білі зуби, ще відчувалося тепло життя.

Бідна жінка, яка ще півгодини тому, здавалося, не знесе цього невимовного горя, виконавши останню волю брата, стала на диво спокійна. Боже мій, яку ж силу носить в собі почуття, що зветься любов! Мов мати, коли будить сина до школи, поклала вона руку братові на чоло й промовила:

— Юсуфе, дитино моя, глянь… До тебе прийшла твоя товаришка Феріде-ханим.

Він нічого не чув, нічого не відчував. Жінку полонив жах. Невже брат помре, не розплющивши очей? Вона знову втратила спокій, плакала й заливалася сльозами.

— Юсуфе, дитино, розплющ очі ще хоч раз. Якщо ти помреш, не побачивши її, я страждатиму все життя.

Жаль пронизав моє серце. У мене підтиналися ноги… В головах композитора стояв якийсь стіл. Я притулилася до нього. Але що це? Я затремтіла. То стояв орган. Серце говорило мені, що тільки чудо може розплющити очі нещасному композитору. Не знаю, може, те, що я надумала, — злочин або великий гріх, тільки цей орган — мов прірва, яка надить у себе, хто тільки гляне туди. Я натисла на педаль і вдарила пальцем по клавішу.

Орган жалібно застогнав, мов уражене серце. Темні кутки кімнати, сази, тамбури, скрипки разом з довгими тінями по стінах затремтіли й відгукнулися таємниче й скорботно. Мені, мабуть, здалося, бо зіниці мої залила сльоза… Але я бачила, як у нього на мить розплющилися голубі очі.

Сестра плакала, припавши головою до ліжка.

Я схилилася над померлим і торкнулася губами заплющених повік, у яких, здавалося, ще було останнє тепло життя. Невже свій перший поцілунок мені судилося віддати погаслим очам померлого?

2 листопада

Цей вечір — останній в Б. Завтра удосвіта ми від’їжджаємо.

Після смерті Шейха Юсуфа-ефенді мені не можна лишатися тут. В місті тільки про мене й балакають.

Скільки разів, коли я рушала до школи або поверталася додому, за мною йшли слідком. Скільки раз перетинали мені дорогу, щоб роздивитися хоч під густим на-пинальцем моє обличчя. І скільки разів мені доводилося чути, як люди казали, навіть не вважаючи за потрібне промовити це тихіше:

— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..

Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і

Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.

Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.

За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.

Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…