Червнева злива

Для дорослих людей

Перший спогад визначає подальше життя — здавалося б, рідко коли це справджувалося з такою очевидністю, як у випадку мого друга. Визначною особистістю він не був, якщо не зважати на маєтності і зв’язки, а також орден четвертого ступеня, який вручили йому з нагоди п’ятдесятип’ятиліття, як ото вшановують за доробок, коли бракує яскравого досягнення.

Наївно гадати, що з історії можна винести який-небудь урок. Мій батько повторював: «Єдине, що з неї можна винести, якщо поталанить, — ноги». Він пережив голод, війну і Сталіна. Водночас, він пережив щось, що винагородило його за найгірші жахіття, — кохання до моєї матері. Про свої почуття він заводив мову до останніх хвилин, відійшовши з її ім’ям на вустах, блаженний, усміхнений, ніби поринув у солодкий сон. Людину тримає мрія, мого батька вела крізь життя любов. Любов — як багато вона спроможна! Жовтогаряче сонце, що випромінює тепло і світло. Скільки проминуло цивілізацій, скільки було затіяно війн, скільки всього створено і зруйновано, а сонце як сходило, так сходить. З різновидів смерті, які відкривалися перед ним у різний час, він обрав цей останній — заснути зі спогадом про кохання.

Кам’яна брила й кілька рядків — його улюблених, з яких почалися їхні стосунки. Мій батько проказував їх, як молитву. Наче ще задовго до того, як він їх уперше вимовив, вони рятували його — від голоду, коли не було кому ховати мерців; із в’язниці, куди його вкинули, звинувативши в причетності до організації, про яку він уперше почув на допиті; з того світу, звідки повернувся після важкого поранення, і ще багато разів опісля. Довгий шлях, вартий новітнього Данте; не треба символів — досить розповісти.

З матірʼю вони познайомилися серед пустелі, що постала по теророві і війні. Їхня любов спалахнула, де, здавалося б, ніщо більше ніколи не зацвіте. Абсурд, божевілля — хто здатний усе це осилити? Вижити і покохати... «Найголовніше — залишатись людиною, без цього все втрачає сенс».

Кілька рядків... Це найкраще, що я міг зробити. Ось вони в землі, де їх запевне вже ніщо не розділить, як не змогло розділити за життя. «Всі ми смертні, — сказав я собі, — тільки кохання — невмируще. Воно здолає те, що неможливо здолати. І переможе». Жодних амурів, ніяких, хай там яких, нісенітниць, лише кілька, що інакше не скажеш, рядків. У засічках оселився мох, від чого літери набули вигляду вклеєних із самшиту. Життя, що тріумфує з кам’яного надгробка. Я — паломник, який торує шлях. Перестати, це й означає забути.

В дитинстві я розчаровано зупинявся, коли з-поміж плит, якими вимощені майдани та вулиці, двірники виполювали найменшу травинку. Сказати що-небудь мені бракувало сміливості, та й хто мене, курдупля, послухав би? Тоді як трава — життя: незаймане, чисте, цнотливе; не знаючи й дещиці того, що відоме людині, воно непомильно бере своє. Вона буяла задовго до нас, вона проросте над людськими діяннями, тріумфуючи над ними і покриваючи їх.

Ще й зараз, буває, зупиняюся і дивлюся. Я не роздаю порад — у мене немає їх, цілющих рецептів, хоча дещо я пережив, а щось побачив. Бо й галузці, яка пливе, різне випадає. Зелений — колір життя. Зараз, по всьому, надмогильний камінь — єдина певність, і ті рядки...

Прізвище, висічене різцем, те саме, що й моє; я останній, хто так називається. Історія зробила все, щоб не збереглося нічого. Щоб ми були нездатними бодай щось збагнути, неспроможними розповісти найважливіше — правду; щоб ми були прикутими до брехні, якою одурманюватимемося, наче опіумом.

Пригорща літер, сивіших за попіл, — все, що залишилося від родинної історії, знищеної задовго до мого народження. З людини, яка не має себе, можна ліпити що завгодно. Мій батько — мов археолог, який з черепків відновлював візерунок, його біографії вистачило б на десятьох. Життя навчило його багато чому, проте він так і не зумів ненавидіти. Він уже відійшов, а кохання ще жевріло — невловна, примарна, незбагненна іскринка.

Батько був на добрий десяток років старший за матір.

Любов, яка перемогла історію...

Своєрідним чином мій друг теж переміг її. Прикрості, неминучій у знайомстві з довколишнім світом, не варто надавати надмірного значення. Невже якась дрібничка справді здатна запрограмувати життя? Невидима рука кидала йому в критичні моменти рятівне коло. Вже тоді, заледве навчившись ходити, він повівся, як часто-густо не до снаги дорослим. Ця його здатність з усього знаходити вихід! Ніколи, хоч які безнадійні обставини, він не втрачав завзяття. Сторонній сприйняв би це за легковажність, одначе я, який знав його довше, ніж будь-хто інший, можу запевнити, що це не так.

Ми ще тоді не заприятелювали, та й чи доречно говорити про дружбу, коли тобі менше років, ніж пальців на руці? Мій друг почувався, як у Бога за пазухою. Неділя — його день. Доля обирає собі когось, кого безмірно пестить, мов рідна мати. Дорослі, женучись за незворотно втраченим, вдаються до замінників — слава, алкоголь, жінки. Так, жінки — де немає любові, марно сподіватися щастя.

Мій друг смоктав кашу, стискаючи рученятами пляшечку зі шкалою, як на термометрі — такому, як за вікном, чи тому, що зберігається у футлярі поруч з ліками. Скільки разів мені міряли ним температуру! Сріблястий стовпчик зупинявся завжди на тій самій зачарованій проділці. Струсивши, наче таким чином можна було прогнати застуду, мати ховала його назад до шухляди... Посмоктавши, його ротик на мить нерухомів, чи то від утоми, чи в насолоді.

Тоді я й близько не знав, як його звати, а якби й знав, сумнівно, чи спромігся би до ладу вимовити. Якби не його постійні повертання до історії нашого знайомства, я нічого цього не пам’ятав би. Спогад зійшов у мені, мов зернина в старанно удобреному ґрунті. Подробиці, якими він обростав, додавали йому яскравості і переконливості.

Щоразу, як ми опинялися вдвох і до наших послуг було щедріше, ніж на скупе привітання, часу, я почувався, наче ми оце вперше зустрілися, вчора — діти, сьогодні — двоє дорослих, наче дитинство — непорозуміння, химера, гра електричних розрядів у нашому мозку.

Ось я сиджу, затамувавши подих, за першою партою, що прилягає до вчительського столу, а вже за мить на ньому мої зачитані до дір підручники — так, наче цього разу вони нарешті заговорять, про що мовчали. Ні на що не придатна макулатура, свідчення лицемірства і підтасовування, хроніки нечистих на руку картярів. Поверх них нові, в яких незліч запитань і майже немає відповідей.

У вік, коли щойно навчився ходити, уявне і дійсне зібгані в нероздільний клубок, який поступово, в міру дорослішання, розплутується. Або й ні. Життя — будні у вигляді смуг, коли сіріших, коли барвистіших.

Мій друг упевнений, що, віддавши мені пляшчину, виграв потрійно: скараскався каші, звільнився від моїх домагань, здобувши зате в моїй особі, як примовлятиме згодом, друга, наголошуючи оте незмінне — надійного. Приятельство, випробуване часом. Ще б пак! Я вижлуктив вміст одним духом, після чого заліз у візок і блаженно заснув, байдужий до всього навколо. Я здався йому не таким уже безнадійним. Я був на якихось кілька місяців старшим за нього і не факт, що сильнішим.

У свій вік, в який пішки шпацерують під стіл, він вчинив, як індіанець, який викурює з білими люльку миру. Далека історія, завбільшки, як прерія, заввишки у шпилі Скелястих гір, кривава, як призахідне сонце, напнута, наче шкура ведмедя, між двома океанами. Її нанесено брижевим тайнописом на розгортках Великих Озер... Вона поглинала нас — нею ми жили і дихали. Своєї історії ми не знали.

Я проводив із ним не більше часу, ніж з іншими. Скільки дітей, з якими я ганяв м’яча і влаштовував пригоди! Ставив пастки, будував фортеці, проникав у ворожий табір, дослід­жував жуків, прорубував шлях у джунґлях, запікав картоплю, цупив по чужих садах недостиглий аґрус, бо коли тобі вісім і десять, світ — твій, і дари, що в ньому. Когось я пам’ятаю, хтось, можливо, пригадає мене. А другом для мене, так склалося, став лише він...

Перші спогади напрочуд різні і різний вік, до якого вони приточені. Щось людина бачить, наче діялося воно напередодні, щось затирається в її пам’яті — до невиразних силуетів, а буває — безслідно. Дехто одним рубом звільняється від минулого: забути все, покинути і не вертатись — це колосально чи страшно? По багатьох роках роздумів я з цього приводу так нічого й не вирішив. Коли проживеш життя, перестаєш будь-чому дивуватися.

Мій перший спогад губиться в невиразних домислах, мов краєвид у тумані. Пам’ять вихоплює то одні, то інші ошмаття, але годі сказати, що з того і чи так воно все було. Певне лише, що розказали батьки, сам я не можу ні додати, ні спростувати, як немає нікого, хто розповів би про мене дорослого. Ті, хто могли б, не розкажуть. Життя моїх батьків — щасливий роман, дочасно перерваний. А моє?

Вечорами, сівши на стілець в узголів’ї мого ліжка, батько читав мені, а я слухав і нишком поринав у дрімоту. Деколи, однак, сон не брав мене, і я довго перекидався, розмірковуючи над почутим. Найглибше запала в мене казка про квітку, що перетворилась на камінь. Мені здається, вона була зовсім не для дітей. Я й зараз пам’ятаю її до найменшої коми.

Дерева створювали затінок, біг, обдаючи прохолодою, струмок, підходив напитись води олень, гомоніла, котячись хвильками, густа трава, стрімко дерлася вгору, підпираючи небо, скеля, а на ній — одна-єдина, найчарівніша з усіх, які коли-будь зацвітали, квітка. Та ось прийшла людина і порубала дерева. Квітка засмутилася, краї її пелюсток зробились цупкими та грубими. Коли людина підстерегла оленя, а потім перестав співати струмок, квітка потьмяніла, а її пелюстки почали тверднути. Коли одного дня людина вбила людину, пелюстки перетворились на камінь. Ще й зараз видно на скелі виступ, чий закамʼянілий візерунок нагадує дивоглядну рослину.

Я випитував батька, чи оживе вона коли-небудь, а він відповідав мені: «Спи!». Я запитував знову, і його шкарубка рука без фаланги двох крайніх пальців лагідно торкалася мого волосся. Я й зараз, по стількох роках, відчуваю той доторк — так само виразно, як тоді.

Я виростав з мештів, штанів, сорочок, які носив. Я боровся з потом і страждав від вугрів, що спотворювали моє лице. Я увесь час потребував обнов, а ще більше — відповіді на запитання, яке ятрило мене, безугавно та неослабно, дарма що спливало більше і більше часу.

Батько все пам’ятав, наче діялося воно щойно напередодні. Мовби не пролягла смуга років, як борозна полем, глибока, мов рана, і нездоланна, як прірва. Він наче чекав, що я запитаю. Його рука лягла на моє плече, ми були однакового зросту, він і я, його копія, наче то він помолодшав на півсторіччя: «Коли людина перестане вбивати». Наступного разу я поставив це саме запитання. «Коли людина перестане нищити», — він зупинився і ще довго відсапувався, ніби не хода втомила його, а слова, що їх коштувало сказати. «Коли людина відкриє в собі людське», — цього третього я тоді не зрозумів. Зате знав, що я вже дорослий.

Й ось я повернувся до цього... Тоді я був упевнений, що батько все одно чогось недоказав. Що з тільки йому відомих міркувань відклав, а смерть завадила довести нашу розмову до кінця. Поволі я зрозумів, що відповідь — це те, що шукатиму, я і тільки я, ніхто не зробить цього за мене, ніхто, хоч би хто це був, не зарадить. Її не дасть ні мох у засічках, ніхто. Лише я сам. Змогти, захотіти, зуміти. Зуміти не проґавити, коли вона раптом на мить відкриється — тоді, коли цього найменше сподіватимуся.

Хіба вбивати, лукавити, бути боягузливим, підступним, зрадливим — не людське так само, як творити, мріяти, сподіватись? Дикі звірі не нищили один одного так, як люди. Хіба воно не належить до людини і не є нею, її справжньою суттю? Тонка скорина порядності... Ламкіша, ніж крига жовтневого ранку. Людина — жалюгідна. Історія людства — нескінченна серія злочинів, історик — криміналіст, патологоанатом, гробар, який перекладає мерців, лічить і перелічує, плакальник, який оплакує, хроніст, який веде мартиролог, куди ненастанно додається імен. Той, хто від’єднує добро від зла, опиняється на самотньому острові, як Робінзон, зазнавши кораблетрощі. Хіба можна осягнути одне, не спізнавши другого? Крихітне уявлення, вогник у темряві, я прямую йому назустріч, примарному і далекому.

Й ось тепер воно проросло — зерно, що так довго просиділо в ґрунті, чекаючи на свій час. Атож, можна прожити життя, нічого не змінивши, — живуть же з ногою, яка накульгує. Одного дня тобі відкриється все, що згаяне. Ти квапитимешся змінити, але буде запізно. Ти захочеш крикнути, але не матимеш голосу. В боротьбі з собою людина щойно по-справжньому народжується багато-багато літ по тому, як її приведено на світ. І навіть тоді переможцем вийдеш не ти, а смерть. Любов — тихий вогник, що гріє. Тендітна зелень на чорно-сірому попелищі.

Я почувався обранцем, якому довірено таємницю. Мені перехоплювало подих. Я спілкувався, не потребуючи слів. Я беріг її, уявляючи себе архіваром, спільником, спадкоємцем. Стеблинка з листочками, як долоньки. Долоньки розкриваються, з них з’являється квітка — біла, рожева, блакитна. Я відчував, як виповнююся силою причетності і знання.

Дитина ближча до простого та очевидного — воно відкривається їй у своїй первозданності. Кожний рік відносить далі і далі, мов течія галузку від берега — від місця, де дерево, з якого її зірвав вітер. Одного дня зв’язок розривається, ми цього не помічаємо, заглиблені в дріб’язкову шамотню, а коли збагаємо, часу залишається хіба що пошкодувати. Крапля отрути, відміряна з моторошною ретельністю. Ми випиваємо її повільно-повільно, нічого не відчуваючи — ні болю, ні сп’яніння. Ми — мерці, які живемо, працюємо, плачемо й усміхаємося, швидко зашкарублі, щось у нас колись всохло, ніхто з нас не скаже, коли і чому. Всі наші почуття потворно несправжні, як, зрештою, й ми самі.

Коли ти вже став на цей шлях, іншого тобі не залишається: ти випиваєш чашу до дна. А тоді я не почув, не розпізнав батькових слів. Мусило проминути життя, аби привідкрився зміст того, що бриніло у пам’яті його голосом — щомиті, щохвилини, щодня, хоч де би я був і що робив. Людське... Ти мусиш постійно підтверджувати його. Й ось зараз, коли більшості тих, із ким я виростав, немає, коли немає того, з ким до останку, до найостаннішої межі ми вважалися друзями, зі мною раптом щось сталося. Я стою на порозі, за яким порожнеча. Я вдивляюся в мовчазну темряву. Чи здатна людина народитися вдруге? Ні, я не відчуваю страху. Я прагну лише одного — вернутися до початку!

Один життєпис, що потрапив мені до рук, починався сценкою, як маленькому хлопчикові погрожували відтяти язик. Цим хлопчиком був автор спогадів. Відтоді, мовби перевпевнюючись, що язик на місці, він без угаву базікав, адже писання — не що інше, як різновид балаканини, добазікавшись урешті, коли йому було, здається, сімдесят шість — не набагато більше, ніж мені, — до світового визнання.

Життя — фільм, ти можеш перекручувати його, скільки заманеться, назад: від того нічого, що в ньому, не зміниться. Змінюється сприйняття — в тридцять воно не таке, як у вісімнадцять, а в шістдесят — інакше, ніж у сорок п’ять. І можеш змінитися ти. Ти не зможеш зробити цього, коли захочеш, а щойно коли збагнеш. Коли тобі відкриється недосяжне для твого ока — сад, відгороджений нездоланним муром. І ти виявиш, що він у великому занедбанні, а часу навести лад не залишилося.

Мого друга я пам’ятаю пізніше. Моя бабця вже не могла доглядати мене і небавом остаточно перебралася на село, де народилася, прожила життя, звідки приїхала до нас, коли на світ з’явився я, а тепер вернулася помирати. Ми перевідували її — недовго, бо не минуло року, як вона відійшла, тихо, вві сні, ще напередодні просапавши грядку. Городик спинався пологим схилом, забезпечуючи її чотирьох дітей і їхні сім’ї картоплею. Крихітна латка землі...

У великому неспокої я переступив поріг дитячого садка. Я вроїв собі, що батьки залишать мене там назавжди. Екзистенційна тривога — коли довідуєшся, як називається, воно здебільшого вже позаду. Тоді ж було попереду. Я почувався безпорадною забавкою в її руках — так вітровій розважається зірваним з галузки листком, несучи, підкидаючи, вертячи, а потім ще довго котячи його по землі. Ні павільйон, ні пісочниця, ні розмальований дерев’яний мухомор, що скидався на опецькувате деревце з поцяткованою парасолею-кроною, нездатні були розрадити маленького в’язня, приведеного на ешафот. І раптом...

Так серед темних хмар, що, здавалося б, назавжди скували небо, з’являється сонце. Не пам’ятаю, було тоді справді похмуро чи погідно, зате бачу його. Ту пляшечку, яку він простягав мені, як Ісус у наївному малярстві руки, що проміняться безкорисливою любов’ю. Хоча я не впізнав його, мене огорнуло умиротворення, мовби мені пропонували частинку теплого сонця. Тієї миті, коли мала статися катастрофа, від того, що її відвернуто, я розплакався.

До дитячого садка його віддали, як йому ще не виповнилося рочку. Його батьки працювали на фабриці, а бабці, яка опікувалася б ним, не було. Маленькі вигнанці з раю... Нам дозволялося приносити з собою якусь абищицю, хто що мав. Найпростіша забавка була справжнім скарбом, а шматочок скла, знайдений у грязюці, правив за діамант.

Мій батько, який з нічого умів зробити щось, маючи, як сам не раз піджартовував, півтори руки, змайстрував для мене ведмедика. Ми з другом турботливо доглядали його — татусі, які й самі потребували опіки. Годували, забавляли, вкладали спати, а коли хворів, лікували.

Одного разу мій друг не прийшов до садка. Від того, що залишились самі, нам із ведмедиком зробилося тоскно. В неділю я з батьками й іграшкою під пахвою подався до Богдана додому. «Одужуй!» — побажав я йому, посадивши ведмедика на край ліжка. Наш улюбленець, яким ми ще довго втішалися, загубився в метушні нашого швидкого дорослішання. Швидшого, ніж хотілося б, але усвідомлення цього приходить уже опісля. Коли тобі п’ять, а потім сім, у тебе відбирають дитинство; коли ж тобі чотирнадцять, ти понад усе прагнеш стати дорослим.

Коли наближалася вісімнадцята, мій друг покидав майданчик, куди пізнього пообіддя виводили нашу групу. Пісочниця, дерев’яний мухомор з лавою навколо і розмальований казковими сюжетами павільйон під замшілим шифером. Коли падав дощ, ми, заховавшись під накриття, спостерігали, як краплі вбивались у пісок, як заглибинки хутко заповнювалися водою; калюжа більшала й більшала, перетворюючи павільйон на острівець посеред океану.

Вихователька, немолода жінка, вигляду якої я не пригадую — її риси, як багатьох інших людей, стерлися, мов малюнок крейдою на асфальті; вона здавалась жахливо старою, і вже через це одне я боявся її. Я бачив у ній лиху чаклунку, якій ми були віддані на поталу. Чуючи її різкий голос, я ставав розсіяним і байдужим, а дощ ще довго періщив та хльоскав.

Якби не ведмедик, мій друг далі відривав би комахам крильця, і ми спостерігали би, як вони безпорадно борсалися. Отак людина — комаха без крил, яка силкується злетіти, а воно — не що інше, як агонія, розтягнена на тридцять, п’ятдесят, сімдесят років, до останніх, передсмертних корчів... Він дивовижно вловлював час. Маленька постать з пляшчиною в руках — інколи він наближався до хвіртки одночасно з батьками, наче хотів поскаржитися, що кашка давно закінчилася, а їх нема та нема. Вони приходили по нього вдвох.

Ось він, а це — я. Ми трималися разом, а тут нас порізнено. Кожному вказано місце, ніхто не запитував, де ми хотіли б стояти. Нам ледве виповнилося по сім, а ми вже випускники. Чорно-біла світлина, зроблена останнього дня нашого перебування в садку; на звороті чиєюсь рукою зазначено дату. Нікого з тих, хто там зображений, я не пригадую, ні їхніх імен. Гуртик зацькованих істот, яким велено посміхнутися. Збитих докупи, аби вмістилися в кадр. Не знаю, що з ними сталося. Щось з нами всіма сталося. Однокласників майже всіх пам’ятаю, а тих, з ким ходив до садочка, за винятком мого друга, — ні.

Я бачив тільки його, як і перших п’ять шкільних років. Збагнувши, як сприятливо впливає на мене наша дружба, мої батьки подбали, щоб я опинився з ним в одному класі. Коли я почув, що хлопця з третього ряду переводять до іншої школи, мене охопила паніка, ніби йшлося про мене, ніби й мене могли отак взяти і перевести, не повідомивши батьків і розлучивши з моїм другом. Я боявся змін, не сподіваючись від них нічого доброго. Я боявся всього нового і невідомого. І хоча того хлопчика забрали до школи, побудованої в кварталі, в якому він мешкав, для мене це було подібно до кінця світу, якого я, якби це стосувалось мене, напевно б, не пережив.

День у день ми сиділи за спільною партою; я поблажливо вдавав, що не помічаю, як мій друг підглядає до мене в зошит. З контрольних робіт ми отримували з ним однакові оцінки. Коли вчителька, засумнівавшись, викликала мене до дошки, я міг підтвердити їх, він — ні. До відмінника я не дотягував, а досягнень у наш час не купували. Навчання аж так сильно не приваблювало мене, я не мав амбіцій — ні тоді, ні згодом, а тепер — поготів.

Ретельність, з якою я виконував домашні завдання, мої батьки сприймали за зацікавлення. Добрі оцінки я отримував, бо навчання не складало для мене великих труднощів. Якби мене запитали, нащо я ходжу до школи, я відповів би, що мене віддали туди — так само, як перед тим до садочка. Батьки працювали, моїм обов’язком було вчитися.

Першого вересня, коли ми лаштувалися добути шкільне приладдя, з його ранця вигулькнула стара знайома. Він приносив у ній сік або чай. На першій перерві мій друг випивав його, а на другій переливав туди в їдальні молоко.

В шостому класі все раптом змінилося, змінилися ми, і в його новому, вдвічі просторішому портфелі символу нашого першого знайомства не було. Коли нам хотілося пити, а ще дужче з бажання почуватися дорослими, якими ми невідворотно ставали, ми вирушали до поближньої забігайлівки, де в півсутінках затіненого деревами першого поверху потягували коктейль, а згодом, у старших класах, — легкі алкогольні напої.

«Продаж алкогольних напоїв особам у нетверезому стані і неповнолітнім ЗАБОРОНЕНО». Як зараз пригадую той бар... Він складався з продовгуватого, призначеного для відвідувачів, і ще одного, компактнішого приміщення, відгородженого щільною завісою китиць. За тими китицями, що звисали до підлоги, створюючи, досить було порухати, характерний шелест, наче бралися щось розповісти, мені відкрилась дорослість. Між мною і юною жінкою за стійкою існував потаємний зв’язок.

В чотирнадцять секс п’янить дужче за будь-який аперитив. Наостанок ми з другом упадали за однокласницею — з тих дівчат, які, непримітні ні в десять, ні в дванадцять, у шістнадцять спалахують сліпучою квіткою.

Змагання за її увагу було поставлено на міцну основу домовленостей, яких не порушував ні він, ні я. Ми запрошували її на морозиво, по черзі носили ранець і дарували жоржини, її улюблені квіти. Вона ставилася до нас з однаковою прихильністю — він мав вдачу, якою не міг би похвалитися я, а в мені було щось, чого не мав він.

Ми пропадали в щойно побудованому, наче спеціально для нас, кінотеатрі, кружляли на каруселі, цитуючи любовну лірику і простягаючи руки, щоб з’єднатися над землею, над буйною зеленню, яка знову такою вже ніколи не буде.

Під впливом чи то великих поетів, чи нашої закоханості, чи весняної зелені, а радше за все — того і того, я написав кілька строф, щирих і неоковирних, що залишились єдиними в моєму житті поетичними спробами. Якби я показав їх моєму другові, він назвав би мене поетом. Можливо, якби я наважився подарувати їх їй, якій вони були присвячені, все пішло би інакше. Від мрій, що окрилювали нас, нам перехоп­лювало подих.

Ми протанцювали до самого світанку — останні години в мурах, в яких ми провели збіса років. В’язень звикає до тюрми — я не хочу сказати, що все було аж настільки погано, проте школа не могла бути інакшою, ніж суспільство, в якому ми виростали. Кузня, лише метал, який там кувався, — людина.

День після катастрофи нічим не відрізнявся від попередніх, а ми почувалися, наче нас висаджено на незнаній планеті, і хоча школа була позаду, а трохи далі вулицею під затінком високих каштанів бар, повернення не було. Наше місто тримало нас міцними нитками, і я не знаю, чи ми змогли б покинути його за власним бажанням.

Ми зустрілися після армії. Вслід за моїм другом я подався на той самий факультет, що й він. Я отримав пунктом більше, ніж необхідно, тоді як мій друг рівно стільки ж недобрав. Можливо, наші шляхи назавжди розійшлися б, якби не «Геннессі», який забезпечив йому прохідний бал. Він коштував шалених грошей, яких не мав ні він, ні його батьки, такі самі звичайні трудяги, як мої. Він був вісником світу, доступного хіба що в книжках з осудливими анотаціями.

Побачення з дівчиною, в яку ми були закохані, відбувалися рідше і рідше, доки одного дня вона назвала нас своїми братами. До якої міри наївною може бути людина, яка кохає! Вона ладна хапатися за найнікчемнішу соломинку, відмовляючись бачити очевидне, наче таким чином його можна скасувати. Я скидався на божевільного. Кохання — необорна сила.

Запрошення на весілля було виконане тим самим почерком, який я колись цілував потай від мого друга, мовби слова і речення були її вустами. Я ладний був виконати будь-яке її прохання, проте що я, який палко кохав її, міг відповісти, коли вона запропонувала нам стати дружбами? Думки не слухалися, в голові гуло, а до горла підкочувався клубок.

Згодом, коли все відійшло, однак не любов, я радів її щас­тю. Мене гріло його тепло, мов промінь, що проникав крізь густий палист. Воно було смужкою світла в кінці нескінченного тунелю, яким я нестямно увесь той час біг. Тієї миті я її по-справжньому, не як хлопчак, покохав.

Ми не витримали випробування, обернувшись до неї спиною, коли вона нас найбільше потребувала. Ми замкнулися, наче діти, у власній образі. Ще й зараз я не можу говорити про ті дні без схвильованості. Яких лише порухів я не зазнав! Думки снувалися гарячково і хаотично. Почуття розшарпували і спалювали мене. Речення, ще не сформувавшись, розпадалися. Я хотів щось сказати, але не було що, хотів з кимось поділитися, але не було з ким. Мій стан нагадував хронічну недугу, що зненацька загострилася. Ми заприсяглися ніколи, з жодною жінкою, хай які почуття до неї нас переповнювали б, не одружуватися. Та й чи міг би я почувати подібне ще до когось, крім неї? Як мало виглядати моє життя, в мене не було найменшого уявлення.

Я страждав і ладний був на найбезглуздіші речі. Рано чи пізно вона неминуче надасть комусь із нас перевагу — гадав я в невимовному засліпленні, не припускаючи, що може з’явитися хтось поза нами. В світі, в якому я перебував, наче в мутному тумані, існували лише вона, мій друг і я.

Якби не мій приятель, я вилетів би з інституту. Я й сам не сказав би, де мене носило і що зі мною діялося; я жив у маренні, наче в гарячці; не знаю, скільки так тривало, лише якоїсь миті несподівано для себе самого я повернувся до звичного життя. Я знову слухав лекції, виконував практичні, писав контрольні, спілкувався з однокурсниками, тримався за поручень трамвайних дверей, що не змогли закритися, а вітер хльоскав по мені, наче заповзявшись вернути до тями.

Інститутські будні відвертали від невтішних думок, а безкоштовна освіта для мене, який вийшов з простої сім’ї без зв’язків та амбіцій, означала чимало. Вона дарувала мені забуття і хоч якийсь сенс. Я жив на стипендію, роблячи малесенькі заощадження, шукав рятунку в книжках, проте написане в них було таке саме вбоге, як навколишня дійсність. Не міг же ж я у двадцять із чубком років далі захоплюватися Купером!

Що має, рано чи пізно станеться. Ні, я ні про що не шкодую. Можна прошукати ціле життя й аж згодом, коли вже запізно, збагнути, що те, чого прагнув, знаходилося поблизу. Атмосфера свята надовго відігнала мої сумніви. Ейфорія підхопила й понесла мене, як течія узбережну галузку. Жіночі долоні були на моїх плечах, жіночий стан — у моїх руках. Якоїсь миті від швидкого кружляння, від весільної музики, що швиргала навколо радість життя, від близькості наших розгарячілих тіл між нами спалахнув вогонь поцілунку.

Танцював я, як заведено, також з молодою. Мій друг неабияк посміявся з її залицяльників. Доки вони змагалися, хто піднесе їй пишніший букет, він спокійнісінько розпивав із майбутнім тестем пляшку, гомонячи про світ і життя. Хай якими красивими будуть квіти, жінка надасть перевагу не в’яненню, а комфорту, здатному приборкати найневгамовнішу пристрасть. Мій друг уособлював його — розважливий, зрілий, готовий перейняти смолоскип родинного щастя і затишку. Вони швидко дійшли згоди; коли спілкувалися, здавалося, наче сидять за столом батько і рідний син, а вони ж іще навіть не стали тестем і зятем.

У розпал весілля він раптом затягнув мене в гайок, висаджений довкола ресторану. Забава вихлюпувалася у відчинені вікна калейдоскопом польок і коломийок, безтурботна і задерикувата — життя не на те, аби змарнувати його в скорботі. Блимали різними кольорами ґірлянди, що прикрашали будівлю, наче її було оповито люмінісцентними виноградними лозами. Музика й освітлення то входили в один ритм, то знову розходилися. Коли вона на мить стихла, до нас долинули голоси жінки та чоловіка, які в глибині літньої ночі віддавалися любощам. Ресторан ширив навколо флюїди бажання і пристрасті.

Так, життя не на те, аби гайнувати його, побиваючись за тим, чого не переінакшити. Мій друг, безперечно, мав рацію, але якби можна було так просто взяти й забути! Мене поривало запитати його: «А наша присяга?» — проте він першим порушив мовчанку. Його голос лунав спокійно, говорив він довго й терпляче — що я міг заперечити? Вже тоді я знав, що мої почуття якщо й увійдуть колись в русло, як річка по довгій повені в береги, невпинно тектимуть ним — ціле життя, до останнього подиху. Ніколи ні в чому я так не був певний, як у цьому.

Хоча його слова не переконали мене, нашу дружбу було врятовано. Жодні, найочевидніші доводи розуму не здатні ослабити почуття, вони — різні планети; мов співрозмовники, що говорять один до одного різними діалектами. Я ж був одним із його гостей, дружбою на його весіллі... Не так давно я втратив кохану, а тепер мало не втратив друга. Він міг ні про що не згадувати, адже то було його свято. Я поклав носити все, що мене непокоїло, в собі. Справжнє кохання невисякне, подібно до джерела, якому багато років, а вода в ньому прозора і свіжа.

Не секрет, що з кожним роком, який проминає, ми не молодшаємо. Моментами я закидав моєму приятелеві байдужість, пояснюючи його поведінку поверхневими почуттями, врешті — несправжньою пристрастю, коли помилково здається, що ти закохався, як ото вітер — повіє і вляжеться, мовби його й не було. В інші миті мені здавалося, ніби мій друг володіє неймовірною внутрішньою силою, на тлі якої я скидався на слабака, якого захлеснула, ніпочім налетівши, хвиля, тоді як він зумів втриматися, впоратися, вибратися. Те, що він називав згодом халепою, в яку ми обоє вскочили, для мене залишалося незгасними почуттями.

Якби я сказав, що вирішив провести дівчину, з якою танцював, додому, це було би не зовсім так. Немає нічого чудовнішого, ніж таїнство досвітньої тиші, з якої народжується день... Ми зупинилися, забувши про все на світі. «Не зараз, не тут», — шепотіла вона, відповідаючи на мої пестощі. «Не тут, — повторювала. — Не тут, любий...» Я не знав, що зі мною діялося.

Я всотував її запах, тепло її тіла, її всю. Щось приспане і незбагненне раптом прокинулося в мені. Я давно забув, що таке кохатися, та й що я міг, якщо по-справжньому, знати. Я мовби опритомнював. Прокидався зі сну. Я був сліпцем, з яким сподіювалося диво прозріння.

Ми лежали в ліжку, наче прожили разом невідомо скільки часу. Секс усе пришвидшує — стосункам, які зав’язувалися б роками, досить проведеної разом години. Досить міста, його вулиць і перехресть, щоб простувати ними, а потім ураз, наче змовившись, зупинитися. Досить кількох хвилин, коли до тролейбуса, який прошурхоче оспалою набережною, менше, ніж півгодини. Вона дотяглася до моїх губ, не давши що-небудь сказати.

Тіла мають власну мову; коли вони спілкуються, слова, які ми промовляємо, зайві. Вони зайві, коли сходить сонце і шелестить тополя. Зайві, коли біжить зеленими хвилями трава і сміються, пустуючи, діти. В нас є щось мудріше за нас самих, бо що нам по-справжньому відомо?

Моє дотеперішнє життя постало далеким сном, нашим утіхам було вділено сміховинну секунду в безмежному океані часу. Головне — ні про що не шкодувати, не думати, не озиратись назад.

Людина укладена суперечливо та незбагненно. Мене не покидало дивне відчуття, буцім ми давно зустрічалися, провівши разом всі попередні дні і ночі, чимало років, в яких були чоловіком і жінкою, між нами панувала невимушеність давно знайомих, близьких і рідних людей. Вже там, у ресторані, де ми досхочу танцювали, наші тіла виковували спільний план, про що ми не здогадувалися, а якби мій друг натякнув щось із цього приводу, я відкинув би, як недолугий жарт. Антігона і чоловік, який біжить нескінченним лабіринтом, а на задвірках пам’яті — невиразний силует Мінотавра.

— Я бачила, як ви йшли, а потім зникли в темряві. Про що ви говорили?

Я не відповів.

— Ви давно знайомі?

— З дитинства.

— Отже, це правда. А я думала, — вона назвала ім’я мого друга, — він жартує.

— Про що?

Вона подивилася на мене і засміялася, давши навздогад.

— Це правда. І в школі ми теж разом вчилися. Сиділи на одній лаві. Іноді нас розсаджували, проте невдовзі ми знову опинялися разом.

З тієї правди, власне кажучи, все й почалося...

— Коли він розповідав, мені здавалося, ніби він цим щось приховує.

— Що?

— Не знаю.

— У нього немає що приховувати.

— Я не це хотіла сказати. Він і сам не знає.

— Такого не буває.

— Не знаю, як це тобі пояснити.

— Він такий, як є.

— Який?

Вона знизала плечима.

— От бачиш.

Я не мав що додати, вона не продовжувала.

— А ми познайомилися в музичній школі.

Вона розповідала про молоду, а я слухав, дивлячись у стелю, в нікуди, кудись далеко. Потім вона розказувала про себе, а я мовчав.

— Розкажи ти щось.

Я не мав що розповісти.

Якийсь час ми зустрічалися.

— Запропонуй їй руку і серце. Здається, вже пора, — Богдан, як завжди, мав рацію. Він сказав це в турботі про мене, проте його слова вплинули зовсім не так, як він розраховував. Я й сам почувався заскоченим.

Я не прийшов на побачення, потім не прийшов удруге. Нас ніщо ні до чого не зобов’язувало. Я уникав будь-яких розмов на цю тему. Чи вчинив би я так само, якби все стало назад? Це все одно, що запитувати, чи почалося б так само, отримавши ще один шанс, те літо. Між нами могло скластись по-іншому, але чи можливе щастя там, де немає любові?

Марія, так вона звалася. Вона працювала у філармонії, а я, закінчивши інститут, повернувся до рідної школи, наче з далекої, що протривала роки, мандрівки. Кабінет, в який нас пускали, щойно коли лунав дзвінок, тепер належав мені. Я розкладав підручники і конспекти, переповідаючи написане в них. Я брехав, як усі. Сьогодні і вчора, а між ними нездоланна прірва. Відступаючи, хвиля залишає на піску мушельки, з яких довго й повільно ти складатимеш пазл. Коли я підвівся, Марія спробувала затримати мене, мовби відчуваючи те, про що я ще не здогадувався:

— Залишайся.

Людське життя зсукане з неприйнятих рішень. Згодом, коли ми випадково зустрілись посеред вулиці, вона хотіла щось сказати, щось змагалося в ній, вона довго і пристально вдивлялася в мої очі, наче шукала там чогось, але не знайшла.

Ми назавжди вибули з життя одне одного. Часом здається, що не ми, а слова граються нами. Я розумів, що несправедливий до Марії, проте всі мої думки спрямовувалися до тієї, яку я не перестав кохати.

Мій друг утратив до неї цікавість. Знаючи його, я не сумнівався, що він вповні віддасться новому життю. Він ні на йоту не змінився, залишившись зі мною таким, яким я звик його бачити, наче не було в нього ні сім’ї, ні жінки, ні геть інакших, ніж коли ти парубок, клопотів. Зате для мене кожна звісточка, найменша дрібничка, що стосувалась її, набувала ваги палкого послання, на яке я спрагло чекав, наче лише воно виправдовувало кожний мій день на землі. Наче ми далі — двійко нестямно закоханих. Таким я був, неспроможний ні прийняти дійсність, ні перекроїти.

Чи здогадувалася вона, чим я жив і що мене переповнювало? Навіть якби я знав, що вона байдужа до мене, все одно нічого не змінилося б. Кожне життя, яке я починав би, нагадувало б про неї. Саме тоді я поповнив мою скромну бібліотечку, що складалась із довідників, атласів і посібників, збіркою любовних послань — ліричних штрихів до сухої історії, наче діяли в ній не люди, а ляльки, що їх смикала за шворки незбагненна десниця згуби, кривавий шарварок і біженці, які тікають невідь-куди. Історія не повторюється, вона триває, в ній змінюються шати, але не сюжети. Ненаписаний підручник, в якому немає місця ні полководцям, ні тиранам, ні пройдисвітам, ні узурпаторам, лише людині, яка рятується від навколишнього безглуздя, намагається оборонити свій дім, кохання, життя — своє і своїх дітей. Він розповідав би історію людських страждань, бо лише вона може претендувати на справжність.

Якось я поділився роздумами з моїм другом.

— Тобі треба було ставати письменником, — спробував віджартуватися він. — Тоді ти міг би з номерів, хрестиків, актів, до яких зведено людей, які жили перед нами, з безіменних цифр, що нічого не кажуть понад те, що мільйон — більше за дев’ятсот дев’яносто тисяч, а сто — більше, ніж один, вдихати життя...

— Як Пігмаліон, — сказав я, гірко всміхнувшись.

— Хіба то не ваш брат (він уже зробив мене письменником) сказав: «Одинка — нуль»? Хіба то не про людину?

— Авжеж, про людину.

З його легкої руки я раптом опинився на боці, на якому мені зовсім не хотілось перебувати, то був не мій бік, я не міг вважати його своїм — у пам’ять про пекло, крізь, яке пройшов мій батько, й острівець любові, який відкрився йому одного дня.

Одинка — нуль. Це було сказано людиною в непомірному самозасліпленні. Ота дія, коли ти множиш на нуль. Уперше зіткнувшись із нею, я ніяк не міг збагнути, як це: є щось, ти множиш його на нуль, й тоді від нього вже немає нічого, нічогісінько, жодного сліду. Від того, яке щойно було і зненацька його вже немає — цілком, безнадійно, повністю! Наче засипаєш прірву, якої від того не меншає. Війна множить на нуль усе, чого досягла людина. Глупота — нуль, на який множиться людський розум. Хай що ти робитимеш, у підсумку все одно буде нуль.

Авторові рядка, процитованого моїм другом, проникливості не бракувало. Він провістив те, про що й сам не підозрював, а коли таки раптом збагнув, помножив себе на нуль. По ньому збереглося не тільки це. Жменя відважних строф і сміливих метафор. Він гартував вірш, готуючи його до найстрашнішого. «Я», яке бунтувало, домагаючись розширення території себе, одним розчерком капітулювало, самозреклося, підписало собі вирок, «привівши» його, як зазначається в документах, що їх згодом стосами оприлюднювали, «до виконання».

Я виношував задум написати історичний роман, проте так і не здійснив його — в ньому історія все одно була би лише кулісою для любові, ув’язненої в трапеції зла, на вершині якої, наче божки, тронували ті, хто відповідальний за розруху і смерть, за множення на нуль сотень тисяч, мільйонів життів, за доведення людини до стану, коли вона ладна була обнулити себе сама. За вбивання й тортури. За біль. Якби його можна було зібрати докупи, від нього на друзки розлетілася би Земля.

Що старшим я ставав, то глибше переживав розчарування, бо факти, хоч якими певними вони були б, нічого не кажуть, а те, що нічого не каже, — бреше. Тоді як вони мали б волати голосами всіх тих, кого під ними поховано. Вони — хрести на людських могилах. Хіба можлива історія? Щоб бути правдивим, довелося б писати стільки історій, скільки людей і стосунків, що зав’язувалися між ними. Такого ніхто не осилить — жодний підручник.

Я перегортаю аркуші. Наївні нотатки, виведені моєю рукою, нагадують сюжети ненаписаних оповідань. То мало бути щось цікаве, заохочувальне, яке запрошувало би в подорож часом, привертало увагу, не вдаючись до прямого повчання, стало б іскрою, з якої спалахував би вогонь. Ось він біжить паперовою смужкою, перетворюючи її на попіл, а разом із нею речення, сміховинні спроби, набазграні в юнацькому максималізмі, коли здавалося, що переді мною весь світ.

Я бачу карликові фігурки тиранів, які змагаються, хто кого переплюне. Вони сердяться, пнучись один одному дошкулити, як знесамовитілі діти, яких немає кому схаменути. Плюс мінус мільйон... Рулетка в темній кімнаті, з якої немає виходу. Все, що залишається історикові, — лічити мерців. Книжкові полиці стогнуть під біографіями катів, в яких про жертви згадано принагідно, як про якесь другорядне явище, винесене на маргінес, мов вихлюпнуте на берег.

Я був спраглий найменшої звістки про ту, яку не перестав кохати. Всі мої помисли були звернені до неї, в усіх моїх діях вчувалася її присутність, в усьому, за що брався, я радився з нею. Почуття сильніші за дійсність.

У неї довго не було дітей. Пригадую, як на світанку після випускної ночі, коли ми сиділи на парадних сходах, що вели до центрального корпусу школи, в якій ми ще кілька годин тому навчалися, вона заскочила нас запитанням, кого б ми хотіли — хлопчика чи дівчинку.

Ми сперечалися, проходячи, як ще напередодні шкільні підручники, уявні життя, не проживши й одного. Ще не згасли ліхтарі, а за невидимим пругом прокидалося сонце. Смуга таємничих півсутінків, що розсіювала нашу сповнену ґрандіозних сподівань невпевненість. Мільйони, мільярди разів воно випливатиме з-за небокраю, а такого світанку, як той, не буде більше ніколи. Ми, вчора самі ще діти, навперебій спілкувалися про дітей, тоді як течія несла нас вперед, у полоні мрій, мов невагомих субстанцій, що не набували форм.

Згадуючи мить, як він покинув своє весілля, по-змовницькому затягнувши мене у відлеглий закуток, я щоразу відчував ту саму бентегу. Ми були друзями, крім нього я нікого не мав. Авжеж, за партами сиділи прискіпливі слухачі, в учительській належало перекинутися кількома словами, в будинку, в якому мешкав, я вітався з сусідами, а коли хтось потребував допомоги, не відмовляв.

Мені й зараз, наче Богдан оце тримає мене за лікоть і ми незворушно та непомітно просуваємося до виходу, ніби поклали втнути яку-небудь штукенцію, як ми робили це дітлахами. Весільна забава — що може бути фантастичнішого? Проте мій друг надто не переймався, наче вона могла тривати без нас — навіть тоді, якби ми не повернулися.

Ми заглиблювалися в літню ніч, до стовбура очищеного від гілок і ще невивезеного дерева, його корою вже ніколи не пульсуватимуть соки, живлячи зелене склепіння, що рік у рік розгалужувалося і густішало. Невидимий зодчий, що ненастанно розбудовував, доточуючи тут і там, видовжуючи й увиразнюючи. Мій друг сів, я сперся, відчувши долонями нерівну рапату поверхню, мов письмо, яке я, сліпець, намагався потайки й без успіху відчитати.

Я швидше здогадався, ніж побачив те, що він добув із внутрішньої кишені свого шлюбного піджака, а він дивився на мене, наче бешкетник, що нахваляється витівкою, про яку нікому не вільно знати, наче ми знову діти, а перед нами обшири, які ми відкриватимемо і підкорюватимемо. Неправда, я ні про що не шкодую.

— Хочеш? — відпивши, він простягнув мені, наче спливло не двадцять років, а щонайбільше кілька днів.

Й ось пляшечка, про яку я встиг забути, опинилась у моїх руках, лише того разу з неї тхнуло не молоком, а солодкою водичкою, в яку домішано коньяку: суміш дитинства й дорослості. Я так і не дізнався, в якій воно містило їх пропорції.

Щось відворотне було в ній — не знаю, що саме. Скляне вийстя скидалось на риб’ячий рот. Спраглий від спеки і танців, а ще від того, що нездатні розвіяти ні напої, ні вентилятори, що крутилися у весільній залі, я віддав її моєму другові, так і не пригубивши. Він одним духом спорожнив її, любовно поплескавши перед тим, як сховати. Ми ще трохи погомоніли й пішли назад.

Він не розлучився з пляшечкою й тоді, коли став респектабельним чоловіком, батьком дітей, які народились один за другим, мовби зачекавшись появи на світ.

Ми сиділи в його вітальні, що змінювала інтер’єр мірою того, як зростав його добробут — старий креденс заступили лаковані чеські меблі, стільці перекочували на кухню, звільнивши місце м’яким фотелям, розділеним журнальним столиком зі склом в лакованій дерев’яній оправі, в кутку — шкіряний диван. Тоді ще не було ні розкішного перського килима на підлозі, ні люстри у вигляді кришталевих квітів, що розросталась вигадливою рослиною, спалахуючи грою барв, коли вмикалося світло; стелю прикрашав матовий, наче в застиглому димі, плафон. Друге, відколи одружився, «кубло».

— Ти не проти? — він запитував моєї згоди, проте ми обоє прекрасно знали, що те, що я скажу, не матиме ніякого значення: він був у себе вдома, а я — його гість.

Я знизував плечима, і тоді він виймав пляшечку, наповнену молочною сумішшю, як колись у дитинстві, лише тепер готувала її не його мати, а жінка. Я спостерігав, як він поцмулює, тримаючи скло вказівним і безіменним пальцями, наче сиґару, яку потім викурюватиме, пахкаючи, мов паротяг. Бракувало найнеобхіднішого, зате бакалійні відділення були переповнені куривом — болгарськими цигарками, російськими папіросами, справжніми, в оригінальних кисетах і вроздріб, дорогими, як світ, імпортними сиґарами з плантацій, де вирощували, зрізали, сушили й сікли тютюн, сортували і фасували, вантажили у портах на кораблі, звідки вони прокладали тисячі кілометрів, а потім ще сотні залізницею.

Відставивши пляшечку, він зрізав кінчик, припалював і глибоко затягувався. Від одного до іншого заняття він переходив з дивовижною, що й не збагнеш, невимушеністю. Інколи він простягав пляшечку мені, його цікавило, як я поведуся, але мої реакції не змінювалися; потримавши, я ставив її на стіл. Небавом кімната затягувалася їдким туманом, від якого сльозилися очі й забивало подих. Він пропонував мені, одну сиґару я в нього таки взяв — знічев’я, на згадку, як сувенір, поклавши вдома за скло, де вона лежала роками і звідки я брав її, щоб, пообертавши в руках, покласти на місце.

В нього було чимало захоплень, якими схильне обростати життя. Сиґари — лише одне з них. Його справжньою пристрастю були пляшки, яких він мав поважну колекцію, залюбки демонструючи мені зразок за зразком. Портвейни, лікери, коньяки, віскі, шнапси... «Такої, як у мене, ніхто не має», — хизувався він, а я не сумнівався, що так воно і є. Етикетки, яких не можна було знайти ні в гастрономах, ні в ресторані. Про кожну пляшку він міг розповісти історію, окремі з яких я знав назубок. «Це найдорожчі, решта — в підвалі», — пояснював він, пропонуючи будь-яку на мій вибір. Він не пошкодував би для мене нічого, а я, якби й хотів, не зміг би віддячити.

По шестиденному робочому тижні я займав о п’ятій ранку чергу перед ще замкненою крамницею, бо тільки по неділях завозили масло. Він по-дитячому радів, коли я погоджувався розпити з ним щось із його колекції, тож час до часу, з тих чи інших дрібних нагод я дарував йому і собі таку втіху. Зате щоразу, коли я лаштувався заговорити про неї, він випереджав мене отим «А пам’ятаєш...», збиваючи розмову на яку-небудь іншу тему.

Вже в достатку мій друг продовжував посилати своїх дітей в «Артек», літній табір на березі моря, де вони зміцнювали здоров’я. Морське повітря, якого їм так бракувало; від нього вони мали рости міцними і життєрадісними.

— Якби в тебе були діти, ти зрозумів би.

Хоча я й не мав дітей, я розумів. Він був мені другом, не тримаючи від мене таємниць. Дві путівки із тих, що їх виділяли для сиріт, погоди не зроблять.

— Якщо тобі щось потрібно, не кремпуйся. Мені приємно буде зробити що-небудь для тебе, — нагадував він. — Золотих гір не пообіцяю, але спробувати нічого не коштує.

Я віднікувався, в нього сім’я — про себе я здатний був подбати сам. Та й скільки мені, який нікого не мав, треба? Віхтувався я у шкільній їдальні — наш учительський стіл нічим особливим не вирізнявся, проте частіше я сидів разом з учнями; я з приємністю приймав їхнє запрошення. Вони мені як рідні, в їхніх допитливих поглядах палахкотів вогник життя, не даючи перетворитись іскрині, що жевріла в мені, на попіл. Скільки всього змінилося, скільки класів, поколінь перейшло, ще вчора вони сиділи за партами, а сьогодні я вчу їхніх дітей, користуючись визнанням, якого не заслуговую.

З вікна кабінету видно вхід на шкільне подвір’я, праворуч і ліворуч клумби з розквітлими ірисами, малюки чимчикують у супроводі батьків, старші — хто поодинці, хто групками, а буває — хлопець і дівчина, тримаючись за руку. До горла підкочується клубок, щось дивне відбувається зі мною.

Мій приятель мав причетність до доброчинства:

— Ти не уявляєш, наскільки це прибутково. Вступай — не пошкодуєш. Я навчу тебе, що і як, насправді це дуже легко — легше, ніж тобі здається.

А мені нічого не здавалося...

Якось він продемонстрував мені квиток благодійної лотереї, кошти від якої спрямовувалися на соціальні проекти. Наша газета присвятила цій грані його діяльності розлогу статтю, яку я досі зберігаю на видноті. «Знаний доброчинець...» — це про нього. І далі: «Людина, з якої слід брати приклад усім нам». Кореспондент порівнював мого друга з першими святими, які віддали своє життя служінню іншим, назвавши статтю: «Апостол добра і милосердя».

Більшість того, про що ми з легкої руки мого друга згадували, примушувало нас від щирого серця реготати. Ми кепкували і з себе, і з мимовільних жертв наших походеньок, які ще й зараз, по стількох роках, приносили нам осолоду. Ми знову перетворювалися на шпандюків, забуваючи про все на світі, він — що його дітям стільки років, як нам тоді, я — про моїх учнів, ми разом — про наш вік.

Дивлячись на юних слухачів, спраглих почути істину, якої я сам не знав, я не раз мав бажання впізнати в комусь із них себе, вони ж ловили кожне моє слово, чекаючи на момент, до якого я підводив, — тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік за роком.

Мій друг розпитував про мої справи, про свої ж успіхи згадував з притаманною йому стриманістю, а коли я прибіг до нього, щоб чимскоріш поділитися новиною, він знітився, а його щоки спалахнули сором’язливим рум’янцем.

Не так, коли я був сам. Минуле навалювалося на мене, наче кепсько закріплений багаж, воно було моїм сьогоденням, частиною мого подвійного існування, яке я приховував не лише від сторонніх, а й від самого себе, хоча не могло бути нічого природнішого, емоційно ж — насиченішого. Я жив, ним наснажуваний, підтримуваний і підточуваний, а воно напливало, тривало, було в мені, було, врешті, мною.

Жінка мого приятеля частувала нас вигадливими смаколиками, вона була неперевершеною господинею, красива тією вродою, що, сяючи зсередини, надає людині й зовнішнього миловиддя. До мене вона ставилася як до далекого родича, який за збігом обставин ближче, ніж хтось близький.

Ми мешкали в одному місті, все наше життя діялося на одній його стороні, в одному районі. Перебравшись до дружини, мій приятель перейшов з однієї вулиці на іншу, через кілька проміжних й одну перехресну, як ото йдуть на найближче відділення пошти чи по продукти.

Відколи його фінансові справи, стрімко пішовши вгору, як ото зненацька стрибає курс акцій, зупинилися на стабільно високому рівні, його жінка звільнилася з роботи, остаточно присвятившись хатньому господарюванню. Коли я приходив, вона незмінно поралася на кухні, закохана в готування, щаслива і забезпечена.

Час до часу відчинялись кухонні двері — і до вітальні впливали перекуски, дрібні і духмяні, вигадливі й у великому розмаїтті, підживлюючи нашу розмову, як дрова вогонь. Коли бажання сягало апогею, з’являвся борщик із вушками, провісник головних страв — голубців у капустяних, а згодом, під впливом кулінарних книжок, у виноградних листках, кремзликів під сметаною, тушкованої в цибулі з вершками телятини, а по перерві, мовби затримавшись у дорозі, одночасно прибували тістечка чепурних форм і з різним наповненням.

Мені здавалося, наче я в мого друга на весіллі, що, одного разу почавшись, не знало завершення. Ось залунає епіталама, як ото вмикають музику, що сприяє травленню та відпочинку...

Авжеж, я був жаданим гостем на їхньому святі. Наче підігруючи, мій друг запевнював, що без мене він нічого цього не мав би, а я, зворушений нічим не заслуженою увагою, завдячуючи йому прихильністю і відчуттям, що маю власну сім’ю, в такі миті щиро вважав його святим.

Коли з’являлася кава, Богдан владно-доброзичливим жестом запрошував жінку залишитися. Відклавши фартух і поправивши сукню, господиня дому сідала на краєчок стільця, а ми продовжували спілкування. Якщо вона й брала до рук кавник, то лише поповнити наші спорожнілі філіжанки, а якщо й озивалася, то запитати, чи бажаємо ми чогось іще. Я й не помічав, як вона знову покидала нас. Судячи з хатньої сукні, в якій я її завше бачив, вона мала смак, її чоловік, мій друг, — можливості, недоступні для звичайних людей. Вони були ідеалом, що здійснився на прикладі окремої сім’ї, в якій мене сприймали за свого.

До добробуту мій друг ішов без поспіху, ніби не він усього того прагнув, а воно само пливло в його обійми, мовби знаючи, що він зуміє дати йому раду, знайшовши для найнікчемнішої абищиці підходяще застосування. Як часто ми чуємо про справедливість, але що нам відомо про неї? Я почувався подорожнім, який, утамувавши спрагу, рушав далі.

Достаток не зробив мого друга бундючним, навпаки, здавалося, він ставав скромнішим і тихішим, ми, як передше, спілкувалися на рівних, хоча не можна було не помітити внутрішньої впевненості, цілком природної, коли чогось самостійно досягаєш. Я ставився до його успіхів з пошаною і певним захопленням.

Думки про ту, яку я кохав, не полишали мене. З Богданом я більше про неї не заговорював, про мої почуття також. Для нього життя давно потекло іншим руслищем — він був не з тих, хто тупцює й постійно озирається. Він дивився вперед, а я назад; мене спонукали до цього любов, яка клекотіла в мені, і ремесло, яке я обрав. Проте він, який влаштувався не за фахом, завжди пам’ятав джерела свого успіху — диплом випускника історичного факультету: в наш час він відкривав будь-які двері. Авжеж, ми згадували минуле — коли він, коли я, одначе то все були спалахи вигаслого багаття, яке ще тліло тут і там. Для нього її більше не існувало, вона була однією з багатьох людей, які трапилися на його шляху, для мене — єдиною.

О тій самій порі спалахували і гасли ліхтарі, ті самі плітки і події плели тонке мереживо буднів, ті самі афіші запрошували на той самий концерт у тому самому місці о тій самій годині, вітер рвав краї погано приклеєного паперу, а червнева злива несла зелений кораблик. Немає нездоланнішої відстані, ніж та, яка найкоротша... Переді мною пролягла смуга років, в якій нічого не змінювалося, — мій друг, який поруч, і почуття, що нітрохи не ослабло. Я бажав їй добра, а моя любов — так здавалось мені — простирала над нею захисне крило.

Ми розміняли тридцятку, коли в неї народилася донька. Новина переповнювала мене, мені кортіло поділитися нею з першим стрічним, одначе якщо я і міг її комусь розповісти, то це йому, моєму приятелеві. Я не мав сумніву, що він розділить мою радість.

Я мчав, налітаючи на перехожих, скреготіли гальмами автомобілі і лаялись услід, опустивши віконце, розлючені водії, підошви мого взуття ледве торкалися сходинок, я нетерпляче тиснув на дверний дзвінок, я обіймав і цілував мого друга, заскоченого і розгубленого, я обхопив його і підняв, хоча відтоді, коли ми мірялися, хто дужчий, він додав ваги.

— А що тобі з того?

Я не пам’ятаю, коли покинув його і як добрів до власного дому. Переступивши рідний поріг, я зауважив у руці пляшку, його подарунок. Добірний французький коньяк, один із найкращих його колекції, якою він не вгавав пишатися. Відтиск у сургучі скріплював нашу спілку, висловлюючи все те, що годі передати словами. Я розкоркував її — за його і моє здоров’я. І за ту, яка народилася на світ.

Відтоді, як я пошкодив на пляшці сургуч, збігло чимало років — золотий, якого не відреставруєш, час. День спливав за днем, як у річці вода, а сон, який йому одного разу намарився, з дивовижною настирливістю з’являвся знову і знову. Ми ніколи не обговорювали таких речей, за винятком балачок про наше дитинство, яке, що невблаганніше ми від нього віддалялися, то більше скидалося на вигадку.

Здатний упоруватися з життям, з його видимим і очевидним боком, Богдан виявився безпорадним перед чимось, що приходить, коли йому заманеться. Він помітно змінювався, в ньому залишалося дедалі менше від мого друга, яким я його завжди знав.

Раніше я не бачив його таким розчавленим, його голос звучав приглушено, без колишніх владності та розміреності. З його очей, під якими з’явились мішки, на мене глипали страх і благання. Нещасне, нікчемне, не варте виїденого яйця марево, що отримало владу над тим, який упорувався з набагато поважнішими викликами. Адже належав до тих, хто здатні переступити й забути. Саме тепер, як ніколи досі, він розраховував на мою підтримку, і я надавав її, навідуючи його, хай і не так часто, як передше.

Він щойно перебрався туди, в новісіньку садибку над міським парком, вийшовши переможцем зі скандалу, брудного й запеклого, як йому довелося розлучитися з нею, мрією свого життя, до якої прямував непоквапки і несхибно.

Каріатиди підпирали перекриття, посередині — балкон з пухкенькими балясинами, фасад було виконано в стилі чужоземних реґентів, якби ті, воскреснувши, надумали омаєтнитися в наших краях; три поверхи і четвертий, горищний, що нічим не поступався іншим. Будинок скидався на палац, але річ була не в тисячі двохсот квадратних метрах, які він налічував, а в пресі, що не вгавала сурмити, ніби територія, на якій здійснювалося будівництво, належала паркові. Мій друг присягався, що це не так.

— Ти віриш мені?

Ми були, як рідні брати, яких не розлучило життя, що в одного склалося так, а в другого інакше. Коли я виходив від нього, перед будинком з’юрбилася купка людей, переважно юного віку, які тримали плакат «Поверніть громаді парк!». Один із молодиків був з перев’язаною рукою. На той час найгірше було вже позаду, і на місці паркана, що його зніс натовп, виріс бетонний мур. Вся історія була вкрай непевною і неприємною.

— А раніше де вони були? Увесь світ цінує тих, хто чогось досяг, а в нас? Я заробив усе ось цими руками.

Він потряс ними переді мною, проте, вловивши мій погляд, сховав руки за спину. Я хотів якось підтримати його, але не знав як, хотів щось сказати, але нічого не наверталося.

— Ось, — він постукав себе по голові. — Я ні в кого нічого не вкрав.

Я мовчав.

— Ти віриш мені?!

У мене не було причин ставити сказане ним під сумнів.

— Ти мені, наче духівник, — колись він кинув це, мовби між іншим, поплескавши мене по плечі.

Між нами давно встановилася симпатія, надто давно, аби чутки та плітки могли підступно зруйнувати її. Він симпатизував мені, але я також потребував його, не завжди виразно усвідомлюючи, потребував його розміреного голосу, тієї тихої гавані, якою було його помешкання перед тим, як він перебрався до новозбудованого палацу, потребував його впевненості.

Далеко не всі осуджували його, і преса врешті-решт також розділилася. Хай там як, за його депутатської каденції парк поремонтували — оновили алею, що мала жахітливий вигляд, відреставрували водограй, який досі, хоча мого друга давно вже немає, літньої спеки іскриться прохолодними бризками, а якщо стати спиною до сонця, видно, як виграє веселка, наче всміхається душа — того, який творив добро, про що так легко забулося. Завдяки моєму другові парк отримав нове життя: «І ти гадаєш, хтось похвалив мене?» — він відкидав звинувачення в розкраданні.

— Людям ніколи не догодиш.

Сума, що наводилася, становила дві третини бюджетних коштів, виділених на реконструкцію й озеленення. Мовляв, досить, щоб замостити алею золотом. Але навіщо йому, який усе мав!

— Якби всі розуміли мене, як ти!

Наслідком цькування, за яким стирчали вуха заздрісників і конкурентів, на підтвердження чого мій друг наводив десятки переконливих доказів, стало щось значно серйозніше за наївні плакати і понівечений паркан.

На мого друга було здійснено замах. Скляні друзки лежали врозкидь — на щастя, в кімнаті, де це сталося, нікого не було. Богдан проводив вихідні за містом, у своєму мотельчику біля підніжжя гір, куди не раз запрошував мене і де я так ні разу й не побував.

Він хотів, щоб я переконався на власні очі, проте хіба я роззява, принаджений чужим лихом? Богдан — мій друг. Таким він був, таким залишився до самого кінця.

— Мене ніхто не залякає, — він не мав наміру ні здаватися, ні чинити яких-небудь дій.

Колись парк був літнім садом, власністю графа, який заповів його містові. Парк замикали, а в хатинці, якої не збереглося, жив садівник, — я починав цікавитися цією темою, але моя спеціалізація — не місцева історія, а світова.

— Недоброзичливці пускають чутки, нібито я сам все підлаштував. Як тобі таке? — мій друг подивився мені в очі. Я відчув, як він напружився всім тілом, а в його погляді з’явилось щось викличне.

Я не уявляв, щоб Богдан, чоловік статечний і шанований, жбурляв сам собі у вікно вуличну бруківку. Це все одно, що наплювати в криницю, з якої береш воду. Я надто добре знав свого друга, аби припустити, що він здатний на нерозсудливий вчинок. Я не вірив у таке.

Мовби прочитавши це в моїх очах, мій друг відчув неабияке полегшення, напруга враз спала з нього, мов скотився великий тягар:

— Я їм не суддя. Життя поставить усе на свої місця.

На давніх світлинах видно три класицистичні ротонди, що утворювали вершини рівностороннього трикутника. Два ряди напівусохлих катальп досі нагадують про минуле парку, — залишок колись головної, згодом занедбаної алеї, яка нікуди не веде, раптово починаючись і так само раптово уриваючись, мовби її забули, колись давно переоблаштовуючи парк багато — задовго до того, як мій друг узявся відновлювати його. Південну рослинність витиснула хвоя, берези і вільхи. На центральному вході, прикрашеному аркою з коринфськими колонами, забовваніло погруддя того, хто не мав стосунку ні до парку, ні до міста, ні до краю. З’явились нові доріжки, вздовж них — лави, частину насаджень було викорчувано під майданчик для концертів та літніх вистав.

Упродовж десятиріч парк невпинно занепадав — шляхів ніхто не підремонтовував, у лавах ламалися дошки, доки від самих лав залишилися розбиті бетонні основи, з яких кульбачилася поруділа, мов усохле пагіння, арматура. Фонтан на майдані перед центральним входом перетворився на руїну, бетонні плити потріскали і пощербилися, а рештки рурок, з яких колись били струмені, доїдала іржа. Озерце, що постало разом із парком і, на відміну від ротонд та алей, пережило реконструкцію, давно стало болотом, куди скидали сміття.

— Чому вони не прийшли, не поприбирали, не навели лад?

Парк був однією з двох легень, якими дихало місто, — меншою, а тепер ще й усіченою, наче для того, щоб оздоровити одну його частину, довелося кромсати другу. Щоразу, доходячи до того самого місця, я зупинявся, наче перед невидимою лінією.

Палац сяяв комфортом і розкішшю, про які можна мріяти. В тих хоромах готували і прибирали служниці — п’ятеро найнятих ним жінок. В Богдановому житті то був новий щабель, до якого він йшов, знаючи, що те, яке його, нікуди від нього не дінеться.

— Я підібрав їх на вулиці, — казав мій друг. — Я не олігарх, але даю їм зарплату. Одна — кандидат наук, молекулярна біологія, публікації в світових виданнях, автор винаходів. Кому в нас потрібна наука? «Скільки тобі, Галочко, платили?» Я запропонував їй удвічі більше.

Я відчув величезне полегшення, коли мій друг перебрався назад у своє попереднє житло, де ще не вивітрилися запах страв, приготованих його дружиною, і дух теревень, які ми з ним правили, — невинних і безтурботних. Життя мовби вернулося на орбіту, до якої я звик, а все, що сталося, видалося на мить прикрим сном. Ось зараз розсотається...

Парк, протести, звинувачення, вся та історія з нібито незаконною забудовою, врешті-решт таки узаконеною, газетна шамотня і судові тяганини — мій друг усе витримав і все в нього знову налагоджувалося.

Я пробував уявити, що це я сиджу за кермом. Ось я наближаюся до перехрестя, попереду пішохідний перехід і люди, які вийшли на зебру.

Замість гальм я помилково тисну на газ...

...Їх було збито на смерть, зовсім юну матір з дитиною, їхні тіла годі було впізнати. Два вогники... Їх було розмазано по бампері і капоті, розбризкано на лобовому склі, розтерто впоперек посмугованого зеброю асфальту.

Я перекручую плівку назад, до моменту, в який усе відбулося. Я проробляю це раз у раз, неспроможний зупинитися. Моє серце божевільно калатає. Я чую, як задихаюся. Пальці намацують таблетку, я кладу її під язик. Світ, який розпливався, стає на місце. Потім знову все від початку. І так без кінця. Я перейшов через це.

— Не скніти ж нам вічними дітьми. Життя — для дорослих людей, еге ж?

Життя усамостійнюється від людини, пускається берега і пливе невідомо-куди...

Експертиза виявила в крові наркотичні речовини, проте її висновки небавом було анульовано, один із очевидців відмовився від своїх свідчень і справа розсипалася, як погано складена карткова хатка. Про червоне світло ніхто не згадував.

— Ми всі маємо право на помилку.

Зокрема й на таку, якої не виправити. В’язниця не воскресить загиблих. Смерть завжди безглузда — байдужа до мертвих, безжальна до живих.

Я був його останньою надією.

— Крім тебе, в мене немає друзів.

І він, і я — ми прекрасно знали, що на місці пригоди, як він називав її, злегка кривлячись, наче хтось завдавав йому, коли він те вимовляв, стусана, мене не було.

Він — мій друг, його син — мій похресник. Мертвих не воскресиш, занапастивши тих, хто живе.

— Він — мій син, — його тон нічим не нагадував недавнього володаря життя.

Я погодився дати свідчення.

Витягування сина влетіло в копійку:

— Вони обдерли мене, як липку.

Богдан усе ще був моїм другом, щоправда, тепер я намагався уникати цього слова. Щось у мені вчиняло бойкот, якому я не мав сили опертися. То відчайдушніше хапався за нього, мов за рятівну соломинку, він.

Він переживав шок — я не міг покинути його в такому стані. Життя, на яке він покладався, зненацька підвело його, а ще більше впливо́ві друзі, до яких він звернувся, а вони цинічно скористалися його скрутою. В світі, в якому обертався Богдан, дружба була конвертом, туго набитим банкнотами. Вона вимірювалася акціями в товариствах з обмеженою відповідальністю, підкупленими суддями і знайомими прокурорами і зводилася до спроможності віддячити послугою за послугу.

— А ти, як повівся би ти на моєму місці?

Я не знав.

Я всього-на-всього хроніст.

Він уже оговтувався, і щоб продемонструвати собі, мені і життю, що все вже позаду і він, хай там як, відігрався, було влаштовано урочисту гостину. Хоча він переконував, що все добре, і намагався затримати мене, я покинув його, зіпсувавши свято. Я не знаю, що на мене найшло.

Якийсь час я не відвідував його. Я боявся, що знову виб­люю — на страви, турботливо приготовані його жінкою (йому довелось розпрощатися із служницями), на стіл з червоного дерева, вкритий лляним обрусом, на дорогий перський килим.

Він неодмінно вигарбався би, якби не дурний і нікчемний сон, від якого помітно осунувся — він, який завше зберігав тверезість. Який полюбляв примовляти, що безвихідних ситуацій не буває: завжди можна принаймні пом’якшити наслідки. Й ось невидиме, незрозуміле, нісенітне, яке йшло з глибини його самого, здобувало гору над практичним глуздом, що його він уособлював.

— Он там, звідти воно насувається, — він дивився туди нажаханими, напівбожевільними очима, а його рука тремтіла.

А як суверенно він ще недавно відчиняв їх! Чимало пляшок перед тим, як осісти в затишній гавані його колекції, зазнали незвичайних пригод, що й людям не завжди випадають. Були й такі, яким призначалось завершити земний шлях на королівських столах, вони ж опинялися в його барі — ще донедавна вщерть заповненому, а зараз порожньому.

— Їх там немає, — підтвердив він зчавлено, — я забрав їх. Їх винесли геть.

Я мовчки дивився в порожнечу бару.

Воно з’являлось тоді, коли він найменше за все сподівався, накочувалося і захлинало.

— Влада... — булькотів він. — Ніхто, жодна жінка так не називається!

Він обурювався, наче викрив учинене над ним ошуканство, і несподівано нишк.

Він боявся засинати; як тільки заплющував очі, вона з’являлася зваблювати і мучити.

— «Візьми мене». Щоразу, як я беру її (ти розумієш — це сон), вона чорніє й викручується, перетворюючись на папірець, на тисячі звуглених банкнот. Хіба це життя?! — зойкав він. — І так щоночі.

Його жінка вже більше не усміхалася тим приязним усміхом, до якого я за всі роки так звик. Коли я переступав поріг їхнього помешкання, вона мовчки проводила мене в кінець коридорчика. Я обережно натискав клямку, наче за мутним склом вітальняних дверей лежав небіжчик.

Він сидів у фотелі з пляшечкою, застромленою в рот, що скидалася на ґротескну сиґару, якої він не відкладав навіть для того, щоб привітатися. Здавалося, він не зауважував моєї появи.

— А, це ти, — казав він нарешті блідою подобою свого колишнього голосу. — Сідай.

Якби я не знав про цю особливість мого друга, я подумав би, що він збожеволів. Я знав, як він потребує моєї присутності. Нудота вряди-годи здіймалася в мені, я докладав зусиль і заради нього перемагав себе. Я знав, що він перечікує. Я знав, що він набирається сили. Я був певний, що він усе здолає. І не помилився.

«Багатство, — повторював він у кращі часи, — потрясне здатністю множити себе». Я згадував про нуль, а він, мовби прочитавши мої думки, з осміхом додавав: «Не на нуль, звісно. Цим воно відрізняється від людей. Від отих твоїх пришелепкуватих поетів». На кошти, які йому пощастило врятувати, він справив для своїх синів по будиночку — без газетної шамотні та скандалів.

Невдовзі він ожив і зі свіжим завзяттям зайнявся бізнесом, відродивши його майже з нуля. Немає певнішого зцілення, ніж з головою поринути в улюблену справу. Таким я знав його. Таким він викликав симпатію; його знову шанували, його імʼя знову опинилося на слуху. Нічні кошмари розтиснули свої обценьки, до мене повернувся мій друг.

Його застрелили на порозі будинку, куля поставила останню крапку в серії фатальних збігів; то було жахливе непорозуміння — Богдан не мав ворогів, він з усіма вмів знайти спільну мову, навіть тоді, в тій історії з парком. Він нікому не заподіяв зла. Він саме вийшов з новісінького лендровера, яким пишався.

Богдан кохався в автомобілях, так що навіть пригода з його сином не змогла нічого в цьому змінити. Він замовляв каталоги. Навідуючись до нього, я не раз заставав його над їх розгляданням. Він запитував, чи подобається мені автівка, зображення якої дивилось на нас, проте я знав, що вибір уже зроблено, тож лише кивав. Він міняв їх щокілька років, мій друг міг собі дозволити це.

Він навіть не зачинив дверей автомобіля — Богдан довіряв людям. Він ішов туди вперше увімкнути світла, в тій чарівній казці, щойно збудованій. Він зводив їх не собі. Для себе він більше ні садиб не ставив, ані бажав перебиратися в апартаменти котрогось із тих будинків, що їх споруджував. «Мені й тут незле», — усміхався, мовби вибачаючись.

У мить, як життя покидало його брезкле тіло, його губи осяяв сторожкий усміх, наче після вечірньої грози показалося перед тим, як остаточно сховатися, сонце. Блідий відсвіток закарбувався на його мертвому лиці. З таким самим виразом колись давно він простягнув мені пляшечку, з якої все почалося. Ніхто не знав його так, як я.

Я пригадую його, яким він лежав у труні, а я стояв над ним. Він з усього знаходив вихід — коли я з успіхом склав вступні екзамени, а йому забракло балу; коли та, яку ми кохали, вийшла заміж і я не зміг з цим упоратися; і ще в тисячі інших випадків. «Ти справді з усього знаходив вихід. Та чи знайдеш ти його цього разу, коли віко закриють і приб’ють цвяхами, труну опустять у яму і засиплять землею? Чи чутимеш, як грудки глухо вдаряють об деревину?» — майнуло мені. «А навіщо? — до мене долинає його бадьорий, як у старі добрі часи, голос. — Його вже давно знайдено. Для нас усіх».

Моментами мені химерилося, що він зовсім не загинув, а перехитрив мене, залишивши сам на сам із тим, що сталося. «Ти приховав від мене...» — дорікав я йому, на що він, давно мрець, безтурботно відповідав: «Тепер це не має ніякого значення». «Для тебе воно й тоді, — я певний цього, — не мало». «Шила в мішку не сховаєш», — згоджувався він, наполовину винувато, наполовину поблажливо.

Хоча я пережив його, але якщо уявити життя змагом, яким воно буває між найліпшими друзями, мене не покидає сумнів, що перемогу здобув не я, а він. Він, який відкупився від мене талісманом, — перед самою своєю смертю. Брязкальцем, що втратило силу, насправді ж ніколи її не мало. Шахрайство, облуда, фокус-покус... Скляна пляшечка, здатна помножити на нуль найбільшу трагедію, надавши їй вигляду невинної дитячої витівки.

Мої губи торкаються холодного горлечка, мої плечі скидаються від безгучного сміху, каламутна паволока застилає погляд.

— Пляшка, затям собі, відчиняє будь-які двері.

Закінчивши інститут, ми знову опинилися на роздоріжжі.

Я не скористався його порадою, ставши звичайним шкільним учителем.

Я розповідаю дітям історію, цю моторошну казку, яка хай нічому й не вчить, проте знати її таки варто.

Дітям таке цікаво, вони слухають, розкривши роти. Для них все те — пригода; може, так краще — хтозна.

Я не маю кому передати своє ремесло — молодь відмовляється вчителювати.

— Чи могло все бути по-іншому?

Я здригаюся. Учні нерідко ставлять мені це запитання. Я постійно про це думаю. Ми не знаємо, що і як, ми — сліпці.

На старості очі часто сльозяться.

Чи могло все бути по-іншому...

Я досі кохаю її. Це усвідомлення дає мені снагу, я розриваю кайдани, що приковують мене до мерця, до його живого старшого сина, мого похресника. Я бачу вдалині згорьовану постать — літню жінку, яка в одну мить утратила все, ради чого жила. Я простягаю руки і біжу їй назустріч, щоб відвернути те, що зараз неминуче відбудеться. Якщо добіжу, все пере­снується назад, і я зроблю так, щоб його не сталося.

Життя немає нічого спільного з тим, що на сторінках підручників. Не більше, ніж прізвища на мармурових плитах з людьми, закопаними під сподом. Оберемок безглуздостей, яким ми прагнемо надати сенсу, життя ж перекроює.

Ти не зчуваєшся, як настає мить, коли у все, хай що би ти робив, хоч що казав би, закрадається фальш. Твої почуття починають видаватися гротескними, а дії — недолугими. Між світом, що в тобі, і зовнішніми подіями стається розрив. На його тлі твоє кохання постає таким самим нікчемним, як пляшечка для годування немовлят біля губів дорослого.

Мені так, ніби я зрадив батьків, їхнє кохання, що витримало терор і табори.

«Я люблю» — порожні слова, в яких гуде вітер змарнованих років. Я так і не подужав наповнити їх змістом.

Життя, прожите в самоомані.

Я відчуваю її терпкувато-солодкий присмак.

Я знаю, що в мене немає іншого виходу, як іти до кінця у сподіванні на прощення.

Я повторюю слова, наче молитву.

Я просуваюся кладкою, вузькою і спорохнявілою, на інший бік — той, який утрачено...

Зі школи мене забирала мати, в мене закінчувався подовжений день, у неї — робота. Пообіддя були такими самими обов’язковими, як ранкові заняття, звільнення в нашому класі мав лише один хлопчик, який часто хворів. Він був миршавенький і мовчазний, а невдовзі його взагалі забрали. Куди його перевели, я не знав. Побачивши його одного разу в місті, я відчув щось подібне до полегшення — він жив і виглядав здоровіше, ніж яким я його пам’ятав. Підійти і заговорити я не наважився.

— Ти впізнала його? — запитав я у матері.

— Кого?

— Він ходив до мого класу.

Я назвав ім’я та прізвище. Ще й зараз я можу перелічити всіх, з ким навчався, тоді як риси більшості з них стали розмитими, наче їх спотворила відстань у півсотні років, за які зір зносився над шкільними зошитами та підручниками.

Мати заходила до класу і, доки я складав ранець та одягав пальто, обмінювалася кількома реченнями з пообідньою вихователькою — низькою жіночкою в бурштиновому намисті, яке було на ній завжди, байдуже, в що вона одягалася. Вона прийшла до нас по операції, щось сталося з її голосовими зв’язками; вона говорила тихо, майже пошепки. Навіть якби захотіла, вона не змогла б на нас нагримати.

Якось, закінчивши школу, я прийшов на зустріч випуск­ників. Ми зайшли до рідного приміщення і сіли на свої місця. Мої коліна вперлися в стіл, я засовгався, намагаючись прилаштуватися. Авжеж, моє місце давно вже з іншого боку.

Мені було шкода того, чого я до пуття не зміг би окреслити. Я сумніваюся, що хто-небудь спромігся би. Я мало знав, як склалося в моїх колишніх однокласників, — хто з ким одружувався, хто де навчався, хто чим займався. Якийсь час я безугавно думав про нього, якого перевели до іншої школи. Знову я почув про нього, коли ми стали дорослими. Одного дня він вийшов на площу в центрі міста, облив себе бензином і підпалив.

Частина парт спорожніла, за деякими ще сиділи школярі, чекаючи на батьків. Мене завжди забирали десь посередині.

— Скажи вчительці «До побачення», — нагадувала, схилившись до мого вуха, мати.

Ми покидали клас, школу, подвір’я, по дорозі заходили до крамниці, де мати купувала хліб, а для мене духмяний пундик — нагороду за навчальний день, яку я з’їдав, ще не дійшовши до перехрестя. Вдома мати ставала готувати вечерю, за яку ми сідали пізно, так що я лягав спати з набитим кендюхом. Удосвіта від усього того нічого не залишалося, наче воно кудись, поки я спав, вивітрювалося.

— Збирайся, там твій дідусь.

Нас залишилося двоє — так пізно мене ще ніколи не забирали.

Я розгубився... Обох моїх дідів не стало задовго до мого народження: одного забрала хвороба, іншого — авіабомба. Один пішов на похорон свого друга, звідки вернувся заслаблим, зліг і довго та повільно згасав, інший загинув упродовж секунди.

Того дня по мене прийшов мій батько.

Людське життя — аркуш, в який внесено зарубки, мов позначки в учительський зошит. В ньому занотовано все, ти можеш про те й не пам’ятати.

Електроголярка створює характерний звук, сховані під захисним покриттям ножички працюють натужно, незвиклі до довгої щетини. Я виймаю її з шухляди, а потім кладу назад. Те, що осипається, нагадує попіл — сірувата, майже біла зола, я змиваю її водою.

Ми вмираємо повільно й потроху. Ми вмираємо, ще не народившись. Ми перетворюємося на попіл швидше, ніж нас кремують. Чохол геть зносився. Ті, від кого я отримав її в подарунок, давно на пенсії, а декотрих уже немає.

Я ніколи не святкував уродин. Рік починався першого січня, а закінчувався тридцять першого грудня, і десь між цвітінням тюльпанів і першими зачервонілими ягодами на черешні позаду автостанції — день, який нічого не означав. Один із багатьох, яких у році триста шістдесят п’ять. Він губиться в буянні прокинутого життя, тоне в зелені. Шелест молодого листя заколисує його, загойдуючи, мовби загоюючи.

З віком людина починає боятися цієї пори — весна нагадує їй про те, що ніколи не повториться. Осінь раптом здається спокійною і гармонійною. Зима, коли сніг та ожеледь, перетворюється з утіхи, якою колись була, на виклик. А літа мовби немає — лише календар на стіні нагадує, що воно позаду.

З дзеркала на мене дивиться лице старця. Я бачу його щодня, сьогодні воно видається мені не моїм, наче хтось чужий витріщується на мене — втомлено, недовірливо, налякано. Колись воно було молодим. Колись усі ми були юними...

Історія не знає умовного способу. А ще вона така сама абстрактна, як математика. Досить піддати її випробуванню людиною, як вона розсиплеться на порохно. Жодні історичні концепції нічого не варті — вони не здатні розповісти про почуття, тривоги, випробування. Через мої руки перейшли десятки підручників — ні один не виражає людського болю. А без нього немає історії. Історія — рана, що не загоюється. Її не зцілиш ні словом, ні мовчанням.

Чи бачив хтось підручник, який мовчить? Я такого не знаю. Історія — велика навчителька життя. Маґістра віте... Цими словами Цицерона я впродовж десятиріч починаю читання курсу світової історії. Що змінилося за дві тисячі років, відколи їх уперше озвучено? Ви скажете — все, я заперечу — нічого. Скільки губ процитувало їх переді мною? Який вони мали вигляд і як складалося їхнє життя? Що я знаю про них?

Колись я вірив у ці крилаті слова; що старшим ставав, то більше назбирувалося сумнівів, але я й далі тримався за них — механічно, за звичкою, як за молитву. Сьогодні я впевнений у їх нісенітності. Красива фраза — не більше; виточена, як і все, що виходило з-під пера цього оратора, яким я непомалу захоплювався. Воно засліплювало мене, мов позолота. Вишуканий надгробок із чудернацьким ліпленням і янголами над великою братською могилою. Авжеж, це і є вона, історія, — велетенська могила, над якою ми стоїмо.

Чи могло все скластись інакше? Якби мій батько одружився з якоюсь іншою жінкою, що було би тоді? Що було б, якби того недільного дня, про який я нічого не пам’ятаю, злива завадила моїй матері вийти зі мною до парку? Невже все подальше життя залежить від одного-єдиного збігу? Якби я не зустрівся з Богданом, мене не віддали б до тієї самої школи, і я запевне не зустрів би її — ту, яку покохав назавжди.

Життя — на долоні. Я не маю чого приховувати. Розказуючи про когось, найбільше ми розповідаємо про себе. Те, як ми розповідаємо, розповідає про нас.

Я стою біля вікна, між моїми пальцями затиснена сиґара — справжня кубинська сиґара, що пролежала багато років за склом, наче сувенір на згадку з далекої подорожі. Хіба життя нею не є? Вона триває довше або коротше, інколи видається, ніби їй не буде кінця, інколи ж вона закінчується, до пуття не почавшись, безглуздо і несподівано, залишаючи рану, якій не зарубцюватися. Це лише так здається. Можна встигнути, а можна проґавити. Щось спонукає йти, ми квапимося, заледве щось усвідомлюючи. Моя подорож добігає кінця.

Одного разу я приніс і поклав її на полицю. Я спостерігаю, як в’ється димок. Сиґара ледь тремтить; чужа рука — стареча, тонка, наче стерлася, шкіра обтягує кістляве зап’ястя. Рука мерця, який помер заживо, він іще пересувається, виходить надвір, відчовгує той самий шлях — не так жваво, як п’ятдесят років тому, і хоча його зустрічають такі самі, як завше, допитливі очі, пройдене щодня більше і більше перетворюється на дорогу в нікуди. Мерцеві немає чого боятися.

Перший у моєму житті тютюн, до того я жодного разу не курив. Я затягуюся і закашлююся, наче підліток, якому дим потрапляє в легені, я відчуваю легке запаморочення, очі ще дужче сльозяться.

Хто я такий? А моє життя?

Димок в’ється вгору, розчиняючись у повітрі. На мене дивляться очі моїх учнів, їх десятки, сотні, тисячі. Вони звинувачують мене в неправді.

Історія має тільки вчора.

Моє ремесло — перебріхування.

Хто в змозі розповісти?

Я розповідаю історію того, хто тривалий час був мені другом. У мене немає бажання щось приховувати. Я не маю наміру, хоч би що, замовчувати. Кожна історія має початок і кінець, її годі змінити. Хтось поставить останню крапку.

Попіл із сиґари падає на підлогу, крихітна купка, що розсипається від доторку до паркету. Від людини залишиться трохи більше.

— Нікому, хто множить на нуль, не минеться.

Я вірив у те, що казав.

Богдан засміявся.

Ми були великими друзями.

Нам було по двадцять із незначним чубком, життя заповідалось, як довгий день, коли щойно зійшло сонце.

Я зростав напівсиротою. Того дня, як батько прийшов по мене, я ще не знав, що всі наступні рази забиратиме мене він, доки якогось дня я піду і повернуся самостійно.

Коли ми переступили поріг, він сказав, що сьогодні ми засинатимемо без мами.

А я все одно чекав, коли вона прийде, і так у чеканні заснув.

Наступного ранку, розплющивши очі, я запитав:

— Де мама?

— Померла.

Батько промовив це тихим, утомленим голосом.

Я зрозумів, що сталося непоправне, однак ще не міг збагнути всієї його незмірності.

Я ще не усвідомлював, що відсьогодні і всі наступні ночі, доки стачить батькового життя, ми господарюватимемо без неї. Що без неї я плакатиму і сміятимуся, і вона не зможе разом зі мною розділяти радість моїх успіхів і розчарування від невдач.

Батько робив усе, щоб замінити мені матір, проте найтурботливіший батько не здатний заступити тієї, якої мені так бракувало!

Поволі ми стали друзями в нещасті. Материна смерть міцніше зблизила нас. І все одно час до часу я не міг втриматись, щоб не сказати цих слів — вони самі вихоплювалися з мого серця:

— Я так хочу побачити її! Щоб мама всміхнулася і я пригорнувся до неї...

Батько так і не привів іншої жінки в наш дім. Він казав, що по-справжньому закохатися можна лише раз, і та, якої це стосувалося, чекає на нього там.

— Де, батьку? — я саме закінчував школу.

— Де немає війн. Де поготів усе інакше.

Атож, де немає війн і де в матері маленького хлопчика не відривається мирного березневого дня, коли в чистому небі сяє сонце надії, тромб.

— Беріть, останній букет.

Тут завжди продають квіти. Жінка виймає одну. Ще перед тим, як я обертаюся і йду геть, вона пропонує її закоханій парі — юнакові і дівчині, які прошкують обійнявшись.

На краю тротуару свіжі жоржини. Я кладу букет поруч. Уранці двірники викинуть їх на смітник, увечері я принесу свіжі.

Я спираюся на паркан, металева гофрована бляха, якою відгороджено будівельний майданчик. До того, як почали вигрібати землю під фундамент, тут ріс невеличкий сквер, кілька дерев, затиснутих між будинками.

Мені нікуди не хочеться йти, я опускаюся на бетон.

Мій дім тут.

Я чекав на розі п’ятиповерхової коробки, що виступала клином до перехрестя. Востаннє його потинькували в червонувато-теракотовий колір, рештки якого досі вирізняють його на тлі сірої панорами довколишніх споруд.

Її довго не було. Щоразу, як хтось виходив з під’їзду, все в мені стрепеналося.

Кохання не гасне.

Перейти через усе.

Останній крок містком над прірвою.

Якийсь час я ступав назирці. Якби все склалось інакше, ми йшли б поруч.

Я так і не заговорив до неї. Останньої секунди мені знову забракло духу.

Я спізнився на багато десятків років.

На два життя, яких не повернеш.

Я вдома.

Раптом я відчуваю в руках пляшечку.

Я щосили жбурляю її.

Я бачу, як розлітаються навсібіч, наче у вповільненій зйомці, скляні друзки.

Якщо зможеш, кохана, прости.

...Відчиняє будь-які двері...

І зачиняє.