Сонечко

Останнім було те речення. Воно кружляло, то розпливаючись, то виразнішаючи, віддалялось, а тоді знову близилося, механічно повторюване губами, наче інакше щезне, доки якоїсь миті зникло, розчинилося подібно до барв, що так і не викристалізувалися в сюжет.

З тупика, яким завершувалася вулиця, далі нагору вздовж просмоленого муру, ізольованого ґумовою прокладкою, що випиналася над землею, скрадалися вузькі бетонні сходи; встановлений освітлювати їх ліхтар безнадійно втонув у зелені. Над прорубаними в схилі ґаражами височіли одна попри одну рівною лінією тополі.

Речення виринуло разом із прокиданням, наче нікуди не зникало. То він вирубався, а воно чатувало — тут, поруч, безгучно, мов кіт біля господаря. То він провалився в сон без сновидінь, за який само могло б, як з гори бігти, правити. Вони запеклися на губах, два слова, з яких складалося. І риска між першим і другим. Коротшими є лише речення з одного.

Наткнувшись на прохолодний метал у кімнаті, в якій зависла нестерпна, зловлена в пастку задуха, від якої змокрів сам і промокла від поту білизна, пальці на секунду завмерли, а тоді узялись підносити бляшанку за бляшанкою і зараз же розчаровано відставляти, доки за якимось разом натрапили на те, що шукали.

Рештки рідини зволожили пересохлі губи, і рот заходився пожадливо ковтати, аж у горлянку скотилася остання крапля з гіркуватим присмаком, притлумивши, повністю, однак, так і не загасивши вогонь.

Ото й усе, що залишилося від бенкету. Водив за інерцією губами, як риба, що хапає повітря. Полічив бляшанки, згромаджені, мов круглі на гральній доріжці, даючись диву, що стільки вквасив — сам, без компанії, наодинці з собою. Давно такого з ним не було. Раз на місяць вирушав на гуртівню, куди постачали ввізне непляшкове, яким затарювався; міцно тримався його — чи не на згадку про той перший раз, солодкий і гіркуватий, як сама рідина. Воно смакувало жінкою і Парижем.

Його найпевніше заняття, оте вирушання по пиво, хоча розваг йому не бракувало — ні до того, ні згодом. На смак не відрізняючись від першого-ліпшого, пиво в бляшанках було таким, яким лише може бути відлуння спомину. Пив не його, а епізод, ту мить, що запала вглиб, оживаючи на характерний звук тріскаючого, коли його розламувати, алюмінію, й душок стабілізованого пійла, в якому вже не вчувалося духмяності жита, що бродить.

Хоча в холодильнику він завжди мав запас, та вдовільнявся однією, подібно до того, як вдовільнявся однією жінкою, лише раз опинившись у ліжку одночасно з двома, які, наче цього не досить, ще й виявилися матірʼю і донькою, після чого почувався збоченцем і змушений був переспати з багатьма іншими жінками, щоб знову все стало, як було. Це нагадувало похмілля, з якого ніяк не міг вичухратися. Щось було в цьому солодке й одночасно бридке, проте шанувався, аби подібним чином не влипнути вдруге.

Трунок приємно розморював — рівно настільки, що майже відразу поринав у безжурний сон. Він любив цю мить безтурботного відчалювання, хай хоч западається світ. Пиво — його снодійне, легкий поштовх в обійми сну з калейдоскопом видінь, що стиралися разом із прокиданням. А того вечора його переклинило, дарма що спека дошкуляла не більше, ніж напередодні: завислу в повітрі духотняву можна було мастити на хліб, такою густою, вʼязкою вона була; того ж вечора бляшанка за бляшанкою вижлуктив увесь запас. Й аж тоді якоїсь миті, далеко за північ, вирубався.

Незважаючи на кількість випитого, сон як рукою зняло. Хвилювання, що наростало, повернувшись разом з реченням, як вода після відпливу, перебило стан, характерний для закороткого сну і незвично раннього прокидання. Щось підхопило на свої крила і понесло в новий день.

Ще півгодини до шостої, а за вікном давно вже взялося на світ. Будильник на нічній шафці саме лаштувався задзеленчати, а він уже на ногах, бадьорий, сповнений завзяття, як серфінгіст на гребені хвилі. Вона накочувалася, а він дослухався до її нуртування, від якого крижаним подихом лоскотало нутрощі.

Надворі суттєво посвіжішало, спека останніх тижнів осіла сизим оксамитом на дахи, капоти й багажники вилаштуваних вздовж бордюру безґаражних пересувних засобів екстракласу. Коли рушив, кілька краплин скотилося по лобовому склі, наче чиїсь сльози, проклавши вологі сліди, що висохнуть, ще вуглини ночі не розжаряться до сліпучої пекельності дня.

Його порше губився миршавою жабкою між динозаврів, що дрімали один попри одного на стоянці. Білою фарбою на бордюрі було нанесено номерні знаки припаркованих автомобілів. Пересувні фортеці, куди їхні власники запаковували в будні дні сонних дітей, а на вікенд вирушали сімʼями в розважальні центри, споруджені, хоч і з розмахом, наче на один день, мовби саме життя — на один день. Мовби завтра нічого більше не буде. Тоді як його спортивного крою малюк був для нього сімʼєю, надійним, нерозлучним другом. Він привʼязався до нього так, наче автомобіль справді був живою істотою. Настільки звик, що кілька сотень метрів пішки здавалися йому нескінченною каторгою самотності, і ця понура перспектива спонукала сідати за кермо навіть тоді, коли досить було спуститися вулицею і повернути за ріг, так що довше шукав, де припаркуватися, ніж їхав. Вони чудово розумілися, без слів.

Два місця — водійське, на якому сидів, і те друге: від нього віяло теплом і парфумами. І ще чимось, що годі повністю осягнути. Воно відкривало віконце в світ, що нагадував йому світ його власного дитинства, світ більшості людей, збагненний і затишний — правильний світ, в якому все, як належиться. Його манило туди, проте щось стримувало від того, щоб стати таким, як усі. Будь-яка жінка, більшість жінок, з якими відривався по повній програмі, ладні були вирушити з ним туди — будь-куди, хоч до пекла, натякаючи й заохочуючи до спільної подорожі, дарували йому книжки, в одній йшлося про закоханих старців, які на порозі смерті вирушили в шлюбний круїз, тоді як він не мав уявлення, де опиниться у сімдесят років і що з ним тоді буде й не мав бажання думати про таке; він вчасно поривав з ними. І тим не менше воно наростало — подібно до мелодії, що то доносилася звідкись здалеку, то майже повністю пропадала. З глибин. З нього самого.

Сидіння й зараз пахло жінками — всіма тими, з якими знайомився на вечірках, по супермаркетах чи підчіпляв просто на вулиці. А йому завше фортунило — не без того, що автомобіль справляв враження: як на те пішло, враження справляли вони обоє. Хоча кожна нова пригода не відрізнялась від поперед­ньої, переживав щоразу все заново, наче вперше, так само, як щороку вперше наставала весна. Гайнути, витискаючи швидкість, — це його. Шляхами, максимум з того, що вони дозволяли, якщо, звісно, не бажав розтрощитися в друзки.

То був квартал тих, які чогось досягли, — бізнесменів, суддів, прокурорів, державних службовців, — і він поміж ними, син батька. Два ряди триповерхових котеджів з терасами на припагорбний бік. Прикритий з одного боку горою, з іншого райський закуток заступали дерева, рештки монастирського саду, тоді як сам монастир не зберігся, відтак будинки, будинки і ще раз будинки, високі, низькі, старі, нові — полущені і посірілі, в однаково жалюгідному стані. Дерева відгороджували від них новий світ, мов від жахливої, невиліковної недуги. Наче не досить, поселення відокремлював цегляний, вище людського зросту мур. Один із котеджиків — його.

Колеса безшумно побігли новісінькою асфальтівкою, на найближчому розі автомобіль звернув у вуличку, що вела на схід, аби, досхочу напетлявшись, побігти-помчати на захід, навзмаг із сонцем.

Ось воно котиться, торкаючись обрію; велике, вогненне, воно ніколи ще не здавалося таким невимовно, неймовірно, бентежно досяжним. Сонце простягало назустріч жовтогаряче проміння — ще мить, і воно обгорне-обкутає ним, поглинувши його й автомобіль. Тієї миті, коли це мало статися, їх розʼєднав торс одноманітно-неперервної забудови.

Як зараз, те відчуття; воно зʼявилося, щойно нога торкнулась землі; коли відчинилися двері і в черзі пасажирів спускався трапом, причмелений перельотом і хаотичними думками, що кордебалетили у звільненій від загнузд голові.

Раніше, ще як літак відірвався від злітної смуги і почав набирати разом зі швидкістю висоту, вже тоді я відчув його. Воно заступило напругу від першого в житті польоту, з якою проходив контроль і сідав у літак. Наче з висотою рвалися пута, що привʼязували і звʼязували. Безпричинно щасливий, дарма що майже нічого не розумів — не до порівняння з іншими. Ця дрібничка дошкуляла не більше, ніж мешти, чиї чванливо задерті кирпи впивалися власною викличністю; новісінькі, ще до ладу не розходжені. «Ти вичепурився, наче до шлюбу», — незлостиво піджартовували, тоді як я до ладу з усіма ще не перезнайомився.

Стиляга, «стиль» якого формувався винятково з можливостей. Правильніше б, з виняткових можливостей. Щось середнє між ковбоєм і нареченим з підміського села — як же ж бо ще? Задоволений собою, та й підстав бути незадоволеним я не мав. Моя безпроблемність давала можливість сприймати все поблажливо, без зусиль входити за свого в першому-ліпшому товаристві. Сказати, що я привертав увагу, — не сказати нічого, це не так складно. Я викликав симпатію, якою якщо й зловживав, то рідко і без підступних намірів. Я не знав, що таке лихо. Я не журився і не створював труднощів. Не множ турбот, і вони не зʼїдатимуть тебе, — гасло, яке я вчасно засвоїв. Безклопітність ясніла великими літерами на моєму чолі. «Буде день наш безпечален, бо одна у нас мета». Мені часто казали, що зі мною легко, та я й сам це знаю. Мені ніколи не було складно — ні з іншими, ні з собою, а коли тобі легко з собою, тоді, хоч що діялося б, усе гаразд. Можете повірити мені на слово, мій козир — я сам.

Від першої хвилини поїздки ми обмінювалися французькою. Це був bon ton, гра, в якій я брав участь з усією обережністю невігласа і чарівною невимушеністю, притаманною моїй вдачі. Моє становище радше звеселяло мене, ніж непокоїло. Подібне виходить природним чином, щоправда, ти мусиш мати його в собі. «Paris, mon amour», — я вкидав час до часу, облесно всміхаючись. Небо звільняє від гризот, а я ніколи особливо й не переймався. Ми летіли на висоті десять тисяч метрів, за бортом мінус пʼятдесят, глибоко внизу розбуяла весна, зменшена до розмірів топографічної мапи. А в ілюмінатор світило сонце — сліпуче сяєво, сріблясто розсипане вздовж крила, наче кульки ртуті, мерехтливі й отруйні.

«Paris, mon amour» — ото й усе, однак його цілком вистачило: мене одностайно сприйняли за особливо витонченого, дотепного і скромного. Від колег, яких я не міг по-справжньому оцінити, мене відділяла нездоланна прірва — більша, ніж до землі піді мною. Та мене це, щиро кажучи, мало обходило, до того ж мого невігластва ніхто, здавалося, не помічав. Париж простерся перед нами — все, що я бажав, було моїм, а як щось не подобалося, я безщемно відкидав його. Нам фортунить в оберненій пропорції до того, наскільки ми все ускладнюємо.

Та крамничка, невеличкий універсам, куди я зайшов, — її розчахнені навстіж двері, підперті упаковкою пепсікол, розташовувалися напроти наших. Вона була тіснуватенька, зате в ній продавалася купа всього, включно з сорочками і шкарпетками, та головним асортиментом все-таки були харчі. Вона була просто завалена, все це нагадувало безлад, на полицях ще сяк-так посортований, а що не вмістилось на них, тулилося на підлозі, захаращуючи і без того вузький прохід.

Мені пощастило, бляшанка дивилася на мене, мовби благаючи: «Звільни мене з цієї неймовірної тисняви», а коли в номері гуртожитку готельного типу, куди нас поселили, я спорожнив її, відвʼязався останній канат. Човен поплив, а я розлігся, зручно і безтурботно. Потім я линув між небом і землею, на шлейках невидимого парашута, що напнувся білосніжним куполом. Я почувався, як тільки можна, безпечно. То було не пиво. То було шалене відчуття — неймовірне і незрівнянне.

Не скажу, що пійло було ідеальне, проте саме його я потребував. Я забив на всіх і на все, віддавшись цьому неймовірному відчуттю. На дорогу я прихопив таку саму, вихиливши останню краплю, коли ми приземлялися.

Мої супутники розривалися між спокусами Парижа, луврами-нотрдамами і левістросами в крикливих вітринах — оригінальними, несамопальними. Не знаю, як вони витримали все це, не позизоокішавши і не зідіотівши. Джинси перемогли врешті Делакруа — цілком прогнозоване завершення танталових мук. Я прекрасно розумів їх. Якщо існує співчуття, то я співчував. Всі ми прагнули модно одягатися, лише от не було в що. Небезпечно дориватися до добробуту з майже порожнім гаманцем.

Я був вільний від подібних страждань, я поготів був вільний — від усього, від будь-якого баласту. Я — чиста монета. Чіт або лишок. Мені раз у раз випадала фортуна. Одного разу мені подарували «Колеса фортуни», натякаючи на те, що я — щасливчик. Тільки от я не читаю книжок. Може, саме тому я щасливий. Одні — живуть, інші довідуються про життя з написаного. Поки вони шукають великої правди, життя пропливає повз них. Хто вже на що вродився. Я коваль власної долі.

Париж сам по собі був спокусою, в якій я на дурняк побував у добірному товаристві знавців французької. Це вивищувало мене у власних очах. Ні, я не комплексував — не знаю, що це таке: цього мене ніхто не навчав. Я — матеріаліст. Вірю у вільний секс. Маю на увазі — у світ перед моїми очима. Я почувався напрочуд комфортно, моя ситуація відкривала неповторну перспективу, якої бракувало моїм супутникам, — якби я був таким, як вони, відповідно й поводився б. Ми завжди на своєму місці.

Нещасні затоварилися по повній програмі — кому на що вистачило: одяг, фірмові лахи, піввалізи бельгійського шоколаду. Для цього вони ощадили на всьому, вони навіть у ресторан не дозволили собі сходити. Я пішов сам, нічого нікому не сказавши. Гроші помічніші, ніж знання мов. Я не мав бажання провокувати. На свій лад, я шкодував їх.

Я теж затарився — однією-однісінькою бляшанкою і флакончиком парфумів. Поцмулював пиво, доки летів літак; воно нагадувало мені про Париж і два тижні, які корова злизала язиком. Ну побачив я щось. Те незрівнянне відчуття, коли літак вперше відірвався від злітної смуги, раптом кудись зникло. Пиво ще якийсь час підтримувало його. Воно було, здається, з Фінляндії.

По прибуттю наш багаж суттєво облегшили. Моїм надбанням стала порожня бляшанка. Митник, розгодована шафа, недовірливо зазирнув досередини, відтак потрусив, перевернувши догори дном, — діловито, зі знанням справи, наче звідти зараз посипляться діаманти, тоді ще раз схопив мій паспорт з уже проставленим штемпелем і довго не віддавав, прискіпливо звіряючи фотографію, але то був я — що в паспорті, що в натурі.

Це я був тим, хто брав — від життя, від моменту, від усього. Коли плоди самі просяться в руки, лише дурний їх не прийме. Я насолоджувався — на відміну від французької, це не складало труднощів.

Свої франки я просадив — я звик жити поточним днем, не розпачаючи за вчорашнім, а завтрашній мене не обходив: що моє, не втече, в цьому я впевнився на сто відсотків. Бляшанка ще довго стояла в моїй кімнаті. Мій трофей, культурне, як це воно називається, надбання. Париж був універсамом, де на мене чекало фінське пиво. Й Аліна.

Прощальну вечірку ми влаштували в нашому тимчасовому пристанищі. Тієї ночі я довідався про існування Рембо й Метерлінка, трішки пришиблених чуваків. Всі вони крейзі — ті, кого вважають найкращими і без угаву цитують; життя дещо простіше, ніж вони його оспівують.

Тієї ночі я багато про що довідався. Мої супутники ще завзятіше щебетали французькою, хизуючись один перед одним, наче папужки, випущені з клітки, а я — що вдієш — цитував себе. Paris, mon amour, — невичерпне, як сама Франція. Мов універсам напроти гуртожитку. Наостанок ми з Аліною опинилися в моїй кімнаті.

— А презерватив у тебе є?

Я дурнувато реготнув, тоді як Аліна з демонстративною шармантністю дістала з кишені пакетик.

— Справжні джентльмени носять ось тут, — я не встиг кліпнути, як, висмикнувши з нагрудної кишені гордість мого ґардероба, вона встромила туди пакетик, поправивши так, аби визирав краєчок. — Це аксесуар сучасного мужчини.

— Ти зіпсувала мою хустинку.

— Забудь, — Аліна провела долонею по ґудзиках моєї розщіпнутої під шиєю сорочки.

— І все-таки.

— Не сміши мене. Хустинка — позавчорашній день.

З цими словами Аліна поклала її собі на голову і виконала кілька рухів східного танцю — зі спокусливою недбалістю.

Аліна не була неофіткою, я — теж.

— Я напишу тобі.

— Ти це серйозно?

Питання заскочило мене.

— Розслабся, — кинула вона, зжалившись.

— Ти крута тьолка, — сказав я, щоб замʼяти промах.

— Ти не перший, від кого це чую, — відрубала Аліна, спостерігаючи, яке враження справлять її слова. — Слухай, як ти потрапив сюди?

— Не зрозумів, — я спробував зіграти варʼята. З дівчатами це завжди проходило, таке їм навіть подобалося.

— Не прикидайся шлангом. Ти ж нічого не шариш. Ти що, гадаєш, що я повелася на оте твоє «Paris, mon amour»? — перекривила вона.

Алінина французька була такою самою бездоганною, як кожний рух її еластичного тіла. Здавалося, наче французька була закладена в її хромосомах, як і її досконалість. Вона була втіленням зграбності й сексу — розкутого, без церемоній і умовностей. Аліна понад кордонами. Для неї не існувало меж. Я вітаю вільні стосунки.

— Знаєш, що?

— Ні, — я знизав плечима.

— Так хочеться заїхати по твоїй пиці.

Вона стояла наді мною — свідома себе і розпещена цією свідомістю. Аліна мала чим похизуватися. Нас єднала якась невловна подібність, як між сестрою і братом. Аліна вагалася, наче щось обмірковувала; примруживши очі, вона вивчала мене, проте вже за мить знову опинилася в ліжку.

— Павук. Негідник.

Пройшовши контроль, я обернувся — щось примусило мене зробити це. Не знаю, чи то був її погляд, проте саме вона вглядалася в мене. Якусь мить ми дивились одне на одного, тоді Аліна рвучко відвернулася. Мені здалося, вона розсердилася. Щось роздратувало її. Вихід один для всіх, проте далі нам було в різних напрямках.

Ми так і не обмінялися адресами. Аліна була епізодом, одним із багатьох. У мене не було сумніву, що я в неї — також. Я розчарував її — що ж, усі ми віримо у свою винятковість.

Поступово її риси змішалися з рисами інших жінок. Аліна перетворилася на спогад, що тьмянів, як усе, до чого доторкається час. Якби хтось кинув, що ми ще зустрінемося, я йому не повірив би. Як я вже казав, я вірю в дійсність, а не в казки. Я й зараз покладаюся тільки на неї.

Місто позаду додрімувало ранковий сон, попереду біг в заобрійну далеч шлях, наче хтось невидимий розгортав нескінченний килим. З узбіччя спурхнула зграйка перепілок, мовби звихрилися в повітря грудки попелясто-коричневої землі. Працівник автозаправної станції отетеріло вивалюєть­ся на мене, наче я — марево, і станція, і він сам; врешті він потягується і недоумкувато шкіриться. Мотель край дороги куняє в полоні блаженного забуття, скидаючись на зачарований замок. Далі, далі, вперед...

Я натискаю на газ, дорога вільна, порше мчить швидше і швидше — ще секунда, і колеса покинуть асфальт. Покриття вперше за багато років відремонтоване.

Крізь хрипоту проривається голос радіостанції, шукач перестрибує з ефемки на ефемку, ніде не затримуючись, — не те, не те, не те. Цей світанок воліє інакшої мелодії. Я ставлю «Океан Ельзи», щойно тоді він по-справжньому починається.

Я зупиняюся під вивіскою «ЦІЛОДОБОВО»; літери виграють неоном, ще не вимкнені. «ЦІЛОДОБОВО» — назва цієї й інших подібних придорожніх крамничок, що їх неможливо не помітити, навіть на великій швидкості.

В холодильній вітрині кілька загорнених у харчову плівку сендвічів і напої — кола, фанта, мінералка в півлітрових пластикових пляшках. На полиці — печиво «Артек», решта все — імпортне.

— Щось бажаєте?

В дівчини сонний голос. Моя поява вивела її з дрімоти.

— Кави, — кажу.

Вона апатично киває позад себе.

— Гарячої духмяної кави.

Це зайве, кава тепер скрізь однакова — від кавʼярні в центральній частині міста з навʼязливою й разом з тим досить вправною імітацією під давнину до такого, як цей, автомату в кутку придорожньої забігайлівки. Я пʼю ковток за ковтком. Різниться хіба що посуд, куди її наливають.

Пальці жмакають пластик, я кидаю його в заправлений поліетиленовим мішечком смітник. Коли виходжу, продавчиня дрімає в тій самій позі, в якій я її застав. Вибілене волосся спадає на складені руки. На маківці, при шкірі проступає його справжній колір. Я зручніше вмощуюся за кермом.

Коли стрілка сягає ста шістдесяти, час раптом зупиняється, мовби стоїть, а не їде автомобіль, застигають краєвиди — та сама неймовірно розтягнена панорама. Я мовби опиняюся в стані невагомості, який, однак, швидко закінчується.

Річка петляє туди-сюди, мов нитка, всилена в голку, тканиною, — щойно ліворуч, уже за мить вона вʼюниться з протилежного боку. Мости — один, другий, третій, сьомий, дванадцятий. Ландшафт гористішає, дорога починає петляти синхронно з річкою, лише не так різко. Я скидаю швидкість, змушений раз у раз пригальмовувати. Зненацька серед дороги козулі. Я витріщуюся на них, вони на мене, наше здивування взаємне. Спостерігаю за ними крізь лобове скло, доки вони нечутно зникають у хащах. Шлях вільний — а може, вони тільки примарились? Я рушаю — якомога тихіше, щоб не злякати ще свіжу зʼяву. Силуети тварин довго стоять перед очима.

Річка зміїться видолинком між гір, під схилом завмерла на одній нозі у воді чапля. Заправок — хоч греблю гати, заїзд з плетеним тином і переверненими догори дном горщиками — спершу з одного боку, через десяток кілометрів — з іншого. Мальви — відразу не розрізниш, справжні чи пластикові. Рідний кіч; крихітні діснейленди — картинка, яку вкладають у голову від народження. Села дедалі рідше підступають впритул до асфальту, вони воліють триматись на відстані, тулячись у видолинках між пагорбами.

Поодинокі автомобілі виринають мовби нізвідки й нестерпно повзуть — чи це тільки мені здається? Я залишаю їх один за одним позаду. За багато кілометрів їх заледве набігає десяток, доки раптом все змінюється.

Транспорту зненацька більшає, він уже тягнеться неперервною стрічкою. Це повзіння триває якийсь час, нудне, монотонне. Врешті ми зупиняємося, дарма що попереду нічого не видно — ні спостережних веж, ні шапки вʼїзної конструкції.

Водії збираються гуртиками, декотрі залишаються в салоні, стискаючи кермо, наче їх заціпило. Відкинутися на спинку, розслабитись, вимкнутися і мріяти з розплющеними очима, періодично підкочуючись на кілька метрів вперед; різкі рухи не працюють на тебе, час також не працює на тебе, він узяв тут тайм-аут; тут нічого не працює на тебе, зате усе решта — проти. Як я скучив за тобою, неповторний, незмінний кордоне... Мине тисяча років, і так само повзтимуть, а потім грітимуть панцир на сонці автомобілі.

Ні, таки нічого не змінилося. Аніскілечки. І не зміниться. Все — плоди наших рук. Ми живемо так, а нам знай видається, буцім ми заслуговуємо на щось краще. Ніхто нічого тобі не винен — зарубай це собі на носі.

Я йду через безбожно запльований асфальт на узбіччя, де повно лушпиння, недоїдків, блювотини від зіпсутих в теплі бутербродів, пластикового сміття. Цей пейзаж викликає огиду й бажання за всяку ціну вирватися вперед. Все це скидається на велике переселення, тоді як більшість тих, хто перетинає кордон, вертаються, чимало — того самого дня.

Я зводжусь навшпиньки що-небудь роздивитися. Все, що я бачу, — довгу валку транспорту, що тягнеться до металевої конструкції далеко попереду. Останній відтинок, довший від найдовшого дня. Тут кілометри вимірюються годинами, якщо ж не пощастить — добами; тут навчились в чеканні спати і жити. Від стічних рівчаків смердить сечею. Фруктові дерева на прилеглих подвірʼях нагадують обдерті оцурки й давно вже не плодоносять. Приблудні пси сновигають ватагами, підбираючи їстівні покидьки.

Я вертаюся за кермо. Ввімкнувши аварійку, легенько викочуюсь з черги. В пригоді стає досвід. І паспорт.

Не встигаю проїхати кількох метрів, як гурт чоловіків загороджує проїзд. Насуплені обличчя не налаштовані на балачку. Від мене жадають розвернутися. Що це означає, їм відомо незгірше за мене. Ґав тут не ловлять.

Похряснути годин так на вісім не входить у мої наміри. Зараз я дам повчальну лекцію, коротку і безкоштовну.

Я опускаю віконце. В моїй руці дипломатичний паспорт. Мій голос звучить владно, ледь грубувато. На їхніх пиках проступає розгубленість. Мені вдалося їх ошелешити, від їхньої самовпевненості мало що залишається — щось жалюгідне. Їхні мармизи подібні на зморщені в безпорадності пеніси. Дипломатичний паспорт годі сплутати з яким-небудь іншим.

— Я на службі.

Я кидаю це з недбалою незворушністю, вони нічого не можуть вдіяти. Виставу закінчено, хоча насправді це тільки антракт.

Чоловіки неохоче розступаються, з-під насуплених брів кремʼяхи їхніх очей викрешують злість. Тієї миті я уособлюю все ненависне, якого вони невідʼємна частина. Я не маю до них жодних претензій, я теж міг би отак бовваніти. На моєму місці вони повелися б так само, саме воно їх найбільше ятрить — що я не на їхньому, а вони не на моєму. Спокійно, пацани: кожний із нас на своєму місці. Я просуваюся на кілька десятків метрів вперед, а відчуття таке, наче здолав сотні кілометрів. Відстань — величина відносна.

Я рухаюся вздовж неперервної стрічки автомобілів, міліметр до міліметра розминаючись із зустрічними. На громіздкішому такий маневр не пройшов би. Я довго вибирав тебе, малюче. Я вдячно погладжую кермо.

Антракт закінчився. Ці — іншого штибу, дипломатичний паспорт їх не вразить. Таких не злякає ніщо, в них шкіра грубша, ніж в алігаторів. Вони зблискують жовтими, прокуреними зубами, що мов укриті іржею, проте все ще гострі ножі. Все одно я показую його. Вимахую, навіюючи на себе обурення. Я ладний приліпити його до їхніх засмаглих, порубаних зморшками мармиз. Ноумени з заклеєними закордонним паспортом фейсами. Вони поблажливо радять мені запхати його собі в одне місце.

— Ви що, не бачите, що в мене дипломатичний паспорт?

Один із них зневажливо спльовує. Це їхня колективна відповідь. Я бачу, як вона осідає зеленкуватим слизом у порохах.

Інший міцніше стискає зубами цигарку, недопалок стовбурчиться вгору і застережливо спалахує, наче червоне кружальце світлофора.

— Звільніть, будь ласка, дорогу.

Вони вивалюються на мене.

— Негайно звільніть проїзд!

— Ми вас не затримуємо.

Вони криво шкіряться, в одного бракує більшої половини зубів, проте це його не конфузить.

Ні, вони не затримують мене. Вони всього-на-всього стоять на дорозі. Я можу вийти і йти пішки. Вони знають, що я не зроблю цього.

Кордон — їхнє все, а день влітку достатньо довгий. Вуйки нікуди не квапляться. Вони задіяні в сфері послуг. Самозайнятість. Третій сектор. Їх не треба вчити, як робиться бізнес.

Ці підприємці, які ще вчора були селянами, сьогодні володіють ексклюзивним правом на просування далі. Дещо швидше, ніж загальна черга. Деколи суттєво швидше. Штрих до нескладеного ґросбуху винахідництва.

Вони торгують місцем у черзі, ненавʼязливо пропонуючи свої послуги, тоді як земля, на якій живуть, заростає бурʼянами.

На життя не тримають образ. Всі ми потроху шельмуємо. Всі ми звиваємось — подібно до річки по дорозі сюди, подібно до самого прокладеного між пагорбів шляху. Людина має тільки одне життя. Ви вірите в загробне царство? Гадаєте, тим, хто вам втирає про це, відомо щось більше? Якби мешкав он у тій халупі, я займався би цим самим. І кожний із вас.

Витягую сотку. Дядьки вимагають по одній на кожного. Тарифи змінилися. Ставки виросли.

— Забагато.

Я обурююся.

Вони впираються, проте сотки не віддають. Ці смердюхи облуплять кожного, хто попадеться в їхні лабети — хоч міністр, хоч президент: тут свої закони, своя держава. Тут життя наголяса, без святенництва. Тут ніхто нічого не обіцяє крім того, що здатний виконати.

Вони отримують те, що жадали, я — їхній супровід. Вони крокують попереду, мов свати, з божевільною урочистістю, театрально розчищаючи і без того вільний проїзд. Я смиренно кочуся назирці, терплячий до їхнього збиткування. Це їхнє свято. Вони мають мене за телепня, я не хочу розчаровувати їх, та й не так легко це.

Біля іржавого тарантаса процесія зупиняється. Один із них плюхається на вичовгане до дір сидіння, проте ще перш ніж він зачиняє двері, я заперечливо хитаю головою, тицяючи в дипломатичний паспорт.

Нарешті вони облишають ламати комедію, я викликаю в них щось на зразок поваги — я видавався їм суттєво придуркуватішим. Дядьки крекчуть, золотий зуб того з них, котрий сидить за кермом розвалюхи, так і не зачинивши двері, зблискує, як сонце перед тим як сховатись за обрій, і тієї ж миті я перестаю для них існувати.

Місце вони продадуть ще раз, охочі завжди знайдуться. Можна посипати голову попелом, а можна просуватись вперед. Я надаю перевагу останньому. Я — прагматик.

Перетнувши кордон, я раптом відчуваю, як смокче під ложечкою. Вистава відволікла мене від насущнішого; а може, це якраз вона його розвередила. Ця поїздка — ва-банк.

Між Дебреценом і Ніредьгазою я зупиняюся біля корчми. Коли відчиняю двері, в ніс вдаряє аромат паприки й прянощів. Я заслужив що-небудь перекусити, від ранку в мене ні рісочки в роті.

Йду в туалет, де паперовими рушничками ґлянцую взуття. Ця звичка виробилась у мене ще в школі, я роблю так скрізь. Тепер мешти, яким нічого особливо не бракувало, блищать, наче до них причепилися іскринки сонця. Тоді вмиваюся і поправляю зачіску. Я роздивляюся в дзеркалі своє лице, на якому жодних слідів пивної оргії, раннього вставання і кордонної вовтузні. Якщо не помиляюся, я влупив напередодні тижневий запас.

Дебрецен лежить на південь, і хоча до Ніредьгази ближче — я майже на вʼїзді до неї, — назви страв починаються з «дебреценський». Угорка сервірує дебреценський ґуляш, порцію «робін-бобін-ненажера» — либонь, у мене вираз відповідний. В плетеному кошичку скиби білого хліба, пухкі, грубо й разом з тим рівно накраяні. У приміщенні тихо-тихо. Я втуплююся в страву переді мною, щось домашнє здіймається в її розміреному паруванні, заколисливе, ладне затримати назавжди над шляхом, яким інші квапляться — хто в один бік, хто в протилежний.

Ґуляш смакує так само розкішно, як пахне. Я залюбки ще посидів би, одначе підводжуся йти. Більшу частину чайових угорка повертає назад:

— Це забагато.

Я не мушу знати угорську, щоб зрозуміти це. Проте дещо таки знаю, я запамʼятав його раз і назавжди:

— Нем тодом.

Мови — моя ахіллесова пʼята. Я сказав би кілька слів про її вроду.

— Ґуляш, — кажу я, складаючи пальці в пʼястук, за винятком великого, який підношу вгору. — Ґуляш — люкс.

Угорка відповідає щось, усміхаючись, я також усміхаюся. Попереду ще чимало корчм.

— Забагато, — кельнерка наполеглива. На її білому фартусі різнобарвні контури розрізаних навпіл овочів і жодної плями. Кожна деталь навіює затишок. Тут не панує розхристаності, характерної для подібних закладів по той бік кордону. По той бік... Як швидко змінюється перспектива! На цій думці я відчуваю неймовірне полегшення. Напевно, страва у шлунку робить свою справу. Голод напружує, від нього ще ніхто не став ситим.

Схоже, угорка тут і за офіціантку, і за куховарку, і за господиню.

— Нем тодом, — я розводжу руками.

Мабуть, у мене жахливий акцент, однак угорка не дає цього взнаки. Вона кладе монети на стіл. Дві двохсотки. Це менше, ніж півтора долара, на скількись там центів. У світі, де тебе за кілька шелягів у найкращому разі пустять з торбами, в найгіршому — скрутять вʼязи, я надаю перевагу дебреценському ґуляшу. Я ладний заплатити за нього подвійно. Зі щедрими чайовими.

Без грошей ти ніхто, тебе не існує. Мені їх ніколи не бракувало, але раніше я так не казав. Думки приходять повільно, а тоді вже не покидають. Орудуйте ліктями, не ловіть ґав, не слухайте демагогів, — це моя вам дружня порада; мій, якщо хочете, заповіт: те, що урвете, ваше. Гроші — ваше все. Бо тільки коли ви їх матимете донесхочу, коли ними блюватимете, щойно тоді збагнете, що вам їх не треба. І ніколи не було потрібно. Нічого не потрібно. Щоправда, буде запізно. Се ля ві, як кажуть в Парижі. Коли я прямую до дверей, жінка згрібає їх і йде вслід за мною.

Платанові, єдиному дереву, чиї простерті над корчмою гілки відкидають тінь, всю благословенність якої вповні можна буде оцінити вже за годину-дві, з сотня, якщо не більше, років. Другого дерева поруч немає. Ні дерева, ні куща. За Дебреценом тягнеться пушта.

Схоже, платан посадили, коли поставили першу корчму. Цій також уже чимало. І тільки жінці не більше тридцятки. Якщо це родинне, то до вісімдесят девʼятого вони орендували корчму самі в себе, тоді як у нас навіть такого не було.

Платан — його я також завдячую Парижеві. Скільки назв дерев нам відомо? Я механічно загинаю пальці. Не думаю, що пересічна людина знає більше.

Раптом мені хочеться запропонувати моїй господині вільне місце поруч в автомобілі. Ця думка коротша від секунди — миттєвий спалах, проте жінка шаріється, наче прочитала її. Спілкування майбутнього обходитиметься без слів, наче фільм, що не потребуватиме озвучки. Якщо воно коли-небудь настане. Принаймні, в майбутнього було минуле, і про це варто памʼятати.

— Суперґуляш, — кидаю в опущене віконце, рушаючи з місця.

Угорка стоїть край дороги, її постать у фартусі і мереживній блузці віддаляється, спершу повільно, відтак швидше і швидше, доки перетворюється на невиразний силует, що якоїсь миті зливається з обрієм.

То було не більше, ніж мерехтіння уяви. Невеличка забава, що відволікала від одноманітної їзди, пучка адреналіну. Не думаю, що я легковажив. Я прокручував це щоразу, коли перетинав кордон, і щоразу нічого не ставалося. Був упевнений, що нічого й не може статися.

Коли ж це сталося, я виявився заскоченим. Я до останньої секунди вірив, що це звичайнісінька помилка, і все швидко владнається. Фантазії мають здатність матеріалізовуватися; передусім ті, що не треба. Хто і чому підставив мене, я не знав, та й це вже нічого не змінювало. Хоч і з великим запізненням, я таки добрався до місця призначення, одначе в цьому було ще менше сенсу.

Випірнувши з приміщення, митник дав знак зʼїхати вбік. Я роззирнувся, проте ні позаду, ні попереду нікого іншого, кого це могло б стосуватися, не було — то була смуга для власників дипломатичних паспортів.

Герой міг зупинити мене з якої-небудь іншої причини. З будь-якої, лише не цієї. Наприклад, щоб побажати «Щасливої дороги». Або поцікавитися, що нового там, звідки я їду. Або замовити щось. Або щибнути цигарку. Однак усе виявилося серйознішим.

Ось митник бачить номерний знак і наліпку CD, він просто не може не бачити їх.

— Ваші документи, будь ласка.

Цієї миті з приміщення вигулькують його напарники.

— Відчиніть багажник.

Я не рухаюся. На мене сходить спокій. Я ніколи не думав, як поведуся в такій ситуації. Чекаю, коли мені віддадуть документи, проте митник зволікає. Він нікуди не квапиться, це його служба.

— Нем тодом?

Я вловлюю в його голосі глузливу нотку, змішану з невдоволенням. З дипломатами так не розмовляють.

Очевидно, йому ще ніколи не випадало нагоди трусити рідного консула, й ось сьогодні він може нарешті постати в усій красі.

Митник — дядько в літах: сиве волосся, сиві вуса і викотом черево. Втикає на добробут онуків. Й ось відкрилась нагода вислужитися перед тим, як вийти на пенсію. В подяку отримає іменний годинник з підписом премʼєр-міністра. Цікаво, як довго вони чекали на мене?

— Не розумію.

— Не розумієте?

— Ні. Що це означає?

— Це й означає.

Опиняючись перед очевидним, ми відмовляємось сприймати його.

— Усе гаразд, — кажу.

— Що?! — він визвірюється на мене.

— Що? — горлаю й собі.

Це дещо присаджує його, одначе по суті нічого не змінює.

— Я ж переклав вам. Працюєте консулом і не розумієте? Он я звичайний митник, а дещо тямлю, — мовив мій співрозмовник з притиском на «звичайний».

— В Словаччині.

— Вийдіть з машини, — скомандував він і, долаючи нехіть, додав. — Будь ласка.

Він усе ще не певний — на одній шальці мій статус, на іншій — відмашка, яку отримав. Час до часу таких, як він, на когось спускають. Всі вони на коротенькому повідку. Шальки усе ще хитаються, проте котрась із них таки переважить.

— Ви не маєте права. В мене дипломатичний паспорт. Це помилка — ви щось переплутали. На мене поширюється недоторканність. У мене імунітет.

— У мене також імунітет.

— Я поскаржуся.

— Як тільки завершимо огляд.

І тоді вони взялись до роботи, перетельбушивши буквально все, не пощадивши ні футболок, ні трусів, кожний папірець, кожну найнікчемнішу річ.

Розправившись з валізою і спортивною сумкою, вони з такою самою незворушною цілеспрямованістю взялися за автомобіль. Було в їхніх рухах щось потворне й пластичне. Я почувався студентом-початківцем в анатомічному кабінеті.

Я не спізнав ні страху, ні хвилювання. Рутинність і впевненість, з якою вони орудували, дивним чином навіювала спокій, наче все, що відбувалося, зовсім не стосувалось мене.

Так діють лише тоді, коли знають, заради чого. Не завдавши собі клопоту простукати метал, як це роблять, рухаючись навмання, вони відразу перейшли до суті, один — з одного боку, другий — з іншого, розкрутивши кожну шурупку, освітивши ліхтариком найвіддаленішу заглибинку, тоді як третій наглядав і асистував.

Коли перший блок вислизнув просто в руки одного з них, всі троє перезирнулися. Я волів би, щоб це було те, що їх цікавило.

На жаль, вони шукали не цигарки — досить було їхніх спантеличених мармиз, щоб це втеленькати. Виклавши блок за блоком, наче усунувши незаплановану перешкоду, вони продовжили огляд. Їхні рухи ставали неквапливішими, обережнішими, пластичнішими, передчуваючи урочистість моменту, до якого несхибно наближалися, наче знали все наперед, збоченськи відтягуючи солодку мить істини.

Я надав би перевагу філософському мовчанню, проте довелось відповісти на кілька запитань. Я сказав, що нічого не знаю. Не думаю, що хтось на моєму місці зімпровізував би щось дотепніше. Я повторював це, як мантру. Поводився так, наче вперше побачив цигарки і те друге, яке вони обережно виклали; не те щоб це була безпрограшна тактика — іншої я не мав.

Знайшовши пакунок, вони заспокоїлись. Автомобіль враз перестав цікавити їх. Тоді в мене ще не було порше, і я користувався службовою тачкою. Їхній успіх — чийсь провал; того разу мій.

— Воно само опинилося там, ге?

Я не стверджував цього. Я ще раз повторив, що я, як і вони, вперше це все бачу.

— Це провокація.

— Що ви маєте на увазі? — вони наїжачилися.

— Мене підставили. Мене зумисне підставили, — докинув я. І в цій підставі вони брали участь. Їм була відведена роль тих, хто бере на гарячому. Вони були всього-на-всього інструментом.

— Ваші спільнички.

Вони подивилися на мене з ноткою жалю і зневаги. Їм не конче хотілось цим займатися, однак професійний азарт і нагода вислужитися здобули гору.

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Про автомобіль. Ви ж не будете заперечувати, що його нафаршували?

Я кивнув.

— От і добре.

— Я не маю до цього ніякого стосунку.

— Ви хочете сказати, що це відбулося без Вашого відома?

— Я вже пояснив вам.

— І як ви це уявляєте?

— Звідки мені знати?!

— Ну не ми ж вам підлаштували...

А таки підлаштували. Хоча, звісно, не вони. До них я не мав претензій. У мене поготів не буває претензій. Не я до них причепився.

— Це дискредитація мене.

— Можливо.

— Це все зроблено зумисне.

— І ви ні про що не здогадувались...

— Саме так.

— Але ж це професійна робота!

— Я тут ні до чого.

— Знаєте, скільки часу на це потрібно?

Я знизав плечима.

— Чимало.

Я мовчав.

— Треба було пововтузитися.

Їм теж довелось пововтузитися.

— Ви передавали комусь ключі?

— Ключі завжди в мене, — це було правдою.

Де можна, я поклав не брехати. Поруч із правдою брехня видавалася переконливішою. Я не мав наміру їх заплутувати; вони щось знали — ймовірно, не все. Головне — нічого не визнавати. Все заперечувати. Все, крім очевидного. Передусім, свою причетність.

— Коли ви вʼїхали в країну?

— Вам це відомо не гірше за мене.

Вони повторили запитання. Я назвав дату. Пропонуючи дрібні козирі, вони заманювали в пастку.

— І Ви не здогадувалися, що переправляєте нелегальний вантаж?

— Ні. Яким чином?

— Щось могли помітити.

— Що?

— Наприклад, хтось побував в автомобілі.

— Ні.

— Нічого підозрілого?

— Ні.

— Ніяких слідів стороннього втручання?

— Ні.

— Нічого, що насторожило б?

— Ні.

— Жодної дрібниці?

— Ні.

— Нічогісінько?

— Я вже відповів.

— Добре подумайте.

На секунду я завагався.

— Ні, — повторив я.

Від контрабандистів їх відрізняв службовий одяг — уніформа була їхнім алібі. Вона ставила їх на виграшний бік, забезпечуючи розкішними садибами і шикарними поза­шляховиками. Якщо ти ні на що не придатний, а хочеш жити, як біла людина, — стань митником.

Мені хотілось розреготатися в їхні вгодовані пики. Тоді я не зробив цього. На їхньому боці був закон. Плюс бонуси у вигляді знайденого.

В мою версію, хоч як я намагався надати їй переконливої подоби, ніхто не повірив, а кращої я запропонувати не міг.

З автомобілем усе окей — службових тачок не конфісковують. Зі мною теж все окей. Зі мною завжди все окей. Я перегортую цю сторінку і рухаюсь далі. Залишається щось подібне до осаду. Я розтираю його зубами. Чую, як воно скрегоче, наче пісок. Мов кава найгіршого ґатунку, перепечена і гірка, яку в девʼяностих варили по тісних забігайлівках, в яких завжди бракувало освітлення.

— Ви все заперечуєте?

Не зовсім так. Смішно відкидати очевидне. Я не заперечував, що я водій цього автомобіля. Не заперечував, що саме в ньому виявлено цигарки і пакунок.

— Ви палите?

— Ні.

— Закортіло підзаробити?

— Не мені.

— А кому?

— Я ж уже пояснив.

Дідька лисого вони щось довели б. До цигарок я не доторкався і навіть не бачив їх. Лише сідав за кермо і їхав, а потім отримував певну суму — невеличку компенсацію за згоду підсобити.

Я надавач послуг. Всі ми надаємо їх у тому чи іншому вигляді. Всі ми давно вже крутимося в цій сфері. Останніми їх надають гробарі. Я спробував перейти в наступ.

Консульську службу довелося покинути. Бог свідок, я не тримався за неї. Я пішов звідти так само, як і прийшов туди — з валізкою і спортивною сумкою. Посол був у себе, він потиснув мені руку і побажав усього найкращого. На новій роботі. І провів до дверей.

Далі мене проводжали жінки. Скільки себе памʼятаю, мене завжди проводжають жінки. Я не бажаю, щоб вони йшли за моєю труною скорботні і мовчазні. Не хочу, щоб безутішно стеналися над моїм трупом. Хай згадують, як ми трахалися. Хай стогнуть від задоволення. Хай сльози радості скрапують на мою труну.

— Нам тебе бракуватиме.

— Мені тебе теж.

Ця зробить карʼєру. Посол накинув на неї оком. Ще б пак. Його власна, як жаба. Де він таку вишпортав? Зате, подейкують, завдяки їй зробив карʼєру. Найслушніша пора, щоб я покинув сцену і не заважав розвиватися любовній інтризі. Якщо жінка у нашій дипломатії коли-небудь чогось доможеться, то нею буде нова коханка посла.

Без жінок світ звироднів би набагато швидше. Своєю присутністю вони помʼякшують потворну невідворотність його колективної деградації. Я кохаю вас, представниці прекрасної статі. Змінити теперішній час на минулий, й епітафія готова. Бувають гірші. Вважайте це моїм любовним зізнанням.

Ми поцілувалися в губи, солодко і взасмокт, з самозабутньою викличністю, як уміла тільки вона, перетворивши присутніх на жалюгідних статистів, наче звільнили не мене, а їх: славна й смілива мала. Якби я тримався за місце консула, то хіба ради неї.

Вона поставила на кін свою карʼєру. На секунду я завагався. Ми народжуємося на світ, щоб наповнювати його сенсами. Ви хочете, щоб я повірив у це? Ми наповнюємо світ безсенсовністю всього, що робимо. І злягання — ще найсвітліше, що може бути, інакше давно вже запанувала б пітьма.

Я вільний птах, ні від кого не залежу. Я можу собі дозволити це. Клав я на лицедійство. Я ніколи до кінця не був у системі. Щоразу, коли переді мною відкривалася брама нових, за­хмарних можливостей, щось у мені надламувалося.

Я поправив дзеркало, з нього до мене всміхнувся чоловік у розквіті зрілості, його біляве волосся спадало на чоло і неслухняно кучерявилося на скронях, а дводенний заріст на щоках надавав схожості з голлівудським актором, який впарює супер-пупер порохотяги, що самі їздять і прибирають. Або спортивне взуття. Або ще якусь бридню. Або жере піцу на десятках тисяч рекламних щитів одночасно. Скоро ми нічого не знатимемо про життя. Одного дня воно перетвориться на супермаркет — ми вже в ньому безперервно скуповуємося. Я беру тільки найнеобхідніше, щоб уповні спізнати його неповторний аромат.

Я закінчив звичайний інститут. Таких, як я, тисячі. Мій диплом засвідчує пересічні успіхи; як і в решту дипломів, туди також вписано «спеціаліст». Коли я починав навчання, нам заливали одне, а коли закінчував, — протилежне. Диплом мені не потрібен. Скільки в мене зайвих речей? Не так багато. Могло нагромадитись більше.

Щось зі мною не так. Мені постійно звертали на це увагу. Я сам це знаю. Якоюсь мірою мені шкода цей світ. Я зробив вибір. Надаю перевагу неробству у своє задоволення. Я не ловець ілюзій. Я вмикаю запалення. Гуркотіння мотора виводить зі ступору.

Віртуозність, з якою були ущільнені порожнини і нішки, заслуговувала визнання. Не думав, що в звичайний легковик можна так щедро нафаршувати. Скидаю, панове контрабандисти, капелюха.

Завдяки митникам я вперше побачив, як це робиться, — товар закладали і викладали без моєї присутності. Крапля в морі на тлі фургонів, що день у день перетинають кордон під прикриттям спецслужб, міністрів і, кажуть, самого президента. У цій епохальній веремії митникам відведена роль жалюгідних паяциків, проте своє вони також відстібають. Ми живемо в країні, де всі всіх ошукують, це наша суспільна угода.

Бізнес луснув, як мильна бульбашка. Якщо це взагалі бізнес — так собі, принагідна розвага з невеличкою винагородою. Додаток до основного заробітку. А що? Ви теж погодилися б. У цьому навіть щось було — проминати уніформованих лохів, які, можливо, про щось і здогадувалися, а може — ні. Кілька копійок на кишенькові витрати, ото й усе.

Мені це нічого не коштувало. Автомобіль начиняли без мене, я давав ключі, які мені акуратно приносили назад; те саме в пункті призначення, тож більшість моїх відповідей не далеко відбігали від дійсності.

Я запропонував спортивну сумку — все, що в машині, захищене дипломатичним імунітетом, я — теж. Партнери — назвімо їх так — відмовилися. Вони хотіли, аби все було, як належить: береженого Бог береже. Я знизав плечима — хай роблять, як знають.

Автомобіль мені повертали таким, яким я його давав, — коли завантажували товар і потому, як його вивантажили, також. У мене не було до них жодних претензій, стосовно всього іншого теж.

Того разу я попросив вкласти ось це. Послуга за послугу. Я не відмовляв їм упродовж тривалого часу. Мені здалося, настала пора, аби вони теж зробили що-небудь для мене. Я простягнув їм пакунок.

— Лише обережно.

Вони не запитували, що всередині. На них можна було покластися. Я й сьогодні впевнений, що здали мене не вони — інакше митників не спантеличили б цигарки.

Не думаю, що митники ламали комедію. Судячи з їхнього вигляду, особливими дарами природа на них не розщедрилася. Ланцюжок провисав кудись в іншому напрямку.

Прийшовши по ключі, я лише запитав:

— Де?

— Ось тут, — партнери постукали по заглибині під бардачком.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє... Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона Твого... Вісімнадцять тисяч хрустких євро, з них половина — чистісінького, мов досвітня роса, навару: без педеве і відрахувань до пенсійного фонду.

Тільки бевзь завагався б.

Це країна, в якій усі, хто лише здатний, тікають геть. В якій ті, хто в ній виріс, ненавидять її. Ненавидять все. Обгиджують і оббирають, розтягують по шматках, продають, що тільки можна, а що годі загнати, нищать. В якій всякий з усього жадає вигоди. В якій усе перетворюється на товар — памʼять, земля, страждання, любов, смерть. Мовби населяє її не народ, а набрід — син-негідник, який обпльовує матір, а та корчиться в екстазі любові, надії і прощення, простягаючи руки назустріч потворі, яку породила.

Перетнувши кордон на Захід, водії збирали непотріб, щоб потім акуратно викинути його на якому-небудь паркінґу в призначену для відходів урну. А повернувшись, ті самі водії жбурляли сміття з вікон своїх автівок. Їхні лиця виражали лють, зневагу і затамовану образу. Вони ненавиділи землю, яка носила їх. За яку їх морили голодом. Яку вивозили вагонами. Затоплювали, фальшиво при цьому оспівуючи. Називали житницею. Її досі так називають.

Ніхто, хто захоплював, не отримував її по-справжньому. Ніхто не міг заволодіти її таємницею. Мільйони вгноїли її своїми тілами, а ще мільйони зросили потом і кровʼю. Земля достатку, на якій незатишно. Мовби на ній прокляття, невідь-ким і коли покладене.

Ті, хто покинули її, гадали раз і назавжди порвати з нею, проте не покидала їх вона. Кожна річ, яку взяли з собою, нагадувала про неї, кожний спогад був просякнутий її запахом. Вона приходила непозбувними снами, спокушала, доводила до нестями, повільно і невблаганно перетворювалася з пекла на рай — солодкий і втрачений.

Її годі забути. Вона невідступно нагадувала, нагадує і нагадуватиме про себе. Переслідуватиме до останнього подиху. До смерті й опісля, на тому світі, де чорнота небуття, що його слабкодуха людина силкується освітити вогником віри.

Хоч де опинимося, наша земля прийде по нас — хай в другому, третьому, четвертому поколінні.

Я лежу на землі, підібгавши ногу під живіт. Силкуюся пригадати, коли і як опинився тут; як це сталося. Мені здається, що ліг відпочити й незчувся, як поринув у міцний і тривалий сон, з якого оце прокинувся, а разом зі сновидіннями стерлася памʼять про те, що було, лише глухе ниття то наростає, то відступає.

Ніздрі вдихають її запах. Я чую шум, чую, як пульсує у ній життя, наче у велетенській істоті; наче вона так само жива, як ми. Земля щось розповідає, до мене долинає її голос. Вона тепла, як може бути теплим живе тіло, до якого доторкається твоє власне. Такою може бути тільки вона.

Від її лагідного шепоту ниття на мить відступає. Мені хочеться слухати ще і ще; хочеться, щоб вона не припиняла розмовляти зі мною і щоб тривало це вічно.

Раптом кортить спробувати її на смак — відчути, яка вона. Мені здається, що вона має бути солонувата, як твердий сир, що пахне собою й приправами. Я простягаю руку по грудку попереду, наче то грудка сиру, і мені смокче під ложечкою.

Від болю, що пронизує мене, я непритомнію.

Знову розплющивши очі, бачу бліді пальці, що недотягнулись до грудки на якийсь сантиметр. Вони здаються мені не моїми, ніби хтось доточив їх до моєї руки, як приладнують протез. Я пробую поворухнути ними, проте вони відмовляються підкорятись.

Грудки навколо постають згустками памʼяті, розкиданими частинками мене самого. Моїм збитим у кімʼяхи єством, подібно до того, як збивається, вурдячись, молоко.

І трава. Я чую шелест, упізнаю його. Розплющую очі і пробую усміхнутись. Хочу підвестись і дивитись на неї. Спивати поглядом і так віднайти рівновагу, силу в собі. Крізь біль спостерігаю, як погойдується стеблина.

Я ніколи не припускав, що доведеться змагатись за те, аби памʼятати.

Я був пестунчиком долі, як мій батько.

Ми з ним одного крою.

Сонце підбилося високо, тепер воно стоїть у недосяжній глибині блакитного, майже білого неба. Все більше і більше я віддаляюся від котеджу, від певних своєю одноманітністю днів, від годин, засохлих на дні бляшанок. Зненацька переді мною вся безглуздість затії. Я не маю однозначної відповіді. Я взагалі не маю її.

Рука міцніше стискає кермо, я прагну якнайшвидше вирватися з інертної смуги. Все це триває секунду, тоді миттєво розсіюється.

Що це було?

Не знаю.

На угорському боці траса вужчає; вона стелиться темно-сірою стьожкою з лінією посередині та обабіч, бездоганно рівний асфальт. Розмітка біжить швидше і швидше, мовби намотуючись на невидиму шпульку.

Я вмикаю диск і підкручую звук.

Пʼять-шість-сім. Будинок мав сім або вісім поверхів і плаский дах. Вікна виходили на пішохідну зону, від якої його відділяла поперечна, відкрита для автомобільного руху вулиця, над якою він у буквальному сенсі нависав. Вони дивилися в протилежний кінець, де на обрії мрів застружений олівець церковного шпиля. Фасад, крім вузької крайньої смуги праворуч, був кремовим, якими кремовими можуть бути штани, наче його зроблено із трикотажу. А потім будинки по обидва боки з крамницями на нижніх поверхах, філіями дорогих мереж і не менш дорогими бутиками.

З рибного ресторану на розі пахло висмаженою в багато разів перекипʼяченій олії рибою. Здавалося, наче там, за будинками, море. Тоді як море хлюпотіло далеко. Бризи осідали на порослих соснами схилах, не здолавши й першого зі смуги гірських хребтів. А до них — сотні кілометрів.

Ми вийшли в безвітряну тишу передобіддя. Сонце спокушало помірним травневим теплом. Хтось встромив у вазон на низькому виступі першого поверху недопалок.

— А ти не бажаєш надіслати листівку?

— Кому?

— Собі.

Вона справді надіслала — сама собі.

— А ти не знав?

— Ні.

— Так багато хто робить. Я побачила це в якомусь фільмі.

Ми теж були, наче у фільмі. В якомусь фільмі. І вулиця, якою йшли. Ще майже порожня, хоча день вже давно настав.

Ми — тіні, що відділяємося від мурів, будинків, дерев. Наше існування ми завдячуємо смужці світла, спроектованого на екран.

Потім у готелі ми допізна дивилися телевізор. В серіалах, які там крутили, поштівок ніхто нікому не надсилав. В рекламних перервах вона міряла придбаний одяг — сорочки зі штанами й коротенькими спідничками, що перетворювали її на дівчинку, якою вона так хотіла бути, і такі самі коротенькі сукні, роздивляючись при цьому свої ноги. Ноги були її пунктиком.

На черницю вона явно не змахувала. Починаючи від дверей, увесь прохід був заставлений покупками.

— Заплющ очі.

— Я заплющив.

— А тепер розплющ.

Вона постала переді мною у вишневих трусиках з прозорого мережива і такому самому ліфчику.

— Як я тобі?

— Королева.

— Ти це справді?

— Звичайно.

Мій тон переконав її. Вона хотіла, щоб я переконав її, а мені це нічого не коштувало.

— Ти не хочеш їх скинути?

— Ще й як.

Все одно їх треба було позбутися. Ліфчик вона залишила на собі. Вона звільнилась від нього серед ночі — спати в ньому виявилося не вельми зручно.

Це був той самий будинок з кремовим фасадом у вікнах і балконах і вертикальним мозаїчним сюжетом.

Я чув, як шелестів пісок і бачив перед собою море — прозору-прозору воду.

Я потягнувся до неї, спраглий її прохолоди.

Провів язиком по губах і відчув на них сіль.

Цвіла акація.

Я вірив у серйозність власних намірів. Хай там як, ми давно вже не шмаркачі.

Моря за рогом не було.

Та вулиця, де здавалося, досить звернути за ріг, щоб опинитися за другим чи третім перехрестям на пляжі. Довгенько довелося би тьопати! Я силкуюся пригадати, як вона називалася. Вона мала такий дивний напис. Cилкуюся впорядкувати літери на таблиці, що стоїть перед очима, наче я щойно звідти, проте нічого путнього не виходить. Вулиця могла називатися будь-як. Зараз це вже не має жодного значення.

Та химерна присутність моря, яке відрізняло її від подібних вулиць, однакових, наче створених за одним шаблоном.

...Її зґвалтували, а потім вбили. Можливо, задушили, а тоді ґвалтували. Поліції так і не пощастило вийти на вбивць. Мабуть, вони особливо й не напрягалися.

Успішна бізнесвумен. Комусь це не сподобалося. А може, не так. Я також займався бізнесом. Тоді ще займався. Наші інтереси не перетнулися, зате перетнулися ми. Жінка з харизмою, у неї був хлопчик. Не знаю, з ким він тепер — можливо, з родичами. Або в сиротинці.

Авжеж, пригадую. Ми вирушили в шопінґ-тур, проте наша поїздка більше нагадувала медовий місяць. Шлюбне турне перезрілих закоханих. Вік пішов їй на користь, додавши соку і смаку.

Трагедія сталася невдовзі по тому, як між нами усе завершилося.

Вона потребувала чоловіка, який торочив би їй про красу її ніг.

— У тебе чудові ноги.

— Справді?

— У тебе с п р а в д і чудові ноги.

Вона подобалася мені. Вся. І її харизма. Вона прорвала шаблон. Вона в усьому була нестандартна. Ледь екстравагантна. Жінка, яка порушила табу. Однією з перших, ще як тільки все починалося. Селф-мейд-вумен. Таке приваблює. Виявилося, не лише мене.

Я пробую пригадати, як вона виглядала. Мені хочеться, щоб то була якась інша жінка, не вона. Я намагаюсь переконати себе в цьому.

Труп лежав на тротуарі. Понівечений, у роздертій коротенькій спідничці — мабуть, одній із тих, які міряла в готельному номері. Вона одягалася тільки від відомих дизайнерів — могла собі це дозволити. Раніше дозволити собі цього не могла. Ні, вона не намагалась розчулити. Вона просто перемогла обставини. Жахливе, нестерпне дитинство. Вона мала право пишатися. Назовні вольова, вона прагнула того, що всі: розуміння. Трішки тепла. Звичайної ласки.

Машину виявили в лісо-посадковій смузі, вщент вигорілу. Кущі навколо теж почорніли. І стовбурі дерев. З попелу пробивалась цнотлива травичка.

Думки гнояться у голові, мов нарив, що ось-ось прорветься. Я відчуваю потребу перепочити. Намагаюся ні про що не думати. Памʼять неодмінно об щось перечіплюється.

Інколи здається, наче більше нічого не залишилося, крім цього вмістища, з якого раптом зʼявляється і вʼється нитка — синя, червона, зелена... На все, що було, забракне барв. Хай збережеться щось на те, яке буде.

Мить, і від них нічого не залишиться.

— Зроби щось!

Аби лише встигнути...

Вони саме вертаються із занять, двійко школярів. Вони щодня йдуть цим шляхом — безтурботно, яким лише безтурботним може пересуватись коридорами часу дитинство. На плечах в обох шкільні ранці. Вони щось жваво обговорюють.

Я шарпаю їх убік, а вже за мить місце, де ми щойно були, накриває вибухом. Хлопчаки навіть не встигають злякатися. Коли порох розвіюється, вони підступають ближче і роздивляються. Один із них розчовгує землю.

Хлопці задирають голови і показують вгору. Про всяк випадок обоє приступають до стіни і так просуваються один за одним до перехрестя. Тоді один звертає ліворуч, а інший іде прямо. Завтра вони побачаться знову.

Ти врятував два невинних життя.

А тепер зроби щось для себе.

Давно вже пора.

— Врятуй себе.

Хто це сказав?

Я озираюся, проте вулиці порожні.

Місто нагадує лабіринт з безлічі рукавів, якими безпечно гуляє вітер.

Тиша насторожує. Я притискаюсь до муру, тримаючи зброю напоготові, і так просуваюсь вперед.

Вітер.

Вітер куйовдить події. Звіюється раптово, підхоплюючи зачеплену на балконне перило теніску.

Зриває її разом з вішаком.

А тоді так само раптово вщухає.

Теніска приземлилася на сусідньому балконі. Я накинув сорочку і вийшов з дому.

Дівчина приїхала на три дні. То було таке саме помешкання, як моє. Його здавали таким, як вона, туристам, у ньому ніхто довше кількох ночей не зупинявся.

Там, звідки вона приїхала, такі самі будинки й балкони. Все таке саме.

— То ж що привело тебе сюди?

— Ти.

Я не супроводжував її на вокзал, ми виявили одну спільну рису: ні вона, ні я не любили прощавань. Мелодраматичний елемент не її.

Нас познайомив вітер.

Я біжу, ледь торкаючись ступнями поверхні. Мені здається, це триває одвічно; наче, скільки себе памʼятаю, біжу. Я ухиляюся від снопів, що сліпуче розтинають темряву. Подаюсь то вліво, то вправо. Виконую давній, як світ, ритуальний танок. Життя — студія, в якій тренуєш рухи однієї й тієї самої партії. Бачиш, як спалахує світло: «Увага, запис», — спершу кілька разів зблимує, а потім горить. Звукооператор за склом киває. З незлічі спроб хтось відбере згодом найкращу.

Зненацька щось впивається в мене, я зупиняюся. Щось липке на моїх долонях, я здивовано роздивляюсь його. Сильніше затискаю те місце. Незвична втома розбирає мене, ноги підкошуються. Хочеться лягти й відпочити...

Я не маю бажання підводитися. Більше не треба лавірувати між сліпучих снопів. Можна забутись і мріяти. Мрії — наче марихуана. Я міг би додати — памʼяті мого брата, що сколовся і спився.

Мій рідний брат — овоч. Привид, який блукає тими самими до набриднення рідними вулицями. Далеко звідси. Там, де ми разом виростали. Я ніяк не зберуся написати йому кілька слів. Він усе одно вже не прочитає. «У мене все добре». Життя має різні грані.

Я рухаюсь разом з поверхнею, на якій лежу, легко і плавно. Земля піді мною заспокійливо погойдується. Чую голос, який наспівує колискову, приємний тембр. Він не належить ані моїй матері, ані няні.

Раптом стає холодно, я хочу щось натягнути на себе, шукаю, чим би накритись. Мене дедалі сильніше морозить. Сліпучі снопи без угаву спалахують, тепер десь далі попереду. Світло перемістилося вбік. Воно зараз у вигляді цяток густого спалахування і згасання, наче вмикаються й відразу перегорають лампи. Життя — вольфрамова нитка.

Мені здається, якщо не рухатимусь, тіло зігріється.

Липковина все ще просочується крізь пальці, вже не так інтенсивно.

Я не хочу мерзнути.

Прийдіть і накрийте мене.

Я написав їй, що ні про що не шкодую. Якби не вітер, я сам закинув би вішак. «Ти того варта», — закінчив я лист.

Через кілька днів надійшла відповідь. Відповіді перебували в дорозі до тижня, іноді довше, на конверт наліплювали зубцювату поштову марку. Не пригадую, що вона зображувала; ні листа, ні конверта не збереглося — з мене кепський хранитель кореспонденцій.

(— Пане Оцифровувачу, Ви зугарні оцифрувати будь-який папірець, предмет, просторовий обʼєкт. А... життя — як Вам таке? Візьметеся? Вважайте це моїм Вам замовленням.

«Пане Оцифровувачу»...)

«Ти теж».

Відразу все стало на свої місця. Шалена дівчина. Здається, вона була трохи схиблена. Ми знаємося? Ні, ми не були знайомі. Небавом вона описала свої враження від міста. То були враження від нашого трахання. Красуня виявилася журналісткою-початківкою.

Вона надіслала мені ґлянц, для якого укладала рейтинґ. Так би мовити, мій співаторський примірник. Моє місто відкривало в ньому шпальту найсексуальніших. Вона уклала його на основі нашого знайомства. Репортаж потонув в океані подібного трешу.

— Ми секспартнери.

Атож. Дівчинка мала хибне уявлення про любов, а я не той, хто здатний її просвітити. В неї ще все попереду. Колись вона зробить своє перше велике відкриття, ставши нарешті по-справжньому дорослою.

Нічим цікавим, судячи з його відсутності в решті шпальт, воно не вирізнялося; в інших містах вітер не закидав тенісок на чужі балкони.

— Ти відкритий до світу?

— Я відкритий до тебе.

Вона намагалася взяти в мене інтервʼю. До мене це дійшло не відразу. Моя голова була забита нісенітницями.

Через десяток років, згадавши прізвище, я легко наґуґлив її. Вона мала профілі в усіх існуючих мережах. Вона вже не укладала рейтинґи, зате на мене посипалися її незліченні селфі — Європа, Африка, Азія, Чилі. Десь у Новій Зеландії вона тримала на руках тасманійського диявола. Симпатюля вигідно вирізнялася на тлі бідолашної тваринки; в цьому, мабуть, і полягав задум. Сама, з чоловіками — високими, опецькуватими, світлими, темними, кучерявими, білими, чорними, кольоровими, засмаглими, вилицюватими, вузькоокими, вкритими з голови до пʼят татуюваннями, з них можна було укласти енциклопедію рас і звичаїв. Всі вони були старшими за неї і всі, як один, щасливо шкірилися. Здавалось, вона обʼїздила світ лише для того, щоб досхочу нафоткатися. Купа зображень, в яких можна втонути. На старість вона сидітиме і роздивлятиметься їх. І показуватиме внукам. Якщо, звісно, їх матиме.

Я написав їй у приват, проте симпомпотка не відгукнулася. Можливо, повідомлення осіло в спамі; або ж я її більше не цікавив; не виключено, що вона взагалі не пригадувала мене, якому завдячувала дебют.

До нових спроб я не вдавався. Я написав їй просто так, знічевʼя. Мабуть, поволі старів.

Я був її першим редакційним завданням.

Вона виконала його на відмінно.

Завантаж своє фото з улюбленим пивом і виграй навколосвітній круїз для себе і найдорожчої тобі людини.

З улюбленим пивом без проблем.

Навколосвітній круїз відкладається.

Ця не остання.

Будуть іще нагоди.

Навколосвітні круїзи скоро вийдуть з моди, їх замінять — якщо щось вціліє, міжпланетні. Бунґало на краю універсуму. І квиток лише в один бік.

Останнього разу поранило двох школярів. І вчительку. Юну дівчину, яка на дозвіллі від основного ремесла перевʼязувала рани і влаштовувала лікнеп. Всі ми недоучки. Ми в неоплатному боргу перед нею. На таких тримається світ.

Гуртик учнів, які прийшли провести улюблену вчительку, спостерігає, як машина зникає в ніч; вони помітно розгублені. Війна робить чотирнадцятирічних дітей передчасно дорослими, яким відомо те, чого не знають їхні однолітки деінде; чого краще не знати. Є знання, які не збагачують. Більшість того, що нам відомо, ні на що не придатне.

Вони не втрачають витримки, коли починається обстріл, й розкисли, коли наздогнало їхню наставницю. Їхні однокашники відбулись подряпинами й переляком. Війна відбирає дитинство. Їх ніхто не запитав, чи хотіли вони цього. Чи хотів цього хтось із тих, котрі тут живуть. Мир приходить у снах, він перетворився на щось віддалене і недосяжне.

Мене не покидає впевненість, що дівчина неодмінно повернеться. Вона з тих, хто легко не здається. Вона боролася за життя інших, тепер їй доведеться позмагатися за своє.

Більшості вікон у школі немає, а на носі зима. Школа — улюблена мішень. Війна — тир, ти не чуєш зойків тих, в кого влучаєш. Коли починається обстріл, учні й учителі спускаються в льох. Хто не витримав, давно виїхав. Людина має право між життям і смертю обрати життя. Це правильний вибір.

Половина оцінок в моєму атестаті куплені.

На щось більше я не претендував.

Угорщина — країна в Центральній Європі з населенням близько десяти мільйонів осіб. Столицею держави є місто Будапешт. Державна мова — угорська. Унітарна держава, парламентська республіка. Більшість вірян католики. Валюта — угорський форинт.

Я залишаю Будапешт осторонь, проскакую Секешвегервар, Сьофок і Кестелі — на губах гаряч перцю, кулінарний цілунок власниці придорожньої корчми між Ніредьгазою і Дебреценом. Перед кордоном звертаю на заправку. Рештки форинтів витрачаю на магніт із зображенням замку мадярського князя, приліплю його, коли вернуся, на холодильник.

Не зчуваюся, як залишається позаду Словенія. Я в Італії. У мене кілька адрес, усі непевні, але це все одно краще, ніж нічого. Попетлявши, знаходжу автовокзал. Касовий хол, кавʼяренька. До віконець черги. Покрутившись у намірі щось рознюхати, врешті усвідомлюю, що мені тут нічого не світить. Коли прямую до виходу, увагу привертає газета, залишена кимось на лаві.

Коли беру газету, до мене раптом доходить, чим вона привабила мене. А що, як її залишила вона? Трепетна хвиля здіймається в мені. Я скручую папір — навряд щоб той, хто залишив, вернувся по неї. Той чи та. Життя зіткане зі збігів. Воно нагадує гру, в якій ти щоразу змушений вибирати. Свій вибір я зробив. Я наближався до нього довго, шмат життя.

Я вирішую трохи пройтися, розімʼяти затерплі від тривалого сидіння ноги. Сонце опускається за пальми. Воно все ще настільки яскраве, що за ним не видно човна, в якому воно пливе. І човняра, який перевозить його на другий бік, де на нічних шафках таких самих, як по цей бік планети, помешкань ось-ось задзеленчать будильники.

Вгорі довкола стовбурів вʼязки бананів. Жовті, майже стиглі плоди. З напнутої над вулицею линви звисає білизна. Я зупиняюся перед палациком з мавританськими рисами. Роздивляюсь його. Над струмком витинають зиґзаґи бабки. Це їхній вечірній танок. Вони радіють життю, надто короткому, аби обходитися з ним якось інакше.

Я покидаю місто з палациком у мавританському стилі і пальмами. Праворуч зникає за обрієм сонце, а невдовзі гасне останній його відсвіт. Сьогоднішній раунд завершено, завтра продовження. Завтра — день, який поставить крапку над «і». В кишені — те, що мені треба. Я таки добув точну адресу. Повідомляючи її, жінка зніяковіла. Я назвався другом студентських років, так воно й було.

Я ще не зʼясував, скільки мені залишилося їхати, — в кожному разі, незрівнянно менше, ніж відверстав. Думка про день, що вже позаду, викликає химерні відчуття. З сутінок виокреслюються силуети самотніх будівель, осібних від населених пунктів. Колись хтось їх покинув і не повернувся, перед тим у їхніх мурах вирувало життя. Замалі для фабрик і завеликі для родинних садиб, вони скидаються на компактні фортеці. Кукурудза підступає впритул до шляху, фари ковзають довгими листками і високими стеблами; і — виноградники.

Я кочуся крізь села й містечка з вузькими дорогами і тротуарами; і кільцями у вигляді заквітчаних клумб, від яких пахне лавандою. Лаванда, лавандерія... Звучить майже однаково. Невже це всього-на-всього збіг?

Лавандерія — перше слово, яке навмання вихопив зір з українсько-італійського розмовника, пропахлого друкарськими фарбами і клеєм; зручний для користування кишеньковий формат. «Ваш надійний порадник під час подорожі». «Buonasera!» нагадує «Bonsoir!», проте жодний телепень не переконуватиме, що це одна і та сама мова: ніхто не страждатиме подібними нісенітницями; не зʼясовуватиме, котра котрій діалект. Плюс іспанська і португальська.

Розмовник — так, про всяк випадок. Наче він здатний розвʼязати проблеми. Я уявив, як шукаю потрібного виразу, потім зачитую, спотворюючи слова. Відтак стою і силкуюся збагнути почуте у відповідь; вгадати, що воно означає. Grazie. Prego. Милий усміх. А якщо тебе послали під три чорти? «Вас вітає Бібіоне», під написом викладений з камінців краб і таке саме доброзичливе сонце. Від диска відходить пунктирне проміння, під штучним освітленням воно здається білим, як алебастр.

Я занурююся в містечко, проминаю щільно забудовані квартали, заглиблююся в пінієвий гай, де під густим, майже суцільним тентом хвої такі самі будиночки, щоправда, їх не так щільно, врозкидь то тут, то там, з деревʼяними віконницями і балконами під кожним вікном; судячи з усього, перед тим, як їх набудували, тут ріс ліс. Будиночки споруджені в той самий час.

Я викермовую на головний шлях, проминаю кемпінґ із неоновим Нептуном, який стискає в руці неоновий тризуб; неонова борода спадає нижче пояса. Шлях раптом дикішає, я звертаю ліворуч, у відгалуження з будиночками обабіч; кілька сотень метрів, і я знову опиняюся в центрі — одному з осередків зітканого з автономних острівців містечка, на кожному з яких діється власне життя. Його аура ще стоїть у повітрі, воно щойно відвирувало. Над архіпелагом розпростерла муслінові крила адріатична ніч.

В лобі готелю порожньо, на рецепції дрімає патлатий хлопчина з мушкетерською борідкою й окулярах у масивній оправі. Зі щелепою, як у коня.

— Buonasera!

Хлопчина зіскакує назустріч. Йому мало що за двадцять, двадцять чотири — гора. Його усмішка вибачливо запевнює, що він зовсім не спав, а увесь час чекав на мене. Атож, саме на мене, а не на когось іншого. Від тривалого чекання — він не зʼясовує, де я барився, — в нього заплющились очі: це не така вже й неймовірна річ, коли годинна стрілка на настінному дзиґарі перевалила за північ.

Чи розмовляю я італійською?

Мені здається, він запитує мене саме це. Можливо, він уточнює, чи я сам.

— Do you speak English?

Моя реакція розчаровує його. Хлопчина дещо розгублений, проте він не втрачає надії. В окулярах його очі здаються мовби відокремленими від голови. Славний юнак.

— German? Tedesco?

День у день — ще трохи, і сезон буде в розпалі — він має справу з німецькими туристами — переважно з ними, своїми найчастішими гістьми. Вони сьогодні при грошах, колись такими були американці.

Я не турист. І не з Німеччини. Я не знаю, як йому пояснити це.

— Czech?

Це останнє він уже не запитує, а, схоже, стверджує. Хлопчина борсається, намагаючись прилаштувати мене; czech — його рятівна соломинка.

Відкриття, яке він щойно зробив, підбадьорює його. Зрештою, кимось я повинен бути. Тож хто я? Це один з моїх перших спогадів. Це питання мучило мене, й ось, по стількох роках, зринуло знову. В його очах я подібний до чеха. Мабуть, лише чех може виринути отак серед ночі. І либонь, лише чех не знає ні італійської, ні англійської, ні німецької.

— Я українець. Je suis Ukrainniene, — як це, хлопче, буде по-твоєму? — Так, je suis.

Мені лише переночувати. Трохи поспати, відійти — не так від утоми, як від багатогодинного сидіння, від якого затерп хребет.

Я не відчуваю втоми. Сюди мене завела ніч. У цю заколисливу казкову глушінь. А може, щось інше? Але чого ще можна хотіти в готелі, понадто о цій порі?

Хлопчина заспокійливо випростує руки. Він усе збагнув. До нього дійшло, що я звідкись дуже і дуже здалеку. З іншого кінця світу, що заслуговує на увагу, — людина з іншого кінця світу потребує матраца. Ліжка в номері, де кілька годин ніхто не турбуватиме її спокою. Хто з протилежного кінця світу, той довго в дорозі, не один день; тиждень, два або й довше.

На свій лад, він має рацію. Я довго в дорозі. В цій дорозі я вже чимало років.

— Your passport, please.

Він знову переходить на англійську. Я мовчки простягаю паспорт, клеючи усмішку. Тямущий хлопчина, він ретельно нотує дані, кілька разів збиваючись і виправляючи помилки. Переносить літери з паспорта в компʼютер, літери й цифри, а тоді сканує першу розгортку.

Дипломатичний паспорт викликає в хлопчини респект. Повертаючи його, він звертається «signore», відтак дублює англійською «mister». Дипломати зупиняються в його готелі не так часто. Банківська картка остаточно повертає йому професійну впевненість.

Він висловлює жаль, що я зупиняюся лише на одну ніч. Їхати світ за очі заради кількох годин сну в готелі, який нічим особливим не вирізняється? Він цього не розуміє. Такого ніхто не збагне.

Здогад, що готель і короткий перепочинок — не властива мета моєї поїздки, пожвавлює його. Хлопчина звик, що будівля, в якій чергує на рецепції, — пункт призначення для подорожніх. Всіх, хто заходить у розсувні двері, привело сюди море. Прибульці нікуди не квапляться, проводять тут від кількох днів до кількох тижнів, інколи місяць чи й довше.

Постійних клієнтів він знає в обличчя, дарма що працює не так давно. Він переконаний, що я їду в Рим. Він готовий побитися об заклад, що перед ним — новий посол своєї країни. Що ж, юначе, ти не так далеко від істини: колись я спробував себе консулом.

Крізь скло він бачить на яскраво освітленому майданчику порше. Він упевнений, що країна, яку я представляю, не бідна. Можливо, мене покажуть на телебаченні, і тоді він розповість, що цей синьйоре зупинявся в їхній скромній та гостинній обителі, а на підтвердження помахає копією мого дипломатичного паспорта; можливо, якраз задля цього він і зробив її. Хлопчина зичить мені на добраніч, проводить до ліфта і притримує двері, дарма що весь мій багаж — газетний скрутень і шкіряна барсетка.

Порше, мов магніт, притягує погляди. Останнім кільканадцять годин тому був митник на українському боці. Автівка привабила бідолаху, як світло метелика. На таку тобі доведеться попітніти. Років пʼятнадцять, і вона твоя, а якщо пощастить, то й швидше.

— А в багажник можна зазирнути?

Митник не наполягав, лише запитав, тамуючи хіть.

Зазирни — чом би й ні? Лише обережно — не обпечи крилець, метелику!

— Будь ласка, — кидаю, вийшовши з-за керма.

Стою і поблажливо спостерігаю, як він трепетно набли­жається, майже скрадається, мовби всередині немовля, якого зась потривожити.

— Можна? — митник зиркає на мене з недовірою.

Я заохочую його усміхом, принагідно милуючись відвислою щелепою. Він зазирав у багажник, а побачив мотор. З надміру випнутими маслаками й отетерілими баньками службовець скидається на ошукану жінку. Щось манірне є в ньому. І хтиве. Мені хочеться поплескати його заспокійливо по плечі.

Бідолаха ще довго перетравлюватиме побачене.

Раптом мені стає його шкода.

Колись ми завжди бачимо щось уперше. Воно відкривається нам, як мотор з-під капота.

— Щасливої дороги.

— Щасливо залишатися.

Митник кволо підносить руку, мов священик, який дає розгрішення, шокований почутим.

Атож, я грішник, і це моя сповідь.

В піднесеному настрої я вкочуюся в смугу між країнами. Він усе ще стоїть позаду, він навіть зробив кілька кроків услід за мною.

Сіромаха не скоро оговтається. Що ж, життя цінне, доки ти в змозі дивуватися.

— Ти мене неабияк потішив, — кажу, однак митник не чує.

Він далеко. Дуже далеко. Добре вже й не пригадую, який він до біса. Тільки щелепу, погляд і маслаки. Життя рухається вперед, і лише митниця залишається на місці з її звихненим від побаченого службовцем...

Мінімалістичний й одночасно ідеальний комфорт з телевізором, кондиціонером і холодильником. Саме те, що треба. Й оригінальною картиною над ліжком з підписом художника. Статичний сюжет без кольористичного перебору, наче намальований спеціально для цього номера. Італійці мають відчуття стилю.

Я відчиняю холодильник — на дверцятах напої, всі в скляних двістімілілітрових пляшчинках: мінеральна вода, італійське вино, навіть пиво; на полиці пакетики з соленими горішками. Я беру пиво і, потримавши, ставлю на місце: я не італієць, й охоче це визнаю.

Я виходжу надвір. Крамниці замкнені. З майданчика перед рестораном працівники прибирають апаратуру. Йду далі. Морозиво. Пункт винайму велосипедів, напроти через дорогу нічний бар з групкою молодих людей, ще майже дітлахів. Обліпивши столик, вони безжурно поцмулюють алкогольні бовтанки, перекидаючись час до часу словами. Мова, якою вони спілкуються, не італійська.

Мені здається, я зараз помру від спраги. В скляній вітрині холодильної шафи ліворуч від стійки мій порятунок. Я показую пальцем, облизуючи пересохлі губи.

Я вертаюся з трофеєм у номер. Коли роблю перший ковток, погляд падає на газету. Я відставляю бляшанку і, не підводячись, дотягуюся до паперового скрутня.

Не так далеко до Удіне.

Корок розтягся на багато кілометрів. Автобус, заледве рушивши, раз по раз пригальмовував. Двадцять хвилин спочатку стали тридцятьма, відтак перетворилися на п’ятдесят. Обабіч зустрічалися покинуті і напівзруйновані цегляні будинки, їхні похняблені тіла, в яких давно загніздилася порожнеча, нагадували панцирі крабів, прохромлені ногою Ґуллівера-відпочивальника і викинуті хвилею на берег, де сонце і вітер довершували справу. Розсіяні тут і там, вони нагадували про час, який назавжди минув. То не була ні зухвалість, ні марнославство, вони знали достеменно, що час не повертається, знали про це і про те, що вони останні, хто марно пручається, — ні, вони б не змогли його затримати, з їхнього боку це було б безглуздо, їхній вигляд якнайкраще підтверджував невтримність часу, невідворотність його проминання. Єдине, на що претендували, — звістити, що час не минає безслідно: ось вони, його уламки, залишені в просторі. Вони пручалися проти стирання. Вони стояли самотньо і велично, їх не розбирали і не доруйновували, не реставрували і не відбудовували, невеликі сучасні садиби виростали далеко від них, створюючи інші центри життя. В архітектурі нових будівель проглядав задум, далеко не такий амбітний, відчувалася капітуляція перед часом, вони були тимчасовими, через двадцять років їх змете в небуття, на їхньому місці з’являться нові, і ніщо не нагадуватиме про те, що вони тут були. Так само, як ніщо не нагадуватиме про дошкульність проминання часу.

Комп’ютери не були приєднані до мережі, тут узагалі не було інтернету, це був клаптик землі з високими пініями і гомінкими піцеріями, вільний від світової павутини. Тут квиток копіюють і відсилають факсом далі, туди, де діє світова павутина, а якщо її й там немає, то принаймні є довідники з розкладами руху: «По відповідь прийдіть, будь ласка, завтра». Міський транспорт курсував за іншим графіком, ніж той, який висів на зупинці. Потім корок...

— Інших сполучень немає?

— Ні.

— Наш потяг о шістнадцятій шістнадцять.

— Я знаю, Ви мені давали квиток.

— Ми б радо виїхали пізніше. До Удіне не так далеко.

— Ви можете залишити в нас речі. Але інших сполучень немає.

В суботу все триває довше, ніж звичайно. Час тягнеться по-іншому, ніж той, що зазначений в розкладах, вивішених на придорожніх стовпах і в касових залах. Час пересування в просторі загрозливо уповільнюється, загрозливо і недбало, зате час на годинниках невблаганно квапиться, люфт між обома часами катастрофічно більшає, більшає й ризик опинитися в міжчассі, за десятки кілометрів, не так вже й далеко від Удіне.

Удіне утворює вершину трикутника між Трієстом і Венецією. За Удіне починаються гори. По цей бік ще ростуть пінії й пальми, по інший — сосни; по інший бік пальми виставляють надвір у горщиках, восени заносять назад до приміщень. Удіне — північ середземноморського півдня. В Удіне ще вчувається солоний подих моря. Воно поряд, позаду, за плечима, з пляжами і готелями, пансіонатами і будинками відпочинку, кемпінґами і бунґало, з відпочивальниками, заради яких усе існує — пляж, Адріатика, сальса.

Попереду тунелі і шлях у міжгір’ї. І сонце, що заходить раніше, ніж на рівнині. Сонце... Благословенне сонце Італії! Удіне починається з піцерії й макдональдза — цим воно не відрізняється від інших міст. В Удіне пропонують грецький салат і макроял-меню. Єдине, чого не запропонують ніде інде, — маленьке еспресо, міцне і духмяне. Й остерії на бічних вуличках і закупівельних проспектах, з вином і канапками. На брукованих і бетонованих внутрішніх подвір’ях уздовж стін, якими в’ється плющ, вишикувалися скляні сулії.

З висоти пташиного лету середньовічне Удіне нагадувало спину медузи, покладеної на пісок. Між Альпами й Адрією, під словенським кордоном, Відем-Удіне — центр історичного ландшафту, серце історії. Площа Свободи з палацами у венеціанському стилі, Замкова гора, Південна брама, над Лоджією Сан Джованні годинникова вежа, вівтар у соборі св. Марії — Джованні Батіста Тьєполо, рококо, Венеція, багато Венеції, три з половиною сторіччя Венеції, до пришестя Наполеона, корсиканця.

В цьому закутку під боком Словенії й Австрії все близько. Від Монфальконе однаково близько до Удіне і Трієста. Залишився в потязі наплічник? Його привезе невдовзі той самий реґіональний експрес. Менше, ніж через годину. Вам завше раді. Вашу хронічну забудькуватість ніхто тут не візьме Вам за зле, не натякатиме на зайнятість і дорогоцінність часу, його тут досить, до нього тут ставляться невимушеніше, не легковажно, лише з легкістю, хоча він тут має всі ті самі властивості, що й деінде.

Удіне починається з України. Ще перед піцою й еспресо. З «Української газети» в руках жінки в почекальні, до якої підбиває клини шістдесятирічний сеньйор. Не танцюєте? Шкода, шкода. Ваша італійська просто чудова. В цей час інша українка, можливо навіть її близька землячка, неподалік удома виливає урин за його батьком, вже не таким моторним, однак, як на свої дев’ятдесят чотири, непомалу життєствердним дідком. Урин коштує сімсот євро — на це живе її сім’я під Надвірною, старший закінчує школу, вступатиме в університет. Жінка зітхає, вона не бачила їх ось уже чотири роки, її леґалізували, нещодавно її леґалізували, скоро поїде додому. Ні, не назавжди. Побачити своїх. Плаче.

Десь там відбувається битва. Під дорогими килимами, через супутниковий зв’язок, готівкою і безготівково, між олігархами і за допомоги спецслужб, за контроль над, за доступ до. Курсують літаки і автомобілі, потяги і кур’єри, такі затребувані у вирішальній та останній битві. Проводяться консультації. Замовляють. Їдуть по підтримку. Повертаються, напомповані нею, впевнені, що мають її досить, аби перемогти. Впевнені, що мають її тільки вони. Вони одні. Вони — гравці. Вони — «обставили» й «опустили», одні інших: «Ну? Як ми їх?». Тільки на них можна покластися. Вони — правильні. Вони — ті, кого слід підтримувати у великій битві. Вирішальній битві. Кожна битва — вирішальна. Остання битва, бо там кожна битва — завжди остання.

Вони — там. Вона — тут. Вона все знає. Їй боляче. Таких, як вона, тут сотні тисяч. Вони всі це знають. Їм усім болить. Вони намагаються про те не думати. Намагаються думати про родину, щасливі, що їх леґалізували, або чекають, щоб стати щасливими. Думають про своїх, заради яких сюди приїхали, — чотири, вісім і дванадцять років тому, спочатку вони стереглися виходити на вулицю, скрадалися завулками, боячись бути висланими назад зі своїми безнадійно протермінованими візами і паспортами. Вони не хочуть назад. Хіба щось змінилося? Ви дійсно вірите, що щось може змінитися? Восени і взимку дві тисячі четвертого вони, з помаранчевими стрічками і шаликами, йшли на демонстрацію. З італійськими приятелями і доброзичливцями. Передавали гроші на революцію, на єдину мирну революцію в історії їхньої країни. Вона теж виходила. Котила свого дідка, який невимовно тішився і, помолодшавши на сто сорок років, шамкотів: «Viva Ґарібальді!». Не Ґарібальді, виправляла вона і сміялася, — Ющенко.

Здається, якийсь період Дрогобич і Снятин були з Удіне в одній країні. Це було давно і завершилося значно раніше, ніж Велика війна. Завершилося для Удіне. На відміну від Дрогобича і Снятина, Удіне ніколи не перебувало в одній країні з Санкт-Петербурґом і Владивостоком. Щосуботи Удіне стає українським. Ні, тут не переходить з рук у руки влада, з італійських рук в українські і навпаки. Вона, влада, в прагматичних і патріотичних руках. Тут не вивішують синьо-жовтого двокольора. Кілька тижнів тому, коли закінчився чемпіонат світу з футболу, тут вивішували зелено-біло-червоний трикольор і цілу ніч було чути державний гімн. Він згас на світанку. Його підхопили цикади. В суботу в Удіне чути українську, рідше італійську. В суботу в Удіне з’їжджаються українські заробітчани, точніше, заробіт­чанки з довколишніх гірських і долинних містечок.

У Києві переходять на російську. Далі на Схід і Південь, на Південний Схід не переходять. З російської на жодну іншу. З російської на українську. В Удіне заробітчанки з Луганська і Запоріжжя переходять на українську, на доволі добротну українську, з м’яким і співочим східним акцентом. Тут немає Просвіти, немає законів, актів і хартій, немає чиновників, які б змушували і яких би змушували говорити. Тут ніхто нікого ні до чого не змушує. Тут на еспресо в макдональдзі написано «Я ЦЕ ЛЮБЛЮ» — такими самими завеликими літерами, як й іншими мовами. Тут немає квот, яких ніхто не виконує, тут не тероризують мовним питанням. Тут його немає, мовного питання. Тут спілкуються українською. Щосуботи Удіне стає українським містом, в остеріях, піцеріях і макдональдзі чути українську. Щосуботи в Удіне український ярмарок. Обмінюються інформацією, зустрічають знайомих і знайомляться, передають передачі в Україну — туди, де діється остання битва.

Я відкладаю газету й мимохіть озираюся. До Удіне справді не так далеко.

Вимикаю світло і відчиняю вікно. Надворі скрекочуть цикади — швидше, більше, гучніше. Враз їхній спів обривається. В тиші чути шум хвиль, наче їх народжує не море, а ніч. Шум моря, шепіт листя, шелест трави... Ніби хвилі зовсім поруч. Готель-корабель погойдується — і каюта, в якій я пливу. Їхній лагідний шелест загойдує мене в сон.

Тієї ночі мені нічого не сниться, жодного сновидіння. Я спав кілька годин, а мені так, наче спливло кілька діб. Удосвіта я йду на нічний шум. Ящірка перебігає дорогу. Золотистий пісок. Море тихе-тихе. Скидаю одяг і заходжу у воду. Працівник пляжу відкриває першу від деревʼяної доріжки парасолю. Ще надто рано.

Викупавшись, рухаюсь берегом. Плавати я навчився в літньому таборі, також на морі; було це давно. То був табір, куди зʼїздилися звідусіль; Едем для обраних.

Поодинокі люди і пари пішкують босоніж в обидва боки. Я йду вздовж пляжів далі і далі, і там, де вони закінчуються, стелиться скупа рослинність, поступово переходячи в низькі чагарники, за якими виглядають низькорослі деревцята, над якими напнули темно-зелений балдахін пінії.

Я доходжу до коси, відгородженої хвилерізом з вбитих у дно деревʼяних колод, з яких чоловік згинці, по коліна у воді, зішкрябує чорних з бузковим полиском молюсків. За косою протока для човнів і яхт, по той бік приземкуваті, покриті очеретом хатки: покинені оселі рибалок. Колись вони мешкали в них, звідки виходили в море, щоб закинути неводи в надії на щедрий налов. Це протривало сотні років, а може, тисячі. Клаптик неторкнутого суходолу. Я вдивляюся в лиця, намагаючись впізнати в них риси нащадків рибалок, проте обслуга тут, схоже, доїжджа.

Крамниці уже працюють. Вони відчиняються рано і зачиняються пізно ввечері з обідньою перервою в три години. Сонце зумовлює стиль життя. Мені такий до вподоби. Мені підійшов би будь-який.

Я беру зі стелажа великого помаранчевого плюшевого краба з моряцьким кашкетом набакир. Він подібний до того з клумби на вʼїзді до міста. Прямуючи до каси, хочу поправити йому кашкет, проте кашкет пришитий.

Я вмощую краба на сидіння, відтак на виступ під лобовим склом. Звідти він спостерігатиме за шляхом, хай побачить разом зі мною трохи Італії.

Хто я? Хто той чоловік, який тримає кермо? Куди він так квапиться, тоді як я лежу тут? Чому він їде повз мене, байдуже проминаючи мене? Чому не зупиниться? Не візьме з собою? Чому мчить крізь моє тіло, протинає його, а я нічого не відчуваю?

Мені дивно, що він не зауважує моєї відсутності, адже щойно ми їхали разом, та це могло бути давно — тоді, як ми були друзями.

Колись ми були друзями. Між нами не виникало суперечок, ми розумілись з півслова. Тож що сталося? Він подібний до мене, я впізнаю в ньому себе. Я теж був таким. Й ось я тут.

Невже він не зауважив мого зникнення? Як відчинилися двері і вітряна хвиля вихопила мене з салону? Про що ми говорили, коли це сталося? А може, ми сиділи й мовчали? Про що думав він, і про що думав я? Можливо, ми думали про те саме? Тільки що це змінює?

Куди ми їхали?

Куди він їде тепер без мене? Чому так жахливо квапиться?

Я хочу окликнути його, проте бракує голосу. Моє волання звучить безгучно, дарма що від напруги зводить горло, а доведені до краю звʼязки ось-ось розірвуться, мов струни музичного інструмента. А може, я давно вже німий? Може, ніколи й не мав голосу?

Поруч нього пасажирка, я приглядаюся, хто вона. Мені здається, наче я знаю її, наче зараз впізнаю й одночасно боюся цього. Мої губи вимовляють імʼя, якесь імʼя, можливо, її імʼя, наче пробують щось на смак, щось знайоме.

Вітер куйовдить її зачіску, тоді як на ньому не торкається жодної волосини. Якщо довго дивитися, не кліпаючи й не відводячи погляду, здається, наче автомобіль стоїть. Наче то не він мчить, а земля під колесами. Обоє в моєму порше.

Про що вони говорять? А може, мовчать... Мені прагнеться, щоб вони спілкувались про мене.

Раптом мене прошиває здогад.

З моєї горлянки виривається хрип.

Однак йому байдуже, він не почує навіть цього мого хрипу. Для нього мене не існує.

— Ти вкрав мою подобу, а тепер позбувся мене, щоб усе приховати. Адже ти — це я...

Коли усвідомлюю це, бачу прірву, а вони далі безтурботні й безпечні. Прірва мчить їм назустріч, але навіть якби я зміг заволати, вони не почули б мене в цій пустелі, де повітря не народжує жодного звуку.

Та сама. Я відразу впізнав її.

Погляд прикипів до плазми. Я зіскочив, наче вжалений, і роззявив з подиву рот, і ще довго стояв так, втупившись в екран, де вже бігло щось інше.

Свиня, яка хотіла нагрітись на ній, і я — одна й та сама особа.

Прозріння приходить поступово.

Я не святий, щоб зазіхати на осяяння, я — один із багатьох. Мені велося дещо краще від інших. Суттєво краще.

Такими, як ця, завалені антикваріати. Досить зайти в яку-небудь крамничку де-небудь західніше від західного кордону, в затишному закутку історичного кварталу, де ціни на житло зашкалюють, а оренда до снаги поодиноким, як вони дивитимуться на вас, подібно до повій, які коло бордельної стійки виглядають грошовитих клієнтів.

Всі вони виконані в техніці, близькій до візантійського іконопису. Найкоштовніші оминають викладку, їх постачають під індивідуальне замовлення. Той, хто платить, зберігає анонімність, усе полагоджують посередники. Улов осідає в приватних колекціях, ніхто і ніколи не довідається адреси та прізвища.

Першачкам на вступному занятті прищеплюють повагу до власності. А я гадав — до людини. Ми продали свою суть, якщо поміркувати — за безцінь. Світ — товар, усе має свою ціну — від внутрішніх органів до козацької Богородиці першої половини сімнадцятого сторіччя. Не треба Маркса, щоб це втеленькати.

Камера йшла повільно, оператор тримав її в руках.

Я сприйняв побачене за одну з тих культурно-просвітницьких передач, що, виконані на замовлення туристичних аґенцій, ознайомлюють з розкішшю історико-архітектурних ансамблів. Палаци, в яких мешкали королі, принци й абати. Пересічні люди так не жили. Ми нічого про них не знаємо. Людина прагне вибитись з сірості.

Цей був виконаний в колоніальному стилі. Таким був побут посадників незчисленних володінь іспанського монарха. Будень як свято. Десь у Латинській Америці. Дві-три сотні років тому.

Й раптом — осічка, проте спіткнулась не камера, камера просто на мить зупинилася. Можливо, лише вповільнила рух.

Пряма трансляція велася з палацу генпрокурора, який недавно перед тим накивав пʼятами. Державні посади, мов тавро; навіть у вʼязниці він залишиться генпрокурором, проте мало ймовірно, що він там колись опиниться.

Тип майже нічого не встиг прихопити, крім кількох валіз готівки, однак вже невдовзі його адвокати затіяли судову тяганину, вимагаючи повернути ікону і решту майна законному власнику.

Я з країни, в якій шизофренія зашкалює.

Це моя батьківщина.

Людина — ніщо, її вільно ошукувати, калічити і вбивати. Власність — святе. Тут воно було таким у буквальному розумінні.

Я почувався, наче читаю підручник історії, де перемішались часи та епохи. Передача справді виявилась пізнавальною.

Я вирушив, щоб ще раз побачити її. Як вирушають у гості до старої знайомої. Переконатися, що вона не марево. То була моя єдина в житті паломницька подорож. Моя проща. Мій персональний Лурд.

Коли я приїхав, Богородиці не було. Події розгорталися з блискавичною швидкістю, наче час — девʼять один один турбо, в якому чиясь нога натиснула на газ. Найцінніші експонати евакуювали, а маєток відкрили для загального огляду. Кожний охочий здобув нагоду переконатися, що ми — заможна країна. З нами варто рахуватися. Якщо хтось там щось каже, хай добре перед тим поміркує.

Палац дихав нечуваною розкішшю. В такому просто неможливо довго перебувати, ти заражаєшся невидимим вірусом. Від думки, що я теж міг би так жити, пробігли мурашки під шкірою. Я вчасно зійшов з цього шляху.

Я взявся за пошуки, проте сліди загубилися. Зате зʼясував трохи передісторії, не все. Ікона була подарунком генпрокуророві від міністра освіти. Я прикупив нарізку, що закарбувала всю урочистість моменту. Високопоставлені бандити перетворили свої злочини, банальні крадіжки на акти державної ваги.

Обидва накивали пʼятами — один на схід, другий — на південь. Кожний з них перечікує, щоб слушної миті повернутися. Вони мріють сторицею відшкодувати заподіяне їм. Вони — ті, хто скривджені. Ніхто не любить так рідну землю, як наші керманичі.

Від тієї секунди, як митник вийняв її зі сховку в автомобілі, до урочистого акту дарування шлях Богородиці губився в нетрях припущень. Можна було лише здогадуватися. Її повернули туди, куди належала і звідки небавом щезла вдруге, так само як першого разу. Без гучного пограбування. Без жирних новинних рядків. Одного дня вона просто зійшла з експозиції, тоді як облікові книги справно вели її далі, покровительку Війська Запорозького. Можливо, її цілував Хмельницький, йдучи на військову спілку з московським царем.

Зненацька історія постала переді мною цинічною, розтягненою в часі оборудкою, в якій сини і внуки тих, хто висаджував у повітря святині, стали власниками вцілілих реліквій — не так генетична, як духовна, якщо її так можна назвати, спадкоємність. У цій оборудці вибухи правили димовою завісою, призначеною завуалювати банальне грабіжництво.

Зараз, коли мій невдалий контрабандний вояж давно перетворився на спогад, я спізнаю втіху й полегшення; невидимий тягар, який гнітив мене, як дошкуляє, відступивши на другий план, головний біль, скотився геть. Девʼять тисяч виявилися звичайними папірцями.

Я провів Майдан перед плазмою. Чим займалися люди, які зараз там? Що привело їх туди? Час я гайнував по спортклубах і вечірках, шукаючи розваг і знаходячи їх досхочу. Життя невичерпне і повне втіх.

Нічого цікавого не відбувалося. Спорожнивши бляшанку, я вимикав екран, вкладався спати і миттєво засинав.

Якогось вечора я підчепив її.

— Як тебе звати?

— Ліля.

Ми приїхали під котедж.

— О, ти так живеш?

— Так живу. Тебе це дивує?

— Ні, хоча... В нас часто їздять на дорогезних тачках і перебиваються поганющим житлом.

— Я не такий.

— Ти не такий... — вона повторила це, підбадьорливо усміхнувшись.

Поки Ліля длялася в душі, я за звичкою потягнувся до пульта. Вийшовши в купальному халаті, який ледь прикривав голизну її багатообіцяючого тіла, вона втупилася в екран.

Я намірився вимкнути, проте було вже запізно.

— Не вимикай.

Ми стояли й дивилися. Я пробував відволікти її — зрештою, не для того ми приїхали сюди.

— Я не можу. Вибач, але не можу.

Якби я знав, не вмикав би. Ми сиділи голяса, вона і я, обійнявшись, а перед нами Майдан, який усе зіпсував.

Я відчував, як під моєю рукою тремтить її тіло, однак це було не від моїх пестощів: вона їх зовсім не відчувала.

Ми просиділи ніч, прикипівши до екрана. Над ранок, напівснобродячи, я зробив ще одну, останню і не таку наполегливу, спробу.

— Вибач, не сьогодні. Іншого разу.

Іншого разу не настало.

Ліля пішла, і я більше не зустрічав її.

Я вмикав далі і далі. Цмулив бляшанку за бляшанкою, проте сон не брав мене. Щось робилось зі мною, якась необорна сила, якій не міг опертися, опановувала мене.

А тоді ось це. Все закрутилося надто швидко. Люди рухалися вперед і падали, відступали, підводилися і знову рухалися вперед. Тих, хто не підводився, забирали. Хтось із нещасних був ще живий, іншим нічим уже не можна було зарадити.

— Хлопче, я бачив тебе. Десь я тебе вже бачив...

Він промайнув лише раз. Один-однісінький раз. Більше його не було, проте я вмикав і вмикав. Я робив це заради нього. Мені здавалось, що ми знайомі. Я був упевнений, що колись ми перетиналися, тільки коли і де?

Десятки, сотні людських облич. Декотрих я впізнавав з попередніх разів, інші розчинялися в загальній масі, хтось зникав і вже не зʼявлявся. Вряди-годи виринали і танули, надовго не затримуючись, політики. Люди ж залишалися.

Те рішення, наче воно зʼявилося з суміші пива, кадрів і ще чогось, до ладу не усвідомленого.

А може, то було звичайнісіньке дежавю.

А потім...

Потім вибухнула війна.

— Аліна?

Жінка водить невидющими очима, шукаючи того, хто це сказав; її каламутний погляд повільно виразнішає. Її очі зберегли ту саму барву, однак дивиться вона на мене, як дивляться крізь оптичний приціл. Навіть зараз, коли вона не може поворухнутися, я для неї мішень.

Раптом вираз її очей змінюється, щось відбувається в ній, якась внутрішня боротьба.

— Аліно, це я.

Я радше вгадую, ніж чую кволий Алінин голос:

— Хто?..

— Аліно...

Алінин погляд спалахує кволою іскринкою, крізь туман пробивається спогад про щось давнє. Вона силкується усміхнутись і ворушить губами:

— Paris, mon amour...

Я тримаю її долоню. Замість усмішки з її розірваної щоки юшить кров.

— Що ти забула тут?

— Тебе, — вона робить довгу перерву. — А ти?

— Je suis Ukrainienne.

Аліна пробує поворухнутися, гримаса болю ще більше спотворює її. А потім:

— Je t’aime… — щасливий усміх застигає на її вустах.

— Аліно...

Вона знову розплющує очі, оптичний приціл більше не розділяє нас. Нас більше нічого не розділяє. Зненацька мене опановує втома, вона зовсім не фізична, її джерела десь інде — там, куди не так легко дістатися.

Мені хочеться говорити з Аліною про Париж, сісти за столик кавʼярні, в якій каву подавали в кавниках, а до неї глечик вкритого шумовинням молока; опинитися там удвох, надолужити, чого не встигли, бо літак відлітав, підводячи риску під скупо відміряними днями в місті, де все було таке саме й докорінно відмінне.

— Вони навіть не поховають тебе... — однак Аліна мене більше не чує.

Аліна згасла на моїх руках.

Що її привело сюди? Не віриться, що життя такої цілеспрямованої жінки зайшло в глухий кут. Аліна виразно знала, чого хотіла, тоді як я плив безжурною рікою, оточений комфортом, недоступним для моїх однолітків, яким доводилося вистоювати черги, щоб отримати найнеобхідніше, якого в мене було стільки, що мене нудило від нього. Я сприймав його як належне, не здогадуючись, що таке злидні і звідки вони беруться. Не розумів, як людям хочеться вставати о пʼятій ранку. Не міг збагнути, як батьки з нормальними зарплатами могли бути такими жорстокими, щоб, ще не зійшло сонце, виривати дітей із солодкого сну. Коли я запитав про це батька, він повчально підніс палець:

— Зарплати ще далеко не все. До них треба вміти крутитися.

Я жив у паралельному світі, далекий від турбот, що поглинали більшість моїх однолітків, а також старших і тих, хто народжувався на світ. У цьому нічого не змінилося — паралельні дійсності, які не перетинаються, нікуди не зникли. Я перейшов з однієї до іншої, ніхто мене до цього не змушував. З погляду тих, кого я покинув, я зробив крок назад.

Я — відступник.

Будь-якої миті я можу вернутись.

Мені здається, що зможу.

— Я тут народився. Це моя рідна земля й інших виправдань мені не потрібно, — перед війною він працював айтішником, жвавий, дещо жевжикуватий юнак.

Я розпитую, що це таке. Він розповідає, дедалі більше захоплюючись, а тоді запитує:

— Що ти робитимеш після війни?

— Не знаю, а ти?

Олег дивується:

— Повернуся до свого ремесла.

По хвилі додає:

— Коли ми переможемо, не раніше.

Його впевненість бентежить мене: я ніколи не думав про це: перемога, поразка. Я вдовільняюся теперішнім часом, його поточною миттю. Я завітав у тир, де стріляють, однак, в обидва боки. Для тих, хто по той бік, я мішень — так само, як вони для мене. Можливо, це лише відгалуження, рукав річки, якою мене несе вперед, і десь там попереду він знову увіллється в головне русло.

— То як?

— Повернуся.

— Куди? — Олегові цікаво, йому кортить спілкуватися, розмовляння відволікає від напруги, від думок про війну.

— До порше.

Олег сміється, тоді як я сказав це без наміру жартувати. Він народився в цій стороні і знає місцевість, як власну пʼятірню; без нього ми, як сліпці без поводиря.

Після школи він подався в Київ, де й зачепився, закінчивши політехніку. В столиці завжди достатньо пропозицій, проте останнім часом хлопець накинув оком на Львів, мекку айтішників, куди лаштувався перебратись, та на заваді стала війна. З роботи хлопцеві довелось звільнитися.

— Довелось зробити вибір між конвертом й отчим краєм. Я заробляв тридцять тисяч. Офіційно, звісно, три з половиною. Моя родина живе тут споконвіку. Бабця боялась розповідати про Голодомор. Із шести братів і сестер вона єдина вижила і то лише завдяки тому, що її віддали в місто до тітки. А я в сімʼї одинак. Й ось вони прийшли знову — домордувати, що не домордували в тридцять третьому, а потім у сорок сьомому, а потім у сімдесят другому. Мій інтерес простий — не дати їм цього зробити. Я не войовничий. Я ніколи не тримав у руках зброї. Військова кафедра обійшла мене через фізичну непридатність.

— Я теж не тримав. Я маю на увазі — справжньої, як оця.

Олег змірює мене недовірливим поглядом:

— А де ти тоді так нацикався?

— В тирі. Коли брала нудьга, я йшов у тир і стріляв по мішенях, загрібаючи призи. Дійшло до того, що, помітивши мене, працівники вивішували таблицю «Переоблік» і замикали двері.

— І що вони переобліковували? — в Олега чудове почуття гумору.

— Збитки, які я міг заподіяти, якби вони проґавили мою появу. Ти мав добру роботу.

— Я не журюся. Роботу я завжди знайду. А ти?

— Я теж, — відтак додаю. — Я закінчив військову кафедру, чисто формально. За рік до початку війни мене викликали у військомат. Коли я прийшов туди, там уже зібралось чимало таких, як я. Нам запропонували написати заяву, обравши один із двох варіантів: ми залишаємося або відмовляємося. Я відмовився, у мене не було наміру робити військову карʼєру, хоча на той час мене підвищили до старшого лейтенанта запасу, про що я, якби не прийшов, і не довідався б. Надаю перевагу буденному життю з його скромними спокусами: бляшанці пива, вечорові удвох із розкутою дівчиною, яка розділить з тобою секс, і моєму порше. Війна готувалась давно, поступово і методично. Таким чином затійники зондували ґрунт, прикидаючи, скільки осіб в разі чогось вдасться змобілізувати. Працівниця військомату, жінка-офіцер, з жахом дивилася на заяви нас, чоловіків, девʼятдесят девʼять відсотків яких були відмовами. Її брав розпач за довірену їй справу, вона мало не плакала, проте нічого не могла вдіяти: отримавши наказ, виконувала його всупереч власній волі. Не глупа, щось відчувала, а може, розуміла, до чого йде. Якби не статут і форма, вона заволала б: «Що ви робите? Які з вас захисники?!». Тепер відомо, хто віддавав накази. Тоді я про таке не думав. Загарбники не врахували чинник людини, її емоційну привʼязку до своєї землі. Якби не волонтери, військо не мало б найнеобхіднішого — воно взагалі мало чим нагадувало регулярну армію, її розікрали і розклали. Якщо існують ангели і якщо вони колись зійдуть з небес, то неодмінно в подобі волонтерів. Дві тисячі чотирнадцятого вони зійшли зупинити крах.

— Все так не буде. Це авантюра. Довго вона не протриває. Скоро все завершиться, ось побачиш.

Олеговими вустами мед би пити.

— Візьму кілька вихідних і гайну до Львова. Ти був коли-­небудь у Львові?

Я киваю.

— А я ні.

— Я бував там не так часто, проїздом. Одного разу провів кілька днів.

— І як?

Так само, як скрізь, проте я не хочу розчаровувати Олега. Люди подуріли на Львові. Кожний з нас має маленьку мрію, крихітний вогник, що гріє. В Олега це Львів, у мене — котедж і порше, які чекають на мене. Будь-якої миті я можу розвернутись і поїхати геть. Ніхто не затримуватиме мене і не осудить. Коли все закінчиться, я насамперед відісплюся.

— Ти хто? Я маю на увазі, чим ти займався перед війною? — запитує Олег.

— Бізнесом.

— А за освітою?

— Історик.

Розвіятись, забути, а тоді вернутись до миті, де зупинився, наче все, що відбулось у міжчассі, намарене.

Коли все завершиться, я вирушу в подорож Україною — довгу й повільну, без мети, просто так, від Полісся до Криму, від Ужгорода до Луганська. Я не братиму мап і не приладнуватиму навігаторів, дарма що знаю про неї небагато. Майже нічого, за винятком звичних банальностей.

Я прибув сюди, щоб зробити це відкриття. Все налагодиться, коли ми перестанемо тікати від себе, мов від чуми, на все готове, створене чужими руками; щастя — ілюзія, не більше, ніж стан — так само, як біль і смуток. Вони там, де ми; разом з нами. Нам належить зробити найважливіше відкриття. Ми можемо створити рай тут, на власній землі — без війни і терору. Це наше покликання, від якого ми безупинно тікаємо.

— Рано чи пізно ми прийдемо до процвітання.

Я не маю що заперечити. Війна — місце, де найбільше хочеться мріяти про мир. Де мир перестає бути абстракцією, а приходить у вигляді конкретних картин. Тільки-но віддашся цій мрії, як тебе вибиває з гри. Я мрію про жінок. Я усіх їх памʼятаю, з ким спав.

Я спостерігаю за розлитою червінню на прузі вечірнього неба. Бачу, як лінією на горизонті рухається автомобіль, не більший за крихітну чорну цятку на спині зозульки; я супроводжую його, боячись втратити з поля зору, і пальми. Заворожливе видиво триває якусь секунду, а мені здається, буцім спливло чимало годин. Червінь повільно зникає, ніби затягується рана. Я мрію про порше і котедж.

— Що це? — запитую.

— Адреса моєї матері. Якщо зі мною щось трапиться, дай їй знати.

Я киваю, обережно ховаючи аркушик. Якщо станеться щось зі мною, не буде куди сповіщати. Так спокійніше.

Я не хочу залишати Аліну тут, беру тіло на руки і несу. Смерть подібна на сон, який, однак, ніколи не припиниться; в ньому немає сновидінь.

Кров замащує мій одяг, кров жінки, яку я ніколи не любив, проте весь цей час вона кохала мене, й ось вона на моїх руках. Дивне відчуття, наче несу наречену. Я міг мати всіх жінок світу, будь-яку, тоді як у дійсності я всіх їх втрачав; відмовлявся від них. Життя рухалося вперед і наступного дня я думав про щось інше. Я сахався рутинності, неминучої в стосунках, досить стати на шлях, який веде до докорів, зʼясовувань, лукавства, залежності. Якщо зі мною щось станеться, я нікому не заподію страждань. Ніхто не відчує болю, жодна людина. Найменшого дискомфорту.

Наступного ранку за занедбаним парком на околиці містечка я рию могилу. Роблю це сам, ніхто не допомагає мені. Не маю бажання нікого вплутувати. Мушу владнати це самотужки, Аліна — моя особиста справа. Мій борг, про який я й віддалено не підозрював, що сплачуватиму тут і таким чином. Далеко від Парижа. Замість листа, ненаписаного і ненадісланого, і телефонного дзвінка, незробленого і неможливого.

— Ти ж навіть не повідомила мені адреси...

Я вклякаю й орудую саперською лопатою з коротким міцним руківʼям. Блискуче лезо, нагадуючи гострий дзьоб, врізається в ґрунт. Ніздрі вдихають запах сирої землі, аромат тліну, з якого народжується життя. Земля мовчки приймає мерців, не розрізняючи, звідки вони прийшли і з якими намірами; їй це байдуже.

— Ми ще зустрінемося!

Вона кинула це тоді, в аеропорту, навздогін по тому, як я обернувся, відчувши на собі її погляд. Це можна було однаковою мірою сприйняти і за погрозу, і за надію.

Я ховаю тіло без труни, загорнене в ошматок полотна. При Аліні не виявилося жодних документів, я навіть не знаю її прізвища. В кожному разі, я не пригадую його, — по-моєму, вона його ніколи не називала. Для мене вона залишиться назавжди Аліною, з якою я провів у Парижі незабутню ніч. Вона народилась в Архангельську, але вже в дитячому віці переселилася до Москви. Більше Аліна про себе не розповіла. Не встигла або не захотіла. Можливо, вона чекала, щоб я шукав її: хто кохає, знайде, здолавши найнеймовірніші перепони. Ще б пак! Ось ми й зустрілися.

— Я знайшов тебе.

Я збиваю з березових гілок хрест і вирізьблюю ножем імʼя, а потім встромлюю витвір у землю, вкручую, обхопивши обіруч, а наостанок скількимога вганяю углиб лопатою.

Хтось знайде могилу, коли закінчиться війна. Адже війна колись завершиться. Найзатяжніші бійні рано чи пізно зупинялися. Коли все мине, я повернуся сюди посадити кущ троянд на могилі жінки, про яку я майже нічого не знаю.

Ми зустрілися через чверть сторіччя за докорінно відмінних обставин. Ні вона, ні я про таке не думали. Тоді, в Парижі, воно нас не обходило. Чогось подібного ми не підозрювали. Ми були молодими.

Війна звідкись береться, завжди є та мить, якою вона починається; колись падає перший постріл. Ця війна визрівала і готувалась давно, й тим не менше, ніхто не сподівався її.

Війна мов нарив, урґентний наслідок порушеного функціонування. Глухий кут, з якого немає виходу. Ми не підготувались до неї. Вона заскочила нас, кожного за своїм заняттям, вирвавши зі звичних буднів, що тривають десь там, можливі тому, що ми тут.

Я видираюсь на пагорб і, сівши долі, спостерігаю, як замінованим полем ходять лелеки. Їх багато. Птахи ступають обережно, наче знають, що воно таїть небезпеку.

Й зараз, думаючи про Аліну, я не впевнений, що зміг би ненавидіти її. Чи когось іншого. Для ненависті запальної вдачі замало. Треба, щоб емоції усамостійнилися, вийшовши з-під контролю здорового глузду, як вогонь відстрибує від сірника, перетворюючись на багаття.

Олег — на її рахунку. Ми називали її летючим голландцем. Ніхто з нас не підозрював, що це жінка: холоднокровна, методична, несхибна. Що вона відчувала, коли мішень, в яку влучала, падала? Чисто спортивний інтерес? Навіть мертве, її тіло не втратило підтягнутої форми гімнастки. Які цінності вона боронила?

Я підводжуся і клигаю в табір.

— Твій трофей.

Беру простягнену мені снайперську рушницю й уважно роздивляюсь її. Перфектна річ, така щось коштує. Я шукаю, де її вироблено.

— Вона твоя. Ти заслужив її.

— Ми разом були в Парижі, — відказую.

Западає тиша.

— Нащо тобі це? Хіба тобі чогось бракує? Ти ж забезпечений чоловік!

Наша розмова відбулася напередодні мого відʼїзду на Схід.

— Гадаєш, станеш завтра святим? Гадаєш, тебе беатифікують, а мощі виставлять, щоб народ цілував?

Він виявився здібним і підприємливим, якийсь час ми рухалися синхронно, а тоді він вирвався вперед, тоді як я залишився на місці: він мав амбіції, в мене їх не було.

— Я відкупився.

— Це твій вибір.

— Ти ж також міг відкупитися!

— Якщо всі відкупляться?

— Тоді не буде війни.

— Або нас.

Він розпливається в недовірливій усмішці:

— Нас? Тебе і мене?

— Саме так.

— Це ти загнув! Хто-хто, а ми з тобою точно будемо, — він змовницьки підморгує мені.

Я уважно дивлюсь на нього, а тоді кажу:

— Я не отримував повістки.

— Ти хочеш сказати, що йдеш добровольцем?

Саме це я хотів сказати.

Він чекає, щоб я запевнив, що це жарт.

— Це не жарт.

Якусь мить складно обмірковує почуте, його чоло морщиться.

— Ти зʼїхав з глузду.

Я нічого не відповідаю.

— Це забава для раґулів, хай вони йдуть.

— Тоді я, напевно, раґуль.

— Раджу тобі піти і добре проспатися.

— Я проспався.

В мене відчуття, наче я спав усі ці роки. Наче щойно зараз прокинувся.

— Ти обираєш не той бік.

— Що ти маєш на увазі?

— Добре поміркуй.

— Є два боки, розділені лінією фронту.

— Помиляєшся. Ніколи б не подумав, що ти такий наївний. Є ті, хто гине, вони по обидва твої боки, між ними немає різниці, хіба наліпки на уніформі. І ті, хто процвітає. До речі, війна непогана нагода заробити, поле для креативу. І ми могли б у цьому плані щось зметикувати, поки інші не наклали лапу. Ось де пролягає справжня межа.

— У тебе цинічний підхід.

— Тверезий.

— Цинічний.

— Революцію роблять романтики, війну роблять фанатики, а користають з усього циніки: вони найдовше і найзабезпеченіше живуть.

— Цього не буде. Не той зараз випадок.

— Такий, як завжди.

— На чужому горі не наживешся.

— Кепсько ти вчив історію.

— Ніби ти її знаєш краще.

— Горе — штукенція спекулятивна.

— Доки воно не торкнеться тебе особисто.

— Якщо доброхіть стромлятимеш голову в зашморг, тоді точно торкнеться. Співчуття, милосердя — облудні вогники: варто раз оступитися, і тебе засмокче та трясовина. Ти звідти не виберешся, тоді як інші насолоджуватимуться життям. Ти волатимеш до них, а вони зачинять вікно і гучніше підкрутять музику, щоб не чути тебе. Хіба не ти казав, що життя — свято?

— Не сьогодні.

— А коли?

— Післязавтра я вирушаю.

— Ще не пізно. Якщо переступиш межу, буде важко вернутися. Якщо взагалі вийдеш звідти живим. А якщо вийдеш, не виключено, що з тавром злочинця. Ти будеш по самі вуха в лайні, станеш вбивцею.

— А ти не став ним?

— Я? Я... — кривий усміх перекосив його лице, мов блискавка сіре небо.

Він скорчився, наче від фізичного болю, що раптово пронизав його, проте вже по хвилі правив, наче не чув моїх слів, ніби я нічого не сказав, далі:

— ...Ізгоєм, який сам винен у тому, що з ним сталося. Тебе не носитимуть на руках, а цілком може статися, що проклинатимуть — я знаю, що кажу. Тебе витурять з найвошивішого гадючника, саме твоє існування заважатиме, мулятиме, як тісний мешт. Ти будеш дзеркалом їхнього занечищеного сумління.

— Твого теж?

— Мого? Мого ні. Воно в мене чисте, аж виблискує, як — хе-хе — роса на сонці.

— Ми ж друзі.

— Атож. Не сподівайся на почесті! Політика — матерія нестабільна.

— Я не задля політики. Вона не цікавить мене, ти знаєш це.

— Стабільний лише прибуток.

— А заробляти на війні не злочин?

— Бізнес не злочин. Ще раз кажу: ми могли б щось поміркувати. В тебе легка рука. Разом ми гори перевернули б. Що гадаєш?

— Нічого нового.

— Поміркуй.

— Я все обміркував.

Я хочу покласти край розмові:

— Ти зробив свій вибір, а я свій.

— Не ображайся на мене, — каже, а тоді додає: — Ех, де ті благословенні часи, коли ми були студентами! До речі, чому тобі забаглося на історичний?

— Не мені, а батькові. Ти знаєш. Це йому забаглося.

— А я вирішив сам. Я не мав бажання ставати трудягою, як мої старі, на яких всіляка потолоч збивала собі добробут. Мерзотники крали й погиркували, а мої старі віддувалися. Я прагнув незалежності і домігся цього. Тебе ніщо не гребло, ти виростав у паралельному світі, а я рано скуштував, що таке чмошність. Я не безмовний віл, я — людина. Я сам зробив себе і хочу пожити. Я вийшов з болота і ніхто не поверне мене в нього.

— Ніхто тебе й не збирається повертати.

— Я доклав до цього чимало зусиль.

— Ти отримав доступ до фінансів, але ти прекрасно знаєш, що це були членські внески. Ці гроші належали всім, хто вносив їх. Люди залишилися ні з чим і навіть не здогадуються про це. Їм навішали локшини про перехідний період, і вони, проковтнувши її, виживають, хто як може. Ти прирік їх на животіння. Ти знаєш, скільки сімей розпалося через це, скільки людей наклало на себе руки, скільки опустилося на дно?! Ти погнав їх з торбами по світу.

— Самі пішли. Так склалося. Якби не я, тоді на моєму місці був би хтось інший. Байдуже, з яким прізвищем, але неодмінно був би. Чи ти гадаєш, що зʼявився б Ісус Христос і все розподілив би по справедливості: «Ось вам, глупі злидарі. Це ваше. Ви його вносили, ви отримуєте його назад. Ваші акції, ваші сертифікати. Вибачте і простіть: вони не відали, що коять». Не було б такого. Або ти серед тих, хто стриже купони, або серед лузерів. Хочеш стати лохом, твоє місце швидко займуть. Іншого не існує. Це правило всіх суспільств, закон виживання, в нас воно, може, трохи загостреніше: хвороба росту. Твій старий не схвалив би такого вибору.

— Срав я на це!

Я відчув, як кров приплинула до лиця. На якусь мить мені стало гаряче, на чолі виступив піт. Про мерців так не говорять.

— Ти викинув разом з моїм батьком кілька тисяч працівників на вулицю, щоб запопасти територію в центрі міста і забудувати її.

— Ми запропонували їм місце на будівництві.

— Звісно! Інженерам.

— Інженерам ми залишили один корпус.

— Ви загробили величезне підприємство.

— Не ми, а їхнє керівництво. Воно розікрало все. Коли ми прийшли, вони все одно нічого не виробляли. Ти теж там був — хіба не памʼятаєш, як ти підійшов до кульмана, відсторонивши жовторотого інженерика?

— Це було тоді.

— А тепер? Що змінилось тепер?

— Багато, дуже багато.

На секунду він замислився, а тоді пхекнув, скинувши плечима, наче розпростуючи їх:

— Та що з тобою, кінець кінцем сталося?

— Щось сталося.

Вирушаючи на війну, я кажу «ні». Я звертаю зі шляху, який ти проторував мені; який ти накреслив для мене, і який я дотепер жодного разу не поставив під сумнів. Це не мій шлях. Я збагнув це пізно, можливо запізно, але краще так, ніж ніколи. Хай воно помилкове, але це моє рішення. Це моє перше в житті самостійне рішення, відповідальність за яке повністю лежить на мені. Я ні на кого не перекладаю її і нікому не докоряю. Ні тобі, батьку, ні комусь іншому.

— Приглянь за порше й котеджем.

— За це можеш бути спокійний. Вертайся пошвидше, на нас чекають великі звершення.

Оборудки. Ти хотів, друже, сказати: оборудки. Речі варто називати справжніми іменами — що раніше це зробиш, то краще: тоді, може, життя не зайде в глухий кут. Всі ці роки, плаваючи в достатку, як вареник у маслі, я йшов проти себе. Я не мав себе. Не знав, хто я.

Я не жив, а перекантовувався.

Війна вирвала мене з летаргії, багатьох з нас.

Я тут не цілий рік, а мені здається, що мʼясорубка триває багато років. Все, що відбувається, дедалі більше нагадує забаву — криваву й безглузду.

Мені сниться обличчя. Жіноче лице, таке знайоме. Від нього відходить золоте проміння, як від сонця в небі. Так само, як воно, вони гріють, обіймають і пестять. Тієї миті, коли впізнаю його, я прокидаюся. Запалюю цигарку і жадібно викурюю її, відтак ще одну й ще. Мені дивно, як я раніше обходився без паління. Мені здається, що це не можливо. Цигарка так само належить до життя, як смерть; є частиною життя і частиною смерті. Того справжнього, в кінці якого не по-вдаваному вмирають.

Сон, якого раніше не було, приходить знову і знову. Вперше він намарився двадцять першого листопада, я запамʼятав цю дату. Обличчя вві сні кличе, і я йду смужкою прокладеного ним світла.

Я хочу поговорити про це з капеланом, але не наважуюся. Не знаю, з чого почати. Не уявляю, як йому розповісти всю історію і що він скаже, проте колись це треба зробити. Я відкладаю розмову до наступного разу.

Сиджу надворі, де в траві сюрчать цвіркуни, а високо вгорі завмерло поцятковане зорями небо. Їх рясно, як ніколи, декотрі мерехтять. Вітер котить травою хвилі, вони ледь-ледь срібляться під місяцем, наче там, на сяг руки, море. Вслухаюся в неповторні голоси; вони вмовкають за хвилину до того, як довколишня ніч перетворюється на каламутне молозиво. Це триває годинами, тоді западає пустка. Між останнім вибухом і знаком життя розверзається порожнеча. Тим на протилежному боці безперестану підвозять набої. Щасливчики!

Невдовзі знову оживає неповторними голосами тиша. Першими озиваються цвіркуни. Вони перегукуються — віддалено, а тоді ближче і ближче, доки котрийсь зацвіркоче зовсім поруч.

За капелановими плечима — досвід. Тоді йому було вісімнадцять, він мріяв стати оперним співаком. Відправляючи його в Афганістан, ніхто не запитував про мрії. Котроїсь безсонної ночі під Кандагаром він поклав стати священиком. Якщо виживе.

Сюди його ніхто не силував.

Нікого з нас.

Свого часу капелан побував у Римі на аудієнції в Івана Павла II. То були прекрасні часи.

— І що він сказав Вам?

Капелан єдиний, до кого ми звертаємося на «Ви», дарма що він старший від нас на якийсь десяток, не більше років.

— «Ви можете розповісти не менше, ніж я Вам».

Так сказав чоловік, який зруйнував червоний тоталітаризм.

Щоразу, коли думаю про Італію, пахне лавандою. Я жадібно ловлю її аромат.

Це не зовсім так. Хоча я добряче халявив, трохи історії я таки знав. Я не такий примітивний, хоча, за великим рахунком, мені байдуже — що мені до мерців? Життя діється тут і зараз. Я ціную поточний момент, він — справжній. Решта — привиддя. Вже навіть те, що було вчора, сьогодні його немає, воно — не більше, ніж спогад, а будь-який спогад — приблизний.

Час неможливо вловити. Неможливо зафіксувати. Неможливо задокументувати. Архіви — фігня. Самообман. Вони не містять присмаку пострілу, змішаного із запахом осені і барвою листя на одинокому дереві, що править за орієнтир. Жовте, і лише тут і там з крони скрапує поодинокий багрянець. Чарівна, досконала сльоза. Проте ти достеменно знаєш, що це всього-на-всього фарс. Буде весна. Вона неодмінно настане.

Начхати хотів я на все. Протоколи не містять зойку того, хто похитнувся; він мовби перечепився об щось — ось зараз впаде. Він здивовано дивиться на червону рідину, що цебенить з його власного просвердленого тіла. А щойно перед цим біг і здавався собі невмирущим.

Я перебирав країни, в яких міг би жити, — одна з моїх улюблених форм байдикування. Фантазія розгортала альтернативний проект життя. Я бачив себе в якому-небудь місті, де ніколи не був, за яким-небудь заняттям, якого ніколи не мав, відчуваючи неповторність минущої миті. Уява — птах, що несе на крилах. Бляшанка запускала механізм, як пальне двигун. Франція, Іспанія... Здебільшого це був Південь. Італія... Моє серце належить Півдню.

Тоді я ще не наткнувся на те повідомлення. Ту пропозицію. Франція, Париж — звісно, Париж. Париж вартий всіх інших міст світу, і це так, навіть якщо я сильно перебільшую. Проте незбагненним чином мене приваблювала Італія, і хоча нічого не стояло на заваді, я відкладав подорож. Чи здатна людина щось передчувати, а якщо здатна, чи хоч раз це врятувало її?

Сонце швидко мандрує вгору, мовби закликаючи знову змагатися з ним, проте сьогодні я не налаштований на перегони — мені нема куди квапитись. Я спускаюся вниз. На рецепції кремезний працівник, до якого зовсім не пасує «похилого віку», дарма що йому за шістдесят, з виглядом клерка з багаторічним стажем зустрічає мою появу незворушним поглядом поверх окулярів; в мене втуплюються його непроникні очі, які нічого не виражають — ні досади через те, що я відволік його від читання ранкової преси, ні цікавості, ні очікування, ні чогось іншого. Я кладу пластиковий ключ-картку від номера, розраховуюся за солені горішки і прямую до виходу.

Порше пливе у день, ще не розпечений сонцем. Ліворуч море, я чую його солоний подих. Година, я проскакую над Венецією, ще пʼятнадцять хвилин, і я в Падуї. Падуя — пункт призначення, однак мене привело сюди не місто. Я не турист, якого цікавить історія й архітектура, мої путівники — розмовник і мапа автомобільних доріг, перші й останні книжки, які я придбав у своєму житті. «Книжки ще нікого не навчили розуму». Мене привела сюди моя власна історія.

Я вкочуюся в місто, якийсь час петляю вулицями. Адреса, зазначена в записці, ховається від мене, наче її зачаровано. Я пригальмовую біля зупинки громадського транспорту й відчиняю двері. Хлопчина, який стоїть там, послужливо квапиться на допомогу. Я простягаю мапу Падуї й адресу.

— Per favore, — кажу, — як доїхати сюди?

Тицяю в мапу, ми порозуміємося, брате, на миґах. Ти просто поведи пальцем, щоб я збагнув, що зробив не так. Покажи, голубе, де я схибив.

Юнак дивиться на мене, а тоді говорить:

— Це недалеко звідси.

Я згадую прочитану перед сном статтю — в Італії все «недалеко звідси».

— Ти говориш українською?

Я ошелешений.

— Ви ж також.

— Я з України.

— Я також з України.

— Таке враження, наче половина Італії з України.

— В Італії дійсно багато українців, — каже, а тоді додає, повагавшись. — Але, напевно, не так багато, як може здатися.

Не так багато, як може здатися... Я подарував би тобі, юначе, газету, якби не залишив в готелі, де її з високою ймовірністю вже підібрала українська обслуга, і показав обклеєні українськими оголошеннями мури будинків в Удіне. Таке варто побачити! От хіба в Бібіоне я не зустрів жодного земляка. Гаразд, я прибув туди серед ночі й випарувався швидше, ніж прокинулося пляжне життя.

— Я тут кружляю вже півгодини.

— Це не найкраща вулиця.

— А ти що тут робиш?

— Живу, навчаюсь в університеті, він один з найстаріших в Європі. Падуя — гарне місто.

— Я приїхав сюди не на екскурсію.

Хлопець з розумінням киває.

— Когось розшукуєте?

— Саме так. Шукаю одну людину. Жінку. Шерше ля фам.

— Це близенько, — хлопець водить пальцем по мапі, детально пояснюючи. — Вам треба звернути не тут, а тут, тоді не схибите.

— Он воно що.

— Якщо хочете, я підʼїду з вами.

— Сідай.

Мій тямущий пасажир показує, куди їхати.

— Ти прибув сюди на навчання?

— Не зовсім так, — мій співрозмовник шаріється. — Я приїхав сюди з мамою і сестричкою, коли мені було пʼять років. Сестричка ще ходить до школи.

— А батько?

— Перепрошую, тепер сюди.

— Ага, то ось де собака заритий! Без тебе я знову проґавив би. Мапа мапою, а місто містом.

Я зупиняюся перед поворотом:

— Тебе кудись підкинути?

— Ні, дякую. Загубите свою вулицю.

Хлопчина виходить з автомобіля. А я сприйняв його за стовідсоткового італійця. Як можна помилитися!

Я простягаю йому десятку:

— Це тобі за допомогу.

— Ви що?! Я забезпечений.

Я теж забезпечений.

— Що ж, тоді успішних студій!

— І вам на все добре. Вдалої зустрічі!

Я все ще не можу прийти до тями. Падуя — зачароване місто.

Не встигаю вийти з автомобіля, як бачу її. Не подумав би, що це відбудеться за таких обставин. Що взагалі коли-небудь іще зустріну її, якщо це можна назвати зустріччю. Вийшовши з брами, вона валить просто на мене. Залишається розпростерти обійми. Мене вкидає в піт. А може, це не вона? Я вагаюся. Кроки жінки швидкі, похапливі — так ідуть, кудись поспішаючи або в намірі притьмом залишити позаду те, звідки вийшли. Її хода не залишає часу на роздуми.

Я шарпаю найближчі двері і застрибую, де в ніс бʼє букетом вистояних сирів і добірних прянощів. Крізь ненадійну скляну ширму спостерігаю за жінкою, до якої одного дня вирушив з пропозицією руки і серця, не підозрюючи, що цей шлях протриває чверть сторіччя. Букет, який я тримав у руці, давно зівʼяв, зівʼяла б іще тисяча букетів, не збереглось ні костюма, ні хустинки, що випиналась з нагрудної кишені, почуття також перестали бути однозначними, проте щось вело мене далі — й тоді, коли я думав про неї, і тоді, коли надовго й накоротко забував. Це мала бути несподіванка, і вона воістину такою стала.

Жінка, до якої я їхав, нічого не знає про це — ні тоді, ні тепер, та й це вже не має ніякого значення. Ось вона проходить повз вітрину, я відсахуюся, прилипаючи до стіни — жовтої, як сири на полиці, проте та, котру я розшукував, а зараз злякався, не дивиться в мій бік. Її погляд спрямований кудись уперед, заклопотаний і рішучий. Вона занурена в себе, для неї нічого навколо не існує, вона й тротуаром йде, наче в повітрі; мов над невидимою прірвою — так, ніби під ногами нічого немає.

Переді мною геть інша жінка, її мовби підмінили, але я знаю, що це вона: її риси, її фігура. Вона так само погойдує стегнами, однак цього разу це скидається на погойдування шлюпки, що не йде під воду лише тому, що порожня. Такими стають наші почуття — шлюпкою із прогнилим дном. Такими їх робить час і обставини.

Я їхав по дівчину, з якою колись зустрічався, доки вона безслідно зникла, а натрапив на немолоду жінку, на яку життя наклало відбиток, наче заповзялося спотворити, аби її не можна було впізнати; аби я не впізнав її, щоб до кінця так і не був певен, вона це чи не вона.

Повз крамницю пройшла зовсім не та особа, заради якої я сів за кермо і відверстав стільки кілометрів. Вона проминула мене, як перехожа чужого, випадкового зустрічного чоловіка. Я мав усвідомлювати це від самого початку.

Я виявився не готовим до зустрічі. Не уявляв, що буде, коли ми зіткнемося. Не мав поняття, що скажу. Хотів побачити її, ще раз побачити. Я мусив зробити це — не задля неї, для себе.

Вона проминула крамницю й віддаляється, а я все ще не можу відірватись від скла. Мені не віриться, що можна так сильно змінитися. Я їхав по минуле, а приїхав у нікуди, з яким мене ніщо не поєднує.

З заціпеніння мене виводить продавчиня:

— Щось бажаєте?

Я киваю. Вона запитує ще щось італійською. Я перебиваю її, показуючи на перший-ліпший сир на полиці.

Моя німота ніяк не впливає на її ставлення до мене. Пополовинені кругляки всі однакові розміром, між жовтими сирами — зелені, червоні й бузковий. Здається, наче вона теж зроблена з сиру — її шкіра, волосся, і тільки очі, наче в сир упали дві пелюстки лаванди.

Продавчиня відрізає брусок бузкового, як її очі, сиру і загортає, схоплюючи краї пакувального паперу наліпкою з фірмовим символом з датою, коли засновано сироварню. Я розраховуюся і розсіяно запихаю покупку в кишеню. Продавчиня щось каже навздогін — мабуть, щоб заходив іще.

Я шмигаю в автомобіль, наче злодійкуватий щур; ніби я оце поцупив сир у крамниці, а не купив його. Тієї, від якої я ховаюся, вже не видно. Я газую, порше зі скреготом рве з місця. Все відбулось надто швидко, в голові туманиться, я намагаюсь не думати, проганяю думки, мов набридливих голубів, ласих до найменшої нагоди поживитися. Мені хочеться пива, проте пива немає і я за кермом. Я сягаю в кишеню й відкушую шматок — сир має дивний присмак, в ніздрі вдаряє лавандою.

Я виявився боягузом. Я банкрот. Я міг би щось сказати. Вибачитися, спробувати пояснити. Я злякався, що погляд надмірно підведених тінями очей спопелить мене, як спопеляє навкілля південне сонце.

Подалі від людей. Я зупиняю машину і рухаюсь пішки до моря. Рослинність підступає впритул до води — зовсім не так, як на пляжі. На мене находить спустошення. Я згадую про надкушений сир у кишені, добуваю його звідтіля і розгортаю папір. Мартин, розпростерши крила, вичікувально кружляє наді мною, час до часу озиваючись канючливим покликом. Я кусаю шматок за шматком фіолетову, геть розмʼяклу масу з квітковим присмаком, так наче вона здатна заповнити порожнечу всередині мене, а недоїдок жбурляю в море. Мартин пронизливо ячить, лаштуючись підібрати те, що я викинув. Заходить в піке, стрімко шугає вниз і, хапнувши здобич, летить геть.

Я їду крізь день, що добігає кінця, крізь вечір і ніч. Сон не бере мене, і лише думка кружляє голодним птахом, якому немає чим поживитися. Я відганяю його, впиваючись у кермо, обплітаю пальцями, наче виноград вусиками опору, стискаю якомога міцніше, тоді як сонце намагається вибити його з моїх рук, змусити втратити контроль — бодай на долю секунди.

Сонце далеко позаду, велика вогняна куля, що тане, розтікаючись жовтогарячою калюжею. Воно норовить різонути відображенням з дзеркала, спрагле помсти, відплати за те, що я топчу ряст. Я тисну на газ — якщо не вирвуся, воно схопить мене, і ми зіллємося в непримиренному борюканні. Так легко, палаючий диску, я не здамся.

Сонце зблискує кволіше й кволіше, як протиборець, який охляв, так і не спромігшись завдати удару. Сонце — минуле, я хочу остаточно розірвати його пута. Минуле, по яке їхав, а зустрів потворну гримасу, що вилупилася на мене з крамниці карнавальних аксесуарів, наче дзеркало, в яке зазирнув і побачив своє життя. Маскарад, на якому я виступав у невідповідному мені костюмі. Й ось я скинув його, а заодно чимало змарнованих літ.

Сонце закотилось за обрій, більше не здатне дошкулити, спопеляюче око заплющилось. Я знаю, що то лише підступний маневр. Невдовзі воно розплющиться попереду, щоб спопелити в невблаганному гніві.

Я витискаю все, що можу, наче це мій останній шанс — опинитися до того, як настане світанок, вдома.

Я в тирі. Та сама буда, в якій я шпокав мішені. Той самий фацет, який нітрохи не постарів, хоча років спливло, як води в річці. Він витріщується на мене — схоже, впізнав мене, однак не дає цього взнаки. І всередині все так само, як тоді, лише бракує призів, а полиця, якими її було завжди заставлено, порожня. Мовби все згребли, знаючи, що я прийду. Я хочу сказати, що не жадаю винагород, а просто зайшов розважитися.

Працівник відлічує десять набоїв. Я розщіпаю рушницю — ту саму, з якої завше стріляв, і вкладаю перший. Несхибно випустивши девʼять кульок, закладаю десяту. Перед останнім пострілом витримую паузу.

Мені належить призова гра. Працівник підсуває бойові патрони, проте я не надаю цьому значення.

Я вистрілюю першу й коли цілюся знову, раптом бачу жіноче обличчя, пробите, мов посічене віспою. Проте я не можу зупинитись, палець натискає гачок.

— Ми так не домовлялися...

Працівники тиру, тепер їх двоє, витріщуються на мене.

— А що ви хотіли, це — війна, — раптом кажу заспокійливо напів до них, наполовину до себе. І прокидаюся...

Голова мокра від поту, наче я цілу ніч молотив, як той божевільний селянин у нічийній смузі, який нищив колосся, рвав і топтав його, наче виконував моторошний ритуальний тан. Війна порила й випалила все навколо, не зачепивши тільки крихітного острівця серед навколишнього безглуздя. Й ось він мстився йому — єдиному, що вціліло...

В наметі холодно, як лише може бути осінньої ночі. Я вище натягую спальний мішок, перевертаюсь на бік і пробую знову заснути.

Тільки-но заплющу очі, як переді мною зринає посвердлена кулями Богородиця.

Налиті груди з темними овальними плямками й вузькими заглибинками на місці пиптиків. Гарячі й спітнілі, вони підіймалися й опускались за кожним подихом. Я не знав, що зі мною. З нами обома щось діялося.

— Ти сонечко.

— Кажи, кажи ще...

І я казав — слова вихоплювалися з мене, лились, як вода, надто довго стримувана загатою. Щось відрізняло цю дівчину від решти, приковувало магнітом, і вже не можна було отямитись.

— Ходи на підлогу, — мовила, тягнучи за собою.

Старе дерево зрипнуло — круглий розсувний стіл з увігнутими ніжками та облізлим від часу лаком, винесений з котроїсь кімнати, де його замінили новим, його ж самого не викинули, а занесли сюди, втиснувши між чавунною ванною і стіною, за якою вікно виходило на внутрішнє подвірʼя, поросле деревами, що за багато років вистриміли вгору, їхнє листя й гілки терлись одні об одні, об тиньк будинкових мурів, об підвіконня, по шибі, очищаючи скло, яке ніхто ніколи не мив, від бруду, рухалися ритмічно в лад вітрові, наче автомобільні щіточки лобовим склом, і там, де було чисте, скло разюче контрастувало з брудом на неторкнутих галуззям місцях, а з протилежного боку мотузались суцільні вузькі балкони старої забудови, наче лінії жовтуватим аркушем зошита для конспектування; будинки стояли неперервним рядом, відгороджуючи подвірʼя від вулиці.

Стіл правив за місце, на якому розкладали косметичні знаряддя за браком поличок над мініатюрними умивальниками, де незручно було ні митися, ні голитись. На його поверхні позалишались сліди гелю для гоління, косметичних засобів, мила; парафінові налипи від свічок, що горіли, коли зникала електрика.

Підлога була викладена з темнішої і яскравішої дрібної плитки, темніша мала червонувато-теракотовий, світліша — бежевуватий відтінок, а вгорі млоїлась жарівка без плафона, що світилася цілу ніч. Цією кімнаткою з високим вузьким двостулковим вікном й недолугими умивальниками я користувався невдовзі багато. Не було нічого ріднішого за шиби з засохлими патьоками, за недоладну, що раз по раз порушувалася, шахівницю дрібної плитки під нами й безбарвної плитки стін, подібної на вицвілі очі, за умивальники, над якими я голився, тримаючи в лівій руці її люстерко, а в правій станок; жодний готельний номер з душем і ванною, найкращий комфорт з усім, чого душа забажає, не викликали ні перед тим, ні опісля відчуттів, бодай віддалено порівнянних з тими, що їх розбуркувала ця гуртожитська кімнатка, коридор і вмивальня, бо не бажалося нічого іншого, як туди — бодай на хвилину знову опинитися там.

Чиясь рука шарпнула клямку, й гачок, яким ми защепилися, напружився. Ось рука смикнула вдруге, мовби переконуючись, що двері заблоковано зсередини, відтак постукала, почекала і, загасивши світло, мовчки пошурхала геть.

Нас огорнула темрява, і тільки знадвору, крізь відчинене вікно, скупо сочилися бліді відсвітки, суміш місячного сяйва, що ледве млоїлося крізь крони дерев, й далекого невимкненого ліхтаря над туалетом будинку напроти, тоді як у вікнах світло давно погасло.

— Міцніше... Не відпускай мене...

Я відчув, як міцно обплели мене її руки, а вже через секунду ми линули крізь час і простір, доки в кінці мандрівки розкрилися парашути солодкого приземлення. Згодом я мріяв повторити це, проте мені не пощастило спізнати подібного відчуття з жодною іншою жінкою.

Влітку, коли мешканці розʼїхались, я перебрався до Мирослави, і ми провели бурхливий місяць, в який ніхто не турбував нас...

Коли вона йшла сходами, вигойдуючи стегнами, хлопці хтиво присвистували, тоді як вона не звертала на них уваги. Вона проминала їх, наче їх не існувало. Це зачіпало їхню чоловічу гордість і ще дужче розпалювало. Вони укладали парі, хто першим переспить з нею, хоча жодному з них нічого не світило. В ду́ші, що містився в підвалі, розділений на дві секції, бідолахи підсаджували один одного, щоб бодай краєм ока побачити її наготу.

Хоча Мирослава приїхала з райцентру біля підніжжя гір, нічого селюцького ні в її манерах, ні у вигляді не було. Вона давала фору міським дівчатам, приреченим зівʼянути, не розцвівши, в яких від куріння шкіра мала неприємний бляклий відтінок, як пелюстки, що втратили барву.

Мирослава прокидала в чоловіках самців, вони роздягали її хтивими поглядами, не наважуючись, однак, зачепити й чекаючи, коли вона обере когось із них сама, проте вона нікому не надавала переваги, ставлячись до всіх з однаковою усміхненою байдужістю, яку бідолахи хибно трактували за увагу і заохочення.

Мирослава була не першою, з котрою я переспав, проте залишилась єдиною, до якої в мене спалахнуло кохання. Любов — як вольфрамова нитка: вона дає яскраве світло й тепло, проте легко рветься, і її вже не склеїш, не звʼяжеш, не зʼєднаєш. Моє кохання до Мирослави перетворилось на перегорілу жарівку, з якою я, однак, не міг розлучитися...

Це сталось само по собі, так як стається день. Історики мешкали разом з іноземними філологами, здебільшого дівчатами, хлопців майже не було, тоді як на історичному навчалися переважно юнаки. Мені закортіло спробувати романтики гуртожитського життя, про яке вони без угаву розводилися. Й ось я прийшов на дискотеку, не підозрюючи, що та ніч переверне моє життя. І хоча воно перевернулось значно пізніше, проте зовсім не так, як жадалося. Забави і дискотеки дещо вирівнювали перекіс між жіночою й чоловічою статями обох факультетів, розміщених в різних навчальних корпусах й оселених в одному гуртожитку.

Мирослава навчалася на французькій, куди пройшла за співбесідою, без вступних екзаменів — нечувано як для дівчини з села. Вона володіла французькою на рівні, який нічим не поступався випускницям міських шкіл, тож можна було хіба дивуватися, звідки вивчила її в такому обсязі. Одяг, вбогіший, ніж у її одноліток, сидів на ній стильно, підкреслюючи принади тіла. Вона нагадувала чужинку, що випадково опинилася поміж нас. Якби існувало переселення душ, я сказав би, що в попередньому житті Мирослава була француженкою, проте інших життів немає, є лише це.

Ми прозустрічались якихось півроку, ледь довше. Зникнення Мирослави збіглося з моїм поверненням із Парижа. Парфуми, які я привіз для неї, так і залишилися в мене: я нікому не подарував їх, жодній жінці. Рідина всередині повільно розшаровувалась на складники, втрачаючи однорідність і приємний колір. Невже так само і з почуттями?

Ніхто не знав, де вона, а я нічого не міг второпати. Мирослава випала з мого життя, здавалося, раз і назавжди, спроби що-небудь зʼясувати зазнавали невдачі, доки по багатьох роках я натрапив на лист, заадресований на моє імʼя.

Я ніколи ні з ким не листувався і не пригадував, щоб коли-­небудь отримував подібну кореспонденцію. Адресу заповнила зграбна жіноча рука. Я прикипів до літер, якими було виведене моє імʼя, і сидів в глухому оціпенінні, а всередині наростав неспокій, невиразний, мутний здогад.

Місце відправника лишилося незаповненим, друкарські рядки робили порожнечу промовистою і нестерпною. Кожна літера й цифра кидали виклик, звинувачуючи в чомусь, про що я не мав найменшого уявлення. Думки не вʼязались докупи, я довго не наважувався рушити далі, наче заїло мене, а не диск — з диском було все гаразд.

Що веде нашими діями і чому я вклав його саме того вечора, а не набагато-багато раніше? Не напередодні й не згодом? Не якогось іншого дня? Чому взагалі вклав його?!

Знічевʼя я взявся переглядати зображення — одного дня батькові закортіло оцифрувати себе, нас, нашу родину. З цього бажання виник диск: документи, світлини, відзнаки, листи... Були моє і братове свідоцтва про народження, батькова метрика, купа шлюбних світлин, на яких батько поставав задерикуватим молодиком, а мати — юною дівчиною, ледь настороженою, наче її злякала його задерикуватість. Шкіц родинного герба, батькова гордість. Шкіц висів у вітальні в золотій рамці. Батько не раз хизувався його походженням:

— Він каже: «Не думаю, що зможу допомогти Вам». «А Ви пошукайте». Я підсунув йому конверт. За місяць він викопирсав в архіві дрібних шляхтичів, які до свого українського прізвища приростили польський суфікс. Чоловік потребує заохочення — ніхто не працюватиме для тебе задарма. Якби я заплатив мільйон, ми були б королями, але варто й честь знати.

А невдовзі зʼявився Оцифровувач. Так звертався до нього батько, тож патлатий, трохи не від світу цього незнайомець, який кілька разів приходив до нас і з яким батько любив поспілкуватися, саме так запамʼятався мені.

— Пане Оцифровувачу, прошу сюди, — батько брав його з притаманною йому улесливістю господаря за лікоть, і обоє зникали в кабінеті.

Не думаю, що Оцифровувач цікавився змістом того, що оцифровував. Не вірю, що він вчитувався в папери, що їх безжурно довірив йому мій батько. На дигіталізації родинних історій він заробляв, це був такий самий бізнес, як будь-який інший; працював кебетою, за що отримав щедру винагороду. В кожному разі, з їхньої останньої зустрічі патлань пішов у чудовому гуморі. Більше я його ніколи не бачив.

Як призначений мені лист міг опинитися в батьковому архіві? Може, вийнявши з поштової скриньки, батько відклав і забув про нього, а потім лист заникався між паперів та іншої кореспонденції? Таке припущення підбадьорило мене рухатись далі.

Наступним зображенням був аркуш, видертий із загального зошита, в яких ми конспектували лекції, старанно вписуючи все, що чули, щоб на екзамені слово в слово протараторити його й отримати «відмінно», а невеличка меншість, до якої належав я, вдавала, що конспектує. Якщо на початках я приходив в інститут, щоб відсидівши пару-другу, вирушити з колегами на пиво, то згодом узагалі припинив ходити туди. Замість пар я вирушав у тир постріляти. Я вбачав у цій розвазі більше сенсу, ніж у небилицях, що їх плів нам, надувши щоки й сховавшись за скельця в масивній оправі, професор, розчервонілий від власної брехні.

В аркуші стояло небагато, кілька скупих речень, проте і їх було більше, ніж досить. Виконаний тим самим незнайомим почерком, що й адреса, лист не містив ні дати, ні підпису, так що лише поштовий штемпель на конверті зафіксував день, місяць і рік відправлення. Самого листа я не знайшов, ні конверта, та й що від цього змінилося б?

Для мене так і залишилося загадкою, хто розпечатав лист — батько чи Оцифровувач. Якщо Оцифровувач, то чи переглядав батько коли-небудь зображення? Якщо ж батько, то не було сумніву, що він зробив би все, щоб я не прочитав його, і це «все» означало порвати і викинути. Проте сумнів не покидав мене — підозра, що батько таки першим розкрив конверт. Розкрив і... забув знищити?

Я не впевнений, що якби прочитав тоді написане і розшукав Мирославу, все владналося б, проте, не віддавши лист, батько позбавив мене навіть такої спроби. «Що ти ще приховав?» — хотілося запитати, знаючи, що не отримаю відповіді. Скільки ще таємниць забрав у могилу? Якби на одній шальці опинилась карʼєра, до якої з лише йому властивою ненавʼязливістю готував нас батько, а на іншій Мирослава, я ні хвилини не вагався б. Пригасле кохання раптом жбухнуло запізнілим вогнем, щоб обпекти наостанок.

Впевненість приходить із великим запізненням. Нічого не змінилося б, якби не поштовх, що його дав лист. Нічого й не змінилося — тривалий час усе було, як завжди, і лише всередині відбувалося щось, чому я довго не надавав особливого значення. Я жив тим самим ненапружливим плином, що й передше. Я був ловцем, якому риба успіху пливла в руки, й усі, хто знав батька, стверджували, що це в мене від нього.

Чи знав батько про мої стосунки з Мирославою? Він не втручався в моє життя, достеменно знаючи, що я рухаюся проторованою ним колією; не цікавився моїми сердечними справами, переконаний, що на все свій час і я прекрасно дам собі раду, а коли щось підказував, то подавав це так, ніби я роблю самостійний вибір.

Хоч як намагався, я не міг знайти жодної нитки, яка вела б від Мирослави до батька; нічого, що вказувало б, що йому відомо про наші стосунки. Мені хотілося думати, що батько пішов на той світ у невіданні. Він дбав про мене, він завжди дбав тільки про нас, про наш з братом добробут — нічого, чого не зичать своїм дітям батьки. Я починав розуміти його, але й себе також.

Діалог, що відбувся між ним і мною, зненацька постав у всій виразності:

— Ти летиш у Париж!

Він повідомив це підбадьорливим, заохочувальним й одночасно безапеляційним тоном, в його погляді не було й тіні двозначності, а очі випромінювали батьківське тепло.

Побачивши мою розгубленість, якої, схоже, сподівався, він додав — напівурочисто, напівзмовницьки:

— Ти переміг в олімпіаді знавців французької мови й культури.

— Я? — я все ще не міг прийти до тями.

— Ти, авжеж, — він поплескав мене по плечі.

Поволі дар мови повертався до мене:

— Ти жартуєш.

— Ні, не жартую.

— Але ж... але я не брав участі ні в якій олімпіаді...

— Як не брав? — батько вирішив розіграти мене.

— А так. І ти знаєш це.

— Хіба ти не ходиш на французьку?

— Ходжу! Хочеш почути, коли я востаннє там був?

Батько знизав плечима, ледь поморщившись.

— На заліку. Прочитавши моє прізвище, викладач поставив «зараховано», навіть не подивившись на мене. Я приходжу на французьку двічі на рік — в кінці першого семестру, а потім другого.

— Матимеш стимул поліпшити знання, — з того, як незворушно він відреагував, було ясно, що його не вразить ні це, ні будь-що інше. Мій батько був до всього готовий, жодна новина, хоч якою була б, не могла ошелешити його; у свої роки він скидався на легковажного хлопчиська.

— Мене не цікавить навчання, тим більше французька.

— Яка різниця...

— Я не хотів вступати в інститут.

— А що ти робив би?

— Нічого.

— А так отримаєш диплом.

— Нащо?

— Твоя візитка. Диплом випускника історичного факультету відкриє перед тобою будь-які двері. Житимеш і не журитимешся.

— Я й не журюся.

— Це добре, лише завжди так тривати не може. Можна, звісно, влаштуватись і без диплома, але це не те.

— Я не хочу нікуди влаштовуватися.

— Зараз. А далі?

— Далі теж.

— А ти поміркував, які в такому разі твої перспективи? Батько не вічний. Ти ж не хочеш сказати, що підеш на будову?

— Ні.

— І вагони також не розвантажуватимеш.

— Не конче.

— Ото й воно.

— Але...

— З Парижем все вирішено. Як сказав Гай Юлій Цезар, переправляючись через Рубікон: «Alea iacta est».

— Це французькою?

— Латинською.

— Ти знаєш латинську?

— Кілька обовʼязкових висловів, без яких не було б історії.

— А без цього не можна?

— Можна. Поїдеш у складі групи студентів, найкращих знавців французької. Матимеш отаке добірне товариство.

— І що я серед них робитиму?

— Побачиш Париж. Розважишся.

— Коли? — запитав я.

— Це вже зовсім інша річ. Впізнаю сина свого батька.

Батько тішився, наче цього досяг я, хоча воно було його здобутком, до якого я не мав жодного стосунку. Інколи він видавався всемогутнім — на свій лад, ми пишалися ним. Ми були в захопленні від його вміння все пояснити і з усього знайти вихід, від його гумору і незворушності, він поставав перед братом і мною чарівником, який витрушував з рукава плюшевих тварин, згодом іграшкові автомобілі, в яких відчинялися і зачинялися двері, багажник і капот, потім знову автомобілі, лише їздили вони вже по-справжньому. Наостанок він витрусив нам по будиночку. Мені й на гадку не спало відмовитися чи бодай запитати, хто мав би летіти замість мене: точніше, замість кого полечу я. Я зовсім не думав про це. Париж — це таки щось. Батько вмів переконувати.

«Як ти міг це вчинити? Я ніколи не думала, що ти на таке здатний! Ти... Ти... Ти... Як це гидко і підло». Батько не сказав, що тією, чиє місце я зайняв завдяки його спритній махінації (він завжди робив усе з невинністю ангела), була Мирослава. Мені не наснилося б таке у страшному сні. Хоч як гарячково силкувався, я так і не зміг пригадати, чи відомо щось було батькові про наші стосунки, чи таки розповідав я, що зустрічаюся з дівчиною і що звуть її Мирославою і що вона вчиться на французькій, і що відмінниця, і що ми плануємо одружитися. Я зволікав, щоб зробити несподіванку, насправді ж боявся, що батько, який був для нас незаперечним авторитетом, не схвалить мого вибору. Батько... Він був для нас, мов маяк на виступі — рятунком, як кожний маяк, й одночасно небезпекою розбитись об скелю, на якій його встановлено.

Якби не Париж, ми побралися б — навіть мій батько не став би нам з Мирославою на заваді. Якби не він, який переграв партію, що називалась «Париж». Наче той картяр, який перешахрує всіх — який врешті перешахрував себе і мене.

Я волів не згадувати про Аліну, не думати про ніч у готелі гуртожитського типу неподалік від станції метро в глибині вулиці, вздовж якої росли платани і яку ніщо не вирізняло з-поміж сотень таких самих вулиць. Аліна була епізодом, як інші жінки перед тим й опісля.

Життя раптом постало у вигляді пісочниці, де я зводив усі ці роки замок, й ось він, який ще трохи і був би готовий, розсипався. Мені захотілось вижлуктити все пиво, яке я привіз з гуртівні, все пиво світу з усіх броварень, де його варять упродовж сторіч. Я хотів зникнути, розчинитися, перестати існувати. Я знав, що коли прокинуся, все знову буде гаразд.

Раптом я все пригадую.

— Я не вірю, батьку, що ти міг зробити це.

Я бачу його усміх, той самий, що й за життя, невинно-хлопʼячий вираз.

— Навіщо?

— Для твого блага. Лідія — вигідніша партія.

— Хто така Лідія?

— Доця начальника обласного відділу віз і реєстрацій. Її батько посприяв нам з твоїм закордонним паспортом. Паспорт не так легко було отримати, як і дозвіл на виїзд. Ти ж памʼятаєш ту неділю, коли вони приходили до нас?

— Але ж, батьку...

— Що?

— Дай мені відповідь: коли ти зробив мене найкращим знавцем французької, ти знав, що перемогу здобула Мирослава?

— Ні. Лист надійшов опісля. Ти ж бачив штемпель на конверті?

Невинний усміх ще довго не сходить з його лиця.

І розсотується разом з ним.

«Ya_sonechko». Я впізнав її швидше, ніж звернув увагу на підпис. Два слова, що розірвали нарив усередині, сяк-так зарубцьований по тому, як я натрапив на призначений для мене лист. Я відчув гострий біль, мов від механічного поранення.

Це сталося в Австрії, в готелі «Амбасадор». В «Імперіалі» неподалік полюбляв зупинятися один із приятелів мого батька, проте мені не хотілося опинитися з ним під одним дахом. «Вас запрошує країна Моцарта, Фройда і Гітлера». Про Гітлера рекламний проспект скромно промовчав. Каламутна країна, депресивна столиця, насуплені і непривітні люди, тут навіть туристи втомлені та понурі.

Жодної жінки, з якою закортіло б затишно провести ніч. Я повернувся в готель сам. Піднявшись у номер, дістав планшет, на той час останній крик галузі. В прочинене вікно долинала російська, рідше німецька і китайська. А може, японська.

Компанія, що утримувала сайт, підчіплюючи його до інших, пропонувала широкий спектр послуг — жінок, чоловіків, ґеїв, лесбійок, трансґендерів, поодинці, парами, оптом і вроздріб. Попит породжує пропозицію, і тільки мій батько вважав навпаки:

— Справжній бізнесмен той, — хто вміє на рівному місці створити попит. Запропонувати щось, від чого не зможуть відмовитися. Що хапатимуть тисячі, сотні тисяч, мільйони людей у святій вірі, що ось саме те, чого їм завжди бракувало; воно зробить їх нарешті щасливими. Але це вже завдання для вас, молодих. Я для цього застарий.

Між сандрами, наталями, ліліанами і ще як вони там називали себе Мирослава була єдиною, хто не обрав вигаданого імʼя, а ті два слова.

Коли я навів курсор, картинка почала збільшуватися, доки груди заполонили віконце, заступивши решту тіла, тоді як я жадав роздивитись лице. «„Ya_sonechko“ на звʼязку. Розпочніть чат. Перше спілкування безкоштовне». Я натиснув на цеглинку, екраном побігли крапки виклику, мов видимі сліди невидимої комахи. Вирішальної миті мені забракло духу, і я обірвав спілкування, не розпочавши його. «Станьте нашим клієнтом, і ви отримаєте багато переваг».

Життя подібне на транспортний засіб, в якому ти за кермом. Досить випустити його в легковажній впевненості, що воно само знає, як і куди йому їхати, як якоїсь миті, коли найменше сподіватимешся, розібʼєшся.

То хто ж ти, батьку? Хоч як я силкувався затримати їх, риси розчинялися, він мовби вислизав від мене, не бажаючи, щоб я побачив його таким, яким він був насправді.

Я ніяк не міг зліпити його портрет. Насамкінець у моїх руках залишався усміх, що нікому не належав і був подібним до метелика з поцяткованої тканини. Раптом метелик оживав і мерехтів перламутровими крильцями — такими самими поцяткованими, як тканина. Він то зникав, то зʼявлявся.

Від лопотіння раптом зарябіло в очах і пішла обертом голова. Я відкинувся на подушку і заплющив очі. Коли розплющив, комахи-метелика не було, а метелик-аксесуар перетворився на зібгану паперову серветку. Я розтиснув пальці, й серветка випала. Її підбере прибиральниця. Або медсестра.

Зненацька я збагнув, що те «щось» уже було в батькові. Що він завжди відчував це. Наче ціле його життя, всі досягнення були опиранням цьому «щось», а безжурність і легковажність правили захисною маскою, заборолом, формою опору і несприйняття. Ота легкість; оте, як йому щастило; як він перетворював на прибуток, хоч би за що брався, наче алхімік, під рукою якого все, до чого торкався, зблискувало золотом.

Батько мовби вальсував, як линуть гладкою, дзеркальною поверхнею. Від нього воно передалось мені, проте я не скористався ним так, як він...

Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.

Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.

Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверху до поверху, неіснуючого. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.

Від фабричної будівлі відгалужувалися складські приміщення — приземкуваті, вкриті руберойдом цегляні бараки з вʼїзними брамами на однаковій відстані. Під прогнутим накриттям завмер електрокар, наче його щойно припаркували. Мовби водій пішов на обід і зараз повернеться. Він роззирнувся, проте марно.

Вхід до адміністративного корпусу, розташованого по інший бік бараків, фасадом до багатоповерхової виробничої споруди, так що вся забудова утворювала протягле опецькувате «П», блокувала металева шуфрига. У дверях на місці клямки чорніла діра. Він збив з шуфриги замок і ступив досередини.

Вогнегасник, план евакуації, такий самий поверхом вище, посередині на стіні інформаційний стенд. Він зупинився перед останнім у правому крилі кабінетом. З вазона на коридорній лутці стирчав сухий віхоть. Його увагу привернула крихітна закручена мушелька. Він узяв її і, підносячи роздивитися, зачепив горщик. Випалена глина розлетілася на друзки; тепер земля, обмотана корінням, відтворювала її форму. Він пнув носаком черепок і наліг на клямку.

Другий стіл від вікна. Пройшовши між рядами і зупинившись перед ватмановим аркушем на кульмані, взяв простий олівець і почав водити ним, малюючи небо для пташки на майже готовому кресленні. В кутку під стіною тулилося кілька рулонів міліметрового паперу, які стеріг, сплівши над ними павутину, довгоногий павук.

З-під стержня поповзла мʼяка чорна лінія. Невдоволений тим, що нічого не виходило, роздер папір, один край якого, ледь скрутившись, так і залишився звисати, тоді як другий осів на підлогу.

Обігнув будинок, а тоді ще раз перетнув територію. Пройшовши крізь турнікет і повз настінний телефонний апарат з обривками дроту, подався далі — вулицею, на яку нанизувалося місто.

Довго нікого не зустрічав. Аж тоді почали зʼявлятися перехожі, зрідка й повільно — спершу один, потім ще. Вони проминали його без жодної уваги, наче його не існувало. Він вдивлявся напружено в лиця, які нічого не виражали, і марно силкувався впізнати. Перехожих ставало більше і більше. Чужі, незнайомі постаті.

— Підкажете, котра година?

Час нічого не означав. У його розпорядженні — не більше, не менше — вічність. Він хотів, аби хтось відповів, заговорив до нього. Прагнув почути звичайне, все одно яке, найкоротше слово, який-небудь звук; жадав реакції.

Вони проминали його — оціпеніло, відсторонено. А він і далі вдивлявся — ще більше, з майже нестямною відчайдушністю.

— Когось шукаєте?

Звиклий до безмовних силуетів, які рухалися назустріч, а він — до них, за інерцією пройшов далі, а коли зупинився, того, хто запитав, уже не було. Він метнувся за ріг, а там тяглася порожня, скільки сягало око, вулиця.

Та чи дійсно до нього озвались? Перехожі німотно й безвиразно сунули просто себе.

Він побачив їх здалеку, матір з дитиною. І те, як у дитини з руки випала забавка.

Щось знайоме промайнуло у вигляді жінки, ледь уловне. На секунду йому здалося, наче впізнав її.

— Ваша іграшка...

Вони байдуже проминули його, а він наче закляк.

Зі спини плюшевого ведмедика стирчав ключ. Він підняв і довго тримав забавку в пальцях, потім завів та обережно поставив на асфальт.

Ведмедик зачимчикував куцими кроками, а тоді раптом зупинився і, недовиконавши останній рух, застиг.

Ці вулиці знав, як свою пʼятірню. Каштани росли двома рядами до перехрестя, що нагадувало складанку з чотирьох частин, на одній з яких розташовувалася школа.

Тут усе для нього знайоме. Міг пройти із заплющеними очима. Він покрутив кран вмонтованого в стіну умивальника. Той самий, мов маленький пропелер, шматок металу, прикручений шурупкою. Звідси коридор вів до фізкультурної зали.

До стіни ліворуч від входу приладнано тренувальні драбини, до горішніх щаблів кріпилося металеве пристосування для гімнастичних вправ. Вхопився руками за поперечку й повис над підлогою. А тоді заходився підтягуватись. Раз, два, три. Перевів подих, відтак продовжив, довівши до дванадцяти, вже без перерв.

Коли зістрибнув, вона стояла біля стіни і дивилася на нього.

— Аліна?

Він рушив назустріч її перекошеному усміхові, доки вперся в стіну. Долоні безпорадно нипали по холодній вологій побілці. Цього разу помилки не було. Вона стояла, де зараз він. Він загамселив щосили кулаками, неспроможний спинитися.

Надворі знову побачив її, яка наче заманювала його. Рвонув навперейми і встиг помітити, як вона розчинилася в дверях навчального корпусу. Перестрибуючи через сходини, спустився навздогін. Широка темна пройма, він рвучко пірнув у підземʼя.

Вона лежала на довгому столі, який тримали грубі залізні опори. Колись тут розміщувалась майстерня.

На його чолі виступив холодний піт. Він застромив до рота цигарку і кресонув сірником. Тіло перед ним було жахливо понівечене. В кутку перекошених губ запеклася кров. Чорна змійка збігала на крейдяну шию. Він хотів стерти її, проте чорнота обпекла йому пальці.

— Аліно... Що вони зробили з тобою...

Відчувши на собі погляд, він обернувся. Аліна стояла коло стіни і дивилась на нього холодними очима.

Тоді він усе збагнув.

— Це не я, — Аліна прочитала його думки.

Але він знав, що це вона.

Вони дивились одне на одного.

— Навіщо ти це зробила?

Він нахилився впритул над лицем, яке сприйняв за Аліну. Роздуте, спотворене, воно когось нагадувало йому.

Від того, що ніяк не міг пригадати, розболілася голова. Різкі пронизливі удари, наче хтось колов усередині дрова, а потім — тупе ниття, від якого розходилися гарячі кола.

— Козацька Богородиця...

Він сказав це сам до себе, почувши свій глухий голос без відлуння. Доти — і наяву, і в сні — він бачив лице, від якого відходило золоте проміння металевого орамлення. Наче та, кому воно належало, ожила перед тим, як її замордували.

Йому відкрилися трупи, скидані одне на одне тіла жінок і чоловіків, пойнятих розкладом, з чорними слідами тортур; з викрученими руками, розпоротими животами, видертими геніталями. Їх звозили сюди і тут катували.

Він втупився в лице, що визирало з напху знеосіблених тіл, до невпізнання спотворене людське обличчя, від якого мало що залишилося.

— À la guerre comme à la guerre.

Він обернувся на Алінин голос, проте Аліни вже не було.

Докурив цигарку, а тоді підошвою розтер недопалок.

Вечоріло. Хмари в небі темнішали і здавались від цього налитішими й важчими. Їхні черева висли низько над дахами. Сутінки перетворювали будинки на нігрозинові прямокутники, вертикальні й горизонтальні.

Він висунув пластиковий стілець вуличної кавʼярні. На танцмайданчику вигоцували пари. За одним зі столиків збуджено гомоніли.

Присутні нагадували фігурки лялькового театру, щось недійсне відчувалося в них — у рухах танцювальників, у вовтузні компанії, що раз у раз вибухала безжурним реготом.

Він довго прочекав на тролейбус, а тоді почвалав пішки. Це не так далеко. Він брав не такі відстані. Залишилося сміховинно мало.

Дерева й кущі зібгали простір в клубок. Рушив туди, продираючись крізь галуззя, — йому здалося, наче в глибині подвірʼя хтось є. Дві масивні «А», зʼєднані трубою, такою ж завгрубшки, а з неї спадали металеві прути.

Хлопчик, який сидів на гойдалці, мав таке саме, як у нього, волосся. Мав його очі. І ту саму картату сорочку, яку він носив, коли йому було девʼять. І плямку. Крихітну плямку на лівій щоці, в нього теперішнього сховану під густою щетиною.

Він інстинктивно зиркнув на хлопчикові ноги, що випиналися з шортів, але те, слідів чого шукав, сталось пізніше; на коліні назавжди залишився шрам.

З нагрудної кишені виглядав краєчок хустинки. Він вподобав мати її, потому як побачив таку в свого діда, якого знав з тієї єдиної, чорно-білої фотографії. Його переконували, що зараз так не ходять, але він уперто носив її.

Ніде ні травинки. Раптом рослинність кудись зникла, вся зелень. Це викликало в ньому подив і невиразний спогад.

Хлопчик дивився прямо в його очі, сумно і запитально.

Він здригнувся.

Якоїсь миті він не витримав того погляду.

— Неправда!

Він сказав це з притиском.

Ймовірно, він вигукнув це.

Не стямився, коли вихопив зброю.

Куля прошила тіло. Звідти, куди вона влучила, зацебеніла червона рідина.

— Ти ж знаєш, що це не так, — повторив самими лише губами.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги