Червнева злива

Я фінка в руках твого бога

Моя стара прибирала у взуттєвій крамниці. Вона приводила мене на примірку, але розговітися не було з чого — найкраще розхапували начальнички ще перед тим, як воно попадало в роздрібну торгівлю, а вже потім наставала черга таких горопах, як вона.

В ті дні стара замикала крамницю, я сидів і дивився, як вона водить шваброю, розпацькуючи бруд. Шмата була такою самою сіро-коричневою, як підлога; стара проходила раз, потім ще раз, доки камінці в стяжці починали блищати — свою справу вона виконувала ретельно.

Знадвору, приклавши долоні, зазирали пізні роззяви: невдахи, які, вертаючись з роботи, на щось сподівалися. Стара не звертала на них уваги; назаглядавшись, вони сунули далі, однак траплялися й відверті нахаби. Коли вони надто вже допікали, вона показувала на виведені на вхідних дверях години; в розмови стара не встрявала. Наостанок вона стирала наші сліди, залишаючи швабру спертою на одвірок.

Коли прибувала нова партія, першою обслуговувала себе завідувачка, запускаючи з чорного ходу родичів і знайомих. Потім наставала черга продавчинь, а вже після них моєї старої. Стара знала своє місце і ніколи не висовувалася. Залишки розставляли таким чином, щоб хоч якось заповнити полиці. Протягом лічених годин асортимент безжально змітався.

Спершись на держак, стара по-філософському споглядала шамотню. Ось дві дебілки вчепилися в чобіток, випробовуючи на міцність. Вони мало не порвали його. Стара тішилася, що я в неї не ходжу босим. Дурною моя стара не була.

Собі вона мало що купувала, роками човгала в тих самих розхлябаних шлапаках, міняючи їх на щось нове, аж коли вони безнадійно розлазилися. Стара ризикувала, приводячи до взуттєвої крамниці, коли нікого не було, моїх учителів. Не думаю, що вона корчила з себе щось більше, ніж являла. Я нічого не знав про це, доки одного разу хімічка тицьнула мені під ніс свої смердючі туфлі з відірваним хлястиком. Я не швець і не фетишист.

Мені байдуже, то була ініціатива старої. Я забив на школу — я й так безглуздо довго простирчав там. Навчання мене не цікавило. Я дивився на нашого історика, сцикуна в окулярах, якого слухали, розвісивши вуха. Мої однокласниці були закохані в нього.

Дорослі заливали — чого вони могли навчити? Це було нестерпно. Як вони собі все те уявляли? Невже вірили у власну брехню?

Ні — з мене досить, серед уроку я встав і пішов. Ніхто не тримав мене. Опинившись надворі, я спізнав невимовне полегшення. В повітрі кружляли сніжинки, поверх стоптаного снігу лягав новий. «Прощавай, старий, ти єдиний проводжаєш мене», — кинув я сніговикові. Його ліпили всією школою. Я ще не доторкнувся до нього, як його голова, сумно гойднувшись, гепнулася на клумбу. Що ж ти, друзяко? Я хотів лише попрощатися.

Моя туга за школою розтанула швидше, ніж рештки снігу, з якого його зліпили. Я взагалі особливо не побивався.

До вечора я катався на ковзанці, ніхто не займав мене. Її залили на схилі, я відштовхувався і з’їжджав, підошви пливли спадистою поверхнею, набираючи швидкість. Жодна тварюка не вказуватиме мені, як жити.

Друзів у мене не було, а старій я не набридав: її і без мене менінгітило. Зранку я вирушав з дому, ввечері повертався.

Старий моїми шкільними успіхами не цікавився, стара лише запитувала, чи в мене все добре. В мене все добре. Я не схильний за чим-небудь шкодувати. Я рухаюся, надто не побиваючись, вперед. Якби захотілось затримати, то той нетривалий час, коли я покинув школу.

Знання ще нікого не ощасливили. Якщо в тебе немає знайомств, ніхто не врятує тебе, хоч би ти став ходячою енциклопедією. Об тебе без кінця витиратимуть шкари, скільки ти сам дозволятимеш. Ось це і вся доброта. Твоя вартість — шмати, якою моя стара квацяла у взуттєвій крамниці.

В мого старого було своєрідне ремесло, якому він віддавався сповна. Він був ветераном війни. Той ще дурбелик! Дев’ятого травня він влаштовував нам, ще не бралось на світ, побудку. А міг дати виспатись — стара мала не так багато вихідних, я теж. Я клявся собі, що колись поламаю сурму, яку він тримав у ніші між стіною і шафою, об його пришелепкувату макітру. Він не міг без неї жити.

Зірвавши нас на ноги, він нап’ялював кітель і шкутильгав на парад. Напередодні він ґлянцував свої нагороди — крий Боже було потурбувати його. Він міг переламати хребет, ми боялися писнути. Він пропадав цілий день і приповзав додому нализаний, як свиня.

Старий був неправий: заради нього стара перервала освіту. У подвійних скельцях вона косила як мінімум на професоршу; він її нітрохи не шанував. Краще б вона з ним не зв’язувалася. Вона принесла себе в жертву, а йому було по цимбалах. Кожний сам вирішує, як занапастити себе. Моя стара зробила свій вибір, ніхто не примушував її. Вона ніколи не ставила його під сумнів, не скаржилася і ні з ким не обговорювала.

Вона мріяла, що прогулюватиметься з ним під ручку, — бідолашка! Старий позбавляв її навіть такої куцої втіхи. Він називав її кісткою поперек горла, тоді як стара сподівалася, що все налагодиться. Він мав спеціальний черевик, в якому не було нічого помітно, одначе старий зумисне підкасував штанину, аби всі бачили, яку ціну він заплатив, щоби жирували такі дармоїди, як ми зі старою. Свинюка.

Стара була не такою потворною, як здавалася, це з ним вона стала такою. Він був набагато старшим від неї і щоразу паскудно нагадував їй про це. «В тебе ще шмарклі з носа висіли, коли я брав Берлін!»

Берлін був його нав’язливою ідеєю. Він горлав це щоразу, коли його щось не влаштовувало. Стара пнулась зі шкіри, щоб догодити йому. Їй було шкода його, вона вийшла заміж зі співчуття. Я — помилка. Висер її милосердя. Я не можу сказати, що старий зовсім не цікавився мною. Це було би неправдою. Старий строполичив мене, як умів. Я не тримаю на нього зла.

Насправді старому не пощастило — на самому кінці війни йому відірвало ногу: шварк — і немає. Він бачив, як її швиргонуло в повітря разом з землею та іншим мотлохом; до нього не відразу дійшло, що трапилося.

Він не дотяг до Гітлерового лігва якусь сотню кілометрів, якщо не менше; він уже уявляв себе героєм. Він мріяв власноруч скрутити фюреру вʼязи. Нажлуктившись, він щоразу горлав до нас зі старою: «Я — гєгємон!». Звільняючи світ від коричневої чуми, старий сам заразився. Він так ніколи до кінця й не очухрався. Час до часу зараза вибухала в ньому, тоді старий біснуватів, а нам було непереливки: кожне його загострення ми спізнавали на собі. Ми зі старою знали, що це таке. Ми могли б багато розповісти про це.

Я думаю, йому просто крупно не пощастило. Капітуляція застала його на хірургічному столі глибоко в тилу, в гарячці, непритомного, більше мертвого, ніж живого. Він розраховував на зовсім інакше, він не хотів того, що його спіткало. Він не був кровожерним, нелюдом його зробила війна. Старий ненавидів нацизм і нацистів, Сталіна він обожнював.

Потім він усе згадав: йому відшибло кінцівку, але не пам’ять. Він нічого не пам’ятатиме так виразно, як той епізод. Його життя на цьому вичерпалося, хоча він іще довгенько топтав ряст, катуючи нас зі старою. Він був нещасний, старий; вже за це одне Гітлера вартувало четвертувати.

Йому, герою війни, виділили однокімнатку, тоді як засранці, які нічим не відзначилися, отримали повноцінні квартири — по дві, три і чотири кімнати. Старий не вмів жити, стара трохи крутилася, без неї він здох би набагато швидше. Вона продовжила його конання, тяжко розплачуючись за своє милосердя. В рідкісні проблиски він розумів це, але його дурість була сильнішою за нього. Він нічого не міг із собою вдіяти.

Старий не належав до обраних. Він був гарматним м’ясом; його біда полягала в небажанні змиритися з цим і тихенько скніти. Йому було замало парадів, він хотів, щоб вони не закінчувалися — з музикою, кашею і водярою. Вони виправдовували в його власних очах його кухкання по землі.

З ним ніхто не панькався, крім старої. Він також ні з ким не панькався, особливо з нами. Він добре заливав нам смальцю — і старій, і мені: якогось ремесла він так і не опанував. Він і собі не давав розслабитися.

Він ходив під той будинок з квартирами на двох рівнях. То був перший такий. І єдиний. Неважко здогадатися, кого там поселили. Коли закінчилася війна, старого довго і нудно перевіряли, чи він часом не сам відірвав собі ногу. Такі самі, як ті, які заходили туди і звідти виходили. А може, навіть ті самі.

Стара раділа, що він знайшов нарешті заняття. Старий міг простирчати там цілісінький день. Вона турботливо церувала йому підштаники, вмовляла одягнути теплу шкарпетку, зшила докупи дві звичайні, набгавши всередину вати, винахідниця. Другої він і так не потребував.

Стара морочилася з ним. Коли він уже не міг підвестися, вона припрягла мене, самій їй було не до снаги. Ми разом обходжували його. Старий перетворився на лантух, він майже нічого не говорив, лише очі безперестанку сльозилися. Старий геть здитинів. Я піднімав його, взявши під пахви, з ліжка, а стара наводила лад. У квартирі смерділо урином та екскрементами.

Старий обережно приглядався, план визрівав у ньому повільно. Його контужений мозок сприймав усе вкрай загострено. Банальна вовтузня роздмухувалася в його голові до світової заворушки. Він був пришелепкуватий, мій старий.

Й ось одного дня об’єкт його неспокою вхопив півня. Полум’я подерлося вгору з поверху на поверх, чіпляючись за підвіконня. Воно гуготіло сильніше й сильніше, відбиваючись нестямною втіхою в очах старого.

Ні стара, ні я не знали, коли і де він збовтав запальну суміш. Лягаві перетельбушили буквально все, але знайшли дулю з маком. Він був скритний, старий. Голими руками такого, як він, не візьмеш. Випнувши груди, він у нестямному екстазі милувався творінням своїх рук. І хоча пожежники трохи підіпсули видовище, свій адреналін він отримав.

Стара ще довго латвила розтельбушені ковдри і подушки, а також матрац, на якому вони спали. Вона робила це з таким виглядом, ніби водила голкою по живому. Вони пошкодили його сурму, їм було насрати на неї, після їхнього візиту вона жалюгідно й нестерпно пищала. До старого нарешті дійшло, що його використовують, проте він і далі ходив на паради. Він не міг без них.

Водячи голкою, стара думала про нього. Вона наче зашивала його рани. Вона комплексувала, що не одного віку з ним. Стара шкодувала, що це не вона врятувала його. Вона хотіла б пройти з ним усе від початку і до кінця, але це було неможливо. Не знаю, як вона собі це уявляла. Вона і без цього досить мудохкалася. Стара рятувала його щодня — його, мене і себе.

Своєї провини старий не визнав — у нього була власна версія. Старий хрін підбив ворожий танк. Він торочив це цілком серйозно, вимагав експертизи, заперечував очевидне, а тоді його раптом понесло. Пісенька називалася «Як я брав Берлін», до того він співав її тільки вдома. Старий ніяк не міг второпати, чому йому не пришпилюють ще одного ордена. Його неабияк образило те, що публіка не в захопленні від його подвигу.

Ніхто так і не дізнався, грав він вар’ята чи таки зсунувся з глузду, навіть стара. Війна для нього ніколи не закінчилася. Тоді як усі намагались позручніше влаштуватися, він продовжував воювати. Якби він був трохи притомнішим, ми жили би, як нормальні люди. Його бзики ми спізнали на своїй шкурі, по повній програмі.

З психушки він прийшов обережнішим, зіпав розчавлено, якось так ледь наполохано, на деякий час принишк. Стара подумала, що він навернувся на розум, проте невдовзі старий знову взявся за своє. На фасаді тієї клятої шестиповерхівки ще довго виднілися сліди його подвигу, доки їх затинькували кольоровою монументалкою. Він більше не потикався туди.

Свою приватну війну старий з тріском програв, тільки не хотів цього визнати. Він нізащо не погодився б, навіть якби його припікали залізом. Старий хрін був стійким. Він і мене так виховував, гартуючи, куди попало, дерев’янкою.

Він звинуватив стару, що то вона здала його. Запідозрив нас у змові проти нього. Старий вроїв собі, що ми хочемо здихатися його. Ми стали його найлютішими ворогами. Стару він матюкав чорною силою, всякчас дотикаючи мною. Старий геть забув, що без нього мене не було б. «Ти привела на світ вилупка! На твоєму місці, — старий ковтав повітря, — я б задушив його ще там». Старий барабанив пʼястуками в свій кендюх, так наче то він народив мене, а потім гепнувся і товкся спиною по підлозі. Ми боялися, що він зараз відкине копита — старий умів влаштувати театр. Він був худющий, хоча й жер дай Боже. У мені він вбачав конкурента і карикатуру на себе. Стара знай тупцяла біля кухонної плити. Сумніваюся, чи на її місці він витримав би бодай день.

«Ти передав своєму батькові?» — була одна така, постійно діставала мене. Й одного разу він привалив у всій своїй красі, почувши її благання. Флюїди її оргазму досягли його пор. Старий занюхав шанс. Й ось він стояв перед чимдуж зігнаними в актовий зал з нагоди його появи малолітніми покидьками. Саме те, чого йому треба.

Старий заливав, аж свистіло. Як він брав Берлін — про що ж іще? А вона слухала, відвісивши щелепу. Вона, яка завжди пильнувала, щоб ніхто ані муркнув, геть забула про нас. В її вирячених від захвату балухах відблискували його ордени та медалі. Ще трохи, і вони викотилися б з орбіт. Її перехлюпувало від ейфорії, вона мало не народила рака. Фанатичка відповідала за шкільне виховання, за що її відзначили грамотою. Вона була грозою і гордістю школи, якимось іншими особливими досягненнями навчальний заклад, де я провчився, не вирізнявся.

Вони добре пасували б одне до одного. І може, моя стара здобула би спокій. І тоді би справді не народила мене. Доля вештається заплутаними стежками, тоді як простіше не буває. Вони й за віком підходили б. Їм було би що щебетати одне одному. Про мою стару цього не скажеш — старий вперто не визнавав її.

На перерві мене з усіх боків обступили: «Та ти що! То це твій старий? Такий прикольний! Чого ж ти мовчав». Тієї миті я мав тільки одне бажання — вколошкати їх усіх. Навіщо старий це зробив? Невже йому було мало домашніх знущань із нас? Мудак виставив мене на загальне посміховисько.

Коли дурепі знову закортіло діставати мене, я урвав її на півслові — як мені не соромно... не гідний свого визначного батька і теде, і тепе... Я добре знав її катеринку. Вона напосілась, щоб я сказав, де був, коли мій батько брав Берлін. Саме так — де я був! А де я міг бути? А де була ти, суко? Того разу вона вирішила остаточно дістати мене.

Я харкнув в її нарумʼянену пику. Вона розгубилася; їй не вірилося, що це моя слина, а не манна з неба.

Сяк-так оговтавшись, істеричка розкіпішувалася, погрожувала, штрикала пальцем повітря, наша Касандра. Вона повернулася у свою стихію. Вона ні чорта не бачила, я влучив їй прямо в око. Друге задля більшого ефекту вона заплющила.

Ніхто не співчував їй. Задрипанці всі як один понишкли. В глибині заячого нутра вони заздрили мені, адже я зробив це. Вони на таке не наважилися б. Вони виростали підлабузниками і гидили потай — щоб ніхто не вхопив за шкірку. Непомітно підставити ніжку — це все, на що були здатні. Вони сформувалися справжніми громадянами. Мене вони знати не бажали, я їх тим більше.

Їх цікавило, що буде далі. Чим усе завершиться. Скандальчика, одначе, не вийшло. Вистава на цьому увірвалася. Стара відкупила мене зимовими чобітками. Погляньте, яка цигейочка. Яка мʼякесенька. А теплюнька! Ваші ніжки почуватимуться зручно і затишно, вони не ходитимуть, а співатимуть. Стара сокотіла, ладна колінкувати, аби тільки це помогло.

Стара вболівала за мене. Вона розуміла мене, як ніхто, вона ніколи не читала мені моралі. Вона подарувала їх їй! «Хай вони будуть Вам пухом». Хай земля тобі буде пухом! Краще стара залишила би їх собі. Проте я не хотів ще раз усе зіпсувати, мені було шкода моєї старої, яка розуміла всіх, тільки не себе. Я дивуюся, як вона не луснула від розуміння, що переповнювало її. Якби могла, вона огорнула би, ангелиця, крилами свого розуміння весь світ.

Хай побереже здоров’я, їй здається, що вона все ще молода. Вона бігає, забувши, що їй давно вже не двадцять. За своє життя вона більш ніж достатньо насьорбалася. На старість вона зробилась побожною. Вона по життю все всім прощала.

Старий лупцював нас, коли йому заманеться, проте з похмілля, в день після параду, робив це з особливим оскаженінням. Він хотів, щоб забава тривала вічно — з завиваннями, оркестрами, прапорами і транспарантами, тоді як усе закінчувалося, і він зганяв на нас свою злість.

Позбувшись ноги, старий почав худнути і зменшуватися, на довоєнній фотографії, з якою не розлучався, він пашить здоров’ям — молодий самовдоволений індюк. Йому самому не вірилося, що там, на тій фотографії, — він. Коли стара злигалася з ним, він виглядав уже цілком інакше, його мовби підмінили. Даремно стара прилипла до нього — що хотіла, те й отримала. Разом з пихою війна вибила з нього клепки. Він постійно тицяв фотографію нам під ніс, ніби це ми приклалися до його каліцтва.

Він сунув на нас на здоровій нозі, вимахуючи дерев’янкою, у сімейних трусах і майці, що їх стара з любовʼю прала для нього. Коли він скакав по хаті, кукса баламкалася на всі боки. Шматок безживного м’яса.

Старий лупив навідліг. Великого вибору ми не мали: в однокімнатці дуже не заховаєшся. Коли ми замикались у ванній, він скаженів іще більше. Краще було цього не робити. Він міг рознести будинок. Ми були віддані йому на поталу.

Наостанок обоє трахалися, стара стогнала — чи то від задоволення, чи від завданих їй побоїв. Потім лежали, і він розповідав їй, як вони провчили під Берліном німецьку сучку; як вона тікала; як вони зловили і дерли її, а наступного дня йому відірвало ногу.

Стара, не дослухавши, схлипувала. Перегодом уже обоє жалісливо шморгали. У них це завжди так завершувалося. Стара втішала його, доки він провалювався в сон. Це ставалося з ним раптово, він спав, як убитий. На світанку він являвся в усій своїй красі. Я мав бачити його сильним. Незламним, невблаганним, гордим — таким, як належиться переможцю.

Він щоразу гірше знущався з нас. Стара все витримувала, покірно і мовчки. Мати Тереза. Ні, то не її імʼя.

Старому велося кепськіше й кепськіше. Паради помагали йому, як мертвому припарка. Вони вже не трахались; він завалювався спиною до неї і хропів. Стара догоджала йому, як могла.

Одного разу йому потрапила на очі книжка, я ненароком зачепив ранець, і вона вивалилася звідти. Якби фізика або географія, нічого не сталося б. Старий блискавично зметикував, він був напрочуд шпаркий, коли йому на чомусь залежало, в ньому жила диявольська чуйка.

Він не дав мені покласти її назад. Він притиснув її протезом до підлоги, а тоді наказав підняти і подати йому. Він скомандував це металевим голосом, від якого мурашки зашкребли по спині. Війна вивільнила в ньому диявольську частину його суті.

Він сидів і скрупульозно перевіряв написане, його цікавила війна, решта його не обходила, історія нею починалась і завершувалась, мене він не відпускав від себе. Раптом його лице почало буряковіти, шия набрякла. На нього страшно було дивитися. Він нагадував удава, що зараз накинеться на мене. Я злякався — він міг закатрупити. Я не знав, що не так. Чим провинився цього разу. Я нічого не підлаштовував, книжка сама випала. Стара була на роботі.

В підручнику ні словом не згадувалося про те, як він брав Берлін. Берлін узяли без нього! Старий не міг цього пережити; торочив, що все, що там написано, брехня. Змушував мене повторювати: «Брехня, брехня, брехня!». Спершу це казав він, потім я. Закінчилося тим, що ми виспівували це дуетом. І так від початку, без кінця і краю. Я повторював за ним, як папуга.

«Ось яка вона, справжня війна!» — він ляснув себе по куксі. Він забув, як цвірінькав нам зі старою — підручник не дуже чим відрізнявся: просто там не згадувалось його. Зі сторінки рохкали кнуряки в кашкетах і з портупеями, вгодовані та рожевощокі, вони дивилися порожніми поглядами крізь нього кудись у далеч — у світле майбутнє, до якого старий не дотягне і ніхто з нас. До того часу його забудуть, його вже забули. Він почувався, наче його злили в клозет. Ще секунда, і йому настав би гаплик. Одначе старий був живучий. Його дзвін іще не пробамкав.

Старий психопат вхопив книжку і пошпарив до школи. Поспішаючи, він дурнувато підстрибував, наче йому вкрутили шуруп. Він боявся не встигнути. Він припер нашого історика до стіни. Я стояв поруч, він не відпустив мене ні на крок. Щоб я бачив і чув. На зворотному шляху старому полегшало. Того разу обійшлось без побоїв, він не рухав мене цілий тиждень. Стару теж.

Другого пришестя не вийшло. Старий конфіскував підручник, що мені було тільки на руку, — я і так не читав його. Я віддав би йому всі підручники, якби це допомогло. Якби він нарешті вгамувався. Якби сказав бодай одне нормальне слово. Вони все одно мені не належали.

Стара думала про старого і про мене, мріяла про мою кар’єру. Вона не була сліпа, вона мала те, що в магазинах не продається і по блату його також не дістанеш. Стара плекала надію. Вона сподівалася, що все ще зміниться. Вона вірила в мій зоряний час. Вона була невиправною оптимісткою, стара.

Вона крутила роман з одним обкомівським інструктором — стара теж прагнула втіхи від життя, вона заслуговувала на це. Старий приносив їй тільки клопіт. Інструктор приходив до неї в крамницю, коли там уже нікого не було, й вони усамітнювалися в підсобці.

Я застав їх якраз за цим ділом. Стара не замкнула службового входу, через який запускала свого коханця, а вона ж була в мене обачною.

З несподіванки стара скрикнула — старий послав мене по неї, було вже пізно. Щастя, що сам не пішов. Інакше він убив би її, а потім мене. Я їм усе зіпсував.

— На, візьми собі, — поправивши штани, інструктор простягнув мені десятку, вартість мого мовчання.

Десятка дорого обійшлася мені. Я заплатив за неї сторицею. Старий був упевнений, що я вкрав її. Я так і не встиг скористатися нею. Про стару я, звісно, промовчав.

Старий нарешті вкумекав, що щось не так і що це щось не обмежується шкільним підручником. Він не знаходив собі місця, зважуючи та обмірковуючи, доки йому сяйнула ідея з телевізором.

Удома в нас не було жодної техніки — нічого. Коли стара хотіла щось сказати, старий перебивав її. Він затикав їй рота — тим, хто говорив, був він. Старий був нашим радіоприймачем і телевізором. Він усе знав. За право базікати він заплатив ногою. Нам належало слухати і покірно мовчати. Стара й так рідко щось казала. Вона звикла тримати язик за зубами.

Ми пішли туди втрьох. Менше, ніж на рік, телевізор не здавали, але старий як хотів, то хотів; його ніхто не міг переперти. Про нас зі старою він не думав. Про сімейний бюджет теж. Тоді як стара рахувала кожну копійку — грошей на вітер вона не пускала.

Стара запропонувала подумати, сподіваючись, що старий вгамується, проте він не збирався чекати, йому припекло тут і зараз. Без телевізора він звідти не вийде. Старий поводився гірше малої дитини. Його навіженство влетіло старій у копійку.

Старий вибрав найбільший — ще б пак, йому якось у голову не прийшло, що нам його тарабанити. Ми насилу доплуганилися додому. З натуги старий забув, де живе. Якби не ми, він так і блукав би до скону.

Старий розраховував, що більший екран, то він більше побачить. На великому екрані від нього ніщо не сховається. Він не дуже помилився, хоча вистачило б і меншого. Це вже точно.

Він примушував нас сидіти поруч із ним, не пропускав жодної передачі. Його цікавило все, що стосувалось війни. Війна і лише війна, чогось іншого він не визнавав. Стара, може, щось і подивилася б, вона була не проти, який-небудь концертик чи фігурне катання — їй праглося хоч крихту чогось одухотвореного, але старий деспот вмикав і вимикав, коли заманеться. Він не зауважував нашого існування. Він навіть не припускав, що ми також можемо мати якісь потреби.

Телевізор — не для розваги, все надто серйозно. Ні стара, ні я не мали права доторкнутись до нього. Вранці старий був уже на нозі, тоді як я не міг підвестися. Мені хотілося спати. Я насилу пересувався. Я лягав на яку-небудь лаву і досипав, ніхто не турбував мене — я більше не ходив до школи.

Старий оглядав бандуру з усіх боків, намагався зазирнути й пропхати у шпарки пальці, щоб добути звідти брехунів, яких бачив в екрані. Його цікавило, чи зможе він залізти туди всередину і черевомовити звідти замість них. Ясна річ, правду. Правду і тільки правду. Він прикидав, чи бачитимуть його в усіх телеящиках, увімкнених у розетку, як наш, чи лише в нашому.

Він усе безперервно коментував, без угаву обурюючись. За його розпатякуванням ми мало що чули. Старий вергав громи і блискавки, вимагаючи правди. Від його лютих позирків старій завмирало серце — не за себе, за мене: за себе вона не боялася. Нехай покажуть, як розривається на шматки людське тіло. Старий бачив це тисячу разів, заки воно спіткало його самого. Незрівнянне видовище! Як людина перетворюється на гівно. Людина, вона і є гівном.

Він жадав, щоб усі відчули, як це, коли тобі на голову сипляться цукерки. Цукерками старий називав авіабомби. При цьому він косився в мій бік. Старий реґулярно обнишпорював мої кишені і як тільки знаходив те, що шукав, нестямно товк деревʼянкою, доки воно перетворювалося на ніщо. Він примушував мене збирати все до останньої крихти і спускати в унітаз, стежачи, щоб усе було, як він сказав, — він гадав, що зі смітника я виберу і потайки зʼїм. Старий пильнував, щоб я не виріс слизняком. Цукор він не визнавав. Він вважав, що солодощі псують характер. Він обох нас тримав у тонусі — стару і мене.

Старий знав, що це, коли тобі свої ж влаштовують пекло. Бомби помилково скинули не там, де треба. То було під Новий рік, сніг перемішався з землею і кров’ю. Він нагодував би цією кашею всіх, хто зазіхнув на святе. Справжня велич, перед якою блякнуть найгеніальніші симфонії, бо що їм відомо? Вибухівка — ось музика нашого часу, ніщо не перевершить її. Старий псував нам зі старою навіть цю невеличку втіху.

От якби його запросили в консультанти! Він не займався наукою, він узагалі не мав порядної освіти, зате знав практику, спізнав її на своїй шкурі. Він мав достатньо нагод переконатися, що знання не дають жодних переваг. Це в мене від нього — єдине, що йому вдалось прищепити мені.

Він переконувався в цьому щодня й щогодини, куля не вибирала, хто з освітою, а хто без. Один такий встиг закінчити інститут. Він якраз розводився їм про зоряне небо, коли це сталося. Бідолаха не долетів туди — зорі сяяли надто високо. Старий не мав чим втертися — навіть жмутка трави. Зима є зима. Він просто човгав лицем об сніг. Довго це тягтись не могло. Належало підводитись і йти далі. Старий зірвався і загорланив «Ура!». Він горланив так щоразу і щоразу воно рятувало його. Вернувшись з параду, він примушував стару і мене теж горлати. Він хотів, щоб нас було порятовано. Пильнував, щоб ми виконували все правильно. Демонстрував, як це робиться. Нещасний був астрофізиком.

Родичі бідолахи розшукали його, вони визначили, що старий був останнім, з ким той спілкувався. В листах, які вони показали йому, про мого старого згадувалося кілька разів. Вони хотіли, щоб старий виклав їм усе, як на долоні, офіційному повідомленню вони не довіряли, і він зробив це, не втаємничивши жодної деталі, після чого падлюки накинулися на нього. Вони звинуватили мого старого в нарузі над памʼяттю небіжчика. Вони навіть не дослухали його до кінця. Вони гадали, що старий відбіг глузду. Що в нього почалась маячня. Не вірили в те, що він їм розповів, вони приїхали по щось геть інакше, хотіли почути правду. Вони почули її.

Старий визволяв світ від варварів, а це не так просто, як здається. Більшу частину звитяжного шляху він повз, здираючи лікті й коліна, — спочатку тікаючи на схід, а потім наступаючи на захід; підводився і нісся вперед, нерідко йому бракувало певності, живий він ще, чи вже мрець. Від страху, що його марно заглушував, у ньому наростала ненависть, його єство жадало відплати, старий мав на це повне право. Він достатньо всього набачився. Історію він знав не з підручника. Він хотів, щоб показали, як летить у повітрі його нога — великим планом, на цілий екран, під музику Баха і Моцарта. Він позичив найбільший телевізор, щоб нарешті доглупати, що його ошукали.

Що бажав, старий з’ясував. Більше скриня, нутро якої породжувало брехню, його не цікавила; не спливло місяця, як він охолов до неї. Назад ми тарганили телевізор удвох зі старою. Вона тільки видавалася миршавою. Стара зважилась нагадати йому, що ми оплатили рік, проте старий не дозволив тримати телевізор ані дня. Стара була в розпачі, в пункті винайму вона насилу відвоювала півроку, одначе кілька місяців все одно пішли корові під хвіст. Квитанцію стара не викинула — вона все зберігала, кожний нікчемний папірець, ховаючи так, щоб не знайшов старий. Примха старого влетіла в копійку.

Старий узявся клепати листи, в яких не залишав каменя на камені від побаченого, лаяв його ідеологічною проституцією, вимагаючи спростування. Він шкандибав на пошту й особисто відсилав свою базгранину, не довіряючи ні старій, ні мені. Стара металася, як звір у клітці, мало не схибнувшись з безпорадності: їй тільки цього ще бракувало.

Її виручив інструктор, він віддавав їй листи, і вона власноручно знищувала їх. Ні, стара не була дурною. Вона не хотіла, щоб старий занапастив себе. Ще більше вона не хотіла, щоб він перекреслив моє майбутнє. Про себе вона не думала, тоді як заслуговувала кращого. Якби не довбане милосердя, вона жила б, як нормальні люди. Старий умів завдати їй стресу — цього в нього не відбереш.

Він звинувачував стару в черствості, йому здавалося, що вона ніколи не любила його, так ніби він знав що-небудь про любов. Закидав, що її засліпили його ордени, — чим він лише не дотикав їй. І щоразу в який-небудь паскудніший спосіб. Стара мовчала, смиренно ковтаючи образу. Старого краще не зачіпати, інакше він розходився ще нестримніше. Те, що він виливав на стару, було вкрай несправедливо.

Старий відкрив скриньку Пандори. Я потягнув медальку в сподіванні, що він не зауважить. На мій подив, я загнав її дорожче, ніж розраховував. На секунду старий виріс в моїх очах. Він не блефував, коли торочив про їхню безцінність. Згодом до мене дійшло, що він мав на увазі іншу ціну, одначе мене цілком влаштовувала така.

Розклавши напередодні параду нагороди, старий одразу зметикував, що це я. Я прорахувався, він пам’ятав кожну свою медальку. За свою наївність я дорого заплатив. Стара ледве відходила мене, їй здавалося, що я вже ніколи не оклигаю. Сльози, які проливала наді мною, любов і компреси зцілили мене. Старий міг завиграшки закатрупити. Йому це не вперше, він мав добрячий досвід. Війна показала йому справжню вартість людського життя. Бляшки він любив більше, ніж нас зі старою.

Старий вирішив зіграти на випередження. Він уклав заповіт, не залишивши мені жодного шансу. Він волів за краще віддати свої нагороди цвинтарним мародерам, ніж рідному синові. Вони могли б вивести мене, як казала стара, в люди. Кінець кінцем, він міг зробити щось для старої, якій перепадало подвійно — за неї й за мене. Він сікався за найменшу дрібницю.

Перед сконом він поклав допекти старій — так, ніби мало назнущався. Вибравши мить, коли нікого не було вдома, старий вивалився з вікна. Коли сусіди побачили його, він ще дихав. Він був піхотинцем, а не десантником. Стара далі вивішувала його труси на найвиднішому місці, щоб усі бачили, що в неї є чоловік. Ми зі старою добряче наморочилися, заки поховали його.

Стара не переконувала і не плакала. «Це для тебе», — вона простягнула газетний згорток; всередині лежало кілька банкнот, які вона приберігала на чорний день. Я просадив їх за одну ніч.

Я повернувся над ранок. Стара сиділа на табуретці, покірно й згорьовано. Крім мене, в неї більше нікого не залишилося. Стара сподівалась на диво. Хай там як, у неї був дім, і був я.

Гадаю, стара ще довго дорікала собі, що не вберегла старого. З фотки, яку він носив при собі, вона замовила портрет.

Стара повісила старого над ліжком, звідки він усміхався до неї. Таким вона його ніколи не знала — за життя він не сказав їй доброго слова. Нарешті вона знайшла з ним порозуміння. Їхні стосунки ввійшли в гармонію.

До тих двох я пристав випадково. Вони здалися мені ненайгіршими хлопцями. В дошку своїми. В них водилось бабло, особливо в одного з них. Бракувало розваг, великого вибору не було, тоді як кортіло чогось серйозного.

Я не здогадувався, що зустріч з ними змінить усе моє життя. «Ти все перекапустив собі». Авжеж, моралізаторів — хоч греблю гати.

А я так не вважаю. Що чекало на мене? Які перспективи відкривалися переді мною? Низькооплачуваного роботяги, приреченого повільно спиватися? Старий був наочним прикладом — я поклав не допустити, щоб подібне повторилось зі мною. Суспільство — монстр, який пережує і виплюне, сито і самовдоволено відригнувши. Я відверстав неблизький шлях; я пройшов його від початку до кінця, кожний сантиметр.

Якось мені сяйнуло припущення, що стара водилася зі своїм інструктором неспростецька. Я маю на увазі, не тільки в своє задоволення. Вона комбінувала ходи наперед, шахістка, я не раз помічав це за нею. Від такого відкриття мене ошелешило. Через інструктора вона і старого витягла звідти, де його догробили б, недогробленого під Берліном. На відміну від старого, стара трохи знала життя. Вона, яка прагнула чогось вищого, так ніколи і не отримавши його, всякчас дбала, щоб усі тили були захищеними. Стара не малювала ілюзій.

Дамоклового меча, що завис наді мною, вона не змогла відвернути, проте пережила й це. Віра допомогла їй усе витримати. Стара виявилася загартованою. Вона допізна затримувалася на роботі, дедалі частіше стирчала там до світанку, щоб не збожеволіти в спорожнілій однокімнатці, в якій не було ні мене, ні старого, а тільки фотопортрет, перед яким виливала жалі, доки злякалась самої себе. Їй не хотілось туди вертатись, де все нагадувало про щасливе життя, раптом дійсність перевернулася в її голові догори дриґом, минуле видалося їй райською ідилією, вона бажала, щоб старий ожив і нагорланив на неї. Щастя — штука відносна.

Стара чекала на інструктора, не замикаючи службового входу. Вона не боялась ні злодіїв, ні лягавих. Їй не було що втрачати. Стара розраховувала, що він прийде. Що просто не зможе не прийти. Почує її слізні благання. В людини, загнаної в глухий кут, логіка починає функціонувати своєрідним чином.

Стара відмовлялася визнавати очевидне — інструктор давно вже покинув її, задовго до того, як я вскочив в халепу. Вона вірила, що він зʼявиться і врятує нас, лицар на білому коні. Людині властиво сподіватися. Ранок заставав її сидячою на стільці, спертою лицем до одвірка. То були не найвеселіші часи.

На секунду надія покинула її. Стара зойкнула, проте зуміла взяти себе в руки. Вона все пережила.

Я зустрів його, її інструктора, коли він зажив на широку ногу, хоча йому й до того велось не кепсько, він умів влаштуватися. Чимало води спливло відтоді, як я востаннє бачив його; пробило нові часи.

Інструктор сконав на порозі будинку, на сходах свого останнього дітища. «Це ти?» — я не зовсім зрозумів, про що він. Авжеж, це я. А тобі що до мене? Я хотів, щоб він ще щось сказав; пояснив, що мав на увазі. Я не впізнав його.

«Це ти?» прошило мене, всвердлилося в серце, змусило насторожитися. Я завагався. Щось у його запитанні викликало подив, спантеличило невчасністю й недоречністю. Якось не так воно пролунало. В промовлене людиною, яка дихає на ладан, вплітаються особливі нотки.

Я присів уважніше роздивитись його лице. «Я твій батько», — коли він промовляв це, я впізнав у ньому коханця моєї старої. Для кожного настає мить одкровення.

Він прохрипів його, слова викотились з горлянки кривавим булькотом. Я досі чую їх. Вони ценькають, як підбиті металом чоботи по бетонній поверхні. Живуть своїм, лише їм знаним ритмом. В такі вечори я вихиляю подвійний коньяк. А потім ще пʼять. Аж тоді вони відступають, млояться звідкись іздалеку. Алкоголь не бере їх, і я знаю, що ніколи не візьме.

Стара кивнула, на очі їй накотилися сльози. Не треба було розповідати — взагалі не треба було.

Замовникам жаба цицьки дала. Їхні апетити росли швидше, ніж його статки. Вони отримали, що хотіли. Апартаменти тягнули на мільйон баксів. Інструктор лайна не споруджував. У нього були злети й падіння. Він знав ціну успіху. Поки зустрічалися, він підкидав старій грошенят, інакше вона не звела би кінців з кінцями.

Стара повірила. Я багато віддав би, щоб так воно було. Щоб я міг вірити в це так, як вона. Я сказав їй, що це вони закатрупили його. Інакше стара не пережила б удару.

Лише стара могла підтвердити або спростувати. Я сказав їй, що сидів у забігайлівці неподалік, коли це сталося. Стара безгучно плакала, сльози текли її вкритим павутиною зморщок лицем.

Батько і син зустрілися — хоч так. Стара заслужила бодай на одну в її бідовому житті казку. Всі ці роки вона мовчала, як партизанка.

Старій сяйнуло, що вбивці могли спровадити на той світ мене. Вона завжди вміла себе заспокоїти. Стара в мене молодчага.

Замовники не знали, що їм не треба було цього робити. Вони могли замовити інструктора кому завгодно, лише не мені.

Ніхто з нас не сподівався, що так обернеться. Вони відвалили солідний завдаток. Ні вони, ні я ні про що не здогадувались.

Коли все вже було позаду, ми зустрілися на березі лісового озера. Райський закуток, суща ідилія. Вони не встигли що-небудь збагнути, навіть здивуватися.

Банкноти розсипалися, осінній вітер закружляв ними впереміш з опалим листям. Ціна помилки, яку ніхто і ніщо не виправить. Я тупо споглядав їхній вальс. Я не лічив їх; я не мав сумніву, що там була вся обумовлена сума.

Я не розповів їм — все одно нічого не змінилося б. Помилки статися не могло. Стара все підтвердила.

Той, кому я завдячую путівку в світ, згас на моїх руках. Він був уже мертвий, а його очі все ще дивились на мене, тихо й оскліло, з якоюсь незбагненною добротою, наче щойно побачивши мене, він віднайшов спокій. Може, всі ті роки він сподівався нашої зустрічі. Чекав на неї.

Все могло скластись по-іншому, а вийшло так. Я нікого не звинувачую. Я живу. Я перейшов через це. Я — вбивця свого батька.

Я не скиглій. Сталося те, що сталося. Від збігів ніхто не застрахований. Ми всі прибуваємо до тієї самої кінцевої станції. Лише одні їдуть у пульмані, інші повзуть рачки.

Це було згодом. А перед тим я зустрів її, мою крихітку. Перед тим ми були щасливими. Перед тим відбулося багато всього.

Колись нам усім гаплик. А зараз ще хочеться трохи пожити.

Призахідний промінь упав яскравою смужкою на стійку бару. Коньяк у келиху став схожий на рідкий бурштин. В ній щось було.

Я завертаю сюди вечорами, того разу прийшов раніше, ніж завжди. Я ще на порозі, а бармен вітає мене. Ми наче добрі знайомі. Коли сідаю на дзиґлик, келих уже чекає на мене. Тут мене розуміють. Комфортно там, де не лізуть у душу.

Хлопці тримають мій келих у полі зору. Я ні до кого не маю претензій і сподіваюся, до мене їх також ніхто не має. Мене багато що не влаштовувало. Життя — норовливе. Воно мститиметься за наївність і слаботу, доки врешті безжально розтопче. Потік, що рине вперед, змітаючи і перемелюючи. Йому не відомо, що таке милосердя.

Доки на дні бодай одна крапля, все гаразд. Вона виблискує, міниться. Всякий може знайти мене тут. Якщо ти друг, займай вільне місце, і я виставлю тобі. Можеш помедитувати неподалік. Якщо ворог — ну що ж.

Я не маю кого і чого остерігатися. В цьому барі продають добре пійло, а не клієнтів. Хлопці сервірують міцні напої з незворушністю, що викликає повагу. На них незмінно чистюсінькі, підкрохмалені сорочки. Тут усе справжнє — несправжнього не наливають. Кожен спокійно займається своєю справою.

Коньяк — ось воно, решта — помиї. Людській вдачі відповідає певний напій. Для цього не треба закінчувати університетів. І квітка, одначе її вже покладуть тобі на могилу. Ти несеш відповідальність за те, як чиниш, і за пастки, в яких опиняєшся. Ніхто ні від чого не застрахований.

Я пригублюю, потім вряди-годи відковтую. Я нікуди не кваплюся, час — мій. Час — запах, що млоїться над келихом. Я його володар, його відміряно з точністю до краплини, на більше я не претендую.

Тут шанують право на усамітненість. Інколи хочеться зібратись з думками, інколи — від них звільнитися. Я сиджу і годинами слухаю музику, хлопці ставлять її спеціально для мене. Прості слова і голос, який бере за живе.

Дзиґлики поруч ніхто не займає, місця досить — нікому нічого не станеться. Ще ніхто не скаржився.

Я проклав довгий шлях, на якому не завжди було з медом.

— Бажаєш випити?

Вона кивнула.

— Що?

— Те, що й ти.

Вона могла назвати суму, вона просто могла попросити грошей. Проте їй захотілось любові.

Я спробував відрадити.

— Добре подумай, крихітко.

Вона хотіла бути зі мною. Зі мною і тільки зі мною.

— Ти впевнена?

— На всі сто.

Це, звісно, міняло справу. Дівчинка виявилась з наполегливих. Ми опинилися в ліжку. Не думаю, що я перепив.

Я не бачив причини відмовлятися від того, що само припливло в руки. Чимось ми були з нею подібні.

Крихітка мала цілковиту свободу. Я не ставив дурних запитань. Вона швидко знайшла собі заняття — опікуватися нашим житлом.

Вона моторошно куховарила і страждала від цього — дівчинко, розслабся. Ми маємо де поїсти. Захочеш перекусити — ось холодильник. Я потягнув двері. Дістаєш лоток з яйцями. Ставиш пательню на газ, ллєш олії, тоді — цок. Ще раз цок. І ще разок.

Не люблю ранкових кафешок. Поготів не люблю світанків, моя стихія — аметистові вечори.

Яєшня в неї вийшла не з першого разу, однак заради мене вона навчилась смажити її. Більшого я від неї не вимагав.

Ми вечеряли в найшикарніших ресторанах. Увесь світ був до наших послуг. Крихітка сприймала все як належне, ні на що не скаржилась, нічого не вимагала. Їй вистачало, що я є і дозволяю висіти на моїй шиї.

Я не зчувся, як звик до неї. Її присутність здавалася мені самозрозумілою.

А потім це сталося. Чому ти не попередила мене? Про таке ми, крихітко, не домовлялися. Довелося зробити аборт.

Хоча я організував усе на найвищому рівні, в процесі виникли ускладнення. Я зробив усе, що залежало від мене. Зрештою, сама винна. Я мало не втратив її.

Інтуїція схильна помилятися, жіноча — не виняток. Кілька разів вона зривалася, проте невдовзі все втряслося. Життя повернулося в наїжджену колію. Ми здолали це. Дівчинка виявилася хороброю.

А невдовзі мені довелося зникнути. Так було краще для неї, для мене — для нас обох. Я не прийшов ні вночі, ні наступного дня. І не встиг попередити її — я ще не знав, що доведеться затриматися на довше, ніж думалося. Принаймні, її ніхто не чіпатиме. Вона не заслуговувала на приниження. Це було б несправедливо.

До неї так нічого і не дійшло. Скільки разів я відчував спокусу надіслати їй вісточку! Якби я зробив це, мене б уже давно не було.

Час спливає швидше, ніж нам здається. Того разу, як усі попередні, я повернувся. Атож, я повернувся. Звиняй, крихітко, що не зміг раніше. Так було треба. Повір, я постійно думав про тебе. Головне — що я тут.

Лише от... я не застав її. Я уявляв собі це дещо інакше. Прокручував чимало варіантів нашої зустрічі. Трохи хвилювався.

Що ж — я прорахувався. З чоловіками все більш-менш зрозуміло, жінки в цьому плані складніші. А може, це вона в мене така?

Я зайшов у квартиру, де пахло нею, нашою близькістю, наче мене не було кілька годин.

— Агов, крихітко, я вже тут!

Вона не озвалася. Я потрактував це за гру. Ось зараз вийде зі сховку, і все стане на свої місця.

Я чекав, а вона не виходила. Гра починала набридати. Я уявляв усе трохи по-іншому.

— Досить уже. Виходь.

Крихітка покинула мене, замкнувши в оселі нашу любов. Я опустився на стілець і сидів. Я все ще сподівався, що з хвилини на хвилину вона повернеться.

Я відсунув штору. Надто багато всього, чому належало дати раду, назбиралося за час моєї відсутності. Що ж, я готовий.

Ми ще обовʼязково зустрінемося. Шляхи рано чи пізно знову перетинаються. На все свій час, хай-но лише розгребу завали.

Я не з тих, хто опускатиме руки. Я часто думав про неї, однак не давав хандрі заволодіти мною. Я розклав усе на полички, згідно з пріоритетами.

Дурість старого, який деревʼянкою втовкмачував абстрактну чесність замість навчити жити, давно вивітрилася. Старий забрав деревʼянку з собою — в надії довчити мене з могили, чого не навчив за життя. І нагороди. Вони там, із ним. Якщо там щось є, він марширує на парадах разом з іншими такими, як сам, небіжчиками. Його тримав великий обман, він сам тримався за нього. Він дав зробити з себе опудало. Щоправда, там немає старої, яка доглядала б його. І мене, щоб зігнати на нас обох злість. Мене там ще довгенько не буде.

Все починається і закінчується тут. Решта — боягузливий самообман. Якби там щось було, я не провтикав би свої кучеряві роки.

Якби там щось було, бомби не шматували б людей на гівно.

Якби там щось було, старий не позбувся б ноги, а жив би в своє задоволення, він мав потенціал — на довоєнній фотці, де він — молодий пацан, це відразу помітно. Він так і не впорався з тим, що з ним зроблено. Розраховував на щось краще, а впіймав великого облизня. Мені шкода його. Якоюсь мірою я його син.

Ми могли б загнати його ордени і медалі, підзаробивши на них. Хоча стара не наймала оркестрів, похорон старого щось коштував. «Просурми, — попросила вона, — просурми». Старий заповів, щоб це сталось на цвинтарі. Щоб це зробив я над його могилою. Я просурмив. Нестерпне квиління розірвало навколишню тишу. Стара поклала сурму на розпушену землю, обвʼязавши поминальною стрічкою, — для кожного, хто забажає вшанувати її чоловіка.

Старому нагороди і так не потрібні. Проте я не сказав цього. Костюм стара довго і нудно відпарювала, водячи праскою по мокрій ошматині, яку раз у раз змочувала, прикладала вище і прасувала далі. Ця абсолютно безглузда затія тримала стару, наповнюючи порожнечу, в якій вона раптом опинилася, механічними рухами. Старий лежав у труні, як нова копійка. Стара могла б відкрити кабінет воскових фігур. Про старого вона дбала до останнього.

Я не хотів памʼятати старого потворним калікою, який вимахує перед нами протезом. Я хотів бачити його повносправним, яким ніколи не знав. Він мав право на такий образ себе — бодай після смерті. Мені хотілось запамʼятати його саме таким. Старій теж. Стара мовби вдруге вийшла за нього заміж — цього разу за такого, який не принижуватиме і не ображатиме. Їй мовби нарешті всміхнулося щастя. Нахилившись, вона щось прошепотіла до нього, наче він міг почути її. Старий, звісно, нічого не відповів, так було навіть краще.

Не вірилося, що це той самий, який лупцював мене. Хто така людина? Купка лайна, що уявила себе чимось великим. Проти природи, дитинко, не попреш.

Якби там щось було, одні не мотлошили б інших, стара жила би з моїм справжнім батьком. Ми мешкали б у будинку, на порозі якого все сталося, і він не освятив би його власною кровʼю. Все дуже просто.

Хай подивлюся хоч на одного мерця, який вибрався б з домовини. Гола земля, яку ми удобримо, — все, на що можна сподіватися. В цьому бодай якийсь сенс. Зіпнеться травинка — ти вже не прожив марно.

Я був надто зелений і взяв провину на себе. Я вважав їх моїми друзями, мені не хотілось здаватися слабаком.

Вони валили все на мене, а я гадав, що так має бути; що це частина гри — нашої крутезної змови проти решти світу; трюк, необхідний, щоб у самому кінці вийти сухим з води. Я тримався за це рік, другий, третій, намагаючись обміркувати, що і як. На четвертий раптом збагнув, як дешево дав пошити себе в дурні. Все геніальне просте. Прозріння — колись воно мусить настати.

Від осяяння, що мудакам, які врятувались моїм коштом, щиро начхати на мене, я знесамовитів. Воно раптом вибухнуло в мені. Кинуло на двері, змусило грюкати — тупо, одуріло, щосили, доки заскрипіло віконце і камера раптом відімкнулася.

Притомність поверталась до мене повільно. Памʼять — це така штука; я вхопився за неї і більше не відпускав. Не дати забути. Я не маю права на забуття. Будь-що вийти звідти. Я житиму. Житиму. Я повторював це, як мантру. І врятувався.

Відтоді я думав лише про одне — нашу зустріч. Вона марилась мені вдень і вночі. Я прокидався і не міг заснути. Заклавши руки під голову, кайфував від неспання. Під ногами зʼявився ґрунт. Серед темряви, хоч в око стрель, усе стало до неможливості виразним. Речі набувають контурів незалежно від ступеня освітлення. Ми неодмінно зустрінемося — вже заради цього варто було вийти на свободу.

Я хотів побачити їх, обійняти і пригорнути, як справжніх друзяк. Мені кортіло розпитати їх про дещо. Я скучив за звичайним людським спілкуванням. Жадав, щоб вони розповіли мені, як їм велося без мене, куди ходили, що бачили, кого ще спровадили на той світ, і хто цього разу сидів замість них. Кінець кінцем, що змінилося в цьому світі, якщо взагалі що-небудь змінилося. Я хотів, щоб вони мені все пояснили. Поділилися сокровенним. Хотів почути це з їхніх смердючих пельок, щоб воно прозвучало їхніми брехливими голосами.

Якби вони лише могли уявити, як я скучив за ними! Хай там що, розлука протривала довгенько — незрівнянно довше, ніж волілося б. Забивши на одну, я й не підозрював, що пройду ще одну школу, порівняно з якою деревʼянка старого поставатиме лагідною пірʼїною. Старий мовби готував мене спеціально для цього.

Тоді як я випав з їхніх мізків. Я не розумів, як можна забути. Мене мало не забили до смерті, а я не забув. Очунявши, все пригадав. Кожний звук, кожний порух, найменшу детальку. Я складав памʼять, як дитина кубики. Я вийшов на своїх власних, а могли винести.

Я тримався за спогад — за ту мить, коли мене доправили сюди на таксі. Лягаві, знаючи, що я не скоро знову пересуватимусь вулицями, не дали бодай разок зиркнути в заґратоване віконце.

Водій нісся, як скажений пес. Він ненавидів мене, хоча я йому нічого не заподіяв. Ненавидів увесь світ, ладний рознести його деренчливою халабудою. Петляв, шарпаючи з боку на бік. Вони не дали мені прихилити голову. Просто прихилити на мить голову. «Як постелив, брате, так виспишся». І на цьому спасибі.

Двоє не зводили з мене очей, тоді як третій раз у раз припадав до віконця, наче це його транспортували; я почав задихатися, віконце було останньою надією, такою близькою і недосяжною. Сонце мовби дражнилось зі мною.

Я мав удосталь часу обмізкувати все. Коли пʼятизірковий готель опинився позаду, час блискавично перекрутився до початку. Так ніби не було проклятих років. Наче їх стерто, як плями зі столу.

Я вийшов і пішов — звідти, де колись зупинився. Від постійного топтання на тому самому місці ноги розівчились пересуватися. Забули, як це — йти, коли ніхто та ніщо не обмежує тебе. Скільки заманеться — до нескінченності.

Я дибав, наче на милицях. Я скидався собі на мого старого. Кожний крок, віддаляючи від колючого дроту, наближав мене до мети. Ноги звикали до вільного пересування, вони мовби пригадували і впізнавали.

Ні, я не побував на Місяці, хоча можна сказати й так. Я просто рушив після невеличкої перерви далі. Звідти, де зупинився. Я йшов. Я відчув, що таке — бути щасливим.

Віяв весняний вітерець. Хоч одягу на мені було благенько, мені стало душно. Мною похитувало. Міцніше за коньяк лише повітря свободи.

Атож, ти на свободі, братику. Вчора я втратив її, сьогодні здобув. Між вчора і сьогодні нічого не сталося. Від цієї миті я сам собі танцюрист.

Опинившись на вулиці, я почув звуки довколишнього життя, благодатні і неповторні. Я вбирав їх і не міг насититися. В ті хвилини я наново народився на світ, цього разу без посередництва старої. Ніхто не стане мені більше на заваді.

Я не такий, я все памʼятаю. Я взяв їхню провину на себе, все вірно, жодної помилки. Жодна падлюка не задала уточнюючого запитання, ніхто нічого не поставив під сумнів, всі зітхнули з полегшенням, і лише натовп обурено загудів. Їм не сподобався вирок. Вони вважали його надто мʼяким.

«Тебе засудять, а потім амністують». Мені подобалося те слівце. Воно підвищувало мене у моїх очах. Я був кимось. Зі мною рахувалися. Більше цей варіант не пройде. Я подбаю про це.

Батя справжнього вбивці день і ніч домовлявся зі мною, як запроторити мене за ґрати, щоб я не створив при цьому проб­лем. У нього був добре підвішений язик. Він сипав перлами на кшталт «перепрошую» і «даруй»: «Даруй, тобі доведеться відсидіти замість мого синка, і краще, якщо ти погодишся на це добровільно». Цього він, звичайно, не сказав.

Він довго вибачався, палко запевнюючи, що не мине кількох місяців, як мене звільнять. Про все вже домовлено. Я не встигну кліпнути оком. Повір. Так, повір. Саме так він сказав. «Ти ж потерпиш трошки, еге ж?» Коли я кивнув, він з великим полегшенням додав: «Ти розумний юнак». І: «На тебе чекає велике майбутнє». На прощання лицедій підніс руку зі стиснутим пʼястуком. «Ми переможемо». Його останні слова. Він не збрехав — вони справді перемогли.

Його пускали безперешкодно, хоча він не доводився мені родичем, ніким. Цабе зі звʼязка́ми, яких вистачило впакувати мене за ґрати. Мовляв, він теж був таким, як я, і з ним свого часу також трапилося щось подібне. А я, Піноккіо, розвісив вуха. Вони переконали мене, що так буде краще для всіх. Для них так справді було краще — для всіх, окрім мене.

Мій шлях склепав суд — що ж, я пішов ним. Він нічим не кращий і не гірший за інші. Я чесно йду і не маю наміру відступати. Я не ренеґат. Я просто не прощаю брехні. Я фінка в руках твого Бога, мала. Того, що його наквацяв твій богомаз. Ми ще з тобою станцюємо. Я в блискучій формі, сьогодні, кицюню, музику замовляю я.

Й ось я сидів. Я розташувався на асфальті — в тюрязі було не набагато комфортніше. Якби мені запропонували вибір між нарами і асфальтом, я обрав би асфальт.

Перехожі сунули тупо і німо. Довго я все одно не збирався так сидіти. Я спостерігав шамотню і на повні груди вдихав повітря, за яким скучив, — цього разу в мене його ніхто не відбере.

Картуз я поклав перед собою. З перспективи, максимально близької до землі, власники ніг, які проходили повз мене, видавались недоладними ляльками. Одні крокували в один бік, інші — в протилежний. Я нічого не знав про них, вони нічого не знали один про одного, рівно як і про мене.

Інколи якась істота розщедрювалась на монетний дрібʼязок. Якщо сидіти день у день, можна було б зібрати на невеличкий бенкет. Перехожі — не сволочі.

Вони не хотіли, щоб їх спіткало таке саме або щось подібне. Завжди може бути гірше. Вони кидали милостиню похапки, мовби боялися обпектися.

Ніхто не знає, якої миті розверзнеться чорне провалля. Кожний надіється, що це станеться не з ним. Я приймав з вдячністю найнікчемнішу копійку, хоча прийшов туди зовсім не ради цього.

Я довго чекав. Я прочекав досить років і ладний був прочекати, скільки ще знадобиться. Щось тенькнуло в мені, від струму, що пронизав мене, на секунду потемніло в очах. «Сиди!» — наказав я собі.

Я сидів кілька днів, а він кілька днів проходив повз мене, наче повз смітник чи шматок вилупленого з тротуару асфальту. Чорна прірва вже розчахалась під ним, а він і не здогадувався. Він ходив над нею, безпечний і самовдоволений.

Я не квапився — в мене вдосталь хвилин. Якби він попросив, я позичив би йому дещицю. Мені й зараз їх не бракує.

Я знайшов би його і в пеклі. Навіть якби його мордяку до невпізнання розмалювали. Я був перед ним у боргу і лаштувався сплатити включно з відсотками.

Я простягнув картуз. Для більшої переконливості моя рука тремтіла, мій змінений голос прохарамаркав потрібні слова.

Це його зовсім не вразило, він тупо посунув далі, не вшанувавши мене найменшою увагою. Здається, він злегка пришвидшив крок.

Наступного дня я перегородив йому шлях. Я запитав його, чи не знайдеться в нього для мене копійчини. «Допоможеш мені?» Він вивалився, як баран, а потім висмикнув з моєї руки картуз і заходився шурати свої мешти. Він витирав їх розмірено, з самовдоволенням, розтягуючи насолоду. Це була його відповідь. Він знову став собою — таким, яким я його знав. Колись він імпонував мені таким.

Відколи ми востаннє бачилися, він додав ваги і щоки офалдилися, як у бульдога. Я терпляче спостерігав, якоюсь мірою мені навіть стало цікаво. Досхочу нашуравшись, він тицьнув мені те, що залишилось від мого картуза. «Спасибі», — мовив я. В нього відвисла щелепа.

Я залишився в минулому, давньому і примарному, для нього мене давно вже не існувало. Він втоптав мене в грязюку, а я проріс. Й ось я тут.

Для нього я був картузом, придатним повитирати мешти. Зате для мене він був достеменним. І минуле. Моє минуле, наше спільне минуле. Він викинув його, а я підібрав і ніс — його і мою поклажу. Воно було двигуном, що рухав вперед. Завдяки йому я дихав.

Я не заслуговував буцегарні, а він не отримав того, що заробив. Ніж належав йому. І не я, а він його всаджував. І земля стерпіла все це. Він дав їй лизнути крові невинного ягняти.

Коли я побачив його, всі мої почуття до нього, що переповнювали мене, зникли. І згодом, дивлячись на його розпластану тушу, я також нічого не відчував.

Він паразитував на біді своїх жертв. Подібного не можна залишати просто так. Наближався час діяти. Я не мав наміру вічно стирчати в минулому. Я не плакальниця на власному похороні. Я — той, хто повертає борги. Чужих мені не потрібно.

Він був у костюмчику, що аж переливався, його татусь-стукач очолював парламентський комітет. Обоє затишно влаштувалися. Їм і до того нічого не бракувало.

Тремтячими пальцями він скинув з запʼястя годинник: «Він коштує десять тисяч баксів». Його свинячі очиці благали пощади.

Це все, що він спромігся пробелькотіти, тоді як я розраховував почути щось трохи інше. Я підняв годинник за золотий браслет, а тоді жбуронув об землю. Від десяти тисяч баксів нічого не залишилося. «Лайно, — сказав я йому, — сам бачиш».

«Скажи, скільки ти хочеш?» До нього так нічого і не дійшло. Він продовжував торгуватися. Життя — базар, ти — мені, я — тобі. Все має прийнятну формулу.

Він гадав, що я набиваю ціну. Підвищував ставку — ще і ще. Він розраховував на мою жадібність. В ньому не залишилось нічого людяного, крім страху. Від нього починало смердіти. Він ще стояв на тремтячих, ладних підкоситись ногах і дивився на мене. Він уже був трупом. Нічого іншого в ньому ніколи й не було. Годі пускати бульки — ти ж мужик! «Ми ж тебе...» Атож, ви мене. Це ти добре сказав. Ти. Ти і твій пупсик-татусик. Це ж ти зробив, ге?

Довелось помʼяти його новісінького Луї Віттона. Він ще дриґав ногами, а потім затих, так нічого і не сказавши. Нічого посутнього. Нічого, на що я чекав. Одне слово — і цілком ймовірно, я передумав би.

Я задушив його ось цими руками. Я хотів відчувати його до останнього. Як пульсує життя. І як воно затихає — тихше і тихше, а тоді зупиняється, мов годинник.

При мені не було ні ножа, ні жодної іншої зброї. Моя зброя — моя правота. Я всього-на-всього виправив ґандж.

Я відчув полегкість, позбувшись нарешті тягаря, який гнітив мене стільки років. Все повернулося на круги своя.

Я вийшов з минулого. Я зʼявився з темряви. Зі скрухи розвішаної на дротах під будинком з облущеним тиньком білизни, з якої скрапувала на землю вода, а деревʼяні, посірілі від тривалого користування прищіпки тримали від вітру.

Зі скрухи неспроможного, відбіглого глузду каліки, який, нахлявшись, горланив про велич. Від вартих жалю хитрощів старої, яка звивалася, щоб не полетіло шкереберть крихке божевілля примарної злагоди.

Я зʼявився на світ із злиднів і нескінченної брехні. Й ось тепер він канув у темряву. Навічно. А я тут.

Його старий помітно осунувся, проте навіть смерть власного сина не схаменула його. Він конвертував її в політичний прибуток. Такі, як він, знають, як це робиться. Він міг далі безжурно складати пачки зелених в сейф. Він забезпечив це собі на найближчі роки. Горбатого й могила не виправить.

Інструктор мав двох синів. Законних, так би мовити. А я, виходить, незаконний. Що ж, я прийняв цю гру. Зі своєю жінкою він прожив чимало років, так і не наважившись розлучитися. Схоже, він ніколи й не лаштувався. В його уявленні було місце для коханки, проте не знайшлося рішучості зробити наступний крок, цілком логічний. Стара була для нього забавкою, невеличкою розвагою. Вони зустрічалися не так часто, доки одного дня він щез — якраз тоді, коли його найбільше бракувало.

А може, інструктор любив збочення. Можливо, його розпалював запах взуття, який не вивітрювався навіть тоді, коли полиці стояли порожні. Можливо, в цьому полягав сенс його стосунків з моєю старою — в потаємності, в тому, щоб, як діти, ховатися від навколишнього світу. Хай там як, інструктор знайшов у старій те, чого йому не вистачало. Що могла дати вона і лише вона. Щось від того, звісно, перепадало і їй, невибагливій.

Чимало всього я розмірковував, доки до мене дійшло, що я нічого про нього не знаю. Що він за один? Я бачив його двічі — тоді в підсобці і згодом, по численних роках, на сходах, коли нахилився, щоб розчути його слова. Він уже майже не дихав, проте його губи ворушилися. Він вклав останні зусилля, щоб вимовити оте, що мав би сказати набагато раніше.

Отакої — я мав братуханів... Я ніколи не розпитував стару, як вони зійшлися. Не думаю, що це вона обкрутила його. Знаючи її, в таке важко повірити, хоча, звісно, все можливо. Стара була для нього продухвиною від буденності. Я не втручався в їхні стосунки. Це сфера старої, її особисте життя, бодай на шматочок якого вона мала право. Вона ніколи не сумнівалась у мені. Людина — загадкова істота.

Я спітнів, силкуючись щось придумати, доки врешті ді­йшов висновку, що це рівно нічого не означало. Особливого бажання спілкуватися з ними не виникло. Я не допитливий. Я приймаю речі, як вони є. Коли бракує ясності, я її вношу.

Інструктор подбав про все заздалегідь — мені припала така сама доля, як моїм братам. З власною жінкою він обі­йшовся з меншою щедрістю. Моїй старій він узагалі ні чорта не заповів. А міг — якусь марничку. Моя стара нічогісінько не потребувала — дрібний знак уваги; життя не пестило її надмірною прихильністю. Гадаю, він провів з нею не найгірші години. Моя стара така, що кожному догодить.

Відмовлятися від того, що належало мені, я не збирався. Ніхто цього від мене й не вимагав. Ми розійшлися кожний при своїх інтересах, без претензій один до одного. Старший свою долю просадив, тоді як молодший відчайдушно борсався, проте чогось йому бракувало, їм обом — найголовнішого.

Природа відпочиває на нащадках — на дітях інструктора вона відірвалася по повній програмі. Те, що пливло інструктору в руки, тікало від його старшого сина геть, а молодший тікатиме від свого щастя сам. Я не брав у їхньому падінні участі.

Я не вписувався в їхню картину, вони в мою також. Старший сколовся. Одного дня його знайшли на глухому задвірку серед відпадків і чужих сциклин. Всі ми приречені, кожний на свій неповторний лад. Я пережив обох. І ще не одного переживу.

Старій було відомо про синів коханця, проте вона ніколи не робила собі з цього справи. Новина, що я дещо успадкував, привела її в захват. У неї підскочив тиск, довелося викликати швидку.

Лікарі заборонили їй хвилюватися. Вона потерпала за старого, за мене, за все на світі, хоча їй від природи протипоказані емоції. Було б сумно, якби стара на радощах врізала дуба. Вона була вже не така молода, хоча бігала ще ого-го.

Мою частку стара вважала закономірною компенсацією за те, що спіткало мене. Вона пішла на похорон, а я не пішов.

Вернувшись з цвинтаря, стара якийсь час по-філософському мовчала. Вона трохи подалась, щось гризло її. Проте невдовзі стара віджила — не інакше, як пригадала свої рандеву.

Життя не давало їй розслабитися, вона бігала серед морозів і хуртовин у непоказних мештиках, відмовляючись від пристойнішого взуття. «Ти не турбуйся, мені так добре». Вона й тепер, коли нічого не бракувало, ощадила.

Стара дотримувалася переконання, що мені довелося несправедливо багато всього пережити. Вона не думала, що сьорбнула не менше, ніж я.

Й ось фортуна нарешті розкривала свої соромʼязливі обійми.

Ми ще гульнемо, старенька.

З великим запізненням інструктор ввів мене в клуб обраних. Так я вернувся туди, куди від самого початку належав. Справедливість перемогла. Моє імʼя опинилося на слуху. Я не мав наміру тринькати його на вітер.

Ми зустрілися в готелі одного з них, він побудував його разом з інструктором — якийсь час вони були компаньйонами, доки інструктор відступив свою частку в обмін на послугу.

Вони дещо знали про мене. Я їм сподобався. Вони нічого не хотіли. Навпаки — пропонували. Мені ніхто ніколи нічого не пропонував. Єдиною пропозицією, на яку я колись пристав, була буцегарня. Свого часу інструктор побував депутатом місцевої ради, вони спокушали мене місцем в парламенті.

Мої співрозмовники розуміли, що я не збирався протирати штанів, і врахували і цю обставину. Праця надто не перевтомлюватиме мене; моє завдання — підсилити фракцію, більше нічого. Вони зробили наголос на «підсилити». Я все вловив, хоча ще нічого конкретного не уявляв.

Вони дали мені час на роздуми. Я обмірковував — хвилину, дві; можливо, трохи довше. Вони знали, що я не з тих, хто піддаватиметься ейфорії. Відкинувшись на спинку шкіряного дивана, вони мовчки чекали, намагаючись не заважати мені, а коли я нарешті кивнув, полегшено зітхнули. Вони запропонували мені сприяння в усьому, що мене цікавитиме. Ми потиснули один одному руки. Якби не ідея зі старою, що зненацька сяйнула мені, я, можливо, відмовився б.

Моє імʼя опинилося в списку, з публікою я не контактував — мене справді не переобтяжували. З моїми фанатами працювала професійна команда. Це була для мене нова сфера, а мої уявлення про неї, відповідно, туманні. Мені пальцем не довелося поворухнути. Небавом я складав присягу депутата Верховної Ради. Щось у цьому було.

Стара знала, що рано чи пізно я пробʼюсь. Вірила в мене. Жодної миті не сумнівалася, що буцегарня — епізод, увертюра, щось на зразок трампліна перед стрибком у визнання. Я продерся крізь терни до зірок. І вона знала, що кінець — це щойно початок. Що ж, стара, ти дочекалася.

— Я чула по радіо твій голос.

Стара була сама не своя. Ось зараз у неї знову підскочить тиск. Замість цього стара раптом впала в нірвану, на неї зійшла невимовна благодать. Я міг бути спокійним за неї — вона в мене ще потопче ряст. Серце старої плюскалось в океані щастя непотопним човником. Вона поклала свою сиву голову мені на плече. Старенька розчулила мене.

Стара розцвіла, побачивши мерседес.

— Сідайте.

Водій зачинив за нею двері. Й ось вона сиділа і їхала. Він мчав її крізь міста, попри тополі, що виструнчилися, віддаючи їй честь, моїй генеральші, вздовж піль, пагорбів, через мости. Вона вперше в житті сиділа в автомобілі.

— Я знала, що ти вибʼєшся в люди.

Стара не дала перетворити себе на опудало. Вона прийшла в тих самих мештиках, відмовившись взутись у що-небудь інше. Залишилась такою, якою я завжди знав її. Якою з неї знущався старий. Якою її брав у підсобці інструктор. Вона зʼявилася в памʼять про них усіх.

Стара простувала до трибуни, ніби в крамницю по хліб. Публіка вивалилася на неї — народні обранці, журналюги, помічники, помічники помічників, помічники помічників помічників, іноземні посли, вся продажна й огидна потолоч, що жирувала на таких, як моя стара; розводилася від її імені; плела інтриги, про які стара не мала зеленого уявлення. Й ось нарешті вона могла сказати за себе сама.

Стару не злякала ні атмосфера, ні мікрофон. Вона сперлася на нього, як на швабру у взуттєвій крамниці; ніби перед нею — покупці, яким вона читатиме на тлі порожніх полиць лекцію про взуття. Вона мала що розказати.

Депутати питали один одного, хто це. Що за одна. Хто її пустив сюди. Що їй тут треба. А старій нічого не треба — їй уже точно. «Люби ближнього свого, як самого себе»... Коли вона сказала це, зал здригнувся. Стара була щирою — такою самою, як одяг на ній. Вона завжди такою була. І тут, серед цих стін і в цій атмосфері, вона залишилась собою.

Вони сприйняли її за Христа в спідниці. Обраним, їм випало стати свідками другого пришестя. Їм зробилося не по собі. Засранці прокинулися в страшному сні. Невідомо, чи таке ще колись повториться.

На завершення стара вирішила добити їх: «Котрі були першими, стануть останніми». Вибухнула істерика. Іуди добряче наклали в штани. Повітря можна було рубати сокирою.

Стара трохи перебрала — їй не варто було цього казати. Опісля мене запитували, чи це я так підготував її.

Вона сама в мене така розумна, моя стара. Їй не потрібно суфлерів. Вона вповні заслужила бути почутою.

Стара знала дещицю істин, перевірених часом, — вона випробувала їх на власній шкурі.

До своїх десяти хвилин моя стара йшла довге і непросте життя — власною ходою. Без мерседеса.

На завершення лицеміри засипали її квітами. Старій дали відчути, що вона також щось означає.

Вона таки більше пасувала би до старого — більше, ніж моя стара. Моїй старій треба було виходити заміж за інструктора. Шкода, що не підчепила його раніше.

Водій загальмував, я опустив шибку.

Хоча стояла спиною до дороги, я відразу впізнав її. Зміни не пішли їй на користь, час добряче потріпав її.

Вона порпалася в смітнику, розгортаючи палицею сміття. Вона шукала там своїх ідеалів, якими колись промивала наші мізки. Судячи з усього, грамота, яку вона отримала за самовіддану діяльність, їй не допомогла.

Якби старий жив, вона віддалася б йому з усією емпатією, на яку здатна. Навалилася б, всмоктала б його всього, каліку, героя. Вони разом вирушали би на парад. Їх поставили б на чолі колони, де вони злили́ся б в екстазі — з прапорами, що майоріли б на вітрі, з напнутими впоперек вулиць транспарантами, з промовцями на трибунах, які вони проминали б з віддано задертою головою, схмелілі та осяйні, з будівлями, з пішоходами, кінець кінцем — з вічністю. Тільки-от не було старого, а полумʼяності ніхто більше не потребував.

«По тобі плаче вʼязниця...» А вона яснобачлива була, сука. Все саме так і склалося, цього в неї не відбереш.

Мені було шкода її — розтрахана ілюзією світового щастя, вона не спізнала звичайних земних утіх.

Я сигналив, доки вона обернулася. Я не певний, чи до неї дійшло.

Я хотів побачити її фейс. Знайома зачіска, наче перед тим, як порпатися у смітниках, їй зробили в перукарні завивку.

— Заводь, — кинув я водієві.

Мерседес безшумно поплив уперед.

Спершись на палицю, вона дивилася вслід.

Я не певний, чи вона впізнала мене.

Хай шукає.

А раптом — знайде?

Моя картка голосувала. Я оцінив цей дотеп. Щось і мені відкрилося в цьому житті.

Це починало мені подобатися. Я щось важив. Моє прізвище штампувало закони. Я був у долі.

Мене не заморочували надмірними обовʼязками. Не змушували вникати в нюанси. Нічого не вимагали.

Я не міг поскаржитися. Мене турбували, лише коли далі вже ніяк. І тоді я брався до діла.

На мене можна покластися.

Я — надійний партнер.

Одним ударом я завалюю коня.

Моя карʼєра стрімко розвивалася, мовби надолужуючи згаяні десятиліття. Я спостерігав за нею із затінку звичного життя, в якому для мене нічого не змінилося.

Мені хотілося заволати: «Старий, у мене також медалька!». Тієї миті мені по-справжньому закортіло, щоб він побачив мене звідти. «В мене медалька і ноги цілі. Я пересуваюся на своїх двох».

«Старий, мене обрано почесним доктором трьох університетів — двох вітчизняних й іноземного!»

Мені багато всього кортіло сказати старому, який мав мене за гівно. На відміну від старої, він не вірив у мене. Він і себе мав за гівно. Його переконала в цьому війна, і він з усіх сил старався, щоб так воно і було.

Все правильно, я закінчив школу життя — університети, які іншим не снилися.

Я стояв у набитому студентами й професорсько-викладацьким складом актовому залі, як колись старий у моїй школі. Голці не було би де впасти. Сотні допитливих очей жадали від мене істини. Зазирали в рот, наче звідти зараз випурхне таємниця всесвіту.

Я не брехатиму, пані і панове.

— Я не брехатиму, — почав я. — Це не мій стиль. Гадаю, вам без мене достатньо вішають локшини на вуха. Ви зібралися тут не для цього, еге ж?

Я підніс угору диплом, на якому ще не просохло чорнило:

— Це всього-на-всього папірець. Ідіть в життя — тільки воно дасть вам належну освіту. Ту, якої не купите за гроші. Щойно тоді, як жорна буднів перемелють вас, ви станете справжніми.

Й ось я розрізав стрічку перед погруддям. Миле місто, блакитний, як його називають, Дунай. Колись воно було пупом світу.

Славістика... Отакої! Тут навчають, як здобувати славу. Я не закінчував університетів, мої університети — життя. Мене ніхто не вчив здобувати славу, і тим не менше я здобув її.

Це мої кілька речень. Мої, як казав мій старий, пʼять копійок. Мій язик підвішений не так вправно, проте я не маю наміру здаватися — колись я був соромʼязливим хлопчиною, але ті неповторні часи давно позаду.

— Імєю чєсть відкривати сьогодні це погруддя. Шевченко — всємірно ізвєстний футболіст, якого ми зараз тут разом вшановуємо...

Публіка благоговійно затихла, всі витріщились на мене. Від мене чекали одкровення. Я прибув із Країни Слави, великої Славії. Я її представник.

(— Поет, — шепнув посольський хлопчина, мій персональний суфлер.)

— ...ізвєстний футболіст і поет...

Публіка трепетно слухала. Вона чекала на світло зі Сходу, й ось воно прийшло до неї.

Стара була би щаслива, вона носилася зі мною, як дурень зі ступкою. Ще б пак — їй усміхнулося сонце материнства!

Я народився, щоб ректи істину.

— Ми партнери.

Аплодисменти.

— Ми НАДІЙНІ партнери. Нас не розʼєднають ні атомні бомби, ні землетруси.

Бурхливі аплодисменти.

Тут поважають сказане слово.

Панове, я не прима-балерина, не футболіст, який рве ворота красивими голами. Я — вбивця. Так, я зробив карʼєру. Я — тінь мого президента. Це і є справжня демократія — від параші до Маріїнського палацу. Мій президент зривав з перехожих хутряні шапки, як сьогодні це роблять ваші активісти на вулицях ваших чарівних міст. Він також був проти знущання над тваринами. У наші часи за таке не гладили по голівці. Він — ваш ґуру й предтеча. То була велика держава... Держава слави... Славія... Це вам не щось, панове, це — Славістика!

Я не Санта Клаус. Я — бізнесмен. Я не маю боргів, нікому нічого не винен. Я сповна з усіма розрахувався. Кажуть, що я — політик. Ще недавно мені таке й не приснилося б. Але якщо ви кажете, що це так, я не заперечую. Мені тиснуть руку, я — один із тих, від кого щось залежить. Це не зовсім моє. Я чоловік простий. Світ моєї старої, світ, у якому я виріс, ближчий і зрозуміліший мені. Як би це вам пояснити... Я розумію його без перекладача.

Ми прямували до виходу — крізь галас, тисняву, повз мікрофони...

— Будь ласка, кілька слів.

Молода, в джинсах, ще майже шмаркачка загородила собою шлях. Кілька слів? На це, лялюню, потрібен час. Кількома словами не обійдеться. Це значно довша історія. Колись іншим разом я розповім тобі про все, що тебе цікавить. Пропустимо по коньячку, якщо ти не проти.

Я — один із них. Чим я гірший? Тим, що вколошкав фізичного батька? Від подібного ніхто не застрахований.

Я звільнив землю від кількох мерзотників — не думаю, що хтось надто сильно побивався за ними. Я — вовк. Тобі нічого не загрожує. Якщо ж ти смердиш, якщо ти смердиш зсередини, з глибини твого гнилого нутра, тебе можуть зачепити мої гострі зуби. Це я так, образно, як мовлять у нас. У нашій Країні-Славістиці.

А тепер — коронний номер. Моя вставна щелепа. Свої зуби я подарував тюремним наглядачам — на згадку, щоб не забували про мене. Плата за прозріння. Могло обійтися дорожче. За вбивство — те перше, якого я не скоював.

Ви облажалися? Вас лоханули? Ви самі цього просите, як мій покійний братан-зведенюк чергової дози, щоразу нової й нової. Одного дня все це кепсько завершується. Ваша ціна — кілограм гречки.

Справжній вбивця — хто вбиває надію. Що було б зі старою, якби вона не трималася за промінчик світла? Що сталося би зі мною, якби вона не вірила в мене, відчайдушно і неослабно? Стара привозила передачі, днювала і ночувала під зоною, а я не бачив ні її, ні хавки. Те, що стара відривала від себе, згрібаючи останні копійки, зжирали наглядачі і їхні діти. Уявіть, як вони все це апетитно наминають, у той час як ви хлебчете помиї.

Авжеж, я не завжди був політиком і бізнесменом. Я піднявся із дна. Мене ніхто не запитував, чи хотілось мені там бути. І, як ви здогадуєтесь, повертатись туди я не збираюся.

Ваші кривдники винайшли кнопку, яка одним натисканням знищить світ, проте так і не придумали ліків від раку. Або як відростити ногу. Чи щелепу. Їхнє мислення працює в іншому напрямку. Їхній геній процвітає на інших реґістрах. Такий світ давно вже заслужив, щоб його спустили в унітаз.

Добродії засіють світ соєю, якщо це приноситиме прибутки, змусивши вас жерти її від ранку до вечора. Засіють трупами вас і ваших дітей, якщо від цього наростуть проценти.

Одного дня ви захаркаєте кровʼю. Але фармаіндустрія до ваших послуг — все це чекає на вас. Мільярди таблеток, які вам належить проковтнути, щоб процвітав чийсь бізнес. У всього свій термін придатності — в людини теж. Незамінних немає. Збитки — це завжди кепсько. Збитки породжують кризи. Про це вам економісти джінґлбелз заспівають.

Хочете побачити, як деґрадує людина? Як розкладається живцем? Фізично й психічно. І що від неї на виході.

Хто ж відмовиться заробити? Ми були напівкровними, від спільного батька, лише довго нічого не знали про це (воно нам не дуже то й заважало). Від того, якого я прикінчив на порозі збудованого ним будинку. Ми перетнулися зрілими мужиками — я з моїм досвідом, він — зі своїм. Якщо людина прагне зруйнувати себе, їй ніщо не завадить. Проте брат є брат. Одного дня він відкинув копита. Загнувся від передозування.

Я — чистий. Я знаю свою ціну. Я нікого й нічого не зрікався. Як це написано... Я сягнув у кишеню, папірець усе ще лежав там, я добув і розгладив його. «Зерна неправди за собою...» — я зібгав і пожбурив його геть. Цидулка більше не знадобиться.

Червоний килим зміївся від автомобільних дверцят, зникаючи в глибинах освітленої кришталевими люстрами багатоповерхової споруди. Переді мною тут приймали Путіна.

Коли я йшов, з дерева впав листок. Запопадливий клерк кинувся прибирати його. Я втелющив підпис під угодою про економічне партнерство. Ще буде багато підписів — вирішальний поставить наш президент.

Того дня мене розривали на частини.

Опісля ми непогано розважилися. Всі вже лаштувались підводитись, як раптом директор Славістики заспівав, а потім поліз цілуватися. Я зупинив його — якомога делікатніше, щоб не нашкодити дружбі між народами.

В мене традиційна орієнтація — навіть тоді, коли вихилю. Я міцно стою на ногах. Матінка-земля носить мене. Вона все стерпить — ще не такого набачилася. Досить, що ми ходимо нею.

Коли ми покидали корчму, довелося взяти сусіда, з яким ми поруч просиділи вечір, в оберемок.

— Ти теж там працюєш? Він — твій директор? Хороший пацан.

— Ні...

— Нехороший?

— Хо...роший... Але...

— Але що?

— Він не мій... директор...

— А що ж ти за один?

— Я — автор...

— Автор чого?

— Просто автор.

Кент нализався. Він ледве тримався на ногах.

— Бидло... твердий кулак... інакше... — його язик обертався, авторові кортіло базікати.

Старий, це ти мені розказуєш?

І раптом його понесло:

— Як... я... люблю... вас... гуцулів...

— Я не гуцул, чудак.

— ...як... рідну... неньку...

— А батю?

— Батю? Мій батя... був... наці... Наці... Знаєш... хто... такий... наці?.. Нацист.

— Знаю. Мій старий таким, як твій батя, тельбухи випускав.

— Я... написав... про... нього... книжку...

— Про мого старого?

— Про батю...

— Мій старий — герой.

— Мій... батя... — чудак злякано роззирнувся, — теж.

— Ну і ти, сподіваюся, накатав про це?

— Тссс... тихіше... Ні...

— Чому?

— Не можна.

— Як то, не можна?

— Не ті... часи...

— А що ти написав?

— Що... він... свиня...

— Він тебе лупцював?

— Я... не знав... його... Не пригадую... Мені... було... два... роки...

На будинках ліпилися поторочі, жінки в туніках, чуваки з опущеними заборолами й усілякий інший архітектурний мотлох, про який нам втюхували на екскурсії.

— Тобі куди?

Він не знав. Я заніс його в порожній трамвай.

Мій супутник виявився важкуватим кнурякою.

— Довези мого друга додому, — кинув я водієві, а тоді обернувся в салон. — Ти де живеш?

Той, кого я назвав другом, щось нерозбірливо прохарамаркав. Я згадав, як він розводився в ресторані про якесь сільце під столицею. Запрошував мене туди: «Ти мій гість». Авжеж, я твій гість, тільки іншим разом.

— Запамʼятав? — запитав я у водія. — Отуди й довези його. Там його дім.

Я спробував пояснити, що таке дім.

Водій запротестував, однак я втиснув в його клешню двадцятку:

— Це тобі на чай.

Коли я покидав трамвай, мій компаньйон блаженно хропів.

Посольство все оплатило.

Я не бідний.

Демократія — не така й кепська штука.

Демократія не найгірша річ, щоправда, вряди-годи вона страждає запорами. Особливо така недосконала, як у нас. Треба клізми, щоб проштовхнути її.

Для мене то була невеличка розминка.

Я сумлінно виконував свою частину угоди, проте всім, звісно, не догодиш.

Я — практик.

Моє діло — не писати, а пропихати закони.

Я товк мордяки. Мною пишалися. Виконавши місію, я скромно покидав сесійний зал. Вкинувши в буфеті з десяток бутербродів з ікрою, я зникав геть. Я — чоловік зайнятий. На мене чекали справи.

Бізнес-партнери — колись інструкторові, тепер мої — дружно потиснулися. В повазі до мене. В памʼять про інструктора.

Справедливість неодмінно восторжествує.

Я не маю кому звіритися.

До мене ніхто не підгребеться — кишка тонка.

Я сам собі духівник.

Я плювати хотів на закон. Правила — для лохів. Одного разу закон закатав мене в асфальт, але я вибрався звідти й ось стою перед вами. Сьогодні лягаві звітують мені. Все змінюється. «Хто був нічим, той стане всім».

Соціальні ліфти в нас працюють не гірше, ніж будь-де інде. Я — живий приклад. Ще не народився той, який зігне мене у підкову. Ніхто не буде мене повчати. Гей ти, жовторотий. Так, ти. Спершу відсьорбни, а тоді крякнеш.

...Відколи прийшов туди, не покидало враження, що десь я вже бачив його. Наче ми вже колись зустрічалися. Когось він нагадував. Наче хтось інший заховався під маскою його лиця — звідти, з далекого минулого.

Я не перекидав риштування — зачепив, як проходив, плечем, всяке буває.

А може, він сам похитнувся? Пішла обертом голова... Якимось миршавеньким був — такого вітерець здує.

Він і без мене на ладан дихав. Кажуть, у нього рак був в останній стадії — падіння звільнило його від зайвих страждань.

Я прийшов до тебе, крихітко, але не застав тебе, і це дещо спантеличило мене. Що вдієш — так склались обставини.

Краще поділись, чим він привабив тебе. Ніяк не второпаю. Отим смішним, примітивним мазюканням?

Жартуєш.

Я знаю, що ти жартуєш.

Скажи мені:

— Я жартую.

Два слова.

І все знову буде, як колись.

...........................................................................................

Не побоялась приїхати сюди. Що ж, відчайдушності в неї не відбереш.

Приперлася з дочкою-калікою, яку нажила зі своїм богомазом. Мабуть, щоб розчулити.

— Відпусти.

— Кого?

— Не клей ідіота.

— Викладай, що знаєш.

— Материнське чуття.

— Брешеш. У тебе немає сина. В тебе його просто не могло бути.

— Кому, як не тобі, це знати.

— Чи я щось проґавив?

— Ти багато всього проґавив.

— Висловлюйся ясніше.

— Хіба не ясно?

— Що це все означає?

— Він — її брат.

Вона показала на малу. Я мовчки вивчав обох. Мені це не подобалося. Проте вона все ще подобалася мені.

— Напіврідний, — додала.

Суттєве уточнення. Це щось пояснювало. Дещо, ймовірно, змінювало.

— Он воно що.

Перед тим як обоє знюхались, хилячок мав сімʼю і дітей. Хто б подумав! Від такого рідна жінка чкурнула — кому потрібні невдахи?

Я запропонував прийняти її разом з дочкою — зараз, у непевні часи. Перешумить, а там побачимо. Я ладний був заплющити на все очі. На її походеньки. На хамовитий тон.

Вона відмовилася:

— Двічі в ту саму річку не ввійдеш.

Філософ-мазюкало навчив, ще б пак — сама до такого не додумалася б. А колись була не такою норовливою.

Якби не комизилась, дійшли б згоди. Хай там як, ми з нею не чужі. Колись ми прекрасно розумілися. Кінець кінцем, не я, а вона прилипла до мене.

— А що ти пропонуєш навзамін?

— Ти негайно відпустиш його!

Вона не мала що запропонувати.

— Це несерйозно.

Я не потерплю хамства. Навіть від неї.

— Ти ж людина.

Ти це запитуєш, крихітко, чи стверджуєш?

— Ти пропонуєш мені прогулятися по моргах? І заради цього ти так далеко їхала? Мило, нічого не скажеш. Тільки я тобі в цьому не компаньйон. Мої ноги вже не ті.

............................................................................................

— Візьмешся?

Погляди присутніх звернулись до мене.

Щось раптом, куди не глянь, чудиться. Пацюки повисувалися з нір. Невже це ті самі нікчеми, з якими я протирав за партою штани? Їхні діти? Я щось таки справді проґавив...

Ми зібрались в сюїті готелю — в тому самому складі, як тоді, коли вони запросили мене, щоб зробити пропозицію.

Цього разу з нами був ще один, якого представили гостем.

— Може, це висадились марсіани?

Коли я пожартував, гостя пересмикнуло, він на секунду відвернувся від вікна, крізь яке напружено вдивлявся в долину, на місто — туди, звідки крізь щільні, надійно зачинені стулки проникав у приміщення шум.

Гупали барабани.

Смерділо горілою ґумою.

Гуркіт безупинно наростав.

Ще мить — і шиби не витримають тиску.

Чого підібгали хвости? Перешумить і вляжеться — не таке проходили. Гей ви —тихіше, ваші барабани ранять мій ніжний слух. Поважайте немолодого джентльмена, який дещо побачив у цьому житті. Спізнав на своїй шкурі.

Життя добряче пройшлося по мені. У вас ще все попереду. Завʼязуйте дитячий садок. Час дорослішати.

Приходьте — пропустимо коньячку. Погомонимо задушевно — тема завжди знайдеться. Або помовчимо. Мовчання народить істину — ви ж її шукаєте?

А знаєте, яка вона? Ось бачите цей бокал? Спалах сонця, чий промінь на долю секунди ковзне по склі перед тим, як згаснути, — це і є вона, ваша істина.

Те, що на дні, коли проковтнете останню краплю.

Стара познайомилася з інструктором перед тим, як вискочила заміж за старого. Вона не мала великого вибору. Коли завагітніла, інструктор був зеленим пацанюком, який тільки-­но закінчив школу. І бажанням одружуватися він не палав.

Ґарсоне, ще один!