Червнева злива

Богомаз

Не знаю, чому. Тоді я цього ще не знала. Колючий дріт звисав іржавими пелехами, а написи, якими рябів бетонний мур, покривало гігантське Я КОХАЮ ТЕБЕ, мов мазь обсипане вітрянкою дитяче лице. По той бік спиналася шпильчастими вежками церква.

Крім нас, усередині нікого не було. Хоча стояв липень і дерлося вгору, наче запізнювалося, ранкове сонце, в приміщенні тхнуло вологістю й пліснявою, крізь понищені вітражі млоїлося світло, надто кволе, аби розсіяти сутінки.

Він стояв на пересувному риштуванні, яке нагадувало дерев’яні гнізда, що їх діти облаштовують в кронах крислатих дерев. Спершу він не звернув на мене уваги, потім раптом заціпенів, а тоді, не обертаючись, запитав:

— Тут хтось є?

Мов сліпець, вловивши чужу присутність.

Я притулилася плечем до холодного муру, вкритого сірим накипом. Мій погляд вчепився в його руку, якою він вів, наче дириґував невидимим оркестром, який виконував повільно-заспокійливу, невловну мелодію. Коли він спускався, під його ногами порипували, мов захриплий орган, дошки. Худорлявий, невисокий — привид занедбаної будівлі.

Він не помітив мене, вирішила я, проте, не дійшовши до порогу, він раптом зупинився.

— Привіт.

Якби ми колись зустрічалися, я неодмінно запам’ятала б його — такі риси, як у нього, в’їдаються в пам’ять, а ще в нього був рубець над правою бровою.

— Ти не йдеш?

— Куди?

Він знизав плечима:

— Адже ти звідкись прийшла.

Я кивнула:

— Авжеж.

А потім додала:

— Нізвідки.

Він промовчав, і тоді я повторила:

— Я прийшла нізвідки.

— Ти не маєш куди вертатися?

Він звів брови, від чого рубець злегка вигнувся, подібно до питального знака в кінці речення.

— Не маю бажання.

Сірувата блакить, що наче ввібрала багато-багато не завжди безхмарного неба.

— Ходімо.

— А малярські знаряддя, ти не забираєш їх?

— Сюди ніхто не приходить. Тут, так би мовити, моя майстерня, — він усміхнувся. — Ти перша відвідувачка.

Я відчула тепло широкої долоні з майже юнацькими пальцями на своїй холодній, як лід, руці.

— Сюди.

Він повів мене через сірі острівці асфальту, що їх трава кришила на грудки, від яких одного дня не залишиться сліду. Закрехтіла, випускаючи нас, хвіртка.

— Я сприйняла тебе за сліпого художника.

— Непогана метафора.

— Адже є сліпі музиканти...

— «Сліпий музикант».

— Ти знаєш його?

— Він змусив мене заплакати. Тебе також?

— Так. Ні. Ти про що?

— Ти його взагалі читала?

— Що?

— Книжку.

— Ні.

— За її підсумками ми писали твір «Мистецтво в долі людини», за який я отримав двійку. Моя мати схопила берет, як щоразу, коли йшлося про життя і смерть, і почесала до школи. Твір, звісно, пістрявів помилками, не заслуговуючи вищої оцінки. Кілька днів поспіль я муштрував під її керівництвом граматику, косячись на полицю, з якої до мене підморгував, заманюючи шукати скарби, пірат.

— У тебе є брат або сестра?

— Ні. А в тебе?

— Не вийшло.

— А мої не старалися.

— Це все одно краще.

— Що нікого немає?

— Що не старалися.

Ми прошкували парковою алеєю між дерев з посіченою написами і знаками корою, чиї крони спліталися високо вгорі в зелене склепіння. Між стовбурами, то тут, то там стирчали порохняві, наче зіпсуті зуби, пні.

— Ти теж робив це?

— Доволі давно.

— Це роблять усі хлопці.

— Так, з цього можна вивести теорію.

— Хочеш, вгадаю, що з того твоє?

— Не вгадаєш.

— Ти не писав?

— Не в корі дерев.

— А де?

— У школі.

— Звичні капості?

— Можна сказати й так.

— Що саме?

— «Я люблю тебе». Не надто оригінально, еге ж?

— У любовних зізнаннях мало оригінального.

— Якщо ти не закоханий.

— Кохання — засліплення.

— А я сказав би — пригода, далеко не найгірша з тих, що можуть спіткати людину.

— Доки одного дня тобі відкривається обман...

— А дружба? А спогад? Без цього всього людина порожня, як храм без вірян. Без спогадів і фантазій. Живеш, доки надієшся. Можна не здійснити жодної, але не мати мрій?

— І вона прочитала?

— Ні.

— Чому?

— Ніколи не сиділа за тією партою.

— Співчуваю.

— Не пощастило.

— Чому ти не написав на іншій?

— Написав би, якби пробрався до класу, коли нікого не було, як у «Нічній школі» Кортасара.

— Ти міг запросити її в кіно, врешті — освідчитися.

— До цього я був ще менше готовим.

— Ти втратив її?

— В останній момент мене раптом прорвало.

— Ти багато разів закохувався?

— Раз. Напевно.

— Як це?

— Гаразд, півтора.

— Не розумію.

— Я й сам цього до кінця не збагнув.

— Ти кохав ще когось?

— І так, і ні.

— Ви зустрічалися?

— Ні.

— Що ж у такому разі між вами було?

— Ніч.

— І все?

— Все.

— А перед тим ви були знайомі?

— Авжеж, дуже довго, відколи себе пам’ятаю. Відтоді чимало всього змінилося.

— Відтоді...

— Коли музика означала для мене дуже багато. Книжки, музика, потім знову книжки. Ми мешкали двері в двері. Ірина була на п’ять років старшою, її батько помер, їй не виповнилося тринадцяти. Він лежав у труні, восковий, зі складеними руками. І хоча він був не першим мерцем, якого мені довелося побачити, ще довго по тому, як його поховали, я боявся залишатися сам, жадаючи якнайшвидше заснути й проспати, не прокидаючись, до світанку. Вона жила з матір’ю, а я за стіною зі своєю матір’ю, і якби не різниця у віці, можливо, між нами зав’язався б роман. Вона сприймала мене за малюка, мені ж вона здавалась дорослою. «Малий, ти трохи невчасно. У мене сесія». Я стишував музику. А потім вона запитала, чи я не позичив би їй касет для «невеличкої вечірки», тих касет я не мав, я запропонував їй інші, здається, я їй подарував їх, музика вже не проймала мене, як передше; вона кохалася під них зі своїм німцем, а невдовзі чкурнула з ним геть — від себе, від мертвого батька, від розбитого невідомо-ким кухонного вікна, із зачарованого кола, де посіла би місце своєї матері, одного дня так само прокинувшись біля мертвого тіла, можливо, в тому самому ліжку. Я одягнув вітрівку і якомога тихіше вийшов з дому. Зрідка вона надсилала листівки, звертаючись на ім’я і прощаючись незмінним «Тримайся, малюче», тоді як мені стукнуло вісімнадцять, а одного разу напередодні Різдва з містечка під Дрезденом надійшла бандеролька з диском мого колись улюбленого гурту. Я вклав його і коли забриніли перші акорди вступного програшу, оте незрівнянне соло, за яке я ладний був віддати душу, я мало не збожеволів — шмат життя, вміщений на звуковій доріжці. Ми бачилися ще двічі — коли вона приїхала ховати свою матір і... того другого разу, як продала помешкання, а поїзд, на який узяла квитки, відправлявся наступного дня опівдні. Ірина переступила поріг, за тонкою стіною — минуле, що належало наче не їй, а комусь іншому, ненароком до неї подібному. Ми танцювали, скільки крутився диск; музика стихла, а ми продовжували кружляти, мовчки й бездумно. Потім... Потім я лежав, дивлячись на смужку місячного сяєва на її спині, а вона сиділа на краю ліжка. «Чому так, малий?» Що я міг відповісти? Я розміняв тридцятку, мав сім’ю, а жив сам, десь у Німеччині на неї чекав її чоловік. «Хто поверне все це назад?» Ніхто. Ми обоє це знали. Я провів її на вокзал. Додому прийшов пізно ввечері. На столі на мене чекала пляшка червоного вина і кілька недопитих крапель на дні.

Типова забудова початку шістдесятих, низькі п’ятиповерхівки з пласкими дахами, без ліфтів, між ними вклинилося кілька свіженьких висоток. З вивішеної під вікном першого поверху білизни скрапувала вода і ширився запах прального порошку. З чийогось балкону озвався собака, спершу загавкав, а тоді жалісливо завив.

— Моя бабця була на сім років старшою від дідуся. Вона — висока й огрядна, він — низький і худий; в ательє дідусь ставав на дерев’яну основу, призначену для дітей, завдяки цьому трюкові на світлинах він на одному рівні з бабцею. В день їхнього одруження він подарував їй перламутрове намисто, виміняне в острів’ян. Капітан, з яким він виходив в океани, знав Джозефа Конрада. Я захоплювався Конрадом, а ще більше мене бентежив зв’язок із великою літературою; коли я думав, що дотичний до неї, шкірою пробігав трем, наче струм. «Лорд Джим» — відповідь на запитання, яке безуспішно ставив собі Родіон Раскольніков; Раскольнікова стискали понурі мури, тоді як перед Джимом простирався неозорий океан. Раскольніков закінчує каторгою і преображенням, Конрад, одначе, переконливіший. Типова російська розв’язка...

— Преображення?

Він засміявся:

— Каторга.

— В селі дід знову перетворився на гречкосія, наче ніколи нікуди не вирушав. Линви, що прив’язували його до рідної землі, виявилися міцнішими за корабельні. Шкода, що я не застав його! Наша родинна історія була частиною оточеного пагорбами і ліском світу з єдиною дорогою; в час мого дитинства пагорб, звідки витесували вапняк, яким засипали ями, нагадував недоїдений пиріг. Там, де колись текла річка, в якій голіруч ловили рибу, ще зміїться рогіз. Я привозив його до міста разом з домашнім сиром, сметаною, курячими яйцями і гускою. Гуска — святе. Мама витоплювала з неї лій, яким, щойно наставав лютий, натирала мої закладені хрипотою груди, а коли я одужував, буяла весна.

— Після сорока для жінки кожний рік — вирок, якому вона не має що протиставити, крім косметички з кремами.

— Якщо в тебе тугий гаманець, до тебе навідаються добродії — пан Силікон і пані Ботокс, запевнивши тебе, що вже завтра ти на третину помолодшаєш. Вони спотворять тебе, переробивши на ляльку Барбі, а ти помилково гадатимеш, що відкупилась. Марнославство не безкоштовне.

— Людина прагне бути молодою і гарною, хіба це не логічне бажання?

— Великі поети гинули юними і красивими, а їхня поезія, молода й неповторна, залишалася. Сто, двісті років, а вони — не змінилися. Хто скаже, чи витримали б вони випробування віком. А їхні вірші?

— Жінка сприймає себе інакше, ніж чоловік.

— Це лише так здається.

— Одного ранку я підійшла до дзеркала і... побачила старіючу жінку, яка втупилась у мене нажаханим поглядом.

— Ми змінюємося, тоді як нам здається, що ми такі, як були. На самому краєчку свідомості жевріє самообман. Ми віримо в диво, що нас це омине, доки раптом опиняємося з цим сам на сам. Коли показують літніх людей, неодмінно говорять про бідність.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Тривалий час в Іриному помешканні ніхто не оселявся, зараз там галасують діти, наповнюючи будинок життям. Якось мені подумалося, що старість приходить тоді, коли тебе починають дратувати дитячі голоси за стіною. Ботокс проти цього безсилий. Для мене вони, наче рідні.

— Тобі подобається тут?

— Я тут виріс.

— Ти міг би переселитися. Люди часто переїздять. Тобі ніколи не хотілося опинитися далеко-далеко, де тебе ніхто не знає?

— Не раз.

— От бачиш.

— Я опинявся.

— Ти кудись їздив?

— Безперечно.

— І часто?

— Ще б пак!

— І як там було?

— Потрясно.

— Це десь далеко звідси?

— Коли як, часом бувало далеченько.

— Дуже?

— Дуже.

— Дуже-дуже?

— Ти навіть не уявляєш. Мені й самому не віриться.

— В тебе там родичі?

— Ні, зазвичай там узагалі не траплялось людей. Ну, таких, до яких ми звикли.

— Ти хочеш сказати, там вони кращі?

— Ні.

— Гірші?

— Інакші.

— Як це?

— Як тобі пояснити...

— І давно це було?

— Давненько.

— А ти мав там, куди мандрував, друзів? Адже коли часто кудись їздиш, у тебе з’являються нові знайомі.

— Авжеж.

— Багато?

— Залежно від того, куди я мандрував.

— Ти листувався з ними?

— Звичайно, ми підтримували стосунки.

— А куди була твоя остання подорож? Ти можеш розказати що-небудь про неї?

— В сузір’я Центуріона. Свого часу я міг би не вгавати про це день і ніч, тепер багато що стерлося. Вдруге я такої подорожі не втнув би, сьогодні — ні. Це як сон: прокидаючись, ти ще бачиш його, а вже через мить усе розпливається, залишаючи по собі розмиті контури.

В його словах бринів ледь уловний щем.

— Твоє найбільше розчарування?

— Я заснув у спальному відсіку міжгалактичного шатла, передавши капітанські повноваження своєму заступнику, моєму однокласникові, який, звісно, ні про що не здогадувався, а прокинувся в сільській хатинці, і перше, що я почув, — як дзижчала муха. Ти не уявляєш! Тепер я дивлюся на це інакше, — він усміхнувся. — Гадаю, мені неабияк пофортунило, адже могло щось статися, і ми ніколи не повернулися б. Коли я опамʼятався, переді мною стояло квасне молоко, а на тарелі лежав окраєць хліба. Найкраща, яку в такій ситуації можна помислити, розв’язка.

— Я ніколи не була на селі.

— На відміну від матері, цьоця, в якої я проводив добрячу частину літніх канікул, не залишала записок. Не подумай, що вона була неписьменною, за її плечима повноцінна восьмирічка. Просто в світі, куди я потрапляв попри бажання, письмо не мало аж такого значення, на відміну від оповіді, яку підтримували оцупками кострубатих слів, тоді як письмо пов’язувалося з міськими урядниками, викликами, квитанціями, повістками, що рекрутували до війська, звідки повертались каліками та мерцями. Письмо робило винуватими, комусь чимось зобов’язаними, змушувало переховуватися, відкуповуватися, брати до рук зброю, боронити себе, обійстя, дітей. Я застав оповідь у мить розпаду, коли на її місці утворювалася порожнеча.

— А все ж таки, ти переселився би куди інде? В інше місто, взагалі кудись, де ти ніколи не жив і не був?

— Нащо?

— А хоча б просто так.

— Тут — історія.

— Якраз для того, щоб її назавжди позбутися.

— Гадаєш, таке можливо? Те, що було з тобою, — не підручник. Його не викинеш на смітник.

— Податися геть і почати спочатку.

— Від нуля? Відмовитися від себе і стати кимось іншим? Це ілюзія.

— Якби в тебе був цей єдиний вихід?

— Я зробив вибір.

— Адже людина повинна мати право на ще один шанс.

— Безумовно, до того ж не один.

— Шанс почати з чистого аркуша.

— Ти хотіла б?

Сходи з почовганими стінами, на стелі — кіптяві плямки, в їхньому осерді — звуглені сірники. На майданчику між поверхами вазон.

Він перехопив мій погляд:

— Красень. Його виставили десь щойно. Коли я виходив з дому, його тут не було.

— Так просто: виставити за двері.

Він кивнув:

— Рослина нічого не скаже в свою оборону.

Він підважив горщик.

— Важкуватий, але разом ми здужаємо.

— Що ти замислив?

— Занесемо його до мене.

Пересохла земля, на поверхні якої руді струпи, що накипіли від тривалого підливання водою з крана. Ми просувалися сходина за сходиною, раз у раз перепочиваючи.

— Рододендрон.

— А я й не здогадувалася, що він так називається.

— Такий ріс у вестибюлі книгозбірні, в якій я дещицю божевільних років позичав книжки. Можливо, він там і зараз стоїть.

— І я знаю його.

— Теж звідти?

— Ні.

Ми з різних галактик.

— А звідки?

— Та так, з одного ресторану.

Дійсність, в якій я формувалася, була мереживом відбитків кривих дзеркал.

— У природі рододендрон цвіте раз на чверть сторіччя. В домашніх умовах — практично ніколи. Тужить за батьківщиною.

— Може, його тому й виставили, щоб не заразив тугою?

— Можливо.

— А де його батьківщина?

— Далеко-далеко на Півдні. Там, де пірати ховають скарби.

Брунатно-червоні, мов полежана вишня, двері. Номер, клямка, під нею замок.

— За багато часу ти перша гостя, не враховуючи зчитувачок лічильників, занудних тітоньок, за винятком однієї, з якою ми знайшли спільну тему. Прийшла по показники, а закінчилося Шаламовим.

— Це так зветься стрибання в ліжко?

Він засміявся:

— Шаламов описував пережите, а вона завідувала бібліо­текою. Потрясні тексти, короткий період суспільного прозрівання, що захлеснувся в новому приступі перебріхування, адже годівниця нікуди не поділася. Шаламов лише заважав.

— Але ж нічого не змінилося.

— Саме тому. Ті, які засадили його, поцупили в нього оповідь, привласнили її, почали розповідати від себе, наче то вони постраждали, звівши врешті Шаламових, Антоненків-Давидовичів — усіх, хто мав що сказати, до десерту на номенклатурному бенкеті. Нам завжди бракувало інтелектуалів. Жменька дисидентів, з якими система загравала, доки второпала, що їй нічого не загрожує. На той час третина тієї жменьки вже померла, третина скурвилася, решті заткнули пельку. Ні, сьогодні тебе не вбиватимуть і не запроторюватимуть на Колиму. Ти можеш базікати, скільки тобі заманеться, тільки от ніхто не почує тебе. Знаєш, як це робиться? Доволі просто. Прагнулось зовсім мало — правди.

— Ти отримав її?

— Так.

— І що вона тобі дала?

— Знаєш, як висловився Мандела? «Я навчився ненавидіти систему і любити моїх ворогів».

— Він що, святий, цей твій Мандела?

— Святі не беруться до зброї.

— Він убивав?

— Він чекав поступок з боку сильнішого, даючи втямки, що за зброю людина береться в безвиході. Мандела народився, коли почалася Перша світова, двадцять сім років провів за ґратами, де, зрозуміло, не увесь час вирощував помідори. Якби не зброя в руках чорних хлопців, нічого, швидше за все, не вийшло би. Разом із тим, якби не преображення, якого він зазнав на даху в’язниці, Африка захлиналася б кров’ю. Його обрали першим темношкірим президентом його батьківщини. Тієї миті, коли ставав ним, він збагнув, що представлятиме тих, які жили на тій землі споконвіку, і тих, для кого вона стала в різні часи домівкою. Чи можливий у нас Мандела? Я часто запитую себе про це. Щойно народжена країна з потенціалом, про який можна мріяти, — нікчемний задвірок найбагатшого континенту. Мораль — для слабких. Якщо не набив кишень, ти звичайнісінький слабак, вартий зневаги, ізоляції і забуття. Прокажений, якого оминатимуть, обпльовуватимуть, а коли священик нагадає про співчуття, пожбурять огризок. Магатма Ґанді? Тільки не в нас. Нельсон Мандела? Десь там, на протилежному кінці планети.

Він був зовсім інакшим. Коли ми познайомилися, він перебував на початку свого справжнього шляху, сам ще до пуття не здогадуючись. Ми перебували, він і я.

— Ось так я живу і не уявляю себе деінде. Звідси мене не викурить навіть війна, — він на секунду задумався, його чолом прокотилася хвилька, розбившись об рубець над правою бровою. — Тут мій дім. Хай будуть прокляті ті, хто розпалює ворожнечу.

Помешкання, яких тисячі, проте не було жодного фальшу, нічого, що волало би: це — брехня. Людина схильна оточувати себе примарами у вигляді симпатичних абищиць. Розбита порцелянова фігурка — страшніша трагедія, ніж сторонній біль.

Коли я розціпеніла, мені здалося, що спливло невідомо скільки часу. На столі стояла крихітна вазочка, наповнена оливками. Я взяла одну.

Він повернувся, тримаючи півхлібини і шоколад з жовтим сонцем і білою чайкою з розкритими крильми. Я обережно опустилася на стілець, наче він міг піді мною зламатися.

Порізані скибки пахнули житом і коріандром. Він зачерпував суп, розподіляючи двома порціями.

— Тут неподалік тролейбусне управління, в підвалі якого їдальня. Це звідти. Я — мінімаліст. В куховаренні мене приваб­лювала можливість поекспериментувати. Це було дуже давно.

Потім ми перейшли до вітальні. Необорна втома розморювала мене, проте мені не хотілося залишатись самій. Вловивши моє невисловлене бажання, він узяв із полиці книжку й опустився в крісло, що виглядало з ніші між шафою і вікном.

— Кортасар. Коли я ходив до школи, я нічого про нього не знав. А він тоді якраз писав ці та інші свої штучки. Лівак із саксофоном.

— Він був шульгою?

— У політичних поглядах.

Коли я розплющила очі, в кімнаті нікого не було. Він сидів на кухні з тією самою розкритою книжкою, сперши її ребром об стіл. Незважаючи на відчинене вікно, всередині панувала в’язка, як маґазинний джем, задуха. В будинку напроти гасли останні світла.

Зрідка нізвідки брався вітер, котив вулицями клуби гарячого повітря, мовби розчахувались велетенські печі. Блакитна пустеля, застигла і нескінченна, посередині — диск, наче хтось закинув його туди. На бузку праворуч від входу темніли всохлі віхті суцвіть, з розпеченого асфальту проступала блискучими краплями смола. В кінці пощербленої доріжки куняли під затінком береста старі жінки, мов перелітне птаство, що сіло на перепочинок.

Я знову стояла, прихилившись до холодного муру, що не пропускав тепло заціпенілого, наче спинився час, літа.

— Привіт, Незнайомко. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо щось перекусимо?

Торохтів, перескакуючи з асфальту на бруківку, транспорт. Навантажений фургон випустив у повітря кілька порцій чорного, як сажа, диму. Дівчинка перед зеброю ніяк не наважувалася перейти дорогу. Випірнувши з-під залізничного мосту, автомобілі шугали повз неї, не скидаючи швидкості.

Кава з молоком виявилася житнім напоєм кремового кольору, сильно пересолодженим. Зате випічка була свіжа, ще тепла; в повітрі невеличкої пиріжкової, куди ми зайшли, пахло здобним тістом і просмаженим зерном.

— Коли не маєш куди йти, будь певна: рано чи пізно прийдеш у покинутий храм. Так сталося зі мною. Ще лежав сніг. Весна впливає на мене, як жодна пора. Я ніколи не поділяв замилування осінню, ніколи не був залюбленим у розпад. Мене приваблює життя, бентежить і надить. Поезія, що оспівує тлін, сягнула вершин майстерності, тоді як хвала життю наївна й неоковирна. Висловлювати радість можна маленькими дозами завдовжки з хайку. Зло привабливіше, ніж добро. Коли в мені прокинулась спрага, я тамував її чужими думками і досвідом, доки збагнув, що маю власний, і заки я усвідомив це, його набігло не так уже й мало. Одного дня я натрапив на фразу про банальність зла і довго роздумував над нею. На митця лягає особлива відповідальність. Таємниця мистецтва — не в красивих мазках, як ми гадаємо, справжні творці це прекрасно усвідомлювали. Від якогось часу я сприймаю лише спогади, документи і Кортасара.

Коли ми вийшли назовні, нас засліпив день, що мовби не збирався завершуватись. Дзиґарі на вокзальній вежі показували за чверть сьому, з дверей заходили і виходили люди.

— Ми вирушаємо лише для того, щоб спізнати необхідність повернення. Якщо не фізично, то емоційно — в спогадах, у до кінця не усвідомлених бажаннях, у стилі життя, в творчості. Всі релігії побудовані на цьому, всі філософії уявляють життя мандрівкою. Дім — центральний образ, а найпалкіше почуття — любов. Зло перед нею безсиле. Вона йде зсередини, ніхто не піднесе її на рушнику. Найгнітючіший автор, якого я читав, англієць Орвелл. У нього щось зовсім інакше, чого ще не траплялося в літературі. Він фантастично змальовує почуття між чоловіком і жінкою, проте далі любов піддається негативній ревізії; тортурами людину можна примусити до будь-якого зізнання, але тоді вона вже не людина, лише оболонка. Я поміняв би другу і третю частини місцями, а словник викреслив, про нього сказано досить, до загальної гнітючості він уже нічого не додає. Орвелл довів письмо до межі, далі йти вже нікуди, а будь-яке повернення видаватиметься фарсом. 1984. Що ти робила в той рік? Я пам’ятаю кожний мій крок.

Куйовдилися зелені килими вздовж тротуарів; проносилися, кваплячись у невість, грози — одна, дві, три, кличучи за собою літо. П’ятого вересня випав перший осінній дощ, змивши разом із порохами спеку, наче її й не було.

В покинутій церкві швидко темніло, скісне проміння сонця скупо пробивалось крізь хмари, ледь торкаючись зафарбованих вікон. Ставши на скриню, він узяв з нішки продовгуватий газетний згорток, дістав звідти свічку і запалив. На підлозі, куди впав, гаснучи, сірник, зашипіло. Він присів і провів рукою.

— Ось.

Полум’я освітило чорно-сірі пучки його пальців:

— Знаєш, що це?

— Пилюка?

— Ні.

— Сажа?

— Порох. Це все, на що він ще здатний, — сичати.

— Звідки він тут?

— Від складу. Скрині — теж. Розсипався, коли пакували й вивозили, геть вологий. Тут стояла військова частина. Зайди, для яких це була лише територія, на якій їх дислокували. Досить трохи абстрагуватися, і тоді здасться, що все те діялося на Марсі або на якій-небудь іншій планеті, яка не має нічого спільного з цивілізацією людей. Проте це не маячня, а правда. Ось вона — він ще раз ковзнув пучками по підлозі.

Крихта по крихті він відтворював історію храму, знаходячи скупі відомості в архівах і працях істориків, тут і там, принагідні згадки, тоді як більшість написаного обходила її мовчанням, наче на ній лежало табу або прокляття. Впадала в око простота, мовби зумисна непоказність, в якій будувалася, і зараз, коли нікому не потрібна. Порожнеча, що вгніздилася всередині все ще міцних мурів, містила в собі щось тихе та урочисте. Він оживляв її о́бразами і барвами.

— Протестантська кірха. Громада євангелістів, як їх називали, була найнечисленнішою, зате найкраще зорганізованою. Вони відкрили власну школу, згодом заклали сиротинець. Передусім для своїх, брали, однак, також чужих, — він назвав прізвище відомого композитора. — Не конче читати його біографію, досить послухати музику, щоб зрозуміти, де він навчався. Вона ближча до Баха, ніж до рідних джерел, з яких черпали всі наші світочі. Он на тому виступі свого часу стояв орга́н. Коли я заплющую очі, чую його божественну гру, — приміщення зберігають звуки й мелодії, шерехи і слова, те, що промовлено під цим склепінням, і те, яке тільки помислено, надії і розпач, потяг до чогось, що дало змогу випростатися, стати людством, яке постійно падатиме і підводитиметься, кожного наступного разу оговтуючись після ще гіршої катастрофи, ніж попередня. Підвестись і мріяти — тільки-но ми облишаємо, нас немає.

Вогонь рівним полум’ям линув угору, повторюючи структуру будівлі, мовби її крихітне гаряче серце, що освітлювало нас — його і мене, зблискуючи і зближуючи наші погляди.

Сніг падав великими платками, густий і лапатий, чути було, як він, осідаючи, шелестить, наче спогад про літо, про короткі грози, про краплі, що випаровувалися швидше, ніж досягали землі, про перший осінній дощ по ще зеленому листю.

Коли в березні ми знову прийшли туди, він уже з певністю знав, що всі наступні місяці малюватиме саме цей сюжет, водночас мовби відчуваючи, що його задум залишиться недовершеним. Це промовляло з кожної лінії, там і там недоведеної до кінця. Іноді мені здається, він хотів його таким залишити.

— Колись порохом замащували рани. Мене захоплювала історична тематика. Ти любила читати?

— Не особливо.

— Статистикою доведено, що жінки читають більше, ніж чоловіки.

— Тоді я — статистична похибка.

Він засміявся:

— Для дівчини хлопчачі пригоди, а це майже вся література, напевно, мало цікаві. В дорослому письменстві рахунок дещо вирівнюється, якщо не брати до уваги, що найкращі романи про жінок написані чоловіками. «Мадам Боварі» й «Анна Карєніна» проти «Домбі» і «Братів Карамазових». Два — два.

— Нічия.

— Авжеж, найкрасивіші голи світової літератури.

— Ти грав у футбол?

— Якщо ти маєш на увазі, чи я писав, тоді — ні. Єдиний опус, скомпонований мною, — любовний лист, в одному примірнику для однієї-однісінької читачки.

— І як?

— Він дійшов за призначенням.

— А що тобі дали книжки?

— Втіху.

— Там же ж усе вигадане.

— Зате переживаєш, читаючи, по-справжньому. Чогось іншого я не вимагав, згодом, утім, як я вже казав, ставлення змінилося. А ти?

— Я?

— Як сприймала прочитане ти?

— Ніяк.

Він розгубився.

— Ти ж не стверджуватимеш, що не прочитала жодної книжки?

— Звісно, прочитала.

— Невже залишилась байдужою?

— Прочитане нічого не змінює.

— Я виростав з книжками.

— І багато ти їх подужав?

— Сто сімдесят одну до неповних одинадцяти років.

— Ти рахував?

— Я завів зошит, куди записував назви і дати, роблячи напроти кожної, яку я прочитував більше, ніж один раз, відповідну кількість позначок.

— Аж так серйозно?

— Я обожнював їх.

— А життя?

— Вони були для мене життям. Його неймовірним просторовим розширенням.

— А чому до одинадцяти?

— В одинадцять світ, в якому я жив, розпався на друзки.

Його голос долинав ніби звідкись іздалеку.

— Ти коли-небудь втрачала?

Я не відповідала.

— Гей, ти ще тут?

— Так.

— Він був моїм другом.

— А потім?

— Усе пішло шкереберть. Ми виявилися частиною фальшивої оповіді. Наче достеменні історії — в книжках, а все, що поза ними — помилка, відпадки, рештки, що не ввійшли в основну частину.

— І ти облишив читати.

— Книжки залишалися єдиним містком. Вони мовби спростовували те, що сталося. А потім мене переклинило...

— Чому?

— Важко сказати.

— Ти розчарувався?

— Я почав шукати правди.

— В книжках?

— А ти шукала її в житті?

— Ні, я шукала життя, я полювала за ним. Муха, якій закортіло порозважатися гойданням у павутині.

— Мою спрагу ніщо не могло потамувати — розважальні історії раптом більше не розважали. Одначе я не облишив сподівань.

— І пощастило?

— Так.

— Я не вірю. Якби тобі пощастило, ти не стояв би зараз тут.

— Якраз навпаки.

— Ти впевнений?

— На всі сто.

— В такому разі ти щасливець.

— А що привело сюди тебе?

— Ти справді хочеш почути?

І тоді я розповіла.

Мене нітрохи не бентежило, що всі мали батька і матір. Мати оточила мене увагою, за якою я не уявляла, що в нашій сім’ї може бути ще хтось, крім нас. Мені нікого не бракувало. Коли одного дня вона повідомила: «Це, Надійко, твій батько», — я насупилася. Чоловік біля неї розплився в усмішці, що більше скидалась на ошкір. «Привітайся з ним», — попросила мати. І хоча вона сказала це, як завжди, лагідно, я мовчала. Коли той, про кого вона говорила, простягнув руку, я демонстративно обернулась до обох спиною. «Що з тобою, доню?» — моя поведінка заскочила матір. Я відчула, як усередині в ній щось напнулось, якась невидима тятива. До самого вечора я не промовила жодного слова, знехтувавши її незмінно привітне «на добраніч», до якого того разу домішалися розгубленість й острах, а може, мені лише так здалося.

Оскільки батько призначався для мене, я ніяк не могла збагнути, чому матір не порадилася зі мною, навіть не попередила. Я і гадки не мала, кому надала би перевагу, — такого, як цей, я точно не захотіла б.

Я не могла пробачити, що матір не взяла мене до тієї спеціальної крамниці, де отримують татів. Моя дитяча уява виліплювала їх, мов сніговиків, — то таких, то таких; і всі вони один за одним безнадійно танули. Краще б вона принесла ляльку, яку я доглядала б, вкладаючи в ліжечко, і візок, в якому я возила б її на прогулянку, накривши мережаною ковдрочкою. Втім, я так звикла до життя без батька, що мені його зовсім не бракувало, хай найгарнішого.

Надто довго мати зволікала! Вона вагалася в кожній дрібниці, не кажучи про таку відповідальну справу, як вибір батька. Вона ніяк не могла зупинитись на сукні, потім ще довго не наважувалася купити її — приходила, міряла, зітхала, вішала на місце, наче відділ жіночого одягу був продовженням нашого хатнього ґардероба, а сукня — його частиною. Коли мати нарешті зібралася з духом, сукні, звісно, вже не було.

Я мала платтячко в теплі весняні тони, з яким не бажала розпрощатися ще довго по тому, як з нього виросла. Воно нагадувало мені про неповторний щасливий час, коли ми жили вдвох, — такий самий короткий, як те платтячко. Мати не радилася зі мною, інакше я наполягла б на тій сукні — мама ніколи не матиме такої гарної, як та. Моя мама мала здатність усе втрачати. Вона була чудовою матір’ю; і вона мала прекрасне імʼя: її звали Марія. Якби можна було обирати батьків, я тоді і тепер обрала б її.

Незнайомець відразу не сподобався мені. Він від самого початку не церемонився. Дивно, як мати могла покохати такого. Він був далеко не красенем, щоб засліпити з першого погляду; єдине, чого йому не бракувало, — нахабства.

Я затялась, не підозрюючи, однак, які зміни він принесе в наше життя. «Ти зовсім-зовсім не радієш? — допитувалась у мене мати, на що я з напускною байдужістю знизувала плечима. — Ти не мусиш його любити, але ти зобов’язана ставитися до нього з повагою». «Будь ласка», — усміхалась вона. Вона ще хотіла додати: «Батьків не вибирають», — проте вкусила себе за язик, мовби вгадавши мої думки.

Перша зміна настала того самого дня, коли незнайомець переступив поріг нашої оселі. Він зробив це з такою безцеремонністю, наче то ми прийшли до нього додому, мало не затраснувши перед моїм носом двері.

Наше помешкання складалося з двох кімнаток — ліворуч і праворуч, а зовсім праворуч вузьке відгалуження вело попри спільні ванну і туалет на кухню з прилаштованим до підвіконня опускним столиком на дерев’яній ніжці. Більша кімната, призначена для вітальні, правила нам за спальню, а зовсім крихітну другу, в якій стояв вузький продовгуватий диван, мама використовувала для складання речей.

— Ти велика дівчинка, — мовила мати.

— Ти хочеш мати свою кімнату? — запитав незнайомець.

— Ні, — я злякалася власної рішучості.

— Ти матимеш свою кімнатку, а ми будемо поруч, — вламувала мене матір.

Моя сміливість куди й поділася, з очей полилися сльози; «ми», сказане нею, приголомшило мене, адже доти «ми», це були вона і я. «Ми» були світом, в якому було добре, й ось він раптом зникав.

— Не плач, бо я теж зараз розплачуся, — мати спробувала обійняти мене, але я випручалася.

— Будь чемною дівчинкою, — з притиском сказав незнайомець.

Я заціпеніла.

— Інші дітки про таке мріють.

Я розуміла, що мене спекуються, і саме тому, що це роб­лять дорослі — моя матір з чужим чоловіком, було особливо дошкульно. Хоча мати не ставилася до мене гірше, ми дедалі рідше бували разом.

Згодом, коли я довше не стримуватиму того, що переповнюватиме мене, з материних очей скотиться по великій сльозі.

— Ти засуджуєш мене? — вона простягне назустріч мені свої спрацьовані руки, а я, мов обпечена, відсахнуся.

Помовчавши, вона додасть:

— Ти ще маленька, Надійко. Виростеш і все зрозумієш.

Не так сталося, як гадалося. Хоча я виросла і зрозуміла, від того «все» не залишилося нічого, крім спогадів, що краяли гостріше за гострі уламки.

— Я так люблю тебе! — додасть вона якось розсіяно.

До самого кінця мати розривалась між мною і ним, а я тільки поглиблювала її муки. Бачачи, як вона страждає, я впадала в нестямну лють.

Незнайомець працював місяць у нічну, місяць у денну зміну. Високий, схильний до повноти, біля мами він ще більше погладшав. Невдовзі черево напинало сорочку, так що здавалося, наче ґудзики ось-ось відірвуться. Коли він йшов, воно погойдувалося, як наповнена рідиною куля. Вмиваючись, він заливав ванну водою, так що туди годі було зайти. Він не звертав на нас із мамою уваги.

Йому все належало першому. Він то сновигав по хаті в трусах і майці, то лежав, утупившись в автомобільний журнал. Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь займався чимось іншим. Він зовсім нічого не допомагав. Прибирала, виносила сміття, робила покупки, готувала їсти, мила посуд матір.

Матір виправдовувала його, бідненького, який так утомлювався, тоді як по ньому цього було не сказати. Я так ніколи і не дізналася, чим він займався. Я бажала, щоб ми знову опинилися вдвох, проте хоч скільки я вкладала снаги, мої замовляння не діяли: я ходила до звичайної школи, де не виховували чарівників.

Незнайомець покидав оселю пізно ввечері з повним пакунком їжі, а я йшла спати, отримавши швидкий материн поцілунок. Вона танцювала навколо нього, наче боялася втратити його; буцім то він утримував нас — її і мене. Коли мати приводила мене з садочка, а згодом зі школи, він безжурно хропів у колись нашій з мамою спальні, а прокинувшись, вивалювався на нас, ніби не розумів, хто ми такі і що нам тут треба.

Фальшива ідилія, що трималася на рабській покірності матері, протривала недовго. Ні, матір не прогнала його, як мені понад усе кортіло, проте дедалі частіше насмілювалась на опір. А не раз замість жагучого поцілунку вона зустрічала його сповненим німого докору поглядом. Якщо він мій батько, чому вона ні разу не поцікавилася в нього, де він був усі попередні роки?

Я раділа їхнім поганим стосункам, водночас боячись сцен, що спалахували між ними. Врешті-решт вона обплітала руками його шию, чим усе вичерпувалося, інколи ж він брутально відштовхував її.

Він поводився з нею, як із ганчіркою. З денної зміни він дедалі частіше вертався напідпитку. В такі вечори він розперізувався, лаявся на всі заставки і міг здійняти на маму руку. Я чимдуж заривалась під ковдру, прагнучи якнайшвидше забутись. Зранку вони вставали, мовби нічого не трапилось, лише синці на мамі підтверджували, що мені не наснилось.

Незнайомець намовляв маму придбати автомобіль, а коли вона пояснювала, що не має потрібних заощаджень, він схиляв її розміняти помешкання, продавши одну кімнату й підшукавши для нас однокімнатне. Він переконував, що ми всі помістимось там, і як це чудово мати свій транспорт. Коли він вимовляв слово «море», обіцяючи повезти нас туди, мама, зиркнувши на мене, впадала у вагання, аби врешті, як усі попередні рази, сказати «ні», спершу невпевнено, потім ще раз, змагаючись з ним, а ще дужче з власними сумнівами.

Що було б, якби вона не відстояла нашої оселі? Чим би все завершилося? Я не раз розмірковувала про це. Можливо, отримавши автомобіль, він дав би нам спокій. Покотився б геть, зірвався на повній швидкості з мосту — не знаю. Якби ми хоча б віддалено здогадувалися, що чекало на нас, мати без роздумів пожертвувала би житлом.

З подовженого дня мене забирали поперемінно він і вона. Відстань до школи складала шість зупинок автобусом, а тоді п’ять хвилин пішки. Здебільшого по мене приходила мати. Його не цікавило, як я вчуся, він ні про що не розпитував — ні її, ні вчителів, ні мене, ніколи не пропонував підтримки. Не знаю, наскільки ставлення моєї матері до нього залежало від того, щоб зі мною нічого не сталося, але щось у цьому було, і це його особливо дратувало. Щоб не заплакати, я закусувала губу.

Він прозивав мене, дозволяв собі дошкульні випади, а мені на гадку не наверталося, що можна комусь розповісти і тоді тремтітиму не я, а він. Він здобував наді мною злу й демонічну владу дорослого над дитиною. Я більше і більше заплутувалася, тоді як він зловтішався з моєї безпорадності. Граючи на подвірʼї в типові дівчачі забави, я забувала про нього, маму і дім.

Одного разу він прийшов по мене раніше, ніж мене звично забирали.

— Хочеш морозива? — запитав він, коли ми вийшли зі школи.

Він роззирнувся, приміряючи шлях.

— В тебе немає грошей! — вигукнула я, щоб допекти йому.

Він постійно нарікав, хоча, як і мама, отримував зарплату. Мама за все розраховувалася зі свого гаманця — за електрику, газ, хліб.

— Грошей? — зареготав він. — Кажеш, грошей?

Сягнувши в кишеню, він помахав перед моїм носом тугим гаманцем, відтак окинув мене переможно-зневажливим поглядом:

— Що тепер?

Він вкусив себе за язик, стримавши ладне вихопитися з нього «нікчемо».

Я мовчала.

— То хочеш? — перепитав.

Я кивнула.

Своє морозиво він миттєво ум’яв і чекав, поки я доїм мою порцію.

— Бачиш, я зовсім не страшний.

Ні, він не був страшний — я цього ніколи не казала. Я просто не терпіла його. Щось гидке було в ньому.

Того вечора мама затрималася на роботі. Першим її запитанням було: «Як Надійка?». Він сказав, що я сплю. «З нею все гаразд?» — мати мовби щось відчула. «Її заболів живіт, і вона лягла раніше. Домашні завдання ми виконали», — збрехав вітчим.

Мама погладила моє волосся і, поправивши ковдру, обережно зачинила позаду себе двері. Уткнувшись лицем у мокру від сліз подушку, я вдавала, що сплю.

У дванадцять років я дізналася, що він робить з моєю матір’ю те саме, що зі мною. Я припадала до стіни, що розділяла наші кімнати, і, сповнена розпачу, слухала, сам на сам з моїми розчавленими почуттями. В мені прокинулась жінка.

Я збагнула, що вони займалися цим і раніше — ще до того, як він зробив це вперше зі мною. «Якщо комусь розкажеш, тебе запроторять до в’язниці». Від тону, яким він сказав це, мене скував панічний страх. Я не сумнівалася, що так і буде.

Так ми з матірʼю мали коханця, одного на двох. Відколи я зробила це відкриття, вона стала моїм запеклим ворогом. Незнайомець був не таким тупим, щоб нічого не зауважити. Він почав потурати мені, чим я користалася, щоб якнайдовше відтягнути його усамітнення з матір’ю. Моя мама раділа такій переміні між ним і мною. Нещасна, наївна, довірлива жінка. Якщо вона й заслуговувала зневаги, то за свою безмежну сліпоту.

До корисливості, викликаної побоюванням, що я проговорюся, в незнайомця додалося щось подібне до почуттів, які спалахують у чоловіка до жінки.

Мій вітчим був моїм першим коханцем. Він не подобався мені, і згодом, коли я згадувала, викликав у мене суперечливі почуття — сум’яття, огиди й жалю.

Поступово я звикла до наших стосунків і вважала, що це нормально, ні з ким з цього приводу не ділячись.

З подругами я приятелювала не так, як раніше; я вже не була однією з них, і те, як вони пліткували про хлопців, наших однолітків, здавалося мені дитинячістю, викликаючи непоясненний щем, що примушував усамітнюватися і плакати. Ніхто на світі не здогадувався, що відбувалось зі мною, так само як ми з мамою не мали уявлення про його попереднє життя.

Відкриття, впавши, мов сніг на голову, зробило нас з мамою знову на якийсь час спільниками, ми опинилися в одному човні, який невблаганно опускався на дно, проте це не змінило мого ставлення до матері: сама винна, тієї миті я нітрохи не шкодувала її. Від обох попередніх шлюбів у нього було троє дітей, якими він не опікувався. Живучи з мамою, він навіть не розлучився.

Мамі він закрутив голову байками про нещасливе кохання. Він умів розжалоблювати таких, як вона, чия довірливість не знала меж. Досить було поглянути на нього, щоб збагнути, що це за тип.

Одного дня вона звернулась до мене:

— Я хочу поговорити з тобою.

Я здогадувалась, що вона скаже.

— Він не твій батько.

Вони познайомились на вечірці «Кому за тридцять», хоча їй було лише двадцять шість. Вона довго не наважувалась привести його до нас додому. Про свої тридцять два він збрехав, розмінявши на той час сороківку. Для мами це не мало ніякого значення: молода жінка, вона прагнула чоловіка, а для мене — батька.

— Якби ти бачила, як він танцював!

— А мій батько?

Мати розгублено знизала плечима.

— Що це означає?!

— Це надто складно, Надійко.

— Що складно?

— Нічого.

— Тоді хто мій батько?

— Він був високим й інтелігентним і... трохи диваком — одне слово, парубок, а я була дівчиною.

— Ти любила його?

Вона скрушно кивнула.

— Як це сприймати?

— Ми проводили разом вихідні, деколи він залишався в мене.

— А він тебе?

Мати мрійливо зітхнула.

— Ви довго зустрічалися?

— Неповний рік.

— І все?

Мама кивнула:

— Ось так.

— Чому ви не одружилися?

— Не знаю.

— Він знайшов собі іншу?

— Ні.

— Тоді я нічого не розумію.

— Я теж, — мама сумно всміхнулася.

— Він не любив тебе.

— Неправда.

— Ти просто не хочеш визнати.

— Нам було добре.

— Я коли-небудь бачила його?

— Ні.

— А він мене?

— Ні.

— Він хоч знає про мене?

Мати заперечливо похитала головою.

— Ти зустрічала його коли-небудь після мого народження?

— Ти була зовсім маленькою.

— Він упізнав тебе?

— Авжеж. Ми зупинилися і говорили.

— Про що?

— Та так.

— Про мене?

— Ні.

— Ти не сказала?

— Хотіла.

— Чому ж тоді не сказала?!

— Не наважилася.

— Дивні ви, батьки, — я роздратовано скинула плечима.

Зненацька щось найшло на мене:

— Він не любив тебе. Жодний чоловік тебе не любив. Вони тільки використовували тебе!

Мати нічого не відповіла, і тоді я прокричала їй у лице:

— Я спала з ним, моїм вітчимом!

Мати згасала на моїх очах. Її прооперували — раз, потім ще раз і ще. Хоча лікарі боролися за її життя, кожна нова операція тільки погіршувала її стан. Вона схудла, стала легкою, як пір’їна, й крихітною, мов дитина. Невдовзі вона перестала приймати їжу, і лише кволий усміх, яким силкувалася підбадьорити мене, нагадував про життєрадісну жінку, якою я її знала.

Дійсність скидалася на поганий сон. Наче зараз прокинуся, проте нічого не змінювалося, завтра нічим не відрізнялося від учора. Життя перетворилося на суцільний кошмар. Я борсалася в тягучій рідині годин — похмурих, гнітючих, каламутних, без іскринки надії.

Матір потребувала постійного догляду. Не витримуючи дивитись, як вона страждає, я тікала з дому. Я почала курити, нервовими затяжками, цигарка за цигаркою. Я розважалась з дорослими хлопцями і чоловіками — такими самими нікчемами, як мій вітчим. Раз я припленталася додому п’яна, як чіп, блювала і гикала, заходячись безпричинним реготом, тоді як за стіною помирала моя мати. Коли наступного дня я прийшла до тями, її тіло вже охололо.

Мої подруги спізнавали бентегу перших побачень і поцілунків.

Якось, коли я вийшла зі шкільного подвір’я, до мене підступив юнак:

— Ти не проти, якщо я проведу тебе?

Я нічого не відповіла.

— Можна, я тебе зустрічатиму? — спитав він, коли ми зупинилися під моїм під’їздом.

— Про мене, — я зневажливо пхекнула.

Щодня він чекав під шкільною брамою, і ми простували, як ото випадкові люди рухаються якийсь час поруч. Коли він що-небудь запитував, я затято мовчала. Тоді він розповідав яку-небудь історію.

Одного разу — це було на літніх канікулах — біля мене задзеленчав велосипедний дзвінок. Це був він.

— Сідай, покатаю.

Його раптова поява і бадьорий тон заскочили мене. Я не знала, як повестися.

— Тебе що, зачарували?

— Я ще ніколи не їздила на велосипеді, — зізналась я виклично.

— Це не складно. Примощуйся на раму і тримайся за мене!

Він був стрункий, його волосся свавільно куйовдилося на вітрі. На ньому були потріпані штани і кеди. Від частого прання сині смуги на його тенісці зблякли.

Прогулянка, яка так багатообіцяюче почалася, закінчилася швидко й плачевно. Якоїсь миті колесо вдарилось об бордюр, і ми опинилися на асфальті.

— Навчися їздити!

Я обізвала його ідіотом і помчала, немов ошпарена, геть. Він щось казав, проте я не слухала. Я ненавиділа його, хоча саме я — тоді я не думала про це — була причиною того, що він втратив пильність; його засліплення — хлопчина був закоханий у мене.

Наступного разу його рука була підв’язана до плеча. Я байдуже проминула його, вдавши, що ми не знайомі. Я остаточно втратила цікавість до перевесників. Невдовзі вітчим від нас накивав.

Мене вабило життя дорослих людей, його запахи, жести, тони, серпанок, що огортав їхній сміх і двозначні жарти. Я всотувала запах їхнього поту й парфумів. Ловила рухи, погляди і слова, щоб невдовзі повторювати все це з принагідними чоловіками.

Я жадала зайняти місце жінок, стати незамінною, я прагнула бути тією, яку обсипають пестощами, якій шепочуть нестямні слова, перед якою стають сліпцями. Я замовляла міцні коктейлі, а потім похитувалася біля теки.

Одного разу до бару зайшов патруль. Я трохи схмеліла. Мені було байдуже. Це моя справа, де і коли я стирчу. Я сказала їм це, й один із них ударив мене. З розсіченої губи зацебеніла кров.

Коли вони виводили мене, незнайомець саме відчиняв вхідні двері. Як зараз, пригадую його фразу: «Красотка — моя». Він добув хустинку і витер з мого лиця кров.

Рецепціоністка готелю, якій він підсунув кілька карбованців, вдала, що все окей. Двері ліфта відчинилися, він ґалантно дав мені зайти, а тоді зайшов сам.

Наостанок він усе зіпсував.

— Кицюню, мені вже час.

Я спробувала розплющити очі. Світ неохоче набирав обрисів.

— Мені вже час, — повторив він.

Мішки під його очима набрякли, зачесане назад сивувате волосся, лице, якого не вирізниш у людському потоці. В барі він здався мені цілком інакшим, таким собі супергероєм. Він і зараз тримався невимушено, без властивої для самців бундючності.

Йому було десь трохи за сорок. Він належав до тих, які в тридцять п’ять виглядають, як у п’ятдесят, а в п’ятдесят все ще зберігають статуру тридцятип’ятирічного молодика. Трохи зморшок, шрамів у невидимій битві з часом. І мішки під очима.

Я неозначено кивнула.

— Ти не квапся. І ні за що не хвилюйся.

Він уже поклав руку на клямку, тоді раптом замислився.

— Ти ще неповнолітня, еге ж?

Під його поглядом і після проведеної вдвох ночі мені не хотілось брехати.

— Років на два, я вгадав?

Я промовчала.

— Недобре це. Тобі треба вчитися.

Він дістав нову-новісіньку п’ятдесятку. Він нічого не зрозумів. Я з жахом подумала: «А якщо він раптом мій батько? Котрийсь із таких, як він?».

Інколи я нажлуктувалась до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватись дорослою. Нічого не змінювалось.

Одного дня я вчепилася за ілюзію — мені забандюрилось сімейного щастя. Я вроїла собі, що це заміжжя розв’яже мої проблеми.

Мені сподобалося бути іграшкою в міцних, наче вилитих руках, по яких можна було вивчати м’язи. Природа не пошкодувала моєму обранцеві фізичних даних, а він старанно попрацював над ними.

Я закохалася сліпо й тваринно, погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине мене. Я — хвиля, що розбилась об скелю.

Коли я побачила його, навколишній світ перестав існувати. Він сидів напіврозвернувшись за стійкою.

Я помахала йому пальчиками, одначе він вдав, буцім це не обходить його. І тоді я повторила те саме викличніше.

Я підійшла до нього і поставила на підвищення ногу.

— Я тут.

Він усе ще дивився кудись крізь мене.

— Ти чекав на мене, і я прийшла.

В чаді цигаркового диму, коньячних випарів і близької ночі могло здатися, ніби ми давні знайомі.

Його брови зсунулися до перенісся. Це була його фішка. Молодий і грізний. Я злякалася втратити його, ще навіть не познайомившись.

— Почастуєш?

— Коктейль?

Коктейлі я цмулила й без нього по таких, як цей, і подібних закладах.

— Те, що й ти.

Він замовив для мене коньяк.

У повітрі стояв аромат напоїв, які тут розпивалися.

Він гадав, що я заберуся. Випʼю й ощасливлено відвалю. Він сприйняв мене за надокучливу муху, якої не позбудешся, доки не ляснеш долонею. Він міг прогнати мене, однак повівся шляхетніше, поклавши відкупитися коньяком. Він був гуманнішим, ніж здавався.

Коли я опускалася на сусідній стілець, спідничка, яку я носила, ненароком задерлася. Моїм козирем був мій вік.

Він продовжував сидіти із зсунутими до перенісся бровами, час до часу зиркаючи на годинник.

На прощання він буркнув мені:

— До завтра, мала. Якщо бажаєш ще щось, замовляй моїм коштом.

І кивнув барменові.

Трохи посидівши, я підвелася й пішла.

Я застала його на тому самому місці. Круглі, на високих металевих ніжках, вкручених у підлогу, оббиті темно-брунатним шкірзамінником стільці тягнулися на рівній відстані вздовж такої самої темно-брунатної стійки.

Він ніколи не усміхався. До життя він ставився, мов до ненадійного, який будь-якої миті може підкласти свиню, партнера.

Зі мною він ставав зворушливим і сентиментальним. Мені хотілося огорнути його теплом, хотілося закричати: «Неправда, він нікого не скривдив!». Грізністю насуплених брів він боронився від підступного світу. Той вираз — його забороло.

Побут, прогулянки, розваги... Чорний светр-ґольф, з яким не розлучався, нагадував про вечір, коли ми познайомилися. Мені подобалось мати іграшку — велику, живу і сильну, до якої інші не наважувались наблизитися.

Він стоїчно витримував мої ревнощі, уникаючи сцен і не зовсім розуміючи, про що це я.

Коли я запропонувала розписатися, він навідруб відмовився:

— Для тебе ж краще, мала.

Такої рішучості я не сподівалась. Він тримався, наче все давно вже обміркував; мовби знав, що рано чи пізно я запитаю його про це.

— Ти не любиш мене?

— Таке скажеш!

— Ти... одружений?

— Одружений?

Він покосився на мене. Тоді я ще не знала, чим він займався. Я ніколи не розпитувала його про це. Ми продовжували жити, як перше, проте я не облишала наміру міцніше прив’язати його до себе.

Як наслідок одного дня мені закортіло свіжих полуниць. Мені захотілось їх так раптово й нестримно, що здавалося, я помру, якщо він тієї ж миті не принесе їх.

— Я зараз збожеволію! — вигукнула я, а він розгублено закліпав очима.

У нього були довгі вії, які зовсім не пасували до його брутального, вилицюватого обличчя.

І він діставав ягоди серед морозів та хуртовин, а тоді сидів і занепокоєно спостерігав, як я поїдала їх. Я ще сама нічого не розуміла.

Потай від нього я відвідала гінеколога. Спливав тиждень за тижнем, мовчати далі було безглуздо.

— Про таке ми, мала, не домовлялися.

...Перше, що я відчула, опритомнівши, був запах квітів.

Він сидів закам’яніло напроти мого ліжка, з його чола котився піт. На свій лад він також був здатний страждати.

Повільно світ ставав на своє місце. Того дня, коли мене виписали, наша оселя скидалася на оранжерею. Наче всі квіти, що їх можна було добути, опинилися тут.

Ми жили, як раніше. Я все ще нестямно кохала його.

А потім він зник, навіть не попрощавшись. Я чекала, стрепенаючись від найменшого шереху. Вечір за вечором проводила там, де ми вперше зустрілися. Замовивши коньяк, сиділа, проте його не було; ніхто з клієнтів не наважувався смажити до мене халявок.

Я відмовлялася вірити, що спала в одному ліжку з убивцею.

Я успадкувала це від матері — втюхуватися не в тих чоловіків.

Я дивилася на дітей, які зосереджено водили крейдою по асфальті, доки світ перед моїми очима починав розпливатися.

Я опинилася сама. Що більше боялася порожнечі, то нестерпніше вона переслідувала мене, всякчас нагадуючи про себе — то якою-небудь дрібницею, то стогоном, що злітав з моїх губ. Я сахалась сама себе, і він мовби відчув це.

Він увійшов у моє життя ніби між іншим. Так, трапляється, заходять не в ті двері. Ось зараз вибачиться, і наші шляхи більше не перетнуться.

— Потанцюємо?

Він раз у раз зупинявся витерти хустинкою піт. У нього було розплюснуте лице, втиснена в шию голова, відстовбурчені вуха, широкі вилиці, каламутні очі, мов у здорослілого через ніч підлітка. Він був чимось схожий на нього, наче його помʼякшена і старша подоба, наче з фотопортрета — того, над яким стояло «Їх розшукує міліція», стерли риси, що надавали йому брутальності, зберігши водночас решту.

Він назвав мене чарівною феєю. Важко не повірити людині, яка вірить у те, що каже. Він умів спілкуватися. Його мова лилася тихо й невимушено. Його хотілося слухати.

Щось було в ньому, якесь невловне випромінювання, незбагненна задерикуватість, на яку вік наклав відбиток, мов грим. Волосся спадало на чоло з упертою, хлопчакуватою недбалістю; сивина злегка, ніби боячись передчасно наполохати, посріблила скроні. Він і мав такий вигляд — улюбленця долі.

Він був бізнесменом. Спробувавши себе в політиці, одного дня пішов з неї. Політика принесла йому більше клопоту, ніж користі:

— Я зрозумів, що мені нічого там робити.

Він не тримав від мене таємниць:

— Нащо мені що-небудь приховувати?

Його життєствердність заражала:

— Найцікавіше — попереду. Головне — не випустити керма. Володар — ти. Пам’ятай, і в тебе все вийде.

Він обхопив уявне кермо, його лице від напруги побуряковіло, а пальці побіліли; але ось він уже знову випромінював легкість.

— Повір, усе вийде.

Я повірила. Я потребувала його не менше, ніж він мене. Він був ненайгіршим варіантом. Я привʼязалась до нього подвійно — він замінив мені батька, якого в мене ніколи не було. Він міг упоратись з будь-яким викликом. Коли він говорив, проблеми розвʼязувалися самі собою — вони просто переставали існувати: з такою людиною їх не могло існувати.

Якби в мене був батько, все склалося б по-іншому. Ця думка часто навідувала мене.

— Я ніколи не зраджував, ти віриш мені?

Мені нічого не коштувало погодитись. Він одружився з розрахунку — його жінка чесно виконала відведену їй роль, подарувавши йому двох «козаків». Він відчував до неї щось подібне до вдячності:

— Коли довго живеш з людиною, звикаєш до неї.

Він ніколи не любив її. Можливо, це неправильно, але він нічого не міг з цим вдіяти. Не можна примусити себе кохати, проте він ставився до неї з належною увагою. Їй не було на що скаржитись — їй ніколи нічого не бракувало. Тепер, коли його сини дорослі, він почувався якоюсь мірою вільним. Вона ніколи не розуміла його по-справжньому. По суті, вони так і залишилися чужими людьми.

Він запевнював, що кохає мене. Що я подарувала йому любов, якої йому бракувало всі попередні роки:

— Адже я теж жива людина.

В мені він викликав суміш співчуття й зацікавлення. Він випромінював щось, чого прагне жінка. Без особливих зусиль створював атмосферу, в якій хотілося перебувати. Здавалося, поруч із ним життя не викине коників.

Разом ми проводили приємні години, його присутність зцілювала мене, його манера триматися і спілкуватись; він був добрим психологом — таким, який не длубається в тобі, лише ускладнюючи і троюдячи.

Він мав смак, а ще більше — потяг до прекрасного. Не знаю, чи хтось казав йому це. Він був посереднім танцівником, хоча старання й хвацькість, з якими брався до діла, не могли не викликати симпатії; зате був гарячим коханцем.

Коли я відчинила двері, він стояв за порогом з дерев’яною сувенірною коробкою, роздекорованою виноградними вусиками, що закручувалися посередині в чужомовний напис.

— Якщо ти, звісно, не проти.

Він дістав звідти два кришталеві келихи.

Ми випили за знайомство.

— За тебе.

— За тебе.

Він був таким милим...

— За нас.

Ми підносили їх за любов. За велике кохання, яке не знає перешкод. Його слова спʼяняли не менше, ніж шампанське, яке приносив. Здавалося, він сам хмелів від свого голосу, від моєї юності, біля якої омолоджувався. Його одурманювало щастя.

— Куди поспішати? Досить на мить зупинитися, і все постане інакшим. Світ такий, яким ми його сприймаємо.

Я ніжилася в атмосфері нашої близькості, в парашутиках слів, у заколисливих павутинках його по-батьківському лагідного голосу. Він не шкодував для мене нічого, а я нічогісінько не потребувала. Він ладний був нагнути до мене небо, та мені досить було землі, а на ній — його.

Він з’являвся бадьорий, усміхнений, з чудовим почуттям гумору.

Охоче розповідав про себе, і все було би прекрасно, якби життя, від якого брав не більше, ніж воно самохіть пропонувало, зненацька не наставило йому спину. Він говорив про нього, як про людину, яка не виправдала сподівань.

Це сталося наступного дня по тому, як ми відсвяткували ювілей нашого знайомства. Той самий ресторан, де ми вперше зустрілися. Нічого не змінилося — той самий інтерʼєр, ті самі офіціанти. Ми символічно замовили ті самі страви — його сентиментальність зворушувала. Ми нічого одне одному не заборгували.

Він залишився наніч. Він вгадував жіночі бажання. Оселя дихала свіжістю, наче разом зі старим тиньком майстри зішкребли минуле. Замінено було все — плафони, меблі і вікна, він повністю переобладнав кухню, яку я вибрала з найновішого каталогу за його енергійним наполяганням, а замість лінолеуму постелив паркет.

Того вечора він випив трохи більше, ніж завше.

Його молодшого сина я бачила одного разу мигцем, проте він нас так і не познайомив.

Він зробив усе, щоб врятувати його. Розповідаючи, він сильно хвилювався, наче переживав наново, хоча найгірше було вже позаду.

— Що сталося, того не вернеш.

Він не приховував розгубленості.

— В мене залишилося двоє друзів — ти і він.

Він — той, якого він знав з пелюшок.

— Ми разом виростали, ще отакими, — він простер долоню над підлогою. — Він врятував мого сина, ти — мене.

Наша близькість ввійшла в філософську фазу, щось інше зʼявилося в ній, якась нова якість.

— Якби не він... — його щоки зайшлися легким рум’янцем. — Я мушу познайомити вас.

Він сказав, що ми чимось подібні, чимось невловним; що він це відразу помітив, ще при першій зустрічі.

Він повторив:

— Він урятував мого сина.

Він довго мовчав:

— Хто ми, щоб засуджувати? Чи варто вслід за одним занапащати друге життя? Це нічого не дасть. Таке може трапитись з кожним.

А по хвилі додав:

— Він мій син.

Він ще більше, тепер уже якось по-іншому, прив’язався до мене.

Він був першим чоловіком, який заговорив про дитину. Він мріяв про донечку, в нього були серйозні наміри і далекосяжні плани.

Коли я завагітніла, купив фантастичний візок, гурму дитячих речей — добротних, сучасних, і дерев’яне ліжечко з балдахіном.

Я не мала сумніву, що настане день, коли він перейде до мене жити, і готувалась до цього. Ні, я не квапила подій: я не мала сумніву, що він — мій.

Життя — автомобіль, який схибив вулицею. Досить увімкнути задній хід, щоб вибратися з глухого кута і продовжити шлях.

Донечка відвертала його від неприємних думок. Він вбачав у дитині індульґенцією. Підтвердження, буцім те, що трапилося, — збіг, від якого годі застрахуватися.

— Еге ж?

Якоїсь миті моє самопочуття різко погіршилося.

— Я заплачу, скільки треба! — він ходив по пʼятах за лікарями, надокучливий, розхристаний, ладний колінкувати. Одні співчували йому, другі відмахувались, як від набридливої комахи, треті зневажали, не відмовляючись при цьому від «заохочень», які він пхав у кишені їхніх халатів, інколи по кілька разів на день.

Викидень розчавив його. Він впав у фрустрацію, сидів з виряченими очима й роззявленим ротом, так що могло здатися, наче в нього покаламутився розум. Він почав частіше прикладатись до пляшки, його переслідували гнітючі сни.

Проте він не з тих, які змирюються і йдуть на дно. Він швидко оговтався; борсався, наче риба. Знав, що єдиний рятунок — рухатися вперед, перейти через усе. В його випадку це виявилося не так просто — він ще до ладу не очумався від попереднього удару. Щоб продемонструвати самому собі, що він був і залишиться королем життя, з головою поринув у бізнес.

Я почувалась мерзенно, знесилювана частими кровотечами і головним болем. В мене почалися нервові зриви.

Я не бажала, щоб він бачив мене в такому стані. Я не знала, як далеко зайдуть психічні розлади і боялася їх. Я боялась сама себе. Мені праглось розчинитися, зникнути, припинити існувати.

Непересічна подія, коли ховають того, хто сам усього досягнув.

Промовці не шкодували яскравих фраз, вірячи у виголошуване, у фальш заповнених буквами аркушів, у хмільному потьмаренні, що й над їхніми могилами скажуть колись не менше чепурних слів.

Його друзі знову були поруч, злетівшись, наче круки; вони виклопотали йому місце серед славетних композиторів і правників на цвинтарі, де давно вже нікого не ховали, а високо над могилами шелестіли про марноту марнот старі ясени.

— Що таке щастя?

Вони увічнювали свою добу. Сприяючи небіжчикові, дбали про себе, адже вони теж колись так спочиватимуть. Подумки добирали костюми та взуття, нерішучі між Армані й Карденом, тоді як він лежав, нечулий до їхніх гризот. Батіг наздогнав його на порозі останнього спорудженого ним будинку — справжнісінької перлини, в яку він вклав усю свою велич і змарновані сподівання.

Метикуватому, йому й за життя було байдуже, що станеться з ним по смерті, а могло здатися, наче планував топтати ряст вічно. Він не будував палаців на небі, йому вистачало землі, де покладався на себе, фортуну і прихильність людей.

Й ось він лежав, його роздуте, спотворене тіло, яке ще недавно ходило і віддавалося втіхам, невеличким слабкостям, без яких немає життя. І голова, з якої волосся по-хлопчачому жевжикувато налізло на воскове чоло, наче ще й зараз, коли смерть стала доконаним фактом, пручаючись проти неї, не погоджуючись, насміхаючись. Не було нікого, хто б його відгорнув. Жінка бовваніла закам’янілою чорною статуєю, та обидва сини. Переплетені пальці складених на грудях рук робили мерця подібним до священика, що на мить задрімав.

Він здобув усе самотужки, власним розумом, навіть не так — поміркованістю, надто не випинаючись, але й не випускаючи належного йому з рук. Він не любив крикунів, він робив усе тихо. Навіть тут, у труні, почувався затишно й зручно. Уникаючи скандалів, ворожий до шамотні і гармидеру, він вірив, що все буде добре.

— Скаржиться той, хто не може собі зарадити.

Він просто розповідав, навіть коли наостанок його міркування більше і більше уподібнювалися до риторичних запитань.

Сонце пекло нестерпно, свіжо викопана земля засихала на тверді кім’яхи. Його син, упізнавши мене, відвернувся. Лицем він пішов у матір. Вибухнув замовним плачем комунальний оркестр. Мер лаштувався виголосити від імені громади міста прощальне слово.

На мене дивився високий сухорлявий чоловік в окулярах. Приятель, про якого він часто згадував, той самий, котрий врятував його старшого сина, — його годі було б не впізнати.

— Він був вірним чоловіком... Люблячим батьком... Присвятив своє життя... Трагічний випадок... Усі ми...

Я кинула грудку і відійшла.

Невдовзі глухе гупання припинилося, запала хвилинна тиша, а тоді задзоркали лопатами гробарі.

Знадвору долинули голоси незнайомою мовою. Судячи з усього, для жінки вона була нерідною, попри старання і плавний, дещо твердуватий акцент. Коли їй бракувало слів, вона перебільшено-театрально жестикулювала.

Вони були вдвох — вона і старший від неї на добрий десяток років чоловік. Емоційність робила її акцент відчутнішим — здавалося, зараз вона перейде на рідну, як ото раптом з вʼязкого місця вертаються на протоптану стежку.

На ній була сукня в строкатих, крикливих барвах, здатних однаковою мірою і відштовхнути, і зацікавити. Вони наче щось хотіли сказати тому, хто забажає слухати, і відгородитися від нездорового роззявства. Живі, гарячі тони, як спекотне літо. Новісінька сукня, куплена, ніби спеціально для цієї поїздки. До її вигинів доклалась рука дизайнера, виклична яскравість тканини мовби протестувала проти швидкого зблякання.

Пофарбоване набіло волосся, з ледь русявим відтінком, вкладене майже по-дівочому, торкалося перехопленим шпилькою хвостиком запліччя. Молодшою вона була, мабуть, симпатичною. Ще й зараз її постать зберегла гнучкість, а лице промінилося подібно до сонця, яке проминуло зеніт.

Обоє довго вивчали мапу, крутячи її туди-сюди, водили пальцем, виправляючи одне одного. Врешті чоловік добув із широкого портмоне складений вчетверо аркуш. Якийсь час вони дивилися то на зображення, то на будівлю: чоловік дещо спантеличено, жінка — в намаганні підлаштуватися під його сприйняття.

Зауваживши мене, незнайомець заскочено кивнув, а його супутниця окинула мене поглядом, в якому змішалися допитливість і подив.

— Вибачте, ми не сподівалися, що тут хтось є, — жінка перепрошуюче всміхнулася.

Я всміхнулась у відповідь:

— Ви також вибачте.

— Ой що Ви!

Щось у ній викликáло симпатію — не знаю, що.

— Можна Вас запитати?

Тепер говорив чоловік, жінка перекладала.

— Авжеж, звичайно.

— Це протестантська церква?

— Так.

— Ви знаєте німецьку? — на лиці жінки проскочив легкий острах.

— Ні. В нас протестантські храми називають кірхами. Не знаю, чи Ви зможете пояснити йому.

Жінка переклала, чоловік кивнув.

— Їх багато?

— Ні.

— Були інші?

— Не знаю. Гадаю, що ні.

— Чи можна оглянути?

— Звичайно.

Жриця покинутого храму.

Полум’я несміливо тремтіло; майже згаснувши, воно раптом спалахувало з новою силою.

Я приходжу сюди щодня.

Чужинець вивчав мури з давно посірілим тиньком, узятим павутиною тонших і грубших тріщин, кольорові вкраплення між фанерою і забіленим склом, колони, за якими нічний морок полохливо перечікував день.

Його погляд помандрував угору, під стрільчасте склепіння, потім знову до віконних пройм, що нагадували казкових птахів з перебитими крилами. Світло, що млоїлось крізь них, вступало в гру з рештками вітражів з протилежного, непідсонячного боку, від чого настінний розпис окутувався таємничим серпанком.

Чоловік здивовано взявся рукою, випробовуючи на міць дерев’яну опору, тоді піднявся на перший щабель, обернувся і подав руку своїй супутниці. Вони проминали рівень за рівнем, піднімаючись вище і вище, Ромео і Джульєтта, чия молодість відлунювала високими шпильками жіночих туфель.

...Нагорі, де засохлі краплі перетворили дошку на довільну палітру, наші губи злилися в поцілунку. П’янкий, гіркуватий присмак — такий залишає стигла придорожня черешня.

Нас вкривають нашарування, перетворюючи на мумій, що рухаються і говорять. Ми граємо роль. Все відбувається надто швидко. В п’ятнадцять я користувалась виклично-яскравою помадою в намаганні здаватися дорослою.

Тоді ми теж отак піднімалися, старечо крехтіли під нашими кроками риштувальні дошки.

Він проводив тут день за днем.

Ми — галузки, що прибились до берега...

Півсутінки надавали розписові пастельних тонів. Незнайомець водив пальцями, повторюючи шлях ліній. Наче не вірячи — ось зараз вони розчиняться і щезнуть.

Вони відтворювали давній-предавній сюжет. Розказаному мільйони разів, в ньому нічогісінько не змінилось — та сама свіжість і незбагненність, як першого разу. В цьому його привабливість. Це і є властива таємниця. Його вберігає щось надійніше за ботокс.

Чоловіка, в якого я знайшла притулок, звали Антін. Коли я прийшла, він стояв на риштуванні і малював.

В родині він був єдиним, хто отримав таке імʼя. Картини виникли одна за одною, протягом останніх років. Він показував їх, а тоді ставив на місце. На першій — дата, на звороті — назви.

Його життя не змінилося. Він малював просто так, на дозвіллі, заповнюючи ними час і самотність. Ні, за освітою він не художник. Він називав свої картини медитаціями.

— Коли довго дивишся, як тече вода, раптом відчуваєш її плин. Ми ходили на річку. За напускною материною рішучістю ховалася вразлива жінка, яка не мала з ким поділитися сумнівами, що гризли її, як вона свої нігті. Моє дорослішання стало для неї викликом.

Мати до всього ставилася серйозно, в неї не існувало дрібниць, невартих уваги. Я запускав камінці, а вона лежала — десять хвилин на спині, десять долічерева. Коли наближалась дванадцята, вона пересувалась у тінь.

Шуміли дерева, течія несла нескінченну флотилію парашутиків.

Зжалившись наді мною, мати додавала до тушкованих овочів шматок телятини, зрідка котлетку, неодмінно парову. Вона лякала себе і мене акриламідами. Мамо, я росту! Нічого, ти подивися на дерево. Дерева не їдять мʼяса. Я задирав голову на височезну тополю, верхівка якої впиралася в небо. Мамо, я не дерево! А ти попий водички.

Ми всі входимо в повноліття поінакшеними — батьками, вчителями, пубертатністю. Якби мати на час появи кришнаїтів була молодшою, вона співала би разом з ними. Гаре Крішна, Крішна гаре. Гаре-гаре, Крішна гаре...

Одного разу вона заскочила мене в черзі по квас.

— Антоне, а ти що тут робиш?

— Я...

— Ходімо, сину, — і вона потягнула мене геть.

— Я... я... мене попросили, — вигадував я.

— Хто попросив?

Я навмання назвав сусіда, якого матір з якихось причин недолюблювала. Вона поготів ставилася до людей з осторогою.

— Чому ти маєш стояти в черзі для когось? — вона не могла змиритися з цим.

Я залюбки забрав би сказане назад, одначе слово — не горобець.

— Не знаю.

— Я цього так не залишу.

Насилу мені пощастило відрадити її.

Ні, моя матір не була монстром. Матуся-одиначка, вона хотіла вберегти мене «від усього», тоді як «усе» — воно й було життям. Вона мріяла про пазл, який би я довіку складав під її наглядом. Тим часом наш жалюгідний кораблик гойдався посеред океану. Бідолашна жінка докладала відчайдушних зусиль, щоб утримати його на плаву.

Я спостерігав, як біжить течія. Зірвавши листок, клав його на воду, а вона підхоплювала і несла. Дивився, як він линув, кружляв і зменшувався, доки остаточно зникав за мисом, яким берег вклинювався в річку, викривлюючи її русло.

Коли матір одягала капелюшок, з якого спадали блакитна й зелена стрічки, її лице випогоджувалося, з нею сподіювалась дивовижна переміна, вона ставала щасливою і вмиротвореною. Мені здавалося, наче вона молодшала на десяток років. Мати брала його на «пляж», решту триста п’ятдесят днів він проводив у шафі.

Не те щоб він дуже вже личив їй. Одягнувши його, вона переносилася в якийсь інший час, про який я нічого не знав. В юність, де було місце коханню. Можливо, його подарував їй мій батько...

...Пожовклий папір, на ньому кілька штрихів простим олівцем. Портрет Євгена Плужника, перенесений з томика віршів.

До того він ніколи не малював, якщо не враховувати шкільних занять. Він нічого такого не відчував у собі. Його стихією були навколишні пустирища і книжки. Можливо, воно дрімало в ньому, а може, зʼявилося, наче дарунок, — варто було опинитися на самоті. Ще довго портрет Плужника був єдиним, доки раптом пішов сюжет за сюжетом.

Його цікавили лиця і постаті. Ліченими штрихами він вловлював їхні вирази, добував з глибини їхній стан. Вони оживали, ставали присутніми, справжніми.

За винятком Плужника, Антін не вдавався до перемальовувань, він викликав людей з памʼяті, якими вони поставали йому. Десь вулицями пересувалися прототипи, однак картини зображували вже цілком інших людей — папір створював територію, на якій вони розповідали свою неповторну історію. Здавалося, я чую їхні живі голоси. Наче вони мої добрі знайомі. Створені Антоном портрети навіювали відчуття родинності — якоїсь правдивості особливого ґатунку, що її здатне народити лише мистецтво. Й одне-однісіньке дерево.

Помешкання правило за житло і майстерню; так тривало, доки одного дня він набрів на покинутий храм.

Промовистий погляд і рубець над бровою. Він слухав, не розпитуючи і не уточнюючи — ні коли я розповідала, ні потім, коли замовкла.

З останнім словом те, що було, віддалилося, перестало належати мені, уже більше не було мною. Минуле завершується тоді, коли ми про нього розповімо. Невже я так легко розпрощалася з ним? Якусь хвилю ми запитливо дивилися одне одному в очі.

Я сперлася спиною на риштування. Напроти — рештки підсвіченого знадвору вітража. Здавалося, жовтий, червоний і синій зараз потечуть, як розфарбований лід. Ось вони дотануть, злившись у брудну калюжу, що сохнутиме і розтріскуватиметься, як земля без дощу.

Я не відразу второпала. Так могла починатись його власна історія — трав’яним килимом і ногами, що бігли, збиваючи ранкову росу. Історія багатьох — будь-кого, зокрема, й історія хлопчика, на якому тримається історія всіх нас. Хлопчика, якому відібрано і досі, по двох тисячах роках, не повернуто дитинство. Якого відразу зроблено дорослим. Надто дорослим. А потім розпʼято. Чому ми такі жорстокі? Якось Антін пожартував: «Якщо одного дня я скомпоную апокриф, він починатиметься саме так».

Містечко лежало посеред мальовничої низовини, де випасали білих з рудими плямами дорідних корів. Шумовиння ще теплого молока осідало над верхньою губою білими вусами.

Жінка, яка примостилась на низькому дерев’яному стільчику, затиснувши ногами цебро, була його матір’ю. Він дивився на її міцні жилаві руки, тоді знову біг попри вигін, назад, навперейми струмкові. Повільно заходив у холодну-холодну воду, де стояв то на одній нозі, то на іншій, мов чапля.

За свої дев’ятдесят три той, кому належали спогади, спізнав чимало. Проповідував, як жив, — простими словами, не огарнюючи і не ускладнюючи. Спостерігав, як день повільно котився до вечора. Слово — міра і воскресіння.

Що збереглося, гуляло світом — Мельбурн і Вінніпеґ, Ріо-де-Жанейро, Нью-Джерсі, Швайкгайм, Мужен... «Моя душа стане дзвоном старої дзвіниці, щоб голосити за мертвими і будити живих». Той, хто записував, переклав, а потім власним коштом надрукував чужі спогади.

За вікном джміль опустився на квітку — тендітна стеблина загойдалася під його вагою. Ми витримуємо стільки, скільки нам вділено. До самої смерті, вже майже втративши слух, чув, як кричать закатовані. Їхній біль був його болем.

І тоді йому відкрилося перше речення. Воно опустилося білим голубом на оббиту міддю віконну лутку. «Я присвятив своє життя Господові, пізнавши його через служіння людині». І: «Випробування, через які ми проходимо, достеменні».

Край далекого степу зачерпував журавлем і розливав воду у відра. Великі ковтки дужче розбуркували спрагу. Вода була солодкою, наче вкрите шумовинням молоко, і крижаною, як у струмку дитинства. Мандрував туди, потім назад просторами, що переходили з рук до рук — розірваними, пошматованими, зшитими піснею, мов ниткою рана. Латинськими літерами відтворював нелатинські слова, що згодом оживатимуть жіночими й чоловічими голосами.

Коли тобі одинадцять, про таке не замислюєшся. В тринадцять воно наздогнало його, відібравши батьків, братів і сестер. Їв дощових хробаків, конюшину, яку ніхто не косив, добував коріння і збирав ягоди. Почав забувати мову людей, «але Бог захотів інакше».

Він став на той шлях. Спогади-дихання — місцями глибокі і рівні, місцями уривчасті. «Людина завжди потребуватиме стіл, за яким їстиме, і лаву, куди сідатиме перепочити». Де вчився теслярувати, отримав пристанок і харч. Містечка тулились одне попри одне, путівці і стежки мережали густу павутину.

Та дівчина подобалася йому — уже старий, він бачив, як вона, молода-молода, сміялася луками, а вітер підкидав біляве волосся. Не раз вони бігли поруч, він і вона. Підібгавши коліна, засинав поряд із нею. На надгробках стояв один і той самий рік — тиф зрівняв старих і малих, дітей і їхніх батьків.

Одного разу, коли майстрував, до нього прийшло те рішення. Ще не раз рубанок викидатиме стружку, що пахнутиме терпкою живицею.

По багатьох роках, як уже стояла кірха і працювала школа для сиріт, йому пригадався сон, в якому оскаржував втрату близьких. Й ось він увійшов у приміщення, що пахло тиньком і деревом. З лав, які майстрував разом з місцевими теслями, на нього зінькали діти. Сон більше не тривожив його.

Ті, що, прийшовши до влади там, звідки походив, проголосили себе богами, кликали його повернутися, одначе він залишився тут, дарма що ставлення до нього зненацька різко змінилося. Став чужим — для тих і для цих. «Господь потребує нас не менше, ніж ми його».

Дібравшись сюди, винюхували, чим займався, досліджували найменшу порошинку, наставляли пастки слизьких запитань. Вони зверталися до нього мовою, якою говорили його батьки і дівчина, яку кохав, і сам він, проте ніколи не була вона для нього такою чужою.

Мов злодій, під покровом ночі відсував плиту і спускав у казанку харч. Єврейське коріння... Вони вивчили його рід краще, ніж орієнтувався він сам. Вони викопували мерців, щоб чинити самосуд над живими. Хіба не відомо їм, що Син Божий — єврей? Та не знайшли жодної зачіпки, за яку могли б ухопитися.

— Він помер у Штатах, коли я закінчував школу. Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого президент країни, в якій він народився, запросив його, щоб вручити високу державну відзнаку, однак він не прийняв її ні того, ні жодного наступного року. Для людей жив, не для держав.

В кінці війни він переховував повстанців, а потім, коли все закінчилося, провів їх на Захід; так уперше вертався туди, звідки колись прийшов.

...Перед ним зринає обійстя з добротною деревʼяною хатиною. Він бачить солдатів, які ведуть селянина; раптом офіцер вихоплює з солдатських рук карабін і бʼє арештанта по голові.

Він бачить жінку і чує її безутішно-розпачливе голосіння.

Він задихається від несамовитого бігу.

Кричить:

— Зупиніться, що ви робите?!

Офіцер відштовхує його закривавленим прикладом:

— Убирайся вон отсюда, поп!

І бачить очі дітей, прикипілі до шиб...

Він ніколи не забуде їхнього погляду.

Та кров на ньому, мов стигма. І погляди дітей, які бачили, як вбили їхнього батька. Вже згодом — спливе багато десятиріч — він раптом захоче розшукати їх, та що він їм скаже?

Якби міг, здійснив би ще одну, останню в земному житті прощу, — до того подвірʼя. Він проклав би її навколішки.

Йому хотілося, щоб усе те було маренням, страшним сном, виплодом розтривоженої уяви.

Все в ньому пручається — як тоді, так тепер; єство бунтує проти того, що відкрилось очам. Хоче бути сліпцем, та ставши ним, так само виразно бачитиме селянське обійстя і розчереплену голову, з якої литиметься, мов з розбитого глека, кров.

Щоразу, коли воно зринає перед очима, його прошиває біль, нестерпна туга, яку він, злякавшись себе, силкується відігнати. Туга, як спрут; обплітає тріщинами фундамент, на якому тримається будівля віри.

Всі люди брати і сестри...

Все докорінно змінилося, світ став інакшим; у ньому не залишилося місця для дива. Ось тут, під цими плитами, розташовувався шпиталь.

— Вони прийшли, він ще не встиг навести лад. Утомлений, задрімав, прихилившись головою до муру. У маренні до нього навідалося дитинство. Коли розплющував очі, перед зором ще стояла зелена трава.

Їх привела до нього кров — напередодні, в потемках, він затягнув пораненого. Людина створена за подобою Господа. Не буває своїх і чужих...

Впертий у груди автомат заважав.

Говорив скупо й спокійно. Вдавано збайдужіло, мов не від світу цього. А може, таки збайдужів?..

Зайди обнишпорили кожний закуток, але він вже опанував себе, його погляд зосередився на побаченій у сні зеленій траві дитинства. Відчув невимовний спокій і знав, що його не покинуто напризволяще з озброєними чужинцями.

Йому дали врешті спокій, сприйнявши за напівбожевільного.

Нікого не знайшли. Тоді він скерував їх туди, де текла ріка; де на порослому чагарями березі обривалося місто.

Він збрехав — ніхто не вимагав у нього притулку, ніяких нічних гостей не було. Лише нещасний, який спливав кровʼю, і він, який побачив його. І збрехав удруге, сказавши, що відмовився надати притулок. Якоюсь мірою друга брехня перекреслювала першу, так що в підсумку виходило, наче і не брехав.

Здивувався своїй незворушності. «Храм створено для молитви, не для вбивства». Це останнє було правдою.

Наприкінці спогадів він підраховував, скільки впродовж життя йому доводилося обманювати, проте налічив тільки той раз.

...Наші пальці переплелися.

Ми не помітили, коли це сталося.

Воно могло бути берестом з подвір’я перед будинком, будь-яким іншим деревом. Щось доглибніше, задум життя промовляв із нього, наче дерева навколо, що вкривалися листям — одні лапатим, нагадуючи людські долоні, простерті назустріч сонцю, інші — зубцюватим, наче з витинанок, ще інші у вигляді оксамитових клавіш, якими перебирав вітер, зійшли з цього полотна. Здавалося, доторкнешся і відчуєш рапатість кори. Було одночасно в ньому щось невловне, неосяжне, заворожливе.

Воно зазеленіло на цупкому ватмані. Він назвав його «Жага» — вкрай несподівано, адже жага викликала в уяві жовтогарячі, помаранчеві, інтенсивні, червоно-багряні асоціації. Тоді як його жага мала барву червневого листя, густого й насиченого. То була особлива зелень.

Життя — палімпсест, де сьогодні напластовується на вчора, хвилина — на хвилину, день — на день, місяць — на місяць, рік за роком.

— Любов має безліч яв.

В любові розкривається суть речей. Вона — життя, ненависть — смерть.

Любов — угода між суб’єктом і світом, шкіц оптимальних стосунків у безмежному просторі.

Стіл, за яким щойно сиділи, вікно, в яке хтось зазирав, — наче скло ввібрало тепло людського погляду. Трава, неторкнута, невитоптана, знята великим планом, і дерево, що промовляло, — навіть ті поодинокі картини, що не портретували людей, були просякнуті людською присутністю.

Час прибирав на його полотнах подобу людських облич, залягав зморшкою, всміхався кутиком губ, прокладав борозни, хвилясті й густі, спалахував з незглибності погляду.

Вимощені плиткою сходинки вели до пластикових дверей. «Одяг з Європи», Антін буквально заштовхнув мене досередини. Банґладеш, Пакистан, Китай... Час здатний зазнавати тектонічних зсувів. Колись тут була невеличка приватна ґалерея, в якій виставлялись і продавались картини.

Щасливці, які купаються в річці... Тоді як ніякої річки не було, лише пластика рухів, що викликала фізіологічне бажання скупатися, а відсутність води — достеменну спрагу. Я несамохіть роззирнулася в пошуках склянки.

Друга споріднена картина зображала жінку, яка йшла. Тільки затримавши погляд на довше, можна було побачити, що шлях, яким вона рухається, — русло всохлої річки.

— «Офелія».

— Хто це?

— Моя жінка.

— Її звали Офелія?

— Ні.

— Яке дивне ім’я!

Антін розповів мені про Рембо і Гайма. Він портретував її з пам’яті. Здавалося, наче Офелія зупинилася, відчувши на собі мій погляд. Ще мить, і вона обернеться.

Вони не вірили власним очам, наче перед ними марево. Чужинець фотографував розпис фрагмент за фрагментом, поквапливо, мовби той зараз розсотається.

З фрагментів він отримував цілісні панорами, він завжди так робив. Щоправда, досі він використовував свій метод на відкритому просторі — засніжені хребти гір, морські краєвиди, савана (так, він був в Африці, йому пощастило сфотографувати лева). Якщо резервувати літній відпочинок до Різдва, туристичні аґенції пропонують значні знижки. Різдво вони святкують у своєму містечку, хоча чимало його знайомих відлітають у південні широти — туди, де тепло і небо не шкодує сонця. Вже років пʼятнадцять, як це ввійшло в моду. Під Різдво їхнє містечко на третину порожніє. Він пригорнув свою супутницю.

В нього їх ціла колекція, неперевершених панорам. Фотошпалери у вітальні — його витвір. Вони вмощуються на дивані, серед пальм і морських хвиль, і дивляться, як шумує солона вода. Чудовий спосіб розпружитися. Якщо прислухатися, можна вловити голос синьо-зеленого моря. Тоді накочуються хвилі спогадів, таке дуже зцілює. Гармонія... Людина прагне її, сама ж постійно руйнуючи. Хоча... За великим рахунком, тепер вони подорожують більше, ніж колись.

— Раніше про таке й не мріялося.

Він сперся спиною на дерев’яну підпору. Збиті навхрест жердини скріплювали саморобну конструкцію.

Він не фанат архітектури — сакральної не більше, ніж будь-якої іншої, його стихія — природа. Сюди його привело щось геть інше.

— Взагалі, якщо Вам цікаво, я невіруючий. Але й не атеїст. Якщо людина невіруюча, її відразу сприймають за атеїста. Я не хочу мати з ними нічого спільного. Мені чужа войовничість, з якою ці люди ставляться до релігій. По суті, це той самий фундаменталізм, тільки навиворіт. А я... Я просто не знаю. Я довго думав над цим. На кожний арґумент на користь існування Бога я наведу сто арґументів проти, і навпаки. Після Освенціма я не можу молитися. Не можу і все. Це не для мене. Скільки у Вашій країні загинуло від Голодомору? Пояснювати, що це — Божий промисел і Господь свідомий, навіщо так чинить, — безвідповідальна Heuchelei.

— Heuchelei, — його супутниця склацнула пальцями, шукаючи відповідник. — Фарисейство. Він каже, що це — фарисейство.

— Примітивна спроба перекласти відповідальність за злочини на когось, кого годі притягти до відповідальності. Я вірю в те, що ось ми тут зараз стоїмо. Ви, я і вона. Ми не знаємо, що буде завтра. Проте я добре памʼятаю, що було вчора.

Свого часу він мріяв стати професійним фотографом. Він показав руки з посіченими, мов деревна кора, долонями.

— Фотоапарат таких слідів, повірте мені, не залишає.

Свою першу фотокамеру він виграв на міжшкільній вікторині, жодного разу не схибивши. Світлини виходили не надто якісні, плівку доводилося купувати про запас, зате в школі ніхто не мав навіть такого. Він документував класні екскурсії, його роботи ілюстрували шкільну стіннівку. Він пишався бачити своє прізвище, він ще тоді не знав, що воно не його. Певною мірою, фотоапарат забезпечував йому упривілейоване становище — своєрідний талісман. І п’ятірки йому ставили рідше.

— П’ятірка — найгірша оцінка.

Я кивнула:

— В нас — навпаки.

— Він знає це, — його співрозмовниця привітно всміхнулася.

— Потім фотоапарат зламався. Мої намагання полагодити остаточно доконали його — капут. Мене ніхто не попередив, що такого не треба робити, а сам я ще не доріс. Я торував свій шлях, навчаючись більше на своїх, інколи ж на чужих помилках. У людини є ця феноменальна здатність — вчитися, робити висновки. Коли одного разу я сказав про це нашому наставникові, він глипнув на мене поверх окулярів, насилу звівши брови, наче то не брови, а цеглини, і нічого не відповів. Нічогісінько. Запитання, на які найдужче кортіло почути відповідь, залишалися без коментарів. Проте того разу я не на жарт злякався. Мені здалося, що брови-цеглини зараз впадуть і від струсу зійде з осі Земля. Він брав участь у французькому русі Опору, діставшись туди через Персію і Китай, з китайського порту до Північної Африки, через Ґібралтар до франкістської Іспанії, а звідти по воді в Марсель; у нього й кличка була «німець». З Франції, де сильно полівішав, повернувся до Східної Німеччини, у своє розбомблене сільце, до купки попелу і обгорілого кістяка такого, як ось цей, храму, мов людського скелета, а потім переїхав до нашого містечка, де до самої смерті остерігався провокацій від тих, чиї ідеї сповідував. Під час війни йому доводилося нап’ялювати уніформу зі свастикою, він натренувався викидати руку так, що не залишалося сумнівів, ні, він не був чарівником, трохи акторських здібностей плюс дрібка зухвальства. Його рятувало вміння імпровізувати. Підлітком мріяв про велику сцену, натомість довелося виконувати невеличкі брудні завдання — ніколи не знаєш, якої миті талант стане в пригоді. «Так, я вбивав. Ось цими руками...» Ні, ворога він не боявся. Страшно, коли ворог — твій друг.

У майстерні, куди заніс фотоапарат, йому сказали навідатися через місяць. Той місяць тягнувся, як десять років. Потрібної деталі не надійшло ні тоді, ні через наступні два місяці, ні через рік.

— Фотоапарат був єдиною втіхою, крихітним віконцем у світ. Вони підсунули мені папір, і я підписав його. Знаєте, мені ще не було й десяти. Мене усиновила й виховувала тітка, рідна сестра мого батька. Вона так ніколи й не вийшла заміж — підозрюю, через цю історію. Мама стрибнула, а я побоявся. Батьки подавали розпачливо-заохочувальні сигнали. Будинок, в якому ми мешкали на другому поверсі, опинився на межі зон, вікна батьківської спальні та нашої кухні виходили в іншу країну. Батьки могли залишитися, я не знаю, як би тоді все склалося. Невдовзі будинок знесли, якийсь час ми мешкали в тітки, доки врешті вона розміняла житло, і ми назавжди покинули Берлін.

— Я Вас не втомлюю?

Я похитала головою.

Тридцять років. Тисячі людей покидали все і їхали, десятки тисяч. Вісімдесят дев’ятий рік, дев’ятдесятий. Все діялося надто швидко, наче в прискореній зйомці. Нарешті це було можливо.

— Я теж вирушив. Батьки ще жили, я не впізнав їх. На мене дивилися чужі мені люди. Колись вони були цілком інакшими. Не знаю, що спотворило їх більше — моя пам’ять чи час. Вони мене, звісно, впізнали, хоча я мало чим нагадував того хлопчика, яким вони мене востаннє бачили. Мати скрикнула, чоловік в інвалідному візку силкувався повернути голову. Він ще не второпав, що діється. Матір розвернула його до порогу, коло якого я стояв, не наважуючись ступити крок далі. Він хотів роздивитись мене. Він нічого не сказав, тільки його запалими, вкритими заростом щоками покотилися сльози. А ще брат і сестра. Брат подібний до мене, а так нічого спільного, навіть прізвища різні. Ми посиділи, спільна вечеря, більше в мовчанні, ніж спілкуючись. Брат і сестра роздивлялись мене, як своєрідний музейний експонат. Усиновивши, тітка переписала себе і мене на свою матір.

Він був упевнений, що батьки забули про нього, зреклися так само, як він їх, тоді як вони слали йому листи, докладали зусиль, щоб витягнути його, проте жодна звістка не дійшла за призначенням, про що не здогадувалися ні вони, ні тим більше він. Так вийшло велике непорозуміння: вони ще довго не могли пробачити собі, гадаючи, що він зачаїв образу, доки життя — адже були іще молоді, а він у них первістком — не взяло свого, тоді як він... Ні, він нічого не гадав. Тітка врятувала його від сиротинця, від одного з тих похмурих державних закладів, куди забирали дітей без батьків, а також дітей у батьків; так-так, про це друге не говорилося, воно випливло згодом, коли спалахнула боротьба за архіви: активісти не дали сховати їх, цього разу під іншим гербом і грифом, і врешті все було оприлюднено. Невдовзі він отримав змогу ознайомитися з паперами, що стосувались особисто його; там він і натрапив на всю ретельно збережену кореспонденцію. Листи він міг забрати, однак не зробив цього: вони були нікому не потрібні, а тепер, по стількох роках, він їх також не потребував.

— Й ось я сів і поїхав геть. Тупе ниття, наче від удару важким предметом. А що Ви хочете? Стільки років!

Усе своє дотеперішнє зріле життя він відтюхав на фабриці.

— Я міг зробити кар’єру, проте обрав шлях звичайного робітника. Це ж не Ви малювали? — це останнє він запитав з розгубленням, невідомо на що більше сподіваючись — на підтвердження чи спростування.

...Кілька разів ми влаштовували забаву: один мазок клав Антон, один я: «От бачиш, у тебе все виходить». Він підтримував мою руку, легенько ведучи її. Він вірив у те, що людина мусить знайти себе і посприяти зробити це іншій. Сенс життя — в тому, аби розкритися...

— У Вас буде трошки вільного часу?

Я завагалася.

— Я хотів би запросити Вас.

— Ми хочемо запросити Вас, — переклала його супутниця.

Його долоня лягла на мою, я відчула, як її тепло передається мені.

Щось у ньому квапило його, тоді як сам він, здавалося, не поспішав. І лише познайомившись із ним ближче, можна було зауважити, як дорого він оплачував показну неквапність свого життя.

Наче заповнював собою розрив, тримаючи два кінці невидимого канату.

Так народилось розпʼяття.

Антін зобразив людину. Ісус мовби йшов здаля, наче не існувало стіни, на якій його намальовано. Він рухався назустріч роздивляльникові, подібно до перехожого. Хрест — тінь, відкинута його постаттю. Якоїсь миті зʼявлялося відчуття, буцім ти також ідеш. Ось ви зараз зустрінетеся. Хоча я дивилася на зображення, у фокусі завжди був момент зустрічі. Хвилювання, чекання, радість і... страх, що вона не відбудеться. Невже ми байдуже розминемося, як чужі, випадкові, сторонні? Якщо ж ні, то що нас єднає? Що спільного між нами? Що ми можемо сказати одне одному? Чи потрібно що-небудь казати? Що означатиме наше мовчання? Зринало враження, ніби я вже десь бачила його, — таке саме, як від портретів у його помешканні. Тоді ще не було жінки з дитиною. Мені не відомо, чи вона була від початку частиною задуму. Я не встигла запитати Антона. Я нічого не знаю про це. Я багато чого не встигла.

Мені хотілось завмерти, не рухатися — годину, дві, вічність, зосередившись на моменті зустрічі — зібратися, підготуватись, не знаю.

Час, що зібгався в кім’ях.

Пожмаканий аркуш паперу.

Грудка землі, що глухо розбилась об віко.

Човен відштовхується від пірсу.

Більше нікого немає, тільки мартини віддалік здіймаються і ячать, кружляючи над водою.

Працівник, в якого ми взяли весла, спостерігає за нами.

Вутле суденце з деревʼяними лавами, з якого облущилась фарба. Одна лава — для веслувальника, друга — для пасажирів.

Першим заходить Антін, кладе весла і подає мені руку.

Чути, як плюскають хвильки.

Весло занурюється у воду.

Тоді робить півоберта у повітрі.

Вода скрапує сріблястими перлинками.

Не знаю, чому саме того ранку. Якось Антін сказав:

— Якби потрібно було обрати найфатальніше й одночасно найбезглуздіше ремесло, я назвав би перегортувача календарних аркушів. Годинникаря згинці над стисненим до розміру крихітної пружинки часом. Година триває шістдесят хвилин, хвилина — стільки ж секунд... Що вони означають? Час — те, як ми його відчуваємо.

— Чому для тебе це так важливо?

— А в тебе так не було?

— Як?

— Коли один і той самий час то збігав, так що ти не встигала кліпнути оком, то рухався повільніше від черепахи.

— Ні.

— Це починалося разом з прокиданням, коли ми нікуди не вирушали. В такі неділі мати любила поніжитися в ліжку, комплексуючи, що подає мені ненайкращий приклад. Тоді як мені не спалося. Я вставав і сновигав по хаті, доки вона врешті з’являлася в дверях своєї спальні. На кухні мати жонґлювала баняками, тарілками, черпаком, я уявляв її героїнею якого-небудь мюзиклу. Не маю поняття, що уявляла при цьому собі вона. Ложку вівсянки я жував довго і безапетитно, аж мати стурбовано запитувала: «З тобою все гаразд?». — «Авжеж». — «Тільки не надумай мені захворіти!» На моє превелике розчарування, доки я якомога повільніше снідав, спливало лише півгодини. Мати не розуміла моїх проблем. «Куди він подівся?» Не було потреби уточнювати, хто. Вона говорила про час, як про живу істоту, свавільну й непередбачувану. Тридцять хвилин, а я так ретельно жував! Дві з половиною години перетворювались на справжні тортури, тоді як сорок хвилин моєї улюбленої програми, якої я не міг дочекатися, випаровувались, як лід на липневій спеці. «Піди полови метеликів», — казала мати, коли хотіла поговорити з кимось без моєї присутності. Не підготувавшись до занять, я відпрошувався в туалет, де бовванів біля вікна, що виходило на порожнє, наче воно вимерло, подвір’я. До класу я повертався, напʼяливши маску страждальця, якому звело шлунок. «На, з’їж», — вчителька географії простягнула мені таблетку. Вона носила в торбі цілу аптечку. Напевно, в неї були піґулки і від малярії, і від дизентерії, і ще від бозна чого. Я проковтнув, запивши водою. Хто бреше, платить двічі. Я заплатив раз, зате по повній програмі.

— Саме тому, що всі знають, ніхто не звертає уваги. Вони зникають, втрачаючи себе і свою суть. Залишаються порожні оболонки.

Якоїсь миті лінії розпластовувалися на самостійні сюжети. Роздивляльник ніби перегортував сторінки.

Тінь, відкинута часом. Стрілка, що рухалась, креслячи чарівне коло циферблата. Час-тінь, відкинутий штрихами-стрілками.

Розірви невидимі пута опікунства, повір у себе. Або ти безжурний споживач, який механічно сягає до запобігливо піднесеного обслугою дека, або ж кшталтувальник свого життя. Кожний зроблений крок винагороджується невеличким відкриттям.

— Медитація — це, мовляв, коли ні про що не думаєш. Насправді це нагода звільнитись від зайвого, спосіб зосередитися на посутньому. Між тобою і тим, про що розмірковуєш, відбувається синергетичний ефект. Лінії на секунду зливаються. «Спинися, мите, ти прекрасна!» Тоді як властиве щойно по тому. «Фауст» — «Антігона» Нового Часу.

Мистецтво долає ґравітацію, тоді як митці прикуті до землі. До того, що було вчора і не повториться завтра. До завтра, яке поставить запізнілу крапку, що розпливеться темно-червоною плямою.

Годинник-медитація.

Метелик часу, зловлений у сачок циферблата.

Сонце наближалося до зеніту, загаласував, заскочений нашою появою, дрізд, з куща неподалік спурхнули горобці, наче звихрилося, зірване невидимим буревієм, листя. Десь далеко, мов на іншій планеті, гуркотіли автомобілі.

Чужинець зупинився, його супутниця сфотографувала його, а потім вони побажали сфотографуватися вдвох.

Він хотів обхопити її плечі; напевно, він робив так з усіма своїми супутницями; можливо, робив це й тоді, коли позував перед церквами, а тут раптом щось змусило його в останній момент опустити руку.

Вони стали поруч, близько-близько одне до одного — так близько, як можуть опинитися двоє близьких людей. Я намагалася захопити якнайбільше фасаду.

...Кілька юнацьких світлин і випускний альбом з уписаними різними почерками побажаннями. «Це...» — Антон чимдуж поклав на спід світлину усміхненої жінки...

— Мені не хочеться йти звідси, — мовила жінка і напіврозсіяно, а наполовину розгублено додала. — Я не знаю... Щось...

Її супутник підбадьорливо поплескав її по плечі.

— Давайте я й Вас сфотографую, — раптом запропонував він.

— Не варто.

— Знаєте, що? Ставайте удвох з моєю дружиною.

Іскра, що проскакує між людьми, коротша за спалах в прямокутному віконці фотокамери.

— Ви давно подорожуєте?

Авжеж, це приватна справа людей, куди і на скільки вони вирушають. Можливо, їх зблизили покинуті святині. Можливо, одного разу вони зустрілися в котромусь такому храмі. Де це було? В Провансі, в Камбоджі, в Японії? Покинуті храми, покинуті домівки, покинута земля. Випалена земля. Виморені народи. «Нам завжди здається, що ми виняткові в стражданнях».

— Скільки це ми подорожуємо?

Жінка мовчала. Вогник, що спалахнув в її очах, складався з половинки прихильності і ще однієї.

— Довгенько, — відповів на своє запитання чоловік.

Коли я прокидалася, його вже не було, а на кухні чекав сніданок. Антін готував його на нас обох. Залитий окропом розтертий овес, родзинки, що повернули собі форму виноградних ягід, шматки урюку, він купував їх в узбецькій крамничці на ринку. В того узбека урюк був темний, не оброблений сіркою.

Раптом мені захотілось піднятись на риштування. Я відклала книжку — котрусь із Антонових книжок, які читала, вмостившись внизу. Мені хотілося краще зрозуміти того, кому вони належали.

Антін перебував у пошуку.

— Колись це станеться.

Знав, що рано чи пізно знайде.

Ми полюбляли сидіти он там, під самим вікном, що виходило на тісне внутрішнє подвір’я з крислатим каштаном і всіяною розлущеними кожушками та плодами бруківкою. Простерті врізнобіч гілки-руки мовби стримували мури від наповзання, на самому краю галузки визирав з колючої схованки допитливим брунатним оком каштан.

Коли ми покидали піцерію, накрапав дощ.

Й ось я сиділа в ній з двома незнайомими людьми.

— Гарне місто.

Жінка окинула свого супутника вдячним поглядом.

— Вибачте, якщо запитання видасться Вам некоректним. Ви — протестантка?

— Ні.

— Може, Вам щось відомо про тутешню громаду?

Одних війна розкидала по світах, інших знищила. Котрі вижили, також давно вже померли. Зиґзаґи, в яких одна лінія спростовувала іншу. Плаха, де хтось був за ката, інший — жертвою. Кат — завжди кат, жертва — жертва. Вони ніколи не поміняються місцями. Хоча деякі жертви перед тим були катами. Храм із понищеним вітражем, наче птах із підбитим крилом, — оце, напевно, й усе.

— Можливо, Ви знаєте, хто виконував розписи? Адже це мало бути зовсім недавно. Вони ще геть свіжі.

— Мій чоловік.

Я вперше назвала Антона так. Я навіть не встигла здивуватись. Я сказала це тихо й невимушено, наче ми прожили разом довге щасливе життя. Мені не хотілось вдаватися в які-небудь пояснення. Ми не вінчалися і не розписувались, для мене це зовсім нічого не означало — нічогісінько. Ми провели разом всі дні, відколи зустрілися.

Чужинець раптом пожвавився, наче про щось здогадався. Дивлячись на мене, він мовби наново вивчав розпис. Схоже, він ще щось хотів запитати, а може, просто.

Тієї миті офіціант у фірмовому зеленому фартуху приніс замовлення.

— Ми завжди замовляємо з салямі, ніколи не помилишся. Хоча... Одного разу, ти не пригадуєш, де це було? — чужинець звернувся до своєї супутниці. — Авжеж, у Ґраці, де ж іще? Сало було жахливо несвіже. Нам обом стало погано, добре, що ми мали при собі піґулки. Ми їх завжди беремо в дорогу, про всяк випадок.

— Наступного разу ми замовимо «Для закоханих», — німець узяв лікоть своєї супутниці.

...Піца «Для закоханих» вперше зʼявилася на Валентина й відтоді була в асортименті закладу. Ми відрізали шматок за шматком — Антін з одного боку, я з другого. До останнього ми довго примірялися, нарешті Антін посунув його легенько ножем до мене. Він зробив це без грайливості, з якоюсь неймовірною лагідністю, майже пієтетом. Щойно згодом до мене дійшло, що він уже знав. Відчув, як тільки може відчути митець і... Тоді як сама я ще не здогадувалася. «Мистецтво побудоване на інтуїції». Воно черпає ті самі знання з інших криниць. З незглибних. Воно близьке до віри, майже доторкається її таїнства. Зупиняється на порозі, не переступаючи межі. Ми прекрасно розуміли одне одного. Якось я запитала Антона з якогось іншого приводу: «Тобі справді відомо?». — «Не більше, ніж тобі». — «Соло», «Родинні», «Для закоханих» — до кожного типу піци зазначався діаметр.

— Бажаєте ще щось?

— У Вас є табаско?

Офіціант кивнув, а через хвилину вернувся з пляшчиною водянисто-червонуватої, наче розбавлений томатний сік, рідини.

— Мій улюблений соус, без нього нічого не йде.

— Ганс любить гостре. Він завжди так.

— Може, ми нарешті познайомимося? — Ганс простягнув руку.

— Надя.

— Над’я, — повторив Ганс. — Я знати Над’я.

— Він трошки розмовляє українською. Зовсім трошки.

— Трошкі, — Ганс склав великий і вказівний пальці, залишивши між ними вузесенький проміжок.

— Мене звати Ірина, приємно познайомитися.

— Іріна, — ствердно кивнув Ганс, поливаючи з пляшки піцу.

— Ірина. Я йому пояснюю, що я не Іріна, а Ірина. «И», розумієш, «и».

— Ірочка, — Ганс ледь нахилився до своєї супутниці.

— Ірина й Надія — поширені імена.

— Я знаті, — Ганс розчепірив п’ятірню, — фір Ірін і толькі айне Над’я.

Чоловік узяв пляшку і з усією щедрістю вдруге скропив піцу.

— Хочете спробувати?

Він простягнув пляшчину мені:

— Краще, якщо Ви зробите це самі, — переклала Ірина, а Ганс не забарився з поясненням:

— Я Іріні колись налівати, вона довго гніватіся на мене.

— Було чого.

— Я хотів, як краще.

— Обережно, — застерегла Ірина.

Червонувата рідина побігла до горлечка, я чимдуж випрямила пляшку, проте й кількох крапелин виявилося задосить.

— Ну як?

Я не відразу спромоглася на відповідь. У роті нестерпно запекло, якийсь час я хапала, мов риба, якій забракло води, повітря. Очі нестерпно сльозилися.

— Дуже гостра, — нарешті випалила я.

— Туше хостра, — повторив Ганс. — Перепрошую.

— От бачиш, — сказала Гансова супутниця. — А він гадав, що це лише я така.

— Шінки люпити солотке, чоловіки — хостре, — заспокоїв себе Ганс, розчарований, що не знайшов у мені спільниці для табаско.

Коли ми перебралися в кав’ярню неподалік, Ганс сказав:

— Я Вам розповідати Над’я.

Ірина дістала пачку цигарок:

— Бажаєте? — вона простягнула її мені. — Ганс не палить.

— Дякую, — я заперечливо похитала головою.

В тютюновому чаді розчинилось моє дитинство. Мій вітчим курив, не звертаючи на нас з матір’ю уваги; одного разу він мало не підпалив ліжко, звідки недбалим жестом струшував попіл на килимок. «Не хвилюйся, я попорохотяжу», — кидав зневажливо, проте наставала субота, і лад, як усі попередні рази, наводила мама. Я шкодувала, що він не згорів, — я була ладна опинитися без даху над головою; чесно кажучи, я не замислювалася над тим, що було би.

Потім закурила я, це сталося перед тим, як мати померла. Вона була тяжко хвора, я зашивалася з безпорадності. До мене не відразу дійшло, що я залишилася сама, одна-однісінька на світі посеред людей, яким немає нічого до мене, а мені до них. Я була дорослою. Майже дорослою. Я спорожнила пачку, потім іще одну й аж коли схопила третю, до горла підступила нудота. Дивна байдужість охопила мене, тупе, блаженне отетеріння.

— Ви не проти, якщо я запалю? Ганс уже звик.

Історія «Над’ї» почалася задовго до її народження. Дівчинка з таким ім’ям стала її, історії, наслідком. Нитку можна до нескінченності мотати назад, адже кожна наступна подія випливає з попередньої.

Якби не перша війна, не вибухнуло б другої. Тоді не народилася б дівчинка «Над’я». Хтось інший з таким або зовсім інакшим ім’ям. Подібна до «Над’ї», з таким самим, як попіл, волоссям, наче її добули на світ з руїн, а не з жіночого лона, з такими самими сірими-сірими, що їх годі із чимось порівняти, очима, в яких осіли рештки листопадового туману. Або ж геть інакшим, нітрохи на неї не схожим.

— «Над’їна» мати працювала в книгозбірні за колишньою біржею — містечко, куди ми з тіткою перебралися, не таке вже й велике. Вона працювала там ще довго згодом, як я закінчив школу. До самої старості, і вже як вийшла на пенсію, щоранку вирушала туди. Ми з ними були майже сусідами.

Ще зовсім недавно тюпала вулицею, дрібними кроками — старенька самотня жіночка, яка, скільки ми памʼятали її, видавала і приймала літературу. «Над’я» часто приходила туди, однак ніхто не бачив, щоб вона брала книжки. Вони обмінювалися кількома словами.

Ми, курдуплі, звихнулися на Карлові Маї, щось інше нас тоді не цікавило. Ми відтворювали улюблені сцени, нам було де розгорнутися. Часом здається, війна досі ще не завершилася. Наче з планетою щось трапилося. З усіма нами щось сталося.

Ми вносили рух у могильний спокій цього довжелезного, якому, здавалося, не буде краю, лабіринту зі стелажами, заповненими від підлоги до стелі пронумерованими томами. За столами для читачів рідко коли хтось працював. Книжки на полицях нагадували складені щільними рядами труни. Знищені не воскреснуть.

Поволі в нас, замурзаних хлопчиськах, прокидалися чоловіки. Вона вже закінчувала школу, а ми, ледь молодші, щойно прочухрувалися. «Надʼя» не належала до тих, котрі засліплюють, складно було би назвати її симпатичною. Ми захоплювалися її фігурою, школа — її спортивними успіхами. Здобуті нею відзнаки красувалися в скляній шафі поруч з іншими — кубками, вимпелами, значками, мініатюрним футбольним м’ячем з підписом легенди місцевого футболу.

Це сталося на другому поверсі, вони рухалися коридором, з одного боку вона, з іншого він, вона і він і більше нікого. В школі тривав урок.

Він усе заперечував. Так, ненароком зачепив її, коли розминалися, от і все. В «Надʼї» було це: до неї годі було доторкнутися. Може, тому в неї не було друзів. Вона рідко сміялася, трималася не на свій вік зосереджено.

В нього був вічно набряклий із синіми прожилками ніс і свинячі очиці. В тридцять третьому він марширував, розцяцькований свастикою, в сорок четвертому безслідно зник — тоді всіх загрібали на фронт. Ми ще не народилися, як він уже прислуговував новій адміністрації. З ним не бажали мати справи. В школі його намагалися оминати.

Якби вона не відштовхнула його і якби він не гепнувся, і якби не рохнув отого просякненого перегаром «Російська байстрючка», не відкрилася б таємниця її народження — їй, нам усім. «Надєжда» — вона була дитям перемоги. Її зачав російський вояк — котрийсь із тих, які серед руїн ґвалтували по черзі її матір.

«Над’їна» мати сиділа в бібліотеці, чекаючи на відвідувачів, як глухий удар в шибку змусив її вибігти надвір. Нікого не було, лише на клумбі під вікном лежав дрізд. Коли вона підняла його, він іще жив.

Ганс замовк.

Ірина крутила в попільниці з емблемою кав’ярні давно згаслим недопалком.

— Надʼю не врятували. На той час, як приїхала швидка, дівчина втратила надто багато крові. Туалет заблокували — ніхто не повинен був бачити розтятих вен.

Ганс перевернув чек:

— Напишіть, будь ласка, адресу, і я надішлю Вам світлину.

З кожною цифрою та літерою, що народжувалися з-під кулькової ручки, яку простягнув Ганс, в Ірині наростало хвилювання.

Раптово, як спалах блискавки в грозовому небі. Скільки разів я піднімалася до нього нагору! Скільки разів ми сиділи при столі його тісної кухоньки! Скільки ночей провели, розділені тонюсінькою стіною!

Я читала або просто сиділа, тоді як він малював. Що відчував він, читаючи цю саму книжку? Я наче бачила його колишнього. Так я починала розуміти його. Дещо я також колись прочитала, зовсім мало; можливо, ми читали ті самі книжки в той самий час.

Коли він, не спускаючись, розташовувався перепочити, мені здавалося, наче він спостерігає за мною. Я підводила погляд, а він знову брався до праці. Коли завʼязувалась розмова, я відкладала книжку, він облишав малювати. Я брала і зачитувала який-небудь пасаж, і він несподівано підхоплював його.

— Ти що, завчив їх усі напам’ять?

— Це лише збіг, — відповідав він.

Він міг помилитися словом, проте з неймовірною точністю відтворював зміст.

Ми були мріями одне одного, втіленими проекціями наших потаємних жадань. Полум’я горить і якоїсь миті згасає.

Ми сиділи, звісивши ноги:

— Ми подібні зараз до птахів.

— Ти яким хотіла би бути?

— Не знаю, я не сильна в орнітології.

— Я тим більше.

— Я можу назвати голубів, горобців і ворон. Ще, напевно, кількох.

— В середині серпня на ланах збирались лелеки, провісники мого повернення до міста.

— Деяких птахів я знаю лише з ілюстрацій. Інколи мені здається, що їх вигадали. Як-от журавля в книжечці з дитячими віршами. В червоних чоботях, свитині зі стьожкою і причепуреному брилі.

— А напроти в кутку заховалася, накрившись листком, жабка.

— Жабка? — я недовірливо примружилася.

Антін зацитував вірш.

— Ти що, і його пам’ятаєш?

Я народилася навесні, тоді як моя улюблена пора — осінь. У нього все з точністю до навпаки.

— І його.

— Я майже нічого.

— Я загалом також далеко не все.

— Хочу згадати і не можу.

— Тоді воно не таке важливе.

— Табличку множення не забув?

— Це всі пам’ятають. Одного разу, це було в п’ятому класі, я побачив, як кіт підстерігав горобця — підступно, самовдоволено, насолоджуючись своєю перевагою. Він не розраховував, що я прожену його; відбігши на безпечну відстань, він мстиво гіпнотизував мене. Великий, пухнастий, з брудними лапами і масивною головою. Але і я прорахувався. Ми були не самі. Я трохи злякався. «Не втручайся в природу», — голос чоловіка, який спостерігав за сценкою, прозвучав погрозливо. А може, мені тільки здалося. Якби не я, кіт занапастив би горобця. Для кота це було розвагою, на голодного він явно не скидався. День у день він вилежувався на сонці. Слова незнайомця спантеличили мене.

Дитячий садок затиснений лещатами новобудов, переповнені групи користуються тим самим крихітним майданчиком; надвір виходять усі одночасно. Малюки безжурно гамуздряться, не роблячи собі з того справи — котрі жвавіше, котрі зосередженіше. Як легко вони знаходять спільну мову!

Я стою і спостерігаю. Відчувши мій погляд, Ганнуся обертається.

Ганнуся — моя донька. Її крихітна долонька ховається в моїй. Я намагаюся не запізнюватися.

Дівчинка — розумна і кмітлива. Вона в мене взагалі молодець.

Діти напрочуд допитливі. Її завжди щось цікавить, мої відповіді коли влаштовують її, коли ні. Я все одно терпляче пояснюю. Коли не знаю, я спокійно визнаю це. Вона перепитує, чи це я не знаю. Я відповідаю:

— Так, я.

— А хтось інший?

— Звичайно, хтось інший знає.

Тоді вона запитує, чи існує таке, чого не знає ніхто.

— Ніхто?

— Ніхто-ніхто!

На що немає відповідей.

— На що взагалі не існує відповідей?

Ганнуся киває.

— Напевно, так.

— Але якщо ти знаєш, що воно є, то знаєш відповідь.

Це бентежить мене.

— Батьки знають усе.

— Чому? — дивуюся я.

— Бо вони батьки.

— А якщо все-таки не знають?

— Такого не буває.

— Як то не буває?

Раптом мені здається, що я розумію її.

Коли розповідає вона, я зосереджено слухаю. Діти намагаються триматися по-дорослому, їхній артистизм гідний подиву.

— Познайомся, це Олежик.

Я простягаю руку:

— Я Ганнусина мама.

— Я знаю.

Ганнуся дружить з усіма, Олежик — її особливий приятель.

Дівчинка просить, щоб ми взяли хлопця з собою.

— Ми можемо взяти його, еге ж? — питає вона з надією.

— А Олежикові батьки? Уяви, як вони сумуватимуть, прийшовши увечері по Олежика, а його не буде.

— Ми скажемо Світлані Олександрівні.

Світлана Олександрівна — вихователька. Дітей ще й зараз навчають звертатися на ім’я та по батькові, тоді як Світлана Олександрівна — юна дівчина, яка прийшла рік тому з педагогічного коледжу. Діти тупцяють біля неї, як гномики довкола Білосніжки.

Одного разу Ганнуся сказала мені:

— Мамо, я щось таке знаю.

— Що?

Ганнуся майстриня розбуркувати цікавість.

— А ти нахилися.

— Чому? Адже нікого немає.

— Тссс. Це великий секрет.

Я нахилилася.

— Ти нікому не розкажеш?

— Ні, — я мимохіть перейшла на шепіт.

— Нікому-нікому?

Я кивнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Світлана Олександрівна має парубка. Він її наречений.

Ганнуся спостерігала, яке враження справили на мене її слова. Ще б пак, особливо оте «парубка».

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — запевнила Ганнуся, відкинувши назад волосся, як це роблять дорослі.

— Якщо знаєш... Тоді, мабуть, так воно і є.

— Я бачила його.

— Он як.

— Він подарував Світлані Олександрівні квіти. Вони поцілувалися, ось так, — Ганнуся цмокнула мене в щоку.

— Ти моє сонечко, — я міцно пригорнула її.

— В нього мотоцикл. Він приїздить по неї, вони сідають і їдуть.

— Хто тобі це сказав?

— Олежик.

Олежик для Ганнусі авторитет.

— Всі кажуть, — додала Ганнуся.

Й ось ми стоїмо, і Ганнуся просить взяти Олега з нами.

— Олежик знає дорогу до свого дому, — пояснює Ганнуся.

Хлопчик ствердно киває.

— Потім ми відведемо його, — пропонує Ганнуся.

— Я сам піду, каже Олежик статечно.

— Олежик такий, що не заблукає, — підтримує свого приятеля Ганнуся. — Будь ласка.

Я не погоджуюся.

— Ми не можемо тебе, Олежику, взяти. Сьогодні, на жаль, ні.

Ганнуся не приховує розчарування. Олежик заспокійливо обіймає її, і вони прощаються.

— До завтра, — каже Ганнуся.

Якийсь час ми пішкуємо мовчки.

— Чому ти така несмілива?

Отакої! Це каже до мене моя дитина.

— Я поговорю з Олежиковими батьками, — пропоную.

А ще я обіцяю, що ми запросимо Олежика на Ганнусині уродини.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ганнуся перелічує, кого ще запросить.

— А інші не образяться? — запитую.

— Ми зробимо гостину для всіх.

— Всіх ми не зможемо розмістити.

— У садку, — наполягає Ганнуся.

— Гаразд.

— А ти, — Ганнуся оцінює мене, — спечеш торт.

Я намагаюся приховати заскоченість. Не так багато тортів я спекла, якщо точно — жодного.

— Не турбуйся. Я тобі допоможу, — Ганнуся втішає мене.

— Ви не проти, якщо ми Вас проведемо?

Голос Ірини тремтить, раптом з нею щось сталося — жінка збентежена, наче щось збило її з пантелику. З кондиціонера скрапує на заплитчаний тротуар вода.

— Я залюбки показала б Вам місто.

Я не хочу здаватись неввічливою.

— Та що Ви?! — заперечує чоловік. — Ми тут не вперше.

— Не треба, — голос Ірини звучить хрипло і глухо.

— Ми тут майже вдома, — чоловік дивиться на свою супутницю.

Ірина розкриває торбинку; коли вона намагається припалити цигарку, пальці її не слухаються.

Колись я поривалась опинитись деінде, почати все з чистого аркуша, стати особою з іншим ім’ям та прізвищем, яку ніщо не пов’язуватиме з попередньою. «Час не буває змарнованим».

— Іріна тут виросла, — вони горнуться одне до одного, наче зливаються в одну істоту.

Ірина не виправляє, вона механічно перекладає, відсторонено і задумливо, наче йдеться про іншу жінку з таким самим, як у неї, ім’ям.

— Ми давно не були тут.

Якийсь час ми мовчимо.

— Коли ми востаннє приїздили?

— Багато років тому.

— Дуже багато, — погоджується чоловік. — Я тоді був не таким, як зараз.

Він підморгує Ірині:

— Інакше Іріна не захотіла б мене.

— Ви приїхали заради храму? — питаю навздогад.

— Заради Іріни, — відповідає він.

Ми скорочуємо шлях, залишаючи центральну частину ліворуч. Тому, хто виріс тут, не потрібно провідників.

— Ми не туристи, — голос Ірини, хоч і тремтить, звучить наполегливо, майже вперто.

Іринин супутник каже:

— Ми тут познайомилися. В цьому місті неможливо не закохатися.

І поправляє себе:

— Іріну не можна було не покохати.

Дівчинка дивиться з зацікавленням, тоді раптом простягає долоньку:

— Мене звати Ганнуся.

— Ганс.

— Яке дивне ім’я, — каже Ганнуся. — Майже як моє. Хто Вас так назвав?

— Батьки.

— Ганс приїхав з Німеччини, — пояснюю я. — Він — німець.

— А чому він приїхав?

— Йому подобається мандрувати, — кажу. — А це — Ірина.

Ганнуся подає жінці руку.

Ірина силкується всміхнутись.

— Ірина теж з Німеччини?

— Так, — Ганс відповідає замість Ірини.

— Тоді вона німкеня?

— Так. Ні, — я вагаюся.

— Я тут народилася, — Ірина нахиляється до Ганнусі і гладить дівчинку по голові. — Так само, як ти.

Вона пригортає дитину, розгублено й гаряче.

— Тоді ти українка.

Нові висотки утворили мур між дитячим садком і старими п’ятиповерхівками, розташованими на однаковій відстані, боком до вулиці. Ми проходимо крізь останній проїзд.

— А це наш дім, — показує Ганнуся з невимушеністю досвідченої екскурсоводки. — Ми мешкаємо он там, на третьому поверсі.

Ірина підводить голову і дивиться вслід дитячій руці.

— Хочете побачити, як ми живемо? В нас отакенний рододендрон.

Ганнуся проказує назву рослини з особливою ретельністю. Рододендронові ми завдячуємо правильне «р».

Одного разу Ганнуся запитала:

— А він цвіте?

— Так, — відповіла я. — Дуже рідко.

— А що для цього треба?

— Любити його.

— І він відчуває, як його люблять?

— Авжеж.

— Рослина так само, як людина?

— Все живе прагне любові.

— Ми любитимемо його, еге ж? — Ганнуся зазирає в мої очі.

— Безперечно, — підтверджую я.

Ганнусі до вподоби моя рішучість.

— Атож, заходьте на каву.

Ірина й Ганс спантеличено перезираються.

— Не соромтеся, — Ганнуся заходить у під’їзд, подаючи приклад.

Перші дорослі гості в нашій оселі.

Я ставлю італійський кавник і, поки готується кава, викладаю вівсяне печиво.

Ірина про щось думає. Я теж.

Ми думаємо про те саме.

Пахуча рідина чорно наповнює білі філіжанки з великими помаранчевими цятками і ледь потьмянілим лямуванням, де-не-де стертим.

Ірина заплющує очі і вбирає ніздрями аромат, а тоді доторкається і довго не відриває губ.

— А ти маєш дітей? — раптом питає Ганнуся. — Донечку або хлопчика?

Ірина притуляється своєю головою до Ганнусиної, а потім цілує дівчинку в чоло.

Ганс кладе поверх Ірининої долоні свою.

— Антін розповідав про Вас, — кажу.

Ми здолали нескінченність усесвітів, щоб зустрітися на цих плитах.

Наші ноги, наші тіла, наші руки переплелися.

Нас ніщо не розлучить.

Ми кохалися, а потім лежали, дивлячись у стрільчасте склепіння.

Кохання подібне до невагомості.

Потужніше, ніж земне тяжіння.

Ми довго йшли назустріч одне одному, він і я.

Кожна секунда скорочувала відстань.

Стрілки на годиннику рухаються за законами любові.

По-справжньому ми закохуємося лише раз.

...........................................................................................

— Не впізнаєш?

Приземкуватий, кремезний, він навіть напідпитку міцно тримався на ногах.

— Не чекала?

Менше за все я сподівалась зустріти його.

— Що тобі треба?

Минуле пересувається тими самими вулицями, що й ми.

— Вгадай.

Дражниться в хованки.

— Облиш.

Скрадається назирці.

— Тебе.

Наслідує ходу.

— Забудь.

Подібне до тіні, довшої й довшої, що похиліше призахідне сонце.

— Забути?

Зливається з темрявою.

— Мене немає.

Забігає вперед.

— Невже?

На мить порівнюється з тобою.

— Відпусти.

— Погано ти мене знаєш!

— Я не хочу тебе знати!

— Ти змінилася.

— Ти теж.

— А ти що хотіла?

— Забирайся геть!

— Так легко мене не спекаєшся.

— Я кричатиму.

— Пошкодуєш.

— Я ненавиджу тебе.

— Колись ти переконувала мене в протилежному.

— Відпусти! Ми чужі люди.

— Коротка, сучко, в тебе пам’ять.

— Ти злий.

— Таке життя.

— Ти такий.

— Ти любила мене таким.

— Це було давно.

— Ти любила мене, еге ж?

— Мені шкода.

— Це все, що ти хочеш сказати?

Я повторила, що мені шкода.

— Гадаєш так легко відкупитися?

— Між нами давно все закінчено.

— Ти хочеш сказати, що прикидалася?

— Ні.

— А я всі ці роки не забував тебе. Думав, як моя мала. Як вона там без мене?

— Не треба.

— ...З ким тепер трахається?

— Боже мій, яка ти підлота!

— Вип’єш зі мною?

— Ти п’яний.

— Я не звик, щоб мені відмовляли.

— А я не та, аби мною розпоряджалися.

— Набиваєш собі ціну?

— Ти не маєш права розмовляти зі мною так.

Від нього тхнуло гуґо босом і коньяком.

— Того, що було, не повернеш.

— Ми почнемо спочатку.

Він купував мене. Обіцяв забезпечене життя. Я матиму все, що забажаю.

— Запізно, ти це прекрасно знаєш.

— Дубль два, — його горлянку струснув гидкий булькіт.

Життя виявилося ненадійним партнером, на щось інше він не розраховував.

— Двічі не ввійдеш у ту саму річку.

— Це він тебе навчив?

— Хто?

— Твій богомаз.

— Тобі немає до нього діла.

— Я лише питаю.

— Він тобі нічого не завинив.

— Що ти в ньому знайшла?

— Якщо ти його хоч пальцем торкнешся...

— Це залежатиме від тебе.

— Тоді, коли ти зник, тебе не обходили мої почуття.

— Так треба було.

— А я чекала, хвилювалась за тебе, не знала, що думати, поки нарешті вирішила, що набридла тобі і ти покинув мене. Я зненавиділа себе. Одного разу, не витримавши погляду, який втупився в мене, я розбила дзеркало. Його уламки порізали щось усередині в мені. Я перетворилася на бездумний, тупий, невтішний, ниючий біль. Ти не приходив і не приходив, я ніде не могла знайти тебе, тоді я подалася до них. Ноги підкошувалися, від вагань, чи не роблю я ще гірше — для тебе, для себе, для нас обох, — хотілося вискочити зі шкіри. Я не мала нікого, з ким могла би порадитися. Вони витріщилися на мене, як на причинну. «Не хвилюйтесь, він уже в розшуку». Вони показали на оголошення, де ти був не подібний на себе, але я відразу впізнала тебе. Мене поривало кинутися і цілувати. Цілувати, цілувати і ніколи не зупинятися. Коли я отямилася, на їхніх пиках було написано щось подібне до співчуття.

— «Не хвилюйтесь...» — його прорвало, наче трубу, в якій надто довго і хрипко булькало.

Зненацька його обізлений регіт урвався.

— Мене, крихітко, здали. Даруй, я не мав часу на сюсюкання. Якби я не вшився, мене б уже не було. Перспектива ще раз опинитися в буцегарні не надто приваблювала мене. Тебе я не хотів вплутувати. Тепер уже все позаду. Я насидівся по самісіньку зав’язку. Я зарікся: більше туди не повернуся — дзуськи. Світ швидше накриється, ніж мене там ще раз побачать. Я обійняв його від щирого серця, як справжнього друга, — ми не бачились тисячу років.

— А в тебе є воно, серце?

— Ти знаєш мене, мала. Ти бачила, як подихає тварюка? Як вона дриґає ногами, як смішно і недолуго смикається? Він здихав, як свиня.

— Ти маніяк.

— Не люблю залишатися в боргу, — він криво ошкірився.

— Ти міг обстояти себе.

— Так кажеш?

— Є суд.

— Ти знущаєшся.

— Ти міг усе пояснити.

— І хто би мені повірив?

— У кожного є ще один шанс.

— Яка ти щедра...

— Ти міг скористатися ним.

— Що я й зробив.

— Ти вбивця.

— Зі мною, крихітко, тебе мізинчиком ніхто не зачепить.

— Між нами давно все закінчено.

— Мені бракує тебе, — його язик заплітався.

— Знаєш, чого тобі бракує насправді?

— Крім тебе, нічого.

— Милосердя.

— А що це таке?

— Звісно, звідки ж тобі знати?

— А ти розкажи мені.

— Мені шкода тебе.

— Це твоє останнє слово?

— Мені шкода тебе.

— Це ми ще побачимо.

Я розповіла Антонові не все.

Якось, коли я простувала вулицею...

Там часто стояли літні жінки. Нещасні пенсіонерки, залежні від чужої милостині. Соромлячись свого жебрацтва, вони тулились по нішах і закутках. В зношеному, проте доглянутому вбранні. Можна було б подумати, що вони просто зупинились на мить, якби не човники їхніх простягнутих назустріч перехожим старечих долонь. Сиве та поріділе волосся правило сумним нагадуванням про безнадійно проминулі часи.

Зрідка їм клали який-небудь дріб’язок, який вони хапливо стискали в кістлявому п’ястуці, наче добродійник міг передумати.

Їх ніхто не займав, більшість перехожих проходили повз, не звертаючи на них уваги. Їм ніхто нічого не казав і не проганяв, вони бовваніли, непомітно розчинялися і так само непомітно приходили знову. День у день, нікому не потрібні жінки-привиди: відсторонені, збайдужілі, німотні.

Вони дякували безгучно, самими лише губами. «Хай Господь поблагословить тебе» і «Бог віддячить твою доброту». Їхні очі сльозилися, руки тремтіли. Усохлі й зіщулені постаті. Вони ховали лице, не бажаючи, щоб хтось упізнав їх, і жадали не співчуття, а шматка звичайного хліба.

Вже проминувши його, я враз зупинилася.

— Миколо?

Розгублено обірвавшись, мелодія зненацька ушкварила ще загонистіше, нестямніше, відчайдушніше, мовби заглушуючи мій голос, наче він тільки примарився, ніби його приніс на своїх крилах сміхотун-вітер.

Я впізнала б його серед сотень тисяч облич. То був він. Я не могла помилитися.

Звільнившись нарешті від шкіряних шлейок, він поставив акордеон на землю, добув цигарку і закурив.

Затемнені скельця його окулярів дивилися прямо на мене. В них віддзеркалювалися люди і фрагменти будинків, наче вирізані з довкілля. І тонюсінька смужка неба.

— Миколо?

Він здригнувся, цигарка випала з його руки. Він зачовгав ногою, розтираючи її, підвівся, зачепивши футляр, і так стояв, знерухоміло, закам’яніло, а біля нього — його пожиток: складаний стільчик, акордеон і сперта на стіну будинку палиця, тонка і довга.

На ньому були темні штани і темно-синя, майже чорна сорочка з розщіпненими вгорі ґудзиками, чорні побрижені мешти з довгим стесаним передком, зчовганими підошвами і каблуками. Волосся спадало на широкі покотисті плечі.

— Це ти?

Запитання пролунало недовірливою бентегою, наче ми зустрілися далеко-далеко, в якомусь чужому нам обом місті.

— Так, це ти...

Він мешкав у гуртожитку для незрячих на північній околиці. Його матір була невисокою повнявкою, яка любила потеревенити з сусідами, батько накульгував.

— Вони не пробачили собі, що не змогли вберегти мене.

Збираючи кошти на його лікування, Миколині батьки влазили в дедалі безпросвітніші борги, а коли їх не стало, Миколі довелося продати помешкання, щоб розрахуватися з кредиторами.

— Я продав одну частину життя, щоб викупити іншу. Ось ціна за можливість ще трохи потусуватися, — він повільно скинув окуляри.

На мене дивився сліпець.

Якоїсь миті його життя перетворилося на нескінченні крапельниці, санаторії, знову крапельниці, на голоси медсестер, на торохтіння коліщат коридорною підлогою, на нервозні сигнали, що супроводжували провалювання його свідомості... одна, друга, третя операції... Повільне оклигування.

— Я чув, як пахне живиця. Я марив лісовими деревами. Вночі мені снилися Карпати, легені пожадливо вдихали повітря, мовби знаючи, що вранці я прокинуся в лікарняному ліжку. Я відвоював це право — сидіти просто неба, парамкаючи на акордеоні. Коли хочу — йду, забагнеться — приходжу.

Музика повернула йому відчуття життя, воно прибрало форму мелодії. Життя придатне хіба на те, щоб радіти. Музика сповнює його сенсом. Він слухає його звуки і голоси. Решта — марнота.

— Я бачив, як обов’язок змагався з переляком — природним страхом живої істоти перед смертю. Я був нею. Я випромінював її, вони це знали. Не всі здатні пересилити себе... Все давно вже позаду... Я маю привілей розмовляти зараз з тобою. Мене врятували лікарі і сновидіння, що переносили мене в ліс, де я досхочу дихав просякненим хвоєю повітрям. Їх ошелешило, на що здатний людський організм. Їм не розказували про це. Воно й зараз приходить... Я сплю чотири години. Виходжу надвір, сідаю на лаву і дивлюся на зоряне небо. Сліпець, я бачу, як сяють зорі. З темряви виринає пес, вкладається і лежить. Йому, як і мені, не спиться. Я нагинаюся і куйовджу його хутро. Світанки варті, щоб їх зустрічати благоговійним мовчанням. Це моя молитва. Мій отченаш. Вдень я приходжу сюди.

Він відмовився від допомоги.

— Я звик все робити самостійно. Ти просто йди поруч. І говори. Це для мене достатня винагорода.

— Я не сподівалась, що ми зустрінемось.

— Не сподівалась зустріти мерця, який ходить, базікає і, попри все, подібний до того хлопця, нестямно закоханого в тебе?

— Ти змінився, але той юнак залишився такий самий.

— Смерть править відкупне. Щось, що рідне тобі. Близьких людей, дорогі тобі речі. Якусь частинку тебе. Вона проникає в тебе, нищить тебе зсередини.

Ми зайшли до його кімнати.

— Ось, — він добув з-під подушки зошит. — Я завжди тримаю їх там. Поштові марки розвіювали мене.

— Мовчи. Не говори.

— Ось вона. «Мирний атом»... — Він провів по ній пальцями. — Колись я виміняв її за набір орхідей — задовго до того, як спізнав його мирність на собі. Orquideas cubanas.

Його лице на секунду закамʼяніло.

— Ми були не першими і не другими. Коли нас перекинули туди, тих, котрі побували там перед нами, вже не було. Дозиметри зашкалювали. Ми — прокажені нашої епохи, відпадки її карколомних досягнень.

Микола замовк.

— Грою на акордеоні я відганяю смерть. Вона не наважується підступити до мене.

Вечірнє сонце лягало на вишиту серветку.

— Це звідти.

Він повернув голову:

— І це теж.

Його рука з закасаним рукавом сорочки намацала виплетену з тонкої лози плиску:

— З Полісся.

Він поставив її назад під герань, зелені локони якої спадали до пофарбованої в темно-коричневий колір підлоги.

— Подивись, як вона славно цвіте, — він торкнувся пальцями до пелюсток. — Коли я наближаюсь до неї, я чую, як тремтять листки та пелюстки.

Якийсь час він працював у цеху, де разом з іншими незрячими складав картонну тару для харчових продуктів. Потім цех закрили. Поступово навчився бачити без очей:

— Я знову зажив повноцінним життям. Колись я починав ходити до музичної школи, по багатьох роках забуті навички раптом стали в пригоді. Трохи слуху і наполегливості.

Я залишалася в нього, більшість часу ми проводили разом. Я прала йому речі.

Це не була любов.

Ми обоє розуміли це — він і я.

Одного разу, коли я знову прийшла до нього, кімнатка стояла замкненою. Я посиділа на лаві перед будинком. Коли я вдруге спробувала достукатися, відчинились сусідні двері.

— Миколи немає.

— Ви не скажете, де він?

— Не знаю.

— Він кудись поїхав?

— Гадки не маю, — чоловік знизав плечима.

Я розвернулася йти.

— Стривайте, він щось залишив. Для Вас.

— Для мене?

— Авжеж, для Вас. Ви ж та сама жінка?

Я взяла пакунок.

— Він щось сказав?

— Попросив передати Вам, коли Ви прийдете.

Коли я відкривала зошит, вивільнивши з газети, в яку його було загорнуто, з-поміж сторінок випала марка. Густо списані сторінки — то великими, то дрібними літерами. Рядки лягали нерівно, слова набігали одні на одні.

«Мирний атом»... Я підняла його і вклала назад.

— Антоне...

Я бігла, мов божевільна.

— Антоне, ти чуєш мене?!

Вітер шмагав у лице, шарпав волосся, забивав подих, не пускав уперед.

Гнув дерева і зривав церати з людських балконів.

Я злилась на себе і на нього.

Зупинялась і знову бігла, а мені здавалося, наче стою на одному місці.

Ми бігли вдвох: я і та дівчинка, яка ще не народилася.

Я не вірю у сни.

— Антоне, скажи, що все це неправда.

Вітер відносив крик, заглушував нелюдським завиванням.

Зойк жінки, яка опинилася наодинці з власним розпачем. Він відбивався від мурів, змішувався з відлунням кроків, сплітався в нерозплутний клубок і так котився вулицями спорожнілого, наче раз і назавжди вимерлого міста.

— Антоооонеееееееееееее......